Легенди нескореної зими

Операція «Весна»

З вечора, коли Кличко пішов з переговорів[33], Віктор Федорович щиросердно знизав плечима і сказав Клюєву:

— Боксер он, конечно, хороший, вот только зачем ему лезть туда, куда влезли мы? То есть я. В смысле, в политику. Тут на сопернике не повиснешь сосиской, и не поклинчуешь. У нас негров нету, одни пиздоболы. Вот такой у нас развился и паширывся вид политического спорта.

— Тем не менее, он оказался вполне адекватным человеком. По сравнению со всей оппозицией… — зауважив Клюєв.

— Адекватные люди здесь только мы с тобой, Андрюша, — сказав на те Янукович, — потому, что мы не хотим всякой нереальной хуйни, она у нас уже в руках. И эту всю хуйню отдавать сумасшедшим дебилам с майдана нету никакого сэнса. Тобто смысла. Я имею ввиду власть. И деньги.

— Но все-таки завтра следовало бы провести встречу с этими дебилами… Тягнибыком, Кроликом и Пастором… Если польется кровь… Нас обвинят во всех грехах.

— Да хуй на них. Пусть Европа говорит, что хочет. У нас сейчас один вектор. Мы это прекрасно понимаем — на Москву. И шо бы там раньше Кучма не говорил, вот вся эта ебучая многоковеркатность[34] до этого и довела страну. А Москва любит кровушку. Даже не кровушку, а кровищу.

— Да-а, кровь нужна, — всівшись у велике м’яке крісло враз вирішив Клюєв. — Желательно кровь какого-то молодого вэвэшника или мента. Красивого, с семьей, голубоглазой дочуркой в вышиванке… Такого, чтобы даже по собственной глупости лояльно относился к майдану…

— А потом пошуметь по ходу в прэс-с-с-се? — задумано покивав Яник і теж всівся у крісло навпроти. — И сразу же изловить парочку гуцулов с майдана, да? С рожами попиздоватее… А еще лучше — уложить несколько красивых ментов… Знаешь, таких маразматичных[35], типа, — він нині якось особливо плутав слова, чи то хвилюючись, чи то втомившись від подій кількох останніх місяців. — Ну, ты понял. И шоб один обгорел нормально так от коктэбейля[36] Молотова…

— Понял, займусь. Дам команду Захару[37]. Нужна сак­ральная жертва.

— Дай, а то он шото рамсы попутал. Вроде как человек по понятиям, а реально шлимазл[38]. За шо не возьмется, все через жопу. И шоб он мне нашел эту сракальную жертву, хоть из-под земли достал. Остальное меня не ебет!

— Понял, озадачу… Да, забыл, Пшонка ожидает аудиенции…

— Тю, я тоже забыл, этот Шпонка со своими мухами… Зови его… — і засміявся: — А ты, Андрюша, прям как камергинер[39] у императора: «ожидает уадиенции».

Пшонка був настільки дріб’язковим, що тягнув з роботи навіть офсетний папір. Сьогодні він поклав у портфель 6 пачок і чомусь, приїхавши до президента, взяв важку течку з собою на зустріч. Йому здалося, що роздутий портфель має вразити Януковича, а він покаже себе фанатом важкої прокурорської справи, що бере роботу навіть додому. Але коли увійшов до кабінету, Янукович помітив його ношу і зі смішком запитав:

— Новую дачу строишь?

— Нет. Почему вы так решили?

— Кирпичи носишь в портфеле. Но хорошо хоть не камни за пазухой. Да, Виктор Палыч?

Пшонка чомусь засмикався усім тулубом, ніби квочка, його підгорля збуджено затремтіло, сірі порожні вічка забігали, ніби шукаючи десь на стінах письмової відповіді на підколку президента. Але там не було підказок. В голові лише крутились спогади від його недавньої ганьби у Верховній Раді, коли журналісти підловили його із запискою «Ровно подбородок. Не качаться».

— Да нет, Виктор Федорович, бумагу домой взял, надумал писать диссертацию, — збрехав, не подумавши.

— Добрэ хоч нэ мэмуары…

— До мемуаров еще работать и работать… Хотя планирую, если честно…

— Да че ты пиздишь, Витя! Ты и писать — это все равно, шо я летчик-истребитель. Дашь команду, и тебе напишут все, шо скажешь. Даже если дули намалюешь на каждой странице, тебе дадут звание академика всех наук… Так я и стал проФФесором, блядь, ты ж знаешь…

— Ну… — розгубився Пшонка на тупий гумор президента.

— Ладно, признайся, кораблики будешь складывать с листиков и запускать в ванной?.. — заржав. — Но это все лирика, Витя… Шучу я. Шо там у нас с делами по майданутым?

— Дал команду — сажать всех. Даже если судьи станут выебываться, чтобы прокуроры по максимуму просили сроки.

— Судьи — хуйня. Будут делать, шо скажу, лишь бы твои не кексовали[40] и по быстрячку шили дела, без всяких там оттяжек, на раз. Каждому — по червонцу[41] и на хряпу[42]! — завівся Яник.

— Вы же знаете, они у меня вот где, мои прокуроры, — «Шпонка» скривив сердиту морду і показав Янику маленький жирний кулачок.

— Суровый ты начальник, як я посмотрю, — заржав Яник. — Но все правильно. Нам главное дело, шобы эти на майдане усрались от сроков, которые будем давать их подельникам. Тада все успокоится.

— Именно так, Виктор Федорович. Так и сделаем.

— Ну, это можно было в рабочем порядке, по телефону, а че сам пришел? — поцікавився президент і демонстративно позіхнув.

— Просьбочка есть одна небольшая…

— На сколько милимонов[43]? — криво усміхнувся Яник.

— Шестьдесят пять…

— Даже не баксов?.. И с такой мелочёвкой ты пришел ко мне? — здивувався.

— Я без вашего благословения — ни-ни, — стрепенувся Пшонка.

— Хуйня вопрос, — махнув рукою. Все, иди, Виктор Палыч, работай, а то у меня полно дел… И смотри, шоб там бюджет не очень пострадал.

— Не, это по моему банку, — зірвався на ноги генпрокурор і став задкувати до виходу. — Все предельно честно.

— Много народу влетит[44]? Скоко там у тебя вкладчиков?

— Целая хуйня, тысяч десять пипла[45] плюс там пару сот компаний. Не серьезно… Хотелось бы кредитом от Пузика[46] потом перекрыть.

— Скажи Арбузову, шо со мной все узгоджэно.

— Спасибо, Виктор Федорович. Благодарочка, так сказать…

— Без проблем. Главное — работай, дай мне результат. Пакуйте[47] тихо и побольше… Шоб эти казлы завыли. А на тюрьме им расскажут, как родину, блядь, любить, — дав напутнє слово президент.

— Понял… Понял… Результат будет… До свидания, Виктор Федорович.

— До связи.

Коли за Пшонкою зачинилися двері, Янукович взяв із шухляди столу свій «секретний» телефон і набрав номер. Коли абонент включився, сказав:

— Это я, Владимир Владимирович.

— Рад слышать, Виктор Федорович. Как вы понимаете, я внимательно слежу за событиями на Украине… Хуета какая-то получается. Это вовсе не входит в наши планы…

— Есть немного…

— Нихуя се «немного»! Мы же договаривались, что сегодня со всем этим «майданом» будет покончено. Почему, когда «эти» начали наступать, ваши орлы зассали?

— Мы ударим завтра с самого утра… Просто эти пидоры начали первыми, и нам спутали все карты. Теперь и сил маловато… Народ попер со всей Украины на этот ебучий майдан.

— Да ладно! У вас триста пятьдесят тысяч ментов! У ваших людей полно приватных охранных фирм… Опять же эти, как у вас называют… титушки… И это — «мало сил»?! Да гоните на них войска, в конце-концов! Че бояться-то? Не понимаю…

— Войска ненадежные, с оружием… Как бы чего не вышло.

— Вы как тот премудрый пескарь, Виктор Федорович… «Как бы чего не вышло»… Как говорится, майдана бояться, во власть не идти.

— Да и менты… как бы, тоже не очень надежные… — розмірковував вголос Янукович. — Фифти-фифти. Если бы не дал им денег, то уже бы перешли на сторону врага.

— Своих ментов надо любить и лелеять.

— Так они у меня и так нехуйово харчевались… Как кони, каждый на своей лужайке.

— Вы должны из этой ситуации вынести урок: да, правоохранительные органы должны питаться сытно, как ломовые лошади, но с ваших рук, мягкими теплыми губами, а не добывать пропитание на личных лужайках…

— У наших ментов мендальность[48] другая, Владимир Владимирович. Не было у них нормального хозяина, вот и охуели, собаки лягавые[49]. А я еще не успел ими заняться… Жили всегда, как у бога за пазухой, вот и нюх потеряли…

— Вот что, Виктор Федорович… Как я понял, духа у ваших ментов нет и не предвидится. Майдан они не разгонят…

— Типа да… Теперь — да, — промимрив, зізнаючись у цьому навіть самому собі. — Хотя не все так плохо… Просто не готовы… не привыкли… Сами ж понимаете, из народа… многие сомневаются. Еще и СМИ наши… Ну, вы поняли… Не успел я ими заняться. И теперь такой гембель[50] получился…

— Тогда так… В этой ситуации, вы, конечно, попытайтесь. Если все получится, я буду только рад. Если же нет, мы со своей стороны, а вы со своей — вините во всем этот пидорский Запад, в том, что они поддерживают, провоцируют этих майданутых блядей и так далее. Если в этот раз не выйдет, мы пришлет вам своих людей. Большую группу профессионалов. Скрытно…

— Понял… Спасибо за поддержку, Владимир Владимирович. Вот просто, поверьте, за два года не успел. Папередники[51] все развалили. Теперь только на вас надежда. На Россию.

— Мы же не чужие люди, Виктор Федорович, не чужие. Конечно, мы вас поддержим… Все, извините, дела… Дапабачэння, как у вас говорят. Созвонимся чуть позже.

Коли відімкнувся зв’язок, Путін глянув на Шойгу, що сидів поруч, зацікавлено слухаючи розмову і сказав:

— Слыш, Серый, за два года он не успел… А пиздить бабки — это он успел…

— Собственно, никто от него другого и не ожидал. Главное, что мы получили полный контроль над армией этой… Недо-краины. Ну, и силовики — тоже все наши люди…

— Долбойоб феерический этот Виктор Федорович, — не міг відійти від розмови з Януковичем Путін. — Все-таки зря я на него ставку делал. Уже дважды. Зря. Но… что поделаешь? И такие люди нам нужны, как расходный материал.

— В нашей ситуации расклад идет нормальный… Янукович — самое то…

— Да, согласен, особенно из «самое то»… В смысле говно… Сейчас же надо сделать все, чтобы в ближайшие дни хохлы не разогнали свой майдан. И нельзя допустить, чтобы у их ментов вдруг появились сакральные жертвы. Хохлы слишком инфантильные, могут тормознуть. Нам этого точно не надо. Убивают ментов — ну и хуй на них. Пусть потихоньку хуярят друг дружку. Но не более. И подбрось им спецов… В пределах разумного, чтобы они ничего не решали, но обнадеживали своим присутствием Федоровича.

— Понял, сделаю… — реготнув Шойгу і став метушливо збирати зі столу свої папірці, але його зупнив Путін:

— Ты сейчас не уходи, я дам команду собрать всех силовиков, обсудим ситуацию… Да, вкратце, как идет подготовка к операции «Весна»[52]?

— В принципе, отработка завершена. Максимум месяц — и мы полностью готовы. Хотя можно выступать и на днях.

— Рановато. Пока есть время, надо все подогнать в рамки политической составляющей, ну, и как следует, зарядить людей… А там… как полыхнет Новороссия… От этой пиздоватой биндеровщины ничего не останется. Ладно, мечты-мечты, блядь…

— Но мечты вполне реальные… Ваша идея использовать ситуацию у хохлов и раскачать ее — просто гениальная. Решение достойное Цезаря.

Путін самовдоволено посміхнувся. Він любив такі підлабузницькі порівняння.

У кабінет вбіг Пєсков, м’яко ступаючи по густих килимах з блокнотом напереваги. Путін, глянувши на нього, щось пригадав і пробубонів під носа:

— И пускай попы отрабатывают приемы ближнего боя на пастве… И призовут бога в агитаторы за праведное дело наше… Пра-вед-но-е…

Гострий слух спікера, як не дивно, вловив цю фразу, він зупинився і на ходу записав її у блокнот.

— Это важно, — підняв він угору палець.

«Оплот»

Ближче до вечора 20 січня в кабінет Єгора разом із охоронцем зайшов здоровило з квадратною пикою типового спортсмена, у спортивній куртці з написом «Оплот». У нього був доволі страхітливий вигляд, вуха-пельмені[53], переламаний ніс, зачіска «площадка». Для початку він назвався: «Васька Лом», потім пояснив, як зміг:

— Все как добазарились. Взяли у больницы двух майдаунов. Одного — в гараж, другой в машине здесь.

— А-а-а?.. — розгубився Єгор.

— Глаза завязали, он ничего не увидит и никого не узнает.

— А зачем он тут? Для чего вы его сюда притащили, ко мне на офис?!

— А куда еще? — здивувався тітушка.

— Ну, не знаю… Куда-нибудь…

— Один у нас, другого — здесь порешим, и в Днипро… Я так понимаю… Все как договаривались.

Єгор, ще зранку переконаний у тому, що сам зможе топити у Дніпрі майданівців, вже навіть забув свою ранкову розмову з бойовиками «Оплоту», що наїжджали в Київ «розім’ятись» на майданівцях. Ці вояки, здебільшого на пару з ментами, підстерігали їх біля метро чи супермаркетів, садовили в машину, вивозили за місто і там били, знущались, як хотіли. Фотографували це на камеру і викладали в закритих групах російських соціальних мереж, зразка «Антимайдан». Часто примушували кричати: «Слава беркуту!», «Слава Расії!» та інші дурощі.

Це неабияк веселило учасників цих груп. Вони злораділи, потішались, щасливо коментували, мовляв, скоро усіх «біндер» поставимо на коліна і примусимо жерти наше гівно. А потім виженемо їх усіх на Захід, в «Гейропу», мити дупи старим підарасам. І тільки після цього тупі хахли-салоїди будуть достойними зажити привільно в братській любові з великим російським народом[54]. Майже всі коментарі в таких групах були приблизно такого змісту.

Єгор, дивлячись на мордатого гостя, пригадав їхню ранкову розмову і розгубився, навіть внутрішньо запанікував. Говорити і бути хоробрим під наркотою — це одне, а діяти на тверезу голову — зовсім інше. Він раптом заметушився, перебираючи папери на робочому столі і сказав:

— Так, дайте мне пару минут, чтобы я закончил с делами… мелочевки полно накопилось… А сами езжайте на резервные склады, там где никого нет. Моя охрана проведет.

— А че вот с этим вот пиздюком, которого мы привезли? — не зрозумів мордань.

— Посадите там в какую-нибудь кладовку, — вдавано-байдуже махнув рукою Єгор, але аж почервонів від напруги і панічного страху, що раптово перехопив горло. — Я минут через сорок подскочу…

— Ну, ладно, — знизав рамою оплотовець і вийшов.

Охоронець, що затримався, запитально глянув на хазяїна. Той кивнув, мовляв, виконуй, що було сказано.

Як тільки й за ним зачинилися двері, Єгор безсило опустився в крісло. Звабливо блиснула марафетниця на столі. Він збуджено ковтнув слину і вже, було, рукою потягся до неї, але… Інстинкт самозбереження взяв гору. Розумів: після двох доріжок «кокоса», його понесе так, що може наробити чудес чудесних і навіть більше.

Звісно, «відірватись» на майданутому чувирлі та відлупити його до півсмерті хотілося. Але хотілося не так, як учора. Схоже, напад пройшов. І зараз він це усвідомив. Кілька минулих тижнів Єгор прожив, наче в тумані. Кудись ходив, щось робив, з кимось спілкувався… Нині ж, щойно в кабінеті з’явився мордань з «Оплоту», з очей наче спала полуда. Спрацював адреналін. І він второпав: час утікати у Відень, до сім’ї. Ось тільки питання: що робити з цим майданівцем?

Рішення підказав батько, він саме в ту мить набрав Єгора і категорично наказав:

— Від гріха подалі мотай звідсіля. Ще невідомо, чим це закінчиться, чув, синку? Овощ не зупиниться. Або будуть тягнути з тебе бабло, або можуть для того, аби нагнати страху на інших, когось і по-тихому пустити під ніж. Ти чуєш мене, синку?

— Папа, я-а-а… У меня… Дела…

— Ніяких справ і роботи. Ти їдеш у відрядження. Все. Я наказую. Амінь. Я тебе люблю, синку, чуєш? Будь чемним і слухай, що тато каже…

У Єгора жаліслива судома перехопила горло, на очі навернулись чуттєві сльози і він крізь них сказав:

— І я тебе люблю, дякую тобі…

— Ще таке: приїдеш у Відень, підеш до свого лікаря, я домовився, щоб тебе прийняли поза чергою. Полежиш два-три тижні в оздоровниці, відпочинеш. Тобі треба відпочити. Ти втомився…

— Добре, папа… Зроблю…

Коли роз’єднався зв’язок, Єгор подумав: і совість з одного боку наче чиста, бо не сам тікаю, а батько наказує… А з іншого… для чого брати на себе кров, коли у тебе грошей — мільйони?! Для цього є дебіли, які за пару сотень доларів самі зроблять всю брудну роботу. І він набрав номер охоронця.

— Закінчіть там без мене, — сказав з начальницькими інтонаціями в голосі. — Як домовлялись. Батько терміново відсилає мене у Відень… Удачі!

Невдовзі він уже мчав бориспільським шосе в бік аеропорту. За вікном миготіли голі кістяки дерев, купи сміття обабіч дороги, яке чомусь вже другий місяць не поспішали прибирати комунальні служби. Почала дратувала ця сірість, вбогість і нудьга. Вона пронизувала його єство, тиснула на горло і врізалась гострими щупальцями в мозок… Єгор озирнувся і подивився на місто, що відпливало від нього вдалину, залите вогнями, ніби атлантичний лайнер посеред безмежжя океану. Здавалось, не він їде, а місто його покинуло і мчить кудись в глибини Всесвіту, залишаючи його одного, самотнього посеред страхітливого чорного мороку невідомості.

— Ненавиджу, — прошипів він, поринаючи у густий вечір, що став огортати бориспільську трасу. — Ненавиджу…

Тітушня

21 січня у взводному наметі народу було вже чималенько. Повернувся Дід, пригнали запаковані продуктами і військовою амуніцією «христинівські». Вони були налаштовані на бійку, але нині на «Груші», після буремної ночі, запала пауза. Між майданівцями і мусорами стали священики і зупинили бойню. Вони із самого ранку майже непохитно стояли на морозі, рухаючись тільки час від часу, щоб осінити ворогуючі сторони хресним знаменням. Мороз дужчав, і їм було нелегко. Утім, вони стояли.

Обидві сторони конфлікту отримали паузу, щоб зализати рани і краще підготуватись до нових боїв. Лідери опозиції спробували домовитися з Яником про переговори, але той нічого не відповів на їхні пропозиції.

За два минулих дні безвісти пропали десятки майданівців. Усі говорили про те, що серед повстанців є «двохсоті», але їх не фіксували, як втрати на Майдані. Вони просто зникали зі «швидкими», котрі забирали тіла з Грушевського. Чому про це ніхто не говорить — загадка. Намагаються дізнатися правду окремі журналісти. Політики на сполох не б’ють. Мабуть, поки це їм не вигідно.

Вчора мусора так лупили з помповиків, що лазарети Майдану і Михайлівського собору були переповнені «трьохсотими». Тільки в сусідній медичній палатці лікар витягнув під час операцій кілька десятків куль «блонді», саморізів, що мусора примотували до гранат, а ще — жакани і навіть саморобні пижі. Один такий пиж виявився зробленим зі старої ганчірки і мав завдовжки з метр. Його витягли з сідниці одного старого афганця. Це був унікальний випадок — з пижем і тим, як він увійшов у тіло. Також траплялися уламки від бойових гранат РГД-42. Чомусь і про це політики мовчать. Так, згадують «окремі випадки», коли у них беруть інтерв’ю. Зате говорять журналісти і стримери.

Також серед майданівців ішов поголос про серйозні жертви серед мусорів[55]. Та навіть цю інформацію прес-служба МВС і 1-й канал не озвучували. Тільки іноді по ящику показували якихось убогих недóбитків з незначними ураженнями — синці, забої, опіки. Втішав тільки вигляд страждальців — дурнувато жалісливий. Схоже, ні коктейлі, ні салюти не завдавали їм шкоди. Це трохи засмучувало майданівців. Усі прагнули помсти за своїх. Усі хотіли зрозуміти — чому мусора почали їх вбивати, хто дав такий наказ? І чому, зрештою, беркутня не йде далі?! Час від часу посунуть до Європейської площі, зруйнують барикади, катапульту, візьмуть у полон кількох інсургентів і — одразу назад.

— Це якась гра, — знизав плечима Дід, коли хлопці в наметі почали ставити йому такі питання. — Або вони відчувають, що їм не вистачить сил на розгін.

— Є у них сили. Таке враження, що або самі сцять, або ж немає команди нас розігнати, — вирішив Борька.

— Реально, якби вони зі всією масою пішли на нас, ми би вже рили бункери в лісах, — погодився з ним Морпєх.

— Та ніхрена подобного, — вирішив Камандір. — Вони считають, шо це время заградотрядов. І женуть вперед вевешників. Обичних дітей, шо й пороху не нюхали. А йому ж, цьому пацану, каждий день мамка дзвонить і каже: «Синка, останься живий, не вбивай людей, не зв’язуйся з тими страшними бандерами з Майдана». А падлюча беркутня ховається за цими дітьми. Дрищить. Хіба вони для того прийшли служить в мєліцию? Шоб з нами воювать? Та ніхуя подобного! Вони йшли в мусарку, шоб бабушок, которі торгують сємками і городиной в переходах, оббирать! Або базари кришувать. Більше ні на що вони не годяться, гандони…

— Якщо Янику попаде віжка під хвіст і він дасть команду стріляти на ураження, тут беркутня й проявить свої таланти, — вирішив Заумний Днювальний.

— Або дадуть їм пару танків… — сказав пан Петро зі «спальні». — Тоді нам кришка. Чув я, що танки вже на платформах в Гостомелі…

— Танк в городі — це катафалк на гусєнічном ходу, — запевнив Мишко. — Самиє шо не єсть соврємєнні танки в городском бою прекрасно горять від самих обичних коктейлів Грушевського[56]. Особенно, єслі в них підмішати алюмінієвої стружки…

— Ну, а якщо вони почнуть стріляти бойовими? — збуджено, поправляючи на носі окуляри, показався зі «спальні» пан Петро. — А таке може статися вже сьогодні-завтра! Що буде з людьми?!

— Уявляєте, скільки тоді буде поранених і вбитих? — сказав Дід. — А це від Європи не приховаєш…

— Та їм похуй та Європа, — буркнув на те Мишко. — Вони кормяться від Хуйла. Газ, нєфть і так дальше. А Расія крові не боїться.

— Ага, домá строять і дітей учать в Європі, — продовжив думку Бача. — Почєму-то ніхто з усіх цих піздюків: Азарових, Захарченків, Гарбузових[57] не посилає учиться своїх дєток в Вологду або в Тамбов.

— Був я в Тамбові, — пригадав Мишко. — Кстаті, городішко класний, больший такий, базар з лабазами дєвятнадцатого вєка. Дєвки красіві. Тільки матюків повний рот. Вона в сємнадцать год замуж вишла, родила, через год муж вже в тюрмє, обязатєльно по хуліганкє. В двадцать лєт вона вже развєдьонка і замужем за первим лучшим откінувшимся з тюрьми мужичком. І так по кругу…

— Скрєпи, — з розумінням покивав Заумний.

— Які там скрєпи, — пхинькнув Мишко. — Сплошна простітуция і профанация. Нє, я канєшно знаю, шо і в Європі — не сахар з полуницями. Але я маю з чим сравніть. Якщо, напрімєр, хтось в Гєрманії потєряв документи і в Расії. Чиї поліцейські мені, напрімєр, їх віддали «за так», а чиї не віддали вобщє? — обвів усіх поглядом.

— Ти хочеш почути відповідь, чи питання риторичне? — посміхнувся Дід.

— А ти не вгадаєш даже з трьох раз. Потому шо я дважди сам знайшов чужі докумєнти і віддав в Гєрманії гєрманским поліцаям, а в Тамбові… кацапскім мусорам… В первом случає мені подякували і прокатали на мотоцику до тюрми, куди я опаздував зі свіданки, а в другом посадили в обізьяннік за кражу цих же макументів, і чуть не упакували на етап…

— Ну, ти і завернув, Камандір, — реготнув Бача. — Замисловато так…

— Везде есть люди нормальные, — Малюк був на якійсь власній хвилі, або ж учорашня контузія почала даватися взнаки. — Среди ментов тоже есть нормальные…

— Зараз, коли почалася війна, нормальні люди з «того боку» закінчились, — вирішив Дід. — Якщо він навіть читав Достоєвського і Толстого, але стріляє у тебе і вимагає, щоб стріляли інші, він не може бути нормальним.

— Они ж под присягой, — винуватими очима глянув на Діда Малюк.

— У мене в Анголі був такий випадок… — знехотя повчально розповів Сергій, — зайшли урядові війська в одне село… Хоча за нашими мірками це й селом назвати складно, так, два десятки мазанок… І спалили його — з дітьми, жінками… каліками… За те, що ті начебто підтримувати УНІТА[58]… Вони були під присягою і виконували свою роботу, як наказали командири… Коли ми їх наздогнали і з ходу, майже без бою, взяли в полон, ті теж заговорили про «присягу». На що один старий воїн сказав: «Дотримуватись присяги і зловживати нею, це різні речі. Тому у нас ставлення буде до вас як до полонених, згідно женевської конвенції, але виконаємо наказ нашого командира, матір якого ви нині вбили»… — Сергій, задумався, помовчав, пригадуючи ту історію, ті давні запахи, те розпечене сонце.

— І шо? — поцікавився продовженням історії Бача.

— Ми не порушили женевську конвенцію, — зітхнув він якось награно.

— Тю, блядь, дурна історія, — вирішив Бача, — якась скучна і без моралі.

— …Просто коли настала холодна африканська ніч, командир відправив нас усіх спати, а сам залишився їх стерегти.

— І шо? — знову аж скрикнув Бача.

— Капшо, — огризнувся Сергій. — Вранці він сказав, що їх усіх викрали і пожерли леви з гієнами. Ми йому й повірили — Африка, таке там буває часто…

— У нас львов нет, — засмутився чомусь Малюк.

— Та хуй на тих львов, — реготнув Бача. — Главне — кінці вміло сховать. Я так понімаю — в пісок.

— Не знаю, — розвів руками Дід. — Хто ж тобі правду скаже?..

— Вот ми і підійшли до самого інтєрєсного, — повідомив Мишко. — Нині нєскоко сотників мєжду собой домовились, шо хватіт терпіть тітушню, котора нападає на наших. Приїхали фанати з Дніпра[59] і Харькова, тоже хочуть на цих уродах розім’яться. Кароче, самі потихеньку будемо їх дьоргати. Поки камандаваніє і штаб думу думають, народ іде партізанить. Тіки добровольці. Наш пєрімєтер — гостініца «Україна», улиця Інститутська, Лютеранська, Городецького і торговий центр.

— Корочє, охотимось на тітушню, — аж потер радісно руки Бача. — Я — в перших рядах. То есть доброволець.

До обіднього столу, за яким проходила ця імпровізована нарада, як за командою, посунули Морпєх з Борькою. Морпєх ледь дихав, важко хрипів і задихався, — віддача мортирки, хоч і не поламала ребер, та все ж травмувала грудну клітку.

— Я йду, — повідомив він і закашлявся.

— Нє, не підходиш для такого діла, — вирішив Дід. — Тітушки будуть розбігатись, коли тебе побачать.

— Я такий страшний? — криво посміхнувся Морпєх.

— Подумають, що ти туберкульозник і хочеш їх заразити.

— Да, ти остаєшся, — погодився з Дідом Мишко. — З твоєю одишкою… Єслі придеться убігать от мєнтов, кого народ буде спасать первим? Мене, канєшно, бо я Камандір. Тобі прийдеться оставаться на растірзаніє львам-е-е-е, заплутав мене Дєд со своєй Африкой. На растірзаніє гієнам, тьху, тітухам!

— Так ліпше тебе кинути, Камандір, в тобі живого вєсу сто тридцять кеге, — посміявся Морпєх. — А в мені тільки сімдесят. Кого легше нести?

— Воно-то, канєшно, да. Но я більше сєкрєтів знаю, потому мені в плєн нельзя. Питок не витримаю, все розкажу: як часто міняє батарейки на сцені Руслана, скільки у нас на Майданє туалєтів, з якой періодичністю ходить опорожняться срєднєстатістічєскій майдановєц. Всі сєкрєти видам! І нехай вони іспугаються моїх слов!

— Морпєх… — пояснив Дід. — Просто ти з мортиркою і з Борькою засвічений. А ви ще й на «Груші» нормально так пошмаляли. Тому вам краще до повної перемоги Майдану за периметр не потикатись. Ви бажаний трофей для мусорів…

— Сьогодні артилерія іде в наряд на кухню, — сумно зітхнув Борька.

— І шоб відро олів’є нарубали… стрєлятєлі, — заржав Бача. — Богі войни…

— Всім узять рації, — Мишко виклав на стіл передавачі. — Дєжурна група в палатці на підхваті. Тільки де замєс — самим не влазить, визивать підмогу. Мій позивний — «Первий», остальні — по книзі Дюма «Три мушкєтьора»: «Атос», Партос», «Араміс».

— Нє, я їх путаю, — не погодився Бача. — арахіс, анархіст, каратіст… Я буду «Дубом». Всьо, я «Дуб», — Бача, завжди готовий до «любого кіпєша, кромє польотов на Луну», звівся і пішов на вихід.

— «Дуб» так «Дуб», — знизав плечима Камандір. — Тоді треба видумать новий пароль, шоб між своїми не побиться…

І перша група добровольців рушила на полювання…

Минулої ночі менти все ж погнали тітушок на майданівців. Декілька груп цих почвар спробували свої сили з боку вулиці Городецького і Інститутської. Вони побили кількох жінок, які несли продукти на Майдан, пограбували ні в чому невинних перехожих, бо вони — кияни, отже «біндєравци»; виловили і відвели в Маріїнський парк більше десяти майданівців. Їхня доля й досі не відома…

Лідери Майдану та їхні посіпаки зі сцени саме закликали не чіпати тітушню, а тих, кого все ж взяли в полон, наказали здавати в комендатуру Самооборони. Зазвичай їх відпускали, навіть не перерахувавши ребер.

— Гуманісти, блядь, — сказав на те Бача і зі своєю невеличкою групою, до якої увійшли Дід і Малюк, зайшов до торговельного центру.

На першому поверсі було тихо, тільки охоронець бару і продавці в магазинчиках.

— Вони-то, еті, шо нас учать як нам не пиздить беркутов і тітушок, понятно за шо боряться, — за власть і за бабло, а ми? — продовжував бухтіти Бача, пояснюючи Діду свою життєву філософію. — Вони потім прийдуть до власті, як ото Ющ, вилізуть нам на шию і ноги звісять. А потом оп’ять нам Яника приведуть, вже в третій раз. А він нам скаже: «Здраствуйтє, а я ваш новий пєрзідєнт». І дасть нам таких дроздов, шо солов’ями запойом. А нам зараз даже уїбати тітушку не розрішають. Я на це не підписувався. Пиздить мразь, так пиздить. Не вони нас должні бить, а ми їх. Я для цього на Майдан прийшов. А нас вже два місяці тримають на прив’язі й танцульки всякі-разні нам показують. З фонаріками.

— Братуха, — погодився з ним Дід. — Це велика гра. Люди, котрі приходять на танцюльки, вони ж нас підтримують. Створюють масовку… Реально тих, хто буде боротися, мало. Такий закон природи…

— Ведуть корові бугая, а зоотехнік нахуя? — відмахнувся Бача. — Щє лисий чорт з мавзолєя[60] казав, шо рєволюцию в бєлих пєрчатках не дєлають. А нас скоро з такими майданами не то шо в білі перчатки одінуть, ще й падеде заставлять танцювать в балєтних пачках… На барікадах, шоб тітушня з беркутами зі сміху повсерались.

— Тобі це не світить, — запевнив Дід. — На твою божественну фігуру балетної пачки не знайдуть.

— З двох парашутів пошиють, — заржав Бача.

Проводячи таку високоінтелектуальну бесіду, вони звернули за ріг довгого коридору, що вів півколом до виходу і тут, метрів за двадцять, побачили тітушок. Ті стояли біля бокового входу до торговельного центру, збуджено тупцювали на місці та обговорювали якісь свої грішні справи. Мабуть, очікували жертву — випадкових майданівців. Навіть коли б хто давав голову навідріз, стверджуючи, що це не тітушня, йому не можна було би повірити. Це були вони, красіві. Шестеро.

Їх видавав навіть не одяг, а манери: підняті плечі, злодійкувато нахилені голови і погляди, такі… «нам тут всє далжни». Хлопці у спортивних штанах і коротеньких куртках очевидно були спортсменами. Їхні пики не були спотворені надлишком інтелекту, і налаштовані вони були серйозно. Побачивши трьох майданівців, що аж ніяк не вражали спортивними статурами, посунули до них.

Дрібний Малюк жалібно глянув знизу вгору на Бачу, ніби розгубившись. У того, не зважаючи на холод, груди були нарозхрист, ніби він виставляв на огляд свій десантний «тєльнік»[61]; руки, як у штангіста не сходились вздовж тулуба і були розведені в сторони. Так він і застиг на місці: по-дитячому добре обличчя з ясними голубими очима посміхалось назустріч цим добрим мешканцям Антимайдану. Дід, котрий все це сприйняв по-серйозному, сказав у рацію: «Викликає Дуб. Нижній поверх».

— Ти чьо там, казззьол? — кинувся до нього тітушка.

— Стаять! Е! — підхопили інші, грізно направляючись до цих трьох. — Щяс ми вас убівать будєм, казли майданутиє! Ви чьо тут устроілі, рагулі! Ми с «Аплота»! Блядь, парвьом вас всєх нахуй!

Можливо, тітухи розраховували, що хлопці кинуться навтьоки, але цього не сталось… Вони зачаровано стояли на місці. Малюк глянув на них ще жалісливіше і навіть винувато зробив півкроку назад. Його сумні очі, обрамлені великими темними колами, наче переконували, що він ось-ось заплаче. Мабуть, це ще більше завело тітухів, тому вони пришвидшили крок… Малюк ще раз з надією подивився на Бачу, ніби просячи: «Дядя великий, захисти мене». Але той стояв, посміхаючись на всю свою чималеньку мармизу.

Тітушки за крок до них… Дід став у стійку…

Та враз Малюк підскочив і з розгону 37-м розміром свого кованого черевика, втулив найближчому в голову, крутнувся в повітрі, мов кіт, і красиво, як у кіно з Джекі Чаном, врізав іншому нападнику лівою ногою в горло. Ці нещасні 50 кілограмів вирубали двох бійців «Аплоту» майже вмить. Відскочивши назад, Малюк став у стійку і знову запитально глянув на Бачу, чи він раптом не стане його сварити за це неподобство. Але той був зайнятий, йому було не до педагогіки. Бача бив по-чоловічому чесно, як вчили в сільському клубі після танців — з розгону в вухо. Перший тітушка, котрому він влупив, мабуть, вчився падати в каскадерів голлівудських фільмів. Він так неприродно, але мальовничо легко злетів угору, що падаючи набрав прискорення й пролетів метрів п’ять. Свідомість він втратив ще від удару, тому лупнувся і спиною, і головою об бетонну підлогу з усієї дурі.

Дід навіть дещо розгубився від такого повороту подій, як розгубилися й тітушки. Але в азарті бійки за інерцією мчали вперед, в атаку на «майдаунів». А даремно. Один з перекошеною рилякою все ж вирішив не випробовувати долю і метнувся у ноги Бачі, щоб повалити його, інший спробував ударити його кулаком у голову. Та Бача такими «аплотівцями» явно закусював до сніданку. Він перехопив хулігана за пояс однією рукою, підняв і ним же з розгону прибив іншого, що «пройшов у ноги»[62], по хребту. «Два в одном», — прогарчав. Обоє, важко хекнувши, розпласталися на бетонній долівці. Єдиний антимайданщик, котрий кинувся до Діда (або намагався обійти його, щоб ганебно втекти з місця побоїща), був звалений ногою в дих. Тут же.

Коли прибігла підмога, диспозиція була такою: Дід і Малюк винувато стояли під стіночкою, споглядаючи як Бача стягував на «малу купу» «аплотовцов». Вони були не те, щоб сконфужені чи контужені. Вони були паралізовані, шоковані до німоти тим, що таке з ними сталось. Тому безвільно дозволяли Бачі тягнути їх за ноги по брудному, закривавленому бетону і кидати одне грішне тіло на інше. Вони навіть не ойкали і не стогнали, хоча там вибитих зубів, зламаних ребер і вивихнутих щелеп вистачало і спонукало до стогону. Вони навіть не намагались пручатися чи втікати. І їх можна було зрозуміти. Це з погляду Діда все було красиво, як в кіно. А з їхнього… Маленький апокаліпсис — тут і вже. Лишнє писнеш — і це жахіття може повторитись.

Коли підбіг Мишко, на чолі свого невеличкого війська, розчаровано запитав:

— Для чого вам ці п’янюги?

— Обіллєм бєнзіном і спалимо к хуям, — заржав Бача.

— Братуха, может, нє нада? — простогнав знизу один із повалених противників.

— Нада, Фєдя, н-нада, — процитував Бача відомий фільм.

«Щось нині в мене забагато кіна, — подумав Дід. — Такого різнопланового, але все кіно з елементами комедії».

…Поки бійці перекурювали на вулиці, прийшли з комендатури Майдану і забрали покалічених «аплотовцов» до себе. Коли хтось з хлопців запропонував до приходу комендатури провчити їх, ну, хоча б переламати пальці на руках або дати шпіцрутенів[63], Дід сказав:

— Їх і так Бог покарав. Думаю, Бачу з Маленьким вони будуть згадувати у страшних снах і навіть дітей своїх ними лякати.

— І вобше, — погодився Бача, — наше діло не педагогіка. Ми солдати. Дали піздюлєй, враг лежить, більше не тронь його. Нехай об них марають руки в комендатурі…

Схоже, йому стало легше, коли трішки розім’явся, але чомусь зник його веселий настрій і весь наступний час чергування Бача майже не говорив, мовчав. Можливо, щось згадав тоді неприємне. А коли повернулися пізно ввечері з патрулювання, витягнув з кишені куртки ніж і показав Дідові. Це був бойовий ніж феесбешників «Каратель»[64]. На здивоване запитання Діда, звідки це у нього взялось, Бача стиха пояснив:

— Ти не бачив… Я цього хуя першим вирубав, бо він ішов з ножичком. Ніж серйозний… маркіровочку оцінив? Двухглавий пєтух… І щит з мечем[65]…

Дід взяв в руки ніж і замислено оглянув.

— Да-а, це цікаво, — погодився і зітхнув. — Але що ти кому тут доведеш?..

— Проти нас работають серйозні люди… Так просто це не закончиться…

— Думаю, не закінчиться… Але є й позитивний момент.

— Ну, і який?

— По-перше, виховний. Між нами кажучи, в «Оплоті» класні бійці, виступають і в змішаних єдиноборствах, і в боях без правил. Думаю, вони охуїли, коли ви з Малюком так їх виклали «вишиванкою» на бетон. Іншим разом вони двічі подумають, перш, ніж кидатися на наших…

— Та да, — задоволено погладив своє пузо Бача. Ці слова були йому бальзамом на душу. — А по-друге?

— А по-друге, після твоєї роботи цей «аплотовєц» явно буде не придатний до служби в ФСБ. Він до кінця життя буде срати під себе, а з морди буде текти слина, як у хтивого гамасєка на прийомі у проктолога.

— Га-га-га! — нарешті розвеселився Бача. — Ето точно. Його кар’єра тут і закончиться, підараса такого… Вот вам і наука від Бачі: нєхуй лізти на Україну!

— Тільки, друже, фігня ці всі «Карателі», — дістав з-за пояса старий добрий багнет до Mauser Gewehr 98[66] із тридцятисантиметровим лезом.

Бача взяв у руки, захоплено відкопилив нижню губу і покивав:

— А такі да-а… Так кацапи нічого й не навчились дєлать по-людському…

…Після рейду під кодовою назвою «Тьотушки» Мишко виклав на стіл нинішні трофеї: ножі, кастети, травматичні пістолети, різні кийки, шокери…

— Ги, — сказав навіть дещо розчаровано, глянувши на це добро. — І з цим вони хотіли розганять Майдан?! Дебіли. Якщо ми з дерев’яними щитами йдемо на екіпіровану і вооружонну беркутню, то хрєн там ми іспугаємось якихсь ножів.

Бої на Грушевського точились до 26 січня, коли майданівці вигнали з Українського дому беркутню з вевешниками і стали в ньому обживатись… Цей етап революції став переможним для повстанців. Можливо тому, що не слухали політиків, а самі вирішували свою долю і те, як їм жити і з ким боротись. Запланований розгін Майдану був зірваний і відкладений. Територія, «захоплена» повстанцями в центрі Києва, не мала жодного стратегічного значення. Навпаки, розтягнула їхні комунікації. Зате пішла хвиля повстань у регіонах. Народ намагався брати владу у свої руки на місцях. Створювались загони самооборони. Вони були готові в будь-який момент виїхати на Київ.

Переговори з Януковичем, на які пішли політики, ні до чого не призвели. Склалась патова ситуація. Майданівці потихеньку почали роз’їжджатись по домівках. Більшість з них ніяк не могла зрозуміти, чому не прозвучала команда йти далі? Момент був вдалий для того, щоб узяти владу в свої руки, але його, через «переговорні процеси», було втрачено. Варто було трішки натиснути, і менти побігли б. Частина сотників і Самооборона раптом пішла на повідку у політиків. Наступальний азарт інсургентів вщух.

І головне, чого не сталося… революційна піна не змогла винести на своєму гребені нового лідера. Людини з повстанської маси, котрій би повірили і за якою пішли б усі.

Влада готувалась до нового штурму Майдану. Президент Янукович все ще жив ілюзіями щодо своїх союзників і соратників. Міністр Захарченко потихеньку стягував сили спецпідрозділів МВС у Київ і виводив гроші з України. І не тільки він. Золото та гроші вивозились з України кур’єрами — в сумках і валізах, виводились через банківські схеми… Відмивались, осідали в іноземних банках.

Крали вагонами, вивозили літаками.

А суди були переповнені справами майданівців, котрі хотіли змінити країну. Іноді їм виносились багаторічні вироки… Та частіше до цього не доходило. Озброєні дубеняками загони Самооборони Майдану пікетували суди і прокуратури. У налагодженій системі Януковича і всіх його «папєрєдніків» пішов збій. Мало хто з прокурорів і суддів хотів мати з ними якісь справи. Тим більше активно працювали фейсбук-спільноти, «Диванна сотня». Виробилась ціла ідеологічна лінія боротьби із корупціонерами і прихвоснями влади на просторах Інтернету. Мало кому хотілось бути підданим обструкції у світовій мережі… Тому більшість суддів все ж «обходились» кількома місяцями арешту.

А тим часом у столицю почали таємно прибувати «бійці» псковської десантно-штурмової дивізії. Вони переодягалися у форму ВВ і потихеньку освоювались у Києві. На полігоні у Нових Петрівцях цілодобово вправлялися у стрільбі снайпери «Беркута».

У Москві операція «Весна» входила в «завершальну стадію підготовчого процесу». Крим наповнили «феесбешники» та інша путінська сволота…

Взвод «А» встиг розростися до 40 бійців. Місця в наметі було мало. Спочатку в когось у штабі виникла ідея сформувати на його базі нову сотню, а потім вирішили розбити на два загони і з одного створити спецгрупу. Її керівником призначили Діда. Частина бійців перейшла від нього і перебралась «мешкати» в намет під «Львівську браму»[67].

Почалися трішки нудні й сонні дні на Майдані — між закінченням епопеї на «Груші» і спробою чергового розгону Майдану 18 лютого.

Білет в оперу

«Кубік» стишив хід і повернув з траси у бік аеропорту. Єгор немов прокинувся. Йому здалось, що він залишає тут, у Києві, в Україні ще якусь важливу до кінця не завершену справу. Наче він кидає тут важливу роботу. Чогось не вистачало. Чогось не відбулося, не сталося… Коли він полетить закордон, цього там він не знайде, йому цього не дозволять. Там будуть уколи, крапельниці, різнокольорові пігулки і розмови з професором Ґаллем. Про дитинство, юність, про море… Фігня така ці розмови. Від них чомусь хочеться плакати, прийти у свою кімнату, згорнутися клубочком на ліжку, так, щоб за спиною була стіна, щоб вона прикривала спину. Жаліти себе та плакати. Довго ридати. Там добре плачеться, не від болю, а від чогось іншого. Так, наче Ґалль пройшовся пекучими словами по твоєму минулому і натиснув на якусь кнопочку, яка вичавлює з тебе сльози. І вони течуть.

Але зараз його чомусь ті розмови Ґалля налякали. Вони такі довгі, такі пронизливі, що влізають до мозку і починають у ньому порпатись, копатись, копирсатись… Він це відчував фізично та боявся цих розмов більше, ніж уколів. І сльози, які після них з’являються, раптом налякали. Відчув себе в цій машині маленьким хлопчиком, що згорнувся клубочком на задньому сидінні й ось-ось розридається. Просто безпричинно… Він не хотів таким бути. Він був чоловіком, бізнесменом і він мав сам вирішувати, плакати йому чи ні, а не слухати когось там, що йому робити.

І Єгор сказав собі, що треба повернутись. Що це — ще раз і все! Останній раз!

— Разворачивайся! — наказав він шоферу. — Я забыл на работе документы, — і до охоронця, який сидів на передньому сидінні: — и придержите этого там… Которого… Ну, ты понял…

Шофер пригальмував перед терміналом «С» і повернув машину назад, у Київ. Охоронець передав у рацію: «Мы возвращаемся на работу. Встречайте».

— Он у вас как, нормальный? — запитав охоронця «оплотовець» Васька Лом, коли дізнався, що Єгор повертається.

— Если зарабатывает и платит нормальные деньги в конвертах, значит, нормальный, — сказав охоронець.

— Так мы ж его уже это… — кивнув на тіло майданівця, що лежало розпластане на долівці. — Как бы, чутка перестарались…

— Сейчас твои дружки нашатыря принесут… — і подзвонив комусь на мобільний телефон: — Чешите сюда с нашатырем, планы поменялись…

— И сколько он вам отстегивает?.. — поцікавився Лом.

— Нормально… Грех жаловаться. Но сопли за ним вытирать приходиться…

— Я так понял, и говно тоже, — кивнув на тіло полоненого.

Вони збайдужіло курили над побитим до півсмерті майданівцем і гуторили про своє. У великому ангарі, що колись мав стати цехом зі збору літаків, було порожньо, холодно, жаско. Гуляли, як хотіли, протяги, через що металеві стіни ангара стиха вібрували, створюючи постійний нудотний гул. Сім’ї Блідих ці приміщення були геть не потрібні, але вони не здавали їх в оренду і не продавали, створюючи видимість великого промислового виробництва. Насправді в робочих процесах на території компанії було задіяно кілька невеликих приміщень, де складувались дешеві товари, привезені з Китаю. Тут на них наліплювались «українські» або «європейські» етикетки і продавались на ринку або постачались під державні програми, тендери і так далі… «В ходу» було все — від ліків до запчастин мобільних телефонів.

Але підприємство позиціонувало себе як «суто український виробник з повним циклом виробництва»… Копійчані вкладення давали багатомільйонні прибутки. Плюс корупційні зв’язки — гарантовано виграшні тендери в кількох міністерствах.

Через кілька хвилин в ангар зайшли Мопед з Логопедом. Охоронець кивнув на побитого до безтями майданівця:

— Надо это чудо привести в чувство.

— А смысл? — не зрозумів Мопед.

— Шеф возвращается. Или передумал улетать, или руки зачесались, — зітхнув охоронець.

— Че, любитель побаловаться? — Мопед з розумінням підморгнув до охоронця.

— Профессионал, — зізнався той з придихом.

— Да знаю, знаю, мы ему в Мариинке приводили людишек на растерзание, — заржав. — Он там такое исполнял… Лютовал, прям, следак Берии в тридцать седьмом году…

Тим часом Логопед приводив майданівця до тями, тицяючи йому під носа ватку, намочену в нашатирі та грубо ляпаючи його по щоках. Нарешті той рвучко вдихнув і відсахнувся від їдучого запаху.

Полонений розгублено роззирнувся і очі його наповнились жахом; пересилюючи біль в побитому тілі, він став панічно задкувати і вперся спиною в холодну стінку. Бранець кидав погляд з одного садиста на іншого, чекаючи розв’язки і внутрішньо готуючись до гіршого. Але цих чотирьох мало цікавило, що відбувається з людиною. Тільки Логопед повідомив бадьоро:

— Красава, еще поживет, курилка.

Лом пхинькнув, сплюнув під ноги та патетично заявив:

— Скажем так, не фартануло уроду… Вот че значит судьба… Шоб знали эти фашисты, как наши пленные мучились в ихних застенках. Зуб за зуб. Око за око. Хай прочухают, шо они пережили! Наш долг отомстить за наших дедов!

— Точно! И за баб тоже, не зря проклятые фашики ебли их на сеновалах, — зі смішком підійшов до Лома Логопед. — Ты прям как на митинге! Но все правильно, все правильно, — навіть поплескав його по плечу.

— Память — это святое, — погодився з ним Мопед, підморгнувши Логопеду. — Мы никому не дадим ее осквернять. Тем более, разным западенцам.

— Я-а-а киевлянин… — прохрипів бранець. — Коренной.

— Ты сука продажная! — гаркнув на нього Лом, заводячись. — Будешь щас у меня скакать тут, как на майдане скакал. «Кто не скачет, тот москаль»… Я москаль, русский я, понял, биндеровская тварь! И русские под вашу дудку скакать не будут! Рожа жидовская! Коренной он. Жид ты коренной!

Він у запалі кинувся до полоненого, але його перехопили, стримали. Бранець перелякано притисся до стіни і скрутився у клубок болю. Лом, котрий азартно рвався до майданівця, але не міг дотягнутися, плюнув у нього. Після цього йому стало легше, і він пафосно заявив:

— Ты мне, сука, еще за Крым дашь ответку!

Враз розчинилися двері, і до ангару влетів Єгор. Він був уже під коксом, йшов, закінчуючи розмову з батьком по телефону і розмахував вільною рукою, наче розминав її перед ударом:

— Забув документи… Зараз буду вилітати… Вже білет до опери замовив, скучив за оперою… Так, Вагнер… Добре… Добре… Передзвоню!

А коли закінчив розмову, бадьоро крикнув:

— Поднимите его, че он развалился, как на пляже! — і рвучко передав мобільний охоронцеві.

А коли бранця підняли під руки і поставили, він з розгону вдарив майданівця кулачком в обличчя. Той різко відсахнувся і безсило впав на бетонну долівку, з розгону вдарившись головою об муровану підніжку.

Єгор, задоволений цим, артистично розвів руки і заявив:

— Вот как надо, пацаны, работать! — і наказав: — Поднимите! Я вам покажу, что значит бить! И как их бить!

Як тільки Мопед з Логопедом нахилились до нього, їм стало зрозуміло, що той уже віддав Богу душу.

— Ну, начальник, ты красавчик, — похвалив Логопед. — С одного удара такого бычару повалить, — і у захваті театрально поплескав.

— Не понял, — розгарячілий Єгор все ще смикався, коротко помахуючи в повітрі руками, як боксер на рингу перед боєм.

— Все, готов майдаун, — повідомив Логопед. — Спекся!

І про всяк випадок перевірив пульс. Пульсу не було:

— Хороший майдаун. То есть мертвый майдаун.

Єгор не сподівався на таку розв’язку. Від усвідомлення того, що сталося, його тіло вкрилось гусячою шкірою, подих перехопив важкий спазм, у грудях щось боляще зіщулилось, обличчя налилось червоною фарбою. З виряченими від переляку очима, він застрашено відступив назад, розвернувся і стрімголов вибіг з ангару. За ним — турботливий охоронець, розчулено примовляючи: «Ай-яй-яй! Ай-яй-яй»!..

— Первый труп, — з розумінням покивав Мопед.

— Отвезем на точку, шоб забрали? — поцікавився Лом.

— Не, полно Автомайдана на дорогах. Машина засвечена. В лесу скинем. Найдут — пусть боятся. Всех майданутых такая доля ждет.

À Paris[68]

В майданівському «військовому містечку» неподалік стели Незалежності з боку «Львівської брами» облаштувалося кілька повстанських загонів: група поварів з Львівщини — вони навіть збили з фанерок щось на зразок літньої кухні («Кухарі»); група, що постійно займалася заготівлею дров («Лісоруби»), взвод «НКН», взвод «А», комп’ютерний сектор («Ботани»), намет медсанбату («Больнічка»). На цих кількох сотках і так було обмаль місця, та ще й довелось пожертвувати простором, щоб розташувати тут новий намет взводу «В».

Цей намет перекрив звичну дорогу до виходу, тому Діду довелось посваритись з усіма зацікавленими сторонами «містечка», щоб утвердитись на цьому клаптику землі і привчити всіх ходити в обхід. Найневдоволенішим виявився Мишко, бо тепер вибиратися з «містечка» йому доводилось через територію, завалену дровами і дошками, де порядкували «Лісоруби». Мало того, у взвод до Діда перейшли кращі бійці — Борька, Морпєх, Бача і Малюк. З Київради перебралися на «свіже повітря» у взвод «В» також десятеро молодих та рвучких бійців і колишній слідак прокуратури «Матроскін».

Мишко, звісно, був невдоволений «втратою» бійців, тому в перший вечір «розводу», коли вони з Дідом ділили «майно і дітей», сидячи за пляшкою-е-е-е, точніше проводили командирську нараду на двох «за шторкою», він висловив новому взводному все що про нього думав:

— Ду, ди і дадіда. Пдиддів я дадюку у седе да седці[69]! — він напхав повен рот, тому говорив нерозбірливо.

Мишко цілий день був на виході — пікетували суд, де мали виносити вирок затриманим майданівцям. Коли повернувся, був голодний, як динозавр, і їв із шаленим апетитом, напихаючись свіжими біляшами.

— Не те щоб гадюку… — обурився Дід. — Я б сказав: «гада».

— Добде, гада, — мирно погодився Мишко і продовжив поїдати і випоминати: — Мадо додо, шо я должед одходидь стодоной на удицю чедез завави ддов, ди де й забдав едіду едіднодо вздода[70]!

— Іскуплю… кров’ю.

— Соплями іскупиш!.. — ковтнув одним мельком півбіляша і провів рукою на накритий Дідом «стіл»: — Думаєш, єслі угостиш мене всякими разним вкусностями з моїми любімими блєвашами, я тобі прощу увод моїх братьєв по оружию?!

— Думаю, да…

— Нє, ну, ладно, така поляна, согласєн, стояща. Блєваші отлічні. Но це только за одного бойца, напрімєр за тебе. Ти ж був моїм бойцом? Був. Ушов? Ушов.

Дід подумав і кивнув:

— Логічно. Приймається.

— Ну, а за каждого слєдующого… По літрухє віскі.

Дід налив у чарки домашньої горілки — по намету розлився сивушний запах міцного самогону — і припросив Мишка випити:

— Віскаря немає, є граппа домашнього виробництва. Смачнюча ж, зараза, як монпансьє.

Того не треба було довго впрошувати. Смикнув не цокаючись і взявся до наступного біляша.

— Ні, так не чесно, — заявив Дід. — За Малюка дам чекуна[71], бо солдатік хороший, але фактурою не вийшов. Дрібний.

— Тоді за Бачу — мінімум три літри.

З-за шторки обізвався сам Бача:

— А в нас шо, крєпоснічєство не отмінили? А я думав, шо відмінили ше год сто пійсят назад.

— Пєрдатєлям слова не давали, — огризнувся Мишко.

— Хто пєрдатєль?! — увірвався за шторку Бача. — І вобщє: зараз соберу собі свій взвод і буду жить за щьот набєгов на антімайдан і плєнєнія тітушок…

— Тоді сідай до нас, коллєга, — запросив Дід. — Ми тут саме за тебе торгуємось, так би мовити, плюшками балуємось.

— Я бесценний, — заявив Бача. — Поетому лучше й мене покорміть, бо охляну з голоду і не буде вам чим і за що тут торгуватись…

— Та ладно, Бача, брат, не ображайся, ми ж тут усі свої, просто шуткі у нас такі…

— А я, дурак, не поняв? — заржав він. — Все я прекрасно понімаю. Нам нічого тут ділить. Одну роботу робимо.

Розлив «домашню» по чарках. Випили і нарешті Дід повідомив:

— Так, Бача, я мушу відлучитись на кілька днів у справах. Залишишся за мене. Найближчим часом, схоже, тут нічого не намічається.

— О, наконєц-то і я поіграю в камандіра, — круглопико посміхнувся Бача.

Він був абсолютно не амбітною людиною, йому просто сподобалось враз стати командиром. Це приємно лоскотало його глибоко приховане себелюбство. Хоча, що робити з цим щастям він не уявляв. Тому Бача враз став радісним, мов дитина, котрій батьки пообіцяли купити новий вєласіпєд і на честь цього він вирішив поводитися чемно.

— Так шо, — награно розчарувався Мишко, — я на них, на цих пєрдатєлях, навіть по поллітра не зароблю? — і відклав біляш, важко зітхнувши.

— Все це жарти, — посміхнувся Дід. — Але мені справді потрібно на якийсь час виїхати з Києва. А смачненького я вам привезу…

— І куди ти? — перестав нарешті дуркувати Мишко.

— В Париж.

Дід поїхав у Париж з Тернополя на приватному «бусику». Тут було легше перетнути кордон і не потрапити в руки мусорам, оскільки Західний регіон України «вся президентська рать» майже не контролювала. Загалом дорога з Києва у нього зайняла два дні. Жалій зустрів його вдосвіта на кордоні з Німеччиною, під Страсбургом.

Коли Дід вийшов з мікроавтобуса, Жалій аж відсахнувся, побачивши товариша. Півтори доби в дорозі з роботягами, які їхали на заробітки в Іспанію, остаточно підірвали його здоров’я. Пили вони всю дорогу, немилосердно знищуючи власні печінки.

У Сергія була опухла, неголена пика, червоні очі та помітний тремор в руках. Якщо зважити на вим’ятий несвіжий одяг і нечищені майданівські берци, то вигляд він мав не набагато ліпший від паризького клошара. Та це не стримало Жалія і він обійняв, вітаючись, гостя.

— Як доїхав? — запитав з увічливості.

— Здогадайся сам, — зітхнув Сергій, важко видихнувши перегаром.

Бусик від’їхав, він помахав рукою услід, прощаючись з нещодавніми супутниками-«співпляшниками».

— Нічого, тут відмиєшся, відпочинеш… похмелишся… — підколов Роман.

— Ні-ні, останній пункт, озвучений тобою можеш викреслити з програми. А як у тебе тут справи?

— Схоже, мене знайшли, — зітхнув, — треба перебиратися на інший континент, в Штати, — і запросив сідати в машину.

— Нормально вони працюють, — всівся на переднє сидіння Сергій. — Тільки одне в цій історії мене втішає… Вони менше думають про те, що відбувається у Києві, а більше — про власні інтереси.

— Мене це з одного боку теж втішає, а з іншого — не дуже, бо під ударом я, — посміхнувся Роман, натиснув на акселератор, розвертаючи авто і запитав: — Голодний? Може, пообідаємо десь дорогою?

— Ні, я кимарну трохи, вибач… А поснідаємо вже в Парижі. Не проти?

— У Галі? — з розумінням посміхнувся Роман.

Але Сергій відмовчався, відкинув голову на підголівник і втомлено заплющив очі. Роман важко зітхнув і розвернув машину у напрямку, вказаному на дорожньому знаку «Paris 490 km». Пропустив фуру, що мчала з ракетною швидкістю по трасі, глянув на товариша, як він на це зреагує, але той, схоже, моментально заснув. Він натиснув на «газ» і нарешті виїхав на трасу — рівну і гладку, мов дзеркало. Жалій знову зітхнув, адже йому хотілося поговорити і про Майдан, і про людей на ньому, і про те, які Сергій бачить перспективи цієї революції… Але тому було не до розмов… Роман задумався про своє…

Він був змушений виїхати з України ще до подій на Грушевського. Прокуратура порушила проти нього кримінальну справу і готувала подання на зняття депутатської недоторканності. Пшонка з екранів телевізорів переконував, що це переслідування не пов’язано з політичною діяльністю депутата, а тільки — з кримінальною. Начебто у 2001 році він побив у під’їзді сусідку і відібрав у неї квартиру. Хоча сама жінка не так давно померла в Ізраїлі, а квартиру продала ще перед від’їздом на історичну батьківщину, свідки «побиття» знайшлися. Документи купівлі-продажу визнали не дійсними. Словом, справа була шита білими нитками.

Жалію зовсім не хотілося опинитись у СІЗО, де він міг сам впасти з «висоти власного росту» і «померти від отриманих травм». Насправді під весь цей революційно-майданівський шумок Саша Стоматолог зі своєю компанією планували відібрати у нього прибутковий будівельний бізнес[72]. Їм не вдалося здійснити це у попередні роки, тому намагалися зробити це зараз. Ні, частину його бізнесу вони все ж встигли «віджати»[73] ще у 2012 році, але цього їм виявилось замало. Оскільки Жалій позиціонував себе як людина, далека від політики, тому він став зручною мішенню.

Про те, що насправді Роман був одним зі спонсорів Майдану і підтримував радикальні групи молоді, мало хто знав. Тому «сім’ї» здавалося, що саме зараз його буде легко розчавити і «паімєть». Насправді ще влітку 2013 року Жалій перевів свій бізнес і більшість активів закордон. Якщо Стоматолог з Пшонкою і зможуть його «порвати»[74], то все що їм дістанеться, це порожні приміщення, які він брав в оренду.

Але… Останніми днями Роман відчув за собою стеження. Навряд чи це були якісь спецслужби. Скоріше — люди Стоматолога або ще веселіше… хтось знає про його зв’язки з Майданом і те, кого він насправді підтримує. А підтримував він тих, кого називав «молодими патріотами» і вірив у них… Та зараз у нього навіть закралася прикра думка: «Може, це лапа ФСБ-СБУ? Час такий, що й не вгадаєш, що тебе очікує за поворотом».

Коли вони заїхали в Париж, Сергій раптом почав так хропіти, аж розбудив сам себе. Прокинувшись, він не одразу второпав, що не в наметі на Майдані і це дає хропака не Бача. Здивовано роззирнувшись, у вікні авто побачив не вбогі майданівські намети, припорошені снігом, не чорну від кіптяви шин землю під ногами і заклопотаних повстанців, а мирне дощове місто, що прокидалося. Сонні ранкові кафе вздовж дороги привітно манили теплим світлом, приязними усміхненими офіціантами, парижанами, які пили першу ранкову каву.

— Добрий ранок, — розсміявся Роман, помітивши, як прокинувся Дід і вражено вибалушується у вікно. — Я подзвонив Галі. Нас очікує розкішний сніданок у центрі Парижа з видом на Muséum national d'Histoire naturelle[75].

Сергій струснув головою і запитав схвильованою квочкою:

— Чому саме до Галі? Я її майже не знаю. Я бачив її десять хвилин у тебе вдома рік тому… Чому до Галі?

— Ага, а потім півроку прочищав мені мізки, що дуже вона тобі сподобалась і хотів би з нею ближче познайомитись. Ось і познайомишся. Далі все буде залежати від тебе… Ну, і від неї.

— Блін, Ром, ну не в такому ж вигляді! — почав метушливо пригладжувати рукою зачіску, куртку, гладити себе по небритих щоках. Мені хоча б зуби почистити…

— Нормальний у тебе вигляд, бойовий. Вона тут теж не сидить без діла. Збирає допомогу, проводить акції на підтримку Майдану… Бойова дамочка, — тицьнув Сергієві жуйку: — Замість чистити зуби. Термоядерна.

Дід узяв кілька пластинок жуйки і почав агресивно розжовувати.

— До речі, — поцікавився. — А що тебе з нею зв’язує?

— Все просто: гроші. Вона допомогла мені вивести мій бізнес з-під удару. А я вклався в її бізнес.

— Обоє щасливі і задоволені, — резюмував Сергій.

Галя не зустріла їх на порозі хлібом-сіллю, її самої не було на місці. Зате у вітрині кафе був жовто-блакитний прапор і великі фотографії з Майдану. Їх прийняли два офіціанти із зовнішністю голлівудських зірок і провели до накритого спеціально для них столу. Ця «поляна» була в закамарку зали, далеко від звичайної публіки. Мабуть для того, щоб сонні французи не могли побачити цього ранкового кулінарного божевілля. Це стало б для них справжнім шоком. Бо на сніданок нині були: голубці у сметанково-томатній підливці, вареники з вишнями, картоплею, сиром, лівером, грибами, до них — миска сметани, деруни з грибною підливкою, тонко нарізане сало, оселедець під цибулею, холодець, домашня ковбаса, м’ясний хлібець, хрін з буряком, а в елегантній карафці — спітніла холодна горілка. І звісно — густий узвар. З французької кухні тут були тільки свіжі хрусткі багети.

Побачивши все це ранкове багатство, чоловіки навіть піддалися спокусі відступити і ганебно покинути поле битви. Але у них за спинами з’явилась сама господиня і не те щоб припросила, наказала:

— А-а-а-а! дорогі гості! Я цього свята чекала не менше року! — вона тицьнула їм у боки пальці пістолетом і таким чином спрямувала їх до столу.

Кілька безвільних кроків — і вони за столом. Галя задоволено нависла над ними.

— Ти з нами, — попередив її Роман. — По-іншому ми відмовляємось їсти.

— Так, — погодився з товаришем Сергій і важко зітхнув, поглянувши на карафку горілки. — Бо самі ми це не подужаємо.

Галя всілася поруч із Жалієм і весело глянула на Діда. Вона була ефектною природною блондинкою тридцяти років з різкими карими очима. В цих лисячих лукавих оченятах бігали хитрі бісики. Галя більше десяти років жила і працювала у Парижі, всотавши у себе це місто, його блиск, розкіш, велич, красу. Тому у ній напрочуд гармонійно поєдналась українська врода і незрівнянний паризький шарм. Її точена фігурка гімнастки і «повна пазуха цицьок», чого там гріха таїти, вражали. Мінімум косметики, мінімум прикрас, простенький одяг — потерті джинси, каблук-шпилька, біла блузка з дешевеньким намистом на шиї, легенький французький манікюр і ось вона — королева Парижа за одним столом з ними; вона зійшла зі своєї захмарної величі до цих двох блаженних прибульців з невідомих, забутих країв.

Дід проковтнув слину, чи то вражений агресивною красою хазяйки, чи то враз зголоднів після двох діб на горілці й салі з хлібом. Галя за правом господині налила у чарки горілку.

— Ну що, мої дорогі, мої любі хлопчики… сумую я тут без таких як ви… з України. І поговорити часом ні з ким…

— Ми спробуємо розвіяти твою нудьгу, — запевнив Роман.

— Тоді за зустріч, — запропонувала вона тост, всі випили, і з неймовірним апетитом накинулись на смачнючі страви української кухні, котрі приготував відомий французький кухар арабського походження, випускник львівської «Політехніки».

На якийсь час він теж приєднався до їхньої трапези, випив горілки і закусив салом, порушуючи якісь там мусульманські правила. Сергієві здалось, що при цьому він із насолодою закотив очі. «Ось він — солодкий гріх, — подумав Дід. — Це тобі, друже, не кальян з гашишем курити». Махмуд розмовляв українською з львівським акцентом, при чому типовим саме для львів’янок, з таким… «амплітудним вібрато»[76]. Схоже, свого часу він користувався популярністю у львівських студенток. Сергій розчулено подарував йому державний прапор. Він розгорнув його і накинув на плечі, як це робили на Майдані в перші дні революції. Повертаючись до роботи, Махмуд побажав смачного і гаркнув: «Слава Україні»! «Героям слава!» — відповіли йому так, що почули в залі та навіть відреагували на це дружніми оплесками. Українська революція і та її гасла були в тренді.

Розмова за столом полилась про Україну, про Майдан, про мусорів, беркутню, про Європу, котра не дуже хоче бачити і знати, куди покотиться Україна, в чиї «дружні» обійми, у разі програшу Майдану. Словом, балакали про те, про що й день у день уже кілька місяців говорили українці по всьому світу і в самій Україні. Перспективи, в принципі, не веселкові. Якщо не буде рішучих дій з боку повстанців, через місяць-другий Майдан просто зникне, розійдеться по домівках.

Але серед розмови хтось зателефонував на мобільний Роману, він попросив вибачення і терміново залишив компанію, сказавши, що повернеться за годину. Година за сніданком з Галкою пролетіла непомітно, а його все не було. На дзвінки він не відповідав. Що ж, буває… У ділових людей свій графік життя.

Сергій з нею на пару спорожнили наступну пляшку горілки й встигли навіть забути про існування на світі такої людини, як Жалій. Галя мала здоров’я важкоатлета і випиваючи, не п’яніла. Діда теж чомусь не брав алкоголь. Вони були скуті, напружені, тем для розмов виявилось мало, тому й більше налягали на випивку. Утім, час було завершувати трапезу, оскільки справа наближалася до обіду…

— А де ти зупинився? — враз запитала вона.

На що Сергій спохопився і лупнув себе долонею по лобі:

— Судячи з усього, під мостом на Сені. Всі мої речі в машині Жалія.

— Можеш зупинитись у мене… — вона розвела руками, наче гостинно запрошуючи, — два поверхи, заміський будинок. Гуляй — не хочу. Тільки я мушу залишитися на роботі. Засиділась з вами-е-е, з тобою. А робота вона така, не чекає.

— Після випитого?!

— Ти забув, що я козачка з козацького роду і можу пить горілку як воду…

— Допоможи мені влаштуватися в готель. Так щоб бачити Париж з висоти. А ще я хочу відіспатись на нормальній постелі, хоча б добу…

— Це добре, що не просиш провести екскурсію Парижем і не бачиш мене у ролі екскурсовода, — вона посміхнулась. — Я б цього точно не витримала.

— Чому?

— Бо в перші роки працювала тут екскурсоводом! Ти не можеш собі уявити, що значить водити групи русні[77] по Парижу, — аж закотила очі, згадавши ті «золоті» деньки.

— Наші цілі збігаються. Тим більше, я справді вже об’ївся, похмелився і хочу до готелю. В чисте ліжко. Не обов’язково тепле. Але спочатку — в душ.

Галя з розумінням набрала номер, коротко переговорила французькою, а коли закінчила, повідомила:

— Готель “Royal Rifles Paris”, гадаю, тебе влаштує. З видом на Тріумфальну арку, а може й на відому вежу Ейфеля. Ціна у триста п’ятдесят євро не лякає? Може, все ж до мене? — вона навіть якось ледь помітно підморгнула, мимоволі.

Дід дістав портмоне і витяг з нього «золоту» картку, не без гонору заявивши:

— Мої алмазні копальні в Намібії працюють справно…

— Тоді, що називається, на коня?..

Галка підвезла гостя до готелю а сама помчала назад на роботу. Готель був розкішним. Його номер вікнами виходив на Тріумфальну арку. Сергій, увійшовши в номер, враз відчув втому, алкоголь, що не брав за сніданком, зараз чомусь важко вдарив у голову і просто валив з ніг, тому він навіть не приймав душ і впав спати одягненим на таку м’яку, приємну постіль…

Бачелло

Бача нервував. Він звик, що все на світі відбувається наче саме по собі, без його впливу на ситуацію. Як порядний повстанець, він виконував свою роботу на відмінно: ходив у патрулі, наряди, бився з тітушками і мусорами. А тепер від нього стали щось вимагати — складати списки чергувань, посилати людей, щоб ті отримували продукти на кухні, самому ходити на наради. «Возня, карочє, а не служба», — обурювався він через своє нове становище. Але було в цьому й багато чого приємного: можна було послати когось з молодих за куривом в магазин, можна було вирішувати, коли у них має бути обід чи сніданок. Міг собі, коли хотів, піти у намет до Мишка і там «на рівних» з ним поговорити за чаркою про «діла» служби і полаяти вище начальство, що не дає «пиздить мусоров». А ще у нього було найзручніше місце у наметі — подалі від пічки і з тумбочкою, в яку складав трофеї, захоплені в тітушні.

Одного дня всіх командирів взводів викликали до Українського дому на нараду. Був обідній час. У невеликій залі для прес-конференцій місця було мало, душно. Народ зібрався різний і цього народу було достобіса. Більшості запрошених стільців не вистачало. Вони ж з Мишком опинились у перших рядах, коли помітили два вільних крісла. Рвучко рушили туди, розштовхуючи натовп. Хтось на сидіннях залишив білі клаптики паперу з якимись надписами. Вони їх прибрали, не читаючи. При цьому Мишко заявив: «Ти пойняв, Бача, значить розказувать нам будуть щось страшне: оставили бумажки, шоб з перепугу можна було опорожниться і при собі мати полєзну бумажку»… Вони розвальцем гепнулись на легкі алюмінієві стільці, що жалібно скрипнули, роз’їжджаючись ніжками по напільній плитці.

— Мишко, глянь, — звернув увагу Бача. — Большинство тут вже приоділись у камуфляж. При чому у зєльоний або пісочний, как будто щас не зима і ми десь стоїмо в полях або в пустині пасемо верблюжі стада…

— Глупо даже как-то так, — погодився Мишко. — На фонє сірих домов і білих зімніх пєйзажей вони будуть класно виділяться. То єсть для снайперов менше роботи в случає шухєра. Но знаєш, шо самоє удівітєльноє в цій історії?

— Ну?

— Я тоже таку хочу. «Британку»[78] з карманамі. Удобна ж формєнь, не така як ото ми воювали. Але нам не видадуть таку красоту…

— Почєму?

— Бо рилом не вийшли. Самооборону оділи в «піщанку»[79], якісь там сотні вже шикують в камуфляжах. А нас, як всігда, оставляють на самообєспєчєніє.

— Да-а-а… — задумався Бача. — І в тітушок немає форми, шоб їх роздіть… і з мусоров не знімеш — протівно ж потім буде людям показаться в таком непотрєбном одіянії. Ментом ще обозвуть…

— До чого ти це все ведеш? — почав про щось здогадуватися Мишко.

— Та єсть в мене один інтірєсний мисль. Можна сказать індєя…

Нарешті у залі з’явилися телевізійні камери, а за ними і політики. Мишко і Бача, виявилось, зайняли місця, призначені для журналістів, але їх це не турбувало. Оператори, які бігали залою і знімали з плеча, часто вихоплювали їх з натовпу. Два здорових дядька з агресивно-лагідними типажами майданівців явно псували загальну картинку. На журналістів вони були схожі мало. Тобто не схожі зовсім.

Та й нарада була пуста, як бубен. Здавалося, що командирів підрозділів викликали для того, щоб вони створили масовку і дізнались «з перших вуст» те, що Інтернет розповів з самого ранку, а саме: «30 січня Парламентська асамблея Ради Європи прийняла резолюцію щодо ситуації в Україні. Згідно з документом, питання санкцій до української влади можуть розглянути у квітні, якщо в Україні триватимуть порушення прав людини і в разі силового розгону Майдану. Асамблея засудила ескалацію насильства під час протестів, яка призвела мінімум до п’яти жертв. Українську владу закликали вступити у відкриті, чесні та ефективні переговори з опозицією. Росії нагадали про зобов’язання відмовитися від тиску на інші країни».

Коли все це було озвучено з трибуни під радісні оплески присутніх, а журналісти почали ставити запитання, Бача з Мишком перезирнулись, встали і демонстративно посунули до виходу. Десяток майданівських командирів приєдналися до них і теж розвернулись на вихід.

— Блядь, — роздратовано сказав Мишко, — ви чули: «питання санкцій до української влади можуть розглянути у квітні»! Нам шо тут майські празніки встрєчать?!

— Глубоко озабочєна Європа, — пробурмотів під носа Бача, — скоро нас будуть прямо на Майдані убивать, а вони будуть розказувать про переговори і «нєпротівлєніє злу насілієм». Толстовци[80] хрєнови.

— Бачелло[81], — звернувся хтось до новоспеченого взводного, — звідки такі знання у релігійно-філософських течіях?

Бача озирнувся і радісно розплився усмішкою, коли побачив хто це сказав — «Італієць», взводний якоїсь там сотні Самооборони Майдану, колишній афганець. Вони обнялись, емоційно плескаючи один одного по плечах і весело скрикуючи: «Бача, брат»! — «Італьянєц, бача»! — «Бачелло»! — «Італія»! Чим привернули до себе більшу увагу, ніж сонні, однотонні доповідачі на трибуні. Спалахи фотокамер навіть на якусь мить перемістили свою увагу на емоційну зустріч давніх друзів.

— А пішли до нас! — запросив Бача.

— А пішли! — погодився Італієць і все ж повторив запитання: — Так звідки такі знання у релігійно-філософських течіях?

— Я ж умний, як Григорій Сковорода, шо на п’ятисотці гривень! — заржав і пояснив: — Та в госпіталі послє ранєнія полгода читав всьо, шо було в бібліотєкі. Того й набрався там всяких-разних глупостєй.

Коли вони опинились у взводному наметі Мишка, за «шторкою», щоб поговорити про діла свої грішні і пообідати, Бача по-змовницькому розповів:

— Работали ми колись тут на стройці в одного гєнєрала. Хуже прапорщика. Пиздив со складов все, шо бачив, і складірував, ну, просто вагонами.

— А чому ви, а не солдати? — здивувався Італієць.

Бача знову круглопико посміхнувся і пояснив:

— Нє, солдати у нього построїли одну дачу, так він там жить не міг — не работала ні витяжка, горіла проводка, текли труби… Словом, солдатіки постарались на славу. Жадний був гєнєралішка — до піздєца. Вот вояки наші йому і отомстили. Поетому рішив він, скрєпя зуб’ямі, нанять профєсіональних строітєлєй…

— І ви йому зробили карамельку? — поцікавився Італієць.

— Тільки обгортку. Остальноє — всьо подлєжит постоянному ремонту. — Но щас не про то… Карочє, у нього такі склади на той дачі, шо душа ридьма ридає. «Британки», «піщанки», «бундесовки», бєрци канадські, світера воєнні всєх стран і народов НАТО.

— Стоп, — не зрозумів Мишко. — А откудова таке щастя у простого украінского гєнєрала? Наши войска вродє би не переходять на стандарти НАТО і дирдову форму[82] з кірзовими бєрцами в нашій армії какби ніхто не отміняв.

— «Откудова», — знизав плічми Бача. — А откудова я знаю? Знаю точно одно: спиздив десь, де плохо лежало. А може навіть даже харашо лежало собі й нікого не гребло. Не знаю!

— Твої пропозиції? — з розумінням подивився на товариша Італієць.

— Спиздить спижджене, як нас учили класікі: експропріація напиждженого. Хотя в цій цитаті я міг чогось і наплутать.

— А де та дача? Що там з охороною і замками? — поцікавився Італієць.

— А це ми будемо знати, када пайдьом в развєдку! — вирішив Мишко.

— Саме главне, — пояснив Бача, — шо дача на отшибі, подальше от людей. А як нам всьо правільно обтяпать, — подумав уголос, — скаже мій боєц Матроскін. Не зря дослужився в «органах» до майора…

Матроскін, на диво, ані хвилини не сумнівався, грабувати дачу ворюги в генеральських погонах, чи йти «по закону», як навчали з трибуни лідери опозиції. Він вважав, що «всі наші» повинні бути одягнені, як справжні солдати. Це укріплює дух і дисципліну. А ще «ето красіво», — погоджувався з ним Мишко.

— Много там добра? — допитувався Матроскін у Бачі.

— Весь Майдан одіть можна.

— Весь одевать не будем. Оставим часть барахла, чтобы он не вызвал мусоров по поводу ограбления. Кто захочет, чтобы ему задавали лишние вопросы из-за всех этих вещей? Откуда? Куда? И главное: зачем, блядь, столько?!

— Думаєш, він не знайде їм яку сказку росказать? — пхинькнув Мишко.

— Лишь бы нам не пришлось рассказывать сказок следакам, — відказав, зітхнувши, Матроскін. — Сказку про Робин Гудов из Майдана.

Темного-темного зимового ранку, коли мусорня з гаішниками щойно влягаються спати після нічних патрулювань з затяжними пиятиками… з Новобіличів, що на околиці Києва, виїхав спочатку один мікроавтобус, потім — інший, потім, з інтервалом у три хвилини, — два ланоси. Вони впевнено попрямувала у бік Пущі-Водиці, не переганяючи одне одного, рухаючись акуратно, без поспіху. У цьому досвітньому, туманному мороці поодинокі авто на трасі не привертали увагу. Тим більше, між них вклинювалися інші машини, що їхали у своїх справах.

Вже в Пущі вони заїхали в ліс і зупинились поруч, в одній точці, на березі озера, яке міцно скувала крига. Тут опинилися відомі персонажі: Борька, Морпєх, Бача, Мишко, Італієць, Матроскін і Заумний Днювальний. До них приєднався «Дєсант». За звичкою, всі дістали цигарки і вже чиркнули запальничками, як на них засичав Матроскін:

— Нахуй бля сигареты! Вы че, сошли с ума?! И без того наследили!

Всі за командою, крім Бачі, заховали куриво, а той сказав:

— А мені похуй, я не могу не курить. Покурю і бичок собі заховаю в карман.

— Тоже правильно, — погодився Матроскін, глянув на годинник і сам закурив.

Задиміли з полегшенням й інші. Морпєх, який не курив, нервував:

— Досить вже! Четверта ранку! Часу в обріз! А ви не накуритесь! Командуй, Мишко! Бо в мене зараз мандраж почнеться.

— Мандраж — це нормальна реакція організма на непередбачувані обстоятєльства, — заявив Камандір і теж глянув на годинник.

Він був єдиним професійним офіцером і мав досвід звільнення заручників та боротьби з тероризмом. Тобто умів планувати операції. Принаймні план пограбування розробив непоганий.

— Перва група пошла, — наказав він. — Приготовиться вторій групі.

На лід вибігли і погнали через озеро перші три бійці, перебігли його, заскочили на пристань і розосередились, спостерігаючи за ситуацією довкола. За ними, тягнучи дві пари грубо збитих саней, помчали вперед наступні п’ятеро. Коли добігли, двоє повернулись, тягнучи за собою шнури, якими вони планували туди-назад тягнути завантажені сани в один бік, порожні — в інший.

Та враз зі сторони вулиці долинули окрики, лайка. Розібрати було важко, але майданівці навіть не насторожились, оскільки знали: це «хуліганить» Малюк з «молодими» під воротами генеральського маєтку. Відповідно плану Камандіра, вони, за легендою, так відзначали День бармена. Саме День бармена, бо у Мишка в календарі це свято чомусь було виділено червоним. Щось важке гучно гримнуло у потужну залізну браму. «Почали», — командував Мишко.

Всі одягнули «балаклави» і кинулись до складу, що стояв ворітьми до озера. За парканом, схоже, вирували пристрасті, бо до розборок приєдналися охоронці. Вони щось верещали, погрожували, хтось шмальнув із газової пукалки — звук тихим хлопком дійшов до майданівців. Але не налякав.

Грабіжники оцінили невелике подвір’я перед пристанню. Воно було добротно вичищене від снігу, тому вони не могли залишити виразних слідів. Мишко задоволено кивнув, мовляв, почали. Четверо кинулись до складу, двоє залишились пильнувати біля саней.

Бача, на пиці якого балаклава так розтягнулася, що репнула на маківці і з неї стирчав жмут короткого сивого волосся, підійшов до воріт складу і оцінив замок. Замок був з вигляду міцний, амбарний. Але, схоже, китайського виробництва. Скупий генерал, на щастя, і на цьому зекономив. Заумний протягнув Бачі ломик з функцією цвяходера.

— Хуйня, — відмахнувся від нього Бача, взяв колодку в руки і миттю скрутив її.

Відтягнув засув і тихо притримуючи, розчинив стулки дверей.

«Ха-а-а-а!» — вирвався у всіх присутніх Робін Гудів придих захвату. Склад, що міг умістити у себе два танки з трубами для переходу під водою, був до верху забитий добром. Все було акуратно упаковано у великі мішки з маркуванням NATO і описами розмірів та виду одягу. Це — зліва. Справа — мішки з крупами, ящики з тушонками, сотні банок із салом, повно інших продуктів на стелажах.

— Погнали, — прозвучала чиясь команда, і хлопці приступили до роботи.

Пакунки з речами переносилися до пристані, вантажилися на сани. Сани шнурком перетягувалися на інший бік озера, там перевантажувались у машини і так кілька разів. Скоро з «того» берега рацією попередили, що більше немає куди вантажити. Але, в пориві азарту, вони все ж нахапали тушонок, кілька мішків круп і довантажили це на сани.

— Аут, — скомандував Мишко і передав рацією Малюку: — «розход»!

П’яний галас біля брами поступово почав затихати. Бача зачинив двері комори, акуратно повішав на місце колодку. Остання партія награбованого добра на санчатах їхала на той берег, а вони, кожен тримаючи по доброму баулу на плечах, бігли услід, не озираючись.

Скоро команда опинилася біля машин. Дєсант з Італійцем були захекані, аж мокрі від поспішної роботи. Такі самі захекані та змокрілі пригнали й бійці з генеральського маєтку і довантажили авто. Так, що місця залишилося тільки для водіїв.

Мишко глянув на годинник і констатував:

— Вся операція зайняла двадцать три мінути. Но тепер вопрос: як добраться домой, то єсть на Майдан?

— Веземо все до Кекса на Оболонь, як домовлялися, — нагадав Морпєх. — Там перевантажуємо і потихеньку будемо завозити на Майдан.

— Да, — погодився Матроскін. — З такими пакованами можем не прорваться на Крещатик. Тем более, скоро рассветет. И мусора повыползают на службу.

— Тода так, — вирішив Мишко, — воділи — по коням, і до Кекса. А ми партізанскімі тропамі будемо пробиратись в Київ. Тєм болєє, — витягнув з-за пазухи плескату пляшку, а з кишені кульок барбарисок, — время скоротать є чим. І саме главне — замєтьом сліди, спалимо наші санчата.

— Вот это — Командир, — захоплено поплескав по плечу Мишка Матроскін, — настоящий Командир. Знает, что бойцы должны снять стресс после дела… Тем более утренний трамвай на Подол будет только через час двадцать минут.

— А мы? — розчаровано зітхнув Дєсант.

— Розрішаю це зробить у Кекса в гаражі, — сказав Мишко. — Тєм болєє, шо я грузанув у твій ланос два ящики харошей гєнєральской водкі і ящик прекрасного, — прицмокнув язиком, — монпансьє барбаріскі.

Бача, що за останню годину встиг скурити чи не пачку цигарок, після пробіжки важко відсапувався і далі курив. Він був веселий і готовий до нових пригод.

— А что хоть за генерал, откуда? — раптом поцікавився у нього Матроскін.

— Вевешнік, ну, з емведе, мусор, — ще більш радісно повідомив Бача.

Йому було приємно пограбувати ментовського злодюгу.

— Йоб твою мать! Бача! — майже в один голос промовили майданівці.

— Бачелло, твою мать! — закотив очі Італієць.

— Дьору! — дав команду Мишко і грабіжники поспішно залишили місце дислокації, згідно щойно затвердженого плану.

Світало. Пішов сніг, густий, не лютневий, він приховував, замітав сліди. Останній сніг цього року… Це втішало Робін Гудів, котрі встигли спалити санки і добряче почаркуватись. Вони їхали в такому романтичному трамвайчику №12[83] назустріч новим майданівським пригодам. Календар показував 3 лютого.

Витвір мистецтва

Єгор ніяк не міг зрозуміти, чому ці тупі недонімці, ці австріяки, підтримують майдан. Дурна нація, не розумна. Та всі європейці тупі, — думав він, сидячи в «Cafe Mozart» і насолоджувався неймовірною ароматною кавою, з високою густою пінкою. Смакував гарячим штрудлем, який так апетитно можуть приготувати тільки тут, в столиці Австрії і подають його з ніжним вершковим морозивом… А ще у Відні неперевершене повітря. І архітектура. І вода, що подається в крани просто з гірських джерел… Але духовності мало, чогось не вистачає такого… От, щоб душа розвернулась! Але гер Шранке, з яким у нього була тут зустріч, не давав йому зосередитись на власних думках. Він або говорив з кимсь по мобільному, або знову й знову повертався до Ukrainische Revolution[84]:

— Ваша революція, — натхненно розповідав йому гер Шранке, зі смаком попиваючи віденську каву (кожен ковток він запивав холодною водою). — Ваша революція — це щось надзвичайне, вона немає аналогів. Це справді народна революція! Люди настільки організовані, ніби працьовиті терміти! Я вражений, гер Блідий. Вражений вашими українцями до глибини душі!

— Так, — охоче погодився Єгор, а сам подумав: «Бля-а-а-а… і цей туди ж… Як вони мене всі дістали з тим майданом…», але награно радісно посміхнувся і повідомив: — Наша сім’я теж багато допомагає цій революції. Ми хочемо змінити країну. Хочемо, щоб наші люди жили не гірше ніж в Австрії. Щоб просто могли достойно жити. Ця корупція, гер Шранке — жахливе явище, що передалося нам від радянських часів і зараз всяко підтримується Путіним…

— О-о-о! — Шранке відкинувся на спинку стільчика. — Ви навіть не можете уявити, наскільки ми вас розуміємо! Путін і сюди запхав свої лапи. Платить нашим лівим… Це мерзота. Ми такого не сприймаємо. Україні потрібно раз і назавжди покінчити з тим ганебним москальським минулим.

— Залишилось недовго, — запевнив Єгор, — головне, щоб нас підтримала Європа…

— У мене є зв’язки в нашому уряді, і я знаю настрої міністрів, федерального канцлера… Ми підтримаємо Україну. Головне, щоб ви стали на шлях реформ. Не боялись ні геїв, якими вас лякають з Росії, ні змін у законодавстві та не боялися покінчити з корупцією. Не можна зупинятись. Шлях, який пройшла Європа за тисячоліття до демократії, прав та свобод людини, вам потрібно пройти за дуже короткий період.

— А я проти геїв, — несподівано заявив Єгор. — Мені вони не подобаються. Це мерзота. Особливо всі ці їхні паради.

— Толерантність, — повчально виголосив Шранке. — Ось що таке демократія. Терпимість до чужих недоліків зокрема. Відверто кажучи, мені теж вони не подобаються, але я поважаю чужий вибір.

Взагалі, Єгор з ним зустрівся, щоб обговорити купівлю картин, які він хотів придбати у Шранке, але той, завжди лаконічний і діловий, нині почав ходити колами.

— Все ж я б хотів повернутись до нашої справи, гер Шранке… У мене нині тут ще кілька зустрічей…

— Так-так, пробачте… Заговорився. Отже, ви хочете купити п’ять картин «старих голландців» і роботи німецьких художників двадцятих-тридцятих років… Гітлер, до речі, обізвав їх картини «дегенеративним мистецтвом»…

— Так, саме так. Є якісь проблеми?

Шранке зробив паузу, ковтнув кави, запив водою і продовжив, немов ішов по тонкій кризі:

— Ринок мистецтва дещо обвалився, і у нього не ліпші часи…

— Тобто ціни знизились?

— Йдеться не про ціни… Чи бачте… Інтерпол зараз надто прискіпливо перевіряє походження грошей зі Східної Європи, особливо з України. Ми не хочемо мати проблеми: щоб раптом моя фірма не опинилась у центрі скандалу, пов’язаного з відмиванням грошей… А ваше ім’я останнім часом тісно пов’язують з прем’єром Азаровим…

— Він уже кілька днів як не прем’єр, — насторожився Єгор.

— Наскільки я розумію ситуацію, він все ще не передав повноважень. Нового прем’єр-міністра в Україні немає… А шальки терезів з цією революцією можуть хитнутись, куди завгодно… Он, ваші земляки кілька днів тому вже пікетували маєток Азарова у Відні[85]. А Європа на все це дивиться з цікавістю і розумінням. Принаймні Німеччина і Австрія.

Єгор густо почервонів:

— Я був вашим надійним партнером упродовж останніх десяти років, і ви раптом підозрюєте мене в якихось корупційних зв’язках?!

Лице Шранке якось миттєво скам’яніло і він різко сказав:

— Ваші друзі в Україні іноді люблять похизуватися своїми придбаннями антикваріату. Інтерпол це дуже ретельно відстежує. Хоч неможливо нічого довести, все ж виникають підозри. Наприклад, що ви займаєтесь придбанням картин для можновладців, які в такий спосіб через вас відмивають гроші.

— Гаразд, я пораджу своїм друзям поводитися скромніше і не показувати свої колекції стороннім особам.

— Це по-перше, гер Блідий… — продовжив холодно Шранке. — А, по-друге, картини за даним списком ми зможемо продати вам тільки у випадку, коли ви надасте документи про повну легітимність грошей, якими ви оперуєте. В попередніх паперах надто багато проходжень і офшорів.

— Але ж все пройшло нормально…

— Тоді, але не тепер. Часи трішки змінились. Зважте: у вас іде революція. І не виключено, що скоро Янукович з Азаровим й іншими персонажами будуть втікати з награбованим. Вони, до речі, скажу по секрету, вже виводять з України кошти… Є така у мене інформація… І тоді може вилізти багато неприємних для нас з вами моментів… А цього не потрібно ні мені, ні тим більше вам, з вашими маєтностями в Австрії…

Шранке допив каву, встав з-за столу, кельнер подав йому пальто і капелюха. Він одягнувся під роздратованим поглядом Єгора, обличчя якого аж налилось бордовою фарбою. Шранке ввічливо вклонився йому, сказав з усмішкою: “Auf Wiedersehen”[86], і, спираючись на піжонський ціпок із золоченим набалдашником, вийшов з кафе.

— Гівно! Ненавиджу геїв, цих підарасів, — чомусь пробурмотів собі під носа Єгор, продовжуючи навіть із собою спілкуватися німецькою. — Якщо я зараз не проверну цю оборудку з картинами… втрачу десять мільйонів…

До нього підійшов кельнер і запитав:

— Вибачте, мені здалось, ви хочете щось замовити?

— Ні, немає проблем. У мене тут ще одна зустріч… Хоча… принесіть мені… м’ятного лікеру…

Ось тобі й толерантність — думалось Єгору. До підарасів є терпимість, а до людей, котрі вміють заробляти гроші, немає… Парадокси гейропейської світової системи…

Чомусь він не хотів вірити у те, що Шранке ось так просто відмовиться від грошей, які Єгор може заплатити за картини. А це — плюс 10 відсотків до ціни. Як колись божевільні «нові рускі», платили шалені гроші за все, що бачили, так і тепер українські можновладці, напередодні грандіозного шухера, скуповували нерухомість, антикваріат. Але саме про це Єгор чомусь не подумав. А подумав про «всує» згаданого Азарова…

Зараз він розізлився на нього через те, що той десь «засвітив» картини, які Єгор для нього купував, а тепер ще й подав у відставку, руйнуючи їхні спільні плани. Справа в тому, що 3 роки тому вони з батьком вирішили передати Азарову 25 відсотків акцій компанії за обіцянку вивести їхнє підприємство в монополісти на постачання в Україну кількох типів стратегічних матеріалів, зокрема запчастин до військового обладнання і їх виробництво. Азаров на першому етапі, щоправда, виконав свою обіцянку. Спочатку поставив свою людину керівником новоствореного об’єднання Державних підприємств (ОДП), котре займались ліцензуванням виробничих процесів цих матеріалів, дозволами на їхнє виробництво і продаж, перевірками якості, дотриманням ISO[87]… І новий директор ОДП, повністю контрольований прем’єром, просто паралізував роботу багатьох виробників і постачальників. А для Блідих відкрилась дорога до монополії… Вони вже навіть почали вибудовувати грандіозні плани щодо скупки провідних заводів України… Паралельно, через лобіювання певних законів у ВР, вони блокували допуск на ринок закордонних аналогів… Тендери, що проводили міністерства, закривались у більшості на структурах інвесткомпанії «Троєщина».

Тоді здавалося, що «донецькі» прийшли надовго і всерйоз, але тепер… Хто знає, що буде з ними. Вже й Коля Бімба подав у відставку. Поки що це теж ще нічого не означає і нічим не загрожує — ОДБ під контролем… президент залишається на своїй посаді… А ось те, що навіть легковажні австріяки стали остерігатися вести справи з командою Януковича… Це справді насторожувало.

Що робити далі, Єгор зараз просто не уявляв. І мова не про бізнес і не про мистецтво. Його думки чомусь безсистемно скакали з одного на інше. Повертатись у клініку не хотілося. Йому надокучили балачки професора Ґалля. Від уколів і крапельниць на тілі залишались прикрі болючі синяки. Залишилося пройти ще три дні лікування, але… Не сьогодні. Треба просто відпочити. Відпочити від нудного відпочинку й лікарні.

Офіціант приніс м’ятний лікер. Спробував. Солоденький. Тут навіть пилося легко, не так як у Києві. Алкоголь не товк у голову і не вирубав. А ще тут не було надокучливих охоронців, які виконували роль мамок, няньок і шпигунів батька. Щодо розваг… все вирішували гроші. Все! Справді ніякої духовності.

Нарешті в кафе зайшов розв’язний тип із зовнішністю… Вузенькі штанці з широким ременем та великою пряжкою, куца курточка, сам худючий, засмагла пика, веслом борода… здається, він трішки з домішком арабської крові… «Симпатичний… — подумав Єгор і спохопився: — От блін, знову ці геї»…

Тип сів до столу і замовив каву. Поклав перед Блідим планшет; охоче пояснив:

— Хлопчики всі чисті, порядні… Австрійці. Ваших брудних слов’ян немає. Ні росіян, ні українців, ні сербів, ні босняків…

Єгор проковтнув хтиву грудку, що стала поперек горла, і став з цікавістю переглядати фото хлопців на планшеті. Русих австрійців, якими можна було собі уявити мешканців Відня, на фото не виявилось взагалі. В більшості — чорняві юнаки із центральної Азії та Близького Сходу, студентського віку…

Нарешті Єгор зупинився на одному і показав пальцем: «Цього».

— Гарний вибір, — похвалив сутенер. — Триста євро година… Готель оплачуєте ви. Бажано гроші наперед.

Єгор враз чомусь зам’явся, але сутенер запевнив:

— Повірте, цей хлопчик, як витвір мистецтва… Він таке витворяє у ліжку… — прицмокнув губами… — Не пошкодуєте. Ви ж знаєте, я вам ніколи не підсовував поганий товар, — і повторив: — а це — справді витвір мистецтва.

Єгор знову проковтнув хтиву грудку у горлі, зі згодою кивнув і звернувся до кельнера:

— Замовте, будь ласка, таксі. І спакуйте з собою моїх улюблених тістечок, а також пляшку лікеру «Гальяно».

Офіціант із розумінням кивнув.

Тріумфальна арка

Сергій прокинувся через те, що на нього хтось пильно дивився. Його рука мимоволі ковзнула під подушку, але там нічого не було — ні ножа, ні кастета, ні бодай уламка арматури. Він різко розплющив очі і побачив, що поруч з ним сидить Галя. Вона влаштувалась на стільці, якось замилувано розглядала його і посміхалась.

— Ти не зачинив номер, — пояснила, як опинилася тут.

— А я забув, що в Парижі. Знову думав, що на Майдані. Мені цей Майдан, схоже, буде довго ввижатись.

— Таке буває, коли тобі або дуже добре, або дуже погано… Мабуть, тобі на твоєму Майдані дуже добре.

— Мені там добре, бо я знову в боротьбі… Мабуть… — підвівся і сів на ліжку Сергій. — А може у мене там багато пригод, як це було давно, коли я був молодий і красивий. Наче друга молодість… А ти давно тут?

— З півгодини…

— Чому не розбудила?

— Я давно не бачила, як сплять чоловіки.

— Знайшла на що дивитись! — реготнув Дід. — Скручений дядько в брудному одязі, котрий упав на ліжко п’яний як чіп? Це картина на яку варто дивитись?

— Ні, ти спав, як дитина. І мені стало затишно… Тепло якось так…

— Ти не одружена?

— Я вже багато років сама… — зітхнула. — З моїми чоловіками не вдалося прижити діток… Тому одна.

— Ти ж зовсім молода… — здивувався він песимістичним ноткам в її голосі.

— Я любила свого останнього чоловіка. Він був набагато старший від мене, на тридцять років. Помер два роки тому. Але він був справжнім мужчиною. Таких зараз Бог не створює… — посміхнулась. — Або у мене вичерпаний ліміт на справжніх.

— Вибач, — Дід встав з ліжка, — я навіть не уявляю, що маю тобі сказати на те. — Єдине що знаю твердо: мені потрібно в душ. А що найгірше, я навіть не маю у що переодягнутись. До речі, Роман не з’являвся?

— Дзвонив, у нього термінова зустріч… Просив, щоб я тобі купила білизну, мобільний, парфуми…

Вона кивнула на пакет біля дзеркала.

— Дякую. Це саме те, що мені просто необхідно, — роззирнувся, глянув на годинник. — А ти поки замов нам в номер обід. Щось я зголоднів…

— Тю на тебе, — образилась Галя. — Я ж українка, шинкарка, так би мовити… Гадаєш, я ось так прийшла до тебе з порожніми руками?

— Ого! Це виглядає так, наче ти торуєш дорогу до мого серця через шлунок, — спробував пожартувати.

— Тут така справа: — посміхнулась кокетливо. — З одного боку залишились продукти з нашого сніданко-обіду… Мій шеф-повар так наготував, ніби думав, що у нас невеличке весілля… Не пропадати ж добру? З іншого… Якщо пощастить заарканити непоганого мужичка, то чим погано? Тим більше, продуктами не першої свіжості. Економно… Ну, а далі — як пощастить.

— Ні, зовсім не економно, назву це своїм іменем: «меркантильно», — награно скривився Сергій і посміхнувся. — Але прагматично. Приймається.

Він узяв пакет з білизною і пішов у душ.

Вода спочатку вдарила холодними колючими голками в тіло. Потім, нагріваючись, стала приємно зігрівати, гладити, заколисувати, пестити.

Тихо скрипнули двері у ванну — протяг доніс пряний запах її тіла і парфумів. Холодні руки обняли його з-за спини і дряпнули по грудях маленькими гострими нігтиками. Тугі дівочі перса гаряче притулились до його попереку. Без каблуків вона була такою маленькою… Галка пригорнулась до нього так, наче чекала цієї миті все своє життя. І тихо застогнала, втягнувши повітря зсудомленим пристрастю горлом. Вода лилась, зігрівала душі, тіла, наповнювала парою лазеньку, пара, насичена їхніми флюїдами, паморочливо лоскотала подих…

Скільки вони так простояли?.. Наче вічність. І все стало так просто, так зрозуміло і так однозначно: він, вона, Париж…

Вони лежали на величезному ліжку з вікнами у Всесвіт. Десь унизу була Тріумфальна арка, залита вогнями міста, суєтні натовпи туристів, роззяв, маленьких паризьких авто. Густі сутінки прорізали колючі вогники вікон далеких і близьких будинків. Дуга світла, котрим палав вечірній Париж, здавалась аурою, що захищала це місто від мороку ночі. Хоч ніч насідала, навалювалась, але не мала змоги її прорвати, розчавити і поглинути це місто.

В номері був розгардіяш, ніби після гучної студентської вечірки. Закуска, тарілки, чарки, пляшки на столику і довкола нього. По всій кімнатці — фрагменти її одягу, подушки, покривала…

Галя дрімала так мирно і спокійно на його плечі, наче ще недавно тут не вирували любовні пристрасті двох спраглих кохання людей. Сергій дивився у стелю, дивуючись з того, що ще кілька днів тому він керував боями на Майдані, вів на штурм беркутні загони обгорілих, закіптюжених бійців, стріляв з ракетниць, кидав коктейлі «Грушевського»… І тут же, відбігаючи до готелю «Дніпро», вів переговори з питань свого бізнесу, спілкуючись português, afrikaans[88]; домовлявся з друзями, щоб ті підвезли шини на Майдан, пальне, продукти, брикети для пічок… Потім — короткі сни у переповненій палатці. Втома, хропіння, холод… окрики поранених в операційному наметі поруч, інформація про «двохсотих». Бруд. Жах. Чутки… Різні: про те, що вже десь висадилась ростовська десантна бригада, що беркутня іде з боку Бессарабки… І сни… тривожні.

Галя враз прокинулась, ніби їй самій приснився тривожний сон. Поцілувала його в щоку, погладила теплою долонькою по волоссю і сіла на ліжку, спершись на подушку.

— Затишно так, романтично… незвично, — промовила. — Зі мною такого ніколи не траплялося. Тут класно, тут я справжня, така як є… немає жодних зобов’язань, є лише ми, — повела рукою по різьбленому бильцю спинки ліжка. — Ніби час застиг…

Рука пробігла по тиснених квітках шпалер, по тугому накрохмаленому простирадлу, ковзнула по Сергієвому плечу, зупинилась на старому шрамі, спробувала його рубець на дотик.

— У тебе на тілі багато шрамів. Звідки? Розкажеш?

— На душі їх ще більше, — спроквола посміхнувся. — Просто їх побачити важко.

— Вони тебе прикрашають. Я поцілую зараз кожен твій шрамик, такий милий…

Вона нахилилась і припала губами до рубця на плечі.

— Не треба їх цілувати. Іноді вони ще досі болять. Та й є інші місця, більш приємні для поцілунків.

Проте вона не відступала і цілувала сліди його давніх поранень. Її поцілунки залишали на тілі ніжні оманливі сліди. Та враз зупинилася, відкинулась назад і сказала:

— Все брехня… Жінки не люблять манірних чоловіків, качків…

— До чого це ти?

— Так, в голові крутиться-колотиться різне… — відкинулась назад, сіла, поправивши подушку під спиною. — Головне, щоб у чоловіка був стержень, основа, дух. А ще запах. Не знаю, відчуває хтось чоловічий запах так, як я, але я чую справжнього самця, воїна на відстані, ніби самка якогось неандертальця. Мабуть, у мене є ці гени дикої жінки-мисливця…

— Ну, фактурою ти не вийшла. Ти надто витончена для тієї породи…

— А ще мені подобаються чоловіки, здатні на справжні вчинки, — пропустила повз вуха комплімент. — Ти такий, ти можеш, це написано у тебе на тілі й на чолі… То як, — посміхнулась хитрими своїми оченятами, — розкажеш?

— Лисичка-сестричка, — посміхнувся Сергій і всівся біля неї. — А ще ти забула сказати, що чоловіки, до всього, великі діти, які люблять, щоб їх хвалили, гладили по голівці і давали смачні цукерочки…

— Ні, я це завжди пам’ятаю, Вовчику-братику, але зараз я з тобою щира. Ти мені подобаєшся. Ще рік тому, коли ми познайомились у Романа, ти мені став симпатичний…

— Ось так безглуздо ми втратили рік… — скривився Сергій, чи то іронізуючи, чи то жартуючи.

— Отже… Твоє життя…

— Моє життя, — замислився він. — Моє життя заплуталось у павутинні доріг, у війнах, пригодах, революціях… Я боєць, мені подобається бути бійцем… Мені подобається цим жити, дихати повітрям ризику і небезпек… Ти просиш розповісти про мої шрами… Вони банальні — кулі, міни, гранати… Бог мене милував, посилав випробовування, але не каліцтва. Тому я досі живий. І сподіваюся прожити ще не рік, не два… А все що стосується мого життя, то пригоди голлівудських персонажів — дрібниці у зрівнянні з моїми.

— І це правда? — її хитрі вічка з недовірою звузились.

— Не знаю, — усміхнувся Сергій. — Я вже не знаю, де я вигаданий, де реальний. Мої мрії, фантазії, сни, марення і дійсність настільки туго переплелись із лицедійством світу, сценографіями вулиць і доріг…

— Ти ще й поет.

— Трішки. Просто мені справді немає чого розповісти. Банально і навіть примітивно. Війна і пригоди насправді не бувають красивими. Це труд, бруд, біль і піт. І небезпека. Часом — з повними штанами адреналіну.

Галка задумалась, помовчала.

— До речі, про штани, тобто про одяг… — враз сказала вона. — Хочу шопінг.

— Я? З тобою? По магазинах?!

— Це теж пригода… Для чоловіків — це навіть не пригода, а подвиг! Потім хочу в ресторан. І танцювати.

— Ну, я навіть не знаю… Я не маю у що одягнутись, — спробував відмазатись.

— «Хочу шопінг» — ці слова були ключовими, — хитро посміхнулась Галя.

— Як я одвик від «людського» одягу… На мені як не форма різних країн і народів, то шахтарська роба, то джинси з футболкою…

— Іноді треба себе побалувати… То як? Вперед, до подвигів у нічному Парижі?

— У мене є вибір?

— Ні.

— Ні найменшого?

— У тебе яке військове звання? Солдат?

— Ну, так.

— Що за «ну, так»? Треба відповідати: «Так точно!» Я, до твого відома, сержант медичної служби. Тому, солдатику, вперед… Виконуй накази старшої за званням.

— Так точно! Дозвольте п’ять хвилин на збори!

— Я ж дівчинка, мені потрібно хоча б десять хвилин…

І через десять хвилин, які тривали годину, вони нарешті пірнули у нічний Париж, де вирувало свято життя…

— Мені потрібна зброя, — сказав Сергій, коли Галя подала йому тремтячими руками ранкову каву.

Вони повернулись із нічного клубу вдосвіта до неї додому і попадали спати просто у вітальні. А коли прокинулись і вона зайшла у Фейсбук, то отримала листа від Романа: «Я должен срочно отдать документы на фирму. Принеси мне их на квартиру в Сен-Дени».

Галя перелякано підскочила на стільці та побігла будити Сергія:

— Жалій написав мені російською!

Дід не міг второпати, чому це її так сполохало:

— Ще один запроданець…

— Та ні! Ми домовились: коли він пише російською, у нього проблеми. Такий сигнал небезпеки.

— Так! — зірвався з ліжка Сергій, струсну головою і зробив кілька кроків по кімнаті. — Так! Він мені казав, що його начебто знайшли люди з Києва… Але ми з вашими сніданками не могли нормально поговорити…

— Це я винна?! — обурилась Галя. — Винна, що ви не порозумілись за три години дороги від Страсбурга?!

— Зроби мені каву, — буркнув він на те. — З ким він учора зустрічався? Ти щось про це знаєш?

— Здається — з адвокатом. Він сам з України, вів тут його справи. Але після того, коли ти вже ліг спати в готелі, Роман відзвонився і сказав, що ввечері сам до тебе заїде. Потім з ним зв’язок зник і досі не з’являвся, — про всяк випадок глянула у мобільник, але повідомлень від оператора, що він з’явився в мережі, не було.

Розповідаючи це, Галка у поспіху стала варити каву і готувати сніданок — грінки, варення, мед, масло, кілька видів сирів, круасанів, булочок; на сковорідці зашкварчали яйця. У Сергія від здивування аж витягнулося обличчя:

— Галюня, кава, це просто кава. Без молока і цукру. Щоб ложка стояла.

— Вибач, це навіть не для тебе, я коли нервую, мені потрібно щось робити: готувати їсти, потім все це поїдати… Я так заїдаю стрес… — її справді лихоманило від хвилювання.

— Дивно, що в тебе фігура як у школярки…

— Я майже ніколи не нервую, — вона подала йому тремтячими руками каву. — Це зараз таке зі мною.

— Мені потрібна зброя…

— Де ж її взяти?

— Поговори з Махмудом, може, він у своїх земляків щось дістане…

— Та не всі араби терористи… Ні, ти що, не буду я з ним говорити.

— Може, знаєш якусь руску бандоту, що залишилася тут з дев’яностих?

Галя на те заперечливо похитала головою і розвела руками.

— Тоді я поговорю з Махмудом…

— Ні-ні-ні! Я забороняю! Стоп, — враз спохопилася. — А що тобі потрібно? Мій чоловік мав колекцію шабель, якихсь середньовічних сокир, мечів…

Сергій покрутив головою, нарешті помітивши на стінах вітальні картини старовинних майстрів, давні дерев’яні меблі, навіть на кухні — повно антикварного дріб’язку. Власне і сам будинок був із часів Наполеона Бонапарта. І він поцікавився:

— А чим займався твій чоловік?

— Він був аукціоністом.

— Він жив у цьому багатстві, через нього проходили мільйони, і він не мав для самооборони зброї?! Навіть колекційної?! — здивувався Сергій. — Я не маю на увазі дуельні пістолі дев’ятнадцятого століття…

— Були якісь залізяки. Я все винесла до підвалу. Не знала, що з цим робити…

І вони спустились у підвал… У розкішних дерев’яних коробках, зроблених на замовлення, виявилося кілька не менш цікавих екземплярів зброї… Browning Hi-Power і Walther PPK. Вони були розібрані і професійно змащені мастилом для довготривалого зберігання, схожим на «гарматне сало»[89]. Магазини теж були у розібраному стані. Набої… Він покопирсався на стелажах, куди Галя склала «залізяки»… А ось і набої…

Милуватись арсеналом покійного не було коли, бо за цим багатством можна було засісти на цілий день. Поки що мало вистачити і двох «стволів», тому Сергій тільки й сказав:

— В тебе був класний, просто надзвичайний чоловік. Він залишив тобі унікальний спадок! І головне — вчасний. Обов’язково сходимо до нього на могилу, я йому подякую. Потім. А зараз бігом на гору, став на плиті велику каструлю з водою, нехай закипає. А ще дай мені старого шмаття, щоб я максимально стер мастило.

Галя прудко вибігла на гору, а Сергій ще попорпався в цьому арсеналі, знайшов маслянку, пристосування для чистки зброї та побіг услід за нею.

— Тепер розповідай, що ти знаєш про квартиру в Сен-Дені, а я поки буду чистити зброю. Що там за хата?

Він розклав на великому рушнику залізні пазли, з яких мав скласти два пістолета. Схоже, тут були всі потрібні запчастини. Залишалося пригадати, що й куди має стати. Але спочатку — протерти від їх консерванту.

— Це його квартира, — розповідала Галя з набитим ротом, на ходу ковтаючи: булочки, сири, яєчню. — Тобто він її винаймає через підставну особу. Якогось дядька із Черкаської області. Той дядько дуже би здивувався, коли б дізнався, що у нього в Парижі таке житло.

— І він платить за нього тисяч…

— Три чи чотири, точно не знаю.

— Багаті у нас дядьки на Черкащині. Ти була в тій квартирі?

— Так. Нічого особливого. Дві кімнати, кухня, простенькі меблі…

— Мене більше цікавить схема… Намалюєш?

Галка мелькнула круасан, дістала з антресолі альбом, олівці і взялась малювати. Сергій тим часом витер мастило із запчастин, подивився чи закипіла вода у каструлі, і кинув все це добро просто в окріп. Зверху густо налив засобу для миття посуду.

— Мені здається, що ти робиш щось не так… чи все ж таки так? — здивувалась Галя, продовжуючи малювати схему. При цьому допомагала вона собі язичком, тоді, коли не жувала.

— Побачимо, все залежить від навару, — знизав плечима Сергій і почав шумовкою помішувати вариво. — А що з документами? Чому вони у тебе?

— Просто залишив на зберігання… Я маю в його фірмі десять процентів…

Сергій нарешті почав шумовкою добувати з каструлі виварені від «гарматного сала» деталі, по одній викладати на рушник, тут же гарячими їх протирати. З гарячих деталей вода миттю випаровувалась, не залишаючи навіть шансів для іржі.

Коли всі запчастини були вийняті, він одягнув рукавиці, густо протер запчастини збройним мастилом і став збирати пістолети. На це у нього пішло кілька хвилин. Галя дивилась на це дійство, як на магію. І коли він нарешті завершив, вона прикінчила кльош круасанів, запила молоком і дала Сергієві схему квартири…

Це був талановитий малюнок професійного кресляра. Коли Дід здивовано глянув на неї, вона пояснила:

— Львівська «Політехніка». Кафедра приладів точної механіки.

Він набив магазини патронами, перевірив, як заходять набої в патронник, кілька разів пересмикнувши затворними рамами. Галя при цьому щоразу закривала вуха, перелякано гадаючи, що ось-ось має вистрелити. Але «машинки» працювали справно. Принаймні в холостому режимі; магазини нормально подавали набої.

— Доведеться ризикувати, — сказав Сергій, сівши навпроти Галі. — Пристрілятись, я так розумію, немає де.

Вона все ще перебувала у стані шоку, тому раз у раз нервово пересмикувала плечима і це також могло означати «ні».

— Надії мало, що вони там разом з Романом, ну, в тій квартирі, — розмірковував уголос Сергій. — Але можна зважити на елемент жлобства. Для чого десь винаймати житло, зайвий раз світитись і платити, якщо можна ось так «по-дружньому» поселитись майже у центрі Парижа.

— Не знаю, не уявляю, — її продовжувала бити лихоманка, а рука потягнулася до грінок.

— Але ти підеш зі мною, без тебе я сам не впораюсь. А затягувати не можна. Логіка така, принаймні мені так видається: вони сидять з ним на квартирі. Він написав тобі, начебто нейтрального листа. Ти зараз повинна щось йому відписати… Давай, сідай за комп і пиши…

Вона відклала грінку і поставила на коліна ноутбук. Сергій надиктував:

— Извини, забегалась. Полно работы. Насколько срочно тебе нужны документы? Почему не берешь трубку?

Сергій пересів до неї, щоб побачити відповідь. Вона не забарилась: «Уже и сейчас. Срочно! У меня сломался телефон. В ремонте». Дід знову надиктував відповідь: «Блин, ну, ты всегда не вовремя со своими делами. Приезжай ко мне домой и забери, если ты такой быстрый». — «Ну, пожалуйста». — «Ром, ты достал. Ко мне пришли моя маникюрша и парикмахерша, я вечером иду в оперу мне нужно закончить маникюр и прическу! Я же девочка!». — «Галя, бизнес есть бизнес, какие могут быть парикмахеры, тем более, маникюрши?» — «У тебя бизнес, у меня жизнь. Ты же знаешь, у меня новый жених! Серджио, он иностранец, очень ревнивый, кстати. У меня такое впечатление, что он даже следит за мной! Значит, любит. Может даже следит за моим домом».

Після цього в переписці зависла пауза.

— Якщо все піде так, як я планую, — сказав Сергій, тим часом узявши собі на коліна ноутбук і гортаючи сторінки новин, — у нас буде «язик».

За мить дзенькнуло повідомлення: «Если ты дома, то сейчас к тебе приедет мой посыльный. Его зовут Игорь». — «Если он страшненький, то пусть приезжает». — «Жди, скоро будет»…

— Що ж, — сказав Сергій. — Чекаємо.

Галя в момент аж осіла в кріслі, ніби розтопилась, як воскова. Потім рвучко зірвалась і вибігла в туалет, примовляючи:

— Мама, мамочко! Мені страшно!

Сергій позаганяв патрони в патронники обох пістолетів і сказав:

— Твій солдат тебе захистить, товариш сержант, не бійся!