Крутая плюс, або Терористка-2

Серія шоста Тетяна Кулик — зе енд

Зірка започувалася ліпше. Почала всміхатися.

Маля штовхало маму в боки. Командо вже кілька день не бував у селі. Сьогодні вирішив. Зі, буду в тебе надвечір, не заперечуєш? Роби, як знаєш. А ти? Я чекатиму.

День заходив на звичайний літній. Зранку, без прохолодної увертюри, на повну потужність умикалися калорифери. Навіть потік, що видмухував із салону цигарковий дим, ніс спеку. Проте краса невимовна лісової наддеснянської дороги розраджувала. Що робити з Крутою? Йде ва-банк, лізе на голову, може геть оскаженіти. Час грає не на Командо. Уже якісь лічені дні і — другий тур. Крутая така, що може його й виграти. І тоді він офсайд. Аутсайдер. Чого ніколи не припускав для себе.

Чиста, до ладу полатана, а місцями заасфальтована наново траса летіла через ліс. У прочинені вікна автівки гарно пахло нагрітою живицею.

Плюнути на все. Заберу своїх зірочок — велику й малу — оселюся на Десні. На споді у терористки?

«Сьогодні в столиці спекотний день, — сказало радіо. — І не лише в сенсі незвичайно високої температури. Ось-ось другий тур виборів міського голови. На фінішну пряму вийшли Григорій Саливоненко, голова правління комерційного банку «Розрада», і підприємець та меценат Лілія Крутая. Сьогоднішньої неділі кандидати зустрічаються зі своїми виборцями»… Командо вимкнув. Дорога крутнула на бічну бетонку.

За поворотом Командо скинув швидкість. Його зустрічали. Чимдуж мчали чотири собаки — породна пінчерка ланґет, біленький шпіцик на високих лапках, кудлань сільської породи і… величезний чорний метис доґа й ньюфаундленда.

Далі бовванів Щезник. Зграя навперебій гавкала, дряпала двері автівки. Командо прочинив дверцята. Лада, Антін і Шериф, а це був саме він, штовхаючись повсідалися ззаду. Кудлатий Рекс став на низький старт, аби за першим здвигом джипа зірватися наввипередки.

Щезник умостився поруч водія.

— Щойно ти подзвонив, як вони — звідки знають? — узяли мене в облогу: ходімо зустрічати… От і скажи, що бездушні. Та в них розуму й серця більше, ніж у людей.

Шериф обслинював шию Командо поцілунками, палко хекав у потилицю. Повискували збуджені Лада й Антін. Стрілою мчав попереду автівки кудлатий Рекс.

Щастя.

— Як Зірка? — поспитав Щезник.

— Нормально. Лікарі кажуть, ось-ось.

— Дивилися, хто там?

— Кого Бог дасть.

Джип на запилюженій сільській вулиці вкляк перед червоною хвірткою з табличкою «Лугова, 36». Собаки, лементуючи, висипалися з авта.

Перед ґанком ясніла посмішкою літня жінка в інвалідному візку. За спиною — друга.

— Моє вітання, Маріванно, — схилився над старечою рукою в темному ластовинні Командо.

— Добридень, синку. Ми вже скучили, ге,

Травко?

— Си-и-инку, — проспівала Травка, — ку-у-учили. Травка ку-у-учила.

Усілися за стіл.

— Умовила Щезника купити тобі м’яса.

Чоловікові треба їсти справжнє м’ясо, а не сою, — хазяйнувала Маріванна.

— Соя — це корисно й поживно, — осміхнувся Щезник.

— Більше нічого не привозь, — сказала Маріванна. — Не встигаємо їсти.

Шериф потвердив, як грім за обрієм: ваф-ф-ф, не встигаємо, але стараємося.

— Зірка знає про нас?

— Не можна. Скоро пологи.

— Дай то Боже, — зітхнула Маріванна.

По сніданні чоловіки цигаркували під яблунею. Собаки облягли довкола. Викотила візка Маріванна.

— Ти колись розповіси, як усе сталося?

Маріванна, правдивий Шерлок Голмс, усе засекретила, — видмухнув сизий струмінь Щезник.

— Скромна. Операцію продумала й розробила саме вона, — осміхнувся Командо. І розповів історію, яка розпочалася одного нечудового дня з’явою нової двірнички Альбіни Лопати.

Як Травка таємно оселилася в Маріванни, стара подвоїла потроїла пильність, заборонила Травці навіть на балкон виходити. Оболонська місіс Марпл розуміла, що спроба замаху на життя бідної, несповна розуму Травки випадковістю бути не могла. Дізнайся, кому вигідно, знатимеш, хто — істина позачасна. Тренована переглядами детективних серіалів голова Маріванни ретельно переграла всі варіанти і зупинилася на одному. На її пам’яті Травіату вже труїли горілкою. Тоді це зробила Ліда Олійник, не проти ночі згадати. Лідка згинула, та ніде не написано, що не залишила по собі якогось хвоста. Можливо, причмелена Травка на той хвіст мимохіть наступила… Реально?

Реально. І хвіст її захотів прибрати в старий, перевірений чин. Як вирахувати хвіст? Притичина? Притичина.

З’яві нової двірничихи Маріванна спершу значення не надала. Допоки Альбіна Лопата не вразила надмірною запопадливістю, аж ув очі лізла: допомогти, прислужитися, ой, який ваш собака розумний. Маріванна видзвонила Командо, поділилася підозрою.

Зафіксувала інтерес Лопати до балкона вікон.

Визирнеш, наражаєшся на пильний погляд із вулиці. Коли Маріванна заскочила Травку на балконі, а Альбіну — під ним, виснувала: нова двірничка з виразним прізвищем Лопата тут недарма. Розробила план. Командо схвалив.

Наступного дня Маріванна зупинила запряженого Шерифа. Погомоніти з Альбіною Лопатою.

Та зраділа, як виграшеві в лотерею. Маріванна пристала навіть на запобігливу пропозицію двірнички купувати харч та заносити його додому.

Маріванна щодень віддавала Командо на аналіз кефір, принесений доброю — цією, як її — Лопатою.

Командо звітував: чисто — пити можна. Допоки Командо не попередив — у кефірі сильне снодійне.

— Далі — справа техніки. Я поставив у Маріванни відеостеження. Вивів у Травчину квартиру.

Як і чекали, Лопата з’явилася опівночі. Відкрила газ…

— А якби вона зробила щось інакше?

— Мої хлопці сиділи в Травчиній квартирі.

Стежили за кожним рухом. За дві секунди були б на місці.

— А кого виносила «швидка»?

— Не «швидка». Мої бійці. Маріванну, Травку й Шерифа терміново евакуювали. Вранці виносили вже підставу — манекени.

— А міліція? Телебачення?

— Хіба зв’язки тільки в бандюків? У міліції — мій однополчанин. І телебаченню інформацію злив він. Моя заслуга — мінімальна. Віншуй Маріванну — натхненницю всіх наших перемог.

Так збіглося, що Крутая саме того дня святкувала ювілей фірми. Я ледь устиг.

Командо пригорнув стару. Маріванна ковтнула спазм у горлі.

Кулик зазирнула до приймальні.

Зінька зазвичай робила все водночас: виховувала Пікайзена, сканувала фото оновленої Крутої, керувала комп’ютерною мишею, висмикувала прив’ялі квітки з пишного суцвіття бузкової фіялки.

— Ні, її немає, — доповідала телефонічно.

Новітня гарнітура з манюніх навушників та мікроскопічного мікрофончика, пришпиленого за комір блузки, вивільняла руки. Скидалося, що Зінька розмовляє сама до себе.

— Буде за дві години. Просила переказати: в разі невиконання ваших зобов’язань, за які, між іншим, проплачено ще позавчора, вона на вас буде дуже й дуже сердитися. Це не я вам кажу. Це вона сказала. А мені сказала, щоб я вам сказала. Я й кажу.

Кулик очима перепитала, чи є шефиня. Зінька розвела руками. Кулик дочекалася павзи в Зіньчиних стосунках зі світом.

— Я залишу папери, передаси Крутій.

— Ой, Тетяночко Іваночко, я маю на півгодинки вислизнути. Покладіть самі. Тільки потім двері клацніть. Вона не любить, як без неї заходять. Саврадимич, за мною!

Проходячи повз Кулик, прошепотіла на вушко: «До загсу веду. Заяву подавати. У нього велике майбутнє, стане керівником міського управління культури. Крутая пообіцяла».

У кабінеті Крутої Кулик роззирнулася. Що шукати — сама не знала. Закривавлену сокиру?

Письмові розпорядження кілерові? Письмовий звіт від нього? Чи не зарано жартую? Екстремно думай…

Обережно висунула шухлядки. Одну по одній.

Косметичка, гребінець, посвідчення, фотки.

Крутая — така, Крутая — сяка, Крутая — з тим, Крутая — з сим… Із під паперів світлина, зроблена «мильницею». На канапі спочивають дві жінки.

Голова до голови. В ногах здоровецький чорний собака. Одну жінку — старшу — вона не впізнала.

Друга? Травіата Степанівна Голуб. Чому Лідка тримає тут, на видноті, важливий доказ злочину?

Бо ніякий не доказ. Жінки — сплять. І що це доводить? Лише: сфотографовані жінки — сплять.

Я не помилилася. Лідка була вбивцею, вбивцею й залишилася. Шкода. Себе. Кулик Тетяну Іванівну. І все світове правосуддя.

За вікном учувся звук авта. Кулик обережно визирнула. Крутая з Грипою вилізали зі сріблястої «шкоди октавії». Вийти назустріч? Мерщій до себе в кабінет? Не встигну. Крутая з Грипою вже заходили до приймальні. Кулик ковзнула за шафу, у куточок відпочинку: столик під вікном, канапа, кріселка. Мамо рідна… Мозок працював у форс мажорі. Обережно всілася в крісло. Вдам, що чекала, а потім мені стало погано з серцем, знепритомніла тут. Не повірить. Утім, без варіантів. Голгота.

— Все перевірила? — Крута.

— Все. — Грипа.

— Доповідай міліметрово.

— За годину з чвертю Саливоненко виїде з заміського будинку…

— Встановлено?

— Як штик. Їхатиме трасою, — зашаруділо папером. — Ось. З Тихих Вод на Київ. — Іншої дороги немає?

— Просьолочна. Добрі машини не їздять. Має бути в «шкоді». Як наша.

— Далі.

— Тут в’їзд з бічної дороги. Звідси вигулькне «камаз» з причепом, завантажений піском. З ним моя людина. Як замовник. Відповідає, аби хронометраж не збився. Основна траса завузька для вантажівки з причепом. На розворот «камаз» виповзе перед «шкодою». Саливоненко менше за сто вісімдесят не їздить. За містом — просто літає.

— Хто твоя людина? Раптом залишиться живим?

— Ні. Він учора в пиві отримав, що треба. Час дії розрахований. Після моїх ліків жоден не вижив.

— Водій?

— Одержав сто баксів — остовпів од купи грошей. Якщо виживе, проти кого свідчитиме?

Проти покійника замовника?

— Ґут. Маю бути весь час на людях. Ти — в лікарню. Все продумала?

— З породіллею трапиться нещастя в час автокатастрофи з Саливоненком. Відволіче увагу.

— Сама дотумкала?

Грипа промовчала.

— То вип’ємо на доріжку? — Крута.

Кулик практично вмерла. Погляд утупився у відкорковану пляшку «Геннессі» й чарки на столику перед нею.

— Краще — після. Я забобонна, — Грипа.

Кроки. Клацнули двері. Замуркотіла «шкода».

Породілля — це хто? Вони… хочуть… убити Зірку!

Грипа сказала — за годину. Господи, напоум!

Командо озвався негайно, мовби чекав.

Командо немов чекав.

— Слухаю.

— Це Кулик. Де ви?

— За сто п’ятдесят кілометрів од Києва.

— Погано. Дуже.

— Я слухаю.

— Лілія Крутая — це Лідія Олійник, подробиці потім. Хоче вбити Саливоненка. Це має статися за годину. На шосе Тихі Води — Київ. Біля роз’їзду Собачий Хутір є в’їзд із бічної дороги. Звідти за розрахованим часом виїде вантажівка з піском.

На трасі розставлено спостерігачів. Мають звітувати виконавцеві на вантажівці про проїзд сріблястої «шкоди» Саливоненка. Такої самої, як у Крутої. Саливоненко завше мчить під двісті.

— Повторіть ще, до деталей.

— Це не все. Вона відправила Грипу в лікарню.

До Зірки. Вона її вб’є.

Обличчя Командо посіріло. Погляд заметався.

— Що сталося? — скинулася Маріванна.

— Я зараз…

Командо, як прототип у фільмі, подумки розбивав вітрину зброярської крамниці. Мостив на плечі базуку… Графік руху Саливоненка? Де призначено фатальну зустріч з «камазом»? Розрахувати до хвилини. Схибити не можна. Ціна помилки — життя. Зірки, малого. Саливоненка.

Схопив телефона. Втер спітнілого чола рукавом.

— Це я, — спокійно сказав у слухавку. — Пані Крутая, вам знайоме ім’я Лідії Ільківни Олійник?

Прошу вислухати мене уважно. Дуже уважно.

Йдеться про ваше життя. Решту інформації залишимо на потім. Адже ви хочете, щоб у нас з вами було потім? Я теж цього прагну. Щойно я дізнався, що таємниця вашого перевтілення перестала бути такою ще для однієї людини. Це ваш колишній чоловік Юрій Шевченко.

Щезник уражено подивився на Командо: сподіваюся, ти знаєш, що чиниш?

— Ви необережно навернулися йому на очі на зустрічі з вашим спільним сином. Було таке? Він вас упізнав і поділився зі мною. У мене є дані, що саме зараз Шевченко виїжджає зі свого будинку в селі і прямує до Києва в Центрвиборчком. Я перебуваю надто далеко від місця подій і не зможу його перехопити. Якою дорогою він прямує, я вам скажу після того, як ви негайно дасте відбій своїй… помічниці щодо вбивства моєї дружини в лікарні… Лідо, не треба. Я все знаю. Зупини її. Вона в дорозі? Зроби так, як кажу. Нехай вона в лікарні підійде до охоронця моєї дружини. Він зустріне її. Звати Владом. Скажи, що Влад має їй допомогти, бо добре орієнтується в лікарні. Коли Влад її затримає і дасть мені знати, я називаю тобі трасу, номер, марку машини і час відправлення Шевченка. Чекаю.

Командо — Владові:

— Вона до тебе підійде. Нейтралізуй. Припни кайданками. Обіруч. В авті.

Запала тиша, аж дихання здавалося надто гучним.

Дзвінок.

— Припнув? Очей не спускай. До розпорядження.

Командо набрав номер Лідії.

— Шевченко виїжджає за… двадцять хвилин.

Траса Тихі Води — Київ, жовтий «москвич», номер… До Києва йому п’ятдесят кілометрів. До зустрічі.

Крутая сріблястою «шкодою». На трасу Тихі Води — Київ. Перехопити Щезника. «Швидше, швидше» — ліс пообіч уже злився в суцільну темну масу. Вітер не свистів — завивав.

Важким переваги ваги на баюрах сільського шляху сунув «камаз» із причепом. Замовник поруч із водієм нервувався, його зненацька вхопили кольки.

— Ще бракувало всратися!

Схопив рацію. Спостерігач на трасі доповів.

— Срібляста «шкода» йде за розкладом. За сім хвилин зустріч.

— Виїжджай розвертай.

«Камаз» поволі перегороджував трасу. Місця для маневру — обмаль. Водій — на нервах, погляда на зустрічну смугу. Ось він уже закрив проїзд. Іздалеку почувся мотор. Навстріч, під двісті каме несе сріблясту «шкоду октавію».

«Твою мать нехай!» — заволав водій, судомно викручуючи кермо. «Твою мать!» Срібляста торпеда авта врізалася в «камаз». Вибух. Другий.

Летіли уламки. Оповило димом.

Кулик почувалася, як під водою. Ломило потилицю, затерпло серце, поблякли фарби світу.

Здалеку задзижчав комар. Дужче, голосніше.

Вийшла у приймальню до Зіньки по воду, аби запити піґулку. Зінька затрусила на неї рукою — тихше! Прикрутила звук радіо.

«Як щойно нас повідомили, на заміській трасі Тихі Води — Київ сталася страшна трагедія. В автомобільній катастрофі загинув кандидат у мери столиці…

«Я не встигла», — ворухнулося в мізку Тетяни Кулик. Вона заточилася.

Згарище куріло. Міліційні машини, «швидка», тіла, накриті з головою на узбіччі. За мить під’їхала така сама срібляста «шкода». Огрядний чоловік, попри спеку в костюмі з краваткою, показав міліціянтові посвідчення. Його пропустили. Григорій Саливоненко оглянув місце пригоди, поспитав, чим може зарадити.

— Уже Бог зарадить.

— Документи знайшли? Хто загинув — знаєте?

— Так.

Тетяна Кулик почувалася супокійно по той бік життя. Темно, тихо, пустка. Далеко-далеко залишилося все. І всі. Вертати назад немає сенсу.

Марнота марнот. Хто вбив раз, той не вдовольниться жодним іншим способом… Лідки ніколи не стануть людьми. Угноювати їхній розвій?

Нічого не можна змінити. Чесніше — просто піти.

Життя — не для таких, як ти, Тетяно… Ігорок? А що ти йому даси? Свою поразку? Свої комплекси довічного аутсайдера? Все, що змогла для тебе зробити — назвати лікареві телефон Кулика старшого. І залишити конверта з листом. Із батьком син не пропаде. Вибач мені, синочку.

Зусиллям випірнула з напівсну. Дотягнулася до встромлених у тіло голок крапельниць, один за одним повисмикувала прозорі шланги, останнім — найголовніший. Екран монітора стиха запіпікав. Та й усе. Темно, тихо, пустка, спокій… Ігор Кулик старший довго вагався, чи йти до колишньої дружини в лікарню. Не схоче бачити.

Лікар сказав — вона на волосинці, будь-яке хвилювання… Зранку як кольнуло. Скажено мчав. Тривожився дужче, що ближче до палати.

На порозі серце мало не вистрибнуло.

Тетяна не дихала. Сіра, спокійна. Висмикнуті прозорі шланги безпорадно крапали на підлогу ліками, піпікав монітор — суцільна біла лінія. Кулик загорлав. Прибіг лікар. Заметушилися сестри.

Штовханина, вигуки, команди. Розряд, ще розряд…

Тетяна Кулик розплющила повіки. Ігор?

— Тримайся. Вже все гаразд.

— Хто загинув? Ігор Кулик запитально подивився на лікаря.

— Вона цим марила. Тетяно Іванівно, всі ваші рідні цілі й здорові. Ніхто не загинув.

— Хто загинув? — затялася Кулик.

— Радіом передали, що загинула в автокатастрофі якась, як її… Лілія Крутая…

Обличчям Кулик полилися сльози.

— Ти щось сказала? — нахилився Ігор Кулик.

— Вона вже раз помирала…

За парканом пролунав клаксон. Вихопилися на вулицю всі собаки обгавкувати іномарку.

Щезник визирнув із прочиненої хвіртки. З авта вилазив… Віталій. Син Крутої. Його син.

— Ви казали… Можете мені допомогти… Ну, з цими. З прищами… — навіть не привітався.

— Добридень, синку. Відпусти таксі.

Підкотилася на візку Маріванна.

— Курс лікування — з місяць. Поживеш тут, полікуєшся, тоді все для себе вирішиш.

— Це хто? Моя бабця? Ваша мати? — подивився на батька.

— Уважай, що так.

— Я все вирішив. Я залишаюся з мамою. А вам заплачу… скільки скажете.

— Мама знає, що ти тут?

— Ні.

Дитина мовчала. Зірка розклепила повіки.

Дитя зависло догори ніжками в руках акушерки.

Мовчало. Підбіг лікар, струснув тільце, ляснув по сідничці. Раз, удруге. Дитя сіпнулося. Почулося басовите: а-я, а-я, а-я! Зірка відкинулася на жорсткий лежак.

— Викапана мамуся, — акушерка мацнула ніжкою дитинки по Зірчиному обличчю. — Така сама красуня. Співачкою буде. Ач, виводе. Гукай гукай, хай усі чують! Як назвемо?

— Дзвінкою, — ворухнула вустами Зірка. — Дзвениславою.

— Ой, як гарно. Дзвени, Дзвениславо!

Ніхто досі не знає, де тіло Вольтера. Його викрали з могили в ХІХ столітті. Це з’ясувалося 1864 року, коли поховання було розкрито й виявилося порожнім.

Якось у Вольтера запитали, де б він хотів опинитися по смерті — в раю чи в пеклі? Франсуа Марі відповів: «У раю клімат ліпший, проте в пеклі — кумпанія незрівнянно приємніша». Цього разу Зірка не погодилася з Великим.

КІНЕЦЬ

Нижча Дубечня, 2004 рік