Ліки від страху

Розділ 3 З КИМ НЕ БУВАЄ…

Дивний видався цього року вересень. Після дощового липня, безбарвного, бляклого серпня напосілася раптом задушлива літня спека. Й тут, у зеленому приміському районі, осінь була ще менш помітна.

Десь далеко за Окружним шляхом глухо й потужно загуркотіло — у розмитій, мовби вицвілій блакиті неба з'явилися хмарки, невеличкі й рухливі. Одна з них підкралася до сонця й за мить наче ганчіркою його стерла, й ураз звідкілясь узявся легкий прохолодний вітерець, додавши мені бадьорості: від спеки й одноманітності своїх занять я вже надумай був кінчати на сьогодні, залишивши до наступного ризу дна п'ятиповерхових будинки, прикрашені іграшковими балкончиками й чорною сіткою гідроізоляції. В одному з них мешкав натурник Чебаков. І все ж я увійшов у під'їзд, на дверях якого барвисто яскріло багатообіцяюче оголошення: «Майстер плісе — кв. 19».

— Дуже корисна ініціатива, — сказав мешканець сьомої квартири В. Е. Фімотін. — Воно й видно, що не тільки форму міліції поміняли. Відбуваються глибокі структурні зміни, й керівництво бажає знати, як працює низова ланка міліції. Дільничні уповноважені, так би мовити…

— Дільничні інспектори, — поправив я машинально.

— Ах, так? Теж непогано — ін-спек-то-ри. Дуже корисно.

Незважаючи на спеку, Віссаріон Емільович Фімотін був у вовняному спортивному костюмі, рухався по квартирі швидко, енергійно, а мене зустрів як доброго давнього друга, який був десь запропав і за час розлуки став дуже знаменитим, а тільки-но повернувся, зразу виявив йому честь своїм візитом. Я ще до пуття не встиг представитись, а на столі вже з'явився запітнілий літровий слоїк із крижаним, з холодильника, грибом — я вже, мабуть, років десять не бачив у домівках отих слоїків з плаваючою коричнево-сірою медузою на ніжно-жовтому мережаному спідку. Пам'ятаю, які суперечки — навіть у газетах — викликав цей гриб: одні запевняли, що він дуже корисний, інші говорили, що він призводить до раку шлунка. Поступово пристрасті навколо безневинного напою вщухли й у виплеснутій воді згаслої суперечки опинився й сам гриб. І ось тепер, після багаторічної перерви, я побачив гриб на столі в В. Е. Фімотіна й зрозумів, що чоловік він капітальний, поглядів усталених і смаків постійних.

— Ви зрозумійте мене правильно, — пояснив Фімотін, відпиваючи маленькими ковтками із склянки. — Я зовсім не тому вітаю отакі перевірки, що мато претензії до нашого дільничного ін-спек-то-ра… — ново найменування дільничних він вимовляв чомусь по складах, з великою приязню. — Капітан Поздняков Андрій Пилипович людина вельми достойна, та й не про нього мова. Із свого, насмілюсь похвалитися, великого життєвого досвіду керівної роботи я дійшов висновку, що низова ланка, якщо вона полишена на саму себе, поринає в лінощі, анархію і розпусту…

Цілий день біганини на отій спекоті, чудовий крижаний квас та зручне крісло схиляли мене до найщирішої уваги, і я цілком доброзичливо, не перебиваючи, слухав, як колишній керуючий конторою «Міськрізнопромметпостач» В. Е. Фімотін протягом багатьох років забезпечував у підпорядкованих йому «ланках апарату» дисципліну, порядок, неухильне виконання плану — «і все завдяки суворій системі контролю зверху донизу».

Стримано, коротко посміхаючись, — і почуття гумору виявляючи, й гідності не втрачаючи, — Фімотін говорив:

— Я саме той зам, який за все сам. При мені начальникам жилося як у Христа за пазухою. І цілком природно: я до апарату завжди з повною увагою, але й уже від кожного за здібностями завжди вимагав.

На пенсіонера Фімотін не був схожий — худорлявий, підтягнутий, з ледь помітною сивиною в густому рудуватому їжачку, що скидався на щітку для зачищування металу. Щось у ньому було від локомотива, переведеного у резерв, — усе справне, все годяще, вузли змащені й начищені, тільки будка машиніста забита дошками від снігу та дощу, стоїть він собі на запасній колії, завжди готовий до того, що надійде наказ: дошки відривати, пари піднімати, свисток до відправлення подавати! Та от лихо: нема на те наказу, й стоїть він у тупику, завжди готовий, цілком справний і нікому не потрібний.

Грибний квас тим часом кінчався, і я поглянув на годинник. Фімотін перехопив мій погляд:

— Ох, забалакавсь я. Воно все-таки істина: любить наш брат інтелігент пофілософствувати. Але ж вас факти цікавлять…

Я ввічливо усміхнувся.

— Постараюсь якомога стисліше, — сказав Фімотін діловито. — Візьмемо своячку мою…

— Візьмемо своячку, — погодивсь я.

— Місце проживання її — Ховрино. Значний контингент питущого чоловічого населення в її мікрорайоні в поєднанні з розташованим поряд пивним павільйоном визначає, якщо можна так висловитися, моральну атмосферу в їхньому дворі. А саме: п'янь, вибачте за таке слово, шум певної тональності, бійки і як наслідок усього — крадіжки. Крадуть у лежачих безпорадних п'яниць. Крадуть із під'їздів дитячі коляски, а в зимовий період — санки. Не помилюся в припущенні, що санки міняють на пляшки, природно. Й от вам фінал — у Раїси, у своячки тобто, три дні тому вкрали… — Фімотін зробив драматичну паузу, завмер і я, — «Литературную газету» із поштової скриньки і викрутили у під'їзді електролампу! Що тепер на порядку денному?

— А куди ж дільничний дивиться? — суворо спитав я.

— Отож-бо, куди?! — урочисто підхопив Фімотін. — Він систематично вмиває руки. Він, вибачайте, не чухається. Він і вусом не моргне! Надто що через молоді літа того вуса нема в наявності. Зате знайти дільничного винятково важко, й де він цілими днями пропадає — невідомо.

— Та-ак, ну й порядочки… — сказав я.

— До чого я веду? — жваво відгукнувся Фімотін. — А веду я до того, що на цій роботі потрібна людина, яка вболіває за справу. Жива людина, десь навіть і животрепетна. От як, приміром, наш Поздняков Андрій Пилипович. Найперше діло — він завжди тут, у наявності. Заперечень усяких крикунів не допускає — я, каже, всієї міліції начальник на даній вулиці. У підворіттях у нього не збираються, з під'їздів санчат не крадуть. Хуліганства всякі викорінює залізною рукою. Наводжу приклад… — Помітивши, що квасу в банці вже нема, Фімотін після вибачливого жесту швидко вийшов на кухню, гупнув дверцятами холодильника й приніс ще одну банку. — У Дендеберова з тридцять дев'ятої квартири з'явився «жигуль». Так от одного якогось раночка бачить отой самий Дендеберов, що цвяхом на дверях «жигуля» надряпано вислів. Два дні Поздняков з тою справою крутився, усіх підозрілих перевірив і Легостаєвих синка Женьку — телепня чотирнадцятилітнього! — викрив, по почерку довів, що він писав!..

Я слухав, кивав головою і бачив, що ніяких реплік із мого боку не треба. В. Е. Фімотін радий був гостеві, йому відверто подобалася власна красномовність, можливість показати кругозір та вміння розбиратися в людях. І звичайно, його вельми стимулювала довіра влади, яка його, саме його, попросила висловитися й дати оцінку діяльності працівника міліції. Розгладжуючи топкими пальцями коректні рудуваті вусики над вузькими сухими губами, він вів далі:

— Звичайно, нині по книжках звикли, що дільничний — це лагідний такий собі дядечко, усій вулиці рідна душа і тому подібне. Поздняков Андрій Пилипович не з таких, прямо скажемо. Чоловік він серйозний, я б сказав, суворий навіть, без усяких там усмішечок, ну й декому це не до вподоби. «Грубіян, — кажуть, — солдафон». Тільки ж неправильно вони судять: грубощів він собі не дозволяє й у стосунках виявляє законну ввічливість. Так що не це мене турбує… П'є він!

Якби Віссаріон Емільович оголосив раптом, що він імператор римський, я б цьому менше здивувався, ніж отакому повороту в його доброзичливій оповіді. Але він сказав, що дільничний Поздняков п'є, і це вимагало серйозного ставлення.

— Але ж і ченці п'ють, — сказав я якомога незворушніше. — Важливо як, де і з ким.

— Отож-бо: як і де, — підтвердив Фімотін. — Якби ж він вдома у вихідний хильнув трохи, й ніс, як то кажуть, у тютюні, — на здоров'я і будь ласка. Та тільки є міркування, що саме вдома він утримується від цього. Непідходяща, за моїми даними, у нього вдома обстановочка. Не для чаркування, а взагалі…

Фімотін підняв палець, пройшовся по кімнаті, й, хоч бліде, худе обличчя його було спокійне, маленькі пильні оченята під навислими жовтими кущиками брів випромінювали жваву зацікавленість.

— І ви вважаєте… — обережно почав я.

— І я вважаю, — урвав мене Фімотін, — що капітан Поздняков Андрій Пилипович щодо цього дещо зловживає… Ви, повторюю, мене правильно зрозумійте, я йому добра бажаю, але… але… Словом, не моє це, звичайно, собаче діло, даруйте на слові, але мені як громадянину, як старому кадровому працівникові… прикро, якщо хочете, боляче бачити отой його ніс, на якому щодня прожилочок більшає, очі завжди червоні… запашок при розмові вловлюється…

— М-да, ситуація, — пробурмотів я розгублено. — І часто це буває?

— Як вам сказати! — Фімотін помовчав, подумав, машинально скуйовдив жорсткий їжачок, підійшов до столу, відпив квасу. — Я ж особисто не так уже й часто з ним безпосередньо зустрічаюсь… Але у ті рази, коли зустрічаюсь… Так-так, спостерігається вищезгадане. І, дозволю собі нескромне міркування, не для мене ж персонально він щоразу… той.

— Це дуже важливо, що ви кажете, — сказав я. — І ми до таких фактів ставимося дуже серйозно.

— Та я тому й виклав сумніви свої, що це важливо. — Фімотін насупився, кущуваті брови зійшлися над переніссям. — Не дай боже переборе, як мовиться, а там і заснути недовго… А в кобурі — зброя табельна, в кишені — книжечка червона. Чи ж далеко до лиха?

Ну й ну! Віссаріоне Емільовичу, хто ти насправді? Провидець? Чи шахрай? Звідкіля у тебе таке точне передбачення лиха, що впало на Позднякова? Як це ти все так правильно вгадав? А може, не вгадав, а знаєш? Але звідки?

Тут я, мабуть, дав промашку, не відповівши одразу на сердечне побоювання Фімотіна за долю й честь Позднякова. Бо він раптом усміхнувся на все обличчя, і я бачив, що усміхатися — заняття для нього незвичне, але принаймні усміхнувся він самостійно, без сторонньої допомоги.

— Та що це ми завели з вами, товаришу інспектор, про все похмуре, і я тут розкаркався: неумисно нашкодиш іще добрій людині. Все-таки загалом треба сказати, що він товариш позитивний, ті це з упевненістю й чистою совістю можете так і доповісти начальству. Низовий виконавчий апарат перебуває у нас на належній висоті, — додав він значущо.

Я пив холодний напій і з цікавістю розглядав цього паровоза з випущеною парою. На початку розмови я бачив його незрушним у кінці залізничної колії, де перед носом — три метри рейок, а далі вони загнуті догори гачками, на які набита шпала — як остаточний і безповоротний шлагбаум, далі шляху нема, всі дороги зійшлись і закінчилися тут. А тепер виникло у мене відчуття помилки: а що коли вночі він виповзає із свого тупика і в мороці й тиші, без світла, без пари, без наказу про кінець консервації гасає по порожніх перегонах, змітаючи з рейок неуважних людей.

— Я людина незлобива. Й цілковито нешкідлива. Як метелик-махаон. — Борис Чебаков труснув довгою гривою розкішного чорного волосся і весело засміявсь. Я також засміявся, цілком щиро. — От розсудіть самі, інспекторе, ви ж справляєте враження людини інтелігентної: адже може так статися, що людина має покликання, яке не лежить у виробничій сфері?

— А яке у вас покликання? — запитав я з цікавістю. — Бути натурником?

— Ну у, пхе, то не розмова! Ви ж працюєте в МУРі[1], мабуть, не тому, що вам понад усе на світі подобається ловити смердючих злодюжок і п'яних грабіжників?

— Не тому, — кивнув я.

— От і я працюю натурником не тому, що це мені понад усе подобається. Хоч і не поділяю забобонів щодо цієї професії.

Видно, я не справився з м'язами обличчя і мимоволі усміхнувся. Чебаков помітив це й сказав:

— Господи, коли ж ви, товариші-громадяни-люди, збагнете, що бути натурником — то дуже важка і творча робота?

— Творча? — перепитав я.

— А ви що думали? Чому художня класика одухотворена, а не сексуальна? Тому, що Джорджоне або Мікеланджело шукали не зграбний шмат м'яса на гнучкому кістяному каркасі, а мріяли в красі знайти душу людську! І натуру підбирали роками!

— Ви даремно так гарячкуєте — я не заперечую. Хоч і утримався б ставити воза попереду коня: окрім натурника, дещо й художник означає. Але ми не договорили щодо вашого покликання.

Кімната Бориса Чебакова, невелика, квадратна, була схожа на кольорову тривимірну фотографію з альбома модних житлових інтер'єрів. Тахта, двоє глибоких крісел, яскравий палас на підлозі, стіни з елегантними зручними стелажами, програвач-стереофонік із парою нарядних спікерів, ікони, ряди довгограючих платівок у кольорових блок-пакетах, чотири розп'яття — одне з них напрочуд гарне, старовинний бронзовий ліхтар. На стелі вуглиною намальовані сліди велетенських босих ніг. Й у всьому цьому салонно-будуарно-музично-молільному велеліпстві царював Борис Чебаков — здоровенний і вродливий парубок із сором'язливо-нахабною посмішкою.

— Щодо покликання? — озвався задумливо Чебаков. — Не знаю, чи можна це вважати покликанням, але я б хотів написати про джаз…

Він замовк, і я спитав:

— Статтю? Чи книжку?

— Ні, це, звичайно, не стаття, навіть не книжка. Я б хотів написати про себе, свою особистість у джазі — потік відчуттів, образів, думок, той світ, який мені відкриває музика.

— А самі ви граєте?

— Ні, моє покликання — слухати. Слухати і відчувати.

Їй-богу, він збив мене з пантелику. Ми живемо усталеними уявленнями, і раптове відхилення од них позбавлює нас упевненості в істині. Я дивився на нього майже з благоговінням, бо одне з найтвердіших моїх переконань полягає в тому, що людина мусить приховувати свої паразитичні нахили. Й досі мені не доводилося зустрічатись із таким розгнуздано-відвертим виявом споживацтва, піднесеного в ранг життєвої програми, такої щирої еманації захребетництва. Просто-таки король, його дармоїдська величність!

— Вам це не дуже зрозуміло? — запобігливо спитав Борис.

— Так, не зовсім, — кивнув я. — Буду вам вдячний, якщо ви мені поясните конкретніше.

— Будь ласка. — Борис запалив сигарету, всівся зручніше в кріслі. — Ми живемо в дуже багатому світі. Матеріально багатому. Й жодної потреби в тому, щоб неодмінно всі виробляли матеріальні цінності, не існує. Люди женуться за технічним розвитком, а цс не більш серйозно, ніж спроби кицьки вхопити свого власного хвоста. Людина позаздрила птахові — має собі на голову стратегічного бомбардувальника. Захотіла думати й лічити швидше — будь ласка: бомбардувальника наводить на ціль електронна машина. Мріяла бачити крізь імлу — радар забезпечує точність влучення. Можна говорити про Ейнштейна й атомну бомбу, але простіше сказати: людям бракує духовного життя, а вони мріють про «Запорожця».

— А як у вас із духовним життям? — терпляче запитав я.

— О, з цим у мене все гаразд, — спокійно запевнив мене Чебаков. — Ось мої друзі, мої емоційні наставники…

Він узяв з полиці кілька платівок, простягнув мені На кольоровому крейдяному конверті був майстерно сфотографований музикант — молодий негр сидить у відомій позі Рамзеса, на колінах гітара, очі заплющені.

— Це Джіммі Хендрікс, великий музикант. Бачите зеленкуватий дим навколо голови, як німб? Знак, що він скоро вмре. Вони ж усі здорово «підкурюють»…

— І що, вмер?

— Так, він отруївся наркотиками у Моніки Донеман. Це був тоді жахливий скандал у ФРН. Ах, який божественний гітарист! Безперечно, перша в світі соло-гітара. Хендрікс видресирував її, як живе звірятко, — вона говорити вміла. Він, коли грав, по просто перебирав струни — він свою гітару бив, пестив, щипав, гладив…

— Хіба ви бачили, як він грає?

Чебаков усміхнувся:

— Навіщо мені бачити, я чув. І відчував. — Він показав на інші платівки: — Це концерт Джанніс Джоплін «Болл ін чейн», це — Френк Заппа, це — Бібі Кінг, це — Джордж Харрісон та Ерік Клаптон, це — Пінк Флойд, це — програми «голлівудлівс» — Кеннета Хіта… Хочете послухати? — несподівано запропонував він.

— Та ні, спасибі, у мене, мабуть, для такої серйозної справи немає покликання, а найголовніше — часу. У мене помітні перебої з духовним життям, бо мені виплачують зарплату, на жаль, не за потік відчуттів, образів і думок, які можуть мені відкритися в джазі. Отож хотів би запитати…

— Весь до ваших послуг!

— Скільки коштує у фарцовщика така ось платівка?

Борис чарівно усміхнувся:

— Диск зачовганий чи новий?

— Новий.

— Від ста до двохсот рубликів.

Це він точно сказав, адже я й без нього знаю ціни: немало мені довелося морочитися зі справами фарцовщиків.

— Оце дивлюся на ваш стереофонік, ікони, на ваші диски й на вас самого, Чебаков, і вимальовується в моїх очах образ молодика, що увесь такий собі розкльошено-приталений, у сорочці «суперральф» — комір на чотири удари, в джинсовому костюмі, та не в якомусь там «запальному», а у справжнісінькому фірмовому «вранглері», із золотими «зіпами».

— «Левіс-коттон», — спокійно поправив мене Чебаков. — Можете додати ще вайтові траузери із засувалами[2].

— Ну, «левіс-коттон», не будемо дріб'язковими. Й сам ви такий відсторонений од нашої нікчемної людської марноти, весь у високому духовному житті, що мене мимоволі заздрість гризе: адже мені завжди хотілося бути схожим на таких чудових людей. Та от шкребеться в мені одне паскудненьке запитаннячко й усе це розпрекрасне відчуття псує…

— На які, мовляв, кошти? — усміхнувся Борис.

— Ага! Абсолютно точно! Ви вже допоможіть мені, а то піду я од вас, не запитавши через свою сором'язливість, і з'ясується, що я своє щастя проґавив — міг би й сам у «вранглер» одягнутися й диски за дві сотні купувати. А то ж просто біда — у мене зарплата більша вашої, а платівки тільки з Івом Монтаном купую.

— Звичайно, навчу, — охоче погодився Чебаков. — Щоб розбагатіти, слід завжди пам'ятати три речі. Перше — ощадливість. Друге — ощадливість до заощадженого. Третє — ощадливість до ощадливо заощадженого. От і все.

Молодець парубійко! Нахаба. Зухвалий. Напевне, йому вдалося урвати жирний шмат, він на якийсь час «зав'язав», і нахабність його — від усвідомлення хвилинної безпеки. Ну й, звичайно, він від природи базіка: є такі чоловіки-красномовці, для яких мовчання — мука, і навіть ризикуючи головою, він не може утриматися від блазенського патякання.

— … а коли людина живе красиво, в чесному достатку, то в очах інших цей достаток відразу троїться. Як ото казав наш колишній дільничний Поздняков, «живеш не на зарплатню»!

— А чому «колишній»? — швидко спитав я.

Чебаков затримався з відповіддю лише на мить, але я відчув цю мить, як ледь помітну склейку на магнітофонній стрічці.

— Та щось не видно його давно. То до мене через день чвалав, а то вже другий тиждень не видно…

Ні, якщо він і знає щось про пригоду з Поздняковим, то однаково зараз не скаже. Його можна притиснути, коли є на нього якісь «компромати», — тоді, викручуючись, він знову почне базікати й неодмінно на чомусь обмовиться. А так не скаже. І дідько з ним! Паразит — одне слово.

— Ну що ж, Чебаков, не захотіли ви зі мною говорити відверто. Й склалося у мене враження, що наші виправні органи в роботі з вами виявилися не на висоті. Га-а?

Чебаков зареготав — майже радісно, і я остаточно упевнився, що зараз йому нас боятися нема чого.

— Даремно так думаєте, інспекторе. Адже сказано, що я цілком сумирний, як метелик. Користі вам од мене ніякої, але й шкоди жодної…

Він почав прилаштовувати на полиці пакети з платівками, й несподівано із стосу вислизнула й упала на? підлогу поруч із моїм кріслом фотографія. Я підняв її, уважно розглянув: вродлива, зовсім юна дівчина затуляє однією рукою очі від сонця, а другою обіймає за плечі усміхненого Бориса Чебакова…

Дуже люблю я пригодницькі кінофільми. Добрі, погані — вони мені всі подобаються, хоча б тому, що я ніколи не можу вгадувати, хто там лиходій. Їх завжди багато — кандидатів у злочинці, кожний має підозрілий штришок у поведінці чи біографії, і, коли вже рішуче націлишся на когось із них, отут несподівано з'ясовується, що є іще один — набагато гірший від попередніх, проте врешті-решт винуватцем виявляється найчарівніша, приємна і мирна людина.

На роботі у мене виникають труднощі саме через те, що таких кандидатів зовсім немає. (це набагато складніше, ніж робота з десятьма поважними підозрюваними, серед яких напевно є лиходій.

Спускаючись сходами від квартири Чебакова, я остаточно збагнув, що без якихось більш-менш реальних кандидатів моя справа з місця не зрушить. Найспокусливіший варіант, при всій його трудомісткості, — шукати злочинця серед можливих ворогів або недоброзичливців Позднякова — себе не виправдовував. Це не класична композиція у вагонному купе чи в заміському будинку, відгородженому від світу обвалом, і не замкнений маленький готель, куди ніхто не заходив і ніхто не виходив. На дільниці Позднякова мешкає дев'ять тисяч чоловік, як у пристойному районному містечку, й на них усіх не прицілишся: хто з них найпривабливішпй, непомітний чи приємний, щоб у ньому викрити злочинця. Щонайгірший з них — із тих, що устрявали з Поздняковим у конфлікт, — міг би в крайньому випадку вночі у підворітті стукнути його цеглиною по голові. Але те, що сталося! Ні, навряд чи комусь із них під силу облагодити такий зухвалий злочин серед білого дня.

Учора мені спало на думку ще одне міркування: а що коли ми довільно об'єднали дві абсолютно не зв'язані між собою події і від цього пригода з Поздняковим набула лиховісного характеру? Адже зі слів Позднякова ми уявляємо собі все ось так: злочинець улаштував йому пастку, отруїв і, коли той втратив контроль над собою, вивів його зі стадіону, забрав пістолет і посвідчення, а самого покинув на газоні.

Але ж може бути ще одна версія. Повністю довіряючи словам Позднякова, я можу припустити набагато нудніший варіант: я сам чув про непоодинокі випадки патологічного сп'яніння з втратою свідомості від мінімальних доз алкоголю, Це може статися від невротичного стану, від перегрівання, від харчового отруєння. От якщо Поздняков справді патологічно сп'янів від пляшки пива на тридцятиградусній спеці, не тямлячи себе вибрався зі стадіону й заліг на траві, то пістолет і посвідчення в кишені міг у нього поцупити «чистильник» — особливо огидна порода злодіїв, які обкрадають п'яниць…

Неквапно дійшов я до автомата й зателефонував Халецькому.

— Для вас б новини, — буркнув він. — Хороші.

— Що, мені майора дали? — запитав я.

— Про це запитуйте в управлінні кадрів. А в мене тільки серйозні справи.

— Тоді поділіться, будь ласка.

— Будь ласка. Хіміки дали висновок, що підтверджує слова Позднякова…

— Отрута? — швидко запитав я.

Халецький на мить зам'явся, потім поволі сказав:

— Та ні, це, мабуть, якісь ліки…

— Ліки?

— Так, хіміки вважають, що це транквілізатор.

— Красиво, але незрозуміло. Як ви сказали? Транкві…

— Транквілізатор. Це заспокійливі ліки. Я у вас на столі бачив.

— У мене?

— Так, андаксин. Це і є транквілізатор.

— Що ж, Позднякова андаксином отруїли, чи що? Для цього кіло андаксину треба було б.

— Андаксин — малий транквілізатор, найпростіша формація. А з корка добули дуже складну фракцію. Оскільки я не фахівець, мені важко прочитати вам по телефону курс теоретичної фармакології.

— Усе зрозумів, лечу до вас.

— Не летіть. Можете рухатися поволі, вам тільки думати треба швидко.

— Тоді я ризикую не застати вас на службі.

— А на службі ви мене й не застанете: я стою в плащі.

— Як же так, Ною Марковичу? Мені неодмінно треба з вами поговорити.

— Найбільше вас влаштувало б, Тихонов, якби я покинув свій дім і приніс до кабінету розкладачку. Тоді ви могли б навідатися до мене й серед ночі. Вас це влаштувало б?

— Це було б чудово! — щиро сказав я.

— Так, але дружина моя заперечує. Та й сам я, чесно кажучи, мрію організувати дозвілля дещо по-іншому.

— То як бути? Відкладемо до завтра? Але знайте, що вечеря здасться вам прісною, а постіль твердою через муки цікавості, на які ви мене прирікаєте.

Халецький засміявся:

— Ви не залишаєте для мене іншого виходу, крім того, щоб поділити вечерю з вами. Сподіваюся, що ваша участь зразу зробить її смачною. Адресу знаєте?

— Звичайно. Хвилин через сорок я буду у вас вдома.

— Що ж, давайте. Дивіться лишень не випередіть мене — бо дружина не знає, що без вас наша вечеря буде прісною…

У передпокої квартири Халецького висіла шинель з погонами підполковника, і я подумав, що мені трапляється бачити його у формі один раз у рік — на стройовому огляді. Високий худорлявий чоловік у чудових, здебільшого темно-сірих костюмах, що лежать на ньому так, наче він замовляє їх у Будинку моделей на Кузнецькому мосту, Халецький у формі виглядає неперевершено. Мій друг, начальник НТВ полковник Кім Бронников, ніяковіючи і соромлячись, намагаючись не образити Халецького, докладає всіх зусиль, аби засунути його куди-небудь у другу шеренгу — якнайдалі від очей начальства, бо вигляд Халецького у формі мусить поранити серце будь-якого стройового перевіряльника. Для мене це незбагненно: він отримує таке ж обмундирування, як і всі, але мундири його, пошиті у фірменному військовому ательє, надимаються на спині, горбляться на грудях, рукави, ґудзики чомусь перекошуються, й в останню мить якийсь обов'язково відривається, стрілка на штанях запрасована криво, а один шнурок розв'язується. І над усім цим неподобством підноситься прекрасна сріблясто-сива голова в золотих окулярах під зсунутим набік парадним кашкетом.

Давно, у перші роки нашого знайомства, я був певен, що це відбувається тому, що Халецький — глибоко цивільна людина, з волі обставин закинута у військову організацію, що він просто не може звикнути до поняття армійського строю, ранжиру, необхідності поводитися й виглядати як усі — відповідно до статуту й тієї необхідної муштри, що поступово згуртовує безліч різних людей у єдиний боєздатний організм.

Але якось нам випало разом складати залік із вогневої підготовки, і я вирішив одстріляти першим, оскільки стріляю непогано й не хотів соромити цим Халецького, що напевне не знав, звідки куля вилітає. Спокійно, не кваплячись я зробив п'ять залікових пострілів і не дуже шкодував, що три кулі пішли у вісімку, а одна в дев'ятку. Халецький вийшов на рубіж слідом за мною, перевірив зброю, зняв і уважно протер окуляри, навіщось підморгнув мені, повернувся до мішені й навскидку з кулеметною швидкістю зробив усі п'ять пострілів: і ще до того, як інструктор вигукнув: «Чотири десятки, дев'ять!» — я вже знав, що всі кулі полетіли в ціль, бо ж одразу видно почерк майстра.

— Де це ви так наловчилися? — запитав я, не приховуючи здивування.

— У розвідці виживав той, хто встигав вистрелити точніше. А головне — швидше, — усміхнувся Халецький.

Цілком випадково я дізнався від Шарапова — про це в МУРі не відав ніхто, — що він служив на фронті в розвідувальній роті Халецького; й так мені було важко уявити свого залізного шефа підлеглим делікатному, м'якому Халецькому, так неможливо було побачити, як вони разом повзуть під колючим дротом через лінію фронту, затягуються димом однієї цигарки, що легше було вважати це вигадкою, легендою, милим сентиментальним домислом.

— Гріх на моїй душі, — сказав мені генерал. — Великого вченого я занапастив, коли притягнув Халецького до нас у міліцію…

Десять років відпрацювали вони разом у відділі боротьби з бандитизмом — був у нас такий «гарячий цех» по війні. Але стало підводити серце, й Халецький перейшов у НТВ. В сорок п'ять років несподівано для всіх він написав підручник криміналістики, за яким тепер навчаються в усіх школах міліції. Я знаю, що його не раз запрошували на викладацьку роботу, але з міліції він чомусь не йде. Якось я запитав його про це.

— Мені нова форма подобається, — засміявся він.

— А якщо серйозно?

— Серйозно? — перепитав Халецький. — Маю несплачений борг.

— Борг? — здивувавсь я.

— Так. Мій батько був сухотний кравець і мріяв, щоб я став ученим. Йому було байдуже яким — лікарем, інженером, учителем, аби тільки не сидів за кравецьким столом. Не знаю, чи виконав я його заповіт, ставши криміналістом. Але моє сумління, розум, серце однаково б не дозволили мені займатися чимось іншим…

— Чому?

— Мені було вісім років, ми їхали з батьком у трамваї. На Самотьоку до вагона зайшов п'яний здоровань і почав чіплятися до пасажирів. Коли він став лапати якусь дівчину, мій батько, сухотник, недомірок, кравець за фахом, лицар і поет у душі, підбіг до нього й закричав: «Ви не смієте чіплятися до жінки!» Хуліган полишив дівчину й почав бити батька. Боже мій, як він його бив!.. — Халецький зняв окуляри, заплющив на мить очі й провів долонею по обличчю. — Я кричав, плакав, просив людей допомогти, а бандит усе бив його, звіріючи від того, що ніяк не може повалити його зовсім, бо після кожного удару батько піднімався на ноги зі сліпим, заюшеним кров'ю і сльозами обличчям і, випльовуючи зуби й червоні згустки, викашлювані його слабкими кволими грудьми, кричав йому розбитими губами: «Брешеш, бандюго, ти мене не вб'єш!» Й усі у вагоні заніміли від жаху, їх скував параліч страху, вони всі боялися втрутитись і стати такими, як батько, — залитими кров'ю, з вибитими зубами, й ніхто по заздрив могутній силі духу в такому маленькому, хирлявому тілі…

— Ви хотіли помститися за батька всім бандитам?

— Ні, — похитав головою Халецький. — Він не потребує помсти. Я служу тут для того, щоб люди, які їдуть у величезному вагоні нашого життя, не знали ніколи принизливого страху, що гірший вибитих зубів та змордованого тіла…

Про все це я згадав, скидаючи у передпокої квартири Халецького плащ і вішаючи його поруч із шинеллю, яку одягають один раз на рік. Халецький сказав дружині:

— Познайомся, Валю. Рекомендую тобі — мій колега Станіслав Тихонов, людина, яка не одружується, щоб сім'я не заважала йому працювати.

Дружина махнула на нього рукою.

— Моє щастя, що я за тебе вийшла, коли ти ще там не працював. А то ви б склали чудовий дует. Жили б собі, як доктор Ватсон із Шерлоком Холмсом.

Я потиснув їй руку і сказав:

— Не вийшло б. У них там була ще місіс Хадсон, а нині вельми сутужно з хатніми робітницями.

Вона похитала головою.

— Оце з моїми двома халамидниками також біда: хоч убий, не одружуються. А так було б добре… — Вона привела нас у їдальню і запитала мене: — Ви потерпите до вечері ще хвилин з двадцять, чи вже несила?

— Звичайно, потерплю.

— І чудово, — зраділа вона. — У нас. сьогодні тушкований кролик. І з хвилини на хвилину підійдуть наші Мишко і Женя, тоді сядемо разом за стіл.

І додала, мовби вибачаючись:

— Я так люблю, коли вони разом з нами… Зовсім дорослі вони стали, ми їх і не бачимо майже.

— Мамцю, мамцю, зараз сюди ввалиться пара двометрових троглодитів, і гість не зможе поділити твоєї скорботи з приводу того, що вони рідко з нами обідають, — сказав Халецький, і в голосі його під нальотом іронії мені вчувалася радість і гордість за двометрових троглодитів, і я подумав, що троглодити Халецького, яких я ніколи не бачив, мабуть, хороші хлопці.

Дружина пішла на кухню, а ми сіли за стіл, і Халецький присунув до себе стосик паперу й товстого цангового олівця з м'яким жирним грифелем.

— То що там чувати з андаксином отим? — запитав я.

— Ну, андаксин я для прикладу назвав, аби вам зрозуміліше було, що це таке. — Халецький короткими легкими натисканнями малював на папері собаку. — Але андаксин і еленіум належать до групи малих транквілізаторів. А речовина, досліджена нашими експертами, — великий транквілізатор…

Пес на малюнку виходив злий, наїжачений, і його морда була сердита і злякана водночас.

— А чим вони відрізняються — великий від малого?

— В принципі це зовсім різні групи хімічних сполук. Малі транквілізатори належать до карбоматів, а великі — до тіазинів.

Халецький поправив кінчиком олівця дужку золотих окулярів, одсунув аркуша з розлюченим псом і заходився малювати другого пса. Він був схожий на першого, але морда улеслива, запобіглива, а хвіст згорнувся бубликом.

— Я буду вам дуже вдячний, якщо ви полишите своїх собак і поясните мені все детальніше, — сказав я ввічливо. — Мене зараз собаки не цікавлять.

— І даремно, — спокійно зауважив Халецький. — Я малюю для вашого ж добра, бо не мав надії на ваше абстрактне мислення. Адже ви, сищики, мислите категоріями конкретними: «вкрав», «утік», «був затриманий», «посвідчив».

— Дякую за довір'я. — Я вклонився. — Зазначу лише, що мої конкреції дають поживу для ваших абстракцій…

Халецький засміявся:

— Зараз, на жаль, усе навпаки: з моїх туманних абстракцій вам належить матеріалізувати якісь конкреції, і я вам заздалегідь співчуваю. Справа в тому, що і великі й малі транквілізатори об'єднуються за принципом дії на психіку. Про малі — еленіум, андаксин, тріоксазин — ви знаєте самі, а великими лікують глибокий розлад — марення, депресії, галюцинації. З великих найбільш відомий аміназин.

— А до чого тут собаки?

— До того, що коли розлюченому собаці дати в їжу таблетку тріоксазину, то він одразу ж стане лагідним, спокійним і веселим.

— Так то ж у їжу! Якщо ви мені зараз дасте трохи їжі, я й без ліків стану лагідним і веселим.

— Це я з вашого обличчя бачу. Але різниця в тому, що собака впадає у блаженство від ліків і без їжі.

— Зрозуміло. То що, Позднякову дали велику дозу аміназину?

— От у цьому й уся заковика. Наші хіміки виявили в корку речовину, не описану в жодному довіднику, — це не просто великий транквілізатор, це якийсь тіазин-гігант. У принципі він схожий на аміназин, але молекула в шість разів більша й складніша. Словом, вони не насмілюються дати категоричний висновок про цю речовину.

— Що ж робити?

— Дружити зі мною, вірити в мене.

— Я вам готовий навіть хабарі давати, Ною Марковичу.

— Я беру хабарі тільки старими поштовими марками, а ви занадто метушлива людина, щоб займатися філателією. Тому я безкорисливо підкажу вам, що робити.

— Уважно слухаю пророка наукового пошуку і філателії.

— Поїдьте завтра вранці у Дослідний центр психоневрології. Там є велика лабораторія, що працює над такими сполуками. Вони вам дадуть більш кваліфіковану консультацій», до того не і в розмові з ними ви зможете точніше зорієнтуватися в цьому питанні…

У передпокої пролунав дзвінок, грюкнули двері, й дві молоді здорові горлянки дружно залементували:

— Мамуню, люба, ми від голоду вмираємо!..

Очевидно, прибули троглодити…