Крутая плюс, або Терористка-2

Серія п'ята Тетяна Кулик — нове розслідування

Після пароплавного пікніка Крутая дала всім відгул. Гульки тоді скінчилися невдатно. Висадили Зірку з чоловіком. Гостям оголосили: ніякого нещастя, радісна подія — нова людина проситься на світ. Випили ще й за це. Крутая після пригоди оскаженіла. Цмулила напої, заїдатися почала з гостями. Зінька з Пікайзеном ізолювали її в каюті, гості не помітили й догуляли за повною програмою. З циганами.

Кулик увімкнула телевізора — звичка слухати новини. Путін в Англії катається в королівській кареті з Єлизаветою. У російської президентші капелюх міг бути й меншим, бо перевершила своєю верейкою саму монархиню. Що, приклад Крутої з її леґендарними капелюхами інфікував і російський бомонд? По Зіньчиному — боморд?

Газогін Одеса—Броди поділять з москалями. Півтора мільйона одержав технічно нокаутований Віталик Кличко. Усім би такі гонорари за життєві поразки… Спалах гепатиту в Суходольському.

Дивно, що лише там. Погода не цікавить.

«Жахливий випадок стався в одній із квартир Києва. Внаслідок необережного поводження з газом загинули дві жінки й пес. В оселі проживала самотня пенсіонерка, інвалід. Прибулі працівники міліції та спеціалісти констатували, що жінка та її собака отруїлися газом. Як там опинилася друга жінка, мешканка того самого будинку, яка тривалий час перебувала на стаціонарному лікуванні у психіатричному шпиталі, на разі невідомо.

Поза сумнівом, саме вона поставила грітися воду на газову плиту, бо в будинку припинили гаряче водопостачання. Уклалися спати зі снодійним, забувши про воду. Вода скипіла, залила форсунки. Обох ідентифіковано за знайденими у квартирі документами. Попередні версії про можливий теракт чи вбивство підтвердження не знайшли.

Подію кваліфіковано як нещасний випадок. Кримінальної справи вирішено не порушувати».

Вимкнула телевізор. Ігорок притарабанив до мами іграшки, вимагав уваги. Тетяна пригорнула сина. Рідне тепло заспокоювало. Що сказали: інвалід? Друга жінка несповна розуму? Господи, як же її звали. Ту підопічну Зірки… Аїда?

Дездемона? Щось оперне. Кулик лихоманково зателефонувала Стасові.

— Травіата Голуб, наша стара знайома, справа про отруєння дітей у ліцеї, — відгукнувся Стас. — Ви теж чули?

— Це вона?

— Вона.

— А інша?

— Марія Ярова. Та не хвилюйтеся, Тетяно Іванівно. Перебехали снодійного жіночки. Передозняк і в Африці передозняк…

Ярова. Свідок у процесі. Де з’ясувалося, що винною в отруєнні на смерть кількох людей, кількох дітей була… Лідія Олійник. Посудниця дипломатичного ліцею. Травіата Голуб… Як її називала Зірка? Травка. Травка зростала разом із Зіркою й Лідкою. Тоді зробилася незумисним знаряддям злочину в Лідчиних руках… Перебрали снодійного? Разом з собакою? Пес зазвичай п’є проти ночі барбітурати?

Склала план слідчих дій. Піти до колишнього будинку Зірки, розпитати сусідів, чергових, з’ясувати, хто приходив… Як у квартирі Ярової опинилася Травка? Має знати Зірка. Кулик зателефонувала Командо.

— Як Зірка?

— Треба лежати, не хвилюватися. Найліпші лікарі — тут. Ви, Тетяно Іванівно, щось маєте мені сказати?

— Ви чули?

— Чув. Це — вони, — відповів Командо.

Тепер мовчали обоє. Промовистіше за докази.

Командо точно знає, що Кулик щось знає. А вона й не заперечувала. Син доламував іграшковий телефон, сопів, сердився.

— Зірці вітання. Я забіжу до неї, коли дозволять лікарі. Завтра їду на тиждень…

— Працюєте на вибори Крутої?

— Як і ви.

Крутая реанімувалася після пиятики суворою, діловитою. Хіба запалі очі в темних тінях та легкий треморок рук виказували організменні випробування.

— Учора прилетів з Англії Віталик, влаштував мені сцену біля фонтану, — повідомила вона Кулик.

— Віталик — мій син, забула? Від Юрона Шевченка.

Кулик знову пригадала судовий процес над Зіркою Симчич. Невисокий кремезняк із довгим волоссям і сивуватою бородою по груди. Знахур…

Свідчив проти Лідки Олійник. Яке прозвисько дала тоді цій колоритній особі Зірка? Щезник.

Це — перший чоловік Лідки. Мовилося щось про їхнього з Лідкою сина.

— Я вилупка пхаю вчитися до англійського коледжу, гроші вгатила. А воно губу копилить: Англія йому — пхе. Оно, каже, єльцинський онук не схотів там учитися. Єльциня — як собі хоче, а Крутеня — буде. Попередила: не викаблучуйся — ноги повисмикую. Другий день воюю. Воно мені зараз треба, як коту мобілка… Я просила тебе скласти довідку про скелети в шафі мого найближчого конкурента Саливоненка.

— Ось. Майже чистий.

— Чистий власник комерційного банку?

Кандидат у мери? Тричі ха-ха. Добряче замаскований, метикований — без варіантів. Язик помелом, сам собі піарник — стопудово. Погано риємо. Ось висновок аналітичного центру виборчкому — у другий тур найпевніше проходжу я… І він, Грицько Саливоненко. Мать городов руських плюс народний банкір. Мені сильно підсирає його гасло дармової свинини для киян.

Крутая штовхнула стіс листівок основного конкурента. Вбирала око яскрава, поліграфічно по дизайнерському досконала Грицева обіцянка провести р-р-реформу у збиранні та переробці вторинних ресурсів. Народний банкір обіцяв в окремо взятій столиці втілити в життя одвічну мрію трудящих мас — харчі з повітря. З відходів, з лушпайок, що те саме. Так у світі, так у Европі, так житимемо й ми! Коштом міста споживач харчів отримає спецтару: целофан — в один контейнер, кришечки від пляшок — до іншого, бомажки — в третій, а рештки харчів — у четвертий, зі зворушливими свинячими писочками на боці. Місто відгодовує свиней, свині — місто! Ґеніяльно, як фізичний закон збереження енергії: ніщо нікуди не дівається, ніщо нізвідки не береться. Одне перетікає в інше.

— Запускаймо акцію: Київ без сиріт і покинутих старих. Нам не можна програвати, — Крутая важко підвелася з фотеля. — Ось подивися, Тетяно. Слогани Пікайзена — «Сиротам Києва заздритимуть домашні діти!», «Лілія Крутая всиновлює всіх київських сиріт!», «Сироти Крутої — круті сироти!». Має спрацювати.

— Останній не треба. Можуть подумати, що ти когось сиротиш…

— Що там у Пікайзена з Зінькою? Ходять парою. Як твікс.

— Тобі діло?

— Мені до всього діло… Хочу з тобою, Тетяно, порадитися. Завести б нам персонального ворожбита й знахура. Який би ото на сеансах клієнтам вкручував голосувати за мене і все таке. Нічим не можна нехтувати…

— Якщо знайдемо путящого.

— До цього все хилиться. Юрон мій шари бари народу залимонює. Народний цілитель, блін, з вищою медичною освітою, між іншим. До біса популярний, як колись Кашпіровський. Зінька дзвонила — він не відгукнувся. Ти повідом Юрона, що через Червоний хрест я знайшла його синочка.

Всиновила. А тепер, зглянувшись на його батьківські сльози-шмарклі, ладна відірвати цього бевзя Віталика від зболілого серця й передати з рук у руки татусеві. За невелику дружню послугу.

За мобілізацію до моїх лав електорату.

— Віддаси сина?

— Віддам.

— Не вірю, Лідко!

— Цить, я тобі не Лідка. Я майбутній мер трьох мільйонів городян. А щоб повірила, розповідаю тобі душевну історію. Я ото як приїхала, подалася до рідної домівки. Росте черешня в мами на городі, чула пісню? Кортіло подивитися в очі старій зрадниці, яка зреклася рідної доні на суді, царство їй небесне, курві. Вона мене не впізнала, сидить, як срака в штанях: ви хто та ви що? А я й кажу: здрастуй, мамо, повмирали ми не всє, босіком би пробіжацця по росє. Вона хап за серце, ще не вірить.

Пару епізодів з дитинства мого золотого, безтурботного їй нагадала… Знали лише я та вона. От, приміром, як вона різки та в солі вимочувала, щоб мої рани довше гоїлися. Я на фізкультурі в школі стидалася роздягтися. Як у педагогічних цілях на вихідні мене до батареї прив’язувала. Всі — у драмгурток, Джульєту грати, а я, як сучка блохата, сиди над люмінієвою мискою з водою і тазиком замість параші… Тут повіриш. За телефона вхопилася. Олійник, мій другий чоловік, щоб, значить, порятував. Правець від перехвилювання й удавив її. Я не чіпала, не було потреби. Мамаша очі витріщила й — готовченко.

— Замовч!

— Хочу, аби ти втямила, що не катюга я, а жертва безневинна. А ти кажеш: Гриць Саливоненко. Йому до мене сто верстов до небес, і все пішки. Мене назад, до народу, не заженеш. Бо там — кака. Хто без гріха, хай кине в мене камінь. А я той камінь перехоплю, як гранату лимонку, і — назад. Вилетить — не впіймаєш. Щось сумна ти й невесела… Чи не заміряєш проти мене чогось?

Не юристом хазяйської фірми, а старшим слідчим прокуратури дивилася на Крутую Тетяна Кулик. Яка невгамовна вітальність, який невситимий голод до життя. Де, на якому звиві існування зіпсувалося коліщатко, вилетіла шайбочка, пошкодився ген, не так розташувалися зірки на небі? Лідка створена з глини для виробництва великих людей. Відміряно їй щедрою рукою.

Всього. А крапелину чогось не додано. Називається по різному: совість, сумління, людяність. Слова безсилі й жалюгідні. Мати в дитинстві припинала до батареї, а вона виросла й убила людей, дітей.

Бо хтось їй заважав брати в ліцейській їдальні помиї для відгодівлі свиней, а хтось просто потрапив під руку… А оно хлопчика в Миколаївській області порядна родина на руках носила, а він узяв і застрелив тата, маму, сестру з братом. Бо заважали вільно розвиватися. Телевізор дивитися. Не дозволяли обрізати хлібину по колу, де хрумкий окраєць…

— Був такий філософ — Іммануїл Кант… — мовила Кулик.

— Без тебе знаю.

— Вчора Пікайзен удосконалив його затяганий афоризм. «Досі мене дивують дві речі, — сказав Пікайзен. — Зоряне небо над головою і чому після прання у мене завжди залишається по одній шкарпетці з кожної пари». Замірів проти тебе, Ліліє Іванівно, я не маю. Винна тобі гроші. Коли віддам, повернемося до цієї розмови.

— Як я люблю мати справу з вихованими і порядними. Не вкусити за ногу того, кому винна, а спершу борг віддати… Культурно. Мені б таке й не прибандюрилось. Коли повернемося до теми — переконаєшся: я геть не винна. Ні в чому проти всесвітньої людської природи і практики я не согрішила. Якщо ти щось тямиш поза лукавою криміналістикою.

Дзвінок Елли Ганської з Америки заскочив Командо в лікарні.

— Зробила все, що змогла. На згарищі Всесвітнього торговельного центру знайшли сумку з документами Лідії Олійник. Поруч з рештками жінки. До реанімації, а згодом до реабілітації потрапила непритомна. Черепно-мізкова травма, опіки, спотворене обличчя, таке інше. Наслідок — ретроградна амнезія. Згадала лише, що звати Крутая Лідія Іванівна, приїхала з Росії. На тому й удовольнилися. Решта — як у всіх жертв. Лікування, пластичні операції коштом держави і всіляких фондів. Відшкодування. Мільйони отримала — точно. Нові документи. Повернення додому. Порівнявши, можна допустити з великою ймовірністю, що ця Крутая — Олійник…

— Не доведеш.

— Удалося здобути з реабілітаційного центру біологічні матеріали для ідентифікування, простіше кажучи, краплину її крові. Передаю з нашим практикантом, який за два дні повертається додому. Як діятимеш — тобі видніше…

— Дві секунди, Елло. Лідка була зареєстрована в центрі штучного запліднення, там є її аналізи. Я здобуду.

— Щасти. Перекажи Юркові Шевченку, що Крутая двох дітей, хлопчиків, підлітка й малого, вивезла до Москви.

Зірка одужувала, та не душею. Ніщо нікуди не поділося. Зринула відраза до Командо… «Як він міг» замінилося на «як могла я». Так розслабитися, геть стерятися відчуття реальності. Сміялася над бабами: заламують руки, як бідні Лізи й багаті Маріанни, тужать, що їх покинули. Покинути ніхто нікого не може. Покидають спільний човен тоді, коли сконає кохання. І немає на те ради. Плач не плач. Любов свобідна, світ чарує, законів геть вона сильніш. Крапка. Підпис — Кармен. А от же — болить… Бісенію, коли мене дурять.

— Ти щось сказала? — нахилився турботливо Командо.

— Не люблю, коли мене дурять, — речитативом відкарбувала.

Розгубився.

— Я не люблю, коли мене дурять. А тому прошу тебе піти й ніколи більше сюди не приходити. Про все, що буде треба, тобі повідомлять офіційно. І вона супокійно і розважливо виповіла остовпілому чоловікові про свої підозри щодо його невірності (яке смішне й вульгарне слівце!). Лілія Крутая… лайкова квітка… білий танець.

У такі психологічні практикуми життя допіру Командо ще не заганяло. Він панічно мовчав. Суцільне безглуздя. Сказати Зірці, що Лідка Олійник жива? Про реінкарнацію Лілії Крутої? На яку вони обоє працюють. Поділитися роздумами про сучасну ролю в цій смердючій кримінальній драмі колишньої прокурорші й екс-порядної людини Тетяни Кулик, яка тепер працює на ту саму Крутую Олійник? Розповісти про Травку й Маріванну? Про Шерифа? Застерегти, що й сама Зірка та їхня дитина можуть стати мішенню?

Напередодні пологів… Легше в окопах. Тут — свої, там — чужі. Своїх — бережи, чужих — навпаки.

Право, ліворуч!

Зірка потрактувала його мовчання банально.

— Хоч зараз не брешеш…

— Зі! Дві секунди. Я навіть не знаю, плакати мені чи сміятися… Подивися на мене, не одвертайся. Я — бовдур і чобіт. Але я — вовк, котрий за свою нору і свою вовчицю горло перегризе всім терористам світу. Найдосконаліша з жінок не може так помилятися. У тебе немає і не може бути конкуренток. В одному маєш рацію, я надто занурився в свої справи і залишив Зірку саму. Немає мені вибачення. Коли візьму на руки мою нову маленьку зірочку, переповім тобі все. Побачиш, між правдою і твоєю версією подій така сама різниця, як між «спочити» й «спочити в Бозі». Не питай зараз ні про що. Повір. Спробуй. Заспокойся і роби своє діло. Хай дитя не відволікається від підготовки до зустрічі з татом. Допоможи йому, допоможи собі, допоможи мені. Будь певна: хоч коли розплющиш очі, ти побачиш мене поруч. Як у твого Вольтера? Плекай свій садок. А про решту набалакаємось згодом. У колі онуків і правнуків.

Ми ж ніколи не розлучимось. І ніколи не помремо…

Зірка тихо плакала.

— Заїдь до Маріванни… Я не можу додзвонитися. Як вони? — перевела розмову.

— Не турбуйся.

Юрій Шевченко, лікар, цілитель, мастак на отрути і протиотрути, видавався в місті недоречним, як кожух у лазні. Довге, побите сивиною волосся перетікало в бороду, затуляло груди. Мишачого кольору сорочка-косуха навипуск, підперезана шкіряним очкуриком, м’які чобітки з заправленими холошами. Карл Маркс укупі зі Львом Толстим. Утім цілитель удовольнявся Зірчиним: Щезник.

Приїхав маршруткою з села до Києва. На зустріч із сином. Дорогою водій грав російський блатний шансон. Над лобовим шклом біліло:

«Тута, тама й здєся зупинок немає». Зі стін салону посміхалася мать городов руських Лілія Крутая в оточенні щасливих дитячих писків. Сама собою вигравалась у Щезникові мелодія: я їду на зустріч із сином, у мене є син, син мене чекає, мене чекає син. Син — гарне слово. Підемо з сином… загадаю синові… син приїхав… учора сина не було, а зараз син чекає…

Жінку з прокуратури на прізвище Кулик, яка йому дзвонила, Щезник згадав. Як не забував судового процесу, що колись звів їх докупи. Студентський швидкошлюб з меткою й метикованою подавальницею з їдальні Лідочкою Олійник давно б вивітрився і з оперативної, і з базової пам’яті, якби плин життя не зробив примхливого повороту, викинувши на його берег уламки першого сімейного човна. Симпатична, усміхнена чепуруха з амбітними замірами стати за його допомогою дружиною академіка раптом виринула з чорно виру часу зловмисницею, злодійкою, дітовбивцею… Травматично засіло повідомлення судді:

Лідія Олійник від першого шлюбу — з Юрієм Шевченком — мала двійню. Дівчинка за нез’ясованих причин померла після пологів. Хлопчик зник разом з матір’ю. Згодом казали — слід загубився аж в Америці.

Виходячи з маршрутки, Щезник забив лоба.

Підвів погляд. Над виходом чесно попереджало:

«Місце для биття головою». На Щезника чекав джип, подібний за розмірами до залізничного вагона.

— Ти не хочеш попрацювати за професією?

Питання заскочило Кулик. Якраз збиралася додому і подумки мчала до вечірньої казки синові.

Крутая вже зненавиділа капелюхи. Тішилася свіжою густою гривкою, що кучерявилася на місці колишніх незагойних шрамів і лисин. Кандидатка в мери полюбила розглядатися в люстро.

— Хочу прибрати до рук один перспективний бізнес, — сказало віддзеркалення Крутої віддзер каленню Кулик. — Поки там не завізно. Бо коли справжні глитаї доберуть, що й до чого, за місце розпочнеться ядерна війна.

— Напруж Стаса. Мені вгору ніколи глянути.

— Стас — продукт епохи. Безпринципний і нерозбірливий. Пильнує лише черги до каси.

Відкрити йому адресу поля чудес — вірний шлях до збанкрутування. Як сам не скористається, то комусь продасть.

— А мені не боїшся?

— Ти порядна, як піонер герой Валя Котик.

— Гадаєш, це брудна лайка?

— Наоборіт. Для нас, двигунів і локомотивів історії, такі мамонти, як ти — знахідка. То — візьмешся? Не наказую, а вмовляю, бо маєш попрацювати, як на себе…

— Воно мені треба?

— Не чіпляйся до слів. Там відкриваються такі висоти глибини… Готуймо вантажні ваги. Для грошей.

— Слухай, Лідко. Навіщо тобі все?

— Влада бажань. І поклик можливостей. Не часто співпадає. Ви всі, порядні та чесні, дивилися на мене… як на таргана. Їсть з однієї з вами хлібниці, але ви гидуєте. Я казилася: що ж таке знаєте ви всі, і чого не знаю я… Зірка — високоморальна панія, а я була, є й зостанусь непотребом. І закортіло подивитися, чи ви такі пухнасті лише в бідності, бо нездатні… А як зблиснуть грубі гроші, то луска з вас і полетить вусібіч. І ви станете зі мною однієї крові… Я доведу, що Лілія Крутая розумніша, метикованіша, сильніша за тебе і всіх твоїх Зірок, стулених докупи… І гарніша вдвадцятеро.

— Чому казишся тепер?

— Він знову від мене втік. Майже зі стайні.

До своєї Зірки… Не лякайся. Нічого я їй не скою.

Принаймні до кінця виборів. Зараз не можна.

Підемо звідси. Погомонімо серйозно. Боюся, аби мій рвійний конкурент Гриць Саливоненко, народний, млін, банкір, мамі його трясця, не натикав мені туто жучків…

— Я…

— До малого летиш. Зачекає. Все в його інтересах. Сам захоче вчитися в Ітоні Шмітоні.

Вийшли до впорядкованого дворика за офісом.

— Пропоную тобі розслідувати нову справу «Деметри». Вони винюхали найновітніший бізнес: використання абортивних матеріалів. Ось — Зінька повитягала з Інтернету все про це в популярному викладі. Треба розшукати їхній підпільний абортарій, зв’язки, канали збуту, кримінальні дахи.

Я не вчу. Я ставлю завдання. Я накрию їх, як ракета стратегічного призначення. Ляльку педикюршу з її смердючим Деметром — на гній. За ними крематорій вже сльози виплакав. Мета: мені — бізнес, тобі — відчуття виконаного обов’язку, бо розкрила ще один гнійник на тілі суспільства…

— Аби передати його до інших брудних рук?

— Тричі ха-ха. По-перше, чистіше моїх ручок ще попошукати треба, а по-друге, я цей бізнес легалізую… ну, майже легалізую. Платитиму податки. Там такі гроші, що вистачить і мені, й найвищим кобелям твоєї сучки влади. Даруй, маю бігти до Лаури. Забила стрілку з Шевченком. Хоч і екс-чоловік, а треба бути в формі.

Справжня жінка кожної хвилини свого життя має бути у бездоганній білизні, в свіжому педикюрі і манікюрі. А раптом потрапить під трамвай? Чи дістане пропозицію руки й серця?

Щезник вертав додому тією самою маршруткою. Де було визначене місце для биття головою.

Зі стінок осміхалася Лідія Крутая. Не схожа на справжню, з якою зазнайомився дві години тому.

Свого стану не розумів.

Син виявився блідим, дрібним, як на свій вік, підлітком, у прищах. Через них вочевидь комплексував. На Щезника не дивився, ховав очі. Щезник обмацував поглядом його обличчя. Шукав своїх рис? Згадував свої фото в такому віці? Що відчуває зрілий чоловік перед знайденим дорослим сином? Знайдіть такого — запитайте. Може, й нічого, просто цікавість: це ж я, тільки молодший.

Якби вирощував дитя з зернятка, відчуття не були б такими гострими. Життя іноді розважається.

Стріча пішла не за сценарієм, що малював собі.

Ані «привіт, батьку», ані «драстуй, папа».

Упевнена в собі бізнес-вумен, несучи хмару дорогого парфуму, не схильна була до сентиментальних сцен. Винесла документи. Запропонувала допомогу в тестуванні на батьківство. Ми не на ринку — дурити не збираємось. Одержите сертифікат, і все буде абгемахт. Утром — дєньгі, вєчєром — стулья. Хлопець при здоров’ї, — підштовхнула сина. Дбала, як для себе. Вчиться в Англії. Англійською може. Ану, скажи, Віталику.

Стидається.

Віталик мовчав, сквасивши губи та зиркаючи з-під лоба на щойно знайденого батька.

— Підійди до тата. Будеш з ним жити. В селі.

Підеш до школи.

— Не хочу, — зарепетував Віталик. — Не треба мені тата. Ма, я поїду назад до Англії, тільки не проганяй! Вчититимусь. Я хочу з тобою. Не хочу з ним…

— Зелене ще, — пояснила Крутая. — Не слише голосу крові. Проблема отци і дєті.

— Можна мені з ним поговорити?

Крутая залишила Грипу, наглядати за перебігом перемовин.

Щезник не знаходив слів. Хлопець нічого не хотів чути. Мені тут добре. Для мене нічого не шкодують. Мені купують все. Купити йому всього Щезник не міг.

— Хочеш виведу прищі? За тиждень. Без сліду.

Віталик умовк на півслові.

— Яким коштом?

— Нульовим.

— Ти ще малий.

— Буває. Поїдеш до мене, роздивишся. Може, сподобається. Я не силуватиму.

Віталик боровся з бажанням позбутися прищів.

— Ні, — сказав твердо. — Я до вас не хочу.

Щезник прокручував подумки куцу розмову з сином, аналізував, де припустився помилки, що так налякав хлопця. Я в його віці був таким самим упертюхом. Не розпитав, де вчиться, ким хоче стати… Бовдур, а не батько. Розхвилювався. Нічо’, до другої зустрічі підготуюся, заберу з собою в село, все покажу, погомонимо… Як він знайшовся? Мо’ й справді треба експертизу зробити? Ані подобини ж бо. Він якийсь білявий… У нашому роді таких не було. Втім, Ліда, здається, була русява… Багато води спливло, царство їй небесне.

Хоча вона радше проходить іншим небесним відомством… Розбалуваний — видно. Ця Крутая, певно, на хлопця грошей не шкодувала, ростила, як для себе. Чому ж так легко віддає? Хлопцеві не можна жити в селі. Йому треба вчитися.

Квартиру купити можна. А собаки? А мої трави?

Як просто ти жив досі, чоловіче, які дрібниці вважав за непереливки…

«От і настав день виборів мера нашого міста.

До виборчих дільниць зранку пішли люди. Всі добре усвідомлюють: від голови міста залежить наш з вами доброжиток. Від політики й практичних дій того, хто наступними роками очолить столицю, очікують уваги до всіх і кожного. Перед головою висувають не тільки й не стільки політичні вимоги, в ньому хочуть бачити передовсім доброго господарника, уважну й чуйну людину, справжнього батька міста. Втім, на цю посаду претендують і кілька жінок. То у висліді виборів можемо отримати і дбайливу матір міста. Ми інформуватимемо про перебіг подій на київських виборчих дільницях, покажемо й розповімо, як і кого обирають кияни».

Ткач відпрацьовував крутий гонорар на совість.

Хоч би про що розводився, тлом, другим планом, для годиться прикритим серпанком обов’язково об’єктивної інформації слугувала мать городов.

«Ось і зачинилися двері виборчих дільниць.

Комісії підраховують бюлетені. За попередніми даними, вибори визнано такими, що відбулися.

Відсоток виборців, що виявили свою активну життєву й громадську позицію, уточнюють. Але вже ясно, що понад половину проголосувало. Це — успіх. Ми дістали й проаналізували дані опитування на виході з дільниці після голосування.

— Я — за Григорія Саливоненка. Давно час упорядкувати збирання сміття. У мене дочка живе в Празі, то там штрафують, хто викидає сміття, не сортуючи. Народний банкір втрапив у яблучко.

— Лілія Крутая — жінка хазяйновита. Зробила свій бізнес, допоможе й нам. І діток бідних підтримує.

— Крутая — це круто! Упс! Вау!

— Я нікого із ніх нє знаю. Голосовала за Крутую, как дочка сказала…

— Саливоненко — наш голова…

— А Крутая — шия.

Це опитування ще раз підтвердило прогноз Центрвиборчкому, що не минути другого туру виборів. Лідери — Григорій Саливоненко, народний банкір, і Лілія Крутая — мать городов руських».

Олег Ткач дав знак операторові: знімання закінчено.

— Завтра зранку — на причал.

Зранку на причалі, подбавши про гарну картинку за спиною, Ткач провадив далі.

«Наша знімальна група побувала в обох штабах основних кандидатів у мери. І там, і там нас зустріли зачинені двері. Черговий у штабі народного банкіра повідомив, що наразі не знає, де Саливоненко. Мабуть, відпочиває, сказав він.

А Лілію Іванівну Круту ми розшукали на річці.

Бачите цього красеня пароплава? Сьогодні його надано дітлахам.

— Ліліє Іванівно, що тут відбувається?

— Вихідний день. Хочу потішити дітей сиріт.

Нехай подихають повітрям, погуляють, накупаються. Їдемо на річкову прогулянку.

— Очікуючи результатів виборів — хвилюєтеся?

— Ні. Не маю часу хвилюватися. Мені своє робити, стану я мером чи ні. Ніколи не покину добродійництво. Бо шматок у горло не лізе, коли знаю, що комусь поруч погано…

— Бажаю вам перемоги!

— Побажайте її собі. Бо як стану головою, всьому організмові міста буде краще!

У Центрвиборчкомі повідомили. На виборчі дільниці з’явилися шістдесят два і вісім десятих відсотка зареєстрованих виборців. Чимало. Зважаючи на час відпусток. У першому турі з великим відривом від інших кандидатів перемогли Саливоненко Григорій Петрович та Крутая Лілія Іванівна. Їх розділяють нуль п’ять відсотка голосів на користь Григорія Саливоненка. Виборчий марафон триває. Дату наступного туру голосування визначать пізніше».

— Тепер кончаєм, бо числа не знаєм і календаря не маєм.

— Що ти мелеш, Стасе?

— Місяць у небі, год у книзі, а день такий у нас, який і у вас. За це поцілуй у сраку нас!

— Тут дами!

Стас, потягнувшись, підвівся з канапе, пройшовся офісом. Сьогодні тут зібралися всі — від Зіньки до головбуха Стратонівни.

— Ти на кого батон кришиш, Саврадимич! Я не мелю, Зінаїдо Михайлівно, а цитую. Вишуканішої прози, ніж лист козаків Запорозької Січі султану Османської імперії Мохамеду Четвертому, я не знаю. «Свиняча ти морда, кобиляча срака, різницька собака, нехрещений лоб, мать твою…» І далі за текстом. Так ми відповімо Грицькові Саливоненкові. Отож, нас відділяє від повного щастя і комунізму на окремо взятій території нашого офісу нуль п’ять відсотка голосів виборців.

Радше, цілий відсоток. Бо нам треба не зрівнятися з вищезгаданим Грицьком Саливоненком, а випередити його. Дрібниця, здавалося б. «Не будеш ти, сучий ти сину, синів християнських під собою мати, твойого війська ми не боїмося, землею й водою будем битися з тобою, распро… твою мать». Симфонія, млін! Київ вартує того, аби на фініші висолопити язика… Ось калі ми в Явропу гету ускочім! — погляд Стаса замріявся.

На порозі постала Лілія Іванівна Крутая. Наче з телевізора. Офісні зустріли її оплесками. На вигляд була заклопотаною. З-за плеча виглядала Грипа Бевзь.

— На сьогодні всі вільні, — виголосила Крутая. — Завтра починаємо підготовку до фінального забігу. Залишаються Стас і…

— Я? — зітхнула приречено Зінька.

— Веслуй звідси, і то — швиденько, поки не передумала. Стратонівно, на стіл — повний фінансовий звіт про нашу діяльність. Реальний. Зрозуміла? Де Кулик?

— На мобілі, — відповіла Зінька. — Сказала: має від вас термінове завдання. Видзвонити?

— Зер ґут. Не треба. Де наш креативний директор? Саврадимичу, маєш оновити парк гасел.

Збережемо тільки мать. В смислі городов руських. Решта — простір для творчості. Сироти — незлецько, але хтось має дбати й про нормальних людей, а вони — більшість.

— Уже є, — підвівся Пікайзен.

— Звітуй.

— Звітую. Опрацьовую в художніх слоґанах значну подію в житті столиці: фірма «Крутая» переводить реєстраційні адреси наших провінційних підприємств на центральний офіс. Податкові надходження до київського бюджету істотно зростуть. А це означає, що пересічні кияни отримають… І далі за текстом. — Ґут. Зер ґут. Пересічним киянам до сраки, де платить податки Крутая і чи платить взагалі. Це — манок для татусів з податкової. Треба нової концепції для піпла. До офісу не приходь, поки не створиш шедевр. Часу ніц. Ну, мої юні друзі, як казано політичним класиком: наші цілі ясні, задачі визначені, до роботи, товариші! Кажучи по-науковому: погнали городських по кукурудзі! Режим роботи — казармовий. Додому — лише за змінним одягом і помитися. Ми ще подивимося, в кого галіхве ширше!

— Я придумав, — подав голос Пікайзен.

— Хлопчик блискавка! — схвалила Крутая. — Доповідай.

— Місто — це родина, а в родині — діляться.

— Розшифруй.

— Крутая стоїть на тому, що надбагаті наші громадяни мають допомагати найбіднішим. Через систему диференційованих комунальних сплат.

Маєш капітал — плати за себе й за того хлопця.

Наприклад, за сиріт і старих.

— Сказонув! Олігархи затопчуть нас своїм слонячим стадом.

— Не затопчуть. Друге гасло: зменшення податків тим, хто ділиться!

— Приймається в першому читанні. Підійдеш до Тетяни Іванівни, вона допоможе з юридичного боку. І запам’ятаймо: немає вічних двигунів, є вічні гальма. Не гальмуймо!

Кулик голосувала автівкам. Вітер фенив коротку стрижку, закручував навколо шиї невагомий шалик. Коли на Андріївському узвозі, куди водила Ігорка по іграшки, впав в око цей розписаний уручну (батік називається) шматок шифону, не встояла. Хоч і коштував більше від її колишньої міліційної зарплатні. Такий мала Зірка Симчич за їхньої першої зустрічі — слідчого міської прокуратури і підозрюваної. Кулик поспішала, аж притупувала з нетерплячки. Відпустила Вітю з джипом, зайві очі їй були ні до чого. Провадила власне розслідування. Не зовсім те, якого так вимагала від неї і що його так прагла Крутая.

Біля будинку Маріванни засідали жінки.

— Я з собезу, — сказала Кулик. — Розшукую родичів покійної Марії Іванівни Ярової. Чи не знаєте когось?

— Не знаємо, — відповіла консьєржка. — Сусідка одна опікувалася, та вийшла заміж, поїхала. А так — нікого. Ви не знаєте, кому її квартира відійде? Альбіна казала — державі.

— Яка Альбіна?

— Двірничка наша тимчасова. Вона вже не працює.

— А чому не працює?

— Підміняла нашу двірничку. Саме в той тиждень, коли задихнулися бідні Маріванна з Травкою.

— Як її звати?

— Альбіна Лопата.

— Я вас дуже прошу, як хто питатиме Марію Іванівну чи Травіату Голуб, дайте мені знати. Ось телефон.

Розмова з консьєржкою в будинку, де мешкали покійні Маріванна і Травіата Голуб, додала більше запитань, ніж відповідей. Щоправда, серед розмовної руди зблиснули кілька кристаликів цінної інформації. Відсепарую вдома. Де ці кляті таксі!

Може, їх зараз і немає? Відірвалася ти, Тетяно, від життя пересічних громадян. Джипи тобі подавай.

Автобусуй, як люди, не приндься. Зупинився приватник машталір. Запросив за п’ятнадцять хвилин їзди собі на літню відпустку в Туреччині.

Бачили спритного?

Додому бігла, кортіло Ігорка на руки. Загаялася з кодовим замком на парадних дверях. Відчула руку. Похолонула. Наїжачено обернулася.

— Ти всиновила дитину? Ігор Кулик, перший і єдиний її чоловік, тепер — колишній, помітно підупав. Рентґенний погляд показав: абияк харчується, багато працює, сам собі пере й прасує.

— Якась тітка через двері сказала, що ти на роботі. Запитав, а хто вона, сказала — няня. А тоді закричало «мамо»… Ти замінила замок? Мій ключ не підійшов.

— Я поміняла не тільки замок, Ігоре.

— Поговоримо?

Кулик повагалася. До розмови з чоловіком готова не була. Казати йому про сина? Досі відсувала на потім. Це потім ніяк не наставало.

— Додому не запрошуєш?

— Не запрошую.

Вийшли у двір. Сіли під деревом. Ігор Кулик поляпав по кишенях, припалив цигарку.

— Курити почав?

— Не тільки курити, Таню.

— Чула — оженився?

— Було. Загуло.

— Співчуваю.

— А як ти?

— Щиро? Не готова до розмови, ти мене заскочив… Повіриш?

— Красива стала, ледь упізнав… Хто тепер у тебе?

— Хлопчик.

— Як звати? — Ігорком.

Кулик прикурив нову від недопалка.

— Я страшенно хвилююся, — раптом зізналася Тетяна.

— Я теж, — хрипко кашлянув Кулик. — На мене образу тримаєш?

— Ні.

— Таню…

— Знаєш, Ігоре, давай так. Зараз ти собі йди. Я підготуюся до ладу. Запрошу тебе додому. Тоді й погомонімо. Гадаю, є про що.

— Ось. Телефони. Чекатиму, — зрадів Кулик.

Укотре подивувалася: живеш живеш розлого, вільно, нечисленні події шикуються одна по одній, на одного лінійного дистанції, звикаєш до ритмічного биття життєвого живчика. Аж раптом налітає вихор, жужмом витрушує на голову людей, справи, зустрічі. Все — на сьогодні, всі — миттю, з усіма — одномоментно. Підхопило, завирувало, вгамувалося, викинуло на берег. І знову — тиша. Відсапуйся до наступного смерчу.

Кулика старшого принесло невчасно. Проте закономірно. Скільки пам’ятала спільне з ним життя, мав здатність посутню інформацію зчитувати з аури. Щойно задумає дещо від чоловіка приховати, замовчати, а він — бемсь — питаннячко з теми. В яблучко. Не було того разу, щоби помилився. Так буває з дуже близькими, спорідненими людьми.

Гнітило зовсім інше: нещасний випадок із жінками скоївся саме тоді, коли в будинку працювала нова двірничка, Альбіна Лопата. Охайна, роботяща, непитуща. У жеку нового працівника як годиться не оформляли, бо Таміла сама попросила жінку замість себе попрацювати, доки в лікарні лежатиме. Таміла, майже твереза, підтвердила. Їй тра’ було якоїсь роботи, мені — заміни, що тут незаконного. А в лікарню потрапила, бо думали, що цей, як його… саломолоз. Сальмонельоз? А я як сказала? А де ви запізналися? А ми не пізналися. Вона підійшла й поспитала. До кого підійшла? Ти що, п’яна? До мене підійшла.

До того, як ви захворіли? Чого ти до мене сікаєшся!

Таємнича Альбіна Лопата починає вкладатися в схему. З’явилася напередодні злочину, зникла у безвість. Опісля. Лопат у телефонному довіднику виявилося сто двадцять на Київ. Серед них вісімдесят п’ять чоловіків… Які можуть мати дружин… І дочок… І сестер… Жіночі Лопати позитивного результату не дали. Жодної Альбіни. Щось підказує: ім’я штучно сконструйоване. Лопата…

Копати? Закопувати? Перелопачувати? Не те. Що ще роблять лопатою? Гребуть гроші? Крутиться відповідь, не дається. Вхопиш за кінчик, вислизає.

Лопаті турбіни, лопаті вертольота. До чого тут це!

Кидати. Лопатою можна кидати. Лопатою можна брати й вергати. Лопатою беруть більше, кидають — дальше. Це ж очевидно! Бєрі больше, кідай — дальше. Фірмовий вислів? Грипи Бевзь!

Кулик зморозило. Клацнула й замкнулася остання ланка. Лежить на поверхні. Хтось із тих двох неживих жінок якимось побитом упізнав Лідку… Лідка їх убила. Руками своєї вірної сучки-в’язнючки. Ось і відповідь, чому не гавкав собака на запах газу. Його теж попередньо отруєно. Чи приспано. Справа техніки. Злодійської майстерності. Якої їм обом не бракне…

Порожнеча. Байдужа, холодна порожнеча. На тому місці, де донедавна було тепло й затишно.

Кулик попленталася до кімнати. Сідалком угору, рожевим писком у подушку спав Ігор Ігорович Кулик, ухопившись за простирадло тугим кулачком. Ось і розплата. Карб за міру щастя. Син ціною поплічництва вбивці. Стривай стривай! Після того — не внаслідок того. Ази слідства. Де докази? Є бодай одне матеріальне потвердження божевільної гіпотези? Аналізувати прізвище? А твоє?

Якщо ти — Кулик, це ще не означає, що живеш на болоті. Треба обшукати офіс. На годиннику глупа ніч — неглупий ранок. Охоронець повідомить Лідку: приходила начальник юридичної служби і порпалася в кабінеті. Все’дно, що дати телеграму: я тебе, Лідко, викриваю, готуй алібі. Цілую, Таня.

— Не зарано? — сонно пробурмотів Стас у слухавку.

— Тобі гроші треба?

— Скажу ні — повірите?

— Можеш поставити Крутій жучка? І телефонного, й акустичного?

— Ва-а-ау! Це я люблю. Завтра зробимо. Під яку статтю будемо підводити? Економічні злочини? Шпіонаж на користь Японії? Моральні збочення? Особисто я голосую за педофілію й одностатеву любов…

— Стули писка. Твоя сума? Така, щоб мала певність — не продаси хоча б зо тиждень.

— Тетяно Іванівно, я висловлюю рішучий протест! Ви мене вже геть за непотріб маєте. А я — порядна людина й поважаний співробітник правоохоронних органів. Від вас мені вистачить пари тисяч. Як сестрі.

— Завтра доповіси. Прослушку — до мене в квартиру. Миттєво. І щоб жодна душа. Братчику.

— Йєс. Хто в армії служив, той у цирку не сміється!

Гасло Пікайзена: «Київ — це родина, а в родині діляться!» затвердили. Нарід мав заволати від щастя й визнати за батька міста, та що там міста, за батька нації — мать городов руських.

— Треба доробити дотягнути, — пожувала губами Крутая. — Підвести економічну базу.

— Не треба, — переконував креатор Пікайзен. — Економіка — для фахівців. Гасло — для піпла. Їм головне — не платити, а не як це буде зроблено.

Ми — в другому турі. Настає час че, і нам не можна схибити… Суперник своїми новими ініціативами не має заскочити нас. Як казав англійський філософ Френсис Бекон, а також Максим Горький, а слідом за ними й кандидат філософських наук Лілія Крутая: у знанні — сила.

— А після обрання що я буду з цими ідіотськими обіцянками робити?

— Підводити економічну базу. Під неможливість виконати їх.

Пікайзен ще стовбичив. Крутая підвела очі.

— Ось, — поклав перед нею аркуша. — Прайс на деякі послуги «чорних піарників» під час виборів.

— «Вулична бійка або провокація (з погромом — за додаткову оплату) — 500 900 доларів.

Закладення цеглою дверей штабу конкурента з викраденням бази даних та списків прибічників — 2 300. Залиття фекаліями штабу конкурента чи постійного місця дислокації його прибічників — 1 200 — 1 500. Наїзд силовиків (МВС, пожежні) — від 400 доларів…» Слухай, а чому гімно дорожче за організований наїзд?

— Труднощі з накопиченням і транспортуванням біологічного матеріялу.

— Де взяв?

— Читаю пресу, знайомлюся…

— Сумніваюся, чи спрацює.

— Ви — старомодня.

— Усі переможці — старомодні. Ну, заллємо ми Грицька цим… біологічним матеріялом… Він посмердить, посмердить, та й одмиється. І ще злішим буде. Нерадикально.

— А що ж радикальніше?

— Треба думати.

Ожив селектор.

— До вас начальник охорони. Хай зачекає?

— Вижену! — серце Крутої затьохкало соловейком: тьох-тьох підтьох тьох — ая-я ох-ох-ох.

— Пойняла. Запускаю, — зметикувала Зінька.

Пікайзен розминувся в дверях із Командо.

— Я викликала вас… Я запросила вас. Нам є про що поговорити. Насамперед про справу.

Крутая вилізла з-за столу, снувала кабінетом.

Аж повітряні смерчі. Зосереджена, як стріла на тятиві. Здригнеться палець, і свисне стріла в ціль, встромить залізне вістря у вічко, завібрує вдоволено — не схибила.

Нарешті зупинилася навпроти Командо, війнувши чуттєвим парфумом. Командо незворушно підпирав плечима стелю. Палець Крутої на тятиві аж тремтів.

— Припинимо цей цирк? — Крутая зліквідувала останню щілину між ними, притиснулась до Командо. — Невже ти не бачиш, що зі мною коїться? Не муч мене більше. Не мучся сам. Я тебе нікому не віддам. На споді лежатиму, а в роті подряпаю. Розшматую будь-кого на шляху до тебе. Ну… Взнай, яка я насправді… Не пошкодуєш… Ну ж бо!

Крутая спрагло ловила гарячими вустами…

Командо заледве розімкнув її руки, обережно вивільнився. І мовчки вийшов. Двері грюкнули.

Зінька звично дослухалася до відлуння розгрому в кабінеті шефині. Коли вщухло — встромила голову, чи не треба чогось.

— Грипу — до мене.

Грипа не забарилася. Крутая вочевидь сіла, бо рипнув фотель, тоді забулькало. Теж зрозуміло.

— Встановиш пильний нагляд за командою Грицька Саливоненка, — сказала по павзі. — І за ним передовсім. Хронометраж по днях тижня.

Куди їздить, у який час, на скільки, з ким, таке інше. Знати всі постійні маршрути і усталені звички. Коли, до кого, по що. Матеріали про нашого суперника в Зіньки. Часу ніц. Можеш підключати кого треба, я дам команду. Не нагадую про цілковиту таємницю. Кожне має знати лише свою ділянку роботи, разові доручення. Звітувати тобі особисто. Ні в кого, закарбуй, ні в кого цілісної картини не повинно складатися. Мені тебе не вчити. Грипо, серйознішого завдання в тебе не було. Всі минулі — цацки-пецки. Втямила?

— Бери більше, кидай дальше. У перервах отдихай. — І ще. Мені набридла одна мадам. Ось ім’я, лікарня, номер палати. Складеш план її ліквідації — мені на затвердження. Тут теж схибити не можна.

Кулик зупинила запис прослуховування.

Повернулася до початку. Прокрутила ще. Укотре за сьогоднішню ніч. Ганьба слідчому, який програє!