Легенди Львова. Книга друга

Мрець-рятівник

У 1680 році сталася дуже дивна пригода, яка ще довгий час збуджувала фантазії львів’ян. В Мальчицях жив юнак Юраш, який був дуже богомільним і щоразу, буваючи у церкві, дуже ревно молився до Матері Божої. У цій церкві також частенько бувала юна дружина Бартоша Земкевича, Олена.

І сталося так, що молоді люди хоч-не-хоч, а інколи обмінювалися поглядами, у яких читалася зацікавленість, а подекуди й захоплення. І тільки й усього. Ніхто з них жодного разу навіть не спробував заговорити чи зробити якогось іншого кроку для зближення.

А однак їхні прихильні погляди не стали непоміченими для старого Бартоша. В серці його звила собі гніздо змія заздрощів і щодня мучила, боляче жалячи.

Врешті-решт його підозри про зраду дружини зайшли так далеко, що він вирішив знищити юнака. Для цього він власноруч написав до Юраша листа нібито від імені своєї дружини. «Олена» повідомляла юнака про те, що чекає його у себе такої а такої ночі. Чоловіка її у цей час вдома не буде. А до її балкону буде приставлена драбина.

Коли Юраш отримав цього листа, він спочатку неабияк здивувався, бо жодним словом чи жестом не зрадив своїх почуттів до одруженої пані. Звичайно, вона йому дуже подобалася і він би дорого віддав за те, щоб побачитися з нею, але хтозна чи сам би колись відважився її зачепити. Отже, він нічого не запідозрив і напередодні нічної здибанки став готуватися в дорогу.

Увечері Юраш осідлав коня і, коли під’їхав до міста та минав Гицлеву гору, раптом почув голос, який його кликав. Хто це міг бути? Довкола жодної живої душі. Та піднявши голову, побачив, що на горі стояла шибениця і на ній хтось висів. То був розбійник, якого повісили кілька днів тому.

— Пане Юраше! — гукав його голос. — Підніміться до мене, бо там, куди ви їдете, тільки я вас зможу врятувати.

— Хто мене кличе?

— Я! — відказав голос.

Тепер сумнівів не було — кликав його вішальник.

Мороз пробіг по спині Юраша, і він завагався. Але той наполягав:

— Довіртеся мені. Я знаю, що ви їдете до молодої Бартошевої. Я вам хочу допомогти.

Юраш пришпорив коня і виїхав на гору. Вішальник гойдався на шибениці, шибениця зловісно поскрипувала.

— Прошу, переріжте мотузку, на якій я вишу.

— Чому я повинен це робити?

— Щоб врятувати мою душу, а ваше тіло. Я піду з вами. Повірте, що на вас може чекати неабияка несподіванка.

— Звідки я знаю, чи ви не брешете?

— А чи багато ви бачили мерців, які розмовляють і рухаються?

— Чесно кажучи, жодного.

— Тоді мусите повірити в чудо.

Юраш перетяв мотузку, і вішальник упав на землю. На диво спритно скочив на ноги, обтріпався, зірвав петлю з шиї і сказав:

— Ну, нам пора. Ви їдьте, а я за вами.

Юраш хвицнув коня, кінь пішов чвалом, але мрець не відставав ані на крок. Він біг підтюпцем, легко перестрибуючи будь-які перепони.

Брами міста о цій пізній порі вже були зачинені, але Юраш знав, що з боку Високого замку є у мурі вилом, якого не встигли ще залатати від часу останнього козацького штурму. Тут біля стіни він прив’язав коня до дерева і вони пролізли через мур. Далі йшли, тримаючись стін, аби не потрапити на очі ціпакам. Ось і будинок Бартоша із просторим садом.

— Дайте мені, пане, вашого плаща і капелюха, — сказав мрець. — Я піду на розвідку.

— Якщо тебе побачить моя пані, то перелякається на смерть.

— Не бійтеся. Гадаю, ваша пані серця зараз спокійно спить.

— Не може цього бути. Вона мене чекає.

— Зараз самі переконаєтесь.

Мрець накинув на плечі Юрашевого плаща, вбрав капелюха з пером і хутенько перебіг сад. З балькону звисала драбина. Юраш затамував подих і стежив, як мрець у його плащі і капелюсі легко спинається драбиною. Та раптом, що це? Тільки-но голова мерця опинилася на рівні балюстради, з темряви миттю вигулькнула якась постать, зблиснула шпага і — тіло мерця, пробите наскрізь, падає з драбини на землю і якийсь час непорушно лежить. Доти, аж поки таємнича постать, переконавшись, що удар досягнув мети, не зникає.

Тоді тільки мрець підвівся, підхопив капелюха і, згинаючись попід кущами, шмигонув назад до лицаря.

— Ну що? Переконалися?

— Хто ж то був?

— Її чоловік. Він вас заманив у пастку.

— Який жах! — промовив Юраш. — Там, де лежали ви, міг лежати я.

— Подякуйте Матері Божій, це вона звеліла допомогти вам, аби я міг отримати спокуту за свої гріхи.

Повертаючись назад, вони знову минали Гицлеву гору.

— А тепер, прошу пана, повісьте мене знову, — попрохав мрець.

— Як же я повішу вас, коли перетяв мотузку.

— Нічого. Я петлю зберіг, ось вона, — сказав мрець, виймаючи мотузку з-за пазухи і вдягаючи її на шию, — вам досить буде тільки стулити обидва шматки.

Коли лицар виїхав на гору, мрець сказав:

— А тепер дозвольте мені одною ногою стати у ваше стремено.

Лицар вийняв ногу зі стремена, мрець вставив туди свою, а руками схопився за перекладину. Щойно тільки Юраш стулив докупи обидва обрізки шнура, як мрець висмикнув ногу зі стремена і опустив руки. Тіло його загойдалося, мовби ніколи і не покидало шибениці.

— Що я ще можу для вас зробити? — спитав Юраш.

— Помоліться за мене, — промовив мрець ледь чутним голосом і застиг.

Наступного ранку Бартош повідомив слуг і дружину, що вбив грабіжника, який намагався проникнути через балькон до їхнього будинку. Усі вибігли до саду, але ніде не знайшли ані сліду убитого. Жодної краплі крові. Навіть на шпазі не залишилося слідів. А коли він найближчої неділі побачив «убитого» в церкві, то втратив дар мови і довго ще протирав очі.

Олена, звісна річ, ні про що не здогадувалася, а Юраш відтепер намагався зиркати на неї тільки, коли чоловік відвертався. Минув рік. Одного вечора вертався Бартош верхи з ловів і пролягла його дорога неподалік Гицлевої гори. Раптом під ноги коневі викотився з кущів череп, жеребець заіржав, здибився і скинув вершника на землю, та так невдало, що той упав спиною просто на вістря металевого хреста, який стирчав з землі. Бартош помер на місці.

А ще через рік Юраш і Олена побралися.

Горб

На Янівському передмісті жив собі горбатий музика Ілько, що мав славу неперевершеного скрипаля. Та ще й такий веселун був, що тільки пошукати — жартами, наче з міха сипав. Якось вертався він з забави на Білогорщі пізно вночі, а що уже був добряче закроплений, то й забрів на Янівський цвинтар.

Весь день панувала спека і всі гробівці пашіли теплом, якого набрали від сонця. Ілько подумав, що за такої погоди не конче йому теліпатися до самого дому, можна й тут заночувати. От він назгрібав собі сіна, яке тут хтось накосив, підмостив під голову скрипку і заснув.

А рівно опівночі заскрипіли хрести, загойдалися гробівці, і стали з могил підніматися мерці. Ілько спав так міцно, що нічого не чув, але його голосний храп котився на всі сторони.

Мерці, зібравшись докупи, затіяли свою гулянку, одні співали, інші вибивали такт патиками по бляшаних дашках, які були на хрестах, ще інші танцювали. В тому жахливому гуркоті і галасі годі було б простому смертному щось почути, але мерці мали котячий слух. От вони й зачули те гучне хропіння, яке збивало їх з танцювального ритму. Підкралися ближче й побачили під головою в чоловіка скрипку, витягли її і спробували заграти, але, крім безладного скрипу, жодного іншого звуку добути їм не вдалося.

Заходилися вони скрипаля будити. Ілько розплющив очі, вжахнувся такому чудернацькому сну і заплющив їх знову. Тільки за третім разом він зрозумів, що це йому не сниться і оці мерехтливі постаті обступили його з усіх сторін насправді. Волосся йому стало дуба і він миттю витверезів.

Мерці стали просити Ілька заграти їм. Переляканий скрипаль навіть не думав перечити, а то чого доброго ще розгніваються і затягнуть його в могилу. От він узяв скрипку і заграв веселу шумку. Мерці закружляли у такому завихреному танку, що дерева зашуміли, вітер заскиглив і застогнав. А музика знай грає-виграває — то польку, то коломийку, то фай-дулі-фай. Грав, грав аж і перші півні заспівали. Кинулися мерці хто-куди та й з собою скрипаля тягнуть, а той не дається, молиться і проситься, аби не брали з собою. Але мерці вперлися і чути не хочуть, щоб його відпустити, бо їм так його гра сподобалася, що хотіли б слухати його гру щоночі.

— Та я буду приходити до вас щоночі! — обіцяв їм музика.

— Не прийдеш! Здуриш!

— Тоді я вам заклад дам!

— Який? — спитали мерці.

Ілько, не довго думаючи, взяв та й підсунув їм свого горба:

— Ось мій заклад! Можете забрати його. Це у мене найдорожче, що є. В ньому весь мій хист. Я без нього грати не зможу, пропаду.

Дурні мерці повірили, вхопили Ількового горба і зникли з ним під землею. А Ілько враз відчув таку полегкість, наче йому крила виросли. Схопив скрипку і побіг з цвинтаря, поки мерці не передумали.

Ото всі дивувалися на Янівському передмісті, побачивши стрункого Ілька. А найбільше дивувався горбатий корчмар. Йому горб так само добряче допік, і він вчепився, як реп’ях до Ілька, аби той розповів, як вдалося позбутися горба. Якось заманив Ілька до корчми, підпоїв і став випитувати. Добра душа Ілько розповів усе корчмареві, а той тоді почав просити Ілька навчити його грати на скрипці бодай один якийсь танець. Натомість корчмар обіцяв поїти Ілька до кінця його життя. Цілих два тижні скрипаль вчив корчмаря грати на скрипці, аж поки той врешті-решт не навчився тирликати якийсь простенький «гоп-цик-цик».

З тим своїм новим талантом і попхався корчмар якогось вечора на Янівський цвинтар, вмостився собі на горбочку і вдав, що спить. Рівно опівночі почув, як скриплять хрести і скрегочуть, розсовуючись, гробівці, гупають кам’яні плити, а з могил встають із галасом мерці. Усе відбувалося саме так, як розповідав Ілько. Мерці спочатку самі собі намагалися підіграти хто на чому, а коли побачили чоловіка на пагорбі зі скрипкою під головою, то так втішилися, що нема ради. Миттю підскочили до нього, розбудили і стали просити їм заграти.

Корчмар не дав себе довго упрохувати і весело вдарив смичком по струнах. Як він уже там грав, то грав, для мерців і тирликання скидалося на музику, так що вони собі погоцкали на славу. А як тільки заспівали перші півні, мерці підхопили корчмаря на руки і потягнули з собою. Він боронився, як міг, обіцяв прийти сюди і наступної ночі, пропонував їм найдорожче, що мав — свій горб, але мерці уже не дозволили пошити себе у дурні. Вони пострибали у свої могили, прихопивши корчмаря, і земля понад їхніми головами зійшлася.

Воскреслі дівчата

Жив собі на Личакові один круп’яр, що любив після доброго виторгу забавитися у корчмі. І не раз, було, засидівшись допізна, мусив вертати додому попри Личаківський цвинтар, бо так йому було найближче. Може, хтось би, ідучи попри могили та похмурі хрести, й тремтів од жаху, але не наш круп’яр. Де там! Він собі чимчикував повагом, ще й підспівував.

А одного разу був такий п’яний, що впав на чиюсь могилу і вмить захропів. Проспався, підвівся, роззирнувся довкола та й почіхав потилицю: оце пригода! Вже починало сіріти, і круп’яр хотів йти додому, коли раптом помітив якусь білу примару, що рухалася просто до нього.

— А то що за біда? — здивувався.

А воно підходить ближче і каже таким зимним голосом, аж мороз по спині пробіг:

— Пусти мене у могилу.

Але круп’яр, як я вже казав, не був із полохливих і відказує:

— А ти що за один?

— Я мрець. То моя могила.

— Добре, пущу, як скажеш, куди ходив.

— Ні, мені не можна про це казати.

— Нє, то не, шукай собі іншу могилу, а мені ця до вподоби.

Нема ради, мусив мрець розповісти, що ходив попри людські хати і побачив у вікні двох молодих дівчат, що пряли і співали. І такі вони були гарні, що мрець узяв і навіяв на них вічний сон.

— А як ти це зробив?

— Не можу сказати.

— Тоді йди собі геть.

— Добре, скажу. Я заплів кожній косу і всадив у волосся такі шпильки, що вони будуть спати і спати.

— А як їх оживити.

— Ой, того мене не питай. Не можу сказати, бо тоді вже ніколи не вийду з могили.

— А що ліпше: не вийти з могили, чи не зайти назад?

— Не зайти назад, бо як півень заспіває, а сонце мене застане, я щезну без сліду.

— Ну, то бачиш, що мусиш сказати.

— Добре, скажу. Треба розплести коси і повиймати шпильки.

Тоді лише круп’яр встав і пустив мерця у могилу. Щойно мрець вскочив у неї, як пролунало кукурікання.

Вже не пішов круп’яр додому, а подався до тої хати, де лежали мертві дівчата. Знайшов її відразу, бо плач, який там лунав, котився по цілій дільниці. Але круп’яр, як зайшов до тієї хати, то став голосно сміятися.

— А чого то ти, дурню, регочеш? — обурився батько покійниць. — У мене таке горе, а тобі смішно? Ану чеши звідки прийшов, бо як візьму палюгу, то голову розчереплю.

— Е, не так скоро. Я сміюся тому, що дівчата так міцно заснули, що ніхто їх не розбудить.

— Яке там заснули? Вони повмирали. Забирайся звідси!

— А ви пробували їх будити?

Всі присутні тільки перешіптувалися: що то за божевільний приперся, що таке меле?

— Ось я зараз їх розбуджу, — та з тими словами підійшов до покійниць і, хутенько розплівши їм коси, повисмикував шпильки. Дівчата розплющили очі і заворушилися. Усі присутні стали хреститися, а коли дівчата підвелися і заговорили, радості не було меж.

Страшна вечеря

На Знесінні жив один чоловік, що мав невеличку отару овець. Вівці паслися на пагорбах, вкритих густою соковитою травою і давали багато молока. Чоловік робив з молока сир, продавав його на базарі і з того жив. Хата його стояла на узбіччі, оддалік від інших, а зовсім поруч був старий цвинтар, на якому давно вже нікого не ховали, дерев’яні хрести там потрухлявіли і повалилися, а кам’яні заросли бур’яном і мохом. Ночами з цвинтаря частенько долинали якісь моторошні згуки, але чоловік не був із лякливих і не звертав на них уваги.

Одного пізнього вечора він загнав овець до кошари, а сам сів коло вогню у дворі і став смажити на шпичці ковбасу на вечерю, попиваючи винце.

На деревах, що росли на цвинтарі, щось шурхотіло, стогнало і зойкало. Скидалося на те, ніби то вовтузилися птахи, вкладаючись до сну. Чоловік спочатку не звертав на ті згуки уваги, але ось щось почало так протяжно і тужно охкати, що мороз поза шкірою пробігав:

— Ох-хо-хо-хо! Ох-хо-хо-хо!

Врешті чоловік не витримав і гукнув:

— І чого б ото я охкав?

У відповідь пролунало ще голосніше охкання і стогін.

— Гей ти! Перестань стогнати! Не псуй мені вечері.

І знову пролунало охкання.

— А може, ти голодний? Ну, то ходи сюди, я тебе нагодую.

І тут раптом із пітьми випірнула якась постать і стала наближатися до вогню. Чоловік, який досі не знав страху, відчув, як холод проймає його до кісток.

Постать усе ближчала і ближчала, аж поки з пітьми не випірнув хтось із великою совиною головою. У нього горіли очі, а кривий дзьоб щокроку поклацував. Почвара, ідучи, не переставала стогнати. Біля вогню вона зупинилася і мовчки витріщалася на чоловіка. Той кивнув на ковбасу:

— Вгощайся.

Ох, даремно він це сказав, бо ковбаса зникла в одну мить.

— Я голодний! Голодний!

— Там у хаті у відрах є молоко, — сказав чоловік. — Піди випий.

Потвора попрямувала до хати, і чути було, як вона хлебтала молоко, а за хвилю з’явилася і знову почала скаржитися:

— Я голодний! Голодний!

— То піди в комірку, там на полицях сир. Можеш і його з’їсти.

Чудисько пішло до комірки і чути було, як воно чавкає, пожираючи сир. А за хвилю повернулося і застогнало:

— Я голодний! Голодний!

— Піди в кошару і з’їж овець, — сказав настрашений чоловік.

Він уже не знав, як йому спекатися цієї халепи. Але над дверима кошари висіло різьблене розп’яття, яке він купив у Крехові. І от, коли потвора підійшла до кошари, то затремтіла від злості, бо не могла увійти всередину, не могла навіть стати на поріг. Щоразу, коли вона кидалася вперед, якась невидима сила, шпурляла її назад.

— Я голодний! Голодний! — кричало чудовисько, а потім повернулося до пастуха: — Тоді я з’їм тебе!

Але пастух упав на коліна і став молитися:

— Матір Божа! Рятуй мене!

Страховище охопили відчай і лють, воно не мало до чоловіка доступу, бо той, не зупиняючись, читав молитву до Пресвятої Діви. І врешті воно підскочило вгору, розкинуло руки, які враз перетворилися на крила, і злетіло, а вже у повітрі стало звичайною совою і зникло у темряві.

З тих пір пастух запам’ятав собі, що нічні жарти з духами надто небезпечні. А на тому місці, де молився, вибудував каплицю на честь Пресвятої Богородиці і, скільки жив, доти слідкував, аби під каплицею завше були свіжі квіти.

Клюски

Жив собі колись за Янівською рогаткою дуже нечемний хлопчик. Щоранку він виганяв кіз на галявину неподалік цвинтаря і залишав там на цілий день, а ввечері забирав. Батьки його не раз повчали, щоб до цвинтаря і до померлих ставився з повагою, нічого з цвинтаря не брав і нічого на могили не кидав. Але я ж уже казав, що хлопчик той був дуже неслухняним, і він ніколи не пропускав нагоди нарвати з могил суниць, малини чи там кваску.

А одного вечора забіг на цвинтар і став голосно співати:

А потім ліг на чийсь гробівець і запхав патичком у щілину кілька клюсок.

Раптом у гробівці почувся шурхіт, щось крекнуло і важкий скреготливий голос озвався:

— Іди-йди собі, принесеш мені клюски опівночі!

Хлопець дуже налякався і втік додому. Увесь вечір ходив сумний, зажурений, ані слова нікому не кажучи. Але ніч проминула спокійно. Проте наступної ночі рівно опівночі хтось почав стукати у вікна і гукати:

— Де мої клюски?! Неси мої клюски! Клюски неси!

У хаті всі сполохалися і не знали, що мають чинити. А хлопець боявся признатися, що сам же й розбудив умерлого. Коли ж і третьої ночі якась мара стала стукати у вікна і вимагала клюсок, батьки пішли до священика і розповіли, який клопіт мають.

— То мусив хтось із вас щось лихе встругнути, — сказав священик. — Хто з вас ходив на цвинтар?

— Хіба малий. Він там коло цвинтаря кози пасе.

Привели хлопчика, і він панотцеві признався про свій бешкет.

— Ну, що ж, — зітхнув священик, — наваріть клюсок, а вночі візьмемо хоругви і хреста та й підемо з хлопцем на цвинтар!

Так вони й зробили. Опівночі вирушили процесією на цвинтар, підійшли до гробівця і поставили того хлопця з макітрою клюсок спереду, а священик почав відправу.

Ніч була місячна, тиха, безвітряна, але свічки увесь час гаснули. Раптом плита на гробівцю заскреготіла і посунулася, звідти вистромилась кістлява рука, схопила хлопчика і вмить стягнула у гріб. Плита знову стала на місце, загаслі свічки яскраво запалахкотіли, а цілий гробівець запався під землю, мовби його тут і не було ніколи.

Марно батьки голосили і просили їм вернути сина, гробівець більше не з’явився на поверхні землі.

Злодій у церкві

Якось уночі до церкви у Зубрі закрався злодій. Поскладав у торбу свічники, келихи, а як натрапив на вино, що призначалося для причастя, то не міг собі відмовити у задоволенні, щоб не запричаститися на славу. А видудливши дві плящини, він згорнувся калачиком і любенько заснув.

Серед ночі злодій прокинувся від яскравого світла. Він розплющив очі і побачив, що вся церква сяє, всі свічники, які він украв, повернулися на свої місця і горять. А біля вівтаря стоїть до нього спиною священик зі святими дарами.

Злодій з переляку витверезів і налаштувався до втечі, коли раптом священик на повен голос виголосив:

— Чи є тут хто, що мені послужить?!

Злодій ковтнув слину, але не видушив ані слова.

Священик повторив:

— Чи є тут хто, що мені послужить?!

Нарешті злодій озвався:

— Я!

— Підійди!

Злодій наблизився.

— Налий, — звелів священик, не повертаючи до злодія голови.

Той узяв пляшку і тремтячими руками налив вина у підставлену чашу. Коли зизом зиркнув на священика, то побачив голову мерця з запалими очицями і вищиреними зубами.

— За три дні помреш, — сказав мрець, і світло згасло.

Злодій повалився без пам’яті, а очуняв уже, коли стало світати. Побачивши біля себе торбу з краденим, хутенько усе повиймав і поклав на місце, а потім побіг додому і все розповів родині. Потім висповідався у священика, а на третій день помер.