Легенди нескореної зими

Бутік «Ля Муроль»

Намети взводів «А» і «В» загорілися першими. Вони ледь встигли забрати частину речей — одяг, документи, ковдри, комп’ютери, фотоапарати, якісь продукти, чайники… Мусора вже були на «Глобусі» і у своєму традиційному стилі показували майданівцям не тільки непристойні жести, а й те, як вони будуть їм різати горло. Нахабний тупий мусор, в ейфорії перемоги над двома барикадами, тикав пальцем то в одного, то в іншого майданівця, котрі тягнули свій нехитрий скарб із наметів, а потім проводив ребром долоні собі по горлу. Хлопці йому у відповідь показували «факи», він показував «фак» їм. Сергієві це надокучило, він склав долоні пістолетом, став на коліно та вдав, що цілиться у мусора з пістолета. Того миттю відкинуло назад. А вже через хвильку з оглядового майданчика на них полетіли коктейлі.

Спочатку спалахнув один намет, потім другий… Їм не залишалося нічого, як тільки відійти і спостерігати, як горять їхні оселі. Більшість бійців прожила тут з 12 грудня 2013 року. Трохи більше трьох місяців. Було шкода, що все ось так закінчується.

Далі мусора почали стріляти по них із дробовиків.

Вони відійшли у велелюддя та ревище Майдану з тлумаками, торбами і зупинилися, роздивляючись і міркуючи, що його робити далі… А Майдан немов очманів. Зі сцени щось волали лідери опозиції та Нищук. Сотні перегрупувалися і знову стали стійкою шеренгою поперек Інститутської. Інші поспішно монтували нову барикаду із залишків залізяччя, дротів, колод. Барикада на Хрещатику все ще була форпостом Майдану — беркутня з вевешниками навіть не намагалися її штурмувати. Зате взяли Український дім і майже без спротиву — Грушу. Комунальні служби почали наводити там свій порядок. Менти зупинились і не рухалися далі. Ще півгодини тому вони могли легко змести повстанців і не дати їм перегрупуватись, зібратися з силами. Що сталось? Яке диво їх зупинило? На це питання ніхто не давав відповіді.

Весь Майдан був у постійному русі й згори нагадував розбитий чоботом якогось варвара мурашник. Люди снували туди й назад із шинами, мішками, дошками, камінням, поверталися і знову кудись ішли, і знову поверталися… З боку Бессарабки на Майдан сходилися розсіяні повстанці. Вони були обсмалені, мокрі, закривавлені. Над’їжджали машини зі свіжою гумою та каністрами бензину. Багато людей залишало територію Майдану. На «далеких» барикадах майже не було охорони…

Серед цього хаосу виокремилися залишки двох взводів. Вони зупинилися посеред цього плину, розгублено роззираючись по сторонах.

Спалахнули запаси сала та смальцю в наметах і загорілися синім полум’ям, ніби це горів газ… Сало палало настільки жарким полум’ям що пропалило граніт.

Залишки цих взводів мали жалюгідний вигляд погорільців-торбохватів. Мишко важко сів на один із тлумаків і обхопив голову руками. Поруч із ним примостилися Бача і Малюк. Сергій кивнув до Заумного, якого не взяли гранати; він був свіжим, рухливим і діяльним:

— Приведи когось із лікарів, нехай подивляться, що з ними.

— Та все нормально… — пробубнів Бача, але вигляд у нього був зовсім не бойовий.

— Я не хочу вести своїх людей в етот піздорєз, — сказав Мишко. — З коктейлями проти гранат… Ето самоубійство. Ето вже не «Груша», пацани.

Додзвонився хтось із «резервістів». Він узяв трубку і сказав:

— Сидіть і чекайте…

— Ми не можемо, пацани гинуть! — кричав хтось у динамік.

— Сидіть і чекайте, — наказав він і відімкнув зв’язок.

— Хто? — поцікавився Сергій.

— Хуй його зна, хто-то із наших. Ждуть приказів… А я не хочу їх під це підставляти! — його наче заклинило.

Він дивився в одну точку і заперечно хитав головою. Ще годину тому він був готовий битись із мусорами до останнього, але зараз його дух підупав.

— Вони добровольці й мають право вирішувати самі, — заперечив Сергій.

— Ти вже одпустив пацанву на «мирну байду». Де вони? Ще живі?

— Да, ти правий. Треба подзвонити, що з ними.

Сергій набрав номер телефону одного, іншого, але з ними не було зв’язку. На Майдані взагалі був поганенький зв’язок. Час від часу чи то оператори, чи то спецслужби вимикали його.

Заумний привів лікарів. Ті почали оглядати хлопців, перевіряти їхні нервові рефлекси. Тут же робили уколи.

— Ви з якого пекла вийшли, синки? — запитав старий терапевт із сивими, обвислими вусами, міряючи пульс Сергієві.

— Це було не пекло, батьку, — відповів Сергій, — це було лише чистилище. Пекло у нас усіх попереду.

— Два дні ада, — пообіцяв пророче Мишко. — Два дні ада!

— Вам потрібен спокій. Треба відлежатись, подивитися, як будете почуватись… Без стаціонару і обстеження важко сказати, що з вами. Але зараз вам потрібен спокій.

— Який тут спокій?! — обурився Морпєх. — Мусорів треба хуярити!

— Ну, тут вибір у кожного свій, — розвів руками сивий лікар. — Або відлежуємось і залишаємося повноцінними членами суспільства, або йдемо хуярити ментів, і до кінця своїх днів залягаємо з болячками: інсультами й інфарктами.

— І альтернативи немає, — продовжив його думку Сергій.

— Так, особливо у вашого товстого командира, — кивнув на Мишка, котрий потихеньку відключався, просто сидячи на мішку. — А також у шановного Бачі, Малюка, Аліка, Литовця… Словом, легше перерахувати придатних до несення служби.

Сергій задумався. Глянув на хлопців, що запитально дивилися на нього і наказав:

— З цієї хвилини перебираю командування на себе. Всі, кого назвав лікар, повинні залишити Майдан…

— Я не піду, — сказав Бача.

— Ти підеш, — відказав Сергій. — Тому, що війна не закінчиться найближчим часом, ти це знаєш. А ми тут поки що впораємось і без вас, — і до Морпєха: — Набирай номери резервістів, нехай пиндючать сюди. І для початку вивезуть контужений народ… А я спробую зібрати залишки наших військ і в штабі знайти для нас роботу…

За півгодини, пробившись через натовпи тітушок і гаїшників, «резервісти» на трьох машинах вивезли контужених. Сергій дав наказ знайти всіх бійців взводів, що, схоже, десь блукали по Майдану, шукаючи своїх. А сам пішов у штаб. Там було гаряче. Надійшла інформація, що тітушкам видали набої та автомати. Говорили то про триста, то про шістсот одиниць зброї. В штабі теж панували безладдя і невизначеність. Хтось пропонував відступити до Михайлівського собору, інші мовчали, очікуючи новин від політиків, котрі проводили консультації у Верховній Раді і АП. Сергій подумав, що тут не вистачає Морпєха з його схронами. Принаймні його ідеї були б тут оригінальними. При здоровому глузді, здається, залишався тільки Пастор. Сергій краєм вуха почув його слова: «Ми переможемо, залишилось кілька днів! Ми повинні залишитися на Майдані, по-іншому нам кінець, нас переб’ють як курчат! Всім слухатись мене!»

Коли одна людина взяла на себе відповідальність, інші охоче вирішили його у цьому підтримати. Тому скоро штаб запрацював.

Сергій доповів про захист барикади і втрати, але зараз це мало кого цікавило. Скільки залишилося і на що придатні бійці??? Коли доповів про десять-двадцять чоловік, йому наказали зайнятися ліквідацією постів тітушні довкола Майдану зі сторони боку Хрещатика і Володимирської, щоб відкрити доступ на Майдан машинам з бензином і шинами. А також постійно перевіряти горища будинків на наявність снайперів. Й одразу до його групи прикомандирували частину народу із розсіяних загонів, котрі базувалися в Жовтневому палаці, хоча більшість бійців перевели на останню барикаду, що залишилася з боку Європейської площі.

— Де нам прибитись? — запитав Сергій. — Потрібно якось розквартируватися: сон, чергування…

— Там, де вільно, — коротко пояснили йому. — Квартирмейстерів у нас немає.

— Можна зайняти якийсь бутік на Хрещатику?

— Зараз можна все. Тільки без мародьорки. Хоча господарі звідти давно все повивозили. Шукайте і знайдете. У вас максимум година на перегрупування. Бо зараз на Майдані таке почнеться… Одинадцять тисяч тільки беркутні! Навченої!

Сергій не втримався, щоб не вколоти:

— На цій блядській «ході» багато наших полягло? Багато не повернулося?

— Ніхто нічого не знає. Поки не повернулося більше половини людей… У деяких сотнях залишилось по тридцять бійців… Це була помилка…

— Це гірше за злочин: це помилка, — пригадав чийсь вислів і вийшов.

Сергій повернувся до своїх бійців. Він залишав вісьмох, а коли повернувся, знайшлись і «мирні ходоки».

— Пробач, командир, — сказав Борзий. — Добре, що ми тебе послухали і запланували відхід. Так і врятувалися. І ще трьох із собою привели. Вони хочуть до нашого взводу.

— Не проблема. В мене є на прикметі один магазинчик, нам потрібно там влаштуватися, поки якісь добрі люди не обжили його.

Саме підтягнулося підкріплення — «недобитки» з Жовтневого і «резервісти». А вже через півгодини вони влаштовували свій побут в колись гламурному дворівневому бутіку «Ля Муроль» біля пасажу. З «резервістами» повернувся і Бача. Сказав, що «нєхуй валяться, як нада воювать». Сергій призначив його старшим по «казармі», виділив двох бійців і наказав облаштувати побут, щоб хлопці могли відпочивати після рейдів.

За писаря — Заумний. Склав список вояків — суцільні позивні. Загалом — тридцять дев’ять. Розбили на загони по дванадцятеро. Призначив командирами загонів Десанта і Матроскіна. Перевірив екіпіровку. В усіх є броня, кийки, шість рацій. Морпєх встиг вихопити з полум’я, яке охопило намети, ящик з бімбами. Тут вони і згодяться. Яка не яка, а все ж таки ручна артилерія.

Навели радіозв’язок з новими позивними у штабі. Намітили маршрути патрулювання. Один взвод залишався у резерві…

На Майдані хтось виступав, потім співали гімн… а потім почалося бойовище. Мусора пішли в атаку. Запалали шини. Загриміли вибухи. За наказом «градоначальника» Макєєнка було повністю припинено роботу метрополітену. Київ паралізувало.

Затори, мусора, тітушня з автоматами і черги у крамницях. З полиць магазинів почали змітати сіль, цукор, крупи, борошно, олію, консерви. Вивозили кілограмами і центнерами — у кого які були можливості. Одразу стрімко підскочили ціни.

Сергій, переглянувши в ноутбуці новини, криво усміхнувся: «Оце — справжня революція, зі всіма її недоліками!» І наказав бійцям зібратися на першому поверсі.

— Надійшов наказ зі штабу розігнати тітушню, — повідомив він, коли всі розташувалися довкола довгого нашвидкуруч збитого столу. — Вони зараз бєспрєдєльнічають в районі від Бессарабки до площі Левка Дебелого[118]. Їх там приблизно п’ять груп по сім-десять чоловік.

— Озброєні? — поцікавився Морпєх.

— Так, по два-три автомати на групу. Грабують перехожих, не пускають у бік Майдану машини. Кажуть, уже вбили кількох людей.

— В нас є класні бімби, тримав для такого випадку, — зізнався Морпєх.

— Що за бімби? — поцікавилися в один голос хлопці.

Він дістав з ящика, що був на стелажі для брендованих трусів, кілька саморобних гранат, зроблених з водопровідних муфт та трійників.

— І що вони дають? — поцікавився Сергій.

— Кістку не переб’ють, але одяг, м’ясо порвуть. Чотири бімби по тітушкам однієї групи — і в нас є два автомата…

— Я буду фиксировать выемку оружия, — вирішив Матроскін. — С этим шутить нельзя. Будем все записывать на фото и видео. Я складу протоколы изъятия.

— Ти їбанувся! — аж закипів Морпєх. — Війна! Нас вбивають, а ми протоколи будемо складати?!

— Может, ты еще будешь писать протоколы про то, как мы бросаем бимбы в титушек? — обурився Десант.

— Какие еще такие бимбы? Не видел я никаких бимб, — знизав плечима Матроскін. — Это все ваши домыслы. У нас мирная акция, никакого насилия.

— Хоть так хорошо, — заспокоївся Десант.

— Ось така їбанута війна! — вирішив Дід. — Але найцікавіше, що Матроскін тут правий. Принаймні потім ми зможемо хоча б щось пред’явити новій владі…

— Дело такое, — продовжив його думку Матроскін, — можем предъявлять, а можем и порвать все эти протоколы. Потом, когда будет надо. А бумажка, она ведь еще никому не помешала.

— Бюрократ, — реготнув Бача. — Бумажна душа…

Він був задоволений, що опинився знову у свої стихії і може хоч чимось допомогти хлопцям. Почував він себе погано, його нудило, боліла голова, але коли прийшов лікар його оглянути, сказав йому:

— З будуна буває ще гірше. Але нічого, якось виживаю.

Тим часом Автомайдан провів розвідку і передав інформацію про місця дислокації тітушні. Транспорту, щоб оперативно дістатись до них, не було, тому Дід дав наказ: ноги на плечі і — вперед. Першу групу очолив сам. Другу повів Матроскін.

Вони просувалися під стінами Хрещатика з боку непарних номерів. Ніч, що стала насідати, приховувала їх. Проминули барикаду, на якій було кілька охоронців і яка впиралася правим флангом у ЦУМ. Далі, біля виходу з торговельного центру навпроти Бессарабки, стояла група тітушні, схожої на гопників. Їх було більше двадцяти чоловіків і кілька дивного виду шмар. Довкола них — ні душі. Даішники забороняли машинам, що намагалися проїхати до барикад, повертати. Тому більшість авто змушені були шукати інших шляхів, аби потрапити до майданівців.

Група Матроскіна йшла з протилежного боку. Ліхтарі на Хрещатику були відімкнені, вулиця освітлювалася з вікон будинків і поодиноких рекламних щитів.

Дід жестом зупинив свою групу і стиха сказав у рацію:

— Матроскін, бачу тітушню, — глянув у бінокль і описав ситуацію: — У них автомати. За ними, метрів за п’ятдесят, на дорозі, стоять гаїшники. Теж зі зброєю. Відганяйте мусорів, ми беремо цих. Пішли.

— Понял. Работаем, — відповів Матроскін у рацію.

Майданівці непомітно підібралися до тітушок, котрі цілком повірили у власну безкарність і вседозволеність. Вони курили, ржали так, наче вже перемогли і зробились новими господарями України.

Зашипіли бікфордові шнури. Вони вискочили з тіні та жбурнули під ноги тітушні бімби. Вибухи рвонули з такою силою, що ті не встигли навіть скинути з плечей автомати, були оглушені та шоковані. З іншої сторони до гаішників з дубеняками підскочила група Матроскіна. Ті стояли, перелякано водячи автоматами у бік майданівців, але не наважилися стріляти, заскочили в машину і на всіх парах рвонули геть.

Перша група накинулась на тітушок. Частина гопників встигла збігти вниз, у пішохідний перехід, хтось був поранений, хтось планував оборонятись, але все намарно. Майданівці були люті та рішучі. Тітушок били тихо, продумано, з насолодою. Верещала вульгарна шмара, намагаючись захистити свого «парня», але теж отримала по морді і затихла, захлинувшись кров’ю з вибитих зубів… Біля них на сходах, що вели до переходу, лежали та сиділи зв’язані й побиті в місиво майданівці та звичайні перехожі, котрі просто не сподобалися тітушні.

Сергій нахилився до побитої шмари, глянути, чи жива. У тої були розквашені в кров губи, старий синець під оком, але що кинулось у вічі — на всіх пальцях у неї було нанизано кілька десятків обручок і перснів.

Надійшла група Матроскіна, розгарячіла не стільки боєм, скільки перспективою бою і пробіжкою.

— Эти мусора не для войны… — сказав Матроскін. — Стоять на дороге и обирать шоферов — одно, а стрелять в майдановцев — за это ж никто не заплатит. А если не платят, значит, в работе нет смысла.

— Точно, — погодився Сергій. — А тепер ти поглянь, що ми тут наколядували в тітушні. Багатство!

Бійці встигли їх обшукати. З прекрасного — три АКСУ з магазинами і набоями, кілька тисяч доларів і більше десяти тисяч гривень, мобільні телефони, планшети, явно відібрані у киян, а також золоті вироби, одяг, складений поруч із полоненими. Їх вже встигли звільнити. Ситуація змінилась. Частина звільнених бранців кинулася бити тітушню. У кров, у місиво. Сергій їм не забороняв. Око за око, зуб за зуб. Такий час. Частина побігла на Майдан до своїх.

В одного з тітушок у кишені знайшли ключі від машини. Виявилось, що мусора виділили їм для патрулювання мікроавтобус.

— Ось ми і на колесах, — констатував факт Морпєх.

— А ось ми і чуємо, що вони говорять, — показав дві рації Борзий.

— Так, — наказав Сергій, у якого вселився дух війни. — Беремо їхню колимагу, їдемо далі. З груп виділяємо по два бійця, щоб відвели тітушню в штаб і там їх допитали.

Подумав, подивився на Матроскіна і сказав:

— Вибач, тобі потрібно буде зайнятись допитами і зафіксувати все на камеру. Потім передаси всю цю мерзу, — кивнув на тітушок, — в штаб. Скажеш Заумному, щоб зайнявся інвентаризацією і описом всього добра, відібраного в людей. Нехай їх обдзвонює, а вони приходять і забирають…

— Понял, командир. Согласен с твоим решением. Пусть Морпех командует моими бойцами. Не против?

— Нехай, — погодився з вибором Сергій. — Тепер не обов’язково самому рити схрони, зможе примусити своїх бійців… — підколов.

— А що зі зброєю? — поцікавився Морпєх, пропустивши повз вуха підколку.

— У разі чого, будемо стріляти на ураження, — вирішив Сергій. — Але все робити по-тихому. Поки стволи ховаємо, але недалеко, щоб були під руками…

Того вечора бійці Майдану розчистили від тітушні та гаішників усю територію з боку Бессарабки і Богдана Хмельницького. Інші групи розігнали потвор з бульвару Шевченка, таким чином звільнивши доступ до Майдану. І кияни знову повезли їм шини, бензин — те, що зараз було найважливішим для повстанців. Везли також продукти і ліки.

Тоненькою цівкою з регіонів стали пробиратися на Майдан свіжі бійці. Однак ще 18 лютого рух до столиці був майже паралізований. Міністр інфраструктури України Козак наказав припинити рух більшості електричок і поїздів, особливо із Західної України. Дозвільні служби терміново забирали у перевізників ліцензії. Припинили курсувати міжміські електрички, маршрутки, автобуси. Мусора перепиняли транспорт, якщо мали підозру, що він пов’язаний з Майданом. Та це тривало недовго. Народ із сіл і містечок вийшов на дорогу, розсіяв мусорню, почав завертати тітушок… Хоча на основних трасах і постах ДАІ все ще лютували мусора. Але вибудувана Януковичем і Ко система валилася, мов картковий дім. Більша частина України вийшла з-під їхнього контролю…

Поки в «Ля Муролі» Матроскін допитував тітушок і записував їхні зізнання на камеру, всюдисущий Заумний побіг подивитися, що робиться на лінії «фронту». Тут ішов бій — щохвилини з лінії зіткнення виносили поранених — з перебитими кінцівками, відірваними частинами тіла, вибитими очима… Це був жах, це був Армагеддон! Мусора не так давно підпалили Будинок профспілок, звідти продовжувалася евакуація поранених, штабного майна… На лінії фронту теж палали шини. Їдучий дим знову химерно котився у бік мусорів. Заумний миттю включився у повстанську роботу, подав кілька дрючків для барикади, жбурнув у вогонь дві шини. Мав при собі кілька бімб — тут вони і пішли в діло…

Хтось зі сцени говорив-говорив-говорив, заводячи Майдан і допитувався: «У чому наша сила, брате? — і сам собі відповідав: — У правді… А в чому наша правда, брате?»…

— В коктейлях Молотова! — закричав Заумний, але його голосу ніхто не почув.

А фраза була доречна і навіть геніальна. Шкода, що її ніхто тоді не оцінив. Фраза втонула у людському ревищі та звуках вибухів, а завжди цікавий погляд колись вічного днювального враз зупинився на готелі «Козацький» та помітив на даху короткий спалах, схожий на постріл… Він розвернувся і побіг в бутік до своїх.

Коли пригнав, захеканий, повернулася з патрулювання і група Діда. Вони приїхали на трофейній машині з багатими трофеями. Попередню партію трофеїв Заумний уже описав і навіть знайшов деякі номера телефонів господарів викраденого тітушками добра. Тепер його чекала нова робота… Він взагалі любив бути корисним, любив якусь нову роботу але тільки, щоб заняття були постійно-змінними. Зараз йому зовсім не хотілося братися до опису. Він підійшов до Діда і сказав:

— Я бачив спалах на готелі «Козацькому». Хтось стріляв…

— Та-а-ак, — протягнув Сергій. — Точно?

— Здається, що так…

— Треба перевірити.

Глянув на годинник. День збіг, ніби й не було. Важкий день, насичений такими подіями, що й важко повірити, ніби все це відбулося з тобою… І це ще не все…

Дід гарячково думав, як можна «взяти» снайпера. «Зрозуміло, що треба йти «на готель», та немає ніякого плану, як, власне, й уяви про те, як зайти туди і як знайти ворожого стрільця. Все з коліс, потрібно імпровізувати і не відкладати у довгий ящик. Як? Як туди зайти? — він глянув у вікно, з якого було видно тільки шпиль готелю, що теж не додавало ідей — згори на нього не висадишся. — Знизу… Там всюди якщо не охорона, то спільники, ті, хто забезпечує роботу снайпера… Скорше всього у нього є людина у холі готелю, котра стежить, щоб у того не виникло проблем… На штурм не підеш — все провалиш, злякаєш снайпера і він сховається або втече… Але… — пробігла думка. — А це може спрацювати»!

— Де барахло нашого Журналіста? Його документи і «збруя»? — обвів запитальним поглядом кімнату.

Бача зняв із верхньої полички речі пораненого Журналіста і передав Сергієві. Той поспіхом одягнув жилет, каску з написом «PRESS», узяв фотоапарат, штатив передав Заумному. Кинув до Морпєха:

— Бери бінокль і йди за мною. Знайдеш на Майдані місце, звідки буде добре видно готель, займеш позицію і спостерігай, звідки стріляють. Будеш доповідати мені по телефону. Не вимикайся. Все, немає часу на збори, погнали…

В холі готелю було кілька десятків журналістів різних видань. Тут стояв ґвалт, ніби в курятнику. Журналісти записували стенд-апи і переганяли через «стріми» на свої канали. Тут він стиха пояснив Заумному: «Я зіграю дурня і зроблю вигляд, що записую стенд-ап. Сподіваюсь, що африкаанс тут ніхто не знає. Ти будеш мене знімати на фотоапарат». Він вставив у вухо гарнітуру від телефону, зробив переляканим обличчям і захекано повів свій «репортаж» на камеру, розмахуючи експресивно руками і розповідаючи насправді про те, які перспективи видобутку корисних копалин на території України. Це тривало кілька хвилин, поки не почув у навушнику голос Морпєха: «Засік. Був контакт. Сьомий поверх третій балкон зліва від мене». — «Goed, dankie»[119], — відповів Дід і закінчив свій «репортаж».

Розвернувся і попрямував до ліфтів, але його перепинили суворі охоронці.

— Я із южьний афрік. Хотєть снімать боі на майдан вєрхній етажь, — і «всунув» їм дві п’ятисотенні гривневі банкноти.

Охоронці, схоже, любили журналістів.

— Мало! Чудо ти африканське! Мало! — зі щирою, гостинною посмішкою повідомив один.

Дід дістав гаманець і витяг з нього двісті рандів із зображенням голови леопарда[120], сказавши при цьому:

— Етто отчєнь дорого єсть. Луччій валюта, зольотой в мірє… Сєдьмой етажь, пожалюста…

Це цілком їх вдовольнило, і його пустили до ліфта. За ним проскочив Заумний зі штативом. Він уперше був у такому дорогому готелі, тому почував себе не у своїй тарілці.

— Доведеться діяти за обставинами. Тримайся у мене за спиною, вперед не лізь, — попередив Дід. — Як тільки почнеться якийсь заміс зі стріляниною, ножами, утікай. Я сам впораюсь…

— Та я…

— Виконуй, що я сказав.

— Добре, Діду.

Коли розчинилися двері ліфта, вони вийшли, озираючись, наче відшукуючи звідки їм буде ліпше проводити зйомку. У холі було тихо і темно. Схоже, народ у готелі давно не проживав. Постійні концерти на Майдані і чад від пічок не приваблювали сюди туристів… Тихо, холодно, тьмяно і навіть якось моторошно. З вулиці долітали глухі звуки бою — бахкання гранат, розриви петард і феєрверків. Тут було багато дверей, але за якими сидить снайпер — спробуй вгадай. Не було навіть покоївок, які зазвичай мають на поверсі свої кімнатки з прасками, чайниками, мийно-пральними засобами…

«Знову працював, — повідомив Морпєх. — Позиція та сама». — «Прийняв».

Вони крадькома пройшли в кінець коридору, прислухаючись до звуків за дверима, але — тихо, немов зараз десь звідсіля не убивають людей.

Враз загудів ліфт, спускаючись донизу. А потім — знову став підійматися вгору. Дід відштовхнув Заумного у темний закуток, віддав йому свою каску та яскравий журналістський жилет, а сам зачаївся біля ліфта. Це міг бути спостерігач, «третій номер» снайпера знизу, який вирішив перевірити, чим тут займається журналіст невідомо якого видання і для чого він сюди прорвався.

У Діда у руці блимнуло лезо багнета від Mauser Gewehr 98. Двері ліфта розчинилися і в коридор пролилось гостре світло. По центру на підлозі вималювався силует чоловіка з піднятими в готовності руками, в яких він тримав щось схоже на пістолет. Силует сторожко зробив крок уперед, потім другий. Оглянувся, чи немає тут небезпеки, але не помітив нічого. Вийшов, продовжуючи утримувати пістолет угору.

І тут тихо, немов тінь, з-за спини до нього ковзнув Дід, приклавши до горла правою рукою гострій багнета, а ліва рука опинилась у нього на пістолеті так, що вказівний палець проліз під курок і заблокував його, щоб той не міг вистрелити.

— У яких апартаментах снайпер? — зловісно просичав Сергій так, що незнайомець відчув на щоці його гарячий подих.

Він спробував вистрелити, щоб дати сигнал небезпеки, але нічого не вийшло. Дід тільки засичав від болю через те, що той притис йому палець курком, і потягнув багнетом по горлі. Пекучий гострій розпоров шкіру над кадиком. Противник якось невміло смикнувся, зробив спробу звільнитися, але загострений до стану бритви ніж ще більше уп’явся у горло. Той запанікував, випускаючи пістолет і хапаючись руками за лезо ножа, аби тільки відштовхнути його від горла!!!

— Сімдесят другий… — нарешті прохрипів.

Але це вже нічого не вирішувало у його житті. Сергій перехопив пістолет, ще раз провів гострієм багнета по горлу противника, перекинув у руці ніж і жалом увігнав його ворогу через ліву ключицю по діагоналі у серце. Противник захрипів і, смикаючись усім тілом, важко опустився на підлогу.

Дід озирнувся. Заумний закрив собі рота обома руками і з виряченими від жаху очима дивився на тіло, що доходило в конвульсіях на землі. З розрізаного горла виплескувалися затихаючі фонтани густої чорної крові. Сергій швидко обшукав ворога. Із документів — посвідчення майора СБУ і ключі від апартаменту «72», три мобільних телефони і кілька набитих пістолетних обойм до «макарова». Він витер багнет до одягу вбитого і кинувся шукати 72 кімнату, дорогою перевіривши, чи заряджений пістолет; загнав патрон в патронник.

«Ще постріл», — повідомив Морпєх. Сергій вилаявся і нарешті знайшов потрібний йому номер. Тихенько провернув ключ у замку номера і тихцем увійшов до коридору. Тут було тихо і темно. Пройшов трішки далі, до кімнати. Вогнище, яке охопило Будинок профспілок, заливало світлом і кімнату, і балкон. У відкритих на балкон дверях виднілися двоє. Вони лежали на животах і про щось перемовлялись у рації. Через ревище Майдану не було чутно їхніх слів, тільки огидне рипіння перешкод у радіостанціях.

Сергій важко видихнув, зібрався з духом і зробив кілька рішучих кроків уперед. Другий «номер» почув його кроки, розвернувся і смикнувся рукою до пістолета, але Дід був швидшим і вистрелив йому в голову. Наступний постріл був у плече снайперу. Потім в інше плече, потім з тильної сторони в одне коліно, друге. Його потрібно було повністю паралізувати та допитати.

А Майдан, залитий неприроднім, дивним пломенистим помаранчевим світлом від полум’я, що охопило Будинок профспілок, ревів, боровся. Хтось із сотників щось кричав зі сцени, обіцяючи, що скоро прийде підмога і нам потрібно протриматися до ранку… А в Сергія під ногами голосив від болю снайпер, котрий щойно вбивав його побратимів. Він завивав і корчився, не маючи змоги порухати ані руками, ані ногами. Полегшені пустотілі кулі для ПМ, яким заволодів Сергій і тут же застосував, були спеціально створені для спецпідрозділів, точніше мусорів. Вони, потрапляючи у тіло людини, розплюскувалися і розривали м’які тканини, а кості роздрібнювали на мізерні уламки.

Сергію було байдуже, що зараз почуває снайпер. Він оглянув його зброю — «стєчкін»[121] з пристойним боєзапасом. Гранати і гвинтівка ОРСИС Т-5000, розроблена у 2011 році для російських спецпризначенців…

Сергій обшукав і цих двох. Знову — в обох документи СБУ… Тільки цигарки з російською акцизною маркою і надписами «Курение убивает», а також в гаманцях — рублі і банківські картки російських банків. У мобільних телефонах — номери, що починаються на +7 965…[122]

— Ти будеш говорити? — враз звернувся він до снайпера і перевернув його на бік, щоб бачити лице.

— Не понимаю, — деренчливим голосом відповів той.

— Ще один не понятлівий. Щось вас розплодилося…

— Я не… я не… понимаю, — аж ридав від болю снайпер.

— Сам откуда?

— Ко-о-острома-а-а-а…

— А этот? — кивнув на «другого».

— Россиянин он, наш, но хохол… а-а-а-а! Больно! Мама! Я жить хочу! Мамочка!

— Скольких ты успел убить? — запитав Сергій, а той заперечливо й істерично покивав, вереснувши:

— Никого! Мама! Клянусь! — і погляд його зрадливо ковзнув убік.

Там лежав записник і ручка. Зверху було виведено число «18.02.14» і намальований смайлик. Написано у два стовпчика: «Убывание патронов», «Убивание хохлонов». Сергій переглянув «звітність», яку вів «другий», спостерігаючи у бінокль за пострілами. Тридцять пострілів. Вісімнадцять влучань.

Снайперу було не більше двадцяти п’яти років, він, мабуть, розумів, що зараз його уб’ють, але в сірих очах була надія, що залишать живим, адже він може стати корисним заручником, свідком… А потім його порятують, бо ж «рускіє сваіх нє брасают»… Надія була марною. Сергій вже все вирішив по-своєму. Він розумів, що ніхто із нових керівників країни (а що такі скоро будуть, він не сумнівався) не захоче сваритися з Путіним. Тому цього хлопчика підлікують державним коштом і повернуть до Росії. Щоб цього не сталося, він вистрелив йому межи брів. Очі, що за мить до пострілу були наповнені жахом, враз заскліли.

Сергій забрав трофейні короткостволи[123], бінокль «другого номера» і вийшов з апартаментів.

«По снайперах відбій. Пішли в мінус, — сказав Морпєху. — Я повертаюся». На ходу набрав номер штабу і повідомив:

— Сімдесят друга кімната готелю «Козачий». Був прямий контакт. Приберіть, як домовлялися. Біля них рації, можна спробувати якось їх використати.

Заумний так і сидів, розгублено дивлячись на труп невідомого чоловіка, що віддав Богу душу в нього перед очима. Сергій підхопив його під руку, натиснув ґудзик виклику ліфта. Двері розчинилися і вони поїхали донизу.

— Це так страшно… — сказав він у ліфті.

— А мені було страшно, коли вони убивали наших, — сказав Сергій. — А тепер… а тепер не так страшно. Багато хто залишиться живим. І я плюю, чуєш, Заумний? Я плюю на цих гандонів, яких я щойно поклав. Якби була можливість, я б їх і далі убивав, оживляв і знову убивав! Я не даремно прожив життя і не даремно був на Майдані!

— Страшно, — повторив Заумний.

Як тільки вони вийшли з ліфта, до холу вбігли хлопці з комендатури Майдану. Охоронці, що, було, смикнулися до них, відлетіли зі своїх постів. Їхню пиху мов вітром здуло. Сергій підійшов до них і простягнув руку, мовляв, повертаємо, хлопчики, мзду… Він якось не подумав у ту мить, що не заховав трофейний ПМ, що за поясом у нього ще два пістолети, закривавлений багнет і власне рука, яку він простягнув, у крові.

Майданівці з комендатури кинулися в ліфт. Журналісти, від гріха подалі, відвернулися і розвернули свої камери в бік. Проте Заумний все ж здогадався і закрив про всяк випадок Діда собою.

— Багато тут ще таких есбеушників? — поцікавився він у охоронців, котрі поспішили повернути йому гроші.

— Нічого не знаємо. Ходять тут різні люди. А ми що — ми на службі…

Вони з Заумним вийшли з готелю. Майдан боровся.

Тіла снайперів зникли безслідно. Майданівці взяли готель під контроль.

Своя правда

Ніч минула, немов у маренні. Взвод Діда, який так і не отримав власної назви, цілу ніч патрулював довкола Майдану, розганяв тітушок, гаішників, шукав снайперів на дахах будинків… Але коли поверталися до бутіка, мало хто міг спати — п’ятнадцять хвилин тривожної дрімоти і — на Майдан, в гущу бою.

І цілісіньку ніч не змовкали над Майданом гул вогню, ревіння «швидких», вибухи гранат, тріскотня салютів, бахкання «бімб» і людське ревище. Було страшно не те що дивитися на це, було страшно і солодко з цим жити, цим дихати, за це боротись і з цим помирати. Боротьба заворожувала, поглинала, затягувала. Боротьба ставала основою всього і сенсом як життя, так і смерті. Помирати ніхто не хотів, але смерть ставала невід’ємною частиною боротьби, її символом. Вона мала бути покладена на щит, піднята і показана усім прийдешнім поколінням: ось вона! І вона не даремна. Вона докір тим, хто колись посміє зрадити, забути ті дні. Вона попередження тим, хто спробує посміятись над її сутністю… Якої повинні боятися ті, хто знову прийде до влади.

І були перші перемоги — боєць із 8 сотні спалив мусорський водомет, зумівши кинути у середину кабіни горючу суміш. Майдан заревів від радості, коли побачив, як з кабіни виплигують менти. Майже згорів БТР, котрий ті погнали на барикаду. Це додавало сил і бажання боротися. Бажання жити і перемагати.

Цілу ніч ходили чутки про переговори з Яником, але це не заважало мусорам наступати й наступати. Як тільки захлиналася одна атака, починалась наступна. Та коли інсургенти відступали на кілька метрів, даючи надію мусорам, що вони ось-ось увірвуться на Майдан, перед ними виростала нова стіна барикад і вогню.

Однак до ранку лави захисників стали рідшати — було багато втрат і багато хто залишив поле битви. Стримувати беркутню ставало все важче й важче. Повстанці відступали, будували нові лінії оборони, палили шини. Мусора заливали шини водою, закидували повстанців гранатами, розстрілювали їх, але ті знову відступали помалу, потрошки, не вклоняючись кулям і гранатам. Вони відступали, як гвардія Наполеона під Ватерлоо. Так і хотілося кинути у натовп, прикритих щитами мусорів, слова французького генерала: “Merde! La garde meurt et ne se rend pas!”[124].

Ранок 19 лютого був похмурим. На сцені співали повстанську пісню «Лента за лентою», потім молилися. За ніч територія Майдану, розширилась за рахунок захопленого Поштамту і кількох міністерств. На Хрещатику встановили намети. З боку Бессарабки нескінченим потоком під’їжджали машини з продовольством і «боєприпасами». Підтягувалися кияни, мешканці найближчих до столиці міст і містечок.

На допомогу Майдану, ще вдосвіта, прорвалися два автобуси зі Львова. Завдяки такому підкріпленню майданівці на світанку трохи відтіснили мусорів. Після кількох нічних спроб штурму менти геть видохлись і відступили.

Відступивши, зупинилися. Схоже, у них теж були чималі втрати. І люди потребували відпочинку. Нових сил у них не було. Не було морального стимулу. Відпочивали просто на бруківці, часто — на трофейних майданівських матрацах. Схоже, їхні керівники не думали про логістику — ні нормального харчування, ні можливостей для відпочинку. Їм взагалі було насрати на тих, хто їх захищав. Для них це були бездушні іграшкові солдатики, якими можна маніпулювати, як захочеш. Адже вони давали присягу. А під присягу можна багато списати…

Більш-менш стимульованими були лише беркутівці, особливо з Криму і Сходу України. Крім фінансової підтримки від Партії Регіонів вони мали ще й своє уявлення про владу та справедливість, а ще були чомусь переконані, що проти них на Майдані тільки бандерівці та галичани, «рагулі зі Львова». Ну, як переконані… Правду вони знали, але їх вона не влаштовувала. У них була своя правда, вона була озвучена на YouTube якимось Marat Aupov: «Пора уже Украину освободить от этих блядей хохлов-фашистов. Я бы с удовольствием поубивал бы этих полуживотных тварей хохлов. Такая бляцкая нация не имеет право на существование в 21 веке. их надо всех убить. чтоб ни обной хохляцкой падали не осталось на планете»[125].

Після короткого сніданку — чай і бутерброди — Дід зібрав своє військо на нараду.

— Як вам ця нічка? — поцікавився у хлопців.

— Весе-е-е-ела, — протягнув кволо Заумний.

— Мишко казав, що нам потрібно протриматись до завтра, — промовив спроквола Бача. — І тоді «згинуть наші воріженьки, як роса на сонці»… Хотя я щитаю, шо вони вже здохли. Іменно тогда, кода пішли протів нас. В перву очєрєдь вони здохли морально. А шо вже казать про остальне. Попробуй наступать, када в тебе летять каменюки і коктейлі. А батюшки зі сцени проклинають цілу ніч. І читають сто восьмой псалом. Я коли його чую, срать з перепугу хочеться.

— Це правда, — погодився з його абсолютно філософською сентенцією заспаний і втомлений Морпєх. — Вони вмерли, бо пішли проти власного народу. І вони завжди починали першими. Вони спочатку нас просто пиздили, а потім почали вбивати. Ми тільки хотіли змін у своїй країні. Так що — нас за це вбивати?

— Они считают, что защищают закон, — сказав похмуро Матроскін, котрий вдосвіта повернувся з лінії фронту, весь закіптюжений, сонний і чомусь налаштований на філософський лад.

— Який нахуй «закон»?! — обурився Бача. — Вони защіщають бабки Яника і його власть. Неужелі вони цього не понімають?! Вони защіщають воров, корупционєров, шо прийшли незаконно к власті. Гандонів і гавнюків вони защіщають, а не закон! А єслі даже вони щитають, що це — «закон», то мені на такий закон насрать! І тут вже не должно буть глаз за глаз, зуб за зуб. А як у той дєтской пісенькі: «Рученьки… хрясь! — показав як ламається кістка, — ноженьки… хрясь, виберем очі»[126]… карочє, а вибиті зуби заставить собирать поламаними пальцями — це должен буть наш закон — справедливий і чесний.

— Вони дали зброю в руки тітушні, щоб нас убивала, — раптом озвався Заумний. — І російським снайперам. Ми це бачили на власні очі! Тобто вони порушили всі закони, які тільки можна.

— Логично, что мы тоже не должны придерживаться закона, — вирішив Десант. — Раз уж нас поставили в такие рамки.

— Але ж вони роблять вигляд, що дотримуються закону… — сонно озвався із лежанки Кекс. — Тому і ми повинні не порушувати його. Ну, так би мовити, показово…

— А ми й не порушуємо, — вирішив Сергій. — І нехай це залишиться між нами. У нас мирна акція. Тітушок годували на Майдані, беркутню, як тільки брали в полон, одразу відпускали. А про якихось там снайперів — і чути не чули. Все це вигадки. Їх не було. Немає тіл, немає про що говорити. Всі зрозуміли? — обвів поглядом компанію.

— Так, да, — озвались ті.

— Скільки ми вчора зняли снайперів? — раптом поцікавився Морпєх.

— Три плюс другі номера, — зітхнув Заумний.

— А скільки забрали вчора в тітушок стволів? — продовжував Морпєх вести свою лінію, не зрозуміло до чого.

— Десяток, — сказав Десант.

— А на Майдані народу не більшає. Завтра вони нас у відкриту будуть вбивати, якщо ми не почнемо стріляти з бойових…

— У нас не так багато стволів і зовсім мало патронів, — засмучено покивав Дід. — Повноцінного бою не вийде… Якщо у відповідь вони поставлять кілька кулеметів… А в них доступ до патронів — необмежений… Все, гаплик Майдану…

Хтось постукав у двері бутіка. Черговий доповів, що це Італієць.

— Впусти, — наказав Дід.

Той зайшов — втомлений, побитий, сірий і геть поси­вілий.

— Е-е, шо з тобою, братішка? — поцікавився Бача стривожено.

— Вчора тітушня сина Андрійка вбила. Завтра буду ховати.

— Що це, як це? — накинулись бійці з питаннями.

Він промовив ці слова так, наче вихаркав душу:

— Забили ногами до смерті. Менти стояли і дивилися… Просто стояли і дивилися. А ті його вбивали.

— Про вбивць щось знаєш? — запитав Дід і поклав йому руку на плече.

Той кивнув:

— Знаю, двох вже немає… — опустив голову і стиснув кулаки. — Йому було вісімнадцять. Ще треба хоча б шістнадцятьох. Як мінімум…

— Цього мало, — зло скреготнув зубами Бача. — Треба цих підарасів рвать, на тряпки. Зря я їх віддавав в комєндатуру… Нада було кудись под граніт — і похуй, пусть там би собі гнили тварі.

— Що у вас є? — запитав однозначно.

— Плювачки[127], — відповів Дід, кивнувши у сторону коридорчика, де стояли в імпровізованих «пірамідах» трофейні АКСУ.

— Треба «оптику»[128].

— Чорт! Ми залишали все комендатурі… — розвів руками Дід. — Куди нам з ними? Але, думаю, сьогодні візьмемо ще когось. Кінці в воду, пукалку тобі.

Італієць зі згодою кивнув.

Бача з Морпєхом і Кексом перезирнулись.

— Є оптіка, — враз сказав Бача. — Треба з’їздить, забрать.

— Я краще сам це зроблю, — сказав Морпєх і вийшов, без зайвих балачок.

Борзий дав Італійцю чаю з лимоном. Той потримав у руках і відставив. У нього поперек стояв такий клубок млості, що не міг зробити навіть ковтка води.

— Може — водки? — запропонував Бача.

Але Італієць заперечливо покивав:

— Я все це зроблю при чистій свідомості та при пам’яті.

— А де твій взвод? — запитав Дід.

— Частина розбіглася, частина на передку, лупиться. Четверо поранених, один важко. Я займався похоронами, передав командування сотнику. Хто там зараз — навіть не знаю. Просто не до того. Їх треба вбивати. Це наволоч, яку потрібно вбивати.

І він задумався, втупився в одну точку.

Дід продовжив нараду:

— Сьогодні працює три групи. У нас дванадцять чоловік поповнення. Новий командир групи — Борька. Нині — на базі. Чергує. В нас уже є три трофейних «бусіка». Думаю, мусора знають, що вони у нас, тому гаішники будуть при першій нагоді нас зупиняти. Зупинятися можна тільки в одному випадку: коли наш бусік поламається. Бій приймати — тільки в крайньому випадку. Якщо мусора будуть задирати лапки, — забираєм у них лише патрони. Нині будемо розширювати зону нашого рейду. Автомайдан розповів, що багато тітушні зараз на Харківському, але там зараз формується самооборона. Нехай вони з ними розбираються. На нашому напрямку — рейд на Залізничний вокзал і на площу Перемоги. Група Десанта — Львівська площа, Золоті ворота. Акуратно, там можуть бути затори і повно мусорів. Як повернеться Морпєх, його напрямок — Бессарабка, бульвар Лесі Українки — до ЦВК.

— Що будемо робити з тітушньою? — поцікавився Заумний.

— Спочатку здаємо на допит Матроскіну, потім — в Київраду, там їх чекатиме добродушний прийом з чаєм та бутербродами. Поки що це — все.

— З піздюлінами, шоб пиріжками домашніми ригали, — буркнув Бача.

— А що, коли прорвуть оборону? — запитав Борька.

— Кидати все і відступати. Це мій наказ. Якщо десь буде створено нове вогнище спротиву, йти туди. Якщо ні, то справді підемо рити схрони-е-е-е… В партизани.

В рації Діда щось захрипіло, він увімкнув і йому повідомили, що мусора знову почали наступ на позиції повстанців на самому Майдані. З вулиці заново долинуло бахкання, окрики, тріскотня феєрверків і розриви петард.

— Твоя задача — забезпечити доступ допомоги до Майдану, — знову поставили йому завдання. — Не вистачає шин і бензину.

— Прийняв. Працюю.

Поки бійці приводили себе до порядку — в приміщенні був лише один умивальник, а народу — майже півсотні, повернувся Морпєх. Він якось вдало проскочив поміж постами і доповів:

— Знайомі сказали, що перед самим в’їздом до Києва стоять автобуси з Вінниці, Хмельницького, їх не пускають на Майдан.

Він передав снайперську гвинтівку і цинк з набоями Італійцю так, ніби вже давно йде повноцінна війна, і у цьому немає нічого незвичного — спокійно і буденно. До війни звикаєш швидко… У того зловісно спалахнули очі.

— Вибери собі коректувальників, прикриття і другого номера, — наказав йому Дід. — Бо можна ще й на наших напоротись. І головне: треба все робити по-тихому.

Дід сів до столу, подивився на карту Києва, поцікавився у Морпєха:

— А як тобі вдалось проскочити так швидко і без пригод?

— Десь дворами, десь дорогами, — знизав плечима Морпєх.

— А нахуя рисковать? — здивувався Десант, відірвавшись від планшета. — Сейчас на интерактивных картах люди выставляют метки, где посты гаишников, там же помечают точки, где видели титушек. В котором часу… Сейчас век компьютерных технологий, а вы как дикари «дворами», «дорогами».

— Чудово, — вирішив Дід, — я думав, що ти в Інтернеті тільки шаришся по сайтах зі звйоздами і голими тьолками. Вибач, помилявся. Тому бери свою машину, вона ніде не засвічена, і витягай на Майдан підкріплення. Ніяких майданівських примочок і документів з собою не бери. Візьми когось із бійців. Ви — народ простий і трудящий, їдете будувати ще одну дачу Пшонці. Зрозуміло?

— Понял, сделаю, — відказав Десант; на ходу гортаючи новини в планшеті, кивнув до одного зі своїх бійців і обидва вийшли з бутіка.

— Все, пацани, не спати, по конях і погнали на патрулювання… — підігнав вояків Сергій.

— Командир, — враз озвався Борька. — А можна ми туди,— кивнув у бік Майдану. — Хоч трішки поможемо…

— І я, — не міг всидіти на місці Бача…

— А тобі куди? — аж пересмикнув роздратовано плечима Дід. — Дякуй, що я тебе не запакував на дальні больнічки[129]…

— Сєрий, та я вже здоров, шо бик, — він був немов велика ображена дитина. — Не могу на місці сидіть… Упиздить би когось… Руки чешуться. Правда…

— Поїдеш зі мною. Не треба, щоб у тебе над головою гупало. На чергуванні все-таки менше ризику і менше вибухів.

— А ви, — до Борьки. — Ідіть, розважтеся. Теж позмінно. Треба, щоб тут хтось був постійно. Мало що — барикади тут з усіх сторін порожні… Тільки акуратніше там… — зітхнув, — постійно виносять як не поранених, то…

Італієць тим часом розібрав гвинтівку і почав її чистити. Заумний встиг звідкілясь дістати машинне масло і почав чистити магазини. Вони були залиті солідолом.

— Коли плануєш на вихід? — запитав Дід в Італійця.

— Пошарюсь по горищах, виберу цікаві сектори обстрілу. І як тільки стемніє, піду. Перший помічник у мене вже є, — кивнув на Заумного.

— Добре, — погодився Сергій. — Даю добро. І ще таке, — обвів усіх присутніх поглядом: — Якщо у когось виникнуть якісь проблеми… Чи зараз, чи, може, пізніше… Хто знає, як життя поверне… Валіть все на мене. Ви лише виконували мої накази.

— До чого ти це? — запитав спроквола Морпєх.

— Мишко наворожив, що все закінчиться завтра, — посміхнувся Дід. — А нам ще потрібно пережити цей день і нікуди не влипнути. Тобто влипнути без наслідків… А коли вже з наслідками, то з головою… Словом, все на мене, пацани.

Виїзд був вдалим… На перехресті Володимирської та бульвару Шевченка стояла зведена групка гаішників і тітушок. Зазвичай вони ніколи не стояли разом, а тут — просто зведений хор мальчиків-зайчиків. Їм чомусь було весело. Четверо мусорів були озброєні «сучками» і «макарами», а тітушня, їх було штук десять, — битами і щитами. Принаймні здалеку у них не було помітно вогнепальної зброї.

Група Діда — десятеро злих бійців у переповненому бусику. Він сам був за кермом і вів машину не петляючи, просто до поста. Товстезний жирний мусор вийшов назустріч і махнув смугастою палкою, мовляв, зупиняйся. На що Бача, котрий сидів із задоволеною пикою поруч із Дідом, рявкнув:

— Дави падаль! Тормоза придумали сцикуни!

І той натиснув на акселератор. Побачивши, що бусик і не планує зупинятися, а може ще й розчавити, «патрулі» кинулися врізнобіч, мов сполохані горобці. Найважче втікати виявилося жирному гаішнику. Він зробив три лінивих кроки назад. Бусик під’їхав до нього, різко загальмував і сильно штовхнув у пузо. Жирний мусор махнув у повітрі руками і відлетів на капот патрульного авто.

З усіх дверей бусика висипав десант майданівців і накинувся на тітушню. Їх одразу почали по одному гамселити дубцями, так, що ті й не стали захищатися, попадали на асфальт животами і позакладали руки за шиї. Так, ніби все життя цим займалися. Один, щоправда, виявився сміливим і почав махати кийком перед носом у Бачі. Той у бойовому запалі, у засмальцьованому генеральському камуфляжі вискочив з машини і забув свого дубця. Але не розгубився і, відбивши черговий удар тітушки, кулаком ударив його по зап’ястю — битка випала у нього з руки і весело відбиваючи дріб, заплигала по асфальту. Тітушка від болю скривився, сховав травмовану ручку під щит і сполохано зіщулився.

Дід, одним ударом відрубавши тітушку, який ловив ґав, глянув на Бачу. Той з розчуленою посмішкою розкрив руки для обіймів і зі словами:

— Братішка, ми ж пиздуємо в Європу, поетому плєнних не убиваємо. — Підійшов до очманілого тітушки і обійняв його разом зі щитом. Трішки натужився, скрутив щит трубкою, долонями, втрамбовуючи ворога у цю трубку і примовляючи: «Пакуйся м’ясо в колбасу»… А коли той з наповненими жахом очима спробував вирватися з полону власного щита, Бача сказав, оцінивши власну роботу:

— Красіво. Бантіком перев’язати і можна складати в подарочну коробку.

Мусора, котрі стояли зі зброєю напоготові та з розкритими ротами, дивлячись на це, враз опустили автомати. Генерал Бача розвальцем підійшов до них, поки майданівці проводили профілактичне побиття інших тітушок.

— Дай закурити, — сказав одному.

Той дістав пачку і розгублено подав Бачі. Бача дістав одну цигарку, прикурив, пачку поклав собі у кишеню. Глянув на дебелого гаішника, що перелякано тремтів усім тілом, зняв у нього з голови кашкета, поклав на капот і наказав:

— Розряджайте пукалки.

Ті слухняно відстебнули магазини і почали розряджати набої у кашкет. Коли закінчили, Бача таким спокійним, дружнім голоском поцікавився: «Все, більше немає?» Ті заперечливо захитали головами. Він обшукав їх, забравши тільки цигарки і запальнички. Прикурив від свого недопалка наступну цигарку, хвильку подумав… Забрав «макарови», познімав затворні рами. Зняв пружини з дул, розрівняв їх та покрутив на них вузли. Виламав з корпусів стволи, виклав це добро на капот і примусив ментів протерти відбитки його пальців. В автоматах погнув поршні так, наче це були тоненькі прутики з лози, з пружинами провів ті ж маніпуляції, що й з пістолетними. Подивився на свою роботу, наче подумав, як би ще поглумитися над мусорами… і кілька разів з розгону вдарив дульними компенсаторами автоматів об асфальт. Від такого глуму вони сумно опустили цівки донизу.

— А кажуть ще, шо калаш надьожне оружиє. І може стрілять в любом случає… Ну-ну… Хочу я побачить, як вони будуть стрілять, — і після цього до мусорів: — А тепер — нахуй звідсіля.

Ті все ще не знали, що їм робити і стали сполохано переглядатися.

— Нахуй це може буть туда, — вказав рукою у бік площі Левка Дебелого.

Менти нарешті отямились, заскочили в машину і поїхали… у вказаному напрямку. Майданівці, котрі, бачили бенефіс Бачі, навіть перестали бити тітушок і нарешті заржали. А той, в ударі, розвальцем, попахкуючи цигаркою, підійшов до групи розпластаних недобитків і сказав:

— Подать мені слєдующого, буду упаковувать у щит.

— Нет, не надо! — заволали ті.

Він запитав у своїх:

— Докумєнти у всіх зібрали?

Ті сказали, мовляв, так. А Бача попередив тітушню:

— Крок вліво, крок вправо — чрєваті расширєнієм вашого кругазора. Всім понятно, гопота?

— Не очень, — протягнув хтось.

— Расширю кругозор путьом індівідуального натягіванія глаза на жопу, — пояснив Бача і скомандував: — Тепер всім стать строєм і пиздувать на Майдан. Вас пропустять, коли назовете на барикаді пароль: «Ми йобані потвори». Повторіть.

Тітушки встали з асфальту і розладнаним хором повторили:

— Ми йобані потвори…

— Мададци, — похвалив Бача. — Скажете, що йдете в магазін… — роззирнувся, очікуючи підказки, Дід усміхнено підказав:

— Бутік… «Ля муроль»…

— Вот туди і пиздуйте. Там вас прийме комісар Матроскін. Скажете, що це йому подарок від Дєда і Гєнєрала. Всьо понятно?

— Да, да, да…

— А цього, в щиті, — продовжив, кивнувши на бранця власного щита, — так і ведіть, щоб не упав і не покотився…

Майданівці від сміху лежали покотом. Машини, котрі проїжджали поруч, весело сигналили, вітаючи повстанців. Особливо всіх веселив упакований в алюмінієвий ментовський щит тітушка. Полонені по Володимирській рушили у бік Майдану.

— А ти, брат, в ударі, — похвалив його Дід. — Думаєш, не розбіжаться?

— А куди вони нахуй дінуться?

— Мабуть, що так, — погодився Дід. — Ну, щось ми тут затримались, — і глянув услід групі тітушок, що марширували на Майдан, не озираючись. — Треба рухатися далі.

Двоє молодих бійців і собі спробували зігнути трофейний щит, але це виявилося неможливим. Вони з повагою подивились на Бачу, котрий таку маніпуляцію провів завиграшки.

— Салабони, — пхинькнув на те Бача.

Вони рушили далі…

Ніч «вісімнадцяти»

Заумний встиг сам обшарити більшість придатних для снайперської роботи горищ. Йому було трохи страшно ходити по чужих, закинутих дахах, де багато темних закутків, павутиння і голубів. Щоб не привертати уваги мешканців будинків, доводилося самостійно відчиняти замки дверей, що вели на горища. І йому це вдавалося з легкістю. Адже за спеціальністю він був вчителем-трудовиком у забутому Богом депресивному районному центрі Сумщини, де було багато самотніх учительок, однокласниць, одногрупниць, сусідок… А ще більше — спитих чоловіків, які мало цікавились власне жінками, більше — вмістом пляшок. Частина з них давно поїхала на роботу до Сибіру, чи до Росії — там і зникли. Тому Заумний мав попит у молодичок. Руки у нього росли не з п’ятої точки, і він завжди був готовий комусь щось підремонтувати, відкрити замок, щось прибити, прикрутити… Він був завжди ситим, тверезим, але… «неперспективним», тому й залишався вільним козаком на вільному випасі. Його спосіб життя можна було назвати розгульним, однак — все було по-чесному. Він нікому нічого не обіцяв. А щось відремонтувати — то це без проблем.

І тепер його досвід придався в освоєнні горищ. В’язка ключів, кілька відмичок, надфілі, пасатижі — ось і весь скромний набір зломщика. Та головне, що йому в цій справі подобалось, то це «макар» в оперативній кобурі під рукою, який дозволив узяти Дід. Хтозна-що може статися… І це найбільше затримувало його просування горищами та вивченню сектору обстрілу. Він грався пістолетом, вихоплюючи кожен раз із кобури, заганяв патрон у патронник, витягав магазин, пересмикував затвор, набій вилітав на запилену підлогу, він шукав його у темноті, потім забивав назад у магазин (а восьмий патрон в магазин «макара» забити не просто…). Знову пересмикував затвор, стріляв ухолосту. Вставляв магазин, ставив на запобіжник… І так сотню разів на годину. Грався… Хоча казав собі: «Треба звикати до зброї, щоб руки «працювали автоматично». Іноді просто видобував магазин і клацав курком вхолосту, цілячись у тіні на горищі. Але повернувся він у бутік ще засвітла, з блокнотом, де позамальовував точки, придатні для стрільби, і сектори обстрілу.

Італієць тим часом обійшов Майдан, вишукуючи простіші шляхи, наприклад, згорілу будівлю профспілок. Вона ще трішки курилася і там смерділо згарищем, але місце було цілком придатне для стрільби. Готель «Козацький» був надто засвічений і там стояла сотня Триндюка, з яким на Майдані у більшості сотників були натягнуті стосунки — його підозрювали у крадіжках грошей, продуктів, одягу. З початком бойових дій його сотня різко зменшилася до розміру взводу — «герої» швидко розбіглись по домівках, а залишки «тримали оборону» на вулицях Малопідвальній і Михайлівській[130].

Ще був варіант — Головпоштамт. Там були всі свої. Його провели таємно на горище Поштамту, де він оцінив точки, звідки можна «працювати». Домовився, що ввечері сюди «зайде». Потім оглянув щойно відбиту повстанцями Консерваторію. Тут був непоганий сектор обстрілу. Коли вийшов на вулицю, сів просто на сходи і задумався… Гудів Майдан… Вибухи… Війна… Це повинно скоро закінчитися. Це не може продовжуватись вічно. Усі втомилися. Всі видохлись…

Раптом у натовпі він побачив Діда, котрий ішов у своїх справах із «передка». Він перехопив його і коротко доповів про плани на цей вечір. А також озвучив свої думки:

— Всі втомилися… треба це якось зупинити…

Вони удвох сіли на сходинці.

— Уявляєш, шо буде, коли завтра ментам підійде свіжа допомога? — запитав Італієць у Сергія.

— А вона підійде, — погодився Сергій. — Вже пакуються такі білі й пухнасті беркутовці з Дніпра… І, схоже, повеселять нас «по повній програмі»…

— Тоді я пішов на «роботу»… — сказав це рішуче. — Чим більше приберу їх сьогодні, тим менше поляже наших завтра.

— Удачі тобі, братішка…

Він встав, роззирнувся. Здалося, ніби зараз на Майдані був звичайний день — працюють кухні, туди й назад сновигають повстанці, укріпляють барикаду на Інститутській, підносять шини, «горючку»… Зі сцени співають пісень… А насправді все це коротка передишка перед черговою бійнею. Зависла якась незручна пауза — опозиціонери й далі вели переговори з Яником. Ця пауза давала можливість передихнути та зібратись духом і цим, і тим. Всі розуміли, що переговори так чи інак ні до чого не приведуть. Ніхто не поступиться. Це зайшло надто далеко. На кону — все.

Італійця вже очікувала група прикриття разом з «другим» номером Заумним. Він встав і попрямував до хлопців. Нині у них буде важка ніч. Ніч помсти. Ніч «вісімнадцяти». І його ніхто не мав права засуджувати. Всі, з обох сторін барикад почали нести колективну відповідальність. Умови, які поставили перед Майданом мусора, Майдан прийняв. Далі — хто кого.

Сергій повернувся до бутіка. Сюди ж вже повернулася весела компанія на чолі з Мишком. Він встиг відпочити, зібратися з духом і тепер почувався знову на коні. У штабі йому виділили місце для намету, сказали формувати на основі взводу «А» сотню. Їм випадало цієї ночі вийти на оборону Майдану.

Дід, побачивши Мишка, зрадів. Вони обійнялися. Його взвод за сьогодні встиг розростися до шістдесяти бійців. Через постійне патрулювання і наради у штабі він не встигав займатися справами взводу. Та й місця для всіх тут уже не було.

— Ху, — з полегшенням зітхнув Сергій. — Я вже просто не знаю, що з цим усім робити. Тобі легше?

— Да, блядь, куда там легше… Лежиш перед тєліком і с ума сходиш. Дєвки мене обкололи разною хуйньою, і я — сюди. А тобі тут як, в стінах, не на свіжому воздусі воювать? — окинув поглядом магазинні стелажі.

— Нормально. Тільки тут вже дихати немає чим. А народ на Майдан все прибуває й прибуває. Забирай частину до себе…

— Оп’ять дільож? Тут вже я точно від тебе блєвашами не отдєлаюсь… — заржав Мишко. — Лиш би войска були не проти… А ти… підеш до мене в сотню? Ну, на правах отдєльного взвода? Шоб я міг поскорше сформіровать свойо подраздєлєніє…

— Звичайно піду. Ти ж мене «пригрів», тепер мені нікуди від тебе не дітись.

Мишко був задоволений. Він забрав частину людей у намети, давши можливість Дідові працювати автономно. І в бутіку нарешті запанувала відносна тиша. Ну, коли не прислухатися до хропіння Бачі. Тепер у нього залишилось трішки більше тридцяти бійців. І він «нарізав» їм на цей вечір завдань… А вони залишалися тими ж: патрулювання. Хлопці розійшлися.

Він залишився в бутіку зі старим «активом» та Мишком, який саме надійшов, і розпочали нараду…

— Вони збираються завтра гнати сюди війська,— повідомив Дід. — І ми не можемо сказати, як поведе себе армія.

— А шо ж оце було балачок про шістсот руских дєсантніків, которі должни були воювать протів нас? — раптом поцікавився Мишко.

— Нєсколькіх ми вже відправили к праотцям, — повідомив Бача. — Думаю, шо сьодня, послє работи Італьянца, не одна мать на дальоком Уралє не дождьотся сина домой. Та і хуй на них і на неї тоже.

— А щодо всіх інших, зараз в Києві їх залишилось не більше п’ятдесяти, — повідомив Сергій. — Більшість відправили на Крим… Навіть не хочу думати, для чого це зроблено… Тому Яник планує ввести у Київ війська…

— Нє, — заявив з твердим переконанням Мишко. — Войска не підуть протів народа. Це ж пацанва, призивники в основном…

— А ти не бачив вевешників? — здивувався на його слова Сергій. — Там по-твоєму суцільні добровольці й контрактники?

— Ну, да… Таке діло, — погодився Мишко. — Як поставлять іззаду беркутов з автоматами і припомнять про присягу, а ше пообіщають досрочний отпуск і ранній дємбєль… Народ у нас в страні не стойкий, без моралі, без ідєологій прожив стільки год…

— Тогда реально прольется столько крови… — зітхнув Матроскін.

— Все зависит, как они преподнесут это войскам, — враз вирішив Малюк. — А в войска ведь тоже некоторые пошли служить, чтобы потом можно было устроиться в милицию… И титушки там свои есть — это понятно… Кароче, я, как кадровый военный, заявляю: войскам верить нельзя. Любой генерал может сформировать подразделение боевых пидорасов и повести его на Киев…

— Логічно, — погодився Дід. — А генерали на підсосі у Яника…

— Міністр оборони… чєловєк ФСБ… — продовжив думку Мишко. — В СБУ… там тоже не положитєльні герої фільма «Патріот» с Мелом Гібсоном в главній ролі.

— У нас є кілька стволів, — сказав Сергій. — Всі взяті у тітушні, мусорські.

— Ого! — здивувався Мишко. — Поки я помирав від ізбитка чувств перед тєлєком, ви тут успіли помародьорствувать! І не соромно? — було помітно, що йому теж хотілось мати автомат.

— Словом, — продовжив Сергій. — Як тільки почнеться черговий наступ беркутні… Як тільки буде десь прорвана оборона або надійде інформація, що в Київ стягують війська, підемо ва-банк. Здається, якогось іншого вибору у нас немає. Хто зі мною? Тобто… Хто з нами?

Дід обвів усіх поглядом, але тут і не варто було питати. Всім хотілося йти вперед. Тому він звернувся до Сашка:

— У нас п’ятнадцять калашів, приблизно по сто п’ятдесят патронів на ствол. Шість «макарів» і три «стєчкіна». Одна «есведешка»… Після нинішнього заходу Італійця до неї залишиться, думаю, не більше трьохсот патронів. Пістолетних «маслят» — ціла фігня. Не розженешся.

— Так, може, ще сьодня наработаєм? — загорівся Мишко.

— Тітушня вся розбіглася, поховалась разом зі стволами, що їм видали. На нові трофеї немає чого розраховувати. Тому, Камандір, подивись, що ми можемо з усім цим зробити і як нам краще діяти…

— Я уже давно говорил, что надо захватить мусарку на Владимирской и там укрепиться… — вкотре запропонував Матроскін.

— Цю версію нам теж потрібно буде прорахувати… Якщо доведеться відступати з Майдану… — сказав Сергій.

— Всьо, Сірожа, хватить отступать, — вирішив командирським тоном Мишко. — Ти бачив ліца цих мусорят, которі йшли на нас на Інституцькой? Це ж… Які вони в пизду воїни?! Пару очєрєдєй над головами і — всьо, конєц войні!

— Але все ж зроби, як я прошу… Завжди все потрібно прораховувати… І мати запасні варіанти.

— Правильно, — підтримав Бача, — благодаря тому, шо Сєрий прощитував наш каждий шаг, даже када ми рискували ці два послєніх дні, поетому ми ще в строю. І живі.

Мишко ледь стримався, щоб не пригадати попередні «прорахунки» Сергія і розповів:

— Ми так, сьодня покатались, поки могли, по Києву… Скажу вам такоє, братья по нєсчастью… Чорт зна шо твориться в городі, даже представить собі важко — шо нас чекає за углом… Або попойка по поводу скорого празніка двадцать трєтьєго фєвраля вкупі з тітушками, або очєрєдь за просраченими сардельками в супермаркеті. І то і другоє чрєвато послєдствіями. Як не вб’ють, то обосрешся. Продумувать, продумаєм, але й на ріск іти прийдьотся…

— І ще таке… У штабі про це не повинні нічого знати. У мене вже й так допитувались, куди дів трофеї… А які ще такі трофеї, — знизав плечима Сергій, показав, як спілкувався зі штабом. — Не було у нас ніяких трофеїв… Щити, дубинки і куриво… А ми таке добро ніколи нікому не віддамо!

— За куриво я вобщє убить могу, — погодився з ним Бача.

Знову почався штурм… І знову запалали шини, вогонь стояв — до неба. Нині кияни привезли чималенько шин. І бензину. Тому коктейлі не переставали летіти в мусорню. Це дуже добре було видно у віконце горища, з якого Заумний спостерігав за подіями на лінії зіткнення. А в ментів батарейки, схоже, сіли. Мало того, що батарейки, вони стали менше кидати гранат, мабуть, закінчувався боєзапас. Зате в майданівців полетіли вибухові пакети з примотаними скотчем саморізами… тим же відповідали інсургенти… З обох сторін було безліч поранених.

Заумний нудився. Вони вже тричі змінили позиції, щоб їх не вирахували ворожі спостерігачі. «Бійниці» для стрільби на горищах були надто маленькими, щоб він теж міг примоститись поруч з Італійцем. Тому від неробства або спостерігав за подіями на Майдані або грався пістолетами — італієць віддав йому свій, щоб не заважав. А сам робив не більше п’яти пострілів з однієї точки, після кожного пострілу ретельно вдивлявся у бінокль, чи був результат. Стріляв він здебільшого по офіцерах і людях схожих на тітушок, котрі перебували поруч з ментами.

…Вони знову поміняли точку. Італієць у бінокль помітив, що менти підігнали кілька сотень тітушок на Інститутську до готелю «Україна». Вранці якась частина цієї гопоти спробувала дати драла з Маріїнського парку, коли пройшла чутка, що Майдан пішов у наступ. Тепер їх нарешті вирішили використати за призначенням. Тітушки були екіпіровані: щити, кийки і шоломи. За ними приїхала невеличка вантажівка, що комфортно доставила їм коктейлі Молотова.

Складно сказати, чому менти вирішили, що майданівці порозбігаються, коли з’явиться гоп-компанія, яка вчора добивала беззбройних людей.

— Я не промажу… — сказав стиха Італієць так, що це почув Заумний.

І почав лупити, не цілячись, по тітушні. Просто у натовп. До цього завзяті лави тітушок несподівано похитнулися, затупотіли на місці й раптом, дружно відштовхуючи одне одного, кинулись урозтіч… Італієць перезарядив обойму, але тітушки розбіглися. Відстань була надто велика як для СВД, щоб влучити ще в когось. Він глянув у бінокль на свою «роботу». Мусора відтягали кілька тіл у сторону, кілька поранених відповзали з місця, де щойно стояла їхня колона. Але було надто темно (не горіли ліхтарі), щоб розібрати, що там відбулося насправді. Тітушок ніхто не рахував. Ні під час боїв на Майдані, ні після. Вони прийшли з нізвідки й пішли в нікуди. Мусорам і риготні, котрі й привели їх у Київ, було на них наплювати.

Комендант Антимайдану Нарцис Зінченко біг з того страшного місця у перших рядах. Коли біля нього впали, мов підкошені, кілька вірних «соратників», він зрозумів, що його неперевершену красу, якою він обдаровував цей недосконалий світ, можуть так само розмазати по бруківці. А цього йому зовсім не хотілося… Тому він дризнув першим і біг так швидко, як не бігав ніколи. На ходу скинув важкий бронежилет, що вранці «соратники» зняли з якогось майданівця, шолом — він насувався на очі, викинув з-за пояса телескопічний кийок, шокер. А наостанок, озирнувшись, чи ніхто не дивиться, жбурнув у купу сміття автомат, виданий йому ще вчора вранці якимось незнайомим ментом… Слідом — автоматні магазини.

І побіг далі, не зупинявся. Спочатку в штанах було тепло та мокро, а тепер — холодно і незручно… Грубі кальсони між ногами скручувались у товсті рубці і починали натирати. В місцях, де натерло шкіру, почало пекти. І через це було ще прикріше та навіть соромно. А в принципі, й не соромно — головне, що сам живий.

Він біг і більше не хотів повертатися у цей довбаний антимайдан, на який він зробив ставку і тепер про це шкодував. Зрозуміло, що на партії регіонів і на його кар’єрі в цій партії можна поставити крапку. Але… він вже й так непогано заробив. Час було щось вирішувати зі своїм життям і починати його по-новому. Не в цій країні…

Італієць збирав свій нехитрий скарб — гвинтівку у чохол, набої і магазини — у наплічник, бінокль — туди ж. Присвітив ліхтариком і почав шукати на долівці гільзи: одна, друга… п’ята… восьма. Та враз з розгону відчинилися двері — на горище увірвалось яскраве світло з коридору, а з ним — троє здорованів з пістолетами у руках. Вони хвильку звикали до темряви, а потім один крикнув:

— Они здесь!

Заумний рефлексивно, наче робив це все життя, пересмикнув рукояткою одного пістолета затвор іншого, потім — навпаки і, виставивши руки зі зброєю вперед, як це бачив у кіно, заверещав:

— Хто такі?! Зброю на підлогу! Мордами в землю!

Та у відповідь окрик:

— Огонь! Это майдауны!

І відкрили вогонь, не цілячись, на голос.

Заумний навіть не встиг злякатися, натиснув на курки, б’ючи по силуетах. І рушив уперед. Це було як в комп’ютерній грі, як у Counter-Strike, тільки гірше, бо тут була якась не якісна анімація і павутиння лізло в очі. А ось противники — так само смикались і гепались на землю. Все. 16 патронів у мінусі. Але тут пістолети не перезаряджались одним кліком «мишки». Довелося це пригадати, витягти порожні магазини, вставити інші, спустити з таким приємним звуком скобу — затвори загнали набої в патронники. А він, наводячи дула на супротивників, котрі повалилися на купу, підійшов до них і розглянув на світло. За ним підскочив Італієць і дещо перелякано запитав:

— Де ти цьому навчився?! — і тут же став обшукувати цих типів…

Знову трофейні пістолети із запасом набоїв і знову посвідчення СБУ…

— Не повіриш, — відказав Заумний, до якого стало приходити усвідомлення того, що відбулося, — стріляв уперше… Ну, раніше в грайки грав…

— Ну, ти й геймер, — здивувався Італієць і скомандував: — Погнали! — і вони кинулися донизу.

— Чому не попередила охорона внизу? — допитувався він, перескакуючи через одну сходинки.

— Не уявляю, — біг, наче в прострації Заумний.

У нього перед очима крутилася ця перестрілка і він ніяк не міг зрозуміти: це все відбулося насправді, чи в його уяві. Якщо в уяві, то чому вони так біжать, від чого тікають? Якщо ні… Що якщо ні? Якщо ні, то має бути страшно… Мама!!!

На вулиці виявилось, що охорона була на місці, але в під’їзд ніхто не заходив. Звідки вони взялися, зараз про це не варто було думати. Могли бути в якійсь квартирі, почути постріли і на них прийти… Зайти через дах… Що завгодно.

— Скільки? — запитав охоронець, якому надокучило без діла стовбичити на вулиці.

— Мало, — відказав захекано Італієць. — Я коли чесно, то не знаю… Пішли, пацани, треба йти далі… Ніч довга…

Вони перейшли на нову точку.

Бій на Майдані тривав… Мусора продовжували тиснути. Складалося враження, що до них таки надійшло підкріплення. У повстанців було дуже багато втрат. Багато поранених, контужених, убитих. Як потім дізнався Дід, інші патрульні групи виловили ще дві снайперських пари. Вони зникли безслідно. Як не було.

Штаб попросив вивести бійців його взводу на лінію зіткнення. І вони пішли…

Італієць із Заумним повернулися до бутіку, коли засіріло. Вони замертво попадали на лежанки і поснули. Вони не стріляли вже з другої половини ночі — на першій лінії штурмових загонів були здебільшого вевешники. Беркутня, схоже, теж переодягнулася у темно-синю форму і перестала виділятися на їхньому тлі. Тітушки там не з’являлися. Але до ранку всі настільки потомилися, що одні не могли вже утримувати свої позиції, а інші — наступати…

Та близько 9 години ранку на Майдан прибуло підкріплення зі Львова, Тернополя і Франківська… Паралельно зі штабу надійшла інформація, що до Києва підтягнулися свіжі підрозділи беркутні. Це могло продовжуватися безконечно.

Мишко забіг у бутік, немов сполоханий динозавр. За ним гучно гримнули двері. Італієць прокинувся і відкрив одне око. Видно, Камандір був налаштований рішуче, але переступити через себе йому все ще було важко. У ньому боролись якісь протиріччя.

— Чи то чаю випити, чи то піти кинути пару коктейлів? — сказав сам до себе, а коли побачив, що Італієць не спить, запитав: — Де грабля[131]? Дай граблю…

Той спроквола кивнув, мовляв, за дверима. Мишко зазирнув туди і витягнув сумку зі зброєю.

— Ти як, норму зробив? — запитав у своїй панібратській манері.

— Із Заумним на пару, — сказав. — З нього вийшов класний воїн. Безстрашний.

— А був вічним днювальним… конем педальним… Вот шо революція животворяща з людей дєлає! — зітхнув Мишко, розчохлив зброю, оглянув магазини, кинув собі в кишеню бушлата кілька пачок набоїв.

Глянув на хлопців, що покотом спали у кімнаті. Подивився на годинник. Їм ще залишалося для сну десять хвилин. І без того сон короткий — дві години… Подумав і сказав Італійцю:

— Будить бойца на десять мінут раньше — гріх… А за десять минут мусора можуть такого там нахуєвертити, шо нада іти… Ну, я попиздував… На довічне вже собі нацарював… Іду зарабативать на «вишак». А ці, єслі удержаться у власті, точно смертну казнь вернуть… Та і еті могуть… Куда бідному єврєю податься?..

Постояв, подумав. Зняв бушлат, накинув на плечі «сучку», одягнув бушлат, у внутрішні кишені поклав кілька магазинів і ще раз сказав Італійцеві, котрий прокинувся і сів на лежанці:

— От тепер я точно попиздував…

— Ти куди?

— Я ж казав: на вишак зарабативать. Еслі шо, дзвоніть. Я на тіліфоні.

І вийшов з бутіка.

А потім був ранок розстрілу…

Ось його хронологія:

Невідомий стрілець став шмаляти з Консерваторії по беркутні й ті побігли з лінії зіткнення… За ними кинулись урозтіч вевешники. Частина почала здаватися у полон.

А далі події стали зовсім непередбачуваними…

Інсургенти пішли у наступ під водомети і стрілянину мусорів… Зі сцени їх намагалися втримати і просили не виходити за периметр барикад. Але Нищука вже ніхто не слухав. Азарт бою повів усіх уперед. Єдине, що він міг порадити хлопцям, щоб ті прикривалися щитами…

По них стали лупити з автоматів люди у чорному із жовтими помітками на рукавах… Звідкись по лавах повстанців, що наступали, запрацювали снайпери…

З часом з’явилися десятки версій, зокрема, почали розповідати, що таким чином менти прикривали своїх, щоб ті отримали змогу завантажитись у автобуси і втекти. А згодом — що повстанців стали вбивати свої ж снайпери. Щоб зупинити переможний наступ? Дурниця. Їх вбивали мусора, а може, й залишки «псковських десантників»… Ні, насправді вони хотіли зупинити наступ, вважаючи, що повстанці, яких і перед тим косили десятками, якщо по них почати стріляти, кинуться відступати.

Але цього не сталося — вони йшли майже голіруч у наступ, під кулі. Сам вид божевільних, обсмалених у повстанських багаттях, зі збитими у кров руками, задимлених, контужених, зранених, у подертому одязі героїв лякав мусорську сволоту. Тому спочатку вони почали потихеньку «давати задню», «прикриваючи своїх» автоматними чергами. А тисячі мусорів поспішно покидали Інститутську, розсаджуючись у комфортабельні автобуси. Майже без паніки.

Невже цим можна виправдати усі ті вбивства, які здійснили ці люди?! Тільки для того, щоб такі невинні мусорята, вкупі з ангелочками-тітушками, могли спокійно поїхати по домівках і лягти відпочивати від «трудів праведних»?!

А коли у мусорів теж стали стріляти по-справжньому, коли у них над головами зі сторони Консерваторії просвистіла автоматна черга, вони дали драла… Мусора з автоматами проти беззбройних повстанців були майже героями. А проти зброї — виявились просто сцикунами.

Одна з груп, у півсотні вояків, що до цього таємно базувалась у Кабміні, не мала свого автобуса. Вони забігли у Верховну Раду і кілька хвилин чогось чекали. Їхній командир вів з кимось переговори по мобільному телефону. В його голосі було чути інтонації вологодського акценту і погрози… Потім над’їхав автобус, вони поспіхом завантажились у нього і поїхали геть. Весь цей час кілька снайперів стримували перехресним вогнем наступ майданівців, які вже підійшли до напіврозібраної першої барикади біля виходу з метро Хрещатик.

Ці події взагалі викреслили з історії того ранку. Так, наче цього й не було.

Лєгітімний

Віктор Федорович сьогодні приймав своїх соратників на дачі у власному пафосному кабінеті. Азаров, сполоханий і трохи підшофе, ввірвався до кімнати одразу після того, як звідти вийшов спітнілий і переляканий генпрокурор Пшонка. Зіткнувшись у дверях, вони навіть не привіталися. За останній місяць Янукович капітально здав, постарів, під очима з’явилися темні мішки, лице спухло від недосипання, пияцтва та переживань, шкіра посіріла. Влада втікала з його рук, система, збудована за останній рік, розвалювалася, переставала працювати. У доважок, на нього тиснули з усіх сторін зі своїми інтересами — політики, «апазіція», «сім’я», Путін, Меркель, «Абама» і так далі. Ця увага для нього була зайвою, він не любив шуму, а тут, із цим Майданом… Утім, що здивувало Азарова, Янукович зараз був напрочуд спокійним і зосередженим, вчорашній істеричний настрій, коли він бігав по кабінету і верещав, що всіх порве, минув. Він опанував себе.

І зараз глянувши з-під окулярів на Яновича, запитав у своїй розв’язній панібратській манері:

— Шо с тобой, Коля? Куда спешишь?

— Так там это, Виктор Федорович, — розгублено спромігся на репліку прем’єр, — стревяви…

— Коля, блядь, я эту фразу помню еще с фильма «Белоє солнце пустині». Ну, постреляли. И шо?

— Так это ж победа майдана! Все! — намагався бути стриманим екс-прем’єр, хоча йому це вдавалось погано. — Скоро за нас возьмутся! А как Ювьку выпустят, вы сами понимаете, шо с нами будет!

Янукович важко зітхнув і подивився у порожні риб’ячі очі візитера. Він не любив Азарова, але весь цей час був змушений його терпіти, вважаючи професіоналом високого рівня на посаді прем’єра, і цінуючи як людину, що приносила непогані бабки для «сім’ї». Та після відставки Азаров займався розбудовою партії і його діяльний характер не вдовольнявся цим. Тому останніх два тижні він був трішки не в адекваті, бухав, заливаючи алкоголем горе відставки, і через це зробився по-особливому недорікуватим, а звук «л», котрий він раніше вимовляв, як «уи», тепер у нього став звучати твердим «в». Це Януковичу чомусь дуже не подобалось і навіть відштовхувало від колишнього прем’єра. На його думку (тут він цілком приймав сторону Майдана), Азаров почав нагадувати йому неповноцінного дурника. Точніше — дебіла.

— Янич, усім давно насрать на Юльку, — вирішив зверхньо пояснити «дурнику» своє бачення політичної ситуації в країні. — Вона нє у дєл. Дєвочка свойо падеде на большой політічєской арєнє ісполніла неудачно. Тепер її — в утіль. Забудь про неї. Настав час больших бздунов. І еті бздуни вже запросили переговори зі мною. Расклад такий: я до актября, до виборов, астаюсь при власті. А за цей час ми все повернемо у зад.

— Но мивиция вся разбежалась, нас уже никто не охраняет…

— Коля, нас охороняет закон. У тебе вообще, вон, охорона, как у меня. И мы с тобой договаривались про то, шо ты займешься партией, так сказать, партийною розбудовою. После всей хуйни с этим майданом, сам понимаешь, нам надо как-то выбираться из говна, устраивать показовые порки: Ефремова, Царева, Колисниченка, Аньки Герман, да кого захочешь… Нам нужна обновленная партия…

— Собственно, в Харькове… там собирается съезд… Хочу на нем выступить.

— Вот, правильно… Как раз будет что этим пиздюкам из оппозиции протыставыть. Они ж понимают, съезд в таком регионе может принять разные решения… Например про федеризали… зацыю, блядь, ну, ты понял.

— Это чревато… Они завоют об раскове страны…

— Хуйня все, — відмахнувся, — Ця блядська апазіція ні на шо не спасобна, шоб ти панімав. Они побрыюкатся, повысят тарифы, доллар прыгнет до десяти гривен… Какой народ это вынесет? Потом они пересрутся между собой, как обычно… А нам того и надо. И тут мы — на белом коне… Все… И за полгода наведем порядок.

— То есть, нас сейчас окончатевьно ждет смена правитевьства, смена Кабмина, прокурора, сивовиков… — зрозумів Азаров, пригадавши, у якому стані вилетів з кабінету Пшонка. — Моих вюдей тоже из Кабмина убирают?

— Но ты учти, Коля, у нас большинство в Раде, и мы такую спикериаду им устроим с премьериадой, шо этот вонючий Майдан им самим яйца открутит, єслі до того часу сам останется з яйцями… — спробував підбадьорити Азарова і віджартуватися. — А зачем импотьонтам яйца, кстате? Ха-ха-ха. Коля, это временное отступление, шоб ты, блядь, понимал. А если учесть, что ты уже не премьер… Об ком тебе переживать?

Азаров хвильку помовчав, сумно покивуючи головою. Він став схожий на ображену дитину, в котрої забирають улюблену цяцьку. Зрозуміло, що за схемою «порки», його і частину команди теж зроблять цапами-відбувайлами, порушать кримінальні справи, а може, й запакують у санаторії нуль зірок — все включено: баланда, чифірь, «Прима» без фільтра. Хоча Янукович ніколи не здавав своїх… обставини змінюються… І люди змінюються…

— Насчет бовьшинства… — знехотя протягнув Янович, — это вы зря, Виктор Федорович. Эти пидары, как крысы, уже успешно бегут с нашего корабвя… Товько у нас быв договор… Я возвращаюсь…

«Возвращение мумии», — реготнув про себе Яник, а вголос сказав:

— Да пошли они нахуй! Как бегут, так и прибегут. У нас есть чем держать их, Яныч не переживай… И с оппозицией договоримся. Никому не нужны эти ебучие потрясения. Это ж богатые люди, с деньгами, а деньги, как известно, любят покой и стабильность. Им самим этот Майдан — как хуй стоячий поперек горла. Да мы сами Юльку выпустим! Представляешь, шо она там им устроит, какие финтиля, эта траяновская кобыла[132]?! Га-га-га! Не бзди, Яныч, прорвемся…

Янукович, не встаючи з крісла, дістав із буфета пляшку коньяку зі своїм портретом, дві склянки. Глухо пукнув корок, у склянки весело полилась густо-коричнева рідина. По кабінету розлився тонкий аромат дорогого напою.

— Давай лучше выпьем, Яныч, как русские люди, — запропонував президент. — А что, блядь, может успокоить боль русского человека? Только хорошее бухло с хорошим другом.

Вони смачно смикнули по півсклянки коньяку і не скривились.

— Знаешь, — продовжив Янукович, налаштувавшись на філософський лад, — смотрел седня по ящику, шо творилось на Майдане… Пацанов жалко, которые вот из-за этих пидоров погибали. А мусоров, какие должны были нас защищать, — вообще не жалко. Шо это за вояки, блядь, шо не смогли разогнать пару сотен гуцулов? Не, ну, западэнцев мне тоже не жалко, как бы… э-э-э… Этих яйцеметателей, блядь…

Азаров, думаючи про своє, враз перебив Яника:

— А что по этому поводу говорит, бвядь, Путин?

У Януковича по-злодійському забігали очиці, він налив у чарки ще коньяку і враз просичав крізь зуби:

— Ты, блядь, тупой, Коля? Я ж тебе намекаю всеми фибрами души: собирай манатки, загружай самолет нажитым добром и уматывай отсюдова к ебени-хрени! Хватит грабить нэньку-Украину. Я легитимный президент, меня они не тронут, а для остальных… Все, Коля, финита ля трагедия.

Коля рішуче потягнув коньяку, впірив у Яника колючі зіниці своїх несподівано скаламучених очей і повторив:

— Так все же… что, бвядь, по этому поводу говорит Ввадимир Ввадимирович?

Яник відкинувся на спинку крісла і з несподіваним спокоєм удава заявив:

— А це, Микола Янович, державна таємниця і тобі луччє у цю хуйню не лізти… У вас є цілий день, щоб спакуватися к хуям і покинути країну. Це моя дружня порада. І бажано, щоб ви обрали курс на Білокам’яну… — помовчав і додав: — А там, блядь, тебе все, что надо расскажут. Если, блядь, не сам Володя, то Димка. А если не Димка, то какая-нибудь блядь из ФСБ, — точно… Как минимум, в звании полковника. На оркестр и красную дорожку не рассчитывай… А будешь выеживаться, пизда тебе, Коля. Пизда с медным тазиком.

— Я поняв, бвядь, — клюнув носом Азаров. — Можно идти?

— Да, Коля, иди, — сказав Яник і допив коньяк. — Пусть тебе повезет…

Коли той вийшов, Янукович пробурмотів собі під носа:

— И мне тоже, блядь…

Коли за Азаровим зачинилися двері, Янукович люто змів зі столу склянки, так що вони злетіли на підлогу і потрощилися на друзки. Він нервово встав, зробив кілька кроків по кабінету і сказав у нікуди, словами кіношного персонажа: «Уся опэрация займёт не более пятнадцати минут… а я пока… соберу… барахлишко!.. На всякий случай»[133]…

А до Києва продовжували їхати автобуси з тітушками, котрих там ніхто не чекав, морпєхи з Криму, десантура з Дніпра… Беркутня, хоч і відступила, залишалася у Києві, на своїй базі. Тітушня, покинута усіма, голодна, твереза і розгублена розбрелася по Києву у пошуках їжі і, відповідно, пригод на свою дупу. Вони вже нікого не цікавили.

Віктор Федорович відчинив двері шафи з піджаками, помилувався великими багажними валізами, що стояли внизу. Їх було більше десяти. Витягнув одну, поклав на бік, відчинив — весело клацнули замки — і перед ним постала картина: пачки доларів уперемішку з кілограмовими зливками золота у банківських упаковках. Зверху скотчем була прикріплена записка з описом вмісту валізи. Він захоплено видихнув: «ху-у-у-у». Так, ніби зняв з плечей тягар останніх днів. Добув другу валізу і теж відчинив — і знову все на місці, і забите до країв. Це поліпшувало настрій, відвертало від чорних думок. Він переглянув кожну валізу, перечитав усі писульки зі списком валюти і золота, що були в них. Звірив зі старими записами у блокноті, задоволено кивнув і почав назад їх спаковувати, аж зіпрів, втомився.

«Тяжела ти шапка Махаона[134]», — покивав, немов співчуваючи самому собі, своїм трудам титанічним. Набрав номер телефону і запитав:

— Как идет эвакуация?.. Не, у меня тут парочка чемоданов с документами, спогадамы… Собирал, чтобы мемуары писать… Да вот… мемуары… Жизнь я прожил интересную… Есть о чем рассказать нащадкам… Не бросать же… Я их с собой возьму. Дорого как память. Деньги — мусор, а память — все.

Закінчив розмову, задоволено глянув на валізи і пробурмотів під носа:

— Не только же Шпонке писать мемуары. Я тоже можу. Еще какие!

Золоті пельмені, або Цена вопроса

Азаров, сів у свою машину роздратованим, гаркнув до водія: «Обедать!», і одразу подзвонив по мобільному. Але абонент трубку не брав. Це тільки посилило його роздратування. Ще вчора кожен, кого він набирав, хапав мобілку зі швидкістю світла і «з того боку» завжди чулося благоговійне: «Слухаю вас, Микола Янович»…

— Собака, — просичав, вишкіривши зубні імпланти, Азаров. — Все они собаки и твари продажные, нахуй бвядь. А тварям — кнут, а не сопви в мармеладе! А то развев этот припиздженный Янукович, бвядь, повитику. Весь этот народ под кнут, к ногтю! — впав у хмільний транс. — И пахать на нем, чтобы продыху не знали! Собаки, бвядь! Суки, бвядь!

— Извините, не расслышал, — повернувся до нього водій.

— Мовчать! — рявкнув на нього Азаров. — Не твое дело, бвядь!

— Прошу прощенья, — запнувся водій і перелякано вчепився в кермо.

Азаров, й далі щось сердито белькочучи собі під носа, втупився у вікно. Але задзвонив телефон. Він поспіхом увімкнув зв’язок: «Азаров слушает… Да, встречаемся на старом месте. Да, там где нет быдла и всех этих майданутых уродов»…

Через півгодини він сидів у закритому для простих смертних vip-залі ресторану «Печерська світлиця». Ще вчора запопадливий адміністратор і двоє раболіпних офіціантів, нині поглядали на прем’єра скоса. Та Азаров, котрий завжди дивився на людей, як на сміття, цього не помітив. Зосередившись на своїх думках, він не звернув уваги і на те, як один з офіціантів не подав меню в руки, а поклав перед ним, порушивши ресторанний уклад. Та це помітив охоронець, котрий сидів за столом у кутку, щоб проглядалась уся зала. Він підкликав цього офіціанта до себе, а коли той нахилився, схопив його мертвою хваткою за горло і просичав на вухо:

— Тебя че, урод, посетил дух Майдана? Кличко укусил?

Той заперечливо закрутив головою, перелякано вирячивши очі, та охоронець його не відпустив.

— Еще раз, халдей, увижу, как пренебрегаешь Яновичем, лично застрелю. Понял? А революция все спишет. Время такое… И не надейся, что ВЫ победите. Казино всегда в выигрыше…

Той зі згодою закивав, відчуваючи, як наливається кров’ю черепна коробка, туманіє в очах і нападає паніка від бажання вдихнути повітря.

— Пшел вон! — охоронець з огидою відштовхнув офіціанта від себе і демонстративно витер руки об серветку.

Той, хрипучи і важко хапаючи ротом повітря, вибіг у підсобне приміщення. Адміністратор турботливо подав йому склянку води і поспіхом кудись зателефонував.

Тим часом Азаров, не підводячи очей, переглядав стрічку новин на своєму андроїді й по пам’яті робив замовлення іншому офіціанту:

— Певьмени с бараниной, уха со стервядью, и раковыми шейками… И водки… «Кремвевской особой»… Графинчик. Я жду человечка…

І чоловічок не забарився прийти. Це був Блідий-старший. Він круглопико посміхався так, наче життя останнім часом приносило йому суцільні приємні сюрпризи.

— Опаздываете, — зробив зауваження Азаров.

— Так революція на дворі, революція, Микола Янович, — продовжував скалити зуби Блідий і сів без запрошення до столу.

Охоронець Азарова запитально глянув на шефа, той стиха покивав головою, мовляв, все нормально. Офіціант саме приніс супницю з рибною юшкою, інший поставив на стіл тарілку з грудочкою домашнього масла, бессарабський саламур, свіжий білий хліб, креманку з гострою мадярською пастою і ще кілька креманок з різною зеленню. Адміністратор поспішив виставити карафку з горілкою і охолоджені келишки на тоненьких ніжках. Карафка на очах вкривалася памороззю. У чарки полилася загусла холодна горілка. Чоловіки зголодніло намазували на ламані шматки білого хліба масло, офіціант розлив у тарілки юшку, підкладаючи великі шматки стерляді і раків. Азаров з Блідим без зайвих балачок смачно влили у себе холодну горілку. Відставили чарки, стукнувши денцями об стіл.

— Угощайся, Васивий Миронович, — запросив Азаров. — А то, бвядь, может не скоро нам повезет нормавьно пожрать, по-чевовечески.

Блідий зі згодою кивнув, азартно надкусив шматок хліба, так, що розмазав масло по верхній губі, і взявся до юшки. Азаров манірно заправив за комір сорочки серветку, іншою протер ложку. З-під лоба глянув на Блідого, що огидно сьорбав гарячу страву, й сам узявся наминати…

Коли тарілки майже спорожніли, Азаров відкинувся на спинку крісла і глянув на розчервонілого від гарячої страви Блідого.

— Быв я, бвядь, седня у презика… — повідомив прем’єр своїм рипучим голоском. — Ну, все, как ты и предупреждав, нахуй бвядь. Кабмин и спикера — в отставку. Он сам, бвядь, остается до осени… Меня свиви.

— А що каже Путін? — поцікавився Блідий.

— Кажэ, бвядь, что ничего нэ кажэ. Презик посоветовав мне мотать в Россию, под крыво ФСБ. Мов, там мне все и расскажут…

— А що ваші російські друзі, колеги? Що вони кажуть?

— Зовут в гости, нахуй бвядь. А мне вот эта их Россия — во где, — провів ребром долоні по горлу. — Им товько павец в рот повожи, так руку по шею откусят. Я совершенно отчетвиво понимаю, что есви там окажусь, мои деньги им будут стоять поперек горва. Не смотря на всю нашу вюбовь и дружбу, я двя них чевовек чужой… И мне всячески будут помогать избаввяться от моих же денег… Повод, бвядь, эти кацапы всегда найдут…

— Так що, може, в Австрію? — поцікавився Блідий.

Азаров важко зітхнув і кивком покликав офіціанта. Той із розумінням налив у чарки горілку.

— Да ну нахуй, Васивий Мироныч… гарантии, гарантии, бвядь. Янукович мне их не даст. А вот ты со своими дружками по майдану можешь мне их дать.

— Які саме? — вдав, що не зрозумів Блідий.

— Да шо ты из себя цевочку строишь, что непонятно? Гарантии, бвядь, что ни мое имущество, ни мои счета за границей никто не тронет. Что их не коснутся никакие санкции… Этот ваш Сеня Кровик уже заговорив про санкции против «семьи» Януковича и меня вично, как будто я в нее вхожу. А как я вспомню, как Сеня не так давно мне зад визав, бвядь, своим шершавым языком… Гнида жидовская… Ты ж знаешь, я сам по себе…

— Ну, гарантії ми дамо, ми це не раз обговорювали між собою… Нам не потрібно, щоб в Україні валився бізнес і покотилися голови… Головне, щоб усі ви тихо-мирно пішли, а за вами тихо-мирно розійшовся Майдан…

— Это уже не мои пробвемы. Но, чтобы ты понимав, у нас с тобой есть много общих пробвем и мои капитавы в твоем бизнесе. И наши вюди на квючевых довжностях. Объясни своим, что я кровно заинтересован в том, чтобы на Украине быв мир, покой и не быво потрясений. Им вучше обо мне забыть. А я спокойно уйду, нахуй бвядь.

Блідий, роздумуючи, мовчки длубався ложкою у тарілці.

— Или я, бвядь, в чем-то не прав? — не зрозумів його мовчанку прем’єр.

— Я людина невисокого польоту, — враз узяв чарку і відкинувся на спинку крісла Блідий. — Я тут тільки тому, що ніхто з політиків не може зараз із вами зустрічатися, щоб не скомпрометувати себе, ну, і тому, що всі знають про наше бізнес-партнерство… А воно має конкретні цифри — сорок відсотків ринку України… На цей момент.

Азаров випив чарку горілки і роздратовано закусив хлібом з маслом.

— Я начинаю догадываться, к чему ты квонишь… Только уточни, что из этих сорока процентов только двадцать пять, бвядь, — мои… Как и в бизнесе многих ебучих «хероев» сцены Майдана. Я так понимаю, они выдвинуви мне какие-то особые усвовия?

— Ну, так…

— И какова цена вопроса?

— У нас були великі витрати… — зізнався Блідий.

— Так вы же всему миру рассказали, бвядь, что весь ваш майдан держится на добрововьных пожертвованиях граждан, — іронічно посміхнувся Азаров, хоча ця посмішка більш нагадувала оскал. — Или я, нахуй бвядь, опять что-то где-то не понимаю?

— Все це белетристика, — враз рішуче заявив Блідий. — Мені доручили передати вам такі умови: двісті мільйонів доларів готівкою, і ми не маємо до вас претензій… — він несподівано широко посміхнувся. — І щоб ви розуміли, до наших ділових стосунків це немає жодного відношення. Я залишаюся тут, щоб відстоювати ваші… наші спільні бізнес-інтереси.

Азаров сприйняв цю новину спокійно, принаймні зовні. Він тільки на якусь хвильку вколов Блідого поглядом колючих зіниць, налив собі горілки, що досить швидко чомусь нагрілась і випив. Саме принесли пельмені з різними видами соусів, оцтів, розтоплене масло, натертий пармезан і на окремій сковорідці — гарячі шкварки. Офіціант поміняв тарілку і поклав йому пельменів. Азаров густо полив пельмені топленим маслом і оцтом, присипав чорним перцем. Він робив усе це якось відсторонено, автоматично.

Блідий зацікавлено спостерігав за його рухами, за тим як він нанизує на виделку один за одним пельмені й майже не прожовуючи, ковтає їх гарячими. Зараз багато чого стояло на кону не тільки у Азарова, а й у нього. Йому доручили цю делікатну місію, і він не мав права її провалити, тому вирішив добити прем’єра:

— Між нами кажучи, Микола Янович, сподіватись на те, що Янукович щось зможе вирішувати в Україні і прикривати чиїйсь зад, найближчим часом не варто. Він — зіграна карта. Я переконаний, що він давно нагострив лижі і чекає тільки слушної нагоди, щоб дати драла. Навряд чи Майдан допустить, щоб Яник залишався до осені на «троні»… Та й Путін не потерпить влади Майдану у Києві. Буде війна…

— Я тебе сразу сказал, нахуй бвядь, что на Януковича мне наплевать, хотя им можно было еще какое-то время манипувировать. А что касается войны, то я маво в это верю,— він заводився і переходив на високі інтонації. — Путин просто оттяпает у вас пов-Украины и Крым, бвядь. А вы останетесь сидеть в своем говне, бвядь, и мечтать о Европе. И мои деньги вам не помогут!

Блідий спробував пельмень, але смак його зовсім не вразив, не зважаючи на ціну — 176 доларів за порцію. Настромив на виделку наступний пельмень, покрутив на виделці, роздивляючись з усіх сторін, наче намагався знайти у ньому крупинки золота, випив чарку, запобігливо налиту офіціантом, закусив і вирішив закінчити розмову:

— Отже, згода?

— Седня ночью деньги тебе привезут, прямо на склад, нахуй бвядь, — сердито сказав Азаров, усім видом показавши, що аудієнцію закінчено.

Блідий встав з-за столу і сказав на прощання:

— Ви прийняли розумне рішення. А я вас не підведу. Шум буде, хвилю Сєня з Пастором поженуть, але ми її загасимо… Удачі вам, Микола Янович…

— И тебе не хворать…

Коли Блідий вийшов із ресторану, Азаров роздратовано витер серветкою масні губи, зім’яв її і жбурнув на стіл. Охоронець, поспіхом проковтнув каву і звівся з-за столу. Адміністратор поспішив покласти перед прем’єром рахунок. У того від несподіванки вирячились очі.

— Что это? — чи то не зрозумів, чи то обурився Микола Янович.

— Счет… Восемьсот сорок долларов…

Охоронець рвучко підскочив до адміністратора і на манер бандюків 90-х, жуючи слова, заявив:

— А ты ниче не попутал, сынок? Разве кто-то когда-то здесь платил?

Але у просвітах дверей з’явилась охорона хазяїна ресторану, і вона була налаштована рішуче.

— Приказ хозяина, — пояснив адміністратор. — И еще… пару сотен компенсации для нашего официанта за наезд. Парень до сих пор сглотнуть не может…

Азаров, оцінивши ситуацію, зблід і кинув до охоронця стривожено:

— Запвати и уходим.

Той спантеличено метнув погляд в один бік, в інший, наче шукаючи кращу розв’язку ситуації, що склалася, але не знайшов її, як і не знайшов слів, які мав сказати. Тому поспіхом дістав портмоне, відрахував одинадцять сотенних купюр і, не чекаючи здачі, разом з Азаровим прожогом вискочив з ресторану.

В машині Азаров кинув:

— Пусть готовят вертовет и предупредят Добкина. Я — в Харьков, пусть встречает. Раз уж этот довбоеб ничего не может сдевать с майданом, будем подымать Украину нахуй бвядь.