Ліки від кохання та інші оповіді психотерапевта

Я привітався з Ельвою у приймальні, і вже разом ми пройшли коротку відстань до мого кабінету. Щось точно трапилося. Сьогодні вона була зовсім іншою, вона важко рухалася, похитуючись, здавалася пригніченою та млявою. За останні кілька тижнів ми значно просунулися в її терапії, але сьогодні вона нагадувала жалюгідну й нецікаву жінку, яку я побачив вісім місяців тому. Я пригадав її тодішні слова: «Я гадаю, мені потрібна допомога. Мені здається, що не варто жити. Мій чоловік помер рік тому, але мені не стає краще. Мабуть, я не здатна призвичаюватися».

Але виявилося, що вона чудово призвичаюється. Насправді терапія дуже добре допомагала, і ми значно просунулися вперед — можливо, усе йшло надто легко. Що ж могло повернути її назад?

Сівши, Ельва зітхнула і сказала: «Я ніколи не думала, що це трапиться зі мною».

Її пограбували. З її розповіді стало зрозуміло, що в неї вихопили сумочку. Злодій, поза сумнівом, звернув на неї увагу ще в одному з ресторанів на узбережжі Монтерея і побачив, як вона оплачує готівкою чек за трьох подруг — усі вони були вдовами похилого віку. Він, напевно, йшов слідком за нею до автостоянки, але його кроки заглушував шум хвиль, тоді він кинувся до неї і на бігу вирвав її сумочку та стрибнув у свою машину, яка стояла неподалік.

Ельва, незважаючи на свої набряклі ноги, поквапилася назад до ресторану по допомогу, але, звичайно, було надто пізно. Кілька годин потому поліція знайшла її порожню сумочку, яка розгойдувалася на кущах на узбіччі.

Три сотні доларів становили для неї значну суму, і кілька днів Ельва була стурбована втратою грошей. Ця проблема поступово зникала, і натомість залишився лише гіркий осад — осад, про який вона казала: «Я ніколи не думала, що це трапиться зі мною». Разом з її сумочкою і трьома сотнями доларів злодій забрав у Ельви її ілюзію — ілюзію особистої винятковості. Вона завжди жила серед привілейованого класу, поза всілякими проблемами та неприємностями, які зазвичай оточують пересічних людей — цілу юрбу невиразних людей з таблоїдів та новин по радіо чи телебаченню, на яких завжди нападають і грабують.

Пограбування змінило все. Затишок, спокій у її житті, безпека — усе зникло. Власний будинок повсякчас вабив її своїми подушечками, гардинами, вовняним пледом та пухнастими килимами. Зараз вона бачила замки, двері, сигналізацію та телефони. Вона завжди вигулювала свого собаку о шостій годині ранку. Але тепер ранковий спокій здавався загрозливим. Вона і її собака час від часу зупинялися і прислухалися до тиші.

У цьому не спостерігалося нічого виняткового. Ельва була шокована пережитим і наразі страждала від посттравматичного стресу. Після нещасливого випадку чи нападу більшість людей не почувають себе в безпеці, вони мають низький пороговий рівень страху та стають надміру пильними. У підсумку час стирає спогади про подію, а жертви поступово повертаються до колишнього стану, поновлюючи свою довірливість.

Але для Ельви це означало більше, ніж просто напад. Вона помилялася у своїх поглядах на світ. Раніше вона часто стверджувала: «До тих пір, поки люди матимуть очі, вуха та рот, я буду шукати дружби з ними». Але більше вона цього не казала. Вона втратила свою віру в людську доброзичливість, у свою особисту невразливість. Вона почувалась ніби роздягненою, звичайною пересічною людиною, незахищеною. Насправді це пограбування зруйнувало її ілюзію та ще раз у грубій формі підтвердило смерть її чоловіка.

Звичайно, вона усвідомлювала, що Альберт помер. Він був мертвий і лежав у могилі уже більш як півтора року. Вона пройшла весь ритуал, весь шлях удови — діагноз «рак»; жахливу, токсичну та виснажливу хіміотерапію; їхній останній спільний візит до Кармела; їхня остання поїздка по Каміно Реаль[16]; лікарняне ліжко в їхньому будинку; похорон; оформлення безлічі документів; складання списку гостей, який щоразу зменшувався; клуб для вдів та вдівців; довгі самотні ночі. Увесь жах цієї трагедії.

Хоча, попри все це, у Ельви було відчуття, що Альберт досі живий, а отже, вона в безпеці та впевнена у своїй унікальності. Вона продовжувала жити «ніби» — ніби світ був безпечним, ніби Альберт був десь поряд, у своїй майстерні біля гаража.

Майте на увазі, я говорю зовсім не про манію чи якісь там галюцинації. Ельва цілком раціонально мислила і знала, що Альберт помер, але вона все ще жила за колишнім розпорядком дня, її щоденне життя ховалося за завісою ілюзій, де біль стихав, а реальність була не такою жорстокою. Більше ніж сорок років тому вона уклала угоду з життям, походження та детальні умови якої з часом зникли, але основна сутність її була чітко зрозуміла: Альберт буде піклуватися про Ельву вічно. Відповідно до цього підсвідомого припущення Ельва побудувала свій вірогідний світ — світ, у якому існували безпека й щира опіка.

Альберт був майстром на всі руки. Він був покрівельником, автомеханіком, підрядником, умів виготовляти всілякі дрібниці — у принципі він умів усе. Якщо він бачив у газеті чи журналі фотографію якихось меблів чи цікавий пристрій, він міг точно відтворити його у своїй майстерні. Я, який завжди був незграбою і неумійком, слухав її із захопленням. Ельва прожила сорок один рік у цілковитому комфорті. Було неважко зрозуміти, чому вона вперто і далі вірила, ніби Альберт усе ще був тут, на задньому подвір’ї, у майстерні, займався ремонтом якихось речей, а насправді він наглядав за нею. Як вона могла від цього відмовитися? Чому вона мусить? Ці спогади, підсилені сорокаоднорічним досвідом, звили кокон навколо Ельвіри, який захищав її від реальності, — і це тривало до того часу, поки в неї не викрали сумочку.

Коли ми вперше зустрілися з Ельвою вісім місяців тому, я не міг знайти в ній нічого, що б мені сподобалося. Це була присадкувата неприваблива жінка, схожа трохи на карлика, трохи на ельфа, і ці схожості дуже погано поєднувалися. Я був приголомшений рухливістю м’язів її обличчя: вона моргала, кривлялася, вирячувала очі то по черзі, то обидва разом. Її лоб здавався живою пральною дошкою з великими борознами-зморшками. Її язик завжди був на виду: вона то висовувала його, то ховала, то облизувала ним свої вологі резинові губи. Мене розвеселило, коли уявив, як представлю її пацієнтам, котрі довго приймають транквілізатори і в котрих розвинулася пізня дискінезія (ускладнення після довготривалого прийому нейролептиків, яке виявляється в аномалії лицьової мускулатури). За лічені секунди пацієнти відчули б себе глибоко ображеними, оскільки подумали б, що Ельва кепкує з них.

Але що мені дійсно не подобалося в Ельві — її злість. Вона просто уособлювала собою злість і під час наших перших занять поливала брудом усіх, кого знала, — окрім, звичайно, Альберта. Вона ненавиділа своїх друзів, які більше не запрошували її. Вона ненавиділа тих, хто не хотів дати їй спокій. Їй було все одно, як люди ставляться до неї: вона знаходила, за що ненавидіти їх. Вона ненавиділа лікарів, які сказали їй, що Альберт приречений. Але ще більше вона ненавиділа тих, хто вселив у неї марну надію.

Мені було надзвичайно важко в той час. У дитинстві я дуже довго мовчки терпів злий язик своєї матері. Пам’ятаю, які ігри уяви відбувалися в моїй голові, коли я намагався знайти хоч одну людину, котру вона б не ненавиділа: добродушна тітка? дідусь, який розповідав їй казки? старий друг дитинства, який захищав її? Але я так і не міг нікого знайти. Окрім, звичайно, мого батька, який був її частиною, її рупором, її чоловічим уособленням, її творінням, який (відповідно до першого закону робототехніки Азімова[17]) ніколи не міг би протистояти своєму творцеві — незважаючи на обіцянки, що він одного разу — лише один раз, будь ласка, тату, — поб’є її.

Я робив усе, що міг зробити в такій ситуації, — я чекав, вислуховував її, якось витримував цю годину і використовував усю свою винахідливість, щоб сказати щось на підтримку Ельви. Зазвичай це були просто беззмістовні коментарі про те, як важко, коли всі навколо тебе дратують. Інколи я навмисно запитував її про інших членів родини. Очевидно, що мав би бути ще хтось, хто хоч трохи заслуговував на повагу. Але нікого не було. Її син? Вона сказала, що він був геть недолугим. Його не існувало — навіть коли він був поруч, його не існувало. А її невістка? Ельва називала її неєврейською американською принцесою. Коли її син їхав додому, він телефонував дружині і казав, щоб вона готувала вечерю. Без проблем. Вона легко могла це зробити. Дев’ять хвилин, Ельва нагадала мені, що неєврейській американській принцесі потрібно було лише дев’ять хвилин, щоб приготувати вечерю — розігріти в мікрохвильовці гидку готову заморожену їжу із сусіднього гастронома.

У неї всі мали прізвиська. Її онука, Спляча Красуня (вона прошепотіла це, підморгнувши та кивнувши головою), мала дві ванні кімнати — дві, уявіть тільки. Її хатня робітниця, яку вона найняла, щоб якось протистояти своїй самотності, була Луні Тюнз[18], бо така дурна, що намагалась приховати, що вона курить, видихаючи дим в унітаз та зливаючи воду. Її претензійна партнерка по бриджу була Дама Мей Віті[19] (а Дама Мей Віті набагато моторніша, ніж решта гравців — справжніх зомбі з хворобою Альцгеймера та відбракованих пияків, які, за словами Ельви, і складали спільноту гравців у бридж у Сан-Франциско).

Але якось ми пережили цей складний час, незважаючи на її озлоблення, на те, що вона зовсім мені не подобалася, і на те, що вона нагадувала мою матір. Я стримував своє роздратування, трохи більше почав її розуміти, звільнився від контрперенесення, відокремивши образ матері від Ельви, і повільно, дуже повільно вона почала мені подобатися.

Гадаю, що переломним моментом був той день, коли вона зайшла до мого кабінету і важко сіла в крісло зі словами: «Оце так! Я виснажена!» Ельва побачила, що я підняв брови, запитуючи, що сталося. Вона пояснила, що загнала м’яч у лунку вісімнадцять разів, коли грала в гольф зі своїм двадцятиоднорічним племінником. (Ельві було шістдесят, та при зрості чотири фути й одинадцять дюймів вона важила сто шістдесят фунтів.)

— Як ваші справи? — щиро поцікавився я, дотримуючись свого плану розмови.

Ельва трохи нахилилася вперед, піднесла руку до рота, ніби хотіла приховати свої слова від когось у кімнаті, показала свої величезні зуби і сказала: «Я розбила його вщент!»

Мені це здалося кумедним, і я почав сміятися. Я сміявся, поки на очі не навернулися сльози. Ельві сподобався мій сміх. Пізніше вона сказала мені, що це був перший спонтанний вчинок Гер Доктора Професора (отже, це було моє прізвисько!), і вона сміялася разом зі мною. Після того ми чудово почали просуватися вперед. Я оцінив Ельву — її неперевершене почуття гумору, її розум, її жарти. Вона прожила цікаве життя. Ми мали багато спільного. Вона, як і я, зробила великий стрибок. Мої батьки приїхали до Сполучених Штатів, коли їм було по двадцять років, вони були бідними іммігрантами з Росії. Її батьки були бідняками з Ірландії, які шукали тут кращого життя. Ельва здолала великий шлях від орендованого житла в Південному Бостоні[20] до професійних турнірів з бриджу в Ноб-Хіллі[21].

На початку терапії заняття з Ельвою означало для мене неймовірно виснажливу роботу. Я насилу доходив до свого кабінету, коли прощався з нею на порозі приймальні. Але через кілька місяців усе змінилося. Я чекав на неї з нетерпінням. Жодне з наших занять не минало без хорошого сміху. Моя секретарка сказала, що вона по моєму сміху завжди визначала, що в мене сьогодні була Ельва.

Ми зустрічалися раз на тиждень протягом кількох місяців, і терапія була досить успішною, як це завжди буває, коли пацієнт і психотерапевт подобаються одне одному. Ми говорили про її вдівство, її іншу соціальну роль, її страх залишитися самотньою, її смуток через те, що ніхто більше фізично її не торкається. Але передусім ми розмовляли про її злість, яка розлякала усіх її родичів та друзів. Поступово це почуття відпустило її — Ельва стала лагідною і ввічливою. Її історії про Луні Тюнз, Сплячу Красуню, Даму Мей Віті та альцгеймерівську команду з бриджу стали не такими різкими. Зближення відбулося: як тільки її злість зникла, родичі та друзі повернулись у її життя. У неї все так добре виходило, що незадовго до викрадення сумочки я вже подумував про закінчення терапії.

Але, коли її обікрали, вона відчула, ніби все почалося знову. Передусім крадіжка викрила її пересічність: фраза Ельви «Я ніколи не думала, що це могло трапитися зі мною» відбивала втрату віри у свою унікальність. Звісно, вона була все ще особливою у тому, що в неї були якісь виняткові вміння та навички, у тому, що вона прожила унікальне життя, якого ніхто ніколи раніше не проживав. Це був раціональний бік її унікальності. Але ми (трохи більше, ніж інші) також маємо ірраціональне сприйняття унікальності. Це один з наших головних способів заперечення смерті, і частина нашого мозку, чиє завдання пом’якшувати страх перед смертю, продукує ірраціональну віру в те, що ми невразливі: такі неприємні речі, як старіння та смерть, — вони для інших, але не для нас, ми існуємо поза законом, поза людською та біологічною програмою.

Ельва відреагувала на крадіжку сумочки так, ніби це була якась виняткова подія (вона заявила, що не може й не хоче жити в цьому світі, де їй навіть страшно вийти з дому). Було зрозуміло, що вона дійсно страждає від викриття ірраціональності. Відчуття власної унікальності та захищеності «замовлянням», усвідомлення, що вона виняткова й завжди оберігається, — весь цей самообман дуже добре допомагав долати життєві проблеми, але раптом це втратило свою переконливість. Вона усвідомила, що ілюзії, які дотепер її прикривали, теж зникли, і вона залишилась оголена та налякана.

Її душевна рана знову почала кровоточити. Я подумав, що саме час розкрити її, очистити та лікувати прямотою і правдою.

— Коли ви кажете, ніби ніколи не думали про те, що це могло трапитися з вами, я знаю, що ви маєте на увазі, — промовив я. — Мені також важко прийняти той факт, що всі ці біди — старіння, втрата, смерть — стануться й зі мною.

Ельва кивнула головою і наморщила лоба, виявляючи здивування, що я сказав щось особисте.

— Ви, напевно, відчуваєте, що, якби Альберт був живий, таке б ніколи не трапилося з вами. — Я проігнорував її побіжне зауваження, що, якби Альберт був живий, вона б не обідала з трьома старими курками. — Отож, крадіжка нагадала той факт, що він справді пішов.

Її очі наповнилися сльозами, але я відчував, що маю право, своєрідний мандат на те, щоб продовжувати.

— Ви знали це й раніше, я впевнений. Але частина вас — ні. Зараз ви дійсно усвідомлюєте, що він помер. Його немає на подвір’ї. Його немає в майстерні. Його немає ніде. Окрім ваших спогадів.

Ельва плакала гіркими слізьми, кілька хвилин її оцупкувате тіло здригалося від ридань. Ніколи раніше вона не плакала при мені. Я сів поруч і поставив собі питання: «Що я зроблю зараз?»

Але інстинкти, на щастя, привели мене до того, що можна назвати натхненним гамбітом. Мій погляд наштовхнувся на її сумку — ту саму вкрадену, багатостраждальну сумку, — і я сказав:

— Невезіння — це одна справа, але хіба ви не самі його накликали, несучи із собою цю здоровенну штукенцію?

Ельва, рішуча як завжди, негайно звернула увагу на мої напхані кишені та безлад на столі біля мого крісла. Вона пробурмотіла, що сумка «середня за розмірами».

— Здається більшою, — відповів я, — і вам не завадить візок, щоб возити її за собою.

— Крім того, — сказала вона, ігноруючи мій дотеп, — тут усе найнеобхідніше.

— Ви жартуєте! Давайте подивимося!

Ельва вирішила мені підіграти й поставила сумку на стіл, відкрила всі кишені та відділи і почала виймати речі. Перше, що вона дістала, це три пакети для їжі з ресторану.

Я поцікавився:

— Два запасних вам потрібні для непередбачуваних випадків?

Ельва пирхнула зі сміху і продовжила спорожняти свою сумку. Разом ми перевірили та обговорили кожну річ. Ельва припустила, що три упаковки серветок «Клінекс» і дванадцять ручок (плюс три недогризки олівців) було більше ніж достатньо, але вона вперто переконувала, що дві пляшечки одеколону та три щітки для волосся були їй конче потрібні; і, розійшовшись, владним жестом вона дістала із сумки великий кишеньковий ліхтарик, грубезні блокноти та величезну пачку фотографій.

Ми сварилися за кожну річ. Купка п’ятдесятицентових монет. Три пакетики цукерок (низькокалорійних, звичайно). Вона посміялася над моїм запитанням: «А ви вірите, Ельво, що чим більше ви їх з’їсте, тим стрункішою станете?» Поліетиленовий пакет зі старими апельсиновими шкірками («Ніколи не знаєш, Ельво, коли це стане в пригоді»). Комплект спиць для в’язання («Шість спиць для в’язання светра», — подумав я). Пакетик із закваскою для тіста. Половина книжки Стівена Кінга (Ельва викидала ті сторінки, які вже прочитала. «Їх не варто зберігати», — пояснила вона). Маленький степлер («Ельво, це безглуздо!»). Три пари сонцезахисних окулярів. А потім вона вивернула внутрішні кишені і звідти посипалися монети, скріпки, кусачки для нігтів, шматки наждачного паперу та якась тканина, яка виглядала дуже підозріло і була схожа на корпію.

Коли нарешті сумка спорожніла, ми подивилися здивовано на всі ті речі, що лежали рядочками на столі. Нам було трохи шкода, що сумка вже пуста. Ельва повернулася до мене й усміхнулася, і ми подивилися одне на одного з ніжністю. Це був надзвичайно інтимний момент. Вона повністю відкрилася мені так, як цього не робив раніше жоден пацієнт. І я прийняв усе і навіть попросив більше. Я з благоговінням пройшов за нею в кожен закуток і щілинку її свідомості і відкрив для себе, що сумка літньої жінки може бути уособленням як самотності, так і близькості — абсолютна самотність, яка є невід’ємною від існування, і близькість, яка відганяє страх перед самотністю.

Це був сеанс перетворень. Години нашої так званої близькості — назвемо це своєрідним коханням — допомогли їй зрозуміти істину. Ельва зайшла в мій кабінет з почуттям занедбаності, вона вважала себе непотрібною й покинутою, але за годину вона повернула довіру. Вона була жива, і її переконали, вкотре, що вона здатна на близькість.

Я думаю, що це був найкращий сеанс психотерапії, який я будь-коли провів.