Легенди Львова. Книга друга

Львівські леви

Лев був символом і гербом Львова від часу його заснування, а в 1270 році папа Сикст V оздобив герба ще й трьома пагорбами з зіркою. Львівський бургомістр Мартин Кампіан на початку XVI сторіччя висадив зображення львівського герба на сам вершечок ратуші у вигляді залізного прапорця, що відігравав роль флюгера. Відтоді з тим флюгером львів’яни в’язали усі свої надії і сподівання, бо вважалося, що він сумлінно вказує на всі зміни долі.

А доля міста звідтоді вже не була такою рожевою, як раніше. Війни, облоги, епідемії, штурми козацькі, татарські, москальські. І крутився той Левик або, як його називали, Левець, крутився, звістуючи усе гірші і гірші часи, а 9 липня 1672 року під час бурі верхівку вежі разом з гербом зламав сильний вітер. Ну, тут уже всі відразу стали очікувати неабиякого лиха, бо існувало пророцтво, що як тільки він упаде, то на біду.

І справді, незабаром потому настала найстрашніша в історії Львова турецька облога. З Божою поміччю вдалося відбити і її, а на місці залізного Левця почепили позолоченого.

Та на тому містична роль Левця не скінчилася. За рік перед тим, як шведи здобули Львів у вересні 1704 року, вітер знову скинув його з вежі. А ще через кілька років блискавка вдарила у ратушеву вежу і знищила її верхівку, знову Левця скинувши. А за тим настали ще сумніші часи — на польському троні опинилося аж два королі, а архієпископ львівський Костянтин Зелінський опинився у неволі в Петра І.

У 1708 році верхівку ратуші відбудували і знову Левець закрутився на радість і смуток львів’ян. Тоді ж у кулю, яка увінчувала флюгер, вклали своєрідне послання до наступних поколінь, у якому писалося: «Левець той, якого бачиш, то чуйний вартовий міста, що ні удень, ні вночі не засне, усе він бачить і все своїм блиском освітлює, він є звістуном не тільки напрямків вітру, але і всіх нещасть міста. Згори він дивиться на зміну часів, речей, людей і великим голосом волає, що нічого під сонцем нема вічного, ані щасливого».

Народження короля

Майбутній король Речі Посполитої Ян III Собєський народився 2 червня 1624 року в надвечір’я свята Трійці в Олеську. Цього дня трапилася дивна пригода. Як тільки повитуха обмила немовля і поклала його на чорному мармуровому столі, поверхню стола мовби розтяла блискавка — тріщина розділила його на дві половини.

Усі присутні дуже здивувалися. І тільки отець Семашко з монастиря василіан знайшов цій пригоді пояснення:

— Видно, це немовля отримало благословення Господнє на те, що здобуде славу у всьому християнському світі. Однак у пізнішому часі та слава трісне і шкоду нам принесе.

Згодом з того столу зробили два менші столи і перевезли до Підгорецького замку.

Посвята в лицарі

Коли король Ян Собєський розбив у 1675 році турків, які обложили Львів, то місце звитяги назвали в народі Знесінням. У ті часи там тягнулися ліси, а король полюбляв полювати на диків. Якось на ловах зустрів старенького селянина, що збирав дрова, і спитав:

— А з якого ти народу? Турецького чи татарського, що у тебе волосся на голові чорне, а борода сива?

Чоловік, не знаючи, з ким говорить, усміхнувся і каже:

— Я з такого роду, як і інші люди. Бороді не дивуйтеся, що посивіла перед часом. Голова прикривається вліті легким капелюхом, а взимі баранячою шапкою. Тому-то й волосся чорне та здорове. А бідне бородисько печеся вліті, а мерзне взимі без покривала. Раз попариться борода гарячим борщем, а раз молоком, іншого разу замерзне на ній взимі вода. То ж не дивота, що волосся доспіло на ній так скоро.

Король бачить, що це цікавий старий, і пустився з ним у подальшу бесіду.

Тут до них приєдналася й шляхта, яка супроводжувала короля на ловах. Вона з цікавістю прислухалася до розмови. Вкінці король звелів чоловікові везти дрова до львівського замку.

Під вечір пришкандибав селянин з дровами до королівського замку, гадаючи, що то якийсь королівський вельможа замовив йому дрова. Тут його перестріли шляхтичі, взяли його до свого гурту, накинули на плечі кунтуш та ще й підпоїли. Нажартувавшись зі старим досхочу, вони вирішили ще й короля потішити. От вони й підкинули йому думку посвятити старого в лицарський стан. Король погодився, потім ввійшов у церемоніяльну залю, сів на престолі, взяв у руки яблуко і пернач, на голову вбрав корону. Довкола нього стали королівські достойники з оголеними мечами і знаменами. А коли все було готове, ввели туди селянина.

Той, аж тепер побачивши, з ким собі жартував, неабияк налякався, пригадавши собі усі свої не надто перебірливі слова. А коли йому до того ж звеліли припасти перед королем на коліна і нагнули голову під книгу, з якої король читав незрозумілі йому слова, душа його в п’ятки чкурнула.

Вкінці бачить він скоса, що король підняв високо гострого меча, щоб його згідно обряду вдарити по плечу і возвести в рицарський стан.

Тут уже бідного чоловіка і зовсім відвага покинула, він перестав володіти собою і, коли королівський меч опустився йому на плече, то вихопився йому зі страху гучний пук. Звук той пролунав на всю залю, шляхта відскочила від селянина та почала сварити його. А той, зрадівши, що йому не відрубали голови, каже:

— Не гнівайтеся, ясні пани, на мене. Бо коли шляхетство плечима входить, то хлопство іншим боком виходить!

Звідки сміх у Львові взявся

Львів завше славився тим, що в цьому місті любили і вміли сміятися, кохалися в жартах, а усмішки носили на обличчі, ніби навіки приклеєні. Містом усмішки називали Львів до Другої світової. Як написав львівський письменник Корнель Макушинський, «той сміється найкраще, хто сміється у Львові». Щойно з появою большевиків львів’яни почали ходити з такими мінами, ніби їм хто оцту в уста налив.

А містом усмішки Львів став ще в давні часи, коли відкрив для себе таємницю радості. За легендою, ключ до неї привіз якийсь страшенно збідований обдертий чоловік, який утік з турецької ґалєри, де роками не бачив ані сонця, ані цвіту, ані клаптика зелені. І коли він нарешті прибув до Львова і побачив, що люди, які постійно бачать сонце і квіти, дерева і траву, при цьому не сміються так, як належиться, зібрав довкола себе великий тлум і, провадячи по вулицях, вигукував:

— Люди! А якого кольору небо?

— Блакитного! — відповів хор здивованих голосів.

— Ну, то тішмося! — крикнув дивний чоловік і сам почав сміятися від цілого серця. — А якого кольору дерева?

— Зеленого!

— Ну, то сміймося!

І сміявся той чоловік так, аж люди подумали, що він шаленець. Та оскільки сміх є заразливий, то почали й вони сміятися. Сміялися тому, що дахи червоні, а бузок ліловий, а яблуня цвіте рожево, а вишня біло, і що те все разом так пречудовно узгоджується між собою, творячи безперервний райдужний пояс радості, який походить просто з джерела Божої краси.

На гучний галас сміху примчав сам бургомістр Боїм і з подивом дізнався причину радості. А що був чоловіком розумним, то хутко оцінив її особливу вагу, і сам сміятися почав, а потім обдарував того чоловіка одягом і грошима, а ім’я його наказав записати до книги міста. Кажуть, що той дивний чоловік відразу ж і роздав усе, що отримав, вважаючи, що радість не потребує жодних шат.

Дуже то був мудрий і добрий чоловік. Шкода, що ім’я його загинуло, бо та книга згоріла під час пожежі.

Образа дзвону

Львівський хроніст Томаш Юзефович під 1659 роком записав таку історію.

Якось польська перекупка, почувши як дзвонить великий дзвін Успенської церкви, якого в народі називали Кирило, сказала українській перекупці:

— О, як же грубо звучить ваш Серило!

Українка сприйняла те, як вона обізвала її дзвін, за особисту образу і собі збештала польку, вигукнувши:

— Якщо наш дзвін Серило, то ваш кафедральний Гаврило!

Слово по слові перекупки добряче пересварилися і врешті-решт постали перед судом.

Суддею на той час був консул Варфоломій Зиморович, який, вислухавши сварку обох жінок, видав такий вирок, звертаючись до польки:

— Слухай, жінко, щоб ти ніколи не важилася давати такого легковажного назвиська такому великому дзвонові, а під карою штрафу завше додавай титул «Пан Серило дзвонить!»

Почувши цей вирок, полька розсміялася, а українка втішилася так, мовби виграла справу.

Шолудивий Буняк

А під 1663 роком Томаш Юзефович занотовував, що загинув козацький ватажок Шолудивий Буняк, найбільший ворог поляків, диявол у людському образі.

Цю історію Юзефович почув від самих козаків. Буняка Шолудивим прозвано через те, що мав пархату голову. Невідомо звідки він прибув, але, приставши до козацького війська, таку хоробрість і таку ненависть до поляків виявив, що незабаром його обрали за ватага. Був він не тільки надзвичайно хоробрим, але й невразливим ані на кулі, ані на стріли, ні шабля, ні спис його не брали.

Раз на місяць Буняк купався, і завше йому при цьому хтось із козаків прислуговував. Коли купіль закінчувалася, Буняк того козака вбивав. Причина полягала в тому, що голим він скидався на трупа або на саму смерть — сама шкура і кості. З одним уточненням: на животі шкіри не було і видно було нутрощі, які жахливо смерділи. От цю свою таємницю Буняк і оберігав.

А що козаків він вибирав просто за реєстром, то кожен наступний козак уже знав, що його чекає. І от один козак, якому наспіла черга прислужувати Бунякові під час купелі, передчуваючи смерть, провідав свою матір і розповів їй про те, як гинули інші козаки і що його чекає.

— Порадьте мені, нене, — попрохав козак, — як мені врятуватися.

Він у неї був одинаком, і жінка нізащо не хотіла його втратити. Вона замісила тісто на молоці зі своїх грудей і спекла коржа. Дала його синові і порадила:

— Коли Буняк викупається і буде виходити з купелі, витягни цього коржа і почни його їсти, прицьмакуючи, мовби він тобі не знати як смакує.

Так козак і вчинив. Коли Буняк побачив, як козак того коржа уплітає, то попросив і собі кусень. Козак дав йому половину, і Буняк з’їв усе до кришинки, бо такий той корж смачний був. А як з’їв, то сказав:

— Тобі вдалося смерти уникнути, бо ми обидва молоко одної матері споживали.

І так той козак врятувався.

Механічний покійник

Жила у Львові заможна родина Бачевських, які прославилися на весь світ своїм горілчаним заводом. Горілка Бачевських здобувала багато міжнародних нагород і принесла родині великий маєток. Ще за життя Юзеф Адам Бачевський (1829-1911) збудував собі каплицю на Личаківському цвинтарі, а перед смертю замовив у Парижі спеціальне обладнання, за допомогою якого небіжчик самотужки дістався до цвинтаря. Горілчаний магнат дуже не хотів, аби його везли, а тому катафалк з труною їхав позаду. Механічний робот, який доставив Бачевського на цвинтар, також поклав його і до труни.

Усе це спостерігав багатотисячний натовп, затамувавши подих. Збоку виглядало так, наче покійник іде сам. Нарід хрестився і перешіптувався, чи не варто уночі тихенько розкопати «упиряку» і пробити осиковим кілком груди. Бо де ж таке видано, щоб небіжчики самі на цвинтар ходили?

Ніч на цвинтарі

У XIX сторіччі у Стрийському парку був старий закинутий цвинтар. Усюди панувало запустіння. Нагробки понищено, частину їх розібрано для будівельних робіт, могили і хрести потонули в чагарях та бур’янах.

Одного разу в корчмі на Персенківці гуляла компанія батярів. Коли всі добре випили, то зачали пригадувати собі різні страхи про відьом, упирів і закляті місця. Хтось згадав і цвинтар у Стрийському парку. Ходили чутки, що вночі на ньому з’являється привид, а тому затемна всі намагалися обходити це місце десятою дорогою.

В цій компанії був і Тадзьо, знаний у всій околиці батяр і шибеник. Добре хильнувши цьмаґи, він став доводити товариству, що нічого у світі не боїться і зможе переночувати на цвинтарі.

— Бо я, хлупаки, ніц ся не бою. Ні чорта, ні дідька, ні дідьчої мами.

— Добре, як ти такий зух, то, може, заночуєш на цвинтарі?

— А шо? І заночую! Заклад?

— Заклад! Барильце цьмаґи!

Тадзьо взяв пляшку горілки, шмат ковбаси, хліба та кілька цибулин, накинув на плечі довгого плаща та, запхавши за халяву ножа, повів компанію до Стрийського парку. Перед самим цвинтарем товариство зупинилося і далі Тадзьо рушив сам.

Він обережно ступав поміж руїн, заплутуючись ногами в ціпких батогах ожини, аж поки не вибрав якесь рівніше місце. Тут він сів на повалене дерево, витяг ножа, накраяв ковбаси, хліба, потеребив цибулю, і, ввігнавши в колоду ножа, відкоркував пляшку та почав причащатися. Для хоробрости навіть затягнув якусь пісеньку.

Аж тут зловісно пугукнула сова, з-за хмар з’явився жовтий серп місяця, зненацька у кущах навпроти щось затуркотіло, неначе хтось наближався. Тадзьо відразу притих і відчув, як його проймають холодні дрижаки. Миттю протверезівши, він зірвався на ноги, але якась невидима сила не дала йому зробити й кроку, щось притиснуло його до колоди.

Тишу розітнув крик жаху. Через деякий час все стихло. А над ранок, коли батяри прийшли на цвинтар, то побачили мертвого Тадзя, який з виряченими очима, сидів на колоді, спершись на нагробок. На його тілі не виявили жодних ран чи інших слідів смерті. Лише пола плаща була пришпилена ножем до колоди.

Як Збоїська отримали свою назву

В старі часи за Полтвою ріс густелезний ліс, в якому поселилися самі баніти, себто вигнанці. То були люди, яким у покарання за їхні вчинки під страхом смерти заборонено з’являтися в межах міста. Розбишаки та опришки, або як їх називали, збої, були такими відчайдухами, що не визнавали над собою жодної влади, слухали тільки свого отамана.

Ватаги поселян жили з того, що нападали на купецькі валки, грабували дідичів і міщан. І не міг магістрат ніяк дати раду собі з розбишаками, бо щойно вояки рушали на їхнє впокорення, ті відразу в ліси ховалися.

У 1691 році до Львова підійшли татари. Вони легко захопили Замарстинів і вже готувалися штурмувати місто, коли несподівано ззаду на них наскочила ватага збоїв. Напад був такий раптовий, що вдалося їм пробитися в саму середину татарського табору і зарубати кількох ворожих зверхників разом з ватагом. Зчинився переполох, татари, не орієнтуючись у кількості нападників, кинулися тікати і багато їх загинуло в мочарах, потонуло у Полтві.

За цей подвиг магістрат пробачив збоям усі їхні провини і дозволив з’являтися в місті, але за умови, що вони перестануть займатися розбоєм, а візьмуться за господарку. Так воно й сталося. З тих пір це поселення дістало назву Збоїська або Збоїща.

Старший над тачками і парламентом

Гору біля Високого замку, чи як її називали кіпець, почали насипати у 1869 році. Ініціатором і фундатором був багатолітній посол до галицького сейму та до австрійського парламенту у Відні, а згодом і спікер Францішек Смолка. Він так перейнявся своєю ідеєю, що навіть особисто возив тачками землю.

То вже інша справа, що з позиції археологів уся та авантюра була великим безглуздям, бо той штучний насип завдав шкоди історичним дослідженням. Але бургомістр, який пхає тачку — видовище незабутнє.

Одного дня за цією сизіфовою працею спостерігав австрійський генерал, який прогулювався губернаторськими валами. Його увагу привернув огрядний бородач, що, спливаючи потом, пхав тачку. Генерал зупинився і поцікавився:

— Ви напевно тут всім цим керуєте?

— А так, так, коли маю час, — відповів Смолка.

— А поза тим чим займаєтеся?

— А поза тим керую австрійським парламентом.

Як воєвода Білик боровся з порушниками

Альфред Білик у 1936 році був воєводою Тернополя, а в 1937 став воєводою Львова. Кабінет його був у теперішній обласній адміністрації.

Якось пожалівся йому комендант поліції, що не може дати ради з хлопами, котрі постійно їздять фірами по лівому боці дороги. Поліціянти виписували штрафи за порушення правил руху, але то мало що помагало.

— А навіщо ті штрафи? — дивувався воєвода. — Треба їх просто навчити, що їздити слід тільки правим боком.

— То не так просто, пане воєводо, — розводив руками комендант. — У нас хлоп зазвичай їздить одним конем, а той кінь, якого візник пускає вільно по літівці (м’яке узбіччя), іде завчено лівим боком, бо так завше їздилося за Австрії.

— Е, що ви кажете! Хіба ви не були в цирку? Коня можна всього навчити. А хлопів треба не штрафувати, а вручати їм подарунки, якщо бодай раз поїде правим боком.

Комендант на те просто-таки збаранів: які подарунки?

Але того ж таки дня Білик замовив у директора стальовні сто складаних ножиків з виритим на вістрі написом «Від львівського воєводи».

Відтоді кожен візник, помітивши воєводиного бюїка, хутенько цьвохкав батогом і гнав на правий бік, аби отримати ножика, яким потім міг похвалитися перед сусідами. Слава про подарунки воєводи котилася по всьому воєводству. І так поволі, поволі австрійський звичай відійшов у минуле.