Крутая плюс, або Терористка-2

Серія перша Тетяна Кулик ще не знає

Біля сміттєвої урни порався волоцюга. Синій аж чорний, у позаколишній куртці з закороткими рукавами над брудними маслакуватими кистями.

Парія вкотре впольовував з високого чавунного жлукта пепсину пляшку, щойно пожбурену до звільним пацаном із закоркованими плеєром вухами. Скоцюрблені руки не втримували холодного шкалика. Вислизав.

Зимний вітродуй свистів Хрещатиком від Бесарабки до Дніпра. Сіявся сніг. Крижана манка.

Навіть на кучугури не спромагалася — вимітав істеричний протяг. По бурлацькому сіре й цілим світом невдоволене небо збиткувалося над юдоллю, як хтіло.

Тетяна Іванівна Кулик, ота сама вчорашня слідча з надзвичайних справ, колишня поважана дружина вірного й доброго чоловіка, нещодавня потенційна мама, сльозавими від повітряних різок очима споглядала змагання задубілого халамидника зі смітиськом. Гоп — пляшка підкорилася і вже мала впокоїтися у драній кишені.

— Ти тут по какому праву?

Галайда парія підвів очі. На нього з міліціянтськими інтонаціями наїжджав галайда ґатунком вище — галайда брахман. У драповому парт номенклатурному півпальті, з ганчір’яною тор бою. Вихопив із брудної лапи колеги пляшчину й укинув до свого тлумка. Мелодійним пере дзвоном новоприбулу вітала решта кришталю.

— Ти шо? Ти шо? — лексикон парія мав дещо обмежений.

— Ти, ето мнє, нє разводі анархію. Во всьом должен бить порядок. Моя теріторія — це моя теріторія, ето мнє! Марш зцюдова!

— Ти шо? Ти шо! — рука безпорадно майнула над злодійською торбою.

— Кажу — геть, поки я міліцію нє позвал. У мєня міліція схвачена, самі говорять, ти, Міхалич, на свойому участку за порядком сам смотрі. А єслі што — нас клич на підмогу. Зара як свисну… — Міхалич утоптав пляшки в торбі, чим відновив стабільність і суспільну рівновагу.

— Ти шо! — ревнув синій. — Ти шо! — сопучи від неспромоги сформулювати обурення на вер бальному рівні, ухопив Міхалича за півпальто.

— Бєз рук! — Міхалич струснув індигові мацаки зі свого драпу. — Да ти, віжу, терорист! А я, ето мнє, прілічний чєловєк. У мєня сімня. Ще зарази якої від тєбя наберуся та в дом прітащу! — ретельно обтрусився й неквапом рушив «участком».

Синій розпачливо споглядав свої руки: щойно, ось-ось тримали живу копійку. Невимовлені думки товпилися перед виходом, дерлися одна одній на голову, хаотично намагаючись прорвати загату незнайдених слів.

— Ти шо! — спромігся.

Тетяна Кулик прийшла зарано. «Було б домовитися хоч у магазині зустрітися», — на стовбурчила комір пальта, щільніше вкутуючись шарфом. Застиглих пальців як немає. Обтікав її, струмував веселощами передноворічний Хрещатик. На розі ділився на два річища: ліве, ширше, линуло до метра, праве завертало на колишню економіста Карла Маркса, а нині архітектора Городецького. На морозі зухвало лопотіли гірлянди, припнуті до кийків, від яток зі смаколиками та ялинковим блискучим дріб’язком, загонисто лунавши, створювала настрій музичка.

Розпаношена молодь ясніла темпераментними, голодними до життя очима, рожевіла щоками, смикала зубами чипси з хрусткого целофану. Не боячись застуди, модньо цмулила з пляшок усілякі там тоніки. Запаковані в синтетичні пухкі скафандри бебійчики буксирували бабусь до яскравих принад.

Один міні космонавт видер лапку з бабиної руки і стрімголов чкурнув, зашпортуючись, до лотка з механічними собачками — дзявкотіли на кілометр. Перечепилося, гепнулося Кулик під ноги. Дві секунди маркетингувало, чи варто заплакати. Виснувало, що так, і заревло, як пожежна машина.

Кулик підвела космонавтика, обтрусила, пошукала в кишені носовика — втерти йому сопель, не знайшла. Висякала пальцями. Космонавтик самозабутньо репетував, розчепіривши сині у смужку сардельки ручок ніжок. Захекана жінка схопила дитя, ляпнула йому під срачку, щоб знав. Поволочила, як на мотузці, до метра.

Тетяна провела малюка очима. Туга за втраченою дитиною напосілася хронічною хворобою.

Не минеться. Як колись уже не буде. І сама колишньою не стане. Кулик до решти втямила це одного дня без дати, коли не схотіла застеляти постіль, почала їсти з однієї тарілки, аби не мити посуду, не вдягла нічнушки, вляглася, як ходила, в халаті.

До прокуратури повернутися не могла, а й чи хотіла — запитання. Керівник слідчого відділу на прозвисько Вареник тоді оскаженів. Зламати струнку ешелоновану спільну версію про злочин у дипломатичному ліцеї! Перевести на пси свою роботу, цілого колективу! Завадити Варени ковому кар’єрному зростанню. Такого не вибачають. Вареник зробив що міг, аби Тетяна не отримала належного за рангом. Проте покасувати всі закони про працю йому було зась. За останні шість років слідча Кулик не брала відпустки, тож мала доста сплаченого відпочинку.

Грошей вистачало за квартиру та на хліб із кефіром. Колишній чоловік Ігор Кулик наві дувався двічі. Діалог не складався. Він говорив мовою урду, вона — гінді. «Це ти винна, — артикулював від дверей, — не сполохай ти Лідку Олійник, уже мали б сина, а ти стала би Вареником із зарплатнею вдвічі і штатом підлеглих.

Ти перехарамаркала життя всім — мені, собі, слідчому Стасу, врешті Вареникові. Ти піонерською принциповістю довела до самогубства нещасну свідчиню Шушунову. Все це можна забути й вибачити. Але не сина. Свого сина тобі не вибачу. Не знати, чи народився він, чи живий, де, з ким… Лідка така, що могла його продати на трансплантанти…» Решти Тетяна чути не схотіла.

Мордували сни. За булого життя снів не бачила — голова, натоптана службовими справа ми, дістаючись подушки, самовідмикалася, бо відчувала — ремиґання денного колообігу у снах здетонує психічний вибух. А оце сни як пока зилися. Вилазили, по тарганячому ворушачи вусами, лякали. Неконтрольована уява плодила такі серіали жахів, такі фільми хорори, що ой.

Тетяна скидалася мокра, холодно спітнявіла. Відпивалася корвалолом, до ранку не засинала. Боялася знову втрапити в пазурі страхів. Випаданням у рослинне життя не переймалася.

Ані поруху ожити знову. Навіть запала в якусь нову комфортність. Буцім досі бігла холодної сльотавої ночі темним лісом, рятуючись від ворогів… Ось вони, моторошні кроки, наздоганяють, гупають за спиною, обсипають її морозом жахіття. І раптом — нірка, глибока й темна нора, можна прослизнути, запорпатись, сховатися. Ніхто не знайде. Сьогодні вранці пролунав нечастий тепер у її оселі дзвінок.

Невпізнаний голос попросив зустрічі, призначив час і місце. Почула прізвище Олійник. Перепитала.

У відповідь ту ту ту…

Студена віхола смикала поли пальта, тріпала незамотаний кінець шарфа, перекинула його за спину, оголюючи горло. Півгодини по домовленому часові. Чийсь дурний кпин? Безжальний.

А чого, власне, хтось має її жаліти… Може, місце переплутала, — скинулася. Кулик нервово за копирсалася в кишені: талон на тролейбус, жетон на метро, грошовий дріб’язок, уламок олівця, не знати звідки тут узявся, ключі від домівки. Де ж у біса папірець? Знаючи себе сьогоднішню, збайдужілу, з ґанджами пам’яті, записала адресу здибанки. А колись уся прокуратура бігала до неї поточнювати факти й події цілих ешелонів справ, пам’ятала сотнями. Осьдечки. Біля виходу з метра «Хрещатик», навпроти Козака Мамая. Я тут і стою. Оно вихід, гастроном, онде Мамай.

Хтось іззаду нагло схопив її за руку. М’язи спрацювали на випередження. Самі згадали тренування з айкідо. Захоплення кидок. Нападник гепнувся на сніг, аж мекнув. Здолу здивовано блимали очі Стаса Кучерявого. Нещодавнього підлеглого. Слідчого з прокуратури. Саме він мріяв після вдатного розслідування резонансної справи доскочити підвищення. «Ось коли ви, Тетяно Іванівно, станете Вареником, а я стану вами…»

— Господи, Стасе, як ти мене налякав. Вибач!

Стас обтріпався.

— А позірно така поважна пані…

— Я — не зумисно.

— Уявляю, якби ви це зробили цільово. Ось піду, посвідкую, що мене побито, стягну з вас відшкодування мат і мор збитків. Тобто: матеріальних і моральних. — Із моїх статків?

— Як ся маєте на свобідних хлібах?

— А-а, сказати б: як ся не маю. Те-се. Консультую потроху… На хліб із кефіром.

Давно Кулик не бачила Стаса. Та сама легко важна елеґантність, та сама посмішка гризуна, пещена борідка. Легка новенька дублянка, білий комір пухнастого светра, солодкуваті пахощі гарної парфуми. Жодна не мине, не паснувши оком.

Скільки ж часу спливло? Достобіса. І ось минуле наздогнало.

— Підімо кудись у тепло, погомонімо.

— Це від вас телефонували?

— Тетяно Іванівно, кажіть мені, як раніше, «ти».

Я за старою звичкою підлеглого, коли чую це ваше «ви», починаю хвилюватися. Знаєте анекдот: стоять два кілери в парадному, чекають на жертву.

Один зиркає на годинника. «Щось клієнта довго немає, вже хвилююся, не сталося б чого поганого».

— Чому не зателефонував сам?

— Зважаю на прослуховування.

— Моє чи твоє?

— Знаєте гасло урядників, загартованих у бойовищах за високі крісла? «Оглянісь вокруг сєбя, нє грєбйот лі хто тебя».

— Яким мотлохом напхата твоя голова, Стасе.

— Радий чути звичне, екс шефине. Бо я вас не впізнав було, даруйте.

Кулик побачила себе зі зворотного погляду.

Очима Стаса. Не добереш віку: тітка у старому пальті, архаїчній норковій шапці каструлею, стоптаних чоботях, самоплетеному шарфі з висотаними нитками. Схудла, пальто висить, як на жердці. Стас підхопив попідруки і повів до метра.

— Аве, Марі-і-і-я, — інтеліґентним вишколеним сопраном виводила літня сива жінка в пере ході, де оперно резонувало, і морозяна пара клубочилась довкола солоспіву.

Стас конвоював Кулик повз малярів парсунників, повз продаж квітів, тепличний дух яких навіював думки про похорон, повз козляче мекання немитих гітаристів, туди, звідки сяяло неоном нове життя старої київської «труби». Ізвідки все взялося? Кулик перетнула скляний кордон між волоцюжноватим вітчизняним і світло-парфумним євро світами. Ескалатор поволі опускав дозвільні юрми в білий, елеґант ний льох старого Майдану. Стас притримав Тетяну Іванівну — ледь не впала. Із прочинених дверей сувенірної крамниці велетенський Дід Мороз віншував покупців різдвяною пісенькою, дівочки в червоних капелюшках продавали солодощі, відгонило смачним.

— Чого вам? — Стас вів Кулик проз вітрини з наїдками.

— Нічого.

— Тоді кави, — легко погодився Стас.

До столика на двох повернувся із запашно наповненими філіжанками, кинув дублянку на спинку стільця.

— Тут нас ніхто не почує.

Навколо — європці-кияни прилучалися до розквітлої на рідних теренах цивілізації гамбургерів, що на своїй батьківщині вже конала, витіснена менш шкідливими досягненнями.

Скинути й собі пальто? Згадала, що під ним, не ризикнула. Лише зсунула на потилицю норкову каструлю й розстебнулася. Не бачила Стаса від самісінького суду. Дотично вкотре подивувалася з його ртутності — буття марно намагалося залишити на цьому хлопакові хоч би одну подряпину. Стасова весела пофігістська вдача миготіла крапельками живого срібла, що вислизає з-під будь-якого пресу. Мабуть, ще й досі не оженився — дівчата зара’ теж воліють пурхати й не перейматися замість тупо гребтися на городі й занудно моститись у гнізді.

— Як почуваєтеся? — шляхетнився Стас, сьорбнувши з пластикової тари.

— Який темник нашої здибанки?

— Ви певні в собі? Як тиск? Як серцебиття? В нормі?

— Не крути.

— Маю новину.

Стас дістав конверта, поквецяного штемпелями. Туга хвиля кров’яного тиску бухнула в скроні, відкотила. Втерла долонею мокре чоло.

— Не хвилюйтеся так, бо якщо з’являться лікарі, то попалиться наша зустріч. І ви втратите більше, ніж я.

Тетяна не добрала смаку кави.

— Мені простої води, — попрохала.

Стас відійшов.

Надірваний конверт. Нетутешній. Латиниця.

Певно, англійська. По літері розібрала адресу — прокуратура, слідчому Кулик Тетяні. «Доброго дня вам, шановна Тетяно Іванівно! Пише вам Ліда Олійник, якщо ви мене пам’ятаєте».

Стас поставив склянку мінералки.

«Як ви вже, мабуть, зрозуміли, в Києві мене немає. Бо я — в Нью-Йорку. Спішу повідомити вам, Тетяночко, що у нас із вами народилося дитя.

Синок. Зріст 58 см, вага 3500 гр. Я довго думала, як його назвати. Вирішила — Ігорем. От ваш чоловік зрадіє. До речі, мені тут сказали, що народжений в Америці ваш синок може стати її президентом. Може, й стане. Гарний такий хлопчик. На вас схожий, кругленький, світленький, а як бульки дме — сміх один. От біда, не маю фотки.

Я б вас, Тетяночко, не турбувала. Та змучив мене сум за батьківщиною. Ностальгія називається по-научному? Хочу я повернутися додому. До рідних берьозок і осичок. І не такою собі Лідою Олійник, що бігає від міліції. А повноправною громадянкою, з якої знято всі неправедні клевети.

Чула, чула, та ще й читала, які лантухи лайна та цебра помиїв вилило ваше так зване право суддя на мою бідолашну голову. Якби я так тоді не поспішала, то сама б виступила в суді на свій захист. І довела б усім, що всі ваші докази — липа.

У вас немає основного — доведених причин смерті усіх отих… Де результати експертиз, які знайшли б сліди отрути в організмах після ексгумації? Де злочинець, спійманий за руку? Все те, що ви там зі своїми козлами смердючими навидумували, в юристів називається непрямими доказами. А прямих у вас немає і ніколи не буде, бо бути не може. Ми теж книжки читаємо.

Я хочу піднятися до вершин життя, і я їх доскочу. А на всі ваші спроби засумніватися в моїх методах відповім: поясніть, чому вибити до ноги цілий народ заради нафти чи ще чогось — можна, а Ліді Олійник увійти до вашої аеліти — зась. Чому людина, яка хоче досягти мети і добути свої п’ять копійок на старість — терорист, а начальство, здобуваючи на старість п’ять мільярдів чи якихось трильйонів — політик? Є такий анекдот: читає якийсь чудак на букву ме в сільському клюбі атеїстичну лекцію, ну, що Бога немає. А його з залу питають: чому коза сере горошком, кінь — яблучком, собака — ковбаскою, а корова коржем? Він каже — не знаю. От бачите, відповідають на те люди, у гівні не розібралися, а до Бога лізете. От коли в усьому гівні, що навколо, розберетеся, тоді й судіть і тероризм вопще, і Ліду Олійник зокрема. Це я так, до слова.

Так от, Таню, закасуй рукава і починай пахати в мій бік. Знімеш з мене звинувачення вчисту — побачиш сина та й забереш його. На чорта мені чужий, коли у мене є свій. Я його, поки ви там переживали та шукали на мене доказів, встигла забрати з приюту, хоч довелося заплатити, й недешево. Чоловіку моєму першому, незабутньому Юрону Шевченкові перекажи, що народила я од нього двійко дітей, хлопчика й дівчинку. Ото була халепа на мою юну голову. Доля зглянулася, дівчинку прибрала, бо з сином завжди на мужчин впливати легше. Хлопець мій Віталик, хоч і ріс без мами по сиротинцям, та все ж маму знав, подарочки отримував. Які могла, такі й робила. А зараз він теж тут, зі мною. Якщо Юрка не забере назад свої дурнуваті підозри, що я його обікрала, і решту дурниць, то теж залишиться без сина.

А так у нас усе добре, погода хороша, люди чемні і воспитані. Ой, забула, передавайте привіт вашому Стасіку Кучерявому, симпатичний такий мужчинка. От з ним ми швидко домовилися б. І ще, окрема подяка Олежкові Ткачу, журналістові вашому. Якби не його програма про фірму «Деметра», то й моя історія закінчилася б по іншому. Одержав наш Ткачик, борець за суспільну справедливість, гарного хабара за те, що стулив пельку з приводу злочинної діяльності «Деметри». Вона й продовжила вивозити дуреп черева тих до Америки. А після пологів їм три копійки на дорогу та ще й під сраку коліном. Без дітей і без грошей. От цією правдивою історією з життя зайнятися б нашим правоохоронним органам. А зі мною у «Деметри» обломчик вийшов. Не на таку нарвалися. Мало, що я тут, ціла, здорова, з дітьми, та ще й на добрі гроші їх розвела.

Передавайте привіти усім знайомим і незнайомим добрим людям. Ліда Олійник думає про вас.

Ой, забула. Ось фотка, передайте моїй подрузі Зірці. Треба було б узяти з неї грошики за всі фотки, що я на неї витратила. Та хай. Я не збіднію.

Приїду — розрахуємося. А вона таки непогано виглядала в суді, в клітці. Ач, витріщилась, як коза на різника».

Дата? Давня.

Кулик підвела очі на Стаса.

— Чому конверт розірваний?

— Прийшло на прокуратуру. Подякуйте, що я перехопив.

— Чого зволікав?

— Ситуація була несприятлива. Вареник після провального суду над Зіркою Симчич і вашого там, даруйте, пишного виступу оскаженів. Ви пішли собі гонорово, а я висьорбав усе лайно по ловником. Цей підарас кончений, я про Вареника, дістав крутих копняків згори. Били, видать, з розгону й бутсами. Генеральство своє він побачив у гробу в білих капцях. Генерали, які виставляють на посміховисько поважні органи, начальству потрібні, як дупі саксофон… — Стас реготнув. — Непоганий був би естрадний номер — музична п’єса для дупи з саксофоном. Хвалити Бога, листа я перехопив. Якби дізналися, що Олійник жива, рейвах розпочався б з новою силою — шукати, ловити, доводити. А справа мертва, ви ж самі розумієте. Олійник має рацію: все, що напорпано проти неї — лірика. Експертиза начебто убієнного нею вітчима? Отрута давно розклалася в його рештках. Барбізон в отруєних дітей — факт. А докази, що саме Олійник його підсипала? Викрадення трактату про отрути в її колишнього чоловіка? Казка Віденського лісу: він сказав, вона сказала… Свідчення хлопчика сусіда по дачі, мовляв, Олійник там була, а опісля знайшли барбізон — ви самі розумієте, що після того — це не внаслідок того, так учать слідаків ще на перших курсах. Ситуація якось устаканилася, навіщо було знову пхати кия в мурашник… Як сказав один з моїх кумирів Іван Степанович: «не можна увіпхати невпихуєме».

— Слухай, сучий ти сину, — Кулик нахилилася, аж перекинула воду. — Йдеться про мою дитину, а не експертизи й докази. Вона жива, я мала це знати. Я б уже її знайшла.

— Не хвилюйтеся, Тетяно Іванівно. Я про це не думав.

— А чому зараз віддаєш листа?

— Ситуативно. Раніше ви б здійняли хвилю, Вареник учепився б за шанс реабілітуватися і розкрити тяжкий злочин, і мали б усі ми видерті роки. А тепер? Вареника випхано, ви навряд чи повернетеся, то чому б і не віддати. З гуманіс тичних міркувань.

— Навіщо ти прочитав чужого листа?

— Фиґлі миґлі. Романтизм дуже багатьох доводить до клямки. Я прагматик. А ви б не прочитали? Що ви вчините?

— Не твоє діло.

— Брутальнувато.

— Слухай чуй, гуманісте. Зараз третя година двадцять восьмого грудня. Відтепер я розпочинаю пошук мого сина. Ти мені допомагаєш.

— Я не полюбляю марних зусиль і програшних справ. Ви поїдете до Гамерики?

— Куди завгодно.

— Чужим коштом і я би прокатався. Мрію про атракціони в Атлантик-сіті.

— Купи мені мобільний телефон. Я на цьому не розуміюся.

— Успадкували капітал?

— Я продам квартиру, переїду в комуналку чи готельку якнайдешевшу, а проведу своє розслідування…

— Знаючи вас… Вірю.

— Я поверну сина, хоч би чого це вартувало.

— Ваша квартира цілком пристойна…

— Купиш?

— Чом би й ні.

— За які статки? За прокуратурську зарплатню?

— Фі, як нежіночно. Правильно зробили, що попросили вас з нашої контори. Таким любителям жити на одну зарплатню там не місце. Я довго до вас придивлявся. Не йняв віри, що такі піонери герої ще не вимерли, як динозаври. Спершу здавалося, що ви прикидаєтеся правдолюбкою незайманою, бідненькою жіночкою з натовпу. Ці ваші, даруйте, костюмчики. Навіть не секонд, а срі хенд, у сенсі — треті руки. А на суді… Тільки навіжена могла розвалити струнку справу, розлучитися з чоловіком, втратити дитину, престижну роботу заради… я навіть не знаю, заради чого.

Правди? Де і хто взагалі її бачив, ту правду? Задля порятунку Симчич? Хто вона вам? Гонорова дамочка, котрій відсидка пішла б лише на користь, щоб не була такою задавакою. З вашим професіоналізмом скніти на кухні, чухаючи психологічні мульки — це діагноз. Кому й що ви довели? Та про вас у прокуратурі вже й не згадують. Життя триває. Хіба Настя скаже: от Тетяна Іванівна завжди позичену каву віддавала.

— Свою квартиру продам недешево, вона в гарному районі, в доброму стані. Завтра зранку починай оформляти.

— А мо’ після Нового року?

— Завтра.

«У Вестфалії, в замку барона Тундер тен Тронка, топтав ряст юнак, що його природа обдарувала якнаймилішою вдачею. Вся його душа карбувалася на його виду. Мав він доста здорового глузду і щирого серця; тим бо, на мою думку, його й звано Кандидом. Старі слуги будинку підозрювали, що він — син сестри баронової та знаного добром і честю шляхтича, що заживав собі їх у сусідстві і для якого ця дівака повсякчас напо хваті мала гарбуза, бо, бачся, родовід його уфундовувало всього лиш сімдесят одне покоління пред ків, решту ж генеалогічного древа потрощено було руйнівною силою часу»…

Зірка полишила комп’ютер, підійшла до вікна.

Два місяці тому Франсуа Марі Аруе на псевдо Вольтер неабияк здивувався, коли побачив, як Зірка гортає сторінки французького видання його «Кандида». Не заради мовного тренингу, а мостячись перекласти. Опір уїдливого стариганя відчула з першого аркуша… Стариганя? У скільки ж записав «Кандида»? Глянемо в компі… Шістдесят і п’ять. Таки старий. Все ’дно його молодим ніхто не уявляє. Знають голомозий висхлогубий портрет.

Вольтер тішився десь у вічності, ставлячи Зірці одну філологічну пастку за іншою. Майже в кожному рядкові. Сварила класика упертюха, кидаючи безпорадне стило на стіл. Та коли геній побачив поруч зі своїм текстом історичні книжки, виписані з Парижа розвідки про його творчість, круті академічні словники, подивувався з настирливості української (де тепер ця Україна? Коли я писав про їхнього Мазепу, була в Росії. Ниньки, либонь, десь далеко в Полінезії) молодиці й попустив. І вже майже не пручався Зірчиним зусиллям, хіба як ото вже діймав до печінки на небесних протягах задавнений ломець у крижах. Навіть потішило, коли втілився в невеличкий гіпсовий бюст, що його Зірка примостила на полицю над компом.

Максимиліян, Зірчин красень балінез, без сонна мрія всіх тепер уже не тільки оболонських, а й троєщинських кішок, уподобав собі висиджувати днями на прочиненій кватирці, куди діставався через полицю з Вольтером, чим дратував старого филозофисту до сказу. Котисько на старече кректання з цього приводу втирав довгоруси вуса лапкою. Якось, залякуючи погруддя, показово скинув із полиці книгу, мовляв, так буде з кожним, хто піде проти народу. На кватирці повивався хвостом, лиш головою круть-верть за пташками, праворуч ліворуч, ач, розліталися, віскас із крильми. Або мружився хтиво — уявляв, що летить у літаку, бізнесклясою кудись на Сейшельські острови, до тамтешніх кицьок?

Здоров був, Новий роче! Зимові вітри проганяли кота з кватирки. Тоді Макс облаштувався на підвіконні, попередньо об’ївши до цурки розкішного зелено червоного кротона, аби не за ступав овиду. Макс, як усі біоорганізми, вважав себе за центр усесвіту. Ним і був. Зірка забрала рештки квітки на кухню, відпоїла відігріла підживила. «Коли б навчитися читати котячі й собачі думки, ми дізналися би про себе багато цікавого».

А за вікном скаженіла завірюха. Діда Мороза, який уже доста бачив на своїй життєвій лижовні, мимохіть теж захопила протиноворічна істерика, щорік, то галасливіша, настирніша, ґвалтовніша.

Купуй, придбавай, замовляй, греби все, що блищить, від авт до ялинкових кульок. Бо обізяна не любить того й того, а козел вимагав сього й онтого. Й старий дурень Мороз, упріваючи під шапкою й хекаючи під червоним кожухом, як салабон перед старшиною, хапав більше, кидав далі, пускав на землю всі хуґи, виконуючи за день річну норму. Тепер усе — комерція.

— Де ж він ходить? Сказав, за годину. А вже — по третій.

Макс увімкнув жовті фари, не почув нічого щодо харчів, про всяк випадок потріпотів — ощадливо — кінчиком хвоста, знов задрімав упівока.

Зірка стала перед вікном, удивляючись у віхольне задзеркалля. Непокоїлася нервувалася.

Бо щось таки мала сказати Командо, а він не йшов.

Зірка була на третьому місяці. З одного боку, казав лікар, варто було б зачекати з дитиною, доки зникнуть наслідки пережитого, а з іншого, позитивні емоції можуть процес душевного одужання прискорити. Із третього ж боку (скільки їх здатен налічити лікар, котрому добре платять?), Зірка — вже не юнка, перші пологи після тридцяти, зволікати годі. Із тринадцятого боку лікар зауважував: дитина з’явиться бажаною, а не випадковою. Із двадцять восьмого — зрештою, це ваш вибір.

Командо тим часом здійснював свій чоло вічий, мужчинський подвиг. Чорний джип героїчно долав замети, розгрібав лапами «двірників» снігову пелену на шклі. На ялинковому базарі Командо вибрав найпухнастішу сосонку.

Дзвінок сполохав Зірку.

— Ось, дивись, — Командо, запорошений снігом, розмотав мотузку, струснув, розпрямляючи деревце.

— Я маю тобі щось сказати… Важливе…

— Дві секунди. Зі, люба, завтра Новий рік.

Хазяїн здобичник приніс додому хвою, хазяйка красуня її зодягне. Оберігаючи від диких звірів домівки мирних обивателів, я не встиг поснідати пообідати повечеряти. Поміть, про пополуднати — навіть не прохопився. Хочу жерти. Як дикий койот. До речі, котяро, ти знаєш, хто такі дикі койоти? І я не знаю. Поїхали на харчоблок.

Макс скочив Командові на плечі.

Зірка зронила холодно.

— Навіщо ти її приніс? Вона — мертва. Її зрубали, вкоротили віку. А тоді прикрашають, як небіжчика в труні. Я не люблю, коли когось убивають.

Командо мовчки прочинив балконні двері, обірвавши приклеєні на зиму поролонові тасьми, жбурнув деревце у морозяну віхолу, вийшов з кімнати.

Розсердився. На мене? Новина з новин. Шок.

Навіть Макс сторопів. На що вже егоїст, чемпіон світу з егоїзму. Ти чемпік світу, моє срібне золотце, мій мурмурчик діамантовий, мій товстунчик ненажерливий, ходи до мами. Бідної нещасної «брошенки»… Весь жаргон — від російських слів. Якщо чоловік мене не «бросіл», а покинув, то я — покинутка? Майже покритка. Що ви дивитеся на мене, месьє Вольтер? Не схва люєте? Всі чоловіки однакові. Хоч він Франсуа Марі, хоч — Командо.

Франсуа Марі тонкогубо посміхнувся і ще більше вдав, що він — гіпсове погруддячко на полиці над комп’ютером. То й нехай… «Перепрошую, шановна мадам Командо, — раптом чемно мовило погруддя. — Бачу, від вісім надцятого століття мало що змінилося. Навряд ви захочете зважити на моє старече рипіння…

Проте, коли я додумався до того, про що скажу вам, ані стариганом, ані, то більше, гіпсовим бюстом ще не був. Ви вельми нагадуєте мені того реґента коледжу, що став уласником англійського часоміра з репетицією, а досі такого дива ніколи не бачив. Чесний перипатетик був ошелешений рухом годинникових стрілок, а надто — боєм.

Філософ миттєво визначив, що дзиґарик має душу, відповідальну за точність показуваного часу й порівняв цю душу з янголами, що рухають небесні сфери. Навіть захистив цю тезу перед своїм класом. Його учень розколупав годинника й не побачив ніц духовного — самі тобі коліщатка й пружинки. Резюме: замість хоробро ярликувати те, чого достоту не розумієте, розколупайте хронометра на ймення людська душа і ступінь по ступеню дослідіть причини й наслідки.

Бон шанс».

Класик має рацію. Я — дурнувата. Моя реакція — від незабутого дівування, коли не зважаєш ні на кого поруч. Старий приятель ворог Олег Ткач сказав би: цинкуй за базаром, старенька, якщо не хочеш спіймати облизня.

Командо з кухні миритися не йшов.

Чому це в усіх жіночих журналах радять дмухати на чоловіків, як на піну з пива? Не будь розумніша, не ходи неприбрана, заглядай у рота, хвали нахвалюй, танцюй перед ним підтанцьовуй, бо він не любить того, сього, ще й онтого.

А читали ви, людоньки добрі, бодай в одному журналі, хоча б найдрібнішим шрифтом, цицеро називається, пораду чоловікам, як вони мають плекати жінок? Отож бо.

Котові догоджаєш, підлещуєшся, потураєш. Бо любиш. От і відповідь. Командо мене врятував, я йому вдячна. Я його люблю. Гм… Образила. Він хотів на краще.

Командо на кухні чистив, краяв, підсмажував, помішував. Зірка від дверей дивилася йому в спину, він її присутність відчув.

— Я дурна. Ще не вмію сваритися, не знаю, як миритися… Максиме, попитай татка, чи він нас почув?

Командо по павзі обернувся. Під його поглядом Зірка започувалася, як під теплим душем з морозу, аж сирітками взялася.

— Максиме, перекажи мамі, що вона не знає, чи мене любить. Порівняй, як вона ставиться до тебе.

Зірка засміялася.

— Я вже.

— Що?

— Порівняла. Твоє прізвище не Рентґен?

— Дві секунди. Треба піти подивитися, чи не вбив когось ялинкою?

— Я вже. Її долі немає. Хтось, певно, дуже зрадів. Я сьогодні була в лікаря.

— Заслабла?

— Ні.

Командо припинив куховарити.

— Я вагітна. Третій місяць… Усе ще можна змінити.

Командо мовчав.

— Ти кого хочеш? — таким голосом не говорив навіть у ліжку.

— Я ще не почала хотіти.

— Нам треба пацана й дочку. Двох пацанів і двох дочок. Трьох хлопчиків і трьох дівчаток…

— Не вліземо в джип.

— Купимо мікроавтобуса.

Зірка перекліпала швидкі сльози.

— Маєш ялинкові прикраси? — запитала якомога байдужіше.

— Ні. Хотів купити завтра.

— Купуй. Ми прикрасимо наш кротон. Він зелений і живий. Тільки треба від Макса пантрувати, бо дожере листя.

Після вечері Командо не дав Зірці взятися до посуду, на руках обережно вмостив на подушках.

Мовчали, переймаючись теплом одне одного. За вікном, нічим не стримувана на висоті їхнього двадцять другого поверху, кружляла завірюха, жбурляла в шибки снігом, лякала Макса на підвіконні й здорожчувала хатній затишок. — Із тобою все гаразд?

— Лікар сказав, навіть підозріло гаразд, як для першого тяжу в моєму віці.

— Після відвідин Маріванни ти смутна й невесела. Щось у старої?

— Я за Травку боюся.

— Чому?

— Травка плаче. Дичавіє в самоті. Гірше розмовляє…

— Її квартиру треба продати і купити поруч нас, може, й у нашому будинку. Тобі спокійніше.

Заживемо вкупі.

Зірці знову в очах засвербіло. Так добре не може бути, бо так не буває. Має щось статися. Чи не розбити улюблену чашку, аби відвести?

«Люба Єлизавето Георгіївно!»… Як ото Зірка переїхала з дівочого помешкання до чоловіка на Троєщину, її сусідка й щира подруга Маріванна започувалася злецько. Одна розрада — Шериф.

Як уже непереливки — за пса й на вулицю. Без сторонньої допомоги з’їжджала ліфтом. Най важче — кілька сходинок надвір — ледь втримувала колеса візка, та Бог милує. Скік скік скік, Шеро, не смикай шлейки, бо впаду, останній скік, і собайло вихоплювався на повітря, сповіщав про свою з’яву: баф-баф, гррр-баф, дивіться, я прийшов. За ним викочувалася Маріванна.

А якось Шериф висмикнув шлею, гайнув світ за очі, вимахував у захваті вухами, намагався полюбити кожного зустрічного, стати лапись ками на плечі та обслинити поцілунками. Довело ся припинати псиська до візка, попросила Командо приробити ручне гальмо. Навіть телевізійники знімали її парадний виїзд: вухатий чорний собацюра буксирує інвалідного візка з Маріванною, соб цабе. Сюжет показали тричі.

Диви, Шеро, он ти, а ось — я. Шериф схиляв голову на одне плече, на друге. За склом екрана тинявся незнайомий собака без запаху, не добереш, ворог чи друг. Про всяк випадок треба шугонути — гррр-вваф!

Зірка заїжджала ще того тижня. Давно обіцяний ілюстрований каталог музею мадам Тюссо потішив Маріванну. Роздивлялася ґлянсові сторінки поволеньки, через лупу. Надто — парадне зображення королівської родини. Єлизавета у вихідній празниковій сукні, з короною, її Пилип у мундирі, вислоносий плішкуватий Чарлз, рум’яний Ендрю зі своєю рудою кицькою Сарою Фергюсон, принц Едвард, розведьонка принцеса Анна, пацани Вільям та Гаррі.

Ет, треба б розмістити в одній залі всіх Віндзорів, починаючи з Едварда Сьомого, сина Алберта фон Саксен Кобурґ Ґота. І зробити так: у центр усадовити самого Алберта, довкруж — Алберта Віктора, що ото народився у Фроґмор Гаус у Віндзорі і мав титул герцоґа Кларенса і Авондаль; Ґеорґа П’ятого, народженого у Мальборо Гаус і одруженого з принцесою Марі Текською. Ширшим колом — Едварда Восьмого та Ґеорґа Шостого, Албертових праонуків. Хоча того Едварда й королем не назвеш, хіба від престолу відмовляються, кумекати ж треба…

Садовити біля того Едварда двічі (уявіть!) розведьонку Воліс Симпсон, через яку він змив із себе помазання Боже, не можна. А от Елізабет Боуз Ліон, дружину Шостого Ґеорґа, що з ним побралася двадцять третього року у Вестмінстерському абатстві, можна й треба. Вона — королева мати, королева бабуня, жінка поважана й достойна. До Єлизаветиної родини можна долучити ще принцесу Марґарет, сестру Другої Єлизавети, герцоґиню Сноудон. Воно можна, а от чи треба: вона теж розлучилася зі своїм герцоґом Ентоні Армстронґом Джонсом. Женяться розженюються, а самі дивуються, чому монарша молодь сьогодні така неморальна. Який приклад, така й молодь. Не забути про Генрі Ґлочестера, герцоґа, з синами Вільямом та Ричардом, теж герцоґами. Рідня не близька, а таки — родина. До Ричарда вмостити його дітей — Александра Патрика Ґреґерса Ричарда, Давіну та Розу. Ото ще Рози бракувало, що це — мексиканський серіал? Таки, мабуть, треба висаджувати всю Ґлюксбурзьку гілку Віндзорів. Уже які є…

Мадам Тюссо надихнула Маріванну закінчи ти листа.

«Люба Єлизавето Георгіївно! Знову пише Вам проста жінка з Оболоні Марія Іванівна Ярова.

Оболонь — район у Києві. А Київ — столиця України. Знаю, що маєте повну голову різних державних і сімейних клопотів, через що й нагадую, хто я така».

Зірка розказувала колись: нас у світах не знають, усі ми — рашен. Та які ж ми рашен? Королева Єлизавета з першого Маріванниного листа має знати, де Україна. Бо таки відповіла.

«Діа місис Марія Ярова! — написала Маріванні королева Великої Британії. — Рада була одержати від Вас листа. Дякую за увагу до королівського дому. Зичу здоров’я та гараздів Вам і Вашій родині. Єлизавета ІІ».

Маріванна тоді припнула заскленого в рамці королівського листа над своїм диваном. Кілька років минулося особистій дружбі Маріванни з королевою. Коли Зірка Симчич сиділа в криміналі, Маріванна лихоманково майструвала плани визволення. Паскуда Лідка Олійник, дарма що посудниця й кугутка, а таки обвела всіх навколо свого немитого, в помиях, пальця. Ким це треба бути, аби травонути дітей! Кістка Лідці в горлянку до скону. Якось надвечір Маріванну осяяло. Це коли Шериф виставив наполегливу вимогу — гуляти. Так і сказав, утупившись лупатими терновими очиськами в стареньку: вафффф.

Маріванна склала текст того першого листа.

«Шановна Єлизавето Олександро Маріє Георгіївно! Пише Вам проста українська жінка з Оболоні. Оболонь — район Києва, а Київ — столиця України. Нехай Вам хтось розкаже, де це — Україна. Я — пенсіонерка, як і Ви. Я — інвалід, пересуваюся на візку, але все в домі роблю сама, як можу. Маю собаку, звати Шериф, бо в нього на грудях біла зірка, а сам геть чорний. Красивий розумний пес, він мене теж любить. Знаю, що Ви захоплюєтеся собаками, через те порадієте й за мене. Але я не про себе»… Далі Маріванна в тому давньому листі давала кілька слушних порад королеві, як уберегти монархію. А насамкінець приписала:

«Якщо Вам потрібна моя допомога, я завжди буду рада стати в пригоді, коли треба — й матеріально. Шановна Єлизавето Георгіївно, прохаю дуже — допоможіть Зірці Симчич». Із листа відповіді королеви Маріванна не зрозуміла, чи активно втрутилася британська монархиня в Зірчину справу, а вдячна їй була.

Коли всі отак дружненько — Маріванна, Командо, слідча Кулик, Єлизавета Друга — натиснули, справа з місця й зрушила.

Стара зітхнула, згадавши недалеке минуле, і налаштувалася відповісти подрузі у Віндзорський палац. «Добрий день чи добрий вечір, я не можу про те знать, це вже діло поштареве, як зуміє передать. Пробачте, що трохи забарилася з відповіддю, мала різний клопіт. Шериф трохи заслаб, порізав лапу — у вас теж усяке сільпо викидає пляшки з горішніх поверхів?»

Як боляче… Тіла наче Біг ма… Суцільний оголений зубний нерв. А в нього штрикають розпеченою бормашиною…

Для Тетяни Кулик час рвонув спринтерську стометрівку. Діставшися домівки, вклякла на порозі: як після гостьового празникового погрому, не знаєш, за що хапатися, з чого почати. Де в біса олівці, якого дідька тут робить облямований пліснявою таріль із закам’янілою картоплею, трясця всім вашим мамам, які запхали невідомо куди папір… Алярм! Час че! До зброї!

Першим номером — продати квартиру. Гроші — на хабарі, гроші — на переїзди, гроші Стасові, гроші на, гроші на, гроші на… Шпарко, пітнява на лобі. Тю, я ж у пальті й шапці. Спокійно, Тетяно.

Кілька вдихів глибоких, водички попий, виходиш на стежку війни. Сама проти цілого світу. Якому накашляти, начхати, напісять і накакать на твої проблеми.

Роби авдит своїх навичок слідака поважняка, струшуй із них пенсійний пил, відкидай трачене міллю. За годину — детальний план дій під час проголошення воєнного стану.

— Стасе, це я. Мені потрібен повний звіт у справі Олійник: адреси й телефони всіх фігурантів. Розшукай Зірку Симчич, її за старою адресою немає. По-третє, як наше квартирне питання?

— По-перше, здрастуйте, Тетяно Іванівно, як почуваєтеся, як справи, як вам подобається ця погода? По-друге, списочка отримаєте негайно, а по-третє, квартири до Нового року не буде, за лишилося два дні, нормальні люди вже свят кують…

— Не маю жодної хвилини. Приходь — дивись мою хоч зараз. — Є варіантик…

— Уже згодна, коли переїжджати?

— Тетяно Іванівно, я трохи одвик від вашого шаленого темпераменту. Просто буря й натиск, по-нашому: штурм унд дранг. Не сподівався втрапити в цю річку ще раз. Варіант обміну: я живу в готельці на Оболоні, будинок бетонний…

Ви — до мене, я — до вас, різниця в класі — моїм коштом.

— Оформляй і неси гроші. Коли переїжджаємо? Я збираю речі.

— Зніміть ногу…

— Що-о-о-о?

— Зніміть ногу з педалі газу, перенесіть її на педаль гальма, поступово натисніть, увімкніть правий поворотник і, зупинившись біля бордюру, вимкніть його.

— Ти здоровий?

— Більш ніж. Ви збираєтеся переїжджати, не знаючи куди? Ви ж не бачили моєї квартири.

— Дах є? Решта мене не цікавить. Неси гроші.

За дві години Кулик дзвонила у двері тележурналіста Олега Ткача. Сусіди Зірки Симчич, друга її дитинства. Який проміняв правду про злочинну діяльність фірми «Деметра», що під машкарою доброчинництва нелеґально торгувала українськими дітьми за кордоном, на лагомини нещасні. Ткач колись проходив свідком у справі Симчич Олійник.

— Я тобі ключі прив’яжу на мотузок і повішу на шию…

Прочинила двері усміхнена старша пані в чепурній фартушині, з руками в тісті.

— Ой, даруйте, гадала — син.

— Коли він має бути?

— Сказав, їде. А ви, власне, хто? — окуляри з’їхали пані на кінчик носа, щоб роздивитися гостю.

— Старший слідчий прокуратури.

Жінка грюкнула дверима перед Кулик.

Кулик не відпустила пупки дзвінка.

— Я викличу міліцію, — сказало з квартири.

— Я сама — міліція.

— Що вам від нього треба?

— Мені не від нього, мені від вас треба.

— Від мене?

— Почала пекти пиріжки на Новий рік та забула рецепта. Хочу порадитися.

— Я покличу чоловіка.

— Чимшвидше.

За дверима помовчало. Блеф.

— Дайте ваше посвідчення.

Кулик просунула посвідчення в утворену щілину.

— Воно передавнене.

— Дам телефон, пересвідчитеся, хто я.

Кулик продиктувала, Господи, хоча б Стаса десь не завіяло.

— Там підтверджують, що ви старший слідчий прокуратури, — по павзі здивувалося за дверима.

— А я вам що казала?

Бабця через ланцюжок ще раз оглянула по свідчення, звірила фотку з оригіналом.

— Тут ви якась інакша.

— Я схудла.

— Цікаво, як вам це вдалося?

— Мій рецепт — не для всіх. То як, стоятиму тут?

— Проходьте. Тільки скиньте чоботи, я при брала.

«От притичина, у мене цілі колготи?»

— Ось узувайте.

Кулик миттєво, аби не світити діркою, всунула ноги в подані капці. Глипнула в дзеркало, гай гай, жінки в такому, як вона, не ходять. Жінки не ходять, а слідчі прокуратури ходять. Для конспірації.

— Записуйте. Тісто я роблю листкове, не люблю глевтяків. Щоб не марудитися, купіть у супермаркеті, тепер пристойні півфабрикати… — скоромовила мати Олега Ткача.

— Даруйте…

— Ви ж хотіли рецепта, хіба ні? Однаково до приходу сина не розмовлятиму. Проходьте, сі дайте. Не проти, я піду на кухню? Дякую. У нашому парадному вже у три квартири лазили, Олег спілкувався з міліцією як свідок. Ви з цього при воду?

— Ні.

— У Олега важка робота, я боюся, ображені після кожної передачі знаходяться, переслідують, прав вихитують, хоч і двері панцерні поставили…

Ви до нього в роботі?

— Ні.

— Учора в нашому дворі стріляли. Щовечора канонада. Чечня якась. Убили когось?

— Ви ж казали, що не розмовлятимете зі мною до приходу сина.

— А я й не розмовляю. Я питаю.

— Ні.

— Що ні?

— У дворі нікого не вбили.

— Дивно. То навіщо вам Олег?

— А тепер помовчу я.

Хтось прийшов. Олегова мати кинулася до передпокою.

— Тут до тебе з прокуратури.

— Чому не попередила?

— Не встигла…

— Здрастуйте, — Олег, не скидаючи куртки, заглянув до кімнати.

— Доброго здоров’я.

— Я вас десь бачив.

— Кулик Тетяна Іванівна, старший слідчий прокуратури.

— Згадав. Це ви вели справу Зірки Симчич?

— Я.

— Ма, розвантаж харчі і дай нам кави. Весь — увага.

— Маю до вас ділову пропозицію. І прошу цілковитої конфіденційності.

— Ого, прокуратура вже живе в демократичному ритмі, раніше балака була простішою: стій, хто йдьот, руки за голову!

— Однією з тем вашої програми на телебаченні була «Деметра».

— Я можу не відповідати?

— Можете.

— Тоді… Ма, я мушу бігти.

— А пироги?

— Увечері. Вас кудись підкинути?

«Ще бракувало, щоб він побачив дірку на колготках, як же його взутися? Швиденько — ноги в чоботи. І взуття нове куплю. За квартирні гроші».

Перед будинком чекала на них розкішна «ауді».

Олег прочинив дверцята, вмостився сам.

— Ось чому ви не захотіли відповідати на моє запитання щодо «Деметри»… Таку машину купити на журналістську зарплатню… — Кулик глянула на Ткача.

— А я її не купував, — Ткач кермував з двору.

— Вам її подарували.

— Саме так. І не мені особисто, а телепрограмі «А як насправді».

— Власником якої ви є, бо маєте свою продакшн студію для створення телепродукту.

— Вже провели оперативно слідчі дії?

— Авто не «Деметра» подарувала?

— Комерційна таємниця. Вам до прокуратури?

— А ви куди?

Олег пригальмував біля брівки. Вимкнув мотора, обернувся до Кулик. Пальто з колишньою норкою на комірі, немодна норкова таки каструля на голові, бліде обличчя без слідів макіяжу, тонкі губи. Розумні чіпкі очі.

— Гаразд. Ви порушите справу проти «Де метри»?

— Це залежить од вас.

— Я вас недооцінив.

Кулик подала папірця.

— Читайте.

«І ще, окрема подяка Олежкові Ткачу, журналістові нашому. Якби не його програма про фірму «Деметра», то й моя історія закінчилася б по іншому. Одержав наш Ткачик, борець за суспільну справедливість, гарного хабара за те, що стулив пельку з приводу злочинної діяльності «Деметри». А зі мною у «Деметри» обломчик вийшов.

Не на таку нарвалися. Мало, що я тут, ціла, здорова, з дітьми, та ще й на добрі гроші їх розвела».

— Що це? — збентежився.

— Лист Лідії Олійник.

— Знайшлася?

— Я хочу її знайти.

— Звідки лист?

— З Америки.

— Нівроку. Чим можу зарадити? Я справді колись випадково вийшов на «Деметру», що допомагала убогим українським матерям. На неї недоброзичливці звели наклеп, начебто «Деметра» торгує немовлятами за кордоном.

— В Америці?

— В Америці. Провів журналістське розслідування, зрозумів, що «Деметра» до злочинів стосунку не має. Все.

— Нова «Ауді» — купа грошей, — Кулик подивилася на Ткача. — Ви хочете сказати, що ви — убога українська мати з немовлям, на яких пролився золотий добродійний дощ? Поділюся з вами своїми творчими планами. Я знайду Олійник, навіть якщо та відлетіла на Марс. Вона втаємничена в справи «Деметри». Досить, щоб свідчити з документами в руках. Цю жінку ви знаєте, і якщо не боїтеся прокуратури, то побійтеся її. Вона не промине шансу.

— Ви її не знайдете.

— Я розкручу цю справу і, повірте, зроблю не менш резонансною, ніж — про отруєння дітей у ліцеї.

— Що вам треба від мене?

— Співпраці. Мушу швидко з’ясувати, з ким тирлувалася в «Деметрі» Лідія Олійник, хто відправляв її до Америки. По-друге, де в Америці міститься їхній осередок, це має бути клініка чи щось таке, жінки там народжують. І по третє, чи шукали вони Олійник, яка вислизнула від них, як вона пише, з грошима і дитиною, чим завдала їм збитків. «Деметрі» слід пояснити, що потрібна поквапна, щира і вичерпна відповідь на всі за питання. Бо.

— Чому ви не робите це офіційним шляхом?

— Неофіційно — швидше. З допомогою доброго слова й пістолета все робиться хутчіше, ніж просто за доброго слова. Зброї не маю, застосую еквівалент — гроші.

— Ви платитимете мені? — Ткач обмірковував становище. — Тоді так. Я попереджаю їх про небезпеку, вони відкуповуються від вас інформацією, ще й допомогою, бо Олійник їх таки кинула, а мені дякують красненько, радше, зелененько.

— Що збереглося у вас від вашого розслідування?

— Все. Я не викидаю луски від золотих рибок.

— Хочу подивитися.

— Давайте адресу, завезу касету.

— У мене немає відеомагнітофона.

— То ви одна така в Києві.

— Яка є.

— Гаразд. Поїхали.

Біля студії Кулик незграбно виплуталася з шикарного авта у заметіль. Ткач недбало кумкнув брелоком, від порога озирнувся помилуватися красунею «ауді».

У мурашнику студії на супутницю шефа, котра старомодною лахманністю дисонувала молодечо попсовому загальному антуражеві, ніхто уваги не звернув: і не такі клієнти трапляються.

Ткач завів Кулик за вигородку в загальній кімнаті, всадовив.

— Зоряно, риссю до мене. Ось номери касет, знайди, принеси, покажи цій пані. Потім віднесеш назад…

— Теж конячкою?

Ткач оглянув тонку, як соломина, дівочку в обтислому до анатомічних деталей вбранні, оцінив півметровий чорний манікюр, так само чорну помаду на білім виду, заяложені дреди до плечей, перламутровий крихітний мобільник замість кулона.

— Усе сказала?

Зоряна поставила перед Кулик стосика з трьох касет.

— Переглянете, покличте, — потекла до виходу місячною ходою Майкла Джексона.

— Даруйте, Зоряно, я не вмію.

Зоряна кліпнула, зроду віку не бачила людей, що не могли дати раду видакові.

— Ось, ось і ось. Це — вперед, це — назад, це — стоп. Це — дістати касету. Сюди ж устромити другу. Ось цим ось донизу.

На касеті Кулик побачила лікарняну палату.

На ліжку — забинтована жінка. Говорить нерозбірливо, мову дубльовано рухомим рядком.

«Я — Оксана Гуща. Працювала на Окружній до розі… Завагітніла, на Окружну ходити не могла — важко носила, жили на бабину пенсію. На дев’ятому місяці мене знайшов Григорій Живолуп і запропонував допомогу від благодійного фонду «Деметра». Я погодилася й поїхала народ жувати до Америки. Там народила. Далі — погано пам’ятаю. Додому повернулася без дитини і без грошей. Почала його розшукувати… Мене збила машина».

— Зоряно, я скінчила перегляд. Зоря-яно!

— Чого гукати, я вже тут.

— Ви можете мені скопіювати ці касети?

— Потрібен дозвіл Олега Володимировича.

— Покличте його, будь ласка.

— Ви ж не маєте відео, — здивувався Ткач.

— Завтра матиму, — щільно стулила бліді губи Кулик.

— Зоряно, пережени касети. Зоряно, ти мене чуєш, чи дрімаєш? Учора була не доза?

— Упс, шефе, ображаєте.

— Я тебе ще не ображав по справжньому. У нас не пиячать, у нас — працюють. Це — приватна контора, затям! Хто вранці ще вставлений від учорашнього — нехай на казьонку працює. Упс!

— Мені потрібні адреси цих жінок, — Кулик із ненавистю зиркнула на свою норкову каструлю, повагалася, чи вдягти тут, вирішила: в коридорі.

— Пройдімо до мене. Ось маєте. Це — Оксани Гущі, це Наталії Дохтурової, а у решти адреса проста: міські кладовища, до запитання.

— ?

— Усі записані на касету жінки мали стосунок до «Деметри», виїхали за її допомогою до Штатів, там народили і позбулися дітей, не одержавши за це обіцяних грошей. Усі, отямившись на батьківщині, заходилися розшукувати кривдника Григорія. Для всіх, окрім цих двох, розшуки скінчилися могилою — здебільшого автокатастрофи.

Гуща й Дохтурова, за моїми даними на той час — ледве вижили. Де вони тепер, не знаю. Чесно кажучи, я за ту «Деметру» вже й думати забув…

— Григорія знайшли?

— А хто його шукав? — знизав плечима Олег.

— Розумію, вам стулили рота хабарем, а вішати собі на голову резонансний висяк ніхто не схотів.

— Даруйте, як вас по батькові, я не вловив? — Іванівна.

— Тетяно Іванівно, не треба парити! Ви мені весь час вичитуєте, дорікаєте здирництвом і таке інше. А самі що наміряєтеся зробити? Не дати ходу кримінальній справі, аби вдовольнити свій приватний, як я зрозумів, інтерес. Даруйте на цинізмові. Але він похватніший у спілкуванні.

Годі зайвий раз добирати нового звуку під давно відомі речі. Хабарництво — воно і в Африці хабарництво. Хоч його й перейменували на корупцію. Для престижу. І зловживання своїм службовим, то є зловживання. І не треба мені тут на сумління тиснути і строїти неїзвєсний цвєт лиця. Ми — однаковісінькі. Обоє рябоє.

На порозі постала Зоряна.

— Перегнала?

— Яволь, герр гауптман! Ґенуґ! Ґенде ґох, аусвайс, матка, яйка, млеко!

Зоряна поклала касети, хвацько розвернулася через ліве плече і, карбуючи крок, зникла за дверима.

— Коли дастеся знати про «Деметру»? — провела її поглядом Кулик.

— Як тільки. Спускайтеся, вас відвезуть.

На вулиці Кулик чекало авто. Не «ауді», а трудовий захеканий «москалик». «Кажеш, на фірму подарували твою дорогущу цяцьку?», — подумки усміхнулася Кулик.

Оксана Гуща жила в приватному секторі на околиці міста. Зусібіч її хатинку вже обступили багатоповерхівки. Засипана снігом, із-за почорнілого струхлого паркану хата виглядала тут сирітсько недоречно. Загавкав маленький кудлатий собачка, Кулик перекинула руку через хвіртку, посунула клямку, постукала в сінешні двері. Довго ніхто не реагував ані на дзявкіт, ані на стукіт. Урешті почувся немічний голос.

— Нікого немає вдома.

— А ви?

— Я ніхто.

— Оксана Гуща тут живе?

— Хіба це життя…

— Може відчините?

— Може відчиню, а може, й ні.

— Я з собезу.

За дверима грюкнуло, зашаруділо ключем.

— Проходьте, бо хату вистудите. Нам тепло відрубали.

Замотана в сто вдяганок бабця пересувалася важко. Тьмяну кімнату обігрівала допотопна електроплитка з голою спіраллю.

— Слава Богу, електрику відрубають аж на тій неділі. Казала, як хату цеглою обкладали, не ламайте груби, не ламайте груби. Зараз би топили дровами, — шелестіла бабця.

— А де взяли б?

— Парканів оно повно, вночі нарубати — всіх ділов. Думають, баба пришелепкувата, не слухають баби, а баба й не такого бачила, баба і в голодоморі вижила, і у війну — бо нікого не слухала, а робила, як знала…

— Де Оксана?

— На роботі.

— Де працює?

— На Окружній.

— Тобто?

— Не знаєте, як працюють на Окружній?

Хотіла взяти сьогодні відгул, а сніг перестав, то побігла. Скоро прийде. Темніє рано, поночі не працює, бо має за Петриком у садок бігти.

— А де вона там стоїть?

— Раніше на п’ятому кілометрі, вигнали, за місце не платила, а тепер — куди пристроїться.

Попитайте дівчата, як схочуть, скажуть.

— Добре, дякую, зачиніть за мною.

— Казали, що пенсії підвищать, не чули?

— Коли — невідомо.

— Я Оксанці кажу: от помру, не ховай мене і нікуди не заявляй, закопай у городі, а пенсію мою получай. Петрикові на пітаніє. Бо який тепер заробок, хворіє після другої дитини, на лікарства більше йде.

— А де друга дитина?

— Дитини немає, а хвороби є. Ви в неї попитайте, я про життя вже нічого не второпую.

— Ось, держіть, — Кулик простягла бабі гроші. — Від собезу.

Дійшла до кіоска при дорозі, купила плюшевого зайця, повернулася до хатинки.

— Це — Петрикові.

Біля хвіртки її зупинив вигук. Закутана бабця стояла на порозі, притримуючи двері од вітру. — Її там звуть Кроликом. Бо моркву гризе — хоч які вітаміни.

«Панґлос викладав метафізико-теолого-космологонігологію. Він хвацько обстоював, що не буває висліду без причини і що в цьому найліпшому з можливих світів замок вельможного барона — найзатишніший із можливих замків, а пані баронка — найкраща з можливих баронок.

— Доведено, — просторікував він, — що все на світі саме таке, яким мусить бути. Бо все створено відповідно до мети. Ось, прошу завважити, носи уформовані для окулярів, тому ми й чіпляємо на них ці скельця. Ноги, вочевидь, призначено для того, аби їх узувати, от ми й не спинаємося на них без узуванки. Каміння нам на те, щоб його тесати й будувати з нього замки, і ось монсеньйор володіє чудовим замком: найшляхетнішому на весь край баронові годиться розкошувати в найвеличніших хоромах. Свині створено, аби їх споживали — ми їмо свинину цілий рік. Отож ті, хто стверджує, буцім усе гаразд, кажуть глупство, треба казати, що все — на краще…»

Утішалася з тексту, день видався найкращим — точнісінько за Панґлосом. Гіпсовий Вольтер при мружувався, дослухаючись до клацання комп’ютерних клавішів, що вкладали його французькі слова рівними рядками в український дривітень.

«Мадам Командо, — дочекавшись павзи, обізвався стиха. — Ви сьогодні при надхненні. Я замилуваний. Уявіть собі, я знав невігласа, який твердив, що творчого розуму не існує, а — лише рух, який і спородив усе, що ми бачимо, й усе, чим ми є.

Нонсенс. А вашою, дивною для мене мовою — дурня свиняча. Розумних істот, а ми з вами, мадам Командо, такими є, не може сформувати грубе буття, сліпе й бездушне. Адже я наполягав, наполягаю й наполягатиму, доки сліпий фатум ув особі вашого кота не розіб’є мого нинішнього гіпсового втілення, що між ідеями Платона і послідом мула різниця — є! А це означає, що Платонів, мій і ваш інтелекти походять від якогось іншого потужного інтелекту».

«Ви, пане Вольтере, за позаземне походження людини?» — розім’яла затерплі в’язи Зірка. «За що мені подобаються жінки? За вміння гостро формулювати. Сказавши «позаземне», ви не наголошуєте ні на чому конкретному, аби не пошитися в дурні. І водночас даєте натяк на свій непересічний розум. Відповім. Коли ми бачимо досконалий механізм, то здріємо за ним безпомильного механіка. Світ — чудовий витвір, а це означає, що існує чудовий інтелект, хоч би де він перебував. Арґумент старий. Проте від цього він не став гіршим».

«Пане Вольтере, якщо ми не зросли самі по собі, як сироти попідтинню, а дбайливо виплекали нас якісь стоокі, богоподібні прибульці, як розсаду для городу, то звідки взялися погані люди? Вбивці? Терористи? Зрадники? Заздрісники?» — «За що мені не подобаються жінки, мадам Командо? За вміння все високе й філософське вмент перекрутити на нице й конкретне. З високої ідеї корови зробити яловичу котлетку».

Командо наполягав, аби Зірка не їхала до аеропорту.

— Елла може не повернутися з Америки. Я себе не зрозумію, якщо не попрощаюся з нею, — впиралася Зірка.

— Що за примха летіти перед Новим роком, там буде Бабілон, закордонці товпляться додому.

Могла зачекати, — буркотів Командо, допомагаючи Зірці вдягатися. Щоб не віяло в шию, не мерзли ноги.

— Так склалися зорі, — озвалася з-під теплого шалика Зірка.

— Американські?

— Небесні, — засміялася Зірка.

Командо вів авто обережно, оминав вибоїни.

«Тебе не нудить? Не жарко? Не холодно? Пити хочеш?»

— Чоловіче, все гаразд. Ти поводишся зі мною, як з гранатою, в якої висмикнули загвіздок.

— Дивне порівняння, як на жінку. Може, я не все про тебе знаю? Приховуватимеш своє військове минуле, чи розколешся? Як до тебе звертатися? Товаришу майор?

— Віддам перевагу галицькому: пані командова. Пильнуй дороги.

По новорічному розцяцькований аеропорт гудів велетенським джмелем, гугнявив оголошеннями, дратував клаптями музики, лякав ревищем літаків. Біля стійки на Нью-Йорк Елла Ганська ще не зареєструвалася, махнула рукою, чекайте.

Підійшла. Світило вітчизняної радіології мало вигляд розгублений, бліді щоки пашіли плямами. Поцьомалися.

— Зірко, я чиню глупство, всі залишаються тут… Куди я лечу? Навіщо? Якесь збоченство…

— Слухай чуй, як каже моя подруга, — увімкнула рішучість Зірка. — Ти все чиниш правильно, ба, ґеніяльно. Не погоджуйся на ПМЖ, аж поки зрозумієш усе достоту. А для роботи там — рай.

Забудеш, як жебрати гітарі на струну. Тримайся.

По Нобелівку їдеш. Не плач, бо я вже плачу.

— Дівки, можна подумати, Еласю на війну виряджаємо. О, твій рейс, не барімося, — Командо пригорнув Еллу.

Перед скляними дверима накопичувача Елла притиснулася мокрими від сліз вустами до вуха Зірці.

— Передай Юркові Шевченку, ну, ти назвала його Щезником, пам’ятаєш…

— Еласю, тобі час, — Командо поцілував Еллу, підштовхнув до дверей.

— Я зателефоную, — вигукнула Елла, — всім.

— А справді, чого вона поїхала? — в авті запитав Командо. — Начебто й тут усе мала.

— Отож, начебто, — втираючи сліди від сліз перед люстерком, зітхнула Зірка. — У світі таких, як Елла — жменька, а в нас одна така й була. Розпочати нові дослідження коло враженого радіацією спинного мозку тут ніц неможливо. Смажте смажте, кажуть, риба буде. Лабораторію то відкриють, то закриють. Тут Елла не реалізується. І мучитиметься. І людство постраждає.

Зірка дістала з сумки касету, простягла Командо.

— Постав.

Теленькнув гітарний акорд, із під нього поволеньки проросла скрипка, ніжна, гнучка, сплелася з сумовитою флейтою. «Мій сизокрилий птах» — видихнув прозорий жіночий голос.

— Це Елла. Американці обіцяють дослідити лікувальні властивості її голосу, вже має урядовий ґрант і лабораторію при Гарварді.

— Це тобі твій американ сказав? — заревнував Командо.

— Плюсквамперфект, — відповіла Зірка.

— Мав трійку з німецької.

— Плюсквамперфект — давноминулий час.

Той американ — давноминулий час, — помовчала й додала: — Кажуть, є жінки, котрим подобається, коли їх ревнують…

— Я теж чував.

— Я — не з них.

Голос Елли ворожив, вишіптував, гоїв душевні виразки, пророкував — усе скінчиться щасливо, всі любитимуть одне одного, і ніхто в світі ніколи не помре. Асфальт мчав навстріч, кидався під колеса з майбутнього в минуле.

Підніс носа в сіре снігове небо потужний «боїнг» — курс на Америку. У його нутрощах тендітна жіночка з завеликими сумовитими очима некліпно дивилася в ілюмінатор. Віхола замітала злітну смугу, землю, Київ.

— Пані та панове! Прохання застібнути ремені безпеки. Те саме прохання до леді і джентльменів.

На виході, біля віп-зали, стояв добряче підпилий дядько з баяном. Колючий вітер шарпав поли його підсмиканого, без ґудзиків, лапсердачка, намагався зірвати з жилавої розхристаної шиї помийного вигляду шарф. Дядько тримав у червоних задубілих пальцях пластикана з горілкою. Хукнув, перехилив у гнилозубий отвір під носом, занюхав запридуха рукавом. Прилаштував акуратненько стаканчика на бетонне підвіконня позад себе, мо’ згодиться, і розтягнув міхи струменту. — Єстедей, пам барам барам бам, єстедей, — перебаранчаючи аеропорт, щосили вигукував безсмертне бітлівське, ледь утрапляючи пальцями на ґудзі. А чулося по-нашому: «Їсти дай, пам барам барам бам, їсти дай!»… Є в цьому щось. Європський аеровокзал — во рота європської країни, новорічна хуґа, п’яний синяк із баяном. І — єстедей. Пам барам.

Діставшись Троєщини, Командо обійшов авто.

— Стривай, слизько, — прийняв Зірку на руки, обережненько поставив. — Ані руш, — позабирав з авта куплені харчі, кумкнув замком.

На вході зіткнулися з жінкою — пальто, шапка, хто, не добереш. Знічев’я привіталися, може, сусідка. Квартира зустріла рідним затишком і воланням Макса. Його котяче єство деформувалося в спілкуванні з Командо: наче вірний пес, вистрибом мчав назустріч, вітально вимахував хвостом. Хіба що не гавкав і не просився на полювання.

— Зміна пріоритетів, — суворо вичитав Командо напруженому, мов антена, хвостові над порожньою мискою. — Максиме, дві секунди. На перше місце з комплексу об’єктивних причин вийшла мама Зірка, злазь на щабель нижче, будь мужчиною. Мама вип’є свого гарячого молока, ляже, тоді — з тобою.

Макс затявся: де смажена риба, не знаю я ніякої Зірки, миска порожня, нерви смикаєте, так жити не можна, запізвуся з вами до європського захисту знедолених котів із Троєщини, нехай вишлють сюди війська НАТО…

Дзвінок. Перед Командо в прочіллі стояла та сама жінка, з парадного — пальто, хутряна шапка.

— Кулик Тетяна Іванівна, старший слідчий міської прокуратури, — відрекомендувалася.

Командо хутко причинив двері до кімнати.

— Хто там? — гукнула Зірка.

— Помилилися. Лежи.

— Мені треба з вами поговорити, — Кулик сперлася на одвірок.

— Я вас не впізнав, даруйте. Ось моя візитівка, приходьте завтра в офіс, я не хочу, аби Зірка вас бачила. Їй не можна стресувати.

— Дайте води, мене вже ноги не тримають.

— Проходьте на кухню, тихцем.

На кухні Кулик подала Командо листа Олійник. Командо вчитався. Лідка жива. Лідка хоче додому. Бомба керованої дії… Згадав, як сипав матюччям навздогін літакові з нею на Нью-Йорк.

Тут, на затишній сімейній кухні, Кулик відчула, як натомилася. Клацнув чайник, Командо підсунув чай, цукор. Мовчав. Кулик ковтнула, поставила чашку.

— Ви нам допомогли на процесі, — сказав Командо. — Я допоможу вам. Одна умова — Зірка цього не мусить знати. Вона вагітна…

— Чого я не маю знати? Вітаю, Тетяно Іванівно.

Командо вклякнув.

— Налляй і мені чаю, прошу. Зніми пальто з гості і годі шепотіти, змовники. Я ніколи не за буду, на що ви, Тетяно Іванівно, задля мене зважилися. Коли б не ваші свідчення на суді…

Зірка простягла руку до листа подруги свого дитинства Ліди Олійник. Командо сіпнувся було вихопити. Зірка похапцем прочитала. Подивилася на Кулик. На чоловіка. Пополотніла.

— Я хочу знайти Олійник через «Деметру», — сказала Кулик. — Відшукала слід однієї з жертв цієї фірми. Прошу вашої допомоги. Не гаймо часу, на Окружній опівночі вона не стоятиме, — Кулик підвелася.

Сніг ущухнув, стрімко темніло. Командо гнав.

— Ви знаєте, яка ця Оксана з себе?

— Бачила на касеті, але не впізнаю. Бабця сказала, в червоній куртці.

— Кожна друга в червоному. Як світлофори.

Командо зупинився біля задубілої особи жіночої статі.

— У нас акція, — прокуреним голосом проказала жрекиня любові з битого шляху, накидаючи оком на нічогенький джип, — передноворічна знижка.

— Не збіднієте? — Командо опустив скло.

— Бляха муха, роботи нема, погода паскудна, всі крутяться, як таргани, додому поспішають.

Даси в зуби?

Командо витрусив із пачки цигарку в червону обвітрену долоню з облізлим манікюром на змерзлих пальцях.

— Ого, «Парламент» куримо! Мабуть, знижка касується, ще образишся, що за бідного лоха прийняли. Відкривай, йо-майо, бо задубла вже, ще пальчика свого приморозиш, як всунеш, — жрекиня розвеселилася. — Іншим разом. Ти знаєш Кролика?

— В сметані?

— Оксану Кролика.

— А ху-ху не хо-хо? Я схожа на довідкове бюро?

— А тепер? — бузковий папірець перейшов із рук до рук.

— Ще стільки, і буду схожа.

Командо дав ще десятку.

— Во, блін, продешевила, не знала, що ти так легко з грошвою розлучаєшся. Дай іще сигарет, бо в подружок вуха попухли.

— Ще пачку, як швидко скажеш.

— Поїхали, покажу.

Жрекиня вмостилася на переднє сидіння, загазувавши салон перегаром і різкою парфумою.

— Тобі по французькому, чи в старий козацький спосіб? — запитала, розстібаючи кожушка.

— Дивись на дорогу, де Оксана? — пролунало ззаду.

— Ой, мама дорогая, а ця тітка тут що робить?

Кайф від подивитися ловить? Це буде дорожче.

Гаразд, я сьогодні добра. Сідай, мамік, ближче, взувай окуляри, тримай вставні щелепи, я починаю.

Командо гальмонув, жрекиню кидонуло вперед-назад.

— Ти шо, больной по жизні? З больних — подвійна такса.

— Вилазь.

— На кого дамбу строїш? На кого батон крошиш? Тут дінама не пройде, трахав не трахав, а час пройшов, плати, бо кришу покличу.

— А це ось бачила? — Командо витягнув пістолет, — я сам — криша. Вимітайся, кажу, бо однією діркою матимеш більше.

Спроваджена жрекиня, матюкаючись, вилізла. Інтернаціональним жестом провела джип. Авто загальмувало, жрекиня про всяк випадок відскочила на брівку. В сніг упала пачка «Парламенту».

— Безглуздо шукати вашу Оксану тут. Дівулі не скажуть. Корпоративна конспірація плюс конкуренція, — роздер нову пачку сигарет Командо. — Ми підемо іншим шляхом. Ви — тримайте руку на пульсі Ткача. Нюх на поживу в нього, як у курцхаара. А я спробую відшукати другу жертву.

Командо натискав кнопку дзвінка. Двері мовчали.

Прорипіли сусідні.

— Вам кого? — почухав ногою ногу неголений дядько у розтягнутих трениках.

— Вашу сусідку. — Їх нема нікого.

— Я з міліції.

— В аптеку не ходи, вас зі спини видно. Та ви ж її й забрали.

— Хто — ми?

— Менти. Бардак кругом. Самі замели, а самі шукають. У себе пошукайте.

Діалог утрачав конструктивність.

— А коли Дохтурову забрали?

— Хто? — щиро здивувався мужик.

— Ти ж сказав — міліція.

— Во, бляха, й Наташку виходить теєтоякйого…

А її за віщо? Вона ж навроді постраждала…

Командо подумки порахував до десяти.

— Ви про кого?

— А ви про кого?

— Мені потрібна Дохтурова Наталя.

— Ти ж сам сказав, що її теж закрили, — здивувався неголений.

— Чому — теж?

— Ну, яких зараз в міліцію беруть, чесслово!

Як діти. Я тобі другу годину товкмачу: хазяйку квартири Зойку Халабуду тиждень тому ментівка загребла. За нанесення легких тілесних Натасі Дохтуровій. Через що вона втратила тимчасово трудоспособность. Натаха Зойці за квартиру заборгувала, а та в крик… І прописала Наташці по морді. Правильно ви Халабуду закрили, нехай трохи охолоне.

— А Дохтурова де?

— Як де? В крематорії. Де їй бути?!

Джип зірвався з місця, трохи буксонувши в сніговій каші колесами. Командо глянув на годинника з світлим циферблатом. Пізнувато…

Нерозчищена снігова дорога круто стриміла вгору між двома «містами» старого цвинтаря.

Тут навіть повітря не таке. Влітку озонують кучеряві масиви зелені. А як подумаєш, чим та зелень живиться…

Контора крематорію тьмяно блимала в сутінках двома вікнами. Устиг. Потупцяв, оббиваючи сніг з черевиків. Прочинив двері: виставка урн для праху. Пообіч — зразки вінків із жалобними стрічками. На всі смаки — від офіційного, пишного, до бідненького згорьованого. «Від колективу банку»… «Від братви»… «Від мами»…

Постріл. Другий.

Командо — перш ніж подумав — упав за стенд з урнами, вихоплюючи зброю.

— Гепі бьоздей ту ю, гепі бьоздей ту ю. Гепі бьоздей, Наташа, гепі бьоздей ту ю, — врізнобіч, але голосно співонув хор підпилих голосів.

Командо обтрусив коліна. Давно не лажався.

Сприйняти корок від шампанського за постріл…

— Хтось зайшов. Чому дверей не зачинили?

Визирнув рум’яний пан.

— Гражданін, у нас конєц рабочєво дня.

Пріходітє завтра.

— Мені потрібна Наталя Дохтурова.

— Она сєводня всєм нужна, у нєйо дєнь рождєнія.

— Маю термінову справу.

— В нашей конторє, гражданін, уже нічєго срочного нє биваєт. Із-за стінки вийшла розпашіла дівчина.

Миттєво оцінила Командо.

— Ну, я Наталя.

Кулик переступила поріг квартири, ледь устигла на дзвінок.

— Кулик слухає.

— Перевірка слуху. Ви б іще представлялися старшим слідчим прокуратури. Не забувайте, що ви — вільна людина з приватними інтересами. І свобідна жінка. Треба відповідати загадково муркітливо: алльо. Це інтриґує…

— Стасе, ти звідки?

— Відколи я купив мобілу, «ти де?» стало головним запитанням життя. Йому слід світитися на стіні, як біблійному вислову на бенкеті у біблійного царя Валтасара. Вас не шокує, що я такий освічений? Не всі розуміють.

— Доповідай.

— Я з прокуратури. Через вас я тепер затримуюся на роботі. Боюся, керівництво здивується з мого службового завзяття. Тут усі вшилися новорічну горілку пити, а я на вас горбатію. Звітую. Живолуп Григорій був емісаром «Деметри».

Постачав незаможних вагітних клієнток. Зник безвісти. Пошук нічого не дав. Пошук ніхто особливо й не стимулював, зник і зник, аби був здоровий.

— Олійник тоді ще була тут?

— Правильною дорогою йдете, товаріщі. Зник одразу по відльоті Олійник, чи впритул перед відльотом. Ця баришня цілком могла посприяти переселенню його в кращі світи. До речі, я практично готовий до кварт обміну. Ваше перевезення беру на власний кошт.

— Я б заплакала від розчулення і твоєї шляхетності, якби не запитання, звідки в простого слідця гроші для купівлі моєї трикімнатної квартири в непоганому районі, у будинку поліпшеного планування, що його звела президентська адміністрація для своїх. Чого замовк? Гумор втратив?

— Але ж ви такого запитання мені не поста вите?

— Не поставлю. Ти мені потрібен.

— Тетяно Іванівно, це ви?

— Якби я ще працювала в прокуратурі, ти б вилетів у мене з посади у два щоти.

— Упізнаю, це — ви. Але заради повної коректності, сказати б, академічності, я запитаю вас: ви хіба не порушуєте своїх кришталевих моральних принципів, використовуючи мене і мої службові можливості для своїх особистих мет, хіба не ви щойно сказали, що заплющуєте очі на мою… на мій невеличкий приробіток через те, що я вам потрібний…

— Роблю висновок — досі була серед вас морально совісна одна. Бо світ здивувався, що стала зненацька такою, як усі. Я пакуюся. Є прохання. Зможеш продовжити мені посвідчення?

— Бравісимо! Я екстазую. Непорочна й не підкупна жрекиня Феміди користуватиметеся липовим документом! «Підживіть мене пастилою, освіжіть мене яблуками! Бо знемагаю…».

«Пісня над піснями», вірш п’ятий, пісня друга.

Урвала розмову. З великого настінного люстра на неї дивилася Тетяна Кулик. Схожа на себе й несхожа. У старих міхах нуртувало нове вино.

— Мовчиш, Тетяно? Правильно робиш!

Умостилися в закапелку, за стендом з урна ми. Наталя наганяла веселих крематорців, які зазирали до них. До речі, непогана назва команди КВК — «Веселі крематорці». Так, марґиналія.

— Я була на обліку в жіночій консультації. Грошей ніц, чоловіка — ніц… Квартирна хазяйка — динозавриха. Тут мене й знайшов Гришка Живолуп. Сказав, із благодійницького фонду, багато чого наобіцяв. Я й погодилася. Подумала — Америка… Полетіла, народила… Дитину забрали, мене в літак… Я круть-верть, дупель пусто. Раптом з’явився Гришка. Він у цій «Деметрі» якусь аферу прокрутив: когось кудись без відома хазяїв відправив, порушив корпоративну етику. Злякався, пішов у глибоке підпілля…

Наталя засміялася. Командо не зрозумів.

— Гришка мене заміж кликав. Вірші читав. Але ж бридкий… Беззубий, товстий… І ховається від усіх, боїться. А я при ньому ким буду? Радисткою Кет? Ось пішла до крематорію. Щастя шукати.

Невтішні вдівці іноді такі гарненькі трапляються.

Може, знайду когось для життя…

— То ти не знаєш, звідки Живолупа виглядати?

— Чому? Він телефончик таємний залишив.

Мо’ передумаю. Ви точно не з міліції?

— Сто відсотків!

— Бо…

— Я сказав — могила. Урна. Ти мені допоможеш. Набери номер і признач йому зустріч через годину. Тіпа, запрошуєш на Новий рік. Які вірші читав?

— Про любов.

— Призначай біля пам’ятника Проні Прокопівні й Голохвастову. На тему. Барвінку рвати поїду я.

— А вранці мені кірдик?

— Зі мною — ні. Тримаю охоронну аґенцію, хай тільки хтось хоч дмухне у твій бік.

Наталя взяла трубку, кивнула на обручку.

— Шкода, що не вдівець.

Командо тричі сплюнув.

Темний джип радо рвонув від цього похмурого місця, скотився під гірку, пірнув у живу міську метушню. Командо тицьнув музику. Заспівала Елла Ганська. Ет, нам щось жвавішого, кров розі гнати. Ось — саме те. «Піккардійська терція».

Ушкварте, хлопці, гей-га, уха-ха, життя триває!

Біля пам’ятника безсмертним «Зайцям» тупцяла темна постать. Квіточки тримає. Од вітру ховає. Джип зупинився, дверцята прочинилися.

Чоловік уліз усередину. Авто стоїть на місці.

Чутно лише музику з салону. Згодом дверцята випустили чоловіка з квітами. Джип, хвицьнувши колесами крижану м’ячку, від’їхав. Власник букета сплюнув, устромив його вобіруч бронзовій Проні, вихопив із кишені мобільника, брязнув ним об землю. Ще й закаблуком потовк.

А вулицями весело шугало передноворіччя.

Висвистувало хуґою, видзвонювало кригою, виблискувало зорями, прожекторувало повнею з неба. Правдивий тобі Гоголь.

Заграв мобільник. Командо притлумив музику.

— Чоловіче, ти не забув про Новий рік?

— Ваше високоблагородіє! Наше гасло: у Новий рік — без старих боргів. Ще заїду до Маріванни з Травкою, завезу харчі й подарунки, і — до сімейного вогнища.

— Коли ти женихався, то вмів читати думки.

— Дві секунди, Зі. Я й тепер умію. Ось побачиш. Тобі — цьомик, Максимові — мужнє потискання лапи.

Набрав іншого номера.

Кулик дивилася на свою, пак, уже майже не свою квартиру, мов уперше. Полички змайстрував Ігор. Облаштовував гніздо й пишався: здобичник. І шпалер добирав, і клеїв, і плитку клав, і вагонку… Вона ж окрім служби нічого не бачила не чула. Там планувалася дитяча кімната…

Ледь защебнула валізу. А носити нічого… З люстра в передпокої на неї гляділа бліда жінка непевного віку. Зачіска не завадила б. Критично оцінила себе. Скинуті кілограми виявили талію…

Важкуваті стегна, як на сьогоднішню моду, закороткі ноги. Утім, якщо купити туфлі на підборах.

Та десь же є. Кулик випорпала з комірчини ящик.

Комірчину теж робив Ігор — стругав, прибивав полиці. Туфлі. Практично нові. Взула раз другий на вечірки в прокуратурі. Товсті вовняні колготки в туфлі не лізли, а тонких у мене й нема. Встромила голі ноги. Вималювався підйом, підібгалися литки, виструнчилася спина.

Дзвінок аж кольнув у серце. На порозі — закутаний у довгий шарф Стас.

— Тетяно Іванівно, я вам мобілу приніс.

— Дякую. — Із грошей за квартиру.

— Я пам’ятаю.

— То я побіг? — Із Новоріччям тебе.

Узула капці, підперезала теплого довгого халата, повимикала світло. Новорічна ніч накрила місто чорним рядном. А під ним світилися всі вікна довкіл, рипіли сніговими стежинами перехожі. Де вона, та Америка з Лідкою і моїм синочком? Чи існує взагалі?

«Єслі кто-то коє-гдє у нас порой чесно жіть нє хочєт», — бадьористо проспівав мобільник, зробив павзу. «Значіт, снова нам ідті в нєзрімий бой, служба дні і ночі». Стасові витівки. Куди в біса натискати…

— Кулик, — звично відказала.

— Альо, гараж? — сказала рура Стасовим голосом. — Захочете говорити, тисніть зелену пумпочку, не захочете — червону. Слава праці!

Зазирнула в холодильник. Пустка. Олії катма, сало скінчилося. Дві зів’ялі картоплини. Задзеленчало.

— Що ви робите зараз? — запитав Командо.

— Розмірковую, чи йти до магазину по хліб, чи ні.

— За півгодини я заберу вас. Маю цікаву інформацію. І Зірка запрошує.

«Кандид слухав пильно і вірив щиро; він мав Куніґунду за надзвичайну красуню, хоча ніколи не насмілювався сказати їй про те. І вважав, що після щастя народитися бароном Тундер тен Тронком, другий ступінь щастя — це бути Куніґундою, третій — бачити її щодня, а четвертий — слухати вчителя Панґлоса, найбільшого филозофа того краю, і отже — всієї землі».

На цьому пеані жінкам сьогоднішня порція Вольтера скінчилася. Новий Рік! Уря-я-я-я! Зірка позакривала всі комп’ютерні вікна, наостанку зганяла партію в «солітера», оповила гіпсову голову Франсуа Марі золотавим блискучим дощем. Замість лаврового вінка. Зглянувшися на момент, Вольтер затримав її увагу лише на хвильку. «Мадам Командо, ви запитували про причини з’яви серед нас поганих людей. Я поміркував на дозвіллі. Назвемо найвищий інтелект Богом. Бог сотворив світ, але не дав людям правил Добра і Зла. Натомість дав так званий природний закон, який усі зрозуміли по різному. І заходилися втілювати, хто як утямив…

Кожен прагне панівного становища, але один веслує до нього сам, а другий висмоктує поживні речовини з ближнього. Саме тут — кордон між добром і злом. А для чого так зробив Бог, треба запитувати в самого автора проекту. Маю новорічне побажання». — «Прошу, пане Вольтере». — «Скажіть, сіль ву плє, своєму котові, аби стрибав на кватирку якимось іншим шляхом, бо він таки мене колись скине. Ґран мерсі за увагу».

Зірка переставила бюст Безсмертного на безпечніше місце.

Кулик і Командо поралися на кухні.

— Няув, — виступив Макс, пильно уп’явшися в Кулик люмінесцентними жовтими очима.

— Рекет, — Командо подав котові на долоні шматочок.

Макс підживився, тернув вусами об холоші Командових штанів і метнувся до кімнати. Звід там зашелестів поліетиленовим кульком.

— Дія друга, з’ява перша, — оголосив Командо, димлячи в кватирку.

На порозі вродився великий кульок із малюнком Діда Мороза на боці. Лантушок сичав, нявчав, кермував до середини кухні, зупинився, натрапивши на ноги Кулик. Тетяна Іванівна зойкнула, впустила цигарку на стіл. Удоволений Макс вистромив писка — ага, налякалася?

— Можна кота на руки взяти?

— Це ви в нього самого запитайте.

— Підеш до мене, Максику?

Кіт гонорово затремтів напруженим хвостом і вийшов з кухні.

— Диму не любить. Від Нового року зав’язую з курінням, хоча Зірка іноді навіть просить покадити.

— Надто люлькою з голландським тютюном, — озвалася з кімнати Зірка. — Довго ще ви там?

— Дві секунди! Останні мазки майстра.

Командо заходився біля розпеченої духовки.

— А знаєте, Тетяно Іванівно…

— Просто Тетяна. -… Це ж я проводжав Лідку до Америки. Я тоді вирахував «Деметру» логічним шляхом…

— Нічого не розповідай без мене. Я теж хочу послухати чужих таємниць. І бігом до столу — бо спізнимося загадати бажання, — зазирнула Зірка.

— Дорогі жінки! — Командо підвівся. — Ми з Максом від імені сильної статі щиро вітаємо вас з наступним роком. Ми всі пережили чимало, всі на щось сподіваємося, нехай усе погане щезне в минулому. Як каже Зірка: шануймося, бо ми того варті!

Кулик почувалася, як ото в бестселері «Життя після смерті». Збігалися всі прикмети. Вмерла, відлетіла і вже бачила себе згори — незугарну, безпорадну, без надії, без майбутнього. Аж щось сказало — живи. Ти ще молода, маєш друзів, маєш сина. Радше — можеш його знайти. Здолання бар’єру від животіння до життя приголомшило, мов вибух. І як вибух не дало часу на роздуми.

Думати, діяти, їхати, летіти, знайти.

— Я зайвий раз переконався, жінки — не люди.

Не про присутніх мова. Вони, як кішки, прилетіли з прибульцями з якоїсь Альфи Центаври і зберегли непідвладні людському розумові знання та вміння мімікрувати, перевтілюватися, не здивуюся, якщо й левітувати або телекінезувати. Маєш справу з жінками — нічому не дивуйся. Лідка в усьому випереджала мене на крок, на півкроку. Доганяв, а не наздогнав.

— А як ви на неї вийшли?

— Коли мене випустили з криміналу під чесне слово, що я закладу Зірку, я пройшовся по всьому колу Зірчиних знайомих, знайшов Олега Ткача…

— Я теж його знайшла, — вставила Кулик.

— Телебазіка Ткач здав мені Живолупа. Той розкрив секрет вербування вагітних для «Деметри», не без певного тиску з мого боку, видав і свою оборудку з Олійник, саме він допоміг Лідці й сина з собою вивезти. Так я спіймав Лідчиного хвоста.

Коли примчав на летовище, Лідчин літак був у повітрі. Сьогодні я знову знайшов Живолупа, він мене добре пам’ятав від минулого нашого рандеву.

Коли дізнався, що Лідка в нью-йоркському аеропорту не підійшла до зустрічальників і взагалі розчинилася в Америці, Живолуп хутенько й сам розтанув у рідних пампасах і преріях, подалі від каральної десниці обікраденої «Деметри». Справжніх хазяїв цього закладу Живолуп не знає. Я йому повірив і відпустив. Певен, ніхто й ніколи його більше не знайде. Вся надія — на Ткача. А тепер досить про сумне. Агов, дівчата, у вас там, на Центаврі, наливають?

— Тепер скажу я, — піднесла джус Зірка. — Тетяно Іванівно…

— Просто Тетяна.

— Тетяно, я хочу попросити у вас вибачення за початок нашого знайомства. Це була не я, і це було в іншому житті. У нас співають так: «Дим димок над хатою, мов зелений змій. Не журися, брате мій, чарочку налий. Завтра буде новий день — віддавать борги. А тепер най журяться наші вороги!»

Шампанське — справжнє, стіл — смачний, дім — гостинний і теплий. Новий рік настав, переступаючи через старі клопоти, обіцяючи клопіт новий.

— Треба летіти до Америки, — сказала Кулик.

— Або розшукувати через Інтерпол, — підказала Зірка.

— Я не можу офіційно, вона це розуміє, як і те, що я розумію, що вона розуміє. Я не можу ризикувати дитиною. Це — Лідка.

«Єслі кто-то коє-гдє у нас порой…» — проспівало.

— Даруйте. Кулик слухає.

Вона прикрила трубку рукою і прошепотіла:

«Ткач».

— Записую. Паркова алея, одинадцять, салон краси «Перша леді». Завтра вони працюють.

Радше, вже сьогодні.

— Завтра буде завтра, — виголосив Командо. — А сьогодні — Новий рік! За всіх гарних людей.

Нехай їм легше живеться!

Витанцьовувало виспівувало виблискувало свято.

Клоуни тішили люд на майданах.

Довкруж святкового столу у квартирі Маріванни ошивався Шериф із блискучим дощиком замість ошийника, Травка годувала його смако ликами з руки.

У мінливому світлі свічок сиділи при небагатому столі Оксана Кролик та її бабця, маленький Петрик притискав до грудей великого плюшевого зайця.

Пригрівся під боком у Командо Максимиліян.

Тихий янгол пролетів, несучи на невагомо ненаявних крилах тишу. Пливло в мороці ново річної ночі освітлене вікно на двадцять другому поверсі на Троєщині. І ще не відало, що воно — на «Титаніку», який роздмухує пару назустріч айсберґові.

Як боляче… Тіла наче Біг ма… Суцільний оголений зубний нерв. А в нього штрикають розпеченою бормашиною… Звідкись з’явилася полегша. Прохолодна хвиля зародилася в руці, хлюпнула, притлумила біль, розлетілася бризками-бульбашками. Вони тихо пливли, розмаїто на розмаїтому тлі, беззвучно зринали нізвідки, поринали в нікуди. Клітини знали, що біль повернеться. І він повертався. Оголений зубний нерв…

Уже о восьмій «Перша леді» гула фенами, вицокувала ножицями, накладала поживні маски, надавала пишності й лиску волоссю до самих кінчиків, розгладжувала зморшки, омолоджувала шкіру, дарувала два в одному, ставила на службу красі міць і силу природних ензимів, позбавляла лупи, боролася з сухістю й ламкістю нігтів, перетворювала задрип на перших леді.

Кулик — на біленькому канапе під стінкою, а повз неї сновигають тільки цибаті ноги. Туди сюди. Манекенниці рихтувалися до дефіле — новорічного показу мод. Витав дух розкутої богемності. Напівголі власниці безрозмірних кінцівок не стидалися. Хлопчачі вузенькі стегна з крильцями тазових кісток пообіч запалих пупців. Зворушливо беззахисні горошини хребців напинали позбавлену жирової прокладки шкіру на спині, над картоплинками сідничок.

Дульки персів, труси з клаптиків мережив на нитках, модерна солярійна засмага без білих «купальників». Звідки взялися, янголята? Чи вже виводять штучно? Клонують, як вівці?

До салону вбігла ще одна овечка, запізнилася: уявляєте, не проїхати, кучугури, блін, ці казли не почістілі, блін, ще й казьол на «москалі» драному став посередині, блін, йому матюків навішують, а він у моторі колупається, блін, думала, всьо, засада, блін, дістали по самі помідори, блін, я за ким голову мити? Овечка хутенько поскидала одіву, взувачку, ввіпхнулася в капці, перекинула через плече халатика. Здригнулися пружні перса бездоганної форми. І-і-і-і, заверещала отара, Надька зробила пластику сісьок! Овечки скупчилися, роззирали надбання, обережненько мацали манікюрами, ойкали, критично оглядали шви, сіськи — перша кляса! А там губи роблять?

А жопи підтягують? А до якого розміру можна накачати? А скільки тримається, доки знову не обвисне?

Кулик почувалася п’ятим елементом, матрицею до перезавантаження. От одержу гроші, піду до перукарні, почну нове життя, зуби полагоджу…

Нагадала про себе реєстраторці. Лаура Владіславовна уже звоніла с дорогі. Просіла єщьо подождать. Дєвочкі, кто на укладку, нє задєржівайтєсь!

Лаура Владиславівна не зайшла. З’явилася.

Лаура Владиславівна не мусіла їсти пити випорожнюватися спати працювати як люди. Її місце — в ботанічному саду, серед неймовірних, африканських якихось там екзотів. Красуватися тигрячою хижою орхідеєю, літати серед пальм папугою какаду, чи… на тому нерозвинута в цей бік уява Кулик вичерпалася. З-під бузково рожевої пишної квітки зачіски дивилися щедро орнаментовані відповідними тінями бузкові очі, постать оповивали запаморочливі парфумові пахощі.

Лаура Владиславівна скинула на руки реєстра торці невагому рожеву шубку нового покоління, що ото, зібгавшися, повинні проштрикуватися крізь вушко голки. Залишилася в леопардовому строї зі спідницею клаптями, закурила довжелезну сигарилу в іще довшому мундштуці, переглянула журнал запису клієнток, кинула слово друге в один мобільник, ув інший, ковзнула оком по нових цицях Надьки, перевела погляд на Кулик, миттєво просканувала волосся, обличчя, одяг, соціальний стан, матеріальне становище, менталітет.

— Це ви?

— Так.

— Валентино, чому досі клієнтці нічого не зроблено? — Лаура Владиславівна зизо зиркнула на реєстраторку. — Скільки чекає?

— Больше часа, — закліпала Валентина. — І ще не в роботі? Нюх втратила? Повиганяю.

— Лауро Владиславівно, я… — почала Кулик.

— Ані слова. Таких облич уже не носять. І волосся. І взагалі. Валентино, нам каву. Кажуть, кава псує колір обличчя. Кава зіпсує, а ми його відновимо, і гемоглобінчику на щоки накидаємо, скільки схочемо… Проходьте до кабінету, сідайте.

Даруйте, цих недорік, як не проінструктуєш від паркану й до обіду… Так, — ще раз критично огледіла Кулик, — татуаж?

— Тату що? — сторопіла Кулик.

— Перманентний макіяж. Тобто легке татуювання довкруж вуст, на повіках, уласне, на чому заманеться… У нас є такі клієнтки, що роблять його на… ну ви розумієте…

— Атож.

— Його можна зробити монокольоровим, можна поліколірним, можна традиційним. За допомогою татуажу можна скоригувати форму вуст, уяскравити їх та увиразнити, навіть виправити деякі дефекти. Ми — перші в Києві. Ваше волосся… Мєліровка — далеке проминуле, коло рування виходить із моди… Щось придумаємо.

— Лауро Владиславівно…

— Зазвичай я не запізнююся. Аж раптово померла давня подруга, тримала бутіки на Подолі.

Син на ногах: квартира, машина, будинок. Дочка на ногах: квартира, машина, будинок. Заглянула з подругою попрощатися, віддати їй послєднєє прості, і що бачу! Моя Зойка вже в труні, не скажу в дешевій, дітки не зажлобилися, все в білому атла сі, з червоного дерева, шкатулкою, стильно. Але ж без зачіски, без макіяжу, в якійсь сільській хусти ні. Рядова покійниця! Репанка кухвайчана! — Лаура Валентинівна розхвилювалася, знову схопила вишукану тонку сигарилу, нахромила на півметрового мундштука, припалила від золотої Ейфелевої вежі. — Я їм шороху наробила. Зарядила наших майстринь. Пофарбувати, накрутити, укласти, намакіяжити, все, як має бути. Шкода, лінзи кольорові вставити нікуди, Зойка їх так любила… Не повірите, все — сама, ні на кого не можу покластися, навколо або дуркуваті, або зрадники й підлотники. Наш бізнес такий важкий… Конкуренція — шалена, кручусь цілий день, як роза в унітазі.

— Ткач нас не познайомив.

— Олежка — розумний хлопчик. Я — дружина власника «Деметри», звати мене Лаура Влади славівна, для друзів Ляля. Прокол із Лідією Олійник — перший і єдиний прокол фірми. Від нас ще ніхто не втікав. Ми не хочемо, аби він повторився. Отримаєте вичерпну інформацію. Я приготувала всі дані, які можуть пролити світло на місцеперебування втікачки. Знайти її — в наших спільних інтересах. Ось тека. Тетяно Іванівно, пропоную, як жінка жінці, дозвольте вас обслужити, зробити з вас, даруйте, людину. Новий же рік.

— У нас ділова зустріч.

— Не відмовляйтеся. Коштом закладу. Я буду рада догодити. Не щодня прокуратуру хвилею житейською приносить. Не проти ночі сказати.

— Даруйте, ні.

Сказати чесно, Кулик відмовилася від послуг «Першої леді» над силу. Подивувалася, що зачудовано спостерігає за магічними пасами стилістки коло обличчя моделі. Як ось замість плебейського млинця з очицями з-під невагомих рухів май стрині з незвіді проросло обличчя. Зникли щоки, зарожевіли вилиці, очі побільшали, загадково затінилися віялами вій, замерехтіли принадною таїною на денці. Волосся виринуло з запаморочливої хмаринки розпорсканого лаку вишуканою зачіскою, вразило вальорами, хвилею окреслило високе шляхетне чоло. Мимоволі змінювалася й закутана у простирадло дівочка перед величезним підсвіченим люстром. Виструнчилася, гордовито піднесла підборіддя, голова запишалася на тонкому стеблі шиї, як квітка. Така не житиме в готельці…

— Надько, — осмикнула модельку стилістка, — сиди спокійно, не сіпайся, як свиня на мотузці, морду розмажу.