Ліки від кохання та інші оповіді психотерапевта

З деякими пацієнтами легко. Вони приходять до мене вже готові до змін, і терапія протікає сама собою, без значних труднощів. Інколи мені потрібно докладати так мало зусиль, що я вигадую якісь вправи, ставлю пацієнтові запитання чи пропоную інтерпретацію життєвих подій просто для того, щоб переконати себе й пацієнта, що я необхідна дійова особа і без мене він сам не розбереться.

Марі не належала до легких пацієнтів. Кожне заняття з нею вимагало від мене значних зусиль. Її чоловік помер сім років тому, і, попри те, що вона вже три роки лікувалася в мене, вона все ще страшенно горювала. Вираз її обличчя був незмінним, так само як її уява, її тіло, її сексуальність, та й усе її життя. Упродовж тривалого періоду вона не реагувала на терапію і залишалася безживною під час наших занять, тому я мав виконувати роботу за двох. Навіть зараз, уже після того як її депресія минула, наша робота зовсім не просувалася вперед, а в наших стосунках зберігалися холод та відчуженість, і я ніяк не міг цього змінити.

Сьогодні ми не проводили заняття. Марі проходила опитування в іншого лікаря-консультанта, і я насолоджувався можливістю приділити їй час, але при цьому не виконувати службових обов’язків. Протягом кількох тижнів я вмовляв її сходити на консультацію до гіпнотерапевта. Хоча вона й опиралася будь-чому новому й особливо боялася гіпнозу, але врешті погодилася, тільки за умови, що я буду присутній протягом усього сеансу. Я не заперечував, бо мені самому сподобалась ідея просто сидіти, надавши змогу консультантові Майку С., моєму другові та колезі, виконувати свою роботу.

Більше того, роль спостерігача дасть мені виняткову можливість подивитися на Марі з іншого боку. Можливо, протягом цих трьох років я звик до Марі і моє ставлення до неї стало суб’єктивним. Можливо, вона й змінилася, але я цього не помітив. Можливо, інші оцінять її інакше, ніж я. Настав час спробувати подивитися на неї свіжим поглядом.

Марі мала іспанське коріння й емігрувала з Мексики вісімнадцять років тому. Її чоловік, якого вона зустріла, будучи студенткою університету в Мехіко, був хірургом. Він загинув в автомобільній катастрофі, коли одного вечора поспішав до лікарні на терміновий виклик. Винятково красива жінка, Марі була високою, мала чудову фігуру, у неї був чітко окреслений ніс та довге чорне волосся, яке вона зав’язувала у вузол на потилиці. Скільки їй років? На вигляд десь двадцять п’ять, можливо, без косметики — тридцять. Я не міг уявити, що їй було сорок.

Марі здавалася неприступною, і більшість людей не наважувалися навіть наблизитися до неї через її красу та зверхність. Я ж, навпаки, відчував до неї сильний потяг. Вона мене вразила, я хотів заспокоїти її, уявляв, що обіймаю її та відчуваю, як її тіло тане у моїх руках. Я не раз запитував себе, чому маю такі сильні почуття до неї. Марі нагадувала мені вродливу мамину подругу, яка носила таку саму зачіску і відігравала важливу роль у моїх підліткових сексуальних фантазіях. Можливо, це й так. Можливо, це просто тому, що мені приємно було почуватися єдиною довіреною особою та захисником цієї красуні.

Вона дуже добре приховувала свою депресію. Ніхто навіть не здогадувався, що вона відчуває, ніби її життя скінчилося; що вона безнадійно самотня; що вона плаче кожної ночі; що впродовж цих семи років після смерті свого чоловіка вона не мала жодних стосунків — та що там стосунків, вона навіть не розмовляла з іншими чоловіками.

Перші чотири роки після втрати Марі зовсім не підпускала до себе чоловіків. Останні два роки, коли її депресія трохи спала, вона дійшла висновку, що єдиним порятунком будуть нові романтичні стосунки. Але вона була така горда і неприступна, що жоден чоловік не хотів навіть наближатися до неї. Протягом кількох місяців я силувався спростувати її переконання, що життя, справжнє життя, лише тоді повне, коли в тебе є кохана людина. Я намагався розширити її обрії, розвинути нові інтереси, навчити її цінувати дружбу з жінками. Але все марно. Врешті я зрозумів, що її переконання були непохитними, і вирішив допомогти їй навчитися принаджувати чоловіків.

За чотири тижні до консультації в гіпнотерапевта з Марі стався нещасний випадок. Вона випала з вагону канатної дороги в Сан-Франциско. Вона зламала щелепу, у неї були значні пошкодження обличчя й шиї. Тиждень пролежавши в лікарні, вона мусила почати лікування з відновлення зубів у хірурга-стоматолога. У Марі був низький больовий поріг, і особливо чутливою вона була до зубного болю, тому боялася частих відвідувань стоматолога. До того ж вона пошкодила лицьовий нерв і постійно страждала від нестерпного болю. Ліки не допомагали, і, щоб хоч якось полегшити її страждання, я запропонував проконсультуватися з гіпнотерапевтом.

І в звичайних умовах Марі була складним пацієнтом, але після нещасного випадку стала ще більш упертою і вкрай уїдливою.

— Гіпноз діє тільки на тупих і безвольних людей. Це тому ви мені його пропонуєте?

— Марі, як я можу переконати вас, що гіпноз не має нічого спільного ні з силою волі, ні з інтелектом? Здатність піддаватися гіпнозу вроджена. Та й який ризик? Ви кажете мені, що ваш біль нестерпний, а тут є чудова можливість позбутися його за годину сеансу.

— Це може просто звучати для вас, але я не хочу, щоб з мене робили дурепу. Я бачила такі сеанси по телебаченню — жертви виглядають як справжні ідіоти. Вони думають, що плавають, коли стоять на твердій поверхні, чи що вони веслують, тоді як сидять на стільчику. Один чоловік висолопив язика і ніяк не міг сховати його назад.

— Якби я думав, що такі речі можуть трапитися зі мною, я теж переживав би. Але є різниця між тим гіпнозом, який показують по телебаченню, і тим, який використовується в медицині. Я сказав вам, чого ви точно можете очікувати від цього сеансу. Головне, що вас ніхто не збирається контролювати. Навпаки, ви зможете відкрити для себе такий психічний стан, де ви самі будете контролювати свій біль. А ваші слова звучать так, ніби ви не довіряєте мені як лікарю та й лікарям взагалі.

— Якби лікарі заслуговували на довіру, вони б вчасно викликали нейрохірурга і мій чоловік був би живий!

— Сьогодні ми згадали так багато проблем: ваш біль, ваше занепокоєння (і нерозуміння) щодо гіпнозу, ваш страх виглядати по-ідіотськи, ваша злість та недовіра до лікарів, разом зі мною, — я не знаю, за що братися спочатку. Ви відчуваєте те саме? Із чого ми повинні почати сьогодні?

— Ви ж лікар, а не я.

І таким чином тривала терапія. Марі повсякчас була роздратованою, неприязною і, попри очевидну вдячність мені, часто саркастичною та зухвалою. Вона ніколи не фокусувалася на якійсь одній проблемі, а швидко переходила до іншої скарги. Інколи вона спохоплювалася і вибачалася за свою стервозність, але незмінно за кілька хвилин знову ставала роздратованою й починала жаліти себе. Я знав: найбільше, що я можу зробити для неї, особливо в такий кризовий час, — це підтримати наші стосунки та спонукати й далі відвідувати заняття. Отож, я терпів, але моє терпіння мало свої межі, і я відчув полегшення, коли поділився цим тягарем з Майком.

Також я хотів здобути підтримку від свого колеги. Саме це було моїм прихованим мотивом, коли я запросив його проконсультувати мою пацієнтку. Я хотів, щоб хтось інший оцінив мою роботу з Марі, щоб хтось сказав мені: «А вона таки міцний горішок. Тобі довелося добряче попрацювати». Мої потреби не відповідали інтересам Марі. Я не хотів, щоб Майк провів одну спокійну та просту консультацію, я хотів, щоб він вступив у боротьбу, як це зробив я. Так, я припускаю, що якась частина мене виступала за те, щоб Марі зчинила Майку халепу: «Ну ж бо, Марі, покажи себе!»

Але, на мій подив, сеанс минув гладко. Марі добре піддавалася гіпнозу, Майк швидко вмовив її і пояснив, як треба входити в транс. Потім він спрямував свої зусилля на її біль, використовуючи техніку анестезії. Він попросив її уявити себе в кріслі стоматолога, коли їй роблять ін’єкцію новокаїну.

— Подумайте про вашу щелепу та щоку, які все більше й більше терпнуть. Зараз ваша щока зовсім затерпла, доторкніться до неї рукою і переконайтеся самі. Подумайте про вашу руку як про джерело нечутливості. Вона затерпла, коли ви торкнулися нею до нечутливої щоки, і може передати цю нечутливість до будь-якої частини тіла.

Після цього Марі було вже легко передати свою нечутливість до болючих ділянок на обличчі та шиї. Чудово. Я побачив справжнє полегшення на її обличчі.

Потім Майк поговорив з нею про біль. По-перше, описав їй функцію болю: він слугував за попередження, щоб повідомляти їй, наскільки вона може рухати щелепою і як інтенсивно може жувати. Функціональний біль був необхідний, на відміну від непотрібного болю, який з’являвся через пошкоджені, подразнені нерви і не виконував ніякої корисної функції.

Майк запропонував Марі для початку вивчити її біль: навчитися розрізняти функціональний та непотрібний біль. Найкращим способом зробити це було почати ставити правильні запитання й обговорити біль зі своїм стоматологом ще до хірургічного втручання: лікар — єдиний, хто достеменно знає, що відбувається з її обличчям та ротом.

Твердження Майка були зрозумілими і подавалися в чудовому поєднанні професіоналізму та турботи. Вони з Марі уважно дивилися одне на одного певний час. Потім вона посміхнулася і кивнула головою. Він зрозумів, що вона отримала й зрозуміла його повідомлення.

Майк, вочевидь задоволений відповіддю Марі, перейшов до свого фінального завдання. Марі була затятим курцем, і однією з причин, чому вона погодилася на гіпноз, було переконання, що це допоможе їй кинути курити. Майк, експерт у цьому питанні, вдався до добре відпрацьованої та не раз випробуваної презентації. Він підкреслив три основних пункти: вона хотіла жити, вона потребувала свого тіла, щоб жити, і останнє — сигарети були отрутою для її тіла.

Щоб краще пояснити, Майк навів приклад:

— Подумайте про свого собаку чи, якщо у вас його немає, вигадайте собі домашнього улюбленця. А тепер уявіть бляшанки із собачою їжею, на яких наліплені етикетки з написом «отрута». Ви ж не будете годувати свого песика отруєною собачою їжею, чи не так? — І знову Марі і Майк зустрілися поглядами, і знову Марі посміхнулася та кивнула. Хоча Майк знав, що його пацієнтка зрозуміла основну ідею, проте він вирішив чітко їй повторити для певності: — Тоді чому ж ви не ставитеся до власного тіла так, як ви ставилися б до свого песика?

Решту часу він пояснював їй методи самогіпнозу і навчав, як боротися з нездоланним бажанням викурити сигарету за допомогою автогіпнозу та підвищеної усвідомленості (гіперусвідомленості) того факту, що їй потрібне тіло, щоб жити, і що вона отруює його.

Це була чудова консультація. Майк виконав неймовірну роботу: він встановив ефективний зв’язок з Марі й успішно досягнув поставлених цілей. Марі вийшла з кабінету цілком задоволена і лікарем, і роботою, яку вони здійснили.

Згодом я обміркував заняття, яке ми провели втрьох. Хоча така консультація і сподобалась мені з фахової точки зору, я не отримав персональної підтримки та оцінки, на яку сподівався. Звичайно, Майк і гадки не мав, чого я насправді хотів від нього. Я сам навряд чи спромігся б сформулювати свої незрілі вимоги до мого колеги, тим паче підлеглого. Більше того, він міг навіть не здогадуватися, якою складною пацієнткою була Марі та яку величезну роботу я вже провів: з ним вона вдавала, вочевидь, винятково через свою норовливість, зразкову пацієнтку.

Звичайно, всіма цими думками я не поділився ні з Майком, ні з Марі. Пізніше я подумав про них обох — про їхні нездійснені бажання, їхні приховані образи і думки щодо сеансу. Припустімо, що через рік Майк, Марі і я напишемо спогади про цей епізод. Наскільки наші думки будуть збігатися? Я підозрював, що кожен з нас навряд чи зможе розповісти щось про це заняття з точки зору іншого. Але чому рік? Чи зможемо ми написати про це через тиждень? А просто зараз? Повернутися до цього й записати реальну історію сеансу з усіма подробицями?

Це не якесь банальне запитання. Із власного досвіду можу сказати, що пацієнти надають перевагу обговоренню подій, які відбувалися колись давно, а психотерапевти зазвичай вірять, що можуть реконструювати життя на основі цих спогадів: можуть проаналізувати критичні події раннього дитинства, справжню сутність стосунків з кожним із батьків, стосунки між батьками, між братами та сестрами, родичами, ставлення до сімейних цінностей, внутрішні переживання через страх та психологічні травми, які сталися у ранні роки, дружні стосунки в дитячому та підлітковому віці.

Хоча чи може психотерапевт, або історик, або біограф реконструювати життя хоч у якійсь мірі точно, якщо ми самі не можемо згадати, що відбувалося протягом однієї години? Кілька років тому я проводив експеримент, під час якого я і моя пацієнтка записували власне бачення низки наших занять.

Пізніше, коли ми порівнювали, було важко повірити, що ми описували один і той самий сеанс. Навіть наші уявлення про те, що було корисним, різнилися. Мої чіткі інтерпретації? Вона ніколи не слухала їх! Натомість вона пам’ятала мої особисті коментарі, якими я хотів її підтримати[24].

У таких випадках потребуєш об’єктивної оцінки реальності або ж офіційної світлини, на якій буде чітко зафіксовано мить сеансу. Страшно усвідомлювати, що реальність — це ілюзія, у кращому разі погодження різного сприйняття учасників.

Якби мені потрібно було написати конспект того заняття, я б описав тільки два «реальні» епізоди: Марі двічі зустрілася поглядом з Майком, при цьому вона посміхалася та кивала головою. Перша усмішка була після рекомендацій Майка детально обговорити її біль зі стоматологом, а друга — коли він пояснював їй, що вона не погодиться годувати свого пса отруєною їжею.

Пізніше в мене була тривала розмова з Майком про це заняття. З фахової точки зору він оцінив консультацію як успішну. Марі добре піддавалася гіпнозу, і він досягнув усіх цілей. Окрім того, це справило особисто на нього позитивний ефект після поганого тижня, протягом якого йому довелося госпіталізувати двох пацієнтів і виникла сутичка із завідувачем відділення. Крім того, йому було приємно, що я побачив його компетентну й ефективну роботу. Він був молодший за мене і завжди поважав мою працю. Моя гарна думка про нього дійсно багато важила. За іронією долі він одержав від мене те, чого я хотів від нього.

Я запитав його про дві посмішки. Він добре пам’ятав їх і припустив, що вони свідчили про вплив і зв’язок. Посмішки, які з’явилися на обличчі Марі, коли він спілкувався з нею, переконали його, що вона все зрозуміла і сприйняла.

Хоча я сам, як людина, яка знала Марі набагато довше, інтерпретував ці посмішки зовсім інакше. Розгляньмо першу, коли Майк порадив Марі дістати більше інформації від свого щелепно-лицьового хірурга, доктора З. Адже їхні стосунки — це ціла історія!

Уперше вона зустріла його двадцять років тому, коли вони разом навчалися в коледжі в Мехіко. У той час він наполегливо, але безуспішно залицявся до неї. Потім вона не спілкувалася з ним аж до загибелі її чоловіка. Доктор З. також емігрував до Сполучених Штатів, працював у тій самій лікарні, куди привезли її чоловіка після аварії, і був головним джерелом медичної інформації та підтримки для Марі під час тих двох тижнів, коли її чоловік лежав у комі зі смертельною травмою голови.

Майже одразу після смерті її чоловіка доктор З., попри те що мав дружину і п’ятьох дітей, знову почав залицятися до Марі і відновив свої сексуальні домагання. Вона навідріз відмовила йому, але він не зупинявся. Надзвонював, переслідував у церкві, навіть у залі суду (вона подала на лікарню позов за недбальство), підморгував їй та кидав хтиві погляди. Марі вважала його поведінку мерзенною та все різкіше йому відмовляла. Доктор З. опанував себе лише тоді, коли вона заявила, що він викликає в неї огиду і що він останній чоловік на світі, з яким вона зав’язала б стосунки, і пригрозила все розказати його дружині (доволі грізній жінці), якщо він не дасть їй спокою.

Коли Марі випала з кабіни канатної дороги, вона вдарилася головою та пролежала непритомною близько години. Вона прийшла до тями від жахливого болю і відчула себе страшенно самотньою: вона не мала друзів, а дві її доньки проводили канікули в Європі. Коли медсестра в реанімації запитала, як звати її лікаря, вона простогнала: «Покличте доктора З.» Він вважався найбільш талановитим та досвідченим хірургом-стоматологом у місті, і Марі подумала, що не варто ризикувати, звертаючись до невідомого лікаря.

Доктор З. був доволі стриманим, коли займався складними хірургічними маніпуляціями (треба визнати, виконав свою роботу чудово), але після операції він знову взявся за своє. Він був уїдливим, владним і, мені здається, навіть садистом. Переконавши самого себе, що Марі — істеричка і занадто гостро реагує на післяопераційний період, він відмовився призначити їй знеболювальні та заспокійливі препарати. Він лякав її безцеремонними заявами про небезпечні ускладнення чи можливе спотворення обличчя після операції, а також погрожував відмовитися її лікувати, якщо вона не припинить скаржитися. Коли я розмовляв з доктором З. про необхідність болезаспокійливих, він агресивно нагадав мені, що знає про хірургічний біль більше, ніж я. Можливо, зауважив він, мені набридло балакати і я вирішив змінити спеціальність. Мені нічого не залишалося, як виписати Марі заспокійливий препарат таємно.

Я слухав протягом багатьох годин, як Марі скаржилася на свій біль та на доктора З. (який, як вона вважала, лікував би її краще, якби вона, навіть зараз, незважаючи на пошматоване обличчя, де не стихав біль, відповіла на його сексуальні загравання). Візити в його стоматологічний кабінет були принизливими: щоразу, коли його асистент виходив з кімнати, доктор З. робив Марі непристойні натяки і намагався торкнутися її грудей.

Не знаючи, як допомогти Марі в ситуації з доктором З., я наполегливо рекомендував їй змінити лікаря. Я попросив її принаймні проконсультуватися з іншим стоматологом і дав кілька візитівок хороших лікарів. Вона ненавиділа те, що з нею відбувалося, вона ненавиділа доктора З., але на мої пропозиції реагувала словами «але…» або «так, але…». Вона казала так повсякчас і була справжнім майстром цієї справи (мовою фахівців це називається «скаржник, що відхиляє допомогу»). Її головне «але» полягало в тому, що доктор З. працює з нею від самого початку і лише він дійсно знає, що відбувається у неї в роті. Її лякала можливість назавжди залишитися зі спотвореним обличчям. (Марі завжди страшенно переймалася своєю зовнішністю, а зараз навіть ще більше — через те, що була самотньою.) Ніщо — ні злість, ні гордість, ні неприємні доторки до її грудей — не могли переважити її потребу функціонального і косметичного відновлення.

Був ще один додатковий і важливий чинник. Оскільки вагон канатної дороги нахилився, спричинивши її падіння, коли вона виходила з нього, Марі ініціювала позов проти міста. Через свою травму Марі втратила роботу, а її фінансове становище було вкрай нестабільним. Вона розраховувала на значну фінансову компенсацію, але боялася налаштувати проти себе доктора З., чиї важливі свідчення про ступінь її травмування могли зіграти вирішальну роль для перемоги Марі.

Отже, Марі і доктор З. змушені були вести складну гру, до умов якої належали: презирство до хірурга, позов на мільйон доларів, зламана щелепа, кілька вибитих зубів та облапані груди. Саме в цю неймовірну плутанину Майк — звісно, не знаючи правди, — вніс свою невинну та, здавалося, раціональну ідею, щоб лікар Марі допоміг їй зрозуміти свій біль. Тоді Марі поміхнулася вперше.

Удруге вона посміхнулася, коли Майк поставив схоже простодушне запитання: «Чи будете ви годувати свого собаку отруєною їжею?»

За цією посмішкою також ховалась історія. Дев’ять років тому Марі та Чарлз, її чоловік, завели пса — незграбну таксу, яку звали Елмер. Хоча Елмер насправді був псом Чарлза, а Марі не любила собак, вона поступово звикла і прив’язалася до Елмера, який багато років спав у її ліжку.

Елмер старішав, ставав примхливим, важко переносив артрит, а після смерті Чарлза вимагав багато уваги від Марі, чим, вочевидь, зробив їй послугу. Вимушена зайнятість стає порятунком для людей, які горюють через втрату близької людини, і Елмер забезпечив благословенну змогу відволіктися на ранніх стадіях жалоби. (У нашій культурі це можуть бути навіть клопоти щодо організації похорону та паперові справи, як-от питання медичного страхування померлого чи оформлення документів на нерухомість.)

Через рік психотерапії депресія Марі почала потроху минати, і вона заповзялася впорядковувати своє життя. Вона була переконана, що може бути щасливою лише із кимось. Інший вид стосунків, на кшталт дружби, не влаштовував її, і тому вона просто перечікувала до того часу, поки в її житті не з’явиться новий чоловік.

Але Елмер виявився головною перешкодою на шляху Марі до нового життя. Вона була сповнена рішучості знайти чоловіка, хоча Елмер явно вважав, що він єдиний мужчина в домі і цього достатньо. Він вив і кидався на незнайомців, особливо на чоловіків. Він став упертим та неслухняним: відмовлявся ходити в туалет надворі, а коли його заводили в дім, заливав килим у вітальні. Жодне дресирування чи покарання не було ефективним. Якщо Марі залишала його надворі, він вив безперестанку, та так, що навіть ті сусіди, які жили за кілька будинків, телефонували їй і спочатку просили, а відтак вимагали, щоб вона щось із ним зробила. Якщо вона його карала, Елмер у відповідь залишав калюжі по всіх кімнатах.

Запах Елмера пронизав увесь будинок. Він бив у ніс відвідувачам ще біля вхідних дверей, і ніякі провітрювання, чистка килимів шампунем, дезодорування чи напахчування парфумами не могли очистити будинок Марі. Вона соромилася запрошувати гостей додому і намагалася перенести зустрічі в ресторани. Поступово вона втратила надію влаштувати своє життя.

Я і так не люблю собак, але гіршого за цього, здавалося, ще треба пошукати. Я бачив Елмера всього раз, коли Марі взяла його із собою на заняття — гидке невиховане створіння, він гарчав і з шумом вилизував свої геніталії впродовж усього сеансу. Можливо, саме тоді я вирішив, що Елмера треба десь подіти. Я не міг дозволити йому зруйнувати життя Марі. Чи моє.

Але тут були серйозні перешкоди. І не тому, що Марі не могла зважитись. У її будинку мешкав ще один забруднювач повітря — орендарка, яка, за словами Марі, сиділа на специфічній дієті — вживала гнилу рибу. У цій ситуації Марі діяла рішуче. Вона прислухалася до моєї поради відверто поговорити із цією жінкою. А коли та відмовилася змінювати свої звички, Марі, майже не вагаючись, виселила її.

Але моя пацієнтка почувалася заручником Елмера. Він був псом Чарлза, і для неї він залишався частинкою Чарлза. Ми з Марі безкінечно обговорювали різні варіанти. Повне й дуже дороге ветеринарне обстеження та лікування нетримання сечі допомогли мало. Відвідування зоопсихолога та дресирувальника не принесли успіху. Потроху Марі із сумом усвідомила, що вони мають розлучитися. Вона обдзвонила всіх своїх приятелів з пропозицією віддати Елмера, але ніхто не був таким дурним, щоб забрати до себе цього пса. Вона розмістила оголошення в газеті, але навіть обіцянка безкоштовної собачої їжі нікого не спокусила.

Здавалося, було тільки одне правильне рішення. Її доньки, приятелі та навіть ветеринар переконували Марі приспати Елмера. І, звичайно, я сам непомітно підштовхував її до цього рішення. Нарешті Марі погодилась. І одного похмурого ранку вона з Елмером востаннє вирушила до ветеринара.

Водночас з’явилась нова проблема. Батько Марі, який жив у Мексиці, став таким немічним, що вона розмірковувала про те, щоб забрати його до себе. Мені здавалося, це було не дуже вдале рішення, оскільки вона завжди боялася свого батька і відчувала неприязнь до нього; вона роками навіть не розмовляла з ним. Насправді вісімнадцять років тому саме бажання втекти від його тиранії спонукало її емігрувати до Сполучених Штатів. Ідея запросити його жити до себе виникла радше через її почуття провини, аніж через турботу та любов. Указуючи на це Марі, я заодно запитав: а чи взагалі розважливо виривати вісімдесятирічного чоловіка, який зовсім не знає англійської мови, з його звичного оточення? Урешті вона погодилася і знайшла йому доглядальницю в Мексиці.

Як Марі ставилася до психотерапії? Вона часто жартувала зі своїми приятелями: «Вам обов’язково треба сходити до психотерапевта. Вони чудові. По-перше, вони накажуть вам виселити вашого орендаря. Потім порадять відправити вашого батька до будинку для людей похилого віку. І нарешті, вони змусять вас вбити вашого пса!»

І ось вона посміхнулася, коли Майк схилився до неї і ввічливо запитав: «Ви ж не будете годувати свого песика отруєною їжею, чи не так?»

Отож, як на мене, причини двох посмішок Марі зовсім не збігалися з тим, про що думав Майк, — вони були виявом іронії, жінка ніби промовляла: «Якби ви тільки знали…» Коли Майк радив їй поговорити зі своїм хірургом, я уявляв, що вона думала: «Поговорити з доктором З.! Оце прикол! Я поговорю! Коли він мене вилікує і мій судовий процес закінчиться, я поговорю і з ним, і взагалі з кожним, кого я знаю. Я всім розповім про цього виродка, і так голосно, що йому аж вуха закладе».

Її усмішка щодо отруєної їжі для пса була так само іронічною. Вона думала: «О, я не буду давати псу отруйну їжу — лише тоді, коли він стане старим або надто надокучливим. Тоді я просто вб’ю його!»

Коли на нашому наступному індивідуальному занятті ми обговорювали консультацію з гіпнотерапевтом, я запитав про дві її посмішки. Вона пам’ятала кожну з них дуже добре.

— Коли доктор С. порадив мені поговорити з доктором З. про мій біль, мені раптом стало дуже соромно. Я стурбувалася, чи розповіли ви йому про мене і доктора З. Мені дуже сподобався доктор С. Він дуже привабливий, він саме такий чоловік, якого я хотіла би бачити поряд.

— А усмішка, Марі?

— Ну, вочевидь, я була збентежена. Доктор С. подумав, що я шльондра? Якби я подумала про це (а я цього не роблю), гадаю, що все зводиться до банального бартеру — я улещую доктора З., потураю його гидким маленьким примхам в обмін на допомогу у моїй судовій справі.

— А все-таки, що там з усмішкою?

— Моя усмішка означала… А чому ви так цікавитеся моєю усмішкою?

— Кажіть далі.

— Гадаю, своєю усмішкою я хотіла сказати: «Будь ласка, докторе С., давайте поговоримо про щось інше. Не запитуйте мене більше про доктора З. Я сподіваюся, що ви не знаєте, що відбулося між нами».

Друга усмішка? Друга усмішка не була, як думав я, виявом іронії і зовсім не стосувалася турботи про її пса, а означала дещо інше.

— Мені стало смішно, коли доктор С. розводився про собаку й отруту. Я знала, що ви не казали йому про Елмера — бо тоді він не обрав би для прикладу собаку, щоб бути більш переконливим.

— І?..

— Ну, таке важко сказати… Але, попри те, що я не показую цього — я зовсім не вмію дякувати, — я справді ціную все, що ви зробили за ці останні місяці. Без вас у мене нічого б не вийшло. Я ж розповідала вам жарт про психотерапевта (мої приятелі обожнюють його): спочатку ваш орендар, потім ваш батько, а тоді вас змушують вбити пса!

— І?..

— І я думаю, що ви переоцінюєте свою роль як лікаря… От бачите, я попереджала, що це буде важка розмова. Я вважаю, що від психотерапевтів не очікують прямих порад. Можливо, ви просто дозволили вашим особистим почуттям до собак та батьків вийти з-під контролю!

— То що ж означала усмішка?

— О Боже, от ви впертий! Усмішка означала: «Так, так, докторе С., я зрозуміла. А зараз давайте швидко змінимо тему. Не запитуйте мене більше про мого пса. Я не хочу, щоб доктор Ялом кепсько виглядав у ваших очах».

У мене були змішані почуття, і я не знав, що їй відповісти. Невже вона мала рацію? Невже я справді дозволив своїм почуттям зробити мене суб’єктивним? Чим більше я думав про це, тим більше переконувався, що вона помиляється. Я завжди мав теплі почуття до свого батька і радо відгукнувся б на можливість запросити його пожити в мене. А собаки? Це правда, мені не подобався Елмер, я ніколи не цікавився собаками, але я знав про цю свою особливість і раніше. Будь-хто, довідавшись про ситуацію Марі, порадив би їй позбутися Елмера. Так, я був певен, що діяв у її інтересах. Хоча мені було незручно слухати, як Марі намагається довести мій професіоналізм і захистити мене як фахівця. Це здавалося якоюсь змовою — ніби я припускав, що мені було що приховувати. Я також розумів, що вона подякувала мені, і це було дуже приємно.

Наша дискусія про усмішки дала нам так багато нового матеріалу, що я змушений був відкласти вбік свої роздуми про різні погляди на реальність та допомагав Марі дослідити її презирство до самої себе через те, що вона змогла піти на компроміс із доктором З. Вона також висловила свої почуття щодо мене з більшою чесністю, ніж раніше: її страх бути залежною, її вдячність та злість.

Гіпноз допоміг їй перетерпіти біль протягом трьох місяців, поки її поламана щелепа не зрослася — лікування було цілком завершене, а біль через пошкодження лицьового нерва ущух. Її депресія минала, як минав і її гнів; хоча, незважаючи на ці покращення, мені досі не вдавалося змінити Марі так, як я хотів. Вона залишалася гордою, охочою до критики та опиралася новим ідеям. Ми й надалі зустрічалися, але в нас залишалося все менше і менше тем для обговорення; і врешті, кілька місяців потому, ми погодилися, що наша спільна робота добігла кінця. Марі приходила до мене проконсультуватися з деяких незначних питань раз на кілька місяців наступні чотири роки; і після цього ми більше ніколи не бачилися.

Судова тяганина тривала три роки, і Марі отримала таку маленьку суму компенсації, що було просто смішно. До того часу її злість на доктора З. минула, і вона забула про своє рішення сказати йому всю правду. Урешті вона вийшла заміж за милого літнього чоловіка. Я не впевнений, чи зараз вона справді щаслива. Але вона більше не викурила жодної сигарети.

Консультація Марі була доказом обмеженого пізнання. Хоча вона, Майк і я були разом на тому занятті, кожен з нас здобув зовсім інакший, непередбачуваний досвід. Те заняття було своєрідним триптихом, кожна панель якого відображала бачення перспективи та відтінків, потреби свого творця. Можливо, якби я розповів Майку детальніше про Марі, його частина сеансу більше була б схожа на мою. Але, зі свого досвіду сотень занять з нею, що я міг розповісти? Про моє роздратування? Мою нетерплячість? Жалість до себе за те, що так довго не міг допомогти Марі? Моє задоволення, коли намітилися певні ознаки прогресу? Моє сексуальне збудження? Мою інтелектуальну допитливість? Моє бажання змінити погляди Марі, навчити її зазирати всередину себе, мріяти, фантазувати, розширювати свої обрії?

Але навіть якби я витратив багато годин, щоб розповісти Майку про свою пацієнтку, я все одно не зміг би як слід поділитися своїм досвідом співпраці з Марі. Моє враження про неї, моє задоволення, моя нетерплячість зовсім не такі, як з іншими пацієнтами, які були в мене раніше. Я хочу знайти відповідні слова, метафори, аналогії, але мені це не дуже добре вдається, це не допомагає; вони є лише слабким наближенням до дивовижних образів, які спалахували в моїй свідомості.

Існує безліч речей, які перешкоджають нам вивчити інших людей. До винаходу стетоскопа лікар слухав серце, притуливши вухо до грудної клітки пацієнта. Уявіть дві свідомості, які щільно переплелися між собою і, як інфузорії, обмінюються мікроядрами, безпосередньо передаючи уявні образи: це було б унікальним поєднанням.

Можливо, десь через тисячоліття такі об’єднання і будуть існувати — остаточна протиотрута від самотності, кінець приватному життю. Однак на сьогодні існують важкопереборні перешкоди на шляху до такого злиття інтелектів.

По-перше, існує відмінність між образом і мовленням. Розум користується образами, але для того, щоб спілкуватися з іншими, ми маємо перевести їх у думку, а відтак — думку в слова. Цей рух від образу до думки і від думки до слова дуже підступний. Трапляються драматичні невдачі: багата, рельєфна текстура образу, його неймовірна пластичність та гнучкість, його емоційне забарвлення — усе втрачається, коли образ передається мовними засобами.

Видатні митці роблять спроби передати образи через натяки, метафори, мовну майстерність — вони намагаються викликати такі самі образи в читача. Але врешті усвідомлюють, що неадекватність їхніх засобів не може допомогти виконати це завдання. Ось що писав про це Флобер у своєму романі «Мадам Боварі»:

…Правдива повнота душі виливається в найпустіших фігурах мови… Адже ніхто ніколи не може висловити точно ні своїх бажань, ні своїх думок, ні своїх болінь, адже людська мова подібна до щербатого чавуна, і ми торохтимо на ній, мов ведмедям до танцю, в той час як нам хотілося б розчулити своєю музикою зорі в небі…[25]

Ще одна причина, чому ми не здатні пізнати до кінця іншу людину, це те, що всі ми вибірково ставимось до того, що хочемо показати. Марі очікувала, що Майк допоможе розібратися в її простих проблемах — як контролювати біль та кинути курити, і тому вирішила бути не до кінця відвертою. Унаслідок цього він неправильно зрозумів значення її посмішок. Я знав про Марі та про її посмішки більше. Але також неправильно інтерпретував їх: усе, що я довідався про неї, було лише маленьким фрагментом того, що вона могла б розповісти.

Якось у мене в групі був пацієнт, який протягом двох років лікування рідко звертався до мене прямо. Одного дня Джей здивував мене та інших членів групи, коли сказав («зізнався» буде кращим словом), що все, що він будь-коли казав у групі, — його реакція на інших, його одкровення, його злість і навіть слова турботи — все це було сказано для мене. Джей перелічив усі події з життя своєї родини, коли він потребував батьківської любові, але ніколи не просив — і не міг просити. У групі він брав участь у багатьох рольових іграх, але не тому, що це йому подобалося, а через те, що міг більше співпрацювати зі мною. Коли він нібито говорив до когось у групі, від говорив крізь нього до мене, оскільки повсякчас шукав мого схвалення та підтримки.

Тої миті одкровення все моє уявлення про Джея розбилося вщент. Я подумав, що ще тиждень тому, місяць, навіть шість місяців тому я міг сказати, що знаю його дуже добре. Але, як виявилось, я ніколи не знав справжнього, прихованого Джея; і після його сповіді мені належало реконструювати його образ і дати інше значення пережитим ним подіям. Однак як довго існуватиме цей новий мінливий Джей? Скільки часу мине до того, коли з’являться нові секрети? І як давно він відкрив цей новий пласт? Я знав, що в майбутньому могла з’явитися невизначена кількість різних Джеїв. І мені ніколи не вдасться упіймати «справжнього».

Третя перешкода на шляху до повного розуміння іншої особи полягає не в тому, що людина не хоче чимось ділитись, а у тому, що навіть якщо вона й розповіла всю правду, то слухач може подумати зовсім протилежне і по-своєму інтерпретувати оповідача.

Навряд чи образ в уяві «отримувача» буде збігатися з образом «відправника».

Помилки під час передачі ускладнюються помилками, що виникають через нашу упередженість. Ми неправильно розуміємо інших людей і змушуємо їх використовувати ідеї та образи, які ми самі обираємо. Цей процес дуже гарно описав Пруст[26]:

Ми запаковуємо фізичні контури людини, яку вперше бачимо, в наші уявлення про неї, і в остаточну картинку ми додаємо ще наше враження, яке й має головне значення. Урешті цей образ розширюється, ми домальовуємо лінії щік, форму носа, вони гармонійно збігаються зі звуком голосу, і ось вже людина, яка до цього була для нас лише прозорою упаковкою, наповнюється необхідною інформацією. Таким чином, щоразу, коли ми бачимо обличчя чи чуємо голос, ми більше покладаємось на наше уявлення про людину, яку ми бачимо перед собою і яку чуємо[27].

«Щоразу, коли ми бачимо обличчя… покладаємось на наше уявлення про людину, яку ми бачимо перед собою і яку чуємо» — ці слова дають ключ до розуміння багатьох нещасливих стосунків. Ден, один з моїх пацієнтів, займався медитацією, і на заняттях він виконував вправу treposa, коли двоє людей тримають один одного за руки кілька хвилин, дивляться один одному в очі, глибоко медитують, а потім повторюють те саме з іншим партнером. Ден виконував таку вправу багато разів і вже міг легко розрізнити учасників групи: до когось він не відчував жодної прихильності, тоді як з іншими у нього виникли тісні зв’язки, а з однією людиною він навіть відчув таке сильне й непереборне почуття, що, за його словами, кожного разу під час цієї вправи йому здавалося, ніби в нього виникає духовний зв’язок зі спорідненою душею.

Коли ми з Деном говорили на цю тему, я був змушений стримувати свій скептицизм та раціоналізм: «Духовний зв’язок, невже? Дене, ми маємо справу з аутистичними стосунками! Ви не знаєте цієї людини. Як і казав Пруст, ви самі наділили цю людину всіма рисами, які вам подобаються. А потім закохалися у власне творіння».

Звичайно, я ніколи відкрито не демонстрував своїх почуттів. Не думаю, що Ден хотів би працювати з таким лікарем-скептиком. Хоча я впевнений, що по-різному виявляв своє ставлення: глузливий погляд, розрахунок часу для коментарів та запитань, моє захоплення одними темами і байдужість до інших.

Ден зрозумів ці неприємні натяки і на свій захист процитував Ніцше, який сказав, що, коли ви вперше зустрічаєте когось, то ви знаєте все про цю людину; на наступній зустрічі ви вже засліплені своєю мудрістю. Ніцше був дуже авторитетним психологом для мене, і ця цитата змусила мене взяти паузу. Можливо, на першій зустрічі ми не дуже обережні; можливо, людина ще не зрозуміла, з ким спілкується. Можливо, перші враження точніші за другі чи треті. Але до духовного зв’язку ще дуже далеко. Крім того, хоча Ніцше і зробив багато передбачень у різних сферах, він не був експертом з міжособистісних відносин — я не знав нікого, хто жив би більш ізольованим життям, ніж він.

Чи мав Ден рацію? Невже він відкрив, використовуючи якийсь містичний канал, щось життєво важливе і справжнє у вивченні іншої людини? Чи він просто взяв свої власні ідеї та бажання й наклав їх на чийсь профіль — профіль, який він вважав привабливим лише тому, що той викликав у нього асоціації із затишком, любов’ю, турботою?

Ми ніколи не могли перевірити, як діє treposa, оскільки такі сеанси медитації зазвичай мали відбуватися за правилом «шляхетного мовчання»: під час treposa не можна говорити. Але кілька разів, коли Ден зустрічав якусь жінку, він намагався подивитися їй в очі й так перевіряв духовний зв’язок з нею. І часто його новий духовний союз виявлявся міражем. Зазвичай жінки були розчаровані чи налякані його припущеннями, що між ними існує тісний зв’язок. Часто Ден потребував багато часу, щоб зрозуміти це. Інколи картаючи себе за жорстокість, я розумів, що потрібно відкрити йому очі на реальність.

— Дене, можливо, ви хочете зблизитися з Діаною, ймовірно, вона натякнула на можливість ваших стосунків у майбутньому, але давайте подивимося на факти. Вона не відповідає на ваші дзвінки, вона довго жила з чоловіком, і зараз вони розходяться, вона переїжджає до когось іншого. Послухайте те, що вона вам каже.

Якось Ден побачив найбільший духовний зв’язок з однією жінкою. У них відбувся короткий роман. Але кохання минуло дуже швидко. Інколи кохання зникає, залишаючи тихий біль, інколи воно перетворюється на жорстокі взаємні звинувачення та ревнощі. По всьому і Ден, і його кохана чи навіть обоє страждали на депресію. Яким би не було кохання, результат був один і той самий: ніхто не отримував того, що хотів.

Я переконаний, що під час своїх перших захопливих зустрічей Ден і та жінка не зрозуміли, що вони побачили одне в одному. Кожен бачив лише відображення свого власного благального погляду пораненої людини, але їм здалося, що це справжнє бажання і любов. Обоє були пташенятами зі зламаними крилами і намагалися літати, тримаючись за здорове крило іншого. Люди, які відчувають порожнечу, ніколи не зможуть вилікуватися за допомогою іншої пораненої людини. І тому дві пташки зі зламаними крилами паруються й намагаються хоч якось полетіти. Та ніяке терпіння не допоможе їм злетіти; і врешті вони мають розлучитися й лікувати свої рани нарізно.

Нездатність пізнати іншу людину пов’язана не лише з проблемами, які я описав, — глибинність структури образів та мовлення, зумисна чи несвідома потайливість людини, неможливість добре розгледіти іншого, — але також з надзвичайним багатством і складністю кожної окремої особистості. Найновіші дослідницькі програми розшифровують електричну та біохімічну активність мозку, проте людські переживання настільки складні, що жодні технології ніколи не зможуть їх пояснити.

Джуліан Барнс[28] у своєму романі «Папуга Флобера» у блискучій та чудернацькій манері зобразив нескінченну заплутаність людської особистості. Автор намагався дослідити справжнього Флобера, людину з плоті та крові, яка ховалася за публічним образом письменника. Розчарувавшись у традиційних методах біографів, Барнс спробував зрозуміти сутність Флобера інакше і використовував власні підходи: він дізнавався про його зацікавленість поїздами, про тварин, до яких письменник відчував неабияку прихильність, а також про різні методи (і барви), за допомогою яких він описував очі Емми Боварі.

Барнс, звичайно, так і не зміг зрозуміти, якою людиною був Флобер, і врешті поставив перед собою скромніші цілі. Він відвідав два музеї Флобера — один розташовувався в будинку, де Флобер провів своє дитинство, а інший — в будинку, де він жив у дорослому віці, і в обох Барнс побачив папугу. Кожен музей проголошував, що це опудало флоберівського Лулу, папуги, описаного у творі «Проста душа». Це вразило Барнса як дослідника: о Боже, хоч він і не міг описати Флобера, принаймні з’ясує, де справжній папуга, а де «самозванець».

Зовнішність папуг не допомогла: вони були дуже схожими і, більше того, вигляд обох збігався з описом Лулу в книжці. Потім в одному з музеїв старий охоронець надав докази того, що їхній папуга був справжнім. На його жердинці стояв штамп «Музей міста Руана». Відтак охоронець показав фотокопію чека, який доводив, що Флобер більш як сотню років тому брав в оренду, а потім повернув папугу з муніципального музею. У піднесеному настрої і впевнений, що незабаром дізнається істину, Барнс поквапився до іншого музею, де також побачив схожий штамп на жердинці.

Пізніше він поговорив з найстарішим членом Товариства шанувальників Флобера, який розповів йому справжню історію папуг. Коли створювалися обидва музеї (а це було вже після смерті Флобера), кожен з кураторів окремо прийшов до муніципального музею, щоб отримати копію квитанції на руки і попросити папугу для свого музею. Кожного з них провели до зали, де було повно опудал тварин, і серед них — щонайменше п’ятдесят схожих папуг! «Беріть якого хочете!» — сказали директорам.

Неможливість з’ясувати, який же папуга був справжнім, змусила Барнса думати, що «справжній» Флобер, чи «справжній» будь-хто теж може бути підробкою. Але чимало людей ніколи не дізнаються про таке дослідження і будуть далі вірити, що вони можуть описати і зрозуміти людину лише за тією інформацією, яка в них є. Завжди існували непорозуміння між психіатрами і психологами, які сперечаються про правильність діагнозу. Дехто з лікарів, які роблять кар’єру в установах, дуже серйозно ставиться до встановлення точного діагнозу. Інші, і до них належу я, вважають, що діагноз — це всього-на-всього сукупність симптомів та поведінкових реакцій пацієнта. Проте ми розуміємо, що під таким тиском (з боку лікарень, страхових компаній, державних установ) фаза постановки діагнозу розтягується на невизначений час і кожен пацієнт стає просто кількісною одиницею.

Навіть найбільш ліберальна система психіатричної номенклатури чинить насильство над існуванням інших. Якщо ми ставитимемося до людей з упевненістю, що можемо їх класифікувати, визначити їх, ми не помітимо ту життєво важливу частину особистості, що виходить за межі нашого визначення. Ефективні стосунки передбачають, що ніколи не вдасться повністю пізнати партнера. Якби мене змусили поставити офіційний діагноз Марі, я б дотримувався тієї формули, яка описана в чинному статистичному протоколі, і він офіційно складався б із шістьох компонентів. Та я усвідомлюю, що цей діагноз лише віддалено стосується справжньої Марі, Марі, яка завжди дивувала мене, Марі з двома посмішками.