Крутая плюс, або Терористка-2

Серія четверта Тетяна Кулик переусвідомилася

Скільки ж ти, стара грипо, не виїжджала з дому! Кулик не впізнавала довкілля, так усе змінилося. Джип-вагон мчав заміськими шосе, лякав сільських сірків єрихонським клаксоном, який після традиційного гудка вигравав «я так хочу, штоби лєто нє кончалось». Застоявшись на старті, нарешті вибухнула зелень, Україна ставала схожою на себе, мільйоннолітню. Чепурилася, кучерявилася, надолужувала прогаяне. Так і ввижалося, що сонце підганяє: цвісти, буяти різнотрав’ям. Де бузок, де тюльпани, де крокуси, де гіацинти, де жасмини, де «козачки»?!

— Ти ба, усе повинне вже цвісти, а тільки листя порозпукувалось…

Крутая — в дорожньому капелюсі. З вужчими крисами, всього з млинове колесо. Чи й не для того купила розлогого джипа. Водій умикнув музичку. Лілія Іванівна любила Буланову. Яка розпанахувала душу голосінням за зневаженою л-любов’ю. Слухала несамовито, іноді зроняла сльозинку. Хоч і кандидат філософії, і майбутня мерка.

Жінка!

Змайнуло містечко котеджів ньюкрів. Ростемо ж ми, гей. Індпроекти, вигадка й фантазія, ландшафтні дизайни, штучні озерця, намиті піщані пляжі. «Вкраїнська гордість власна є — будуймо гарно і своє! І додамо ми ще до того: будуймо гарно і — з свойого!» — залізна багатометрова паля підносила біґ-борд, останній плід надхнення Пікайзена, аж під голубе небо. З біґ-борду посміхалася Лілія Крутая — мать городов руських. Так і було підписано. Щоб знали.

— Може, мені книгу віршів видати? — розслабилася Крутая. — Президент — на гітарі, міністр — з пензлем. Поетів, здається, на горі вже бракує. Я колись сочіняла. У товстий зошит. Трояндочки з листівок виріжу, наклею — красота. Хочеш, я тобі свої вірші прочитаю? Про любов. «Ти підлотно покинув мене під квітучим жасмину кущем…»

— Не хочу.

— Ану, Вітю, гальмони.

Крутая в’юнко видобулася з авта, пошелестіла до бабці з молоком та сметаною. Перепробувала з усіх слоїків, завзято торгувалася, ляпала себе по боках, переймаючись дорожнечею. Бабця, з огляду на джип-вагон, що з нього вилізла купувальниця, правила свою ціну. Зійшлися профі, а не ля-ля.

Віталик і Леннокс, а не хлоп’яча бійка. Лідка вдаряла арґументом, бабця вправно ставила блок із контрарґументу.

Лідка, втішена й жвава, всілася в джип, відсьорбнула з банки.

— Хочеш? — обернулася до Кулик, втираючи сметанні вуса.

— Не хочу.

— Ходи голодна.

Подала голос мобілка Кулик. Стривожений голос Командо.

— Зірка в лікарні. Напад печінки. Кажуть, харчове отруєння.

Кулик зблідла.

— Погано чутно, — вичавила з себе. — Я в дорозі з керівництвом.

— Говорити не можете?

— Ні.

— Зателефонуйте мені, коли зможете.

— Як Зірка?

— Начебто нічого.

— А ви зробили аналізи?

— За Бромберґом? Зробили. Чекаємо результатів.

Кулик видихнула.

— То що там з Зіркою? — на передньому сидінні Крутая безтурботно допивала півлітрову банку сметани.

— У лікарні.

— Чого?

— Кажуть, отруїлася чимось.

— Буває. В її стані я б не їла як попало. Боюся, чи встигне написати мені промову на першу зустріч з виборцями. Дзвонив хто?

— Чоловік.

— Мостишся підлататися до нього? Поки Зірка нє копєнгагєн…

Крутая зирнула на Кулик у дзеркальце.

— Слухай, Тетяно, ти б ото про себе трохи подбала, чи що. Мені воно байдуже, а людей лякаєш. Зробила б зачіску, макіяж, як належить.

Ти коли останній раз була в перукарні?

— Нещодавно.

— Цікаво. І що ти там робила?

— Шукала.

— Кого?

— Тебе.

Крутая обернулася до Кулик.

— Пояснюй.

— Салон «Перша леді». Хазяйка — Лаура Владиславівна. Її чоловік — власник фірми зі знайомою тобі назвою «Деметра», я тебе через неї збиралася здобути в Америці.

За вікном шумувала мальовнича весняна Україна. Попелюшка, яку звабили мрією потрапити на королівський європський бал. І вона, не чекаючи чарівниці феї, сама чепурилася, як уміла.

— Я тебе, Тетяно, не відпущу ніколи, — сказала по довгій павзі Крутая. — Бо кращих ідей мені ніхто й ніколи не приносив. Навіть Пікайзен. І «Деметра» працюватиме на мене! Розумієш тепер.

Ти, Стас, Зірка з чоловіком, а тепер ще й «Деметра»! Ти читала «Графа Монте Крісто»? Гарна книжка. Душевна. Жизнєнна. Як він ото повернувся з заслання і всім помстився.

— Це ти помстилася Зірці?

Крутая загиготіла, втираючи сльози.

— Спи спокійно, дорогий товаришу. Нехай нашій подрузі краще промиють шлунок. Я не хочу разового, швидкоплинного задоволення від смерті опонента. Ні-і-і! Я хочу натішитися видовищем, як усі великорозумні Пріськи стоять у чергу за моїми грошовими милостями. Та ще й лапочками одна з перед одної перебирають. Аби заслужити ласий шматочок. Підеш до неї в лікарню, віднесеш від мене якусь гарну передачку. Як страхделегат. Делегат від страху… Нехай одужує та береться до роботи.

Дісталися місця поночі. Проте дитячий будинок не спав. Яскраві вікна вітали любих гостей. — Їдуть, їдуть, — у традиціях радянських кінофільмів загукали виставлені на дорогу патрулі.

Дітлахи прожогом помчали. На ґанок сипонув увесь сиротинець, від малюків до підлітків, від нянечок і вахтерів до директорки зі свіжим перманентом, у пасхальному костюмі.

— Ма-ма Лі-ля! Ма-ма Лі-ля! Ма-ма Лі-ля! — скандував дитячий хор.

Круту обліпити дітлахи. Штовхалися, щоб торкнутися її, ледь не билися, аби привітатися, лізли під руки — погладь по голівці. Лілія Крутая пливла серед натовпу, пригортала малечу до себе, пестила стрижених голомозих пуголовків, цьомала щойно відмиті щоки, підхопила найменшого на руки, юрба у захваті загорлала фортисімо.

Ошелешені Кулик із водієм скромненько тюпали позаду.

Сиротинець вилискував, вимитий від підлоги до даху. Коридори заквітчані паперовими гірляндами. «Діти власноруч вирізали й розфарбовували до вашого приїзду». В актовій залі на стінах тісно від дитячих малюнків. «Ми провели конкурс дитячої творчості «Наша мама». З аркушиків дивилася Лілія Крутая. Хто як утнув.

Хто як уявив. Єднали всі малюнки — зворушливі, наївні, щирі — капелюхи на всіх зображеннях «мами». Крислаті, заквітчані, завбільшки з лопаті гелікоптера. «Зараз — урочиста лінійка на вашу честь та концерт художньої самодіяльності».

— Вітю, розвантажуй, — скомандувала розпашіла Лілія.

Водій Вітя тягав із джиповагона до сиротинця коробки та клумаки. Радісні сироти пурхнули на поміч.

У наступних двох дитячих притулках картина повторилася достеменно. У щирість почуттів, у правдивість любові до мами Лілі не повірити годі. Сиротинці процвітали. Діти вітамінно харчувалися, мали комп’ютерні класи, пристойно, не по-сирітському вбиралися. Вчителям, вихователям, обслузі — значну додачу до казенної зарплатні. Хворим — лікування в столичних лікарнях. Крутая сама контролювала, аби там їм було затишно. Відвідувала, приносила смаколики, підтримувала морально. Жодну дитину не обминула подарунками. Не однаковими, а за вподобаннями кожного. Видавалося, знає всіх на ім’я. Розпитувала, допомагала, розшукувала батьків. Сприяла всиновленню.

Скрізь презентувала Кулик як свою найближчу помічницю. «Мама Таня! Мама Таня! Мама Таня!» — скандували діти. Кулик ледь не плакала. Вітя знай тягав гостинці. Крутая пере давала бухгалтершам гроші. «Ми про мамочку Лілю, рідну й любиму, і сьогодні, і завтра співаєм пісень», — виводили дитячі хори. На мотив історичної пісні про Сталіна.

— Навіщо тобі це? Що ти задумала, Лідко?

— По-перше, я тобі не Лідка, а по-друге, бомжацьким дітям глибоко фіолетово, на чому їхня мама Ліля робить свої гроші. І ким вона була колись. Ось і поміркуй, чи не переважує моє сьогодні все моє гріховне вчора?!

Закінчилося відрядження притулком для старих. Колишня забута Богом і людьми богадільня мала вигляд затишної й милої оселі. Без уїдливого смороду хлорки. За Крутої вікна вбралися в грайливі фіраночки, нові простирадла й ковдри вкрили ліжка, стіни не відлякували грибком, вибоїнами та синьою сортирною фарбою, під вікнами насадилися квіти, з’явилися медсестри в крохмальних очіпках… Колишні люди, безпорадні й немічні, нікому крім неї не потрібні, цілували Круту, втираючи сльозаві бляклі очі.

«Доня Ліля!»

Який там сон. Перенасичена уява нон-стоп проектувала Тетяні Іванівні яскраві картини побаченого й пережитого. Раз по разу, коло за колом: діти, старі, Крутая, Крутая, старі, діти.

Скімлило серце. Вдалася до піґулок та крапель.

Попустило аж удосвіта. Навіть задрімала. На роботу прийшла з червоними очима, судомно позіхала.

— Тетяно Іванівно, пані Лілія просили її дочекатися, вона на зустрічі з податківцями. Ось познайомтеся з наказом.

«Юрисконсульта Кулик Тетяну Іванівну перевести на посаду керівника юридичного відділу з посадовим окладом…» На порядок вищим, ніж досі.

— Вітаю. Коли галявину накриваєте? Пропоную поєднати з нашим виїздом на Дніпро катером. Річниця фірми. Пікнік на острові, купання-засмагання, демонстрація в кого форм, у кого — купальників, барбекю шмарбекю. Шефиня не заперечуватиме. Я порахую вашу частку, дасте мені гроші, решта — не ваш клопіт.

Зінька виголошувала план дій, шаруділа на комп’ютері, гортала двосантиметровим наманікюреним кігтем ґлянсовий журнал, торохтіла в затиснуту між плечем і щокою слухавку. Відсьорбувала каву. Ще й поливала з довгоносої лійки ботсад на підвіконні.

— Саврадимич, йоли-пали! — загукала Зінька. — Це я не вам, — сказала в слухавку, — дистрибуєш підтирачку, блін?

Пікайзен застряг на порозі, обвішаний, як святошний індус квітковими гірляндами, намистом з рулонів убиральнєвого паперу.

— Зіночко, «блін» — то калька з російської.

Пропоную заміняти його нашим автентичним словом «млин». І співзвучно, і патріотично, й у рямцях нашої акції «Свій до свого по своє».

— Куди ти ото преш, млін? — слухняно заволала Зінька. — Віднеси дівчатам на кухню.

— Ледве дістав. Вітамінний, — Пікайзен утер пітняву. — Все місто оббігав, аж бачу, на ринку торгівці обідають… Пошматували туалетний папір, порозкладали огірочки, помідорчики, кропчик з кинзочкою. Де, кажу, знайти вітамінного піпіфаксу, як ти мені загадувала. А один киває на «скатертину»: вітамінний лише у нас…

Село неасфальтоване, чесслово.

— Вел. На компі майструю внутрішній сайт оголошень. Твоя рубрика називатиметься «Спитайте в Пікайзена». Щодень відповідатимеш трудящим: де, що, по чім. Я, приміром, давно тебе хотіла запитати, — Зінька стала колінами на стільця, дотяглася до віддаленого кактуса заввишки за метр, сідничка виразно обтяглася міні спідничкою, біленько майнули трусики.

У Пікайзена борлак на худій шиї здвигнувся.

— Чому ти шапку свою глупацьку в приміщенні не знімаєш? Ти що — горець?

— Косу здуває, — засоромився Пікайзен, щічки запроменіли.

Зняв капелюха, здобув з нагрудної кишеньки алюмінієвого гребінця, дмухнув на нього, ретельно зачесав п’ять волосин кіски від вуха до вуха.

Самопідстрижене пір’я стирчало на скронях, непокірна коса замість тісно приховати лисину, розлазилася й неохайно звисала на плечі. Зінька критично оглянула кур’єра, скривилася.

— Записую. Шефиня домовилася з салоном краси «Перша леді» про пільгове обслуговування нашого офісу. За тиждень можемо чепуритися зі знижкою. Підеш першим, бо відлякуєш електорат.

— Зіночко, ображаєш. Я нічим не відрізняюся від, приміром, Леонардо ДіКапріо. Окрім вроди, таланту й гонорарів.

— Тетяно, погуляй, я зараз, — війнула духами й туманами до кабінету розкішна Крутая. Була в доброму гуморі, податківці настрою не зіпсували.

— Кулик бачила наказ? — запитала в Зіньки.

— Так точно, ваше високопревосходительство! Раді старатися! Ура-а-а-а!

— Вижену.

— Ні.

— Чому? — Іншої такої не знайдете. Дві вищі освіти. Три мови свобідно, комп’ютер — свобідно, авто — так само. Маркетинг, діловодство, психологія особистості, чайна церемонія з клієнтом… І все за одну зарплатню.

— Не прибіднюйся. Поклич Кулик.

Крутая підхопила Кулик під руку, потягла за собою до авта. Всадовила в новеньку «шкоду октавію».

— Не хочу лякати громадськість джипом. Всі чекають, що з того бетееру автоматники в масках повискакують. Вітю, кермуй до «Першої леді».

Лаура Владиславівна вийшла зустрічати дорогеньку дорогущу гостю. Скидалася сьогодні не на орхідею. На айстру «сива дама». До улюбленої рожево-бузкової гами всього — від волосся до гостроносих, загнутих на кінчиках срібних мештів — додався срібно сивуватий вальор зачіски.

Оздобилася Лаура відповідно — ланцюжки, ланцюги, персні, бранзулетки… Кіл двоє срібла ювелірного. В парфумній хмарі теж переважали пахощі конвалії сріблястої. В кабінеті вабив столик із традиційним для перемовин справжніх бізнес-вумен наборчиком — коньячок баличок цитринчики оливочки.

— Я на дієті, — інтонацію Крутая обрала гонорову: купчиха першої гільдії в гостях у цилюрника.

Терта Лаура Владиславівна і оком не змигнула.

— Валентино, нам теплої мінералки без газу і прибери зі столу. Я рада, шановна Ліліє Іванівно, що ваша знана фірма довірилася нашим фахівцям. Що бажаєте?

— Зробіть з неї привабливу жінку, — Крутая взяла за лікоть Кулик, — я подивлюся, тоді скажу своє слово. Тетяно, я тебе прошу, не пручайся.

Твій вигляд — частина іміджу фірми…

Кулик несподівано погодилася.

— А поки що ознайомте з асортиментом можливостей. Бо я — складна клієнтка. Ось, — сказала Крутая, коли Кулик у супроводі Валентини вийшла.

Крутая скинула капелюха. Волосся попри всі зусилля росло так собі. Після кількаразового пересадження шкіри рясніло галявинами: густо — пусто, як ото недбало засіяний лан. Деінде червоніли зарубцьовані косметичні шви.

— Автокатастрофа, — пояснила Крутая.

— Бачу.

— Відмовляєтесь?

— Я так не сказала.

Павза. Поглядами мірялися на паличці, як уміють лише жінки: чия зверху і в кого галіхве ширше. Вагова категорія обох на життєвому рингу однакова. Лаура, приміром, ще пам’ятала, як робила педикюра першій дружині свого «Деметра». Зрізала мозолі, відчищала порепані п’яти, голила волохаті литки. Заходила до шикарного дому чорним ходом для обслуги, поки доходилася до хазяйського ліжка. Скажете: дурне діло — нехитре. А ви спробуйте. Тоді кажіть. Дівчина, яка пірнула під господареву ковдру, це не та дівчина, яка не змогла й на це здобутись. Але ще й не така, котра закріпила успіх плямкою печатки в паспорті.

Фізкультурні вправи у спальні, як відомо, червоних університетських дипломів не потребують.

Хоча, з якого боку глянути… А леґалізуватися дружиною, леґітимізувати вздохі на скамєйкє і проґулкі прі лунє — докторська дисертація. З предмета, що називається опір матеріалу. «Ношеним птахом» (вислів Івана Мазепи) була Лаура Владиславівна. Колишня Ляля, педикюрша надомниця.

Лаура запропонувала гості переглянути розкішний каталог зачісок. Крутая знехотя погортала.

«Якби ти знала, хто я така… Не пам’ятаєш Лідку Олійник? Яку ти спровадила до Америки, аби одібрати дитину. Втім, хіба кожну худобину на м’ясокомбінаті в лице пам’ятають… А тепер стелися, сучко. Запобігай. Любиш грошики. І я люблю. Тільки мені самих грошей замало. Ото кайф постерігати, як ви всі тепер плазуєте. Немає жалюгідної посудниці Лідки Олійник. І ніколи не буде. Є Лілія Крутая — мать городов руських. І ви всі придибаєте до мамки. А я важитиму, кому вгору, кому долу. Кому жить, кому — ні». — Є один засіб, але… — Лаура Владиславівна ковтнула теплої, без газу, води з кришталевої склянки.

— Радикальний? — відсьорбнула й собі Крутая.

— Сто один відсоток.

— Скільки?

— Багато.

— Комусь і десятка — гроші…

Крутая щиро всміхнулася, демонструючи вирощені з зародків білісінькі, рівнесенькі зуби.

Лаура Владиславівна оцінила вартість і якість голлівудської посмішки гості. Продемонструвала свою. Не згіршу.

— Про витяжку з ембріонів, тобто людських зародків, чули? Курс заштриків із стовбурними клітинами з абортивних матеріалів, і людина молодшає на сто років, усі процеси активізуються, клітини оновлюються, травмовані — реґенеруються, втрачене волосся відновлюється. Результат можете спостерігати на мені. На скільки я виглядаю?

Крутая прискіпливо глянула на Лауру.

— Не вгадаєте. Я рівно на десять років старша за свій вигляд. Щоправда, здобути препарати складно…

«Та досить уже прикидатися овечкою. То скільки ж діточок ненароджених на уколи старим сексстурбованим Мальвінам пустила? Абортивні, кажеш, матеріали… Мабуть, вигідніше, ніж готовими дітьми торгувати. Ще й мамів дурнуватих, за копійку куплених, не треба нікуди по Америках возити. Чи на цвинтар спроваджувати.

Ой, Лауро ти Владиславівно, як твоя абортивна терапія мені на часі… Не можу ж я з ним у ліжко лягти гола і в капелюсі».

— Не будемо відкладати, — Крутая ковзнула поглядом по цифрах з нулями, сховала папірця.

Зазирнула Валентина. Запросила Кулик увійти. Лаура і Крутая поцінували: на порозі постала молода вродлива жінка. Модельна стрижка, свіжий блиск брунатного волосся, вмілий макіяж.

Від колишньої Кулик залишився хіба сірий совдепівський костюм та куплені на ринку недорогі туфлі.

— Де татуаж, де накладні нігті? Я ж сказала — повна програма, — наїхала на помічницю Лаура.

— Вони не побажали.

— Справжній стиліст — художник, а не палікмахтер. Сам вирішує, що личить клієнтові.

— Вері вел, — схвалила оновлену Кулик Крутая, насаджуючи капелюха.

За вікнами сріблястої «шкоди» пролітав Київ.

Гарний, сонячний, перепланований. Суголосний сьогоденню. Його не псували навіть «мєліровка» та «накладні нігті» новітнього міського дизайну.

Центр Помпіду та Ейфелеву вежу теж до судоми не сприймали сучасники. Дивись-но, може, за сотню років помилуватися «Галею на палі», спецпризначенцем Михаїлом над Лядськими воротями та «братками» Кия під водограєм товпитиметься весь європський люд. І заздри тиме. І фотографуватиметься на тлі.

— Хочеш анекдота з життя? — обернулася Крутая. — Приїздить ото бабця до внука в Київ.

Веде він її на Майдан. Вона вклоняється Галі на палі й хреститься. «Тю на вас, бабо!» — «А хіба — не Архангел Михаїл?» — «Архангел з другого боку, оно над ворітьми». Бабця роздивляється й заперечує. «Ні, каже, дитино, цього я в телевізорі бачила. Бетмен називається».

Крутая засміялася.

— Добре, Тетяно, що нарешті обома ногами влазиш у мій човен. А то сміх і гріх спостерігати за твоїм балансуванням. Між піонерським сумлінням і нормальним життям.

— Ми різні люди…

— Облиш, подруго! Хіба кільком сотням нагодованих та взутих дітей є діло до того, хто я, звідки маю гроші? Чи отому старечому мотлоху в богадільні, нікому, крім мене, не потрібному? Я їх праскою припалювала, аби віншували мене?

Не дивись, що на вході, дивись, що на виході.

Відмиті у сльозах сирітської вдячності найбрудніші гроші освячуються. Облудне, для лохів: не вбий, не вкради, не щитай чужих грошей, не читай чужих листів… Я ніколи не второпувала, чому не можна їх читати? Це ж найсмачніше.

Людинка перед тобою гола голісінька. Куди хочеш, туди й впотребляй… Хочеш — у те, або — у те, чи може — в МАГАТЕ… В ізвращонной формє. До речі, це как, в ізвращонной? Не знаєш?

Шкода. Я б спробувала…

«Найсмішніше, що Лідка правду ріже. Вона рятує від принизливої бідності, хвороб, ба й смерті купу людей. Дітей. Дає роботу вчителям і обслузі. Стане доладним мером. Енергійна, завзята, хазяйновита. З таких віталістичних жінок господарники й політики виходять — перша кляса. Її не одуриш, не зіб’єш з пантелику. На всіх манівцях вона знає геть усі секретні стежки.

Слово тримає. Довкола неї все кипить вирує…

Не можна читати чужі листи. А чому? Я відповіді не знаю. Не можна — й по всьому. Лідка відповідає на такі запитання… Бо ставить їх. Моє життя прожите в шорах… Вона обскубує хлібину, зрізаючи з неї по колу хрусткого окрайця. Бо їй смакує. А я припнута до «не можна»… Як коза до кілка. Хтось колись окреслив коло, розставив лякливі табу, раз і до скону визначив іншим напрямок руху. А забіг виграють якраз ті, хто погано вчився й отих табу на п’ятірку не визубрив.

Якби людство не читало чужих листів — сиділо б у печерах. То боротися треба з Лідкою, чи допомагати їй? Хіба вона — не на вістрі цивілізації? Вона — не з гірших. Свої неправедні дібра на Кариби з Мальдивами та кав’яри з трепангами не тринькає. А хіба й справді — бувають праведні дібра?

— Приїхали.

Ворота чепурного будиночка при вже знайомій вулиці Газгольдерній самі прочинилися й зачинилися за автом. Навстріч поспішала мовчазна, в темній сукні з білим комірцем Грипа Бевзь.

Підперезана гаптованим білим фартухом. Покоївка з фільму про багатих закордонців. Із-за її спини вихопився малюк і, зашпортуючись, побіг до авта.

— Мамо! Мамо!

Кулик вилізла першою. Малюк тицьнувся головою їй у коліна, підвів зарюмсаний писок.

— Мамо!

Схопила на руки.

— Воссоєдінєніє сімні, — прокоментувала Лілія Крутая. — Вас треба на поштівку знімати, тіпа «мама, мілая мама, як тєбя я люблю».

Кулик обернулася, не випускаючи малого з рук.

— Можеш забирати свого спиногриза. Воно мені більше не треба. Ми з тобою тепер і так команда. Правильно я зрозуміла?

Кулик відчувала зараз тільки рідне маленьке тільце.

— Треба швидше оформити усиновлення, — Крутая прошкувала до будинку, Кулик з Ігорком — за нею. — Є людинка, допоможе без зайвого клопоту. Прізвище даси своє, по-батькові я його й так Ігоровичем записала. Радій, насолоджуйся. Я трьох народила, а так і не в’їхала, що ви всі в цьому знаходите. Шмарклі слина, цілий геморой — чим годувати, в що одягати, як вивчити… А воно сидить на шиї, ніжки звісило, ще й погейкує. Як на мене, материнство батьківство потрібно людині, як голові дупна кишка. Я кажу про вільну людину. З великої ле.

Малий забрикав, хтів побігати, Кулик знехочу відпустила сина. Ігорок пірнув у кімнату, зник за дверима.

— Уф-ф, ухоркалася… — Крутая впала в широке, під неї зроблене крісло. — Грипо, Грипо!

— Перевіряю вулицю, — відказала Грипа.

— Дай нам чогось попити. Не випити, а попити… Тут я гортала цікавий журнальчик… «Політик хол» називається. Чого всміхаєшся? Я, між іншим, кандидат філософських наук. Не знала? Я скромна, не афішуюсь. Перед сном картинки люблю. Мені як реальному політику треба літературу переглядати. Журналістка пише про жінок убивць. Так і називається — «Женщіна, которая убйот». Ге, круто? Ти ба, жінки вбивці стали прайм темою.

Авторка закидає письменникам, що вони не описують, про що думає під час убійництва така жінка, не розкривають її багатий внутрішній світ.

Я й собі замислилася — про що ж таке вони думають… А ні про що. Людина з великої літери «ле» не буде перейматися фіглями-міглями. Про що думає стріла на тятиві? Про яблучко в мішені, он про що. Мізерним людцям маряться різні там «чювства». Бо рухаються магістраллю зі швидкістю п’яного равлика, створюють тромби, гальмують загальне поривання до щасливого майбутнього. Не чювствувати треба, а діло робити. А хто не заховався, я не винуват. Як каже президент сусідньої великої держави. От про що вони думають, женщіни, коториє уб’ют… Читайте Сталіна.

«Коли підготуєш для ворога суперника безвихідну пастку, знаєш, що йому повний гаплик у таку ось мить і хвилину, то лягаєш спати і тобі щасливо спиться». Підписуюсь поряд. Я призначаю тебе, Тетяно, персонально відповідальною за мої сиротинці й богадільні. За виборчими перегонами не стачить мене на все. Я тебе більше ні за який орган не тримаю. Забирай свого виплодка і майструй своє життя. Зарплатня влаштовує?

— Не забагато?

Крутая розреготалася.

— Малпа й обізяна, ось ти хто. Як я збанкрутую, тьху-тьху тричі, то встроюся менеджером, вистав лятиму тебе у вітрині й квитки на перегляд продаватиму. Проект називатиметься: «Останній вишкребок епохи розвинутого недорозвитку, або Кулик хвалить своє болото». Жартую. Рекомендую Грипу як няньку. Акуратна, не збалує. Ти ж на роботі горітимеш…

— Ні, я Грипу не візьму. Мені людина потрібна, а не твоя кобра.

Крутая пхикнула й набрала номер.

— Зінько, прийде журналіст Олег Ткач… Уже?

Хай чекає. Гроші гарні править, хай прогинається.

Скажи, як не дочекається, угоду на мій піар підпишу з кимось іншим. Інститут журналістики працює справно, дефіциту в найманцях немає.

Пікайзену загадай підкинути Ткачеві тези для висвітлення. Темник називається.

— Стратонівно? — набрала іншого номера. — Дай Тетяні Кулик довгострокову безпроцентну позику, скільки, вона прийде, скаже. Будеш потроху з зарплатні вираховувати. Не заперечуєш? — обернулася до сторопілої Кулик. — Квартиру пристойну купи. Не для того я твого байстрюка виношувала випоювала, щоб ти йому життєвий старт з готельки засратої давала. Не гуманітарні маю мотиви, а ринкові. Я тебе припинаю до фірми солодкими матеріальними і моральними ланцюгами. Даю тиждень на влаштування житейських справ і — до праці. Лілія Крутая — мать городов руських!

«Лілія Крутая — мать городов руських!» — майорів над центральним майданом столиці величезний жовто-бузковий транспарант, почеплений до повітряної кулі на взір пляшки з логотипом «Крутая».

Майдан обернувся на велике тирлище. В ятках і яточках безоплатно частували пивом «Крутий Роґуль». Дівчатка, зодягнені в барви фірми — жовто-бузкові, розносили халявну пивну закусь — горішки, тараню, набубнявілий горох. На естраді, обліпленій рекламними постерами торговельних марок «Крутая» та «Роґуль», співали танцювали колективи високохудожньої самодіяльності, а також народні, заслужені і просто артисти.

Над майданом мелодійно проспівало «як тебе не любити, Києве мій». Годинник на профспілках.

Невидимий дириґент дав команду, і майдан перевтілився: рекламні постери довкруж концерт ного майданчика впали, натомість постали фото портрети Лілії Крутої у найкращому з її капелюхів, на естраду вибіг дитячий ансамбль «Крутенятко» у жовто бузкових костюмчиках. Ансамбль вишикувався перед входом, заголосив прозорими дискантами: «Мама Ліля! Мама Ліля! Мама Ліля!»

Командо тихо скомандував у рацію, коротко стрижені хлопці в костюмах із краватками й замаскованими навушниками поставали на номери, пильно пасучи поглядами підігріту вже юрму.

На великому екрані виник телесюжет про доброчинність провідної сучасної підприємиці, видатної меценатки Лілії Крутої. Відоме загалові телеобличчя Олега Ткача не шкодувало іменників, прикметників, займенників, дієслів, вигуків та службових частин мови для характеристики ділових, господарчих, фінансових здібностей жінки, яка може… яка повинна стати дбайливою господинею міста. Українка, що відмовилася бути бідною. Чого і всім бажає. Красномовні цифри, промовисті порівняння, не бракувало й поетичного красного слова про душевність, духовність, дбайливість, діловитість. Чотири Д — основа програми кандидатки в мери! Чотири Д! За якими повинна постати п’ята — довіра виборців! П’ять Д! — захлинався з екрана Ткач, — лише п’ять Д, і ваше життя зміниться на краще!

Аж ось на естраді з’явилася Вона. Лілія Крутая.

Мать. Командо керував групами Ковтуна й Губського. Хлопці знали справу, частина перекрила доступ до естради, частина розмістилася на потрібній дистанції в натовпі, троє стали за спиною кандидатки, замаскувавшись під активістів.

Крутая посміхалася, час від часу притримувала криси од вітру, виголошувала промову.

Щось знайоме змайнуло в постаті цієї жінки.

Крутая знову притримала капелюха, цей жест Командо десь бачив… Нещодавно.

— Ви любите торгівельний знак «Роґуль»?

— Так! — заволала площа.

— Ви уявляєте своє життя без «Роґуля»?

— Ні! — заволала площа.

— Хочете, щоби він був з вами щодня?

— Хочемо! — заволала площа.

— Тоді скажіть своє «так» Лілії Іванівні Крутій. Вона знає, як!

— Та-а-ак! — полетіло над майданом.

Біля парадного засідало місцеве політбюро.

Утверджуючи громадянське суспільство в кількох під’їздах. Шериф зупинив візка. Через кавалерський характер (дружнє вимахування хвостом і приязна ікласта усмішка кожній знайомій дамі) він зажив популярності серед сусідок. Йому виносили делікатеси — ковбасні шкірки, кісточки з драглів. Маріванна забирала гостинці попри репетування обікраденого псиська, ховала у візку, щиро дякувала. А вдома викидала у сміття, читаючи Шерифові чергову лекцію про здорове харчування: для гарного хлопчика ґумові обгортки та розварені свинячі костомахи — смерть, а ти ж гарний хлопчик? Шериф голосував обілап за таку характеристику і принагідно випорпував носом усе викинуте та жадібно глитав. Погомонівши, Маріванна ладнала візка до дверей. Смикнула за шлейку розімлілого на сонці Шерифа, що розлігся в жінок під ногами.

— Ондо вона, — скинулася консьєржка Тоня, яка головувала на жін засіданнях.

До парадного наближалася жінка, схожа на недобру Мері Поппінз на пенсії.

— Маріє, ти питала, хто приходив до Травіати? Вона й приходила. Цікаво, що їй тут знову треба?

Чотири пари очей втупилися в жінку.

— Ви до кого, жіночко? — офіційно звернулася консьєржка.

— До вас, — не зморгнула.

Маріванна розглядала візитерку.

— Я працюватиму в цьому будинку двірником.

Тимчасово, поки ваша двірничка не одужає. Ось розпорядження з жеку, — подала консьєржці папірця.

— А що з Тамілою? — спитала Маріванна.

Кандидатка в двірнички обернулася. Маріван на завважила: нова прибиральниця двору повертається, як вовк. Не шиєю, а всім тулубом. Що незвичайного в ній, не одразу й уторопаєш… Жінка як жінка, руки важезні, натруджені, очі маненькі, тонкі губи щільно стулені, зачіска ретельна, волосина до волосини, зібрана у мізерний кублик.

Шериф загарчав. Хмару неясної тривоги несла з собою ця жінка, що радше нагадувала дядька.

Струмінь холодного протягу. Маріванна повела оком на політбюро. Завважила, що сусідки теж знітилися.

— Мене звати Альбіна. Альбіна Лопата, дуже приємно зазнайомитися, — безбарвно відрекомендувалася нова двірничка. — Я заступаю завтра.

До побачення.

— Ходіть здорові, — задумливо мовила консьєржка Тоня.

— То що з Тамілою? — Маріванна обернулася до Тоні.

— Кажуть, сальмонельоз чи лептоспіроз, я забула. Забрали до інфекційної лікарні.

— Коли?

— Позавчора.

— Де могла підчепити?

— А хтозна, може, в озері скупнулася, там учора табличку повісили про заборону…

— Певна, що до Травіати приходила ця жінка?

— Таку не забудеш. А ти, Маріє, не знаєш, куди поділася Травка? Давно не видко.

— Зірка до притулку віддала. Так і кажи, як хто питатиме.

— Та кому вона потрібна, сердега.

Маріванна скерувала Шерифа віжками до дому.

Прямим допитом нічого від Травки не отримаєш, тільки стривожиш. Маріванна продумала план розмови, де важливі питання ставилися серед маси інших, необов’язкових. Травіата в оселі Маріванни започувалася затишно й захищено, як колись із Зіркою. Що більше спілкува лися дві самотні жінки й пес, то помітніше зринало в Травіаті людське. Заговорила виразніше, бралася до хатньої роботи, плакала, як щось розіб’є чи розіллє. Увечері, допомігши Маріванні вмоститися на розлогій канапі, Травіата тулилася до неї під бік, як Шериф, лиш не вимагала чухати за вушком.

Із Травчиних марень випливало, що до неї приходила небіжциця Ліда Олійник. Із зауваженням, що Ліда померла, Травка цілком погоджувалася. Ота, хто приходила, казала — від Лі-і-іки. Приносила смачного. Вона тобі наливала? Ні, Травка сама. Сма-а-ачно. А Лі-і-іка не померла.

Лі-і-іка була тут. Де тут? Тут. Роздавала смачне.

Кому роздавала? Всім. Але ж Ліда померла.

Померла. Що ж вона роздавала? Смачне. Кому?

Всім. Коли? Травка не знає. Лі-і-іка хороша. Манна (так Травка скорочувала Маріванну) хороша, Шера хороший котик. Травка любить Шеру. Де смачне, що його роздавала Ліда? Є. Де є? Вдома.

Обшукати Травчину квартиру? Маріванна попросила Зірку зателефонувати Тоні-консьєржці, мовляв, Травці необхідні в притулку якісь речі, нехай відімкне у присутності Маріванни Травчину квартиру, ключі їй підвезуть.

У помешканні Травки жінки заточилися від смердючого встояного повітря. Зірка ще не почала ремонтувати. І добре. Розшукуючи Травчині речі, Маріванна пильно придивлялася до найменших дрібниць. Травка казала — смачне. Їжа? Мають бути якісь обгортки, щось таке…

— Ти диви, й вона ходила, — Тоня показала на яскравий целофановий пакет із під кукурудзяних пластівців.

— Куди?

— На пивне свято. Ти, Маріє, не живеш життям колективу. З собакою — туди, з собакою — назад.

А треба займати активну життєву позицію…

Десь з місяць тому в мікрорайоні, на озері, вирувало свято пива. Фірма роздавала дітям прапорці й пластівці, дорослим — по пляшці.

— Яке пиво, не пам’ятаєш?

— Ні. Я біленьку поважаю. Грамульку на празники.

— Згадай.

— Тобі навіщо?

— А я акції дуже люблю. Зберу їхні кришечки, приз одержу, — придумала Маріванна.

— Дулі з маком… Вони нас усіх за рогулів мають. О, пиво так і зветься — «Рогуль».

Крутая жбурляла об стіну все, що втрапляло під руку. Грипа — навпроти, перехоплюючи особливо цінні речі.

— Як ти, стара досвідчена зечка, не перевірила!

— Вона випила стільки, що двом мужикам вистачить склеїти ласти…

— Вона — ненормальна, ти це розумієш?! Не-нор-маль-на! Ніхто не знає, як там у них організм спрацьовує, на що реагує… Тебе ніщо не виправдовує! Ти — не перевірила результат своєї роботи! Не зробила контрольний постріл, розумієш? Тепер усе заплуталося, а вузли затяглися…

Вона не померла, вона зникла. Отже? Зник свідок, який єдиний тут мене впізнав… Травіата — напівлюдина, кебети не густо, а інтуїція й нюх, як у звіра. Їй байдуже, яка я, що на мені. Відчуває єство, а не позірність. Як собака. Хіба собаці щось важить, що хазяїн поголився чи змінив штани…

Печінкою бачить. Як вона до мене тоді кинулася цілуватися: Ліка, Ліка! Котик! Якого біса ми поперлися зі святом на те озеро… Поблизу Зірчиного будинку. Втрачаю пильність.

— Хто їй повірить, причинній…

— Не диш! Затикайся й мовчи! Ти своє зробила! Я знаю — хто. Куди вона поділася? В жодний притулок Зірка Травіату не здасть. Взяла до себе? Навряд, бо ось-ось народить. Родичів Травка не має. Пішла бомжувати? Зірка місто на роги поставила б, а знайшла. Не стій, корово, думай! Насрала купу, тепер розгрібай!

— Я — вже…

— Розгребла?

— Майже. Я влаштувалася туди двірничкою.

Тиждень попрацюю, поживу в двірницькій квартирі, я вже домовилася. З бабами закорешуся, галяву їм накрию, вони розколяться. Вони знають усе.

— О, господи, там же залишилися папери, що я отримала від Травки. Гендоручення на спродаж квартири.

— Ви?

— Ліда Олійник.

— Нині покійна.

— Якщо ця дурка комусь зацікавленому встигла сказати, що бачила Ліду Олійник живу й здорову, а документи підтвердять наше знайомство… Зінько!

Зінька постала з уже накритою тацею, так само притьма зникла. Крутая кружнула в себе два гранчачки коньяку.

— Ось, — Грипа подала папери. — Тут усі документи на квартиру. Я не розбиралася, що важливо, а що ні. Тепер треба стерти інформацію з комп’ютера соціальної служби. Я знайшла людинку. Зробить.

— Як?

— У старий козацький спосіб. За уругвайські ескудо. Ось повний фінансовий звіт… Там є бабця.

Цікавилася, хто приходив до Травіати. Консьєржка могла мене запам’ятати і виказати цій старій…

— Грипо, втям, мені свідки не потрібні. Хоч скільки б їх було. Хоч усе місто. В моєму місті ніхто, чуєш, ніхто не має нічого знати…

— Мене не буде тиждень, — двері за Грипою зачинилися.

«Кандид провів у Борді якраз стільки часу, скільки треба, щоби продати кілька ельдорадських діамантів та придбати ловкий двомісний візок, бо він уже не міг обійтися без свого филозофисти Мартена; засмучувала лише розлука з бараном, якого подарував Бордоській академії наук. Академія оголосила конкурс, запропонувавши дослідникам з’ясувати, чому вовна цьому баранові червона. Премію присуджено одному вченому з півночі, котрий довів, залучивши формулу А плюс В мінус С, поділене на Х, що баран небезпремінно має бути червоним і що він помре від овечої віспи».

Робота сьогодні не клеїлась. Не зосереджувалося. Вольтер, зацікавлений Зірчиними зусиллями примусити Кандида та Куніґунду заговорити українською, похнюплено звісив гострого носа на римську тоґу, здавалося, що й лавровий вінок зів’яв та з’їхав йому з чола на очі.

Командо багато чого приховує від неї. Аби не хвилювати. Зірка й не розпитувала. Організм волів дбати лише про себе та малого, згорнутого солодким п’ястучком у лоні. Зараз дитя дрімало, не штовхалося, не билось нозями-руцями, вимагаючи волі.

Цікаво: людина, оте щось невловиме й незрозуміле, зіткане з тонких енергій матерій, чому й назви не доберуть ось уже тисячі років, яке сидить у голові (в серці? в душі?) і становить властиво людське, перебуває зі своїм земним тілесним пристановищем у досить дивних, недружніх, сказати б, навіть антагоністичних стосунках. Чи може людина безпосередньо (без посередників: спецхарчування, хірургійного втручання, стоматологічного бору, піґуль та мікстур укупі з заштриками) вплинути на будь-яку, найманюнішу функцію свого організму? Не кажучи вже про зліквідування силою волі дірки в зубі чи відновлення втраченої кінцівки… Можете домовитися з власним тілом примусово добровільно не поспати без негативних наслідків кілька ночей перед іспитом? Затримати нагальну евакуаторну функцію шлунка на час, доки дістанетесь домів, де це зробити зручніше й гігієнічніше, ніж у метро під час пік? Ні. Організм менжує вами, як циган кіньми. Диктує умови, висуває власні потреби як пріоритетні. Дякуй, коли хоча би зрідка попереджає про наміри: мовляв, кортить чхнути чи голосно випустити відпрацьовані вітри посеред академічної вченої ради.

«Організме, організме, а чи не бажаєш ти скинути зайві кілограми, тобі ж легше буде?» — «Твоя моя нє понімай». І весь діалог.

Недарма ж поодинчі звитяжці двобою зі своїми клітинами та залозами, судинами та м’язами (йоги і хто там ще) кидають на цю прю все, що мають. Усе єство, сиріч екзистенцію. Народитися, випередити на старті мільйони завзятих живчиків і першим запліднитися в мамину яйце клітину, використати єдиний шанс пожити лише задля того, аби супернадзусиллями натренуватися спати на цвяхах, живцем запорпуватися в могилу чи сидіти в товаристві тарантулів і кобр…

Чи, може, щось є там, на вістрі цієї перемоги над тілом, там, де немає вже нікого й нічого, а лише усвідомлена влада над серцем чи диханням: ось я затримав подих ще на півмиті, ось міокард зусиллям волі скорочується дедалі повільніше, не ду-дум, ду-дум, а ду-ум… ду-ум… ду-ум…

Наркотичне відчуття володаря світу? Політ над океанською вирвою на носі «Титаніка» під пісню Селін Діон…

Не дано нам богорівності. Або живи, як усі — будуй, пиши есеї, пий пиво, сапай город, знімай кіно, винаходь клонування — і спілкуйся з організмом через тлумачів: лікарів, психологів, екстрасенсів, циганок. Або зупиняй і запускай серце на власний розсуд, але тоді на що інше сил не стачить. Зупинилося — пішло, зупинилося — пішло. Мета життя?

Командо повернувся з мітингу Крутої збудженим. Уникав розпитувань. Вийшов, коли Крутая дзвонила, дякувала за першу написану Зіркою промову…

Слухай, Зірко Симчич, а що ти взагалі знаєш про свого чоловіка? Ваша лав-сторі сталася в екстримі. Ви притулилися одне до одного, аби встояти й вижити. Гарний замінник почуттів…

Ти звикла плекати лише свій душевний комфорт, копирсатися у своїх переживаннячках: люблю не люблю, плюну поцілую… А він? Тебе любить?

Цікаве запитання? Від якогось часу деталі поведінки, настроїв Командо могли скластися в дивну картину… Щось приховує. У нього хтось є?

Банальна думка вразила. Зірка ладна була рахувати до дев’яти, аби зрозуміти — нокаут, нокдаун, поразка за очками? Жінки западали на Командо повзводно і поротно (сиріч чотами і сотнями) — не новина. Уособлює українську жіночу мрію. Втілює стовідсотково. Я хто — унікум, аби безжурно не сподіватися на суперниць?

Вимкнула комп’ютер, пройшлася квартирою, прибираючи розкидані речі, ховаючи їх до шаф. Із джинсів Командо випав поліетиленовий пакетик. Макс тигром із засідки плигнув на здобич, кігтем підкинув, погнав перед собою.

З пакета випала… Лайкова вигадлива квітка.

Пахла незнайомим парфумом. Макс скочив Зірці на шию, звісив голову, теж розглядав. Уповільнено, мов у кіні, вклала чужу жіночу прикрасу до пакетика, а пакетик — до кишені його джинсів.

Ось і фініта. Чужа жіноча прикраса в штанях рідного чоловіка.

Обережно повісила джинси на крісло. Зняла з шиї Максимиліяна. Він невдоволено замур котів. Де ключі від «Жозі»? Улюблена червона «тойота», схожа на комаху сонечко і названа «Жозі» на честь дружини Наполеона Жозефіни де Богарне, вже кілька місяців дрімала в гаражі.

Ремиґаючи їхні з Зіркою дівочі прогулянки мандрівки. Зірка відчула: якщо не сяде за кермо, не вдихне пахощів молодості — бензин, парфума своя, парфума для «Жозі», шкіра сидушок, ще бознащо, чим пахне салон жіночого авта, то… І дарма криком флюїдував зі свого сідала Вольтер: «Мадам Командо, схаменіться! Бурхлива ревність творить більше злочинів, ніж корuсть!». Зірка його вже не почула.

«Жозі» зраділа. Показала, що бензину — якраз до заправки. А там! Гайнемо, як колись, Зірко!

Помчу обережненько, не бійся, е-ех, жизня!

Навернула на сльози. Чи не надто сентиментальною ти стала, Зірко Симчич? Колишня вільна птаха. Колишня людина. А зараз — додаток до чужого життя. Від якого ти цілковито залежиш.

Ге?

Зірка поволеньки вивела «Жозі» з гаража. Чи не втратила навичок? Згадала, як любила дорогу, незалежність, владу над часом і простором, над життям. Виїхала з двору. Куди? За старими адресами? До ліцею? До прокуратури? До тюрми?

Ліпше — до Гідропарку, де зустрічалася з Джефом Колінзом, американом. А може, до американської амбасади, завсідницею якої була після повернення з-за океану? До органної залі, де грають Баха? До оперного театру — на бетговенську радісну оду? До деснянського берега, де небо сміється глузує з майстрів пензля всього світу?

До Еласі, аби підхопити її після роботи та й гайнути зі смаком шопінгувати, чи дозвільно дихати повітрям, чи красиво перехилити келих шардоне в затишному генделику… До Травки, до Маріванни? До… до… до… Все загуло.

Сіра стрічка шляху соталася під колесами.

«Жозі» раділа світлові й сонцеві, ловила найменший порух керма. Зазвичай гарно думалося в дорозі. Робота над помилками. Людина не створена для свободи волі. Навіть маючи її зі старту. Татко Орко тоді попереджав: жиєш, доню, надто комфортно: ніхто — тобі, але ж і ти — нікому. Надто розбірлива з чоловіками, не даєш умоститися собі на шию. А вони того не люблять.

Кажу, як один з. Надто свобідна й незалежна жінка — дратує, як закоркована пляшка вина без коркотяга. Чоловіки полюбляють волю лише для себе.

Людина, казав мудрий тато Орко, має два різновиди щастя. Однакової сили. Зберегти свободу волю. І позбутися її. Не з примусу. Коли раптом відчуєш, що смакує звітувати, питати дозволу, поспішати додому, де чекають, чекати самому.

Дратуватися, хвилюватися, з’ясовувати стосунки, солодко миритися… Коли самотнє сонце не гріє, а самотнє вино гірчить… Навіть і не знаю, доню, якого щастя тобі побажати. Скажу одне — плекай свободу. Інше — саме знайдеться. Тоді вже даватимеш йому раду.

Знайшлося. А ради на те немає. Сприймала Командо як явище природи. Здавалося, завжди був. Здавалося, а як без нього. Не аналізувалося.

Не робилося висновків. Жилося. Допоки. Це як на дієті: не їси хліба не їси, а як дієта заборонить, то лиш про кусень і мариш. Треба було знайти ту кляту квітку, аби втямити — Командо вже не твій. І вмерти від любові до нього. Всі сенсори — біологічні й психологічні — галасували: цього не може бути, бо не може бути. А квітка? Запитати його, чия? Побачити, як ховатиме очі і брехатиме, аби не розхвилювати вагітну? Най тебе качка копне, лайкова квітко! Втім, маю завдячувати тобі. Бо сколихнула варення, в якому ось уже два роки умліваю, як райське яблучко.

Чи ностальгіюю за собою, колишньою? Ні. І це — небезпечний симптом. Усіх своїх чоловіків добирала і відсепаровувала ретельно. Шикувалися на тлі життя, не торкаючись мейнстриму.

Джеф Колінз — найяскравіший. Стимулював жити активно, підтримувати фізичну форму, будь-що прагнути успіху. Пишався: моя найкраща, найрозумніша, найудатніша. Глядачем був — перша кляса. Аплодував саме в потрібних місцях, все оцінював точно й по-мужчинському фахово.

Не гакерував у закодованих для нього секретних Зірчиних файлах. Не вимагав неможливого. Не брав платні душею. У створюваній Зіркою картині світу посідав точне і єдино можливе місце — клац — заповнив собою лакуну дозвілля й утіхи.

Зручний, необтяжливий, похватний, обов’язковий. Гарний. Елегантний. Сорочки тричі на день міняв. Подарунків не робив? То Зірка їх і не потребувала: інстинкт самозбереження. Візьмеш якийсь перстеник, а тоді почнеш у старий слов’янський спосіб мучитися — чи адекватно віддячуєш.

Згадай, що відчула, коли вперше побачила Командо. Острах. Клітини зреаґували адекватно.

Бути поруч із Командо — неможливо. Або бути — ним, або не бути взагалі. Все, що знала про мужчин, непридатне. Він — штучний товар.

Зробили таким, як є, і відливку розбили. Вперше відчула: що то є — нічого не чинити. Жодних зусиль. Просто жити. В коконі з любові, турботи, розуміння. Не з півслова. З натяку, з погляду, з тону в слухавці… Говорити — щастя. Мовчати — щастя. Борщ готувати — щастя. І нехай світ відпочиває. В їхньому космосі затишно, комфортно, не треба скафандра.

Командо перебрав на себе все, створив навколо такий потужний енергетичний заслін, що… Що зварилася в мелясі, як метелик. Не зчулась, як з клієнтки в ресторані життя обернулася на обслугу.

Пише промови. Які виголошує хтось. Жодного поруху назовні, у великий світ. Де стрімко мчать до мети. Трьома заклопотаними рядами, як зараз.

Клаксонують, поспішають, підрізають. Напружено вібрують перед світлофорами: рвонути, випередити зі старту…

Як на це зреаґував би Вольтер? «Ой леле, — вже мовив він вустами Панґлоса, — всьому причина — любов. Любов, яка уговтує рід людський, оберігає мир, душу всіх чутливих істот, ніжне кохання. — На жаль, — відповів Кандид, — я пізнав її, цю любов, цю володарку сердець, цю душу душі нашої; вона подарувала мені лиш один поцілунок і двадцять стусанів. Як ця чарівна причина могла призвести до такого сумного висліду?»

Затерпла нога на акселераторі. Бо мусила через живіт відсунути сидіння, заледве діставала газ великим пальцем. Виникла потреба підвестися, розім’ятися. Кермуймо додому, Жозю, ми вже не ті. Знана тобі Зірка Симчич, молода, стильна, вільна, як вітер у травні, схоже, залишилася ген-ген позаду. А до нової нам із тобою ще тра’ звикати…

Кулик уперше за останні роки раділа життю.

Помолодшала, виструнчилася, стриглася фарбувалася, променіла очима. Інакше ходила: не плуганилась, як перекупка сідуха з торбами, як заїжджена шкапа. Літала. Насолода від поруху, подиху, слова. Крутая віддала їй доброчинницькі справи. Сиротинці, притулки для старих, розшук батьків, періодичні акції всмоктували Кулик у цілодобовий робочий день. На неї працювали дві мобілки, комп’ютер, водій Вітя з джипом і креативник Пікайзен, котрого Зінька одірвала від серця, тобто від офісу, аби він обійняв при Тетяні Іванівні посаду старшого, куди пошлють. Крутая не зняла з Кулик і юридичного забезпечення виборчої кампанії.

Стас не перечив поверненню Кулик до її колишньої квартири. Чого б то? Нагледів собі двоповерхову престижку на Оболонських Липках, де звивали турботливо єврогнізда птахи середнього, високого, дарма, що не найвищого летів. Не був би Стасом Кучерявим, коли б не виставив суми на кілька тисяч зелених вищої за купівельну. Із дзеркала в передпокої на Кулик дивилася малознайома жінка. Хвилясте темне волосся жило своїм побитом, пружні пасма відбивали світло, як у рекламі. Кулик крутнула головою, волосся розбіглося, озонно освіживши шкіру, а потім знову слухняно вляглося в бездоганну стрижку. Щось стилісти «Першої леді» таки зробили з бровами, віями, попри її пручання. Слідів фарби не видко, але риси загострилися, стали виразними, підкреслилися вилиці, запали щоки, з’ясувалася шия без другого підборіддя. Кулик відтягнула комір легкого светра, ввімкнула ще одну лампу. Непогана шия, свіжа шкіра приємного кольору.

Стас не забарився.

— Здрастуйте, Тетяно Іван…

Укляк, забувши зняти кашкета.

— Проходь.

Стас ковтнув, не відводячи погляду від Кулик.

— Виходите заміж?

— Склав суму?

Стас кивнув.

Почувши цифру, лиш глянула в лагідні очі вчорашнього молодшого прокуроренка, а нині розквітлого корупціонера від прокуратури, і зрозуміла, що жодними словами тут не зарадиш.

— От і ляля, — зрадів Стас, — а я боявся, що ви мені материнську лекцію читатимете. Про моральний кодекс будівників комунізму. Ви чудодійно змінилися, Тетяно Іванівно. Комплімент. Знаю людей. А щодо вас помилився. І то — дуже. Гадав, так і скінчите життя на смітнику… Даруйте. Але з пісні слова не викинеш. Навіть жалкував, що такий потужний мислительний апарат, хай Бог простить — менталітет, як ваш, дістався недосконалій людській істоті, несосвітенному гомо совєтікус, яких мало. Крутая мене продає, а я, своєю чергою, їй продаю вас. Ви ж поганому хлопчикові Стасу — ані словечка, ані сльозинки, ані миті розпуки, мовляв, коли розлучаються двоє, за руки беруться вони, аби не надавати одне одному ляпасів. Ви нарешті схожа на модерну істоту, а не музейний експонат часів колоніальної доби. Я не малюю себе широкими мазками. Не Пікассо. Лише заради істини прописую свої неабиякі чесноти тоненьким ретельним пензликом. На кшталт мого улюбленого маляра, співця кремлівських вождів — Бродського. «Нарком Ворошилов на лижній прогулянці» — поема екстазу… Це до слова. Я вважаю себе вершиною людської еволюції. На сьогодні. Бо вкладаюся в Марксову максиму, якої ніхто не скасовував і скасувати не годен. Гроші товар гроші. Формула прогресу. Паливо людського поступу. Вчення Маркса всесильне, бо — правильне. Зі мною може мати справу будь-хто і зустріне навзаєм цілковиту надійність. У межах обумовленої суми. Єдиний приємний клопіт — пантрувати, аби хтось мене не перекупив, і вчасно кориґувати гонорар. Без сісі-пісі. Вкинув монетку — дістав замовлене. Не вкинув — я не винуват. Чисто, прозоро, зрозуміло випускникові дитсадка. Не переконуй, не перевербовуй ідейними мотивами. Вкинь монетку. А збільшена сума за вашу квартиру відбиває кон’юнктуру ринку нерухомості. Чи не міг би за давньою дружбою скинути ціну бодай до тієї, за яку купив ваше родове гніздечко? А певно ж. Але не скину. Бо не можу поступитися принципами.

Такий концепт.

Кулик слухала Стаса без відрази, в ній бриніло й співало нове життя.

— Тетяно Іванівно, а чому все це, — Стас окреслив рукою обличчя, голову, постать, — раніше не носили?

Кулик засміялася. Стас утер чоло долонею.

— Я от що подумав. Навіщо нам знову мінятися квартирами? Виходьте за мене заміж, мою готельку продамо, я покину прокуратуру, і відкриємо приватне розшукове аґентство. Сімей ний підряд. Назвемося «Пара цвай».

— Господи, яким мотлохом напхата твоя голова, Стасе.

Колишню Стасову, тимчасово свою готельку Кулик продавати не схотіла. Якось надвечір гарненько вбрала Ігорка, викликала Вітю на джипі і пришуміла на оболонську околицю, до кварталу для нестатечних.

— Ви до кого? — войовничо зустріла її на порозі Раїса в улюблених допотопних бігудях під газовою косиночкою.

— Раїсо, не впізнаєш?

За Райкою тьмянів довжелезний коридор зі скоцюрбленим де не де лінолеумом і старенькими килимками перед дверима кожної з двадцяти квартир-кліток. За Тетяною, через коридорний балкон лоджію, вигравав сонячний день.

Два світи, дві долі. Стамбул — місто контрастів.

— За твою квартиру плачу справно, не думай, не проїдаю твої гроші. Ось квитанції. За останній місяць не платила, не бійся, ось дадуть получку в жеку… — звітувала Раїса.

Жінки сиділи на Райчиній кухні за пательнею зі смаженою картоплею з убитим туди для поживності яєчком. Ігорок повзав під ногами, катав підлогою порожні пляшки.

— Слухай, Раїсо, ще не передумала написати «Гострий хандроз»?

— А-а, у мене тепер гострий геморой, де дістати грошей… Я тут одного для жизні прийняла. Казав, слюсар-сантехнік. Думаю, перша кляса, срати всім нада, хоч і буржуям. А він тому й «сан», що сандалить по-чорному. Викрутки не тримає. Тра’ гнати… Обіцяє зав’язати. Зав’яже хрін на вузлик.

Ти лучче про себе. Видать, шпигунські справи залагодились, виглядаєш, як Наталія Орейра. А пацана такого гарного, тьху, тьху, тьху, досі де ховала? Йди до тьоті, козаче, як тебе звати?

Скільки тобі рочків, баран-баран-буць! Ігорок сміявся, чукикаючись на Райчиній нозі.

— Не знаю, з чого почати, — зітхнула Кулик.

— З початку.

— Ось — ключі, ось документи. Віднині моя кімната — твоя. Я тобі її дарую. Пустиш квартирантів, позбудешся кількох робіт і — пиши.

Напишеш роман, я прилаштую до друку. Тямущі люди кажуть, що життєвий прошарок дрібних торгівців, човників — ще не знайшов свого письменника.

У Раїски одпала щелепа.

Маріванинні індикатори запеленґували: життя довкола неї і Травки змінилося. Посилила пильність, заборонила Травці на балкон потикатись. Та хіба їй заборониш. Приїжджає вчора Шерифом з прогулянки — балкон навстіж. Травка випрані ганчірки вивішує. Сама мокра, у незмитому милі, очі сяють — помічниця. Як висвариш. Загнала до кімнати, просканувала вулицю попід вікнами. Біля сміттєзбірників бовваніє постать. Бомж? Схоже — нова двірничка. Альбіна Лопата. Неприємна жіночка. Завзята двірничка, здається, й живе на вулиці: чистить, шкребе, замітає, не присяде. І щодня виникає Маріванні на шляху. Завжди посміхається, прочиняє двері перед візком, підлещується до Шерифа шматками задорогої, як на пролетарку, ковбаси. Вивчає маршрути й хронометрує? Хтозна.

Альбіна демонструвала дива роботящості, привітності. Потроху розтала крига недовіри до чужачки, правдиву трудящу женщину прийняли до політбюра завсідниці дворових посиденьок.

Зворушлива, в серіальному дусі, історія життя бідної сироти, яка самотужки вигрібала проти життєвої течії, проорала потрібну борозну в душах правдивих трударок жіночок.

Настав день, коли й Маріванна зупинила запряженого Шерифа. Погомоніти з Альбіною. Та зраділа, як виграшеві в лотерею. Слово до слова, Маріванна пристала навіть на запобігливу пропозицію двірнички купувати їй продукти та заносити додому, за символічну платню. Це ж треба, скільки ви кефіру купуєте, хіба собачка ваший теж його полюбляє? Гав, — солідно підтвердив Шериф при слові «кефір».

Маріванна, відчувши зацікавленого слухача, розповіла Альбіні, що вона ляга спати без снодійного. А Шера — той вихлепує мало не літру кефіру, а тоді вже засинає. Й спить до ранку. Хоч з гармати стрель. Лікар сказав, що літнім людям, надто хворим, передовсім треба дотримуватися режиму.

Режиму харчування, режиму гуляння, режиму сну.

То ми з Шерою живемо за годинником: одинадцяту пробило, кефір — і в люлю. Хвилина в хвилину.

Добігав кінця тиждень, відведений Крутою Грипі. Як завжди, вранці Альбіна Грипа занесла Маріванні замовлені харчі. Півтора літра кефіру та дещо з дрібниць. Травка звично сховалася у ванній. Грипа глипнула цупко на дві тарелі на кухняному столі. Маріванна погляд перехопила, забідкалася: нездужаю, не можу мити посуд, ото назбираю за тиждень, а тоді купою і вимию.

Майже не гомоніли, бо Грипа поспішала. Маріванна щиро дякувала, Шера не гарчав, але й приязні не виказував, панібратства не дозволяв, поповзом — у засідку під столом, пантрувати.

День минувся без пригод. По одинадцятій вечора в квартирі Маріванни задзвонило. Повторно. Крутнувся ключ у замку. Двері поволеньки прочинилися. У кімнаті горіло світло. Обережні кроки прошелестіли туди. На порозі вродилася Альбіна Лопата, вона ж Грипа Бевзь. Огледілась.

Блимав телевізор. На широкій канапі лежала Маріванна, пообіч умостилися Травіата і Шериф.

Трійця безклопітно спала. На тумбочці два порожні пакети кефіру, незакорковані снодійні краплі, під ногами — миска Шерифа зі слідами того самого кефіру. Вже не скрадаючись, Грипа рушила на кухню, знайшла велику каструлю, налила води, увімкнула газ, зачекала, доки окріп скипів, вода вихлюпнулася. Вимкнула газ, знову крутнула ручки під каструлею. Легко зашипів газ.

Перевірила кватирки, щільно попричиняла, витерла ганчіркою боки каструлі, ручки газплити, видобула фотоапарата, клацнула кількоро: жінки з собакою на канапі, вимкнена газплита без вогню у горілках, зачинені кватирки, знову група на канапі без ознак життя. Дослухалася звуків у коридорі, сторожко вийшла, пошаруділа в замку.

Ліфт зіґнорувала. Консьєржка вже пішла. Двері на ніч замикалися кодовим замком, ключі — у всіх мешканців парадного. Грипа пірнула в пітьму.

Командо відохочував Зірку від прогулянки катером. А ти мусиш там бути? Мушу. А хочеш?

Зіронько, я на роботі. То й я поїду. Свіже повітря не зашкодить. Скучила за простором, за річкою.

Нічого не станеться. Ти ж будеш поруч.

Ранок — напрочуд. Білий прогулянковий катер хизувався золотою назвою «Крутий Роґуль».

— Саврадимич! Де тебе носить? — загукала до захеканого Пікайзена Зінька.

Пікайзен умент примчав. Коротко стрижений, з утятою під корінь косою, ще й підфарбований та піддутий феном. Невідпорний. Гіпейні лахи змінив на червоний піджак з золотими ґудзиками, перевзувся в мокасини на високих підборах. Ногу ставив, аби виднілися золоті остроги. Капелюха як не було. Вишитої краватки — теж. Зіньці заціпило.

— Слухай, я забула, як тебе звати? — нерішучо поспитала вона. — А то я все Саврадимич та Саврадимич…

— Анатолем, — зашарівся Пікайзен. — Можна Толіком.

Гості з’їжджалися. Обслуга сліпила очі сніжно білими одностроями, капітан — копія голлівудського гвяздора, з камбуза — марево запаморочливих пахощів, із радіорубки — Шуфутинський з «Наколочкою».

— Толян, — отямилася Зінька, — біжи до радистів, хай терміново ставлять наше. Крутая почує, вуха повідриває. Вкраїнська гордість власна є! Співаєм-слухаєм своє!

Пікайзен, удоволений ефектом свого нового іміджу, зник. За хвилину з динаміків катера затужила, перекрикуючи чайок, сердита на весь світ Ірина Білик.

Команда Командо професійно розбіглася катером, перевіряючи закутки. Під’їхав на джипі й він, висадив з авта Зірку, допровадив на катер, турботливо всадовив, перевірив, чи зручно й безпечно. Зірка змарніла. Помітний живіт, бліде обличчя, сторожкі очі. Командо, приставивши до неї свого хлопця, повіявся. Джип рвонув з причалу. Зірка провела його довгим поглядом. Уважний спостерігач прочитав би в цьому погляді… Та уважний спостерігач ще не під’їхав.

Гості не барилися. Гарні автівки чалилися зграєю перед дебаркадером. Клопотався виразною картинкою свята Олег Ткач з професійною камерою на плечі. Зацвірінькав гурт дівчаток в українських шатах, їх випасала вихователька в шовковому костюмі зі штаньми і мєлірованій фризурі. Пробалансувала хистким трапом само зречено шикарна, як перед кінцем світу, Лаура Валентинівна в образі мадам Батерфляй: неймовірно повітряна, розписана ієрогліфами сукня кутала постать, флюїди духів «Кензо» долали гастрономічні пахощі, складна зачіска, як на рожнах, на бамбукових шпильках, нагадувала недоплетену шкарпетку зі шпицями. Перед макіяжем капітулював би головний гример театру «Кабукі». Позад неї дріботів на товстих ніжках власник «Деметри». Головний Деметр був сповнений тієї впевненості в собі, що постає з рахунків у банках, пожмаканий лляний костюмчик за кілометр відгонив лондонським магазином «Harrоds», де лише краватка із пришпилькою потягне на дві з половиною тисячі фунтів, а сорочка в смужечку зі сторчовим комірцем — принаймні паризькою Ґалері Лафаєт. Духмянів Аngelом від Тьєрі Мюллера.

Зустрічала голонога, голошия, манекенна Зінька. Вказувала, кому куди, безпомильно сортувала гостей, точно, до грамульки, дозуючи усмішки. Ейфорійний Пікайзен у червоному піджаці ловив Зінчині розпорядження, пурхав крутими трапами, цокотів золоченими зап’ятками водночас в усіх місцях, від корми до носа.

З’явилися цигани. Штаб на чолі із Зінькою вчора визначив долю їхнього ведмедя: не треба.

Буде на борту кому блювати і без нещасного звіра.

Передати йому харч сухим пайком.

Тетяну Кулик привіз на джипі Вітя — цілком уписалася в бомонд. Черговий неологізм Пікайзена — боморд. Боморди розтікалися нутрощами катера, аперитивили, ручкалися, цьомалися, ділилися наболілим. Казали, ванни Афродіти, ванни Афродіти на Кіпрі… Ну, купалася. Залишилася такою самою Афродітою, як і доти. Ви неправильно купалися. Треба — вночі й не на самоті, бажано не зі своїм чоловіком. Помагає. А от мені подобається Балі. Ніч Шиви, свято Кунінган, всі танцюють, на дівчатах — лише фарба на бровах та вустах. Моєму забандюрилося купити мавпочку, а вона схожа на нього самого, побоявся — без закордонного паспорта обізяну не випустять з країни. Сердиту Білик змінив доморослий латинос Павлік.

Зірка зраділа Тетяні Кулик, як рідній. Почувалася недоречною серед цього юрмища. Відпустила охоронця. Не впізнавала завжди напружено сконцентрованої Тетяни Іванівни в цій розкутій стильній молодиці. Змінилися не лише зачіска та вбрання. Перед Зіркою сиділа щаслива людина.

Розповідала про сиріт, сміялася, без угаву щебетала мобільником, продукувала оптимізм. Рура Кулик укотре зіграла темпераментну «Кумпар ситу». Тетяна Іванівна глянула на дисплей, заусміхалася.

— Зайчику мій, це я. Ти чуєш? Скажи мені щось. Скажи мамі драстуй… Мама скоро прийде, чекай, слухайся няні. Я тебе цілую.

Зірчине зачудування, либонь, виказувало себе.

— Я знайшла сина, — обернулася до Зірки Кулик. — Ігорка. Він зараз з нянею. Вимагає розмовляти з ним телефоном. Нянька каже, скидається на кожний дзвінок, гукає: це мама. Вона його насварила, то оце зняв слухавку і жаліється: Ігорок більше не буде, хай мама приїжджає до Ігорка. Він себе в третій особі називає.

— Як ви його знайшли?

Кулик невловимо знітилася.

— Через «Червоний хрест»… Довга історія.

Якось розповім.

— Робили генетичну експертизу?

— Навіщо? Я вам його покажу — викапаний батько. І ходить так само, перевальцем. А дитячі Куликові фотки — геть не відрізнити. — Ігор Гаврилович знає?

— Ні.

Запитання стовпилися в Зірчиній голові, вагалася, чи має право лізти в чуже життя, найменше хотілося чимось збентежити щасливу маму.

— Багато роботи, — вела Кулик. — Ніколи вгору глянути. Ось скінчиться передвиборна гонитва-ловитва, проаналізую і вирішу, як нам із татом повестися. Дівчинку ростила б сама.

Мамину доцю. А хлопцеві треба батька. Хоч і приходящого. Як казала Скарлет О’Гара, про це ми з синочком поміркуємо згодом.

Гості заворушилися, посунули до входу. Трапом до імпозантного капітана, котрий картинно взяв під козирок, прямувала хазяйка. У невагомому темно-синьому летючому балахоні, срібній взувачці, крислатому з блакитної французької соломки капелюсі з живою блакитною трояндою за синьою стрічкою. Крутая вочевидь перемінилася. Свіжа доглянута шкіра, бадьористий рум’янець, позбулася огрядності, підтяглися зайві опуклості, випнулися незайві округлості, в ході надбала легкості. Очі з-під крисів капелюха сяяли. Лілія Крутая випромінювала енергетику. Як синьо-чорна грозова хмара.

Зааплодували. Крутая ласкавою монархинею нікого не залишила без уваги. Ручкалася, цілувалася, говорила слова, привітно плескала по плечах. Уважний спостерігач завважив би: когось шукає, не знаходить. Уважного спостерігача не знайшлося. Кожне приймало увагу господині на власне конто.

— Відходимо? — схилив парадного картуза з крабом капітан.

— Де охорона? — хрипко поцікавилася Крутая.

— Тут, — відлунило.

— Питаю про вашого шефа.

— На іншому причалі, з наступними гостями.

— Попливли, — звеліла Крутая.

До парадного вжикнули дві машини. Служба газу і «швидка». Екіпажі подалися на другий поверх.

— Чому ґвалт? — напружилася консьєржка.

— Не чуєте? — на бігу діткнувся носа санітар.

— Газ. Господи, невже теракт?

Гуркіт вибитих дверей. Збуджені голоси.

Попхався догори вантажний ліфт. Збігалися злякано цікаві сусіди. Заклопотані санітари вже несли одні за другими троє ношів. З контурами тіл під простирадлами. «Хто це? Газом тхне.

Евакуюватися? А вибухне? Що вони кажуть?»

— Не панікуйте, — наказав газівник. — Мережа, на щастя, ціла. Заснули, газ не вимкнули. Нещасний випадок. Ми скрізь поодчиняли, хтось повартуйте, щоб не обікрали. Поки приїде міліція.

— Хто загинув?

— Дві жінки, — відповів газівник. — Старша й молодша. І великий собака.

— Господи, та це ж Маріванна. Її собака… А хто з нею?

Хряпнули дверцята, й від’їхали.

Тоня консьєржка помчала нагору. За нею двірничка Альбіна Лопата, яка щойно прийшла на роботу. Сторожко ступили через поріг. Протяги ще не вивітрили газу. Тоня зазирнула на кухню.

— Диви, воду гріли, википіла.

— Нічого не руш, — присудила Альбіна, — сліди зітреш. Що сказала «швидка»?

— Неживі. Всі.

Прибула міліція. Склали протокол, запитали свідків. Та які там свідки, все сталося вночі.

Нещасний випадок.

«Крутий Роґуль» нечутно (капітан хизувався високою клясою судностернування) відчалив.

Зааперитивовані гості схаменулися аж посеред ріки, коли повз них велично й зверхньо попливли історичні береги Бористену. Живильний дніпровський вітер бавився фестонами жовто-бузкових фірмових крутих тентів, на горішній палубі вмощувався живий звук у складі філармонійного струнного тріо у фраках. Розсівшись, струнні хлопці втнули чогось класичного. Подивовані з незвичних звуків гості попідводили голови від чарок і тарілок з закусями. Не одна штовхнула під боки чоловіка: може, й нам на свято того Брамса? Бач, люди вже класику грають.

До іншого причалу, де била копитами в передчутті посиденьок решта гостей, «Крутий Роґуль» підплив під оплески — річковий вовк із шиком пристав. Церемонія зустрічі продублювалася з тією різницею, що гостей вітала вже не Зінька, а Сама. Лілія Крутая. Темного джипа на причалі видко не було. Настрій Крутої підупав. Мишею прослизнула трапом Грипа Бевзь. На мить зустрілася поглядами зі зверхницею, виразно кліпнула: все о’кей. Крутая кивнула. Грипа щезла в пароплавному череві. Останні запрошені чоломкалися з господинею, аж на причал влетів джип.

Капітан щойно скомандував відправлення, матроси взялися за східці. Командо, як бігун зі старту, рвонув уперед. Трап прибрали, і Командо плигонув із причалу, схопився за леєри, підтягнувся, перекинувся на палубу. Просто до Крутої.

Вона не зрушила з місця. Зацікавленому спостерігачеві могло здатися, що вони впали одне одному в обійми. Нарешті небайдужий глядач знайшовся. Зірка згори спостерігала всю голлівудську любовну мізансцену.

А от — картина неозорого натюрморту столів: малі голландці можуть відпочивати вкупі з голландцями великими. Під рондо капричіозо Сен Санса ліпше засвоюватиметься м’ясне та рибне асорті, не кажучи вже про фрикасе та трюфелі в кокотницях. Суші сашимі так само.

Принципу «Лише своє» кандидат у мери дотри малася тільки в напоях, бо хоч як гіпнотизуй довкілля ідеологічними шарами барами, не росте у нас ананас. І банан теж. Горілка «Крутая» буяла етикетками в усьому невичерпному асортименті:

Крутая міцна, Крутая м’яка, Крутая така, як треба, Крутая на всі смаки, Крутая до риби, Крутая до м’яса, Крутая до розмови, Крутая до інтиму, Крутая до танців. Для полірування пропоновано вибір «Крутого Роґуля». Світлого, темного, чорного, класичного, модерного, білопінного. Струнні хлопці у фраках поскладали реманент і перебралися з палуби ближче до їдла.

Зірка їжі не торкалася, пила воду, скуштувала садовини. Командо герметично мовчав, лиш опромінював товариство флюїдами тривоги.

Поставши на чолі столу, Крутая створила епіцентр.

— Ми всі давно й тісно співпрацюємо, знаємо один одного, як облуплених. Отож, почну з сюрпризу, щоб цей бенкет закарбувався у пам’ять кожного. Увага, крутий стриптиз!

Лілія Крутая, бізнесменка, добродійниця, спонсор і меценатка, кандидатка в мери ефектним акторським порухом скинула крислатого капелюха, пожбурила за борт. Як на подіумі продемонструвала стильну коротку стрижку густого русявого волосся. Ідеально вкладена сантиметрової довжини зачіска відкривала досить гарне, трохи вилицювате обличчя. Такою зворушливо молодою її не бачив ніхто з тутейших.

— Богиня! Фея! Мерилін Монро! Роксоляна!

Гіп-гіп, ура! Будьмо! Лілія Крутая — мать городов руських!

Автор безсмертного слогана Анатоль Пікайзен тремко напрутився.

Зірка по-шпигунському зиркнула на Командо.

Не помітив, споглядав господиню.

Лаура Владиславівна професійно втішно милувалася власноруч створеним іміджем крутої клієнтки. Навіть байдужий до всього, крім грошей та свого травлення, її Деметр завібрував, очицями ковзнув видатною фігурою Лілії Іванівни.

Тетяна Кулик випала з апофеозу, бо саме відволіклася на черговий дзвінок, розімліла обличчям: на рурі знову був Ігор Кулик — джуніор. Із палубних кулуарів, із-за обслуги в дверях вигулькнула Грипа Бевзь. У чорному, з білим комірцем, туго зачесаним пожухлим волоссям, зібраним у мізерне кубельце. Незворушна, дядькувата, важке підборіддя, гострі очиці. Перестояла перший тост і так само, як з’явилася, непомітно злиняла. Уважний спостерігач неодмінно вирізнив би це обличчя із строкатого натовпу і, годі відкинути, що в нього зринуло б запитання: чим пов’язані ця химерна жінка з Лілією Крутою?

Маємо, маємо уважного спостерігача — Зірку.

По обіді під Брамса та Сарасате розколошкана, така, як треба, публіка перетекла, зашпортуючись на стрімких трапах з килимовими доріжками, на палубу. До танців.

Дніпро Бористен за бортами хизувався неозорими кучерявими обширами за кормою, скрикував чайками, білів піщаними пляжами, облямованими вербами, пружно гойдався темними прозорими хвилями, бурунився під кілем сніговою піною. Байдуже, кого гойдати колисати, кого куди нести. Без міри й ліку пропливає званих, та катма обраних. Усе минає і спливає.

Обростають мушлями на замуляному тисячолітньому дні потопельники — лодії, чайки, човни, катери, пароплави, баржі… Обри, варяги, греки, монголи, татари, візантійці, чорні клобуки, західні й східні європці, чудь, меря, весь, мордва, чухона, мурома… Знайдеться місце для всіх, хто гадав, буцім ухопився за бороди своїх богів, мізерних і скороминущих. Не прагніть, сучасники, Божої бороди, не вистачить вам ані сили, ані снаги, ані натхнення, ані життя. Пливе човен, води повен, та все хлюп хлюп хлюп хлюп. Та все хлюп хлюп хлюп. Хлюп.

Для танців розжилися джаз-бендом. Під двадцяті роки минулого століття. Широкі штани в смужку, смішні камізельки, канотьє з соломки і солістка африканського походження. Із секретом.

На замовлення вже впитих гостей проспівала частушкі з матюками.

Ще перед джазом випущено дитячий колектив «Крутенятко». Гарнюні, відмиті та відгодовані, малі україночки так завели люд своїми піснями, аж Деметра кинуло в танок: прокільчилася, забрунькувала правдива народня натура під строєм скоробагатька. Дівчаток не хтіли відпускати. Горда за своїх вихованців Тетяна Кулик запропонувала доброчинний аукціон: хто придбає віночка з голови юної солістки. Виграв Деметр. За п’ятдесят п’ять гривень. Більше ніхто не схотів платити.

Віночок Деметр подарував Лаурі Владиславівні.

Забажав сам його зодягнути на японську зачіску.

Лаура одверталася й сичала, як усміхнена кобра, а Деметр, узиваючи педикюршою, наполіг. У другому раунді виграв технічним нокаутом — зачепив вінка за одну з бамбукових шпичок. Лаура Владиславівна набрала вигляду корови у вінку з історичної стрічки «Вєсьолиє рєбята».

Життя багате на розваги.

Лілія Крутая обходила гостей з келихом.

Назирці — офіціянт з пляшкою у срібній діжці:

Крутая з кожним пила чесно, не динамила. Обдарований аналітично спостерігач міг би виснувати, що леді схвильована. Заливає певну невпевненість, надрочує кураж. До столика Командо, Зірки й Тетяни Кулик Крутая, пригубивши келиха, зволіли присісти.

— Нам би вже до ладу зазнайомитися, — осміхнулася. — Як почуваєтеся? — подивилася на Зірку.

— Дякую.

— Це я вам дякую. Я вами задоволена, — Крутая намагалася говорити короткими фразами, щоб не заплівся напитий шампанським язик. — Хочте шампани?

— Дякую, ні.

Зірка споглядала досі заочну шефиню. Від її тріумфаторського сходження на борт «Крутого Роґуля» не могла спекатися враження… Привиду враження. Протягу біля серця… Осмикувала себе.

Де могла бачити?! Нікого не нагадує. Але. Обертання голови. Цей жест. Плебейський смішок…

— Даруйте, Ліліє Іванівно, — взяла свою мінералку Зірка. — Маю таке враження, що ми з вами десь бачилися.

Рука Тетяни Кулик ледь здригнулася, її келих цокнув об стіл. Командо помітив. Кулик помітила, що він помітив. А Командо завважив, що Кулик завважила, що він завважив її бентегу.

— Хіба на Венеційському кінофестивалі, — одхилилася на спинку кріселка Лілія Крутая. — Я стараюся не пропускати. Ну, за дружний колектив моєї фірми. Ви читали книжку про графа Монте Крісто? Гарна книжка, жизнєнна. У нашій сім’ї всі п’ють до дна. Маю тост. Незалежності не було й немає, бо бути не може. Вип’ємо ж за зменшення відсотка залежності! Це все, що може людина.

Будьмо! — перехилила першою.

Закашлялася, очі засльозилися, била себе кулаком у груди, не могла оговтатися. Махала офіціянтові рукою, давай, мовляв сумку. Той хапливо поставив тацю з шампанським, метнувся, допровадив сумку. Шкіряну. Радше, лайкову. Світлу, прикрашену насіченими на локшину шкіряними смужками і… Лайковими. Вигадливими. Квіточками. Цю квітку Зірка впізнала б із тисячі подібних.

Командо теж утупився в сумку. Саме таку квітку він підібрав з підлоги в будинку матері Лідки Олійник. Таких збігів не буває. Ось кого нагадує йому Крутая — жінку на кладовищі. Біля могили баби Наді. З двома жовтими тюльпанами.

Жива Крутая — покійна мати Олійник… Який зв’язок?

Крутая, зачувши музичку, підвелася і голосно оголосила: «Білий танець». Незграбно хитнулась перед Командо у кніксені. Трішки заточилася, випросталася. Схоже, стрімко тверезіла. Командо ви вів даму на кін. Гості заплескали. Зірка ледь підвелася. Кулик допомогла. Удвох зробили кілька кроків, Зірка схопилася за поручень, зблідла.

— Тобі зле?

— «Швидку»…

Кулик метнулася до капітана, тоді до Командо.

Білий «Крутий Роґуль» пришвидшено бурунив до найближчого причалу.

Еллі Ганській в Америці заталанило. Втім, у Біблії влучно підмічено: вогонь небесний полюбляє, аби на землі його чекала дбайливо розкладена ватра. Не минуло й тридцяти років навчання й праці, як американська блискавка кресонула в закладене Еллою ще в Україні багаття.

Що професорка медицини, ексклюзивна фахівчиня з постчорнобильської радіології, людина з феноменальним обдарованням лікувати людей флюїдами голосу дістала катедру в американському науковому центрі, не дивина. Що вона розпочала курс лекцій у престижному американському університеті, не вражало — ондо скільки наших за дипломованих нездар туди прогвинчуються. Що на дослідження власного голосу отримала американське фінансування і сучасно обладнану лабораторію з фахівцями в НАСА, мало б уже насторожити. А величезна, за вітчизняними, й досить пристойна за американськими мірками платня, плюс миттєве розв’язання всіх житейських проблем — уже не вкладалося в еміґрантські рамки.

Елла зробилася популярною в заокеанському науковому і квазінауковому світі, як ото футболіст Шева в Італії. Про свою планиду Ганська могла би повторити східного мудреця дотепника: чому, коли я кидаю в річку камінець, завжди потрапляю в центр концентричного кола? Елла втрапила в яблучко. Сказати, що на Еллу Ганську почалася в Америці мода — не перебільшення. Наїджені, напиті, нажиті в комфорті американи прагли екзотики, сенсацій, явлених чудес. Загадкова слов’янка з країни Чорнобиль дива творила.

Беручкий менеджмент першим відчув копальні царя Соломона в чеснотах тендітної, трохи по-жіночому манірної українки з великими сумними очима ельфа на блідому личку, і за кілька місяців сотворив із невідомої чужинки культову особу.

Підігріті професійним піаром можновладці та зірки різних мистецтв записувалися в чергу на її співочі лікувальні сеанси, розмітали за скаже ними цінами компакти сідішки з її вокалом.

Фахівці НАСА калькулювали прибутки від трансляції на орбіти пісень про сизокрилого птаха замість кілограмів піґулок, мікстур та медичного обладнання для лікування астронавтів.

— Якби ти знав, Юрку, як я хочу додому. До мами. До тебе в хату Щезника, до твоїх собачок.

Як справи у старої псиці… Рудої, так? Вилікував?

— Рудя померла. Її збив п’яний мотоцикліст…

Так, як вона, мене ніхто ніколи не любив… І не любить.

— Не край мені серця…

— Тобі додзвонився Зірчин чоловік?

— Ні. Маю нового номера, бо затероризували фани. Національна американська гра — не дати мені спокою. Запиши номер… Як Зірка?

— Загроза дочасних пологів не минула.

— Скільки місяців?

— У тім то й річ, що вісім із тижнем.

— Де вона? Я домовлюся з фахівцями, найліпшим у світі гінекологом з Охмадиту. Якщо він ще не виїхав до цивілізації…

— Було б не зайвим.

— Не лякай мене. Ти щось приховуєш?

— У неї дистрес. Бракує спротиву організму.

Схоже — не бореться за дитя.

— Причина?

— Ніхто не знає. Просто факт…

— Тому він мене розшукував?

— Не тільки. Просив зібрати довідки про одну з жертв теракту одинадцятого вересня. Треба прочесати всі реабілітаційні центри, куди їх завозили… Пиши. Олійник Лідія Ільківна. Або Крутая Лілія Іванівна.

— Про Олійник я дізнавалася. Вона загинула.

Передай Зірці — зроблю все. Хай тримається. Дай їм мого нового телефона.