Крутая плюс, або Терористка-2

Серія третя. Тетяна Кулик: чужа серед своїх, своя серед чужих

Чудна річ життя. Щойно була неділя, а вже понеділок. Куди що дівається? Живеш в оточенні конкретних речей — залізо й камінь, дерево й вода, шпалери й унітази, автобуси, маршрутки, шніцелі, проростки сої під соєвою ж таки підлевою у в’єтнамському затишному ресторанчику, черевики, морозиво, прокладки з крильцями, рукостискання, поцілунки, пологи, літні нужники в селі… На всі літери абетки. Можна помацати, взути, спожити, перенести з місця на місце. Зрозуміло й відчутно, як вивихнути ногу й розтягнути зв’язки. А життя — невідчутне, його на хліб не намастиш й грубу ним не розпалиш.

Осьо воно є, й — немає. Кажуть: минув рік. А як він сплив, звідки, куди простує? Що воно таке — рік? Або — хвилина? Життя — то час? Дія?

Уявність? А хіба за уявності живіт болить? Чи гарно читається в туалеті? Хто й де міряє, зважує, визначає черговість учинків, шикує, кому жити, кому — вже? Схаменешся, літа промайнули, а залишили по собі радикуліт та геморой з карієсом. Вислід: ото маєш шанс — хапайся ще й зубами. Бо оце незнатищо під псевдом «життя» розтане, як з бєлих яблонь дим, і сидітимеш у пеклі на розбитих ночвах… Та ще невідомо, де воно, те пекло. Може, теж уявність, навіяна галюцинація. Для простого люду. Аби стояв боявся. І не ліз до чистих. Отим, кому будь-яка кара деінде, окрім буцегарні чи кулі на Землі, по тулумбасах…

— А ви, Тетяно Іванівно, залишіться, маю справу.

Нечисленні кадри офісу крутої вітчизняної бізнесменки Крутої Лілії Іванівни розтеклися робочими місцями. Через приймальню, де сидів дивакуватий чоловічок, у вбранні якого годі було шукати стильової єдності — від турецької теніски, через китайські штани до вітчизняних розтоптаних сандалів. Відчувалося, що це людина ідеї, для котрої побутові дрібниці на кшталт одягу — несуттєві. Єдине, чого він не зраджував, і ми в цьому переконаємося пізніше, — капелюх і краватка. До будь-яких шат. Узимку, влітку, восени й навесні. Краватка вартує зупинки на вимогу.

Витвір невідомої майстрині, ручна робота, полотняний оселедець, вишитий хрестиком, пропагував народний орнамент «куряча лапка» і припинався до шиї ґумкою. Капрон капелюха імітував солом’яне плетиво і доповнював національну самоідентифікацію власника. Котрий цієї миті запопадливо вітався з кожною жінкою, що виходила з кабінету. Відчувалося, що дивака знають тут, ба, й звикли до нього.

Персонал — від головбуха Стратонівни до офіс менеджера Зіньки — вбирався в ділові костюми за будь-якої спеки (хоч і тридцять п’ять градусів) — у колготах, на шпильках, зі свіжими зачісками і манікюром. Шефиня могла пробачити будь-що, окрім зазіхання на її гроші й неохайного вигляду.

«Побачу когось у зручному замість офіційного — вижену й імені не спитаю! Хто не дбає про себе, не дбатиме й про справу», — імператив Крутої.

Сама Лілія Іванівна про себе дбала, і вислід дбання був приголомшливий. Жодної схожої постаті ані в бізнесовому, ані в політичному, ані в будь-якому іншому середовищі і не шукай — марно.

Позаяк після катастрофи набралися зайві кілограми, метикувала, що краще: знущатися з організму в спортзалах, викидати гроші на шахраїв з їхніми некорисними та шкідливими дієтами, чи обернути недолік на досягнення, а ваду на окрасу? Обрала останнє. Бо. Природою не нехтуй — образиться і вріже бумерангом. Хоч скільки силувано не худнеш, втрачені кіла повернуться, ще й полонених за собою приведуть. Перевірено, винятків нема. Або не жерти по жизні, або… У другому «або» чаяться вигоди. Де й хто сказав, що справна жінка — потвора? Було колись в історії, що краса — лише після дев’яноста кіл, і знову буде, побачите. Ось-ось у виробників текстилю та шкіри визріє думка, що на грубшу мадам і мануфактури йде удвічі втричі вчетверо більше, ніж на дистрофічку Зірку (до слова), та й прикраси їм потрібні рельєфніші, коштовніші…

Стривай, стривай! Стояти! А що, коли забамбулити ґлянсовий журнал для пампушок? Дефіле для булочок солоденьких, престижну премію дизайнерові, що взуває вдягає вбирає стокілограмових зефірин у шоколаді? Нотуй, Лілю, нотуй, ідеї цінуй, на шляху не переступай, треба обміркувати, пощитати… Клієнтури матиме купу, бо наш нарід, надто жіночий, попоїсти таки любе.

А з крутобоких прихильниць і фанаток, що їх Лілія обертатиме з попелюшок, зацькованих дистрофічками до нервових розладів, на королев будь-якого балу, електорат вийде — перша кляса, активний, ротатий, пащекуватий, куди твої бабульки з червоними знаменами і портретами Леніна на колишніх грудях.

А за еталон вона — Лілія Крутая. Все при ній: бюст, красномовна заклична сідниця, на щоках нап’ята гладенька шкіра, як персик… Косметика: рожева, порцелянова, манірна. Жодних ділових костюмів, лише шовкові балахони, аби все летіло вигравало, тріпотіло рюшками, майоріло стрічками. Такі самі пальта — до підлоги, з фестонами й брижами, непальтових бірюзових та трояндових вальорів. Аксесуари — в стилі: крокодиляча шкіра, шкіряні квіти на сумках, леви та леопарди — на шаликах і косинках. Прикраси — в стилі: дармовиси до плечей, східно-розкішні, накручені наворочені, з правдивими камінцями хоч би й на повсякдень, намиста — у кілька разків.

Апофеоз, екстаз, вершина Джомолунгма — капелюшки. Радше — капелюхи. Крислаті, на арматурі, у квітах і бантах чи, за сезоном, хутряні, з хвостами та лапками. Щось подібне полюбляла британська королева-мати. Але їй було да-алеко до Лілі, просто їхати потягом. Далекого сполучення. Чи пішки з Лондона до Києва.

По-перше, міркувала Лілія, обраний стиль — сам по собі досягнення. Пам’ятала, як з бідної молодості задивлялася на гарно вбраних жінок.

А, по-друге, комерційний розрахунок. Якась мимра у напівчоловічому костюмі як пішла на перемовини з бізнесовим клієнтом, так само й пішла зтудова. А Лілію Іванівну Крутую, побачивши один раз, ніхто в світі не забуде до скону.

Номер свого авта забуде, час побачення з коханкою. А Лілю — ніколи.

— А ви, Тетяно Іванівно, залишіться, маю справу.

Сьогодні у Лілії Іванівни день джинси. Але якої! Розшитої стразами, бісером, з ажурними віконцями, штучними квітами, драною пеленою.

До строю — джинсові чобітки на шпильці: ефект циркової ілюзії — подолане тяжіння! жінка метелик! злетімо над землею разом! Бо надтонкий каблучок майже непомітний порівняно з монументальною поставою над ним. Враження, що Лілія Крутая зависає у повітрі, не торкається підлоги.

— Чортьйогознає, чи личить мені таке? — обернулася вона до Кулик, коли залишилися наодинці. — Моя модельєрка каже, що треба йти в ногу з часом. Не подобається мені ця джинса…

Квіти наче нічого, а спідниця — кілком… Мо’ я знову потовстішала…

— Я на моді анітелень, — хотіла одбутися Кулик.

— Вже й погомоніти ні з ким. По-нашому, по-дівочому. Якась ти, Тетяно, дуже суха. Я б сказала, функціональна. Сідай, не стовбич. Хочу порадитися. Я вирішила трохи розширити бізнес. Ось диви, — підсунула папери. — Заводик… з пивним цехом. Недалеко. Він на ходу, але значення має лише обласне, тьху, а не значення. Втім, боргів нема, зарплатню платять, якось живуть. Я подумала…

Горілка «Крутая» — вже бренд. А у нас кожний школяр знає, що горілка без пива — гроші на вітер.

Треба нам цей заводик долучити до концерну.

Назва гарна пропадає. Райцентр цей, де наш заводик чумкає, називається Великі Роґулі. От і назвемо ми наше пиво — «Роґуль». По-народньому.

— А чому не «Крутий Роґуль»?

— Клас. Я щодня переконуюсь, що не дурно тебе взяла. Звісно — Крутий! І слогани просяться агресивні, нахабні. «Люблять люди на Землі ці Крутії Роґулі!», «Великими ковтками з Крутими Роґулями!»… «Хто не п’є Роґуль, той повний нуль». «А дівчата з парубками, як ті раки з Роґулями». Візьмеш у Зіньки пакет документів, вивчиш, у п’ятницю зберемо нараду. Ти, я, Стасик Кучерявий.

— А моя роль яка?

— Справою збанкрутування заводу, перекуплення його за рупь за двадцять і переоснащенням підприємства займеться Стасик. Він має достатньо аргументів для директора, аби той хутенько все зрозумів і не сіпався, а діставав задоволення. Ти тільки проконсультуй його юридично, як заслужений, блін, юрист, щоб усе було абгемахт. Поговори з Зіркою.

— Про що?

— Чого ти збентежилася? Я просто хочу їй допомогти, як старій подрузі… Все ж таки відчуваю перед нею сяку-таку провину… Вона мови знає, нехай мені промови пише, я гарно платитиму, не зажлоблюся. Коли хочеш, я з нею навіть не зустрінуся. Слово честі. Вона й не знатиме, хто я, якщо ти не будеш теленити… Спілкуватимемось комп’ютером, через Зіньку. Отримала завдання, виконала, гроші в кишеню. І гуд-бай. Ляля — не робота. Спічрайтер називається. А хочеш — зв’язок піде через тебе?

— Хочу.

— О’кей. У нас тут підбирається незлецька кумпанія. Як у тому польському анекдоті: «бардзо пожондна — пан міліціянт, пан крайовий говнюх і єще дві курви». Жарт. Ми абикого не беремо.

Люди тричі провірені, патентовані, муха не пролетить. Стратонівна зі мною від початку. Її мені один заокеанець подарував, Стратонівна мала з ним бухгалтерсько-бізнесову оборудку. Зали шився довольний, як слон. Зінька, й та — могилянка, а не абищо. Політологічний факультет. Я її на студентських оглядинах в Академії видивилася.

Рік пасла, завдання давала, гроші платила, придивлялася. Дівка бритва. Має гарний апетит. А це означає — зміна зміні росте…

Крутая натиснула кнопку селектора.

— Зінько, що в тебе?

— Три повідомлення, два телефони, прохання від газети про інтерв’ю…

— Хто дзвонив?

— Малпи й обізяни. Нічого нагального.

— Скільки разів попереджала! Хтось почує, як ти електорат обзиваєш…

— Ніхто не почує, я бдю. Так казала моя бабця, а значить, народна мудрість.

— Слухай сюди. Я беру референта, прізвище Симчич, її роботу курируватиме Тетяна Іванівна.

Вона підійде до тебе, пояснить конкретно, окей?

— Стьюпід енд фані.

— Тобто?

— Глупство й сміх. Смішно не зрозуміти таке просте завдання. Тут знову притирився цей, з привітом, Анатоль Саврадимович Пікайзен. Зараз пішов до Стратонівни в бухгалтерію, помагати шафи совати. Сказав, що вирішив стати вашим іміджмейкером, зараз створює своє бачення передвиборної кампанії.

— Скільки казати — жени з порога, нам ще філію дурки тут відкрити…

— Ліліє Іванівно, він безвредний, тихий, смішно розказує, нехай ходить, місця не пересидить.

— А може, він підісланий козачок, ти про це подумала?

— Я перевірю.

— Як?

— На детекторі брехні, — Зінька розсміялася.

Крутая відімкнулася. Схопила сумку, обляпану лайковими трояндочками з перламутровим осердям, облямовану довгою шкіряною локшиною.

— Де я в біса діла того папірця? Ой, диви, квітку одірвало. Десь зачепилася… Сьодні все проти мене, треба тихо бути, у щось ускочу.

— До вас прийшли, — офіційно сказала в селектор Зінька.

— Малпи й обізяни, — пробурмотіла Крутая.

— Я піду, — Кулик підвелася.

— Чекаю звіту.

До кабінету встромилася голова Стаса Кучерявого.

— Здрастуйте, Ліліє Іванівно, здрастуйте, Тетяно Іванівно. Щойно помітив: ви однакові по батькові. Не сестри?

Кулик лупнула на Стаса, той не знітився, неначе на нього таким зизим оком життя дивиться щодень. Кулик вийшла.

— Дізнався? — Крутая не запропонувала Стасові сісти.

Він сів сам, дбайливо підсмикнувши бездоганні холоші.

— Кримінальної справи не порушено, немає складу злочину, констатовано природну смерть від серцевого нападу, із сусідів ніхто нічого підозрілого не бачив, окрім візиту Олійника Василя Анатолійовича.

— Чому цей візит підозрілий?

— Я не так висловився. Треба розділити фразу.

Ніхто нічого підозрілого не бачив — це раз.

Візитерів не помічено, окрім Олійника Василя Анатолійовича, який і викликав міліцію — це два.

— За що тебе тільки в прокуратурі тримають.

Доповісти до ладу не вмієш.

— За красу нелюдську.

— Далі.

— Тіло після експертизи віддано родичам.

Похорон…

— Яким родичам?

— Не генетичним, а соціяльним. Похороном займається громадянин Олійник, колишній зять. Церемонія сьогодні на центральному цвинтарі о дванадцятій годині.

— До діда, значить, підховають…

— Даруйте…

— Це я так. Добре служиш.

— Радий старатися, вашбродь.

— Ти вже зазнайомився зі справою Роґулів?

— Так. Симпатичний заводик. Забрати його, що два, даруйте, пальці об асфальт. Директор аж плаче — хоче золоту кредитну картку, перед коханкою похвирцювати крутизною. Взяти може лише під заставу заводика. Його це не бентежить, бо думає за пару років розплатитися. Осьо має все оформити в банку «Дебет кредит». А ми на банк натиснемо. Знаю як. Вони вимагатимуть у директора негайного повернення кредиту проти обіцяного пільгового режиму. Або вилучення на свою користь застави. От заводик і тю-тю. А тут ми, тобто ви — з рятувальним колом. Ось балансова вартість підприємства, ось його вартість на випадок банкрутства. Відчуйте різницю.

— Завдання тобі: Роґулі — якнайшвидше.

— Можна пришивати додаткову кишеню для премії?

— Я у школі вчила п’єсу, «Глитай, або ж павук» називається. Не про тебе?

— Ні. Про мене пісня — «Шоу маст ґо он». Що у перекладі на державну означає — шоу триватиме за будь-якої погоди. Допоки є ви, якій багато чого потрібно. І є я, який знає, як усе це здобути, при чому не сісти і вас не посадити.

— Сплюнь тричі. Поклич Зіньку. Та не липни до неї, вже скаржилася.

— Нехай спідницю довшу носить.

— Не для тебе спідниця, для солідних клієнтів.

Стас заглянув до приймальні.

— Зінько, шефиня кличуть.

— Кому Зінька, а кому — Зінаїда Михайлівна.

Ви ж знаєте, Лілія Іванівна не хоче амікошонства у службовий час.

— Тоді поспілкуймося у позаслужбовий. Ти давно мені сідничкою крутиш. Приходь надвечір у клуню…

— Я Лілії Іванівні розповім.

— Лямур утрьох? Я не потягну. З тобою, впершись ногою в теплу батарею, ще якось впораюсь. А з Крутою… Калібр не той. Ніколи не ставлю перед собою нереальних завдань. І цим вигідно відрізняюсь від більшості сучасників кайнозойців.

— Сучасників кайно чого?

— Чого вас тільки вчать! Ми з вами, Зінаїдо Михайлівно, живемо в кайнозойську еру. Нас із вами, Зінаїдо Михайлівно, від початку нашої ери відділяють лише якихось шістдесят мільйонів років, а який прогрес. Ходимо на двох ногах, виконуємо нескладні рухи руками, носимо чуже хутро й чужу шкіру. Останні рудименти — апендикс та зуби мудрості — вирізаємо й вириваємо нещадно. Але — образ мислєй! Його в нас нікому не відняти. Всіх, хто не з нами, їли, їмо й будемо їсти вічно. Кайнозоєць — це звучить гордо.

— Кликали, Ліліє Іванівно? — Зінька сіпнулася від нахабного жесту Стаса на виході з офісу, осмикнула міні спідничку ділового костюма, радше схожу на максі пасок.

— Слухай сюди. Ось прізвища. Я на одному збіговиську записала. Наймодніші філософи на сьогодні, на них усі показилися. Жак Дерріда і Ме Фуко…

— Дерріда. Якщо він француз, то наголос має бути на останньому складі. А що то за Ме? — Ім’я.

— Такого імені не буває.

— Тебе забули запитати. Ініціал. Дізнайся через Інтернет про них і вибери мені пару цитат.

— З обох?

— З кого знайдеш. Мене не буде з одинадцятої до тринадцятої, скасуй зустрічі, перенеси на після обіду. Малпи й обізяни у приймальні сидять?

Зінька гмукнула.

— А мене лаяли за обізян.

— Не рівняй хрону з бананом. Перепросися в директриси дитбудинку. Нехай мене дочекається.

— Зірко Орестівно Симчич? — офіціозно поцікавилася слухавка.

— Так.

— З вами розмовляють із офісу підприємця й мецената Лілії Іванівни Крутої.

— А хто це?

— Торговельна марка «Крутая» — найпопулярніша на сучасному споживчому ринку нашої країни. Добре знана така її продукція, як горілка «Крутая», настоянки аматорські «Круті», тернівка «Крутая», «Крутая — бальзам на рани» — голосом автовідповідача завчено торохкотів телефон. — Крутая — це не тільки й не просто марка напоїв, це — чітка громадянська позиція, це допомога сиротам й знедоленим, це…

— Ви певні, що вам потрібна саме я?

— Передаю слухавку…

— Зірко, доброго дня!

— Тетяно, ви? А я мало не урвала балачку. Давно ж ми з вами не бачилися не чулися. Чому не даєтеся знати? Макс розучив нові фокуси покуси, прагне глядачів… А що ви робите в цієї, як її? Горілки?

— Із цього приводу я й хочу з вами обома погомоніти. Моя шефиня Крутая має цікаву пропозицію. Хоче залучити вас до роботи. На мій погляд, цікавої і перспективної. Надомної. Будете писати для неї промови, робити переклади спеціальної літератури. Хочу вас загітувати. Подумайте.

— Подумаю.

До кабінету Кулик в офісі Крутої зазирнув Стас.

— Тетяно Іванівно, чому ви мене уникаєте?

— Я взагалі сумніваюся, чи ти — людина.

— Ще й яка. Чєловєчищє! Керуюся виключно здоровими інстинктами: почуттям голоду, виживання, продовження роду. А не мертвими ідеологічними догмами. Проте ладен перед вами реабілітуватися. Є нові дані у старій кримінальній справі. Не для сторонніх вух.

Вони вийшли на галявинку за офісом.

— Пам’ятаєте, звинувачення Олійник зайшло в кут через брак прямих доказів. Зокрема, відбитків її пальців. Щойно з’явилася нова метода. Пальчики можна зняти навіть якщо предмет витерли.

Наприклад, з чашки, що її Олійник підкинула до кабінету вбитої нею дієтсестри Король. А це значить, що добувши відбитки пальців нашої з вами шефині і порівнявши їх з кримінальними, ми можемо стовідсотково довести, що вона й покійна Лідія Олійник — та сама особа.

— Навіщо ти це робиш?

— У скрутний для мене час я вам нагадаю про цю послугу й сподіватимусь навзаєм одержати допомогу.

Старе київське кладовище ще не кучерявилося зеленню, весна цього року скидалася на безрозмірну зиму. Порадувала швидким приходом і зникла, зачаїлася до кращих часів. Крута вуличка поєднувала місто з крематорієм, ділила цвинтар навпіл. До парадних ділянок, де жовта київська глина втихомирювала всі політичні, соціальні, економічні, мистецькі, інші людські пристрасті, запрошував постійних і тимчасових мешканців старовинний, червоної цегли вхід з капличкою.

Пообіч асфальтованої центральної алеї — мармурові й бронзові голови, погруддя, торси індиферентно грілися на нещедрому сонечку. Нещодавні резонансні поховання ще не набули вічної байдужості, швидкоплинне нуртування емоцій ще збуджувало над ними могильної аури, штрикало у вічі пірамідами неприбраних вінків, купами прив’ялих квітів. Пахло, як на квітковому базарі.

Бо на квітковому базарі пахне похороном.

На стару ділянку, де чекав на бабу Надю давно покійний чоловік, ближче дійти саме парадною алеєю. За домовиною аж четверо — Василь Олійник, дві бабці сусідки й Командо. Олійник раз у раз утирав спітнілого лоба, скидалося, що заледве втримується, аби не втекти. Коли зателефонував Командо, повідомляючи про час і місце похорону, трохи не плакав, благаючи скласти йому компанію. Командо погодився.

Віднедавна одна думка заважала йому вільно жити. Започував довкруж ірраціональне напруження. Звідки струмує — не добереш. Вірити в загробне життя і всякі такі штуки з безтілесними переселенцями душами й духами геть померлих Командо не міг за архетипом, а пояснень своїм здогадам у реальному світі не знаходив. Однозначні відомості про трагічну (хоч і цілком заслужену) смерть Лідії Олійник від руки Осами Бен Ладена не давали простору для розвою здогадів…

Обличчя баби Наді… Неначе останнє, що побачила в житті, був привид. Та й знахідка на підлозі, яка зараз лежить у пакетику в кишені, не могла належати покійниці — простій жінці, майже черниці… Але ж…

Командо роззирався довкола. Буденного дня людей на цвинтарі мало. Дійшли. «Говорити будете?» — запитав бригадир гробокоп. Командо зирнув на Олійника. Той ледь махнув рукою, які там промови. Поставили домовину на жовтий глиняний бруствер, відкрили віко. Олійник зблід і схопився за рукав Командо. Судома смертельного переляку не зійшла з білого обличчя баби Наді. Навіть посилилася. Чи то тіні дерев?

— Я боюся жмурів, — промимрив Олійник.

— Потерпиш.

Поки дві сусідки виконували ритуальні плачі, Командо периферійним зором завважив рух за буйними кущами майбутнього бузку. Біля сусідньої могили з помпезним янголом у головах стояла огрядна жінка в темному шовковому плащі і крислатому капелюсі з вуаллю. Вона тримала два жовті тюльпани. Перехопивши погляд Командо, жінка схилилася над могилою з янголом.

— Попрощалися?

Сусідки вкинули по жмені землі, хлопці у вицвілих армійських комбезах шпарко запорпували могилу.

На зворотному шляху Олійник повеселішав, лалакав без упину, виганяючи з душі переляк, тягнув Командо за собою, обіцяв накрити йому галявину. Не хтів слухати заперечень.

— Зачекай, — наказав Командо. — Посидь в авті, я запальничку впустив.

На свіжій могилі баби Наді окрім пучечка якогось первоцвіту, принесеного сусідками, лежали два жовті тюльпани. Командо роззирнувся. Вітер гойднув кущами бузку, захилитав ще голі дерева, вихопився на волю, весело погнав над цвинтарем, над містом, над землею ватяні хмари.

Командо попростував до авта.

А Крутая прожогом мчала з кладовища. До… казина.

Забачивши її, на вулицю вибіг сам директор.

Шанобливо провів до зали. Крутая на ходу скинула комусь на руки плаща, підбігла до столу.

Зробила ставку, другу. Грала несамовито, не рахуючи грошей, не радіючи виграшу, не шкодуючи за програшем.

Вир пристрастей у загартованій душі Лілі Крутої налякав її саму. Захована в льох свідомості, залита бетоном, як в італійських фільмах труп жертви, Ліда Олійник раптово стрельнула потужним пагоном, неконтрольовано гайнула на волю. Втекти від правосуддя, виорати носом половину земної кулі, вмерти під уламками символу американської потуги, відродитися з попелу й незвіді, скласти універсальний план помсти, довести світові, що мусить визнати її достойницею, врешті — поховати в київську глину матір, останню з живих, хто міг упізнати в Лілі Ліду… Задля чого? Аби випадкова стріча, навіть не стріча, а так, примха тонких матерій, химера, подих вітру, гра світлотіні… І все завалилося, як вежа з близнят, прохромлена літачком терористів. А я сподівалася, що забула його… Чоловік Зірки. Сіро-зелені уважні, сторожко котячі очі, руки, що їхній дотик шкіра закарбувала як тавро, вуста над квадратовим підборіддям… Як у когось з кіногероїв… забула, в кого. Будь ти навіки проклята, Зірко Симчич, знову тобі — незаслужено все…

Лілія Іванівна Крутая не знаходила собі місця.

Скніло серце, бухало в скроні. Перед очима — високий, спокійний, трохи посивілий, але ж геть такий, як ото колись на його дачі… Любов жага пристрасть, яку спричинив у її серці тоді, в іншому житті, Зірчин чоловік, знову наздогнала Лідку з головою, як хвиля Ґодзила. Чи не вперше вимуштрувана неправедним життям до автоматизму реакцій на будь-яку несподіванку, Лідка почувалася безпорадною, знесиленою, здитинілою. Якого чортового дідька ці почуття забули тут! Геть! Я сказала — геть звідси! Що я про нього знаю? Мав якусь контору… Детективну? Охоронну?

Схаменулася, коли аж надто програла. Ошелешено дивилася на стіл, на круп’є. Йолкі-палкі, а до чого тут гроші?! Свої ж програю! Крута зосередилася, зіграла ва-банк і — відігралася. Не діждете!

Кинула гру, поїхала до себе.

Не скидаючи капелюха, ступила до кабінету.

Слідом дріботіла усміхнена Зінька.

— Ось послухайте, — урочисто виголосила Зінька. — «Деконструкція — це те, що робить порух визначення можливим лише в разі, якщо кожний елемент, що виникає на кону присутності, співмірний із чимось, відмінним від нього, проте зберігши при цьому знак минулого, водночас залишається відкритим для знаку своїх стосунків із прийдешнім. Цей слід менше стосується до того, що називається майбутнім, аніж до того, на що кажемо — минуле: таке подвійне ставлення конституює те, чому ймення — сьогоденність.

Сьогодення створюється завдяки саме тим стосункам, що не існують таким собі абсолютним штибом: це означає, що минуле й майбутнє ми не розглядаємо як модифіковане сьогодення. Задля того, аби щось існувало, воно має відокремлюватися від несуттєвого певним інтервалом».

Кінець цитати. Жак Дерріда, праця «Диферанс», тобто деконструкція. Шикарно. Куди хочеш встав. Ніхто нічого не дотумкає, а промова — перша кляса.

— Геть звідси!

Тренована Зінька випарувалася.

— Зінько!

Устромилася голова Зіньки з круглими переляканими очима.

— Викликати «швидку»? Ліліє Іванівно, вам зле?

— Собі виклич, з дурки… Дай кави. Ні, коньяку.

— Я щас.

Зінька занесла тацю з кавою, чашкою й чаркою.

Крутая вихилила коньяк ковтком.

— Коньяк спершу гріють у долоні, аби відчути аромат, — сказала Зінька.

— Пікайзен навчив? — спокійніше сказала Крутая.

— Ой, слухайте, побачив у мене новий, щойно виданий український словник, схопив, попросив додому почитати. Уявляєте, словник почитати…

Вчора приніс і каже — кака. Питаюся — чому? У словнику, каже, немає слова «птеродактиль». Я йому кажу: чи ми вже так добре жиємо, що бракує лише птеродактиля?

— А хто він?

— Пікайзен?

— Не ліпи дурепу.

— Птеродактиль — це летючий динозавр із доісторичного життя.

— А-а, бачила на відео про Юрський період. Не такий уже й причмелений твій Пікайзен… Мені б парочку таких пташок завести — миле діло.

Конкурентам час від часу показувати. Птеродактиль на поштівках з днем народження. Тіпа — намйок. Самі все принесли б… Ще й умовляли б узяти… Знайди мені адреси й телефони всіх охоронних агентств міста, буду ставити захист.

— Від малпів та обізян?

— Від птеродактилів.

Британська амбасада не надурила. А Маріванна до останнього дня не йняла віри. А ось тримає ґлянсову довгасту книжечку авіаквитка до Лондона.

— Не хвилюйтеся, — вмовляла Зірка. — Я на ці дні переїду до вас, Шерифа гулятиму й годуватиму. Бо він же Макса боїться. Гулятимеш зі мною, ге, Шеро?

— Залюбки, — солідно гримнув Шериф. — А Макс противний, як усі коти.

— Ліпше подумайте, що ви нам із Лондона привезете, якусь англійську м’ясо кісточку. Ось дивіться, тут я поклала квитка, тут медичне страхування, тут паспорт, оце гроші, це — торба з ліками. З вами полетить людина з посольства, я з ним говорила, симпатичний хлоп, відповідальний, усі питання до нього, він непогано володіє мовою.

Ми вас проведемо до Борисполя, а тоді зустрінемо.

Ви запам’ятали, як вітати королеву?

— Гелло.

— Більше вам нічого й не треба. — І ти тут шануйся, бережи себе, я прагну здорового онука… — Маріванна тихо засльозилася.

До квартири зайшов худорлявий юнак у бездоганному костюмі.

— Знайомтеся, це Алан, якому я вас і здаю з рук у руки. Її Величності — вітання.

Як їхала до летовища, як вантажилася з возиком до «боїнга», як летіла, Маріванна пам’ятала кепсько, бо по українському зосереджувалася лише на тому, аби поменше клопоту завдати своїм супутникам. Не зчулася, як мила усміхнена стюардеса оголосила кількома мовами, що аеропорт Гітроу радий вітати прибульців.

Серед натовпу вище над інший стримів плакатик на кийку з написом КYIV. «Це для нас», — Алан викотив возика з терміналу. Перше, що вразило Маріванну — пахощі. Давно не була на батьківщині ані на вокзалі, ані в аеропорті, та пам’ятала, що громадські місця так не пахнуть. Алан щебетав із зустрічальником, радів, навідався ж додому. Маріванна роззиралася. Вирувало різномовне різноголосся, індійські родини (татусі в завиваних чалмах, мами в сарі) випасали виводки індусят. Чорні, жовті, шоколадні всіх відтінків обличчя, накрохмалені поліціянти в ребристих кашкетах… І запах, свіжий, смачний, квітковий вихлюпувався з кожної крамнички. Маріванна благально подивилася на Алана. Той зрозумів, підкотив возика до білосніжних дверей із написом «ледізрум».

— Упораєтеся, чи покликати когось на допомогу?

— Сама.

За дверима Маріванна зачудувалася, кахляно дзеркальний рай виблискував і ароматів фіялками. Хіба туди можна це саме? Забурмотіла злита вода, пахощі посилилися, з кабінки вийшла леді, автоматично всміхнулася Маріванні, вмила руки, вийшла. «Що вони тут їдять, коли так пахнуть?»

Маріванна побачила на одній з котрихось дверей зображення інвалідного візка, вкотилася. Простора кабінка обладнана поруччями на стінах, під’їзним пандусом, під кожним нікельованим краном окрім напису вказувала на його призначення дохідлива картинка.

У «мерседесі» перед водієм підморгувала панель керування. «Це комп’ютер», — перехопив погляд Алан. «І в нас уже так само», — мовила патріотично Маріванна.

У крихітному номері недорогого готелю теж усе прилаштовано до перебування тут людини на візку. Алан здав Маріванну усміхненій мулатці у крохмальному очіпку і такій самій запасці на тем ній сукні. «Це черниця, — пояснив, — вони у нас опікуються такими людьми, як ви». «Не сказав — інвалідами, і на тому спасибі». «Мерил», — осміхнулася мулатка білозубо. «Ми — тезкині», — зраділа Маріванна. «Сестра Мерил допоможе вам у всьому, вона навіть знає кілька російських слів».

«Здравствуй, пока, нє нада», — засміялася Мерил.

«Сьогодні у вас сніданок, відпочинок і екскурсія містом. Завтра — прийняття в палаці. Я за вами заїду. Бай». — «Бай», — увійшла в роль Маріванна.

У Лондоні Маріванна започувалася, як удома.

Саме так і уявляла вона це місто. Двоповерхові автобуси, паби, міст Тауер, сам Тауер з тлустими воронами на газонах, Темза, Вестмінстер, Біґ Бен, Бейкер стріт з Голмсом. Уразила кількість квітів — на вікнах, на стовпах, під вікнами. Ще прохолодно, як вони тут виживають? І загальне враження — Лондон веселе, яскраве, розмаїте, святкове місто. Хто казав, що тут смоґ? Що все сіре й сумне? Аби ото язиком молоти.

Увечері, вже в ліжку, турботливо підтикана зусібіч ковдрою, увімкнула телевізора. Останні новини. Війна в Іраку таки розпочалася. Зрозуміло без перекладу, з картинки. Без угаву повторювано: Буш Блер, Блер Буш… Маріванна розхвилювалася. Покликала Мерил. Та зателефонувала Аланові. Заспаний Алан пояснив п’яте через десяте, що війна розпочалася, що в антиіракській коаліції бере участь Британія. Англійці бомбують Багдад, британські піхотинці воюють проти арабів. Маріванна далі не слухала. Як же це так, Єлизавето! Хіба так можна! Там живі люди! Ну, хай американці, вони задираки. Але — британці! Монархічна країна! Такі туалети!

Перестаєш вірити в людство взагалі…

Маріванна майже не спала. Спершу думала — так, потім — отак, тоді — взагалі відмовитися…

Але ж люди везли, незлецькі гроші витратили, а раптом на Аланові окошиться… Чи на Мерил…

Рішення склалося вдосвіта. Втішена Маріванна задрімала впівока.

Метушливий ранок збіг у клопотах. Виїхали до палацу заздалегідь, бо там черга. Маріванна хвилювалася. Картала себе, що послухалася Зірки і вбралася в народний костюм, узятий напрокат в оперному театрі. Мабуть, із «Наталки Полтавки» або з «Запорожця за Дунаєм». Чи зрозуміють вишиту сорочку, плюшеву корсетку, малиновий очіпок? Чи не сміятимуться? З України! Було б убратися у щось чорненьке, довгополе, аби не видно було покручених ніг. «Тоді треба капелюшка, бо жінок без капелюшків не буває», — безапеляційно заявила Зірка. Маріванна могла датися на тортури, але капелюшка не наділа би під розстрілом. Що вона — королева мати?! На заводі, де все життя пропрацювала, зроду-віку не бачила жінок у капелюшках, хіба як делеґації цехами водили, чи артистки які приїздили до Палацу культури.

Черга з машин до палацу збилася чималенька, просувалася поволеньки, чорні авта під’їздили до входу, випускали запрошених, забиралися геть.

Маріванна заспокоїлася. Жінок у народних строях було багато. Та таких, що оперна плюшка і плахта видавалися найскромнішими. Як жіночка-муринка несе свого двометрового тюрбана та не впаде у кілометрах накрученої на себе мануфактури? Чи жовтенька — у розмаїтому халаті, чи смаглявка в сарі, чи… Дякую, Зірко, нехай бачать: наш очіпок незгірший за інші, а може, навіть і кращий. Бо ми — теж Європа. Хоч і в очіпку.

Заля для приймань заповнювалася, широкий світ звузився до простору, обмеженого гобеленовими стінами палацу, високе товариство стиха гомоніло, вигравало всіма кольорами спектра. Світ спілкувався, посміхався, чекав на королеву.

Пролунав мелодійний ґонґ. «Її Величність королева Об’єднаного Королівства», — виголосив якийсь у голубому старовинному камзелку. Гомін ущух, очі обернулися до парадних дверей. Єлизавета вийшла в зеленавій довгій сукні зі старомоднім рукавом ліхтариком. Скромна низка перлів, довгі рукавички, капелюшок ток на сивому волоссі з традиційним перманентом, торебка через руку. «Як вона подивиться людям у вічі?» — Маріванна не зводила погляду з королеви.

Усіх пошикували двома шпалерами, монархиня рушила через людський коридор привітати кожного. Єлизавета посміхалася, комусь говорила дві слові, комусь привітно кивала, малій дівчинці африканці подала руку, торкнулася, пестячи, щоки. Затрималася біля сухорлявої літньої жінки черниці, потисла руку, серйозно про щось перемовилася.

Підійшла до Маріванни, більше інвалідів у залі не було. Алан шанобливо схилився й відступив на крок. Єлизавета навіть трохи схилилася, про стягла руку. Зараз або ніколи! Маріванна схопила монаршу руку і палко заговорила. Про свій протест проти війни в Іраку, про брак поваги до монаршого престолу, про спаплюжену віру в людство. Схаменися, Лізо, отямся, ти вже на порозі вічності, як станеш перед Богом — от патос її про мови. Сек’юриті захвилювалися, ніхто так довго не затримував королеви, як ця дивна жінка в дивному строї, з нікому не зрозумілою мовою. Королева ледве випростала правицю, стурбовано підвела очі на супровід. Тлумач швиденько переклав, що гостя схвильована гостинністю, у нестямі від щастя бачити монархиню і надалі буде другом Англії й підтримуватиме її зовнішню політику. Єлизавета заспокоїлася й ще раз усміхнулася Маріванні.

Заблимали фотоспалахи.

Гостей британського престолу запрошено до фуршету. У сусідній залі під стінами — столи, повні наїдків напитків. Гості невимушено заходилися біля дармового пригощання. Як на взір, зроду не їли. Маріванна безпорадно тримала велику тарелю і якийсь незрозумілий пластмасовий пристрій до неї, поки не підбіг захеканий Алан. Він умить прилаштував пристрій до тарелі, встромив туди фужера, допоміг покласти їжі.

— У вас просять інтерв’ю Бі-бі-сі, три журнали, п’ять газет, є запрошення на популярне ток-шоу на телебаченні. Я погодив з посольством, аби ви затрималися тут ще на день.

— Ні хвилини, ні півхвилини. Лише в разі, якщо вона припинить убивати людей в Іраку, — відрізала Маріванна.

Алан сполотнів.

— То ви про це казали королеві?

— Саме.

— Слава Богові, що тут ніхто не знає української!

— Тоді я згодна на інтерв’ю, нехай хтось із нашого посольства перекладе, — спалахнула Маріванна.

— Зараз, зараз, не хвилюйтеся, все буде о’кей.

Маріванна летіла додому рейсом Українських авіаліній. Алан подумки палко дякував англійському Богові, який не посприяв вивченню української мови в Об’єднаному Королівстві. Усміхнена, мов ненаша, стюардеса подала на його прохання стосик уранішніх англійських газет. На чільних сторінках, звісно, переможна баталія в Іраку, а на інших — Маріванна з Єлизаветою.

Маріванна в очіпку, королева — в капелюшку.

— Поважні гості надсилають полишеним господарям телеграму з борту літака, — порушила мовчанку Маріванна, відклавши газети. — Чи не можемо й ми вчинити так само?

Алан завмер.

— Ви хочете подякувати Її Величності за прийняття?

Маріванна з жалем подивилася на хлопця: не маленький, міг би й розуміти. — І за прийняття також.

— Від приватних осіб телеграм не приймають, — зметикував Алан. — Скажіть мені, я передам через нашу амбасаду.

Маріванна зітхнула. Обернулася до ілюмінатора. В прогалинах ватяних хмар розкручувалася мапа землі. Покреслена на клаптики полів і міст, вишита зеленню лісів і гаптована стрічками річок.

«І дедалі меншає місць, де збереглися людяність і справедливість», — подумалося сумно.

Шериф зустрів Маріванну ворожо. Не привітався, насправжки загарчав, коли простягла руку.

— Нічого не їв, лише пив, я вже молилася, аби скорше ся вертали. Вже не знала, яких смаколиків йому купувати, — Зірка раділа стрічі.

Маріванна сиділа посеред кухні, гейби в гостях.

Почулося шарудіння. Вигулькнули до перед покою. Шериф, сопучи, витягав з-під вішалки все взуття Маріванни й носив у свій закуток під столом у кімнаті. Упорався, подався під стіл і важко гепнувся на купу капців, одвівши ображеного писка до стіни. Маріванна заплакала. Втерла сльозу Зірка. Собайло ворухнув вухами, дослухаючись. І долучився — тонким повискуванням. Утрьох і рюмсали: несхожа на себе, круглобока, повновида Зірка у спецсукні для майбутніх мам. Маріванна на візку. Здоровань псисько під столом, на купі конфіскованих капців — тепер хазяйка нікуди не поїде. Мить щастя.

— Шерочко, дай мамі лапку, — лестилася стара.

Шериф засопів, постукав хвостом об підлогу.

— Ще посерджуся троха і дам лапку.

Маріванна підкотилася до шафи, видобула стару валізу. Згребла зі столу все привезене з Англії — газети, фото. Загадала Зірці познімати зі стін світлини Єлизавети з кревними. Повагалася перед заскленим, у рямці, листом монархині, махнула рукою — знімай. Маріванна ввіпхнула все те у валізу, де до британського королівського сімейства вже впокоїлася Марґарет Тетчер, якою стара захоплювалася до часу конфлікту прем’єрки міністерки з британськими вуглекопами.

Маріванна не вибачила їй смерті від голодування десятка шахтарів і агресії проти Мальвінських-Фолклендських островів. У валізі пилюжився і старожитніший архів — про клан Кеннеді. Всесвітньо знана родина, яка постачала Америці президентів і сенаторів, теж не витримала суворих критеріїв Маріванни щодо моралі й етики.

Пили чай на кухні. Справжній «ліптон». Стиха перемовлялися. Шериф під столом вовтузився з м’ясом кісточкою. Теми Єлизавети не торкалися, як свіжої рани.

— А як тобі іспанський королівський двір? — запитала Маріванна. — Схожі на порядних, породичалися з Ростроповичем та Вишневською. І діти слухняні та виховані…

— Хай буде тендер, — всміхнулася Зірка. — Я голосуватиму за японських імператорів. От де моралі й етики — хоч сто порцій. Та й принц побрався з нормальною дівчиною.

— Це ще не факт, — зітхнула Маріванна. — Діана була теж не монарших кровей, а що вийшло… Бачу, щось тебе непокоїть.

— Ви просто Вольф Месінг.

— А хто він?

— Провидець і читач думок.

— Усі ми — провидці. Тільки одні бачать лише себе, хай би куди дивилися.

— Я хочу поговорити про Травку.

— Перед від’їздом бачила. Вона собак годувала.

Тільки схудла. Ти виїхала з нашого будинку, вона сумує. Як Шериф. Хіба що капців не ховає.

— Ми надумали перевезти її ближче до нас.

Пішла я до неї…

Травіата Голуб, подруга дитинства Зірки Симчич, її підопічна, лежала на канапі зодягнена, на Зірку не реаґувала, дихала важко. Скуйовджена нечесана голова, абиякий розхристаний одяг.

— Травко!

Реакції немає, очі під лобом, з горла — хрипіння.

Зірка намацала пульс, уривчастий, аритмічний.

— Лі-і-ка! — прохрипіла Травка.

На Зірку війнуло перегаром.

— Лежи, я лікаря покличу.

— Лі-і-іка…

Зірка натицяла номер.

— Це я. Так, у Травки. Знайди негайно лікаря…

Ні, «швидку» не можна. Її знову закриють у дурку. Алкогольне отруєння…

Зірка роззирнулася. З кількаденного прибирання не залишилося й сліду, смітник смітником.

Пляшки немає, склянки теж. Недоїдки, шмаття, нерозлучна цератова торба, обліплена значками.

Зірка спробувала перевернути Травіату на бік, аби та не захлинулася. Важко перекотилося канапою тіло, з-під нього впала на підлогу пляшка з залишками горілки. Вочевидь Травка пила лежачи, пила до нестями, поки знепритомніла.

— Знайшла пляшку.

— Нічого не чіпай, я зараз, — відповів Командо.

Привезений Командо лікар хутко промив Травці шлунок, одну за одною поставив крапельниці, почекав.

— Не давали б їй пити, — докорив. — Ще раз не витримає.

— Сама не могла купити горілки, — розмірковувала Зірка, коли залишилися наодинці. — Далеко вона не ходить. У нашому магазині їй не продадуть, я домовилася і з директрисою, і з продавщицями… Її ніхто не провідує, їжу я сама готую, продукти завозимо…

Командо поклав пляшку до пластикового кулька.

— Хтось з сусідів?

— Не може бути й мови.

— Лі-і-іка, — пробурмотіла Травка.

— Що вона сказала? — скинувся Командо.

— Мене покликала.

— А хіба вона тебе так зве? — Командо затнувся.

Усе навертало пойняти віри в матеріалізацію духів. Спотворене жахом обличчя неживої баби Наді… Дивний для її оселі предмет, підібраний на підлозі, напівжива Травка, її вигук… Здається, саме так — Л-і-і-іка — Травіата зазвичай називала єдину людину. Лідку Олійник.

— Дивись.

Зірка тримала течку з документами на квартиру Травки.

— Вона порожня. Я минулого разу її бачила.

Не розгортала паперів, але бачила.

Течка обвисла в її руках, замітаючи підлогу китичками поворозок. Документів не було.

— Припустімо, зловмисник… — Командо дістав пачку з цигарками.

— Якого Травка знала, бо відчинила двері.

— Вкрав папери. Навіщо вони йому? Навіть якщо силував сп’янілу Травіату щось підписати щодо квартири, угода нечинна, бо Травка недієздатна. А ти, її опікунка, нічого не знаєш…

— Не знаю… Два роки тому Лідка Олійник так само підпоїла Травку й змусила підписати генеральне доручення на продаж квартири… А зараз усе не має значення, бо Лідка… вже нікого не одурить.

— Травці не можна тут залишатися.

— Розумію, — сказала на кухні Маріванна. — Розумію.

Шериф розлігся під столом і вмостив довбешку старій на ноги.

— Тобі скоро народжувати. Дитина забере всі сили й увагу… А їй треба догляд… То як, Шеро, візьмемо до себе Травіату? Вона собак любить.

— Вона адекватна, повірте мені. Може працювати, знає хатню роботу, залюбки її виконує, під контролем, звичайно. Сама одна вона здичавіє.

Коли малий трохи підросте, я обов’язково заберу її до себе, — захвилювалася Зірка. — Ми зараз з’ясуємо, що з її квартирою. Упорядкую документи, відремонтую, пустимо пожильців. Вам на життя. Та й ми допомагатимемо… — Єдина умова… Що Травіата живе в мене, не мусить знати жодна душа. Гулятиме вночі і на балконі. Оборонятися ми з нею зможемо лише Шериними зубами…

— Не лякайте мене.

— Не знаю, не знаю… Життя покаже. Шкода, я через цю Англію маю прогалину у спостереженнях. Погомоню з сусідками: хто приходив, до кого, коли. Ти була у Травіати…

— У вівторок.

— Переїжджатиме вночі, потай. Сусідам скажеш, що здала її в інтернат. Із документами не барись.

* * *

«Що може бути видовищнішим, ніж рухливі, пишні й скоординовані дві армії! Сурми, сопілки, гобої, тулумбаси, гармати створювали музику настільки гармонійну, що такої не буває і в пеклі.

Гармати поклали спершу якихось шість тисяч люду зобабіч; тоді перестрілка з рушниць позбавила найкращий зі світів дев’яти чи десяти тисяч ледарів, що ганьбили його поверхню. Багнет також був достатнім призвідцем смерті кількох тисяч душ. Загальна кількість сягала тридцяти тисяч».

На цих рядках Зірка зупинилася минулого разу.

«О, тиха пристане робочого стола…». Зірка тужила за роботою, за своїм комп’ютером, за гіпсовим Вольтером на полиці. Філософ теж не приховав задоволення знову бачити Зірку.

«Я завжди думав, мадам Командо, що жінка — це людська істота, яка лише вбирається, теревенить і роздягається. Ви своїм правдивим подвижництвом щодо перекладу мого тексту змусили мене змінити думку. Єдина втіха мого вічно живого існування, на противагу просто живому: можу говорити вам, що завгодно, не боячися звинувачень у залицянні до шлюбної жінки. Згадав ще один із своїх безсмертних афоризмів — «потребує доказів добрість, краса — їх не потребує». Це — тонкий французький комплімент вашій красі. А те, що ви не полишаєте в скруті Маріванну і Травку — тонкий французький комплімент вашій добрості».

Максимиліян зрадів Зірці після її повернення з кількаденних гостин у Маріванни своїм робом — без розгону скочив на плечі і розлігся на шиї пухнастим боа: голова й руки звисають з одного плеча, ноги й хвіст — з іншого. Вбрана в живе хутро Зірка так і сновигала квартирою, прибираючи наслідки парубоцького господарювання мужчин. Командо зазвичай кожні дві години телефонічно озивався: «як ти, Зі?»

Увімкнула телевізор — не любила тиші й пустки. Хатні сумирні звуки впокоювали: вода дзюрчала з незакрученого крана, не вгавав брехунець на кухонній шафці, співав із музцентру Паваротті, бо подобався малому. Розмовляла з котом, провадила діалоги з собою, критично стоячи перед свічадом. «Щось у боці коле, поспитати б лікаря. Як поїм насухо. Чи тобі не до смаку, синочку?» Ого, гамселить руками ногами, хоче веселішої. Поставила йому новий київський гурт «Мен саунд». Затихнув, услухається. Меломан, одначе.

Прибираючи в кімнаті, впіввуха слухала не слухала телевізора. Щось про початок виборчої кампанії міського голови. Хто балотується, що обіцяють, хто реальний претендент, хто просто так, прогулятися вийшов… Торкнулося вуха знайоме прізвище. Зробила гучніше. «Лілія Крутая — нове прізвище на політичному кону, — завзято піарив журналіст. — Проте ця пасіонарна жінка вже знана на рідних теренах. Не лише торговельними марками «Крутая» та «Крутий Роґуль», а й активною доброчинністю зажила незлої слави». З екрана щиро всміхалася огрядна молодиця в крислатому капелюсі. Підприємець, кандидат філософських наук, меценат, добра господиня й цікавий співрозмовник. Оприлюднення передвиборної програми, гасел, обіцянок та намірів…

Дзвінок. Аж похолола. Тепер Зірка не любила несподіванок, лякалася звуків, листів, раптових зустрічей зі старими знайомими. Кпинила з себе — стала полохливою, як мрії про майбутнє, що лякаються сучасних реалій.

На екрані монітора зовнішнього телестеження, що ним Командо обладнав ухід, стовбичила незнайома жінка. «Хто там?» — «За дорученням Лілії Крутої, вам про неї говорила Тетяна Кулик».

Сухорлява літня жінка в діловому костюмі, блякле нефарбоване волосся туго зібрано на гамалику в мізерний пучечок, і сліду косметики, масивне підборіддя, маленькі очі, важкі сильні руки.

Схожа на перебраного чоловіка. Якби не голос. І не сякі-такі груди. Втім, підмостити можна.

— Можна?

— Слухаю вас, — Зірка не відступила від дверей, дотримуючись інструкцій Командо.

— Маю погодити з вами трудову угоду, — бровою не повела жінка, вмощуючи на коліні кейс, на ньому папірці, на них ручку.

На кухні жінка не розглядалася, не заводила зацікавлених розмов про кахлі, ремонт, квіти, не зреагувала навіть на Макса. Жодних сю-сю, ля-ля. Зірка чомусь збентежилася. Було таке від чуття… Як іде за тобою темною вулицею щось, тупає, ти додаєш ходи — воно теж, ти біжиш, воно біжить. Серце шаленіє, в голові — криваві маніяки… Аж ось рятівний автобус, освітлений, безпечний. І воно, що гупало позаду, раптом обертається на самотню жінку, що так само боїться темних вулиць і прагне світла в автобусі. Звідки напад жаху? Мирна візитерка з мирною місією. Не лякай малого, ач, зачаївся, відчув мамині емоції.

— Чаю?

— Можна.

Зірка читала контракт про співпрацю з фірмою «Крутая», підготовлений Тетяною Кулик за розпорядженням Лілії Крутої. Її візаві відсьорбувала блідими вустами чай.

Зірка поставила підпис, провела гостю до виходу.

Вийшла на дах-балкон подивитися. Жінка сідала в чорний джип завбільшки з залізничний вагон. «Солідна фірма й умови пристойні. Не сидітиму без діла».

Колька в боці зігнула навпіл. Як боляче. Тримайся, дитинко! Ледь дотяглася до телефону.

Командо мчав до лікарні, як пожежна машина, без правил, осьовою. Роздав даївцям по місячній зарплатні кожному. До палати вбіг. Зірка лежала, підімкнена до приладів. Бліда, із заплющеними очима.

— Отруєння?

— Звідки взяли? — лікар повісив на шию фонендоскоп. — Напад печінки. У вагітних буває.

Було б раніше госпіталізувати. Поклали б на збереження. Коли вона вперше поскаржилася на печінку?

— У мене… ніколи так не боліло… — видихнула Зірка.

— Ви мали відчувати негаразди в печінці.

— Не відчувала.

— Дивно.

— Хочу з вами поговорити, — Командо вивів лікаря в коридор.

Зірка поклала руки на живіт. «Як ти, маля? Злякалося? Не бійся, мама з тобою». Дитя нерішуче торкнулося зсередини: «Що з нами? Ми житимемо? Мамо…»

— Заспокойтеся, — лікар не відвів руку Командо з грошима. — Якщо ви наполягаєте, ми зробимо аналіз за Бромберґом. Після скандального отруєння ліцеїстів кілька років тому ми маємо цю технологію, це тест на отруєння високотоксичною речовиною, барбізон, здається. Втім зробимо, лише для того, аби вас заспокоїти. Не бачу причин для хвилювання. Причиною нападу могло бути багато чинників. Хоча би банальний харчовий…

Командо зблід. Із офісу подзвонив Влад.

— Маю замовлення на охоронців. Комплект звичайний плюс посилену команду на масові заходи.

— Для кого?

— Вона балотується в мери. Прізвище — Крутая. Горілку чув? Може, візьмемо продуктом?

— Сам знаєш, людей немає.

— Так і сказати?

— Так і скажи.

У палаті Командо роблено посміхався, пестячи кволу Зірчину руку.

— Не залишай мене тут, я хочу додому.

— Зроблять аналізи — заберу.

— Мені краще, Макс сумуватиме… Я контракт підписала…

— З ким?

— Пам’ятаєш, Тетяна Іванівна умовляла на спічрайтера до її шефині?

— Щось пам’ятаю.

— Від неї сьогодні приходила жінка. Я під писала. Гарні гроші, прийнятні умови, в офіс не ходити, написані промови надсилати поштою, перекладати цитати філософів. Я це люблю…

— Чекай, вона приходила до нас додому?

— Так. Чай пили… Це ж за рекомендацією Кулик… Щось не так?

— Не хвилюйся. Все — так. Як її звати?

— Прізвища я не запитала.

— Не візитерку, а шефиню.

— Лілія Крутая. Вона зараз у мерки балотується, я її по ящику бачила. Смішна тітка у смішному строї. Капелюх, як парашут…

— Чекай, — Командо дістав телефон. — Владе, це ти? Відмовив замовниці? Ні? Не лаю, а дякую.

Готуй контракт. Я приїду — підпишу. Нічого, в групи Ковтуна старий контракт закінчується. На масові заходи посилимо групою Губського. Після підписання збереш хлопців, я проінструктую.

Тетяна Кулик, сидячи на садовій лавиці, не зводила очей із малюка в червоному комбінезончику. Білявого, жвавенького, цікавого до всього хлопця випасала Грипа Бевзь. На Мері Попінз Грипа скидалася лише суворістю. Не награною, що маскує любов і приязнь, а справжньою, холодною, командирською. Кулик помітила, що Грипа в будь-яке завдання Крутої стрибала з головою, без роздумів, без вагань, з відданістю підібраного в підворітті цуценяти, якому дали можливість стати собакою. Виконувала все загадане до найменшої деталі. Вона жила, їла, вдягалася хазяйським коштом, нікуди не ходила, нічого не читала, не купувала, не мала зацікавлень, окрім служіння хазяйці. Єдина насолода, що викликала на блідих вустах тінь усмішки, а в зіницях полиск справжнього вдоволення — стримана похвала Лідки.

— Бачу, ти не лише мене не любиш, — зауважила якось Лілія Крутая, що взяла собі за особливий шик перед Кулик не маскуватися, не вдавати кандидата філософських наук і рятівника людства, а дозволяла собі бути колишньою посудницею Лідкою Олійник, нині покійною. — Й моя Грипа тобі не до вподоби. А я її люблю, як той… — вона зазирнула в заготовлені тези кандидатської промови, де йшлося про відродження краси й слави міста під її проводом. — Як Пігмаліон Галатею.

Вкорінюючись у новому житті на батьківщині, Лідка розмірковувала ще й над тим, яка вища освіта їй пасує. Подавальниця в студентській їдальні, буфетниця на вокзалі, посудниця в ліцеї…

Може, торговельно-економічна? Пошила в дурні прокуратуру й суд… Юридична? Годувала свині на продаж… Зоотехнічна? Знається на отрутах — радикальних засобах від життєвих проблем… Медична? Фармацевтична? Запам’яталася кому як — веселою роботящою чепурухою, пащекуватою злиднею, доброю дочкою й жоною, холоднокровною вбивцею… Акторська? На фаховому рівні осягнула життя як цілісність, з усіма його законами й закономірностями? Філософська! Коли пробігав мимо, не знаючи, кому продатися, вчений ступінь кандидата філософії, то прикупила саме його. І нехай хтось у правдивому академічному квадратному капелюсі з китичкою на боці спробує пере могти її в науковій дискусії про причини й наслідки (здається, детермінізмом називають), про зоряне небо над головою та моральні закони всередині нас!

А психологом Лідка була й без вишколу. Питомим. Бачила людей наскрізь, рентґену не треба. Із Грипи вимуштрувала механізм для будь-яких місій, ідеального термінатора, єдиним стримувальним важелем для якого була воля владарки. Душа Грипи Бевзь, заблокована для людських сліз і шмарклів, відгукувалася лише на Лідчину команду «фас». Дістаючи нове завдання, казала улюблене: «Бери більше, кидай дальше».

Лідка не розповідала, де була й що робила після смерті під руїнами веж близнят Всесвітньої організації торгівлі. Картина її буття, як на уважного й зацікавленого біографа, складалася з дрібок, із недомовок, із несуттєвих деталей, зі шкаралущі.

Грипу й Лідку доля звела в Москві. Як зазнайомилися засуджена на довічне ув’язнення за два побутові вбивства зечка Агрипина Бевзь і багатенька рееміґрантка з купою отриманих американських грошей (відшкодування за моральні та фізичні травми) Лілія Крутая, історія приховує. Є факт — стріча сталася. Лідка відкупила вбивцю тюрмачку від довічної баланди. За скільки? Грошові таємниці надійніші за державні. І відтоді могла спати спокійно. Екс-довічниця вдячно ловила навіть порух хазяйських вій. Скажи їй Крутая: звари та споживи на сніданок своїх дітей, розмірковувала б хіба над технологією. А кримінальних умінь їй було не позичати.

Агрипина підвела малюка до Кулик.

— Маєте годину. Ігорок устромив пальця до рота й котуляв набряклі зубами ясна.

— Я тобі машинку купила… Ось… Хочеш машинку?

Малий схопив обслиненими пальцями іграшку, розмахнувся й утелющив нею по лавці. Розлетілися кольорові коліщатка. Грипа ляснула його по пальцях. Малий зарепетував. Кулик схопила сина, притисла до себе. Червоний космонавтик мав добрячі легені. Раптом умовк, наче вимкнувся. Сопучи, зацікавився темними окулярами Кулик, стягнув з носа, хряпнув об лавку. Тетяна Іванівна підхопилася і закрила малого плечем від каральної десниці Грипи.

— А ходімо покатаємося на машинках? Ігорок любить машинки? А диви, які…

«Геть не вмію говорити з дітьми. Як ми будемо жити разом? Ой, чи будемо колись?!»

На дитячому майданчику Ігорок розвеселився.

Кулик захекалася, виконуючи всі забаганки. Упала в пісочнику навколішки і повезла на спині сина.

Щастя. Грипа підібгала осудливо тонку губу.

— Агрипино, а де ви познайомилися з Лілією Іванівною?

— Не зрозуміла запитання.

— Даруйте.

Коли час вийшов, Грипа забрала малюка, увіпхнула його до авта й поїхала.

Вертаючи до офісу, Кулик бубнявіла лютою рішучістю. Відробила Лідці все. Кіньми відробила. Волами. Кайлом у шахті. Взяти хоча б перереєстрацію її підприємств у столиці. Перемогти дві області, що чіплялися за заводи, як пасажири «Титаніка» за плотики! Врешті, залучення Зірки Симчич до праці на круту імперію… До слова, працюю на пересічну зарплатню, що лише підтримує життєдіяльність. Нехай віддає сина. Стас обіцяв допомогти. Маю доказ проти Лідки.

— А хочеш, я тобі відкрию страшний секрет? — буденно сказала Лілія Крутая Тетяні Кулик, запрошуючи колишню слідчу прокуратури, а нині юрисконсульта фірми «Крутая» до столика у відпочинковому закутку за шафою, де було накрито для кавування-коньякування на двох.

— Зінько!

Встромилася голова офіс менеджера.

— Ти хочеш тут працювати?

Зінька поспіхом зачинила двері, тоді посту кала: «Можна?» Увійшла, карбуючи крок, підібгавши живіт і розправивши плечі, як солдат на генеральському огляді.

— Викликали?

— Пані Ліліє.

— Викликали, пані Ліліє?

— Скільки казати — не подавай «Геннессі»!

Тільки вітчизняний!

— Усі ж свої, — смикнула плечиком Зінька.

— Не звикай. Бо й при людях подаси імпортний. Ми підтримуємо вітчизняного виробника.

Коньяковиробника зокрема. Вкраїнська гордість наша є — п’ємо їмо лише своє! Моя передвиборна програма. Покараю гривнею! Роздаси програму зі слоґанами всім у штабі, нехай завчать.

Зінька схопила пляшку, Крутая висмикнула коньяк.

— Залиш. А надалі затям.

— Дозвольте звернутися, пані Ліліє?

— Давай.

— Пікайзен Анатоль Саврадимович придумав для вас генеральний слоґан всієї виборчої опупеї.

Гасло круте, як свинячий хвостик. Виголошувати?

— Виголошуй.

— Лілія Крутая — мать городов руських!

У таких місцях комедійних програм і теле фільмів ставлять закадровий здоровий регіт масової авдиторії. Ха-ха-ха, ги-ги-ги, го-го-го, і-і-і-і, хи-хи-хи, ай-яяй, йой-йой-йой, ого-го, охо-хо, не можу більше!

Лілія мовчала.

— Проскануй Пікайзена. Кардіограму, енцефалограму, рентґеноскопію.

— Вже.

— Реферуй.

— Тридцять шість років. На початку Незалежності у провінції втовпився до лав патріотичних борців. Швидко розчарувався — трофеї після перемоги не дісталися. Справедливо образився. З такими самими молодими невдахами помщався в богемно-інтелектуальному гурті «ҐҐҐ» — «Ґенерація Ґерменевтів Ґеніталій», все з літерою Ґ.

Написав протестні твори про Україну в контексті «так не діставайся ж ти нікому!». А саме: «Герої і геморої», «Сто ножів кпину — Україні в спину»,

«Судьба столба» — російською. Шукав у Москві спонсорів. Москва погордувала. Кілька років блазнював у саморобному часописі «Хата скраю».

Зажив скандальної слави. Але жіноцтво вже відсахнулося хіпарів і перекинулося до багатіїв.

Рушив до столиці продавати свою голодну популярність, хто більше дасть. Багато хоче, нічого не вміє, крім гри в слова. Таке видає — упісяєшся.

— Наведи.

— Гробова дошка пошани. Обід з трьох літер.

— Десь я вже це чула. Або читала.

— Все’дно смішно. А — гомік сапієнс. Чули?

На моїх очах придумав.

— Чи ти не закохалася?

— Любов — не СНІД, статевим шляхом не передається. Теж — він.

— Чому досі ніким не куплений?

— Хоче лише вас. Каже, його власний маркетинг засвідчує: пані Крутая — найперспективніша особистість, він ладен створювати їй харизму.

— Гм… Комплексомани під сучасну пору — товар. Наблатикалися зваблювати. Покоління голоцвайків йде на їхній посвист… Клич.

Анатоль Саврадимович Пікайзен увійшов.

Нахабнішого виклику костюмерним догмам фірми Л.І.Крутої годі уявити. Апофеоз — капроновий капелюх і вишита орнаментом «куряча лапка» краватка.

Крутая налила гранчачка по меніск.

— На.

Пікайзен професійно випив.

— Що за прізвище таке цікаве — Пікайзен?

— Псевдо. Справжнє — Курочка. Скажіть, хіба це прізвище для афіші?

— То ти артист?

— У душі!

— Беру на зарплатню. Будеш кур’єром. І вопше.

Скажи Зіньці, хай оформлює. Затям: дізнаюся про зраду — тебе довго шукатимуть.

— Йєс, мем, — погодився Пікайзен і глухо притупнув розношеними сандалями. — Дозвольте йти?

— Валі.

— Зінько!

Секретарка знову впурхнула.

— Візьми у Стратонівни під звіт скільки треба і зодягни його. Харізмейкер, блін.

Нарешті вони залишилися на самоті.

— Хочеш, я відкрию тобі страшний секрет? — повернулася до теми Крутая.

Лідка надзюрила «Геннессі» в чарочки, дбайливо підсунула Кулик лимончик, кришталеве блюдечко з рожевими, прозорими скибочками сьомги, розетку з оливками. Чорними й кольору хакі. Кольорів жалоби й війни.

— У матеріялах справи Зірки Симчич є відбитки моїх пальців на колбі з отрутою барбізоном і на чашці, знайденій на місці вбивства дієтсестри Король. Тоді їх не змогли зняти. Зараз з’явилася нова технологія. Відбитки можуть ідентифікувати.

Ти назбирала повну колекцію моїх теперішніх відбитків. На фужерах, ручках, паперах. А я лаяла Зіньку, що не стежить за відвідувачами, які цуплять предмети просто з мого столу…

Крутая увімкнула касетник. Почувся голос Стаса.

«Пам’ятаєте, звинувачення Олійник зайшло в кут через брак прямих доказів. Зокрема, відбитків її пальців. Щойно з’явилася нова метода. Пальчики можна зняти навіть якщо предмет витерли. На приклад, з чашки, що її Олійник підкинула до кабінету вбитої нею дієтсестри Король. А це значить, що, добувши відбитки пальців нашої з вами шефині і порівнявши їх з кримінальними, ми можемо стовідсотково довести, що вона й покійна Лідія Олійник — та сама особа».

— Невже Зінька підслухала?

— Ти дожила до сивини й не навчилася розбиратися в людях. До чого тут Зінька. Це — Стас.

А ти, дурепа, знову йому повірила. Доведеться підвищити пацанові зарплатню. Люблю його, як сина. Хоча для сина підстаркуватий. Зробити коханцем? Зараз модно крутити з пацанами.

Скучила за мужчинською рукою. І виглядає Стас товарно. Можна в світ виходити, конкуренток дрочити. Ото зрадіє цапок наш прокурорський. А тепер давай міркувати. Якщо я не віддам тобі сина просто зараз, ти підеш до прокуратури і поновиш проти мене кримінальну справу, звинувативши в отруєнні дітей і дорослих… Бо нарешті є докази.

Чого не п’єш? Вип’ємо за здоров’я наших синів.

Випили.

— Закусюй. Релаксуйся. Може, мені, як у Японії роблять, написати гімн імперії «Крутая»…

Як гадаєш? На мотив «Боже, храни королеву».

Співатимете кожного ранку перед початком служби. Надихає.

— Твоя відповідь? — Кулик заїла оливкою.

— На що?

— Ти озвучила мої наміри, що їх продав сволота Стас. Тепер знаєш, що доказ проти тебе — в моїх руках. Віддай сина.

— Щас. Тільки вуха накрохмалю й шнурки попрасую. В твоїх руках, прокуроршо, дірка від бублика, пшик від прохромленої повітряної кульки, хрін моржовий, по науковому. Коли я ото постраждала від світового тероризму, у мене обгоріло не тільки обличчя, а й руки. І тепер мої пальчики можна виставляти на аукціон «Сотбі» як найчистіші в світі… А тобі, виключно з гуманістичних переконань, я не дозволю зробити найбільшу помилку твого життя — піти від мене.

Закладемося, що ти за тиждень сама нікуди не підеш. Не з примусу. З власної волі. А до того часу синок нашенький нехай поживе біля Грипи.

Цілішим буде.