Конституційне право зарубіжних країн

Канада — держава у Північній Америці, її територія — 9976 тис. кв. км. Населення — 30,1 млн мешканців. 40 % — англо-канадці, 27 % — франко-канадці. Столиця — Оттава. Офіційні мови — англійська та французька. Канада — демократична держава, за формою правління — конституційна монархія з двома офіційними мовами та двома правничими системами — Громадянським правом та Загальним правом. Канада являє собою федерацію, у складі якої виділяються десять провінцій з системою майже повного самоврядування та дві особливі території, підвладні безпосередньо центральному уряду.

§ 1. Конституція Канади

Конституція Канади складається з кількох законодавчих актів. Найважливішими з них є Квебекський закон 1774 p., Конституційний закон 1791 p., Закон про об'єднання Канади 1840 p., Закон про Британську Північну Америку 1867 р. та Конституційний закон 1982 p., який став останнім із числа конституційних актів Канади, прийнятих Британським парламентом.

Канадська писана Конституція — на відміну від американської — не становить цілісного документу і не є кодифікованою. На додаток до інших документів, вона містить у собі 25 основних актів, закріплених у Конституційному акті 1982 p.: чотирнадцять актів Британського парламенту, сім — парламенту Канади і чотири закони від імені англійського монарха і Таємної ради. Стрижневим у цьому зведенні законів залишається Закон про Британську Північну Америку від 29 березня 1867 р. Саме він започаткував сучасну канадську державність. Сьогодні цей закон, визначений як конституційний закон 1867 p., зберігає силу і є одним із складових елементів Конституції Канади. Законом 1867 р. було передбачено об'єднання колоніальних володінь, що існували на півночі Північно-американського субконтиненту, в єдине територіальне утворення — Канаду, яке з часом отримало статус до-мініона. Такий статус означав тоді певний рівень самоврядування і самостійності у вирішенні внутрішніх справ. Акт про Британську Північну Америку дав життя федерації — новій державі.

Організація державного механізму регламентована, насамперед, Законом 1867 р. Хоча при виданні Акта 1867 р. його творці мали намір дати Канаді конституцію, але в жодному положенні документа цей термін не був ужитий. Тільки після прийняття Акта про Британську Північну Америку (№ 2) 1949 p., яким були внесені чергові зміни до Акта 1867 р. (ст. 91), термін «конституція» (точніше — «конституційний акт») був згаданий. 1965 р. канадський уряд розповсюдив цей термін, опублікувавши Білу книгу з назвою «Зміна Конституції Канади». Країна тривалий час зазнавала впливу англійського права, що мало пряму дію на території цієї держави. У другій половині XIX ст. екстериторіальна дія англійського права спочатку обмежується статутним правом (законом про дієвість колоніальних законів 1865 p.), а потім його дія детермінується Вестмінстерським статутом 1931 p., прийнятим Британським парламентом. Цим статутом права домініонів, включаючи Канаду, значно розширено, вони, по суті, здобули незалежність. Але з колишньою метрополією збереглися певні конституційно-правові зв'язки, які з часом були звужені. Ці зв'язки визначають особливості форми державного правління.

Після прийняття Закону 1867 р. до початку 80-х років XX ст. було прийнято близько тридцяти актів, які змінювали і доповнювали його зміст. Та вже 17 квітня 1982 р. парламент прийняв змістовний Конституційний закон. Відповідно до нього Канада сьогодні має право самостійно вносити поправки та доповнення до Конституції за встановленою процедурою. Конституція Канади 1982 р. (ст. 2) безпосередньо встановлює, що жодний акт англійського парламенту, прийнятий після Конституції, не буде поширюватися на Канаду і не стане частиною його внутрішнього права. Канада, таким чином, одержала власний Основний закон.

Зазначимо дванадцять важливих положень писаної Конституції Канади разом із поправками, що вносилися до кінця 1981 p.:

1 — створення федерації, провінцій, територій, національного парламенту, провінційних законодавчих установ і деяких кабінетів;

2 — національний парламент дістав повноваження щодо утворення з територій нових провінцій, зміни кордонів провінцій за погодженням з останніми;

3 — визначено повноваження парламенту і провінційних законодавчих установ;

4 — офіційна виконавча влада передана Королеві і проголошено створення Королівської Таємної ради для Канади (юридична основа федерального Кабінету);

5 — парламенту надано повноваження формувати Верховний суд Канади (його було створено 1875 p.);

6 — гарантовані певні права на використання англійської та французької мови у федеральному парламенті й судах, а також у законодавчих установах і судах Квебека та Манітоби;

7-а) гарантовано роздільне навчання у школах для протестантської і римо-католицької меншості; б) закріплено спеціальні статті щодо Манітоби (утвореної 1870 p.), більш обмежені гарантії для Альберти і Саскачевану (утворених 1905 р.) та для Ньюфаундленда (який увійшов до складу Федерації 1949 p.); в) надано гарантію роздільних шкіл для представників численних християнських сповідань;

8 — гарантовано особливе цивільне право для Квебека;

9 — надано парламенту право брати на себе повноваження у розв'язанні правових питань власності та громадських прав, а також впливу на вирішення проблем у провінціях за їхньою згодою (це право ніколи не використовувалося);

10 — заборонені провінційні тарифи;

11 — надані провінційним законодавчим установам повноваження вносити поправки до конституцій провінцій, за винятком тих, що стосуються посади лейтенант-губернатора;

12 — надані національному уряду (Раді генерал-губернатора, тобто федеральному Кабінету) певні права щодо контролю над провінціями:

а) призначення, інструктаж та звільнення лейтенант-губернаторів;

б) відхилення законів провінцій протягом року після їх прийняття; в) використання повноважень лейтенант-губернаторів надсилати провінційні законопроекти до Оттави без отримання на це санкції (за цих умов законопроект не набуває юридичної сили, доки протягом року не отримає санкції центральної виконавчої влади); у зв'язку з цим із 70 таких законопроектів (останній подано 1961 р.) від усіх провінцій, крім Ньюфаундленда, тільки 14 набули сили закону. Ці основні принципи писаної Конституції на кінець 1981 р. прем'єр-міністр сер Роберт Борден назвав «проявом звичайного здорового глузду», що дозволило регулювати суспільні відносини Канади, маневрувати, втілювати нове, йти на компроміси, доходити згоди.

Конституційний акт 1982 р. вніс до Конституції певні зміни.

1. Встановив чотири правових формули або процеси внесення поправок до Конституції, яких до 1982 р. взагалі не існувало (за винятком вузько обмежених і зараз скасованих повноважень, що були надані національному парламенту 1949 p.). Перша формула охоплює поправки: щодо функції Королеви, генерал-губернатора, лейтенант-губернаторів, права провінції на кількість місць у Палаті громад, що, принаймні, дорівнювала б кількості її місць у Сенаті 1982 p.; використання англійської та французької мов (за винятком поправок, що стосуються лише однієї провінції); структури Верховного суду Канади; а також щодо поправок до самої формули внесення поправок. Такого типу поправки мають приймати Сенат і Палата громад (або тільки Палата громад, якщо Сенат не схвалив пропозицію протягом 180 днів після того, як це зробила Палата громад), а також законодавчі установи кожної провінції, що надає кожній провінції право накладати вето. Друга формула охоплює поправки: щодо скасування будь-яких прав, повноважень або привілеїв провінційних урядів або законодавчих установ; пропорційного представництва провінцій у Палаті громад; повноважень Сенату та способу відбору сенаторів; кількості сенаторів від кожної провінції; щодо визначеного Конституцією місця Верховного суду Канади у державній структурі (це не стосується структури самого Верховного суду, то охоплюється першою формулою); розширення існуючих провінцій і перетворення їх на території; взагалі — щодо Канадської Хартії прав і свобод (див. далі). Такі поправки мають приймати Сенат і Палата громад (або, знов таки, — лише Палата громад, якщо Сенат зволікає і не вирішує питання протягом 180 днів), а також законодавчі установи двох третин провінцій, в яких мешкає принаймні половина населення, від загальної кількості усіх провінцій (мається на увазі загальна кількість населення Канади без урахування територій). Це означає, що будь-які чотири провінції укупі (наприклад, чотири Приморські провінції або чотири Західні) можуть накласти вето на будь-яку з поправок. У такий спосіб можуть діяти Онтаріо і Квебек. Сім провінцій, якщо їм треба було б прийняти будь-яку поправку, мали включити до сукупності або Квебек, або Онтаріо. Кожна провінція за резолюцією, схваленою її законодавчою установою, може ухилитися від прийняття за цією формулою поправки, що ліквідує будь-яке з її повноважень, прав або привілеїв; і, якщо така поправка стосується передачі повноважень в освіті або інших сферах культури національному парламенту, останній повинен сплатити провінції «відповідну компенсацію у прийнятних розмірах». Третя формула охоплює поправки щодо положень, які стосуються однієї або кількох провінцій: питання змін кордонів провінцій або нововведень, що стосуються використання англійської або французької мов у певних провінціях. Такі поправки мають приймати Сенат, Палата громад (або тільки Палата громад, якщо Сенат зволікає і не вирішує питання протягом 180 днів) та законодавчі установи відповідних провінцій. Четвертою формулою провадяться зміни у виконавчому уряді Канади або Сенаті чи у Палаті громад (крім тих, що передбачені першими двома формулами). Ці поправки можуть бути прийняті звичайними рішеннями парламенту Канади.

2. Другою докорінною зміною, яку вніс Конституційний акт 1982 p., є «закріплення» певних частин писаної Конституції першими трьома формулами внесення поправок, тобто, відповідні статті Конституції виявляються недосяжними з точки зору повноважень парламенту або будь-яких провінційних законодавчих установ. Наприклад, монархія тепер може підлягати будь-яким змінам тільки за умов одностайної згоди провінцій. Це саме стосується інституту влади генерал-губернатора, лейтенант-губернаторів, структури Верховного суду Канади (дев'ять суддів, троє з яких обов'язково мають бути представниками Квебека; усі вони призначаються федеральним урядом і можуть бути звільнені тільки за зверненням Сенату і Палати громад), це стосується права провінції мати таку кількість представників у Палаті громад, яка, принаймні, дорівнювала б кількості її місць у Сенаті 1982 p., а також внесення поправок до самих формул. На жодне з цих положень ніяка провінція окремо накласти вето не може. Положення, яких стосується друга формула, можуть бути змінені тільки за згодою семи провінцій, населення яких складає, принаймні, половину населення десяти провінцій. Гарантії щодо використання англійської і французької мов у Нью-Брансвіку, Квебеку і Мані-тобі можуть зазнати змін тільки за умови їх схвалення як законодавчими установами відповідних провінцій, так і Сенатом і Палатою громад (або тільки Палатою громад — з урахуванням положення про 180 днів). Гарантії існування шкіл за віросповіданням у Ньюфаундленді можуть бути змінені лише за згодою законодавчих установ Ньюфаундленда; це саме стосується Лабрадорського кордону. Процес внесення поправок за першими трьома формулами можуть ініціювати Сенат, Палата громад або провінційні законодавчі установи. Звичайне рішення парламенту може бути ініційоване кожною з палат.

3. Новим Конституційним актом стверджується Хартія прав і свобод, до якої не можуть внести зміни ні парламент, ні законодавчі установи будь-якої провінції. Такі зміни вносяться за другою формулою (або, якщо вони стосуються однієї чи кількох, а не всіх провінцій, — за третьою формулою).

4. Четверта велика зміна, внесена Конституційним актом 1982 року, надає провінціям широкі повноваження щодо використання їхніх природних ресурсів. Кожна провінція матиме змогу контролювати вивезення до будь-якої частини Канади основної сировини, що добувається на шахтах, у нафтових та газових свердловинах, а також лісу, електроенергії за умови, що інші частини Канади не дискримінуються з огляду на ціни та постачання.

Усі ці зміни, зокрема формули внесення поправок і Хартія, дуже важливі. Та вони залишають основну структуру уряду, а також розподіл повноважень між національним парламентом і провінційними законодавчими установами такими, якими вони були перед тим. До речі, провінційним Законодавчим зборам також залишено їхні повноваження щодо конфіскації майна будь-якої особи або корпорації та передачі його будь-кому без компенсації попередньому власнику.

Конституційний акт 1982 р. вносить інші зміни, і одна з них здається справді важливою. Акт про Британську Північну Америку 1867 р. надав Національному парламенту виняткові повноваження щодо «індіанців та земель, зарезервованих для індіанців». Суди постановили, що до «індіанців» належать також іннуїти, а до аборигенів взагалі — ще й метиси. До 1982 року у Конституції про корінні народи нічого більше не зазначалося. Нині Конституція містить три статті щодо правового статусу аборигенних народів.

Наприкінці акт ухвалює англійську та французьку версії всієї писаної Конституції, починаючи з Акта 1867 р. і до Акта 1982 p., та робить обидві версії однаковою мірою чинними.

Але писана Конституція, саме конституційний закон, навіть з останнім доповненням — Конституційним актом 1982 p., є тільки частиною всієї діючої Конституції — системи регулювань, завдяки якій здійснюється управління державою. Вона не становить усієї тканини Конституції, а є лише її основою. Відповідальний уряд, національний Кабінет, прем'єр-міністр, бюрократична система, політичні партії, федерально-провінційні наради — основні ознаки урядової системи Канади. Але писана Конституція не містить про них ані слова. Значну частину Конституції Канади утворюють законодавство (наприклад, федеральний і провінційний закони про вибори, Акт про парламент Канади, акти про законодавчі збори, закони про державну службу), традиційні структури (прем'єр-міністр, Кабінет, уряд, політичні партії, федерально-провінційні наради), постанови судів (що тлумачать Акт 1867 р. та поправки до нього), договори між національними та провінційними урядами. Тобто Конституція Канади є змішаною за типом і складається як із писаної некодифікованої частини, так і з судових прецедентів, звичаїв і наукових доктрин. Більше того, вся правова система Канади (включаючи Канадське конституційне право), будучи наступницею Англійської правової системи, постійно відчуває вплив права країн, що входять до правової сім'ї загального права, і такий вплив взаємний. Це пов'язано з поширеним твердженням принципу «переконливого прецеденту», коли судове рішення, затверджене в одній судовій ієрархії обов'язковим прецедентом, тобто джерелом права, може видатися настільки переконливим для суду іншої судової ієрархії (у тому числі іншої країни), що суд може прийняти своє рішення на його основі, й іноземний прецедент, таким чином, стане джерелом права країни суду. Наприклад, прецедент, встановлений Вищим судом Австралії, - для Верховного суду Канади тощо. Завжди спостерігався конкуруючий вплив американського права. З іншого боку, інтерес Канади й Австралії до американського права зумовлений подібністю ряду проблем (дія писаної Конституції у загальному праві, взаємодія права федерації і її суб'єктів). Таким чином, у традиціях англосаксонської правової сім'ї багато галузей права одержали подальший розвиток, у тому числі й конституційне право.

§ 2. Основи правового статусу особи

Як ми вже зазначали, Конституційним актом 1982 р. стверджується Хартія прав і свобод, яка гарантує такі права і обов'язки:

1 — демократичні права (наприклад, право кожного громадянина брати участь у виборах Палати громад і провінційних законодавчих зборів і право на вибори, принаймні, кожні п'ять років, але напередодні або під час війни, при вторгненні або повстанні термін діяльності федеральної та провінційної палат може бути продовжений за ухвалою двох третин голосів Палати громад чи Законодавчих зборів);

2 — основні свободи (совісті, думки, слова, мирних зборів, асоціацій);

3 — право на пересування (право на в'їзд до Канади, перебування, виїзд з країни, право на переїзд до Канади і заробітки у будь-якій провінції з урахуванням обмежень, що мотивуються реалізацією «програми позитивних дій», спрямованих на підтримку соціально і матеріально незабезпечених);

4 — юридичні права (довгий реєстр, що включає передусім право на справедливий, завчасний, прилюдний розгляд справи неупередженим судом);

5 — рівноправність;

6 — право на офіційні мови;

7 — право навчатися мовами меншостей. Всі ці права підлягають доцільним обмеженням, які виправдані у вільному та демократичному суспільстві. Суди мають вирішувати, якими можуть бути такі обмеження.

Підкреслимо деякі особливості стосовно ряду прав та свобод. У рамках права на пересування Канада приділяє особливу увагу гарантуванню права на в'їзд. З огляду на високий рівень економічного розвитку, потребу у фахівцях різних напрямів діяльності (переважно інженерні та технічні спеціальності), Канада, як і багато держав, розробила спеціальну програму, що заохочує імміграцію зазначеної категорії осіб, засновану, у першу чергу, на цілій системі конституційно-правових норм. Щодо основних та юридичних прав, права на рівність, викладених у Хартії, парламент чи провінційні законодавчі установи можуть приймати закони, що порушують будь-яке з цих прав, крім права на рівність, що забороняє дискримінацію за статтю (чоловік і жінка рівні перед законом). Ці закони матимуть силу, незважаючи на той факт, що суперечать тому чи іншому положенню Хартії. Такий закон може діяти тільки п'ять років, але його дія може бути поновлена на подальші періоди у п'ять років. Офіційними мовами Канади вважаються англійська і французька для будь-яких установ уряду та парламенту Канади і для уряду і Законодавчих зборів Нью-Брансвіка. Кожен має право користуватися будь-якою мовою у парламенті та Законодавчих зборах Нью-Брансвіка. Акти парламенту та Законодавчих зборів Нью-Брансвіка, а також документи і протоколи засідань обох установ мають складатися і вестися обома мовами. Заяви та інші справи можуть оформлятися у федеральних судах і у судах Нью-Брансвіка англійською або французькою мовами. Будь-який громадянин має право спілкуватися з урядом та парламентом Канади, а також з урядом і Законодавчими зборами Нью-Брансвіка обома мовами, залежно від доцільності використання тієї чи іншої мови. Хартія підтверджує існуючі конституційні гарантії щодо використання англійської та французької мов у Законодавчих зборах та судах Квебека і Манітоби.

Особливий інтерес становлять права меншин на освіту рідними мовами, які є двобічними. По-перше, у будь-якій провінції громадяни Канади, які мають дитину, що здобула чи здобуває початкову або середню освіту англійською або французькою мовою, мають право на те, щоб усі їхні діти здобували освіту тією ж мовою у навчальних закладах для мовних меншин, фінансованих з громадських фондів, де кількість дітей це дозволяє. Громадяни, які здобули початкову освіту в Канаді англійською чи французькою мовою, але мешкають у провінції, де ця мова є мовою англійської чи французької лінгвістичної меншини, мають право на те, щоб їхні діти здобували початкову та середню освіту відповідною мовою, якщо вистачає дітей для створення класів. По-друге, у кожній провінції, крім Квебека, громадяни, рідною мовою яких є мова англійської чи французької лінгвістичної меншини, мають право на те, щоб їхні діти здобули початкову і середню освіту відповідною мовою (якщо їх кількість це дозволяє). Це право буде поширене на Квебек тільки за умови згоди Законодавчих зборів або уряду Квебека. У Хартії передбачено, що гарантії, які вона надає щодо деяких прав і свобод, «не повинні тлумачитися як відмова від будь-яких інших прав і свобод, якими користуються громадяни Канади», вона буде тлумачитись «у такий спосіб, що відповідає збереженню та збагаченню багатогранної культурної спадщини Канади». Тут також стверджується, що будь-яка стаття Хартії «не відміняє і не принижує інші права та привілеї, гарантовані Конституцією Канади стосовно релігійних, відособлених чи нетрадиційних навчальних закладів» (пункти 26,27, 29). Конституційне положення затверджує, що гарантії використання англійської та французької мов не заперечують або не принижують юридичні права, звичаї та привілеї щодо використання інших мов. Ці права є і залишаються непохитними.

Конституція також передбачає судові гарантії (пункти 7-14). Наприклад, кожен має право на захист від необгрунтованих обшуків і накладення арешту на майно.

Дуже важливою рисою Хартії є те, що федеральні і провінційні закони можуть ставитися під сумнів та відкидатися судами на тій підставі, що вони порушують Хартію. Саме це положення Білля про права, закладене в американську Конституцію, протягом вже майже 200 років дуже добре знайоме американцям. Для канадців це положення нове, майже революційне і значно розширює юрисдикцію судів. Пункт 1 Хартії передбачає гарантовані Хартією права, які «підлягають лише доцільному обмеженню, що явно виправдовується у вільному та демократичному суспільстві». Суди вирішуватимуть, яким є зміст використаних тут висловів «доцільні», «явно виправдовуються» і «вільному та демократичному суспільстві», їх постанови можуть залишити за парламентом і Законодавчими зборами більшість повноважень, що вони мали перед тим, як набула чинності Хартія; вони можуть також певною мірою обмежити більшість із цих повноважень. Щодо поправок до Хартії, то вони вносяться лише за згодою семи провінцій, населення яких складає не менше половини загальної кількості населення десяти провінцій (крім положень щодо використання мов у Нью-Брансвіку, поправки до яких можуть бути внесені спільно парламентом та провінційними Законодавчими зборами).

Характеристика правового статусу особи не була б повною, якщо упустити права корінних народів Канади, що гарантуються Конституційним актом 1982 р. По-перше, він стверджує, що гарантія деяких прав і свобод «не розглядатиметься як заперечення чи приниження будь-яких прав аборигенів, договірних та інших прав і свобод, якими послугуються аборигенні народи Канади», включаючи права і свободи, затверджені Королівською прокламацією 1763 p., а також будь-які права і свободи, здобуті шляхом урегулювання земельних питань (частина 1, п. 25 «Хартії прав і свобод»). По-друге: «Існуючі аборигенні та договірні права аборигенних народів Канади визнаються та підтверджуються цим актом», при цьому визначається, що до аборигенних народів належать індіанці, іннуїти та метиси. По-третє, 1983 р. в п. 35 частини 2 «Права корінних народів Канади» до Акта було вперше внесено поправку (набула чинності 21 червня 1984 p.), що роз'яснює зміст терміну «права, що випливають з договорів». До них були віднесені права і свободи, здобуті внаслідок узгодження земельних питань або які ще могли бути здобутими таким шляхом. При цьому підкреслювалося, що вони гарантовані однаковою мірою чоловікам та жінкам. Цей пункт також встановлює, що не будуть вноситися поправки до конституційних положень, що стосуються індіанців та індіанських резервацій, прав і свобод аборигенів, гарантованих Хартією прав і свобод без обговорення на конференції перших міністрів із представниками корінних народів. Але в Канаді зберігається проблема дії звичаєвого права корінних жителів у національній правовій системі (як і у США, і в Австралії).

Конституційний акт 1982 р. містить також частину 3 «Зрівняння можливостей та регіональні розбіжності». У ній стверджується: 1 — національний уряд і парламент, а також провінційні уряди і законодавчі установи «зобов'язані забезпечувати рівні можливості для добробуту канадців, економічного розвитку з тим, щоб зменшити розбіжності у можливостях, а також у наданні громадських послуг належної якості усім канадцям»; 2 — уряд і парламент Канади «зобов'язані витримувати принцип зрівняння виплат для того, щоб провінційні уряди мали достатні кошти для надання громадських послуг приблизно на однаковому рівні та з майже однаковим рівнем оподаткування».

§ 3. Вищі органи державної влади

Законодавча влада у країні належить Королеві (голові держави) в особі генерал-губернатора та парламенту. Кожний закон схвалює уряд від імені Королеви, але повноваження щодо втілення законів надаються йому від імені канадського народу. Парламент складається з Палати громад (нижній) та Сенату (верхній).

Зазвичай Сенат складається із 104 членів: 24 — з Приморських провінцій (10-з Нової Шотландії, 10 — з Нью-Брансвіка, 4 — від острова Принца Едуарда); 24 — з Квебека, 24 — з Онтаріо, 24 — із західних провінцій (по 6 — з Манітоби, Саскачевана, Альберти та Британської Колумбії); 6 — з Ньюфаундленда та по одному з Території Юкон та Північно-Західних територій. Передбачено також наявність чотирьох або восьми спеціальних сенаторів — по одному чи по двоє з Приморських провінцій, з Квебека, з Онтаріо та із Заходу. Проте скористалися з цього лише одного разу — у 1990 р. Сенатори призначаються на посаду генерал-губернатором за рекомендацією прем'єр-міністра і залишаються на посту до 75-річного віку, за умови, що, перебуваючи на посту, жодного разу не пропустили двох послідовних сесій парламенту. До 1965 р. сенатори перебували на посаді довічно, лише кілька з них, що зайняли посади до цієї дати, зберігають сьогодні свої місця. Сенатором може стати особа, якій виповнилося ЗО років, вартість реального майна, а також розмір загального чистого банківського активу мають складати щонайменше 4400 доларів. Сенатори, як правило, мешкають у провінції або на території, де вони призначені на посаду. Що стосується Квебека, сенатори повинні мешкати або мати свій виборчий ценз в одному з 24 сенаторських округів Квебека, де вони призначені на посаду. Сенат має право пропонувати до прийняття будь-які законопроекти, за винятком тих, що стосуються витрат народних коштів та оподаткування. Він може доповнити та відхилити будь-який законопроект, причому стільки разів, скільки вважає за потрібне. Жоден законопроект не стане законом, якщо не буде схвалений Сенатом. Такі повноваження видаються на перший погляд завеликими, що робить верхню палату сильнішою, та протягом майже 40 років Сенат жодного разу не відхилив законопроекту, що його прийняла Палата громад. Але траплялися випадки, коли Сенат вимагав внесення поправок, з якими Палата громад не погоджувалася. Так, у 1989–1990 роках Сенат наполягав на внесенні поправки до законопроекту про страхування безробітних, з якою Палата громад не погоджується й дотепер. Та більшість поправок, внесених Сенатом до законопроектів, має роз’яснювальне значення. Основна робота Сенату зосереджується у комісіях, де опрацьовуються статті законопроекту з урахуванням розбіжностей думок та доказів, що надійшли від різних груп та окремих людей. Комісії працюють ефективно, адже чимало членів Сенату є компетентними спеціалістами і мають багаторічний досвід роботи в юриспруденції, бізнесі та управлінні. Тому Сенат досяг значних успіхів у вивченні багатьох злободенних суспільних проблем.

Палата громад — основний орган, що створює законопроекти. Він складається з 301 члена, і кожен з них представляє виборчий округ. Від кожного виборчого округу обирається той кандидат, який набрав найбільшу кількість голосів, навіть якщо це складає менше половини загальної кількості (за мажоритарною системою відносної більшості). Депутати обираються шляхом загальних прямих виборів терміном на п’ять років. Кількість округів змінюється після загального перепису населення, згідно з Конституцією та Законом про регулювання меж виборчих округів, за якими кількість парламентських місць визначається з урахуванням щільності населення. Кожна провінція може мати стільки членів у Палаті громад, скільки мала у Сенаті до 1982 р. Виборчі округи часом відмінні за розмірами, але у визначених межах.

Основна боротьба за місця у Палаті громад ведеться серед кількох політичних партій, незважаючи на те, що Канаді властива багатопартійна система без домінування однієї або двох партій. Серед них Прогресивно-консервативна партія, яка була заснована 1854 р. Вона представляє інтереси крупних і середніх власників та фермерських кіл Заходу Канади та виступає за передачу державних підприємств власному капіталу, обмеження державного втручання в економіку і скорочення соціальних програм, підтримує курс на тісне співробітництво із США. Ліберальна партія заснована 1873 p., вона висловлює інтереси крупних власників, захищає принцип «вільного підприємництва» з використанням обмеженої регулюючої функції держави. Ця партія найконсервативніша, підтримує ідеї обмеження проникнення іноземного капіталу до економіки Канади, здійснює політику «канадизації» економіки. Постійного партійного членства вона не має, тобто організаційно не оформлена. 1961 р. була утворена нова Демократична партія. її базою були Соціал-демократична організація (Федерація кооперативної співдружності) і частини профспілок, які входили до Канадського робітничого конгресу. Виникнення цієї партії — результат прагнення канадських трудівників мати свою окрему партію. На даний час вона являє собою типову соціал-реформістську партію, яка входить до Соціалістичного Інтернаціоналу. Необхідно згадати немалозначну на політичній арені сепаратистську партію — Квебекську партію, яка функціонує з 1968 р. тільки у провінції Квебек, де не припиняються спроби одержати статус самостійності аж до відокремлення від Канади. Крім зазначених, у Канаді діють ще кілька політичних партій: Партія соціального кредиту — заснована 1935 p., Комуністична партія Канади, 1921 р.

Зазначимо деякі особливості діяльності парламенту, або законодавчого процесу Канади. Початок роботи щойно обраного парламенту ознаменовується традиційним відкриттям сесії за незвичайною процедурою. У діяльності парламенту Спікеру Палати громад відводиться особлива роль. Він разом із головуючим Палати вирішує усі питання щодо регламенту і процедури, здійснює контроль над штатом Палати. З 1985 р. він обирається таємним голосуванням у самій Палаті після загальних зборів. Ним має бути будь-який член Палати, за винятком королівських міністрів, лідерів партій та осіб, які обіймають посади у Палаті громад. До нього ставляться вимоги бути нейтральним, безпартійним, стійким у контролі за дотриманням усіх правил з боку прем'єр-міністра. До 1985 р. спікер Палати громад обирався зазвичай серед членів партії, яка була правлячою, хоча траплялися й випадки (останній — у 1970 p.), коли спікер від однієї партії продовжував виконувати свої обов'язки після зміни уряду, або (у 1957 p.), коли уряд був готовий підтримати члена однієї з партій меншин. Іноді спікер припиняє своє членство у партії і бере участь у наступних загальних виборах як незалежний кандидат. Нова процедура зробила крок у напрямі страхування спікера від «виснажливої» підозри, що він, нібито, — лише обранець уряду та що «спікерство» взагалі — лише одне з призначень прем'єр-міністра. Вона також поклала край традиції поперемінного обіймання посади спікера франкомовними та англомовними членами Палати громад (хоча це ще зустрічається у Сенаті). У Палаті громад якщо спікер — англомовного походження, його заступник має бути франкомовним. І навпаки. А буває так, що заступник спікера є представником опозиції. Спікера Сенату призначає генерал-губернатор за рекомендацією прем'єр-міністра.

Після обрання спікера Палати громад у Сенаті з'являється генерал-губернатор. Спікер сповіщає його про обрання і просить затвердити традиційні права та привілеї Палати громад. Затвердження вручає спікер Сенату. Надалі генерал-губернатор виголошує тронну промову частково англійською, частково французькою мовами, в якій викладається позиція уряду щодо економічного становища у країні та політична концепція, якої уряд буде дотримуватися, повідомляється про важливі законопроекти, які він хоче винести на обговорення. Згодом члени Палати громад вертаються на робочі місця, де прем'єр-міністр вносить на обговорення так званий Законопроект № 1. Це — фіктивний законопроект, який далі не слухається до відкриття наступної сесії і тількиформально підтверджує право Палати громад заслуховувати справу на її розсуд до того, як розглядатиметься тронна промова. Сесія триває місяцями, а то й більше року у зв'язку зі складною традиційною процедурою дебатів, у ході яких порушується дуже широке коло злободенних проблем. Діяльність Палати громад протягом усієї сесії складається з робочих днів. Після рядових засідань Палата розглядає розпорядження уряду. Щоденно виділяється час для проведення опитування («період запитань»), коли члени палати (переважно опозиція) ставлять міністрам запитання щодо дій та політики уряду. Опитування триває протягом 45 хвилин, що дає змогу підтримувати відповідальність уряду і дає змогу швидко відкликатися на важливі події. Наступні робочі години присвячуються вивченню законопроектів, які пропонуються. Кожен член Палати може внести свій законопроект, але основний час займає розгляд урядових законопроектів.

Щодня одна година виділяється на розгляд справи «приватного» члену Палати (того, хто не належить до Кабінету). Пропонуючи той чи інший законопроект, міністр Кабінету або рядовий член просять дозвіл Палати, який вони дістають без дебатів. Пропозиція щодо проведення першого читання і друкування законопроекту майже завжди приймається автоматично і знову ж таки без проведення дебатів. Згодом подається пропозиція щодо другого читання. Це вже стадія принципового обговорення законопроекту. Якщо він приймається у другому читанні, його передають до законодавчої комісії Палати. Кожна комісія заслуховує різні докази, розглядає законопроект пункт за пунктом, перед тим як повернути до Палати (з поправками або без них). Кожна з комісій складається приблизно з 10 членів, де партії представлені пропорційно їх впливовості у Палаті. Фінансові законопроекти (на основі проекту державного бюджету), метою яких є вилучення грошей з Об'єднаного фонду державних зборів, підлягають розгляду всією Палатою, яка при цьому працює як комісія. Комісії вивчають законопроекти пункт за пунктом. Кожен член комісії має право вносити поправки. Після розгляду голова доповідає про законопроект з усіма прийнятими поправками Палати.

Після того, як законодавчою комісією законопроект викладено у Палаті, її члени можуть вносити поправки до різних пунктів. Далі законопроект проходить третє читання. Пропозиція про третє читання вимагає, щоб законопроект був переданий до Сенату, де він проходить ту саму процедуру. Законопроекти, запропоновані та схвалені Сенатом, передаються до Палати громад і проходять аналогічні етапи. Законопроект не стане законом доти, поки не буде схвалений обома палатами Парламенту і не дістане підтримки генерал-губернатора або заступника (як правило, Верховного судді). Тут важливо зазначити, що королівська влада у даному випадку традиційна, вона має англійські корені. Згода-санкція на прийняття федерального законопроекту ще не відхилялась, і вважається, що відхилення — явище застаріле і стало нині неконституційним. У Великобританії королівська санкція не відхилялась із 1707 р. Після закінчення обома палатами усіх сесійних справ Парламент оголошує перерву в роботі до наступної сесії, яка, згідно з законом, має відбутися не пізніше як через рік. Генерал-губернатор підбиває підсумки роботи сесії.

У діяльності парламенту велике значення мають як тимчасові, так і постійні комісії, яких близько двадцяти. Наприклад, сільськогосподарська, у справах зв'язку та культури, транспорту тощо. Постійні комісії формуються у перші дні роботи парламенту, а також на початку кожної сесії для розгляду проблем, переданих Палатою, та складання концептуальної доповіді, що заслуховуватиметься у Палаті. Вони розглядають також Основний проект державного бюджету, що має бути направлений сюди до 1 березня кожного року і повернутий до Палати не пізніше 31 травня. Палата громад може створювати спеціальні комісії для з'ясування окремих питань, а також спільно із сенатом утворювати об'єднані комісії від обох палат.

Глава держави. Єлизавета II, Королева Англії, є також офіційною главою канадської держави. Влада Королеви пронизує всі гілки державної влади. За англійською традицією верховна влада канадської держави належить Суверену. 1867 р. засновники закону про Британську Північну Америку добровільно передали офіційну виконавчу владу Королеві. На практиці це означало створення відповідального уряду, який в особі Кабінету підзвітний у своїй діяльності Палаті громад, а Палата громад відповідальна перед народом. Уряд виконує свої функції Іменем Королеви. Однак насправді влада монарха суворо обмежена. Сучасні функції монархії є переважно церемоніальними та неполітичними. Королева тримає владу, але не править. Королева не живе у Канаді постійно. Тому, якщо королева не перебуває у Канаді, вся повнота королівської влади лягає на представника Королеви — Генерал-губернатора, якому Королева делегує свої повноваження. Генерал-губернатор призначається її Величністю за рекомендацією прем'єр-міністра Канади і Кабінету. Генерал-губернатор перебуває на посаді протягом 5 років, хоча цей термін може бути продовжений ще на один рік або більше. На вимогу глави уряду Генерал-губернатор може бути також відсторонений від посади. За винятком надзвичайного стану він наділяється всією повнотою влади з боку Кабінету, що отримав підтримку більшості членів обраної народом Палати громад. Генерал-губернатор має бути обов'язково канадцем. Перший канадець був призначений на цю посаду 1952 p., і відтоді ця посада була передана канадським громадянам на майбутнє. З того часу, за традицією, англомовний канадець змінює франкомовного на цій посаді. У випадку смерті, нездатності, зміщення або відсутності Генерал-губернатора на посаді його обов'язки виконує Головний суддя Верховного суду Канади, який діє як Адміністратор офісу.

Генерал-губернатор представляє монарха на федеральному рівні, на провінційному — лейтенант-губернатори. Федеральні закони, а також закони більшості провінцій розпочинаються формулою: «її Величність, за порадою та згодою Сенату і Палати громад, наказує…». Парламент (або провінційна законодавча установа) збирається лише за королівським викликом; палати парламенту (законодавчі установи) «не обладнані автоматичним стартером». Жоден із федеральних і провінційних законопроектів не стане законом без королівської санкції. Були випадки, коли монарх особисто давав дозвіл на введення в дію федеральних законів, але, як правило, ці санкції дають Генерал-губернатор або його заступник, а санкції на введення у дію провінційних законів — лейтенант-губернатор або адміністратор. Генерал-губернатор і лейтенант-губернатори отримують консультації у своїх міністрів і мають право заохочувати їх до певних дій або застерігати від чогось. У своїй діяльності вони здебільшого покладаються на поради міністрів, хоча в окремих випадках вчиняють самостійно чи навіть усупереч думці Кабінету міністрів.

Конституція також заснувала Королівську Таємну Раду Канади, щоб надавати поради Генерал-губернаторові. Це формальний заклад, який складається, в основному, із сучасних та колишніх державних міністрів.

Виконавчу владу в Канаді, яка належить Королеві в особі Генерал-губернатора, здійснює уряд — Кабінет міністрів. Ще Конституційним актом 1867 р. проголошується продовження діяльності виконавчого уряду Канади, який наділяється Іменем Королеви владою та правами. Виконавча влада формально належить Британській Королеві, але фактично здійснюється урядом, який несе відповідальність перед парламентом. Уряд формує партія, що отримує найбільшу кількість місць на загальних виборах. Друга за величиною партія стає офіційною опозицією, а лідер займає загальновизнане становище лідера опозиції. Він отримує платню, таку саму, як і міністр. Лідер партії, що утримує принаймні 12 місць, одержує вищу платню, ніж звичайний член парламенту. Цим партіям також виділяються громадські кошти для проведення дослідницьких робіт.

Якщо під час виборів партія, що була в опозиції до діючого Кабінету, здобуває переважну більшість місць у Палаті громад або Законодавчих зборах, Кабінет подає у відставку, і Генерал-губернатор чи лейтенант-губернатор запрошують голову партії, яка отримала перемогу на виборах, зайняти посаду прем'єр-міністра і сформувати новий Кабінет. Прем'єр-міністр робить заміни серед міністрів, яких потім офіційно призначає на посади генерал-губернатор, а у провінціях — лейтенант-губернатор. Якщо жодна з партій не отримує явної більшості, Кабінет може або піти у відставку (і в такому разі Генерал-губернатор і лейтенант-губернатор запросять голову найбільш опозиційної партії сформувати Кабінет), або ж, залишаючись при владі, негайно розпочати роботу з новообраною Палатою. При зволіканні з вирішенням питання про те, чи залишиться при владі уряд «меншості», чи буде відправлений у відставку, його розв'язують представники народу в новообраній Палаті. Якщо Кабінет отримує вотум недовіри у Палаті громад, він має піти у відставку (і тоді Генерал-губернатор звернеться до лідера опозиції з проханням сформувати новий Кабінет) або зажадати розпуску парламенту та проведення нових виборів. Через складні обставини Генерал-губернатор може відхилити питання перевиборів. Наприклад, якщо на виборах жодна з партій не отримала явної більшості і прем'єр-міністр зажадав проведення нових виборів, не дозволяючи новому парламенту зібратися, Генерал-губернатор має сказати «ні». Це випливає з того, що формула «парламентське урядування» має реальний зміст, а відтак необхідно, щоб новообраний парламент мав змогу зібратися і визначитися, чи спроможний він вирішувати питання державного управління. Буває й так, що Кабінет меншості усувається на підставі вотуму недовіри відразу — на першій сесії нового парламенту; тоді випадає нагода сформувати уряд іншої партії, який має здобути підтримку з боку Палати громад. За таких обставин генерал-губернатор може заблокувати прохання щодо нових виборів. Таким самим чином діють і лейтенант-губернатори провінцій.

У Канаді кожен з новообраних чиновників на посаду, яка за рангом вища від мера, не перебуває на ній обов'язково протягом визначеного «терміну». Кабінет теж не має встановленого «терміну» щодо власних повноважень. Початок діяльності Кабінету пов'язується з приведенням прем'єр-міністра до присяги, а завершення — з виходом його у відставку або смертю.

До складу Кабінету міністрів входять прем'єр-міністр, міністри — глави окремих міністерств та міністри без портфелів. Міністрів призначає прем'єр-міністр. Прем'єр-міністра призначає Генерал-губернатор із лідерів парламентської більшості. Це призначення відбувається автоматично. Прем'єр-міністр є членом Палати громад (історія знає двох прем'єрів, що були членами Сенату: 1891–1892, 1894–1896 роки). Хоча прем'єр-міністром може стати особа, що не є членом Палати громад, але за звичаєм буде обрана членом Палати як лідер партії більшості у ній. Прем'єр-міністра колись називали «першим серед рівних» у кабінеті, або «місяцем серед менших зірок». Тепер про нього так не кажуть. Нині він має незрівнянно більшу владу, ніж будь-хто з його колег. Передусім прем'єр-міністр обирає міністрів і може сам звернутися до будь-якого міністра з проханням піти у відставку. Коли ж міністр відмовиться, прем'єр має право порадити Генерал-губернатору звільнити цього міністра, і ця порада неодмінно буде виконана. Ухвали Кабінету приймаються не обов'язково більшістю голосів. Прем'єр-міністр, зваживши думки, може проголосити власну точку зору політикою уряду, навіть, коли більшість міністрів його не підтримує. Ті з міністрів, хто, виступаючи проти того чи іншого рішення, не збираються іти у відставку, зрештою мають йому підкоритися.

Члени Кабінету міністрів мають входити до Королівської Таємної Ради Канади. «Таємні радники» призначаються Генерал-губернатором за порадою прем'єр-міністра, їхнє членство у Раді довічне, якщо вони не будуть звільнені Генерал-губернатором за порадою того ж прем'єра. Нинішні, як і колишні, міністри Кабінету назавжди залишаються членами Ради так само, як і Верховний суддя Канади та колишні верховні судді, і, звичайно, екс-спікери обох палат. Інших видатних громадян також може бути включено до складу Ради на знак пошани до них. У повному складі Таємна рада ще не збиралася. Лише міністри та невеличка купка «не-міністрів» часом бувають присутні на таких важливих церемоніях, як вступ на престол нового короля (королеви). Діючим органом Ради є Кабінет, а також комісії Таємної ради. Майже всі члени Кабінету міністрів, за традицією, мають бути членами палати громад, або поступово зайняти у ній належні місця.

Міністр із Палати громад має право бути прийнятим до Сенату на його запрошення і виступити там без права голосу. Такі самі можливості має й сенатор. За традицією, кожна провінція повинна мати, принаймні, одного свого міністра у Кабінеті. Як повелося, принаймні, один міністр з Квебека має бути англомовним протестантом, також один міністр має належати до франкомовної меншості з Нью-Брансвіка чи Онтаріо або з обох провінцій. Вважається також за необхідне мати хоча б одного англомовного (як правило, ірландця) міністра римо-католицького віросповідання. А останнім часом розмаїття культур Канади знайшло своє відображення також у представництві у Кабінеті єврейської та інших не-англійських та нефранцузьких етнокультурних меншин.

Кількість міністрів у Кабінеті не регламентується. Кабінети нараховують у своєму складі від 10 до 26 членів. Більшість міністрів має «портфелі» (це означає, що вони очолюють окремі департаменти. Призначаються ще міністри «без портфелів», які не очолюють департаменти; державні міністри, що завідують відділами департаменту або «міністерствами», які не охоплюють усіх функцій установи державного управління (наприклад, державне міністерство фізкультури і аматорського спорту).

Міністри колективно відповідають перед Палатою громад або Законодавчими зборами за політику Кабінету і здійснюване ним керівництво. Кабінет відповідальний майже за все законодавство. Лише він уповноважений розробляти і виносити на обговорення законопроекти, пов'язані з державним бюджетом та оподаткуванням населення.

§ 4. Федералізм Канади, правове положення провінцій, місцеве самоврядування і управління

Канада — федеративна держава. Федералізм поєднує спільне і відмінне. За висловом сера Джона А. Макдоналда, першого прем'єр-міністра Канади, федералізм передбачає створення «загального уряду і законодавчих установ для загальних цілей поряд із місцевими урядами і законодавчими установами для розв'язання локальних завдань». Представники франкомовного і англомовного населення виразно заявляли, що вони закладають підвалини «нової нації», «нової політичної спільноти». Але вони завжди обстоювали збереження неповторності у звичаях, культурі кожної з федеральних провінцій або колоній. Переважно франкомовне й римо-католицьке населення Східної Канади (Квебека) намагалося побороти загрозу з боку англомовної більшості (переважно протестантів), спрямовану на те, щоб послабити їхні права на мову, цивільне право, укладене за французьким зразком, релігійно зорієнтовану систему освіти.

Батьки-засновники Конфедерації — всі однаковою мірою — наполягали на створенні справжньої федерації, - реальної чи напівзалежних провінцій. Провінції не зважувалися на відособлене існування, проте не мали змоги й об'єднатися. Невеликі малонаселені спільноти на неосяжних територіях порізнили не лише природні бар'єри, які видавалися часом нездоланними, а й значні відмінності в економічних інтересах, мові, релігії, законодавстві та освіті. Вони могли скласти федерацію (і зробили це), очолювану міцним центральним урядом і парламентом, але при збереженні широких прав автономії і самоврядування для кожної спільноти.

Нова Шотландія стала першою територією Канади, де було засновано представницьке урядування. 1758 р. за результатами виборів там створено Законодавчі збори. Слідом Законодавчі збори з'явилисяна острові Принца Едуарда, у Нью-Брансвіку, у Верхній та Нижній Канаді (попередники нинішніх Онтаріо і Квебека), Ньюфаундленді. У січні 1848 р. у Новій Шотландії уперше засновано відповідальне урядування, здійснюване через Кабінет, підзвітний у своїй діяльності Законодавчим зборам, які могли усунути його від влади. Згодом аналогічне урядування з'являється в інших провінціях. На час створення Федерації 1867 р. згадана система діяла упродовж 20 років на переважній частині території нинішньої центральної та східної Канади.

Сьогодні у кожній провінції відбуваються законодавчі збори (провінції не мають Верхніх палат), що схожі на Палати громад. Законопроекти мають проходити три читання і отримати королівську санкцію від лейтенанта-губернатора. За всю історію існування канадської держави на провінційному рівні в отриманні санкції було відмовлено 28 разів, останній раз — 1945 р. на острові Принца Едуарда. Члени зборів обираються від виборчих округів, що створені законодавчими установами з урахуванням кількості населення. Членом зборів може стати будь-який кандидат, який набрав найбільше голосів, навіть, якщо їх подало менше половини від загальної кількості. Національний парламент уповноважений створювати закони для «миру, порядку і доброго урядування Канади», крім тих, які стосуються «питань, що віднесені виключно до компетенції Законодавчих зборів провінцій». Провінційні законодавчі установи уповноважені створювати закони про пряме оподаткування у провінції на провінційні потреби, збереження природних ресурсів, в'язниці, благодійні установи, лікарні (крім морських), муніципальні установи, ліцензії для провінційних та муніципальних зборів, місцеві роботи та підприємства (за окремими винятками), інкорпорацію провінційних компаній, затвердження шлюбів, власності та цивільних прав у провінції, створення судів і здійснення правосуддя, штрафи за порушення провінційних законів, питання суто місцевого чи особистого характеру у провінції, та освіту (з урахуванням деяких прав протестантських та римо-католицьких меншин у будь-якій провінції та конкретних релігій у Ньюфаундленді). З урахуванням обмежень, запроваджених Конституційним актом 1982 p., провінції можуть вносити поправки до своїх Конституцій звичайним актом Законодавчих зборів.

Парламент не може взяти на себе будь-які повноваження провінційних Законодавчих зборів. Парламент і провінційні законодавчі установи мають також повноваження щодо сільського господарства та імміграції, а крім того, аспектів використання природних ресурсів, але якщо їхні законодавчі акти вступають у протиріччя, національний закон має перевагу. Такі самі повноваження поширюються на питання пенсій за віком, інвалідністю та одиноким станом, але якщо їхні закони вступають у протиріччя, провінційний закон має перевагу.

Конституційним актом 1867 р. передбачено, що все, що не згадано серед повноважень провінційних законодавчих установ, входить до компетенції національного парламенту. Це створює враження дуже широких повноважень. Та насправді вони не такі всеосяжні, як здається, у зв'язку з детальним тлумаченням судами цього питання. Як наслідок, усе трудове законодавство віднесено до сфери провінційного законодавства, крім деяких галузей. Соціальне забезпечення (за винятком страхування по безробіттю, що є питанням загальнонаціональним, а також поділені повноваження щодо пенсій) входить до компетенції провінцій. Проте національний парламент фактично створив загальнонаціональне лікарняне та медичне страхування, надаючи субсидії провінціям за умови, що їхні плани мають відповідати певним стандартам. Через тлумачення судами провінційних та національних повноважень телерадіомовлення та повітряну навігацію було передано до компетенції парламенту, щоб він видавав закони для «миру, порядку та доброго врядування Канади», в інших випадках компетенцію парламенту було зведено до рівня повноважень за надзвичайних умов, у період війни чи у разі настання глибокої національної кризи, зокрема голоду, епідемії, високої інфляції (хоч деякі випадки не входять до цього переліку).

Хоч парламент не може передавати будь-які повноваження провінційним Законодавчим зборам, а провінційні Законодавчі збори не можуть передавати свої повноваження парламенту, парламент має право делегувати втілення федерального акта провінційним установам (як це він зробив з регулюванням міжпровінційного та міжнародного дорожнього руху), таким самим чином провінційна законодавча установа може делегувати виконання провінційного акта федеральній установі. «Адміністративне делегування» — важливий аспект гнучкості Конституції Канади. Звичайно, визнання двомовності з боку офіційних установ досі обмежене, проте з часом воно набирає поширення. Наприклад, у зв'язку з настійним проханням місцевого уряду провінції Нью-Брансвік, у Конституції було збережено визнання французької та англійської мов як офіційних мов провінції. Згідно з Конституцією кожна провінція, за винятком Квебека, Нью-Брансвіка та Манітоби, вільна у виборі офіційної мови. В Альберті єдиною офіційною мовою може бути українська, а може бути й три офіційні мови — українська, польська і класична грецька. Квебек, Нью-Брансвік і Манітоба також вільні у виборі офіційної мови, але до цього списку вони повинні додати англійську та французьку мови.

Провінційними законодавчими установами створюються муніципальні уряди великих та малих міст, сіл, округів, районів, столичних регіонів. Повноваження їм надають на свій розсуд ті самі законодавчі установи. Мери, глави сільських та міських рад, члени ради муніципалітету обираються за вимогами провінційних законодавчих установ. У країні нині існують майже п'ять тисяч муніципальних урядів, що займаються наданням таких послуг, як водопостачання, створення каналізаційної та сміттєзбиральної мереж, упорядження доріг, тротуарів, будинків, спортивних майданчиків, бібліотек, поліпшення вуличного освітлення, насадження парків тощо. Нагляд за роботою шкіл здійснюють, в основному, шкільні управління та комісії.

§ 5. Судова система Канади

У Канаді існує традиційна англосаксонська правова система, де галузі права формуються за наявності визначеної кількості норм, що регулюють подібні відносини. У сучасному загальному праві поряд із традиційними галузями (цивільне право і процес, кримінальне право і процес, конституційне право) значно збільшується перелік галузей — дитяче право, залізничне право, право охорони навколишнього середовища, право, що регулює планування міст і зонування. Багато галузей одержали подальший розвиток. Наприклад, новим змістом наповнився договір купівлі-продажу в зв'язку з розвитком нових форм торгівлі.

Вищою судовою інстанцією Канади є Верховний суд країни, який був створений 1875 р. Він складається з дев'яти суддів, з яких троє повинні представляти Квебек. Суддів довічно признає Генерал-губернатор. На засіданні суду для ухвалення рішення, як правило, досить участі п'яти його членів. Суд розглядає скарги на постанови з цивільних і кримінальних справ, винесені вищими судовими інстанціями провінцій і Федеральним судом, і приймає остаточні рішення. Скарги на рішення судів з цивільних справ можуть бути подані лише з дозволу судів, що їх винесли, або самого Верховного суду, якщо той вважає, що при розгляді справи виникли питання, які «виходять за рамки безпосередніх інтересів сторін».

Верховний суд розглядає скарги лише у справах про більш тяжкі злочини, якщо початковий виправдувальний вирок був відмінений вищестоящим судом або якщо при розгляді справи виникла суперечка з питання права. На прохання Генерал-губернатора або уряду Верховний суд може як консультативний орган розглядати питання, пов'язані з тлумаченням конституційних актів, перевіркою конституційності законів, прийнятих парламентом і законодавчими зборами провінцій, і суперечки між ними про компетенцію.

Федеральний суд Канади, створений 1970 р. замість колишніх установ, містить у собі судове відділення (13 суддів) і апеляційне відділення (9 суддів). Він очолюється головою і його заступником. Весь склад суду призначається довічно Генерал-губернатором. У судовому відділенні розглядаються цивільні позови до федеральної влади і від їх імені, суперечки про громадянство, скарги з питань податків, патентів і торгових марок, суперечки між федеральним урядом і органами виконавчої влади провінцій тощо. Це єдиний суд у Канаді, діяльність якого обмежується застосуванням лише федеральних законів. Усі інші суди застосовують як закони федерації, так і закони провінцій.

Верховний суд кожної з 10 провінцій виступає як суд першої інстанції у найбільш важливих і кримінальних справах, а також розглядає апеляційні скарги на постанови нижчестоящих судів провінцій по всіх категоріях справ.

Суди графств (у деяких провінціях — округів, у Квебеку — Провінційні суди) розглядають у першій інстанції цивільні справи, як правило, із сумою позову від 300 до 3000 доларів, а також кримінальні справи про злочини середньої тяжкості (крадіжки, автодорожні злочини тощо). Цивільні справи у позовах на суму до 300 доларів розглядаються в судах з дрібних позовів (у деяких провінціях — з дрібних боргів). Кримінальні справи про найменш тяжкі злочини, переслідувані в сумарному порядку, а також про деякі злочини, переслідувані за обвинувальним актом, розглядаються магістратськими суддями (у Квебеку — світовими сесійними судами). Обвинувачуваний вправі вимагати, щоб його справа була розглянута за участю суду присяжних. Однак на практиці більшість обвинувачуваних відмовляється скористатися з цього права. Законодавство передбачає розгляд і деяких категорій цивільних справ за участю суду присяжних. Журі присяжних з кримінальних справ складають 12 (у провінції Альберта — 6) членів, і при винесенні вердикту, зазвичай, потрібна їх одностайність. З цивільних справ журі складають від 5 до 12 присяжних, і рішення приймається більшістю голосів.

У деяких провінціях Канади є роздільні суди із справ неповнолітніх (розглядають обвинувачення у злочинах і дрібних правопорушеннях) і сімейні суди (суперечки про дітей, позови про сплату аліментів тощо). В інших провінціях вони об'єднані в суди, що розглядають обидві категорії справ. Відповідно до прийнятого 1982 р. Закону про неповнолітніх правопорушників справи про злочини підлітків у віці 12–18 років повинні розглядатися у названих судах за правилами процедури загальних судів, із залученням адвоката і дотриманням інших гарантій прав обвинувачуваного. У Канаді немає системи адміністративних судів: скарги на дії адміністративних органів розглядаються, як правило, загальними судами (провінцій і федерації) на підставі спеціально виданих законів (наприклад, Закон провінції Онтаріо про процедуру судового розгляду адміністративних скарг 1971 p.).

На свої посади усі судді призначаються федеральною владою, за винятком магістратських суддів, призначуваних владою провінцій. Усунення судді з його посади може бути зроблено Генерал-губернатором лише на настійну вимогу федерального парламенту.

Розслідування кримінальних справ проводиться, головним чином, поліцією. Обвинувачення у суді магістратів можуть підтримувати приватні особи, однак генеральні атторнеї федерації або провінції вправі на будь-якій стадії судового розгляду призупинити розгляд обвинувачення, пред'явленого приватною особою. Обвинувачення в судах більш високих інстанцій підтримується представником Генерального атторнея провінції. Ним може бути як постійно виступаючий у такій якості юрист, так і приватно практикуючий адвокат, якому доручається ведення конкретного процесу. Генеральний атторней Канади очолює Міністерство юстиції. Його представники можуть підтримувати обвинувачення у будь-яких судах. Захист у кримінальних справах і представництво інтересів сторін у цивільних справах здійснюють лише адвокати, що є членами корпорацій юристів відповідних провінцій.