Крутая плюс, або Терористка-2

Серія друга Тетяна Кулик уже знає

Усе скінчилося, не розпочавшись.

Зірка врешті видзвонила Джефрі Колінза, свого екс-бойфренда, колишнього радника американської амбасади в Україні. Слухавку взяла Сара.

— Це Сара Колінз. А ви хто?

— Я рада тебе почути, Саро.

— Міс Симчич! Тато, це міс Симчич! Я знову хочу до вас. Ви обіцяли повести мене до свого перукаря, пам’ятаєте? Як там наші? Всім передавайте вітання… Ну, татку, я ще не все сказала.

— Це справді ти? Не вірю вухам…

Зірка кинула оком на Командо. Вдає, що не прислухається. Але напружився, зачувши англійської. Зірка ввімкнула на апараті голос. Тепер Командо чув їхню розмову.

— Даруй, Джефе, ти ще не забув української?

— Зірко, я так хвилююся… Я думав… Ти мене зовсім забула… і Сару… Я вже забуваю мову. Сара тут перша учениця, у вас гарне викладання.

— Джефе, я з проханням.

— Для тебе… Ти ж знаєш.

— Запиши прізвище: Олійник Лідія. Я тобі електронною поштою вишлю все, що відомо про цю жінку. Дуже прошу, дізнайся, що з нею сталося в Америці. Але я не хочу, аби нею зацікавилася поліція. Це суто приватна справа. І термі нова. Зробиш?

— Важко. Стій, маю вихід на імміґраційну службу… Щось придумаю. Зірко…

— Слухаю.

— Ти… одна?

— Ні. І я щаслива.

Слухавку вихопила Сара.

— Міс Симчич, я вас люблю. — І я тебе, Саро.

Кулик уселялася в панельку готельок. Уже змучилася витягати клумаки з ліфта. У довгий коридор з обідраним лінолеумом на підлозі й санчатами та ночвами, почепленими біля дверей, вигулькнуло кілька сусідів.

До Кулик рішуче підійшла жіночка в бігудях під газовою косинкою. Мовчки схопила вузол з білизною, потягла до колишньої Стасової кімнати. Кулик захекано потупцяла за нею. Так мовчки перенесли всі ящики й коробки. Втомлено плюхнулися на Стасів диван.

— Раїска, — тицьнула руку човником жінка.

— Кулик.

— А ім’я в тебе є, Кулик? Ти що, ментівка?

Тільки вони так знайомляться. Оперуповно важений Кулик, — зімітувала шаржовано.

— З досвіду знаєш?

— З кіна.

— Тетяною мене звати.

— Що, Тетяно, вже біля квітів тупцюєш?

— ?

— Ми тут усі вже з базару. Одні ще в м’ясних рядах, а інші — вже на виході, в квіткових. У таку кватєру від доброго життя не в’їжджають. Лише від дощу ховатися. Підеш консьєржкою? Мені зміна потрібна, а я аби-кого не хочу. Ти баба, я бачу, порядна, онино книжок скільки.

— Дякую, Раїсо, я подумаю.

Кулик одхилила пропозицію Лаури Владиславівни оформлятися до Америки за супроводжувачку нового гурту українських ось-ось роділь, навербованих «Деметрою». До такого несила опуститися (чи піднестися) навіть з огляду на… Бог не простить, коли я допоможу ще в когось одібрати дитину. Не перешкоджаю — то бодай не сприятиму. Оформлялася сама. Черги в посольстві кілометрові й багатоденні, час спливав. Вона крутилася, як могла. У квартирі нічого так і не зробила. Серед нерозпакованих клумаків протоп тала стежки, на ходу їла-пила, не добираючи смаку.

Наступної неділі вибралася на базар. Не торгуючись, складала в торбу, аж почула знайомий голос. — Єхал грєка через рєку, відіт грєка — в рєкє рак. На хрін нужен грєкє рак, когда хочет он — друшляк!

Раїса торгувала посудом. Біля ятки купчився веселий люд.

— А єслі мнє, к прімєру, нужна сковородка? — зацікавився дядько.

— Любой капріз за ваші гроші. Єхал грєка через рєку, відіт грєка — там сєльодка. Правільно, подумав грєка: гдє улов, там сковородка. Але вам сковорідка не потрібна.

— Ето почєму же?

— Бо ви сказали: мнє нужна, к прімєру, сковорідка. А не просто — потрібна сковорідка.

— Да ви — філолог.

— Усі ми тут філологи. Вірніше, філолохи. Вітання, Тетяно! Ой, тримай кишеню!

Кулик побачила хлопця, що мчав, обминаючи люд. Мацнула за кишеню. Хлоп летів з її гаманцем. Кулик кинулася навперейми. Наздогнала, схопила, кинула на землю. Заломила руки, витягла свою калитку.

— Раїсо, телефонуй у міліцію.

— Навіщо нам міліція? — забаритонило. — Ми самі міліція. Вовчику, оприходуй цього щипача, він уже вдруге палиться. Такий хокей нам не потрібний. Здравія бажаю, Тетяно Іванівно.

Перед Кулик постав Криворучко. Колишній керівник слідчого відділу, колишній майже міліційний генерал, колишній її шеф, на прозвисько Вареник. Її запеклий опонент, а наприкінці — ворог. Власною персоною.

— Не сподівалися побачитися? Я теж.

— Ви тут працюєте?

— Це вони працюють, — Вареник кивнув на ряди. — А я тут междумент здійснюю.

— В сенсі — менеджмент?

— Приходь, Тетяно, до мене на службу, слова виправляти. Ти, чував, з хліба на воду перебиваєсся? Повна житейська кастратофа? Я зла не пам’ятаю. Та й з мене тобі — пузир. Якби не вигнали з твоєї подачі, досі б у прокуратурі штани полірував. А зараз у мене іміжд. Я тут до аеліти входжу. Скоро два ринки кришувати буду. Називається — кар’єрне зростання. А штани з лампасами… Я на своєму базарі захочу — бурку з папахою і конем на додачу візьму. А ти кажеш — не междумент. Воно хоч і между, а все ж таки — мент. Розуміти треба.

— Не пригадую, щоби ми з вами на брудершафт пили.

— Думаєш, я не знав, що ви мене поза очі Вареником називали? Заслужені, блін, юристи.

Красні, блін, дипломи. А життя, воно розумніше.

Воно знає, кого куди пристроїти. В якому полусадіку яку квітку посадовити. Ти, Тетяно, не соромся, приходь. Я тебе прибиральницею завсігда візьму. На півставки.

Вареник випнув черево й у супроводі двох бодіґардів посунув базаром.

Раїса сплюнула йому навздогінці.

— Які люди у тебе в знайомцях, Тетяно. Не кожний так запросто з директором ринку.

— А як його у вас називають?

— Памперсом. Все в себе смокче, як памперс.

Ех, Тетяно, мені б часу вільного хоч трохи. Я б такий роман написала про нашу жисть. Сміх у сльозах. «Острий хандроз» називатиметься. Така хвороба є, хребта. Тут — у кожної першої. Від торбів, від життя. Єдєт грєка чєрєз рєку, відіт грєка в рєкє рак. Оглянувсь навколо грєка — мало ліц, а много — сама понімаєш чого.

Джефрі сповістив: знайшов Лідію Олійник.

— Зірко, це було нелегко. Не знаю, ким тобі доводиться ця жінка. Але в мене сумні новини. І оповів. Лиха година занесла Лідку в район веж близнят Всесвітнього торговельного центру якраз епохального одинадцятого вересня. Розгрібаючи руїни, рятувальники натрапили на рештки сумки з рештками документів поряд з рештками жінки. Експертиза дійшла, що то був паспорт Олійник Лідії з тимчасовою візою. Пошук у лікарнях та реабілітаційних центрах нічого не дав. Жінки з таким іменем не було у списках урятованих.

Вочевидь, руїна символу американської всесвітньої моці зробилася останнім притулком тієї, хто від баби втік, хто від діда втік… Божа кара.

Сам Джефрі дивом уникнув лихої долі. Мав одинадцятого ставати до праці в конторі у престижній близнючці. Що ото ліворуч, таран на яку побачив цілий світ. Занудно пунктуальний Джеф уперше і в’єдине в житті запізнювався, бо втрапив ув авто запор. Кленув усіх богів і чортів, постерігаючи, як стрілка годинника байдуже наближається до миті, від якої вже мав бути в офісі. Перед очима Джефа до другої вежі наблизився іграшковий сріблястий літачок, виразний на синьому небі, проштрикнув її.

Джефрі Колінз бачив, як вистрибували з горішніх вікон люди, як хтось панічно махав білою хусткою з вікна. Уявив серед них себе: як летить зі сто першого поверху… Навіть помацав руки ноги. Хто вигадав вуличні закрепи?! Агов, там, на небі, скажіть тому, хто вигадав шляхові чопи, що він хороший хлопець. Супер!

Зірка схопилася за слухавку. Командо обізвався одразу.

— Боже, ми вільні! Цей жах закінчився! Лідка вже ніколи… нікого. Телефонував Джеф, Лідка загинула одинадцятого вересня..

— Дві секунди, Зі, — урвав Командо. — а діти?

З нею був її власний син і син Куликів.

— Невідомо. Лідка жила з уже недійсною туристською візою, ніде не реєструвалася.

Відомості про дітей губляться після її приїзду.

— Чи живі?

— Бідна Тетяна, як я їй скажу.

Кулик сиділа на так і не розпакованих клунках. Чужі стіни, чужі меблі, сліди чужого життя.

Коли Стас запропонував не мінятися умебльованням, охоче пристала, не мала хенчу облаштовуватися. Дотично шкрябонуло: геть не знаюся на людях. Стас здавався легковажним, легкодухим, іронічно непрактичним. А виявився хазяйновитим, схильним до жмикрутського жмотизму жлобізму, мухоїдом. Добряче пошарпав нерви. Вторгував свого, сповна скористався її глухим кутом. Останній штрих — ретельно порахований прайс його послуг: коли, скільки часу морочився з її справами, зі зважанням на його зарплатню, понаднормові години і хвилини, телефонні перемовини, переїзди, трохи не ПДВ. І чарівлива посмішка на десерт.

Кілька хвилин калатав телефон. Тоді заходився мобільний. Тетяна впала на диван і затулила вуха подушкою, підвестися й вимкнути не ставало сил.

Затарабанило в двері. Потім ногами. Затихло.

Зашкрябало залізом по залізу. Ривок, другий, двері піддалися, замість замка в них зяяла дірка.

— Слава Богу, жива.

Раїска підбігла до Кулик, одкинула подушку, помацала на руці живчика.

— Бачу, світло попід двері пробивається, а ти — ні гугу. Я вже й нюхала. Ну, там, газ, чи труп у стадії разложенія. Таню, це я. Тепер двері ремонтувати. Во, блін, розколупав. Кажу йому, легше, легше… Мужики — козли. Бачу, нічого ти мені не розповіси. Й не треба. Ми з тобою зараз чайку поп’ємо, з мелісою, нерви заспокоїмо. Я печива напекла. Я тобі розповім трагічну історію свого життя, вона тебе потішить. А тоді спатки ляжеш. А може по чуть-чуть? Я збігаю, в нас під вікнами розливайка круглосутка, дівки свої, наллють по деці. Вранці підемо консьєржкою влаштовуватися. Робота престижна. Мужики цілий день швендяють туди сюди. Побачать, яка ти красуня, закохаються, одружаться, працювати підеш менеджером чи продюсером. Тепер усі там працюють. Підводься потихеньку… От і гарненько.

— Ти ж казала, мужики — козли, — ледь розтулилися губи Кулик.

— Слава Богу. Жити будеш. Вони козли — нема питань. Та іноді так остогидне одній у цьому житті борсатися. Захочеться чогось душевного, теплого. Притулишся до плеча, віддмухнеш перегар набік, скажеш: Вас-ю-ю-юню… Воно й попустить.

Неспи змучили Кулик. Ізвечора іноді вдавалося заснути, а від другої до шостої тинялася квартирою, як стій. О шостій сяк-так стуляла повіки, щоб укотре передивитися фільми жахів, які їй показувало щоночі. Сьогоднішній сеанс — не виняток. Кудись бігла по коліна в піску, гукала нечутно, падала в несправному ліфті, тонула в каламутній воді. Дзвінок. Другий, третій…

Холодний піт, мішанка сну й дійсності. Всього навсього телефон.

— Кулик. Слухаю, — хрипко відказала.

— Мамо, — сказало дитя у слухавці.

Кулик уклякла, затерплу ногу скрутило судомою, боляче завело пальці один за один. На хилилася розтерти ступню, телефон випорснув.

— Ма… — пролунало з нього.

На годиннику — пів на четверту.

Маріванна гуляла з Шерифом. Сьогорічна зима видалася безрозмірною. Як у тундрі. Навіть Шериф осмутнів, не гасав вулицею, смикаючи візка, тинявся, ліниво обчитуючи кути будинків і дерева, обпісяні собачими відомостями. Й там вочевидь не знаходив вражальних новин, якоїсь розради. Іноді остовпіло видивляв у просторі сенс свого собачого буття, лиш лопухами вухами стиха ворушив вітер.

Біля парадного здибала листоношу.

— Ти, Іванівно, з транспортом. Здай мені собайла в оренду розвозити пошту? Платитиму президентськими листівками. Як знову надішле, тобі дві вкину.

— Не прогодуєш, — розраяла Маріванна. — На нього вся пенсія йде, ще й харчі з кулінарного технікуму. Там мені дозволяють приготоване на заняттях забирати додому. Те, що відмінники зварили, сама їм, а харчі трієчників Шера глитає.

— Тоді бери мене собі в собаки, спатиму на килимку, не проситимусь гуляти. А гавкати ще й краще вмію, як мені зранку нерви потіпають.

Танцюватимеш?

— Відтанцювалася.

Листоноша показала незвичного вигляду конверт, поквецяний штемпелями.

— Ти в нас місис Ярова? Завідуюча наказала віддати в руки.

«Діа місис Ярова Марія, — перекладала Зірка у Маріванни на кухні, — високо оцінюючи Ваш особистий внесок у зміцнення британсько-української дружби, маємо честь запросити Вас до Букінґемського палацу на прийняття, що його влаштовує Її Королівська Величність Єлизавета Друга для друзів, які виявили себе емісарами доброї волі в рамках народної дипломатії.

Прийняття відбудеться… Джентльмени — у смокінґах, дами — у довгих сукнях або національних костюмах. За деталями зверніться до посольства Великої Британії в Україні. Підпис.

Дата».

— Накрапай мені корвалолу.

Зірка відлічила сорок крапель.

— Може, тиск поміряти?

— Я й так знаю, що скакнув. Добре, що сиджу, бо впала б.

— Ви ж не падаєте, як я в гості кличу. А вона — така сама ваша подруга, як я.

— Відпиши, що дякую і вибачаюсь.

— Тра’ шити сукню. Не в очіпку й плахті ж поїдете?

— Смійся, й ти колись старою будеш…

Зателефонувало.

— Геллоу. Йєс, оф коз. Це вас.

— Божечко, я ж англійською не вмію, хто це?

— З посольства. Вони говоритимуть общєпонятною.

— Слухаю, — тремтячим голосом ледь спромоглася Маріванна. — Так, це я. А це ви? Так, одержала. Так, прочитала. Так, мені Зірка переклала. Подруга моя. Так, розумію, — вона обережненько поклала слухавку, втерла сльозу. — Кажуть, подорож їхнім коштом, знають мої проблеми з пересуванням і все владнають, з візами проблем не буде. Слухай, Зірко, хіба таке буває?

— Вже є.

— Склади хутенько листа у відповідь, подякуй до ладу, скажи, мовляв, слабую, але подумки з вами, і таке інше. — І не просіть. Королева образиться на все життя. Доведеться летіти. Візьмемо в театрі напрокат українські строї. Вечірнє вбрання все ’дно не встигнемо. Відвеземо до аеропорту, зустрінемо назад. А ви, може, й країні чимось допоможете… з міжнародної арени.

Маріванна пильно подивилася на Зірку, чи не кпинить, бува?

— Як гадаєш, чого треба просити?

— Щось одне. Аби не думали, що ми тут геть неспроможні.

— Може, пенсії хай додадуть, щоб пенсіонери не порпалися на смітниках?

— А хіба вам платить англійська королева?

— Я не в маразмі. Може, Єлизавета побалакає з нашим, натякне, що на таку пенсію навіть Шериф не проживе. Якому не треба за житло платити і лахи купувати… Ой, а як Шериф без мене?

— Кілька день переживе, ви ж не еміґруєте? На постійне місце проживання.

— Без нього?!

Зірка змінила позивні свого мобільника. Замість «Титаніка» імітувався звук паротяга, що під’їжджає до станції. Зачувши з Зірчиної торебки потужно загрозливе ч-ч-чух ш-ш-шух, ч-ч-чух ш-ш-шух, ч-ч-чух ш-ш-шух, ду-ду-у-у-у, зденервовані западали в ступор, з жахом позирали на симпатичне Зірчине обличчя, очікуючи, мабуть, що після таких сигналів його поведе, як кіно комп’ютерну анімацію, скосоротить, спотворить, і через миловиду личину проступить інфернальна сутність упиря монстра. «Ч-ч-чух ш-ш-шух, ч-ч-чух ш-ш-шух, ч-ч-чух ш-ш-шух, ду-ду-у-у-у», — просигналив уже вкотре паротяг.

Маріванна перехрестилася.

— Еласю! — зраділа Зірка, — я у Маріванни, передзвони сюди, — і продиктувала номер.

— Професорка?

— Так, з Америки.

— Як вона?

— Ось дізнаємося.

— Тільки не підганяй мене, — попередила Ганська, — всі, кому звідси телефоную, лічать мої гроші, я вже від цього відвикла, погомонімо спокійно, я за вами скучила.

Зустріли Ганську в Америці над її сподівання.

А як поліпшився стан хворого колеги після кількох сеансів «голосотерапії», навіть скептичні американи подивилися на слов’янську професорку цілительку як на топ-товар.

— Ціла лабораторія опікується моїм голосом.

Я співаю, вони вивчають. Поки констатують факт: допомагає. Не всім і не від усіх немочей, але ж… Неуніверсальність лікування лише додає до нього довіри. Незабаром можу стати до приймання недужих добровольців. У рамцях наукового експерименту. Дали ґрант і на продовження основної роботи, розпочатої в Києві.

Завантажена від ранку до ночі. Бо інакше кинула б усе — й додому. Як ти? Як чоловік? Як Київ?

Боже, як я хочу зими! Не знаєш, Юрко встановив собі телефона в селі? Дізнайся. Чуєш мене?

— Не торохти. Чую. Я перекладаю на українську «Кандида», захопилася, як нічим у житті, збираюся зробити це фахом. Чоловік — нормально. Київ, як завжди, зима вже дійняла, аж ой. Твій Щезник телефона провів і вже мені відзвітував, записуй. За тобою тужить. Решту з’ясуєте самі.

— Зірко, щось знаєш про Ліду Олійник? Куди вона поділася? Юрко після суду мало не вмер, коли дізнався, що має сина… Ви її не шукали?

Давай йому допоможемо…

— Допоможе хіба Бог. Лідка втекла до Америки з дітьми, сином твого Щезника і сином слідчої Кулик. І загинула під час теракту одинадцятого вересня… Фактичний, себто задокументований факт. Джефрі шукає хоч якогось сліду дітей… але ніхто не знає, під яким вони прізвищем, Джеф перевірив. Не знайшов ані Олійників, ані Шевченків… Невідомо навіть, чи були вони з нею під час катастрофи, чи живі…

Зірка раптом відчула щось незрозуміле, неначе повернулося в животі, сильно, владно, до забивання памороків.

— Що з тобою?

Маріванна помацала живіт.

— Слава Богові, дитинка ворухнулася. Яке нетерпляче. Уже дивилася, хто там?

— Я просила мені не казати.

— А кого хочеш?

— Кого Бог дасть. Ми вирішили — народжуватимемо, скільки подужаєм. Аби жили за моїх… загиблих учнів.

Кулик не знала, з чого розпочати своє п’яте існування. Жила до зустрічі з Лідкою без надії на дитину, ожила під знаком Лідки, яка виношувала її сина, скніла після втечі Лідки з дитиною до Америки, животіла надією знайти… Чим жити тепер — не знала. Лідка загинула. Син зник. От і згасала Тетяна Іванівна Кулик. Яка так і не зробила собі татуажу.

Зірка запросила на пікнік. Командо зібрав усю родину — Маріванну з Травкою, Шерифа, заїхав по неї. Максимиліян природи не цінував, то ж залишився на господарстві.

Весна вже озонувала довкілля. Чманів пахощами верболіз — гірко, владно, новим життям.

Десна піднялася під круті береги, хлюпала мало не при ноги, розвішувала на корчі брудну піну, бурунилася на мілинах, радо мчала вниз, до Києва, до зустрічі із Великою Рікою. Шериф гасав берегом, утямивши, що весь цей простір, з річкою, синім умитим небом, цукровими головами хмар, перегуком спраглих харчу чайок, далеким валуванням невидимих звідси собак — його світ, його власність. Збурений і збуджений не міг зупинитися, тільки вуха-лопухи хляпали.

Командо чаклував біля вогнища, Зірка і Кулик заходилися біля харчів.

— Я нікому не розповідала, як сиділа в тюрмі, навіть чоловікові, — стишено сказала Зірка.

Кулик почекала.

— Мене там подивувала одна річ. Я майже нічого не відчувала. Ані страху, ані горя, ані відчаю. Наче дивилася на все те згори, як Будда з лотоса на Венері. Думаю, що саме ця душевна анестезія й порятувала. Я не злякалася навіть тоді, коли мене мали вбити. Сусідка в камері. У неї на волі померла дитина. І тюрмачка рецидивістка втратила розум. А тут я — за статтею про вбивство дітей… Смішно казати, але ще мене врятував Максимиліян, мій кіт. Заплющу очі, бачу, як муркоче, як електризується шубка під дотиком… Психотерапія.

Кулик підхопила.

— Щось справжнє про життя починаєш розшолопувати, коли опинишся по той бік… Чи можете ви мені вибачити? Адже це я вас посадила. Все так зійшлося… Про вашу анестезію я розумію. Таке відбувалося й зі мною. Лідка вбивця виношує мою дитину… А я не з’їхала з глузду. Організм не повірив у таке, відмовився реагувати адекватно, опустив якусь заслінку…

— Таню, я розумію, що словами не зарадиш.

Чомусь я певна: ваш син — живий. Я попрохала Джефа шукати й далі. Там моя подруга, вона теж зробить навіть неможливе. Даруйте, що втручаюся в особисте, але… Але вам треба піти на роботу.

Сидіти вдома й нидіти — злочин. Проти себе, проти вашої дитини.

— Мені навіть знайдено роботу, — посміхнулася Кулик. — Чисту, престижну, не кожного візьмуть. Консьєржкою. А що, добу через троє.

Може, й погоджуся…

— Дві секунди, дівчата, — загукав Командо від ватри. — Ви не нахромили шашликів, а в мене визрів тост. Налийте аперитиву…

— А хто в нас за кермом?

— Я Влада викличу. Тост такий: дорогі дівчата й хлопці. Себто ми з Шерифом. Ми багато чого пережили разом. І мало не втрапили в нову халепу. Але! Зараз дихається вільно. Вороги згинули. Вип’ємо за життя! За те, що ми — вкупі і любимо одне одного.

Шериф ухоркався, вмостився до Маріванни, поклавши важку довбешку старій на коліна.

Мружився на сонце, умлівав від тепла, що його струмувало вогнище, кайфував від аромоксамиту смаженого м’яса. Маріванна сухенькою, в старечому ластовинні, лапкою почухала його межи вухами.

— Зірочка колись запитала мене, — мовила, — що таке щастя? Я тоді відповіла: щастя — перерва між болями. А сьогодні скажу: щастя — це ріка, собака, що гасає берегом, сонце… Щастя — це хороші люди поруч і знепам’ять про поганих людей. Не смійтеся з старої. Пропоную продати всі наші квартири, купити один великий будинок за містом, де ми всі разом будемо жити. Однією родиною. Глядіти дітей, адже ви на одному не зупинитеся? Діждемо онуків. І цуценят. І кошенят… Я вас усіх дуже люблю. А Тетяна Іванівна приїздитиме до нас у гості. І коли ми знайдемо її синка, щасливішої родини у світі не буде.

Кулик мостилася на ліжку, не могла заснути, в голові товпився безлад. Відкоркувала валер’янку, глибоко вдихнула, ще раз. Стулила повіки.

Цього разу показували справжній голлівудський фільм жахів. Тетяна бігла, беззвучно роззявляючи рота, згори падали люди, хтось махав білою хусткою, вогонь, дим… Спецефекти. Збудив телефон.

— Мама, — сказала тонюсінько слухавка. — Де мама? — і заплакала.

Опів на четверту. Натицяла Стаса.

— Стасе, терміново треба поговорити.

— Хто це?

— Кулик.

— Тетяно Іванівно, ви знаєте, котра година?

— Опів на четверту. Стасе, ти мене чуєш?

Стас виплутався з-під ковдри, намацав капці, пошвендяв до вбиральні, під акомпанемент води з унітазу вийшов звідти, повернувся до слухавки.

— Стасе, де ти подівся? — гукав телефон.

— Тут я.

— Коли тобі подзвонили про мене вперше?

— А-а, — позіхнув Стас, налив води, випив. — Десь два тижні тому?

— Хто?

— Жінка.

— Що питала?

— Вас.

— А ти?

— Кажу, тут не живете.

— А вона?

— Запитала, де?

— А ти? Я довго доїтиму по слову?!

— А що я? Я дав вашу нову квартиру, тобто мою стару. Ви ж самі про це просили.

— Якщо ти вмент мені всього не розповіси, я завтра здам тебе прокуратурі, нехай перевірять твої статки, що дають змогу гендлювати нерухомістю.

— Тетяно Іванівно, по-перше, не треба нас дурити, щоб ви та здали колегу! Ніколи й нізащо! Бо я розчаруюся в людстві. А по-друге, нема чого розказувати. Вона зателефонувала й сказала, що стара знайома і турбується. Я й дав ваш телефон. Зробив не так? — Стас засміявся.

— Що смішного?

— Даруйте, ваше житло ще можна вважати за нерухомість, а мою готельку так обізвати — це треба мати уяву. Тільки й того, що не рухається.

Тетяно Іванівно, ви де?

— Я думаю.

— А можна, поки ви подумаєте, я досплю?

Вранці й договоримо.

— Ти можеш визначити номер, з якого дзвонили?

— Льогко. Другий мій улюбленець Олександр Лукашенко…

— Знову твої закидони.

— Ні, Лукашенкові. Це він знову сказав фразу тижня: «Вось калі ми у Явропу гету ускочім…»

— Ста-а-асе, пилосмоч у голові, бодай переймом.

— Кривдно чути. Я вже зарадив вашому клопотові за допомогою свого електронного друга.

Значицця так, перший дзвінок був з телефону…

Записали? А другий, де ж ти наш другий…

Осьдечки. З… того самого телефону. Це — Москва, столиця нашої колишньої родіни, місто герой, порт п’яти морів.

— Ми вилітаємо першим рейсом до Москви.

Квартиру, з якої хтось казав Кулик «мамо», розшукали поблизу метра «Аеропорт». Кулик не була в Москві бозна звідколи. За союзної прокуратури наїжджала частенько. До метрополії — київські торти й першу полуницю, назад — чай «Бодрость», карамельки й журавлину в цукровій пудрі. А іноді й вуджені вугрі та інші рибні делікатеси.

— И чего звонить зря, нету там никого.

— Даруйте, в смысле извините, а где хозяева?

Сусідка поставила важкі торби на сходинку, потерла закляклі руки.

— Хозяйка приходит по вторникам, а жильцы съехали. Сегодня утром. Я сама видела.

Стас вихопився наперед.

— Давайте я вам сумки поднесу. Женщинам нельзя носить тяжести.

— Спасибо, сынок, таких обходительных сейчас редко встретишь.

Стас повернувся за кілька хвилин.

— Квартира зазвичай здається в оренду. Хазяйка живе у дочки. Останнім часом тут мешкала жінка. Середнього віку, шатенка, трохи схожа на циганку чи що. Але — «прілічная». Жила самотньо. Одного разу сусідка засікла чоловіка, радше, хлопця, який допомагав жінці щось нести.

Поїхала, судячи з валіз, зовсім.

Знайшли господиню.

— А что, у меня все по закону, через регистрацию, у нас с этим строго, мне лишние приключения на голову не нужны, если хотите, проверьте… — хоч і український, а все ж прокуратурський документ Стаса справив ураження.

— Фамилия, имя и отчество вашей жилицы, когда и куда она выбралась?

— Выбралась сегодня рано утром, расплатилась, все честь по-чести, ключи вернула. Куда, не знаю, слышала, что в аэропорт такси заказывала. Она женщина серьезная. Тут бизнесом занималась. Почти два года жила. Когда уезжала по делам, всегда расплачивалась, вдруг не вернется. У бизнесменов сейчас жизнь опасная. И стреляют в них, и взрывают…

— А какой бизнес, не знаете?

— Меньше знаешь, крепче спишь. Но мне на день рождения вот что подарила.

Жінка показала порожню пляшку. На етикетці стояло: «Горілка «Крутая».

— С ней дети были?

— Я не видела. В квартире жила одна.

— Звонила ли она по межгороду с квартирного телефона?

— Да. Но оплатила. Я хотела восьмерку снять, а то люди всякие бывают. Наслушается сексуальных гороскопов из Никарагуа, а я — плати. Она просила не снимать. А фамилия ее, вот, пожа луйста, у меня все записано. Крутая Лилия Ивановна.

Як боляче… Тіла наче Біг ма… Суцільний оголений зубний нерв. А в нього штрикають розпеченою бормашиною… Звідкись з’явилася полегша. Прохолодна хвиля зродилася в руці, хлюпнула, притлумила біль, розлетілася бризками бульбашками. Вони тихо пливли, розмаїто на розмаїтому тлі, беззвучно зринали нізвідки, поринали в нікуди. Клітини знали, що біль повернеться. І він повертався. Оголений зубний нерв… Учувалися якісь голоси, щось говорили незрозуміло. Чиїсь руки торкалися ран, завдаючи нового болю. Вже чекала нової знеболювальної рятівної хвилі, хапалася за неї, як за соломинку…

До часу про те, що вона вже стала адекватною, ніхто не повинен здогадатися — хотіла обміркувати всі про і контра свого нового становища.

Ба, може, й реінкарнації. Доля зваблювала шансом… Ні сіло ні впало не тероризують найпершу країну світу. Подумала, що в такий екзотичний спосіб пекельні сили надсилали їй якийсь меседж, як каже грамотний син Віталік. Вищі сили будуть незадоволені, коли Лілія неправильно прочитає це послання. Розчолопати, второпати, дати всьому тому раду — потрібен час. Мала вдосталь.

Американи носилися з нею, як з писаною торбою. У лікарні, в реабілітаційному центрі жертвам глобального тероризму ноги мили й воду пили. Могли би — продавали б ту воду на благодійні сувеніри. Жертва терору — ось твій шанс, вирішила вона.

Коли не розумієш мови, чужі балачки не заважають спостерігати й думати. До неї приводили іспанця, німця, ще когось, не розбери поймеш. Аби звуками рідної мови пробудити свідомість, з’ясувати, хто вона є. Не з’ясували.

Поки хтось з сусідів по палаті не настукав персоналові, що вона гукає уві сні мовою, схожою на сербську чи якусь слов’янську. Раділи, мов у цирку. Вони взагалі дитинні якісь, ці американи, покажи їм пальця — сміятимуться до кольок. Ю о’кей? — запитав лікар, представляючи їй російськомовного дядька з Брукліна, який санітарував у лікарні. О’кей, о’кей, це що за один?

Бруклінець одесець забалакав російською, вона відповіла. Бо ким ще можна тут позиціонуватися? Не арабкою ж. А довіку скніти без словесною даункою… Даруйте, ще не вечір. Отже, ми рускині. Це перший крок. Не поспішай, жінко, не захлепуйся, здавай свої редути потроху, за дивіденди, приходь до тями повільно, хай кожна перемога їм дається з бою, симпатизуватимуть більше. Ач, забігали, ім’я їм називай. Погуляйте ще. Ось вітамінів поп’ю, вустрицями для підвищення розумової діяльності заїм, то буде вам ім’я.

Можливо. З часом. Як карта ляже. Суламіф вас влаштує? Ні, Суламіф не можна. Скажуть — єврейка. А євреї своїх не кидають, хутенько все розпорпають, і хто я, і що я… Нам цього не треба.

Коли вже далі зволікати з самоідентифікацією не випадає, доведеться згадувати, що звати мене, скажімо, Лілія, ніжне квіткове ім’я, а прізвище — Крутая. Де документи, не знаю, мабуть, під руїнами, там, де й частка пам’яті, що завідувала відомостями, як, коли й навіщо опинилася у Північноамериканських Сполучених Штатах. Амнезія й квит. Ані здогаду. Жила собі десь в СНД, послизнулась, очуняла — гіпс.

Напевно, бебісітером завербувалася. Наших багато жінок так роблять. Покажіть-покажіть по телевізору, може, мої роботодавці відгукнуться, то разом і дізнаємося, хто ми такі і навіщо. Тільки навряд чи впізнають мою парсуну після стількох майстерних операцій. Лілія ми, Крутая, не забули?

Ну як, відгукнувся хтось? А шкода. От наберуся сил, одужаю й поїду додому, до Москви, боротися з чеченським тероризмом. Як особисто постраждала жертва. Може, там згадаю, звідки я.

А нові документи — то, даруйте, вже ваш клопіт, я чесна жінка, я до вас у жертви не набивалася.

От дістану цілковите відшкодування збитків, і моральних, і фізичних, і поїду. Коштом країни, яка не змогла мене захистити від Осами Бен Ладена і його Аль Каїди. До слова, мені не зовсім сподобалося нове обличчя, яке ви змайстрували замість мого, питомого. Ніс задовгий, вилицювате якесь, циганкувате. Переробити б.

Задорого? То й що? Мене й рідне влаштовувало.

Я його не на дискотеці втратила.

Вона всього навчалася заново: ходити, говорити, розуміти. На новий документ сфотографувалася, як шрами на обличчі загоїлися, щезли гематоми. До обличчя доведеться звикати, не сахатися, зустрівшись із дзеркалом. Лілія пильно розглядала себе. Все, що сталося, інакше, ніж провидінням не назвеш. Багацько людей у світі проживають по два життя? І небагатьом платять так круто за перехід з одного в інше. Отож бо.

На київську землю ріднесеньку ступила спокійно. Колінкувати й сніг цілувати? Київ як Київ. Ще подивимося, хто кого цілуватиме. Маю щодо цього міста глобальні ф’ючерсні плани.

Виходила, як біла людина, через ВІП залю, де почекала на свій вантаж. Зимно, хай йому… «Єстедей», — рвонуло поряд. Лілія кліпнула на обшарпаного волоцюгу музику, який мучив баяна.

«Єстедей, пара пара бам бам бам, єстедей, — прохрипів бітломан, забачивши до себе інтерес. — Їсти дай».

— Дулі тобі, — сказала Лілія. — Втім, грай гучніше. Повертатися, то з музикою!

«Кандид, геть спантеличений, не міг прийти до тями, як це він зробився героєм. Одного чудового весняного дня він здумав прогулятися і пішов світ за очі, певний, що користатися з ніг для свого задоволення — невід’ємне право людей, так само, як і тварин. Але не одміряв і двох миль, як четверо інших героїв, шести футів на зріст кожен, заскочили його, зв’язали і допровадили до буцегарні.

Його запитали, ні на титло не кидаючися судової процедури, чому він віддає перевагу: чи пройти крізь стрій зі шпіцрутенами тридцять шість разів, чи дістати одразу дванадцять олив’яних куль у лоба. Хоч як він запевняв, що воля його вільна і що він не прагне ані одного, ані другого — довелося таки зробити вибір».

Зірка вийшла до кухні, ввімкнула музику.

«Будьмо здорові, пиймо до дна, нам не завадить чарочка вина», — переконувала «Піккардійська терція». Вичитавши, що дитя, плаваючи у плацентарному космосі, все чує, Зірка експериментувала. «Терція» малого збуджувала, починав брикатися, втрапляв у ритм. Надто його надихало «Ельдорадо». Взагалі був (була) небайдужим до тенорового співу. З улюбленого Зірчиного Паваротті схилявся (схилялася) до тужного, аж до Бога, зойку душі в «Пам’яті Каруза». Бетховен лякав, Моцарт не розчулив.

Несподівано затих зачаївся, зачувши віртуозну скрипицю Асії Ахат. Коли скінчилася композиція, щосили загамселив ногами руками — давай іще. Засинав лише під «Болеро» Равеля.

Зірка давно відчувала — Равель упіймав ритм життя. Під його модернізовані тамтами — чи клітини діляться, чи зірки народжуються, чи вивергаються вулкани… То там, то — там, там там, там там. Проаналізувати б за час людської записаної історії періодичність катаклізмів, скласти їхню ритмічну модель… Гляди, й складеться Равель. Сидить собі Саваот (чи Ягве, чи Аллах) на хмаринці, перебирає пальчиком: пам-пам — маєте Везувій, па-рам-пам — ось і Етна, парам пам-пам — на часі «Титанік», парам парам пам-пам — кривавий Спітак, наступний «пам» — Чорнобиль чи сердешне Закарпаття. Грає-грається, умліває з ритму. Потерпає з відсутності оплесків невдячних Адамових ребер й Адамової сперми.

Сьогодні Вольтер налякав її своїм мізантропізмом. Щось у нього, далебі, не склалося у вічності. Або Макс знову допік пильною увагою.

Зірка не раз бачила, як котисько полював на класика світової літератури і філософської думки, силкуючись скинути його лапою з сідала.

Був заскочений за цим і покараний Зірчиною індиферентністю до ігор, а надто до улюбленої — «а де наша лапка?»

«Є народи, — жовчно прокоментував черговий котячий замах супер мислитель французького Просвітництва, улюбленець європських можновладців і особа, наближена до монарших домів, — у яких за норму — пожирати власних батьків, а перелюб з дружиною друга — то, вважай, товариська послуга. Втім, це аж ніяк не спростовує закону: «не завдавай іншому того, чого б ти не хотів для себе». То більше — хто споживає власного батька, нехай розраховує на те, що свого часу стане поживою для власних дітей». Зірка зважила на ультиматум, і бюст Вольтера вкотре перекочував на безпечніше місце.

Зірка стоїть, кришить городину. Ноги деревіють, треба попитати лікаря. Мимоволі пристала на вегетаріянство. Коли вперше відчула відразу до м’яса, згадала Щезника і його: «у м’ясі ніц поживного, в його клітинах запис про смертний біль тварин, смертельний жах». Відтоді ж почав дошкуляти чорний цинізм і терор реклами.

Знудило, коли забачила, та ще й на величезному екрані центрального столичного майдану, як труп курки, «для сміху» вбраний у капелюшок і темні окуляри, вдавав утіху, підсмажуючись у грилі.

Вдруге — на ринку, біля різницьких рядів, зачувши ніжне ніжнісеньке: візьміть реберець, візьміть печіночки, теличка зовсім молоденька, молочненька… Уявила, як ту молоденьку, з оксамитовими очима, теплими довірливими губами… Командо зопалу долучився було до нових гастрономічних уподобань дружини.

Витримав недовго. Ухвалив — їстиме м’ясо поза домівкою, аби не дратувати Зірку.

Пісня докрутилася, зупа доварилася. Цікаво, що всі видатні музтвори побудовано на одній фразі. Проросли з неї, яко з зернини. «Ода до радості», Сорокова Моцарта, Равель, політ Валькірій, «Щедрик» Леонтовича, «Урочистий марш» Лисенка… Може, тому ґеніїв зазвичай так рано й забирає небо, бо виводять у ноти якісь заборонені нетутешні хвилювання, хоч би й по одній фразі. Бігме, Зірко, що то є — спілкуватися з інтелектуальними очільниками людства.

— Зірко, це Тетяна. Конче треба поговорити з вами й чоловіком.

— Приїздіть по сьомій. Повечеряємо.

— Дякую. Не хвилюйтеся, — спохопилася Кулик, — нічого не скоїлося… Певні міркування.

— Все лихе, що зі мною могло трапитися, сталося. «Баронка, його дружина, важила майже триста п’ятдесят фунтів. Цим давала підстави для грубезної поваги до себе. Вона виконувала обо в’язки господині з гідністю, лише збільшуваною цією повагою…»

— У вас… усе гаразд? — по павзі обережно поспитала Кулик.

— Я перекладаю Вольтера, це цитата з «Кандида», — засміялася Зірка. — І кожен рядок переконує, що писав про мене… Про всіх. До вечері?

Кулик сиділа за столом, прибраним для роботи: олівці загострені, ручки — купкою, аби не шукати, коли котрась дезертирує, стосик паперу. Горішній аркуш помальовано стрілами й решітками, решітками і стрілами.

— Звітую, — мовив Стас, — Крутая Лілія вилетіла з Москви… числа… годин… хвилин… рейсом… на Київ.

Кулик намацала цигарки, притримуючи руру плечем, узяла сірники, прикурила.

— Тань, ти вдома? — з коридора просунулася голова Раїски в допотопних залізних бігудях і газовій косинці.

Кулик помахала рукою: заходь.

— А ми з тобою в цей час летіли до Москви… Чи з нею діти?

— З нею — ні. А в літаку були. П’ятеро хлопців приблизно одного віку і четверо малих від року до трьох. — Із ким?

— Встановлено. Диктую.

— Записую.

Кулик жестами припрошувала Раїску поста вити чайник, наладнати кавування.

— Так. Лемешко Олександр і Ольга з сином Єгором поїхали додому, кияни. Шапіро з близнюками трьох років — до родичів, прощатися перед Америкою. Двох хлопців зустрів тренер динамівської футбольної школи, Загоруйка й Бистрова. Ще один — Антін Костюк — сам подався на гостину до бабусі. Вас може заціка вити така собі Агрипина Бевзь, везла з собою хлопця тринадцяти років Віталія і малюка двох років Ігоря…

— Прізвище? — хрипко спитала Кулик.

— Найда Віталій Юрійович і Найда Ігор… — Стас зрежисував ефектну павзу.

— Та кажи вже!

— Та кажу вже: Найда Ігор Ігорович.

Раїска скептично здмухнула пилюгу, поворушила носаком клунки на підлозі.

— Який у цієї Горпини вантаж?

— А-а, розумію, Горпина по-нашому, це Агрипина по їхньому. Агрипина везла з собою достобіса валіз і клумаків.

— Мала взяти таксі…

— Плюєте в мою ніжну душу мистця… Колись ви казали, що в мене поріг навчабельності високий, а натомість вирішувальна здатність мізків — низька. Ви, Тетяно Іванівно, хоча й невисокої думки про мою кебету, проте не будете заперечувати, що елементарні слідчі дії мені до снаги.

Зараз мої хлопці опитують таксистів і «грачів».

Грипа, називаймо її так, з дітьми — трійця примітна, гадаю, знайдуть.

— Твої хлопці? Когось утаємничив у справу?

— Ляпас за ляпасом. І знову незаслужено. Я хіба не казав: позавчора я став вами, тобто обійняв омріяну мною вашу посаду, з чим себе палко вітаю. Своїх хлопців, як ви колись мене, я ганяю, мов солоних зайців. Наша з вами справа — цілком таємна, перед ознайомленням спалити. Вони гадають, що бігають з казьонної потреби. Хай м’язи нарощують.

— Вони звітували?

— Ні.

— Чому?

— Тому що бікоз, як кажуть наші англомовні друзі, — відмикнувся.

Кулик закурила.

— Слухай, Тетяно, маю до тебе ділову пропозицію. Бери мене агентом, не пошкодуєш, — Раїска, присьорбуючи каву з величезного кухля, наминала коржики.

Кулик не одразу второпала.

— Я жінка бита, закальонна, як сталь. Гадаю, ти — шпигунка. Як Штірліц. Тобі як резидентові іноземної розвідки положено вербувати агентів?

А я за добрі гроші продам усе. Окрім честі. Бо не можу продати дірку від бублика: честь забрав п’янюга Васька… Єслі хлопця звать Васілій, єму клічка нє нужна. Мене підгодуй — ціни не складеш. Я до свободи на «Арсеналі» працювала майстром, між іншим, начальником дільниці.

Хочеш, їхні секрети розсекречу? Ти на кого працюєш? На Америку? Долар нестабільний, але можна працювати. Втім, радять третину накопичень тримати в єврах, чула?

— Хто радить?

— Мої хазяї говорили, у котрих прибираю.

— При свідках про свої гроші говорять?

— А вони, Тетяно, ньюкри. Мене й за мебель не щитають, хіба що не трахаються при мені.

Хазяйка загадала вичистити зубною щіткою радіатори. У них старовинні, чавунні. Сказала, носовичком перевірить… — Райка відкинулася на стільці, поляпала себе по череву, — наїлося, напилося, як схотілося, так і змоглося… А знаєш, чому моя хазяйка про зубну щітку вигадала?

Сама колись наймитувала в одного німецького фірмача, унітази мила. Я підслухала, як їй подруги кістяк полірували на вечірці. То береш в агенти? Місяць випробуй безоплатно, а тоді поторгуємось. Щоб знали заокеанські акули, що хохли задешево не продаються. Хіба раз… Ну — два… Дідько з ними, хай дають, скільки дадуть. А для початку я в тебе приберу. Щоб така людина жила, як на вокзалі… Ганьбиш імідж держави перед своїми резидентами. Де тут у тебе віники ганчірки. Я продемонструю, що таке європрибирання.

Райка мала рацію. Прибирання жінкам знімає стрес — перевірено. За півгодини в готельці все ожило: совалося, чистилося, розкладалося, милося, вибивалося, пралося, заміталося.

— А ти не ледащо, — хекала Райка, вергаючи стару шафу, ще, мабуть, Стасової бабці.

— Не руш сама, — підпряглася Кулик.

— Ти не з нас. Освіту маєш?

— Юридичний факультет університету з відзнакою, заслужений юрист… Уф-ф-ф, так краще. Диви, й місця побільшало.

— А я до тебе на ти. Як тебе по батькові?

— Облиш, Раїско, долі — хоч із червоним дипломом, хоч із зеленим у цяточку — не об’їдеш, не обійдеш…

— Дурня. Долю жени в потрібному напрямку, ціпу-ціпу, паць-паць. І тримай назирці. Треба жити пильно. Як три богатирі на картині, бачила?

Дядьки, як кати здоровецькі, а придивляються, що та як. Так і ти — долоню дашком до лоба і — пильнуй. Моє власне відкриття.

Зателефонувало.

— Вже здогадалася? — весело спитала слухавка.

Кулик стресово сіла на диван.

— Лідка?

— Мені доповіли, що йдеш слідом. Як хортиця.

А — запізнюєшся. Тричі ха-ха… Втратила кваліфікацію? У мене кругом шпигуни, як у Кучми під диваном. Ти під ковпаком.

— Де мій син? Він з тобою?

— Яка бистра.

— Ти тепер Агрипина Бевзь?

Телефон зайшовся реготом, йой, не можу, ой, тримайте, ґвалт, помру.

— Сама здогадалася? — відсміялася слухавка. — Нам би з тобою зустрітися і посамітувати. На високому рівні. Конфіденційно. Вчора було зарано, завтра може стати запізно, а сьогодні — якраз. Поки ти не накоїла дурниць, до яких схильна. О’кей?

— Чого ти хочеш?

— Чого хочу, того доб’юся. Ще не переконалася? Слухай уважно: нікому нічого про свої здогади і нашу розмову. Сподіваюся, ти з Зіркою не ділишся?

— Вони нічого не знають, — злякалася Кулик. — Вони впевнені у твоїй смерті. Присягаюся.

— Чим?

— Життям.

— Слушно. Диви, якщо збрехала…

— Кажу правду.

— Записуй адресу, чекаю за годину.

— Як… він?

— Побачиш. На відео. Не здумай нікого привести. Діти живуть окремо. Твій син сподівається на здоровий глузд мами. Гуд бай.

Кулик тремтливо намацала номер.

— Зірко, я… Я сьогодні не прийду. Іншим разом. Не хвилюйтеся. Вітання чоловікові.

— Ти мені більше й більше подобаєшся, — зняла ґумові рукавиці Раїска. — Працюватиму на тебе. Дорого не заправлю. Як у тебе зароблятиму, зможу двоє робіт покинути та засісти за писання роману «Острий хандроз».

— Раїсо, справа серйозна. Ось, — Кулик черкнула кілька слів, уклала папірець до конверта, заклеїла, підписала. — Чекай на мій дзвінок, нікуди не відходь від телефону. Якщо не подзвоню до… до десятої, зателефонуєш за цим мобільним телефоном, віддаси йому конверта.

— Прокуратура, — прочитала Райка. — Ого! А брехала, що американська шпигунка.

Вулиця Газгольдерна. Скільки живе, навіть не чула. Цікаво глянути б на автора назви. Наступним його креативом має стати вулиця імені Нафтопроводу Одеса — Броди, чи Двигуна внутрішнього згоряння, або Метеоризму. Вулиця Метеоризму кишківника — піднесено й вишукано.

— Де це? — поспитав і таксист.

— Не знаю.

— Шукати — стане дорожче.

— Згодна. Маємо там опинитися за сорок хвилин, не пізніше.

Газгольдерну вподобало містечко приватних котеджів. Ще сталінських. Містечко Спеціалістів. Спеціалістів чого?

Кулик щедро розплатилася. Ось номер четвертий, отож їй — наступний. Хвіртка зачинена, уздріла домофон, натиснула пупку.

— Кулик.

— Бачу, — клацнули замки.

Відеокамера стеження? Нічогенько. Вимощеною стежкою добулася до приземкуватого будинку з червоної цегли, потемнілої з часом. Двері прочинилися. У тьмяному передпокої — нікого.

Дерев’яні панелі до півстіни, троє дверей з вітражами, дерев’яні круті сходи на другий поверх.

— Я тут, — гукнула у простір.

— Скидайте пальто, шафа праворуч, проходьте прямо, — голос нізвідки.

Повагалася, чи роззуватися.

— Не треба, на всіх капців не настачиш.

Після передпокою велика кімната вдарила світлом у вічі. У шкіряних фотелях сиділи дві жінки. Жодної з них не знала.

— Сідайте там, — та, що одесную, мала голос із домофону.

Сухорлява, маслакувата, пласкогруда, довго телеса. Обличчя видовжене, риси грубо тесані сокирою, волосся гладке, забране назад у мізерну дульку. Косметики — й сліду, важке підборіддя, маленькі запалі очі, бліді губи широкого рота.

Сильні руки з коротко підстриженими нігтями.

Перебраний у жіноче дядько. І голос — з інтонаціями погейкувань та команд.

Мовчки розглядалися.

— Прізвище, ім’я, по батькові?

— Кулик Тетяна Іванівна.

Жінка ліворуч глипнула на дядько-жінку. Та відійшла до пульта камер стеження.

— Нікого, — повернулася на місце. — Роздягайтеся.

— Навіщо?

— Ваш візит закінчений, — дядько-жінка підвелася.

Кулик хутко скинула кофтину, блузу, майку, ліфчика. Шукають диктофон. Переступила через спідницю, взялася за колготи.

Дядько-жінка зупинила жестом. Управно передивилася речі, провела рукою по ногах, знову повернулася до фотеля. Кулик убиралася без ніяковості, без сорому, без відрази. Така гра. Висока ставка. Догравай до решти, вороття нема. Заправила пасма за вуха. Взялася за сумку, витрусила вміст на стілець: зібганий носовичок, гребінець, ручки, блокнот, ключі, гаманець, перехоплений тонкою ґумкою пакетик із піґулками, слоїк із водою — запивати, мобільник. Його демонстративно вимкнула.

Жінки рушили одна за одною до суміжної кімнати. В прочіллі дядько-жінка зупинилася, озирнулася. Йти за ними? Певно, що так. Що за цирк?

Сусідню кімнату вмебльовано під сільську корчму. Дорого, стильно й вишукано: дубові панелі, декоративні мисники з дизайнерськими розмальованими полумисками та глечиками, дорогущі гаптовані рушники, тесаний стіл, ослони з різьбленими спинками, обереги, плетені з соломи серветки під тарелі. На стінах — примітив і авангард. Схоже, не репродукції.

Дядько-жінка вказала місце. Навпроти другої жінки, мабуть, господині. Кулик роздивилася свою візаві. Обличчя вилицювате, циганкувате чи що, брови дивними кущиками, порцелянові голлівудські зуби, надто яскравий, як на домашній ужиток, макіяж — із зеленими тінями, рум’янами, червоними вустами. Зачіски не видно під крислатим капелюхом. На кого чекаємо? Де Лідка? Де мій син?

Господиня глянула на дядько-жінку. Та зателефонувала.

— Ви де? Гаразд. Чекаємо. Вже під’їжджає, — відійшла до пульта з екранчиком.

Везуть сина? Загупало в скронях, ще бракувало гіпертонічного кризу. Дістала піґулку, воду. Зараз усе з’ясується. Лідка вже їде. Коли ми бачилися востаннє? На засіданні суду? Ні, тоді Лідка вже втекла до Америки. Вагітна моїм сином.

Дядько-жінка побачила когось на екранчику, натиснула кнопку. Вийшла. Хутко повернулася, стала в дверях, пропускаючи до «корчми»…

Кулик здалося, що ослін під нею хилитнувся й поїхав убік. Схопилася за стіл. Зморгнула, кліпнула.

До «корчми» входив, потираючи руки з морозу… Стас Кучерявий. Із котрим щойно вранці радилася, як уполювати Ліду Олійник.

Що її тут вочевидь немає. Не буває, щоб довіку було ніяк, якось же воно буде…

— Сідайте, — дядько-жінка заходилася накривати на стіл.

Принесла хлібину, хлібницю. Ножі виделки тарілки, порцелянову супницю з ополоником.

Розлила щось запашне із шматочками картоплі й м’яса, гілочками кропу на поверхні між бур штиновими масляними озерцями. А Стас сподівався побачити тут Кулик? Незвично мовчав, схоже, сюрприз і для нього.

Господиня взяла хлібину, ніж і вправно, по колу, зрізала золотаву хрустку шкоринку з усього буханця. Поклала біля своєї тарілки. Хліб по вернула до загальної хлібниці, обскубаний, жалю гідний, беззахисний якийсь. Кулик не зводила очей з цього дійства. Вона колись бачила таке.

Обрізання шкоринки. Коли? Ким? За яких обставин? Тоді, колись, це вразило її. До глибини єства.

Людина, яка любила з хліба лише шкоринку, не чекала, поки хліб природним шляхом вичерпається до окрайців, а просто брала й зрізала з нього всю смакоту, р-р-раз і квит, можна споживати, їж заїсися. Тоді Кулик спробувала повторити цей номер удома, навіть узяла хлібину й ніж, примірилася. Ні, вона так не зможе, ніколи в світі. Чому — не розуміла. Просто не зможе й годі… Згадала! Так робила Лідка Олійник під час їхнього першого знайомства.

— Чекаю-чекаю, коли ж упізнаєш, — осміхнулася господиня.

Занизький, прокурений, сказати б, голос, дещо неприродний.

— Нарешті. Хіба мене аж так спотворили?

Щиро кажучи, хотіла з ними судитися, бо мені нове обличчя теж не дуже, і зі зв’язками голосовими схалтурили… а тоді змирилася. За компенсацію. Цілком прийнятну.

Розфарбована незнайомка говорила слова, що їх могла сказати Лідія Олійник. Обчикрижила хлібину жестом Лідії Олійник. Постало в уяві Кулик контрастно й опукло: ось вони з чоловіком Ігорем отримують папірець з адресою потенційної сурогатної матері свого дитяти, ось їдуть до передмістя, оглядають ошатний будиночок, залишаються задоволеними знайомством із усміхненою чепурухою Лідою Олійник, яка ще й пригостила їх смачнючим борщем. Їжте-смакуйте, дорогі, в прямому сенсі слова, гості, хлібця візьміть, р-р-раз, я цілушки смерть люблю…

— Заціпило, прокуроршо? Бери ложку, не отруїшся.

Нова Лідія апетитно сьорбнула супу, захрум тіла окрайцем. — І ти, Стасику, призволяйся, з морозу супцю — це адекватно. Грипо, насип йому більше.

— Здрастуйте, Тетяно Іванівно, — спромігся Стас.

Тим часом Раїса у своїй квартирі пильно дивилася на стрілки годинника. Коли вони точно зійшлися на десятій, набрала номер телефону.

Стас у домі Крутої відповів. Вислухав Раїску, кинув у трубку: «Дякую, я вже знаю».

Кулик ошелешено дивилася на Стаса.

— Вона… тобі… платила? І ти за мною стежив? І на її гроші купив мою квартиру!!!

— Еге ж, смішно? — веселилася Крутая. — На мої грошики мене ж і розшукують. Це Стасик так придумав. Добрий вишкіл у тебе пройшов, макітра варить. Гаразд було б випити за побачення, та не вживаю, й нікому не раджу, окрім мільйонів покупців мого товару. Розмова серйозна буде, не проста розмова. А щоб порозумітися, почнемо з відеосеансу.

Дядько-жінка, яку нова Лідія назвала Грипою, встромила касету у відеоплеєр. На екрані з’явився малюк з русявим пухом на тім’ї — намагався схопити яскраву іграшку з-за кадру. Пирхав, пускав бульки. «Скажи «мамо», ось сюди скажи «мамо», — наполягало голосом Грипи, — дам зайчика». Малюк сказав «мамо» і запирхав. Це був той самий голос… Із нічного телефону…

Весна цього року впала раптово. Як кохання з першого погляду, як дорожньо-транспортна пригода. Вчора сусідська хата зникала за сніговою віхолою, а сьодні ранок викотився рум’яним млинцем, підсмажувався на спекотному осонні, дириґував наспіваним за мільйоноліття хором аматорів весняного щебетання, скрапував із даху вчорашнім снігом, гнав у гілках саду застиглі за довгу зиму соки, запевняв, що жити гарно і ніхто ніколи не помре.

Юрко Володимирович Шевченко, дипломований медик і народний цілитель, став на порозі хати у трусах та майці. Бороду куйовдив смачний свіжий вітер, плутав довге, до плечей, волосся, ворушив дрібне пір’я на плішкуватому тімені.

Як там назвала його Зірка Симчич, приїхавши сюди по допомогу? Щезник. Е-е-ех, жизня!

— То що, Антоне, кажуть, весна? — запитав Щезник. Білявий собачка на струнких довгих ніжках, схожий на зачарованого принца, нервово позіхнув на повну зубасту пащеку: «Спати треба менше, я ту весну вже дві години, як зустрів».

Антін покрутився на одному місці, збуджуючи перистальтику, й присів під парканом, писком до хати, задком на висхлий кущик торішньої, колись жовтогарячої хризантеми. Із хати, одна за одною вистрибом — Ладка, чорнява, з білими та жовтими підпалинами собача молодиця і присадкувата, стара, беззуба Рудя. Ладка прожогом прогнала гороб’ячий нахабний гурт, що вже злітався на дармові харчі з усього кутка. Геть, злидні! Киш, кому сказала, торбохвати! Горобці галасливою хмаркою пурхнули, обсіли розлогий жасминовий кущ перед вікнами, і ну — крила в боки — сварити скнару Ладку, виповідати їй родові гріхи з собачого діда прадіда. Скажіть спасибі, що я не літаю — була відповідь Ладки — але як підстрибну, то начувайтеся.

Щезник потер ногою ногу, земля ще холодна, крутнувся до влежаного хатнього затишку з іще не вистиглою з ночі грубою, швиденько напнув штани, светра, уступив у повстяні валянці з калошами, обмотав шию вовняним шарфом, накрив тім’я сірою шапочкою чеченкою. На кухні завантажився кульками з пшоном.

Горобці на жасмині пащекували. Щезник щедро посипав пшоном усі підвіконня, соснові окоренки, розставлені по двору, літній стіл під розлогою старою яблунею на ймення Оксюта.

Коли купив цю хату в придеснянському селі, подумував, як її назвати. Поспитав сусідських бабів, чиєю була хата споконвіку, доки не почали нею гендлювати дачники. «Бабина Оксанина, — сказала сусідка Параска Ничипорівна. — А по вуличному бабу звали Оксютою». Так і назвав хату й стару яблуню над нею, перевесницю хати.

Бе-бех! — аж струснувся паркан. Із позадвору штурмував хвіртку Рекс, за пропискою сусідський собака, а за місцем проживання та прохарчу — ще один Щезників утриманець. Рекс уособлював наочний приклад правильного трибу життя.

Мишкував на лузі, не цурався й іншої дрібної мисливської здобичі, дохарчовувався у трьох сусідів — Щезника, Сашка дачника та Віті бульдозериста. За це віддано служив, усіляко демонструючи приязнь, готовність захищати годувальні редути до останнього ікла й пазура.

Вільний від обходу їдлоблоків час присвячував фізкультурі та спорту — доганяв усі мотоциклі тарагайки, що курили вулицею, мчав, яко вітер за кожним автом, обгавкуючи його на повні легені, шугав курей, бо подобалося йому, як вони панічно злітають над парканами. Або просто заради мистецтва, штуки для штуки, з шаленою швидкістю, як та махновська кіннота, матлявся вулицею туди сюди, «кришував» свій куток, від баби Каті Бецички до Грицька відставного полковника, сина баби Марусі. Аби всі бачили — ситуація під контролем, но пасаран[1]. Рекс не пив, не палив, не вживав наркоти, мало й нечасто їв, спав на холоді, виснажував себе фізичними вправами. Тож не мав жодного жовтого зуба, загоював рани на собі, як на собаці, мав стійкий імунітет до кліщів, тьху тьху тьху, і відбивав у сусідських гавкунів усіх охочих до вітчизняного сексу хвостатих молодиць.

Щезник упустив захеканого в двір.

— Як зламаєш хвіртку, то полагодиш?

— Ні, — чесно зізнався Рекс, по сільському званий Кучмиком.

— Ну, Реку, дожили ми до весни? — Щезник почухав кудланя за вухом.

— Мені б на зуб щось кинути… — мрійно підсьорбнув слину Рекс.

Закумкав у хаті телефон. Кого зраночку пробиває на спілкування?

— Вас турбують з офісу Лілії Іванівни Крутої.

Ви маєте реєстраційне свідоцтво і ліцензію на діяльність цілителя під номером…

— Маю. Даруйте, з якого офісу?

— Відомого підприємця й мецената Лілії Крутої.

Торговельна марка «Крутая», популярні лікеро-горілчані вироби «Горілка Крутая», «Тернівка Крутая», «Бальзам аматорський Крутий»…

Щезник згадав: якийсь час з телевізора й газет не злазила підприємиця на таке прізвище. Її сорокаградусний крам потіснив класику на горілчаних полицях навіть тут, у селі. «Крутая» грамотно будувала входження в завізний уже український ринок — гірка продавалася за демпінговими цінами, була прийнятна на смак, гарно дизайнована, впадала в око назвою, підкріплювалася чи не щоденним бомбуванням: «Крутіше буває лише «Крутая»! «Бравісімо, «Крутая», крутісімо, браво!», «Круто сядеш — круто вип’єш!», «Від усього «Крутого» немає болю головного!», «Круті хлопці п’ють «Крутую» й крутішають», «Круті дівчата «Крутої» не п’ють, а люблять крутих хлопців, які п’ють лише «Крутую»!», «Круто, браття, круто, круто, браття, жить, з пляшкою «Крутої» не доводиться тужить!»

Згадав і новопосталу горілчану королеву, розпіарену, як кінозірка: чорнява, циганкувата, у крислатому, з верейку, небаченому капелюсі з хутряною облямівкою і такій самій шубі до п’ят.

Ньюкра розводилася про добро й справедливість, про своє сирітське дитинство, показувала телекамерам провінційний сиротинець, який утримувала власним коштом — від вітамінних харчів діткам до ремонту приміщення. «Спасибі, мамо Лілю! Приїжджайте ще!» — скандували хором сирітки на тлі нової гральної кімнати з телевізором.

«Добре, що вже й нові розуміють, що ділитися треба, це вигідно й перспективно для бізнесу», — дотично думалося тоді Щезникові.

— То який стосунок я маю до вашої Крутої?

— Лілія Іванівна має до вас ділову пропозицію.

Чи не могли б ви приїхати на переговори до нашого офісу?

— Прощавайте. І не турбуйте більше.

Синхронно мобільник Командо, який зупинив авто, щоб купити букетик пролісків, заграв Інвенцію та фуґу Баха, що їх встановила Зірка замість «Атас» у виконанні «Любе». Почувся незнайомий, готовий захлинутися голос.

— Це Олійник Василь, ти… ви мене пам’ятаєте?

— Чоловік Лідії Олійник?

— Колишній. Слава Богу, впізнав, а то я думаю, не впізнає, а тут таке діло…

— Чого б це я тебе забув. Ти мені ще збирався риболовлю показати, де жерех бере, як порося.

Як ся маєш, старий друже? Спадкоємцем ще не розжився, як збирався?

— Не про це… слухай, не знаю, як і сказати…

— Ротом кажи.

— Ти зараз де?

— На роботі, — Командо зрушив з місця.

— Виручай мене, брате, бо ґиґну. Я мерців боюся ще змалечку. А вона — там…

— Ти де?

— У Лідки вдома.

— Тобто?

— Та чорти занесли, а тут таке діло… Пам’ятаєш, як їхати? Виручай, брате, більше нікому…

Прошу тебе… Я тобі кіньми одроблю.

Темний джип припарканився біля колишньої оселі Лідії Олійник у передмісті Києва. Командо виліз, постукав у знайому хвіртку, діткнув її.

Хвіртка відхилилася. На звук не озвався собака, тільки пустка буди та товстий дріт через двір.

Командо роззирнувся. Занапащенням війнуло з колишнього чепуристого обійстя. Не мукав хлів, не рохкав саж, не греблися кури. Пройшов мощеною стежкою до будинку, на веранді піддалися незамкнені двері. — Є хтось? — гукнув Командо.

— Слава Богу, ти приїхав! — вихопився з кімнати Василь Олійник, колишній чоловік колишньої господині. — З живих тільки я.

Василь нервово курив «приму», припалюючи цигарки одну від одної.

— Вона — там, — показав на кухню. — Іди сам.

Я боюся.

На кухні, сяк-так прибраній, з немитим посудом на столі, недоїденим борщем у мисці, сиділа мати Лідії — баба Надя. Радше — напівлежала боком, спершись спиною на стіну, рукою на стіл, неприродно простягнувши одну ногу, зігнувши другу. Неначе намірялася підвестися, та щось їй завадило. Схоже — нагла смерть. У цьому не треба було й переконуватися, бо живі люди так не сидять і так не дивляться. Слухавка з апарата, що стояв на кухонному столі, лежала поруч, випала з руки.

— Міліцію викликав? — гукнув Командо.

— Я тебе викликав.

— Мудро. В хаті ти, я і труп. Вернісаж.

— А ти хотів, щоб я тут був сам один з… трупом?

— Набирай міліцію, «швидка», схоже, не потрібна. Що тут сталося?

Олійник глянув на телефон поряд з рукою небіжчиці, сухо ковтнув.

— Ти… цей… дай мені свого телефона…

— Обачно. Тут нічого не треба чіпати, аж поки вони приїдуть, раптом сліди якісь залишилися.

— Сліди чого? — Олійник на мобілці не відразу натицяв неслухняним товстим пальцем нуль два, продиктував адресу, пояснив, як краще проїхати.

— Можливого злочину.

— Підімо звідси, бо я з нею поряд зараз точно ґиґну, — жалібно попрохав Олійник, — мене в дитинстві мертяком злякали, досі не можу дивитися.

Вмостилися на веранді. Олійник зім’яв порожню пачку «прими». Кинув на підлогу, схаменувся, підібрав швиденько, запхав до кишені.

— Курити є?

— Кидаю, то з собою не ношу. Потерпиш, мабуть, пачку скурив.

— Дві.

— Розповідай, кажу.

— З того часу, як ото баба Надя проти Лідки свідчила, в смислі, що вони Лідчиного вітчима на той світ допровадили, я тут і не був. Лідка, кажуть, втекла світ за очі, а баба, кажуть, з глузду зсунулась… худобу розпродала, собаку сусідам віддала, курей порізала, замкнулася тут і окрім церкви — нікуди. Гріхи замолювала.

— Хто розповів?

— Сусіди… Не знаєш, Лідка не знайшлася?

— Знайшлася. Вона загинула в Америці, під час теракту.

— Бог прибрав, виходить… Це добре. В смислі, Бог усе бачить.

— Ну?

— Ну, живу я собі, живу, забуваю вже про всю цю історію, життя, воно своє бере, женитися мощуся, гроші на «жигуля» потроху збиваю, хочу «універсал» купити, щоб дачу добудувати, на ньому дошки возити можна… Про що я?

— Про «жигуль універсал» і дошки для дачі.

— Та ні. Ага… Аж сьогодні мені дзвінок на роботу. Теща, колишня, ну, баба Надя, значить… Я її не впізнав… Якась перелякана чи що… Каже, Васюню… вона мене Васюнею кликала, коли на сварити хотіла… Васюню, каже, дитино… Тут я зовсім нічого не пойняв: яка я їй дитина, зроду віку нічого такого… Падлюкою товстожопою був, казлом смердючим був, навіть підарасом один раз був. А дитиною… Ну, думаю, правду казали — зірвало стріху в старої.

— То чого вона від тебе хтіла?

— Я не в’їхав, чесно. Встигла сказати, щоб швиденько до неї прийшов, й по всьому. Тоді чи трубку кинула, аж об стіл стукнулася, чи вже її кіндрат ухопив, наче урвалося щось. Я кричав кричав у телефон, а вона вже не чула… Ну, я й подумав, може, їй щось помогти, яка не яка, а стара жінка. І приперся. А вона… вже така. Я злякався й тобі подзвонив, я жмурів з дитинства…

— Та вже казав разів дванадцять. Хто її міг налякати?

— Не зналася вона ні з ким останнім часом…

Ти диви, як здорова була, я для неї казьол і підарас кончений, а на допомогу покликала не когось, а мене. Ти що небудь у жінках розумієш?

— Стій тут, ментівку виглядай. А я подивлюся на кухні.

Командо повернувся до небіжчиці, уважно огледів приміщення, намагаючись нічого не торкнутися, особливо столу: що на ньому стоїть і лежить, на скількох накрито, чи немає попільнички з недопалками. Щось таки вгледів на підлозі, всунув до кишені. З вулиці почувся звук авта, голоси. Глянув на годинника: швидко приїхали.

Вийшов з кухні.

«О, мій милий Кандиде, ви знали Пакету, гарненьку служницю високошляхетної баронки; я смакував у її обіймах райську насолоду, і саме нею спричинено ті пекельні страждання, які, як бачите, я терплю. Вона була заражена і, либонь, уже померла. Пакета отримала цього подарунка від одного надто вченого францисканського монаха, котрий дошукався джерела зарази: він підхопив її в однієї старої графині, а ту нагородив кавалерійський капітан, а той мав завдячувати одній маркізі, а та дістала її від пажа, а паж — від єзуїта, що, бувши за послушника, надбав ґанджу навпрямки лінії від одного з посіпак Христофора Колумба…»

Зірка глянула на гіпсове погруддя Вольтера у римській тозі і з лавровим вінком на лисому черепі. Можливо, саме в такий спосіб невідомий скульптор підкреслював хрестоматійну велич французького філософа дотепника. «Усі найпоширеніші чужоземні мови можна вивчити за шість літ, але для вивчення своєї замало цілого життя, — Вольтер тонковусто саркастично осміхнувся Зірці. — Цей мій афоризм на другому місці за згадуваністю і вживаністю після однієї недолугої максими, що її я видав, паки, у хвилину шлункових кольок. Ідеться про «я не поділяю ваших переконань, але віддам життя за те, аби ви могли їх висловити». Сказав і сказав, чого не бовкнеш за знегіддя. А у вашому часі мене, мабуть, і знають єдино за цим, даруйте, крилатим ви словом. Подумати лише: померти за чужу нісенітницю, або гірше — якусь людожерську ідею! Жалкую, що тоді не сказав собі: Франсуа, фільтруй базар! У вас дуже цікава мова, мадам Командо!»

Малюк усередині Зірки поводився спокійно, весняна млість дошкулила й йому. Зранку не працювалося, бажалося одного — спати, лягти на нагрітому сонцем дахові балконі, гарно вкутатися від ще прохолодного вітру кожухом і… «Пли-и-иве човен, води-и-и повен, та все хлюп-хлюп-хлюп-хлюп, та все хлюп-хлюп-хлюп-хлюп, та все-е-е хлюп-хлюп-хлюп-хлюп…» Сплюхою ставала Зірка відчайдушною, може, ще й тому, що прагнула дізнатися ім’я дитинки. Спитала якось Командо, як би він хотів назвати сина чи дочку. Командо сказав: нічого не вигадуй, уві сні дізнаєшся, тобі скажуть. Це збігалося з Зірчиною теорією, що дитя народжується тільки тоді, коли саме схоче і в тих, у кого схоче. Отож має повідомити й ім’я. А як не насниться? Гортала святці.

— Послухай, Максе, які імена є: Клим, Северин, Нестір, Лаврін. А може, назвемо на твою честь Максимом? Не сердься, ти у нас залишишся один єдиний гарний Максимиліянчик. Ми хлопчика назвемо Орестом на честь мого неня, а дівчинку — Дзвениславою. Дзвінкою. Бо — красиво. А щодо легенди про Довбуша, буцім Дзвінка його занапастила, то, по-перше, це міт, по-друге, не ходи до чужої жінки, як ти такий герой, а по-третє, не треба перекладати з хворої голови. Як сказано в пісні: «було б віри їй не ймити». Утвердилася в своєму рішенні, коли до рук потрапив часопис «Четвер» з романом нової літературної зірки Любка Дереша.

Там героїню звали Дзвінкою. Роман сподобався: свіжа озонна проза, не сподівалася від одноплемінників такого. Буде Дзвінка й квит.

Нікому поки про свій рішенець не повідомляла. Тато Орко на все пристане, хай би що мазунка доня вчинила. А Командо… Досить і того, що буде — Командович. Зірка осміхнулася.

Зашарудів ключ у дверях.

— То що там із Василем Олійником? — заскочила Командо зненацька.

— Звідки знаєш? — поклав собі нічого неприємного Зірці до часу не повідомляти, надто з минулого, яке варто закопати в душі й залити бетоном.

— Будь-яка жінка — відунка й потрібну їй інформацію зчитує з аури.

— Нічого не сталося.

— Аби це повідомити, Василь Олійник, котрого ти бачив двічі у своєму житті, а востаннє над два роки тому, вишукував по всьому місту твого телефону, аж поки на мене набрів? Подзвонив тобі на мобільний, який я йому й дала, і сказав: здрастуй, дорогий друже, у мене все прокволом, чого й тобі бажаю від щирого серця, кінець зв’язку.

Командо підхопив на руки Макса, пішов на кухню. Зірка — наслід.

— Мий руки, сідай, розповідай.

— Чому всі жінки, припрошуючи до столу, кажуть: мий руки?

— Які ще жінки тебе годують у себе вдома?

— Мама так казала, ти кажеш.

— Бо знаємо, з ким справу маємо. Не заведеш на манівці, пусти кота, їж нормально й розповідай.

— Бачиш, Максе, ти для нашої мами вже — кіт. А був синочком. Так вона й на мене скоро скаже: мужчино, мийте руки…

— Не бігай, як миша од віника. Розколюйся. І я тобі навзаєм щось розповім.

— Чуєш, Максе, торгується. Гаразд. Обіцяй не брати до серця…

— Не обіцятиму, бо за мене потурбувалася матінка природа, вагітним встановлюється міцний бар’єр чутливості. Організм сам не реаґує на прикрі новини.

— Померла Лідчина мати.

— Баба Надя?

— Олійник прийшов до неї, а вона… Начебто серцевий напад.

Зірка взяла кота, як завжди, коли хотіла доторком до наелектризованого ніжністю котячого хутра гоїти душевну рану. Бог є. Бог помстився. Лідка хотіла знищити Зірку особливо жорстоким робом… І де вона зараз? Як жила баба Надя після суду? Її дитина, її єдина донька — дітогубиця! Лідка на землі не помстилася матері за зраду, то забрала її за собою. Хто й де міряє, зважує, визначає міру помсти? Гріх казати, але на землі стало ще легше дихати, коли зникла ще одна злочинна родина… Не проросте більше диявольське насіння. Хай Бог милує, але не вільно тобі, бабо Надю, до царствія небесного, оно Лідка тебе вже виглядає з пекла…

— Хто її ховатиме? Окрім Лідки дітей не має, родичів наче теж? — запитала Зірка.

— Очевидячки, Олійник.

— Ти дав йому грошей?

Командо зосереджено колупав виделкою.

Зірка накрила руку чоловіка своєю. — І добре вчинив.