Легенди Львова. Книга друга

Водяникова пряжа

Одна дівчина поверталася з забави у корчмі «Під золотим пантофлем». Того вечора вона посварилася зі своїм хлопцем і її ніхто не відпроваджував. Проходячи берегом Полтви, вона послизнулася на росяній траві і впала у воду. При березі дно річки було намулисте, і дівчина відчула, як ноги її в’язнуть, провалюючись вище колін. Вона спробувала вхопитися за стебла осоки, але тільки порізала пальці. Якась сила її потягла на глибину. Дівчина зрозуміла, що то її схопив водяник, і в розпачі закричала:

— Прошу пана водяника! Не топіть мене, я вам витчу нові шати!

У ту ж мить щось її підкинуло догори і вона опинилася на березі. Тут і побачила перед собою водяника у зеленій куртці і червоних штанях.

— Ходи за мною, — сказав він і повів дівчину до хатинки, що була під старими вербами біля самої води. Ніколи раніше тут цієї хатинки дівчина не бачила, хоч і частенько сюдою проходила.

В хатинці стояла прядка, а поруч лежала жменька льону.

— Доки не випрядеш увесь льон, не повернешся додому.

Дівчина подумала, що таку маленьку купку випряде за лічені хвилини, і не сперечалася. Водяник зник, а дівчина сіла прясти. Та незабаром вона побачила, що втрапила у неабияку халепу, бо купка ані на пучку не маліла. Пряде вона день, пряде другий, ба й третій, а кінця тому льону нема.

Щоранку приходив водяник, залишав їй на столі кошик, повний їжі і питва, дивився на пряжу, хитав головою і відходив. А ще до хатинки забігали водяникові діти — два малих шибеника, які влітали з галасом і сміхом, якийсь час катулялися та беркицялися по підлозі, а потім з галасом вибігали. Одного дня дівчина, втративши надію на те, що колись закінчить прясти, висмикнула трохи пряжі і скрутила з неї ляльку. Коли хлопчаки знову пригнали до хати, вона їм ту ляльку подарувала. Діти неймовірно втішилися, бо, виявилося, що то була перша цяцька в їхньому житті.

Наступного дня водяникові діти самі стали чіплятися до дівчини, аби та їм ще якісь цяцьки зробила.

— Хіба не бачите, скільки у мене роботи? — відказала дівчина. — От як скінчу прясти цей льон, тоді вам і зроблю цяцьки.

— Та ти його так ніколи не скінчиш прясти, — сказали діти. — Як тільки перевернеш прядку догори ногами, то відразу допрядеш.

Дівчина так і зробила, і справді, за лічені хвилини скінчила прясти. Після цього вона скрутила з пряжі коника і подарувала дітям. У цю мить з’явився водяник.

— Ага, таки вдалося тобі мене здурити, — сказав він.

— Ніхто вас не дурив. Це ви мене дурили. А я свою роботу скінчила.

— Ну-ну, добре. Можеш іти собі додому. А якщо кожної суботи будеш класти у дупло старої верби якусь нову цяцьку для моїх урвителів, то тебе там чекатиме тлустий короп.

З тим вони і розпрощалися. З тих пір дівчина справно щосуботи клала до сухої верби нову цяцьку, а забирала свіжу рибу. А от хатинки, в якій вона провела цілий тиждень, більше так і не побачила.

Ув’язнені душі

Старий Стефан частенько косив траву біля потоку Сорока. Там була висока соковита трава, яку так любили Стефанові кролі. В обідню пору він розв’язував вузлика, повагом краяв сало, хліб і цибулю, і полуднував, запиваючи чистою джерельною водою. А їв він із таким апетитом, що місцевий водяник Хлющ стежив за ним з великим почуттям заздрості. Йому ніколи не доводилося смакувати такими харчами. Очі водяника просто таки прикипали до білого шматка сала, від якого косар відрізав тоненькі скибочки.

Одного дня косар, натомившись, ліг і задрімав. Цього тільки й чекав водяник Хлющ. Він виліз із води, підкрався до косара, розв’язав вузлика і покрав усі харчі, а натомість накидав туди жаб і пуголовків. Та цього не досить: він ще й косаревого бриля підмінив своєю старою дірявою шапкою з очерету.

Косар подрімав, а коли прокинувся, вирішив перекусити. Але з вузлика повистрибували жаби. Тут він побачив на місці свого бриля мокру водяникову шапку і здогадався, чия то робота. Та, зрештою, водяник і не думав ховатися. Він висунув голову з води і зареготав:

— Ге-ге, чи смакував тобі обід? Чи не замала моя шапка?

— Чекай, зелена мармизо, я тобі ще покажу! — помахав йому кулаком косар.

Але наступного дня повторилося те саме. Тоді третього дня Стефан, ідучи на отаву, узяв полапку для щурів, нарихтував її і сховав до торби. Покосивши, він ліг собі в тіні і вдав, ніби спить. Водяник тут як тут — шасть лапою до торби та як заверещить. Тут його косар і впіймав.

— Ой, не бийте мене! — почав проситися водяник. — Я більше не буду. Відпустіть мене.

— Отак просто й відпустити за те, що ти обікрав мене? Через тебе я двічі не обідав. Ти вкрав мого бриля.

— Я поверну вам бриля. А за те сало, яке вкрав, дам вам цілий ятір риби.

— Е ні, цього мало. Твоє щастя, я маю добре серце і відпущу тебе, але поведи мене до себе в гості.

Водяник повагався, але що було робити, погодився. Домовилися вони на неділю.

Стефан вбрав вишиванку, взув нові чоботи і подався у гості. Стефанова хотіла вивідати в чоловіка, куди він іде, але той не сказав.

Водяник чекав на березі, тепер уже вони привіталися, як добрі знайомі і навіть перекинулися кількома словами про погоду. Водяник повів Стефана за собою, біля води шмагонув лозиною і вода розступилася та з’явилася стежка.

Під водою в затінку латаття стояла водяникова хатинка оздоблена барвистими мушлями. Вони зайшли всередину, а там уже водяникова жінка чекає з накритим столом. На столі смажена риба — карасі, начинені коропи, в’ялені щуки. Навіть вино водяник мав, яке робив із коріння аїру. Стефан ласував рибою, а водяник поклав перед собою шмат косаревого сала і їв, аж прицьмакував.

Потім водяник повів гостя показувати йому свої скарби. В кількох скринях під стіною лежали цілі купи коштовностей — годинники, браслети, кульчики, ковтки, персні, каблучки, коралі, намиста.

— То це ви стільки невинних людей втопили?

— Якби кізка не скакала, то би ніжку не зламала, — засміявся водяник. — Нікого я не топив. А безпечні люди самі запливали на глибоке або заплутувалися у покинутих сітях. За чотириста років, відколи я тут поселився, багацько їх назбиралося.

— Кого саме?

— А душ потопельників.

— То ви їх зберігаєте у себе?

— Аякже. Такий порядок. І дід мій зберігав, і батько, а потім і мені у спадок передали. Хочете побачити?

Водяник повів косара у комірку і показав полиці, заставлені глечиками. На кожному глечику красувалася дата.

— Невже там знаходяться душі? — здивувався Стефан.

— Звичайно. Я навіть одну на вашу честь зараз випущу на волю. Самі виберіть, котру.

— А може, є у вас душа мого кума Яцька?

— Аякже! Он у тому глечику.

Водяник зняв покришку з глечика, і звідти виплила велика біла бульбашка, вона повільно піднімалася догори, а водяник і його гість стежили за нею очима, аж поки та не луснула на самій поверхні.

— Хлющику! Хлющику! — почувся голос водянкової. — До тебе водяник Плюсь завітав!

— Ой! Плюсь! — схопився за голову водяник. — Тільки його бракувало! Зараз випроваджу цього зануду, — і він поквапився до нового гостя.

А Стефан скористався нагодою і хутенько познімав покришки з усіх глечиків. Душі одна за одною спливали на поверхню і лускали. Звільнивши останню, Стефан вернувся до вітальні, а за хвилю прийшов і Хлющ.

— Ну, таки спекався, — сказав, потираючи руки. — Ану, пане Стефцю, ще по одній, щоб нами не журилися.

Отак вони собі гостилися, а надвечір Стефан чемно попрощався і з повним ятером свіжої риби подався додому. Якими теплими словами згадував його потім водяник Хлющ, можемо тільки здогадуватися. Але Стефан уже біля потоку косити перестав.

Водяникові фіґлі

Водяника, який мешкав у Полтві на Замарстинові за рогаткою, не дуже боялися, бо навіть оповідали, що він приносить щастя. Особливо, коли з’являвся на ярмарку, тоді торг ішов так хутко і справно, що люди надивуватися не могли. Тільки потім починали собі пригадувати, що бачили якогось чоловіка в дуже великому капелюсі, з якого скрапувала вода, так само вода стікала і з довгої сукняної капоти.

А проте був час, коли цей водяник чинив неабияку шкоду. Щороку когось топив у Полтві. Тоді замарстинівські хлопи постановили собі його піймати. Тривалий час вони чатували біля потоку, аж нарешті якогось вечора побачили здорового хлопа, що виходив із води. Замарстинівці причаїлися і стали чекати, коли до них наблизиться, а тоді закинули йому на шию єпитрахиль, яку позичили у священика, і таким чином заволокли до найближчої хати. Там і тримали його зав’язаного за припічком, маючи намір занести до церкви і вихрестити. Однак водяник не мав ані найменшого бажання приймати хреста і просився-молився, що більше нікого з Замарстинова чи з Голоска не втопить. Йому повірили і відпустили. І справді, з того часу ніхто з місцевих не тонув у Полтві. А якщо хтось і топився, то з сусідніх сіл.

Одного разу цей водяник сплів фіґля жандармові, який тримав варту на рогачці. Було це вночі. Жандарм подивився, що ніч така темна, хоч в око стрель, а на небі ані зіроньки, вирішив, що ніхто його контролювати не буде і поклався спати. Але не довго поспав, як почув, що хтось його шарпає.

— Ходіть, — сказав невідомий, — ходіть хутенько до броду, бо перемитники тудою якраз будуть гнати череду корів. То ви їх усіх перелапаєте.

Жандарм встав, придивився до невідомого і побачив, що то здоровий хлоп у широкому капелюсі, з якого дзюркотіла вода. Жандармові ще подумалося: певно, дощ січе. Але за мить забув про це і слухняно подався за невідомим, прихопивши рушницю.

Пройшли вони шмат дороги, і невідомий сказав:

— Отут собі зробіть засідку і чекайте. Скоро вони появляться. Чуєте голоси?

Жандарм прислухався, і мовби й справді почув звіддалік якісь невиразні голоси, в яких йому навіть вчулося коров’яче мукання. Присів за кущем і став прислухатися, а невідомий тихенько зник. Час собі минав, голоси якісь долинали, але чомусь не наближалися, а мовби висіли на одному місці. Жандарм урешті закуняв.

Прокинувся, як уже дніло, і вжахнувся: сидів він посеред великого болота по пояс у багні та ще й дуже далеко від того місця, де був брід.

Водяник сватається

Старий Мартин, що жив над потоком Сорока, мав таку добру душу, що навіть пса не годен був обминути, аби не сказати кількох слів. То й не диво, що здибаючи над потоком інколи водяника, Мартин і з ним перекидався кількома словами. Водяник не був надто розмовним, але старий і мертвого розговорив би, то й водяник таки хоч не хоч, а втягувався у балачку.

Якось Мартин розповів водяникові, що має в неділю везти молодих до шлюбу в кареті.

— В якій кареті? — зацікавився водяник.

— У справжнісінькій панській. Колись я викупив у нашого пана стару карету, направив її, оздобив ружними цяцьками, і тепер мене запрошують частенько молодих до церкви возити.

— О, то вас мені сам... е-е... не буду казати, хто послав, бо я якраз таку карету шукаю.

— А вам нащо?

— Хочу сватати мельниківну. То одна річ, як приїду на свому візочкові, в якого чорні коти запряжені, а зовсім інша, якщо в кареті. Розумієте? Кілько маєте коней?

— Двох. Але таких чорних, як круки. Я їм лоби султанами з павичевого пір’я оздобив, а вся упряж золотими блискітками нацвяхована так, що на сонці аж очі разить.

— То мені ся дуже подобає. Перша кляса. То я вас найму. Кілько берете?

— Та як з вас, доброго сусіда, то дасте торбу коропів.

— Нема справи. Дам торбу коропів та ще й торбу раків.

— А як тота мельниківна? Чекає на вас?

— Де там! Ще ніц не знає. Буде для неї приємна несподіванка.

«Ну-ну, — покрутив собі вуса Мартин, — можна здогадатися, яка то буде несподіванка. Бо де ж то хто видів, аби людська дівка за водяника пішла». А вголос запитав:

— То коли би-сьте хтіли вирушати? По суботах і неділях я не можу, бо якраз пора весіль, а у всі інші дні прошу дуже.

— Та мені байдуже. У мене все готове.

— Тоді, може, в середу?

— В середу добре. В середу, як ззаду, так і спереду. Чекаю вас ополудні.

Та по тих словах булькнув у воду, аж хвилі пішли, а на берег просто під ноги Мартина впав великий корописько.

— О, то моя стара втішиться! — зрадів Мартин і, підхопивши рибу, поквапився додому.

У середу ополудні він уже чекав над потоком. Незабаром вода завирувала, і на берег вийшов мокрий-мокрісінький водяник. Мав на собі розшитий золотом каптан, оздоблені коштовним камінням чоботи, а на голові зеленого капелюха з золотою пряжкою, з-за якої стирчав щучий хвіст. З кожним кроком у чоботах хлюпала вода, а з капелюха лило, як з ринви.

— Е-е, прошу я вас ґречно, — сказав Мартин, — може б, ви трішки обсохли, га? А то якось намокро мені ще нікого сватати не доводилося.

— Пхе! — відмахнувся водяник. — Волію, аби мене дівка бачила таким, яким я є на щодень. А то засватаю її насухо, а вона потім скаже, що я її здурив. Не, я хлоп муровий. Поїхали.

— Та не штука поїхати. Як скажете. Але якось мені той ваш щучий хвіст на капелюсі око мозолить. Може, я вам поміняю його на павичеве п’юрко?

— А чим вам щучий хвіст не до шмиги? Блищить, як срібна підкова. То у нас, водяників, найліпша оздоба.

— Але ж прецінь ідете сватати не водяничку, а панну з пурєдної родини. Послухайте мене, старого, вже не їдного-м засватав, але ще ніхто не мав ані щучого, ані псячого хвоста за капелюхом.

Врешті водяник погодився, викинув щучого хвоста у річку, а почепив павичеве пір’я з кінського султана. Потім сів у карету, Мартин цьвохнув батогом, і пішли коні учвал, аж курява заклубочилася. Незабаром і до млина під’їхали. Мельник саме останню підводу з борошном відправив і обтрушувався, плескаючи себе по боках, а білі хмарки злітали догори і плили за вітром.

— Дай Боже здоров’я, — привітався Мартин. — Як ся маєте?

— Та нівроку, пане Мартине. А то що ви мені за пугало привезли?

— А то, — знітився Мартин, — то я вам жениха привіз. Чейже видите, в якій кареті приїхали-сьмо до вас.

Мельник примружив очі і розреготався:

— Та йдіть! Жартуєте?

— Які тут жарти! — обурився водяник. — Я вашу дівку давно вже пригледів. Роботяща та й не бідна. І я теж при маєтку. Повну скриню маю золота і срібла, і різних коштовностей, що по топельцях мені дісталися. Двісті років збираю, не тринькаю, по корчмах не пропиваю. А тепер собі подумав, що якраз мені пора і жінку собі завести.

— Настуню! — гукнув мельник доньку. — Ану ходи полюбуйся на жениха. Бо я такий батько, що нікого неволити не буду. Як си вподобаєш, то хоч зараз їдь з ним на мочарі та на болота і плодіть пуголовків на всі ставочки.

Хіба тільки Мартин здогадався, що мельник лаха дере, бо водяник сидів із серйозною міною і чекав на наречену. А коли вона вийшла, то Мартин уже ледве сміх стримував, бо мельниківна була таки дебела дівка, а водяник їй сягав лише до пупа. Вона підійшла до карети, взяла руки в боки і підморгнула до жениха весело:

— Ой, горобчику ж ти мій! Ану йди до мамусі на ручки. Най я тебе пригорну та приколишу.

— А що, доню, — каже мельник, — коли тобі отаке ку-ку до смаку, то бери поки дають. А то інші розберуть. Будете собі сидіти в болоті і удвійку квакати, а я буду слухати та милуватися.

— Перепрошую, — обурився водяник. — Я не якесь там болотяне чудисько. Я в Сороці живу і то моя вода лотоки вам крутить.

— А що — як дістанеш облизня, то воду мені не пустиш?

— А таки що не пущу.

— Ов, диви який! Ще мене страхати буде! Та ти моїй доньці так пасуєш, як зайцю п’ята нога. Та тут вже не один парубок обцаси збиває, а не тобі, жабі пулькатій, доньку мою сватати. Знайся кінь з конем, а віл з волом.

— Ей, та перестаньте ображати, — втрутився Мартин, — ми ж тільки прийшли спитати. Як нє, то нє, то ми зі своїм вісьта-вйо назад. А він же вам нічого злого не зробив.

— А во вже страхати почав! Воду, каже, не пустить!

— Та мусів щось казати, коли ви його на кпини взяли.

— А що він хотів почути? Як світ світом ще ніхто людської доньки за нечисту силу не віддавав.

— Не зарікайтеся, — помахав пальцем водяник. — На моє все одно вийде. Завертайте, пане Мартине, коней, нема тут з ким балакати. А ви ще пожалкуєте.

— Іди-іди, мокра жабо, а то ще собак спущу!

Так ото й повернулися Мартин із водяником ні з чим. І хоч який лютий був водяник, але обіцянки дотримав і виніс Мартинові торбу коропів і торбу раків та красно подякував.

— Ей, — поплескав його по плечах старий, — не майте йому за зле. То ж і справді диво невидане, аби за водяника доньку віддати.

— Я вам, пане Мартине, скажу одне: не мине року, а та дівка буде моєю, а мельника тут і сліду не лишиться.

Мороз пішов поза шкіру Мартинові, але що буде з водяником сперечатися. Попрощалися і кожен подався до свого дому.

Не минуло багато часу, а чує Мартин, що мельник має неабиякий клопіт, бо потік Сорока раптом змінив своє русло. Не крутяться вже лотоки, стоїть млин, люди збіжжя до іншого млина возять. Вже пробував мельник прокопати рівчак, аби воду до свого млина пустити, та що за день прокопає, те за ніч якась мара засипле. А одного спекотного дня пішла мельниківна з дівчатами купатися і втопилася — вир її затягнув з такою силою, що й скрикнути не встигла. І то в Сороці, де відвіку ніхто вирів не бачив.

Так ото справдилося водяникове віщування. Мельниківна таки стало йому жінкою, але вже на тім світі, а мельник мусів розібрати млина й переїхати в інше місце. І тільки стосунки старого Мартина і водяника не змінилися, частенько їх бачили вечорами на березі, як вони файки смалять та гуторять про своє.

Як водяник ласував горохом

З тим самим водяником, що жив у потоці Сорока була ще й така пригода. Полюбляв він влаштовувати у себе забави і частенько запрошував до себе у гості інших водяників, котрі з’їжджалися до нього з усіх ставів та потоків Львова і околиць.

А попри самий потік мав один чоловік город, на якому рясно зародив горох. От водяники той молоденький горошок так собі вподобали, що кілька ночей підряд ним ласували, а при тім ще й чимало потолочили.

Чоловікові врешті-решт це обридло, хоч він і не знав, хто краде горох, і одної ночі вирішив вартувати своє поле. Розпалив вогонь і став варити горохову зупу. Коли вона доварилася, чоловік спробував її на смак і побачив, що бракує солі. Він пішов до хати за сіллю, а повернувшись, застав біля вогню кількох маленьких водяників, які варили жаб, насилених на галузки. Вони їх опускали в окріп, виймали, уважно розглядали і задоволено прицьмакували.

— А ви що тут робите? — вигукнув господар.

— Зупку собі файну готуємо, — засміялися незвані гості.

— Мало того, що горох мій крадете, то ще й зупу зіпсували!

Підскочив до одного і спробував його підняти та до води пожбурити, але не зміг від землі відірвати, такий був тяжкий. А водяники тим часом з’їли своїх жаб і взялися до зупи.

— Ай-я-яй, яка добра! — хвалили вони зупу. — Навариста! Хочеш спробувати? Без жабок твоя зупа ніц не варта, а з жабками — цимес!

Господар сплюнув зі злості і вернувся до хати, а наступного дня подався до старої знахарки і пожалівся на свою біду. А та йому порадила зв’язати з вербових лоз віника, намочити його у дев’яти різних водах, а тоді періщити усіх, хто під руку попаде, приказуючи: «Раз! А раз! А раз!».

— Та щоб не казав-єс ані «два», ані «три», — попередила знахарка, — бо тоді вони тебе так відшмагають, що будеш добре пам’ятати.

Уночі чоловік засів у кущах зі своїм віником, і тільки-но водяники внадилися до гороху, як він вискочив та почав їх лупцювати по спинах, приказуючи: «Раз! А раз!»

— Чому не кажеш «два»? — кричать йому водяники.

А той не слухає, тільки б’є та б’є. Водяники кричать:

— Два!!!

А чоловік:

— Раз! А раз! А раз!

Бив так, що той віник йому потрощився на цурки, аж тоді покинув, і водяники порозбігалися, посідали у свої брички і дали такого драпака, що більше їх тут ніхто не бачив. А водяник, що жив у Сороці, уже по чужих городах не шастав.

Водяників палець

Раз до різника, що торгував м’ясом на площі Теодора, що лежала між вулицями Полтв’яною, Медовою, Старотанденною і Вугільною, завітав водяник, що мешкав у Полтві. Був цілком пристойно вбраний, тільки що мокрий. Різник якраз того дня був не в гуморі, бо торг йому не йшов, усі покупці тільки те й робили, що ціну збивали.

— Та шо я до хулєри зароблю, якщо ціну спущу, га? — кричав він спочатку сам до себе, а потім до водяника.

Але той не звертав на його крики уваги і тільки тицяв пальцем, який йому кусень м’яса зважити.

— Та шо ви мені пальцями тицькаєте! — нервувався різник. — Шо ви мені тицькаєте?

Але водяник продовжував мовчки вказувати пальцем на м’ясо, яке вибрав. Це різника так розлютило, що він пригрозив:

— Як не перестанете мені тим пальцем тицькати, то втну! Бігме втну! Шоб я так жив!

Та на водяника ці крики не робили жодного впливу, він цілком спокійно тримав націленого пальця на тлустий кусень полядвиці.

Різника це ще дужче збісило і він, вхопивши ножа, одним махом відтяв водяникові пальця. Водяник засичав від болю і вигукнув:

— За це ти мені життям заплатиш! Вода тебе вб’є, хоч би ти й на сухому спав! Всюди тебе дістане!

Після того водяник зник, а відрубаний палець пострибав за ним. Тільки тепер різник отямився і схопився за голову. Що ж він начудив?!

З того дня різник і близько до води не підходив. Але одного вечора, надудлившись у корчмі, він прийшов додому в такому стані, що впав біля порогу і заснув. А вночі пішов дощ і вода з ринви потекла просто в роззявлений писок різника. Так він і втопився на сухому.

Водяникова файка

Раз на березі Полтви сидів собі парубок і вудив рибу. Була гарна сонячна погода, високо в небі співали жайвори, парубок вийняв з кишені файку, яку вирізав з вишневого дерева, натоптав її добрим коломийським тютюнцем і закурив. Коли це звідкись об’явився якийсь маленький чоловічок у куцій зеленій курточці, підійшов до парубка і сів поруч.

— А що, — питає, — ловиться рибка?

— Де там... годину вже пражуся, а хоч би який пічкур вчепився.

Чоловічок вийняв з кишені файку з мідним вічком, таким блискучим, що в ньому грало сонце, і теж закурив. Парубок, як побачив ту чудову різьблену файку, уже не годен був очей відвести від неї.

— Гарна файка, правда? — спитав чоловічок.

— Дуже гарна. Особливо те вічко. Такі вічка тільки на купованих файках бувають, а моя що — я сам її з вишні вирізав.

— Але ваша файка теж не зла. Має особливий вишневий присмак, нє?

— Що є, то є. Але ваша — аж око сліпить. Правдива — панська.

— То, може, поміняємося?

— Жартуєте? Ваша немалі гроші коштує...

— Але я б хотів мати в писку цей вишневий присмак. А щоби ви не чулися, що мені щось винні, то до своєї файки додайте ще мені тютюну. Дуже вже файно пахне.

Парубок згодився. Розмінялися вони люльками, і чоловічок відразу став з насолодою пахкати, а потім підскочив, перекрутився у повітрі і — плюсь! — у річку. Парубок отетерів од несподіванки. Та за мить з води вигулькнула мокра голова водяника і пролунав радісний сміх:

— І-хі-хі-хі-хі! О-хо-хо-хо-хо! Е-хе-хе-хе-хе! Ой, умру! Ой, лусну від сміху! Але ж ти гарно помінявся! Подивися, що ти в руках тримаєш!

Парубок зирк — а в руці у нього засушена жаба замість файки. Шпурнув її з огидою у воду і зітхнув:

— Ну, що ж видно так судилося. Нічого, другу виріжу.

— То ти на мене не гніваєшся?

— А чого там гніватися? Я сам собі винен.

— Ти мені подобаєшся. Зачекай хвильку, — і з тими словами водяник булькнув під воду, а коли випірнув знову, то викинув на берег великого сома. — А завтра приходь із шапликом, то я тобі щук накидаю. А як будеш мене тютюнцем постачати, то ніколи без риби не лишишся.

З тих пір вони й затоваришували.

Водяник Шпек

На Замарстинові, де Полтва розливалася широким руслом і розбігалася рукавами, творячи розлогі заплави, жив водяник Шпек. Як його звали насправді ніхто не знав, а Шпеком його прозвали місцеві мешканці, бо він їм нагадував німця Ганса Шпека, який мав тут пекарню. І тому, коли хтось згадував у розмові Шпека, то співбесідник одразу уточнював: «А перепрошую, котрий то Шпек? Той, що пекар, чи тамтой — бодай не згадувати?».

Йшла якось дівчина понад Полтву і побачила у заплаві кольорові стьожки. Води там було жабі по коліна, що навіть трава подекуди з води стирчала. От дівчина, не довго думаючи, закасала спідницю і полізла за тими стьожками у воду. Та тільки вхопила їх рукою, як щось її за ногу вхопило і стало тягнути на глибину.

Дівчина почала несамовито кричати, а що голос мала неабиякий, то зачули її і пастухи, і косарі та чимдуж побігли рятувати. А дівчина уже під водою опинилася. Коли її все ж таки вирятувала, дівчина вже не дихала.

На ту саме пору наспів якийсь чоловік у чорному плащі й чорному капелюсі і сказав, аби дівчину занесли до струмка, який витікав з-під пагорба. Чоловік вийняв з кишені великого ключа і став у його отвір наливати джерельну воду, а потім вливати її у вуста потопельниці. Після того, як упала дев’ята крапля, дівчина відкрила очі і жадібно вдихнула повітря. Вона ожила, і душа її вискочила з водяникового глечика.

Розлючений водяник висунув голову з води і став клясти на чім світ чоловіка. Він здогадався, що має справу з чорнокнижником.

— За те, що ти мені вкрав душу, я твою заберу, а тоді вже тобі ніхто не поможе!

Чорнокнижник вихопив з-за пояса батога, сплетеного з вербової лози і вимоченого у дев’яти струмках, та як почав шмагати водяника, той заверещав, закувікав і щез.