За півгодини підйомним мостом замку проїхав чималий гурт вершників: Тіурі, четверо Сірих Лицарів, їхні зброєносці і троє солдат герцога Містерината. Тіурі, вдягнений в кольчугу та блакитну туніку, таку саму як у зброєносців герцога, їхав верхи на Арданве-ні. Рясу він прихопив із собою, скрутивши її та поклавши в торбину, приторочену до сідла. Перш ніж вирушити в дорогу, юнак сердечно попрощався з герцогом, його дружиною та Лавінією. Тепер він прямуватиме власним шляхом, більша частина якого ще була попереду, пліч-о-пліч з лицарем Ристридином.
Сторожа, що охороняла браму, дивилася на Тіурі здивовано. Схоже, вони забули навіть про шахи, розмірковуючи, як могло статися таке, що монах, який завітав до замку, перетворився спершу на бранця, а потому став поважною персоною і покинув замок на чудовому коні в оточенні таємничих Сірих Лицарів.
Перша Велика Дорога проходила вздовж берега Блакитної річки, повторюючи всі її вигини, і вела на захід. Тіурі вкотре озирнувся. Замок залишався таким же похмурим, а втім, тепер юнак знав, що там живуть друзі. Він помітив, що на одній із веж хтось махає їм услід. Може, Лавінія? Тіурі покивав у відповідь і повернувся до Ристридина.
— Лицарю Ристридине, я досі не знаю імені нашого гостинного господаря. Як звати герцога Містерината?
— Ім’я його звучить дивно для нашого вуха: Сиґірди-варт Раффокс із Азулара, що на Півночі. Колись давно він був лицарем в одному північному королівстві. Війна та міжусобиці змусили його полишити Вітчизну; він довго поневірявся світами і дістався наших країв. У ті часи — майже двадцять літ тому — замком Містеринат володів лихий сеньйор, що нагонив жах на всі довколишні землі. Сиґірдиварт Раффокс викликав його на двобій, переміг і позбавив місцевий люд великих бід. Король Дагонат на знак щирої подяки подарував йому той замок з усіма землями і титул герцога Містерината. Герцог Раффокс живе тут так довго, що давно став одним із нас.
— Він теж знав Лицаря з Білим Щитом. лицаря Ед-вінема? — поцікавився Тіурі.
— Багато років тому вони зустрічались у королівстві Унавена.
Повагавшись, Тіурі запитав:
— Лицаре Ристридине, ви можете мені більше розповісти про Чорного Лицаря з Білим Щитом?
— Що саме тебе цікавить?
Тіурі під’їхав до нього ще ближче і тихо мовив:
— Усе.
— Це більше, аніж я можу розказати, — усміхнувся Ристридин.
— Я нічого не знаю про нього, лише ім’я, яке вперше почув від вас.
Лицар допитливо поглянув на Тіурі, проте анітрохи не здивувався.
— Він мав багато імен: лицар Едвінем, граф Форес-терре-на-Морі, Непереможний, паладин короля Уна-вена. Він завжди боровся проти зла, здійснив чимало великих справ, був доброю і шляхетною людиною. Такі, як він, зустрічаються нечасто.
— Ви добре знали його?
— Він був моїм другом, — відповів Ристридин. — Ди-вись-но, лицар Бенду дає знак, щоб ми пришвидшили коней, і тепер підемо риссю — нам треба поспішати. Незабаром, на відпочинку, або коли поїдемо повільніше, я розповім тобі, як ми познайомилися з лицарем Едвінемом, як пліч-о-пліч билися з ворогом, хоча він був лицарем короля Унавена, а я — короля Дагоната.
Лицарі підострожили коней і помчали дорогою. Перехожі проводжали їх здивованими поглядами, гадаючи, куди поспішають чотири Сірих Лицаря, їхні зброєносці в сірому й чотири вершники герцога Містерината в блакитних колетах. Кінь Тіурі виявився прудкішим за інших, і юнакові іноді доводилося стримувати його, аби не випереджати гурт. Певний час вони летіли без відпочинку й зупинилися лише опівдні: обтерли змилених коней, відпустили їх пастися, а самі розташувалися перекусити поблизу дороги. Тільки лицарі Ристридин та Бенду спершу відійшли трохи до берега річки, неголосно про щось порадились і лише потім приєдналися до товариства. Ристридин сів поруч із Тіурі.
— Це дивно, як мало у нас знають про королівство Унавена, — здивувався він, — адже воно межує з нашим. Можливо, тому, що Великі гори дуже високі. Я мандрівний лицар і багато подорожував, але в королівстві Унавена бував лише раз, хоча мій родовий замок і не так уже й далеко звідти.
— Ви ж бо з півдня, — мовив Тіурі.
— Так, це зрозуміло з мого імені. Народився в замку Ристридин, що на березі Сірої річки, поруч із кордоном.
— Замок Ристридин. — повторив Тіурі. — А чому ви стали мандрівним лицарем, якщо маєте замок і землі?
— Полюбляю подорожувати, тому й відмовився від батьківських володінь. Там живе мій молодший брат, Артурин. А я вже багато років мандрую світом — мені це найбільше подобається; і ще мандруватиму, хоча вже й не молодий.
Та я обіцяв розповісти, як зустрів лицаря Едвінема. Тож слухай. Звісно, ти чув про королівство Евіллан, що на південь за Сірою річкою. Похмура країна з дикими лісами й безплідними рівнинами. Скрізь кам’яні фортеці, у яких жили пани, які ще за давніх часів, коли не воювали між собою, то нападали на сусідні країни. Повсякчас нам доводилось оборонятися від них.
Сім років тому молодший син короля Унавена поїхав до Евіллану, завоював його і проголосив себе королем. Відтоді твердою рукою править він тією країною, поклавши край сваркам і набігам. Та боїв все ще було багато, бо не вщухала суперечка між Евілланом і королівством Унавена. Воїни курсували Третьою Великою Дорогою — як з Евіллану до королівства Унавена, так і назад. Незрідка вони влаштовували бійки, знищували наші землі й підпалювали села. Звісно, ми, піддані короля Дагоната, вважаємо це неприпустимим. Наші лицарі охороняють дорогу, щоб зупинити цих забіяк і видворити на їхню територію.
Так сталося, що одного разу я з невеликим загоном переслідував групу вершників війська з Евіллану, що прямувала до королівства Унавена Третьою Великою Дорогою. Вони втекли до невеличкого лісу, що зветься Форготським, і ми втратили їхній слід. Довго ми пробиралися через ліс, допоки не зіткнулися з ворогами, які напали на нас. Ми захищалися як могли, але не сподівалися на успіх, позаяк місце це було нам незнайоме і, до того ж, нас було значно менше.
Аж раптом з’явився лицар і з ним багато вершників на білих конях. Сам він був на вороному коні, у білій кольчузі, що вилискувала сріблом, і щит у його руці був також сріблясто-білим. Він здійняв меча, що сяяв на сонці, і його войовничий вигук пролунав на весь ліс. Так Едвінем, граф Форестерре явився нам на допомогу.
— І переміг? — спитав Тіурі.
— Недаремно ж він зветься Непереможним!
— Ви кажете, що його кольчуга була білою, отже тоді він не носив чорних обладунків?
— Лицарі короля Унавена носять усі кольори, окрім чорного. Лицар Едвінем носив його донедавна, — відповів Ристридин. — Стосовно Білого Щита — це знак лицарів Унавена, а герб королівства — білий з барвистою веселкою. Того разу Унавен послав лицаря Едвінема очистити ліс Форгота від злих розбійників Евіллану, які прийшли звідти.
— Як сталося, що Евіллан воює з королівством Уна-вена? Адже володар Евіллану — син короля.
— Це довга історія. Можливо, Евейн розповість її краще за мене. Напевно, ти знаєш: королівство Уна-вена — його Батьківщина. Він служив у Едвінема, доки сам не став лицарем.
— Зброєносцем?
— Ні. Багато юнаків залюбки служили б зброєносцями Едвінема, але його відданим зброєносцем, хоч як це дивно, був старий, худорлявий, бувалий у бувальцях чоловік...
Тіурі пригадав незнайомця, що викликав його з церкви, й запитав:
— А як звали зброєносця?
— Вокія, — відповів Ристридин, підвівся і запропонував їхати далі. — Ти маєш чудовий вигляд на цьому коні, — додав він, коли Тіурі скочив у сідло. — Едвінем їздив лише на ньому. Та й ім’я він має гідне — Ардан-вен, що стародавньою мовою королівства Унавена означає Нічний Вітер. Я ніколи не зустрічав такого прудкого коня.
Невдовзі вони знову вирушили в дорогу. Ристри-дин їхав попереду зі своїм зброєносцем, а Тіурі — поруч з одним із вершників герцога. Часом вони зупинялися десь у селі або ж біля чийогось будинку, щоб запитати про Червоних Вершників. Та все марно.
— Нікого, — журився Бенду, — і той учорашній злощасний дощ змив усі сліди.
Ристридин подивився на протилежний берег річки.
— Вони могли проїхати з другого боку, — припустив він.
— Маєш рацію, — погодився Бенду, — при нагоді переправимося через річку й пошукаємо там.
Надвечір вершники опинилися біля броду. Ристри-дин та Бенду перейшли на другий бік, решта лишилися чекати на них. За півгодини вони повернулися. Слідів не знайшли, але тамтешній пастух повідомив, що дві ночі тому бачив вершників, які промчали на захід. Однак він не помітив, чи були їхні обладунки червоними.
— За його словами, їх було близько десяти, — сказав Бенду. — Там далі ліс — і вони могли сховатися в ньому.
Вершники продовжили свою подорож. І коли вони пригальмували коней, аби ті відпочили, Ристридин поїхав поруч з Тіурі й розповів, як вони з лицарем Едві-немом вибили з Форготського лісу розбійників, як разом наражалися на небезпеку, ділили радість і смуток, а потому стали справжніми друзями.
— Шкода, потім нам довелось розійтися, — провадив далі Ристридин, — я мав повертатися до своєї країни, на мене чекав король Дагонат. Едвінем подарував мені срібного рога, тепер він завжди зі мною, уже чотири роки поспіль.
— Ви зустрічали його потім?
— Так, кілька разів.
— І лицар Бенду? — поцікавився Тіурі. — Він теж був його товаришем?
— Я чую там своє ім’я. — пролунав раптом позаду голос Бенду. І вже за мить він протиснувся між Тіурі та Ристридином. — Звісно, він був моїм другом. Що ти там йому розказуєш, Ристридине? — спитав він і повернувся до Тіурі: — Я теж можу розповісти чимало історій, якщо навзамін почую бодай щось про тебе.
— А що ви хочете знати?
— Та чимало! Поки що я про тебе не знаю нічого.
— Я розповів вам рівно стільки, скільки міг, — відказав Тіурі.
— Але ж це була крихта! Ти часом не знаєш, як звали Лицаря з Червоним Щитом?
— На жаль, лицаре Бенду, не знаю.
Бенду щось пробурмотів собі в бороду.
— Незабаром ми опинимося в селі, — сказав він Ри-стридинові, — та, гадаю, там ночувати не слід. Засвітла можна ще їхати, а заночувати — просто неба.
— Не варто, — відповів Ристридин, — трохи далі є трактир з чудовою назвою «Захід сонця». Ми дістанемося туди ще до сутінків.
— Чудово, тим і завершиться сьогоднішній день, -погодився Бенду, — а на селі лише запитаємо про Червоних Вершників і — галопом далі.
Лицар підострожив коня й опинився попереду; схоже, він і надалі зацікавлено розпитуватиме.
Тіурі дивився йому вслід і думав: «Лицар Бенду, здається, усе ще не довіряє мені».
Сонце торкнулося верхів’я гір, коли вони дісталися трактиру. Четверо Сірих Лицарів, перш ніж зайти до нього, опустили заборола.
— Ми воліємо лишатися невпізнаваними, — пояснив Бенду, звертаючись до Тіурі. — Не важливо, хто ми такі; ми — тільки месники, слуги справедливості.
Трактирник був вражений, що до нього завітали такі гості. На запитання Ристридина, чи можуть вони повечеряти окремо від інших постояльців, відповів, що зараз нікого немає і вони можуть розташуватися в обідній залі. Кімната була невеличка й обставлена дуже бідно. Та була в ній одна цікава особливість: усі вікна виходили на захід і складалися з невеличких ромбів, оправлених у свинець. На заході сонця вони підсвічувалися вечірніми променями і сяяли багатим дивовижним світлом — звідси й назва трактиру «Захід сонця».
Бенду спитав трактирника про Червоних Вершників, але той відповів, що ніколи їх не бачив.
— Проте, — припустив він, — можливо, мій слуга зможе вам щось розповісти, він завжди знає всі свіжі новини, — й гукнув: — Леоре!
У дальньому кінці приміщення відчинилися двері, і увійшов худорлявий чоловік. Побачивши Сірих Лицарів, він здригнувся, немов щось жахливе постало перед ним. За знаком хазяїна він причовгав ближче і став перед ними, схиливши голову. Проте його очі нишпорили, роздивляючись кожного з присутніх. Ті-урі помітив цей колючий погляд і подумав: «Ніколи не зустрічав людину, яка мала б такий недоброзичливий і підозрілий вигляд. Цікаво, що думають про нього інші».
— Леоре, — звернувся до нього трактирник, — панове лицарі хочуть знати, чи не проїздили поблизу вершники в червоному. Чекай-но, я пригадав дещо. Чи не ти мені одного разу щось там розказував? Тобто про вершників?
— Вершники? — повторив слуга повільно. — Вершники? Ні, ніколи! Жодного не бачив, ані червоного, ані чорного. Хіба тільки щойно декількох сірих і блакитних, так це саме ці пани й були.
Він на мить посміхнувся до гурту й одразу ж нахилив голову, неначе злякався, що забагато сказав. Однак Тіу-рі помітив, що він таки крадькома спостерігає за ними.
— То ти справді не бачив інших вершників? — уточнив Ристридин.
— Ні, — пробурмотів служка, — тобто, я хочу сказати: не бачив жодного.
— Дивись мені в очі, — наказав Ристридин, — і кажи правду: ти не бачив неподалік вершників у червоному, можливо, вночі?!
Слуга витріщився на нього перелякано й водночас зухвало.
— Ні, не бачив. І якби вони тут побували, то я б це знав.
— Гаразд, можеш іти. І подбай, щоб наші коні були нагодовані.
— Прошу панство не турбуватися, — відповів трактирник. — Іди геть, Леоре! — наказав він служці і, звернувшись до гостей, запитав, чим вони бажають підкріпитися.
— Нам все одно, — мовив Бенду, — аби було смачно й вистачило на всіх. І щоб ніхто не заважав нам під час трапези.
Трактирник вклонився і зник. Тіурі пішов з одним зі зброєносців до стайні — перевірити, чи добре подба-ли про коней. Леор саме доглядав їх. Тепер він трохи заспокоївся.
— Гарні коники, — похвалив він. — На таких довгенько можна їхати, а їм хоч би й що. Ви із замку Містери-нат, чи не так?
— Так, — відповів зброєносець.
— А коли виїхали?
— Зранку.
— Тоді ви швидко доїхали, Сірі та Блакитні Вершники. А ці Сірі Лицарі, хто ж такі будуть?
— Не знаємо, — в один голос відповіли чоловіки.
— Ми прості служки, — додав Тіурі, видаючи себе, як було домовлено, за одного з воїнів герцога.
— О так, звісно, — бубонів Леор, насипаючи в ясла мішок вівса. — Поважне панство ніколи ж не розповідає нам усього. Вони думають, що їхні справи вище нашого розуміння. — І повернувся до коней. — А воронько найкращий з усіх буде, так, красунчику? А верхи на ньому таки не лицар, га. правду кажу? — він зиркнув на хлопця, та не додав більше ані слова.
Арданвен стукнув копитом по землі й тряхнув гривою.
— Норовистий кінь! — зауважив Леор і знову зиркнув на Тіурі, багатозначно посміхаючись.
Тіурі що далі, то менше подобалися той чоловік і те, до чого він веде, тож хлопець зрадів, коли вони покинули стайню.
У трактирі вже запалювали свічки, господар накривав на стіл. Трохи згодом вони з Леором принесли вечерю. Ристридин подякував і сказав, що покличе, коли буде потрібно. Лицарі з полегшенням зняли шоломи і зброю і поклали мечі. Бенду зачинив на засув двері в коридор, який виводив у внутрішній двір.
— Ну от, — зітхнув він, — нарешті ми самі.
Під час вечері Тіурі зауважив:
— Можливо, я занадто прискіпливий, але цей слуга не викликає в мене довіри.
— І в мене також, — погодився Бенду. — Ми за ним простежимо. А Червоних Вершників знайдемо в будь-якому разі, що б він не казав.
Лицар Ристридин поглянув на Тіурі в задумі.
— Поміркуйте всі, — сказав він, — треба вирішити, чи варто Тіурі залишатися в одязі воїна замку Місте-ринат.
Він не пояснив, чому згадав про це, але хлопець усе зрозумів. Червоні Вершники, звісно, шукали його, і він єдиний достеменно знав — чому. «Сірі Лицарі можуть не ганятися за вершниками, — з жахом подумав Тіурі.
— Якщо я залишуся з ними, ті самі нас знайдуть. Вони щонайменше бодай ще раз спробують відібрати в мене листа». Поки лицарі з ним, безперечно, він у безпеці, навіть якщо вороги й здогадаються, що він переодягнений. Ті, певна річ, швидко все зрозуміють, коли побачать простого зброєносця, що їде на коні Едвінема, Чорного Лицаря з Білим Щитом.
Він не висловив своїх думок — невідомо, до чого б це призвело, натомість звернувся до Евейна:
— Лицарю Евейне, чому правитель Евіллану ворогує з королем Унавеном? Що між ними сталося?
— У двох словах цього не розкажеш, — відповів Евейн,
— але, звісно, я розповім тобі про це.
— Не забувайте лишень, що нам треба відпочити, -нагадав Бенду. — Вирушаємо завтра на світанку.
— Чи може бути щось краще, аніж відпочинок у доброму товаристві: попивати вино і слухати історії, -відказав Ристридин і послав зброєносця по ще кілька пляшок вина.
По вечері воїни наповнили келихи, влаштувалися якнайзручніше і приготувалися разом з Тіурі слухати розповідь Евейна.
— Кажуть, — почав Евейн, — що наше королівство найкрасивіше у світі. Король Унавен віддавна править там мудро і справедливо. Багато століть панував у нашій країні мир та спокій. Лише останніми роками пізнали ми війну та розбрат. І розбрат цей виник у самому серці королівства.
Король Унавен має двоє синів. Старший, як велить звичай, — кронпринц, і з того дня, як йому виповнилося вісімнадцять, носить титул віце-короля і королівського намісника. Та обидва принци народилися в один день, і молодший завжди був незадоволений своїм становищем. Він вважав несправедливим, що брат, старший від нього лише на кілька хвилин, успадкує трон. Слід зазначити, що принци схожі зовні й однаковою мірою наділені розумом і талантами. Тому для молодшого така різниця є ще нестерпнішою. Проте юнаки різняться характерами, і з віком це ставало дедалі більш очевидним. Кронпринц схожий на батька: завжди піклується про державний інтерес та про добробут майбутніх підданих. А брат — владолюбний і прагне лише необмеженого володарювання.
Протистояння між братами з роками посилювалося. Молодший зненавидів старшого — і вони стали ворогами. Король Унавен, здається, перепробував уже все, намагаючись відновити злагоду і примирити молодшого з його долею. Та в єдиному він залишався непохитним: у жодному разі не погоджувався розділити королівство. Воно мало лишатися єдиним цілим під владою законного монарха.
Урешті-решт король проголосив молодшого сина намісником Провінції Річних Затонів на півдні королівства. Спершу все було добре, та час минав — і принц правив усе більш незалежно. Бувало, він діяв усупереч волі батька! І, на завершення, вчинив те, чого король Унавен ніколи б не схвалив: перейшов південний кордон і вторгся в землі Евіллану. Він увійшов до країни, завоював її і оголосив провінцією Унавена. Король назвав дії сина незаконними і вимагав негайно вивести військо з Евіллану. У відповідь принц проголосив себе королем підкореної країни і додав, що відтепер він правитель, такий самий, як батько, і не має наміру скорятися!
Це вкрай розлютило короля, і він позбавив сина права бути його намісником.
Та самовпевнений юнак не сприйняв батькового рішення. На жаль, у Провінції Річних Затонів знайшлося чимало людей, які підтримували його в опорі. Кронпринц увійшов до Провінції на чолі армії, щоб навести лад, але зустрів озброєний спротив. Брати бились один проти одного! Старший син іменем Унавена переміг. Відтоді все змінилося в королівстві — немає там більше миру, спокою та злагоди.
Молодший принц, правитель Евіллану, почав надсилати розбійницькі загони до країни свого батька, порушуючи її спокій. Хоча війну оголошено й не було, однак сутички на кордоні й півдні країни відбувалися постійно.
— Один із таких загонів, — додав Ристридин, — переховувався у Форготському лісі, і король Унавен доручив лицареві Едвінему розігнати розбійників.
— Я також був там, як один із воїнів у дружині Едві-нема, — провадив далі лицар Евейн, — на той час я ще не був лицарем. Ристридин тобі вже розповів, що нам вдалося витурити ту грізну банду. Одначе негаразди у нашому королівстві на цьому не скінчилися.
Кронпринц кілька разів намагався укласти мир, але в нього нічого з того не вийшло. Кажуть, що він усе ще любить брата, та правитель Евіллану відмовляється від будь-якого зближення. Тож лицарі Унавена з тугою в серці мусили взяти свої білі щити, пристебнути мечі й приготуватися до битви.
Та нещодавно країною поширилася радісна звістка. Кажуть, що нарешті правитель Евіллану сам нарешті воліє укласти мир, збирається відмовитися від Евілла-ну, прибути до Унавенстадта й помиритися з батьком та братом. Він надіслав гінців до короля, й король, своєю чергою, направив своїх послів до Евіллану. Це правда, що вони мали вести мирні перемовини й поїхали з добрими намірами. Одним із посланців був лицар Едвінем, граф Форестерре.
Евейн замовк.
— І що далі? — спитав Тіурі.
— Я розповів усе, що знав. Радісний і сповнений надії виїхав я зі своєї країни, щоб доправити листа мого короля королю Дагонату. І я навіть уявити собі не міг, що так скоро доведеться змінити білий щит на попелястий і мчати месником цими землями.
Настала тиша.
«Власне, як дивно, — думав Тіурі, — ми сидимо тут разом і переймаємося справами чужої країни, хоча ніхто з нас, окрім Евейна, який родом звідтіля, не має до королівства Унавена жодного стосунку.»
Він хотів щось сказати, та несподівано Бенду жестом зупинив його. Лицар тихенько підвівся і безшумно рушив до дверей, що вели вглиб дому, обережно відтягнув засув і рвучко розчахнув двері.
До кімнати ввалився чоловік. Це був Леор. Бенду міцно вхопив його й поставив на ноги.
— Попався! — вигукнув він. — Навіщо підслуховував?!
— Йой, відпустіть! — заголосив служка. — Нічого я не підслуховував. йой, відпустіть, поможіть!
Бенду вхопив його ще міцніше.
— Кажи правду, нишпорко підступний, чому шпигуєш за нами?! Хто тобі наказав?!
— Ніхто! — виправдовувався Леор. — Я лише хотів спитати: може, вам ще чогось принести.
— Брехня! — струсонув його Бенду. — Негайно кажи правду!
— Йой! — скиглив Леор. — Мені боляче! Я нічого не знаю! Ой-йо-йой!
Він так репетував, що на той галас прибіг трактирник.
— Шляхетні лицарі, — вигукнув він, ошелешений, -що трапилося?!
— Це ви наказали своєму слузі підслуховувати біля дверей? — спитав Бенду.
— Ні, звісно ні! — відповів сердито трактирник. — Навіщо тобі це знадобилося, Леоре?
— Облиш його, — зупинив Ристридин Бенду і повернувся до трактирника: — Ваш слуга поводиться підозріло, Фораме. І ви, мабуть, не будете заперечувати, якщо ми поставимо йому декілька запитань?
— Звісно ж, ні, лицаре Ристридине, — відповів трактирник, здивовано дивлячись на нього, упізнавши його без шолома.
Бенду відпустив Леора.
— Я нічого такого не робив і нічого не знаю, — мимрив служка, розтираючи від болю руки.
— Краще відповідай панам! — наказав трактирник. -Мені соромно за тебе, Леоре!
— Ну то що, — звелів Ристридин, — розказуй, що ти знаєш про Червоних Вершників. Бо ти ж їх бачив!
Бенду мовчав, але обпік слугу таким поглядом, що йому одразу перехотілося заперечувати:
— Так-так, я бачив їх, — неохоче почав він. — Позавчора вночі. Але не в червоному.
— Не в червоному?! — скрикнув Бенду.
— Ну, принаймні, не всі в червоному. — Здалося, що Леор забув про свій біль, і на його обличчі з’явилася посмішка:
— Той, що до мене говорив, був чорний, тобто зодягнений у все чорне, я хотів сказати, і ще були інші, ті, що не червоні. Я не знаю, точніше, я не розгледів їх. Темно було.
— Вони говорили з тобою? — спитав Бенду. — Що вони сказали? Скільки їх було?
— Вони проїздили повз трактир. Скільки — точно не скажу: може, з десятеро. чи з дванадцятеро. Прокинувся я, ось, і побачив їх у віконце. Кімната моя на дорогу вікном. Вони зупинилися неподалік, і я встав подивитися. Думав, може зайти захочуть; ну, вийшов, і вони мене побачили. Ночувати не захтіли, лишень пива спитали. Ну, то я й подав.
— І що вони говорили? — спитав Ристридин.
— Та нічого особливого.
— Навіщо ж ти так старанно підслуховував наші розмови?
— А навіщо ви, шляхетний лицарю, так старанно про них розпитуєте? Не те щоб мене це стосувалося, але.
— Відповідай, коли питають! — втрутився Бенду.
— Червоні Вершники скоїли вбивство, — сказав Ри-стридин. — Ми, лицарі короля Дагоната, маємо їх покарати.
— О! — вигукнув Леор. Здавалося, слова лицаря справили на нього враження. — Ви вже пробачте, шляхетні лицарі, тільки запитували вони про вас. Чи проїздили, мовляв, від замку Містеринат Четверо Сірих Лицарів зі зброєносцями. Ну, я вас тоді ще в очі не бачив, то так і сказав їм. А ще запитували. — він боязко покосився на Тіурі, — про юнака з чудесним перснем на пальці. Та й хлопця такого я на той час ще не стрічав.
— І?.. — спитав Ристридин. Дужий і суворий стояв він перед Леором, який не міг витримати пронизливого погляду лицаря.
— Вони наказали, щоб я, як побачу, стежив за ними, — вів далі він, — за Сірими Лицарями, цебто, і за юнаком. і щоб повідомив їм, як побачу.
— І як же ти маєш їм повідомити? — поцікавився Ри-стридин. — Як би ти їх знайшов? Де вони зараз?
— Не знаю я. Справді не знаю. Вони повернуться, сказали, щоб запитати мене.
— Правду кажеш?
— Так, шляхетний лицарю, — відповів Леор, — чистісіньку правду.
Тут втрутився трактирник.
— Лицаре Ристридине, повірте йому. Звісно, підслуховувати недобре, та він допитливий до всього — така вже в нього вада. Та й звідки йому було знати, що Червоні Вершники — вбивці.
— Справді, звідки? — сказав Леор ображено.
— Шкода, що ти не можеш нам розповісти, де вони, — зауважив Ристридин. — Проте ми знайдемо їх так чи інакше. Можеш іти, Леоре. Тільки ось що, попередь нас, коли вони знову повернуться.
— Так, неодмінно повідомлю, шляхетний лицарю, -покірно мовив Леор і, човгаючи, вийшов геть.
— Чи можу я вам чимось бути корисним? — запитав трактирник.
— Можеш, Фораме, — відповів Ристридин. — Я б волів, щоби ти не згадував мого імені, доки я ношу ці сірі обладунки.
— Гаразд, шляхетний лицарю. А за Леором я пильнуватиму, хоча не думаю, що він знає більше, аніж сказав.
— Добре, Фораме, — завершив Ристридин. — Ми йдемо спати і вирушимо завтра рано-вранці.
Коли трактирник вийшов, усі знову посідали на свої місця, вирішуючи, що робити далі.
— Гадаю, цей Леор знає більше, аніж говорить, — зауважив Бенду.
— Можливо, — погодився Ристридин задумливо.
— А трактирнику справді можна довіряти? — спитав Арват.
— Якби йому було таки щось відомо, то він розповів би мені. Я його давно знаю: хороший чоловік, хоча не такий вже й розумець.
— То що ж нам тепер робити? — спитав Евейн.
— Та нічого, — кинув Бенду. — Іти спати. Але, як на мене, слід залишити вартових, щоб ніхто не міг ані вийти з трактиру, ані увійти до нього непоміченим.
— Чудово, так і зробимо, — не заперечив Ристридин.
Вони домовилися розділити вартування. Першим чергував Ристридин; він запропонував Тіурі разом стояти на сторожі. Тож вони залишалися всередині і час від часу робили обхід навколо трактиру, а через годину мали розбудити наступну пару.
Тіурі з Ристридином погасили всі свічки, окрім однієї, і залишились у напівтемряві.
— Я попросив тебе стояти на варті разом зі мною, — мовив лицар, — тому що це чудова нагода поговорити.
— А ви не боїтеся, що нас хтось може підслуховувати?
— Леор? Ні. Те, що я збираюся тобі розповісти, — не секрет. Леорові все це можна слухати, хоча він і шпигун Червоних Вершників.
— Ви думаєте, вони близько? — спитав Тіурі. — І можуть повернутися?
— Переконаний, що вони неподалік.
Тіурі помовчав і тихо промовив:
— Я думаю, вони шукають мене. І коли дізнаються, що я у вашому товаристві, то самі на вас вийдуть.
— Нехай виходять. І що швидше, то краще. А щодо тебе, то з нами ти під надійним захистом. Ристридин підвівся, підійшов до дверей і визирнув назовні. Потім повернувся і сів поруч з Тіурі, залишивши двері відчиненими.
Година вартування минула непомітно, бо Ристри-дин розповідав Тіурі багато чого про лицаря Едві-нема.
Хлопець уважно слухав. Згодом він не раз згадував той вечір, кімнату в мерехтливому вогнику свічки, темряву за відчиненими дверима, плескіт річки і тихий голос лицаря Ристридина. Водночас Тіурі уявляв лицаря Едвінема не вмираючим, зраненим, яким бачив його в лісі, а войовничим: він гордо мчав на своєму коні, і сонячне світло відбивалося на його Білому Щиті.
Лицар Ристридин розповідав про свого друга, Ед-вінема Форестеррського. Про життя, сповнене пригод і звитяг, фінал якого Тіурі був уже відомий. Але тепер юнак почув більше про останню пригоду Едвінема, хоча розповідь Ристридина й була неповною. Про лист королю Унавену не згадувалося, хоча саме він став причиною останньої подорожі й загибелі лицаря Едвінема.
Ось що розповів Ристридин:
— Цієї весни я гостював у брата, у замку Ристридин на Сірій річці. Бенду та Едвінем теж обіцяли приїхати, і втрьох ми збиралися до Дикого лісу, де раніше ніколи не були. Одного дня приїхали гінці й повідомили, що до нас наближаються лицарі Унавена. Я виїхав їм назустріч. Їх було небагато, але ця маленька процесія була напрочуд гарна. Усі лицарі були у повному спорядженні з відзнаками, у білих обладунках, з білими щитами і в семибарвних плащах. Попереду їхав лицар Едвінем Форестеррський, володар чудового маєтку в королівстві Унавена, що став мандрівним лицарем, так само, як і я. А за ним — інші славетні лицарі: Ан-домар з Інґевелла, Арґорат з Ферредове та Марсіан і Даровін. Усі вони належали до посольства короля Уна-вена і прямували до Евіллану. На прохання Едвінема вони проїжджали нашою країною: він хотів попередити мене, що вперше не зможе взяти участь у нашому поході, бо має важливе доручення від короля. Ти вже знаєш, що правитель Евіллану надіслав своєму батькові й братові листи, у яких висловлював намір укласти мир, тому король Унавен і відправив кращих своїх лицарів до Евіллану.
Лише одну добу гостювали лицарі в замку мого брата. Вони були радісні і сповнені надій. усі, крім одного. Лицар Едвінем був мовчазним.
Вдень ми стояли з ним на найвищій вежі і дивилися на рівнини Евіллану, що за Сірою річкою. Тоді я запитав у нього, чому він не радіє. Спершу він не хотів відповідати, а потім, зітхнувши, сказав:
«Не знаю! Усі щасливі та сподіваються на мир з Евілланом, але моє серце сповнене важких передчуттів. Іноді я сам гніваюся на себе, чи не занадто недовірливим та підозрілим став. Ніколи не почувався так, навіть у хвилини небезпеки».
Я намагався заспокоїти його: мовляв, насправді причин для остраху немає, але він відказав:
«Я знаю це так само добре, як і ти, Ристридине! І все одно не можу позбутися лихих передчуттів. — Потім подивився на захід і сказав: — Далеко звідси, край лісу, на морському узбережжі, стоїть мій замок Форестерре. Я люблю його і, коли мандрував далекими світами, моє серце раділо від думки про повернення додому, але тепер я лише сумую, згадуючи про нього, і розумію, що свій замок більше ніколи не побачу».
Я спитав: може, він непокоїться, передчуваючи зраду?
«Річ не в тім, Ристридине, — мовив він. — Правитель Евіллану — мій давній ворог. Я бився проти багатьох його лицарів, і жоден не зміг перемогти мене, але ніхто з них не поводився не по-лицарськи стосовно мене. Тому я не думаю про зраду. Проте, зізнаюся лише тобі, — я не вірю, що правитель Евіллану насправді бажає миру. Я добре його знаю, він — підступна людина».
«Він міг змінитися», — заперечив я.
«Дай Боже. Сподіваюся, дуже сподіваюся на це, Ри-стридине! Можливо, я позбудуся своєї тривоги, щойно побачу його. Правитель Евіллану такий чарівливий і такий схожий на свого брата кронпринца, що коли його зустрічаєш, то неможливо повірити в його лукавство. Саме тому він такий небезпечний. — Едвінем похитав головою і з усмішкою сказав: — Не говоритимемо більше про це, Ристридине! Не хвилюйся за мене, я поїду, куди мушу. І ти роби, що збирався. Їдь до Дикого лісу. Це добрий намір, бо там ще ніхто не бував, а ти повинен добре знати свою країну».
Вранці він та інші лицарі попрощались і рушили до Евіллану. Зброєносець Едвінема Вокія лишився в замку Ристридин, хоча переконати його було не так легко. Дорога попереду була б важкою для вже немолодої людини, яка ще й почувалася зле. А вже на зворотному шляху він мав приєднатися до лицарів.
Варто було їм покинути замок, як тривога Едвінема передалася мені. Тому я не поїхав до Дикого лісу, а вирішив дочекатися їхнього повернення. Прибув Бенду й теж залишився в замку, бо не хотів їхати без мене. Ми переправилися через Сіру річку до Евіллану, проте нічого особливого не почули. Там теж ширилися чутки про укладення миру, але ми дізналися також, що й чисельність війська значно зросла і кордон королівства Унавена ретельно охороняється.
Наближалося літо. Настав час збиратися до Даго-натбурга з нагоди великого святкування Дня літнього сонцевороту, що відбувалося раз на чотири роки і припадало саме на це літо. Тож до Дикого лісу ми вже не встигали.
Саме тоді і прийшов день, коли я востаннє бачив лицаря Едвінема. Це був незвичайний день: світило сонце й водночас ішов дощ; старий Вокія неспокійно сновигав замком туди-сюди, буркотів, що бачив поганий сон, та жалкував, що не поїхав зі своїм сеньйором. Сонце було вже на заході, коли до брами замку Ристри-дин постукав незнайомий лицар. Він хотів поговорити зі мною, але своє ім’я назвати відмовлявся. Вартовому здалося, що цей лицар прибув з Евіллану. Я вийшов назустріч незнайомцю в супроводі Вокії, впевненого, що цей візит стосується його сеньйора. Там стояв лицар у чорних обладунках, з чорним щитом, і кінь його був чорний як ніч. Я впізнав би того лицаря, навіть якби не бачив чорного коня, хоча він не піднімав за-борола й робив вигляд, що не знає мене. Я провів його в дім, не називаючи імені; тільки трохи згодом, коли залишилися сам-на-сам, ми змогли щиро привітатися.
«Що трапилося, Едвінеме? — спитав я. Чому ти один і в чорному, немов лицар Евіллану?»
«Тільки так і можна було вибратися з цієї країни, — відповів він. — Я ненавиджу ці чорні обладунки, але білі сховані під ними, і скоро всі зможуть їх побачити».
Він не міг або не хотів говорити про те, що сталося; його приїзд треба було тримати в таємниці. Я зрозумів лише, що він з якоїсь причини втік і дуже поспішає. І не заїхав би, коли б його кінь, та й він сам не потребували відпочинку. За декілька годин він мав покинути нас і поспішати Третьою Великою Дорогою до своєї країни. Дізнавшись від мене, що на кордоні тепер більше війська, він відмовився від свого задуму.
«Вони охоронятимуть кордон, — сказав він. — Південна частина королівства Унавена — під його владою. Форготський ліс є безпечним, але війська Евіллану переховуються в Південних Вітряних горах, і, напевно, їх тепер більше, аніж кілька місяців тому. Краще зробити так: я поїду до країни Унавена в об’їзд, спершу дорогою на північ, а далі Першою Великою».
Я спитав, чи можу чимось допомогти, але він заперечно похитав головою:
«Ця справа стосується лише мого короля і моєї країни. Можливо, з часом усе зміниться, — він усміхнувся й продовжив: — Певно, це найдивовижніша з усіх моїх пригод! Я їду таємно, перевдягнений у все чорне, немов слуга ночі, мчу стрімголов, неначе смерть женеться по п’ятах. Можливо, це моє найважливіше доручення в житті. Дай Боже, щоб я його виконав!»
Більше він не сказав ані слова і невдовзі поїхав, але не сам: старий зброєносець супроводжував його.
Я залишився з неспокоєм та сумнівами. Наступного дня кавалькада одягнених у червоне вершників перетнула річку й рушила на північ. Ми з братом виїхали їм назустріч і спитали, що вони роблять у королівстві Да-гоната. Ті відповідали, що від імені правителя мають засвідчити пошану королю Дагонату з нагоди святкування Дня літнього сонцевороту. Нам нічого не лишалося, як пропустити їх; зрештою, стосунки між нашою країною та Евілланом останнім часом були мирними. Повернувшись до замку, ми з братом та Бенду все обміркували. Я знав, чого хотів: слідувати за Червоними Вершниками і не спускати з них очей. Бенду зголосився піти зі мною, а брат Артурин лишався в замку Ристридин охороняти кордон. Того ж дня ми з Бенду швидко зібралися й поїхали.
Дорогою ми дізналися, що до Червоних Вершників приєднався невідомий лицар у чорних обладунках з червоним щитом.
О, ця подорож на північ — полювання на дичину! Ми переслідували Червоних Вершників, а вони — і ми боялися, що це так — графа Форестерре.
В одному селі на березі Зеленої річки до нас дійшли чутки, що відбувся поєдинок між двома лицарями у чорному (один був з червоним, другий — з білим щитом) і що в поєдинку постраждали обидва. Щит Едві-нема був чорним, отже він змінив його. Лицар з Білим Щитом переміг суперника, залишивши його живим. Але потім прибула банда Червоних Вершників, яка влаштувала в лісі лови на переможця, а потім усі зникли хтозна куди. Старий, що був з лицарем-перемож-цем, повернувся і щодуху помчав у напрямку столиці.
Дізнавшись про все це, наше товариство розділилося. Бенду поїхав до Дагонатбурга, а я — до лісу. Та жодних слідів вершників або Чорного Лицаря я не знайшов і повернув до міста. Я приїхав туди якраз після урочистої посвяти молодих лицарів. Звісно, там тільки й розмов було, що про юнака, який покинув церкву. Та на той момент це видалося мені не вартим уваги. Едвінем та Червоні Вершники не йшли мені з голови. Я знову зустрів Бенду, який так і не знайшов старо-го зброєносця. Я дізнався, що тільки деякі з Червоних Вершників навідувалися до короля Дагоната і що Чорного Лицаря в Дагонатбурзі ніколи не було. Король негайно дав нам дозвіл на розшук. Лицар Евейн, щойно опинившись у місті, приєднався до нас разом з Ар-ватом, племінником Бенду.
Та шукати лицаря Едвінема було намарно... Того ж дня ми дізналися, що Чорного Лицаря з Білим Щитом знайшли вбитим у лісі, поблизу трактиру «Айкарва-ра», де він ненадовго зупинявся.
Він, один з найхоробріших лицарів Унавена, один з найшляхетніших та найвірніших паладинів, він, Непереможний, був убитий не в чесному поєдинку, а через підступну зраду. Його передчуття справдилися: він більше ніколи не побачить своєї країни і свого улюбленого замку Форестерре-на-Морі...
Це і ще багато чого розповів лицар Ристридин тієї ночі, коли вони з Тіурі стояли на варті, охороняючи спокій інших. Ніщо не порушувало тиші ані всередині, ані зовні трактиру; ніхто не заважав їм.
Тіурі знову їхав поміж Сірих Лицарів уздовж Блакитної річки. Тільки наздоганяли вони не Червоних Вершників, а лицаря Едвінема з Білим Щитом. Тіурі бачив, як той мчить далеко попереду, на Ардан-вені, але ніяк не міг його наздогнати, і це страшенно засмучувало юнака.
— Він занадто далеко від нас, — зауважив лицар, що їхав поруч; хлопцеві здалося, що то лицар Ристридин, але помітив, що на його місці виявився володар Місте-рината.
— Ристридин поїхав до Дикого лісу, — констатував той, — йому не можна було їхати далі.
Раптом Тіурі побачив, що край дороги стоїть, криво посміхаючись, Леор з кинджалом у руці. Хлопець здригнувся і тут-таки почув голос Бенду:
— Он вони, Червоні Вершники! Вони атакують! Це твоя провина, Тіурі, ти принадив їх сюди, вони напали на нас через тебе!
Бенду під’їхав збоку і почав його сердито трясти.
Тіурі прокинувся. Зброєносець Ристридина стояв, нахилившись, розбуркуючи його.
— Не лякайся! — усміхався він. — Нічого не трапилося, просто час прокидатися.
— Що?! — ще не втямивши, що сталося, спросонку запитав Тіурі. Він сів, протираючи очі, намагаючись усвідомити, що то був лише сон.
Учора ввечері вони з Ристридином так засиділися, що й не помітили, що пісочний годинник уже давно вказував на те, що час їхнього вартування завершився. Нарешті діставшись ліжка, Тіурі одразу заснув. Але наразі почувався так, неначе всю ніч провів у сідлі.
Юнак підвівся. Зброєносці Ристридина та Бенду, з якими він ділив кімнату, були вже майже готові. Надворі ледь розвиднілось і було прохолодно.
Хлопець зібрався і зійшов донизу. Сірі Лицарі вже сиділи в обідній кімнаті; Ристридин та Бенду розмовляли з блідим, сердитим на виду Леором.
— Тож вони не сказали, коли повернуться? — почув Тіурі слова Бенду.
— Ні, шляхетний лицарю, — відповів Леор. — Нічого такого не казали. А може, вони й узагалі ніколи не приїдуть! Коли довідаються, що ви тут були.
— А як же вони про це довідаються? — поцікавився Ристридин.
Слуга поглянув на нього так, неначе це запитання його здивувало.
— Як? Коли проїздить така команда, як ваша, це завжди впадає в око! Та вздовж Блакитної річки тільки й мови, що про вас. І коли вони це почують, Червоні Вершники, то, звісно, кинуться врозтіч. Принаймні я так думаю.
— Гаразд, — кивнув Бенду. — Досить, можеш іти.
Лицарі стали радитися: чи й далі їм рухатися на захід, а чи лишитися в трактирі й чекати.
— Вважаю, що треба їхати вперед, — сказав Бенду. — Я взагалі не вірю Леору. Про всяк випадок можна одного-двох лишити тут.
Тіурі дуже хотілося, щоби решта погодилися з Бенду. Він у будь-якому разі мусив рухатися далі, а їхати в гурті було б набагато приємніше. Червоні Вершники, безумовно, шукатимуть його, і бажано, щоб лицарі продовжили похід.
— Лицарю Бенду, — сказав він, — я теж думаю, що вам краще рухатися вперед.
— Звісно, ти так думаєш, — відізвався Бенду, — бо їхатимеш швидко та під надійною охороною.
Тіурі замовк. Голос Бенду звучав недружньо. Лицар Бенду, схоже, справді не приховував своєї неприязні й недовіри. Проте Ристридин знав, чому Тіурі вважав, що лицарям слід їхати разом з ним.
За сніданком хлопець спостерігав за очільником Сірих Лицарів. Дивно, власне, що лист лицаря Едвінема опинився в нього, у Тіурі. у того, хто не був знайомий з Лицарем з Білим Щитом і не мав нічого спільного з відважними вчинками мандрівних лицарів. Насправді не Тіурі, а лицареві Ристридину належало б прийняти листа з рук Едвінема. Так і мало статися, якби Ристри-дин знайшов лицаря Едвінема. І тепер, за дивною випадковістю, важливий лист — під сорочкою Тіурі. Може, розповісти про це Ристридинові? Але ж він присягнув лицареві Едвінему нікому про це не розповідати. хоча той, звісно, не мав на увазі свого друга Ристридина.
Тіурі зітхнув. Він знав, що ні з ким про своє доручення не говоритиме. Ристридин також нічого не запитував, хоча, певно, багато про що здогадувався. Так сталося, що лицар Едвінем саме йому довірив викона-ти це завдання, і юнак має все зробити сам, хоча, можливо, інший зробив би це краще.
Раптом хтось штовхнув Тіурі в бік.
— Агов, ти спиш, чи що?! — гукнув до нього лицар Арват. — Ти готовий? Їдьмо!
Місцевість ставала горбкуватою. Гори мали вже бути десь недалеко, проте за ранковим туманом їх важко було розгледіти.
Тіурі їхав поруч із симпатичним зброєносцем Ри-стридина Ілмаром, своїм однолітком. Той служив Ри-стридинові не так давно, але був у захваті від нього й весь час розповідав про свого сеньйора.
Вони рухалися доволі швидко, попри те, що час від часу доводилося зупинятися, щоб розпитати про Червоних Вершників або відшукувати їхні сліди. Поволі туман розвіявся і визирнуло сонце. Дорога стала здебільш кам’янистою, а край дороги то там, то тут лежали камені-кругляки. У річищі звуженої річки також перекочувалося каміння, поміж якого шумували білими бурунами хвилі. Опівдні дорога вивела їх до підніжжя скель; на протилежному березі річки стояв темний сосновий ліс.
«Чудове укриття для Червоних Вершників», — подумав Тіурі. Він весь час напружено пильнував. Дорога була спокійна — ніхто не траплявся їм на шляху. Лише деколи вони чули гучне відлуння стукоту копит. Ніхто не розмовляв, кожен, здається, був насторожений.
Це трапилося по полудні.
З правого боку, з лісу, раптом пролунав гучний крик.
— А, ось і вони! Там ми їх і візьмемо! — вигукнув Бенду, утримуючи коня й поклавши руку на меча. Інші теж притримали коней і схопилися за зброю.
— Дивіться! — крикнув Арват. — Там хтось сидить на дереві! Хтось у червоному, здається!
— І поміж дерев теж метушаться, — підхопив Евейн.
Бенду підострожив коня і в’їхав у річку. Вона виявилася неглибокою і, попри потужну течію, її можна було перейти вбрід. Арват і його зброєносець кинулися за ним. З лісу в їхній бік полетіли стріли, але нікого не зачепили.
Тієї ж миті зі скелі, що ліворуч від дороги, хтось зненацька стрибнув на Тіурі.
Напад стався геть неочікувано для юнака. Щось важке раптово навалилося йому на спину, і чиїсь руки схопили за горло. Арданвен заіржав, встав на диби, а хлопець тим часом намагався скинути з себе нападника. Він знову почув крики: чоловіки один за одним зістрибували зі скель. Юнак упав на землю разом з тим, хто вчепився в нього. Пізніше Тіурі не міг точно пригадати, що саме трапилось у ці нескінченно довгі секунди, які видалися годинами. Одне він збагнув миттєво: цей чоловік намагався відібрати в нього і лист, і життя! Якийсь час вони боролися рукопаш, не маючи можливості витягти зброю. Навколо лунали крики, тупіт копит та брязкання мечів. Нарешті Тіурі пощастило здолати ворога, притиснути його до землі, і він вперше побачив його обличчя — жорстоке і зле. Той люто волав на всю горлянку.
Відчуваючи щось недобре, юнак скочив на ноги і вихопив меча. Хтось напав на нього ззаду, та хлопець був до цього готовий і, тільки-но відчув руки на шиї, упав на спину, чим дуже здивував нападника, бо той не очікував цього. Він так і лишився лежати й не ворушився. Проте підвівся перший нападник і знову кинувся на Тіурі. До нього приєднався ще один і схопив юнака за руки, а інший намагався порвати на ньому сорочку. Хлопець відчайдушно захищався. Лист! Вони шукали листа! Тіу-рі почув сигнал ристридинового рога і крикнув:
— Допоможіть!
Раптом юнак відчув пекучий біль у лівому плечі. Хтось із нападників штрикнув його ножем! У Тіурі потемніло в очах, та він не припиняв оборонятися. Навколо збиралося все більше людей, було чутно крики, кінське іржання. Хлопець захищався, хоча й розумів, що довго не протримається.
А втім, до листа вони поки що не дісталися... поки що! Якоїсь миті він відчув, що нападники відступили, і тут знепритомнів.
Отямився Тіурі від дотику. Скрикнувши, він спробував підвестися й одразу схопився рукою за те місце на грудях, де зберігався лист.
— Тихо, тихо, — заспокоїв його лицар Ристридин, -це я. Лежи спокійно.
Тіурі знову опустився на землю. На превелику свою радість він намацав листа — лист був на місці. З полегшенням юнак заплющив очі. Шум бою вщухав, удалині було чути притлумлені крики. Коли він знову розплющив очі, то зустрівся зі стурбованим поглядом Ристри-дина, який схилився над ним.
— Як почуваєшся? — спитав лицар. — Тебе поранено, але, здається, не тяжко.
— Та це нічого, — тихо відповів Тіурі, силкуючись трохи підвестися, намагаючись здолати запаморочення. Юнак роззирнувся довкола. Схоже, битва завершилася. Двоє Червоних Вершників, що лежали неподалік, були мертві. Трохи далі нерухомо лежав ще хтось: він не був одягнений у червоне, проте й до сірого гурту не належав. Ілмар тримав за повіддя декількох стривожених коней. Більш нікого не було видно.
— Де решта? — спитав Тіурі.
— Переслідують Червоних Вершників. Вони втекли до лісу, — відповів Ристридин, швидко і вправно обстежуючи рану Тіурі. — Нічого страшного, — додав він, — постривай хвильку.
Ристридин розстебнув свою торбу й дістав полотно. Підійшов Ілмар з шоломом, повним води. Ристридин промив і перев’язав рану Тіурі.
— Ось так. Тепер добре було б відшукати затишну місцину, тут тобі незручно сидіти.
Не чекаючи відповіді, він підняв Тіурі на руки, ніби той був маленьким хлопчиком, всадовив його осторонь дороги так, щоби той міг спертися на скелю. Потім дав відпити декілька ковтків пряного вина, що мав із собою.
— Відпочинь трохи, скоро тобі стане ліпше.
Кінь Арданвен підбіг до Тіурі, нахилився й обнюхав його.
— Він врятував тобі життя, — сказав Ристридин. -Один із вершників накинувся на тебе з сокирою, та Арданвен кресонув його копитом. Онде лежить тепер, мертвий.
Тіурі погладив морду вірного коня.
— То що ж насправді трапилося? — запитав він. — Я не можу зрозуміти.
— Зненацька на тебе напали одразу двоє. Ти бився одночасно з двома, та їм на підмогу надходили інші. Ми не змогли дістатися до тебе вчасно, і якби не Ардан-вен, наша допомога могла б запізнитися. — Ристри-дин, притуливши руку до лоба, вдивлявся по той бік дороги. Почало сутеніти, а в лісі було й зовсім темно.
— Я залишу тебе ненадовго. Візьми мій ріг, у разі небезпеки — сурми.
Він, не гаючи часу, від’їхав, його помічник — за ним. Тіурі притулився до скелі і дивився на ріг, що лежав у нього на колінах. Хлопець був виснажений, рана пекла, та він був вдячний, що все завершилося добре.
Хоча. він ще не знав, що там з рештою гурту. Б’ються десь із Червоними Вершниками? Тіурі озирнувся. Дивитися на мертвих було неприємно, і юнак відвів погляд на ліс. Та розгледіти нічого не міг. Він дістав листа, оглянув його, але, зачувши кроки, знову сховав.
Це були Ристридин та Ілмар.
— Ми перевіряли, чи не ховається ще хто серед скель, та не знайшли ані душі, — мовив Ристридин і повернувся до Ілмара. — А тепер подбаємо про мертвих. Ми можемо поховати їх подалі або як слід засипати камінням.
— Вам допомогти? — запропонував Тіурі.
— Не треба. Сиди спокійно. Ти вже достатньо потрудився на сьогодні. Постривай, підстелю тобі ковдру — спробуй заснути.
Вони обережно влаштували Тіурі, укутали його двома ковдрами, а замість подушки підсунули під голову сідло. Проте заснути хлопець не міг — занадто вже був збентежений. Згодом підійшов Ристридин і сів поруч, а Ілмар збирав хмиз для вогнища. Стало зовсім темно.
— Хіба ви не повинні слідувати за іншими? — запитав Тіурі. — Здається, вершників було багато.
— Не більше двадцяти. І п’ятьох ми вбили. Я залишуся, тобі загрожує найбільша небезпека. Ти мав рацію, коли говорив, що Червоні Вершники полюють на тебе, тож самі вийдуть на нас. Наразі вони розбіглися, але краще не залишати тебе самого.
— Дякую, — мовив тихо Тіурі. — А решта... чи достатньо в них сил, щоб впоратися з вершниками?
— Звісно, — Ристридин посміхнувся. — Вони ще й не в таких бувальцях бували. Питання лише в тім, чи варто їх наздоганяти. Коли вершники побачили, що до тебе їм не дістатися, вони кинулися навтьоки, наче зайці.
— Усе сталося так швидко, — сказав Тіурі, — хтось стрибнув на мене, я так і не втямив узагалі, що сталося.
— Частина з них — ті, що сиділи в лісі й кричали -мали відвернути нашу увагу. Спершу їм це вдалося. І дехто з наших встиг перебратися через річку, а тим часом решта зіскочили зі скель і навалилися на тебе. Вони намагалися затримати нас, щоб ми не змогли прийти тобі на допомогу. А коли їм це не вдалося, кинулися через річку до лісу. Цікаво, як вони дізналися, що саме ти і є той, кого вони шукають?
— Арданвен, — пробурмотів Тіурі.
— Бо під тобою був кінь лицаря Едвінема? Може, й так.
— Він привернув увагу Леора, той весь час ним захоплювався. Думаю, що він якось і попередив вершників.
— Можливо, — погодився Ристридин. — У них є свої шпигуни. — Він підвівся: — Маємо набратися терпіння і зачекати, а тим часом можемо попоїсти.
Минуло більше години, коли нарешті почулися голоси й тупіт копит, сповіщаючи про наближення решти. Тіурі було задрімав, але, зачувши гомін, прокинувся. Юнак швидко порахував вершників. Їх було дев’ятеро, і вони везли з собою ще когось зі зв’язаними за спиною руками. Ристридин пішов їм назустріч.
— Що у вас? — тривожно спитав він.
— Шістьох на смерть, одного взяли в полон, — Бенду зістрибнув з коня і кинув повід Ілмару. — Решта втекли. Він підійшов до Тіурі.
— Що з ним? — спитав грубо.
— Проштрикнули м’язи, але кістка ціла, нічого серйозного, — відповів Ристридин.
— Ну що ж, одужуй, — побажав Бенду. — Я побоювався гіршого. Ці вершники й справді полювали на тебе. Добре, що ти їхав не сам.
У його грубому голосі вчувалися тепер зовсім інші нотки. «Нарешті лицар Бенду переконався, що мені можна довіряти», — подумав Тіурі.
— Як ви всі? Гаразд? — спитав Ристридин.
— Та все в порядку! — відповів Бенду. — Арвата шкрябонули по лобі, а зброєносець Евейна забив руку. Нічого серйозного, дрібниці.
Ристридин глянув на полоненого. Це був приземкуватий жилавий чолов’яга з дикуватим обличчям, сповненим люті. Його одяг не був червоним, поверх подертого лахміття була начеплена сіра кольчуга.
— Цей теж з їхньої банди? — спитав він.
— Так. Там були не лише Червоні Вершники. Я бачив двох у чорних обладунках, як у воїнів Евіллану. Одного з них убито. І ще декілька покидьків, як оцей. Краще було б, звісно, захопити Червоного Вершника, аби допитати. Цей харцизяка стверджує, що нічого не знає.
— Треба буде допитати його ще раз.
Вони швидко впоралися з усіма справами: розсідлали й обтерли коней, перев’язали рани Арвата та зброєносця, приготували їжу. Тим часом Бенду розповідав про те, що сталося. Вороги явно намагалися уникнути сутички. Бійка почалася лише тоді, коли їх наздогнали, але декому з них все одно пощастило втекти, скориставшись темрявою. Через те їх важко було знайти. Отже, він з усією командою повернув назад.
— Та ми їх знайдемо, — запевнив Бенду.
Після вечері полоненого допитали. Спершу він не хотів узагалі нічого говорити, та грізні погляди Сірих Лицарів розв’язали йому язика.
— Звідки ти? — спитав Ристридин. — З Евіллану?
— Ні, — понуро відповів полонений, — я звідти, з лісу.
— Як опинився серед Червоних Вершників? Чому ви на нас напали?
— Не знаю.
— Відповідай!
Та полонений стояв на своєму.
— Я справді не знаю, — вперто повторював він. — Це не моє діло. Я просто робив те, що вони казали.
— Тобто тебе за гроші найняли битися? Чинити зло, коли накажуть?
— А мені що — їсти не треба? Я не знаю, де хороше, а де погане. Я служив Червоним Вершникам, а вони платили мені. Щоправда, не надто щедро. Покидьки!
— Хто давав тобі завдання?
— Що ви маєте на увазі?
— Хто наказував?
— Не знаю.
— Не бреши, добре знаєш!
— Кажу ж — не знаю. Ватаг. Ватажок Червоних Вершників.
— Як його звуть?
— Не знаю, ми звали його просто «ватаг».
— Хто це «ми»?
— Ми всі.
— І багато вас там таких із лісу було?
— Так. Мій дружбан Удан, ще й Асгар. Але його вбито.
— Як ви потрапили на службу до Червоних Вершників?
— Вони прийшли й запитали, чи хочемо ми їм служити. Дали нам зброю і кольчуги. Ну, ми й пішли з ними.
— Гаразд. А чим же ви досі займалися?
— А вам що до того?
— Відповідай!
— Та всім. Ліс рубали.
— І грабували, звісно? — запитав Бенду сердито. — Не надто чесну роботу ви робили.
Полонений щось мугикнув.
— Хто давав тобі завдання? — запитав Ристридин вдруге.
— Та я вже казав: ватаг.
— Чи не Чорний Лицар з Червоним Щитом?
— Лицар? — зі щирим здивуванням перепитав полонений. — Ніколи не бачив!
На цьому він стояв твердо.
Небагато пощастило дізнатися від полоненого. Червоні Вершники не вважали за потрібне повідомляти найманцям, що їм знадобилось у королівстві Да-гоната. Більша частина їх, як він розповів, справді прийшла з Евіллану. Але він став до них на службу недавно, ще й тижня немає — тобто вже після вбивства лицаря Едвінема. Він зустрів їх, душ п’ять, у лісі, неподалік Містерината, решта доєдналися пізніше. Лицаря з Червоним Щитом ніколи не бачив, але розумів, що ватажок діставав розпорядження від когось іншого. Полонений розповів також, що на Червоних Вершників працювало багато шпигунів. Леор, слуга з трактиру «Захід сонця», був одним із них. Від нього вони й почули через інших, що гурт Сірих Лицарів виїхав з трактиру і що серед них той юнак, якого вони давно шукали і який має їхати на вороному коні. Полонений не знав, чому вони шукали цього юнака, але розповів, що ватажок дуже розлютився, коли дізнався, що юнака супроводжують Сірі Лицарі. Про подальші плани своїх господарів він не міг нічого сказати.
— Ти розумієш, що будеш покараний за це? — промовив Ристридин суворо. — Напад на мандрівників без причини — це розбій. Ми доправимо тебе до місцевого графа, і він вчинить з тобою так, як ти заслуговуєш.
— Хто править цими землями? — спитав Арват.
— Лицар із замку Вестенат, — відповів Ристридин. -Пропоную кому-небудь поїхати туди, здати полоненого й попросити допомоги — воїнів та коней.
— Навіщо? — втрутився Бенду. — Ми й самі зможемо впоратися з кількома вершниками.
— Авжеж, — погодився Ристридин. — Проте хто знає, куди наразі вони можуть розбігтися й де зачаїтися. Тож конче потрібно всіх людей цих земель попередити, аби були уважні. Окрім того, їх може бути й більше, не лише ті, що в червоному, а й поплічники, шпигуни, приміром. Не можна дозволити їм вислизнути.
— Якщо з цього боку глянути, то ти, певно, маєш рацію, — мовив Бенду.
— Зараз десь близько десятої, чи о пів на одинадцяту, — провадив далі Ристридин. — Коням треба дати бодай годинку відпочити. Потім троє поїдуть до замку Вестенат, відвезуть полоненого; це близько п’яти годин звідси, тож, поза сумнівом, до четвертої будуть на місці.
— Я добре знаю цю дорогу, — сказав Евейн. — Мені доводилося ночувати там, коли їхав до Дагонатбурга.
Було вирішено, що з ним поїдуть зброєносець Арвата та один із воїнів герцога Містерината. А наступного дня весь гурт зустрінеться на вигоні, де Перша Велика Дорога звертає вбік від Блакитної річки.
— Завтра вирушаємо на світанку, — повідомив Ри-стридин, — будемо там десь опівдні і зачекаємо на вас.
Тіурі мовчки спостерігав за своїми супутниками і запитував себе: «Що ж вони далі робитимуть? Звісно, шукати Червоних Вершників. І він не може залишатися з ними, бо мусить іти вздовж Блакитної річки до її верхів’я». Доручення раптом видалося йому дуже важким — певно, через те, що почувався зле.
Усе було обговорено. Вартування розподілили між тими, хто не був поранений і не мав їхати до замку Вестенат, після чого в таборі запанувала тиша.
Наступного ранку Тіурі відчув себе набагато краще. Розвиднювалося. Майже всі ще спали. Арват лежав поруч; його біла пов’язка сповзла з чола. Ілмар прилаштовував над вогнищем казан, але ніде не було видно Ристридина й Бенду. Тіурі заплющив очі, він міг ще трохи подрімати, та сон не йшов. Йому треба було багато про що поміркувати, і на свіжу голову думалося краще. Він сів і лише тепер помітив, як близько вони підійшли до гір і були вже біля їх підніжжя. Це був гарний росяний прохолодний ранок з чистим небом і сяючим сонцем, під променями якого виблискували засніжені верхів’я гір. Він підвівся, підійшов до річки й умився крижаною водою. Тут саме нагодилися Ристри-дин і Бенду — вони ходили до лісу на розвідку.
— Доброго ранку, відновлений! Тобі вже ліпше? -спитав Бенду, вперше за весь час усміхнувшись до Тіурі.
— Дай-но я огляну твою рану ще раз, як цілитель, — жартома сказав Ристридин. — Маю з собою чудову мазь. Арвату й Марвіну, зброєносцеві Евейна, теж доведеться довіритися мені.
Згодом, під час сніданку, Тіурі спитав:
— Що ви плануєте робити далі?
— У будь-якому разі рухатися до того місця, де Велика Дорога звертає вбік від Блакитної річки, — відповів Ристридин. — Там ми домовилися зустрітися з Евей-ном, він поїхав до Вестенату за підкріпленням.
— Там ми й розійдемося, — мовив Тіурі. — Вам треба знайти й покарати Червоних Вершників, а мені — іти далі, уздовж Блакитної річки.
— Тобто далі ти хочеш іти сам! — вигукнув Бенду.
— Не можу ж я весь час залишатися при вас, — відповів Тіурі. — Я безмежно вдячний, що міг разом з вами пройти таку велику частину шляху. Коли б не ви, то вчора мене вже не було б! І не сидів би я тут! Але мушу йти далі і якнайшвидше. — Він зачекав і додав: — Ви, мабуть, здогадались уже, що мій шлях не закінчується біля витоків Блакитної річки: мені треба перейти гори й потрапити до королівства Унавена. Таке моє доручення.
На мить запанувала тиша.
— На захід, — вимовив нарешті Арват. — Але чому б тобі не поїхати Великою Дорогою?
— Є багато інших шляхів через гори, — додав Ри-стридин, — хоча вони відомі небагатьом. Пустельник Менаурес добре знає гори і напевно вкаже найкрутішу і найважчу дорогу, проте вона буде однією з найкорот-ших. Ба більше: про неї не знатимуть вороги.
— Вороги не підуть за ним, — заговорив Бенду. — Для цього, врешті-решт, ми тут. Ми поквитаємося з Червоними Вершниками — і він зможе прямувати далі безпечно і спокійно.
— Саме так, — погодився Ристридин. — Але ось що я хочу сказати, Тіурі: мені дуже шкода прощатися з тобою.
— І мені прикро, та, мабуть, інакше не можна. Окрім того, ви кажете, що тепер мені можна не боятися Червоних Вершників.
— Я в цьому переконаний, — рішуче підтвердив Бенду.
Але Ристридин застеріг:
— Не варто недооцінювати своїх ворогів, Тіурі! Не хочу тебе лякати і згоден з твоїм рішенням, але пам’ятай, що у Червоних Вершників може бути безліч шпигунів. Їх самих видно здаля, а от їхні поплічники слідкуватимуть за тобою — переодягнуться невинними. мандрівником, пастухом або будь-ким іншим! Тому ти маєш нас потайки покинути і якомога далі відійти, перш ніж вони помітять, що тебе немає в нашому гурті.
Тіурі відчував, що відвага полишає його. Він мав відверто зізнатися собі, що йому зовсім не хочеться прощатися з лицарями і подорожувати далі самому.
Проте юнак знав, що це неминуче. У нього було своє призначення, а в Сірих Лицарів — своє.
Вони поговорили ще трохи і вирішили, що поїдуть разом до місця зустрічі з Евейном і його супутниками.
Але потім з’ясувалось ось що...
— А як бути з Арданвеном? Чи зможу я на коні перетнути гори? — спитав Тіурі.
Ристридин похитав головою:
— Це виключено. Надто тими стежками, якими тобі доведеться видряпуватися. Головною дорогою було б іще можливо. хоча й вона місцями важкопрохідна.
— Тобто доведеться його залишити, — зітхнув Тіурі.
— Ми подбаємо про нього, — пообіцяв Ристридин. — Він поживе в замку Містеринат, а ти забереш його, коли повернешся.
— Але він не належить мені! Це кінь лицаря Едві-нема!
— Він прийняв тебе як свого хазяїна, — відказав Ри-стридин. — Хіба я не розповідав, що раніше він нікого не терпів на спині, окрім лицаря Едвінема? Він міг скоритися лише тому, кого вважав рівним Едвінему.
Отже, ти й маєш бути його хазяїном! Та про це поговоримо пізніше. Принаймні можеш бути впевненим, що він очікуватиме твого повернення.
— Й іще одна важлива річ! — мовив Ілмар, який сидів у глибокій задумі. — Хтось із нас має обмінятися з Тіурі одягом. Я можу це зробити і їхати далі на Ар-данвені, якщо, звісно, він погодиться. Тоді вершники чи їхні шпигуни переслідуватимуть мене, а він зможе спокійно йти своїм шляхом непоміченим.
— Дуже вдячний тобі, — кивнув Тіурі, — але не хочу, щоб ти це робив. Я взагалі нікого не хочу наражати на небезпеку заради мене.
— Слушна думка, — оцінив Ристридин. — Саме так Іл-мар і має вчинити! Що з того, що це небезпечно! Ми всі йдемо ризикованим шляхом, наражаючись на небезпеку. Вважаю, що пропозиція Ілмара саме пасує майбутньому лицареві. І ти, Тіурі, маєш дати йому можливість допомогти тобі.
Ілмар засяяв, почувши ці слова, а Тіурі трохи повагався і врешті погодився.
Зраділий Ілмар аж підскочив:
— Тепер скажи Арданвену, що він має дозволити мені їхати на ньому. І поміняймося одягом, там, за скелею, аби жодний шпигун нас не побачив.
— Молодець, — похвалив його Ристридин.
Перша Велика Дорога йшла вздовж Блакитної річки до того місця, де в неї впадав струмок, що зветься Мала Блакитна Притока. Звідти дорога звертала на південь і уздовж берега цієї Притоки піднімалася в гори.
Усе товариство під’їхало до умовленого місця близько опівдня; Евейн разом зі зброєносцем та одним із воїнів герцога вже був там. Він розповів, що лицар Вестенат споряджує своїх воїнів, і ті прибудуть ще до темряви. Тут-таки одного з воїнів відрядили до Міс-терината, попередити герцога на той випадок, якщо Червоні Вершники надумають тікати туди. Здалеку Евейн прийняв Ілмара за Тіурі, отже, переодягання спрацювало. Настав час прощатися.
— Але ми ще разом пообідаємо, — запропонував Ри-стридин. — Як твоя рука, Тіурі?
— Анітрохи не турбує вже, — не зовсім щиро заявив юнак.
Ще в дорозі Сірі Лицарі обміркували свої плани. Вони вирішили розділитися. Ристридин, Евейн та їхні зброєносці поїдуть далі Великою Дорогою, щоб заплутати шпигунів. А решта переправляться через Блакитну річку й іще раз прочешуть ліс. Під вечір усі зустрінуться на тому самому місці.
Тіурі збирався пройти якусь частину шляху з лицарями, перетнути річку, а вже далі продовжити свою мандрівку самому.
Вони швидко завершили трапезу. Тіурі попрощався з Арданвеном, який, здавалося, розумів, що розлучається з новим хазяїном: кінь сумно подивився на юнака й тихенько заіржав. Потім Тіурі кожному потиснув руку і подякував за допомогу.
— Нехай Господь тебе береже! — проказав Евейн. -Хтозна, може, ще побачимося в королівстві Унавена.
— Щасливої тобі подорожі, — побажав Ілмар, який уже сидів на Арданвені, — і тобі пощастить, будь певен.
— Прощавай, — мовив Ристридин. — Ти мене скоро почуєш. Біля першого повороту дороги я двічі просурмлю в ріг на знак прощання. Сподіваюся, скоро побачимося!
Вони поїхали геть, не оглядаючись, Тіурі — на коні Ілмара. Потім у лісі, у тихій місцині, Тіурі спішився й попрощався з Бенду та його товаришами.
— Хай вам Бог помагає відшукати Червоних Вершників, лицарю Бенду.
— Ми помстимося за загибель Едвінема, — пообіцяв той. — А тобі бажаю виконати своє доручення належним чином. Не маю жодного сумніву, що ти це зробиш. Можливо, коли ми знову зустрінемося, ти вже будеш
лицарем, я переконаний, що ти ним станеш. Ну, з Богом. Дорога безпечна.
Невдовзі Тіурі залишився один. Тупіт копит розчинився вдалині. І він відчув себе самотнім та беззахисним, одначе без зволікань рушив уперед, намагаючись не виходити з лісу якомога довше, потім вибрався на кам’янисту стежину вздовж правого берега Блакитної річки. Вона йшла то вниз, то вгору, спускалася до самої води і піднімалася на кручу. По обидва боки скелі ставали все вищими; зліва відкривалися мальовнича Мала Блакитна Притока і Перша Велика Дорога.
Раптом пролунав вітальний сигнал срібного рога лицаря Ристридина. Юнак завмер, дослухаючись.
Невдовзі Тіурі побачив частину Першої Великої Дороги. Невже це вони і є — он та купка дрібних силуетів? Якими ж далекими вони були!
Знову засурмив ріг — і луна підхопила його срібні звуки.
«Прощавайте, Сірі Лицарі, — сказав Тіурі подумки. — До побачення, Ристридине з Півдня. Скоро знову побачимося!»