Кров Дракона. Хто із нас жертва?

Розділ II

День був похмурим, а хмари віщували дощ. Попри це, Фалмін вирішив трішки порибалити. Плани про відпочинок зникли тоді, коли був змушений взяти із собою маленьку Ельгіду. Дівчинка завжди і всюди була із батьком.

— А ми побачимо рибу? — спитала, коли вони дійшли до великого озера.

— Сподіваюся, — відповів Фалмін, розкладаючи вудочки. — Головне на риболовлі — терпіння.

— Тату, а чому так довго немає рибки? — запитала через п'ять хвилин Ельгіда, дивлячись на червоний поплавок, який гармонійно гойдався на хвилі. Думала щось сказати, але поплавок пірнув під воду.

Фалмін підсікнув, рвонув на себе. Відчув, що рибина дуже велика. Не помилився.

З-під води з'явилася коричнева морда коропа, який вчепився за гачок і несамовито пручався. Вода бурлила так, наче була то русалка.

— Тату, тягни! — кричала чорноволоса дівчинка, скачучи на березі озера. — Ого! Величезний який!

Короп рванувся, хотів утікати подалі від берега, але волосінь трималася. Поки що.

— Тату, він утікає! — Ельгіда махала руками, наче цим могла спинити рибу.

Рибина пручалася ще довго, тягнула на середину озера. Але потрапився на її шляху досвідчений рибалка.

— Тату, я хочу його спіймати! Ну тату!

Коли короп був біля самого берега, дівчинка влетіла у воду. Фалмін, уже стоячи по коліна у воді, щось кричав, але вона зосередилася лише на своїй здобичі. Хотіла вхопитися за хвоста, але той вислизав із рук. Тоді дівчинка шугнула у воду, обхопила тулуб рибини і понесла на берег. Попри намоклий одяг та злий погляд батька, почувалася вона вкрай задоволено.

— Ха, бачив, як я його?

— Більше ніколи так не роби! — крикнув на малечу Фалмін, але вже за мить обійняв її, притиснув до грудей. — Ніколи більше. Зрозуміла?

— Але я…

— Я відповідаю за тебе, сонечко, тому наступного разу будь обережнішою.

— Добре.

Фалмін оглянув рибину та із радістю констактував, що вийде хороша юшка. Поки він очищував коропа від луски, Ельгі набрала у казанок води й попри заборони батька, сама доволокла його до вогнища. Зовсім скоро, коли сонце уже стояло високо в зеніті, почувся приємний запах юшки.

— Ням-ням, як пахне!

— Дійсно, пахне гарно, — підтвердив Фалмін, насипаючи їжу у мисочки. — Тобі стільки вистачить?

— Кинь мені більше моркви.

— Гаразд.

Вони всілися на піску біля берега, наминали ложками юшку, що аж відлуння йшло. Гарячий бульйон приємно грів нутро.

— Тату, а чому ви із мамою не розмовляєте? — запитала раптово Ельгіда, глянувши на батька проникливими оченятами.

Він кашлянув, опустив погляд. Знав, що колись донька запитає, але не міг приготуватися до цього.

— У нас із мамою виникли певні…розбіжності у поглядах. Суттєві розбіжності.

— Ви розійшлися?

Фалмін подавився шматочком риби. Ельгі постукала його по спині.

– Із чого ти таке взяла?

— Ну просто. Мені ще тітка Аріелла казала, що коли люди не мають про що поговорити — розходяться. Таке життя.

— Так, хороша у тебе тітка, — Фалмін стиснув губи, проклинаючи про себе знайому Катрін. — Але ми із мамою просто відпочиваємо. Один від одного.

— А так можна?

— Можна. Головне, аби це не було дуже часто.

— Але ж ви не розмовляєте! А вчора я чула, як ти сварився із мамою.

— Забагато ти чуєш! — обурився він, але побачивши оченята доньки, пом'якшав. — Усе це складно, доню.

— Я знаю. Ти головне знай, що я дуже міцно тебе люблю.

– І я тебе, сонечко. Йди до мене.

Вона притулилася до його теплих грудей. Настільки міцно, що йому перехопило подих. Фалмін обійняв доньку, ніжко погладив її красиве чорне волосся. Глянув у її вічі. Побачив там себе та свою любов.

— Я нікому не дам тебе образити.

— Чому ти це кажеш?

— Просто, аби ти знала.

— Щось не так?

— Нам потрібно поїхати звідси. Далеко. — сказав він перш ніж встиг подумати.

— Гаразд. — одразу відповіла дівчинка.

Фалмін здивувався. Не очікував, що донька так швидко погодиться. Вона помітила його здивований погляд, усміхнулася, показавши ямочки біля щічок.

— Мені однаково, де бути, головне поруч із тобою.

— А як же мама? Ти її не любиш?

— Коли батьки розходяться, дитині доводиться обирати між кимось. А ще це, — вона вказала своїм мініатюрним пальчиком на ліву руку Фалміна, яку той забув прикрити. Не любив, коли хтось дивився на неї. — Я знаю, що ми із тобою пов'язані із ними. Драконами. Вони часто сняться мені, інколи чую їх голоси. Ти ж також чуєш, так?

Фалмін хотів би усміхнутися, але сміятися було ні з чого. Донька із кожним роком і справді відкривала в собі все нові та нові можливості, і він рано чи пізно буде змушений відкрити їй правду, яку приховував від самого її народження.

— Не подумай, що я намагаюся відмовити тебе, однак подумай ретельно, адже ми не зможемо бачитися із мамою так часто, як зараз. — сказав із стиснутим горлом чоловік, обійнявши доньку за плечі.

— Я розумію, що буду дуже сумувати за мамою, але все рівно обрала тебе. Тим паче, ніхто мені не забороняє бачитися з нею, коли я побажаю.

Він хотів ще щось перед цим сказати, але запнувся. Не помітив, як сльозинка покотилася по щоці, впала на пісок. Ельгіда стерла сльози із його очей, обійняла ще міцніше. Він завжди заспокоювався від цього, навіть будучи неймовірно злим або подавленим.

— Я хочу завжди бути поруч із тобою, тату. — прошепотіла йому на вухо дівчинка.

— Будеш, моє сонечко. — сказав він, заплющивши очі, — Завжди.

Зненацька спалахнула блискавка, прошивши стрілою темне небо. Дощ, до цього спокійний, затарабанив по віконницях, налітав на темні стіни та башти замку Трирогу. Чародії, які знаходилися у своїй резиденції, не дуже здивувалися такій зміні погоди — певно, хтось із колег проводив експерименти.

У кімнаті запалили декілька підсвічників, адже вогонь каміна не міг вдосталь освітити просторе приміщення. На стіни одразу полізли лякливі тіні, розповзаючись в усі боки, наче примари.

— Знову Маркус чаклує, — сказав чоловік у синій мантії, який стояв біля вікна і дивився на двір замку, де від дощу ховалася прислуга, — Це вже втретє за два тижні!

— Тебе це дивує? — запитав чародій, до цього зосереджено зігріваючи руки біля каміна, — Я гадав, що Лютія Фрітча неможливо здивувати.

Чародій біля вікна не повернув голови, продовжував дивитися за біганиною в дворі.

— Ти маєш рацію, Самаелю. Мене дійсно важко здивувати.

Не почувши відповіді, низькорослий чародій у синій мантії розвернувся, взяв зі столика карафу із вином, налив собі у келих і осушив одним ковтком. Він лише нещодавно прибув з Тальгрієна, а судячи із його втомленого погляду, товариство принца Талара Кральє вимагала чимало витримки та енергії.

До всього ж, Самаель наказав розповісти усе, що Лютій почув від принца та Фалміна, із яким чародію довелося бачитися. Із зацікавлених очей та лихої посмішки свого товариша Лютій збагнув, що дуже вже цікавить Самаеля цей вбивця із Мальгарда. Настільки цікавить, що самому стає цікаво. Однак Лютій знав, що в справи свого товариша лізти не варто, якщо життя дороге. Ось і зараз він робив вигляд, що йому байдуже, налив ще вина і випив.

Самаель тим часом знуджено водив рукою на вогнем, формуючи із нього фігурку людини.

— Коли вони мають прийти? — запитав Лютій, поправляючи мантію.

— Зараз.

За мить у міцні дубові двері постукали. Лютій Фрітч, намагаючись не показувати здивування, відчинив. Всередину без запрошення зайшло двоє чоловіків та висока жінка, яка була вищою за усіх присутніх. Легко кивнувши головою на знак привітання, новоприбулі розсілися по різблених кріслах та мовчки стали чекати, що скаже Самаель.

— Ви запізнилися, — сказав спокійно вищий чародій, жорстоке обличчя якого було таке ж непроникне, як і стіни замку Триріг, — Я чекав на вас ще вчора зранку.

— Просимо вибачення, вельмишановний Самаелю, — схилив голову чоловік із золотистим волоссям, своїми синіми очима втупившись в килим зі шкіри лева, — Це востаннє.

— Сподіваюся, Крігане.

Кріган Родвел був одним із вищих чародіїв, що входив до Магістрату і брав активну участь у діяльності самого Вищого Кола. Самаель вже давно був знайомий із цим вродливим та напрочуд талановитим чародієм, від якого сходили з розуму практично усі адептки та навіть магістри. Як і усі присутні, Кріган носив синю мантію із соболиним коміром, проте особисто для себе доповнив це застібкою у вигляді мантикори — свого улюбленого звіра.

— Нами заволоділа цікавість, шановний Самаелю, — подала свій дзвінкий голос Кларі Марвет — висока жінка із срібним коротким волоссям, майстриня в галузі Змін та Зачарування, — Ваш лист, якого я отримала три дні тому, став для мене цілковитою несподіванкою. Сказати по-правді, я саме винаймала корабель до Канйора, аби разом із колегами дослідити кургани Старого Світу.

Самаель майже вимушено посміхнувся, поклав руку на довгі пальці чародійки, яка глянула на нього зачарованим поглядом.

— Прошу вибачення за таку нагальність, але справа дійсно важлива.

Третій чоловік, голова якого була схожа на велику лису кулю, голосно відкашлявся, аби привернути на себе увагу чародіїв. Усі як один глянули на нього.

— Особисто мене здивувала не нагальність, пане Самаелю. Я не міг збагнути, навіщо нам долати шлях до вас традиційним способом, а не завдяки телепорталу — великому винаходу наших колег із університету Гронхелла.

— Гадаю, ви уже здогадалися.

— Хочу почути це саме від вас, Самаелю. Як ваша ласка.

Вищий чародій усміхнувся прохолодною посмішкою, на що лисий чоловік відповів тим же. Усі давно знали, що між чародієм із Тюрдага та вічно лисим Валеріаном Герцом панувала напруга. Вищі чародії суттєво розходилися в думках стосовно ставлення до королів та лордів. Самаель вважав, що монархи та їхня челядь повинна бути на повідку і робити усе, чого хочуть чародії. Думка Валеріана була зовсім протилежною: він вважав, що король і чародій, це один єдиний механізм, назва якому — королівство. І як би парадоксально це не було, але два вищих чародія ніколи не переходили один одному дорогу, адже знали про можливі наслідки свого конфлікту.

— Певно, що заради секретності, — сказала Кларі Марвет, випереджаючи відповідь Самаеля. — Наш очільник навряд чи змусив би нас долати таку відстань просто так. Чи ні?

— Вірно, моя люба Кларі. — сказав Самаель без тіні симпатії, але сама чародійка усміхнулася із неподільним задоволенням від почутого. — Гадаю, ми можемо розпочати, колеги. Лютію, наклади захист.

Низенький чародій мовчки підняв одну руку, прошепотів формулу. В приміщенні миттю запульсувала Енергія, очі його засвітилися, а із пальців вдарив маленький промінець світла, повільно здійнявся під стелю. Коли захист від чар та прослуховування було накладено, Самаель підвівся. Чародії тим часом наливали собі із карафи вино.

— Скажіть, що для вас є влада?

Запитання застало декого зненацька, тому певний час панувало мовчання. Кларі Марвет, здавалося, не зважаючи на слова чародія, дивилася на нього з-під срібних пасм волосся, які падали їй на очі. Самаель намагався робити вигляд, що не бачить того погляду і не розуміє, що у ньому можна прочитати.

— Гадаю, це можливість робити усе, що забажаєш, — сказав Кріган Рогель, гладячи себе по животі, — Влада — це могутність.

— Дійсно, мій друже, ти маєш рацію. — Самаель повільно ходив кабінетом, склавши руки за спину. — А як досягається влада?

— Певно, що силою.

Самаель схвально подивився на пухкенького Валеріана Герца, лисина якого зараз блистіла від вогню, наче відполерована.

— Так, це щира правда, Валеріане. Як уже відомо, наша організація має дуже велику владу, яка розповсюджуються навіть на деяких королів. Навіть Інквізиція співпрацює із нами! Проте, чи зробили ми усе, аби досягнути бажаного?

— Це все занадто складно. — сказала Кларі Марвет, кокетливо усміхнувшись, — Особисто мені влади вистачає вдосталь.

— Справді? — Самаель підійшов до чародійки, ризикнув зазирнути у вічі. Побачив там захват і жагу. Те, що і було потрібно. — Влада, якою ви зараз наділені, не гарантує вам безпеки та спокійного, нічим не обтяжливого життя, пані Марвет. Кому як не вам про це знати.

— Ах, Самаелю, давайте не будемо згадувати про цей інцидент із замахом. Я була дурна і молода, не знала, куди лізу і з якими людьми вступаю в двобій.

— Гаразд, не будемо. — Самаель кивнув, підійшов до чародія із золотистим волоссям, який начарував собі уже другу карафу із вином, — А вам вистачає влади, пане Крігаре?

— Для мене влади завжди було замало.

Усі присутні засміялися, навіть не намагаючись стримувати себе. Крігар Рогель відреагував на це недбалим помахом руки.

— Я так гадаю, у вас є пропозиція, пане Самаелю, — сказав Валеріан, який пив і сміявся найменше серед присутніх, — Навіщо тягнути? Ми усі виступаємо із одного блоку, тому не варто заплутувати нас словами. Кажіть усе, як є.

Самаель зупинився поруч із каміном, над яким висів величезний череп грифона. Торкнувшись серпоподібного дзьоба мертвого хижака, чародій стиснув губи і заплющив очі, наче намагаючись правильно підібрати слова. Але зараз не можна показувати невпевненість. Лише не при них.

— Що вам відомо про імператорську сім'ю? — запитав Самаель, усе ще стоячи спиною до присутніх чародіїв, — Яка доля їх спіткала?

— Усім відомо, що останні із династії Рідріорів та Затрігдірів мертві, Самаелю. — впевнено відповів Валеріан, — Я особисто досліджував ці родоводи, і тому можу із впевненістю стверджувати, що вони вимерли.

— Тим паче, нинішні королі та їх діди зробили усе можливе, аби викорінити не те що імператорський рід, а навіть їх прибічників, — додав трішки п'яним голосом Крігар.

Самаель повернувся обличчям до чародіїв, при цьому загадково усміхаючись. Усі знали, що коли вищий чародій так усміхався, чекати хорошого не доводилося.

— Це було правдою до тих пір, поки я не знайшов один цікавий документ. Ось, погляньте.

Листа, що чародій кинув на стіл, першим взяла Кларі Марвет. Пробігшись очима, які в кінці широко розширились, вона передала лист своїм колегам.

— Це не може бути правдою! — видихнула вона, а інші, побачивши її реакцію, почали миттю читати зміст, — Як таке можливо?

– І справді, Самаелю, хто тобі сказав, що це не підробка? — схвильовано запитав Валеріан, віддаючи листа Лютію. Крігар Рогель, здавалося, був настільки п'яним, що читати не міг.

— Я даю повну гарантію того, що інформація, надана вам — достовірна. — промовив Самаель, із задоволенням спостерігаючи за блиском зацікавленості в очах чародіїв. Саме це і було йому потрібною. — І яка тепер ваша думка?

— А ти як гадаєш? Усі гадали, що рід Затрігдірів винищено, але, за твоїми переконаннями, є ще мінімум одна особа, яка є або могла бути пов'язана із цим родоводом. Це суттєво змінює весь стан речей у Благандії.

— Справді, Валеріане. — підтвердив Лютій, — Ця дитина може бути пов'язана із Затрігдіром кровними узами. Гадаю, ви розумієте, що дає нам ця інформація?

— Можливість. — відповів замість усіх Самаель, — Це шанс отримати владу, яку не мав жоден із королів та царів. Владу, завдяки якій можна встановити порядок. Ви ж бо знаєте, ким був Затрігдір. І яка особливість була в його династії.

Так, усі чародії це знали. Цього їх вчили ще у школах, а потім в університетах. Кожен знав, що Рідріор і Затрігдір, кровні брати, воювали між собою. Рідріор, відмовившись від свого драконячого обліку, пішов до людей, ставши одним із них і був визнаний божественим імператором, а Затрігдір усім своїм єством був драконом, ворожим до раси людської. Врешті Рідріор переміг, а дракони сховалися в гори, разом зі своїм ватажком.

Династія Рідріорів правила більше чотирьохста років, ведучи людей своєю божественною мудрістю та розумом, однак в час їх слабкості Затрігдір, а точніше його нащадки дали про себе знати.

Кальтагор Синій Вогонь, дракон від народження і нащадок покійного Затрігдіра, втілившись в людську подобу, як колись Рідріор, пішов війною на Імперію, закликаючи людей звергнути слабкого імператора.

Можливо, за інших обставин люди не підтримали б Кальтагора, не виступили на його боці. Але не тоді, коли Імперія прогнила із середини. Постійні чвари знаті, хабарництво, слабкість влади імператора та зубожіння простолюд Бачачи нелюдську силу Кальтагора та мудрість, якою той був обдарований, люди послідували за новим лідером. Невдовзі рід Рідріорів — усе це зіграло проти Рідріорів.

Війни із драконами, ворогами людства, точилися уже довгі століття, і Рідріори так і не змогли витіснити їх із материка. Сотні тисяч загиблих, овдовілі жінки та діти-сироти заполонили країну, вимагаючи миру. І коли прийшов Кальтагор на чолі величезного війська із сотнями драконів, люди Імперії вирішили, що вдів та сиріт й так уже забагато. Величний до того рід Рідріорів розтанув, наче ранішній сніг, а на його попелі вознісся Кальтагор із династії Затрігдірів.

Однак цього разу, на відміну від свого моторошного предка, Кальтагор та його спадкоємці сприяли зближенню людей із занепалими на той час драконами, намагалися об’єднати вічно ворогуючі сторони. Більше тисячі років Затрігдіри мудро правили Імперією, і за ці роки люди перестали вбачати в драконах загрозу. Ба більше, навіть шанувати їх та захоплюватися.

В найтемніший для Імперії час настала Ера Драконячої Крові, ознаменувавши собою страшну громадянську війну, занепад роду Затрігдірів та розпад Благандії як імперії на окремі королівства.

Але кров має величезну силу і по сьогодні, і дехто до сих пір пам’ятав, що Затрігдіри як ніхто інший мали в жилах своїх драконячу кров. Будучи в тілі людини тривалий час, дракон втрачав свою здатність перевтілюватися, ставав розумом і тілом людиною, назавжди залишався в подобі людській. І якщо Рідріори за сотні років практично знищили в собі усе драконяче, то нащадки легендарного Батька-Змія Затрігдіра, були ніким іншим як драконами, але закованими в темницю людського тіла. Лише цей факт давав змогу збагнути, якою силою фізичною, психічною та духовною володіли ці істоти. А особливо ті, в чиїх жилах текла кров легендарного ватажка усіх драконів, і що не менш важливо, найбільшого ворога людства за всю історію.

Через розуміння цього присутні чародії не знаходили слів, аби висказатися, однак врешті оціпеннія помалу почало спадати.

– І яким чином ти хочеш використати цю дитину? — звузив очі Валеріан Герц, лисина якого пройнялася глибокими складками.

— Спокійно, Валеріане. Ми ще нічого не сказали, а в твоїх очах я бачу невдоволення і відразу. — скривився Лютій, — Ми не збираємося заподіяти шкоди цій дівчинці. Поки що.

— А що ви збираєтеся зробити, панове?

Надворі, після короткої паузи, мигнула блискавка. По віконниці барабанив дощ, стікаючи великим краплями донизу. Здавалося, це запитання повисло в повітрі і підібралося нудотою до горлянки чародіїв.

— Для початку ми повинні доставити дівчину сюди, в Еленітел. Мені буде потрібна виключно її легендарна кров, колеги. Щодо іншого, гадаю, не варто турбуватися.

— А де вона зараз? Де ця дитина?

— В Канйорі, люба Кларі, — відповів Самаель, — Але там вона буде недовго.

— Чому?

– Її батько живе тут, в Благандії. Так склалася доля, що я особисто знаю цього чоловіка і за певних обставин він був змушений цю дитину сховати.

— Від кого?

— Від самого себе. — загадково відрізав Самаель, не бажаючи відповідати на запитання. Усі одразу збагнули, що чародій щось приховує, але висловити це вголос не наважилися. — Дівчина захоче знайти батька, що особисто для нас є недопустимим.

— Ти боїшся цього чоловіка? — ризикнув спитати Валеріан, але Самаель ніскільки не розізлився на це питання.

— Він небезпечна людина. — просто відповів чародій. — Але, випереджаючи ваші подальші запитання, скажу, що цей чоловік також має драконячу кров.

— Отже, він також варіант для нас. — зрозумів Валеріан, але Самаель, схоже, так не думав.

— Кров дівчинки сильніша, аніж у її батька. У цьому я впевнений повністю. Та і до того ж, кого легше піймати — налякану дівчинку, яка із жахом всюди чекає удару від ворогів, чи ж її батька, який вважається одним із найкращих бійців у всій Благандії, а до всього ж убиває власних сородичів по крові. — Самаель окинув усіх поглядом, але усі мовчали, уважно його слухаючи. «Завжди б ви були такі слухняні». — Отож краще за все прибрати Фалміна із Мальгарда, адже він, як справжній дракон, кинеться на виручку власній доньці. А повірте, колеги, цей чоловік здатен на жахливі речі зараз дитини. Воістину жахливі!

— Він убиває драконів! Я люблю драконів! Вбити! — загорланив Крігар, при цьому усміхаючись, як ідіот. — На палю його!

— Ти хочеш використати дитину, аби завоювати всю Благандію? — не звертаючи уваги на п'яного чародія запитала Кларі.

— Ця дівчинка, якщо і є спадкоємцем імператорського престолу, може володіти руйнівною силою. Дракони, шановні колеги, за повір'ями підкорялися цим людям. А тепер уявіть, що може наробити дитина, яка не вміє контролювати свою силу і яка має прямі претензії на трон Благандії!

— Це буде руйнація! — вигукнула Кліра Марвет, на що Лютій та Валеріан згідно закивали, — Якщо вона виживе і добереться до Благандії, наслідки можуть бути катастрофічними. А що вже говорити про королів! Якщо бодай один монарх дізнається про цю дитину, то одразу кинеться на її пошуки, аби взяти за дружину! І тоді у всій Благандії розпочнеться глобальна війна за першість!

— Війни є і зараз.

— Так, Валеріане, але королі не мають претензій на усі землі Благандії. А із цієї дівчинкою — матимуть. Не варто забувати і про природню здатність жінки народжувати спадкоємців!

Самаель мовчки кивав головою, лише спостерігаючи за дискусією. На його вустах грала ледь помітна посмішка. Сказані ним слова призвели правильну реакцію, а тому тепер було головним лише говорити такі ж правильні речі.

— Отож, ми повинні вбити Фалміна і схопити дівчисько! — вигукнула срібноволоса чародійка, косячись на чародіїв, — Мені, звичайно, вистачає влади, але навіть я розумію, що багатьма королями із обмеженими можливостями легше керувати поодинці, аніж однією королевою із необмеженою силою.

Самаель підійшов до вікна, відчуваючи на собі погляди усіх чародіїв. Він почувався піднесено, адже знав, що тепер має вдосталь підтримки.

— Залишається лише одне питання: як переконати інших вищих чародіїв?

Запитання Валеріана було влучним та цілком логічним. Самаель мав декілька варіантів стосовно цього, проте, на його думку, жодне із них присутнім не сподобається. Самаеля, який мав продовжити, перервала відрижка, яку видав Клігар. Чародій зсунувся із крісла, майже зліз на землю, але його підхопив Лютій і всадив назад. П'яний чародій пробурмотів декілька відбірних слів, але затих і дав продовжити далі.

— Саме для цього я і збираю Велику Нараду, колеги, — сказав він, дивлячись на дощ, що лив за вікном, — І для цього мені потрібна ваша допомога.

— Поясніть.

– Ігрев, Ютеаль і Анарель будуть проти цього рішення, шановні друзі. — провадив Самаель, — На це є логічні пояснення. Усі ці чародії тісно пов'язані із дівчинкою, зокрема із її батьком. Ігрев — його найкращий друг. Анарель — коханка. Ну, а Ютеаль її подруга. Гадаю, усе зрозуміло стосовно того, якої думки вони будуть дотримуватися. Проте, дивлячись на загрозу, яку представляє собою дівчина, її друзі будуть вважатися нашими ворогами. Іншого вибору немає.

— Ти пропонуєш виступити проти них? — не вірячи у почуте перепитала Кларі.

— Вони входять до Вищого Кола. Це буде зрадою! Ми підемо против усіх законів та кодексів Братства! — крикнув Валеріан, на лисому чолі якого виступив піт, — Ти бодай розумієш, що потрібно для цього?

— Мені потрібна лише ваша підтримка. Усе інше я зроблю сам. До того ж, я не виключаю і того, що вони підтримають нашу ідею. Принаймні одна із них. Повірте, у мене немає бажання кривдити своїх друзів, із якими я багато років вирішую найважливіші питання.

— Але якщо вони виступлять проти цього рішення. Що тоді? — не заспокоювався Валеріан. — Якщо королі дізнаються, будуть зайві запитання до нас та зокрема чародіїв, які є радниками. І не варто забувати про Інквізитора та його ручних псів. Цей сучий син дізнається про все, і тоді хтось піде на допит, після якого ніхто не повертається живим. Це великий ризик.

— Кожна велика справа має долю ризику, — сказав Лютій серйозним голосом, — Але лише ми, чародії, зможемо запобігти руйнації усього того, заради чого боролися наші попередники. В ім'я миру, пане Валеріане!

— В ім'я Благандії! — додав серйозно Самаель, пильно дивлячись у вічі присутніх чародіїв.

Першим подав слово Валеріан, який, схрестивши руки у себе на животі, не зводив очей із вищого чародія.

— Сподіваюся, усе пройде вдало і нам не доведеться проливати невинну кров. Я не хочу отримати славу зрадника та вбивці дітей.

— Я також проти насилля, Самаелю, — сказала Кларі Марвет виваженим голосом, — Навіть якщо дівчинка несе таку небезпеку, ми повинні бути гуманними. Зробити усе безболісно та професійно.

— Даю вам слово, Кларі, — усміхнувся до неї Самаель посмішкою, від якої чародійка миттєво розтанула. Усмішкою, в якій лише ідіоти не могли вловити фальші, — Отже, загальним голосування ми вирішили діяти. Нехай Сила буде свідком нашим діянням і допоможе нам у майбутніх звершеннях.

— Слава Силі! — крикнули одночасно чародії, а Крігар Рогель, закотивши очі, голосно захропів.

Гарячка зійшла ще два дні тому, проте Фалміну усе ще забороняли вставати із ліжка. Усі чотири дні до того чаклун марив, кидався уві сні та кричав ім'я доньки.

Лікували його різними настійками із трав, натирали мазями із евкаліпту, а також не забували перед сном закутувати у декілька покривал, аби тіло пропотіло, і вся хворь вийшла із потом.

Бабка Медоха, рідна тітка власника заїжджого двору, одразу викликалася лікувати пораненого чаклуна. Жінка не розпитувала про причини, а тим паче хто і як наніс такі рани. Медоха пройшла дві війни, будучи санітаркою витягнула із того світу чимало вояків, тому із ранами вправлятися вміла.

— Шо дивися, хлопе! Крашше настійку із кропиви подай, — сказала хрипким голосом до гнома, який сидів в кутку й уважно дивився за тим, як бабка вмілими рухами натирає спину Фалміна. — І заодно подай мні' води, пити хоцца.

Той слухняно виконав наказ, попри невдоволення, зачекав, поки бабця поп'є води й дасть випити настійки Фалміну. Чаклун як і всі рази до цього скривився, вдячно кивнув. Для себе він уже давно зрозумів, що говорити про гидотний смак ліків бабусі сенсу не було, тому просто мовчав. Гібді, побачивши обличчя товариша, усміхнувся.

— Радий бачити, що ти йдеш на поправку.

— Я також, — буркнув Фалмін. — Швидше б уже в дорогу.

— В слаку, а не в дорогу, — гримнула бабця, косячись на чаклуна своїми вицвілими очима. — Ти ше слабке, дитино, тому тре' із два днє полежати, пропотіти.

— Не можу я більше лежати, — сказав Фалмін впевнено. — Повинні ми їхати якнайшвидше.

— Баба дурні не пораде, кажу. Стегно швидко гоїтьцє, але спина похеряна, тре' ше полежати.

— Як скажете, бабцю, — чаклун уже змирився із тим, що усім керує ця жінка, а тому завжди погоджувався із усіма твердженнями бабусі.

— А ти, хлопе, крашше пойди донизу, возьми горілки й занеси хлопцам, ті шо на кутку живуть. То подяке буде за кропиву та полин, шо вони бабі принесли.

— Я б хотів…

— До слаки мені, шо тобі хоцца, шуруй давай.

Гібді ще хотів заперечити, але побачивши розчервоніле обличчя бабці, вирішив послухати. До того ж, внизу, під гул багатьох голосів розпивали щойно зварене пиво. Кивнувши чаклуну, він вийшов із кімнати, залишивши товариша із бабцею наодинці.

— Дякую вам, бабцю. За все, — Фалмін лише зараз згадав, що за весь час, скільки Медоха була поруч із ним, не подякував їй навіть словом. Бабця на його слова уваги не звернула, продовжувала місити в стопці якусь траву із водою.

— Люде кажуть, шо ти людина непроста, але я теє сама бачу, — сказала Медоха, кинувши погляд на ліву руку Фалміна. — Важка в тебе робота, якшо таку кривду вона тобі приносить.

— Дійсно, бабцю, важка.

— То я і кажу, шо важка, хулєра. Я уже на цім світі сімдесят із чимось років, багато людисьок бачила, але ти мені чось особливий. Шось у тобі є, хлопе, окрім тої ось руки.

Фалмін мовчав. Бабця продовжувала бубніти.

— Каже люде, шо тебе тре' стороной обходити, шо ти страшна людина. Гівно їм в очі, якшо вони не можуть хорошу людину від поганої відрізнити. Тому не думай, не вірю їм я. Ось так.

— Дякую вам, бабцю.

— Не дякуй, чоловіче. Не дякуй. У мене на війні четверо синів згинуло, а дві доньки світом пішли, шукати крашшої долі, — Медоха спинилася, попила води, щоб промочити горло, потім вела собі далі: — Я тобі допомагати не просто таке взялася. Ти мені на мого синочка Канеля схожий, чорнявий такий, личину мужню маєш, як і він.

Бабця змовкла, мимоволі пустила сльозу, але витерла одразу різким рухом й продовжила місити траву. Фалмін не підганяв.

— Війна все забирає, як тіло, так і душу, але ти, чоловіче, душу ше не втратив, хоча бачив багато, може і воював. Воював же?

— Воював, бабцю, воював.

— Хоть не за фальдійських курвисьок бивсє?

— Ні, бабцю, не за фальдійців.

— Ти бабу не дури, хлопе, бо якшо взнаю, шо бився за цих паскудників, то буде тобі кара божа!

— Не дурю, бабцю. Занадто я вас поважаю, щоб дурити, а воював я ще в молодості. «Як давно це було… — думав він мимоволі, — Мій загін…вбивці, диверсанти, партизани. Ох і нашуміли вони тоді. Але було це дуже давно, а згадувати подробиць особливо не хотілося.»

— Проти курвисьок? — вивела його із спогадів бабуся.

— Так, і проти них також. Бачив я багато тоді, зізнаюся вам, але згадувати не хочу. Важко від того.

— Ти спогаде не відганяй, воно то все одно будуть душу гризти. Крашше виговоритися, то тобі мудра баба каже.

— Може й так, бабусю, але не можу я згадувати те, про що намагаюся швидше забути. І не кажіть мені нічого, знаю я про чудодійну силу розмови, про те, наскільки легше може стати після сповіді. Але немає мені від чого сповідуватися, бабцю. Я розплатився за все, що скоїв.

Медоха дивилася на нього своїми мудрими очима і розуміла. Більшість людей вважали цю стару жінку божевільною. Проте розум її ще не був затуманений, через це вона і розуміла Фалміна. Тому зараз промовчала.

— Ви ж навмисно відправили Гібді, чи не так? — порушив тишу чаклун, при цьому дивлячись у вікно. — Хотіли вислухати мене, адже бачите, що я того потребую.

— Хотіла, хлопе, та перехотіла, — бабця пийнула води, відставила стопку із ліками. — Вже завтра зможеш їхати, куди тобі там тре'. Дам мазів тобі, шоби спину натирав.

— Ви ж казали, що треба відлежатися.

— Уже не треба, чоловіче, уже ні. Ти не мій син, дійсно, не мій…

— Що ви кажете, бабцю?

— Нічого, все добре, — прочамкала Медоха, після чого гукнула когось із передпокою, аби їй допомогли спуститися сходами та відвели додому. Фалмін мовчки спостерігав, як до кімнати зайшов молодий хлопець, який допоміг бабці підвестися. — Баба вже стара, тому й певно не побачимося, — сказала, вчепившись за руку хлопчини. — Ти намагайся більше так не бицця, бо не буде поруч баби, шоби тебе вилікувала.

— Гаразд, Медохо, запам'ятаю.

— Е, куди там, запам'ятаєш. Ви молоді, безголові, вам аби лубов'ю йматися і бицця між собою. Тому крашше менше мечем махай і лубов'ю не майся. Купи де землю і пахай собі, чи шо. Пуняв?

— Пуняв, пані Медохо, пуняв. І дякую вам за все.

Вона глянула на нього дивним поглядом, наче чимось він її образив. Наче мати, якій син подякував за елементарну допомогу. Але потім усміхнулася одними губами та із допомогою хлопчини вийшла із кімнати. Фалмін зрозумів, що то була їх остання зустріч, але знав, що бабцю Медоху запам'ятає на все життя.

Виїхали наступного дня уранці. Ніхто не проводжав, та й потреби не було. Воза залишили в селі, замість цього взяли ще одного коня, тому що піджимав час. Попри заперечення, Фалмін наполягав, що гном всівся позаду нього на Горі, а іншого коня використали для перевозу провіанту та інших речей. Гібді уже опівдні промерз і почав шморгати носом, а невдовзі і взагалі захворів. Однак гном'яча витривалість дозволяла йому впевнено триматися в сідлі.

До Кренгера вони не доїхали. Весь битий шлях попереду був заметеним і непрохідним, де-не-де стояли застряглі підводи або фургони, господарі яких плювалися і лише лаяли богів за таку невдачу. Оточені з обох боків скелями та урвищами, були вони змушені або повертати назад, або ж чекати, поки вояки, які нещодавно прибули, розчистять замети.

Ті ж вояки, із грифоном на щитах та металевих наплічниках, допомогати не поспішали. Розсівшись на широких возах, заваленими бочками із провіантом, на одній із них двоє списників саме різалися у карти. Судячи із лайки одного із них, хтось уже встиг програти чимало грошенят.

Фалмін проминув повз декілька десятків возів і возниць, які настільки ненависно дивилися на нього, що довелося пришвидшити Гора, аби нікого не провокувати.

Хотів було розпитати у вояків, як довго чекати, але не встиг він слова сказати, як позаду почулося оживлення.

— Дорогу! Розійтися! Варто, розчистіть дорогу!

На дорозі з'явилася ціла хмара вершників, які, піднявши високо стяги дому Кральє, супроводжували безсумнівно персону важливу. Фалмін уже вилаявся, очікуючи найгіршого. Однак то був не принц, а його рідний дядько — Стейлан Кральє, відомий не так титулами та ім'ям, а як непомірними розмірами черева та щік. Кінь, на якому сидів товстань, хрипів від кожного кроку.

– Іменем короля! З дороги!

Процесія доїхала до Фалміна, і здавалося, поїде далі, чому б сам чаклун був вельми радий. Але інколи слава чаклуна грала із ним дурний жарт, і цього разу брат короля зміг свїми маленькими свинячими оченятками впізнати вбивцю драконів.

— Честь маю, якщо очі не підводять. — сказав басом Стейлан Кральє. Кінь продовжував хрипіти і рвати вудило, — Фалмін із Мальгарда, де б ще я міг тебе зустріти, як не в такій сраці світу!

Фалмін поштиво схилив голову, сподіваючись, що цей чоловік не отримував вістей від свого племінника. Як виявилося, новина про полювання ще не розійшлося настільки далеко.

— У вас хороший зір, пане. В таку заметіль і пальців рук не видно, а ви побачили мене серед цього натовпу.

Маленькі оченята лорда заблищали, щоки налилися рум'янцем. На жирних губах заграла посмішка.

— А ще кажуть, що такі ось мисливці позбавлені манер! Кайлане, ну ти чув, як він говорить?

Кайланом виявився командир особистої варти лорда. Світловолосий та із гачкуватим носом, міцної статури, в таких же міцних стальних обладунках, із зображеним на нагруднику золотим грифоном.

— Честь маю, пане. Чув неодноразово про ваші подвиги. — сказав офіційно чоловік, кивнувши на знак привітання. — Давно ви тут?

— Ні, однак бачу, що доведеться чекати довгенько. Попереду замети. — сказав Фалмін. Гібді, який сидів позаду, намагався стати невидим, і не подавав ніяких признаків життя.

Почувши слова чаклуна, Кайлан метнувся до солдатів, що вовтузилися на возах, а запримітивши лорда та його охорону, одразу взялися за роботу. Однак від лайки Кайлана це їх не врятувало.

— Ану, суча мати, до роботи! Скільки добрих людей на холоді тримаєте, свинопаси! Де командир бригади? Ти? Крок вперед! Клянуся Великим Грифоном, якщо зараз же не почнете роботу, полетять голови!

Робота закипіла одразу, причому доволі швидко та успішно. Невдовзі лорд Стейлан разом із охороною та Фалміном їхали вільною дорогою, а «вдячні» возниці, що простовбичили тут майже половину дня, гнули матюки ледачкуватим воякам.

— Ось тобі щасливий випадок, га? — пробулькотів лорд, їдучи поруч із Фалміном. Лише зараз він звернув увагу на гнома, який сидів позаду чаклуна, міцно обхопивши того руками, — Я то думав, повилазило мені остаточно, але ж ні, то справді гном! Хто ти?

— Гібді, пане. Із Кагуда.

— Ага, будемо знайомі. — жиробасу, здавалося, персона гнома була така ж цікава, як кабану пиво, а тому він одразу переключився на Фалміна, чия персона викликала у нього значно більший інтерес. — Тальгрієн стояв і стоїть на золотих стовбах, які все частіше починають відблискувати міддю. — вів далі лорд, чиї щоки зараз були схожі на два холодці, — Те, що ти бачив нещодавно, лише частинка від усієї картини. Солдати забули, що таке відданість королівству і людям, яких вони захищають. Ці волоцюги готові дати замерзнути декільком десяткам людей, надаючи перевагу порізатися в карти. Так і в політиці. — лорд задумався над власними словами, явно невдоволений сказаним, а тому вирішив змінити тему, — Я не питав у вас, куди тримаєте дорогу, але то мені не особливо цікаво. Скоріше, хотів би дізнатися, чи не на дракона йдете?

— Поки відпочиваю від попереднього.

— Ага! Розумію. Я, будучи ще молодим та несхожим на свиню у людській шкірі, добряче умів списом вправлятися. А мисливець із мене був зразковий, візьми мене холера! Пам'ятаю, колись вполювали дикого вовка, але паскудник без бою не дався. Я після того на добрих два тижні зліг. Що там говорити про вогонь та пазурі драконів!

Фалмін особливо і не сперечався, просто кивав і час від часу підтримував розмову, яка в основному йшла про минулі подвиги співрозмовника. Коли лорду набридло згадувати минувші дні слави, він спитав:

— Якщо не секрет, мисливце. Скільки драконів ти убив?

Чаклун не особливо здивувався такому запитанню, однак це змусило його задуматися. Він ніколи не вів точного рахунку, але кожної ночі йому снилося або обличчя доньки, або ж дракони, яких він відправив на інший світ. Одне можна було сказати точно — було їх дуже багато.

— Я не зможу сказати точної цифри, мілорде. — відповів чесно, — Але, гадаю, колекція могла бути значна.

— Ха, хто б сумнівався! Недаремно ж тебе кличуть вбивцею драконів, якого світ не бачив. А світ, наскільки я знаю, бачив багато.

— Воля ваша.

— А ти сором'язливий, як для знаменитості, — усміхнувся Стейлан Кральє. Командир варти, що їхав позаду, на слова чаклуна лише хмурився. — Але навіщо слава, як не для того, аби обмаститися нею і насолоджуватися! Хоча, по правді, думки про тебе є різні. Я б сказав, прямо протилежні.

— Я не здивований цьому, мілорде. За довгі роки, скільки я займаюся цим ремеслом, уже звик.

— А яка думка зустрічається частіше?

— Протилежна вашій. Я повинен ретельно думати, із ким заводити розмову і кому що говорити. За кожною посмішкою може бути ворог.

— Цим ти не особливо відрізняється від лордів та королів. У нас так само, повір. — завірив Стейлан.

— Вірю.

— Усе це через заздрість, мисливце. Навіть не заперечуй. Заздрість штовхає людину на страшні речі, які призводять до смерті не лише тіла, а і душі. Я відчув це на власній шкурі, це вже точно. А що казати про дома Добердів та Літерлів, які три роки тому перерізали один одного лише через те, що заздрили статкам один одного, хоча ніхто із них не був багатший за іншого.

Фалмін згідно кивнув, однак не прокоментував. Лорд говорив очевидні речі, але в голосі його чулися сумні нотки. Цьому також не потрібно було дивуватися, якщо враховувати, що цей чоловік був братом короля. А як чув Фалмін, молодший брат часто був невдоволений політикою старшого. Через це Тальгрієн і називали «золотим гніздом шершнів».

Зліва від них, прямо біля самої дороги, на високих стовбах висіло двоє повішеників, обмерзлих та білих від снігу. Лорд, споглядаючи це, скривився. Фалмін і Гібді реагували спокійніше.

— Випереджаючи можливе запитання, скажу, що злодіям інколи треба давати приклад. Ось ці, приміром, вкрали коня у знатного лицаря, а потім ще й згвалтували дівчинку із Туманного Спокою. Це село, тут, неподалік. — жирні очі лорда відірвалися від повішеників, глянули на Фалміна, — Владу тримати нелегко, мисливце. Особливо в королівстві, де для простолюдинів, окрім, хіба, трахання та гультяйства розваг більше немає. Отож, деякі зарізяки і беруться до чорних справ, зжери їх Грифон.

Фалмін із розуміння хмикнув, востаннє подивився на трупи і, смикнувши поводи, рушив за лордом.

— Сподіваюся, ти встиг насолодитися пейзажами та гостинністю Тальгрієна? — спитав невдовзі товстощокий, щільніше закутуючись у плащ, — Таких зим мало де побачиш. Холодна і тепла водночас, візьми її грім.

— Насолодився, мілорде. Сповна.

Стейлан Кральє, хоча і був товстуном, але дурнем не був ніколи, тому одразу вловив іронію в словах чаклуна. На диво, від цього він не розсердився, а навпаки, посерйознішав.

— Це для мене не новина, чаклуне. Але я зараз більше думаю про загрозу, яка висить над усіма нами. Саме через це хотів порадити, аби ти знайшов якусь криївку і перечекав бурю.

— За мене можете не перейматися, мілорде, я звик бути під блискавкою постійно, а тому очікую удару будь-якої миті. А щодо Тальгрієна, то, яка б там не йшла буря, але золотий грифон завжди умів відкупитися від загрози.

— Золото і шляхетність — такий девіз дому Кральє. — погодився товстун, — І це пояснює усе. І ненависть до нас, і повагу. Але це притуплює увагу, наче солодке вино або поцілунок жінки. Тальгрієн не славиться своїми військовими звитягами, замість цього місцеві лорди, в тому числі і я, справляємо гулянки, турніри, полювання на кабанів і ще усіляку затратну дурню, в той час як той же Норенгард або ж Карстад тренує бійців і готується до майбутніх війн, які самі ж і розв'яжуть.

— Гадаю, його милість король готовий та такого розвитку подій. — сказав Фалмін, намагаючись скоріше підтримати розмову.

На його слова Стейлан розсміявся, але миттю вгамував себе і прийняв достойний вигляд. Наскільки це дозволяла його туша.

— Екберт зайнятий нині іншими справами. Поки я тут намагаюся встановити порядок на дорогах та у власних містах, мій брат те і діло що сватає свого ненаситного синочка до принцеси Фальдійської. Хоче династичний шлюб із Фальдією, аби в разі агресії Норенгарда чи ж того таки Велесгардена мати сильного союзника.

— Не така вже і погана ідея, варто замітити.

— Ага, тільки ось мій племінник, той, що принцом зветься, ні про які там весілля і думати не хоче. Йому, бач, турніри та бенкети подавай, а дівчину у ліжко він знайти коли захоче, тоді і зможе.

Коли минуло добрих півгодини, вони доїхали до розвилки і мали роз'їхатися у різні сторони, тоді товстощокий лорд говорив голосом віддаленим та вдумливим, Фалмін уважно слухав.

— Думаю, тут наші дороги розходяться, вбивце драконів. Дякую долі за те, що дала змогу із тобою поспілкуватися!

— Навзаєм, мілорде. Маю сподівання, що які б випробування не випали на долю Тальгрієна, ви зможете це витримати із гідністю. — сказав виважено Фалмін, якому інтуіція підсказувала зовсім протилежне.

— Мій брат часто говорить мені, що люди Тальгрієна повинні бути суворими до самих себе та поблажливими до гостей — в цьому таїться ключ до миру та спокою, до яких так прагне Тальгрієн. Знаєш, скільки років ми не брали участі у війнах? П'ятнадцять довгих років бездіяльності, п'ятнадцять куплених за гроші років застою та відносного спокою, де лорди, підібні до мене, стали найбільшими ворогами людей. І, якби це не звучало від особи, яка представляє владу короля, Тальгрієн може поплатитися за свою надмінність та безпечність. По-справжньому сильні королівства загартовуються у війнах, ось і роби висновки, мисливце, наскільки ми сильні. Мовчиш, бо не знаєш, чого сказати. Ти говорив, що нас може врятувати золото та срібло? Багато хто каже, що тальгрієнці сруть золотом, яке врятує їх від усіх ворогів, але ж ніхто не згадує, що гівно те частенько буває із домішками власної крові.

Гібді те й діло шмаркався, виводячи Фалміна цим із себе, а невдовзі і зовсім захворів. Після того, як вони попрощалися із братом короля, минуло добрих шість годин, але гном невідомо коли встиг підчепити якусь заразу, через яку йому і в сідлі було важко триматися. Довелося три дні лікувати його в найближчому селі, яке мало огидну назву — Гузнояр — і таких же огидних людей. Коли вони в'їхали до села, місцеві відразу оточили щільним півколом. Фалмін попросив залишитися на нічліг, на що староста знизав плечима. Довелося платити. Чоловік виділив горище над своїм сараєм, де лежало повно соломи й смерділо мишами.

Вибору не було.

— Фалміне, дідько, холодно, — процокотів зубами блідий гном, щільніше закутуючись у два покривали. — Таке враження, що я ніг не відчуваю.

— Не перебільшуй, — Фалмін витягнув із піхов меча, поклав його біля себе. — Скоро виїдемо, але перед цим потрібно тебе на ноги поставити.

— Яким чином, якщо в нас навіть грошей немає?

— Запитаю в людей, чи не буде тут роботи для мене.

Дійсно, робота знайшлася одразу. Головним чином полягала вона в рубівлі дров. Хоча, на другий день, коли Фалмін вийшов до місцевого болота, виявилося, що там водиться молода віверна. Староста, побачивши голову бестії в себе на подвір'ї вилаявся, потім довго кричав, але все ж таки вирішив, що ця довбешка буде непогано виглядати в нього над каміном. Так Фалмін з Гібді змогли отримати для себе теплі ліжка в будинку чоловіка й ліки, які були потрібні для лікування рудобородого.

— Клянуся Раданом! — дивувався вголос гном, коли вони виїхали за межі села. — Я востаннє хворів ще в дитинстві, холера! Звиняй за затримку, друзяко.

— Відпочинок пішов нам на користь. Запаслися запасами, та і останні новини розізнали. Потрібно поспішати до кордону, погані чутки ходять. — відказав Фалмін стревоженим голосом.

— Війна?

— Поки не знаю.

Заметілі вщухли, дорога почала розвиднюватись, і довкола все частіше виринали яри та річечки, що текли із Чорних гір прямісінько до річки Марки. На наступний день Фалмін збагнув, що вони наближаються до кордону з Норенгардом.

— Дороги немає! — кричав ледь помітививши вершників прикордонник. — Стійте!

Змушені були зупинитися. Міст, який перекидувався через Марку, був перекритий. На обох берегах річки стояли невеличкі пропускні пункти, які контролювали вхід та вихід із однієї країни в іншу. Фалмін спішився, залишив Гібді із конями, а сам пішов домовлятися із прикордонниками. Зайшов до палатки, де горіло декілька свічок, хоча зараз була лише п'ята вечора. Ночі ставали все довші, а дні коротші.

— Зичу здоров'я! — привітався Фалмін до трьох чоловіків, які сиділи за столом і саме частувалися супом. — Я б хотів…

— Приходь завтра, — гаркнув один із чоловіків, який глянув на чаклуна вузькими очима. — Не бачиш, люди їдять.

— А люди що, будуть всю ніч їсти? — Фалмін зняв рукавиці, кинув на присутніх холодний погляд. — Мені потрібно перейти на інший берег. Поспішаю я. Тим паче везу хворого.

— Тобі ж сказали, чоловіче — у нас вечеря, — буркнув сивий чолов'яга, який сидів найближче до Фалміна. — Завтра приходь, тоді поговоримо.

– Іріде, Саво, що це ви, Благандійського Чаклуна не впізнали? — нарешті третій із прикордонників упізнав Фалміна, кивнув йому й жестом запросив до столу. Мав він довгого, гачкуватого носа й занадто великі очі, що робило його схожим на пугача. — Сідай до нас, вояко, почастуємо юшкою з коропом. Мене, до речі, Рідіром звуть.

— Фалмін із Мальгарда, — представився чаклун, хоча і хотів би, аби його персону тут впізнавали поменше. — Пробачте, але вимушений відмовити. Повинен перейти на інший берег.

— А що, там дійсно в тебе хворий? — звузив свої баньки той, що був схожий на пугача. — Де він?

— Надворі, із кіньми.

— Так нехай заходить, поїсть і погріється.

— Вдячний за гостинність, але вимушений відмовити через брак часу. То що, дозволите проїхати?

Трійця на мить перезирнулася. Фалмін подумав, що вони так і будуть сидіти на місці, але чоловік із обличчям сови відклав ложку, підвівся та сказав йти за ним. Вийшли надвір, чолов'яга вилаявся через холод і сплюнув.

— Де твій хворий? — спитав.

— Неподалік.

— Клич.

За мить на дорозі з'явилося двоє коней, на одному з яких сидів верховий. Рідір поглянув скоса на гнома, його руду бороду і сокиру, яка висіла на широкому поясі. Потім підозріло подивився на Фалміна.

— Він точно хворий?

— Хворий, Рідіре, ми тільки із Гузнояра виїхали, лікував там його. Конче потрібно на інший берег перейти. До міста якогось потрапити.

— Фалміне, не зрозумій мене неправильно, але король Сигізмунд нещодавно дав наказ нікого не випускати й не впускати без пропускної грамоти.

— Це те, про що я думаю?

— Напевно, — сказав прикордонник, — але щоб там не було, після зими щось має бути.

— Рідіре, чесно кажучи, мені однаково до сутичок королів.

Здавалося, що чоловік вагається, але усміхнувся краєчками губ і легенько кивнув. Фалмін про себе видихнув.

— Пропустити, то я пропущу, але дорога нині небезпечна стала.

— Тобто?

— Говорять, що невідомі шляхами шляються. Вже четверо пропало.

— Описати можеш?

— Знаю лише, що бачили їх неподалік від Ведмежого яру. Шукають щось, паскудники, або когось.

— Дякую, Рідіре, дуже дякую, — сказав Фалмін по хвилині мовчання. — Але скажи ще: звідки чув про мене?

— Я не чув, а бачив тебе колись. Ти проїжджав нашим селом, тоді дракон налетів, а ти відборонив нас. Може, батьків моїх пам'ятаєш? Вони тобі ковдру подарували.

— Як село зветься?

— Родрин.

— А, звичайно, пам'ятаю. Я, до речі, тією ковдрою до сих пір зігріваюся, дякуючи твоїм батька. А як вони самі?

— Ніяк, — сухо й майже беземоційно відповів чолов'яга. — Спалили село й батьків разом із ним.

— Співчуваю.

— Не варто, я змирився і забув. Війна тоді була, Фалміне, а як відомо — жодної війни без жертв не буває.

Місто Кренгер, що розміщувалося в центрі країни, в основному славилося двома речами: найбільшою кількістю борделів на все королівство і, як-то не дивно, трьома торгівельними гільдіями, які забрали під свій вплив усе місто. Широкі вулиці кишіли від купців, простолюдинів, лицарів, мандрівників та повій, а гамір центрального базару було чутно ще при в'їзді до міста.

Протискаючись в густому потоці людей, Фалмін щучкою прослизав все далі вперед. Гібді загубився ще із самого початку, певно, зацівили його троє волоцюг, які голосно та завзято закликали зарізатися з ними у покер на костях. Одразу стало зрозуміло, що шукати його у цій суміші тіл, запахів та криків сенсу не було.

Більшість людей крутилися біля торгівельних палаток, де купці продавали морепродукти, вино та рідкісні види зернових. Легше стало біля ювелірників та ремісників, крики яких перемішувалися із стукотінням молотків у кузнях.

— Срібні ложки від майстра Бальбо! — кричав низенький чоловічок за прилавком, біля якого скупчилося декілька десятків дамочок із залицяльниками. — Прямісінько із кузні майстра! Із гравійованимими іменами! Ану, жіночко, приберіть руки від товару!

Фалмін хотів глянути, може, обрав би щось для Ельгіди, але приглянулося йому дещо інше. Праворуч, під великим навісом, продавали ювелірні вироби із золота, янтарю, срібла та бронзи. Людей тут було небагато, проте товар виглядав досить-таки добротним.

— При покупці сережок — ланцюжок за півціни! — рвався з-за прилавку пишнобородий гном, махаючи на всі боки руками. — Вироби із Кагака! О, чоловіче, підходьте! Подивіться, яка краса!

— Красиво, — констатував Фалмін, оглянувши більшість прикрас. — Це із золота?

— Ха, так, пане! Біле золото найвищої проби, перстень у вигляді трояндочки із вставленим рубіном — сто п'ятдесят крон. Тендітний амулет у вигляді місяця із сапфірами — сто крон. Золотий обруч із двома вставленими аметистами — двісті крон…

— Бачу, ціни у вас також майстерні, — глянув на гнома чаклун, але коротун лише знизав плечима.

— Праця гномських майстрів цінується високо, пане. Але скажіть, де ви ще знайдете таку красу? Ах, то я і бачу, що ніде!

Фалмін проглянув декілька десятків прикрас, які йому впали в око, і все ж таки вирішив зупинитися на перстні у вигляді трояндочки. Дістав із прихованої кишені невеличкий мішечок, хотів відсипати потрібну суму, але тільки зараз збагнув, що не розміняв тальгрієнські дукати на норенгардські крони.

— У вас приймаються дукати?

— Приймається все, пане!

Фалмін полегшено видихнув, відрахував потрібну суму, передав гному.

— Сподіваюся, дама вашого серця буде задоволена подарунком, — просіяв бородач, віддаючи перстень чаклуну. — Від такого подарунку і я б не відмовився!

Фалмін хотів було відповісти, але вирішив промовчати, просто кивнув головою на знак вдячності. Краще тримати свої плани при собі, а то мало що. Відійшовши від прилавку, він знову влився в потік людей, пішов далі. Хотів придбати щось із одягу, але боявся, що не вгадає із розміром. Зрештою, давно не бачився із донькою, а час то йде.

— Не оминайте, добрі люди! Купуйте рідкісні гребінці із самого Канйору! Ось, подивіться на цей! — стара жінка, стоячи за низеньким столом, тикала натовпу різьбленого гребінця із червоного дерева. — Такими розчісуються прекрасні принцеси! Не впустіть таку можливість!

Фалмін протиснувся між людей, дістався до першого ряду, де жваво сварилася подружня пара. Жінка хотіла найдорожчий гребінець із кришталю, а розчервонілий чоловік уже вкотре повторював, що таких грошей не має.

— Я хочу! — кричала пишнощока дівиця, намагаючись перекричати вигуки натовпу. — Хочу бути принцесою!

— Та мені потрібно коня продати, аби купити тобі цю херню! — горланив такий же щокатий чоловічок, очі якого налилися кров'ю. — Немає грошей!

— Ти мене не любиш!

— Люблю!

— Не любиш і все!

— Та курва! — чоловік зняв із голови шапку, з розмаху кинув на землю. Різкими рухами дістав із кишені гроші і дав продавчині в руки. — Давайте мені цього йоханого гребінця!

— Як панство бажає, — уклонилася стара, пошвидше забравши гроші в кишеню. — Ваша панна заслуговує на такий подарунок.

Надувшись, наче індик, щокатий чоловік схопив за руку свою задоволену суджену і швидкими кроками пішов геть. Фалмін швидко зайняв їх місце, підійшов до столу, на якому були розкладені гребінці від темнішого до світлішого.

— Добрий пане, якого із них бажаєте? — одразу пристала стара. — Можливо, ось цей, із рідкісного трарійського дерева? Або ж ось цей, із тропічного дерева саа-тар?

— А ось цей? — Фалмін показав на червоний гребінець, на якому була вибита літерка «Е». — Кому він належав?

— Гребінець самої принцеси Елсіни! — показавши наполовину беззубий рот в усмішці, продавчиня почала говорити із знанням та впевненістю. — Передавався із покоління в покоління майже сто років, аж поки Елсіна не продала його на аукціоні, а на виручені гроші купила нову сукню. Усі знають, пане, що дуже принцеса любила нові речі і була ладна на все, аби їх отримати. Ось і продавала тихенько, що під руку попадалося, а бідний батько навіть не знав про це. І хоча дівчина померла через два роки від сифілісу, проте цей гребінець жодним чином не буде пов'язувати долю нової власниці із старою. Повірте мені!

Фалмін трішки засумнівався, чи варто купувати річ із такою пам'яттю. Однак щось йому сподобалося у цьому гребінці, і все ж таки вирішив не прибіднятися.

— Скільки? — спитав.

— Двісті крон.

— Двісті? — Фалмін повільно забрав руку від кишені, де лежали гроші. — Можливо, вийде якось дешевше?

— Пане, це ж ручна робота, до того ж із особливого дерева і вибитою літерою «Е». Це рідкісна штука, пане.

«Аби було на що прожити в ці дні, — думав Фалмін, дістаючи із кишені двісті крон, — але Ельгіда неодмінно оцінить».

Забравши гребінець, чорноволосий рушив далі. Цього разу чаклун, не маючи грошей, уже не так поспішав видивлятися нові подарунки. Довго крутився біля прилавків, розмовляв із продавцями про ціни та останні новини, бо хотілося йому бодай із кимось поговорити, оглядав палатки і клітки із звірами. Один маленький вогняний ящір підсмажив бороду якомусь гному, почався скандал, лайка і прокльони. Місцева голота надривали животи, гном матюкався, власник ящіра із простодушним виразом обличчя саме показав йому середнього пальця.

Східна частина базару, куди Фалмін дійшов під вечір, була значно тихішою. Не було тут такої жвавості та криків. У кінці базару стояв фонтанчик, біля якого крутилося всього декілька людей.

Вирішивши відпочити, Фалмін присів на лавці, доїв порцію смаженої картоплі, яку купив на базарі. Мимоволі дістав із кишені перстня та гребінця, оглянув. Справді, робота була майстерною, тому він сподівався, що Ельгіді сподобається обидва подарунки. Принаймні раніше вона любила прикраси та сюрпризи.

Фалмін трішки посидів, подумав, вже було збирався підвестися, як поруч присів чоловік у сірому плащі і з каптуром, який закривав йому обличчя. Чаклун мимоволі потягнувся до схованого кинджала.

— Пане Фалміне, ми повинні поговорити, — сказав тихо незнайомець.

— Хто ви? — чаклун не відпускав руків'я, був готовий атакувати в разі небезпеки. — Чого вам?

Незнайомец повернувся до нього обличчям, відкинув каптур, аби Фалмін міг роздивитися обличчя. Побачив маленькі чорні очі, поріз біля губи і різкі риси обличчя. Був цей тип схожий на різника або ж вбивцю, але Фалмін знав його, тому ця зовнішність не вводила в оману.

— Рідлен? — чаклун повільно відпустив руків'я. — Що сталося?

— Ми повинні поговорити, пане. Негайно.

— Де?

— Після настання темряви. Ось цей будинок, — чоловік вказав поглядом на двохповерховий будиночок, що стояв між аптекою та одним із багаточисельних борделів. — У мене є важлива інформація.

— Але я…

— Приходьте і все дізнаєтеся.

Чоловік більше нічого не сказав, підвівся, кивнув на прощання і попрямував в бік базару. Фалмін, нічого не розуміючи, дивився йому вслід, аж поки той не зник в натовпі людей.

Будинок Аліса Рідлена нічим не вирізнявся з-поміж інших, мав такі ж темні стіни та всього одне вікно на кожному із поверхів. Бордель, що приклеївся ліворуч, гудів, наче вулик, раз у раз чулися крики, лайка та ледь вловимі зітхання. Фалмін глянув на вивіску у вигляді оголеної русалки, яка манила рукою до себе. Замість того, аби послідувати поклику, чаклун піднявся сходами до сусіднього будинку. Не встиг підняти руки, аби постукати в двері, як почув відмикання багаточисельних замків.

— Пане Фалміне, радий вас бачити, — сказав із привідчинених дверей Аліс Рідлен голосом тихим та підозрілим. — Прошу, заходьте скоріше.

Фалмін увійшов до будинку, кинув погляд на довколишній інтер'єр. Особливого нічого не помітив, окрім ряду картин, які тягнулися вздовж довгого коридору з обох сторін.

— Сюди, — Аліс вказав рукою на бокову кімнату, де стояв лише великий дубовий стіл і два стільці. Професійна обстановка. — Сідайте.

Фалмін присів, уважно дивився на Рідлена, який розмістився навпроти. Шпигун налив собі та гостю по стакану горілки й поставив на стіл.

— За зустріч.

Цокнулися, мовчки випили. Фалмін не ставив запитань, адже знав, що Аліс Рідлен і сам розпочне розмову. Не прогадав.

— Ви платите мені за інформацію, пане, тому я вважаю своїм святим обов'язком її вам надавати при першій можливості. Не буду відтягувати, — Аліс Рідлен поклав на стіл завернутий сувій із козячої шкіри, — читайте. Фалмін глянув спочатку на шпигуна, потім розгорнув сувій. Читав довго, наче кожна літера давалася йому із важкістю. Аліс Рідлен, потираючи вихудлі щоки, бачив зміни на обличчі чаклуна, які не могли віщувати нічого хорошого.

Дочитавши, Фалмін відклав сувій на стіл, глянув на Аліса. Очі мав блискучі, хижі, страшні. Від того погляду шпигун затремтів.

— Звідки такого роду інформація? — спитав Фалмін зміненим голосом, у якому дзвеніли залізні ноти. — Відповідай, Алісе.

— Мої інформатори декілька тижнів перевіряли дані, пане. Залучив я знайомих із чародіїв та розвідки.

– І що вони?

— Усе написане є правдивим.

Фалмін довго мовчав, то стискаючи, то розтискаючи кулаки. Дивився на сувій, який лежав на столі. Аліс уже думав, що чорноволосий так і буде мовчати. Злякався, коли погляд чаклуна зненацька сфокусувався на ньому.

— Отже, чародії. — сказав глухо, подібно грому, який віщував дощ, — Сканували мене та ще одну персону із Канйора. Коли і скільки, Алісе?

— Впродовж місяця, а сканують, можливо, і зараз. Доведеться мені вибиратися із цього міста подалі, інакше можуть завітати непрохані гості.

Фалмін подивився на нього із певною вдячністю, адже розумів, що Аліс, попри все, ризикує власною шкірою, а такими були далеко не всі шпигуни.

— Дякую за це, — сказав вдячно, — Дай мені знати, де влаштуєшся на постій — перешлю тобі кошти за незручності.

Аліс Рідлен, якщо і хотів якось заперечити, то зробив це подумки, а замість відповіді лише із вдячністю кивнув головою і показав в усмішці криві передні зуби. Фалмін глянув собі на чоботи, задумався.

«Якщо чародії полюють на мене і доньку, то у нас серйозні проблеми, — думав він, — Магією знайти людину доволі просто, однак це можливо лише тоді, коли той маг, який сканує, має при собі річ сканованої людини.»

Сама ця думка давала сюттєвий об’єм гіпотез та припущень, від поганих до найгірших. Особливо враховуючи те, що дехто із вищих чародіїв знав про Ельгіду та її місце перебування.

— Сподіваюся, твоя інформація достовірна, Алісе, — сказав Фалмін нарешті голосом, від якого шпигун зблід. — Від цього багато чого залежить.

— Розумію, пане, — кивнув шпигун. Вигляд чорноволосого почав його лякати все більше, — Я даю слово, що не обманув вас.

— Вірю, не турбуйся. Дякую за хорошу роботу.

Фалмін уже було підвівся, аби йти, проте спинився в дверях кімнати.

— У тебе ще залишилися можливість послати магічне послання? — спитав не повертаючись.

— Так, пане. Що потрібно?

— Передати мої слова одній людині. Терміново. І таємно.

— Буде зроблено, пане Фалміне, — сказав серйозно Аліс Рідлен, встаючи з-за столу. — Не даремно ж ви платите мені такі гроші.

Двір перед будинком бургомістра [11] був забитий простолюдинами та військовими, які голосно кричали й помалу розводили розгніваних по домівках. Люди скаржилися на високі податки, а деякі розумники не забували викрикувати прокльони. Тим не менш, сам управитель відсиджувався у своїй садибі, лише інколи позираючи на вулицю великими очима із відчиненого вікна.

— Матір твою, назад! — верещав, розплювавшись, десятник, раз за разом трусячи за комір якогось худого чолов’ягу. — Іменем короля Сигізмунда, йдіть по домівках, а то розжену силою!

Чоловіки та жінки, почувши грізні вигуки командира, ще більше почали галасувати. Тоді, по команді начальника, до юрби підійшло декілька військовослужбовців. Почулися вигуки й відбірна лайка. Хтось із людей бургомістра отримав по зубах.

— Йохані свинопаси! — загорланив вусатий десятник. — Ану назад, гадюки! На кіл посаджу! — погрожував командир, напевно, забувши, що на кіл йому когось саджати дозволено ще не було.

— Зви управителя і все тут! — кричали з юрби, яка з кожною хвилиною лише збільшувалась і збільшувалась, як і солдати зі зброєю, котрі прибули на підкріплення по команді й вже починали брати невдоволених у кільце.

— Хочете нас після громадянської війни добити! — кричала якась бабка із одним лише зубом. — Пси!

— Мало того, що усіх чоловіків, так і юнців до армії женете! — доймався Ослар Лайка, батько дев’яти синів, чотирьох із яких нещодавно забрали до армії, — А хто має поля після зими обробляти?! А хто ж, візьми вас грім, старого батька і матір має годувати?!

Як не намагався командир пояснити Ослару виданий королем наказ, але виходило у нього мало. За дикретом Сигізмунда арне Гіаля, кожен другий син у сім’ї, який досягнув повноліття і міг тримати зброю в руках, зобов'язувався пройти військову підготовку у спеціалізованих військових таборах, де тренувати їх мали заядлі вояки.

Врешті, натовп перестав слухати доводи командира і почалася потасовка. Якийсь відчайдуха вирішив проскочити повз варту по сходах до будинку бургомістра, але одразу покотився назад із розбитим носом. Почулися вигуки.

— Мого брата бити? Зараз я вам покажу, собаки! — закричав брат скривдженого, а за мить поліз із кулаками на озброєних чоловіків, які нервово щось кричали біля сходів.

Тієї миті, коли чоловік вже збирався накинутись на варту, почувся короткий, в’їдливий жіночий писк. Всі до одного поглянули до воріт, де кричала якась жінка. На двір повільно заїхав верховий на коні. Був весь у чорному, на голові мав каптура, за спиною меча. Проте жінка закричала не через нього. На невеличкому возі, у який був впряжений ще один кінь, лежало щось велике та лякливе. На гурт людей дивилися мертві вертикальні драконячі очі, які навіть зараз наганяли страх. Зелена голова змія дурно смерділа й залишала після себе кривавий слід. Позаду підводи зібралася величезна юрба людей, половина з яких, розкривши роти, перемовлялася та передавала новину далі по домівках.

Чоловіки та жінки, які тільки що кричали й бунтували, мовчки стояли збоку, даючи проїхати незнайомому вершнику. Командир варти придивився, сплюнув і вилаявся.

— Благандійський Чаклуне, ну нарешті, а то бургомістр вже зачекався, як бачиш!

Чаклун відкинув капюшон, розкинувши на плечі довге чорне волосся. Люди, побачивши його, почали розходитись, при цьому озиралися й дивилися із неприкритою підозрою на меча, що висів у нього на поясі. Фалмін не звертав уваги на погляди, спригнув на землю, взяв Гора за вудила й підійшов до невдоволеного десятника, який втомлено почісував шию.

— Я до Швака. Як і домовлялися: голова дракона, взамін на…

— Знаю-знаю, — підняв руку вусань, кинувши погляд на своїх підопічних, даючи знати, що можна розходитись. — Швак зараз не вийде.

Чаклун зиркнув на будинок управителя, потім на чоловіка.

– І що ти мені пропонуєш робити, Мостіре? Вбити ще одного дракона, аби зацікавити його ще більше? — іронічно запитав чорноволосий.

— Нічого. Я передам голову, а дружка твого відпущу. Договір є договір, як не крути, — командир розвернувся, крикнув відповідний наказ до одного із солдатів і знову повернувся до Фалміна. — Важко було?

— Бувало й легше.

Командир промовчав, замість цього подивився на невелику групку людей, які усе ще стояли неподалік.

— Ні, ну ти подивися на цю людяність у повному вигляді! Тільки трішки податки підняли, так вони почали на мене з кулаками лізти, падли! Немає старого бургомістра Торага, от він їх швидко розігнав би! А цей тільки сидить в будинку й пердить від страху, що аж ворота відчиняються!

— Люди завжди чимось невдоволені, навіть якщо будуть мати спокійне життя та постійні виплати. Змирися, Мостіре, — сказав Фалмін, хоча на початку пообіцяв собі не говорити про політику й взагалі про буденщину. Від всього цього він хотів ригати.

Командир потер вуса, хмикнув, не знаючи, як ще підтримати розмову. На щастя, її підтримувати не довелося. У двір зайшли двоє вартових, які вели під руки замурзаного як нещастя Гібді.

— Ну, ось і я! — буркнув іронічно гном, намагаючись не дивитися у вічі товаришу.

— Сподіваюся, такого більше не повториться? — буркнув Мостір, підозріло дивлячись на чаклуна.

— Не повториться, даю слово за себе й за нього. У розрахунку, пане Мостіре?

— У розрахунку. Можете бути вільні, — відповів на запитання Фалміна Мостір, у той час, як бранця розв’язали і віддали усі особисті речі — сокиру та дорогий плащ.

Фалмін мовчки розвернувся, заскочив в сідло, подав руку коротуну, який із перекривленою пикою стояв біля коня. Коли той опинився в сідлі, Фалмін махнув рукою командиру і рушив із двору.

— Шваку привіт не передавай, — гукнув на прощання, від чого Мостір голосно та щиро засміявся.

Як тільки кінь звернув із вулички в провулочок, Фалмін не витримав, розвернувся півоборотом в сідлі, подивився на гнома поглядом, який не потребував коментарів. Рудобородий сплюнув, але відповідати не поспішав.

— Взагалі-то я чекав іншого пояснення, окрім мовчання. — просичав Фалмін, у якого почав псуватися і до того поганий настрій, — Якого дідька ти побився з кузеном Швака, при цьому якимось чарівним чином підпалив його сарай?

Гном підвів погляд, але знову подивився на вистлану вздвовж головної вулиці бруківку, по якій спокійно цокотів кінь.

— Випити є? — спитав пригнічено. Замість відповіді отримав мовчання. Тоді покопирсався у в’юках, знайшов там пляшку сливового і почав пити з горла. Мучила його страшна спрага.

— Цей покидьок кричав щось про карликів, вирішив, що я один із них. Клянуся тобі, першим бійку почав він. — сказав гном, якому наливка трішки розв’язала язика, — А сарай не я підпалив, а троє гномів із місцевої гільдії, яких він також встиг образити.

— А ти, значить, збоку стояв? — не витримав Фалмін.

— Не повіриш, — гном зобразив кислу гримасу, — Стояв на шухері.

– Ідіот.

— Не заперечую.

Гном подивився направо й побачив будівлю з дуже видною та красивою вивіскою, на якій червоними літерами було написано лише одне слово — «Laenne», що з ельфійської означало «Величчя».

— Фалміне, а ми точно сюди? Це ж найдорожчий бордель-трактир у місті!

Чаклун мовчки зліз з коня, взяв із собою якусь маленьку скриньку, дістав щось із в’юків і попрямував до сходів, які вели всередину гарно вбраної будівлі із величезними вікнами. Гібді, весь такий зацікавлений, поправив свою потріпану куртку й дременув за Фалміном.

Всередині було неперевершено, принаймні на манір людей. Однак якби в Гібді запитали, як має виглядати Сад Насолод, то він би назвав «Дикого Вепра» із Кагака, де по п’ятницях розливали безкоштовне хмільне пиво, а хвойди брали вдвічі меншу плату.

Але, варто визнати, що великі, прикрашені зали та красиво вбрані, а головне, чисті повії «Величчя» також були непоганими.

— Любчику, не хочеш розважитись? — запитала солодко рудоволоса красуня, підійшовши близько до Гібді і оповивши його шию своїми білесенькими руками. Це одразу говорило про її професіоналізм: яка ж нормальна жінка підійде до гнома і запропонує йому ніч любові, окрім тих, які отримують за це шалені кошти.

— Ні, він тут у важливій справі, — відповів замість нього Фалмін, саме підіймаючись на другий поверх.

Гном награно важко зітхнув, поклонився двом дівчатам, пообіцявши невдовзі повернутися, після чого погнався за товаришем, який зник з поля зору. По-правді, Гібді ніколи не розділяв пристрасті деяких гномів, які полюбляли розважатися із людськими жінками. Він був так званим концерватором, який вважав, що лише гномка може впустити в свою шахту гнома, а тим паче народити від нього дитину.

— Отож, слухай мене, — розпочав Фалмін, поки вони підіймалися сходами, — щоб зараз не сталося, зробиш ти так, як я скажу. У мене є важливі справи в столиці, але тобі зі мною не можна.

— Я не…

— Стули писок і не перебивай, — рикнув Фалмін, від чого Гібді і справді замовк. Не любив він того голоса, який зараз був у друга. — Як я і казав, є справи в столиці. Ти повинен перебути в наших спільних знайомих із Норенгарда. Зрозумів, про кого я?

Гібді мовчки кивнув, збагнувши, навіщо чаклун не оголошує імен та назв. Якщо на Фалміна й Ельгіду ведеться полювання, то й стіни можуть мати вуха.

— Я прибуду туди невдовзі після тебе. Зрозумів?

— Зрозумів.

— Ось і добре.

Вийшовши на другий поверх, вони рушили вздовж рядів зачинених дверей. Фалмін, не зупиняючись, підійшов до однієї з них, натиснув на ручку й увійшов всередину. Гном на мить затримався, поглянувши на золотисті вази й кришталеві фужери, які стояли на стійці біля кожної кімнати.

«Хм, потрібно буде позичити в них трішечки коштовностей, — подумав повністю серйозно Гібді».

Він також зайшов до кімнати, де, якби не невеличка свічечка, панувала б суцільна темрява. Попереду за столом побачив Фалміна, який сів на стілець, а напроти сиділа персона, обличчя якої закривала чорна, всіяна діамантами вуаль. Гібді одразу звернув увагу на браслет, який висів на лівій руці незнайомої особи. То була прикраса із драконячої кістки та декількома десятками маленьких різнобарвних камінчиків, які загадково мерехтіли в слабенькому світлі свічки. Такі робили лише справжні гномські ювеліри.

Побачивши, що його чекають, Гібді зачинив двері, сів на третій стілець поруч із Фалміном і пильно вдивлявся в приховане обличчя незнайомки.

— Я приніс обіцяне, як ми й домовлялися, — порушив тишу Фалмін, поставивши скриньку на стіл.

— Так, Фалміне, я бачу.

За мить емаль відгорнули, і Гібді, на своє здивування, побачив вродливу засмаглу жінку із доволі красивими рисами обличчя, бірюзовими, прямо-таки морського кольору очима та коротким чорним волоссям.

«Канйорка, — подумав про себе, роздивляючись виразні риси обличчя персони, ім’я якої чув не раз».

— Ну привіт, Фалміне.

— Вітаю, Ютеаль.

Ютеаль аль Хаде. Гібді знав, а точніше чув про цю жінку. Одна із восьми вищих чародіїв, які складали Вище Коло магів. Прославлена цілительниця, в минулому радниця царя Кталаймоша Багатоликого і неймовірно благородна жінка, чия краса могла змагатися із її власною мудрістю. Питання полягало лише у тому, що така привілейована особа робила на другому поверсі борделя, і чому до цього приховувала свою личину.

— А що до твоєї обіцянки, Ютеаль? — запитав Фалмін по хвилині мовчанки.

Чародійка мовчки дістала з кишені плаща якийсь згорток і передала його Фалміну. Чаклун, у свою чергу, розгорнув і швидко пробігся очима по тому, що там було викладено.

— Це достовірна інформація, Ютеаль? Ти точно впевнена в джерелі?

— Так, інформатор перевірений і лист, який ти тримаєш в руках, взято прямісінько із закритих архівів магістрату магів. Мені довелося добряче потрудитися, аби мені віддали цю річ. Тому, мій любий, цінуй.

— Ціную, — так само холодно, як і канйорка, відповів Фалмін.

Він дістав із кишені ключ, відімкнув скриньку і повернув її до чародійки. Гібді краєм ока побачив там завернутий лоскут тканини, проссякнутий кров’ю. Чародійка мовчки підсунула скриню та задоволено хмикнула.

— А ти виправдовуєш свою славу, Благандійський Чаклуне. Ігрев мав рацію щодо цього.

Фалмін, схоже, не звернув уваги на похвалу, кинув погляд на зачинене вікно, за яким чувся якийсь приглушений стукіт і голоси.

— Ти наклала на кімнату ілюзію, — здогадався він.

Ютеаль, махнувши віями, провела рукою в повітрі й за мить звуки за вікном затихли. Чародійка зачинила скриньку, подивилися на Фалміна пронизливим поглядом. У свою чергу Гібді, якого ця затягнута мовчанка виводила із себе, кашлянув, привернувши увагу бірюзових очей жінки.

— Ютеаль, дозволь мені щось сказати?

— Звичайно.

— Будучи гномом, я не особливо вподобаю людських жінок. Однак мушу визнати, що я причарований твоє вродою.

— Гібді, зараз не час, — Фалмін зиркнув на гнома й у світлі свічки було видно його палаючі очі. — Що тебе вкусило…

— Чому ж, Фалміне, — жінка усміхнулася кутиками губ, — невже я не заслуговую на комплімент, навіть на ось такий спонтанний і доволі простий? А я і забула, що ви, пане чаклуне, не особливо вмієте такі речі говорити. Чула й навіть бачила. Проте добропорядний гном, який сидить поруч із вами, скоріше за все просто піддався моїй магічній аурі, яка звела з розуму не одного чоловіка.

— Я не…

— Врешті, — вона не дала гному продовжити, — прийму й ці слова, хоча, можливо, хотіла почути їх від тебе, Фалміне.

Чаклун мовчав. Вогник свічки дратівливо смикався, створюючи на стінах дивні тіні. Гібді подумав, що між цими обома щось було, але ні. Знав він про таємне кохання Фалміна. Рудобородий жодного разу не бачив тієї особи. Але із розмов про неї одразу збагнув, що його товариш не настільки дурний, аби проміняти на когось ту жінку.

Ютеаль просто жартувала, це було видно по її блискучих очах. Гібді заспокоївся, хоча, відверто кажучи, на мить захвилювався, відчув в повітрі щось таке, чого не можна описати простими словами.

— Ну гаразд, даремна трата часу, — Ютеаль відкинулася на спинку стільця, подивилася кудись вбік. — А щодо листа, якого мені передав Аліс, можеш не турбуватися. Прочитала. І скажу одразу, що це доволі погані новини, особливо якщо враховувати, що і між чародіями є нерозуміння.

— Про що ти?

— Дехто із нашого кола переслідує цілі, протилежні до тих, які проповідує уся братія магів. Однак про це говорити я не уповноважена, тому що не знаю напевне. А можливо і тому, що не бажаю. Однак, я більш ніж впевнена, що Анарель розповість більше.

— Тому я і попросив тебе про зустріч, Ютеаль, — сказав тихо Фалмін, наче боявся, що їх хтось почує. — Мені потрібно таємно побачитися із Анною. Негайно.

— А, он воно що, — здавалося, що канйорка засмутилася, її губи легенько скривилися. — Я думала, що ти за мною скучив, а тут така справа. Ех, ну що ж, доведеться допомогти, адже Анарель — моя ліпша подруга. Ким я буду, якщо не допоможу?

— Це твоє право. Можеш відмовити, тоді я доїду верхи, але втрачу два дні, які для мене безцінні.

Вона різко глянула на нього, зазирнула прямо у вічі. Він погляду не відвів, хоча не любив, коли хтось так дивився на нього. Гібді, хоча і не обізнаний у всяких чародійських штуках, але нутром відчував, що чаклун і чародійка зараз спілкуються. Телепатично. Розумів, що не все повинен знати, тому вдав, що не здогадується. Однак він припускав, про що говорили ці двоє. Ельгіда й ті, хто хотів її схопити. Це читалося по обличчю Фалміна, яке стало неспокійним, чужим. Він завжди ставав таким, коли думав про доньку. Нарешті після довгої «розмови» жінка підвелася, повільно обійшла стіл і зупинилися перед дверима.

— Я виконаю твоє прохання, Фалміне, в першу чергу, не через дружбу із Анарель, а тому що поважаю тебе й те, яку мету ти переслідуєш. Єдине запитання перед нашим прощанням: що робити із ним? — вказала поглядом на Гібді, який на мить розгубився і лише із роззявленим ротом дивився то на Фалміна, то на канйорку.

— Перемісти в безпечне місце, поближче до заходу Норенгарда. Далі він знає, що робити.

Ютеаль мовчки кивнула, повернулася до дверей. Гібді із Фалміном почули слова, які говорила чародійка, а ще за мить підняла обидві руки вгору. Камінчики на її браслеті засяялі сотнею вогнів, у кімнаті зробилося дуже тепло і вогко. Перед жінкою із нічого почав з'являтися оранжевий овал порталу.

— Йди, Фалміне. Передавай Анарель привіт.

— Дякую тобі, Ютеаль.

— Не дякуй, чаклуне. — вона подивилася на нього із більшою приязню, аніж до цього. Усміхнулася рядом білосніжних рівних зубів, — До зустрічі.

— Зустрінемося в зазначеному місці, — крикнув наостанок Фалмін до Гібді, а потім увійшов до порталу.

— Конспіратори, — сказала Ютеаль до гнома, коли його товариш розчинився в порталі.

Він відчув, як до тіла повертається рухливість, а очі починають бодай щось бачити навколо. Ще трішки полежав, даючи змогу очам відійти від осліплення. Коли почав повністю бачити, то підвівся. Оглянувшись, Фалмін посміхнувся, адже знав місце, у яке його перенесла Ютеаль. У просторій кімнаті горіло багато свічок, у каміні тихенько потріскував вогонь. Підлога була встелена сухими пелюстками хризантем, а саме повітря в кімнаті просякло запахом цієї квітки.

Озирнувшись, він подивився на багатий декор. Почав згадувати, що пережив тут, у цій кімнаті.

І з ким пережив.

Почув, як позаду нього хтось тихенько мурличе. Поглянувши туди, побачив жінку, котра, сидячи на кріслі перед дзеркалом, розчісувала гребінцем дуже довге й пишне каштанове волосся. Здавалося, вона аніскільки не була здивована його прибуттям. Навпаки — чекала.

Нижня білизна й довга чоловіча сорочка, яка була чаклуну дуже знайомою, робила струнку фігуру жінки подібну до берізки, а затверділі перса грайливо випирали через сорочку. Фалмін затамував подих, не наважуючись щось сказати. Просто не знав, що говорити в такій ситуації, тому мовчав, переводячи подих. Його зачаровувало те, як гребінець раз за разом лягав на пасма волосся, тонув в них, наче корабель в бурхливому морі.

Фалмін мовчки розстебнув ремінь, витягнув меча із піхвами, поставив його біля ліжка, яке вже було розстелене й пахло свіжістю. Повільно підійшов до жінки, яка продовжувала мовчки розчісувати волосся, при цьому не відриваючи погляду від великого дзеркала. Підійшов, поклав руки їй на плечі й відчув напругу, яка бігала по тілу. Вона ніколи не вміла приховувати цього. Від волосся йшов запах ромашок, а сама пахла хризантемами, своїм улюбленим запахом, який зводив Фалміна із розуму. Він впав на коліна. Обережно потягнув її до себе.

І завмер.

Як же давно не бачив її, не бачив цих карих глибоких очей, тоненьких губ, ямочок під очима, які, коли посміхалася, робили її ще більш красивою. Він так давно не бачив маленького, тендітного носика, щирої широкої посмішки, яка зводила із розуму.

Не в змозі більше триматися, Фалмін нагнувся, поцілував її в шию, завівши руки за спину, під нескінченний потік локонів, які падали до самих сідниць. Анарель, відчувши його вуста, тихесенько застогнала, поклавши пальці рук на його плечі. Вони мовчали, насолоджуючись близькістю, якої не було вже так давно. Фалмін, не перестаючи цілувати шию, повільно наблизився до її ротика, який вже ледь помітно розкрився, чекаючи на поцілунок. Анарель опустила руки йому на спину, притискаючи до себе. Він, не перестаючи цілувати, взяв її на руки й обережно переніс на ліжко.

— Як же ж довго я на тебе чекала, — прошепотіла голосом, від якого в нього побігли мурашки по всьому тілу.

Фалмін однією рукою взяв її за сідницю, іншою водив по шиї, щічках, м’яких грудях. Анарель, не в змозі більше триматися, обхопила чаклуна ногами й притисла до себе, бажаючи віддати своє тепло і взяти його. Чоловік не перестав одаровувати її поцілунками, повільно опустив руку нижче живота. Провів кільчиками пальців по стегнах, запалюючись і запалюючи Анарель, хоча й так знав, що вона готова вже зараз. Розстібнув сорочку, оголивши неперевершені жіночі груди. Анарель тим часом розстібала його куртку, а коли Фалмін почав вустами водити по її грудях, вхопилася в спину, глибоко увігнавши в неї свої нігті. Це запалило його остаточно.

Фалмін чув її стогін, бурне та тепле дихання. Відчував тремтіння тіла від пристрасті та бажання.

І запах.

Запах хризантем, за яким так скучив. Її запах, якого він так давно не відчував. Вони розчинилися один в одному, насолоджуючись кожною секундою. Потонули в ласках і почуттях, а Фалмін весь цей час тихо та ніжно промовляв: «Анарель… Моя Анарель… Моя любов…»

Сонячне проміння засліпило його, остаточно розбудивши від сну. Фалмін, стогнучи, озирнувся навколо в пошуках персони, з якою провів сьогоднішню ніч, але кімната була порожня. У повітрі витав запах хризантем, від якого чаклун, у прямому сенсі, п'янів. У каміні ледь помітно тліли останні дрова.

Він поглянув на стілець, який стояв поруч з величезним комодом і дзеркалом. На ньому лежали впорядковано чорні жіночі панчохи, чобітки із шкіри рудого дикого тигра й дві маленькі всіяні діамантами сережки. А також, що з радістю відмітив чаклун, чорна нижня білизна з мережива.

«Все той же стиль і одяг. Вона не змінилась».

Він, повністю голий, сів на край ліжка й налив у кубок напій із графина. Відпив, але сплюнув, адже на початку подумав, що це біле фальдійське вино, яке було майже прозорим, як вода. Побачивши відсутність в кімнаті вина чи будь-якого іншого виду алкоголю, зняв свої речі із вішака, одягнув штани й взув чоботи. Потім, наче п'яний, підійшов до великого дзеркала, перед яким не так давно сиділа Анарель.

— Ну і харя, — глянувши, буркнув Фалмін, водячи пальцями по мішках під очима й покусаними під час любовних утіх губах.

Позаду почувся шурхіт і ледь вловимий запах ромашок та хризантем. Не озирався, адже все бачив у дзеркалі. До нього, наче привид, підлетіла Анарель, одягнена лише в нижню білизну, яка, попри шик, не могла приховати всього, що хотілося б. Обійняла його ззаду. Він затремтів, відчувши, як її груди притиснулися до всіяної шрамами спини, на яку подивилася довговолоса красуня.

— Ти так і не змінив професію, — трішки роздратовано констактувала вона спокійним голосом.

– І тобі доброго ранку. Іншого я не вмію.

Вона розвернула його обличчя до себе, зустріла теплим поглядом своїх карих великих очей. Чаклун затремтів від цього ще більше. Їхні вуста зустрілися, зімкнулися в палкому поцілунку, і в тому доторку читалася вся любов, яка була між ними. Фалмін повільно вивільнився, посміхнувся, поклав руку на її оголене стегно. Здорову, не драконячу руку.

— Анно, люба, допоки ми не відволіклися, я вимушений просити про послугу.

— Якого роду? — вона відхилилася, можливо, навіть образилась, оскільки думала далеко не про якісь послуги один одному. Проте по очах Фалміна було видно, що він потребував допомоги.

— На мене та мою доньку полюють. — глянувши на вимогу в її погляді, Фалмін вимушено додав: — Чародії.

Анарель глянула схвильованим поглядом, довго про щось думала.

— Як давно? — спитала нарешті.

— Аліс каже, що впродовж місяця…

— Знову цей огидний шпигун! — закотила очі чародійка, — Я просила, аби ти не зв’язувався із політичними особами, особливо розвідкою.

— Він один із небагатьох моїх інформаторів, за рахунок яких я маю вуха та очі в різних куточках Благандії. Тим паче, що його інформація є вкрай важливою.

Вона подивилася на нього поглядом, повним скептизмом, але врешті змирилася, дмухнула на локон, який впав їй на обличчя, підвелася. Фалмін те і діло, що спостерігав за плавністю її сідниць, які виглядали настільки ідеально, що дух захоплювало.

«Цікаво, скільки магічних еліксирів вона приймає? — це запитання виринуло в його голові спонтанно, але Анарель прочитала його моментально.

— Відтоді, як мені стукнуло п'ятдесят, я користуюся одним на два роки. Якісь проблеми?

— Абсолютно ніяких.

Чародійка налила обом начарованого тільки що вина, подала Фалміну кубок. Подивилася на нього і тоді ж попросила, аби чаклун розповів усе, що трапилося із ним за останній місяць. Фалмін, попри небажання, зрозумів, що це скоріше була перевірка на щирість, адже чародійка, якщо запідозрить обман або пісдставу — просто прочитає його думки та заглибиться в найближчі спогади.

Фалмін, попиваючи солодке червоне, розповідав швидко та про основне. Анарель слухала уважно, зупиняючи його на цікавих моментах.

— Отже, Мільфрід викликався тобі допомогти. — сказала вона голосом, в якому читалося невдоволення. — І ти довіряєш йому?

— Він мій друг, Анно. — серйозно відповів Фалмін, зустрівшись поглядом із жінкою, — Ми знаємо один одного більше десяти років. Хоча для вампіра ця цифра нічого не значить, однак те, що ми разом пережили, доводять його відданість.

— Гаразд, будь по-твоєму. — фиркнула вона, але тут таки, як ні в чому не бувало, повернулася до розпитування, — А що із драконом? Він розпізнав в тобі свого сородича?

Вона вказала поглядом на ліву руку, від чого Фалмін знітився і поспішив накинути на голе тіло сорочку із довгими рукавами. Анарель це не сподобалося.

— Ти ховаєшся від мене?

— Від себе, Анно. Мене дратує її вигляд, а ще нагадує про день, коли вона у мене з’явилася.

— Ти ніколи не розповідав мені про це, Фалміне. Я б хотіла послухати.

Він криво усміхнувся, потягнувся до неї, поцілував в щічку.

– Іншим разом, люба.

Жінка нахмурилася, вже хотіла надутися, але, глянувши на нього, вирішила із цим почекати.

— Гаразд, давай тоді до головного. Чародії сканують тебе та доньку, відповідно, ваші вороги знають, де дівчинка. Чому ж тоді не напали? І кому це може бути вигідно?

— Ельгі писала мені тиждень тому, завіряла, що все гаразд. Певно, ворог вичікує, і поки що ми маємо трішки часу, але удар може бути завдано будь-якої миті.

— Отже, напиши їй, — запропонувала Анарель, всівшись поруч із Фалміном, — Нехай її опікун привезе її до тебе, або бодай відвезе в безпечне місце. Із цим я можу допомогти.

Фалмін чомусь не знайшов чого сказати, думки сплуталися. Він взяв чародійку за руку, міцно стиснув.

— Не варто чекати, поки вампір надасть тобі допомогу. Я можу зробити це тут і зараз.

— В разі небезпеки Ельгі знає, куди потрібно прямувати. Ми узгодили це давно.

Анарель дивно глянула на нього, наче здивована тим, що він не розповів про це раніше. Жінка миттю зрозуміла, що він не довіряє їй повністю, особливо тоді, коли стало відомо, що за переслідуванням стоять чародії.

«Він у всіх вбачає ворогів, — думала вона, — Однак саме це і рятує його від зради. Питання лише, як довго це буде тривати.»

— Отож, чим я можу допомогти тобі, Фалміне? — замість цього запитала жінка, відпустивши його руку. Чомусь зіпсувався настрій. — Хочеш, аби я знайшла серед своїх колег щура?

— Я хочу, аби ти не видала себе і спробувала дізнатися якомога більше про тих, кому і навіщо потрібна моя дитина. Зможеш це зробити?

Анарель не усміхнулася, як він очікував, але замість цього поцілувала його в губи, підвелася, підійшла до вікна.

— Це питання вирішиться, можеш не перейматися. Однак мені цікаво, який твій план дій? Що збираєшся робити?

— Я не можу сидіти тут, склавши руки. Поки ти будеш шукати щура, а Мільфрід спробує тихо влаштувати мені зустріч із донькою, я навіщу старого знайомого, який має ключі до потаємних дверей.

— Спробуєш дізнатися щось завдяки вищим силам? — спитала Анарель, глянувши на нього через плече, — Не помічала за тобою такого.

— Тобі про щось говорить ім’я Грудріра Сивобрового?

— Могутній оракул та медіум, а до всього, мій вчитель, який викладав у Мідельському університеті [12]. Наразі міг би вважатися одним із найстаріших та наймудріших людей у світі. Але навіть якщо і так, чого такого цікавого ти хочеш почути від нього, чого не зміг би почути від мене?

— Грудрір — оракул. Вміє бачити минуле та майбутнє, оскільки має дар від богів. Ця людина знає все, що пов'язано із давніми легендами та міфами. Лише він зможе відповісти на мої запитання. А їх у мене багато.

Анарель відійшла від вікна, стала, розставивши ноги, перед Фалміном. Він із неймовірними зусиллями намагався не відривати погляду від її очей.

— Твоє право, хоча я б зробила інакше. Але якщо вже так, то твій шлях лежить до Скагіра. Його бачили востаннє саме там.

— Знаю, — усміхнувся Фалмін, — але дякую, що підтвердила мої здогадки.

— Угу, аякже.

— Дякую тобі, Анно, — сказав чаклун після довгої мовчанки. Анарель спокійно всілася перед дзеркалом, заходилася розчісувати своє волосся, іноді подивляючись на Фалміна через дзеркало. — Я не знаю, що робив би без тебе.

— Хочеться вірити, Фалміне. Я втомилася, зроби мені масаж, — сказала вона по хвилі мовчання. — Потім підемо з тобою по крамницях, а ввечері… — вона на мить завмерла і хижо посміхнулася. Фалмін знав, що означала ця посмішка. Дуже добре знав.

— Я б не хотів показуватися на людях, цим самим давши можливість для вбивць.

— А хто вони, ті в капюшонах?

— Наймані вбивці із Ідільдора.

— А, чула. Навіть одного разу бачила людей, яких вони пошматували. І повір мені, слово «пошматували» тут підходить найбільше.

— Вони хотіли мене прибрати, а як відомо, за цими сволотами, зазвичай, стоять значні люди. Це ще раз підтверджує всю серйозність справи.

— Не думай про це, — вона нарешті перестала розчісуватися, дістала із скриньки тіні для очей і помаду. — Ти подбав про них, за що тобі вдячність.

— Але це не всі, Анно. У Кренгері я, меншою мірою, нарахував п'ятьох, які слідкували за мною. Як довго я зможу ось так захищатися, наче поранений звір?

— Повторюсь: не зважай. Ці шавки не підійдуть до тебе, особливо тут, у Орграді. Краще налаштуйся на зустріч із королем Норенгарда.

Фалмін, який саме хотів налити собі вина, завмер. Чаклуну здалося, що він щось не так розчув, але із задоволеної посмішки чародійки було ясно, що за нього все вирішено.

— Анарель, я не просив про зустріч із королем. Ти ж знаєш моє відношення до політики.

— Знаю, саме тому ти завтра підеш до Сигізмунда арне Гіаль Янагаля.

— Це одне ім'я?

— Не блазнюй, любий. Норенгардський король не із тих, хто буде терпіти таке.

— Доволі цікаво. А що ще ти знаєш про цього чоловіка? — Фалмін налив собі вина, випив одним помахом цілу склянку, налив другу. — Здивуй мене.

— Сірий Ворон править трішки більше року, а тому мало хто ще може сказати щось однозначне стосовно цього володаря. Але ясно одне — це дуже могутня та впливова людина, Фалміне. Тому варто підтримувати із ним зв'язок. Навіть Вище Коло чародіїв не наважується нав'язувати йому своїх правил. Поки що.

— Чув я вже про таких володарів, але в основному вони всі родом із Канйора.

— Сигізмунд чистокровний норенгардець, який прийшов до влади через незвичайні обставини.

— Угу, знаємо ми ці обставини.

— Якби там не було, але завтра ти йдеш до нього на прийом. Не обговорюється. Тим паче, що Сигізмунд тобою цікавиться.

— Цікаво, чим моя скромна персона викликала таку цікавість у норенгардського короля.

— Дізнаєшся в нього.

– І про що я маю із королем говорити?

— Повір, мій милий, якщо Сигізмунд тебе шукає, отже, йому є про що із тобою поговорити.

— Я весь у передчутті, — незадоволено пробубнів він. — Не здивуюся, якщо розмова піде про послуги та їх оплату.

— Ах, який ти нудний, — Анарель смішно привідкрила ротик, аби віко не тремтіло. Потім декілька разів махнула пензликом по віях і задоволено посміхнулася. — Завжди й у всьому бачиш погане. Не будь таким.

— А яким мені бути?

— Моїм, — вона відклала пензлик, взяла в руки помаду, але чомусь передумала, відклала її вбік. — Фалміне, я тут подумала.

— Що таке?

— Не підемо нікуди сьогодні. Хочу провести із тобою увесь день. На самоті.

— Підтримую, — він посміхнувся. — І чим же ми займемося?

Анарель не відповіла, замість цього підійшла до нього, повалила на ліжко, залізла зверху. Фалміг ніжно провів руками по спині жінки, відчув морозець, що пробіг її тілом, а потім зазирнув у карі очі, які горіли від бажання.

«Я кохаю тебе, Анарель, — подумав він так, аби вона змогла це прочитати».

«І я кохаю тебе, Фалміне, — відповіла подумки, після чого повністю розчинилася в ньому».

Доволі часто за своє довге життя Самаель бачив подібних покидьків, як ось Латерій Еклік, маг із школи ілюзії, який славився своїм вмінням влаштовувати бенкети, при цьому не витративши ані трохи срібла на харчі чи випивку.

Вони сиділи за невеличким круглим столом, закиданим пильними монускриптами й книгами. Самаель виглядав, як князь, а то й король. Мав він красиве обличчя і чорне, довге хвилясте волосся, яке каскадом падало йому на плечі. Усі знали, що це була дія еліксирів та препаратів, справжню личину Самаеля не бачили уже давно. Латерій Еклік в той же час мав вигляд збіднілого дворянина, який на останні кошти купив пару нових чобіт і підторочений плащ. Чародії попивали тільки що приготовлений чай із медом та апельсином, який так любив вищий чародій і так ненавидів його гість.

— Чудовий смак, — процмакав Латерій, роблячи вигляд поціновувача чаїв. — Це з апельсином і медом?

— Так, як ви любите, — Самаель посміхнувся більше через перекривлену пику ілюзіоніста, аніж через ввічливість. — Чи, можливо, принести новий?

— Ні-ні, що ви, дуже й дуже смачно, — так само фальшимо посміхнувся Латерій. — Я зайнявся справою, яку ви мені доручили і, хочу сказати, вона виявилась досить-таки небезпечною.

Самаель нахмурив тонкі брови.

«Точно ціну зависить, падло».

— Гадаю, це буде коштувати трішки більше, аніж було узгоджено на початку.

— Латерію, — звернувся на ім'я до чародія Самаель, — ви ж розумієте, що поки я не отримаю бодай перших даних і не визначу їхню цінність, ні про які підвищення і мови бути не може.

— Ах, так, де мій професіоналізм, — закотив награно очі ілюзіоніст. — Ось, поки що все, що зміг дістати, — поклавши на стіл звіт у письмовому вигляді, сказав маг і відставив чай подалі.

Самаель вільною рукою взяв листа, на якому чіткими й різкими рухами була викладена така потрібна йому інформація. Однак майже через кожне слово були чисті пробіли, тому текст здавався неповним.

– Є тільки одна поправочка, — сказав Латерій, перш ніж Самаель встиг все зрозуміти. — Я, як ви знаєте, непогано володію ілюзією. Те, що ви зараз бачите, є нічим іншим як її проявом і моєю майстерністю, якою я заробляю на життя. Так ось, саме за цю майстерність ви й повинні докинути ще сто золотих крон до загальної суми, адже лише я можу ці слова знову відтворити, пане Самаелю.

На обличчі мага не заграв жоден мускул, хоча кулак сам собою стиснувся і хотів вліпити нахабі по пиці. Вищий чародій міг би одним помахом руки розірвати Латерія на шматки. Замість цього Самаель просто посміхнувся, настільки холодно, що аж вікна покрилися інеєм.

— Ви, напевно, неправильно мене зрозуміли, — у його голосі заграли стальні нотки, що було дуже поганим сигналом для Латерія, але цього він знати не міг. Ніхто не міг. — Коли ми укладали угоду, то чітко визначили межі оплати й затвердили це рукопотисканням, як прийнято в нашому середовищі. Адже папери можна прочитати, а ось усна домовленість може відкритися лише з бажання когось із її укладачів. Ви говорите про те, що я не зможу прочитати ці рядки через те, що лише ви можете їх відкрити мені? Любий мій, повірте, я знаю сто й ще один спосіб, як за допомогою вирваних очей людини, яка наклала закляття, можна не тільки зняти те саме заклинання, але й накласти нове. Не варто гратися зі мною і змушувати забирати в когось такі гарні, темно-сині очиці, які зараз дивляться на мене так налякано. Хоча нещодавно були такі впевнені й зверхні. Щось не так, вам погано?

Латерій мовчав, було видно, як його дихання почастішало, а в очах заграв дикий страх через свій промах і загрозу, яку становив чоловік напроти. Ілюзіоніст, як кожен чародій, знав біографію Самаеля із Тюрдага, який прибрав чимало схожих на нього розумників, котрі намагалися надути чи якось дискредитувати Коло або ж самого Самаеля. Але зараз Латерій схаменувся і, поставивши власне життя вище золота, пуступився.

— Так, пане Самаелю, пробачте, трішки перегнув палицю. Дозвольте я виправлюсь, — чародій провів рукою над пропущеними словами, і за мить там почали з'являтися чорні літерки й речення, від чого вищий чародій трішки тепліше посміхнувся і, взявши в руки доклад, прийнявся читати.

Латерій не рухався і не дихав. Боявся, що звіт не сподобається замовнику, який міг докопатися до будь-яких деталей чи персон, про яких поки що Латерій не знав. Проте боязнь чародія була даремною. Самаель посміхнувся, поклав листа собі на коліна, а сам кинув на стіл мішечок із золотом.

— Можеш бути вільний, Латерію, — сказав Самаель із залізним спокоєм. — Але я востаннє пробачаю тобі таку необачність і марнотратство слів. Йди, передавай привіт своїм дружкам-шпикам.

Латерій мовчки шанобливо кивнув, поклонився, після чого, схопивши мішечок, вийшов з кабінету й тихенько зачинив двері. Самаель, до цього сидячи й чекаючи, поки вийде Евклік, піднявся, підійшов повільно до вікна, закритого шторою. Відсмикнув її і глянув на вулички Еленітеля, які кишіли людьми. Іноді серед них пробігали маленькі бородаті фігури, в яких можна було впізнати гномів із торгових гільдій, а ще рідше здалеку було видно групку ельфів, вбраних у білі або сірі наряди, які колективно переміщалися по вуличках, наче зграя собак.

— Ельфи, гноми, карлики, а що далі, кобольти і гобліни?! — простогнав з відразою чародій, поглянувши кудись далі, на донжони й башти, які височіли над сорокаметровими стінами. — Краса й могутність — ось, що є основним описом столиці чародіїв.

Двері позаду нього повільно відчинилися, в них з'явися худий чолов'яга, вбраний у короткий дублет і норкову хутряну шапку, що для цих країв було дивним.

— Етто, — Самаель повернувся до дверей, — ти ніби відчуваєш, коли потрібна твоя послуга.

Чоловік поклонився, підняв вгору свої маленькі оченята, схожі на зернята, поглянув на чародія спокійним і виваженим поглядом.

— Я чув, що ви отримали певні дані, — сказав чоловік, якого звали Етто, все ще стоячи в дверях.

— Ах, ти зустрів нашого друга Латерія, — усміхнувся Самаель. — Ну і як розмова?

Етто кинув на стіл закривавлений кров'ю мішечок, який при падінні голосно задзвенів. Самаель на це усміхнувся кутиками губ.

— Дані, які роздобув цей ідіот, розкажуть все про твою ціль, а також додаткові умови, при виконанні яких отримаєш додаткову плату.

Етто взяв із рук Самаеля листа, розгорнув його й швидко пробігся очима.

— Фалмін із Мальгарда? — здивувався він. — Серйозна цаца.

— У тому-то й річ, любий мій друже. Фалмін став занозою в моєму заду й задах майже всіх членів нашого колективу. Загальним голосування ми вирішили усунути Благандійського Чаклуна, аби не було загрози нашим планам і їхній реалізації.

Самаель вирішив не ризикувати і не викривати того, що Вище Коло ще навіть не знало про плани чародія, а тим паче не затверджувало усування Благандійського чаклуна. Але це лише справа часу.

— Я чув від своїх людей, що Фалміна зараз не турбує політика, а тим паче чародійські справи. Тоді навіщо його усувати і яким чином він може завадити? — спитав байдуже Етто, який питав скоріше для цікавості, аніж для своєї безпеки. Ця дурість завжди подобалася Самаелю.

— Любий мій Етто, — усміхнувся вищий чародій, — Фалмін має любовні зв'язки із Анною Анарель де Гіде, моєю колегою, яка входить до Вищого Кола чародіїв. До всього ж, товаришує із славнозвісним Ігревом Мірте.

— Вища чародійка шляється із волоцюгою і братається із вашим названим братом? — здивувався Етто. — Доволі серйозна заявка.

— Я маю чимало джерел, які можуть надати будь-яку інформацію. — Самаель не бажав відкривати свої таємниці, хоча і знав, що Етто не зрадить. Був він для цього занадто дурним та наївним. — Тобі лише варто знати, що ця людина небезпечна і повинна померти. Все інше потім.

Етто, зрозумівши Самаеля, посерйознішав ще більше. Остання невдача була болючою та ганебною. Етто підіслав трьох вбивць, котрі повинні були усунути чаклуна. Проте покидьок як завжди зміг викрутитися. Самаель це пам'ятав, і Етто із Синіра бачив докір в очах чародія.

— Отже, ти візьмешся знову за цю справу? — запитав Самаель, закинувши руки за спину і пильно дивлячись на вбивцю.

— Візьмусь, — сказав Етто. — У мене, як ви знаєте, є особисті рахунки із цією сволотою. Але, якщо я візьмуся, мені потрібні будуть ресурси на підготовку.

Самаель вказав поглядом на мішечок золота, який все ще лежав на столі, потім дістав з кишені ще один і кинув його в руки Етто.

– І запам'ятай, Етто: якщо і цього разу ти мене підведеш, то твоє життя дуже сильно вкоротиться. Я завжди прибираю свідків, які не є для мене корисними. Зрозумів?

Етто промовчав, адже казати йому вже було нічого.

Велике приміщення освітлювало лише декілька свічок, розставлених рядком вздовж столу, на якому лежало багато листів, документів та докладів. У каміні, який стояв у кутку кабінету, ще досі тліли останні вуглинки, красиво виграючи червоним кольором і трішечки даючи тепло. За вікном йшов дощ зі снігом, і хоча ставні й були зачинені, але вітер, який свистів на вулиці, раз за разом налітав на них, від чого ті періодично гримали об кам’яну кладку палацу.

Сигізмунд працював у своєму кабінеті уже протягом декількох годин, час від часу відривався від роботи, поглядаючи своїми світло-сірими очима на гобелена й портрети осіб, які зробили чималий внесок у розвиток королівства. Він звузив свої тонкі вигнуті брови. Весь його родовід, від самого прапрапрадіда, окрім батька. Король пам'ятав події минулого року, шрами на тілі постійно нагадували про боротьбу, яка тоді кипіла в Норенгарді. І попри всю любов, яку колись плекав до свого батька, Сигізмунд не міг дозволити, аби цей тиран стояв в ряді з його великими предками.

Вітер посилився.

Володарські й спокійні риси обличчя розслабилися, тонкі губи всміхнулися. Чоловік вийшов з-за столу, обійшов його й зупинився перед сірим латним обладунком, який стояв в кутку й таємничо виблискував від світла свічок. Сигізмунд вкотре роздивлявся свій бойовий одяг, милуючись неперевершеною роботою майстрів і ковалів. Золота прошивка на наплічниках і наколінниках блистіла; а вибитий на грудях ворон, розкривши клюва щось кричав, наче гнав ворогів подалі від норенгардського короля.

Коли його рука опустилася на крилатий шолом, у двері кабінету ледь чутно постукали. Це змусило чоловіка відволіктися від думок і перенестися в нинішній світ.

— Увійдіть, — спокійно промовив король.

До кабінету зайшов статний й міцний чоловік двох метрів зросту. Важкі лати, які він носив, тихенько бряхкотіли. Мав здоровань суворі риси обличчя, сповнені неймовірного спокою та зосередженості. Справжній воїн, яких могло давати лише королівство Карстад.

— Володарю.

— Даалаху, я чекав на тебе із доповіддю ще в обід. Сподіваюся, в тебе є досить вагомі причини, аби затриматись. Ти ж пам’ятаєш, як я цього не люблю, — спокійно й водночас із вимогою сказав Сигізмунд, після чого розвернувся та сів у своє крісло.

Генерал низько схилив голову, показуючи, що зрозумів свій прогріх. Він нічого не сказав, не виправдовувався, адже здогадувався, що король й так знає, чому генерал затримався. Розвідка й шпигуни працювали неймовірно вправно.

— Доповідай, — махнув рукою король, після чого ветеран підняв голову і, полегшено про себе зітхнувши, розпочав.

— Розвідка спрацювала на сто відсотків, інформація достовірна й перевірена джерелами. Вадрійські повстанці під проводом отамана Крука перейшли до партизанської війни. Зброя, надана нами тиждень тому, була успішно доставлена до табора отамана. Ярли Станігор та Орбран зібрали каральні загони неподалік Дуборгаса, вони готуються вибити хоругви Крука із Великих Бродів і погнати прямісінько до кордону із нами.

Даалах замовк. Він знав, що кожна частинка важливої доповіді одразу ж обдумувалася в голові Сигізмунда, а тому зачекав, поки король обдумає почуте, і, коли той кивнув — продовжив.

— Ярли Кральд і Гітольд поки що зайняли вичікувальну позицію. Попри це, вони посилюють захист своїх сіл і міст, а отже, будуть готові до будь-якого повороту подій і використають ситуацію на свою користь.

— Яка мінімальна кількість воїнів у кожного із ярлів?

— Від чотирьох до шести тисяч. Проте, володарю, більшість із цих вояків простісінькі новобранці. Живе м'ясо, як у нас, солдатів, говориться.

Після цих слів Сигізмунд знову задумався, прораховуючи у своїй голові кожен крок і обдумуючи план, який виношував від самого юного віку, ще до початку свого правління.

— Гаразд, із вадрійцями зрозуміло. Що із Фальдією?

— Король Арне веде боротьбу із королем Азмуном, який доволі люто та впевнено захищається. Скйордлігці паралельно ведуть переговори із ярлами Скагіру, таким чином намагаючись укріпити свої слабкі позиції на морі.

— Що зі старим конунгом Ранаром Рудим?

— Скагірці вичікують на своїх островах. Ярли Харольд, Олаф і Гулаф сидять у своїх поселенях, як миші в коморі, лише й чекають, коли конунг дасть наказ споряджати драккари для набігів. Гадаю, як тільки розпочнеться бодай якась глобальна сутичка, скагірці відправлять флотилію.

— Арне просунувся на землі Скйордліга?

— Він повів частину війська по Ладейській рівнині, де наткнувся на укріплену фортецю Гріштар. Осада триває вже чотири дні. Скйордлігці, попри втрати, поки що втримують фортецю, але на допомогу ворожим силам йде ще декілька десятків катапульт, приблизно шість сотень щитників і дві тисячі фалангитів.

— Бісова собака ніяк не може вкусити кістки, — сказав Сигізмунд, потираючи поголене підборіддя. — Рано чи пізно йому набридне війна із Скйордлігом. Буде перемир'я, дуже недовге, але все ж таки.

– Є доповіді із півночі, — сказав Даалах. — Доповідати?

— Слухаю.

— Рогійці та андурці зайняли нейтралітет. Говорять, що Екегар Тамлі, король Рогії, засвідчив нам свою підтримку й усіляко буде стримувати сусідів, які вороже налаштовані по відношенню до Норенгарда.

— Дійсно? Певно, постійне споживання алкоголю може давати свої плоди.

— Ваша правда, володарю. — Даалах стиснув зуби, відвів погляд вбік. Сигізмунд одразу зрозумів, у чому справа.

— Карстад?

— Король Вістеріан готується до війни. Генерал Вернер фон Олтфеген вивів на кордони із Рогією майже десятитисячне військо. — Даалах, побачивши здивований погляд Сигізмунда, додав: — Але я більш ніж впевнений, що він не нападе. Це все гра у кішки-мишки, на які Рогія поведеться.

— Ти добре вивчив свого брата, — не усміхаючись сказав король, — Генерал Вернер тримає всю владу в Карстаді, а бідний король-каліка із своєю прекрасною дружиною лізе із шкіри, аби його тієї влади позбавити.

— Мій брат прославлений воїн і полководець, — сказав генерал Даалах, намагаючись стримувати гнів при згадці свого брата. — А ще тиран і диктатор, який лише живе війнами. Нас завжди вчили, що потрібно бити неочікувано та швидко, змусити противника втратити половину війська до того, як ви зустрінетеся на полі битви, просуватися вперед із мінімальними втратами, відрізати ворогу усі шляху комунікації. Вернер це також знає, а тому Рогія лише обманний маневр.

– І хто ж на прицілі? — Сигізмунд уже знав відповідь, але хотів почути це саме від генерала.

— Скоріше за все Вадрія, мій королю. Ця розбита громадянською війною країна зараз сама слабка мішень, і Карстад спробує увірвати свій шматок.

— Гаразд, Даалаху, коли ми закінчимо свої справи на Півдні, прийде черга і Півночі. А що із Тальгрієном? Мої накази виконано?

— Так, володарю. Усі корпуси отримали ваші накази, генерали із своїми арміями готові до подальших вказівок.

Сигізмунд, дослухавши, піднявся, від чого Даалах одразу схилив голову в пошані.

— Слухай мій наказ, генерале! — владно сказав Сигізмунд арне Гіаль Янагаль, дивлячись у вікно, на столицю. — Татрана, Нернеха та Корона із військом перекиньте на наші кордони із Тальгрієном, до Верхоріччя. Накажи, щоб у жодному разі не діяли, навіть якщо на кордоні з’являться тальгрієнці. Далі: лорд Юнгор негайно повинен просунутись до кордону із Вадрією, але розміститись зобов'язаний на перехресті річок Ольса і Тіс. Спорядження — бойове, ритм маршу — підвищений, готовність — повна. Кожне військо повинно бути забезпечене всім необхідним на довгий проміжок часу. Віддай командирам і скарбничим відповідні накази.

— Отже, почалося?

— Так, генерале. Усі наші потенційні противники погрузли у війнах або ж просто вичікують, а отже, час розпочинати. Як тільки розтане сніг і мине відлига — розпочнемо.

— Слухаюся, мій володарю, — із захопленням пролепетав генерал, який так давно чекав рішучих дій.

— Знати про цей наказ повинні лише я, ти й ті, кому він адресувався. Інформацію передай розвідці, щоб замітали сліди. І ще одне, Даалахе, — сказав король, все ще не відриваючи погляду від вечірнього міста.

— Так, повелителю.

— Знайдіть мені Фалміна, Благандійського Чаклуна. Передайте йому офіційне запрошення. Листа я написав, лежить у тебе за спиною на комоді.

Даалах, піджавши роздвоєне підборіддя, мовчав. Сигізмунд повернув голову, поглянув на ветерана й примружив очі, відчувши, що чоловік чогось не договорив. І, як завжди, не прогадав.

— Кажи, генерале.

Даалах тієї ж миті випрямився й голосно доповів:

— Фалмін із Мальгарда тут, мій володарю.

Сигізмунд, якого було вкрай важко здивувати, на мить розширив очі. Такого подарунку долі він і не чекав.

Даалах за наказом Сигізмунда вийшов. Король в передчутті довгоочікуваної зустрічі повільно підійшов до каміна, а коли генерал зайшов знову всередину, сказав:

— Ти можеш бути вільним, Даалахе. Якщо буде щось потрібно — я дам знати. Варту від дверей відізви, немає потреби.

Ветеран мовчки кивнув головою, вийшов із кімнати. За дверима почулися вже інші, більш тихі кроки. До кабінету постукали.

— Увійдіть, — не відриваючись від згасаючого вогню в каміні сказав Сигізмунд.

Двері із міцного темного дерева відчинилися і в приміщення обережно, ледь не крадькома, зайшов чорноволосий чоловік. Сигізмунд, не витримавши, повернувся до гостя і щиро посміхнувся.

— Благандійський Чаклуне, вітаю тебе у своєму палаці, — урочисто промовив король, кивнувши на уклін чаклуна. — Прошу, сідай.

Фалмін присів на запропонований різьблений стілець. Король вмостився на кріслі напроти нього.

— Гарно виглядаєш, чаклуне. А де ж твої обладунки й легендарний меч, який випив так багато драконячої крові? — усміхнувшись краєчками губ, запитав король, дивлячись на традиційний норенгардський чорно-сірий наряд, у який був вбраний гість.

— Гадаю, що у вашому королівстві немає драконів, а тому й обладунків з мечами носити не варто. Тим паче, хочеться запам'ятатися вам не як воїн, а перш за все, людина із гарними манерами, — спокійно і відночас шанобливо відповів Фалмін, при цьому уважно роздивляючись володарські риси обличчя короля.

Сигізмунд, схоже, потішений відповіддю, плеснув у долоні й до кімнати одразу зайшов слуга.

— Вина, тисяча триста тридцять другого, андурського білого.

Слуга, почувши наказ, одразу вийшов, через хвилину повернувся із графином світлого напою, розлив його в два бокали. За ним зайшло ще троє, які поставили на невеличкий столик закуску. Король махнув рукою, відпустивши слуг.

— Старе андурське вино, що може бути краще.

— Дайте вгадаю, старе норенгардське вино?

Сигізмунд усміхнувся кутиками губ, не даючи побачити свою справжню реакцію.

— Ну що ж, за зустріч! — піднявши бокал у бік Фалміна проголосив король, але пив стримано.

— Володарю, я так розумію, у вас є справа до мене? — сказав обережно чаклун, на що король допив вино, з'їв лимон, при цьому абсолютно не скривившись.

— Так, Фалміне, ти маєш рацію. Покликав я тебе точно не для того, аби розпивати вино.

— Я уважно вас слухаю.

Сигізмунд, який був по натурі своїй холериком і не міг довго сидіти на місці, піднявся, обійшов крісло, підійшов до картин, які роздивлявся десять хвилин тому. Фалмін також підвівся, поставивши повний фужер із вином назад на стіл.

— Слава про тебе ходить Благандією вже не один рік, а подвиги, які ти звершив, змушують від заздрощів червоніти чоловіків, і від бажання потрапити до тебе в ліжко пищати жінок. Твоя історія мені відома й радіти в ній, на жаль, мало від чого.

Фалмін слухав і намагався зрозуміти, чого цим хоче добитися король, але Сигізмунд незворушно стояв навпроти картин, роздивляючись зображені на них обличчя та події минульщини.

— Скажу прямо: мені абсолютно паралельно, що кажуть про тебе лицарі, барони, лорди й ще всяка шваль. Ти зробив для цих земель чимало і, якби це дивно не звучало, зробив навіть для Норенгарда. Я, як король справедливий, вирішив тобі дечим віддячити.

Фалмін здивовано підняв брови. Норенгардець, побачивши це, вказав поглядом на свій стіл.

— Друга стопка паперів від мене.

Фалмін взяв їх в руки, прогорнув декілька листків і завмер. У цих доповідях йшла мова про найманих вбивць, яких було вбито в таборі принца Талара, також декілька відомостей про окремих персон. Декілька листків присвячувалося якомусь Етто із Синіра, у цій же доповіді вказувалося ще декілька прізвищ, про які Фалмін нічого не знав. Було ясно тільки те, що король має інформацію про вбивць, які були підіслані до чаклуна.

— Гадаю, ти чув про мою розвідку, яка славиться своїм вмінням добувати те, чого б, здавалося, добути неможливо?

— Чув, — зрозумівши, сказав Фалмін, міцно стиснувши папери в руках, — але навіщо вам ці імена?

— Вони потрібні не мені, а тобі, Фалміне. Я, як людина амбіційна, маю доволі незвичну звичку — дізнаватися про все, перш ніж про це довідаються мої союзники або вороги. Але не турбуйся, — король усміхнувся, — там не написано нічого важливого, чаклуне. Анітрішечки, тому що я керуюся наступним правилом: усе найпотаємніше повинно міститися в голові, а не на паперах.

Сигізмунд забрав із рук Фалміна папери, окинув мимовольним поглядом і кинув на стіл. Чаклун вирішив промовчати й слухати далі. Було зрозуміло, що розмова набирає все більш серйозних обертів і дивуватися йому доведеться ще не раз.

— Мені відомо багато, Фалміне, повір на слово.

— Вірю, володарю.

— Бачу, що ти хочеш щось запитати. Кажи.

— Мілорде, я трішки знаюся на королівській волі й на тому, що ті королі можуть побажати за такі дані, а тому й боюся подумати, що ви попросите в мене взамін на цю інформацію. До того ж, знаючи, що ви відрізняєтесь від інших монархів, здогадуюся, що ціна буде величезною.

Сигізмунд помовчав, довго дивився у вічі Фалміну. Робив це скоріше, аби випробувати нерви чаклуна. Нарешті повільно підійшов ближче, майже впритул, випрямившись.

— По-перше, я не змушую тебе «купувати» ці відомості, це вже твій вибір. По-друге, ти правильно висловився, сказавши, що я не такий як усі, тому коли ти чекаєш від простого короля якоїсь підстави чи невигідних умов, то до мене цього не віднось. Не буду просити про щось неможливе. Ніколи.

Фалмін, уважно слухаючи й не перебиваючи, кинув погляд за спину короля і побачив позаду карту Благандії, на якій стояло чимало різних прапорців і було намальовано багато стрілочок і хрестиків на місцях міст, в основному вадрійських і тальгрієнських.

Норенгардець розвернувся, поглянув на назви міст, сіл, річок і лісів, гір та рівнин. Сумно посміхнувся.

— Благандія. Скільки ж бід і горя вона пережила, — промовив Сигізмунд арне Гіаль Янагаль, на що Фалмін, погоджуючись, кивнув. — Наші предки сотні років намагалися це змінити, але все марно. Люди тут занадто жорстокі і войовничі, аби наступив мир.

— Тим не менш, і війни колись припинялися.

— Так, ти маєш рацію, Фалміне, але якими жертвами досягався цей так званий мир? Ти чув про те, як колись могутня імперія розпалася і започаткувалися нові королівства?

Фалмін змовчав, адже бачив, що король хоче розповісти історію, яку знала кожна мала дитина.

— Як відомо, триста рокі тому Благандією правила династія Затрігдірів, на чолі із Дратоном Далекоглядним. Здавалося, що все гаразд: знать багатіла, селяни та біднота працювали. Гармонія! Але, як не дивно, насправді все було інакше. Занепад та поневіряння — ось, що тоді коїлося. Повстання лорда Крона Безстрашного стало логічним. Він переміг імператора Дратона, вибив його людей із Благандії і приніс людям свободу. Усі знають, що імператорська родина мала справу із драконами, а скоріше за все, вела свій родовід від крилатих змій. Деякі старці до сих пір твердять, що Затрігдіри, на відміну від тих же Рідріорів, вміли керувати драконами та навчили посвячених людей цій справі. Як гадаєш, люди сприйняли цю новину?

— Певно, що ні. Дракони, які до цього жили із нами в мирі, якоїсь миті знову почали війну проти нас, і програли. Якби там не було, але вони завжди вважалися ворогами людства, а тому ця новина підірвала авторитет корони остаточно.

— Так! — Сигізмунд, здавалося, повністю захопився розповіддю, — Але зараз інший час, який вимагає від нас дій та рішучості. Дракони відійшли в минульщину, а життя триває. Настає час змін, Благандія потребує сильного очільника, який об’єднає знать та простаків під одним знаменням!

Король подивився на чаклуна в очікування розуміння. Фалмін промовчав, але згідно кивнув.

— Усе це буде можливим лише при наявності відданих людей, Фалміне. Людей, які не зрадять ні при яких обставинах. Таких я і намагаюся тримати поруч із собою.

– І як, виходить? — запитав Фалмін, на що Сигізмунд посміхнувся. Лише губами.

— Як тобі сказати. Є і віддані лорди, і ті, хто любить лизати проміжності: графи, барони, знатні й відомі лицарі. Більшість із них були при моєму батькові-тирану, і нажили землі та титули за його правління. Однак, ти розумієш, що просто так відібрати усе це я не можу. Принаймні не зараз. Задля їх стримування я тримаю генерала Даалаха та військо відданих мені воїнів. Навіть свій чародій із вищих магіків є — Ігрев Лакретій-Мірте. Чув про нього?

— Чув, знайомий з ним особисто, не раз доводилося виконувати для нього замовлення.

— Ну от, навіть чародій такого ґатунку є, але у всій цій колегії не вистачає чогось, хм, особливого.

— Дозволю собі здогадатися, володарю, ви говорите зараз про Благандійського Чаклуна, який буде виконувати всю брудну роботу, чи не так?

Сигізмунд здивувався прямоті та різкості чаклуна, відвернувся і сів за стіл, вказавши Фалміну рукою на стілець, що стояв поруч із ним. Чаклун присів під пильним поглядом королівських очей. Норенгардець поклав долоні на стіл, із викликом поглянув на гостя.

— Ти дуже здогадливий, Фалміне, але все ж таки маєш рацію не до кінця. Я хочу мати не просто Благандійського Чаклуна при дворі, а друга, досвід і робота якого є унікальними. Ти єдиний у своєму роді. Від правління Дратона ніхто більше ніхто не знає про драконів стільки, як ти, саме тому мені й потрібна така людина.

Фалмін кашлянув, відвів погляд від сірих очей короля, поглянув йому за спину, у вікно.

— Відкрию вам секрет, володарю, але тільки між нами. Я не єдиний такий.

– І як ти про це дізнався? — зацікавлено запитав Сигізмунд.

— Спробуєте підшукати мені заміну? — випалив чаклун.

— Ні, проста цікавість. — король, попри велике бажання, пропустив ці слова крізь вуха, — Усі ми прагнемо до нового, чи не так?

— У селах часто співають про так званих Вбивць Драконів, оспівують їх діяння, які мені точно не можна приписати. Я розпитував тих людей, вони говорили, що до їхніх сіл дуже рідко приходять незнайомці міцної статури й із дивною поведінкою. Вони беруть контракти на драконів чи, якщо немає таких в окрузі, на інших крилатих потвор.

— А якісь матеріальні докази існують? — підсунувшись трішки ближче, запитав король. Фалмін одразу помітив у його очах іскорку зацікавленості й допитливості.

— На жаль, немає, лише слова й здогадки, але пошукати ваша розвідка може.

Сигізмунд нічого на це не сказав. Він двічі плеснув у долоні й до кімнати одразу зайшов слуга.

— Поклич Ігрева. Негайно.

Чоловік, поклонившись, одразу побіг за чародієм. Фалмін мовчав, спостерігаючи за діями короля.

— Я запитаю прямо, Фалміне, поки не прийшов Ігрев. Чи погодишся ти залишитися ненадовго при моєму дворі? Зачекай, не перебивай. Я не прошу тебе залишатися назавжди, просто побудь тут певний час, поки не набридне. Прогуляйся Орградом, познайомся із моїми людьми та відчуй гостинність неворожої для тебе країни. Повторюсь: підеш тоді, коли забажаєш, а якщо з волі Сігділя [13] складеться, то й залишся.

Фалмін, майже не здивований подібною пропозицією, зробив вигляд, що розмірковує, але рішення прийняв ще до того, як зайшов до цього кабінету. Він думав, чи не знає король про Ельгі й чи не спробує видобути із цього вигоду, але зараз розумів, що монарх не знає, інакше неодмінно заговорив би за це. Фалмін не збирався затримуватися, якщо його, звичайно, не змусять.

— Ваша гостинність справді королівська, володарю, і грішно було б не скористатися нею, але я, як людина грішна, вимушений відмовити. Мене кличуть інші, важливіші справи.

Фалміну не так давно нагадували, що монархи дуже не люблять, коли їм відмовляють. Особливо в такій прямій формі. Однак чорноволосий мав свої принципи, і просто так не продавався. Тим паче, Ельгі та її переслідувачі не можуть чекати.

Сигізмунд промовчав, пильно вдивлявся у вічі Фалміна, намагався щось побачити, але той володів собою чудово, навіть під холодом королівських очей. Нарешті король відступив, подивився кудись за спину чаклуна.

— Я завжди казав, що відмова королю повинна каратися смертю, тому що це підриває його авторитет. Проте ти, Фалміне, маєш певний імунітет.

— Перепрошую?

— Пані Анна Анарель де Гіде входить у число Вищого Кола чародіїв, а як відомо, вона та Ігрев час від часу представляють мої інтереси серед своїх колег. Скажімо, якби я щось зробив із тобою, то Анарель миттю відвернулася від мене та перестала б допомагати. Скажу прямо, Фалміне, ти живий зараз тільки через те, що твоя чародійка важлива для мене. Повір, якби не цей маленький фактор, ти б уже був колесований. Мені не відмовляють.

— Я не хотів…

Сигізмунд підняв руку, змушуючи замовкнути. Підвівся, взяв зі столу листа, який до цього лежав під іншими паперами й простягнув його Фалміну. Той мовчки прийняв його із рук короля.

— Можливо, я сам винен, що поклав на тебе великі надії, чи ж може, ти й справді переоцінений, чаклуне. Врешті, мені однаково. Допоки Ігрев і Анарель на моєму боці, ти повинен жити. У цьому листі вся необхідна інформація про Етто із Сінеля, так званого Сінільського Горлоріза. Прочитай і тоді зрозумієш, де цього чоловіка шукати. Про його замовника ти не дізнаєшся. Не варто поки того знати.

Фалмін трохи помовчав, згодом підвівся, не знаючи, що сказати. Замість слів кивнув головою в знак вдячності й довіри, яку проявив король. Той, у свою чергу, стояв нерухомо, як статуя, і лише боги знали, про що зараз думала ця людина.

У двері постукали й до кабінету без запрошення зайшов чорноволосий чоловік у чорному наряді із довгим посохом в руках. На вигляд він мав не більше тридцяти п'яти, від обличчя, позбавленого явних зморшок, віяло аристократичністю та манерами. Волосся було коротко підстрижене, а тоненька борідка підкреслювала гостре підборіддя. Очі чоловіка, якщо не придивлятися, було темними та загадковими, однак придивившись можна було помітити фіолетовий відтінок — це була ознака знаменитого в минулому роду Мірте.

— Ваша високосте, ви кликали мене? — запитав легким і послужливим голосом Ігрев, низько вклонившись перед королем.

— Так, Ігреве, кликав. Гадаю, ти знайомий із Благандійським Чаклуном?

— Знайомий, мій королю, причому доволі близько.

— Тим краще, — сказав норенгардець, здавалося, повністю спокійним голосом. — Проведи Фалміна, а потім покажи йому місто. Відмовки не приймаються, тому йдіть.

Фалмін, якого дійсно вразила зміна в поведінці короля, схилився в поклоні перед Сигізмундом, який, побачивши прояв етикету, також ледь помітно схилив голову й на прощання посміхнувся, показавши красиві рівні зуби.

— До зустрічі, Фалміне. Сподіваюся, вона все ж таки колись відбудеться, — сказав швидко король, після чого відвернувся від чаклуна.

Після того, як король попращався, Благандійський Чаклун і чародій вийшли з кабінету. Сигізмунд, якого не зовсім потішила зустріч, ще певний час стояв у роздумах біля портретів, але відволікся і з новими силами прийнявся за роботу з паперами. «Бідолашний Фалміне, думаєш, що король Сигізмунд нічого не знає. Думаєш, що Ельгіда буде в безпеці завдяки твоїм потугам. Наївний, — думав Сірий Ворон, ставлячи свій підпис під наказом із грифом «надсекретно»».

Фалмін та Ігрев крок в крок прямували вздовж алеї із відкритим дахом, оточеної з обох боків охороною. Сірі та мовчазні, подібні до статуй, ці солдати несли свою варту вдень і вночі, тому особливо не звертали уваги на чоловіків, які пронеслися повз.

Вийшовши у внутрішній двір, вони проминули фонтан, ряди вкритих снігом дерев та лав. Дійшли до довгих сходів, які вели до довгого коридору, який змією вертівся то вліво, то вправо. Нарешті, коли вони вийшли за один із поворотів і на них не дивилися очі вартових, залунало перше слово.

— Ну привіт, Фалміне. Радий тебе бачити живим й здоровим, — Ігрев зупинився, обійняв чаклуна, посміхнувся легко та із явною радістю. Фалмін також усміхнувся, але так, наче розучився це робити щиро.

— Бачу, ти непогано влаштувався, розводиш гостей по кімнатах і показуєш місто. Екскурсовод? — підколов магіка Фалмін, на що Ігрев закотив очі.

— А почуття гумору ти не розгубив, Анарель мала рацію.

— Ти бачився із нею? — здивовано запитав Фалмін.

— Не так давно, на зборі, у Еленітелі. Було засідання вищих чародіїв на чолі із Самаелем.

— А хто був?

— Усі! Я, Самаель, Ютеаль, Анарель, Лютій, Валеріан, Крігар, Кларі Марвет.

— Самаеля, Ютеаль і Лютія знаю, Анарель і казати не буду, а ось інші мені невідомі. Хто вони?

— Ходімо, зайдемо до мого кабінету, є розмова, заодно розповім про все це докладніше, а повір мені, розповідати є що.

Фалмін, не розпитуючи, йшов за чародієм, який розмахував від кожного кроку своїм посохом, тихенько вдаряючи ним по землі. Ехо цього звуку неслося далеко по звивистому коридорі, в який зайшли ці двоє.

Ігрев підійшов до єдиних серед інших двійчастих дверей, щось прошепотів і ті відчинилися. Фалмін, напевно, так і не зрозумівши, чому цього не можна було зробити традиційним способом, мовчки зайшов всередину. У кабінеті було не так багато місця, але затишно. Кабінет та особисті покої — доволі скромно, як для вищого чародія. Одне вікно не могло повністю освітити приміщення, а тому прямісінько під кам'яною стелею літали світлячки, які одразу спустилися донизу й засвітилися ще яскравіше, немов ліхтарики. Фалмін дивувався чарам, які наклав чародій, але сам Ігрев, схоже, абсолютно не звертав уваги на свої витвори.

Чаклун сів на стілець, подивився на Ігрева, який все ще стояв біля стола, намагаючись при цьому виглядати аристократично, про що говорила легка посмішка, трішки прикриті очі й спокійний вираз обличчя.

— Ти можеш бодай зараз не випендрюватися, а врешті-решт побути самим собою і налити мені чогось? — запропонував Фалмін, якого зненацька почала дратувати пихатість чародія.

Ігрев усміхнувся властивою йому посмішкою, поставив посох у нішу, де стояло ще декілька подібних, а сам відчинив невеличкі дверцята у шафі й дістав звідти два кубки й бутиль.

— Бахнемо? — запитав чародій, поставивши на стіл напій і прибори. Чаклун не відмовив.

— До алкоголю ти так і не похолоднішав. Так, друже?

Здалося, що Фалмін задів болючу для чародія тему, адже той скривився і одним лише поглядом послав товариша подалі. Усі знали, що вищий чародій давно товаришує із пляшкою, навіть попри всі спроби колег його від тієї забави відучити.

— Хороше пійло ніколи не буває зайвим, — лише й сказав Ігрев, потискаючи плечима. Фалмін змирився, вирішив цю тему не зачіпати.

— Гаразд, про розмову із Сигізмундом ти вже й так знаєш, тому чекаю на твою розповідь, — взявши із рук чародія наповнений кубок, сказав Фалмін. Відпив напій і відчувши, що пече в горлянці, він із задоволенням констактував, що це гном'яча червона горілка, така популярна в медицині й у самих общинах гномів.

— Ууу, багато доведеться говорити, любий мій, а ти ж знаєш, як я цього не люблю, — також відпивши і навіть не скривившись, відказав Ігрев і всівся на стілець навпроти Фалміна.

— Трясця, досить вже ходити навколо помийної ями! Втопи вже мене нарешті в цю політику й інтрижки! Я повинен знати, що зараз коїться в Благандії на вищому рівні, — скрився Фалмін, хапнувши ще дозу гном'ячого пійла.

Чародій кивнув, підняв праву руку догори, склав пальці в дивний знак і промовив заклинання. У кімнаті щось на мить затарахкотіло й заскрипіло. Ігрев поставив захист від магії та прослуховування. Фалмін зрозумів це, а тому промовчав і чекав, поки товариш не почне говорити.

– Із якого моменту розповідати?

– Із самого початку.

Ігрев важко видихнув, зібрався із силами, розслабився і розпочав спокійно, монотонно розжовувати ситуацію.

— Чародії, як ти знаєш, вже тут багато років, важко сказати скільки саме, намагаються взяти все у свої руки. Ми утворили два ордени, першим з яких є орден Ловців, так звані мисливці на чорнокнижників і відьом; другий, більш вагомий, орден Льодяної Лілії, яким керує магістр Теораг Тонурський. Вони займаються в основному військовою справою: захищають торгові каравани чародіїв, важливих персон, проводять арешти від імені магістра й Кола Магів, а також час від часу допомагають боротися з бандою Шкуродера.

— Рикона Шкуродера? — Фалмін широко розплющив очі. Чув про цього вбивцю, якого боялися всі мандрівні торговці та паломники. — Із ними йде війна?

— Так, мій друже, причому доволі кровопролитна й люта. Чотири місяці тому він активізувався на півночі від Зеленограда, напав на наші каравани й перебив шістьох чародіїв. Вище Коло відреагувало миттєво. Самаель наказав Льодяним Ліліям відправити караючу експедицію до Високого лісу та зловити поганців, але ця спроба провалилася через брак коштів і мізків воєначальників.

— А що вадрійські ярли? Не підтримали вас?

— А що ярли, сиділи собі у своїх містах і тільки робили вигляд, що допомагають, а самі за спиною вели переговори із королем Арне про власну військову кампанію.

— Що за кампанія?

— Військова, як я сказав. Річ у тім, що деякі з ярлів, після розподілу Вадрії, заходилися шукати союзників, і цим самим союзником став король Арне. Була угода між сторонами, яка саме, шпигуни не вивідали. Але знаємо точно, що три ярли із заходу Вадрії та король Фальдії готують спільний похід, куди саме — невідомо, але знаю точно, що вони виб'ють для себе якомога більше вигоди й земель із цієї ситуації. Це через те, що втратили трохи території, через громадянську війну, а отже, земельку потрібно повернути.

— А що із іншими ярлами?

— Гризуться між собою як собаки продажні, і всі це бачать. В останні два місяці було вісім сутичок між ними та отаманом Круком. Гинули люди, а тому на нещодавному зібранні було вирішено військові дії припинити, але, гадаю, це ненадовго. Сам знаєш.

— Що задумав Самаель?

— Ти про що? — не зрозумів Ігрев.

— Ти казав, що було зібрання вищих чародіїв. Що там було?

Ігрев, перед тим як розповісти, зробив ще ковток горілки, начаклував собі закуску із лимона й груші, закусив. Фалмін не пив, тому що відчув як у скронях щось стріляє, попереджаючи про погані наслідки в разі продовження.

— Самаель хоче зібрати всіх чародіїв в Еленітелі через декілька тижнів. Адже, за його словами, є ряд вкрай важливих питань, які потрібно вирішити та затвердити. Особисто я сумніваюся, що рішення буде приймати хтось інший, окрім Вищого Кола, але все ж таки, Самаель завжди знає, що робить.

— А чому не можна було зробити це при останній зустрічі?

— У Еленітелі будуть усі чародії, а отже, рішення буде стосуватися всієї Благандії загалом.

— Ух, важлива заявка, — здивовано сказав Фалмін. — Бачу, Самаель має добрячий вплив.

— Так. На жаль, ми занадто пізно це помітили й зараз повинні зважати на кожне його слово.

Фалмін якось дивно усміхнувся і на мить задумався. Добре знав про біографію так званого Самаеля із Тюрдага, чоловіка із голосним іменем і репутацією, які росли з кожним днем. Як тільки цей чоловік дорвався до влади, одразу ж взявся заводити зв'язки із королями й місцевою шпаною, яка вважала себе головною по містах. Вже через півроку під його керівництвом було створено по одній колегії в кожному королівстві, а завдяки славнозвісному Маркському договору, укладеному після Війні Півдня та Півночі, після чого при дворі королів стали засідати чародії. Самаель знав про свою силу, а тому усіляко намагався використати її, і вдавалося йому це доволі-таки вдало.

Фалмін, при згадці цього імені чомусь напружився, стиснув ручки стільця.

— Фалміне, ти тут?

— Тут я, тут, — буркнув чаклун, вийшовши з роздумів. — А що, я кудись відходив? — він хапнув ще ковток горілки й закусив.

— Ти задумався, мій друже, що особисто мене насторожує. Якісь рахунки із Самаелем?

— Ні, все добре. Просто горілка в голову вдарила, тому й задумався над тим, які ми з тобою алкоголіки.

— Та годі тобі. Ми просто культурно відпочиваємо.

— Знали б про це Анарель і Ютеаль, — Фалмін багатозначно усміхнувся, на що Ігрев швиденько перехилив ще одну чарку горілки. — До речі, як у вас із нашою милою канйоркою?

Ігрев не поспішав відповідати. Робив вигляд, що ретельно пережовує шматок груши, але насправді просто не хотів піднімати цю тему. Уже багато років Ігрев та Ютеаль були закохані, звичайно ж, таємно. Вище Коло забороняло мати тривалі стосунки, але, як мінімум половина чародіїв цей закон порушувала. Ігрев покохав канйорку ще в університеті, декілька десятків років тому, забрав її із Канйору, від двору самого царя, але жодного разу не намагався ці стосунки афішувати. Не через боязнь розгнівати Коло, а просто через те, що це могли використати його вороги.

— Як бачу, все добре? — зрозумів Фалмін, побачивши дурнуватий вираз обличчя чародія.

— Так, усе як і раніше.

— А весілля коли?

— Яке нахрін весілля? — прокрехчав Ігрев, який подавився тією ж грушею. — Ми поки що про це не думали!

— Ага, розкажи мені.

— Та йди ти!

— Ну все, гаразд, пробач.

— Ходімо краще прогуляємося.

— Пробач, друже, але повинен йти до Анарель. Ще багато справ.

— Сигізмунд наказав, щоб я показав місто, — чародій обурено нахмурився. — Ти хоча б знаєш, що мені за це буде?

– І не хочу знати. Я повинен владнати деякі справи.

— Ааа, — Ігрев посміхнувся, смішно скрививши губи, — розумію, «справи» повинні бути виконані вчасно.

— Ну й дурень ти, Ігреве.

— Я також тебе люблю, Фалміне.

Здавалося, чаклун розізлився через насмішку товариша, бо сидів червоний, як буряк. Можливо, було це через горілку. Ігрев добре знав Фалміна, пам'ятав про те, що він швидко відходить, тому уваги не звертав. Чародія цікавило дещо інше. Дівчинка, про яку колись говорив Фалмін, його донька. Вищий чародій дурнем не був, не піднімав сам теми, про яку чаклун говорити не хотів, але вже до біса хотілося дізнатися подробиці.

— Гаразд, запитуй, — не витримав Фалмін, побачивши запитання в очах друга. — Ти хочеш запитати про це?

— Хочу, — признався Ігрев, доливаючи горілки, на що Фалмін захитав головою.

– Її переслідуть, Ігреве.

— Хто?

— Чародії, скоріше за все вищі. Проводилося сканування, за мною і дівчинкою.

Ігрев, почувши це, насторожився, навіть відставив горілку подалі.

— Що ще?

— Анарель займеться цим питанням, однак я взагалі не знаю, кому зараз можна довіряти.

— Я твій друг, Фалміне. Тим паче, що в якійсь мірі я тебе розумію. На рахунок доньки.

— Ти про Істрід?

Істрід. Єдина донька Ігрева, яка із раннього дитинства, як і Ельгі, жила в Канйорі. Ігрев, будучи змалку в самому епіцентрі подій Благандії, вирішив, що його донька не повинна перебувати у цьому водовороті інтриг, заговорів, війн та хвороб, а тому відправив її в процвітаючі краї канйорських драконів, де люди не знали усіх згаданих раніше речей. Але різниця між дівчатами була в тому, що Ельгіда переховувалася, а Істрід служила головним радником канйорського царя. Це при тому, що їй не виповнилося і двадцяти років. Неймовірно талановита чародійка, така ж, як і її батько.

— Вона злиться на мене, доволі давно. Задається питанням, чому батько відправив її в чужу країну, змусив вивчити їхні звичаї та служити їхньому царю. У тебе те ж саме?

— Вона переховується, Ігреве. Як гадаєш, Ельгі рада цьому? Рада тому, що не може побачити єдиного ще живого батька?

— А як же Катрін? Де вона?

– Її мати? Ти і забув вже. Вона померла, Ігреве.

— Пробач…

— Не варто, — чаклун підняв руку, аби вищий чародій зупинився. Фалмін не любив говорити про свою покійну дружину. Занадто багато було із нею спогадів. — Не будемо про це.

— Як забажаєш.

Сиділи у мовчанці декілька хвилин, які здавалися вічністю. Коли це набридло обом, Фалмін підвівся.

— Коли все це закінчиться, я б хотів зустрітися із тобою, — сказав.

— А коли це закінчиться? — спитав Ігрев, граючись медальйоном у формі місяця, що висів у нього на шиї. — Ми батьки-невдахи, які нарекли своїх любих доньок на нещастя та ненависть до нас самих. Усе в ім’я їхньої ж безпеки. Але кому від того легше?

Відповідь забарилася. Ігрев бачив, що чаклун і сам вагається, думає, а чи вийде в нього захистити доньку. Чародій не став добивати, не став випитувати. Просто підвівся, мовчки потиснув Фалміну руку й легенько обійняв.

— Нехай допоможе тобі Сила, — сказав чародій, більше не намагаючись затримати чаклуна. Бачив, що його друг дійсно дуже поспішає. — Стосовно чародіїв не переймайся. Я і Анарель займемося цим із завзяттям, а тим часом ти знайди доньку першим за інших. Буду чекати на зустріч із тобою та Ельгідою.

— До зустрічі, Ігреве.

Можливо, якби Фалмін був оратором чи поетом, то міг сказати наостанок красиві слова та сльозливі речі. Якби він знав, що це таке, бути розчуленим, то можливо міцно обійняв би друга, із яким не бачився до цього довгі роки. Однак Фалмін із Мальгарда був холоднокровних професіоналом, якого із дитинства вчили лише вбивати та не бути вбитим. Зважаючи на це, він завжди намагався вкладати важливі речі в прості, але зрозумілі слова. А його справжні друзі, яким і був Ігрев, на це міг лише вдячно усміхнутися.

Орград після громадянської війни встиг не лише відбудуватися, а і повернути свою велич, привабити нових жителів та торговців, які цілими рядами вишиковувалися на площі. Всюди кипіло життя, крики, лайка та іржання коней, лай собак та вигуки варти, яка зміняла своїй товаришів на постах.

Фалмін, крокуючи дорогою із бруківки, оминув кальобуху із сечі, яку тільки що залишив один із впряжених у довгий віз волів, якого поганяв наголо вибрити чоловік. Зліва лаяв рябий пес, що аж піна із рота летіла. Благандійський Чаклун не зважав, був думками десь далеко звідси, хоча, по правді, інколи навіть його захоплювали розміри та велич столиці Норенгард.

Нарешті попереду вигулькнув двоповерховий дім із темної цегли, у якому проживала Анарель. Фалмін, стоячи на порозі, на мить завагався, не поспішав стукати. Хотілося б просто заснути і відімкнутися на декілька днів, відпочити від усього, що навалилося за весь час. Але він, не будучи дурнем, розумів, що Анарель перепочити не дасть. Так було завжди, доводилося їхати від неї.

І справді, як тільки Фалмін зайшов до будинку, чародійка всадила його на ліжко, важко видихнула й почала говорити, нічого не пояснивши. Вона не любила нічого пояснювати.

— Фалміне, залишся ще на декілька днів. Скоро я буду в Еленітелі, де зможу повноцінно зайнятися пошуками зрадника. Але не покидай мене знову. Лише не зараз!

Він, трішки незручно себе відчуваючи під поглядом Анарель, намагався не дивитися їй у вічі.

— Я не можу так, Анно. Не можу. Стало відомо, де переховується ватажок вбивць із Ідільдора. Необхідно знешкодити небезпеку й дізнатися, хто за цим стоїть. Я просто зобов'язаний це зробити, аби вони не нашкодили ще комусь.

— Ні, Фалміне, ти нікому нічого не зобов'язаний! Люди женуть тебе як собаку, тільки дізнавшись, що ти не такий, як усі! Забув, як вони, ці потребуючі допомоги люди, кидали в тебе камінням і гнилими овочами, коли ти допомагав? Забув, як вигукували прокльони в твій бік і погрожували повісити? Ні, мій любий, ти нікому й нічим не зобов'язаний. Лиш собі тепер повинен влаштувати нове, спокійне життя, не від кого не переховуючись і нікого не боячись.

Після цих слів він примружив очі, вперше за весь час розізлився на чародійку, яка зараз говорила нелогічні речі.

— Ти знаєш, що я повинен їхати. Ми говорили про це вчора. Хіба не так?

Фалмін важко видихнув, побачивши сльози, що стояли в кутиках її очей. Чаклун відносився до Анарель по-особливому, а тому й намагався завжди зберігати спокій при подібних розмовах і не сваритися, хоча інколи ці розмови добряче набридали.

— Анно, я не можу зараз осісти на одному місці й бути завжди поруч. Я повинен знайти тих, хто переслідує доньку і відшукати відповіді на всі запитання.

Вона взяла його за руку, потягнула до себе й обійняла.

— Любий, я пропонувала допомогу, тому що дійсно цього хочу, але ти на стільки одержимий цією ідеєю, що навіть не можеш більше двох-трьох днів сидіти на місці. Завжди в подорожах, ризикуєш власною головою!

Він відвернувся, не в змозі дивитися в благаючі карі очі. Вона ніжно повернула його голову до себе, аби зустрітися поглядами. Фалмін побачив, що Анарель чекала слів, адже ніколи не любила незавершених фраз чи розмов. Хотіла всього й одразу.

— Любий, ну, милий, прошу, залишся ще бодай на декілька днів, а потім ми разом підемо на пошуки твоєї доньки та її кривдників. Обіцяю!

— Анно, ми вже не раз говорили про це…

Анарель, не зводячи із нього очей, обережно вивільнила свою руку, обійняла й міцно притиснулась до грудей чаклуна. Фалмін, зрозумівши, що не сказав того, чого вона хотіла, вирішив просто помовчати. Знав, що слова тут уже не потрібні.

Вона всхлипнула, підвела голову, поглянула у його темні очі. Фалмін потягнувся вперед, поцілував її пристрасно й ніжно. Потім встав, мовчки накинув на себе решту одягу, повісив на спину ремінь із мечем і пов'язав на коліні піхви з кинджалом.

Анарель мовчала. Тихо спостерігала, поглядом проводжаючи в дорогу, як і тоді, коли вони востаннє бачилися. Він відчував погляд жінки, відчував її образу, від чого настрій взагалі зіпсувався. А ще знав, що тут щось не так.

Фалмін підійшов до дверей, зняв з крючка плащ, накинув його і надів каптур. Відверто кажучи, він міг затриматися на декілька годин, але щось йому підсказало, що потрібно йти зараз. Чародійка вела себе вкрай дивно, зважаючи на різницю в словах вчорашніх та сьогоднішніх.

Востаннє озирнувшись, чаклун подивився в карі очі, на темно-каштанове довге волосся, на ідеальне тіло, на вологі вуста й наостанок вдихнув запах хризантем, і поки підозри не почали закрадатися в його свідомість, вийшов із кімнати.

Вона довго ще сиділа на ліжку, сльози висохли і перетворилися на сіль. Очі її зараз горіли вогнем, в якому міг би потонути увесь світ. Чародійка, до жаху вразлива та гордовита, давно не була такою злою та засмученою провалом. Провалом, який їй могли не пробачити.

«Доведеться застосувати інші методи, любий мій вбивце драконів.»

Коли на дворі запали сутінки, жінка сіла перед дзеркалом, прийнялася розчісувати своє волосся. Із її вуст раз по разу зривалися поодинокі слова, схожі на пісню, але у них було інше призначення.

Вже за мить в дзеркалі з’явилося обличчя, приховане завісою із туману. Голос, подібний грому, залунав на всю кімнату.

— Судячи із твоїх очей, ти провалила завдання!

Чародійка відклала гребінець, гордовито задерла підборіддя.

— Він не став слухати мене, однак я досягла головного. Здобула таку необхідну нам інформацію. Цей наївний ідіот розповів усе, що нам потрібно. Тепер потрібно діяти.

Фігура в дзеркалі завагалася, наче здивована словами чародійки. Обличчя почало помалу розвиднюватися, стали видимі перші контури очей та губ. Анарель, побачивши вираз обличчя зображення — затремтіла.

«Я вища чародійка! Я майстриня магії! — підбадьорювала себе жінка, стиснувши руки в кулаки. — Він не побачить моєї слабини.»

— Якщо наш план піде нанівець, винною будеш ти, моя люба. — голос із дзеркала вібрував, в’їдався в мозок і давив із неймовірною силою, — Не для того я пожертвував стільки часу і зусиль, аби зараз ти усе зруйнувала.

Анарель стиснула зуби, на очах навернулися сльози.

«Тільки не знову. Не перед ним…»

— Я все зроблю так, як ти мені велів. Обіцяю.

— Звичайно зробиш, моя люба, — сказав голос, від чого завібрувало повітря, а по тілу Анарель пройшла нова хвиля страху. — Адже для цього ти і призначена, Анно. Для того, аби змінити Баланс.

Майже після опівночі розпочався дощ. Вода стікала до витоків по широких, розбитих кіньми та чоботями вуличках. На одній із таких, неподалік від головної площі, Фалмін чекав на особу, яку доволі довго не міг вислідити. Він сховався під дахом однієї хати, яка стояла поруч із кузнею старого майстра Бальдо, який саме закінчив роботу й попрямував додому. На своє щастя.

Почулися віддалені кроки. Звук наближався з кожною секундою і Фалмін зрозумів, що йдуть до нього. І знав, хто саме. Чаклун був змушений добряче постаратися, аби довідатися про таємничу персону, яка намагалася усіляко зашкодити йому. Інформація, яку надав Сигізмунд, виявилась дійсно корисною, і вже через декілька днів переслідувань Фалмін наздогнав вбивць у місті Харенштад.

Схоже, ці ігри набридли обом, а тому зараз, на цій смердючій від відходів вуличці, повинна була вирішитись одна проблемка, яка добряче попсувала здоров’я Фалміну та самому вбивці, який так сильно хотів прибрати чаклуна, що сам прийшов на зустріч.

Чаклун ще здалеку почув, як хтось наближається, але робив вигляд, що не бачить. Не підводячи погляду, оглядав власні забруднені чоботи. Кроки стали чіткіші, а за мить затихли. Піднявши від землі погляд, чаклун побачив перед собою фігуру в темному плащі й каптурі. Обличчя закривала тканинна маска з вирізами для очей і носа. У руках незнайомець тримав меча.

— Давно ми граємося в ці ігри, — почулося від чоловіка в масці. — Це стає набридати, тому, гадаю, варто дещо роз'яснити. Карти на стіл, як то кажуть!

Фалмін, повільно поглянувши на темне небо, посміхнувся.

— Я знаю хто ти, Етто із Синіра. Знаю, які в тебе мотиви, так що можеш зняти маску й спокійно вдихнути на повні груди. Важко ж напевно завжди ховати своє обличчя, — раптово сказав Фалмін, поки що не діставши меча із піхов.

Чоловік навпроти завмер, не зводячи очей із чаклуна, який, напевно, дістав достовірну інформацію.

— Моє ім'я нічого тобі не дасть. Все закінчиться тут і зараз!

— Так само, як закінчилося для трьох найманих вбивць, яких ти підіслав до мене? Ти сам вплутався в цю гру. Не варто було цього робити, хто б за тобою не стояв.

Почувся стриманий, але доволі глузливий сміх із протилежного боку.

— У гру вплутався ти, ідіоте! — закричав Етто. — Причому в гру, в якій дуже смердить чародіями й королями. Це дівчисько, яке ти оберігаєш, конче потрібна деяким поважним людям, а тому ти повинен піти з дороги.

— Що вам потрібно від дитини? — Фалмін ледь стримував лють, яка повільно починала підніматися із ніг до голови. — Невже проста дівчинка може бути настільки важлива для когось, окрім її батьків?

Чоловік у масці задер голову, голосно засміявся, трусившись, наче навіжений. Його сміх змішувався із гавкітом місцевих собах і шумом дощу. Фалмін дочекався, поки виродок висміється.

— Ти дійсно ідіот, Фалміне. Невже не знаєш, що твоя дитина унікальна у своєму роді? Повір, ти дуже здивуєшся, коли дізнаєшся всю правду. Хоча, на жаль, уже не дізнаєшся. Час помирати.

Дощ трішки притих, десь віддалено залунали крики та дике шипіння котів, які билися за недоїдки прямісінько перед трактиром. У вуличці, із якої зовсім нещодавно вийшов незнайомець, почулися кроки декількох людей і в полі зору Фалміна з’явилися ще троє підозрілих чоловіків. У металевих обладунках і з мечами на поясі.

— А не забагато для мене честі? — Фалмін, оцінюючи, поглянув на вбивць.

— У самий раз. Я знаю хто ти такий і з якого тіста зроблений.

Чорноволосий чаклун потер потилицю, розім'яв шию і зап'ястя рук. Натягнув шкіряні бойові рукавиці.

— Гадаю, виродку, що цю ніч тобі не пережити. Сподіваюся, ти встиг натрахатися зі своєю чародійкою, тому що скоро і її черга прийде, — прогарчав Етто, після чого сплюнув у багно, яке розпливлося вуличками Харенштада.

Фалмін хмикнув, втомлено поглянув на захмарене небо й повільно попрямував до четвірки на іншому боці. Меч все ще був у піхвах на спині.

Тридцять кроків.

— Поки є шанс, пропоную вам йти геть. Поки є шанс, — спокійно проговорив Фалмін, розминаючи руки. — А якщо вже підете, то краще не попадайтеся більше ніколи на очі.

Троє тих, які тільки що підійшли, голосно засміялися. Етто їх не підтримав.

Двадцять кроків.

Найманці оголили довгі стальні мечі норенгардської роботи, це було видно по більш темному сплаву й трішки заокругленій на кінцях гарді. Один з них дістав арбалет, став позаду дружків, дістав стрілу, натягнув тятиву. Фалмін не зупинявся. Етто із Синіра трішки підняв голову, закинув руку за спину.

Десять кроків.

— Даремно ви зацепили мене, Ельгі та Анарель. Для вас це фатальна помилка.

Фалмін вихопив меча блискавичним рухом, зробив два швидких стрибки вперед. Арбалет вистрілив, почулося пронизливе кляцання тятиви, але стріла була відбита мечем. Найманці вилаялися.

Чоловік у масці, голосно викрикнувши, дістав з-за спини посох з кришталево-сірою кулею на кінці. Він встиг сказати лиш два слова закляття із трьох, як тут наскочив чаклун.

Двоє найманців кинулося вперед. Третій, той що з арбалетом, почав заходити за спину Фалміну з оголеним мечем. Один із розбійників вдарив зверху, намагаючись змусити Благандійського Чаклуна відбити його удар, але той ухилився. Провернувшись між ним та іншим найманцем, опинився біля Етто, який виставив меча на блок, а посохом націлився в торс Фалміна. Але останній рухався, наче змія, був невловимий, швидкий, лютий, як тигр, який захищає свою сім'ю. Почувся войовничий крик і він наніс удар з півобороту, змушуючи противника відбивати удар обома руками. Етто вилаявся щосили й відскочив на крок назад, збільшуючи відстань. Проте чаклун, із злобою в очах і силою в руках, накинувся на нього знову, не звертаючи уваги на трьох найманців, які опинилися в нього за спиною і, перегрупувавшись, почали напад.

Фалмін почув як позаду хтось вступив в кольобуху, хлюпання води застерегло його. Розвернувся, при цьому рефлекторно пригнувшись. Над головою просвистіло вістря меча, а перед ним, з перекошеною міною стояв високий і худий нападник, який наче жердина випрямився і високо закинув голову. Фалмін рубанув два рази. Перший удар горизонтально по животі, потім по інерції провернувся і пройшовся мечем по шийній артерії. Червоне забило фонтаном і перший противник впав на землю, захльобуючись кров'ю.

Інші, побачивши смерть свого побратима, войовничо завищали й кинулися на Фалміна з новою силою. Етто, в цей час, вимовив третє слово закляття. Направивши посох на чаклуна, він вигукнув останнє слово і з кінця палиці вилетіла вогняна куля. Фалмін помітив те останньої миті, ухилився, але це відволікло його й противник цим скористався. Один з найманців накинувся справа, цілячись мечем прямо в серце; другий зайшов зліва, намагаючись завдати удару зверху, цілячись в голову.

Фалмін зробив на місці пірует, прокрутившись на одній нозі. Вістря пройшлось по стегні одного з нападників, але інший його все ж таки зацепив. Меч різанув по спині, залишивши глибокий поріз. Поки кричав той, який отримав по стегні, інший хотів без допомоги напарника добити пораненого. Але Фалмін добряче розізлився, заричав і з розмаху всадив меча прямо в череп покидька, який, закотивши очі, намертво впав на мокру землю. Чаклун знав, що якщо збавить темп, його одразу пошматують, тому не зупиняючись відсік по лікоть руку одному із виродків і добив його, проткнувши мечем грудину. Найманець, захльобуючись кров'ю, полетів головою в багно.

Етто бачив невдачу своїх найманих вбивць, тому одразу прийнявся викликати портал, аби відступити, але Фалмін не збирався його відпускати.

— Стій, зачекай! — крикнув Етто, побачивши, як чаклун вертить мечем, видаючи свистячий лякаючий звук.

Чародій перелякано викрикнув, хотів тікати, але послизнувся і впав. Фалмін підлетів до нього, схопив за комір, перед цим вибивши ногою з руки посох. Етто завив, як різаний, намагаючись вирватися. Фалмін вдарив його кулаком по зубах і той ковтнувши декілька з них, затих.

— Ну що, тепер ти не такий сміливий? — закричав Фалмін, вдаривши ще раз у вухо, з якого через перебиту перетинку відразу пішла кров. — Що, тепер ти будеш просити про помилування? — чорноволосий затрусив Етто як грушу, від чого той ще не втратив свідомість. — Хто тебе найняв? Кажи!

— Йди в сраку, курва! — вбивця плюнув кров'ю в обличчя чаклуна. Той заричав і різко вдарив в щелепу. Етто відключився.

— Сволота, — лише й сказав Фалмін, сплюнувши на землю і поглянувши на чорне небо. Знову почав лити дощ, змиваючи кров із бруківки.

Благандійський Чаклун поглянув на чародія, який лежав на землі. Фалмін згадав, що змусила ця людина його пережити, приставив вістря до шиї Етто й легенько натиснув, випустивши трішки крові, але забирати життя не поспішав.

«Може багато чого знати, не можна вбивати покидька. Принаймні поки що».

Фалмін втомлено витер обличчя закривавленою рукою, при цьому прибрав меча. Життя Етто поки що було потрібне, а отже, зараз тіло треба було десь сховати, а коли той прокинеться, братися за допит і вибивання інформації, від якої буде залежати наступний крок Благандійського Чаклуна й подальша доля найманого вбивці Етто із Синіра.

Чародій прокинувся від страшенного болю в голові, який не давав навіть тверезо думати й проаналізувати ситуацію. Поглянувши вперед, він побачив невеличкий стіл із розкладеними на ньому інструментами катувань: щипці, ножиці, напильник, голки різних розмірів, крюки й ножі — все це давало знати, що його чекає попереду, але потенційного ката поки що видно не було, а отже, потрібно вибиратися. Етто, оскільки був прив'язаний до стільця, спробував розгойдатися, аби перевернутися, але стілець виявився прибитим до землі, а тому становище чоловіка було значно гіршим, аніж він думав. Як чародій не намагався побачити обстановку цього місця, але зір підводив, тому видимим був лише стіл.

— Ну, сука, — буркнув вбивця, вертівшись на місці. Етто намагався зламати стілець, але той міцно стояв на місці, наче зачарований.

Позаду нього почулися кроки, і на світло вийшов Фалмін, обличчя якого було сховане в темряві, наче чорна безодня.

— Ну, Етто, тепер поговоримо. Ти не проти?

— Пішов у дупу!

Фалмін втулив вбивці кулаком у щоку, від чого обличчя покидька одразу напухло й стало червоним. Етто сплюнув кров, при цьому зі злобою глянувши на темне обличчя свого ката.

— Отже, я так розумію, що ми розпочинаємо нашу приємну розмову, — сказав Фалмін. — Перше запитання: хто тебе найняв, Етто?

Вбивця сидів декілька хвилин мовчки, причому було дивно, що Фалмін весь цей час чекав і не вдарив поганьця ще раз, але нерви його не були залізними.

— Ти гадаєш, що я тобі щось скажу? — запитав з насмішкою Етто, але Благандійський Чаклун не збирався жартувати. Він мовчки взяв зі столу тонкого ножа й, не довго думаючи, всадив у стегно покидька. Етто завив, наче кіт весною, ріжучи виском слух. Фалмін швидко закрив йому рота кляпом.

— Заспокойся, все ж добре, чи не так? Ти був такий впевнений у собі, коли погрожував мені, а зараз щось змінилося і відразу кричиш. Не треба так.

— Ди в гопу! — почулося крізь кляп, який перетиснув рота вбивці, але Фалмін на це ніяк не відреагував.

— Повторюю запитання: хто тебе найняв?

Етто, із налитими кров'ю очима, поглянув навколо в пошуку порятунку, але зрозумів, що виходу звідси немає. Напевно, тримали в якомусь підвалі, тому допомога навряд чи прийде. Чародій не раз сам допитував людей, доводячи їх до смерті, але при цьому вибиваючи потрібну інформацію, тому чудово розумів, що саме з ним можуть зробити, і інструменти попереду говорили про те, що Благандійський Чаклун чудово знав, як ними користуватися.

Побачивши, що в'язень хоче щось сказати, Фалмін витягнув із рота Етто кляп і уважно подивився на обличчя, яке повільно спухало від удару.

— Краще приший мене, покидьку, тому що з кожною секундою можливість мого порятунку збільшується. Гадаєш, що по мене ніхто не прийде? — захохотав, плюючись кров'ю на всі боки Етто. — За мною стоять великі люди, дурнику, яким ти встав на заваді.

Фалмін відхилився, обміркував сказане полоненим, потім посміхнувся невинною посмішкою демона й взяв зі столу ножиці з вигнутими ручками. Етто завертівся на місці, наче сом у сітці, але тікати було нікуди. Фалмін схопив праву руку вбивці й миттєво відрізав покидьку вказівний палець, той завив ще голосніше, ніж до цього. Чаклун швидко загасив цей крик ударом по зубах, які полетіли в різні боки з домішками крові й слини.

— Гаразд, сука, скажу! — заверещав Етто, побачивши, що Фалмін тягнеться за іншою рукою. — Чотири тижні тому мені прийшло замовлення — знайти інформацію про Благандійського Чаклуна. Про тебе, пся матір! — Етто запнувся, сплюнув кров, Фалмін терпеливо чекав. — Я погодився, тому що посередник запропонував кругленьку суму за це. Приблизно за тиждень я зібрав потрібну інформацію.

— Яким чином?

— Ти не дуже гарно і ховався. Видно, не було сенсу, тому що не думав, що можеш мати ворогів, але повір мені, собачий хвіст, у тебе їх вистачає вдосталь. Твій виродок непроста дитина!

Фалмін схопив вбивцю за чорне волосся, силою нахилив до себе й наблизив ножиці до правого вуха, яке виявилося в Етто незвичайно великим. Той хотів щось крикнути, але Благандійський Чаклун холоднокровно різанув, кинув обрубок на землю, де вже лежав один палець полоненого.

— Ах ти ж син повії! — кричав, ледь стримуючи сечу в міхурі Етто, стиснувши зуби й примруживши очі, в яких від болю побігли темні кола. — Я ж кажу тобі все, що знаю!

— Це щоб не розслаблявся. А тепер головне: хто тебе найняв?

Сказати вбивця не встиг. Позаду нього із нізвідки сформувався портал. Фалмін вскочив, схопився за меча, але щось відкинуло його назад до столу. З кільця тільки що утвореного порталу вискочив кремезний чоловік у масці й у чорному бойовому одязі. Противник кинувся вперед із довгим мечем в руках, який небезпечно замерехтів у світлі свічки. Проте його удар був направлений не у Фалміна, а в Етто, який наче сардина викручувався на стільці, намагаючись його розстрощити. Удар невідомого воїна був швидким і точним. Меч пройшов прямісінько по рівній горизонталі й голова вбивці впала на землю, а тіло, в останніх агоніях обм’якло раз і назавжди.

— Сучий син! — крикнув Фалмін, відкинувши стола зі своєї дороги.

Тим часом вбивця кинув голову Етто до порталу, як підтвердження смерті замовленої персони. Чаклун наскочив зверху, цілячись в шию, але противник провернувся, опинився за спиною і вдарив одразу. Фалмін наосліп закинув меча за спину, відчув як по ньому пройшлося лезо опонента. Чаклун зробив пірует, провернувся на місці, але цей удар був відбитий напрочуд елегантним і спритним фінтом. Фалмін засопів від злоби, войовничо заричав. Противник весь час мовчав, наче зосереджуючись на кожному рухові свого опонента. Чоловік у масці напав, красиво провернувши меча знизу. Фалмін відставив ногу, лезо пройшло в декількох сантиметрах від стегна. Вони схрестили зброю, довго боролися. Здавалося, що противники майже однакові по силі й цей бій буде тривати вічно, але вбивця вирішив закінчити його хитрістю. Відбивши удар і збільшивши відстань, дістав вільною рукою з мішечка на поясі чорний порошок і сипнув в очі Фалміну.

— Я тебе… — чаклун не встиг договорити, коли йому підсікли ноги й повалили на землю. Очі сльозилися і нічого не були видно.

Противник, схилившись над Фалміном, уважно глянув на обличчя і меча опонента. Певно, він знав, з ким мав справу, адже був готовий до такого бою. Фалмін беззахистно водив руками по землі, намагаючись нащупати меча, але чоловік у масці відкинув його ногою в темний куток, пнув чаклуна в плече, поваливши назад на землю. Потім декілька разів стукнув чоботом по ребрах, прим'явши і, можливо, зламавши декілька. Чаклун застогнав, але зненацька вихопив кинджала й всадив в ногу покидька. Той заричав, схопив чорноволосого за волосся, вдарив об стіл; потім зацідив кулаком по обличчю, намагаючись відключити його, але той тримався, хоча перед очима бігали дивовижні кола. Все крутилося, а голова запаморочилася.

Невідомий чоловік у масці підійшов до безголового тіла Етто, навколо якого вже зібралася добряча кальобуха крові.

— На одну гниду менше, — сказав вбивця, пройшовши повз мертве тіло.

Вже перед самим порталом, який почав ще яскравіше сяяти, чоловік у масці повернув голову, поглянув на нерухоме тіло Фалміна, який безпорадно лежав на землі біля поламаного столу.

— До нових зустрічей, Фалміне із Мальгарда. Нехай же доля колись зведе нас у чесному поєдинку, якщо на те буде воля богів, — з цими словами вбивця зробив крок вперед і розчинився в нескінченному вирі матерії та магії, перемістившись кудись далеко, подалі від цього підвалу. Портал закрився за ним, а разом із цим і зникла можливість для чаклуна вислідити нового вбивцю і найголовніше — його замовникі.

Два мисливських пси, лежачи біля ніг короля, напружилися, глянули на зачинені двері. Дійсно, король і сам почув тихі кроки, що наближалися до його покоїв.

Постукали.

— Входьте, — сказав сонливо Сигізмунд. Він був впевнений, що це Ігрев.

— Не завадив?

— Ні, Ігреве, не завадив.

Чародій увійшов до просторих покоїв, глянув на собак, які так само уважно дивилися на його довгі шати. Певно, давно вже цих псів не випускали на полювання. Принаймні так думав Ігрев, дивлячись на їх голодні погляди.

— Ваша Величність буде лягати спати?

– Ігреве, звідки такий церемоніал? Якби я хотів спати, то не пустив би тебе на поріг своїх покоїв. Правда?

— Правда, володарю.

— Маєш до мене справу?

— Маю.

Сигізмунд глянув на чародія скоса. У відблисках вогню, що горів у каміні, його обличчя ставало і справді моторошним.

— Пив?

— Пив, володарю, але говорити із вами прийшов на тверезу голову.

— Славтеся усі святі! — король награно сплеснув в долоні. — Надворі вечір, а Ігрев може говорити тверезо! Дійсно, дивний сьогодні день.

Здавалося, що чародій образився, але король усміхнувся, показав йому рукою на крісло, що стояло поруч. Ігрев присів, не перестаючи дивитися на мисливських псів.

— Боїшся собак, Ігреве? Я думав, що ти вже звик перебувати в оточенні таких ось мисливських собак, які допомагають мені в керуванні країни.

— Дійсно, але ніколи я не зможу звикнути до цих голодних поглядів.

Сигізмунд мовчки махнув рукою і собаки, зрозумівши наказ, лягли в закутку. Король мав владу над усіма, включаючи тварин.

— Отже, ти хотів поговорити. Слухаю тебе, але перш ніж розпочати, налий нам вина, аби горлянка не засохла.

Ігрев слухняно налив собі та королю темного напою. Цокнулися, випили. Вино було терпким та суховатим. Сигізмунд відставив келих на стіл, сплів руки на грудях і уважно подивився у вічі чародія. Він був готовий слухати.

— Пробачте мені за нахабство, володарю, але дуже хвилює мене ваша розмова із Фалміном.

— Хочеш дізнатися подробиці?

– Із вашої волі, володарю.

— Розповідати немає чого, Ігреве. Я дав Фалміну пропозицію, від якої він відмовився. Що ж до деталей, то яке вони мають значення, якщо ціль моя не була досягнена?

— Повністю згоден із вашою мудрістю, володарю, — чародій відпив вина, поставив кубок на стіл. — Вас розчарувала ця зустріч?

— Гадаю, що ні, Ігреве. Повір, перш ніж стати королем, я служив у розвідці, а там, як ти знаєш, шпигуни та вороги народу часто відмовляють давати показання.

Ігрев промовчав. Король усміхнувся, побачивши реакцію свого радника.

— Він твій друг, а тому ти щось-таки знаєш про нього. Розкажи.

— Усе що знаю, володарю?

— При можливості.

— А ми зараз на допиті?

Король не відповів, лише дивився на вогонь у каміні, який починав помалу вщухати. Ігрев провів рукою над язичками полум'я і воно почало збільшуватися. Сигізмунд дивився на те із широко розплющеними очима.

— Він особливий, володарю.

— Дійсно, Ігреве, я це також помітив, — король продовжував дивитися на вогонь. — Фалмін із Мальгарда, вбивця драконів, самих могутніх істот на нашій проораній війнами землі. Справдні рідкісна пташка. Така пташка, яка шукає невідомо кого, але в змозі відмовити королю. І справді, Ігреве, він особливий.

Чародій також глянув на вогонь, не бажаючи відповідати на слова короля. Сигізмунд і не наполягав.

— У нього є сім'я?

Від цього запитання Ігрева пересмикнуло. Одразу постало питання, чи знає король про Ельгіду. Чи знає він цю трагічну історію, яка відбулася у житті Фалміна багато років тому. Вираз обличчя Сигізмунда був як завжди непроникний, тому прочитати цього чародій не зміг.

— Він мав сім'ю, — розпочав обережно маг, ретельно підбираючи слова. — Дружину та доньку.

— А що із ними стало? — король, здавалося, абсолютно не переймався, спокійно ставив запитання і чекав на них відповіді. Як завжди.

— Дружина загинула багато років тому, а донька безслідно зникла, — збрехав частково чародій, який ніяк не міг розповісти Сигізмунду всю правду.

— Дійсно, трагічна історія, — король вдав, що повірив, хоча для себе робив висновки із кожного слова чародія. — І через це він став вбивати драконів?

— Ні, не через це, володарю.

— Хм, — король взяв келих із вином, виловив із нього муху, випив до дна, а муху кинув у камін, — гадаю, історія цього чаклуна має право на продовження. Чи не так, Ігреве?

— Кожна історія має право на продовження, володарю, але яким чином вона буде продовжена, залежить лише від самої людини. Чи не так?

Король кивнув, усміхнувся самими куточками губ. Ігрев усім єством відчув напруженість Сигізмунда. Знав, що таке було вкрай рідко.

— Моя ж історія тільки розпочинається, Ігреве, — сказав володар Норенгарда. — І продовжуватися вона буде до тих пір, поки я не досягну своєї мети. Ти згоден зі мною, чародію?

— Беззаперечно, володарю.

— А що ж до чаклуна…Гадаю, що наша наступна зустріч буде виглядати значно інакше.

— Володарю? — не зрозумів чародій.

— Запам'ятай, Ігреве, відмову пробачити я можу, але ж ніхто не казав, що не можна спробувати ще раз.

— На що ви натякаєте, володарю?

— Усе із часом. Я не настільки дурний, аби витягувати всі козирі за один раз. Невже ти цього і досі не зрозумів?

Ігрев не відповів. Знав він цю людину, яка сиділи навпроти. Цей чоловік усім довів, що на його дорозі не має права стояти навіть рідний батько. Дивлячись на усміхнене обличчя короля, Ігрев і справді захвилювався за Фалміна та Ельгіду.