Ліки від страху

Розділ 4 ДО ПИТАННЯ ПРО ЦАРІВНУ НЕСМІЯНУ

Дослідний центр розміщувався в сучасному модерному будинку — суцільне скло та пластик. Здалеку він був схожий на аеропорт, а ізсередини на зимовий стадіон. Скло було всюди: скляні вітражі, стіни, частина стелі, й тільки турнікет за скляними дверима біля входу був металевий. Турнікет здавався часткою тіла вахтера, вдосконаленим продовженням його неоковирного тулуба, блискучим закінченням рук. Вахтер уважно розглядав моє посвідчення, читав його знову й знову, наче сподівався знайти в ньому щось таке, що дозволило б йому мене не пропустити. Та перепустка була замовлена, й у посвідченні, напевне, все було нормально, бо він сказав:

— Ну що ж, проходьте, — і в голосі його бринів жаль.

Угору по сходах — два марші, нескінченний коридор, поворот праворуч і скляні двері з написом «Секретар». Я щоразу дивуюся, коли на дверях керівника не пишуть його прізвища; на приймальні вказано «Секретар», нібито секретар і є тут найголовніша особа, а ім'я Того, Чий вхід вона пильнує, краще не називати.

У цьому скляному акваріумі владарювала казкова тропічна рибка. Рибка мала літ із двадцять, і виглядала вона вельми суворою. І через те, що вона була сувора, здавалася ще молодшого і вродливішою. Я привітався і сказав:

— Ви схожі на соняшник. У вас довге жовте волосся, чорні очі, а сама ви тоненька і в зеленому костюмі.

На що вона мені відповіла:

— Вам було призначено на тринадцяту годину, ви запізнилися на сім хвилин.

Я сказав:

— Ваш вахтер винен. Він протримав мене вісім з половиною хвилин, розглядаючи посвідчення.

— Поясните все професору Панафідіну. Олександр Миколайович сам ніколи не запізнюється і не любить, коли це роблять його візитери. Тепер сидіть і чекайте, у нього товариші, він звільниться хвилин через сорок.

— Чудово, — сказав я. — У вас буфет або їдальня є?

— На нашому поверсі є буфет, — не втрималась, усміхнулася рибка. Видно, її звеселило, що я з невдачі хочу добути цілком конкретну користь. — Смачного.

— Дякую. — І я вирушив шукати гастрономічну оазу в цій склопластиковій пустелі.

У другому акваріумі, такому ж точнісінько, як той, де перебувала тропічна рибка-секретарка, стояла кавова експрес-машина й за дюжиною столиків усілося досить багато людей. На мене не звернули анінайменшої уваги, я взяв свою чашку кави з бутербродами, сів за вільний стіл посеред кімнати й неквапно роззирнувся. За сусідніми столиками люди були заклопотані й безтурботні, молоді та дійшлі, веселі й похмурі, розмови їхні прозорим мозаїчним куполом висіли. над моєю головою:

— Та що ти мені баки забиваєш? До чого тут ефект Мессбауера?..

— У Будинку взуття вчора давали чоботи на платформі по сімдесят ре. Шик!..

— Перцовському опонент дисертацію завалює…

— Ну що ти кажеш, його Вітторіо Гасман грає. Він раніше в «Обгоні» знімався…

— А ви ще продукт на ЯМР не здавали?..

— Та не треба було йому за фосфозени братися. Він же в цьому нічого не кумекає…

— Звичайно, везунчик — і все. Йому «Арарат» із золотими медалями сам у руки впав…

— А ми на осцилографі зняли всі криві. Нє-а, з кінетикою питань нема…

— Валька Табакман у відпустці на Чусовій був. Ікону потрясну привіз — п'ятнадцятистулковий складень, просто чудо. Він її гліцеральдегідом чистить…

— У Сибірському відділенні кремнійорганіки потрібні. Якщо з каталізом не вийде, ти подумай…

— Ну й жуки! Пронякін тільки-но відбув у ІОНХ, вони зараз же приперли в дьюаровській посудині п'ять літрів пива та в муфелі шашликів насмажили — краса…

— Галці чоловік із Болгарії дублянку привіз…

— А навіщо? Адже можна розглянути фізичну суть кільця Мебіуса…

— Нічого не означає — Сашка Копитіна в нас чотири роки молодшим протримали, а в Нафтохімі він за два роки докторську зробив…

— А я плюнув на все, всюди напозичався і за кооператив вніс. Дві сто — Північне Чертаново…

— Панафідін будує зараз якусь грандіозну установку…

— У Риммочки в суботу день народження був…

— Пінкознімач ваш Панафідін…

— Талановитих людей ніхто не любить…

— Дівчата з його лабораторії стогнуть — присісти нема коли…

— Панафідін ледарів не тримає…

— Він собі «жигуля» червоного купив…

— Пика у нього самовдоволена…

— Облиште, дівчата, він дуже цілісна людина…

— … Панафідін…

— … Панафідін…

У стерильно чистому кабінеті й натяку не було на так званий творчий безлад. Кожна річ стояла на своєму місці, й відчувалося, що, перш ніж поставити її сюди, добре подумали. Та, мабуть, найбільш до місця тут був господар кабінету. Такого професора я бачив уперше в житті: йому, напевне, й сорока ще не було. Жилавий, атлетичного вигляду чоловік в елегантних окулярах, шикарному темно-сірому костюмі «еврі-тайм», яскравому, зав'язаному великим вузлом галстуці з платиновою шпилькою. І ще обличчя, безперечно, «штучне» — я на нього просто із заздрістю дивився. Довге солом'яно-жовте волосся, могутні кам'яні вилиці, ледь запалі щоки, непохитний граніт підборіддя. А за довгастими скельцями окулярів, що відсвічували блакиттю, крижаніли спокійні очі розумного чоловіка, який добре знає собі ціну.

І увесь цей людський моноліт, що вільно всівся у зручному кріслі за блискучою поверхнею порожнього письмового стола, випромінював таку залізну впевненість, таку благополучність, таку незламну рішучість зробити увесь світ зручним для споживання, що я трохи розгубився й сказав якось непевно:

— Вам повинні були зателефонувати про мене. Я інспектор МУРу Тихонов…

— Дуже приємно. Професор Панафідін. Прошу сідати.

І я враз набув щойно було втрачену впевненість, бо із цього згустка цілеспрямованої людської волі тоненьким голосом пропищала звичайнісінька людська слабість — рядове маленьке марнославство, оскільки в традиційній формулі вітання і знайомства я вловив погордливо-радісне вдоволення від вимовленого вголос власного титулу — символу належності до особливого кола позначених божим даром людей. І ще я зрозумів, що професорське звання Панафідін носить віднедавна.

Я всівся у крісло, подав Панафідіну криміналістичний висновок та окремий аркуш із написаною експертами формулою речовини, добутої з пивного корка.

— Нам потрібна ваша консультація з приводу цієї речовини. Ким виробляється, де застосовується, для чого призначена.

Панафідін швидко прочитав висновок, присунув аркуш із формулою і почав уважно розглядати її: при цьому він ворушив верхньою губою і вказівним пальцем підносив та опускав окуляри на переніссі. Я тим часом оглядав кабінет. На підвіконні лежала чудова фінська тенісна ракетка, а в кутку, поруч із вішалкою, біла спортивна сумка з написом «Adidas» — жаданий предмет усіх піжонів. Панафідін підвів на мене синьо-сірі, ледь мерехтливі, як вологий асфальт, очі, запитав:

— А у вас що, є така речовина? — й мені здалося, що він схвильований.

— У мене немає, — сказав я.

Я готовий був заприсягтися, що Панафідін полегшено зітхнув. Одсунувши аркуша, мовив з холодною усмішкою:

— Ваші експерти помилилися. Це артефакт. — І поблажливо пояснив: — Штучний факт, наукова помилка, небилиця.

— Чому? — насторожено спитав я, абсолютно чітко помітивши розтягнутий на кілька миттєвостей перепад настрою Панафідіна.

— Тому що такої речовини, на жаль, ще не існує. — Панафідін кивнув на аркуш із ескізом формули. — Ця штуковина називається «П'ять-шість диметиламінопропиліден-десять-сімнадцять-дигідрооксибен-зоциклогептан гідрохлорату». Схоже на сильнодіючі ліки триптизол, але, мабуть, у багато разів сильніше за рахунок амінових груп…

— Як це ви можете запам'ятати таке? — з щирим подивом запитав я.

— По-перше, я читаю по формулі, — усміхнувся Панафідін. — По-друге, ми самі займаємося цим. Досить давно. Й, на жаль, поки що безрезультатно.

— Тобто ви хочете сказати, що науці невідома ця речовина?

Очевидно, я сказав щось не так, бо Панафідін знову — ледь помітно — усміхнувся й пояснив:

— Хімікам відома ця сполука, але тільки на папері. Отримати її, бодай лабораторно, «ін вітро», нам поки що не вдається.

— Чим тоді пояснюється ваш інтерес до цієї сполуки?

— За нашими уявленнями, це транквілізатор гігантського діапазону дії. Існування таких ліків могло б зробити революцію у психотерапії…

— У чому відмінність його від існуючих транквілізаторів?

Панафідін задумливо покрутив пальцем на столі запальничку — красиву обтічну дрібничку, схожу на кораблика, — уважно подивився на мене:

— Очевидно, ви в цих питаннях не зовсім компетентні, тому я постараюся спростити все до схеми. Суть полягає в тім, що двадцять років тому доктор Бергер випустив із пляшки джина, якому вчені дали назву «транквілізатор», тобто «заспокійливий». Почалась ера прямого впливу хімії на психічний стан людини. Загалом то було виключно своєчасне відкриття, адже неминучі шкідливі наслідки науково-технічного прогресу — розумові перевантаження, шалений потік інформації, рівень шуму, загальний темп життя — все стало випереджати здатність нашої психіки пристосовуватися до перемін у світі.

Задзвонив телефон.

— Даруйте, — сказав професор і зняв трубку. — Панафідін біля телефону. А-а! Скільки літ, скільки зим! У наш час, щоб дружити, треба або сусідами бути, або разом працювати… Якщо хочеш, приїжджай сьогодні на стадіон «Шахтар», там чудовий корт… Ні, я на «Хімік» не їжджу — нецікаво. Ну й чудово! До вечора, обіймаю. — Панафідін опустив «трубку на важіль і без найменшої паузи продовжив: — Наслідком відставання нашої психіки від прогресу стали нервові перевантаження, депресія, непояснимі страхи. Й тут з'явилися транквілізатори, що знімають отакі явища. Природно, що вони стали широко застосовуватися у всьому світі…

Я перебив Панафідіна:

— На які органи впливають транквілізатори?

Панафідін чиркнув запальничкою, закурив сигарету, дмухнув, одганяючи від себе сизу хмарку диму, відтак неквапно сказав:

— На лімбічну систему — є така поміж великими півкулями мозку і його стволом. Грубо кажучи, саме тут народжуються людські емоції. Отож після відкриття Бергера хіміки, психіатри та психологи почали шукати по всіх напрямах аналогічні ліки.

— Ви сказали: «хіміки почали шукати». Що, підбирати навпомацки? — запитав я.

— Ну, не зовсім так. Точніше, навіть зовсім не так. Звичайно, елемент сліпого пошуку присутній у будь-якому експерименті, але ми добираємо речовини одного класу й групи. І препарат ми шукаємо із заздалегідь запрограмованими властивостями.

— І ось це, — я кивнув на аркуш із формулою, — мусить реагувати по заданому механізмові.

— Так, ми твердо розраховуємо на це. Але, на жаль, речовина ця перебуває поки що лише в межах наших наукових планів і побажань. Інтерес хіміків і лікарів до неї такий, що ще не отриману сполуку вже охрестили — ми називаємо її метапроптизол. От тільки отримати його ще нікому не вдалося, принаймні за моїми відомостями, а ми стежимо за всією світовою літературою в цього питання.

Я запитав:

— А чому ви вважаєте, що такі ліки вробили б революцію?

— Хм! Постараюся пояснити популярно. Ви пам'ятаєте казку про царівну Несміяну?

— Ну?

— Царівна була печальна, пригнічена, нещасна. І ніколи не сміялася. Потім з'явився Іван-царевич, дав їй щось там, чарівну ягоду, чи що, не пам'ятаю. І Несміяна засміялась. Уловлюєте?

— Ні поки що…

— Міфи грунтуються на важливих істинах. Дівчинка Несміяна була психічно хвора. Іван царевич дав їй якийсь невідомий транквілізатор — і вона одужала. Так виник міф. А дійсність… ну що вам сказати? З допомогою великого транквілізатора можна було б приборкати гіпертонію, виразки, депресії, неврози. Шизофренію, врешті-решт. Та головна сутність ліків у тому, що вони знімали б повністю людські нервові перевантаження. Людина була б врятована від таких станів, як страх, переляк, пригніченість.

— Он як це, виявляється, просто, — сказав я. — Науці залишається тільки отримати ліки — й порядок. Розкрити, так би мовити, таємницю Івана-царевича…

— На жаль, це не так просто. Справа в тому, що ми поки що й самого Івана кепсько знаємо. Людство зазналося від своїх мікроскопічних наукових перемог. Людину розпирає гордість від того, що вона тьопає по Місяцю, спустилася на дно океану, піймала заледве не в долоню нейтрино. Але про саму себе людина не знає майже нічого. Майже нічого або катастрофічно мало…

Я підняв руки:

— Не розчаровуйте мене. Я був кращої думки про досягнення медицини.

— Не треба розуміти мене занадто буквально. Сучасна наука не поділяє точки зору Заратустри, який вважав печінку місцезнаходженням усіх пристрастей і прикрощів. У нас інша позиція. Одначе, якщо оцінювати світ достатньо тверезо, не вельми далеко ми відійшли від цих уявлень.

Я усміхнувся:

— У вас ставлення до людської істоти ще простіше, ніж у патологоанатома.

Панафідін знизав плечима:

— Звідки ж йому взятися, іншому ставленню?..

Задзвонив телефон. Панафідін вибачився і взяв трубку.

— Володимир Петрович! Я вас вітаю. Звичайно, пам'ятаю про все й підтверджую: за позику віддяка. Так, так, так, це я розумію. Але й ви мене зрозумійте — мені також треба лавірувати. Особисто я готовий бути опонентом хоч завтра, а обіцяти свою контору як опонуючу організацію — не можу… А я вам і кажу прямо й чесно: так за мої труди мені і шана і огуда, а так — на дядю чужого робота. У мене й без того з часом сутужно, бракувало іще, аби хтось на моєму хребті в рай уїжджав… Це будь ласка думайте. Обіймаю вас, мій дорогий… — він поклав трубку й гмукнув: — Іч, які діячі, дурників шукають. Ну гаразд, ви нарікали на спрощеність…

— Не будемо сперечатися, — сказав я примирливо, бо зрозумів, що дискусія може завести нас занадто далеко. Я взяв аркуша з намальованою страхітливою формулою, подивився на нього, й було це мені зовсім незрозуміло. — Олександре Миколайовичу, ви сказали, що за формулою речовина схожа на триптизол. Яка, судячи з ваших спостережень, доза триптизолу була б потрібна, щоб здорова людина, прийнявши її, через десять — п'ятнадцять хвилин втратила свідомість?

Панафідін здивовано подивився на мене.

— Дивне запитання, мені ніколи не доводилося з ним стикатись. Ну, прикинемо, — він узяв ручку, написав щось на аркуші паперу, щось помножив. — Гадаю, що таблеток тридцять у звичайній розфасовці по нуль двадцять п'ять міліграма на порцію. А що? Чому виникло у вас таке запитання до мене, якщо не таємниця?

Я подумав і вирішив, що йому можна сказати.

— Справа в тому, що ось цією речовиною, котрої, як ви вважаєте, ще не існує навіть у лабораторних кількостях, була отруєна людина. Нам дуже цікаво, звідки злочинець міг її узяти.

Панафідін підвів на мене очі, й мені здалося, що він зблід.

— Отруєна? — перепитав він якимсь осілим голосом. — Хвилиночку… Хвилинку… А чому ви вважаєте, що саме метапроптизолом?

— Не я так вважаю, експерти наші кажуть…

— Зрозуміло, що не ви думаєте!.. — з несподіваною для мене сердитою досадою перебив Панафідін. — На якій підставі вони дійшли такого висновку? Труп досліджували?!

Я сказав спокійно:

— Корок від пивної пляшки. У пляшці була розчинена отрута…

— Корок? Але ж там дуже малі сліди… Хіба можуть ваші експерти…

— Можуть, — авторитетно мовив я і згадав Халецького. — Наші експерти все можуть.

Панафідін рвучко підвівся:

— У такому випадку я б хотів зараз же поговорити з ними. І подивитися протоколи аналізів… якщо можна.

— На жаль, експертів немає сьогодні, — сказав я про всяк випадок. — У них республіканська нарада. За день-два — будь ласка.

Панафідін сів.

— Дідько б їх забрав, оті наради… — сказав він майже машинально й надовго замислився, енергійно розтираючи лоб пещеними довгими й дужими пальцями. — Ні, не може бути. Артефакт. Артефакт… Помилка…

Я знизав плечима, а Панафідін продовжував бурмотіти собі під ніс:

— Ну, гаразд, отруїли, припустимо. Але чому, навіщо метапроптизолом? Нісенітниця якась! Скільки отрут існує! Так чи ні, інспекторе? Я вас питаю!

— Вам видніше, — сказав я нейтрально.

Тут, очевидно, нова думка промайнула у Панафідіна, й він запитав швидко:

— Злочинця затримали?

— Ми з цим розбираємося, — відказав я ухильно. — Суть факту в тому, що, коли експерти не помилилися й речовину все-таки відкрито, першою ж дозою її злочинець розпорядився не за призначенням.

— А кого отруїли? Знову ж, якщо не таємниця?

— Було отруєно працівника міліції, — сказав я. — Злочинець вкрав у нього пістолет і службове посвідчення.

— Яка Азія, дикунство, — пробурчав Панафідін, нарешті оговтавшись. — Сотні людей шукають сполуку, аби зцілити стражденних, а якийсь дикун отруює нею здорову людину.

Й знову задзвонив телефон. Уже не вибачаючись, Панафідін узяв трубку:

— Так, я. Здрастуйте, Всеволоде Сергійовичу… Що Соколов? Три роки його аспірантського строку минули, експеримент він завершив, хай тепер іде й пише спокійно дисертацію. Ні, я його на цей строк до себе не візьму. Мені це неприємно вам говорити, але ви знаєте мою прямоту й принциповість у наукових питаннях. Ваш Соколов — хлопець хоч і недурний, але неорганізований і геть позбавлений інтуїції синтетика. Він роботи не розуміє, не має до неї смаку й інтересу, він не любить хімії. А за чудові анекдоти й жарти, якими він три роки розважав лабораторію, я тримати в себе захребетника не буду. Ви вже пробачте мені, але я краще в очі завжди скажу. Нехай сам поборсається. Адже нам з вами ніхто дисертацій не писав, а захищалися ми достроково тому, що свою справу любили і їсти хотіли. Ну, цього я не знаю, вирішуйте на власний розсуд. — І закінчив злісно: — Усього вам найкращого…

Він помовчав, потім, повернувшись до мене, сказав:

— І все-таки, я думаю, тут непорозуміння. Я не вірю, що якийсь хімік добув цю сполуку й не розуміє, що в нього і в руках.

— Ви не вірите у можливість випадкового відкриття цієї сполуки?

Панафідін роздушив недокурка в попільниці, всміхнувся:

— Ваше запитання чудово ілюструє загальні уявлення людей про характер нашої роботи. Блукаємо всі потемки, раптом одному пощастило: бац! — велике відкриття. І мов скарб виставлено на загальний огляд. Так нині не буває…

— А як буває? — сумирно запитав я, хоч він мені вже досить-таки набрид своєю вченою чванливістю, але не хотілося, грюкнувши дверима, ставити на справі крапку.

Й крім того, ледь помітне і все ж уловлене мною хвилювання Панафідіна бентежило мій нюх, нюх слідчого. Щось він знав, або здогадувався про щось, або мав якесь слушне припущення, але говорити не хотів.

— Наука дуже спеціалізувалась. І в кожній її галузі безліч чудових фахівців займається найтоншими проблемами. Й коли сукупність їхніх знань сягає необхідного рівня, хтось із них кладе останню цеглину — часто зовсім крихітну цеглинку, — й велика споруда відкриття завершена.

— Можливо, хтось і поклав уже ту цеглинку в споруду метапроптизолу?

— Ні, — похитав він головою. — И ж сам виконроб на цій будові й знаю, що в кого зроблено: ми цей будинок ще під дах не підвели.

— А раптом, доки ви тут свій храм із цеглинок складаєте, отой «хтось» вигнав коробку з бетонних блоків — і привіт?

— Усе можливе. Але для цього треба бути в математиці — Лобачевським, у фізиці — Ейнштейном, а в хімії — Лібіхом. У вас є на прикметі Лібіх? — запитав Панафідін, підвівся й промовив: — Я часто замислююся над дивовижною суттю своєї професії. Я хімік, і можливо, це пояснює деяку мою тенденційність, але поступово у моєму світогляді виник такий собі хімікоцентризм. Справді, хімія проникає повсюдно: страх — адреналін у крові, радість — норадреналін у крові. Кофтинки, гумові скати, любов, сукні, костюми, дітородіння, заводи, добрива, урожай — усе стає залежним від хімії. Хімія попереду всієї людської науки…

— Ну, а якщо вважати, що все нове — ліки, ідеї, теорії, машини, моди — все йде від науки, то ви — попереду всього людства! — Я усміхнувся і, не даючи можливості Панафідіну відповісти, запитав: — Чи не могли б ви показати мені вашу лабораторію? — І на всякий випадок уточнив: — Ту, де ви працюєте над метапроптизолом?

— Чому ж не можу? Будь ласка…

Панафідін узяв із стінної шафи білий халат, підсинений, накрохмалений, випрасуваний до хрусту, накинув на широкі плечиська.

— Ходімо? Нам халат дадуть у лабораторії…

Проте ми не встигли вийти, бо що раз озвався телефон.

— Панафідін. А-а, здрастуй, здрастуй. Так, у мене люди. Я втікаю, зателефонуй через годину… Ну, тоді давай домовимося: у суботу за чверть до сьомої біля входу у Будинок кіно. Так, так, мені Гавриловський квитки залишить. Ну, не знаю я — одягни що хочеш… Так — у всьому. І завжди. І більш ніхто. Й ніколи. Усього доброго…

Акваріум із жовтокосою тропічною рибкою, скляні двері, пластиковий безконечний коридор з неживим денним світлом, поворот ліворуч, перехід праворуч, темний хол, розкраяний задимленим стовпом сонця, сходи — два прольоти вгору, коридор, фарбовані білилом двері з табличкою «Лабораторія № 2».

У великій кімнаті з багатостулчастим вікном працювало четверо.

— Здрастуйте, друзі, — привітався Панафідін.

Люди неуважно озирнулися, різноголосо пролунало по кімнаті:

— Здрасту-йте, Олексан-Микола-ичу…

Усі продовжували займатися своєю справою, ні на мить не припиняючи роботи. Одна із співробітниць складала на довгому столі біля торцевої стіни грандіозний прилад: у ньому було штук із п'ятдесят колб, різнокаліберних пробірок, скляних з'єднувальних трубок, крани, нагрівачі. У різні вузли цієї тендітної і дуже гармонійної споруди були вмонтовані електричні датчики, увімкнені прилади, сигнальні лампи, в овальний герметичний балон літрів на десять впаяні схожі на іграшкові лопатки електроди, сполучені з індукційним генератором.

За столом біля вікна кремезний хлопчина з модною зачіскою чаклував над приладом.

— Як справи, Сергію? — ввернувся до нього Панафідін.

Юнак мотнув головою з боку в бік:

— Розвалюється продукт, Олександре Миколайовичу.

— Я тобі дістав молекулярні сита на три ангстреми, зайди до мене.

У приладі булькала, закипаючи, якась рідина. Центром приладу, очевидно його головною частиною, була дебела тригорла колба, під якою кучерявилася парою водяна лазенька. У середнє, широке горло опускався гнучкий привод від моторчика — дволопатева мішалка безперервно збовтувала вміст посудини. Через правий увід в колбу занурена крапельниця, яка зціджувала раз по раз жовті важкі намистинки. У ліве горло був уведений радіаційний охолоджувач — стрімко піднімаючись по трубці, пара осідала краплями на вимитому циркулюючою водою склі й поволі стікала знову в колбу.

Панафідін, зупинившись за моїм плечем, сказав:

— Так звана реакція Гриньяра. Та головна наша надія там, — він змахнув рукою в бік системи біля стіни. — Вона мусить спрацювати…

Й мені вчулися в його голосі гіркота, втома, майже відчай.

— В чому у вас найбільша трудність? — запитав я.

— Молекула не тримається. У схемі вона складається з кількох дуже великих блоків. Але щоб тривко з'єднати їх, у колбі потрібен певний режим — температура, тиск, світло, каталізатори. Для кожного окремого зв'язку в молекулі ми параметри визначили. А все разом — ніяк… Це дуже важко.

Так, мабуть, це справді важко — бути попереду всього людства.

До нас підійшла жінка, яка складала отой величезний прилад, що вразив мою уяву. Вона сухо кивнула мені й сказала Панафідіну:

— У мене з другої години семінар із практикантами.

— Гаразд, Анюто. Познайомся, це інспектор Тихонов. — Повернувся до мене: — Ганна Василівна Желонкіна, мій заступник у лабораторії.

Желонкіна? Випадковий збіг обставин? Я не міг пригадати ініціали дружини Позднякова — її пояснення я читав у справі. Й про всяк випадок, не мудруючи, спитав:

— Даруйте, а яке прізвище вашого чоловіка?

— Поздняков, — відказала вона поквапливо й додала: — Можна подумати, що ви не знаєте.

Панафідін здивовано переводив погляд із Желонкіної на мене, відтак промовив:

— Ну, звичайно, я й забув: чоловік Ганни Василівни також у міліції працює…

Желонкіна кинула на нього миттєвий погляд:

— Ви вважаєте, що всі співробітники міліції дружать сім'ями?

Я втрутився у розмову:

— Мені з вами треба поговорити, Ганно Василівно.

— О четвертій годині я буду в своєму кабінеті…

Дружина Позднякова знала про історію, яка з ним сталася. І чоловікові своєму не вірила. Звичайно, вона мені цього по сказала, але я бачив, що вона йому не вірить і не співчуває йому. Взагалі Ганна Василівна Желонкіна здалася мені людиною, яка раз і назавжди засвоїла, що жалісливість принижує людину. Обличчя в неї було грубувате й вродливе, хоч тверді, прямі зморшки біля очей і крил носа вже позначили той зримий рубіж, перейшовши який вродлива жінка відразу перетворюється на величаво-кам'яну бабу.

І від намагання не показати мені, що їй не шкода брехливого, безтолкового чоловіка, й від сорому за його ганебну поведінку Ганна Василівна хотіла надати всій пригоді такого собі анекдотичного характеру: мовляв, у цій справі можна було б виявити співчуття й розуміння — з ким із вас, чоловіків, таке не може трапитись? Для переконливості вона помахала в повітрі маленькою дерев'яною указочкою, і, завершуючи її останню відповідь, яка водночас була докором, указочка окреслила петлю й мовби проткнула в повітрі дірку: справді, з ким із нас, чоловіків, не може статися таке?

Я піймав кінець указочки, притиснув її до столу й лагідно промовив:

— Ганно Василівно, мені здається, ви не вловлюєте, про що я вас питаю…

— А що?

— А те, що з нами — чоловіками з міліції — це ніколи не повинно траплятися. Якщо ж трапляється, то за це віддають до суду. І саме в цьому становищі перебуває ваш чоловік. Зрозуміло?

Вона вивільнила указочку з-під мого пальця і постукала по столі, й по обличчі її я бачив, що вона охочіше б стукала по моєму лобі. Тільки набагато дужче — з усього розмаху. Постукала вона все-таки по столі й сказала:

— Мені якраз усе зрозуміло. Боюся тільки, що не вловлюєте саме ви. Я вам уже говорила, що наша сім'я фактично розпалася кілька років тому. Нічого поганого про Позднякова сказати вам не можу.

— А доброго?

— Про добре вас треба питати — ви Позднякова, мабуть, частіше бачите…

Коли я увійшов до кабінету зі скляною табличкою «к. х. н. Г. В. Желонкіна», Ганна Василівна займалася з дипломниками. Вона попросила мене зачекати й хвилин п'ять втлумачувала задумливому студіозусу, що радикал — днметил-амінопропіл — в умовах сублімації з ортопознції, поминувши метапозицію, негайно перейде в парапозицію, ослабне вуглецевий зв'язок, і радикал буде заміщений вільним атомом азоту. Що далі? Речовина миттєво розпадеться. При цьому Желонкіна весь час водила указочкою по схемі, на якій була зображена величезна молекула, схожа на брутально обірваний шмат бджолиного стільника, й примовляла:

— Ну що тут незрозумілого? Таж тут все так ясно, ну просто очевидно!..

Студіозусу походеньки радикала явно не здавалися такими очевидними. Я ж взагалі був нездатний проникнути в світ, устрій якого так ясно уявляла собі «к. х. н. Г. В. Желонкіна», неосяжний, неймовірно складний мікросвіт, де кожна рисочка схеми була кроквою чи опорою дивовижної споруди речовини. А для мене він стерся в маленькому струмочку шкільного напівзнання загадкової і тоді зовсім нецікавої науки, про яку збереглася в пам'яті дурна школярська приспівка: «Від отої хімії маківка посиніла». Й через те я буквально нутром відчув оту шанобливо-приречену пошану й безнадію що-небудь змінити, які відчував інспектор Поздняков до своєї дружини: «… зараз вона велика людина, можна сказати — вчений, а чоловік у неї — личак нсосвічений…»

Студент-дипломник пішов, і ми занурилися в круговорот звивистого, заплутаного світу двох немолодих уже людей, які двадцять років будували незрозумілу споруду свого життя, де в умовах гарячої людської сублімації один із них непомітно перейшов із ортопозиції в парапозицію: усі роки був поруч, та раптом опинився навпроти, й тоді ослабли зв'язки, й, здавалося б, непорушна речовина їхньої спілки миттєво розпалася. Чому? Звичне місце було замінене вільним атомом? Чи тут відбувалися якісь інші, простіші або складніші процеси? І взагалі, може, це не має ніякого відношення до поваленого на газон стадіону безпам'ятного й безчуттєвого Позднякова? П'яного? Чи все-таки отруєного?

— Це вас не стосується, — сказала Ганна Василівна. На важкому її обличчі меткі очі, обрамлені довгими віями, ковзали легко, майже непомітно. — Я вам повторюю, що ви не маєте права задавати мені такі питання…

— Але чому? — здивувався я, відчуваючи, як моя наполегливість міцніє на твердому каркасі злості. А, допитувався я, чому кошт з чоловіком не розлучаються, однаково ж стільки років не живуть родиною.

— Тому що розлучення — наша особиста справа.

— Еге ж, так воно й було до того часу, поки не сталася ота пригода. А тепер це вже й наша справа.

— От нехай він і виправдовується перед вами, а мені дайте спокій…

Яка ж паскудна баба! Мені стало чомусь шкода, що вона знає стільки чудових премудростей про таємниці речовини з дивовижною схемою формулою, схожою і на бджолиний стільник, і на фрагмент циклонічної кладки, і на старий лабіринт, і на вигадану космічну споруду. Звичайно, краще було б, якби ці знання дісталися людині більш приємній. Однак знання не отримують у спадщину — його отримують ті, хто гідний їх. «За партою, бувало, засинала…»