Лист до короля

1. Подорожній

Звук ристридинового рога завмер, і Тіурі рушив далі. Це була остання частина шляху, про яку розповідав Лицар з Білим Щитом. За горами доведеться шукати дорогу самотужки. Це був дванадцятий день подорожі. Саме стільки часу знадобиться, щоб виконати доручення й доправити листа Унавену, королю країни, що на захід від Великих гір.

Після того як хлопець кілька днів провів у товаристві Сірих Лицарів, треба було звикати, що далі доведеться йти самому. Але тепер він був значно краще споряджений, аніж на початку своєї подорожі через ліс: він має зброю, щось попоїсти і навіть трохи золотих та срібних грошей. Більш того, небезпека, здавалося, відступила. Сірі Лицарі перемогли Червоних Вершників і, ймовірно, візьмуть їх у полон. Навряд чи вони знову зустрінуться на його шляху. Стежина вздовж Блакитної річки була вузька та звивиста, проте йти нею було значно легше, аніж тими дорогами, якими він раніше проходив, тими лісовими хащами, крізь які він продирався.

За кілька годин, коли стежка круто взяла праворуч від берега, Тіурі побачив, що на тому боці можна пройти, тримаючись річища. Там до скелі було прикріплено невеличкий хрест з розп’яттям, а під ним вибито нерівними буквами напис:

Гей, пілігриме, улюбленцю Божий, діставшись висот гірських, і нас не забудь згадати в молитвах своїх.

Тіурі став навколішки і помолився.

«Скільки пілігримів пройшло тут до мене?» — подумав він, підводячись і знову відчувши себе пілігримом, але тим, який має важливе й таємне доручення.

Зненацька його роздуми були перервані: позад нього долинули кроки. Можливо, вони відлунювали зда-леку від кам’янистої поверхні, та були вже добре чутні. Він озирнувся — нікого.

«Звісно, тут, в горах, можуть бути люди», — подумав він, але прискорився. Кроки наближалися.

Невдовзі Тіурі зупинився перепочити. Той, хто йшов за ним, теж зупинився, але одразу пішов іще швидше. Тіурі подумав, потім дістав з торби рясу, яку йому дали в Брунатному монастирі, одягнув її на кольчугу і підперезався мотузкою. У цих місцях людина в рясі менше впадала у вічі, аніж одягнений в кольчугу зброєносець; будь-хто тепер вважав би його пілігримом, що прямує до відлюдника Менауреса.

Юнак трохи перепочив і знову продовжив свій шлях, а згодом озирнувся й побачив чоловіка, що з’явився з-за повороту. Той мав стомлений вигляд. Побачивши Тіурі, він помахав йому рукою, вітаючи. Хлопець, не сповільнюючи кроку, помахав у відповідь і почув, як незнайомець гукає до нього:

— Гей, мандрівниче! Пілігриме!

Спершу Тіурі удав, що не чує. Та подорожній гукав так голосно і наполегливо, що довелось зупинитися. Захеканий чоловік підійшов до нього.

— Вітаю. пілігриме. — промовив він уривчасто. -Хух, ну й гора! Зачекай трохи. — Він присів на березі, опустив руки у воду і змочив обличчя: — Ох, друже, -повернувся він до Тіурі, — радий тебе бачити.

Тіурі ж, навпаки, радості не відчував. Чоловік не сподобався йому з першого погляду. Але юнак стримався: либонь, це був безневинний подорожній, міцний чолов’яга з темним волоссям; увагу Тіурі привернули його світло-сірі очі і жорсткий погляд з-під густих зрощених брів. Проте губи склалися в дружню усмішку.

— Радий вас бачити, — повторив він. — Мені, знаєте, важкувато орієнтуватися в горах, та й не люблю ходити один. Ви, напевне, ідете до відлюдника Менауреса?

— Так.

— Мені треба перейти на той бік гір, а я чував, що відлюдник знає дорогу. Ви не заперечуєте, якщо я піду разом з вами?

— Що ж, навряд чи можу відмовити, дорога мені не належить. Утім, чесно кажучи, люблю подорожувати один і ходжу швидко.

— О, перепрошую, не подумайте, вельмишановний пілігриме, що я набиваюся! Звісно, одному йти швидше, аніж удвох, і ми прийшли у цей світ зовсім не для того, щоб допомагати одне одному.

Він повернувся й повільно почав спускатися стежиною.

Тіурі стало соромно за свою нелюб’язність.

— Добродію! — гукнув він. — Поверніться! Я не це мав на увазі! Прошу вас, поверніться!

Чоловік пройшов ще декілька кроків і зупинився.

— Я й справді не хочу набиватися, — повторив він.

— Забудьте мої слова, — почервонів Тіурі. — Звісно, ви можете йти зі мною.

Незнайомець не змусив себе вмовляти.

— Що ж, якщо ви самі кличете.

— Так, кличу, — сказав Тіурі, — і перепрошую. Я поводився нечемно.

— Звісно, я не ображаюся, — говорив чоловік, крокуючи поруч, — пілігримові треба зосередитися. так? Піднесені помисли, те, се. Я не заважатиму.

Чоловік дивився на Тіурі, усміхаючись, не усміхалися лише його очі — гострий допитливий погляд, здавалося, проникав крізь рясу, крізь кольчугу й бачив заховане під нею.

«Дурниці!» — розсердився на себе хлопець, соромлячись своєї поведінки, й іще більше роздратувався через свою недовіру до подорожнього. Він раптом зненавидів листа, через якого готовий був підозрювати кожного. Лицар Ристридин попереджав, що шпигуни можуть маскуватися під звичайних людей. Чи має він через це відмовляти в допомозі й цуратися супутників? Тут до нього дійшло, що несподіваний супутник щось говорить.

— Вибачте, що ви сказали?

— Кажу, що мене звати Ярро, син Яноша. Я живу в отій долині.

Тіурі збагнув, що йому слід назватися, але відкрити своє справжнє ім’я не міг. Ім’я Тармін також не підходило, воно, певна річ, уже відоме ворогам. Тому він назвався іменем одного з монахів Брунатного монастиря.

— Мене звати Мартин.

— Отже, брат Мартин, — повторив Ярро. — Чи ви не монах?

— Я ще не прийняв обітницю.

— О, звісно, — мовив Ярро.

Певний час вони йшли мовчки. Хлопець уповільнив крок, але Ярро не відставав. Тоді він пішов швидше, спитавши Ярро, чи не дуже швидко вони йдуть.

— Усе гаразд, я встигаю, — відказав Ярро, — я ще не такий старий. Просто ніколи не ходжу в гори, не люблю гори. Але мушу знайти сина, він оселився десь по той бік гір. П’ять років тому він сказав «Бувайте!» — і пішов у гори. Відтоді я його не бачив. П’ять років — це дуже багато! Тепер нарешті вибрався, аби побачитися з ним. Не хочу чекати, доки руки-ноги від старості почнуть відмовляти, коли вже ані злізти в гору, ані спуститися буде несила. Може, й назовсім з ним залишуся. У мене нікого більше немає, жінка померла. Мають же бути дороги через гори? Сподіваюся, відлюдник мені їх покаже; страшно йти в гори, не знаючи дороги. Скільки люду тут пропало — хто зі скелі зірвався, хто в розколині застряг.

Ярро торохтів без упину, а Тіурі кивав чи коротко відповідав.

— Ну, годі, — сказав Ярро нарешті. — Щось я забагато базікаю. Я ж обіцяв не заважати.

— Ви мені зовсім не заважаєте, — усміхнувся Тіурі, попри думки.

Подорожній усе ще не подобався йому, хоча хлопець і намагався переконати себе, що жодних причин для цього немає.

Надвечір вони підійшли до місця, де річка вирізьбила в скелі невелику бухточку. Ярро запропонував зупинитися тут на ночівлю. Тіурі погодився.

Не припиняючи балачок, Ярро розпалив багаття й наполегливо пригощав Тіурі своїми припасами.

— Що ж, — сказав він після вечері, — тепер лягаймо спати. Завтра ще ген скільки дертися. Ви не знаєте, чи далеко ще до хижі відлюдника?

— Гадаю, завтра до вечора доберемося, — припустив Тіурі.

І Ристридин, і герцог Раффокс казали йому, що від Малої Блакитної Притоки до хижі Менауреса дня півтора ходу.

— Ну, це ще нічого, — зітхнув Ярро, влягаючись та закутуючись у плащ. — Добраніч, пілігриме, згадайте й мене у своїх молитвах.

Тіурі, одначе, не було спокійно вночі. Спершу юнак дочекався, поки заснув Ярро, та, навіть коли почув, що дихання його попутника стало глибоким та рівним, розслабитися не міг. На додачу замлоїла рана, яку він вдень майже не відчував. Хлопець неспокійно перевертався з боку на бік, доки не почув, як заворушився Ярро. Тіурі завмер, намагаючись щось розгледіти в суцільній пітьмі. Спить Ярро чи так лежить, уп’явшись у Тіурі своїми жорсткими колючими очима? Ярро знову заворушився, зітхнув, проте нічого не сказав. Тіурі роздивлявся безліч сяючих зірок і чудовий тоненький серпик молодика.

«Де ж то я буду, коли місяць стане у повні?» — запитав він себе подумки.

Нарешті хлопець заснув, та сон був тривожним: він усякчас прокидався та прислуховувався, намацуючи листа на грудях. Нічого вночі не трапилось, але на ранок він почувався невиспаним і втомленим.

Ярро ж, навпаки, був бадьорий і балакучий, вихваляв прекрасний світанок, гарну погоду, чудовий краєвид. Тіурі ледве витримував його метушливість.

«Бодай би вже цей Ярро стулив пельку, — роздратовано думав юнак, — хоч би не посміювався безупинно. а очі ж його взагалі ніколи не сміються».

Щойно вони ступили на дорогу, роздратування куди й поділося. Погода направду була гарна, і краєвид милував око. Зрештою, навіть Ярро здавався не таким уже й надокучливим.

Ураз річка збігла у вузьку розщелину, а відтак зникла й стежина.

— А тепер куди? — спитав Ярро, коли Тіурі пояснив, що потрапити до хижі відлюдника можна, тільки якщо йти вздовж Блакитної річки. — Не підемо ж ми убрід? Я чував, що вгору по річці буде водоспад. невже доведеться дертися по ньому проти течії?!

— Дивіться, — показав хлопець, — стежинка ліворуч веде нагору: нею, мабуть, і треба підніматися. Гадаю, вона йде вздовж усієї ущелини, над річкою. Бачите цей виступ?

— Так, — кивнув Ярро. — Не надто приємно... стежечка. вузесенька. і в’ється понад прірвою.

— Що вищі гори, то важчі тропи. А часто-густо їх і взагалі немає, — відгукнувся Тіурі.

Вони почали спинатися вгору. Здогади Тіурі підтвердилися: спершу стежина вельми круто стриміла вгору, потім вирівнялась і кривуляла подовж краю ущелини. Мандрівники поглянули вниз.

— Далеченько до води, — зауважив Ярро.

— Гадаю, ми вийдемо вище водоспаду. А далі знов попрямуємо вздовж берега.

Якийсь час ішли мовчки: Тіурі попереду, бо стежина стала завузька і йти поруч було неможливо, Ярро слідом, сопучи та пихкаючи. Одначе ходок він був нівроку: коли на мить спинилися перепочити, Тіурі не помітив, щоб той був дуже втомленим. Трохи згодом вони продовжили шлях. Стежка стала ще вужчою, шум води посилювався. Тіурі, який усе ще йшов попереду, уповільнив крок, аби не перечепитися за безладно розкидане каміння. Юнак зазирнув в ущелину

— вона була страшенно глибока, хоча така вузька, що її легко можна було перестрибнути.

І тут несподівано Ярро спіткнувся, налетів на Тіурі і міцно вчепився в нього; той похитнувся, але встояв. Та Ярро раптом розімкнув руки, скрикнув — і почувся шурхіт каміння, що покотилося донизу. Це відбулося миттєво. І перш ніж Тіурі обернувся, Ярро вже зник у прірві. Серце юнака мало не обірвалося, і він закляк на місці. Потім опустився на землю і через край зазирнув у розколину.

На своє превелике полегшення і здивування він дивився просто в обличчя Ярро! Тому пощастило вхопитися за гілку деревця, що стирчало з урвища трохи нижче краю стежини, і він висів, вчепившись у неї обома руками. Проте становище його було загрозливим. Ніколи ще не бачив Тіурі стільки жаху в людських очах. Ярро ворушив губами, але не міг видати ані звуку.

— Тримайся міцніш! — вигукнув Тіурі. — Тримайся, я тобі допоможу.

Він трохи посунувся вперед до краю прірви, простягнув руки й ухопив Ярро за зап’ястки.

— Я підтягуватиму тебе нагору, — важко дихав юнак.

— Н-нічого не вийде, не втримаєш, — бурмотів Ярро,

— я заважкий.

— Вийде! Мусить вийти!

— Ні, — простогнав Ярро, — я не розчеплю рук.

Тіурі почав побоюватися, що в нього й направду нічого не вийде: Ярро був важкий, а хлопцеві й самому не було за що зачепитися на вузькому, нерівному краю. Та він сказав:

— Вийде, якщо допоможеш. Спробуй намацати ногою камінь і спертися на нього.

Ярро зашкріб ногами по скелі, шукаючи опору.

— Ні, — вимовив він безнадійно. — Не можу. Мені кінець.

Ярро не наважувався відпустити гілку і ще дужче вчепився в дерево, хоча й було зрозуміло, що довго так він не втримається. Тіурі гарячково шукав вихід. Раптом майнула думка: «Мотузка! Якби в мене була мотузка. О, чекай...»

Хлопець розшморгнув мотузку, якою був підперезаний, але тут-таки збагнув, що це навряд чи допоможе: та була короткою і, схоже, старою... Раптом обірветься.

— Я падаю, — простогнав Ярро.

— Ні, — заперечив Тіурі, — тримайся, тримайся міцніш. іще трішки. Я щось придумаю. — Він трохи поміркував і вигукнув: — Придумав!

Раптом він щось побачив! Уздовж скелі на протилежному боці ущелини тягнувся широкий виступ, десь футів на п’ять нижче верхнього краю. Якщо стати на цей виступ.

— Тримайся міцніш, — повторив він. — Я йду тобі на допомогу.

Тіурі мав перестрибнути через ущелину, але спершу треба було подолати страх. Юнак скинув рясу, аби ніщо не перешкоджало, і стрибнув. Потім, тримаючись руками за край кручі, спустився, став на виступ, повернувся спиною до скелі і поглянув на Ярро, що висів навпроти.

— Ще трохи, — сказав він, — я йду!

З витягнутими руками Тіурі просувався вперед. Він намагався не дивитися вниз. Юнак уперся долонями в протилежну стіну ущелини і став ніби мостом, що з’єднує два боки. Він обережно підсунувся до Ярро.

— Ну от, Ярро, я вже тут. Ставай мені на плечі, я буду тобі опорою.

Ярро кинув на нього дикий погляд. Тіурі підсунувся ще ближче і повторив свої слова.

— А витримаєш? — промимрив той.

— Так, якщо не робитимеш різких рухів. Ну ж бо!

— Ну ж бо, — повторив Ярро.

Він зашкріб ногами, деревце, на якому він висів, загрозливо затріщало. Тіурі відчув одну ногу на плечі, а потім другу — на руці, та, зіслизнувши, знову стала на місце. Тіурі стояв, зціпивши зуби: нога Ярро впиралася саме в поранену руку, завдаючи нестерпного болю. Це було схоже на жахливий сон! Але врешті-решт, звиваючись усім тілом, Ярро таки видряпався на скелю.

— Тепер витягни мене, — попросив Тіурі.

Але Ярро, важко відсапуючись, сидів на стежці і, здається, не чув його.

Тіурі трохи відштовхнувся від стіни і став просто на виступ. Навіть не усвідомлюючи, як це йому вдалося, юнак зумів вилізти нагору і знову перестрибнув через розщелину. Тремтячи від напруги, він опустився на землю поруч з Ярро, який, схоже, ще не оговтався від пережитого потрясіння.

Якийсь час вони мовчки сиділи поруч.

Першим отямився Тіурі. Він підвівся й натягнув рясу, гадаючи, чи помітив Ярро його кольчугу. Але той начебто нічого й не зрозумів.

— Ходімо, — сказав Тіурі, зав’язуючи на поясі мотузку.

Ярро сидів з понуро похиленою головою:

— Йдемо далі? Зачекай трохи.

Тіурі теж хотів би ще трохи посидіти, але внутрішній голос підказував, що їм ліпше продовжувати свій шлях.

— Ну ходімо ж бо, — повторив він, — а відпочинемо пізніше, коли проминемо ущелину.

Ярро подивився на нього своїми дивними, пронизливими очима. Тіурі ніяк не міг збагнути, що так крилося у виразі його обличчя.

— Ти врятував мені життя, — прошепотів він.

Тіурі промовчав.

— Ходімо, — знову сказав він. — Ми підемо дуже повільно й обережно.

Ярро завовтузився, намагаючись стати на ноги.

— Ти врятував мені життя, — повторив він, цього разу голосніше.

— А що — треба було дозволити тобі гепнутися додолу? — відказав Тіурі з удаваною легковажністю. — Могло ж статися й навпаки.

Та раптом він замовк, шокований поглядом Ярро.

Тепер той, підвівшись, коротко пробурмотів:

— Тоді ходімо.

З цими словами Ярро розвернувся й посунув уперед. Здивований Тіурі рушив за ним. Він ніяк не міг забути останнього погляду Ярро. Що прочитав він у його очах? Переляк, здивування, вдячність?.. Ні, було щось, що перекривало все це — оскаженіння! Чи він помиляється? Чого б то Ярро мав гніватися на нього?

2. Відлюдник

Стежина привела подорожніх нагору, до водоспаду, й далі вилась уздовж самісінького берега Блакитної річки, що тепер перетворилася на бурхливий вузький потік з грядою кам’яних порогів. Перепочивши, подорожні рушили далі. Дорога стала значно приємнішою: стежка звивалася між пагорбів та низин, крізь соснові ліси та зелені луки.

Говорили мало. Сонце припікало, обидва стомилися. У Тіурі на додачу заболіла рука, кольчуга та ряса заважали ході. Навряд чи це найкращий одяг, щоб долати гори. Протягом дня Тіурі помітив, що поведінка Ярро після падіння в ущелину разюче змінилася. Він став мовчазним та похмурим.

«Дивак, — думав Тіурі. — Він, власне, не зобов’язаний дякувати, але й такого я теж не очікував. Мабуть, він іще в шоці від переляку. Імовірно, став самим собою; а втім, таким він мені подобається більше».

Десь по обіді Тіурі помітив попереду, на схилі, хижу. За нею прямовисною стіною стриміла висока темна скеля, а над скелею височіли засніжені вершини гір.

— Поглянь-но, — мовив він до Ярро, це, певно, хижа Менауреса.

Ярро щось нерозбірливо промимрив. Але Тіурі відчув приплив бадьорості, немов кінь, що відчув близькість домівки. Вони йшли вперед. Час від часу хижа ховалася за поворотом. Раптом вони почули мелодію... легку, тонку, співзвучну казковим соснам, сонцю й духмяним травам на гірських луках.

На невеличкій галявині біля стежини сидів хлопчик і грав на флейті. Поруч із ним випасалася чорно-біла вівця. Не перериваючи гри, хлопчина з цікавістю спостерігав за ними.

— Добридень! — привітався Тіурі.

— День добрий! — хлопчик опустив флейту й усміхнувся.

— Чи далеко до джерела? — спитав Тіурі.

— Одразу на повороті й побачите. Ви, звісно, до Ме-науреса?

— Так, — кивнув Тіурі.

— Відкіля?

— Зі сходу.

— Ну, я одразу збагнув: бачив, як ви підходили. -хлопчик знову з цікавістю поглянув на них.

Тіурі хлопчина сподобався, про себе він назвав його Смаглявий. Одягу на ньому було небагато, обличчя й руки вкривала золотиста засмага; пряме, коротко підстрижене каштанове волосся і ясні карі очі. Хлопчина знову підніс флейту до вуст і сказав:

— Я попереджу Менауреса, що ви прийшли.

Він заграв веселу пісеньку, і щойно Ярро та Тіурі рушили далі, скочив, здерся на гору і зник.

На невеличкому узгір’ї з-під каменя било джерело — виток Блакитної річки. Над ним, на трав’янистому схилі приліпилася дерев’яна хижа, крита пласким сірим камінням. Хижа трималася на невисоких палях, і вели до неї дерев’яні сходи. Двері були відчинені. Ті-урі та Ярро затрималися біля джерела. Юнак чудував-ся: «Як з цього невеличкого ручаю народжується найбільша річка королівства Дагоната!» Щойно вони підійшли до хижі, як з другого боку вишмигнув смаглявий хлопчик — схоже, він обрав коротший шлях. Хлопчина дістався хижки раніше, але не встиг увійти, як ізсередини почувся низький голос:

— Добре, Паккі. Це прийшов юнак, який хоче зі мною поговорити, нехай заходить.

Хлопчина відступив і кивнув подорожанам, що вони можуть увійти. На порозі з’явився сухорлявий дідок у сіро-блакитному одязі з грубого полотна. Його довге хвилясте волосся й борода були білі як сніг, а очі доброзичливі, спокійні та мудрі.

— О, то вас двоє, — мовив він. — Ласкаво просимо, заходьте.

Тіурі та Ярро поштиво привіталися з ним і піднялися хиткими східцями.

— Заходьте, — запрошував відлюдник, — сідайте, мандрівники.

У хижі була лише одна скромно облаштована кімната. Відлюдник сів на ослінчик біля столу і вказав гостям на лавку по той бік.

— Сідайте, — повторив він.

Тіурі та Ярро послухалися й сіли поруч, навпроти відлюдника. Той пильно дивився на них.

«Він, либонь, дуже старий, — думав Тіурі, дивлячись у глибокі темні очі відлюдника, — і мудрий. Начебто йому достатньо одного уважного погляду, щоб усе зрозуміти без пояснень».

Ярро засовався на лаві.

— Що привело вас сюди? — поцікавився відлюдник. -Що ви шукаєте? Що хочете отримати від мене? Я можу лише допомогти, шукати доведеться самим.

— Загадками говорите, — відповів Ярро, вочевидь, почуваючися ні в сих ні в тих. — Стосовно мене, то я шукаю дорогу.

— Куди?

— Через гори.

— Он як, хочеш потрапити на захід.

— Так, мудрий чоловіче. Кажуть, ви добре знаєте дороги.

— Дороги я знаю, але більше не можу сам ходити. Застарий став.

— Зрозуміло, — мовив Ярро, помовчав і запитав: -Але вказати хоч можете?

Відлюдник заперечно похитав головою.

— Не можу, — сказав він повільно. — Секретні дороги через гори чужим не показують.

Знову запала тиша.

— Шкода, — промимрив Ярро.

Але Тіурі здалося, що Ярро не надто й розчарувався. Сам же він від слів Менауреса сторопів.

«Може, він заговорить інакше, коли я покажу йому перстень лицаря Едвінема», — подумав Тіурі.

— Я міг би знайти провідника, — запропонував відлюдник, дивлячись на Ярро.

— О. так, це було б чудово. Ви дуже добрі до мене, святий отче, — відповів Ярро.

— Я не святий, — заперечив відлюдник, — можеш називати мене Менаурес. А як звати тебе?

— Ярро.

— А ти хто ж такий, сину мій? — звернувся відлюдник до Тіурі.

— Я. я — Мартин. Я теж хочу вас дещо попросити. Але. — він поглянув на Ярро.

— Я піду вже, — відгукнувся той, швидко підводячись.

— Дякую тобі, Ярро, — промовив відлюдник доброзичливо. — Ми ще поговоримо з тобою, побачимо, що я можу для тебе зробити.

— Вам дякую, Менауресе, — з цими словами Ярро незграбно вклонився і вийшов.

Відлюдник підвівся, зачинив за ним двері й повернувся до Тіурі.

— Кажи, Мартине, тепер нас ніхто не почує.

Тіурі теж підвівся і розповів:

— Я не Мартин, а Тіурі, а втім — моє ім’я тут ні до чого. Я мушу перейти через гори на захід. Я вісник Лицаря Едвінема з Білим Щитом. Ось його перстень, який я маю вам показати.

Менаурес підійшов до нього й обережно взяв перстень.

— Лицар Едвінем, — промовив він тихо, — паладин Унавена, Той, що носить Білий Щит. Де він?

— Його вбито.

Відлюдник глянув на Тіурі. У тому погляді не було страху, лише глибокий смуток. Він нахилився над перснем.

— Так, він загинув у бою. Помер у своїй невпинній боротьбі зі злом. Це сумна звістка, але було б сумніше, якби він пішов з життя інакше.

— Він загинув не в бою! Його вбито, зрадницьки вбито!

— Тим, хто це вчинив, буде гірше, аніж йому. Розповідай же, сину мій, — Менаурес торкнувся руки Тіурі, і той здригнувся від болю.

— Тебе поранено?

— Дрібниці, — пробурмотів Тіурі.

— Сідай, — мовив відлюдник, — розповідай, сину мій.

— Але. Здається, ви й так уже про все знаєте. Ви не здивувалися, побачивши мене, не злякалися, коли почули, що лицар Едвінем загинув.

— Я нічого не знаю, але багато чого можу передбачити. Здається, зовсім недавно лицар Едвінем прийшов до мене вперше. Він був молодий, як і ти, його щойно посвятили в лицарі; він був сповнений жаги вершити великі подвиги. Бажання його здійснилося, хоча, мабуть, і не принесло йому щастя. Не міг же він все передбачити. Сини Унавена були тоді ще хлопчиськами, але я побоювався, що один із них принесе горе батькові та брату. Так, здається, ще вчора юний Едвінем прийшов сюди, тебе тоді ще на світі не було, а нині ти сидиш навпроти мене і виконуєш його доручення. Чи не так?

І тоді Тіурі вперше заговорив про своє доручення. Він розповів, як зустрів Лицаря з Білим Щитом і як отримав від нього листа до короля Унавена, у королівство, що на захід від Великих гір.

Відлюдник уважно вислухав його.

— Ти приніс звістку, яка непокоїть мене. Правитель Евіллану і ті, що його підтримують, — лихі люди! Та не занепадай духом — рано чи пізно зло завжди буде переможене. Твоє завдання доправити листа, і я подбаю, щоб ти перейшов гори швидко й безпечно.

— Але. ви ж не в змозі показати дорогу?

— Ні, для цього я застарий. Я дам тобі провідника, якому можеш довіритися як собі. Це Паккі, ти бачив його.

— Той смаглявий хлопчина?

— Так, — усміхнувся відлюдник.

— Скільки ж йому років?

— Він молодший за тебе, йому чотирнадцять. Проте він народився й виріс у горах і походить з роду справжніх горян, гори у нього в крові. Він — провідник, кращого годі й бажати. Вийдете завтра, удосвіта.

— Дуже дякую, вам, Менауресе. Але як бути з Ярро? Він також збирається йти через гори, і мені важко буде сказати, що я не візьму його з собою.

І Тіурі розповів, як він зустрів Ярро і як разом вони йшли до джерела.

— Так, — замислився відлюдник, — справді, може статися, що він збрехав і ніякого сина по той бік гір у нього немає. Можливо, він навіть шпигун. Знаєш, я мав передчуття, що сьогодні до мене хтось прийде. я думав — юнак, так воно й вийшло, але приходу Ярро не передчував, тому не вірю в те, що я йому потрібен; та можу помилятися — а раптом він таки говорить правду. У такому разі йому не можна перешкоджати: самотужки гори він не подолає. — Менаурес поглянув на Тіурі: — Вирішувати тобі.

— Отже, у мене лише один вихід — дозволити йому йти з нами.

— Згоден. І пам’ятай: ви йдете втрьох. Будь обачним. Уночі не спіть з Паккі по черзі, пильнуй, щоби Ярро ніколи не йшов за тобою. та все ж, гадаю, тобі не варто його занадто боятися. — Він підвівся: — А тепер зніми рясу і покажи мені свою рану. А-а, на тобі ще й кольчуга. Її краще лишити тут, вона надто важка й заважатиме, коли ти підніматимешся вгору. У моїй скрині знайдеться одіж для тебе.

Продовжуючи говорити, він зняв пов’язку з руки Тіурі: рана відкрилася й кровоточила. Менаурес змочив її якоюсь рідиною, що пахла сосновою живицею — вона трохи пекла, але тамувала біль, — і знову перев’язав. Потім почав розпитувати юнака про його пригоди.

Тіурі розповів, а також переказав вітання від настоятеля Ієронімуса та герцога Містерината.

— Сиґірдиварт Раффокс, — мовив Менаурес. — Давно тут не бував. Але я знаю: він править своїми володіннями як належить.

— Давно ви його знаєте?

— Двадцять років тому прийшов він сюди, нічого не маючи при собі, окрім меча, яким збирався захищати справедливість. Я порадив йому спуститися Блакитною річкою і йти до Містерината, де його меч послужив би добрій справі. Саме так він став герцогом Міс-терината.

Відлюдник підняв віко скрині:

— Візьми те, що тобі до вподоби, та перевдягнися. І не забудь перстень.

— Він не мій, лицар Едвінем дав його мені тільки для того, щоб показати вам.

— Залиш його в себе, віддаси королю Унавену, від якого Едвінем і отримав його.

— Так і зроблю, — кивнув Тіурі, знову насилюючи перстень на шворку.

Йому було приємно мати при собі цей скарб — як оберіг і згадку про присягу, дану Едвінему.

— А тепер я маю поговорити з Паккі, — мовив відлюдник і, вийшовши, зачинив за собою двері.

Хлопець поклав кольчугу до скрині, замість неї одягнув виношену блакитну камізельку, але рясу не сховав у скриню, а накинув зверху. Тіурі відчинив двері — його погляду відкрився неймовірний краєвид: далеко на схід простягалося королівство Дагоната -села й темні ліси, пагорби й лани, поміж яких звивалася Блакитна річка; юнакові здалося навіть, що вдалині видніються вежі Містерината. Усе це вкривала тінь гір.

Ярро сидів на камені біля джерела. Він сховав обличчя в долонях, немов переборюючи якесь горе чи обмірковуючи щось дуже важливе. Поруч із хижкою Менаурес тихенько розмовляв з Паккі. Хлопчина побачив у дверях Тіурі й усміхнувся йому. Тіурі підійшов до нього.

— Це Паккі, — мовив Менаурес, — він проведе вас з Ярро через гори.

— А тебе звати Мартин, я вже знаю, — усміхнувся хлопчина. — Радий служити вам. Вирушимо завтра раненько.

— Ходи-но приготуй все на завтра, Паккі, — мовив відлюдник і голосніше гукнув: — Ярро!

Той підвівся й повільно підійшов.

— Ти зможеш піти через гори. Паккі, мій друг та помічник, проведе вас.

— О. — вихопилося в того.

— Так, Мартин теж збирається на захід, отже, підете втрьох. Паккі знає дорогу.

— Це. це чудово, — зрадів Ярро. — Дуже вам дякую.

— А тепер вам треба поїсти, — провадив далі відлюдник, — завтра вставати вдосвіта, тож і лягти краще раніше.

За вечерею Ярро мовчав, зате Паккі не вгавав з розмовами та все розпитував. Тіурі дізнався, що той сирота і народився в гірському селі. Кілька років тому Менаурес узяв його до себе. Хлопчик допомагав відлюдникові: рубав дрова, готував їжу і робив усіляку дрібну домашню роботу. Тіурі поцікавився, чи впорається відлюдник без свого помічника.

— Авжеж, — відказав той. — Якби Паккі завжди сидів тут, то хіба почувався б так упевнено в горах?

Паккі ніколи ще не був у долині. Він розпитував про тамтешнє життя і про те, що діється на рівнині, потім заявив, що сам не захотів би жити в такому місці.

— Ну хіба що разок спуститися туди, — продовжував він, — поглянути поближче на королівство Дагоната. Звідси, здалеку, воно таке гарне! Та й Менаурес мені багато про нього розповідав.

— Тепер ти міг би туди спуститися, — сказав Тіурі.

— Так, певно, міг би. Торік мені не дозволили, бо був ще замалий.

— Тобі скільки років? — вперше за весь час розмови подав голос Ярро.

— Я народився в День літнього сонцевороту, п’ятнадцять. — Паккі кинув погляд на Менауреса, — ні, чотирнадцять років тому.

— То чи не занадто молодий він для провідника? -засумнівався Ярро.

— Він молодий, та не занадто, — заперечив Менау-рес і звернувся до Паккі: — Якщо захочеш, можеш спуститися в долину, ближче подивитися на те, що бачив лише здаля. Тоді й зрозумієш, що зблизька все має геть інакший вигляд.

— Ти і в королівстві Унавена ніколи не був? — спитав Тіурі.

Паккі похитав головою:

— Я ніколи не заходив далі Філамена — невеличкого села по той бік гір. Бачив, звісно, королівство Унаве-на, проте лише здалеку. Воно має ще кращий вигляд, аніж королівство Дагоната. Вдалині навіть місто ви-дніється.

— Яке місто? Унавенстадт? — спитав Тіурі. — Навіть не віриться.

— Ні, Унавенстадт далі, — сказав відлюдник, — те, що ви бачите, — Данґрія — Місто-на-Сході.

— Там вежі, — розповідав Паккі, — дуже багато веж і стін. Ясного дня їх добре видно. На це місто я дуже хотів би поглянути зблизька. Здається, я й Райдужну річку бачив.

— А Унавенстадт? — не вгавав Тіурі.

— Його з гір не видно, — пояснив Менаурес. — Він розташований далеко на заході, на березі Білої річки, неподалік моря.

— А ти був коли-небудь у місті? — звернувся Паккі до Тіурі.

— Так, у Дагонатбурзі. Воно теж дуже далеко звідси, на Блакитній річці, а поруч великий ліс.

Паккі розпитував, який має вигляд це місто, і Тіу-рі описав йому кам’яні мури та величну браму, високі будинки, вузькі вулички й простору площу, де стоїть палац короля.

— На цій площі, — розповідав він, — зазвичай розташовується базар, а іноді влаштовують лицарські турніри.

Останнє особливо вразило Паккі, він вважав це надзвичайно цікавим; Менаурес розповідав йому про лицарів, і він міг слухати ці історії безкінечно. Хлопчина розпитував Тіурі, чи бачив той сам бодай раз лицарський турнір та що він знає про лицарів Дагоната. Які вони на вигляд, як їх звати, які мають герби і які подвиги звершили.

Тіурі міг би багато розповісти, але не наважився, щоб не видавати, хто він насправді, тому відповідав Паккі так, начебто бачив лицарів лише здалеку, а не мав з ними справ і не збирався ставати одним із них.

— Чи не доста вже запитань, Паккі? — нарешті зупинив хлопчину Менаурес, усміхаючись. — Нашому гостю через тебе й шматка хліба ніколи прожувати.

Після вечері Тіурі та Ярро допомогли Паккі спакувати потрібні в дорозі речі. Подорож триватиме недовго, але все одно знадобляться мотузка, ковдри та запас продуктів. Відлюдник, сидячи в кутку, спокійно спостерігав.

— Ну що ж, — підсумував Паккі, — гадаю, цього достатньо, бо інакше нам буде важкувато все це тягти.

— Уже забагато, — зауважив Ярро. — Навіщо брати ковдри? На нас плащі та камізелі, та й узагалі нині літо.

— Вище в горах буває холодно, — пояснив Паккі, -надто вночі. Може статися, що доведеться йти по льодовиках. О, згадав. — він порився у скрині й витяг дві кожушини. — Ось, — кинув він по одній Тіурі та Ярро. Потому оглянув одяг своїх майбутніх попутників і запропонував Тіурі: — Рясу можеш зняти й лишити тут. І покажіть-но, обидва, своє взуття. Тобі краще вдягти ось ці черевики. Можна нам їх також узяти, Менауресе?

— Але ж ти ходиш босий, — заперечив Тіурі.

— Я звичний, і там, нагорі, я теж взуюся. Ну, добре. Здається, все готово.

— Так, добре, — відгукнувся Менаурес. — Склади поки що все в кутку, натруси трохи соломи, постели ковдри й можете лягати спати.

Згодом вони полягали — Паккі — поміж Ярро та Ті-урі, — побажавши один одному доброї ночі. Відлюдник вийшов надвір, лишивши двері відчиненими. Паккі одразу заснув, Ярро теж лежав тихо, а ось Тіурі не спалося. Він тихенько підвівся і вийшов з хижки.

Відлюдник сидів на східцях і задумливо вдивлявся в далечінь. Сонце сховалося за високими горами, але ще не зовсім стемніло. У темно-блакитному небі на сході з’явилося кілька зірок. Тіурі мовчки сів поруч. Невдовзі він поглянув на відлюдника.

— Слухаю тебе, сину мій? — мовив той тихо, не повертаючись.

Тіурі збирався запитати його про одне, але заговорив про інше:

— Ви добре знаєте королівство Унавена, Менауресе?

— Дуже добре, я там народився. Я й твою країну знаю. Дуже давно, перш ніж стати відлюдником, я багато мандрував.

— А короля Унавена і його синів знаєте?

— Так.

— Чи далеко до Унавенстадта?

— Днів за п’ять можна перейти через гори, а звідти за день дістатися Данґрії. Далі веде гарна дорога через Райдужну річку, Інґевелльський ліс та Місячні пагорби — прямісінько до Унавенстадта. Від Данґрії ти легко дістанешся столиці днів за вісім-дев’ять.

І тут Тіурі спитав про те, про що хотів дізнатися, хоча це й була чужа таємниця.

— А ви знаєте... ви знаєте, що написано в цьому листі? — прошепотів він.

— Ні, — відповів відлюдник, — я про це відаю так само мало, як і ти.

— Може, це було й зайве запитання, але ви вмієте передбачати.

— Я живу на самоті, але знаю світ там, унизу, біля підніжжя гір. Іноді чую новини від паломників, які приходять сюди, а ще більше дізнаюся, коли розмірковую в тиші. А що ж до листа — тобі не треба гадати про його зміст, твоє завдання лише доправити його.

— Так, — мовив Тіурі тихо.

Вони знову замовкли. Западала темрява, унизу, глибоко в долині, засвітилися вогні. Тіурі посидів ще, думаючи про багато інших речей та слухаючи затишне скрекотіння цвіркунів у траві і тихий шум джерела.

Трохи згодом він підвівся й побажав відлюдникові доброї ночі.

— Спокійного тобі сну, — відповів Менаурес.

Тіурі миттєво заснув, і сон його був міцним та спокійним.

3. Прощання з Ярро

Вранці мандрівники та їхній провідник були готові вирушити в дорогу. Сонце піднімалося, й небо над королівством Дагоната заграло рожевими та золотистими відтінками.

— Яка краса, — звернувся Тіурі до Паккі, — і ти можеш милуватися цим щодня.

— Так, а я часом навіть не звертаю на це уваги, -дещо здивовано відгукнувся Паккі.

Відлюдник побажав їм щасливої дороги, потиснув руку кожному і благословив на добру путь.

Розібравши вузли та торби, вони вирушили. Паккі — попереду, за ним — Ярро, а Тіурі — позаду.

За хижкою починалася стежина, якою вони піднімалися вгору. Тіурі не розумів, чому Паккі йшов дуже повільно, значно повільніше, аніж вони з Ярро напередодні. За чверть години мандрівники зупинилися й поглянули вниз на хижу. Відлюдник стояв на схилі й махав їм рукою, вони помахали йому у відповідь.

— Чому ми так повільно йдемо? — спитав Тіурі у Пак-кі, коли вони рушили далі.

— Повільно? — здивувався хлопчина. — Так і треба йти, інакше не вистачить сил на довгі години переходу.

Так, він мав рацію. Тривалий час мандрівники йшли неквапливим, розміреним кроком, навіть без перепочинку. За кілька годин Тіурі все-таки відчув втому, піт котився по обличчю. Ярро теж важко дихав. Паккі ж невтомно дерся все вище й вище, не знижу-ючи темпу, спокійно, немовби йшов рівною дорогою, та ще й час від часу тихенько наспівував. Нарешті він зупинився і запропонував трохи відпочити.

— Погляньте, — сказав він, — звідсіля ви ще раз можете побачити хижку.

Вони були на самісінькій вершині скелі і, перш ніж іти далі, мали трохи спуститися.

— Уфф, — видихнув Тіурі, скидаючи торбу з плеча, -ну й жарко ж.

— Скоро буде ще спекотніше, — весело пообіцяв Паккі. — Тут ще ростуть дерева, а вище в горах геть голі скелі, а ще вище — самі сніг та крига...

— Ех, снігу б мені зараз, — мріяв Тіурі.

— Сніг не забариться, — жартівливо запевнив його Паккі. — Ходімо далі?

— Ми ж і хвилини не відпочили, — роздратовано буркотів Ярро.

— Незабаром знову зупинимося відпочити й поїсти, — заспокоїв Паккі. — Чи ти й справді дуже втомився?

— Втомився чи ні, — дратувався Ярро, — не так важливо. Щодо мене, то ми можемо йти далі, дорога хороша. Вона весь час буде така?

— Ні. Ця стежина веде до кількох хижок. А далі стежки, власне, не буде... у будь-якому разі для тих, хто не знає дороги. Але й там не дуже важко йти, та й погода гарна.

Ярро відкрив було рота щось сказати, але передумав.

Подорожні йшли густо зарослою долиною, якою збігав струмочок. Тіурі з Ярро втамували спрагу, та Паккі попередив, що занадто багато пити не слід. Вони продовжили сходження вгору. Коли сонце повернуло на південь, мандрівники досягли другого перевалу. Тут було прохолодніше, і природа була більш дика, неприборкана, хоча стежка ще виднілася — вона вела далі. Подорожні сіли в долинці, у затінку великої скелі, й дістали їжу.

— Заждіть, — зупинив їх Паккі, — я тут знаю місцину, де ростуть ягоди, з ними буде смачніше. Піду назбираю.

Він скочив і зник у заростях.

— Схоже, цей хлопчина ніколи не втомлюється, — зауважив Ярро. — Певна річ, він звичний до гір.

— Так, — погодився Тіурі.

Ярро взяв скибку хліба і відламав шматок, однак не їв, а кришив його. Він насупив брови й відсутнім поглядом втупився в стежину, якою вони піднімалися. Тіурі розумів, що його попутника щось турбує, але не знав, що сказати, тому й мовчав.

Десь із-за гребеня гори долинала пісенька Паккі, та, віддаляючись, нарешті затихла зовсім.

— Ну так! — мовив Ярро, та так голосно й несподівано, що Тіурі аж здригнувся. Він узяв свою торбу, підвівся і, дивлячись на Тіурі зверху, сказав: — Я йду геть.

Тіурі здивовано витріщився на нього.

— Ідеш? — повторив він.

— Піду назад, — показав Ярро на схід. — Поки ще сам можу знайти дорогу.

— Але чому?! — скочив на ноги Тіурі.

— Не розумієш?

— Ти ж хотів іти на той бік!

— А ти й повірив? Повірив, коли я тобі сказав? -Ярро проштрикнув його поглядом.

— Я не мав причини не вірити тобі, — заговорив Ті-урі, але спинився й почав знову: — Та ні, не в тім річ. Я маю на увазі... Невже ти подумав, що я не хочу йти з тобою разом?

Він знову змовк, підшукуючи потрібні слова. Те, що юнак сказав, було неправдою: він сумнівався в Ярро і не хотів, щоби той ішов разом з ним!

— Ти не довіряєш мені, — похмуро посміхнувся Ярро.

— Я довіряю тобі. — почав було Тіурі, але сам себе перебив: — Ярро, я нічого не маю проти тебе! Я хотів би тобі все пояснити, але не можу, бо якщо немає довіри, то навіть нема чого й говорити. Ти можеш спокійно йти з нами.

— Ой, та помовч уже! — гиркнув Ярро. Він відвів погляд і знову втупився в стежину. — Ти був правий, не довіряючи мені, — вимовив він нарешті, не дивлячись Тіурі у вічі.

— Що?! — Тіурі був приголомшений.

Ярро зиркнув на нього.

— Не розумієш? Пояснити? — запитав він вдруге. — Я одразу зрозумів, що ти не налаштований іти зі мною. Та мені було, власне, все одно — я міг би йти услід за тобою. Чого я не втямив, так це чому ти покликав мене йти разом. Я подумав: тут або дурість несусвітня, або кмітливість: краще мати ворога перед очима, аніж дозволити йому таємно крастися позаду. Хіба не так? -Він знову глянув на Тіурі: — Дурістю чи хитрістю, але ти мене переміг. Я повертаюся. Тобі більше не доведеться мене остерігатися.

— Але чому? — прошепотів Тіурі.

— Усе ще не второпав? — спитав Ярро вже втретє.

Звісно, Тіурі вже зрозумів, але хотів переконатися, що розуміє правильно, й дізнатися більше.

— Кажи прямо, Ярро, не мудруй, — наполягав юнак.

— А бодай тобі!. — вигукнув Ярро, гнівно блискаючи очима. — Гаразд, якщо ти цього хочеш! Мені нема чого робити по той бік гори. Мене послали вбити тебе й подбати, щоб король Унавен ніколи не отримав листа, якого ти носиш при собі! Але я не зможу цього зробити. Ти врятував мені життя! Якщо б ти справді мені не довіряв, то ніколи не вчинив би того божевілля. Я зроду так не зміг би зробити. Тим вчинком ти обеззброїв мене. Мене неначе жаром обсипало. Я не можу тебе вбити. І не хочу.

Запанувала тиша. Ярро опустив голову, немов соромлячись себе.

— Дякую, — спромігся нарешті промовити Тіурі.

Ярро зареготав:

— Це просто казна-що! Ти ще дурніший, аніж я думав! Дякувати за те, що я тебе не вбив!

— Ні, не зовсім так. Я вдячний тобі за те. так, за те, що ти.

Він замовк. Дякувати справді було нерозумно. І все-таки він був вдячний Ярро. Може, тому, що подолав у собі злість щодо нього?

Ярро перервав думки юнака.

— Тепер я це знаю, — сказав він. — І не думай про мене краще, аніж я є! Там, над прірвою, я збирався скинути тебе вниз, але перечепився й упав сам. Схоже на повчальну історію, так? Я думав, що я вже там... але ти. — він обірвав себе: — Ну, ось і все, — говорив він уже спокійно, — я вбив багатьох, але тебе не можу. Іди з миром. Може, ти й досягнеш своєї мети, але це вже не мій клопіт.

— То тебе було послано вбити мене? — спитав Тіурі. — Ким? Ти один із Червоних Вершників? Тебе послав Чорний Лицар з Червоним Щитом?

— Так, я один із Червоних Вершників, і Чорний Лицар з Червоним Щитом — мій сеньйор.

— Хто він такий?

— Тебе це не обходить, — відказав Ярро. — Доста й того, що через тебе я вперше не підкорився його наказу.

— Але. але ж тепер ти знову повернешся до нього?

— Я ще не знаю, що робитиму, — відповів Ярро сердито. — Це моя справа. Ми ніколи більше не зустрінемось.

— Не думаю, що це гарна ідея — повернутися до нього, — мовив Тіурі.

— Ти ще й повчатимеш мене?! Імовірно, мені й не можна буде повернутися: він не поважає вояків, які не спроможні виконати його доручення. Але, кажу тобі ще раз, це вже мій клопіт.

— Ні, — заперечив Тіурі, — не зовсім так! Можливо, ми більше ніколи й не побачимося, але, так би мовити, завдячуємо один одному за врятоване життя. і, отже, також за все, що робитимемо в майбутньому.

Ярро на мить замислився.

— Може, й так. Може, і справді все так, як ти кажеш, і між нами з’явилося щось спільне. Але в кожного з нас — свій шлях, хоча мій може бути й іншим, аніж я завжди гадав. — Здалося, він пожалкував у цю мить про свої слова. — Ну, я пішов. Бувай. Доброї дороги.

Не чекаючи відповіді, він пішов геть.

— Прощавай, — услід йому сказав Тіурі.

Ярро пройшов трохи, але раптом зупинився: вагаючись, він повернув назад.

— Це буде нечесно — ось так піти, нічого тобі не сказавши. Я таки маю дещо повідати.

— Не сказавши — що?

— Завдяки тобі я лишився живий, — говорив Ярро, -і я не можу залишити тебе з думкою про те, що зі мною всі твої небезпеки минули. Я не єдиний, кого послали за тобою.

— Не єдиний?

— Ні. Ми спостерігали за вашим гуртом звіддаля. Я мусив іти за тобою, а другий пішов за тими, що поїхали західною дорогою. двоє Сірих Лицарів, зброєносець та юнак на вороному. Ми спершу вирішили, що саме він нам і потрібен, але, коли побачили тебе, що йшов на самоті вздовж берега Блакитної річки, засумнівалися, тому я й пішов за тобою. Ну, я одразу зрозумів, що ти — той, хто нам потрібен...

— Як? — перебив його Тіурі.

— Я впізнав тебе. Я був одним із Червоних Вершників, що переслідували тебе в Королівському лісі Даго-ната.

— І ти був серед тих... — почав Тіурі, та змовчав.

Він ледь не спитав Ярро, чи був він серед тих, хто вбив лицаря Едвінема, але зупинився, бо, певно, було краще припнути язика.

Однак той, здавалося, прочитав це запитання в очах юнака. Він відвів погляд і сказав:

— Ти ж знаєш, що я нехороша людина. — І продовжив свою розповідь: — Другий от-от зрозуміє, що переслідує не того, кого треба. Але він не повернеться назад, ні, він намагатиметься знайти тебе, бо це його завдання і його бажання. Може, він піде услід за тобою, а може — спробує перейти гори раніш за тебе й підстерегти тебе на тім боці. І не заспокоїться, допоки не знайде! Він не такий, як я. Якби ти витягнув його із прірви, він тут-таки зіштовхнув би тебе до неї без вагань. Він найкращий шпигун і найгірша людина з усіх, кого я знаю. Він хитрий та спритний, і ніщо не змусить його звернути з обраного шляху.

— Хто він? — прошепотів Тіурі.

— Ніхто з нас не знає його справжнього імені, ми кличемо його Коброю. Остерігайся його!

— Який він на вигляд?

Ярро знизав плечима.

— Іноді він одягається, як Червоний Вершник, іноді

— як простий солдат. Переважно шпигує — і тоді перевтілюється в кого завгодно. Який він має вигляд? Не високий і не низький, не старий і не молодий, русявий або темний. Лише очі можуть його видати: підступні, як у змії. Ми всі його боялися. так, інколи ми боялися, що станемо такими ж мерзенними, як і він!

— Ярро помовчав й усміхнувся: — Я не лише порушив наказ свого сеньйора, а й розладнав його плани! Ну все. Прощавай!

Тіурі простягнув йому руку.

— Дякую, — серйозно сказав юнак. — І, якщо ти не знаєш, що робити, поговори з Менауресом. Він неодмінно дасть пораду і допоможе тобі. Відлюдник знає, може статися, більше, аніж ти уявляєш. Прощавай!

4. Паккі

Тіурі дивився услід Ярро, допоки той не зник з очей. Потім сів, щоб обміркувати почуте.

— Тепер можна й поїсти, — несподівано з’явився Паккі. — Ось, — і він простягнув Тіурі жменю ягід.

Тіурі подивився на нього дещо розгублено. Він начебто забув про існування смаглявого хлопчини.

— Дякую.

Паккі поклав ягоди на плаский камінь і присів поруч.

— Він пішов, так? — спокійно сказав хлопчина.

— Так. Звідки ти знаєш?

— Я бачив, як він ішов, — Паккі поклав ягідку до рота.

— А-а-а.

Чи чув Паккі щось з їхньої розмови?..

Паккі виплюнув кісточку, узяв другу ягідку й уважно її оглянув. Потім перевів свій ясний погляд на Ті-урі.

— Хто ти такий? — спитав він тихо.

— Хто я? — здивувався Тіурі.

— Ти лицар? Вісник?

— Звідки ти взяв?

— Я одразу второпав, що ти не простий подорожній. Я бачив твою кольчугу в скрині Менауреса, і. — Паккі з’їв другу ягідку, — і я чув усе, про що ви говорили. Ненавмисне! Тут голоси іноді чутно за версту. Через відлуння. Спершу я хотів піти, але тоді згадав, що мені велів Менаурес, і вирішив, що краще мені знати все.

— А-а-а, — протягнув Тіурі знову, не знаючи, сердитися йому, дивуватись чи хвилюватися.

— Так, тепер, принаймні, я знаю, на що звертати увагу. Кобра, наприклад. Тепер йому нас не перехитрувати; і тут, у горах, про це подбаю я! Скоріше він сам звалиться у прірву.

— О! Так? Але тепер ти маєш розповісти мені, що.

Та Паккі не дав йому договорити. Він скочив, підхопив речі й гукнув:

— Ходімо зі мною!

— Що сталося? — насторожився Тіурі.

— Давай змінимо місце! Тут відлуння!

Щойно вони всілися, як Паккі продовжив:

— Я не все зрозумів з того, що говорив Ярро, але дещо знаю. Ти маєш при собі листа до короля Унаве-на, а Ярро — точніше, його господар — не хоче, щоб король його отримав. І вони послали за тобою навздогін якогось Кобру, хитрого змія... — він помовчав, а потім додав: — Ти нічого не кажеш. Звісно... Не наважуєшся. Упевнений, ти думаєш, як і мій дядько, той завжди говорив: «Довіряй лише собі». І ти правий. Але я вже знаю про твою таємницю і гадаю, що ліпше сказати тобі про це, щоб ти знав, і не робити вигляд, начебто мені нічого невідомо.

Тіурі подивився на нього й розсміявся.

— Це правда. Я теж дещо дізнався. Будь обережний, розмовляючи в горах, бо відлуння може видати тебе.

Паккі теж розсміявся. Але одразу посерйознішав і сказав:

— Не бійся, я тебе не зраджу. Можеш мені довіряти. У мене теж є доручення. Менаурес сказав мені так: «Ти маєш бути його провідником і показати йому найкоротший, найбезпечніший шлях. Ти маєш стежити, щоб ніхто його не підстеріг; пильнувати, коли він спить, і бути поруч, коли прокинеться.» Ось яке в мене доручення. Тому я залишався поблизу й чув, про що ви говорили. А позаяк мені доручено бути провідником вісника, то твоє доручення насправді стало трохи й моїм.

Тіурі дивився на нього, йому було дуже приємно відчувати, що Паккі стає не лише його провідником і супутником, а й другом. Він простягнув хлопчині руку.

— Я повністю довіряю тобі. Ось моя рука. Так, я справді маю доручення, але ні з ким не можу говорити про нього. Є вороги, які зроблять усе для того, щоб перешкодити мені виконати його. Це я вже зрозумів. Пізніше, можливо, розповім тобі більше. І, будь ласка, постарайся, щоб ніхто не пронюхав, що тобі щось відомо.

— Авжеж! — Паккі міцно потиснув йому руку й раптом вигукнув: — Який же я осел! Ягоди ж так і залишилися на камені! Я збігаю за ними. Вони винні в тому, що я дізнався твій секрет, на покару вони мають бути з’їденими, аби нікому більше не могли нічого розповісти.

— Як же тут все-таки гарно, — замилувався Тіурі, коли вони рушили далі.Тепер йому все уявлялося набагато кращим; здавалося, тепер його вже не обтяжують втома і біль, турбота або недовіра. Велич могутніх гірських стін, верхів’я яких оповиті хмарами; химерно вигнуті сосни, що видніються подекуди на схилах... Усе довкола здавалося йому чудесним: мінливі дивовижні краєвиди, бурхливі потоки і плескіт води.

— Тобі теж тут подобається? — спитав Паккі. — Я знаю лише це, тож мені важко порівнювати, але, думаю, ніде в іншому місці мені не захотілося б жити. Я люблю видряпуватися на гору, а потім роззиратися навкруги — де я опинився. У мене й батько такий був. На селі його вважали диваком. Одного дня він упав у прірву й розбився; кажуть, що й зі мною таке трапиться. Дурниці! Сусід мого батька кроку за село не ступив, а помер, звалившись з драбини. То краще вже впасти в прірву, правда? Принаймні, хоч щось побачиш!

Тіурі погодився.

Паккі продовжував розповідати про свого батька.

— Кажуть, я схожий на нього. Його звали так само, як і мене. А твій батько живий?

— Так. І в мене також його ім’я.

— Мартин?

— Ні, — тихо сказав Тіурі, — його звати Тіурі, і це моє справжнє ім’я.

— О! — Паккі захоплено дивився на Тіурі широко розплющеними очима.

— Але при сторонніх ти не маєш мене так називати.

— Ні-ні, авжеж ні, — і Паккі замовк, хоча, здавалося, хотів ще про щось запитати.

До заходу сонця вони дійшли до місця, яке Паккі намітив на цей день для ночівлі — це були дві гірські порожні хижки, тут можна було заночувати. Після заходу сонця Тіурі справді відчув прохолоду й радо накинув кожуха.

Вони розташувалися в одній із хижок, повечеряли тим, що мали, але вогню, аби не видавати себе, розпалювати не стали.

Затим Паккі дістав пляшечку і показав Тіурі:

— Ось, це дав мені Менаурес, щоб змащувати твою рану.

Тіурі усміхнувся й підставив руку.

— Я мало на цьому розуміюся, — зізнався Паккі, — але, як на мене, вона вже почала загоюватися. Менаурес говорив, що я її маю змащувати, якщо заболить, та дбати, щоб ти її не застудив. Нічого страшного, вона вже не болить.

Юнаки загорнулися у ковдри й повкладалися.

— Завтра, — заговорив Паккі, — ми підемо стежкою, якою ніхто, окрім нас, не пройде.

— Чому? — позіхаючи, спитав Тіурі.

— Ніхто її не знає, навіть мій батько не знав. Менау-рес показав її мені. Він знайшов її випадково. Точніше, знайшов не він, а хтось інший, хто шукав відлюдника. Він прийшов з того боку.

— І як же це сталося? — мовив крізь сон Тіурі.

— О, дуже давно, ще до того, як я народився, молодий лицар короля Унавена йшов через гори, заблукав і потрапив у завірюху. Він засурмив у ріг, а Менаурес почув і пішов його шукати. І знайшов на тій самій нікому не відомій стежині. Лицар уже проминув Перевал і був неподалік від мети. Менаурес назвав це дивом, бо лицар узагалі не знав шляху в горах. Це був відважний юнак, пізніше він став славетним лицарем. Його звали Едвінем.

Тіурі миттєво прокинувся.

— Едвінем? — повторив він.

— Ти чув про нього?

— Так.

— Ти його знаєш?

Тіурі відповів не одразу.

— Так, — вимовив він нарешті. — Одного разу я зустрів його.

— Правда? І навіть говорив з ним?

— М-м-м. так.

Паккі припіднявся — і Тіурі почув його шепіт:

— Скажи, тебе ж звати Тіурі, так?

— Так, — відповів здивовано юнак.

— Я знаю пісню про лицарів короля Дагоната, про велику битву на сході. Слухай:

Чи чув ти пісню, мій друже,

про битву на сході,

про лицарів

і про прекрасні й далекі часи?

Як Дагонат, наш суверен, вів до бою свою дружину

і як здався в полон переможений ворог відважному паладину.

Король одягнений в плащ пурпуровий, у золотій короні, на білому коні, він величний,

як у палаці на троні.

Хто правобіч він нього, чий щит, блиск золота на лазурі?

Найхоробріший із повірників -відважний граф Тіурі.

— Лицар Тіурі, Тіурі Хоробрий — це твій батько? -урвавши пісню, несподівано спитав Паккі.

— Як ти здогад. — почав було Тіурі, але обірвав себе: — Так, він мій батько.

— Тоді й ти також лицар! — схвильовано прошепотів Паккі.

— Ні, я — ні. Я був лише зброєносцем.

— Але ж ти згодом станеш лицарем, правда? Спочатку паж, потім зброєносець. адже так? Розкажи!

— Спершу я служив пажем у матері, тоді зброєносцем у батька, — Тіурі усміхнувся в темряві, бо пригадав щасливі роки в Тейурі. Уперше за багато днів подумав він про своїх батьків. Як вони там? Чекають його в Да-гонатбурзі чи повернулися до свого замку? — А коли мені виповнилося тринадцять, став зброєносцем лицаря Фартумара.

— Лицар Фартумар, — шанобливо повторив Паккі. -Про нього теж співають у тій пісні:

А білий щит з червоним -від короля лівобіч, -то лицар Фартумар, чий ріг на бій скликає війська...

— Потім я служив королю Дагонату. Кожен, хто прагне стати лицарем, має пройти королівську службу.

— Коли ж тебе посвятять у лицарі?

— Мене мали посвятити, але тепер не знаю, чи стану ним. Я порушив правила, а король суворий.

І Тіурі розповів Паккі про ніч у церкві, про голос, що благав відчинити двері, про незнайомця, який просив його передати листа Чорному Лицарю з Білим Щитом. Розповів, як знайшов лицаря, що помирав, і прийняв від нього доручення доправити листа королю Унавену...

— Ах, — зітхнув Паккі, — я називатиму тебе Лицарем з Дорученням. Ти не міг вчинити інакше.

— Ні. Не міг.

— А Чорний Лицар з Білим Щитом, хто він?

— Лицар Едвінем, граф Форестерре. Але про це я дізнався пізніше.

— Я радий, що ти розповів мені це. Можливо, хочеш розказати більше — про те, що ти пережив, доки не дістався до нас. Я б хотів стати твоїм зброєносцем.

— Але я не лицар.

— Звісно, ти лицар!

— Я б волів, аби ти став моїм товаришем, другом.

— Справді? Тоді будьмо друзями.

Вони помовчали.

— Я міг би слухати й слухати, — мовив Паккі, — але час спати. Тільки спершу обміркую все те, про що ти розповідав. На добраніч.

— Добраніч, — відгукнувся Тіурі.

І в хижі розляглася тиша.

5. Туман і сніг

Вранці хлопці прокинулись одночасно. Паккі підвівся першим і визирнув із дверей:

— Туман, так я і думав.

Тіурі теж підвівся. Світ за дверима зник; усе потонуло в густій сіро-білій імлі.

— Я одразу це відчув, щойно прокинувся, — зізнався Паккі.

— Що ж тепер робити? — Тіурі тремтів від холоду.

— Може, невдовзі розсіється. Зараз ще рано — сонце поки низько. У будь-якому разі ми можемо пройти до Зеленого ґанку — виступу, куди я й із заплющеними очима дійду.

Тіурі промовчав. Він дивувався: «Як же тут можна знайти дорогу, якщо навколо геть нічого не видно?»

— Проте тепер можна розкласти вогнище, все одно ніхто не помітить, — сказав Паккі. — Але давай спершу поїмо як слід.

Тіурі пропозиція сподобалася. Невдовзі вони вже сиділи біля вогню — слухали веселе потріскування та із задоволенням снідали. Згодом знову визирнули — начебто посвітлішало, проте туман усе ще був густим.

— Ну то що, — спитав Тіурі, — зачекаємо ще чи підемо?

— А ти як хочеш?

— Я не знаю. Мені ж дороги не знайти, це ти тут як удома, тобі краще знати.

— Так можемо й увесь ранок прочекати, — мовив Паккі. — Ходімо до Зеленого ґанку. А там подивимося.

Вони загасили вогонь, узяли речі й рушили. Паккі — попереду, Тіурі — за ним. Паккі тепер одягнув черевики, а в руці тримав палицю, яку витесав з дерева.

Поки хлопці поволі дерлися вгору, Тіурі подумав, що тепер повністю залежить від Паккі. Сам він ледве розрізняв силует, що бовванів за кілька кроків попереду, і міг мало не навмання рухатися за ним. Вони майже не перемовлялися, власний голос здавався Тіурі дивно приглушеним, немов туман обволік і голоси, і відлуння кроків, і ледь чутний шум води. Час від часу Паккі попереджав про різкий підйом чи несподіваний спуск, про розколину чи струмок, через які треба перестрибнути. Тіурі не знав, чи довго вони йшли й чи далеко просунулися, коли Паккі зупинився.

— Зажди-но, я пройду вперед, гляну. Будь ласка, не зіходь з цього місця.

І перш ніж Тіурі встиг відповісти, він пішов.

Юнак сів на землю, вкотре намагаючись бодай щось розгледіти крізь туман. Скоро йому стало видаватися, що його покинули самого, що чекає він уже занадто довго. Тіурі не розумів, куди зник Паккі. Може, заблукав? Як знайти його? Та згодом слабкий оклик «Егей!» заспокоїв хлопця.

А за мить з туману виплив його юний провідник.

— Ходімо, — сказав він весело, — йдемо далі. Здається, потроху розвиднюється.

Тіурі так не здалося.

— Де ти був? — спитав він.

— Перевіряв, де саме ми перебуваємо. Трохи далі -великий камінь, який я впізнав, від нього до Зеленого ґанку зовсім близько.

— Ти заблукав?

— Ні. Лише хотів переконатися, як далеко ми зайшли, щоб не проминути Зеленого ґанку... У такому тумані важко зрозуміти, як далеко ти опинився, — додав він, перепрошуючи.

— Зрозуміло. Може, ліпше було б усе-таки перечекати в хижці?

— Не думаю. Тобі ж таки якомога швидше треба перетнути гори? І в будь-якому разі дістатися Зеленого ґанку, а там туман, можливо, й не такий густий; схоже, він уже піднімається.

— Щось я не помітив.

— Відчуваєш, як злегка починає віяти вітер? І на сході туман світлішає. Поглянь.

Вони пішли далі, ступаючи крок за кроком. Біля великого каменя Паккі зупинився.

— Тут сидів Менаурес, коли почув сигнал лицаря Едвінема, — мовив він.

— А Менаурес часто ходив у гори?

— Раніше — так. З моїм батьком вони багато стежин подолали. Але він і сам часто ходив, Менаурес, тобто. Сідав на схилі чи на верхогір’ї і годинами дивився, думав. Поглянь-но! — раптом вигукнув Паккі.

Тіурі подивився туди, куди вказав Паккі. Туман у цьому місці несподівано розірвався і відкрив вершину гори. Вона одразу ж і зникла, але Паккі сказав задоволено:

— Можливо, зовсім скоро ми йтимемо під яскравим сонцем.

Тут, біля великого каменя, юнаки вирішили зачекати, допоки погода покращиться.

— Пересидимо тут, у затишку, — сказав Паккі. — Тим часом завдяки вітру Зелений ґанок стане видно.

Чекаючи, вони смакували шматком хліба, а тим часом туман заклубочився і навколо почало розвиднюватися. Це було захопливе видовище.

Передбачення Паккі справдилися: за півгодинки вийшло сонце, маленьке й бліде. Хлопці підвелися.

Коли вони досягли Зеленого ґанку, Тіурі побачив дві стежини, що розходилися врізнобіч, але Паккі сказав, що жодною з них вони не підуть.

— Одна взагалі нікуди не веде; друга — туди, куди треба, але нашу стежину жодний переслідувач не вгледить.

Він підійшов до краю виступу й подивився вниз.

Тіурі теж зазирнув у прірву, але не побачив там нічого, окрім туману.

— Маємо тут спуститися? — недовірливо спитав він.

— Так, і це легше, ніж здається.

— Сподіваюся, — Тіурі озирнувся і відступив на крок.

Вони й справді зайшли далеко. Навкруги — жодного деревця, все довкола суворе й голе. На заході Тіурі помітив прекрасну конусоподібну верхівку, а поруч із нею поле снігу чи льоду, яке, здавалося, простягало до долини внизу пальці, схожі на пазурі.

— Он вона, стежка, — показав Паккі. — Ми перейдемо льодовик, і з того боку хребта ти побачиш королівство Унавена.

— Наче не так уже й далеко, — зауважив Тіурі.

— Ми можемо досягти тої стежини завтра вранці, — Паккі розшморгнув мотузку і міцно обв’язав одним кінцем себе, другим — Тіурі. — Так, ходімо. — Потім, нахилився й зірвав щось із землі: — Будь ласка, — він простягнув Тіурі дві квітки: одну біленьку із сірувато-зеленим відтінком, схожу на зірочку, а другу — подібну до маленького блакитного дзвіночка.

— Тут ще й квіти ростуть! — здивувався Тіурі.

— Так. Встроми їх за пояс, якщо хочеш, руки ж бо мають бути вільними.

Поволі й обережно вони почали спускатися. Це справді було легше, ніж здавалося, залишалося тільки дбати, аби не послизнутися на вологій гладенькій скелі й не наступити на розкидане каміння. Тепер Тіурі йшов попереду, а Паккі частенько попереджав його, куди краще ступати. Невдовзі він звик до такої дороги й пішов швидше та впевненіше. Одначе раптом таки ковзнув по каменю і скотився зі стежини вниз. Мотузка рвонула, натяглась і стримала падіння.

— Ти в порядку? — гукнув Паккі. — Нічого не пошкодив?

— Н-ні, — відповів Тіурі, — здається, все гаразд.

Паккі миттєво опинився біля нього й допоміг піднятися.

— Не турбуйся, — заспокоїв юнак, — усе в порядку.

— Якщо послизнешся, ліпше одразу падати, — порадив хлопчина, — і тримайся поближче до землі. Падіння не страшне, хіба що з великої висоти.

— Добре, — зніяковіло промовив Тіурі.

Тепер він добре розумів, що Паккі, який був молодшим за нього і вважав його безстрашним лицарем, у горах став його провідником і порадником, якому він міг довіряти.

— Може, підеш попереду? — спитав він.

— Ні. Так не годиться. Провідник іде попереду під час сходження, а на спуску — позаду.

І тільки згодом Тіурі здогадався, чому саме так: Паккі як провідник відповідав за його життя і за своє; якщо він, Тіурі, почне падати — Паккі встигне затримати падіння.

Незабаром почулося дзюрчання води — і юнаки ступили на дно ущелини. Вони перебрели потік, пройшли уздовж другого берега і знову полізли нагору. Сонце світило яскравіше, а вітер посилювався.

— Погода й справді поліпшується, — сказав Тіурі, коли вони вдруге зупинилися відпочити.

Паккі нахмурився і деякий час вдивлявся в небо.

— Котра зараз може бути година? Третя? Чи, може, на півдорозі до четвертої? Звідси десь не менше години до льодовика й іще година на те, щоб його перетнути. Ми мусимо до темноти залишити Сім Скель позаду. Тоді зможемо досягти Перевалу завтра вранці й іще до полудня побачимо королівство Унавена. Ходімо.

Тіурі підвівся й попростував за Паккі, хоча із задоволенням відпочив би ще трохи. Він розумів, що у Паккі були вагомі причини поспішати. Вони довго піднімалися на протилежний бік ущелини й продовжували йти то вгору, то вниз, та все-таки більше вгору; дорога ставала дедалі важчою. Стежина зникала, та Пак-кі без коливань ішов далі і, якби місцевість дозволяла, то просувався б набагато швидше, аніж раніше. Вітер посилювався, сонце сховалося, холоднішало. Десь за годину вони дісталися льодовика — величезного розлогого крижаного поля, подекуди прорізаного вузькими бурхливими струмками й підступними щілинами.

— Це ще наше щастя, що не випав сніг, — сказав Паккі, коли вони вийшли на льодовик. — Але, здається мені, щось змінилося відтоді, як я був тут востаннє. Ущелин стало більше.

Він розв’язав мотузку, акуратно змотав її і рушив через крижану рівнину, схоже, тільки йому відомим шляхом, якого Тіурі не міг помітити. Над льодовиком дув крижаний вітер.

— Не пощастило тобі, Тіурі, — зауважив Паккі. -Коли тут світить сонце, можна хоч і напівголим подорожувати.

Ця мандрівка була для Тіурі чимось особливим. Крижане поле під сірим холодним небом не можна було порівняти ні з чим, що він бачив донині; вони проминули ще декілька дивовиж: величезні камені, що дивом трималися на тонких невеличких стовпчиках льоду, немов велетенські гриби.

— Льодовикові столи, — так назвав їх Паккі. — Саме там всідаються гірські духи, коли спускаються з верховин. Інколи вони жбурляють один в одного кам’яні брили, і цей гуркіт розноситься на багато миль, немов рокіт грому.

— Правда? — спитав Тіурі й озирнувся, немов очікував, що от-от з’явиться величезний гірський дух і поцілить в нього уламком скелі.

— Ну, сам я їх не бачив, лише чув подеколи, здалеку.

Вряди-годи юнакам доводилося перестрибувати через тріщини й струмки, але приблизно на середині шляху дорогу перетнув широкий струмок з глибоким річищем. Крижані краї його були гладенькі, наче скло. Довелося довго йти вздовж берега, сподіваючись, що де-небудь поталанить перебратися на протилежний його бік.

— От не пощастило, — спересердя вигукнув Паккі.

Нарешті їм вдалося перестрибнути струмок, але довелося повертатися назад, туди, де дорога через льодовик була безпечніша. Тим часом вітер ставав ще холоднішим, небо потемніло.

Юнаки промерзли до кісток, доки йшли через льодовик, і втратили понад годину. Паккі знов подивився на небо.

— Ото халепа! Здається, насувається заметіль. Треба поквапитися.

— До якого місця ти збирався дійти сьогодні? — спитав Тіурі, коли вони зупинилися, щоб знову обв’язатися мотузкою.

— Я хотів проминути Сім Скель, це найважча частина шляху. Сподіваюся лише на те, що стемніє не надто рано.

Але цим сподіванням не судилося справдитись. Жахливо швидко спустилася пітьма і почав падати перший сніг. Вітер посилювався, але, на щастя, дув пе-реважно в спину. Усе довкілля зникло в заметілі, було дуже слизько — і пересуватися стало важче.

— Спершу туман, тепер сніг, — бурмотів Паккі. -Гори могли б зустріти тебе трохи гостинніше.

Вони опинилися на вузькому виступі, праворуч -високі стіни зі скель, ліворуч — прірва.

— А де ж ті Сім Скель? — спитав Тіурі.

— Ми стоїмо саме під четвертою з них, — відповів Паккі. — Вперед.

Хлопці видерлися на скелю, ледве розрізняючи дорогу в сутінках. Зуби Тіурі цокотіли від холоду, і він уже не відчував ані рук, ані ніг. Найгіршим було те, що, поки вони йшли через льодовик, у нього знову розболілася рука і з кожним кроком біль посилювався. Та юнак терпів і мовчки просувався вперед.

Несподівано Паккі зупинився.

— Це неможливо! — вигукнув він. — Далі йти небезпечно. Стежка стає все вужчою й крутішою і ось-ось стемніє.

— Що ж робити?

— Вертаймося. Залишатися просто неба не можна

— занадто холодно й небезпечно. На початку третьої скелі є невеличка печера, у ній і сховаємося. Не надто затишно, але ніч перебути можна.

Вони повернули назад. Спускатися було ще важче, аніж підніматися, тим більше що тепер їм доводилося йти проти вітру, а сніговій засліплював очі, заважаючи розгледіти дорогу. Юнаки поволі пересувалися, не на-смілюючись поспішати, хоча вже майже зовсім стемніло; час від часу вони зупинялися, щоб допомогти один одному. Обидва мовчали, доки Паккі не промовив, важко дихаючи:

— Тут треба йти ще повільніше. Пам’ятаєш це місце?

— Я геть нічого не бачу. Усе видається таким одноманітним.

Вони продовжували спускатися. «Більше не можу,

— подумав Тіурі, — я зараз просто впаду». І він спитав:

— Це не третя скеля часом?

— Так! — вигукнув Паккі. — Ми прийшли. Точніше, майже прийшли.

Вони вчасно досягли мети. Печера була неглибока, вона захищала від вітру, але не від холоду: у ній ледве можна було поміститися вдвох. Хлопці розв’язали свої дорожні торбини і, хапаючи дрижаків, загорнулися в ковдри.

— Ось так, — проказав Паккі, — і сидітимемо. Але спати не можна, замерзнемо. Доведеться час від часу виходити, вгору-вниз, тупати ногами... одне слово — ворушитися. Як ти почуваєшся, Тіурі?

— Добре, наскільки це можливо.

— Рука не турбує?

— Трохи.

— Трохи — значить дуже, — зітхнув Паккі. — Укутайся краще, натягни на кожуха рясу й загорнись у ковдру. Зараз нічим не зарадиш. Треба якось пережити цю ніч. У будь-якому разі ми зараз добре поїмо — це завжди допомагає. На жаль, тут ніде взяти дрова, -додав він згодом. — Хоча, думаю, нам би й не вдалося розпалити вогонь у таку негоду. У такі хвилини маєш думати лише про свою мету!

— Але ж ми не могли передбачити, що буде така заметіль! — крикнув Тіурі, намагаючись перекричати шум вітру.

— Ні, зі мною о цій порі року тільки одного разу таке трапилося, але тоді я піднімався вище. Хочеш вір, а хочеш ні, але вранці я не міг цього завбачити. Пізніше я злякався, що піде сніг, і заспішив, а треба було одразу після льодовика шукати притулку на ніч.

— Ти ж не міг знати, що буде так кепсько.

— Ні, цього я не очікував. Шкодую.

— Не вибачайся. Ти зробив так, як вважав за потрібне, — вимовив Тіурі, клацаючи зубами.

— Гаразд, треба щось робити. Нумо плескати в долоні. Ось так. — Він заплескав у долоні й щодуху заспівав:

Була нічка, ох і нічка була, щойно лиш північ настала, як почувся раптом страшний грім. Ох! Та це ж п’яні гноми співали і на горі танцювали під місяцем усімох.

Вітер завивав поміж скель, здалеку доносився гуркіт грому, а може — й гуркотіння каменепаду. Хлопці поїли й притиснулися один до одного, борючись зі сном.

Ніч була довга. Час від часу вони вставали, обережно вибиралися назовні, тупали взад-вперед по вузькому виступу, але холод знову заганяв їх в укриття. Вони сідали, розминали ноги, розтирали руки й відволікали один одного розмовами.

Тіурі розповідав про свої пригоди у лісі і в замку Містеринат. Потім історії про замок Тейурі, про Даго-натбург і лицарів короля. Він називав їхні імена, пригадував їхні герби та похідні сурми.

Паккі розповідав про село, де народився, про гори і відлюдника й співав усі пісні, які лише знав. Ніч все не минала; вони втомилися від голосних розмов, тому часом змовкали. Інколи їх перемагав сон, і вони якусь хвильку дрімали, поки один із них, стріпнувшись, не починав перелякано трясти за плече другого.

Утім, протягом ночі вітер потроху вщух, віхола припинилася. І ось нарешті на зміну пітьмі прийшов блідий світанок.

6. Вид на королівство Унавена

Я б зараз ум’яв миску гарячої юшки з квасолею, — вголос мріяв Паккі, догризаючи скибку черствого хліба, — але, оскільки її все одно нема, замовлю-но я на сьогодні побільше сонечка.

Тіурі захоплювався невичерпною життєрадісністю й витривалістю свого супутника. Однак помітив, що й для нього безсонна ніч не минула безслідно. Смагляве личко Паккі стало сірувато-блідим, губи посиніли. І Тіурі зрозумів, що навряд чи подолав би цю, найважчу, за словами Паккі, частину шляху самотужки. Завірюха вщухла, але вкрита снігом стежина, якою вони мусили йти, мала не дуже привабливий вигляд. Сонце стояло ще низько і не відчувалося, щоб воно гріло; по-справжньому зігрітися він зміг би хіба що біля вогнища. Та невдовзі все-таки був готовий рушити далі.

— Як рука? — спитав Паккі.

— Значно краще, — Тіурі дещо перебільшував, але біль справді відпустив.

— Гаразд, тоді вперед. Не поспішай, бо буде слизько. Вдруге вони піднімалися стежиною вздовж скель.

Як Паккі й обіцяв — було слизько. А на додачу -так холодно, що хлопці ніяк не могли зігрітися, а здерев’янілі руки й ноги погано слухалися в небезпечних місцях сходження. Те, чого вони напередодні не могли бачити, відкрилося нині в усій своїй небезпечній величі: прірви й бездонні розколини. Усе довкола було білим, чорним і сірим. Білі сніг та крига, чорні скелі, сіре небо й гірські схили вдалині. Довго вони видряпувалися нагору мовчки, сил більше не було навіть говорити.

Згодом, а здавалося, що минуло чимало часу, Паккі оголосив:

— А ось і сьома скеля. Маємо її подолати. Я б хотів потрапити на другий її бік до настання темряви — там є надійне укриття.

Підйом на сьому скелю був найважчим. Коли нарешті вони опинилися нагорі, усе мерехтіло перед очима Тіурі, він задихався. Паккі почувався не набагато краще. Усе ж таки вони спустилися нижче, у захищене від вітру місце, й сіли перепочити. Тіурі відчув, що йому вже не так холодно. Минув якийсь час, перш ніж він звернув увагу на краєвид. Перед ними лежав гірський хребет, укритий снігом; небо було блакитне і ясне. Треба було ще довго спускатися вниз, перш ніж вони досягнуть схилу; а якби піднялися на нього, то, за словами Паккі, дійшли б до Перевалу і змогли б побачити королівство Унавена. Тіурі дивився на гостроконечне верхогір’я праворуч Перевалу, яке й раніше його вражало.

— Я був там, нагорі, — сказав Паккі й додав, зіщулившись: — Не дуже хотілося б опинитися там зараз.

Він підвівся і запропонував:

— Відпочиньмо в моєму сховку? Там приємніше, аніж тут.

Під сьомою скелею була печера, значно більша й глибша за ту, у якій вони провели ніч. Щоб увійти до неї, довелося перелазити через силу-силенну великого й дрібного каміння.

— Може, воно й на краще, — пробурмотів Паккі.

— Що саме?

— Що ми не дісталися сюди учора ввечері. Цього каміння тут раніш не було. Цілком може бути, що воно скотилося минулої ночі. Не дуже хотів би дістати такою каменюкою по голові. Зате тепер я тобі дещо покажу!

Паккі увійшов до печери першим, зник у темряві й тут-таки з’явився знову з оберемком галуззя.

— Що скажеш на це? — мовив він з переможним виглядом. — Мій запас! Минулого місяця приволік сюди з Філамена. Вони навіть не встигли відсиріти.

— Чудово! — зрадів Тіурі.

— Тепер розпалимо багаття. Мені вже не так холодно, як вранці, але, перш ніж іти далі, треба як слід зігрітися й поїсти підсмаженого хліба та напекти коржиків у гарячому попелі.

Вони насолоджувались усім цим і рушили далі в піднесеному настрої, який ще поліпшився завдяки сонцю, що засяяло нарешті на повну силу й скрасило складність останнього великого підйому. Коли юнаки опинилися нагорі, їм стало по-справжньому тепло, але вони не думали тієї хвилини про спеку чи холод — вони дивилися на королівство Унавена!

Тіурі зітхнув. Мета його подорожі лежала перед ним. Власне, він бачив лише низку гірських хребтів, які віддалялися й губилися в туманній імлі, а рівнину, що лежала за ними, він міг лише уявляти. Вона все ще була далеко, та половину відстані горами було подолано.

— Зараз ще не дуже чітко видно, — зауважив Паккі. -Далі ти зможеш побачити більше, хоча там і нижче. А тепер озирнися навколо.

І наразі Тіурі звернув увагу на те, у якому гарному місці вони стояли. Довкола лежали вкриті снігом схили й верхогір’я, освітлені сяючим сонцем.

— Ходімо, — покликав Паккі. — Не хочу знову замерзнути, а це станеться, якщо ми тут довше затримаємось, окрім того, ми втратили забагато часу, треба надолужувати.

Спуск сподобався Тіурі менше. Там, на Перевалі, у нього було відчуття, що всі труднощі позаду, але місцевість була все ще дика та сувора. Щоправда, потеплішало: східний вітер залишився по той бік гір. Потім гори розступилися — і вони змогли побачити частину королівства Унавена.

День хилився до вечора, і, коли сонце на заході перетворило вершини гір на помаранчеве полум’я, хлопці шукали місце для сну і знайшли його в глибокій долині біля струмка. Вони були геть стомлені і майже нічого не їли, та Паккі все-таки спромігся змастити рану Тіурі бальзамом Менауреса. І нарешті їх здолав міцний сон.

Настав ранок — холодний і ясний. Згодом потеплішало. Паккі вказав Тіурі на маленьке пласке верхогір’я:

— Це моя «оглядова вежа». Хочеш, дістанемося туди й подивимось? Це невеликий гак, ми пройдемо неподалік неї.

Тіурі не хотів відмовлятися і, опинившись на вершині, не пошкодував. Вершина була розташована та-ким чином, що перед очима відкривалася вся країна — і ясної погоди вони бачили далеко.

Поля, луки й ліси, і Данґрія, мов казкове містечко, і деякі далекі цяточки поза ним, імовірно, то були села, і щось виблискувало, можливо — Райдужна річка.

Тіурі здалося, що перед ним країна неземної краси, і він подумав, що хотів би стати мандрівним лицарем, аби весь час бачити нове й подорожувати далекими невідомими країнами.

— Як же довго до підніжжя треба ноги бити? — вголос міркував він. — Звідси можна швидко спуститися, днів за два з половиною. Я ще ніколи не заходив далі Філамена, і там ми будемо завтра ввечері.

«Отже, за два з половиною дні ми з Паккі попрощаємося», — подумав Тіурі й відчув, що ця думка для нього неприємна — він сумуватиме за хлопцем. Так, без одно-го-єдиного Паккі він буде значно самотніший, аніж без лицаря Ристридина та його товариства. З Паккі він міг бути самим собою, Паккі став його другом. Своєю життєрадісністю Паккі перекреслював усі зайві турботи і передчасні страхи.

— Що з тобою? — почувся поруч голос Паккі.

— Нічого. А що?

— Щось ти занадто серйозний. Не хочеш ночувати в Філамені?

— Чому? А-а. так, мабуть, краще не треба.

— Маєш рацію. Мандруй, не лишаючи слідів! Але я маю ідею. Над Філаменом живе мій дядько зі своєю дружиною, Таккі та Елія, вони дуже добрі. Можемо завітати до них: якщо я попрошу, вони триматимуть наш візит у таємниці, та й нагодують нас! Ніхто не готує смачніше за мою тітоньку.

— Звучить привабливо, — засміявся Тіурі.

— Так, і ми спокійно можемо це зробити. Вони нічого не скажуть і, окрім того, живуть самі; Менаурес теж їх знає, він бував у них раніше. Ну то як, вирішено?

— Вирішено, я йду за тобою.

— Тоді поспішаймо, аби встигнути до темряви.

Вони спускалися дуже швидко. Паккі намагався йти попереду, задаючи темп. Він не йшов, а немовби падав, скочуючись та стрибаючи з каменя на камінь. Тіурі тримався за ним, але за кожним кроком відчував, як біль проштрикує його руку. Надвечір місцевість стала привітнішою і вони вперше почули дзеленчання дзвіночків.

— Це вівці дядька Таккі, — пояснив Паккі.

Невдовзі вони дійшли до тих овець, що паслися на невеличкому лужку. Помітивши хлопців, вівці оточили їх і почали облизувати.

— Гей-ей! — вигукнув Паккі, — не з’їжте нас, будь ласка!

З другого боку пасовиська з’явився чоловік.

— Неймовірно! — вигукнув він. — Паккі прийшов!

Це був дядечко Таккі.

Паккі сердечно привітався з ним і познайомив з Тіурі:

— Це мій товариш Мартин. Ми до тебе.

Таккі був кремезним молодим ще чоловіком з приязним, смаглявим, як у Паккі, обличчям. Лишень волосся його вигоріло на сонці так, що було схоже на солому. Він уважно поглянув на хлопців:

— Певне, ви стомилися. Що, там, нагорі, була сильна негода?

— Ще б пак, — підтвердив Паккі. — А ви тут і не відчули?

— Ні. Але ми бачили розлючене небо над горами зі сходу й чули гуркіт каменепаду.

Таккі відігнав овець.

— Згодом розкажете все до ладу. Спершу спускайтеся! А я піду вперед і скажу Елії приготувати вечерю.

Паккі такий план припав до душі, але він притримав дядька за руку й сказав, притишивши голос:

— Ще ось що, дядьку. Наш прихід треба тримати в таємниці. Я не можу пояснити — чому, але ніхто не має знати, що ми тут.

Таккі не виявив ані найменшого подиву.

— Гаразд, — відповів він. — Ми живемо усамітнено, у нас немає інших гостей, отже, твоє бажання легко виконати. Скоро побачимось.

Він побіг униз вузькою стежкою, що починалася біля лугу. Паккі й Тіурі повільно рушили за ним.

— Ще десь година ходу, — прикинув Паккі.

Таккі віддалявся все більше і невдовзі зник у сосновому гаю.

Майже стемніло, коли хлопці опинилися біля його житла — дерев’яного будинку з прибудованою кошарою. У вікнах світилося, на порозі з’явилася жіноча постать, а назустріч, гавкаючи, вибіг пес і, метляючи хвостом, кинувся до Паккі.

— Здоров був, друже! — мовив Паккі. — Як ся маєш?

— Заходьте, хлопці, до хати! — гукнула жінка. — Ласкаво просимо.

7. У Таккі та Елії. Далі вниз

Тітка Елія була маленькою жіночкою з темним волоссям та милим рум’яним личком. Вона розцілувала Паккі в обидві щоки й щиро привіталася з Тіурі.

У хатині була лише одна кімната, невелика й проста, але Тіурі подумав, що ще ніколи не бачив затиш-нішої. На вичищеному до блиску столі горіли свічки, стояли дерев’яні тарелі з хлібом, сиром та фруктами й зелені горщики з молоком. У каміні палав вогонь, і вода співала у великому казані. Таккі увійшов до хати з іншого боку, з дверей, що вели з кошари.

— Кидайте ваші торби, знімайте черевики і гайда за мною до кошари. Їсти будемо пізніш, зачекайте трохи.

Він зняв з вогню казана з окропом і вийшов.

У кошарі стояла балія, наполовину наповнена водою. Таккі вилив туди воду з казана.

— Отак, — підсумував він, — тепер вода тепла. Роздягайтесь і стрибайте туди. Нема нічого кращого за гарячу купіль.

Хлопці й не опиралися. Таккі залишив їх, причинивши за собою двері, а згодом зазирнула Елія й принесла рушники.

— Давайте мені ваш одяг, я поперу його й розвішаю. А ви поки що одягнете ось оце.

Після купелі Паккі змастив та перев’язав рану Тіурі.

— Тепер уже точно загоїться, — пообіцяв він. — Це добре, бо бальзаму вже майже нема.

Невдовзі вони повернулися до кімнати, з мокрим волоссям та розпашілими щоками: один — у довгій блакитній сорочці Таккі, другий — у його залатаних червоних штанях.

Елія помішувала щось у горщику над вогнем. Таккі сидів край столу й підкликав хлопців.

— Сідайте їсти, — запросила Елія, — лишіть тільки місце для юшки.

— Тітонько Еліє, — захоплено вигукнув Паккі, — це ж спра-а-авжня квасолева юшка! Та ми не почнемо, доки ви не сядете з нами до столу.

— Юшка звичайнісінька, — відказала Елія. — Я не знала, що ви прийдете. Та чи вистачить?

— Гадаю, тут більш ніж достатньо, — зауважив Таккі, — вони й цього не подужають.

Паккі й Тіурі погодилися з Таккі, потому заходилися біля юшки. Пес сидів під столом і з’їдав усе, що йому щедро кидали. Таккі поцікавився, як вони добиралися до його оселі, розпитував Паккі про спільних знайомих по той бік гір. Паккі, своєю чергою, запитував про їхні справи й новини з Філамена. Тіурі був єдиним, хто більше слухав, аніж говорив.

— Я ні про що не питаю тебе, Мартине, — звернувся до нього Таккі. — Але це не тому, що мені байдуже. Я зрозумів, що твоя присутність тут — це таємниця, і гадаю, що мої розпитування будуть тобі неприємні.

— Дякую, — усміхнувся Тіурі.

— Так, це таємниця, — підтвердив Паккі. — Менаурес знає її й доручив бути його провідником. Можливо, коли-небудь ми зможемо розповісти вам про все.

— Добре, що я не такий допитливий, — сказав Таккі. — А Елія зараз згорить із цікавості!

— Неправда, — заперечила Елія. — Я не цікавлюся тим, що мене не стосується.

— Невже?! Значить, у світі дуже-дуже багато речей, які тебе стосуються, — жартував Таккі. — Я й не знав, що ти вважаєш себе настільки важливою персоною.

Усі засміялися. Елія також.

Тіурі подумав, що, подолавши гори, вони, напевне, вже опинилися в королівстві Унавена, і спитав Таккі, чи справді це так.

— Так, хоча подейкують, що Великі гори нікому не належать. Але я вважаю Унавена своїм королем.

— Чи доводилося тобі бувати в Данґрії? — поцікавився Паккі.

— І не раз, до того як оженився. Гарне місто, але я б не хотів там жити.

— Чому?

— Затісно. Для мене краще хижа високо в горах, на свіжому повітрі. Та все ж таки Данґрія — красиве місто, хоча з Унавенстадтом її не можна порівнювати. Ви прямуєте туди?

— У Данґрію? Так, — кивнув Тіурі. — Це далеко звідсіля?

— Завтра надвечір дістанетеся Філамена, звідти до підніжжя гори можна дійти трохи більше, ніж за день. О, я згадав! Там живе один чоловік, у якого я працював, — Ардок. Він заможний, у нього багато коней та фургонів, і він доволі часто їздить до Данґрії торгувати на базарі. Попросите його від мого імені, можливо, він вас підвезе. Приємний чоловік, хоча іноді й буває трохи грубуватий. Він вам не відмовить. Але треба бути дуже рано, бо виїздить він удосвіта.

— Дякую, — сказав Паккі. — Ми спробуємо, так, Мартине? А де він живе?

— Завтра поясню вам точніше, а може, й проводжу, дорога там трохи змінилася. Минулого місяця стався невеликий землетрус.

— Де саме? — поцікавився Паккі.

І Таккі довелося пояснювати все, і з подробицями.

Після вечері вони одразу пішли спати. Хлопці відмовилися від ліжка господарів, тож Таккі постелив їм на долівці, і вони безтурботно заснули в цій гостинній хатині. День почався з раннього та ситного снідання. На додачу Елія загорнула їм на дорогу хліба.

— Свіжий, учора напекла. Лишіть черствий тут, я з нього пудинг зроблю для Таккі.

Хлопці подякували їй, попрощалися і вирушили в путь. Таккі з собакою пішов проводжати. Вони спускалися в долину по брилах і дрібному камінню, далі річищем висохлого струмка і нарешті вийшли на чудову стежину на квітучій луці. Опівдні Таккі розповів, як їм знайти садибу Ардока, попрощався з хлопцями, і вони пообіцяли на зворотному шляху навідатися до нього.

— Було б добре поїхати з Ардоком, — розмріявся Пак-кі, — коли вони рушили далі. — Я ще ніколи не їхав возом.

Несподівано Тіурі зупинився й подивився на нього.

— Що сталося? — спитав Паккі.

— Ти мав провести мене лише через гори! Може, настав час повертатися до Менауреса?

— То що, мені не можна піти з тобою далі? Менаурес казав так: «Якщо захочеш, можеш іти з ним далі». Я й піду, якщо ти не проти.

— Узагалі я проти.

— Але чому? Хочеш іти далі сам?

Звісно, Тіурі дуже хотілося, щоб Паккі залишився з ним, але він відповів:

— Це може бути небезпечно. Ні, я не хочу, аби ти йшов зі мною.

— Зрозуміло, та я не боюся. Дозволь, будь ласка, мені йти з тобою до Унавенстадта.

— Ні. Ліпше піду один.

Паккі розчаровано поглянув на нього:

— Ти справді так вважаєш? Гадаєш, від мене буде більше клопоту, аніж користі!

— Не в тім річ! Я вдячний тобі за все, але це справді.

— Годі! — перебив Паккі. — Ти вже все сказав. Кажеш: дуже небезпечно, але я готовий до цього. І Менаурес знав це, але дозволив іти, якщо я захочу. А я хочу! Можливо, ти маєш інші причини, щоб не брати мене з собою?

— Ні, — заперечив Тіурі. — Але причини, які я назвав, досить вагомі, щоб не брати тебе з собою.

— Та чхати мені на твої причини! Я знаю, що це небезпечно, що є Червоні Вершники і їхній шпигун Кобра. Удвох нам буде легше впоратися з усім цим, ніж одному. Ти хочеш іти швидко. я теж піду швидко. Дозволь мені піти з тобою, я буду твоїм зброєносцем, я готовий слухатися тебе у всьому!

Тіурі вагався. Чи міг він прийняти пропозицію Паккі?

— Думатимеш занадто довго — я піду, — пригрозив Паккі, — і йтиму назирці за тобою, як шпигун.

Тіурі засміявся.

— Тоді добре. Краще мати супутника, ніж переслідувача.

— Ура! — вигукнув Паккі й одразу рушив вперед, але невдовзі зупинився, чекаючи на Тіурі, який забарився, і низенько йому вклонився.

— Ваш покірний слуга, — вимовив він поважно.

— Не клей дурня, — розсердився Тіурі, — ми з тобою товариші по мандрах і рівні між собою. Друзі.

^{— Д}ру^зі!

Якийсь час вони весело крокували дорогою.

— Скажи, — раптом спитав Паккі, — якби ти був лицарем, чи міг би я стати твоїм зброєносцем?

— Я ще не лицар.

— А коли ти станеш ним?.. Чи хлопець, як я, не може бути зброєносцем?

— Звісно, може!

— І я теж міг би?

— Якщо захотіти, — засміявся Тіурі, — немає нічого неможливого. Я поклопочуся, щоб мене посвятили в лицарі, заради тебе.

— Чудово!

Вони спустилися швидко й без перешкод. Минули Філамен і надвечір були досить далеко від села. Вранці Паккі заявив:

— Я більше не можу бути твоїм провідником, бо ніколи не заходив далі. Тепер ти поведеш мене.

— Шукатимемо дорогу разом.

Це виявилося нескладно, адже Таккі все докладно розказав. Ще до полудня вони спустилися в передгір’я. Їм траплялися невеличкі поселення, інколи вони зустрічали людей, які привітно віталися, але не виявляли ані цікавості, ані здивування. Вони знову опинилися в населеному світі.

Паккі час від часу озирався.

— Прощавайте, гори, — вимовив він нарешті.

— Ти не шкодуєш, що пішов? — спитав Тіурі. — Ще не пізно повернутися.

— Для чого ти так говориш?! — розсердився Паккі.

Хлопці йшли і після заходу сонця: було доволі світло, а на ранок вони планували дістатися до Ардока. Уже пізно вночі знайшли місце для ночівлі в скирті сіна.

— Ну от, — полегшено зітхнув Паккі, — з горами по-кінчено. Відзавтра починається щось нове для мене -подорож рівниною. Я побачу міста й широкі річки, подумати тільки! Та ти це все бачив.

— Не зовсім. Ця країна мені також невідома, як і більшості з тих, хто живе на схід від гір.

Обидва замовкли, розмірковуючи над тим, які пригоди чекають на них у цій незнайомій країні, і невдовзі поснули.