Ліки від страху

Розділ 5 «ОБАХЕЕС ПРИЙШОВ…»

Заблимало око сигнальної лампочки на селекторі.

— Зачекай, зараз договоримо, — сказав Шарапов і взяв трубку. — Слухаю. Здрастуйте. Так, мені доповідали. Я в курсі. Та не переповідайте мені все спочатку — я ж сказав вам, що знаю. А куди його — до шлункового санаторію? Звичайно, в КПУ. Відповідальний працівник? То й що? Безвідповідальних працівників взагалі не повинно бути, а коли трапляються, то треба їх мітлою гнати. Послухайте, несерйозна це розмова: ненавмисне можна обидві ноги в холошу просунути, а жбурляти пляшки в ресторані можна тільки навмисне. Теж мені, купець Іголкін знайшовся! Чого тут не розуміти — розумію. Але я гадаю, що справи слід вирішувати у відповідності до закону, а по до вашого особистого становища — влаштовує це вас чи не влаштовує. Ось так. Моє шанування…

Генерал поклав трубку на важіль, задумливо спитав:

— Слухай, Стасе, а ти часто буваєш у ресторанах?

— Десять днів після зарплати — часто.

— А я майже зовсім не буваю. Давай-но колись удвох сходимо. Я тебе запрошую.

— Давайте сходимо. Пляшками покидаємося?

— Та ми з тобою вже якось так обійдемося без метання предметів. Ох, зі справами нам тільки б розкрутитися. Ну гаразд, продовжимо. Отже, налякала тебе цілковита науковість цього питання. І ти вважаєш, що у цих тонкощах тобі не розібратися. Так я зрозумів?

— Приблизно. А Позднякова я вважаю невинним.

— Це добре, — кивнув генерал і ледь помітно усміхнувся. — Тільки ж переплутав ти все…

— Що я переплутав?

— Завдання своє. Якби прийшла до тебе дружина Позднякова й попросила по дружбі вашій давній, щоб ти перевірив, чи не дозволяє собі її чоловік зраджувати шлюбну обітницю, то її, можливо, й влаштувала б така відповідь: «Вважаю невинним». А мене не влаштовує. Твоя впевненість — це добре, але мені докази потрібні.

— Я зіткнувся тут із питаннями, в яких нічого не тямлю. Не розумію я цього.

— Чому не розумієш? — діловито запитав Шарапов.

— Тобто як чому? Потрібна спеціальна підготовка, освіта…

— Є. Усе це в тебе є…

Я втратив терпіння:

— Що є? Освіта? На юридичному факультеті курс високомолекулярних сполук не викладають, органічну хімію не проходять, а на всю судову психіатрію відведено шістдесят годин.

— Не знаю, я заочно вчився, — спокійно відповів Шарапов. — А тут у нас, у МУРі, вчать праматері всіх наук — умінню розбиратися в людях. І я не раз мав нагоду переконатися, що ти цю науку певною мірою засвоюєш.

Я сидів схиливши голову. Генерал засміявся:

— Ну чого ти сидиш понурий, ніби… це… ну?.. Тобі там не формули спід було. розбирати, — він подивився у рапорт, що лежав перед ним. — Метапроптизол не сивуха, його в підвалі із соковарки не наженеш. І цеглинку цю міг покласти тільки великий спеціаліст. Дуже мене цікавить отой спеціаліст, от давай і пошукаємо його.

— Єсть, буду шукати. Боюсь тільки, що замішане оце все на якомусь непорозумінні…

— Не бійся, нема тут ніякого непорозуміння. Сьогодні скоєно злочин — «самочинка». У громадянки Пачкаліної два аферисти, що назвалися співробітниками міліції, зробили вдома обшук, забравши всі коштовності й гроші.

— А яке це має…

— Має… Вони пред'явили наше посвідчення, і потерпіла запам'ятала, що там було написано: «Капітан міліції Поздняков»…

З пояснювальної записки й протоколу допиту потерпілої у відділенні міліції я вже знав, що громадянці Пачкаліній Катерині Федорівні тридцять два роки, працює газівником-оператором у районній котельні, мешкає на житловій площі матері-пенсіонерки, освіта сім класів, під судом не перебувала. І тепер дивився на її зачіску, схожу на плетеника, морквяну пляму губної помади, слухав її тягучу, ліниву вимову, позбавлену будь якої інтонації, і болісно намагався пригадати, де я бачив її раніше. Моя професійна пам'ять, загострена необхідністю нічого не забувати назавжди, іноді ставала катом, мучителем моїм, бо напівзабуті з плином років обличчя, які колись бачив, знайомі з минулого імена, знову виринувши із реальності, починали катувати мозок невідступно, безжально й методично, як зубний біль, і позбутися цього наслання можна було, тільки вирвавши з мороку забуття далеку мить — коли, де й за яких обставин виникло це обличчя або прозвучало ім'я. І тоді цей спогад — дріб'язковий, незначний, частіш усього ніяк не пов'язаний зі справою — повертав заспокоєння. А зараз я дивився на Пачкаліну, слухав, і відчуття, що колись бачив її, переросло в упевненість. От лише де й коли — не міг я пригадати.

— Жінка я самотня. Одинока, значить. Приходять до мене інколи мужчини — молоді, звичайно. Молоді, звичайно. А мати в мене, як мовиться, стара, сувора. Сувора, як мовиться. І відносини у нас із нею кепські. Кепські, значить…

Отак вона неквапно й одноманітно торочила, повторюючи кожну фразу, наче сама себе вмовляла, що все сказала вірно, правильно, ні в чому не помилилася, значить.

— Давайте ще раз згадаємо, що забрали злочинці, — сказав я.

— А навіщо згадувати? — здивувалася Пачкаліна. — Пригадувати, значить, навіщо? Я хіба забула? Хіба таке забудеш? Я все пам'ятаю. Значить, прийшли вони й кажуть, що з міліції, з обахееса, як мовиться, обшук, кажуть, будемо робити, нетрудові цінності забирати…

— Так-так, це я знаю, — перебив я. Мене смішило, що Пачкаліна персоніфікувала ОБХС[3], тобто відділ боротьби з розкраданням соціалістичної власності, у якусь живу істоту й весь час говорила: «Обахеес прийшов», «Обахеес почав обшук робити», «Обахеес сказав…»

— Ну, ото ті самі й назабирали, звичайно. Шубу смушкову, як мовиться, нову зовсім, неодягувану, вважай. Вважай, нову…

Пачкаліна передихнула, з горла в неї вирвався низький клекотливий звук, і раптом усе обличчя її наче розповзлося на кавалочки: опустився ніс, поїхав убік великий, яскраво розфарбований рот, широко розплющилися повіки — щоб сльози не змили туші з він. Збоку здавалося, наче їй непомітно викрутили десь на потилиці стопорного гвинта, й усі частини обличчя розсипалися, як у складаній іграшці. Плакала вона басом, сердито й ображено.

Я налив їй склянку води, Пачкаліна випила її одним духом. Прислухаючись до її булькотливого плачу — о-о-льо-льо-о, — я раптом пригадав, звідки знаю потерпілу. Й здивувався, що так довго не міг пригадати її, — вона ж і зовні мало змінилася, хіба що погладшала.

— Заспокойтеся, заспокойтеся, Катерино Федорівно, — сказав я, — сльозами лихові не зарадиш, треба подумати, як їх розшукати швидше.

Пачкаліна заспокоїлася так само раптово, як і заридала.

— Ага, розшукаєш їх, — сказала вона похмуро. — Шукай-гукай тепер. Тепер шукай їх, гукай, як мовиться, вітра в полі. Значить, окрім шуби, взяли вони дві обручки моїх, одна з діамантиком, а друга із зелененьким камінчиком. Ага, з камінчиком, значить, зелененьким. Сережки, звісно, також забрали…

— Зелений камінчик — самоцвіт, чи що?

— Авжеж, самоцвіт! Смарагд.

— У-гу, зрозуміло, смарагд. А діамантик який?

— Який — звичайний. Що я, ювелір, чи що?

— Подумайте ще раз над моїм запитанням. Ми мусимо детально описати для розшуку обручку — це ж у наших інтересах.

— Ну, звичайний діамант, значить. Авжеж, два карати в йому є.

Я всміхнувся:

— Два карати — це не звичайний діамант. Це величенький діамант. Ну та бог з ним. Гроші взяли?

— Таж говорила я вже — книжок пред'явницьких на чотири з половиною тисячі. Пред'явницьких книжок, як мовиться, три штуки забрали.

Я взяв ручку й присунув до себе аркуш паперу:

— У яких ощадкасах були покладені ваші гроші?

— Та не пам'ятаю я. Не пам'ятаю я, значить, у яку касу клала.

Я здивовано втупився в неї:

— Тобто як не пам'ятаєте? Не пам'ятаєте каси, в якій зберігаєте чотири з половиною тисячі?

— От і не пам'ятаю! Та й навіщо мені було пам'ятати, коли там, на книжці, значить, написано було — і номер, і адресу! Хто ж знав, що з обахеесу оті, ну, тобто, я кажу, аферисти, самі заявляться…

І вона знову заридала — щиро, гірко, зненависно. Так само вона ридала десять років тому, коли молоденький лейтенант Тихонов опечатував її пивний ларьок на станції Ліанозово, в якому виявилося необлікованнх сорок кілограмів червоної ікри. За вартістю кетової ікри крадіжка загрожувала злодієві частішою другою статті дев'яносто другої Карного кодексу — до семи років. Тоді Пачкаліна, яка у той час ще була не Пачкаліна, а Краснухіна, а серед завсідників її забігайлівки більше була відома по прізвиську Катька Катафалк, почала пояснювати мені з усіма своїми нескінченними «як мовиться», «звичайно», «значить», що ікри тут не сорок кілограмів, а лише двадцять — решта пиво, і я ніяк не міг збагнути, до чого тут пиво, аж доки після сотні повторів докумекав, що, як мовиться, звичайно-значить, пиво, налите в кетову ікру, починає підброджувати, всмоктується, кожна ікринка набрякає і стає ще смачнішою. І тут треба лише постаратися миттєво розпродати товар, аби він увесь не прокис, краще за все на бутербродах: порція занадто мала, щоб зіпсувати шлунок, та й навіть найбережливіші не стануть тримати її про запас. Таким чином, злодій як оком вмигнути перетворює літр пива вартістю сорок чотири копійки на кілограм ікри за сім карбованців з половиною плюс буфетна націнка. Плюс, у випадку чого, й стаття інша, легша, ніж за Крадену ікру. Разом із похмурим чоловіком — представником торгінснекції та громадським контролером я зняв остачу, забрав касу й опечатав ларьок — ось тоді Краснухіна сердито й злякано заридала басом. Я привіз її у райвідділ міліції і відтоді не бачив: мені підкинули якусь іншу справу.

А тепер вона була потерпілою. Самотня жінка, оператор у котельні, а просто кажучи — кочегар, у якої забрали шахраї дві коштовні обручки, смушкове манто й на чотири з половиною тисячі ощадних книжок…

Я довго барабанив пальцями по столі, відтак запитав:

— Поясніть мені, Катерино Федорівно, таку недоладність: як це так виходить, що до вас, бідної, самотньої жінки, чесної трудівниці, приходять буцімто з міліції, роблять обшук і забирають більш як на десять тисяч цінностей, і ви — робоча людина, якій нема чого втрачати й нема кого боятися, — не кажучи поганого слова, усе це віддаєте їм?

— А що? — запитала вона.

— Та нічого, тільки ж незрозуміло це мені. От я, на жаль, не маю десяти тисяч, але якби хоч хто спробував у мене взяти бодай десять карбованців, я б енергійно заперечував.

— Авже-еж! Вам добре, ви начальники, звичайно, а коли до самотньої жінки прийшов обахеес — що ж мені, значить, битися з ним?

— Битися ні з ким не слід, але у мене враження, що якби хтось спробував забрати вашу зарплату в котельні, ви б йому очі видряпали.

Засмучено-тупий вираз поволі сповзав з її обличчя.

— Це ж як вас розуміти, як мовиться? Значить, по-вашому виходить, що в усьому злодії ці праві, а не я? Не я, значить?

— Ні в якому разі. Ви мене не так зрозуміли. Або не захотіли зрозуміти. Я до того веду, що хтось знав про ваші цінності. Й знати могла тільки людина, яка й гадки не допускає, що ви живете на свою зарплату кочегара.

Обличчя Пачкаліної побагровіло, вона нахилила голову, ніби збиралась буцатися.

— Ви моїх грошей не лічіть! Я по закону живу, нічого не порушую. Не порушую, значить!..

Я похитав головою:

— Отак би ви із злодіями розмовляли. А зі мною чого вам сперечатися, я ж зараз не розслідую, з яких ви прибутків живете. До речі, чому ви пишете, що не були судимі?

— Бо амністія була! Відтоді я повноправна! Несудима, значить.

— А-а! Я не подумав. А мене ви пригадали, Катерино Федорівно?

— Що б не пригадати! Як мовиться, звичайно значить, пригадала. Відразу. Хоч тоді ви й молоденьким були, по дрібних справах бігали. Зараз, напевне, як мовиться, кабінет окремий…

— Дещо е. Тепер давайте знову пригадувати, як виглядали аферисти.

— Люди вони молоді. Молоді, значить. Високі обидва, звичайно. Один — чорнявенький, начеб ото він вірмен, або грузинець, або ще, може, єврейської національності, значить. А другий, навпаки, весь із себе біленький, і на щоці — рубець, як мовиться…

Поволі заспокоївшись, Пачкаліна сиділа й не поспішаючи описувала злодіїв. Майже не слухаючи її, я увесь час намагався зрозуміти, чому Пачкаліна не знає, в які ощадкаси були вкладені гроші. Забути вона не могла, це вона відверту нісенітницю верзе. Може, вона в себе тримала чужі гроші? Чиї? Цим варто зайнятися всерйоз, тому що звідси може бути вихід на аферистів. Але ж це не просто аферисти — вони пред'явили посвідчення капітана Позднякова. Загалом кажучи, якщо відкинути всю зайву лузгу, треба шукати» людину, в руки якої втрапили потужні, невідомі науці ліки; людину, яка добро знає, що Поздняков завжди ходить зі зброєю, а в Катерини Пачкаліної зберігаються вдома чималі цінності. Завдання нескладне, елегантне та багатообіцяюче.

Та поки що треба було їхати у МУР, пред'являти Пачкаліній альбом з фотографіями відомих міліції шахраїв — це перша дія у розв'язанні посталого переді мною завдання.

Ми піднялися в канцелярію, де чекав інспектор шостого відділу Коля Спіркін, великий спец у будь-якому виді шахрайства. Коля провів нас до свого кабінету, який на свіжу людину мав би справити враження приголомшливе: якісь величезні згортки з килимами валялися на підлозі, на стільцях складені купи квітчастих хусток, біля вікна височіла ціла піраміда потертих різномастих валіз, великий письмовий стіл усипаний обрізками паперу, гральними картами, фотографіями, клаптями яскраво-оранжевої з переливами парчі — речовими доказами різноманітної діяльності Колиних піднаглядних. Уздовж стін стояли стелажі з рукописними плакатиками: «Розгін», «Діаманти», «Ляльки грошові», «Ляльки речові», «Фармазони», «Аферисти», «Картярі», «Женихи». На стелажах лежали альбоми з фотографіями діячів, які вподобали одну з цих спеціальностей, і потерпілим їх показували з метою упізнання.

— Альбоми — вчорашній день криміналістики, — сказав Коля невимушено. — Саме зараз ми переходимо на централізований машинний облік: зарядив карточку з прикметами та спеціалізацією злочинця — і через дві хвилини отримуєш обмежену кількість фотознімків. — Він зітхнув і, підсунувши драбинку до стелажів, поліз до полиці з написом «Розгін». — Але поки що доведеться переглядати альбоми… Спочатку професійних розгонщиків, якщо ж не знайдемо — тоді решту…

— А решту навіщо? — запитав я.

— Та вони нестабільні якісь, — засмучено мовив Коля. — Вчора він «ляльки підкидав», завтра буде фармазонити. А сьогодні, дивись, самочинний обшук зарядив…

Коля виклав на стіл кілька великих, у різнобарвних коленкорових палітурках альбомів:

— Не кваптеся, розглядайте уважно.

Пачкаліна недовірливо поглянула на чубатого Колю, який у свої тридцять років виглядав першокурсником-студентом, і розгорнула альбом. Я сидів поруч із нею і також з цікавістю розглядав знімки — адже мені за моєю спеціальністю робити цс не часто доводиться, хоча я знаю декого із злодіїв, представлених у Колиній колекції.

Пачкаліна задивилася на Олега Могилевського за кличкою Портвейн. Обличчя вродливе, м'яко, густі темні кучері до плечей, припухлі губи, великі чисті очі в пухнастих дівочих віях, кокетливий нахил голови… Бракує тільки напису в завитушках: «Люблю свою любку, як голуб голубку»…

Ніжний вродливець оцей не так давно нагледів одної діяча — завідуючого плодоовочевою базою. І вирішив «узяти» його професіонально. З дружками своїми влаштував за ним невідступне стеження, фотографував машини з овочами, які, за його розрахунками, йшли «наліво», одне слово, досьє на нього оформив, як у відділі боротьби з розкраданням соціалістичної власності та спекуляцією. Одного чудового дня прибуває до завідуючого додому, з ним двоє у формі, понятих беруть: обшук. Завідуючий тремтить, та куди подінешся? Поки ті двоє шукають, Портвейн всівся господаря допитувати — документи, фотографії йому пред'являє: ви, мовляв, установлений злодій і явний розкрадач соцвласності. Завідуючий покректав і — признався, свідчення власноруч записав і поставив підпис. Забрали у нього розгонщики тисяч двадцять, речей цінних дні валізи й пішли, узявши підписку про невиїзд із місця проживання.

Усе зійшло гладенько, та через якийсь час сусід-понятий заповзявся у різні інстанції скаржитися: мовляв, злодія начебто викрили в моїй присутності, а він живе собі на волі й в ус не дме…

Уже в кінці першого альбома Пачкаліна зупинилась на персонажі із здивованим обличчям і по-ангельському невинними очима, запитливо подивилася на Колю.

— Ні, ні, — впевнено сказав Коля. — Цей сидить. Рудик Вишеградський, він же ІІІульц, кличка Марчелло. Відбуває строк від тринадцятого березня за вироком суду Свердловского району.

Пачкаліна розуміюче кивнула й взяла другий альбом. Мало-помалу вона захопилася, і тепер, коли бодай на якийсь час забула про своє лихо, вигляд у неї був такий, ніби прийшла вона в гості у солідний сімейний дім і, поки господиня готує частування, коротає час, розглядаючи фотографії подруги, її друзів і любих родичів.

Коля Спірній, мабуть, знав, що з його відвідувачами час від часу трапляється отаке, тому він промовив до Пачкаліної ввічливо:

— Ви, будь ласка, від своєї справи думками не відхиляйтеся, тримайте перед собою образ злочинця. А то й заплутатися недовго, якщо просто так розглядати… — І всміхнувся іронічно: — Адже вони у нас красені…

Вони й справді були красунчики — Бичико, Монгол, Шпак, Котик, Кравець, Беремо-їдемо та багато інших, усі один в один — симпатичні й привітні обличчя, чесні, довірливі очі. Це, звичайно, не дивина: адже приємна зовнішність — їхній професіональний «інструмент», своєрідна відмичка, спосіб відбирати гроші без допомоги брутальної сили.

Розглядаючи їх, я подумав, що вони переконливо спростовують Чезаре Ломброзо з його теорією біологічної визначеності злочинців. На його думку, виходило, що у злочинців, порівняно з нормальною людиною, неодмінно спотворені риси обличчя — всякі там лицеві кути і так далі, й через це в них звіроподібні, суто «карні» фізіономії, так званий «тип Ломброзо». І я згадав, що, прийнявши у себе в Ясній Поляні Ломброзо, Лев Толстой записав у щоденнику: «Був Ломброзо, обмежений, наївний дідок».

Години зо дві розглядали ми з Пачкаліною фотографії, придивлялися до схожих, зіставляли їх з даними картотеки, але нічого не знайшли. Закриваючи останнього альбома, Пачкаліна протяжно зітхнула й промовила:

— Нема їх тут, значить… — І в голосі її мені вчувся докір.

Сьогодні мені належало упоратися ще з однією нудною справою. За планом значилося: «З'ясувати справжню позицію Фімотіна», й, хоч тягтися до нього достобіса не хотілося, відступати від узятих зобов'язань не в моїх правилах.

Дивне враження залишилось у мене від першої розмови з Фімотіним. Як він у ціль, точнісінько, влучив із червоною книжечкою і пістолетом! Звичайно, якщо припустити, що він зустрічав Позднякова «під градусом», тоді оцей здогад лежить на поверхні: справді, що іще можна вкрасти у міліціонера? Ну а якщо він, м'яко кажучи, перебільшує? Якщо дофантазував щодо пияцтва дільничного? Яку роль відіграє він у такому випадку? Віщун, така собі піфія в спортивному костюмі? Чи пересічний сутяжник, професіональний забруднювач чужих репутацій? Чи… Чи… є ще варіант — що він про викрадення посвідчення і зброї знає? Знає про те, що нікому, окрім міліції та отруювача, не відомо?

— Минулого разу ви говорили, Віссаріоне Емільовичу, про неблагополучність у родині Позднякова. Я б хотів зупинитися на цьому детальніше.

Цього разу Фімотін був чомусь не в настрої, приймав мене далеко не так привітно, як минулого разу, настоянкою заморського гриба не частував і взагалі був одверто здивований моїм повторним візитом.

— Дозволю собі не бути скромним, я, так би мовити, свій громадський обов'язок виконав, — говорив він, поскубуючи рудуваті свої вуса. — Про свої об'єктивні спостереження вам детально доповів… [весь його вигляд засвідчував невдоволення і деяке навіть обурення: людину запитали, вона все чесно, як належить, об'єктивно доповіла, а тепер її знову турбують, як свідка якого-небудь, допитують до нігтика, дорогоцінний пенсіонерський час марнують. — Ваша тепер турбота — висновки робити.

— Та в тім-то й справа, Віссаріоне Емільовичу, що у нас для висновків фактів бракує. А за висновками затримки не буде.

— Які ж вам іще факти потрібні? — здивувався Фімотін.

— Ну, от хоча б щодо неблагаполучності в родині. Пам'ятаю, ви так буквально висловилися: «Непідходяща, за моїми відомостями, у нього вдома обстановочка».

— Я й зараз підтверджую…

— От-от… Я щодо відомостей отих, чи не можна докладніше?

Фімотіи задумався, потім сказав поволі, розтягуючи слова:

— Ви прямо-таки на словах ловите, товаришу інспектор. Я ж не те що мав на увазі якусь там офіційну інформацію…

— Та боже борони. Просто мене факти цікавлять.

— Розумієте, факт до факту не приходиться. Для спостережливої людини маленький штришок якийсь, деталька — уже факт, грунт, так би мовити, для умовиводів…

Я з цікавістю подивився на нього:

— Щось я ніяк вас по зрозумію, Віссаріоно Емільовичу.

— Та тут і розуміти нема чого, — сердито промовив Фімотін. — Білі ґудзики до сорочки чорною ниткою пришиті — це ж дрібничка. Офіцер міліції у повній формі несе до себе додому пельмені або мікоянівські котлети готові — дрібничка? А здебільш у їдальні обідає — дурниця? Ага. Та хто не сліпий, той бачить: дому або сім'ї у людини нема. Нема! — урочисто закінчив він.

— Але я також додому пельмені купую, — здивовано сказав я. — Це ще ж нічого не означає.

— Ви себе з Поздняковим не рівняйте, — заперечив Фімотін. — Ви людина молода, й дружина ваша, очевидно, куховарити не навчилася, все, як то кажуть, попереду…

— У мене її справді все попереду, — зауважив я, — оскільки я ще й дружини не завів.

— Тим більше! — Фімотіи підвів палець. — А Поздняков завів. Та ще яку! Ганна Василівна людина справжня, вчена, можна сказати, і зв'язалася з цим… Е-ех! Я вам ось що скажу: коли у генерала жінка нікчемна, вона однаково генеральша. А коли у професорші, от, скажімо, як у Желонкіної, чоловік міліціонер, то й вона, виходить, міліціонерша!

— І що ж у цьому такого?

— Соромиться вона його й жити з ним не хоче, а — треба…

— Та звідки ви все це знаєте? — запитав я сердито.

— Знаю, і все… — Фімотін попоходив кімнатою, досадливо крекчучи й зітхаючи, зупинився переді мною, узяв мене за ґудзик: — Син мій з їхньою дочкою знайомий.

Он воно що! Ну, це інша справа. З Дашею Поздняковою я вже розмовляв: симпатична дівчина, гаряче любить батька, захищала його як могла. Старанна студентка, матір свою дуже поважає, пригнічена сімейною ситуацією, хоча розібратися в ній, через молоді літа, ще не може…

Діставши з портфеля бланк протоколу, я подав його Фімотіну:

— Напишіть, будь ласка, все, про що ми з вами говорили.

Фімотін відмовився категорично:

— Чого це я ще щось писати маю? Хіба мого слова не досить? — і додав єхидно: — Чи, може, вам на слово не вірять?

— У нас діловодство по закону — у письмовій формі, — усміхнувся я. — Хіба вам так важко написати? Ви ж не відмовляєтесь од того, що бачили Позднякова нетверезим?

— Що значить — не відмовляюся… — пробурмотів Фімотін. — Я ж сказав що думав… А раптом він не п'яний був, раптом мені здалося? Я ось так, ні за що ні про що, наклепу на людину не писатиму.

— А сказати інспекторові ось так, ні за що ні про що, можна?

— Я тільки про свої спостереження повідомив… Ну, неофіційно, чи що…

— Ну звичайно… Може, це ніякі й не спостереження, а припущення були? Га? Так само, як і «прозорливість» ваша? Адже ви не те щоб здогадалися, чи передбачили, чи відчули, що Поздняков у п'яному стані на газоні засне й у нього посвідчення і зброю заберуть. Ви це знали — вам син розповів!

Фімотін круто повернувся до мене, сказав різко:

— Ну й син! Ну й знав! І що з цього? Неправда, чи що? Напився, валявся, як свиня. Я й знав, що так буде!

— Звідки ж ви знали?

— А звідти, що Поздняков ваш — хамло, жлоб! Міліціонер — він міліціонер і є, всі вони п'яниці! Ганна Василівна, — голос Фімотіпа несподівано переломився, став ніжним, шанобливим та співчутливим, — це людина, професор, а цей хам життя їй понівечив… Дурненька вона, давно треба було в керівні інстанції писати, гнати його з квартири під три чорти.

Стримуючи злість, що душила мене, я сказав тихо й ввічливо:

— Ви себе інтелігентом вважаєте. І Желонкіна вам імпонує, тим більше що майже професор вона, й квартира в неї трикімнатна — є де синові з молодою дружиною поселитися, ваш спокій на старості літ не тривожити. Одна лише перешкода — Поздняков там мешкає. А тут випадок сам До рук котиться. То чому б не накапати, нищечком отак, отруйненько та безвідповідально? Га? Позднякова з міліції виженуть, дивись, і Желонкіна здихається його, адже вам такий свояк — у чоботях — не потрібний? Тільки не вийде по-вашому, не сподівайтесь… — Я перевів дух і закінчив: — З Дашею я розмовляв, вона добра дівчина. Вашого хлопця, Віссаріоие Емільовичу, я не знаю. На одне лише надіюся, що він зовсім на вас не схожий…