Легенди Львова. Книга друга

Легенда про Ікону Матері Божої

Королева Констанція дуже любила Львів і жила найдовше саме у Львові на Високому Замку. А що вона була дуже богомільна, то щодня вранці і ввечері молилася у своїй замковій каплиці перед улюбленою іконою Матері Божої, котру намалював сам святий Лука, і яку привезли колись із Константинополя в дарунок від цезаря. Королева не просто молилася, а й била поклони і лягала ниць, розкинувши руки хрестом. Могла лежати так досить довго, і ніхто не смів її у цей час потурбувати.

Така відданість Господу і Пречистій Діві дуже чортам не подобалася. Одного разу, коли пізно ввечері лежала королева перед іконою і з запалом молилася, чорти влаштували небувалий балаган. Вони свистали, кувікали, дзявкали, нявкали, скреготіли зубами, але королева жодної уваги на них не звертала, тільки ще палкіше молилася.

І тоді чорти, не бачачи жодного іншого способу, аби дошкулити королеві, вхопилися за великий мармуровий камінь, який виступав з вершини склепіння, вирвали його і скинули на королеву, аби її розчавити. Та — о диво! — камінь не впав на неї з такою силою, як то падає каміння, а опустився легко, наче пір’їнка, навіть не зачепивши благословенної королеви.

Цей камінь на пам’ять про чудо тривалий час зберігався у одній з каплиць костелу отців домініканців. Принаймні згадують про нього ще на початку XIX століття, загубився ж він під час перебудови костелу у 1830-тих роках. А сама ікона була коронована в 1751 р., а в 1760 перенесли її з монастирської каплиці святої Магдалени до щойно збудованої базиліки отців домініканців і помістили у вівтар.

Про Констанцію автори середньовічних хронік писали: «Констанція, дружина князя Русі Лева, прославилася чудами в місті Львові» (XIV ст.), а польський хроніст Ян Длугош (XV ст.) уточнив: «похована в місті Львові, прославилась особливими святостями за свої заслуги, що виблискували чудами».

Найкраще місце для ікони

Ікона Матері Божої, що належала королеві Констанції, згодом опинилася у занедбаній капличці святої Магдалени. Одного разу, коли отці домініканці співали перед нею утреню, і прозвучали слова «Benedikam et intercedam, sed digna sum praestantiori loco», ікона одізвалася:

— Буду благословляти і сприяти, але заслуговую і на пристойніше місце.

Перелякані священики і ченці подумали, що іконі Матері Божої не до вподоби ця стара облуплена капличка і хутенько перенесли її до нової гарної каплиці святого Михаїла. Яким же було їхнє здивування, коли вранці вони побачили ікону на старому місці. Чи сама вона перелетіла, чи ангели небесні перенесли? Не могли святі отці знайти розгадки. Але узяли ікону і знову перенесли до каплиці святого Михаїла, а вночі залишилися її пильнувати.

Розсілися вони собі на підлозі, а посередині поставили відро з водою і час від часу промивали очі, аби не заснути. Уже й північ пробило, а ікона продовжувала непорушно висіти. І тільки як уже бралося на зорю і на обрії зарожевіло, раптом сяйво сліпуче спалахнуло у каплиці, святі отці підвели зморені голови і побачили янголів, що підлетіли до ікони, узяли її на руки і випурхнули. І знову ікона опинилася у каплиці святої Магдалени.

— Що ж мала на увазі ікона Матері Божої, коли нарікала на нездале місце? — не могли второпати отці домініканці.

А жив у монастирі один дуже старенький монах, який уже задля своєї немочі рідко келію покидав, бо без сторонньої допомоги встати не міг. Він нічого не знав про ті дива, які кояться із іконою королеви Констанції, але коли йому оповіли, то сказав:

— Гадаю, що воля Пречистої полягає у тому, аби ікона не висіла у такій занедбаній каплиці. Але їй не йдеться про інше місце. Вона хоче, аби те саме місце стало привабливішим, багатшим і тішило око побожного люду.

Так і сталося. Каплицю святої Магдалени розбудували, оздобили й ікона пишалася там, як коштовна перла в короні, обдаровуючи вірних великими ласками і славлячись чудами. Про одне із таких чуд розповідається в наступній легенді.

Нахабна грішниця

Даремно люди, які чинять тяжкі гріхи і мають нечисте сумління, намагаються вимолити Господню ласку, не покаявшись і не попрохавши прощення у Господа.

Образ Матері Божої у каплиці святої Магдалени користувався дуже великою любов’ю львів’ян, кожен намагався якщо не поцілувати, то бодай рукою доторкнутися до нього. Врешті святі отці вирішили, що ікона може від того стихійного мацання постраждати і загородили доступ до неї залізними прутами. Відтепер люди усі свої пожертви у вигляді золотих і срібних прикрас вішали на ґрати.

На початку XVI ст. одна молода жінка, яка своїм виглядом і вбранням вдавала з себе панну, хоча насправді вела життя гріховне і безсоромне, протиснулася крізь залізні прути до самої ікони. І в ту ж мить вона була покарана за свою настирливість. Сатана з великою бурею влетів до каплиці, схопив її за волосся і підняв у повітря. Жінка з жахом заверещала, а злий дух з силою вдарив її об стіну, здерши волосся від шиї до чола, і забив її.

Волосся те ще довго висіло на стіні у каплиці, нагадуючи про те, що нечестиві люди не можуть надіятися ошукати Бога. Очевидці згадують, що бачили те волосся ще в 1598 р.

Замерзлі слова

У давні часи в околицях Чортової Скелі заблукав серед зими пілігрим. Він пройшов далеку дорогу з самого Києва і тремтів із холоду. Мороз дошкуляв усе сильніше. Пілігрим заблукав серед камінних брил, повалених дерев, ноги його загрузали у снігових заметах, він шалено втомився і, знесилений, впав у сніг, притулившись до дерева. Він уже остаточно втратив надію вибратися і не прагнув нічого іншого, окрім заснути. Несподівано побачив, як великий товстий борсук потрюхикав навпростець через кущі і зник у широкій шпарі у скелі.

— Там є дорога! — скрикнув пілігрим і провалився у вічний сон.

Але сталося диво: його слова замерзли на крижинки, а сам він так і не прокинувшись, закам’янів.

Минуло два місяці, на початку весни забрів у ті місця інший пілігрим. Подекуди ще лежав сніг, сонце ховалося за свинцевими хмарами. Пілігрим заблукав і наломився, йому здалося, що він рухається по колу, щоразу виходячи на те саме місце. Врешті його охопив такий розпач, що він сів на камінь, обхопив голову руками і гірко заплакав. І тут хмари розійшлися, визирнуло сонце і слова-крижинки, промовлені попереднім пілігримом, розтанули. Вони заіскрилися і забриніли в повітрі: «Там є дорога!», а потім лягли попід скелею, утворивши в снігу рівненькі рівчачки.

Пілігрим зірвався на ноги, підійшов ближче до скелі і, розсунувши гілля, побачив прохід. Так йому вдалося вибратися з нетрів.

Три буханці

Коли Хмельницький облягав Львів, у монастирях почали пекти хліб і видавати людям. Буханці були невеличкі, якраз щоб одній людині на день вистачило. Їх клали на підвіконня, і кожен, хто мав потребу, приходив і брав.

Один крамар помітив, що за тими буханцями не слідкують, хто скільки бере, і вирішив одним буханцем не обмежуватися. До віконець підходило стільки людей, що монахи, навіть якби хотіли, то ледве чи когось би запам’ятали.

От він, узявши одного буханця, відійшов за ріг і сховав його у кущах, а потім повернувся за другим, а відтак і за третім. Коли ж він з третім буханцем прийшов на місце сховку і розгорнув кущі, то відчув раптом, як буханець настільки обважнів, що вивалився йому з руки і впав поруч інших двох. Крамар нахилився, аби підняти хліби, але не зміг їх зрушити з місця, бо вони закам’яніли.

Іще довго неподалік монастиря бернардинів можна було бачити три круглі камені, які нагадували своїм виглядом про людську ненажерливість.

Розмова волів

Відомо, що на Святий вечір худоба розмовляє людською мовою. Правда, не вся, а лише та, що при народженні Ісуса як могла допомагала та гріла його своїм подихом. Тому такий дар отримали коні, корови і воли. Але відомо також, що підслуховувати розмову худоби не варто, бо за це чекає жорстока покара: смерть.

Один багатий господар не втримався і вийшов по вечері до своєї обори і став наслухати. Спочатку панувала тиша, тільки сіно шурхотіло під зубами волів, а потім пара найкращих сивих волів, яких господар любив найдужче, почала моститися спати. І тоді власне почувся голос іншого вола:

— Чому то ви так рано вляглися і чому так засмутилися?

— Як же нам не сумувати, як не журитися... Мусимо лягти раніше, аби добре відпочити, бо завтра раненько запряжуть нас до найтяжчої роботи.

— А то ж якої? — питаються інші воли.

— Ох-ох, — зітхали сиві воли, — наш добрий ласкавий господар міг ще бозна-скільки жити і життям тішитися. Але вчинив гріх великий: вийшов по святій вечері послухати нашу розмову і за те тепер мусить померти.

— Коли ж то станеться?

— Ще цієї ночі.

— То він і світанку не побачить?

— Ой ні, не побачить. А ми його повеземо вранці до церкви відспівувати.

Так воно й сталося. Господар ще тої ночі помер, а пара найкращих сивих волів завезла його до церкви, а наступного дня на цвинтар.

Орли Ґербуртів

Однією з дуже поважних родин, які мешкали у Львові, були Ґербурти. Поблизу Добромиля на високій горі виднілися ще в позаминулому столітті руїни давнього замку Ґербуртів.

Місцева легенда розповідає про причини загибелі цього заможного і славного роду.

Кожен помираючий Гербурт перетворювався на сивого орла і обирав на прилеглих до замку скелях своє житло, де звивав гніздо і виводив пташенят. І доти, доки орли гніздилися на цих скелях, доки їх шанували, доти сприяло щастя Гербуртам.

Але знайшовся в родині один такий, що не вірив у легенду, насміхався з неї. І щоб довести усім, що легенди не мають під собою жодних підстав, аби ставитися до них поважно, він якось по дорозі на лови вистрілив в орла. Повернувшись із полювання, довідався з жахом, що саме тоді, як він забив орла, його малий син, якого він залишив вдома живого й здорового, помер.

З тих пір орли перестали гніздитися на скелі, а щастя і добробут Ґербуртів покинули їх. Рід цей згас власне на батькові, який убив орла і втратив сина.

Проклята безодня

Дорога до Коросна веде через ліс. Зараз за лісом лежить чотирикутна яма заросла кущами. На цьому місці, де бачимо яму, була колись корчма, де люди забавлялися цілими днями і ночами. Одної ночі в корчмі було багато людей, грали і танцювали, пили горілку. Якийсь господар вийшов з корчми і почув звук дзвоника. Дорогою наближався священик. Господар вбіг до корчми і гукнув:

— Перестаньте грати та впадіть на коліна, бо йде священик з Божими Дарами!

Але його не послухали і танцювали далі.

Господар подумав собі, що не годиться так, вийшов на подвір’я, упав на коліна і став молитися. Коли священик наблизився до корчми з Божими Дарами, корчма стала поволі западати глибше у землю. По хвилі корчми вже не було видно з-під землі. Запалася вона і з корчмарем, і з усіма людьми, що були там. Зосталася лише чотирикутна яма і господар побіч ями.

Про ту яму розказують, що коли хто проходить вночі коло того місця, то чути вереск і тупіт танцюючих, кудкудакання півня і квоктання курей, бо і кури жидівські запалися під землю.

Місяць свідок

Жили собі у Бібрці дуже убогий токар і заможний дзиґармістр (годинникар), який часто допомагав токареві. Люди не раз дивувалися, що такий славний майстер воловодиться з таким нездарою.

Якось приходить токар до годинникаря і каже:

— Люди мені заздрять, що я маю такого приятеля, дорікають, що я користаю з твоєї доброти. Так виглядає, що я сам нічого не вартий. От я й надумав собі піти звідси до Львова, бо тут у мене зарібку нема. То якщо ти хочеш і надалі жити зі мною у дружбі, продай своє майно і ходімо зі мною. У Львові ти краще доробишся, як тут.

Годинникар послухався ради приятеля, продав усе, що мав, узяв гроші і вирушили вони в дорогу. Увечері дійшли до лісу у Винничках, і тільки-но розклалися на ночівлю, як токар несподівано скочив до годинникаря, повалив його і, приклавши ножа до горла, сказав:

— Далі вже не підемо. Тут я тебе вб’ю.

— За що? — здивувався годинникар. — Та ж ми з тобою приятелі. Я тобі завше помагав, коли потребував гроші.

— Ти мене тією своєю допомогою тільки принижував. Я завше чувся упослідженим. І це всі довкола ясно бачили і дивувалися, що ти такий зарадний господар і такий вправний майстер маєш справу з таким недорайдою, як я. Там, у Львові, буде те саме. Я хочу сам чогось досягти.

— То нащо ж мене вбивати? Я дам тобі всі гроші. Забирай.

— Ні, мусиш вмерти. Так я буду безпечніший.

— Змилуйся! Що тобі з моєї смерті? Ти думаєш, ми тут самі?

— А хто ж тут ще, крім нас?

— Глянь — он місяць над нами! Оце й буде свідок твого злочину. І рано чи пізно він тебе видасть.

По тих словах токар черкнув ножем, а потім закидав гілками убитого товариша і ліг собі спати.

Наступного дня він, забравши гроші годинникаря, прибув до Львова і найнявся челядником до славного у Львові токаря, в якого була донька одиначка, убивця виявився дуже пильним і слухняним робітником, незабаром токар видав за нього доньку і записав на нього увесь маєток.

Минуло з того часу багато років. Одного пізнього вечора їхав тим лісом радник львівського магістрату і побачив, що при світлі місяця щось біліє. Він послав слугу подивитися, що там, і той приніс кістку. Радник покрутив її у руках:

— Візьму з собою і дам токареві, аби вирізав з неї щось цікаве.

У Львові радник закликав до себе убивцю, який на ту пору вже був відомим токарем, і запитав, чи не міг би він щось із цієї кістки вирізати.

— Чому ні, — відказує токар, але тільки-но він узяв кістку до рук, як з неї відразу кров потекла.

Здивований радник забрав назад кістку, але в його руках вона була зовсім суха. Та коли віддав її знову токарю — кров потекла.

— Чи не мав ти якої лихої пригоди? — запитав радник.

— Не мав жодної, — тремтячим голосом відповів токар.

— Я цю кість знайшов у лісі під Винничками, — сказав радник, уважно дивлячись в очі токареві, але той знітився і потупив погляд.

Запідозривши, що тут криється якась загадка, радник звелів арештувати токаря, і коли його допитали, він змушений був зізнатися у злочині. Токаря стратили, а кості годинникаря віднайшли і поховали, як належить.

Розплата за тридцять років

Якось бідний чоловік зустрів купця, який їхав Глинянським трактом на коні, і спало йому на думку убити купця й пограбувати його. Так він і вчинив, убив купця і поховав його у лісі при дорозі. Потім забрав усі його гроші і з тих пір зайнявся доволі успішним господарством.

За кілька місяців потому довелося йому їхати у справах на Глиняни. З цікавості він зіскочив з коня і підійшов до того місця, де був похований бідний купець. Та щойно став над могилою, як з-під землі пролунало:

— Боже! Помстися за мою кривду!

А з неба відповів суворий голос:

— Помщуся, але за тридцять років!

Убивця, хоч і був ошелешений, але в душі втішився, що до помсти ще дуже далеко.

Жилося йому добре, вигідно оженився, усі його шанували. З часом він уже й думати перестав про те, що його може чекати якась розплата за вбивство невинної людини.

Та ось проминуло тридцять літ. Пішла його служниця на Ринок і купила у різника телячу голову. Прийшовши додому, показала пані те, що купила. Господиня глянула і зомліла, бо побачила мертву голову незнайомого чоловіка. На крик прибіг пан рятувати пані. Раптом бачить на столі голову убитого купця. Голова розплющила очі і пронизала його жахливим поглядом.

Убивця закричав від жаху і вибіг з дому. Він здогадався, що ось нарешті настала пора розплати, і чимдуж побіг до церкви, щоб покаятися. Але дорогою завагався, роздумав і завернув до шинку.

Чутка про дивну подію розбіглася містом, убивцю арештували, перед судом він зізнався у злочині і був страчений.

Призначення

Одній матері напророчили, що її сина у двадцять років повісять. Бідна мати пильнувала свого сина, як зіницю в оці, і вчила його жити у страху Божім і в любові до ближнього. Хлопець ріс у великій побожності і люди його дуже любили. Навіть подумати не можна було, що такий хлопчина здатен на злочин, за який би його мали повісити.

Та ось виповнилося йому двадцять років. Мати не знала, що робити з собою має від переживання. Врешті побігла до священика і оповіла йому про те пророцтво. Священик добре знав її сина і потішав, як міг. Він теж не міг собі уявити хлопця злочинцем. Але пророцтво є пророцтво, якщо воно правдиве, то мусить сповнитися. От тільки яким чином?

— Покладайтеся на Бога, — сказав панотець, — ваш син так завше ревно молився, що Господь його не зможе покинути й не заопікуватися.

Матері стало на душі трохи легше, а все ж неспокій не покидав. Крок у крок ходила за сином, аби не потрапив у якусь халепу. Але й хлопець пильнувався, уникав скупчення народу, поводив себе дуже обережно.

Аж ось надійшов останній день двадцятого року. Увечері ліг хлопець спати і заснув міцним непробудним сном. Мати стала на коліна біля його ліжка і гаряче молилася.

Перед дванадцятою годиною ночі відчинилися двері і до хати увійшло п’ятеро похмурих чоловіків. Вони витягли хлопця з ліжка і, поки один підтримував його, сонного, попід руки, інші двоє поставили шибеницю.

Мати не переставала молитися, не звертаючи уваги на те, що відбувається.

Тим часом третій зачитав вирок смерті, четвертий, що був священиком, прочитав молитву, а п’ятий — кат — накинув хлопцеві на шию мотузку. А за мить уже хлопець висів на шибениці. Правда, не довго, лічені секунди. Таємничі незнайомці зняли його з шибениці і знову поклали до ліжка. Після цього усе зникло.

Мати впала знесилена на підлогу і заснула. А вранці зі сльозами обняла свого сина, котрий був живий-здоровий і нарешті порятований від лихого пророцтва.

Про селянина Нечая і розбійника Мадея

Жив собі бідний, богомільний селянин, якому в житті не дуже добре велося, але він завше намагався поділитися своїми мізерними статками з іншими бідняками. За це й Бог його любив і охороняв від усяких напастей.

Одного разу пізно увечері збився він з дороги в темному лісі. Блукаючи напотемки, натрапив на якусь хатинку, яка більше скидалася на корчму. Зайшовши всередину, побачив, що там нікого нема. Це його трішки стривожило, але коли перехрестився і проказав молитву, страх його покинув і він сміливо пішов до печі, виліз на неї і заснув.

Опівночі почувся за вікнами гамір, зафоркали коні, забрязкала зброя, а незабаром до хати ввалилося дванадцять чоловіків і запалили вогонь. То було дванадцять кремезних розбійників, самий вигляд яких викликав острах.

Отаман тримав в одній руці мішок із золотом, а в другій — яблуневу палицю. Він висипав золото на стіл і почав розкладати його на дванадцять купок. В цей час пролунало на печі приглушене хропіння. Отаман, роззирнувшись, хутенько зметикував, що до них проникла чужа людина. Він підбіг до печі і вперіщив палицею селянина.

Але на диво той навіть не поворухнувся, бо палиця відскочила від нього, як від кам’яної брили, а селянин спокійнісінько продовжував спати. Тоді розбійник схопив свічку і освітив його. При світлі він побачив, що чоловік на печі був з ніг до голови покритий сталевими латами.

Здивовані розбійники порадилися, поділили золото і після вечері полягали спати. Тільки один отаман не заспокоївся і залишився зі своєю палицею пантрувати незваного гостя, аби не втік.

Наступного ранку, коли всі повставали, то побачили, що селянин уже не має сталевих латів, а лише вовняний сардак. Це ще більше здивувало отамана, і він вирішив з’ясувати, у чому тут таємниця. Розбійники розбалакалися з селянином і намовили його залишитися з ними до завтрашнього ранку. Вони запросили його до столу, нагодували і напоїли так, що він, лягаючи спати, ледве зміг проказати молитву та й то лише до половини.

Розбійники знову оточили його і хотіли убити, бо цього разу він був тільки до половини закритий латами, але отаман не дозволив.

Прокинувшись рано-вранці, селянин хотів піти, але розбійники не відпустили його і умовили погостювати у них ще день. Виглядали вони привітно і чоловік погодився, а ввечері так набрався, що вже не міг навіть перехреститися і впав на лаву.

Цього разу розбійники напевно убили б його, але отаман відбив їхні удари своєю палицею, а потім усю ніч вартував, аби його товариші не вчинили якої капості. А вранці запитав селянина:

— Скажи мені, чи ти часом не чаклун? В першу ніч я хотів тебе убити, але тебе вкрили сталеві лати, від яких моя палиця відскочила, як молот від ковадла, а ти й не прокинувся. На другу ніч ти був захищений латами тільки до половини, а сьогодні — і зовсім без захисту!.. Якщо ти чаклун, то навчи і мене своїм чарам, а я тобі за це дам мішок золота.

— Ні, я не чаклун, — відповів селянин, чухаючи в потилиці і пригадуючи, як він п’яний лягав спати, — а, певно, це Господь милостивий до мене, бо, як ви самі бачите, на мені немає ніяких латів. А якщо ви бачили їх на мені, то це була молитва, яку я проказав, лягаючи спати... Другого дня я з п’яної голови ледве проказав половину і до половини був захищений, а вчора і зовсім не молився...

— Видно, чоловіче, Господь і справді милостивий до тебе! — сказав отаман. — Ну, то помолися коли-небудь і за мене, бо сам я молитися не умію, та й не смію, а за це я тобі дарую життя... Тепер забирай швидше звідси свої ноги, поки мої товариші не прокинулися, бо ти будеш першим, хто живим з наших рук вирвався.

Селянин поклонився і пішов, і лише коли вийшов у поле, не оглядаючись, глибоко зітхнув і подякував Богові за свій порятунок...

Років через два, селянин віз пшеницю у місто на продаж і збився з дороги. Проблукавши трохи, потрапив возом у болото і загруз. Смикав, смикав коня, та віз тільки глибше загрузав.

— Що ж мені робити?! — забідкався він. — Щоб я скис, але тут і сам чорт не дасть ради!

— Брешеш, дам! — раптом пролунало над його вухом.

Чоловік озирнувся і побачив маленького кульгавого німця. Він відразу здогадався, хто це. А німець усміхнувся, підкрутив вуса і продовжив:

— Я тобі допоможу. Але не задурно.

Чоловік хотів перехреститися, але не міг згадати жодного слова молитви. Помовчавши хвильку, він почухав потилицю і запитав:

— А що візьмеш за допомогу? Чей же душу?

— Ні, душу свою тримай при собі. Вона у тебе занадто захищена.

— Тоді що?

— А ось те, що ти залишив удома, але про що й не здогадуєшся і не чекаєш.

Чоловік нерішуче затупцяв на місці, а потім запитав:

— Як же я можу тобі віддати те, чого і сам не знаю?

— Це не твій клопіт!.. Ти тільки підпиши угоду і все.

Чорт вийняв з-за пазухи пергамент, узяв у руки перо, вколов середній палець лівої руки чоловіка, умочив у його крові перо, щось написав і дав підписати. Селянин підписав, як умів, а біс, сховавши пергамент за пазуху, узявся до воза і завиграшки його витяг. Потім вивів чоловіка на дорогу, а сам зник.

У місті чоловік спродав пшеницю, половину грошей сховав, а на решту накупив ікон, хрестиків, священних книжечок, житій святих, євангелій і з цим товаром помандрував по містечках і селах, вигідно розпродуючи свій товар. Через десять місяців він розпродав усе і повернувся додому.

Дружина, побачивши його у вікно, схопила на руки маленького синочка і вибігла назустріч. Тільки тепер селянин зрозумів, чию душу він записав чортові. Бо ж, виїжджаючи з дому, не знав, що у нього народиться син.

Що робити? Засумував селянин, затужив, плаче потайки, але жінці нічого не каже. За тиждень дитину охрестили і назвали Нечаєм.

Минав час, хлопець виріс. Був тихий, скромний, покірний і розумний не по роках, так що всі полюбили його. Батько віддав його у монастирську семінарію і з тривогою очікував, коли ж за його сином зголоситься чортяка.

Врешті ця тривога кинулася в очі синові і він вчепився у батька, аби той довірився йому і поділився тим горем, яке гризе його серце.

— Та як же мені не плакати і не журитися, синку мій дорогий! — відповів батько, — скоро надійде термін твого висвячування, а я боюся, що воно може не відбутися, бо ворог людський не спить і не дасть нам дочекатися щасливої хвилини...

Тут він і розповів синові усе.

— То от, чому ти сумуєш! — вигукнув Нечай. — Не журись. Я думаю, нема чого нам чекати, заки той дідько припреться. Я сам піду у пекло і заберу у нього твою угоду. А ти надійся на Бога і молися за мене.

По тих словах Нечай попрощався з батьками, узяв кропило, освячену воду і крейду, помолився Богові і рушив у дорогу.

Йшов Нечай день, ішов другий, а на третій забрів у глухі нетрі і зустрів старого діда, що сидів на дубовому пні з великим костуром у руці, схиливши голову на груди.

— Стій, хлопче! — крикнув йому старий, піднімаючи костура. — Хто ти такий, що посмів забрести туди, куди вже двадцять років жива душа не потикалася?

— Звати мене Нечай, а вчуся я на священика.

— І куди йдеш?

— До пекла, забрати батьківську угоду з бісом, якому він продав нехотячи мою душу.

— Он воно що! Ану-ну сядь, хлопче, та вислухай, що тобі розповість нещасний дід.

Нечай сів на камені, а старий опустив свою палицю і, зітхнувши, почав:

— Щоб ти знав, що я розбійник Мадей!.. Уже сімдесят п’ять років, як я живу в цих лісах зі своїми одинадцятьма братами. Жили ми грабунками... Скільки є волосся на моїй голові, зірок на небі, листя на деревах і піску на берегах морських, стільки на моїй душі гріхів, стільки сліз і крові лежить на моїй совісті!.. Поглянь на мої багатства...

Він встав і повів Нечая убік від дороги, де показав йому три величезні ями: одна з них була наповнена мідними грошима, друга — срібними і третя — золотими.

— Бачиш, хлопче, жоден король не має такого багатства. А воно, як подумати, і не потрібне мені. Мені залишились тільки спогади, які ранять мене, наче гострим кинджалом!.. Всі брати мої загинули: одним відрубали голови, інших — повісили, треті самі повмирали... Та для них і краще!.. Принаймні вони не відчувають того жаху, який охоплює мене за мої злочини... Тільки я один ще живу, марно чекаючи смерті. Але, певно, і вона боїться заглянути в мої злочинні очі!.. Я боюся людей, а спогади про минуле так мене мучать, що я готовий тисячу разів померти, якщо б тільки міг купити цими смертями одну смерть праведника... Певно, я живу у передчутті тієї кари, яка уготована мені на тамтому світі... Але, коли ти будеш у пеклі, поцікався, що чекає мене, які тортури готуються для моєї душі. А як будеш вертати назад, то розкажеш мені усе... Я буду чекати тебе на цьому місці.

Дід схилив голову на груди, а Нечай пішов далі.

Незабаром він побачив скелі, на яких сиділи ворони і сови, а у підніжжі скель — вузьку печеру. Вхід закривали металеві ворота, а зі шпарини вився сизий дим. Це і був вхід до пекла.

Нечай вдарив тричі кропилом у ворота, вони з тріском відчинилися. Хлопець сміливо увійшов усередину і побачив самого Вельзевула, прикованого дванадцятьма ланцюгами, що горів у вічному вогні. Поряд стояло дванадцять бісів зі сталевими пилами і кожен з них пиляв один з дванадцяти ланцюгів протягом цілого року, щоб звільнити свого володаря і повернути йому владу над світлом. Та як тільки на землі пролунає могутнє «Христос Воскрес!», ланцюги миттю зростаються і дванадцять бісів, скрегочучи зубами, знову починають свою нескінченну роботу.

Нечай, роззирнувся по пеклі і, побачивши, що від того місця, де висів Вельзевул, вело на чотири боки четверо воріт, обкреслив круг себе свяченою крейдою велике коло, став посередині, перехрестився, узяв у ліву руку кропильницю з водою і, вмочивши кропило, почав кропити навколо.

Ой, що тут почалося! Усі біси закрутилися, зашипіли, як змії, і кинулися на хлопця, але не могли переступити через свячену крейду і розбіглися з криком та завиванням в різні боки. А Нечай усе кропить та кропить. Одна крапля води потрапила на лоб Вельзевула і він застогнав.

— Що тобі треба від нас? — заревів він.

— Поверніть угоду мого батька на мою душу.

Володар чортів схопив мідну сурму, яку принесли йому на плечах четверо бісів, і засурмив у перші ворота. Звідти вискочила ціла зграя бісів і чортенят, яким сатана наказав віддати угоду, але вони відповіли, що вони не мають її.

Нечай знову став кропити; а сатана схопив срібну сурму і засурмив у другі ворота. Звідти теж вискочили біси і пояснили, що й у них нема угоди.

Тоді Нечай почав ще дужче кропити бісів і їхнього володаря. Зчинився такий галас і гармидер у пеклі, що хоч тікай світ за очі, а Вельзевул, узявши велику золоту сурму, засурмив у треті ворота. Звідси вискочила ціла хмара бісів.

— Віддайте угоду Нечаю! — гукнув Вельзевул.

Але й вони нічого не знали про неї.

Нечай знову хотів кропити, але сатана поспішив засурмити у всі сурми разом. Тут уже з’явився кривоногий біс, прищавий і лисий.

— Угода батька Нечая з тобою?

Кульгавий біс зіщулився, завертівся і закрутив хвостом так, що страшно було дивитися.

— Віддай! — сказав диявол.

Біс зморщився так, ніби почув півнячий спів, запхав руку за халяву, дістав звідти згорток і віддав.

Нечай забрав угоду, сховав її за пазуху і хотів уже було йти, але тут почув, як Вельзевул сказав кульгавому бісові:

— Щастя твоє, що ти послухався. А то б я наказав тебе катувати на ложі Мадея.

Нечай від радості зовсім уже забув про розбійника, а тому попросив:

— Я хочу побачити ложе Мадея.

Диявол кивнув, і кульгавий біс повів Нечая в глибину пекла, де стояло Мадеєве ліжко. Воно усе було із заліза і на гвинтах. З одного краю висів обруч, який мав слугувати для стискання голови, а з другого — для ніг. Ліжко розсувалося: воно могло стиснутися до розміру дитячої колиски, а могло й видовжитись на кілька метрів. Усе ліжко зі споду і з боків наїжилося гострими ножами, бритвами, кинджалами, ножицями, кліщами, шилами і сокирами. Все це кололо, різало, рвало, знизу палало полум’я, а зверху падав вогненний сірчаний дощ.

Нечай здригнувся від жаху і поквапився покинути пекло.

Зайшовши знову до того самого лісу, він застав розбійника на тому ж дубовому пні і розповів йому про побачене. Наприкінці він описав ложе і хотів уже було йти, як раптом Мадей, весь блідий, встав і, тремтячи, промовив:

— Що ж мені тепер робити? Я пропав! Але ж ти майже священик. Ти можеш мені помогти. Бо те, що священик пробачить тут, те пробачать і там. Ну, тепер сповідай мене хутчіш і розгріши!

— Не можна впадати у зневіру, — сказав Нечай, — Боже милосердя переважить гріхи всього світу. Але сповідати і дати розгрішення я не можу, бо ще не рукопокладений.

— Тоді порадь мені, що робити? Або сповідай, або підбадьор і всели надію, або я уб’ю тебе цією палицею. Мені вже все одно.

Що було робити Нечаю? Він повів розбійника до його ями з грошима, увігнав його яблуневий костур у землю, наказав йому стати на коліна і сказав:

— Коли мене висвятять, я прийду тебе висповідати. А доти постарайся спокутати свої гріхи добрими справами, молитвою і покаянням. Відтепер ти щодня наповнюй мішечки грошима і віднось їх на колінах до того струмка, що протікає у цій долині. Нехай їх там люди розберуть. А сам черпай горіховою шкаралупою воду, повертайся знову на колінах до цього костура, знаряддя твоїх злочинів, і поливай його щоднини. Коли роздаси перехожим все своє багатство, а твій костур прийметься, пустить паростки, покриється листям, зацвіте і принесе плоди, тоді утішся і звеселися, бо Господь почув тебе і пробачив твої гріхи!

Сказавши це, Нечай пішов. Через місяць після повернення з пекла його висвятили на священика, а що він вів благочестиве життя, був розумний і знав всі духовні закони, то за кілька років він уже став єпископом.

Одного разу єпископ Нечай об’їжджав свою єпархію. І довелося йому їхати через темний гай. Їде він, їде, коли чує якийсь незвичайний запах яблуні. Єпископ здивувався: яка ж то яблуня може так пахнути! Він послав слуг подивитися на неї. Незабаром вони повернулися і розповіли, що на пагорбі, росте розкішна яблуня, обсипана райськими яблучками, які так сильно пахнуть, що аж дух забиває. Навіть важко наблизитися до неї, а коли вони хотіли бодай одне яблуко принести на показ, то всі гілки піднялися вгору і не далися зірвати.

Та це ще не все. Бо під яблунею стоїть на колінах сивий-пресивий сторічний дід, довкола нього купа порожніх шкіряних мішечків, а він так щиро молиться, так б’є поклони, що аж шкода на нього дивитися.

І тут єпископ згадав свою зустріч з Мадеєм у цьому лісі. Він вийшов з карети і подався до яблуні. Під нею він застав старого, в якому упізнав отамана розбійників Мадея, і благословив його. Стариган неначе від сну прокинувся і опам’ятався. Він поглянув на єпископа, простягнув до нього руки і, схопивши за мантію, поцілував полу.

— А! — вигукнув він. — Нарешті ти приїхав до мене, преосвященний владико! Я все виконав, що ти наказав: і гроші роздав бідним; і палицю поливав день і ніч водою зі струмка, носячи її в горіховій шкаралупі. Все зробив так, як ти наказав. Палиця прийнялася, пустила паростки, покрилася листям, розцвіла і, подивися, які дала плоди!.. Видно Господь прощає мене, а зараз ти, владико, висповідай мене, розгріши і благослови в дорогу до Нього.

Єпископ почав сповідати, і як тільки Мадей скаже який гріх — яблучко впаде. І говорив він доти, доки вся яблуня не обсипалася і земля не вкрилася яблучками. Врешті-решт, на яблуні залишилися тільки два яблука, але Мадей не міг пригадати, які це гріхи.

— Постарайся пригадати, — сказав єпископ, — що то за гріхи.

— Не можу згадати... здається, все сказав.

— То, може, ці яблучка, що залишилися, стосуються твоїх добрих справ... Чи не зробив ти за своє довголітнє життя хоч два добрих діла?

— Одне тільки пам’ятаю... років тридцять, а то й більше... я не дозволив убити одного подорожнього, який заночував у нашій розбійницькій хаті. То був якийсь селянин, певно, угодник Божий...

І Мадей розповів про те, як рятувала подорожнього молитва.

— З тієї пори, — продовжував він, — моє життя почало дошкуляти мені і я відчув страшні муки і докори совісті!.. Я побачив, яку силу має молитва і мене пойняв страх Божий.

— Цей подорожній був моїм батьком і ти йому врятував життя, — сказав єпископ, — цю пригоду він сам оповів мені.

— Твій батько? — здивувався Мадей. — Он як воно повернулось!.. А його син рятує мені душу!.. Воістину, перст Божий!.. І у мене був батько... Господи! Владико!.. Тепер я пригадав ще один злочин — перший і найжахливіший...

— Який?

— Я убив батька!..

При цих словах одне яблуко впало.

— А твоя мати? — запитав єпископ.

— Теж убив! — простогнав Мадей.

І останнє яблуко повалилося...

Єпископ помолився над грішником, і як тільки дід отримав його благословення, тіло Мадея розсипалося в прах і душа його, звільнена покаянням, відлетіла в небо...

Єпископ відслужив панахиду і велів поховати його кістки під яблунею.

Цілюще джерело під Чортовою Скелею

Наприкінці XVI ст. шляхтянка Катерина Сапоровська дізналася, що дуже хвора і однією ногою вже стоїть у могилі. Лікар Адальберт Жердинський порадив їй лікуватися у сільській місцевості. Вона послухала його і оселилася у Лисиничах. Кілька ночей підряд снилася їй там якась дивна долина, оточена зусібіч лісом, і мальовниче джерело. Та щоразу, коли вона пробувала до нього наблизитися, сон розвіювався без сліду. Однієї ночі сон повторився, і вона зуміла наблизитися до джерела. Та щойно до нього нахилилася, як з лісу вийшов єпископ.

— Я опікун цього краю, — сказав він, — і звати мене Яків. Усе своє життя я служив Всевишньому. За життя мене називали духовним пастирем.

Почувши ці слова, вона впала навколішки перед єпископом, і тоді відчула, що їй стає легше.

Тут єпископ підняв патерицю, і з Чортової Скелі вийшло тридцять два монаха-пустельника. Вони стали навколішки довкола джерела і проказали молитву:

— Боже, будь милосердним! Благослови цей край, і це місто і всіх його мешканців!

Єпископ порадив їй напитися води і звелів, щоб вона згодом збудувала тут капличку. Після цього єпископ і пустельники зникли, а за хвилю жінці наснився лісник, який показав мапу з зображеною на ній долиною і пояснив, як її знайти.

Наступного ранку вона подалася на пошуки долини, швидко знайшла її і напилася з джерела цілющої води. Коли вона відчула, що одужала, то розповіла про свою пригоду родині.

Катерина Сапоровська виконала побажання єпископа — збудувала капличку у підніжжі скелі і подарувала ліс разом з Чортовою Скелею львівським бенедиктинкам.

Ігуменя ордену бенедиктинок Йосифа Кун збудувала східці з поручнями, що вели на скелю, а нагорі виставила альтану з гострим дахом і верандою, яку назвала святинею Аполлона. Згодом вона описала Чортову Скелю і цю історію у збірці віршів «Lembergs schöne Umgebungen» (1834 p.).