Легенди нескореної зими

Камандір

Сергій поселився з усіма майданівськими зручностями у великому наметі під стелою на Майдані Незалежності. Народ у його взводі «А» жив веселий і питущий. Але не проблемний. Трудяги, будівельники, колишні військові, афганці. Все, що тут з ними відбувалося, приймали, як належне. Холод, незручності, цілодобову музику і Руслану з нічними скáчками. (Спочатку її хвалили, називали «Пружинкою» за енергію, якою вона заряджала майданівців, потім казали «Ну… знову вона…», а ще згодом: «Як вона вже всіх дістала»…) Чесно відбували свої зміни на охороні Першої барикади[11], ходили в патрулі, ганяли тітушок, проводили рейди з Автомайданом, щоб пошугати суди, прокуратури… А до обіду, до вечері, чи навіть до сніданку, випивали по кілька чарок, чого Бог пошле. А посилав він зазвичай або дешеве віскі з магазину, що під самим Майданом, — це коли у когось зарплата або пенсія. Або ж самогонку, що продирала до кісткового мозку — це коли до «Христинівських», «Здолбунівських» або «Обухівських»[12] заїжджали друзі. А заїжджали вони щонайменше раз на тиждень. Тому запас домашньої «граппи» в наметі не переводився.

Не зважаючи на заявлений лідерами Майдану сухий закон, його тут не було. Пили не тільки від нудьги, а й через «об’єктивні причини»: по-перше, граніт, на якому вони жили, фонить радіацією? Звісно, фонить. Отже, треба боротися з цим «по чуть-чуть». До речі, саме так порадив якийсь великий професор, що заходив у гості. По-друге, щоб ліпше перетравлювалася їжа… По-третє, спати на холодних матрацах, особливо вночі і особливо коли музика зі сцени з такими низькими басами, що аж в грудях віддає глухими ударами турецького барабана… Ну, тут просто без «цього діла» не заснеш… Коли ж спати лягав Бача[13] і його хропіння заглушало музику зі сцени… Тоді і справді без «етого дєла» заснути було не реально… Словом, хто хотів, завжди міг знайти причину «остограмитись». Тим паче, хлопці у взводі зібралися, ну, зовсім не пацани. З багатими біографіями. Хоча був і молодняк. Перспективний і бойовий.

Коли Сергій вперше зайшов у намет, ця різношерста команда саме готувалась снідати після нічного патрулювання. Добрі кияни принесли їм відерце квасолевої юшки з грибами, запіканку з оленини, соління; Бача зранку накришив миску салату олів’є… За всім цим добром і стола не було видно. Отець Григорій благословляв трапезу. Командир взводу «А» краєм ока глянув на новобранця, який трохи спантеличено переступив поріг намету, і виставив на стіл пляшку віскі.

Командир був товстий і веселий, з великим відвислим носом і куцою зеленою арафаткою на шиї.

— На честь празніка, — охоче пояснив він Сергієві і запитав: — Це тебе до нас направили зі штабу?

— Ну-у-у… Якщо можна назвати цю організацію «штабом», то з нього веселого, — посміхнувся Дід.

— Я камандір взвода Мишко, — назвався взводний і кивнув на хлопців, що тісненько розсілись за столом: — А це наші бійці, познайомишся по ходу…

— Ага, — знизав плічми Сергій і поцікавився: — а яке ж нині свято? Водохреща вроді через три дні…

— Да-а, — протягнув зі смішком взводний, — салабони пішли не те, що раніше… — добув з кишені невеличкий календарик, перегорнув кілька сторінок і повчально прочитав: — А празники у нас такі: Гонората, Фурсєя, Індика, Малафєя… Словом, солдатік, як бачиш, названія празників, канєшно так собі, особєнно цих Індика і Малафєя, але празник єсть празник, поетому нарушати традиції ми не будемо. Як почали з 1 января, так і отмєчаємо… Ти з нами?

— За такі свята пити хіба з горя. Може ці люди і достойні, щоб ми нині взяли на себе удар, але… В мене є інша пропозиція, — скинув наплічника і дістав з нього пляшку горілки: — Я вливаюсь в колектив, щоб не входити всуху. Як вам такий привід для удару по печінці?

— Приймається, — вирішив взводний. — А то за цих всіх Малафєїв, Гоноратів і Індиків действітєльно можна пити развє шо як в дєнь побєди — со слєзами на глазах.

…Сніданок був ситним і лаконічним, на двадцятьох чоловік не було особливо за чим засиджуватись — випивка розійшлася, ніби вивітрилась, тільки й користі, що зігріла душу. Нічне чергування втомило. Останніми днями то один, то інший політик попереджував про штурм Майдану. Часто такі попередження поширювалися через соцмережі. Головне було нагнати жаху і показати власну небувалу компетентність із багатьма знаками оклику, наприклад… «Отримав найгарячішу інформацію про запланований штурм Майдану: штурм планується сьогодні вночі!!! Будуть задіяні бойові підрозділи «Альфа» (працює зсередини Майдану!!!), «Сокіл», «Барс» і російський «Вітязь»!!! «Беркут» і внутрішні війська будуть наступати ззовні Майдану. Спецпідрозділи в першу чергу будуть штурмувати будівлю КМДА (щоб нейтралізувати лідерів самооборони!!!) і будинок Профспілок, щоб ліквідувати продуктові та фармацевтичні склади, а також кухню!!! Близько 23:00 зникнуть: мобільний зв’язок і світло в будинках по периметру Майдану. Малими групами бійці будуть прориватися з виходів метро. Під виглядом комунальних камазів і вантажних машин з піском вони будуть блокувати вулиці від киян, які підуть на допомогу. Особливу увагу буде приділено станції метро «Театральна». Там, в підземних сховищах від учора перебувають спецпризначенці!!! Проведення операції планується блискавично; щоб не підійшли кияни, вулиці будуть блокуватися технікою!!! Також з усієї України з’їжджаються машини для перевезення арештованих, так звані «воронки»…

Чомусь такі попередження з’являлись, як тільки виникали чергові непорозуміння між лідерами опозиції, ставалась якась свіжа сварка, чи просто, як гормони у підлітків, починали «грати» амбіції. Часто ці політики просто хотіли про себе нагадати, щоб народ не розхолоджувався і не забував про їхнє існування. Крім соцмереж вони любили з обличчями, сповненими переживань за долю Майдану і України, вибігти на сцену з вигаданим повідомленням про запланований штурм. Після цього такі політики «йшли в народ» і там влаштовували демократичні фотосесії з «простими» майданівцями. Поруч із ними «випадково» опинялись телекамери і ввечері у новинах з’являвся сюжет з пикою героя дня і його просторікуваннями про штурм Майдану.

Майданівський люд, що геть заплутався від всіх цих опозиціонерів, їхніх інтриг і маневрів, пустих переговорів з Яником, нескінченної музики і танців, слухняно готувався до можливого штурму. І з дня у день, з ночі в ніч вони виходили на чергування посиленими групами. Мерзли на постах, намотували кола по Майдану і все чекали: ну, коли?! Коли вже нарешті почнеться?!

Чи варто казати, що насправді нічого не відбувалося? Тільки час від часу мусора з тітушнею хапали майданівців і швиденько пакували їх у СІЗО. Іноді майданівці просто безслідно зникали. Подейкували, що їх викрадали тітушки, тому повстанці намагались не ходити по одному, тільки групами, особливо не кияни.

…Після брехливих попереджень жоден політик не поспішав вибачитись перед інсургентами[14] Майдану, а навпаки, біг на телебачення і давав пояснення на зразок: «Ось коли б я не попередив і Майдан не був готовий до штурму, тоді точно тітушки і беркутушки пішли б на розгін. Тому я молодець і герой, а всі інші апазіціанєри — фуфло і контрацептиви»…

Коли після сніданку бійці повкладалися на свої лежанки і з закутків долинуло перше молодецьке хропіння, а «днювальний-кінь-педальний»[15] взявся прибирати зі столу, взводний з Дідом вийшли на вулицю, щоб поговорити про те та про се… Мишко закурив і запитав:

— Як тобі вся ета історія з нашими апазіціанєрами? Думаєш, вони договоряться мєжду собой? Думаю, хуй там. Немає у нас лідєра. І не намічається.

— Знаючи історію України, скажу тобі так: це ліпше, ніж коли вони почнуть один з одним битись за владу ще до того, як вшиється Яник.

— Воно, може, конєчно і да. Тільки я, як людина воєнна, скажу: пока в страні не буде нормального руководітєля, доти будем плясать на Майдані. І все це припиниться, аж када в Руслани сяде батарейка.

— А вона у неї може сісти ще не скоро… — посміхнувся Дід. — Ну, а якщо казати про наших лідерів, то все дуже сумно і перспектив на найближчих п’ять-десять днів не багато. Їх дві. Перша: все це може закінчитись дуже швидко не на нашу користь. Друга: ми зможемо трішки побрикатись, місяць-два.

— Ладно, Сірожа, всьо ето ліріка… Тебе до нас направили не просто так… І направила людина, якій я можу довірять. Бо коли б ето сдєлав хтось із етіх, шо на сцені нам басні ісполняют… Ми б с тобой не уєдінялісь для пошушукаться… Так в чьом сир-бор?

— На днях буде зачистка Майдану…

— Ну-у-у, — розчаровано протягнув Мишко, — і ти туди ж… Ми вже це чуємо не перший день і не перший раз…

— Розумію, — посміхнувся Сергій. — Тільки… У нас з тобою вибору немає. Цього разу події будуть розвиватися по-іншому… Наступати будемо ми.

— Не поняв, — у Мишка в очах спалахнув вогник.

— Все дуже просто: гра на випередження.

— Так-так-так, — зацікавився взводний. — І з цього момєнта, пожалуста, пападробнєє. Да, і не всуху, бо я на радостях можу не удєржаться і кинутись на сцену, щоб втнути гопака. А з моїми сто тридцатью кеге це не так просто і навіть опасно — поскоку сцена може не витримать і провалицця.

— Є в мене в закромах півлітровочка… — мрійливо промовив Дід.

— З цього треба було й починати, — заявив Мишко і метушливо відкинув завісу намету: — вперед, солдатік, а то розвів тут пєсні народов сєвєра…

Намет хропів, аж заливався. Днювальний встиг прибрати, підкинути дров у буржуйку і тут же, сидячи, закимарити в теплі біля пічки. Мишко кивнув до Сергія, мовляв, сідай до столу. А поки той метушливо облаштовувався і викладав з наплічника продукти, які прихопив з собою, взводний узяв зі стелажа шмат сала, тоненько порізав, красиво розклав на пластиковій тарілці, почистив цибулю, часник. Все це без поспіху і зі смаком виклав на іншу тарілку. З такою ж любов’ю провів маніпуляції з хлібом та квашеними огірками. Потім поставив на стіл дві невеликих похідних чарочки і нарешті сказав: «Наливай»!

…Смачно смикнувши по першій, Сергій сказав:

— Щоб ти розумів, до цього наступу наші апазіціонєри відношення не мають…

— Хто б сумнівався…

— А розклад буде приблизно такий: нині на ранковій сесії риготня[16] прийме закони, які просто заборонять Майдан як такий. Не збиратися більше трьох, не носити балаклави, форму, не їздити машинами в колоні…

— Начнеться буза, — продовжив логічну думку взводний. — І вони під цю бузу поженуть на нас антімайдан і касманавтов… А наші лідєри побалакають, позвуть очєрєдного Байдена, а потом первими задеруть лапки…

— Ми повинні не дати їм це зробити.

Мишко дещо підозріло глянув на Діда і поцікавився:

— «Ми» — це хто?

— Не повіриш… «Ми» — це ми. Ті, хто просто виконує свою повстанську справу… І нікого більше.

— Ладно, раз ти такий загадочний, не буду допитувать. Це ви там, «зверху» всі умні… — знизав плічми Мишко. — Я солдат, і моє діло не відступати. Кстаті, від бутилки тоже. Так що наливай, бо зараз войска проснуться і нам нíчого пить буде. А на ночь опять в караул. В п’яном відє я нікому не разрішаю виходить і даже просто з запахом. Мені можна, у мене організм все перетравлює так, шо за два часа і сліду не останеться…

Многоходовочка

Ввечері того ж дня на стіл керівника СБУ лягли чергові доповідні про події на Майдані від «агентів».

Олександр Якименко став генерал-майором і начальним СБУ не так давно, як за помахом чарівної палички, тобто за особистої вказівки Януковича. Бовдуром він був рідкісним, в оперативній роботі тямив мало, більше був професійним інтриганом, але підлеглим наказав активно збирати інформацію про те, що відбувається на Майдані, про його учасників. Тому практично у кожному наметі серед повстанців він мав свої вуха. Новоспечений генерал-майор взагалі був переконаний, що бидло, яке там зібралось, можна розігнати за кілька годин і не варто витрачати час на всю цю оперативну роботу. Просто «потім» кожен із повстанців мав пройти через своє чистилище — якщо не відсидіти рік-другий, то завжди бути під пильним наглядом «органів». Мало що тим терористам може встрелити в голову… А може й не встрелити. Зате під рукою завжди буде розмінний «матеріал», на який можна повісити якщо не всіх, то дуже багатьох собак: вибухи, наркотики, теракти…

У вузькому колі не так давно він сказав приятелям: «Этот майдан к хуям можно разогнать за два часа. Но Янык этого не сделает, пока батянька не даст команду. А у Владимира Владимировича покуда на этот счет свои мысли имеются, — і загадково додав: — Но это не нашего ума дело. Многоходовочка, так скать, господа, намечается. Многоходовочка»…

Зараз перед ним лежали доповідні записки, написані сексотами про події 16 лютого, ставлення майданівців до диктаторських законів, прийнятих ВР, думки щодо політиків, про новоприбулих майданівців і так далі.

Впала в око доповідна з підписом «Пан Петро». З натугою Якименко взявся читати:

«…Довожу до Вашого відома: до нас у взвод «А» прибув новий боєць з позивним «Дєд». Вранці пили з командиром пляшку і говорили про те, що після свят майдан будуть розганяти. Тому треба самим наступати на беркутню. Дєд розповів, що вже готові штурмові загони для атаки урядового кварталу і 18–19 січня почнуться провокації з боку майданівців. Щодо нового бійця нашого взводу, то про себе він говорив мало. Але хлопці з «НКН»[17] розповіли, що він — учасник війни в Анголі… — «Хуясе, кто красивый у нас тут объявился!», — прокоментував і зацікавлено продовжив читати: — Був в полоні, там завоював симпатії чорних і став керувати одним із партизанських загонів. В Союз повернувся у 1990 році, був засуджений за зраду Батьківщині, але звільнений у 1991 році по амністії. Воював у Югославії, Чечні… — і внизу підпис: — «Пан Петро», заслужений вчитель України з 20-літнім стажем».

— Как заебала эта абракадабра! — відштовхнув від себе папери. — Надо заставить их писать на человеческом языке, а то ведь нихуя не понятно… Тем не менее… Дед… — задумався, знову перебігаючи поглядом по «доповідні» й пробубнів під носа: — А почему это его определили во взвод «А»? Шо в нем особенного? — порився в паперах, дістав «довідку» про склад та настрої у цьому підрозділі, написаний все тим же сексотом, і прочитав:

— «Довожу до вашого відома… бла-бла-бла… так… Взводний Мишко… Бла-бла-бла… Пройшов усі «майдани», акції «Україна без Кучми»… з початком Революції Достоїнства… — блядь, этот «Пан Петро» явно на своей волне… — Покинув вигідну роботу на підприємстві Олександра Януковича (Саші Стоматолога) і приїхав на Майдан… У більшості бійці взводу не підтримують лідерів Майдану… не пов’язані ні з одним з політиків… не поділяють погляди «Правого сектору» і «Свободи»… — Тогда какого хуя они там делают? Вообще не понятно… — Вигнали з намету Арсенія Петровича Яценюка (Сєню Кроліка), коли той прийшов з ними поспілкуватись… У складі взводу мисливці (мають рушниці), генерал ГУР у відставці, журналіст, десантники, афганці, відставні офіцери (досвід бойових дій), відставні міліціонери, роботяги… З усієї України: Луганськ, Дніпропетровськ, Тернопіль, Одеса, Київ, Вінниця, Христинівка… бла-бла-бла… Настрій агресивний, користуються повагою на Майдані, хочуть кардинальних змін в країні і повалення режиму Януковича»…

Якименко відклав «доповідну», подумав: «Махновщина… Собственно такие особи и делают революции. Только не понимают, шо их результатами воспользуются те еще твари. Виктор Федорович со своей семейкой — щенки по сравнению с этими».

Він хвильку роздумуючи, потарабанив пальцями по столі, взяв мобільний і набрав номер:

— Здравствуй, дорогой… А ты знаешь, шо у нас тут объявился некто Дед?

— Это который?

— Шо в Анголе партизанил еще, предатель, помнишь ту историю?

— Ого! Мы его уже два раза похоронили. А он, как у вас там говорят, «як Филип с канапель»… Живучая падла.

— Так, собственно, речь и не о нем, а об информации, шо идет, так скать, от него… Майданутые знают, шо мы собираемся наступать. Готовят контрудар, так скать. И команда у него собралась соответствующая…

— Хотят начать первыми? Разумно… — задумався, у трубці зависла пауза, а через хвильку: — Если инфа исходит от Деда… Значит, это серьезно… Повиси минутку на трубе, я звякну «Первому»…

В трубці почулось якесь шарудіння, глухі звуки розмови, через хвилину — голос:

— Эту информацию пока никуда не сливай. Нам выгодно, чтобы они начали первыми. Овощ тоже ничего не должен знать. Мы с ним поработаем в процессе… Однако, ты не зря ешь свой хлеб, Саша… Молодец. Владимир Владимирович доволен. В принципе все идет, как надо. А если кто-то ретивый из твоих архаровцев попытается донести инфу дальше — пресекай, — реготнув у трубку і весело повідомив: — Интересная многоходовочка намечается… Ты в деле. Важно, чтобы все прошло именно по сценарию этого… блядь, майдана, понял?

— Так точно.

— Как сам? — мимохідь поцікавився голос у трубці.

— А ты не знаешь и не видишь, в каком бардаке приходится работать. Я сам-то хохол, так скать, но с этими хохлами… С этими бэндерлогами, так скать…

— Да, с хохлотой сложно… Какого хохла не отмой — в каждом сидит если не биндера, то Петлюра с Грушевским — точно. Верить никому нельзя.

— Это ты правильно подметил… Но мы-то здесь поставлены, так скать, шобы не устраивать им банные дни, да?

— Ну, разве головомойку, — знову реготнув: — Брандспойтами в мороз.

— Ага, как раз подогнали два свежих водомета… Устроим на днях падлам «крещенье господне».

— Ладно, все это лирика, Саш, у меня работы по самые брови, некогда болтать. Все, отбой. На связи.

— На связи…

Він задоволено відклав телефон і задумано повторив:

— Многоходовочка. И я в деле…

Поверхнево переглянув доповідні інших сексотів. Там більше не було згадок про запланований контрудар, тільки суцільні плітки, скарги, нічого цікавого. Інформацію від «Пана Петра» переглянув ще раз, подумав, чиркнув запальничкою. Білий офсетний папірець ліниво загорівся якимось неприродним жовтим вогнем з помаранчевим відливом. Згораючи, попіл чорнів, скручувався, по ньому пробігала лінія іскор, чаділа огидним смердючим димом. Попіл сірів, кришився і легкими клаптиками спадав у попільничку.

— Так будет и c этим майданом, — вирішив Якименко, кинувши згарок папірця догорати в попільничці. — А шо касается «Пан Пэтро», то надо его прибрать куда-то на два-три денька, так скать, от греха подальше…

Встав, пройшовся кабінетом, визирнув у вікно й роздратовано відійшов — і тут повно майданутих. Ними просто кишіла вулиця; їх видно одразу — з патріотичними стрічками, чомусь радісні, ділові і заклопотані. Одні несли на Майдан торби — з продуктами, з одягом. Інші — самі туди йшли, схоже, з ночівлею, хтось повертався, відбувши день… Вечірнє світло ліхтарів згори заливало їх позолотою і вони були схожі на мурашок, що виконують свою метушливу генетично сплановану тисячоліттями роботу.

— Верить никому нельзя, — пробубнів під носа, — шо не хохол, то Петлюра з биндерой. Даже этому «Пан Пэтро», заслужэный вчытэль Украйины со стажем»… Такому точно доверять нельзя. Шо у него там в мозгах, кто его знает?

Дисперсні суспензії

Перед Водохрещем у всіх почався кашель. Затяжний, важкий, до памороків, до втрати свідомості. В горлі у всіх дерло чи то від пічки, що хоч-не-хоч чаділа, чи то просто по наметовому містечку пішла інфекція. Погода цьому сприяла — вологість, мряка, холод, такий, що пронизував до кісток. Лікарі Майдану рознесли по наметах ліки від кашлю, противірусні, протизапальні. Та вони допомагали мало. Народ хворів. Побічними симптомами у багатьох стали шлункові розлади, масова печія. Між майданівцями пішов поголос, що все це не просто так, що їх труять. Хтось розповідав, що менти розпилюють над Майданом «дисперсну суспензію» із перцевим газом і завезеним з Росії новим типом вірусу, від якого люди стають безвільними і слабкими. Правда чи ні, але повстанці масово хворіли. І їхні болячки лікувались погано.

Та поки що не хворів ніхто в наметі взводу «А». Народ тут був, що називається від плуга, і навіть кашляючи від «дисперсної суспензії» лікувався здебільшого народними методами. Мишко саме отримав пенсію, тому в обід на столі з’явилась акційна пляшка віскі. Хлопці активно нарізали лимони, чистили часник, цибулю; якась добра душа виставила на стіл банку з медом.

— Тут хворіть не можна, — завив Мишко. — Бо можуть вилічить так, що до світлої побєди Майдана над врагами України можна в лучшем случає дожить в інвалідной коляскє. А то й не дожить вовсє. У них тепер закони, вони тепер нас можуть пиздить і убивать согласно їхніх законів. Або просто травить, як тараканов.

— Ну да, тепер ми тут кожен день під Богом ходимо, — погодився Дід. — У них влада і закон.

— Та дєло даже не в том, — підключився до розмови Бача, дядько з пудовими кулаками і добрими-предобрими очима. — Мишко тут у нас якось заболів…

І хлопці, перебиваючи одне одного та уточнюючи перебіг подій, розповіли таке… Коли Мишко зліг з хворобою, увечері в намет прийшов лікар. Поміряв взводному температуру, тиск, подивився горло, зробив йому укол, шприц викинув у пічку і пішов геть. Мишко заснув важким в’язким сном так, що зранку бійці його ледь розбудили. Лікар знову прийшов до сніданку, випив з ними чаю, знову зробив Мишкові укол і вийшов з намету. Дивним було те, що він прийшов зі шприцом, у якому вже були «заряджені» ліки, а після ін’єкції він удруге викинув штрикавку в буржуйку. Взводний знову заснув на цілий день так, що його ніхто не міг добудитись. Це здалося бійцям підозрілим, тому ввечері, коли лікар знову намагався зробити Мишкові укол, йому цього не дозволили, викликали комендатуру і віддали того типа їм. Насправді цього «доктора Зло» ніхто не знав, він не був у штаті майданівських лікарів. Як з’ясувалося, «ліки», що він колов, були потужними антидепресантами, які використовують у лікуванні психічних розладів. Потім взводного ще довго «витягали» із того стану, коли він не міг самостійно зробити навіть кілька кроків. На жаль, через свою недосвідченість бійці самі не допитали «лікаря», а довірились комендатурі. Що з ним сталось і куди він подівся потім — ніхто не знав, хоча ходили чутки, начебто його бачили в Київраді.

— Ось така хуйня у нас тут твориться, — сказав хтось із бійців, коли закінчили розповідати цю історію.

І справді, іншим словом це не можна було назвати… Взагалі, у розповідях та спогадах про Майдан і досі повно патетики, возвеличення людей, які там «стояли». Насправді серед повстанців було «всякої тварі по парі» — багато всяких типів, з різними поглядами, вподобаннями, історіями, котрі й привели їх у лави повстанців. Вони були такими, як усі в цій країні, зі своїми мухами і тарганами в головах. Просто більшість із них були звичайними патріотами. Але були тут і туристи, випадкові пасажири, любителі пригод, халяви, екстриму… А траплялися й інші — ті, котрі на Майдан прийшли зробити кар’єру, прославитись, заробити гроші, досягти влади, як це вдалося кільком «патріотам» на «помаранчевому майдані». Один такий герой апельсинової «революції» одразу після перемоги Ющенка приїхав у своє забите село на Тернопільщині на «бентлі» ціною у сто двадцять тисяч доларів. Для декого це був достойний приклад, який варто наслідувати. І його послідовники активно терлися біля кухонь, складів, в штабах, партійних структурах і особливо багато їх було біля сцени.

Крім того, Майдан сам по собі був різношерстим і строкатим — сотні партій зі своїми гаслами, сотні громадських організацій з не завжди зрозумілими закликами та завданнями… Про таких майданівці говорили між собою: «Це люди Медведчука, провокатори… Ці — ментовські, з ними треба обережніше… А ці — есбеушна контора, тут у кожного лампаси на кальсонах». Ще були тут люди Ахметова, Мороза і, звісно, Путіна. Принаймні так про них говорив народ. А народ знав, що каже, бо зазвичай усі вони вдало зникали з Майдану перед подіями 11 грудня, боями на Грушевського, а згодом і битвою 18–21 лютого. Потім вони знову з’являлись і далі продовжували каламутити воду та домагатися посад, влади…

Власне про те, що на Майдані зібралось зараз повно різного непотребу хлопці й говорили за вечерею. А, з огляду на те, що в багатьох партійних наметах народу залишалося все менше й менше, взводний вирішив:

— Ето «жжжжжж» не спроста, — він розлив у чарки віскі що відгонив тирсою і продовжив думку: — треба готовитись по-серйозному. У нас тільки два ящики коктейлів. А стрілять, так то вобщє ні з чого. А я би їм устроїв салюти, шоб ці празніки надовго запомнились. Ну, в смислі, нам як празніки, а їм — как очєрєдні мєнтовські торжества, які потім в пам’яті народній будуть називаться «празнік обосраних кальсон».

— Або: «празнік відморожених балабонів», — підкинув хтось думку.

— Да, з цією пацанвою, вевешніками, вобшє ніхто не щитається, — зітхнув Мишко. — Хотя мені їх совсім не жаль. Але… тримати так безбожно на морозах пацанву… Це варварство і геноцид.

— Або інвестиція в майбутнє… урогологів і андрологів, — озвався боєць з позивним Заумний, вічний «днювальний-кінь-педальний».

— За це пить не будем, — вирішив Мишко і запропонував, піднявши чарку: — За здоров’я. Судя по всьом, воно нам в бліжайше время пригодиться.

— Да, пригодиться, — погодився Морпєх, — бо його треба оставити, щоб схрони в лісах рити, якщо тут у нас нічого не вийде.

— Все вийде, — запевнив несподівано пророче Дід. — Просто ми повинні розуміти, що наша історія тільки Майданом не закінчиться.

— А що ще? — майже в один голос поцікавились бійці.

— Думаю, дядя Хуйло так просто це не залишить. Вже вдруге його любимого Яника викидають за борт. Хіба цей недомірок з амбіціями Наполеона зможе таке пробачити?

— Зря ти так про Наполєона, — вирішив Мишко. — Я його уважаю. А вот злобних карліків з історії про Гулівєра — з дєцтва не люблю. Таке впєчатлєніє, шо вони воплотились із советского фільма трицатих годов і захватили власть у Кремлі. Ух, і мєрзкі рожі були у тих карліків в кіно, як щас помню… Ну і в цих, канєчно, морди не мармєлад…

— Тільки не карлики, а ліліпути, — уточнив Заумний.

— Карліки, ліліпути, — бовкнув зі смішком Бача, — ліліпутіки і карліпутіки. Вот вони хто.

— Так вот… — продовжив взводний, усміхнувшись на те. — А я щитаю, шо для того, шоби не було продолженія Марлєзонского балєта, нада покончить з цим всім вже і здєсь. Усіх, хто замішаний в корупції, в схемах Яника, Юща, Кучмоноїда — якшо не по тюрмам, то під ніж! Бо всі вони — як ракова опухоль: малюсінький кусок не виріжеш — вона оп’ять розростеться. Єслі ми етого сєйчас не сдєлаєм, пов’язнемо у войнах і революції ще на год десять. А я за своє життя так навоювався, шо на старість і пожить охота, як цивілізованій людині.

— Всім хочеться пожить нормально, — заявив сопучи Бача. — Особенно молодим. Ми сюди за них і прийшли. Я, напрімєр… Коли узнав, шо побили молодих трицатого ноября і побили друга мого синка, я сів дома вечерком, сам випив літруху водки, а сутра — на Майдан. На роботі сказав, шо всьо, я до побєди. Єслі, канєшно, самого тут мусора не положать, — він круглопико посміхнувся і глянув на Мишка. — А поки треба самим жить і водку пить. Наливай, камандір…

Ре-во-лю-ція!

На Водохрещу в наметі взводу «А» всі чомусь повставали ще вдосвіта, хоча не спали допізна — колотили коктейлі для беркутні про запас. А піднявшись з лежанок, як за командою, почали кашляти. Особливо «добре» це вдавалося курцям. Сусідні намети, наче вітаючись, відгукнулись своїм молодецьким ранковим бухиканням. Увімкнули чайник. Хтось нарізав хліб, поставив на стіл тарілку з маслом, відкрили тушонку. З вулиці долинули голоси курців, сміх, в намет поплив тонкий сморід курива.

Ще звечора у них було багато планів на цей день. Найперше — усім хотілось піти на Гідропарк, щоб обмитись в дніпровських водах. По-друге, політики Майдану обіцяли нині на віче оголосити, кого вони обрали лідером революції і що робитимуть, щоб відмінити диктаторські закони 16 січня. Майданівський люд хотів визначеності і розуміння того, куди рухатись далі. До гикавки надокучило сидіти в периметрі Майдану, що оточений з усіх сторін конвойними псами Яника. Але що буде далі й чим закінчиться цей день, мало хто уявляв. Навіть Дід з Мишком уявляли це дуже туманно. Хоча були переконані: почнеться місиво… І за кілька днів вся ця бадяга з танцями на Майдані нарешті закінчиться. Це було б в ідеалі.

Але Мишко цього ранку прокинувся геть хворий. Температура підскочила вище 38 градусів. Лікарка, з надійних, принесла пігулки і порадила вилежатись у когось на квартирі, в теплі. Та командир відмовився. Заумний днювальний закинув у пічку дров, у наметі стало спекотно, як у сауні. Дехто з киян теж прихворів і відпросився додому хоча б на вихідні. Багато кого мучили животи, вони штурмували майданівські клозети, і знову в наметі заговорили про те, що їх таки труять загадковими дисперсними суспензіями. Скоріш за все їх розпилюють з квадрокоптерів, котрі постійно кружляють над Майданом. І збити не зіб’єш, бо ж може то — з кінокамерою, з якогось корисного каналу.

Дід вийшов з палатки, пройшов до «Йолки»[18], роззирнувся. Перед ним розгорнулася пост-апокаліптична панорама ранкового Майдану. Намети різних розмірів і різноманітних відтінків зеленого хаотично нагромаджувались один поза одним. Над ними — комини пічок, що чаділи сірим димом. Дим розсіювався, зависав над Майданом тонкою паволокою. Сотні різнокольорових прапорів, котрі ліниво опустили стяги, проштрикували цю смужку туману й іноді знехотя здригалися від нечутних подихів вітру. Барикади з будівельних мішків і сміття, збиті з дощок халабуди, переходи, хвіртки, зібрані з фанерок, штахет і рекламних щитів, що відділяли одну секцію від іншої, — все це вражало своєю фантасмагоричністю й абсурдністю. Вражало, відштовхувало і приваблювало водночас. Сергієві навіть здалося, що це відбувається не з ним, що все це — з іншої реальності. З якогось фільму, знятого божевільним голлівудським режисером.

Він вдихнув на повні груди ранкове повітря. Воно пахло пряним димом пічок, кухнею, вогким гранітом, сірим небом і холодом. Холод пронизував, крадькома забираючись під куртку, пробігав по хребті, пірнав у груди і морозив душу, пробирав до кісток. Було сіро і незатишно. Сонні протестувальники, що ночували в наметах, якось безсистемно вештались Майданом, розминали м’язи від незручних лежанок і неспокійного сну, говорили в мобільні телефони, курили. Неохайні заспані дядьки, які, схоже, вчора добряче відзначили черговий Святвечір, просто перед сценою потайки поправляли здоров’я з плескатої пляшки. Майдан прокидався…

Підтягались «туристи», що приїздили з інших міст сфотографуватись на Майдані та на дурняк підхарчуватись із повстанських кухонь. Для них це була екзотика з елементами екстриму. Разом з ними з’явились і «революціонери вихідного дня», котрі приїхали підтримати своїх друзів, відвідати знайомих, помітингувати на Народному віче… Прибували кияни, що несли продукти та одяг на пункти збору. Словом, «на революцію», як тоді казали, йшов народ. Майдан залюднювався на очах, ставав живим, рухливим, галасливим, справжнім.

На сцені досі чомусь не було навіть напівбожевільних читців власних поезій, котрі зазвичай починали свої виступи ще до ранішньої Служби Божої. Але ось перші чи то сонні, чи то ліниві працівники сцени, почали розтягувати по підмостках дроти, пересувати тумби, підсилювачі, обігрівачі. Нині знову мало відбутись віче. Сергій криво посміхнувся, подумавши про це. Мало хто з учасників і навіть «героїв сцени» уявляв, чим воно закінчиться. Якщо все ж відбувся якийсь збій і «у верхах» вдалось домовитись, щоб інсургенти сьогодні не почали штурм урядового кварталу, то цієї ночі штурм гарантовано почнуть «правоохоронці», при чому зроблять це підступно і несподівано.

Але цього не повинно статись. Майданівці поплутають усі плани Яника. А після того, як беркутня відіб’є перші атаки штурмовиків, у них не стане ні сил, ні азарту для наступу. Для беркутні — це як спочатку наступити на граблі та добряче отримати по чолі держаком, а потім з розгону лупнутись лобом до одвірка.

Дід повернувся в намет і підійшов до Мишка, котрий прокинувся і спроквола дивився в стелю.

— Якось невчасно ти надумав хворіти, — сказав Дід, всідаючись поруч.

— Та чого не вчасно? Якраз вовремя. Всі будуть сьодня слухать брєд політиків, а я балдєть, боліючи шлангітом. А потом, дасть Бог, всі підуть пиздить беркутню, а я… буду возлєжать, як римській патріций і руководить процесом зі свойого штабного койко-мєста.

— Альтернатива так собі, — знизав плечима Дід. — Чи не ліпше все ж десь відлежатись, щоб потім не розхворітись на місяці?

— Чим більше себе жалієш, тим більше болієш, — вирішив Мишко. — А стоїть мені дать слабинку, пацани мої, якшо не збухаються, то штаб пришле другого камандіра. І на місці нашого взводу, которий «А», буде взвод гламурний — три целих хуй десятих чоловіка. А нам таких ненада, нам нада безбашених. Нас мало, но ми в смірітєльних рубашках.

— Як знаєш, Мишко, як знаєш… Тільки якщо нас притиснуть і доведеться драпати, тобі ліпше бути в авангарді. Щоб не попасти в лапи мусорів. А з такою твоєю багатою біографією і тим більш температурою, ти не дуже й розженешся.

— Сірожа, повір мені на слово: коли буде великий шухєр, всі горбаті та криві будуть давати дьору в перших рядах. А шо вже говорити про мене, убогого. Мені сам Бог велів бути в авангарді отступающих майдановців. А поки, так, по дружбі… Принеси мені лучче чогось для сугріву… І покрєпчє… Може, просплюсь і ето — впєрьод за ордєнамі. Тоєсть, за новим тюремним сроком…

— Та не питання… — відказав, пірнув рукою у свій наплічник, дістав звідти плескату пляшку дешевого коньяку і поклав Мишкові під подушку. — Але компанії не складу, мушу вас покинути.

— Удачі тобі, братішка. Вона нам всім буде нужна, шо больним тілом, тим більше, шо больним на голову. Тоєсть нам з тобой.

— Будемо на зв’язку, Камандір…

І рішуче вийшов із намету. В наметі враз чомусь стало порожньо. Мишко дістав з-під подушки коньяк, відкоркував, пригубив, задоволено облизав губи, та пити не став. «Потом, з пацанами вип’ю… Не впотрєблять же самому таку прелєсть, хай даже раді лічєнія», — сказав собі під носа і заховав його назад. Важкий хворобливий сон поглинув його.

Найцікавіше почалось, коли на майданівській сцені опинились відомі телевізійні персонажі і розпочали Народне Віче. На розігріві публіки виступали активісти, котрі ще не встигли себе заплямувати політикою. Полились порожні слова про поганого Януковича та його банду, про звірячі закони, прийняті із порушеннями регламенту Верховною Радою… Заклики до лідерів опозиції об’єднатись…

Аж нарешті толкнув речуху Арсеній Петрович… Про народну раду, про конституцію, яку має написати «народ»… І на завершення свого спічу виголосив слова, котрі остаточно добили Віче вкупі з Майданом: «Тут є лідер. Це український народ»!

— Все, допиздівся Сєня, — вирішив у наметі Мишко.

Взвод саме зібрався за столом на обід і переглядав перебіг подій Народного Віче на моніторі ноутбука, а не наживо. Зазвичай «місцеві» повстанці на такі заходи не виходили, хіба коли потрібно було здійснювати охорону. Але цього дня у взводу «А» випав вихідний. Мишко вимкнув комп’ютер і дав команду накривати на стіл.

Хоча нині на Майдані кримці готували шурпу і плов, закарпатці — варили бограч і бануш, хлопці принесли з кухні пустого борщу, гречану кашу, розварену до стану пюре, і дві банки маринованих огірків-помідорів.

— Туристи приїхали голодні, — пояснив Заумний. — Не пробитися до нормальних кухонь.

— Панаєхалі, — реготнув Бача, зайнятий готуванням курячих крилець на сковорідці.

— Все хоче жрать,— резюмував Мишко, не ласий до витребеньок. — Потягнеться і тітушня з антімайдана підкормиться[19], а ми шо, протів? Ми будемо питаться, чим Бог послав. Главне, шоб тьотушки[20] були ситі і мали сили наших пацанов викрадать і пиздить до інвалідності. Ми ж добрі, ми — «європейська нація»… По крайнєй мєрє, так нас учать наші еті… Лідєри, прості господі.

Останнім часом майданівців стали гірше годувати, хоча склади в Будинку Профспілок були вщерть заповнені продуктами. Утім, з голоду ніхто не пух — сала, хліба, солінь, чаю, кави, цукру завжди було вдосталь. Крім того, ввечері штаб виділяв на кожен намет кілька добрих шматків сала, цибулю, часник, дві-три банки згущеного молока, палку дешевої вареної ковбаси і кілограм-два курячих крилець. Бувало — таке-сяке масло, наближене за своїми якостями до маргарину, лоток яєць, кусок твердого сиру. І як бонус — по 10-20 гривень на «бійця» для різних потреб.

Чимало киян встигли потоваришувати з інсургентами і несли продукти безпосередньо в намети. Тому «закрома» більшості загонів мали непогані запаси. Щоб не бути прив’язаним до кухні, багато майданівців не лінувалися готувати. Фірмовою стравою у взводі «А» був «Олів’є». Ним постійно «займався» Бача, насікаючи відро салату за лічені хвилини. А також смажені курячі крильця. Ось і зараз ці страви стояли у центрі невеличкого стола, займаючи майже весь обідній простір. Оскільки борщ забракували з першої проби, його на стіл і не виставляли. Гречку заправили маслом, тушонкою і смаженою цибулею, після цього її стало можливим їсти.

Нині за столом було більш-менш вільно, оскільки частина бійців роз’їхалась по домівках відсвяткувати Водохрещу або похворіти. Пан Петро зник, мов крізь землю провалився ще звечора, тому всі потайки переживали, чи його бува не схопили тітушки… Дехто взагалі приходив в намет тільки на ночівлю, а вдень тинявся невідомо де, маючи якісь свої справи. Тому зараз за обідом всілось десятеро чоловіків, які сумно подивлялися на «багату» сервіровку столу. Особливу невдоволеність виказали куми-мисливці — обидва лисі та ласі до чарки. Вони були діловими і вимогливими до всіх, окрім себе. Завжди одягнені у камуфляжний одяг, з понтами як мінімум техаських рейнджерів.

— А шо… нічьо нема? — здивувався кум Вітос.

— В-в-в-в та-а-атакий день всуху? — майже обурився кум Олєг. — Сьодня ж празнік!

— Так ви ж мєсні, — аж розгнівався Мишко і виставив на стіл пляшку коньяку, — могли б із дому для нас, провінціалів, принести чогось для апетиту.

— Та да, — погодився на це киянин Бача, що безвилазно сидів на Майдані вже другий місяць. — Вобщє ці київські халявщики обнагліли. Тільки приходять жрать і бухать на Майдані. Я даже плова татарского раз в жизні не попробував, шо вже говорить про закарпатські вкусні блюда.

— Да, — погодився кум Вітос, — нам в першу очєрєдь должні видавати вкусняшки. Хай би попробували всі ці туристи пожити в палатках…

— Так ти ж тут не живеш і ніразу даже не ночував… — буркнув Бача, котрий не долюблював кумів.

— Ми ж взвод «А», — роздув грудну клітку лисий кум, — всєгда і всюди перші. Еліта Майдана.

— От сьодні й будете перві чергувать, — вирішив Камандір. — А то нас осталось совсім мало, люди потомились, а ви хотя би в теплих постєлях потом виспитеся…

Мисливці це пропустили повз вуха, наче не про них промовка. Мишко повагом розлив у чарки коричневу рідину. Випили під тост «Ну, давайте». Куми навалили собі в тарілки всього і багато, з горою, так, що коли починали зачерпувати пластиковим ложками їжу, вона вивалювалася на стіл. Тому невдовзі довкола їхніх тарілок по контуру було насипано каші, фрагментів салату, хлібних кришок. Їли вони похапцем і з пожадливістю. В обох чомусь тремтіли руки.

Мишко не встиг налити «по другій», як в намет забіг посильний зі штабу.

— Провокатори[21] з криками «Революція!» пішли на штурм урядового кварталу! — повідомив він. — Деякі сотні тоже там! Це провокація. Ми не піддаємось! Командира викликають у штаб…

— Началось! — радісно вирішив Бача. — Погуляєм, пацани!

Мишко поспіхом накинув на себе бушлат і вибіг з намету. Бійці відсунули від себе тарілки і почали екіпіруватись: зручний теплий одяг, будівельні чи мотоциклетні шоломи, палиці — скромно і зі смаком.

Куми переглянулись і вийшли «на перекур». Весь наступний тиждень їх ніхто не чув, не бачив і не міг до них додзвонитись.

Невдовзі повернувся Мишко. Він мав поганенький вигляд, зважаючи на температуру, що й досі трималася на відмітці 38 градусів, але настрій був бойовий:

— Ці підари сообщили, шо на Грушевського діла не наші, — заявив з порога. — Вони рішили прибирать, суботнік устроїть в празнік, блядь, зараз брьовна будуть таскать, як дєдушка Лєнін в Кремлі. А пацанва, шо проривається до Вєрховой Ради — прєдатєлі і провокатори. Я тоже таким хочу буть, шоб хотя би одного мусора як слід одпиздить.

— Тоді і я буду провокатором, — заявив Бача. — У мене давно на цю хуйню руки чешуться.

— А я до вас, — заявив Малюк. — Ручки мои чешутся подержаться за горло тварей.

Він був офіцером ГУР у відставці — влада, особливо в часи Ющенка і Яника, знищувала війська і спецслужби, викидаючи армійських професіоналів на вулицю. Через це і він опинився «за бортом», оскільки не мав «волохатої лапи» у штабі. Він вболівав за те, що відбувається в армії, того і пішов на Майдан. Утім, ця влада не випускала з уваги «колишніх» спеців. Тому зараз по кілька разів на день невідомі телефонували батькам Малюка і погрожували, що покалічать їх, якщо син не піде з Майдану. Одного дня виконали погрозу і таки покалічили сестру Маленького, побивши її на порозі дому. У неї були зламані ребра, струс мозку і ще багато інших важких травм. Батьки терміново вивезли її закордон.

— Ми всі йдемо на Грушевського, — вирішив Морпєх і озирнувся. — Всі, хто остався.

— Раз, два, три… зі мною восєм, — порахував по головах командир своє військо. — Куми, як я понімаю, смились. Водку на шарік жрать — то вони всєгда перві, а з мєнтами побуцаться — то їм слабо. Ну шо, войска, йдемо пока на развєдку… Кажуть, «Правий сєктор» вже успів там погулять, пока ми тут дєгустірували ля борщ і ля сальо…

Хлопці жваво вийшли на вулицю. На самому Майдані діла творились дивні. Народ ходив колами, тягав мішки зі сміттям, на сцені якісь божевільні тітки співали колядок, а з боку Європейської площі долинали шум і галас, гавкотня мегафонів.

Починалось…

Мишко, ведучи за собою залишки взводу, мав вигляд кіношного політрука, який піднімає в атаку на клятих фашистів бійців, котрі тільки й чекали його наказу кинутись в бій на ворога. У Мишка з-під шолома божевільно виблискували очі, він рвучко крокував між наметами і різними перепонами, перекошеним ротом закликаючи усіх приєднатись до їхньої атаки. При цьому його великий відвислий ніс роздувався, як у морського слона під час шлюбних ігрищ.

— Не спіть, солдати! Вперьод! На Верховну зраду! Там наші пацани! Там немає провокаторів! Хватіт слухать цих підарасів, пора на штурм! Панду[22] — геть! Зека на нари! Ре-во-лю-ція!

— Ре-во-лю-ція! — підхопив народ.

Це було красиве видовище, на яке більшість дивилась із підозрою щодо психічної повносправності людей, котрі йшли на Грушевського з битами і дерев’яними щитами проти екіпірованих з ніг до голови «космонавтів». Утім, багатьом і справді надокучив празник життя на Майдані з концертами і об’їданнями, тому ще кілька десятків причинних приєдналося до цієї кавалькади й у бойовому азарті вирушили до Європейської площі.

А тут розпочався сам цимес. Народ з Майдану не зважав на своїх лідерів і сотня за сотнею підтягувався ближче до мусорських кордонів. Ті ж загородилися від протестувальників автобусами, щитами і вевешниками — призовниками, що ставали розмінною монетою у цій революції. Смілива беркутня у сіро-рябій формі ховалася за ними і, схоже, не прагла стояти у перших лавах, щоб отримати по мордам від повстанців. А, можливо, навіть прийняти купель з начинки біотуалетів, як це було, чого там гріха таїти, під час штурму Майдану 11 грудня.

Взвод «А» в азартному пориві опинився майже перед першим мусорським кордоном. Між ними стояла тільки Самооборона Майдану, яка нині була покликана не допустити штурму, хоча було помітно, що сама била копитом і заводилась на бійку з мусорами. Народ співав повстанських пісень, накручував себе. Футбольні фанати почали потихеньку палити файєри. Вигуки «Ре-во-лю-ція!» лунали все частіше. До лінії розмежування стали підтягатись політики… Тим більше, що вся увага телекамер і стримерів перекинулась сюди. Та вони вже не могли нічого вдіяти з народним гнівом. Цей потік ніхто не міг спинити.

Розборки тривали недовго. Тут слово політиків не мало значення. Тут владарював дух бунту і прагнення справедливості.

У мусорів нерви не витримали першими. У натовп полетіли світло-шумові гранати. Спочатку одна… потім друга, це трохи налякало та насторожило повстанців, люди відступили від лінії зіткнення. Тим більше, що частина мітингувальників, побачивши миротворців-політиків, залишила вулицю Грушевського; їх залишилось там менше половини… Це сталося близько четвертої години дня… А потім мусора почали жбурляти гранати з газом в саму гущу натовпу.

До цього моменту Мишко почувався втомленим, в’ялим, знесиленим. Хвороба, що на якийсь час під впливом адреналіну відступила, зараз повернулася. Холодний піт укрив усе тіло, зробив липкою і неприємною на дотик білизну, стало важко не тільки дихати, а й рухатись. Та враз, майже під ногами у нього рвонула граната, їдучий дим вдарив у ніс, забив памороки і боляче опік очі. В голові уява намалювала картини різдвяних салютів, що пронизують небо різнокольоровими колючими квітками. Мишко заточився, закашлявся, якась добра душа поруч обмила йому обличчя молоком з пакета, бійці підхопили його під руки і відтягли подалі, на тротуар до книжкового магазину… А Камандір, повертаючись до тями, раптово став відчувати, як відступає хвороба… Різко так, ніби йому у вену вкололи потужний імуностимулятор.

На те, щоб опанувати себе і прийти до норми, йому вистачило кілька хвилин. Мишко струснув головою, видавши звук: «булю-булю-булю», протер очі і роззирнувся.

— Коктейлі, — сказав своїм бійцям. — А нахуя нам було цілу ніч колотити коктейлі? Несіть сюди! Вони лічать нас, а ми будемо лічить їх! Очістітєльним пламєнєм.

Тільки хлопці затупотіли на місці, щоб рушити до намету, Камандір раптом пригадав:

— Стоп! Нам нужні салюти. Такі, як оце в небо ними шмаляють по чьом зря. Роздобудьте, де хочете. Устроїм мусорілову празніки.

…І скоро Водохреща плавно переросла у Вогнехрещу. Запалав мусорський автобус, в ментів полетіли перші коктейлі… За тим — бруківка… Беркутня почала стріляти з мисливських карабінів по повстанцях. Серед них з’явились перші жертви — вибиті очі, відірвані кінцівки, контузії…

Медики в червоних жилетах бігали від одного покаліченого до іншого. «Швидкі» снували туди й назад, забираючи «важких», їх тут же, за афганською традицією, стали називати «трьохсотими». У цьому безумстві, хаосі бунту, нестримних емоцій шастали місцеві стримери, журналісти з усього світу, що примудрялися записувати «стенд-апи» і лізти з мікрофонами просто в гущу бою. «Дурдом», — тільки й буркнув на те Мишко, відштовхнувши з дороги чергового журналюгу і повів вперед свій невеличкий загін.

— Випалюй, Господи, цей Содом і Гоморру! — кричав, передаючи коктейлі Бачі, бо той кидав якнайдалі та найрезультативніше…

— Я, канєшно не бог, но мені нравиться, коли мене так називають, — ржав Бача і з примовками «палучай, сука нахуй блядь!», «на, блядь!» і з перекривленим від люті добрим обличчям жбурляв пляшки зі смердючою рідиною з влучністю Вільгельма Теля. Його коктейлі поцілювали в шоломи ментам з такою силою, що розбивались на друзки і заливали їх пекучою вогняною сумішшю.

— Ре-во-лю-ці-я! — не вгавав народ, що підтягнув до місця бою бочки і став ритмічно товкти по них.

Це було свято несамовитого духу, свято боротьби. Від бою цих повстанських литаврів, вибухів гранат, пострілів, людського ревища створилась какофонія, що заводила, кликала, додавала сили й азарту. Хотілося битись і перемагати.

Салюти, вогонь, кров, вода з водометів.

Пізно ввечері вдарили морози… Народ, що, було, відійшов з Грушевського, знову повернувся в лави «провокаторів». Саме тоді в лексиконі повстанців з’явилося нове слово «Груша»…

Після кількагодинного бою хлопці повернулися в намет підвечеряти. Усі потомились і були виснаженими. Для них події нинішнього дня стали цілковитою несподіванкою. Хоча всі знали, що колись це повинно статись, були морально готові, а все ж… нині довелось — з корабля на бал.

Мишко відділився від взводу і зайшов у бар під майданом Незалежності. Бар тут не переставав працювати ні дня. Навпаки, любителі показати свою крутість, із тих, що зовсім не співчували Майдану, могли зайти сюди пообідати, випити й обов’язково сфоткатись. Щоб потім у колі знайомих показати фото і сказати щось на зразок: я крутий, як тамагочі в дев’яностих, був там і не побоявся майданутих…

І зараз у барі було повно народу, так, ніби за якихось півкілометра звідси не вибухали гранати, не гинули люди, не вершилась доля країни…

На моніторах транслювались футбольні матчі, ділові чоловіки і жінки наминали грильоване м’ясо, напихались салатами, вливали у себе пиво, яке тут подавали у звичайних півлітрових банках, смакували горілчаними настоянками… Це було схоже на театр абсурду.

Мишка вже чекав Дід. Він замовив пиво, з яким тут подавали невелику тараньку, а на закуску — свинячі вуха. У Сергія був пошарпаний і втомлений вигляд — закіптюжене обличчя, обсмалені вії та брови, брудні руки із чорною грязюкою під нігтями і збитими кісточками пальців.

Камандір важко гепнувся поруч з ним і чи то запитально, чи то з докором подивився на Сергія.

— Шото пошло не так? — поцікавився Мишко, взяв зі столу банку пива і довгим ковтком вгамував спрагу.

— Все не так, — зітхнув Сергій. — Політикани не хочуть вв’язуватись у війну з Яником. Таке враження, що вони не розуміють — коли б не ця битва, мусора пішли би на штурм Майдану. Як не сьогодні, то завтра.

— А їм шо? — знизав плічми Мишко. — Їх і так неплохо кормлять. Їм уся ця возня з Майданом — сплошні розтрати і сплошний діскомфорт… — помовчав і запитав: — так шо всє-таки сьодня случилось? Це явно була не спланована опєрация, а якась хуйня.

Сергій зі згодою покивав:

— Нас підставили. Була домовленість, що підуть всі. Ми першими, а за нами — політики, сотні, Самооборона і так далі. А що сталось, ти сам побачив.

— Да-а-а, з такими домовляться, — зітхнув, задумавшись на якусь мить Мишко.

— А тебе, бачу, болячка відпустила? — Сергій зауважив, що взводний надто добре виглядає після ранкової температури.

— Новий від лічєнія. Можна больних со всєй страни привозить — один дих слєзоточивого газа, і ти — здоров, як Геракакєл. Казалось би, да? мєнти должни нас калічить? А вони, добряги такі, нас просто лічать… Не всігда умєло, кого-то і навсєгда, але і лічать тоже… Як бачиш.

— Вже багато «двохсотих»[23], — знову засмучено покивав Дід. — Не кажу вже про «трьохсотих». Наказ медикам про це мовчати. Просто «швидкі» вивозять тіла кудись у невідомому напрямку…

— А шо наша медслужба? — здивувався Мишко. — Я сам бачив, як вони виносили поранених…

— Важких передають «швидким», а легких тут рихтують. Є інформація, що всіх поранених, хто опинився в лікарнях, узяли під арешт…

— Суки, — просичав Мишко.

— Тому зараз надійшов наказ готувати по наметах, приміщеннях реанімаційні і операційні кімнати… Брати на облік поранених і… «двохсотих»… Кого можна — розвозити по знайомих у лікарні, санаторії… Словом, знову самі будемо рятуватись. Хоча… наші політики все ж заметушились… Побачимо, що з того вийде…

— Поняв, скажу, шоб одну палатку у нас освободили для ранєних.

Офіціант, що підійшов прибрати на столі, ошелешено глянув на Мишка, поцікавився, чи будуть вони ще щось замовляти. Сергій попросив, щоб налив по сто грамів недорогої горілки і ще пива. Уважніше подивився на Мишка — у того з лівого вуха сочилася кров, текла по шиї і вже густо залила бушлат на плечі і грудях.

— У тебе кров, — подав Мишкові серветку.

Той помітив, вилаявся і побіг в туалет змивати її.

Офіціант приніс замовлення, поставив на стіл перед Сергієм велику високу склянку із рожевою рідиною і стиха пояснив:

— Нам заборонено вас пригощати, але це від мене, зафарбував горілку соком… Просто у нас все дуже дорого… А вам, бачу, потрібно зняти стрес… Але нікому не розповідайте… Вибачте…

Офіціант повернувся і зник на кухні. Сергій рефлексивно пригубив зі склянки. Непогано… Після такого напруженого дня це був дуже доречний напій.

Мишко скоро повернувся з туалету, обляпаний водою, з мокрим обличчям і навіть волоссям. З вуха стирчав скручений шматок паперової серветки. Пляму на бушлаті він як міг заправ, але намочився водою майже до пояса. Тому скинув бушлат, повішав на спинку стільця, продемонструвавши публіці теплий реглан з довгими рукавами; на ньому було зображено усміхнену цицькату дівку в уніформі вермахту з кулеметом МГ напереваги і написом готичним шрифтом «Скільки того життя? Давай розважатися на повну». В піхвах на поясі у нього були: стропоріз[24] і мисливський ніж, за поясом — ліхтарик із функцією електрошокера і кийка, телескопічний дрючок, кілька вибухових пакетів.

Манірні дами, котрі щойно закидали в себе стопка за стопкою солодкі настоянки, що подавались тут на спеціальній таці, враз зблідли і швиденько пішли розраховуватися до бару, навіть не допивши ням-нямку. Суворі чиновники у білосніжних сорочках і з золотими запонками, які до цієї миті по-діловому переглядали якісь документи, пили віскарь і закусували фондю, подивляючись на всіх інших, як на невдах, раптом затихли, опустили плечі та теж стали збиратися геть. Звернувши на це увагу, Сергій подумав, що зброя в руках народу не тільки нашорошує чиновницьку братію і тих, у кого рильце в пушку, а й примушує їх остерігатися народного гніву…

Біля Київради взагалі не відчувалось, що на Грушевського ідуть бої. Тихо, сонно, у вікнах затишно горить світло і лише вартові на вході і народ, що вештається туди-назад, нагадують про те, що в Києві — Революція. А коли пройти далі, до рогу Богдана Хмельницького і Хрещатика, то починалось інше життя. Тут, на барикаді, майже не було охорони, кілька сонних майданівців пропускали всіх і «на вихід», і «на вхід». Лише придивлялись, щоб не було надто п’яних. За барикадою починався світ, від якого Сергій навіть встиг відвикнути і перестав його розуміти. Світ, де був мир, спокій і останні дні Різдвяних свят.

Він вийшов за периметр Майдану і сів у машину, що чекала на нього. В машині було тепло, якось по-домашньому затишно і приємно пахло новеньким шкіряним салоном.

— Здоров, вояка, — привітався з ним водій. — Ще не надокучило все це?

— Здоров, мєнтяра, здоров, Петя, — посміхнувся Сергій, вони потиснули одне одному руки і радісно обнялись, як могли, у тісноті авто.

— Куди їдемо? — запитав водій і став потихеньку рушати у бік Бессарабки.

— Куди хочеш. Тільки мені потрібно переодягнутися, бо сам чую, як від мене тхне димом.

— А поїхали до мене. Оксана вареників наготувала, як ти любиш — з картоплею і шкварками. Я баньку розігрію… Кості пропаримо…

— А не відмовлюсь. Хоч на племінників подивлюся. Скільки вже дівчат… рік не бачив?..

— Малих побачиш, Ваську — ні. Вчора поїхав на навчання, — реготнув. — Думаю, бреше. У Львові будуть майданити. Добре, хоч не тут. Досить одного божевільного в родині.

Авто повернуло на бульвар Шевченка і, проминаючи пости даішників, котрі не звертали увагу на машину, рушило у напрямку Святошино. Водій натиснув на акселератор так, що машина різко набрала розгону і впевнено помчала порожнім шосе.

— Ти нині не на службі? — запитав Сергій, поборовши млосне відчуття слабкості від різкого набору швидкості — він давно не ганяв на автомобілях.

— Завтра заступаю. Ми з пацанами відмовились іти на Грушевського.

— І що? — здивувався Сергій і патетично вигукнув: — Майдан акбар[25]! І тебе після цього не звільняють?!

— Якщо всіх почнуть звільняти, хто буде їхні жопи охороняти? Нас кидають на дачу Яника. Будемо там дурня врубати перед вашим автомайданом, який чомусь так любить пікетувати дачі. От життя пішло… Доводиться займатися чортзна-чим! — і він ще глибше втиснув педаль газу.

Машина проскочила через площу Перемоги, ніби кортеж Януковича через Межигір’я.

— І що, вам навіть бабки не пропонували за те, щоб розігнати Майдан?

— Мені не пропонували. Але багато наших пішли туди за бабки… А що це ти став таким допитливим? Ти ж і без того все і завжди знаєш, — трішки скривився водій.

— Так, я навіть знаю те, що не знаєш ти… — він криво посміхнувся.

— Ну-ну? — коса зиркнув на кума.

— Мій похресник… твій син… не поїхав до Львова…

Машина стала стишувати хід і брати вправо. Зупинилась біля пам’ятника танку на Шулявці.

— Де він? — запитав водій.

— На Майдані, — зітхнув Сергій. — Нині був у нашому наметі, я його підгодовував. Просив, щоб тобі нічого не казав…

— Уб’ю курву! — розізлився Петро. — З вашим майданом!.. Блядь! Ріс нормальний пацан, а тепер… Ну, нахуя воно йому?!

— Ти мене питаєш? — якось безвільно розвів руками Сергій.

— Я себе питаю… — забарабанив пальцями по рулю Петро. — Я все розумію, Сергію. Все. І цей Майдан, і людей на ньому… Я не хочу, щоб нами, ментами, керував зек, щоб ми жили у цьому лайні, але ще більше я не хочу втратити сина…

— Я не знаю, що тобі на те сказати… З одного боку навіть відчуваю якусь вину перед тобою… З іншого… Не знаю… Не знаю… Він зробив свій вибір. Сам.

Петро завів машину, тихим ходом проїхав до пам’ятника танку, звернув у бічну вуличку, зупинився. Дістав з бардачка пляшку коньяку, дві склянки, шоколадку.

— Вип’єш? — запитав Сергія.

Той ствердно кивнув.

Кум щедро розлив у чарки пахучу коричневу рідину. Сергій поламав на шматки шоколадку. Випили.

— Ти знаєш… — повернувся обличчям до кума Петро і сперся ліктем на руль. — Я завжди тобі розповідав все, що у нас відбувається. Я був на твоїй стороні. Не тому, що ти мій родич. А тому, що я сам проти цього режиму і хочу змін у країні…

— Петя, я знаю, я…

— Помовч… Я розумію, що там, на Майдані, теж чиїсь діти і вони можуть загинути…

— Туди прийшли навіть батьки з синами…

— Так! Не треба тут мені вашої патетики… Я про інше… Просто зроби так, щоб він поїхав до Львова, на навчання. Вмов його, ти зможеш. Скажи, що у Львові теж потрібно робити революцію… Він на це клюне.

Сергій зітхнув.

— Просто зрозумій мене… Там — по іншу сторону барикад, мої… колеги… друзі… Якщо хтось із них… Ти розумієш…

Сергій покивав.

— Блядь, сиутація… — продовжив Петро. — І він мене не послухається — ніяк! Нізащо! Коли його мати… твоя сестра помирала… Я обіцяв їй, що буду його оберігати…

Знову розлив у чарки коньяк і спересердя одразу випив.

— Навіть не так… — продовжив думку. — Маю до тебе пропозицію: я буду твоїм особистим шпигуном… маю людину біля Захарченка[26]. Надійну. Ти перший будеш знати про всі його плани. Але за це відішли малого у Львів.

— Ху-у-у-у, — важко зітхнув Сергій, випив коньяку. — Навіть не знаю, наскільки це правильно…

— Ти завжди все робив правильно?

— Та ні, але зараз такий час, що хочеться бути правильним…

— Я тобі пояснив мою ситуацію, а ти… як вважаєш за потрібне.

Сергій подивився на денце склянки, де залишились краплі коричневої рідини, перехилив чарку, допив їх і сказав:

— Ми будемо формувати групу на Львів… Це вже вирішено… Він піде з ними. Сьогодні ж… Розвертай машину — на Майдан. Поїв з тобою вареників…

Шваль

Єгор лютував. Він з обіду сидів на роботі і не відходив від «плазми», на екрані якої вже півдня показували бої на Грушевського. Безкінечно переключав з одного каналу на інший, так, наче це могло щось змінити у боротьбі між повстанцями і ментами. Склалося враження, що всі українські телеканали просто змовились і тупо підтримували не беркут, не легітимного президента, а шваль, яка хотіла поламати ВСЕ! Зокрема і його такий зручно влаштований світ! Шваль з Майдану! Інший слів нині він просто не міг підібрати.

Трішки радували московські новини. Вони обзивали майданівців фашистами, садистами, дикунами — словоблудили, як тільки могли; показували нещасних побитих беркутівців і безневинних гопників з антимайдану, котрі ще вранці обіцяли «навести порядок». Майданівці в їхніх репортажах справді виглядали потворами і зомбі. Але й тітушки з постановочними манерами інтелектуалів не викликали симпатій. Єгор радів новинам російських ЗМІ, істерично реготав, притупуючи на місці, але відчував, що це тільки те, що він хоче чути. Насправді всі оці морди з кацапських новин — брешуть. Він дуже хотів їм вірити, хотів вірити у те, що скоро шваль з майдану поженуть, але… не вірив. Фальш і пропаганда. «Но и это надо… Без пропаганды — никак. Этому народу нужны сказки», — зробив він такий висновок.

Додому йти не хотілося. Спілкуватись із батьком, який саме зараз терся десь у «штабі революції», теж не виникало особливого бажання. Хоча варто було б дізнатися, що там у них відбувається, які у них плани на життя і на майбутнє. Може, вже нарешті пакують чемодани і збираються в еміграцію?.. Це було б ідеальним варіантом. Без поводирів і фінансових вливань ця революція швидко б зійшла на пси.

«Так, хватит, — подумав він. — надо выключать эту музыку… Вот просто выключу и забуду. А завтра включу ящик — а там все изменится. Их не станет, они исчезнут, просто, как грязь, как микробы, когда вымоешь руки с мылом. И все! И я выиграю этот спор с батей, шоб он больше не учил меня, как вести дела и бизнес. И тогда я скажу ему: Видишь, батя, а я был прав! Так что и дальше надо меня слушаться… Все это завтра кончится, я знаю, это должно случиться, потому, что Я так хочу»!

Він вимкнув плазму. На столі звабливо блиснула антикварна срібна коробочка-марафетниця[27], що стояла поруч з письмовим приладдям, із зображенням голови якоїсь античної богині. «Так» чи «ні» — питання навіть не стояли. Тільки хотілось все зробити «правильно», щоб без наслідків, щоб не зірватись і не рвонути кудись за кордон, там де тепло, пальми і дешеві шльондри. Брудні і дешеві. І юні. Ця думка млосно пробігла нервами від сонячного сплетіння до вершечку мізків, там затрималася приємним колючим спазмом, потім розлилася теплом у грудях і солодко заколисала, потягнула кудись, повела за собою так, що неможливо було стриматися, зупинитись. Цьому не можливо опиратись. Це солодке відчуття бере тебе в обійми і веде. Ти перестаєш належати собі. Ти належиш Йому… Бажанню… Хіті…

Ось на срібному кавовому підносі лягає рівненько біла смужка «кокосу»[28]… Ні, чомусь вона коротка, треба ще — довшу, до самого краю… Він обережно підсипає ще… Саме так. Ще одна, теж довга, товста. Так, щоб одразу «вбило»… Ось вони, біляві близнючки, красунечки…

В Єгора по-особливому блиснули очі, з’явилась посмішка від передчуття, що вже зараз, навіть не завтра, не тоді, коли він увімкне телевізор і з його світу зникнуть майданівські потвори. А саме зараз зміниться світ. У ньому буде бажання жити, дихати на повні груди, буде повно енергії та зваб, які потрібно випити до дна, так, щоб на ранок нічого не залишилось. Тільки легка перенасиченість, порожнеча у всьому тілі та кілька таблеток снодійного…

Він голосно прочистив ніздрі, ніби слон продував хобот. Так, щоб потім менше вибирати сухі білі шмарклі зі слизової носа. І потягнув через срібну трубочку у себе леткий білий порошок. Одну смужку, іншу. Вони увійшли легко, тільки чомусь гостро, як ніколи, залоскотали в носі, він затиснув ніздрі, щоб не чхнути і так, стримуючи чих, що рвався назовні, просидів якусь хвилину. Рот наповнився гіркою слиною, кривлячись, він спльовував її у кошик для сміття.

І світ почав змінюватись. В голові з’явилося легке запаморочення, погляд поплив по стінах, стелі, зупинився на власних руках…

Руки, з таким довгими і красивими пальцями… Меблі в кабінеті з такими чіткими, окресленими лініями, ніби в комп’ютерній 3D-графіці. Ні, це не описати. Все інше. Чітке, зрозуміле. Потрібне і логічне. Він вдихнув повітря на повні груди, пробубонів під носа: «А где эти мои мальчики? Где мои халдеи, мои халдейчики»? — і натиснув на кнопку під стільницею столу.

Охоронці ввійшли — два молодця однакових з лиця.

— В клуб, — коротко кинув він.

— Как обычно? — поцікавився догідливо один.

— Только так, чтобы сегодня не оказаться в Таиланде, — пригадав нещодавні веселі пригоди Єгор і усміхнувся.

— А что скажем папе? — запитав інший охоронець.

— Да пошел он нахуй, майдановец хренов. Вот завтра мы победим, и будем сами устанавливать правила игры… — хоробро заявив Єгор. — Завтра мы покончим с этой швалью. Вот увидите. Я знаю, что говорю. Все, по коням… Погнали в «Большой Дон»[29].

І жваво вийшов з кабінету. Один з охоронців терміново набрав смс і доповів Блідому-старшому про те, куди вони їдуть. Той відписав: «Тільки вчасно дайте йому таблетки, щоб знову малого не понесло, і тепло вдягніть, бо ж паскуда може зовсім кебету відморозити». «ОК», — коротко відписав охоронець, метушливо підхопив одяг Єгора з вішака, побіг услід, наздогнав і на ходу накинув на боса куртку і шапку.

— Слыш, мамочка, — зверхньо сказав на те Єгор. — Лучше позаботься, чтобы там нас уже ждали и была подготовлена кабинка, — йому сподобався власний жарт, він грубо обняв охоронця за шию і весело повторив, кривляючись: — Мамочка, позаботься про Егорку, чтобы он там не голодал, сладко ел и сладко пил. И чтобы у него там была достойная компания поиграть в песочнице. Не старше четырнадцати. Поняла, мамочка?

— Понял-понял, — відповів охоронець, вивертаючись із кволого захвату Єгора, щоб зателефонувати в клуб.

Коли в трубці озвався голос адміністратора, він сказав:

— Мы едем к тебе. Приготовь «молочных поросят»… Свежих. Не жирных.

…Вони мчали у важкому броньованому «кубику» з Троєщини по Лівобережному Києву. Не вірилось, що десь там далеко, наче на іншій галактиці, йдуть бої. Обабіч доріг все ще стояли причепурені новорічними гірляндами дерева, біля магазинів і кіосків — рекламні проспекти, що виблискували святом. Народ жив своїм життям — біля кафе і ресторанів натовпи на перекурах, веселі підпилі компанії п’ють-гуляють на вулицях столиці…

І в клубі тематична вечірка за мотивами «Водохрещі» — божевілля рейву і низьких частот, голі тьолки на балкончиках над танцполом у ластах і з декоративними плавниками. У величезному акваріумі біля стійки бару плавають голі «русалки» з блискучими хвостами. «Православні» за столами «убиваються» наркотою і бухлом. Манірні дівчатка і дивної орієнтації пацанчики ламаються у танці в центрі зали. Діджей ґвалтує диски і заохочує народ до дансингу. Запах хтивого поту, парфумів, кальянів і сигар.

Єгор увійшов до зали, зупинився перед танцполом, розкинув руки, наче намагався обійняти цю ауру гріха та блуду, щоб впустити в себе, закинув голову і на повні груди вдихнув її. До нього підійшов діловитий адміністратор, запопадливо привітався і запросив пройти за ним у vip-ложу на балконі другого поверху. Звісно, такі гості не повинні ходити пішки, для них є ліфт.

Скупий до дрібниць, готовий на ринку торгуватися з бабусями, що продають городину, за копійки, тут він шикував на повну. Його провели у ложу через «кабінет», де можна було відпочити, нюхнути «кокосу», розважитись з дівчатками або хлопчиками. З самої ложі було видно все, що відбувалось у залі, поруч завжди стовбичили офіціанти, готові виконати будь-яку забаганку гостя.

За Єгором у ложу ввійшли охоронці та сіли у закутку, щоб не турбувати своєю присутністю боса.

На столі у того вже стояли солодкі настоянки, канапе, кальян, кілька мисочок крем-брюле і прозорих піал з тірамісу. Адміністратор привів двох малолітніх шлюх. Вони були одягнені у недешеві шмотки з бутіків — подерті джинси зі стразами, куці кофтинки з «камінчиками» — все блискуче, переливчасте, крикливе. Не зважаючи на височенні каблуки, голі пупи і професійний макіяж, плоскі груди та юнацький жирок на щічках видавали їхній вік — не більше чотирнадцяти років.

Дівчатка «сором’язливо» стояли під оцінювальним поглядом Єгора, винувато відводили погляд і невинно опускали голівки, стримано усміхаючись. Їхня скутість і скромність явно були вдаваними.

Блідому сподобалися дівчатка, він, погоджуючись із запропонованим товаром, кивнув до адміністратора, мовляв, «пайдьот», і запросив дівчат широким жестом до себе за стіл. Єгор зараз був збудженим, готовим танцювати, співати, йому хотілося розповісти цим двом про себе, показати, який він розумний і багатий. Було бажання розкрити перед ними весь глобальний сенс цього світу, свої таланти, ще щось таке, ну, таке… Але для початку — солоденької настоянки. Запропонував їм.

Випили, один із охоронців передав через офіціанта Єгору, який любив запивати спиртне, його улюблену французьку воду — з «альпійських вершин»… Той зі смаком приклався до пляшки просто з горла…

І веселуха понеслась… Єгора «рвало»[30], він не міг всидіти на місці, перехилявся через перила, верещав до публіки на танцполі, що вони дебіли і не вміють танцювати, що він зараз спуститься і покаже їм як потрібно рухатися «красіво». Дівчата й офіціанти хапали його за пояс, затягували назад. Єгор забував, що хотів показати майстер-клас з танцю і, сидячи у м’якому кріслі, продовжував танцювати верхньою частиною тулуба, немилосердно та самозакохано корчачи міни.

Дівчатка весело дивились на його кривляння і покурювали кальян.

Час від часу він накидався на десерти, запивав їх настоянками і продовжував «тусіть».

Нарешті, після кількох чарок, не зважаючи на те, що гульбище було у самому розпалі, Єгор заснув, розвалившись у великому шкіряному кріслі.

— Ху, — витер з чола піт охоронець. — Нарешті це чудо вгамувалося… Скоро треба буде йому в воду підмішувати кінську дозу заспокійливого…

Сп’янілі дівчатка з нерозумінням глянули на нього, але той видав їм по сто доларів і кишнув:

— Марш звідси, прошмандовки!

Ті слухняно зірвались на ноги і вибігли з ложі. Через кілька хвилин вони витанцьовували на танцполі з новими кавалерами. А охоронці підняли Єгора і понесли до виходу. Адміністратор поштиво вклонився їм на прощання.

Прокинувшись удома, він не повірив, що це знову з ним сталось. Знову!!! Ще півроку тому він міг пити самбуку склянками, потім вбиватися «кокосом», щоб зіскочити зі стану сп’яніння, потім знову заливатись спиртним і знову вдувати в себе «порошок». Йому подобалися ці «хвилі», ці зміни свідомості, цей калейдоскоп відчуттів, картин, вражень. Тепер же його вирубало після чотирьох-п’яти чарок. І вирубало так, що вранці він прокидався з важчезною головою, ніби цілу ніч пив самогонку на вокзалі в Кобеляках.

Вдома не було нікого — діти з дружиною на самому початку «революції гідності» поїхали до Відня. Він лежав сам на величезному ліжку під теплим покривалом і не мав сил навіть простягнути руку до пляшки з водою, щоб погасити похмільну спрагу. Але треба було вставати. Єгор пригадав, що сьогодні з його життя має зникнути той кошмар — Майдан зі шваллю, з тими майданівськими потворами! Щоб пересвідчитись у цьому, треба було ввімкнути телевізор і на власні очі побачити, як поливальні машини змітають сміття у центрі Києва, бажано разом з фрагментами тіл «протестувальників». І щоб нікого не хвилювало, не вражало те, що по Хрещатику разом зі сміттям під ковшами тракторців-прибиральників перекидаються відірвані руки та ноги майданутої швалі.

Щоб побачити це, Єгор першим ділом нахилився до шухляди нічного столика, дістав звідти марафетницю і просто носом клюнув туди. Втягнув, скільки міг, «кокоса», відкинувся на подушку і заплющив очі. До рота потекла гірка слина, він не ковтав її, не спльовував, а тримав під язиком, щоб краще всмоктувався наркотик, і чекав, поки подіє. За кілька хвилин похмілля стало відступати, свідомість почала ясніти. В тілі з’явилася легкість і бажання жити. Він узяв пляшку води і довгим ковтком погасив спрагу, знову відкинувся на подушку.

Ага, майдануті! Зовсім про них забув!

Знайшов пульт і увімкнув телевізор.

Беркут наступав. На невелику групу майданівців, що безсистемно тинялася перед спаленими автобусами, спочатку полетіли шумові та сльозогінні гранати, а потім рушили штурмові загони беркутні. Це була перша атака після нічного протистояння. Менти розтягнули благеньку барикаду і несподівано рвонули вперед, луплячи безбожно всіх, хто траплявся на їхньому шляху. За ніч дорога замерзла, залита водою з водомета, бруківка, видерта з тротуарів, намертво впаялася у лід і зробила дорогу небезпечною для ходіння, а що вже казати про біг. Повстанці, що зловили ґаву, були немилосердно биті під прицілом телекамер. Більшість з них — грубо затримані та взяті в полон.

Ці кадри — як єлей на душу Єгора. Нарешті! Нарешті вони пішли вперед! Він зірвався з ліжка і як божевільний став міряти кроками спальню, поглядаючи на екран «плазми». Хоч не сталось так, як він мріяв учора звечора, все ж беркут пішов вперед, він перемагав! Але що це?!

Сонні майданівці, ніби прокинулись. Ось їх вже не кілька розпорошених сотень, які безсистемно сновигають по європейській площі. Їх тисячі! З-за готелю «Дніпро» вони вибігли, мов сарана, з камінням і палицями в руках. і пішли в атаку на «беркут»! Вони лупили, закидали камінням, били цих хвацьких воїнів, що вчора розстрілювали беззбройний натовп повстанців…

Єгор не міг у це повірити. Він просто не міг у це повірити! Ні, це відбувається не з ним, це відбувається не з ним!!! Вони не можуть ось так просто відступити! А ці не можуть наступати! Це поза всякою логікою і правилами! Шваль наступає. Це кінець, це фіаско. Він знову програє батькові парі. Через цих виродків!

Єгор істерично впав на ліжко, накрив голову подушкою і знавісніло заверещав. Він кричав у матрац, божеволіючи від безсилля і люті. Кричав хрипло, надривно, до сліз, до знемоги. Його ніхто не чув. Нині він був сам-один у цих холодних, вкритих позолотою стінах. Це тривало довго, поки вулицю Грушевського між бібліотекою і книгарнею не заповнив натовп інсургентів, а беркутня відступила за спалені автобуси. Він цього не бачив, але відчував, він їх відчував, наче споглядав те, що там відбувалося, у паралельній реальності.

«По одному и — в Днипро», — пригадав нещодавню розмову з Нарцисом і зітхнув. Нарцис Зінченко не виправдав його сподівань, і ні вчора, ні сьогодні його не було видно в передніх лавах беркутні — своїх тітушок він чомусь не вів на приступ майданівських барикад. «Казьол», — подумав про нього Єгор. Потрібно робити ставку на когось іншого, самому впливати на ситуацію, активно її контролювати і змінювати — принаймні так вчать усі посібники з політології та бізнесу.

Він нарешті заспокоївся. Взяв з бару улюбленої настоянки, випив чарку, закусив на кухні круасаном. Узяв телефон і набрав номер.

— Найдите Мопеда с Логопедом, пусть приведут ко мне кого-нибудь из «Оплота»[31] и сами заявятся… — коротко кинув у трубку.

Пройшовся по спальні, подивився у дзеркало на своє спухле лице та враз рішуче заявив власному відображенню:

— Я сам покажу этим сцыкунам, как надо с ними расправляться. Сцыкуны!

Мортирка взводу «А»

З початком бійні на «Груші» більшість інсургентів почали повертатись на Майдан у свої підрозділи. Ввечері в наметі взводу «А» ніде було яблуку впасти. Народ повертався «на революцію». Більшість була налаштована агресивно, навіть люто. Привезли домашніх продуктів, свіжий одяг та білизну для себе і товаришів, які не мали змоги поїхати додому. Але не тільки це…

Борька, котрий приїхав на Майдан ще до вечері, пригнав у намет взводу «А» з доброю новиною:

— Є у мене кльова штучка. З минулого життя. Колись конфіскував у хуліганів… — і виставив на стіл саморобну бронзову мортирку, що могла стріляти ядрами завбільшки з більярдну кулю.

Борька був колишнім ментом, ще радянським, тепер на пенсії. Відчуття справедливості і порядності не дозволило йому залишатися на службі в українській міліції, тому останніх 15 років він жив тихим, спокійним життям сільського мешканця і хазяйнував на своїх кількох гектарах.

— Стаття, — цикнув Морпєх.

— Одной більше, одной меньше, яка тепер разніца? — позіхнув Камандір. — Тільки єсть проблєма… Отсутствіє снарядов і пороха.

Борька поставив на стіл мішок і знову пояснив:

— Конфіскат.

— Оп’ять с прошлой жизні? — реготнув Бача.

— У мене багата біографія, — охоче пояснив Борька. — Знаєш, чого мене нікуди не беруть на роботу?.. Бо коли читають трудову, їх такий сміх розбирає, що в одного гикавка тиждень не проходила, — безбожно прибріхував з квадратною непроникною пикою. — Операцію зробили бідоласі. Целюліт видаляли… Я йому ще потім в лікарню носив цілющий борщ, щоб швидше вилікувався.

— Ну, ти, Борька й гониш, — заржав Бача, а за ним усі, що спочатку купилися на байку новоприбулого бійця.

Морпєх азартно розв’язував мішок. Там було кілька десятків ядер, витесаних з твердої деревини і розфасованих льняних мішечків з порохом. Борька підготувався як слід.

— Я просто з цією пушкою на кабанів ходив полювати, — продовжував вигадувати він. — Головне, щоб вцілити свиняці в голову. Тоді вона — брик, і втрачає свідомість. І після цього важливо встигнути перерізати їй горлянку і спустити кров. Бо коли вона прийде до тями раніше, вважай капець тобі. Тому такого кабана треба бити, щоб він стояв під деревом. Тоді у тебе є шанс на то дерево вилізти, коли щось піде не так як треба… А коли з неї стече кров, то…

— Ну, ти й балабол, дядя Боря, — заявив Малюк.

— Та правда, — з бісиками в очах, продовжував жартувати той. — Точно кажу, коли з неї стече кров, то вона не має сил кидатися на людину. Ти накидаєш мотузку їй на шию, і вона як собачá йде за тобою.

— Га-га-га! — заржав Бача. — А ти пиздло, Борька. — Ти б з тою пушкою не то шо б в свиню не попав, ти би усрався раніше, ніж її побачив.

— Да, дядь Боря, — не переставав дивуватись інфантильний Малюк. — А я чуть было не поверил в твои сказки. Складно рассказываешь. Я думал, ну, точно на охоту с такой пушкой можно идти на кабана…

— Якби йому з каждого, кому спиздів, по копійкі брать, то Борька був би вже мільярдером, — веселився Бача.

Тим часом Морпєх вже встиг розібратись із тим, як вправлятися з мортиркою, радісно перебив усіх і повідомив:

— Тепер піздєц беркутовським окупантам. Я завтра їм таке покажу, що будуть в страшних снах згадувати двадцяте січня і пушку взвода «А»!

Цього вечора їхній загін заступав на чергування. Логічно, що мусора могли вдарити з будь-якого боку — від Костьольної, Прорізної чи Інститутської… Тому потрібно було пильнувати біля кожної барикади, біля кожного проходу. «Грушу» залишили тим, хто був нині вільний від чергувань… Здебільшого, це був «молодняк», що жив у Київраді.

Мишко на папірці розписав графік чергувань. О 22:00 провели розвод. Не зважаючи на важкі бої і втрати, Майдан продовжував жити за військовим розкладом. Бійці заступили на пости. Нині пости бути потроєні. На Першій барикаді і на оглядовому майданчику над Майданом стояли на чатах кілька сотень повстанців з різних підрозділів. Усі серйозні, стурбовані, потомлені й навіть розгублені. Розмови точились про «Грушу». Ніхто не знав, чим все це може закінчитись. Всі розуміли, що варто «беркуту» активніше натиснути, і з повстанського табору залишиться пшик. Якщо не прийде підмога. Людей в таборі було геть мало. Політики і досі не визначились, що їм робити і яку позицію займати щодо «провокацій на Грушевського».

Як і 11 грудня, на допомогу повстанцям першими прийшли кияни. Також у Київ з усієї країни їхали сотні автобусів щоб підтримати мітингувальників. Не за покликом політиків чи партій. Усі хотіли якнайшвидше покінчити з режимом «сім’ї». Усі вірили, що саме зараз — той «останній і вирішальний бій». Мусора чинили їм перешкоди, але вони проривались крізь блокпости, добирались об’їзними дорогами. Та на це був потрібний час. А час поки що не грав на руку інсургентам…

Морпєх з Борькою, коли повернулись з поста майже о третій ночі, ще довго «гралися» із мортиркою, планували, як би оце правильно нею скористатись. Вирішили таке: Морпєх утримує «пушку», Борька забиває в дуло заряд, ядро. Морпєх ставить на груди дошку, в неї впирає гарматку, Борька підпалює запальничкою ґніт і підпирає його в спину…

— Та на фіга мене підпирати? — не зрозумів Морпєх і запевнив так, наче вже сотню разів стріляв з таких штукенцій. — Я сам встану в стойку, нормально наведу на підарасів і — вогонь. Чого ти переживаєш? Будеш заряджати. Ми з тобою всю цю хуйню удвох рознесемо.

— Ну, дивись, в тобі не більше сімдесяти кеге живої ваги…

— Та нормально, Борька, це ж тобі не «Рапіра»[32]. Тут щоб на сто метрів влупило, то й буде класно… Вбити нікого не вб’ємо, але покалічити підарасів… святе діло.

Мишко, що сонно спостерігав за їхньою підготовкою, нарешті сказав:

— Так, пацани, всьо ето канєшно затєя хароша, і пушка красіва, як лексус, тіки завтра у нас дєнь воєнних дєйствій, а ми і чаю не попили, — позіхнув. — Тому об’являю в войсках атбой. Ви на сьодня службу закончили, продовжимо завтра…

— Єсть, Камандір, — відказав Борька, і до Морпєха: — Підемо завтра на кабанів з самого ранку. Ще вдосвіта, як положено справжнім мисливцям…

І повалилися на лежанки. Сон узяв в свої обійми миттєво, не зважаючи на те, що Днювальний-Кінь-Педальний погано протопив «спальню» і матраци не прогрілись, а Бача давав такого хропака, що складалося враження, ніби у нього в голові заводиться двигун із не змащеними шестернями, які ще й не прилягають одна до одної, заводиться-заводиться, і ніяк не може завестись. А от на сцені нині було порожньо. Ні Руслана, ні колядники не турбували народ співами…

Коли раптом Бача затихав, здалеку, з «Груші», зрідка доносились якісь окрики, поодинокі вибухи… Морозне повітря наелектризувалось, аж стиха потріскувало, приглушуючи віддалені звуки Майдану, Києва. Пішов легкий сніг. Коли прислухатись, було чути, як сніжинки тихо лягали на брезент намету… Під ранок мороз став дужчати.

Днювальний вже давно кимарив біля пічки, в ній не було вогню, тільки тліло кілька веселих жаринок. У намет прийшло «несподіване похолодання».

Власне через холод вони й прокинулись ще вдосвіта. Причому прокинулись одночасно, ніби щось їх вирвало зі сну. Надавали днювальному потиличників і зібрались «на Грушу». Хоча, ні, прокинулись вони таки не від холоду, а від бажання випробувати мортирку.

Відпрацьований маршрут — в клозети і назад. Льодяна вода в умивальнику, крижана зубна щітка і дитячий поспіх якнайшвидше шмальнути. Всі їхні радісні ранкові розмови до цього тільки й зводились: «Зараз як дамо! Шмальнемо! Бахнемо! Лупнемо!» І ось вони екіпіровані, з мішком зарядів і мортиркою напереваги виходять до рогу Хрещатика й Інститутської. Проминули барикаду, на якій чомусь не було жодного охоронця…

Та й в таборі підозріло тихо. Так, ніби все вимерло. Шоста ранку. Світанок ледь пробивається через нічний морок. Морозно. За ніч намети припорошило легким сніжком. Новоспечені гармаші перезирнулись і подумки знизали плечима.

Це було ні на що не схоже. Навіть з боку Грушевського не чулось жодного звуку!

— Може, наші вже перемогли, поки ми спали? Може, вже ділять посади у Верховній Раді і Кабміні, а ми тут з пушкою… — припустив собі таке Борька.

— Блядь, Боря, не фантазіруй! Це якась хуйня! Таке враження, що всіх обпоїли чимсь або обприскали з квардокоптерів і вони дрихнуть по наметах!

Борька насторожено розвів руками, прислухався. На вулиці всі ліхтарі були підозріло вимкнені. В мороці по замерзлому Хрещатику почувся тихий звук приглушених кроків. Навпроти них двох стали вимальовуватися залиті мороком силуети вевешників. Вони ступали крадькома, насторожено, ніби пробиралися мінним полем. За ними, мов загороджувальний загін, розвальцем ішла беркутня.

У Морпєха від несподіванки волосся стало сторч, тіло вкрилося гусячою шкірою. Він просичав: «Заряджай»! І Борька уміло втрамбував пороховий мішечок, ядро, вставив гніт в отвір камори. Морпєх притулив до себе дошку, впер у неї мортирку. Борька клацнув запальничкою і підпалив ґніт; весело засичав вогонь… Борька встиг відхилитись і прикрити голову руками. Морпєх не встиг зробити нічого, а в принципі й не міг…

Громоподібний звук пострілу, а за ним крик Морпєха: «А-а-а-а, бля-а-а!» пронизав ранкову тишу. Пороховий дим клубом вкрив гармашів, а коли осів, Морпєх лежав на спині метрів за п’ять від місця пострілу і реготав крізь біль: «Пальот нармальний! Борька! Заряджай»! Борька кинувся до напарника й швидко зарядив мортирку. З боку мусорів — стогони, окрики, замішання. Вони зупинились.

Цього разу мортирку поставили на землю, вперли в задник дошку і підперли її ногами. Борька підпалив гніт. Грім пострілу, дим, панічні крики мусорів і тривожна побудка в таборі повстанців… Якось швидко, майже миттєво, почало світати. Розбурхані інсургенти спантеличено вискакували з наметів, вилізали на барикаду, вибігали за неї… І тут перед ними відкрилася картина з мусорів, що заднім поступом сторожко відступали від табору. Це заводило. Повстанці кинулись за ними услід, розмахуючи битами і на ходу збираючи розкидану бруківку… Мусора не втримались і перейшли на галоп, залишивши на асфальті десяток щитів і шоломів — подарунки для майданівців.

Нинішні рятівники Майдану, трохи контужені пострілами і віддачею мортирки, пошкандибали в інший бік, до намету, щоб зализати рани. Борька підтримував товариша під руку. Той тримався за груди, важко стогнав і тільки повторював: «Ну його нахуй… як молотом в грудак… як молотом, блядь»…

Мишко, що встиг зібрати взвод і повести його «впєрьод», наштовхнувся на них біля фонтану з Либіддю і здивовано запитав:

— Ранені? Шо случилось?

— Не повіриш, — сказав сумно Борька. — Ми спасли революцію.

— Та не пизди вже хотя би зараз! — розсердився Мишко, все ще не розуміючи, що відбувається.

— Та так,— підтвердив, тримаючись за груди, Морпєх. — Не ми, а мортирка… — і заявив обурено: — Весь Майдан спав, блядь, воїни хренові, а ми їх груддю боронили! Шо не ясно?

— Да ладно! — здивувався взводний. — Шо, охрани не було?

— Навіть на барикадах… — підтвердив Борька. — Такі вояки… Якби не ми, навіть не хочу уявляти, що було б!

— А я не думав, шо мусора такі сцикливі, — заржав задоволено Морпєх, і скривився від болю.

— В санчасть його, щоб не було там перелому, — скомандував Мишко.

— А наркомовські? — набрався нахабства Борька.

— Заслужили! — вирішив Камандір і повів своє невеличке військо на «Грушу».

Так почався другий день протистояння на Грушев­ського…