Кров Дракона. Хто із нас жертва?

Пролог

У невеличкому будинку з глини стояла нестерпна духота. В кутку шкреблася піщана миша, ховаючись від майбутньої бурі. Усім було відомо, що якщо піщана миша шукає, де сховатися — буде біда.

Гакар ібд Ятаран, історик у п'ятому поколінні, сидів за столом, редагував власну роботу під назвою «Altius historia» — чотиритомну працю, над якою він працював більше п'яти років. На широкому лобі та сивих бровах виступив піт, щоки покрилися рум'янцем, однак Гакар і не збирався закінчувати. Сонце вже давно сховалося за обрій, проте у його маленькій кімнаті завжди горіли свічки. Він любив працювати вночі, тому для нього це не було проблемою.

«І ступили війська Бенедира на землі хлодські, і напали вони на хлодів — народ місцевий, який був до всього воїнами вправними, а володар їх, Юдан…»

Гакар зупинився на цьому реченні, довго думав, чи варто вказувати ім'я переможеного вождя. Він знав норовливість канйорців, які вважали себе першими на материку та не сприймали інших народів та їх вождів. Та все ж, історія повинна знати як переможців, так і тих, хто був переможений.

Допрацювавши останні рядки, він відклав пергамент, підійшов до чаші із водою. Обмочив долоні, поплескав себе по шиї і щоках. Почув, як у вікно щось вдарилося.

— Хто це? — спитав налякано. Поселення уже давно поринуло у сон, тому навряд чи це хтось із місцевих. Або ж сталася якась біда.

Гакар чув, як хтось або щось шкребе скло, наче намагається виламати його. Взявши зі столу свічку, він наблизив її до вікна. Побачив там пугача із здоровими очима, який уважно дивився на чоловіка. Гакар заворожено глянув на птаха, який шкряботів кігтями по склу, наче благав, аби його впустили. Коли чоловік вже потягнувся рукою до вікна, аби відчинити його, знадвору почулося іржання коня. Пугач тієї ж миті полетів геть, залишивши після себе лише подряпини на склі.

Гакар, усе ще тримаючи в руках свічку, трішки відчинив двері, визирнув у темряву. Побачив вершника із накидкою на голові, тому обличчя роздивитися не міг. Його чорний як смола кінь йшов тихо, наче привид, а пісок замітав сліди від підків.

— Вечір добрий, пане, — привітався Гакар, усе ще боячись висунути голову, — Чого ви…

Він замовк, тому що вершник зістрибнув на землю і рушив в його бік. Перш ніж подумати про втечу, Гакар краєм ока побачив, що незнайомець щось несе на руках. Він налякано дивився на чорну постать, руки почали труситися. Мешканці містечка не виходили на вулицю, хоча було видно світло у декількох хатах.

— Пане, я нічого не робив… — промимрив Гакар, непомітно намацуючи вільною рукою щось тверде, — Я живу сам…

Цієї миті на світло, яке вибивалося крізь щілину дверей, вийшов чоловік. Накидка на його голові не змогла прикрити довгого волосся, яке спадало йому на міцні плечі, над верхньою губою виднівся ледь помітний шрам. На руках він тримав загорнуту в покривало дівчинку, яка мирно спала.

— Гакаре, мені потрібна твоя допомога, — сказав незнайомець голосом, від тривоги якого тіло покривалося сиротами. Гакар одразу впізнав у приблуді свого давнього друга.

— Фалміне, — охнув чоловік, у якого від несподіванки підкосилися ноги, — Боги милостиві, що сталося…

— Дозволь мені увійти. Я усе розповім.

— Так, звичайно. Поклади дівчинку на моєму ліжку, нехай спить. А сам роздягайся і сідай там, за столом.

Гакар впустив всередину свого товариша і, оглянувши безлюдне поселення, зачинив двері на засув. З першої оцінки було ясно, що гість гнав коня всю ніч, одежа була запиляна та брудна. Однак усе згодом, час є.

Попереду була довга ніч запитань та відповідей.

Шурхочучи пір'ям, темної та беззоряної ночі над маленькою хатою Гакара пролетів пугач, всівся на підвіконня і втупився у вікно. Бачив там двох чоловіків, які сиділи за столом і дівчинку, що лежала на ліжку і мирно спала. Пугач нервово заскреготів кігтями, хотів постукати дзьобом по склу, але передумав. Замість цього прислухався, повернув голову боком. Дуже, напевно, було йому цікаво.

Одна із свічок перегоріла, тому чоловік із сивим волоссям дістав нову, запалив і поставив на стіл. Глянув на дівчинку, яка, закутана у покривало, мирно сопіла на ліжку. Очі темноволосого чоловіка, що сидів поруч, не зрушували з місця. Здавалося, дивився він в одну точку і бачив щось лише собі відоме.

— Фалміне, іменем усіх царів, що сталося? — порушив тишу Гакар.

Чорноволосий був задумливим та сумним, очі його були втомлені, а руки опущені.

— Катрін померла, Гакаре. — сказав настільки тихо, що його другу довелося нахилитися. — Після мого від'їзду.

— Як померла?! — Гакар ледь не крикнув, але стишив голос, аби не розбудити дитину, — Що сталося?

— Це все надто важко. Моя дружина дивно вела себе останнім часом, говорила дивні речі, про драконів і пророцтва. Не питай про які саме, адже ті слова запам'ятати неможливо.

Гакар із непереданим жахом прикрив рота рукою, подивився на Фалміна, чиє бліде обличчя видавалося мертвим, байдужим, холодним.

— А чому ти виїхав? Тебе хтось переслідує?

— Не тільки мене, — чаклун люблячи глянув на дівчинку, яка при такому освітлення була і зовсім на нього схожа, — Вони полюють на нас обох.

— Ти вже знаєш, хто за цим стоїть?

— Ні. Якби знав, то давно б вирішив цю проблему, але три дні тому на нас напали в дорозі невідомі в накидках, намагалися відібрати дитину. До цього ще були напади…

— Але чому? — Гакар побачив погляд друга, налив вина, дав його Фалміну, — Навіщо комусь ти і дитина?

Фалмін довго мовчав, відпивав вино і доливав собі знову. Гакар терпляче чекав, розумів біль, яку зараз переживав його друг. Коли на дворі загуркотів вітер, а пісок затарабанив у шибки, Фалмін сказав:

– Є речі, про які не можу тобі розповісти, мій друже. В цій історії точно замішані могутні люди, роди та держави. Аби ти бодай приблизно зрозумів суть, я дещо розповім, — чорноволосий відпив ще вина, а тоді скривився, відставив чашу подалі, глянув на Гакара поглядом, у якому світився синій вогник, — Катрін була чародійкою, мала вроджені таланти і передала їх нашій донці. Мало хто із магів може похвалитися повним імунітетом до агресивної магії та зачарування. А ще…Ельгі успадкувала дещо і від мене.

В дитинстві одного разу загубилася в лісі. Шукали ми її цілий день, а коли знайшли, то не повірили власним очам. Було це в сосновому яру, де не ходили люди і звіру не було. Поруч із нею ми знайшли зеленого дракона, невеличкого, але той люто її боронив. Як тоді пам'ятаю, Ельгіда кричала, що він не скривдить, не нападе, якщо ми перестанемо його злити. Я послухав доньку, не скривдив змія, хоча моя професія та кодекс говорить про інше.

– І що тоді? — зачарований розповіддю запитав Гакар.

— Вона говорила із ним, мій друже. Говорила найдревнішою мовою, яку практично неможливо зараз вивчити.

— Але ж і ти говориш драконячою. Чи я не маю рацію?

— Маєш, але мене довго навчали…за певних обставин і особливі люди. Їй же було тоді всього шість.

— Гадаєш, знання передалися дівчинці разом із генами? Частичне повторення твоїх навичок? Фалміне, не сприйми мої слова неправильно, але я науковець, і сам спілкуюся із такими ж людьми. Професори, гуру в генетиці, фізіології та біології сказали б, що це неможливо, неприродньо! Так, історія знає індивідів, які успадкували від батьків навички, фізичні та розумові здібності. Але щоб знання?!

— Я нічого не стверджую, Гакаре, але неодноразово пересвідчувався у тому, що наука інколи безсила проти Природи.

Гакар кивнув, зловив себе на думці, що дуже гаряче відреагував, а тому пообіцяв собі реагувати спокійніше. Фалміну й так непросто.

— А що дракон? — спитав історик, переводячи тему.

— Довго не хотів відходити від Ельгіди, а коли все ж послухався її, полетів геть.

Гакар задумливо нахмурив брови, занепокоєно подивився на дівчатко, яке мирно спало на ліжку і час від часу совало ніжками. Яка ж вона схожа на Фалміна!

— Отож, твоя дитина, як і її батько, має зв'язок із драконами, а хтось хоче це вміння використати. Але яким чином?

— Я ініціював смерть Ельгіди, за допомогою друзів звичайно. Зроблено це на людному місці, і чутка розійшлася швидко. Проте я не можу ризикувати.

— Про що ти?

— На деякий час вона повинна залягти на дно, аби ніхто її не чув і не бачив. Я не можу залишитися, тому що мої вороги одразу збагнуть, що щось не так.

— Розумію.

— Я прошу про декілька років, Гакаре. Коли ж у Благандії буде для неї більш безпечно — я повернуся. Даю слово.

Гакар довго думав, дивився у стурбовані очі друга. Здавалося, що на плечах цього чоловіка лежить неймовірна ноша, яку не по силах нести жодному мужу. Врешті, Гакар кивнув головою, налив собі і Фалміну вина, випив мовчки.

— Бережи її, як зіницю ока, друже. І пробач, що обтяжую тебе. — Фалмін витягнув із внутрішньої кишені великий мішечок із грошима, поклав їх на стіл, — Це на її освіту, одяг та розваги. Я хочу, аби моя дитина мала усе. При найменшій можливості я надсилатиму вам гроші. Також буду писати, кожного місяця, а може і частіше. Ти також пиши, але добре маскуйся, аби нас не викрили. А коли прийде час, я навідаюся до нею, аби усе пояснити.

— Я зрозумів.

Вони довго сиділи мовчки, думаючи про багато речей. Фалмін не відводив погляду від доньки, дивився на неї із такою любов'ю, що в Гакара від того перехоплювало подих. Витерши сльози, які накотилася на очі, Фалмін подивився на свого друга.

— А що як за нею прийдуть? — спитав Гакар.

— Утікайте тоді до Благандії, до Золотого лісу і матінки Неанталь. Вона і дріади зможуть захистити доньку на достатній час, аби я міг її звідти забрати. А поки вона буде тут, подалі від усіх, я займуся покидьками, які бажають нам зла. І знищу їх.

— Ти говорив, що у цьому зацівлені могутні люди, роди та навіть цілі держави. Я поважаю твій секрет, Фалміне, а тому не буду наполягати, аби ти відкрив його. Однак яким чином ти зможеш самотужки вистояти проти стількох ворогів? Як зможеш не загинути на цьому шляху помсти та вбивств? Дівчинці потрібен живий батько, Фалміне. Ніколи не забувай про це.

— Гакаре, — чаклун поклав руку йому на плече, якось дивно подивився, наче сказані слова ще більше вдарили по ньому, — Я повернуся за нею. Прошу лише, аби ти беріг її, як свою власну дитину. Усіма богами та демонами заклинаю, збережи мою доньку, поки я розправлюся із нашими ворогами!

Гакар мовчки кивнув, важко видихнув і подивився на вікно, за яким нещодавно бачив пугача. Чомусь він не здивувався, знову побачивши там крилатого мисливця, який уважно дивився на них із Фалміном. Присутність цього птаха його заспокоювало.

Гакар ібд Ятагар, історик у п'ятому поколінні, відвів погляд від птаха, поглянув на Фалміна своїми проникливими очима і усміхнувся.

— Даю слово, мій давній друже.