Легенди Львова. Книга друга

Коли зимовими сніжними ночами на Лисій горі збиралися відьми-вітрениці, тоді віяли морозні вітри з метелицями. Вітри завівали в димарі й гасили каганці по хатах. Відьми дуже мерзли і залітали в димарі погрітися, а при цьому страшно стогнали і завивали. І тому люди запалювали на Лисій горі багаття, аби відьми могли собі грітися.

Чари

Парубок Кирило закохався в доньку коваля Парасю, але вона мала собі на оці іншого, і бідний хлопець дуже тим переймався. Надаремно купував їй персні, стяжки і хустки. Парася радо приймала дарунки, але потім сміялася з нього.

Кирило терпів, терпів, аж врешті подався до чарівниці. Та звеліла йому добути пучечок волосся і кусник полотна з сорочки дівчини та прийти опівночі. Хлопець виконав це завдання і прийшов в умовлений час.

Ніч була тиха, ясна, повний місяць легко ковзав у небі. Чарівниця розпалила у печі вогонь і почала кадити по хаті якимись зелами, а потім, взявши пучечок волосся і клаптик полотна, потримала над димом з того зілля і щось зашепотіла, а вкінці голосно загукала:

— Прийди, Парасю! Заклинаю тебе іменем того, хто силу має і мене, і кожного, і тебе в одну хвилю з землі до пекла занести. Прийди! З’явися!

Хлопець від тих вигуків тремтів зі страху і мовчки молився. Раптом чарівниця крикнула:

— Вже йде!

Зірвався вітер, зашуміли верби, застогнали сови і, мовби із-під землі, пролунав якийсь вереск. Двері розчахнулися, парубок здригнувся, і в хату увірвався вітер, а на порозі з вибалушеними очима з піною на вустах з’явилася Парася. Вона важко дихала, так, ніби подолала велику дорогу. Чарівниця узяла зілля і стала обкурювати ним дівчину, а потім, силою розтуливши їй зціплені зуби, влила в уста кілька крапель якогось напою, втяла пучок волосся з коси і, обкуривши зіллям, стала щось шептати.

І тут видиво зникло. Чарівниця віддала Кирилові пучок волосся, і сказала:

— Йди додому і будь спокійний. Парася буде тебе кохати. Але нікому не розповідай, що ти в мене був.

Парубок сів на коня і вернувся до села. Сталося так, як обіцяла чарівниця, ковалівна віддалася за Кирила, але прожили вони разом не довго. Дівчина поводила себе так, ніби перебувала у сні, часто марила, вставала по ночах і тинялася подвір’ям, а на ранок нічого не пам’ятала. І тоді Кирило не витерпів, подався до магістрату і розповів усе райцям. Відьму упіймали і спалили, а Кирило за те, що вдався до чарів, мусив місяць відпрацювати на міських будовах. Парася повернулася до батьків і за якийсь час нарешті прийшла до тями, не пам’ятаючи, правда, нічого з того, що з нею трапилося.

Сажотрус і відьма

Влітку 1826 року у Львові сталася надзвичайна подія. Одна відьма захотіла помстити місту за те, що магістрат стратив її чоловіка, старого злодія. Вона вирішила наслати на місто морову пошесть. Для цього їй треба було три ночі підряд облетіти навколо міста, промовляючи закляття.

Першої ночі, коли відьма облітала Львів, її побачив один молодий сажотрус, який допізна чистив комини на Ринковій площі. По-правді кажучи, він побачив не відьму, а якусь чорну хмару, що мала обриси людини.

Про побачене він розповів старому знахареві зі Збоїськ, і той сказав, що мусить сам подивитися на хмару. Вночі вони вилізли на дах і стали чекати. І ось бачать — летить щось чорне, розкинувши руки. Знахар відразу розкарячив ноги, нахилився і подивився на хмару з-під ніг. Потім випростався і сказав:

— Це відьма. Щоб я скис, коли вона не замислила якоїсь капості.

— І що ж нам робити?

— Вилий зі срібла кулю і спробуй її поцілити. Як буде над тобою пролітати, то ніколи не схибиш.

Щоб виготовити кулю, сажотрус віддав срібний перстень, єдину коштовну річ, яку мав і збирався подарувати своїй коханій. Третьої ночі сажотрус виліз на дах Ратуші, наладував рушницю і став чекати.

Раптом він побачив величезну чорну хмару, яка летіла над містом. Як тільки вона опинилася над ним, сажотрус вистрілив. Небо осяяла блискавка і заторохтів гучний грім. Хмара розприслася, а з неї випала жінка з розпатланим волоссям і стрімко почала падати. Перед смертю відьма намагалася розірвати хороброго сажотруса, але промахнулася і, врізавшись у вежу Ратуші, розсипалася на порох.

Від сильного удару Ратуша захиталась і наступного дня пополудні з тріском завалилась. А хороброму сажотрусу вдячні львів’яни виплатили значну суму грошей і подарували новий чорний костюм зі срібними ґудзиками.

З тих пір у Львові поширилося повір’я, що доторк до сажотрусового гудзика приносить щастя.

Відьмине масло

У Рясному жила вдова, яка займалася чарами, а ночами частенько літала на Лису гору. Одного пізнього осіннього вечора вертався з ярмарку возом молодий гончар, і застала його ніч у Рясному. Та якби тільки ніч! Якраз вітер знявся, небо заволокло хмарами і ось-ось мала розгулятися буря. Не було іншої ради, як попроситися на нічліг до вдови, котра була йому далекою родичкою. Правда, про те, чим вона займається, він щось чув, але не дуже йняв віри.

Вдова постелила йому на лаві коло печі, а сама продовжила поратися на кухні. Чоловік був здорожений, то хутко заснув. Прокинувся він серед ночі від гуркоту грому. За вікном блискало і лопотіло зливою. Крізь примружені очі побачив, що вдова заходилася збивати масло. Річ звична, але увагу чоловіка привернуло те, яким саме чином вона те масло збивала.

Вдова налила до маснички води, а потім з маленької скриньки, що лежала на полиці, взяла пучку якогось порошку, сипнула її до маснички і стала збивати. Не минуло багато часу, як вона виловила здоровий кусень масла, яке з вигляду не відрізнялося від будь-якого іншого. Після того вона задмухала свічку і теж вляглася спати.

Вранці чоловік збирався додому. Вдова йому хутенько зладила сніданок і, коли вибігла надвір сипнути курам зерна, він підскочив до скриньки і взяв собі у кишеню жменю чарівного порошку.

Вдома він першим ділом вирішив випробувати відьмацьку штучку. Налив до маснички води і сказав жінці збивати масло.

— Звар’ював чи що? — здивувалася жінка. — Яке з води масло?

— Ти збивай, зараз побачиш.

Жінка почала з недовірою товкти воду, а чоловік тим часом узяв пучку порошку, сипнув її до води, і вода враз побіліла, а за кілька хвилин збилося й масло. Жінка не могла надивуватися цьому диву. Тоді тільки чоловік признався, звідки він чарівний порошок добув.

— О-ой, чує моє серце, що добром це не закінчиться, — сказала жінка. — Невже ти думаєш, що вона не помітить?

— Та там того порошку багацько було, не помітить.

З тих пір вони щодня збивали велику грудку масла і жінка виносила її на базар. Одного разу вона повернулася і розповіла, що бачила вдову.

— То й що? — стенув плечима чоловік, хоча відчув у душі тривогу.

— А нічого. Підійшла, спитала, кілько коштує масло, спробувала його на смак.

— І все?

— Ні, не все. Подивилася на мене так, ніби я їй щось була винна і пішла. Я казала тобі, що добром не скінчиться.

— Ей, не бери собі дурного до голови.

Але вже тої самої ночі хтось постукав у вікно і гукнув:

— Де взяв, там верни!

Чоловік і жінка прокинулися і затамували подих. Хтось продовжував стукати у вікна і гукати:

— Де взяв, там верни!

Голос не належав удові, і це їх найбільше тривожило. Хто то міг бути? Жінка штурхнула чоловіка під бік і звеліла йому негайно викинути у вікно той порошок. Той покректав незадоволено, але що стукіт у вікно не припинявся, то взяв пуделочко з порошком і викинув у вікно. У ту ж мить стукіт влігся і настала тиша.

Твардовський і учень

Якось чорнокнижник вийшов увечері прогулятися і залишив ключа в замку до своєї кімнати, а студент, помітивши це, проник до покою. Там на столі побачив книгу з чорними сторінками, на яких білими літерами були виписані різні закляття.

Студент ледве встиг прочитати півсторінки, як раптом з’явився перед ним чорний карлик з великою, як баняк, головою, очі його світилися вогнем.

— Чого мене викликав? — гаркнув карлик громовим голосом.

Студент з переляку завмер і не в змозі був слова вимовити. Розлючений карлик вдарив його по голові кулаком і студент загинув на місці.

Коли ж чорнокнижник повернувся додому і знайшов у своєму покою мертве тіло свого учня, то тільки глянувши на розкриту книгу, відразу усе зрозумів і вмить закликав сатану.

— Навіщо ти забив нещасного молодика? — спитав розгніваний чорнокнижник.

— А тому, — відказав злий дух, — щоби він не виказав таємниці всім тим, хто не повинен про це знати.

— А ти подумав, що я тепер поясню його батькам, друзям, де він подівся? Тепер не залишається нічого іншого, як тобі у нього перевтілитися і жити його життям аж до фізичного скону.

Так воно й сталося. Кажуть, що цим студентом був сам Лагодовський, який пізніше став магнатом-розбишакою і прославився своїми страшними подвигами на всю Галичину.

Як Лиськевич опинився у Львові

Колись чорнокнижники утворювали своєрідну касту, трималися купи і берегли свої таємниці і свою майстерність, як зіницю ока. А як хтось уже пристав до їхнього товариства, то не мав права покинути і з людьми спілкуватися.

Жили чорнокнижники у дрімучому лісі в Карпатах.

На випадок, якби хтось вирішив їх покинути і втекти, існував на це свій спосіб. Портрети усіх чорнокнижників висіли на стінах у великій залі і, коли хтось таки тікав, то чорнокнижники стріляли з пістоля у портрет втікача, і куля доганяла його, де б він не перебував.

Одного разу утік від них Лиськевич. За цілий день він подолав шмат дороги, а як надійшов час вечері, коли усі чорнокнижники збираються за одним столом, Лиськевич скочив у річку. Під час вечері чорнокнижники, побачивши, що одне крісло вільне, поквапились до зали і стали стріляти у портрет. Лиськевич мав такий слух, що чув, як муха високо на дереві дзижчить, почув він і те, як куля свистить у леті, й хутенько пірнув у воду. Куля пролетіла у нього над головою, а чорнокнижники, подумавши, що втікач покараний, сіли собі далі до вечері.

Лиськевич, діставшись Львова, купив на вулиці Бляхарській, 8 каменицю, яка називалася Криве коло, бо знаходилась в кінці крутої вулиці під Домініканами.

Лиськевич наприкінці XVI століття торгував заморським зіллям, корінням, восковими свічками, винами, ба навіть ліками. У просторому кабінеті чаклуна всюди, де лиш оком не кинеш, виднілися мензурки, колби, пробірки, слоїки, пуделочка, мішечки з зіллям, опудала чудернацьких птахів і, звичайно, книги. Тут пан Григорій займався альхемією, викликав духів, проводячи з ними тривалі бесіди, зустрічався з іншими чаклунами і робив свої дивні досліди, про які поняття не мала жодна жива душа. Для всіх міщан це був звичайний аптекар. І лише коли він помер і відкрито було його кабінет, Львів наповнився історіями й легендами про цього незвичайного чоловіка.

До Лиськевича також зверталися з досить незвичними проханнями. Якось купець з Кам’янця завітав до чорнокнижника і розповів, що дуже затужив за своєю дружиною.

— Чи не могли б ви мені показати її? — попрохав купець.

— Добре, приходьте пополудні.

Коли ж купець прийшов, Лиськевич завів його до покою і показав його дружину, що спала на ліжку. Купець кинувся було до неї, щоб обняти, але чорнокнижник спинив його, проте дозволив тихенько стягнути з її руки перстень.

Приїхав купець додому і розповідає дружині, що бачив її такого-то дня.

— Як то можливо? — здивувалася вона. — Я весь час була вдома і ніде не виїжджала.

— А я от у Львові тебе бачив. Поглянь! — і з тими словами показав дружині персня.

Здивуванню її не було меж, бо думала, що того персня згубила в саду.

Студент

Жив колись у Львові багатий купець Памфил, який торгував різними пахощами, спроваджуючи свій товар із заморських країв. Жив він собі від пуза, ні в чому не відмовляв, одна біда — не дав йому Бог дітей. Та, може, Бог знає, що робить, бо той Памфил був людиною заздрісною і не любив нікого світі, окрім себе.

Коли він уже добряче підтоптався, то тільки мовчки ходив поміж рядами полиць у своєму складі пахощів, відкорковував сулії з олійками, розвивав пакети сушених екзотичних рослин, вимішував нові пахощі у скляних посудинах. Але і без слів його помічники знали, чого він хоче.

Одного дня не прийшов на працю асистент Памфила, такий самий старигань, як і він. Виявилося, що попав під колеса воза, а по кількох днях помер. На похорони приїхав його брат зі своїм сином Павлом, котрий якраз мав починати університетські студії, і порадив Памфилу взяти молодого студента за помічника.

Поселився він у сутерині (напівпідвалі), а що в будинку усе пропахло парфумами, став відчиняти вечорами вікна. Якось, коли він чкурнув уночі через вікно на забаву, а вікно тільки прихилив, туди заліз злодій і виніс сулію ружаного олійку. Звичайно, що Памфил це помітив, і Павло змушений був обіцяти йому, що відшкодує втрату. Ось тоді він і почав шукати собі усяких робіт, а що заробив, віддавав старому.

У ті часи був звичай читати Псалтир коло небіжчиків усю ніч перед похороном. От і наймався студент Павло читати Псалтир. Співав дуже гарно, і пішла про нього слава, багато людей наймало його віддати останню прислугу небіжчикам.

Якось запросили його до покійного полковника, що жив на околиці у віллі, оточеній парком. Зустрів його якийсь старший віком дворак.

— Пане студенте, маєте читати Псалтир три ночі, будете вдень спати у сусідньому покої. Тут двері просто в сад, можете собі гуляти, як виспитесь. У їдальні на вас буде завше чекати їжа. Після третьої ночі одержите платню.

Покійник лежав весь у орденах та медалях. У куточку стояв столик з двома свічками та крісло. Павло примостився, розгорнув Псалтир та став підспівувати. Коли дійшов до слів: «Піде добро і блаженство за мною в жизні цій, і злину я навік у небесний рай», раптом згасла одна свічка, хоч усі вікна були замкнені.

На ратуші вибило опівніч. У двері щось гримнуло раз і вдруге. Павло зі страхом відчинив двері й побачив двох вояків із шаблями при боці. Вони засалютували й кажуть:

— Будемо з вами сидіти при нашому полковникові.

Сіли обабіч труни. Павло дивувався, звідки взялися крісла для них, було ж тільки одне, коло столика!

— Співайте далі, — кажуть вони Павлові.

Та тільки він продовжив співати, як тут знову стукіт у двері. Вояки ніби не чули і не рухалися, мусів Павло встати і відчинити, а там були дві дами у дорогих сукнях. Знову десь взялися крісла і вони сіли обабіч труни.

Після них з’явилося двоє коней, і коні теж стали обабіч труни. За ними прийшли два хорти, два коти, два орли і два соколи. Павло нічому вже не дивувався, тільки за кожним стукотом відчиняв і пускав нових жалібників. Йому здавалося, що не буде місця у кімнаті, як ще хтось надійде. Та вже ніхто не приходив, Павло співав далі, часом зиркнувши на дивних жалібників — ніхто з них не рухався.

Так минула ніч, почало сіріти. Павло підняв голову з-над Псалтиря — нікого вже не було, усі зникли.

Наступної ночі Павло знову сів читати Псалтир. І знову повторилось те, що й попереднього вечора. Прийшли вояки, дами, коні, хорти, орли, соколи, коти. І знову на світанку зникли.

На третю ніч усе те саме. І хоч Павло уже почав втрачати терпець, але борг перед Памфилом змушував його слухняно відчиняти двері перед усім тим звіринцем.

Та ось ще раз хтось гримнув у двері. За порогом стояв маленький чоловічок, хоч і не карлик, бо все у нього було пропорційне, мав сиву бороду, яка волочилася за ним, наче королівська кирея.

— Пересади мене через поріг, тільки вважай на бороду, — сказав він.

Павло спершу завинув бороду собі на лікоть, тоді підняв малого чоловіка і ледве не впав, бо був той вельми тяжкий. Як тільки поставив його на підлогу, карлик почав рости. Аж до стелі виріс, став таким велетнем, що довга борода вже тільки до землі сягала.

Десь взялося велике крісло, і велетень сів у нього.

— Тепер мене підголи й підстрижи, — наказав Павлові.

Вояки і дами тримали модницю з водою, мило, бритву і ножички. Хоч Павло був і високого зросту, але не міг сягнути голови велетня. Тоді леви й тигриці привели коней осідланих.

— Стань одною ногою на одного коня, другою на другого, — знову наказав велет.

Леви й тигриці загарчали, коні заіржали. Виліз бідний студент на коней, вхопив ножички і почав велета стригти. Спочатку обтяв довгі патли, що звисли мало не до пояса. Потому взявся за вуса і бороду. Потім намилив велетові обличчя та й підголив його так, як належить.

У ту мить десь на Замарстинові запіяв півень. З гуркотом повалився Павло на долівку. Коли підвівся, не було вже нікого. Стояла труна з небіжчиком, в куті столик і крісло, на столику Псалтир. Але долівка була встелена довгим сивим волоссям. Зібрав те волосся Павло та вклав до труни. Тоді сів і заспівав тихенько: «Помилуй м’я Боже, по великій Твоїй милості...»

Незадовго розвиднілось, у далеких кімнатах метушилися слуги. Двері відчинились, увійшла старша пані, певно, вдова. У руках тримала велику книгу в шкіряній оправі.

— Пане студенте, ви відважна й совісна людина. Дякую вам, що ви тут були. Тепер уже зможе мій покійний чоловік без страху йти на вічний спочинок і на суд Божий. Отут маєте сто золотих талярів та ще й ту книгу можете до музею за добрі гроші продати. Покійник займався магією, мав з тим багато клопотів. Завдяки вам звільнився від тих сотворінь, що їх викликав зі сторінок книги, та й ті сотворіння вже не будуть тинятися по білому світі.

Павло стояв остовпілий з Псалтирем у руках. Пані увіпхнула йому в руки книгу, а до кишені калитку з грішми. Майже непритомний, опинився Павло на вулиці. Думав, що це йому снилось, але ні — в кишені дзвеніли монети, в руках була книга. Побіг Павло до Волоської церкви, сів у крилос, розгорнув книгу. На заголовній сторінці красувався напис «Космогонія». В книзі були малюнки левів, тигриць, коней, хортів, котів. Були й дами, два вояки і невеличкий чоловічок з довгою бородою. На останній красувався велетень, гарно підстрижений і підголений.

Павло злякався, чимдуж побіг до парафіяльної канцелярії та віддав книжку до церковного архіву.

Ні живий, ні мертвий приплентався додому. Зате вже міг тепер розрахуватися з Памфилом.

З часом старий так полюбив Павла, що прийняв його як свого сина, послав вчитися хімії та зробив своїм спадкоємцем. Так Павло став ароматерем.

І хоч не раз іще намагався знайти ту віллу, де читав Псалтир, але ніколи не знайшов.