Лист до короля

1. З Ардоком до Данґрії

У сірій передсвітанковій імлі Тіурі та Паккі йшли вздовж річки, на протилежному березі схилами розляглися виноградники.

— Схоже, що це вже землі Ардока, — припустив Тіурі.

Трохи далі за виноградниками стояв великий кам’яний будинок, оточений дерев’яними коморами та стайнями.

Юнаки вийшли на міст, перекинутий через річку, і зупинилися, роздивляючись навколо. У будинку вже попрокидалися, і деякі вікна світилися. Було чутно голоси, іржання коней та інший ранковий гамір. З будинку вийшов кремезний чоловік, у правиці він тримав молоток, а під лівою рукою — короб. Він помітив юнаків, але нічого не сказав, поставив короб на землю, покопирсався в ньому і заходився лагодити віконницю.

Паккі й Тіурі підійшли до нього:

— Доброго ранку!

— Га? — чоловік припинив стукати молотком.

— Доброго ранку, — повторили хлопці.

— Дякую, навзаєм, — відповів чоловік і знову почав несамовито стукати, та так, що було неможливо щось і сказати. Врешті він таки поклав молоток до короба і подивився на юнаків:

— Раненько у вас, хлопці, день починається. Хто ви, незнайомці? Я вас тут раніше ніколи не бачив.

— Ми прийшли з гір, — сказав Паккі.

— З того боку, звісно? Нечасто в нас такі гості.

Він підсмикнув штани та з-під насуплених брів уважно подивився на хлопців. Довге сплутане руде з сивиною волосся та борода надавали йому чудернацького вигляду.

— Це садиба Ардока? — спитав Тіурі.

— Вгадали. Це садиба Ардока під тінню Великих гір. Ви навмисне так далеко йшли, щоб спитати про це?

— Ми хотіли б поговорити з Ардоком, — повідомив Тіурі.

— З Ардоком, кажете, поговорити. Ви що ж, думаєте, цей поважний пан прокидається о такій ранній порі?

— Якщо він і спав, то ви давно вже розбудили його своїм грюканням, — зауважив Паккі.

Чоловік засміявся.

— Мабуть, ти маєш рацію. Але невже ви сподіваєтеся просто зараз із ним поговорити?

— Саме про це ми й хотіли вас запитати, — сказав Тіурі.

— А що ви хотіли йому сказати?

— Ми від Таккі, — відповів Тіурі, — це він назвав нам ім’я і порадив звернутися до Ардока.

— А-а, Таккі. Як там цей телепень? Він хотів одружитися і знов оселитися в горах замість лишитися тут і добре заробляти.

— Він одружений з чудовою жінкою, — відказав Пак-кі, — і йому дуже подобається жити в горах.

— Чудово. Той — у горах, цей — у долині: всяк на своїм місці. окрім мандрівників, які ніколи не знаходять спокою, та юнаків, що шукають пригод. Я також люблю мандрувати, хоча більше не від’їжджаю далеко від дому, бо маю тут обов’язки. Треба приглядати за господарством і піклуватися про тих, хто від мене залежить.

— То ви і є Ардок?! — вигукнув Паккі.

— Так, насправді це я. А ти думав, що я ледар, який звалює всю роботу на інших? Я завжди зустрічаю ранок першим. Отож, розповідайте, з якими намірами прийшли.

Юнаки розповіли.

— Ну й пощастило вам, — проказав Ардок, — сьогодні я їду до Данґрії. Оно хлопці саме підводи навантажують. Тільки там стільки всього на продаж, що й миші ніде пролізти. Але будьте певні — коней у мене вистачає, і їх треба об’їздити. Я сам теж їду верхи, возом правитиме мій слуга Дирик. І вам дам по коню, поїдете обабіч, ніби охоронці. Я тепер завжди беру з собою в дорогу більше людей. Так воно безпечніше, знаєте. А там на базарі допоможете розвантажити підводи. Як вам таке, га? Верхи їздили?

— Н-ні, — стривожився Паккі.

— Я разок пробував, — вимовив Тіурі обережно.

— Упевнений, на одному з тих гірських поні, що ноги по землі волочаться? Та нічого, я дам вам об’їжджених кобилок. Впораєтеся?

Хлопці кивнули, хоча думка про те, що доведеться їхати верхи, вочевидь, непокоїла Паккі.

Ардок поцікавився, чи не зголодніли хлопці, і хоча ті вже снідали, перехопити трохи за компанію погодилися.

Скоро всі були готові до поїздки. Слуга обережно переїхав міст, правлячи великою підводою, запряженою парою коней. Двоє інших вивели верхових коней.

— Ну, спробуй сісти, — глузував Ардок, поглядаючи на Паккі.

Хлопець шепнув Тіурі:

— Мушу ж я спробувати, якщо вже маю намір стати твоїм зброєносцем, — і, не вагаючись, із зусиллям видерся на коня. Попри переляк, він зробив декілька кіл двором.

Ардок голосно давав йому вказівки й не помітив, як Тіурі скочив на іншого коня. Тут Ардок озирнувся, побачив Тіурі в сідлі і вигукнув до іншого слуги:

— Ні! Не можна його саджати на Зефілвену, вона занадто норовлива для недосвідченого наїзника. Я ж велів дати йому гніду.

— Та ж він уже сидить на ній, — спробував заперечити слуга.

— Злізай, — почав було Ардок, але замовк, коли побачив, як Тіурі навскач прямує до Паккі.

— Гм-м, гаразд. Хай сидить.

Вони рушили. Паккі міцно тримався за сідло й недовірливо поглядав на вуха своєї кобилки. Трохи згодом він підсумував:

— Та нічого. Але не можу сказати, що це зручно. Як на мене, легше йти пішки!

— З часом звикнеш, — засміявся Тіурі.

Ардок, що їхав попереду, притримав коня й зачекав, доки хлопці порівняються з ним.

— Звідки ти, Мартине? — запитав він Тіурі.

— Із села, що по той бік гір, — відповів юнак.

— Ти їздиш, як досвідчений вершник. Ти вже багато разів це робив?

— Та, може, разок-другий їздив.

— Разок-другий! На яких же конях ти їздив? Зефіл-вена — просто чудова кобилка, але з норовом.

«Я їхав на Арданвені, — подумки відповів Тіурі, -куди до нього Зефілвені!» Але вголос мовив:

— На різних конях, великих і малих.

— А-а-а, — протягнув Ардок і нічого більше не додав.

— Чи далеко до Данґрії? — запитав Паккі.

— Планую дістатися туди до полудня. Щойно ти призвичаїшся, ми поїдемо швидше.

— Я ще досі не бачу міста попереду, — Паккі щосили вдивлявся в далечінь на захід. — Згори бачив, але тут все таке пласке.

— Що ти називаєш пласким? — сміючись, відгукнувся Ардок. — Я ще бачу деякі пагорби. А в горах завжди щось перешкоджає краєвиду: чи то скелі, чи то верховини та схили. Вважаєш цю дорогу непривабливою?

— Авжеж, — Паккі окинув поглядом велетенські гори.

— Хочеш повернутися? — поцікавився Тіурі.

— Ні, зовсім ні.

— А куди ви, власне, прямуєте? — спитав Ардок.

— Хочемо бодай раз побачити королівство Унавена, — відповів Тіурі.

— Тоді подорож буде тривалою. принаймні, якщо хочеш побачити все. І насправді треба побувати у серці королівства, що на захід від Райдужної річки.

— Але ж він і тут також править? — спитав Тіурі.

— Звісно. Але тут, на схід від Райдужної річки, тепер все не так, як було раніше. Відтоді як почалися чвари між Унавеном та Евілланом, лицарі короля майже не навідуються сюди; і це зрозуміло — вони потрібні на півдні, для захисту кордонів. Ну. то таке, ви все одно нічого про це не знаєте...

— Ну то розкажіть, — попросив Тіурі.

— Е ні, хлопці, маєте самі про все дізнатися, щоб мати про це свою думку. Так чи інак, але ця дорога тепер стала небезпечнішою. Тут і розбійники трапляються!

Хлопці подивилися на сагайдак за спиною Ардока і зрозуміли, навіщо він прихопив із собою зброю.

— Що ж, не дивно, що ви захотіли побачити, яке тут життя, — після нетривалої мовчанки сказав землевласник. — Люди з того боку гір повинні частіше бувати в нас. Ми говоримо однією мовою, і саме тут ви й почуєте, як саме слід говорити.

— Чому? — здивувався Тіурі.

— Ви ж чуєте різницю між моєю й вашою вимовою, хоча нам не важко зрозуміти один одного? Наша мова милозвучніша, ось такою вона і має бути.

— Хто це так каже? — обурився Паккі.

— Я так кажу, і це правда. Хіба ви не знаєте, що королівство Дагоната запозичило мову у нас? Багато століть тому лицарі нашого королівства подорожували горами і, перейшовши їх, потрапили до ваших країв. Вони заснували там села й побудували замки, навчили людей усього, що вміли самі, і дали їм свою мову — мову королівства Унавена. Кажуть, що вони навіть заснували Дагонатбург, а ваші королі й лицарі -їхні нащадки.

— Ніколи не чув цієї історії, — зізнався Тіурі.

— Настане час — почуєш. І це правда, хочеш вір, хочеш ні.

— Розкажіть нам більше про королівство Унавена, -попросив Паккі.

Ардок подумав трохи й похитав головою.

— Ні, — повільно мовив він, — ти маєш сам подивитися й сам відкрити його для себе. Погляньте, сонце піднімається і ми виходимо з тіні гори. Їдьмо швидше.

Вони пришпорили коней, окрім Паккі, який усе ще доволі невпевнено почувався в сідлі, проте його кінь, наслідуючи приклад інших, пустився бігти, поки його вершник відчайдушно чіплявся за гриву. Однак Паккі спромігся втриматися в сідлі, і згодом, з гордістю озираючись на всі боки, виголосив:

— Колись і я стану добрим вершником.

З «оглядової вежі» Паккі Данґрія видавалася чарівним, казковим містом, та зблизька вона мала геть не такий вигляд. Її нахилені зубчасті стіни із зібраними з величезних кам’яних брил бастіонами, що виступали наперед, були потужні та вражаючі.

Тут і там над стінами височіли вежі, одні широкі й важкі, інші тонкі й шпилясті, з мідними флюгерами на дахах.

— Ось воно, Місто-на-Сході, — промовив Ардок.

Паккі був глибоко розчарований побаченим.

— То це і є Данґрія? Я уявляв собі її не такою.

— Не подобається? — спитав Тіурі.

— Ні. Усі ці високі, грубезні мури. Я почувався б наче в пастці, якби мені довелося тут жити. А тобі вона видається красивою?

— Ну, красивою я її не назвав би, але на вигляд -справжнє місто.

— А Дагонатбург так само оточений мурами?

— Я ж тобі розповідав. Він інший, більший, але дуже схожий на цей.

— Тобі відомий Дагонатбург? — спитав Ардок Тіурі.

— Так, бував одного разу, — відповів юнак.

— А чи Унавенстадт схожий на це місто? — звернувся Паккі до Ардока.

— Місто короля Унавена не схоже на жодне інше.

— А скільки в цій країні міст?

— Окрім Унавенстадта, ще три: Місто-на-Сході називається Данґрія, Місто-на-Заході — Морська Гавань та Місто-на-Півдні — між Великими річками. Це останнє

— резиденція кронпринца.

Вони під’їхали до високої східної брами. Двоє голубів пронеслися над їхніми головами, пролетіли над стінами й посідали на одній із веж.

— Вони не почуваються, як у пастці, — зауважив Паккі.

— У Дангрії багато голубів, — провадив далі Ардок, -сюди прилітають і поштові голуби здалеку. Бурмистер отримує звістки саме таким чином.

Він спохмурнів і, здавалося, хотів щось додати, але промовчав.

— Ви часто буваєте в Данґрії? — поцікавився Тіурі.

— Раз на місяць, інколи й частіше.

Тим часом вони вже дісталися міської брами. Ворота були відчинені, але тут їм шлях перегородив шлагбаум, біля якого стояло кілька озброєних стражників. Однак, побачивши Ардока з хлопцями, вони жердину одразу підняли, і головний стражник дружньо привітався:

— Добридень, Ардоку. Хто це з тобою?

— Мого слугу, Дирика, ти знаєш, а ці юнаки з-за гір.

— Юнаки з-за гір? — перепитав головний стражник.

— Як вас звати?

— Паккі, син Паккі, та Мартин, син Мартина.

— А до нас чого приїхали?

— Вони хочуть побачити нашу країну, — пояснив Ардок.

— Чудово! — вигукнув головний стражник. — Чужинці зі сходу нечасто навідуються до нас. Вам треба відрекомендуватися бурмистрові, він напевно зрадіє й покаже вам тут усе.

— Мабуть, бурмистер має багато інших справ, важливіших, аніж показувати місто мандрівникам, — припустив Ардок.

— О, він для кожного знайде час. Ви надовго тут затримаєтеся?

— Ще не знаємо, — відповів Тіурі.

— Затримуйтеся надовше, — порадив головний стражник. — У нас можна добре провести час. — Він повернувся до Ардока: — Ти де заночуєш?

— Як завжди, у «Білому лебеді».

— А ці юнаки теж?

— Спитай у них сам, чоловіче добрий.

— Ще не вирішили, — сказав Тіурі. — Ми нічого тут не знаємо.

— Рушайте з паном Ардоком — він знає, де можна добре випити й попоїсти. Більше вас не затримуватиму. Бувайте.

Мандрівники через ворота в’їхали в місто. Паккі з широко розплющеними очима розглядав ряди будинків, широкі та вузькі вулиці, стіни та вежі. Він забув навіть про свій острах і відпустив гриву коня.

— Так, — промовив він, — у місті також є щось особливе.

Вони дісталися ринкової площі і зупинилися осторонь.

— Божечку! — вигукнув Паккі. — Це неймовірно!

На площі було повно барвистих яток та крамниць, продавців та покупців. Усі ці строкатість та гамір переливалися в сонячному світлі. Білі голуби ширяли в небі, сідали й знову злітали.

— Оце так краса! — чудувався Паккі.

Проте довго милуватися красою йому не довелося, бо треба ж було розвантажити підводи Ардока й роз-прягти коней. Віз перетворився на ятку з гарно розкладеним товаром. Коней відвели до критої стайні неподалік. Хлопці допомагали, як могли, доки Ардок не зупинив їх.

— Ну годі вже. Ви потрапили, куди хотіли, тепер можете вільно йти і зупинитися, де забажаєте.

Хлопці щиро подякували.

— Не треба подяк, мені було це нескладно. А тепер прощавайте, маю багато справ. Під вечір знайдете мене в «Білому лебеді». Я й для вас можу домовитися про ночівлю.

— Дякуємо, — відповів Тіурі, — ми ще не знаємо, що будемо робити.

— Усе буде оплачено.

— Зачекайте домовлятися, — відказав Тіурі, — можливо, ми й не прийдемо.

Хлопці вкотре подякували Ардокові, попрощалися, перетнули ринкову площу і присіли біля фонтану попоїсти.

— Що робитимемо? — спитав Паккі.

— Перепочинемо й підемо далі.

— Тобто на ночівлю тут не зупинимося, так?

— Ні, маємо ще півдня; що швидше будемо рухатися, то краще.

— Правда. — кивнув Паккі, але запропонував: -Може, ми трішки ще погуляємо й побачимо щось іще?..

— Гаразд, — погодився, підводячись, Тіурі.

— Я не маю бажання сидіти, — прошепотів йому Пак-кі, — я відчуваю, що весь ранок просидів. Та ще й як! На коні! Схоже, що Ардок непоганий-таки чоловік. Як вважаєш?

— До того ж мудрий.

— Так. Він одразу помітив, що ти добре сидиш у сідлі. Я теж зможу так навчитися?

— Звісно, коли будеш частіше їздити.

Вони обійшли площу, розглядаючи товари.

— Обережно, — проказав несподівано хтось позаду.

Хлопці озирнулися й побачили одягненого в лахміття старого.

— Бачу, ви не тутешні, — продовжив він. — Остерігайтеся! У місті повно крадіїв. Притримуйте гаманці. Данґрія вже не та нині.

Він зло сплюнув і зник у натовпі.

— Як це розуміти? — здивувався Паккі.

Обіч площі стояла величезна будівля зі світло-коричневого каменю. За зубчастою стіною з боку площі виглядали високі вежі. Стіна була пласкою, без жодних прикрас, лише з кількома маленькими вікнами й широкими дерев’яними, оббитими металом, вхідними дверима, до яких вели широкі сходи з білого мармуру.

— Це що, палац? — Паккі, роззявивши рота, зачаровано розглядав величну споруду.

— Це міська ратуша і будинок бурмистра, — почувся голос за спиною.

Вони озирнулися і знову побачили старого, який нещодавно радив їм остерігатися злодіїв.

— Бурмистер, — сказав він, — побудував ці сходи торік. Вийшло дуже гарно й дуже дорого. Не хотів би я ними піднятися, ой ні! — він з відразою поглянув на будівлю і презирливо сплюнув. — Ой ні! — повторив він і пішов геть.

— Як це розуміти? — вдруге спитав Паккі.

Тіурі нічого не відповів, але спостерігав за старим, доки той не зник за ятками.

— Сходи йому не сподобалися, ти ба, — засміявся він і раптом усвідомив, що не хоче затримуватися в Данґрії. — Ну що, ходімо? На заході теж має бути брама.

Хлопці перетнули площу й опинилися біля ятки Ардока. Господаря на місці не було; торгував Дирик, і справи в нього, схоже, йшли добре. Він весело привітався з хлопцями, ті зупинилися побалакати і збира-лися були вже попрощатися, коли підійшов чоловік у шоломі — хлопці впізнали одного зі стражників.

— О, саме ви мені й потрібні, хлопці. Я сподівався знайти вас тут. Бурмистер дуже хоче з вами поспілкуватися.

— Бурмистер? — здивувався Тіурі.

— Так. Він дізнався, що в місті чужоземці, до того ж такі юні, і хоче, аби ви в нього погостювали.

— Нічого собі, — здивувався Дирик, — оце так честь!

— Наш бурмистер гостинний, як і його місто, — промовив стражник. — І він любить молодь, це всім відомо. Ходімо?

— Та ми б з радістю, але в нас обмаль часу.

— Бурмистер теж не має багато часу, — здавався ображеним стражник, — він доволі зайнятий, не менш за вас.

— Перепрошую, — вибачився Тіурі, — ми дуже цінуємо цей дружній жест.

А подумки додав, що волів би нікуди не йти, однак це означало б лише затримку, та й неможливо було ігнорувати бажання правителя міста.

Тож вони рушили за стражником до великої будівлі, якою щойно милувалися, піднялися мармуровими сходами й увійшли у двері.

2. Бурмистер Данґрії. Хитрість Паккі

Мандрівники увійшли до великої зали з підлогою, викладеною білими та червоними кахлями, та розписними колонами обабіч неї. У кінці зали вели нагору пречудові різьблені дерев’яні сходи.

— Овва! — захоплено прошепотів Паккі, здивовано роззираючись навкруги.

На всіх колонах висіли щити та схрещені мечі, а стелю було інкрустовано самоцвітами.

— Овва! — повторив Паккі, — ваш бурмистер, мабуть, багатій.

— Зачекайте тут хвилинку, — сказав стражник, перетнув залу й піднявся сходами. Водночас близько дванадцяти воїнів, брязкаючи зброєю, спустилися вниз. Вони пройшли повз юнаків, здійняли списи на знак привітання і вийшли на вулицю. Ще двоє увійшли через бічні двері, один із них привітався:

— Добридень. Бурмистер зараз вийде.

Після цього обидва піднялися сходами і зупинилися.

— Ич які, — прошепотів Паккі. — А в короля Дагона-та теж такий палац? І в ньому теж повнісінько воїнів?

Він став обходити залу, розглядаючи колони та вивчаючи щити. Тіурі хотів був піти за ним, але залишився на місці, бо помітив, що сходами спускалися двоє: поважний пан середнього віку у довгих червоних шатах, оторочених хутром, із золотим ланцюгом на шиї, та блідий юнак у чорному.

«Перший, певно, і є бурмистер», — подумав Тіурі й тихенько покликав:

— Паккі! — але той зник за колонами в кінці зали і, певно, не міг його почути.

Поважний пан підійшов до Тіурі і дружньо мовив:

— Радий вітати в моєму місті!

Тіурі вклонився:

— Дякую, пане бурмистре.

Бурмистер подав йому руку.

— Ласкаво прошу, — додав він. — Будь моїм гостем. -Він роззирнувся: — Я думав, вас двоє.

— Так, зі мною мій друг Паккі. Він вражений пишнотами вашої ратуші й оглядає залу. Зараз покличу.

— Не турбуйся, нехай усе спокійно огляне, — усміхнувся бурмистер, — для цього вас сюди й запросили. Я покажу вам набагато більше. — Він обернувся до юнака в чорному: — Мій писар подбає про зручні кімнати для вас обох тут, у ратуші.

— Ви дуже добрий, — зауважив Тіурі. — Надзвичайно щедра пропозиція. Ми прості мандрівники і дуже хочемо оглянути ваше місто, але, на жаль, не можемо лишатися тут надовго.

— Але ж на кілька днів можна затриматися?

— На превеликий жаль, це неможливо.

Тут з’явився Паккі. Він був дуже схвильований, проте Тіурі помітив це не одразу.

— А ось і твій товариш, — побачив Паккі бурмистер. -Прошу, прошу. Я чув, тобі тут дуже сподобалося.

Хлопець незграбно вклонився й відповів:

— Тут дуже гарно, пане бурмистре.

— Тож ходімо зі мною нагору, таки маєте небагато часу. Ходімо, ходімо.

— Але ми мусимо ще встигнути до Ардока, — відступив крок назад Паккі. — Я. я залишив там дещо зі своїх речей.

— Я розпоряджуся, щоб їх принесли, — сказав бурмистер. Він підняв руку — і двоє воїнів спустилися сходами.

— Ми з вдячністю приймаємо ваше запрошення, -погодився Тіурі. — Проте, як я вже говорив, не можемо надовго лишатися тут.

— Ти поспішаєш? — спитав бурмистер, підходячи до нього майже впритул. — А я дуже хотів би послухати, що нового на сході.

Раптом Тіурі відчув занепокоєння.

— Ми — з гірського села, — почав він якомога безтурботніше. — І нічого нового розповісти не можемо.

Бурмистер тицьнув його пальцем у груди.

— То ти не везеш жодних новин зі сходу? — спитав він майже свистячим шепотом. — Тоді доведеться затриматися на день-другий.

— Це справді неможливо, — заперечив Тіурі.

— Ти залишишся, — наполягав бурмистер. — Ти мусиш залишитися. Мій друг. Він ще не приїхав, але йому дуже хочеться з тобою поговорити.

Неясне хвилювання перейшло в недовіру.

— Ваш друг?! — спитав Тіурі різко. — Я вас не розумію! Який друг?!

— Побачиш, — посміхнувся бурмистер. — Ходімо зі мною, дорогенький.

Воїни стали поруч з Тіурі. Вони усміхалися, але руки їхні лежали на руків’ях мечей. Тіурі з жахом помітив, що поміж колон з’явилися озброєні люди. Обміркувати й вирішити, що робити, він не встиг: зойк Паккі змусив його озирнутися.

Той встиг відійти назад і стояв біля вхідних дверей, притиснувши руки до грудей.

— Гей! — вигукнув Паккі. — Не хвилюйся! Він у мене, тут! Не хвилюйся, я його доправлю! — Він розчахнув двері й вискочив на вулицю.

Далі все відбулося дуже швидко. Дружній вираз на обличчі бурмистра змінився на злостивий та жорстокий.

— Тримайте його! — крикнув він. — Хапай! Лови!

Вояки кинулися навздогін, бурмистер — за ними, але біля дверей він зупинився, глянув на Тіурі і вийшов, двері за ним зачинилися. Тіурі побіг до дверей, рвонув їх на себе, але навстріч висунулося декілька списів; грізні голоси наказали йому залишатися на місці, і перед самісіньким його носом двері зачинилися. Він чув галас з вулиці, але зрозуміти, що ж там відбувається, не міг.

— Ох, Паккі! — тремтячим голосом вигукнув він.

Паккі, відчувши небезпеку, вдав, ніби лист у нього! Хитрість вдалася, але що з ним буде далі? Чи не краще зізнатися, що в Паккі немає листа, якого, здається, шукав бурмистер? Ні, цього робити не можна. Не можна видавати листа, від якого, можливо, залежить доля королівства. Треба скористатися наданою Паккі можливістю.

Тіурі наблизився до бічних дверей, але почув за ними голоси. Вийти на вулицю не вдасться — ратуша, можливо, оточена. Він пробіг через залу і, мало не збивши з ніг бурмистерського писаря, чимдуж кинувся нагору східцями, перестрибуючи через дві сходинки. Сходи привели його до іншої зали з великою кількістю дверей, він навмання відчинив одну й побіг далі крізь кімнати й зали. Позаду було чути кроки, хтось вигукував:

— Тримай його, щоб не втік!

У зброярні Тіурі на мить зупинився, потім схопив лук і сагайдак зі стрілами і побіг нагору вже іншими сходами. Поверхом вище він затримався біля вікна, щоб визирнути назовні. Вікно виходило на ринкову площу. Серед натовпу він побачив чимало воїнів: «Чотири. шість... двадцять! Вони шукали Паккі! О, хоч би він зміг утекти!»

Знизу почувся гамір, і Тіурі швидко пішов далі, намагаючись ступати якомога тихіше. Тепер він знав, що робити!

Ще одні сходи нагору, ще одна, так само розкішно обставлена зала, коридори, кімнати. Нарешті, відчинивши важкі вхідні двері, він потрапив до кімнати з високими вузькими вікнами й ще одними дверима в глибині, зупинився й подумав: «Усе, тепер без зволікань. Рано чи пізно вони знайдуть мене».

Тіурі оглянув кімнату, двері, через які увійшов, замкнув на засув. Інші двері вели до маленької кімнатки без виходу, їх він залишив відчиненими, а до замкнених дверей присунув стола й подумав: «Сподіваюся, що вони знайдуть мене не одразу. Та ще їм доведеться й потрудитися, щоб сюди увійти!» Він сів на підлогу так, щоб бачити двері й вікна, поклав поряд лук і стріли і дістав листа.

Час настав. Юнак мусив його прочитати й знищити, аби вороги не дізналися, про що в ньому йдеться.

3. Лист

Тіурі подивився на лист. Тільки одну з трьох печаток було не пошкоджено. Він згадав, як минулого разу збирався також прочитати листа, замкнувшись у кімнаті. Але тепер обставини були геть інакшими.

Тіурі зламав останню печатку й розгорнув листа. Він так хвилювався, що літери танцювали перед його очима, не складаючись у слова. Тіурі замружив, потім знову розплющив очі й почав читати. Він упізнавав букви й бачив, як з них складаються слова, але, коли прочитав листа від початку до кінця, так і не зрозумів, про що в ньому йшлося! Повідомлення було закодоване або написане мовою, якої він не знав. Єдине слово, яке йому було відомо і трапилося десь напівдо-розі: Унавен. Певний час Тіурі, вдивляючись у букви, відчував розчарування від того, що таємниця так і залишиться для нього нерозкритою.

Кроки й голоси за дверима лякали його. Щоб знищити листа, треба було швидко вивчити його напам’ять, а це нелегко, бо він не розумів змісту написаного. Тіурі взявся до справи, дослухаючись упіввуха до того, що відбувається за дверима. Він почув, як хтось наблизився до дверей і відійшов. Тоді юнак цілковито зосередився на листі, повторюючи про себе кожне слово. Час від часу він заплющував очі й повторював напам’ять цілі речення. Він не знав, скільки минуло часу, але таки вивчив того листа напам’ять. І тут подумав, що мусить запам’ятати точно, як пишуться слова, аби при нагоді все записати; зрештою, могло статися, що він вимовляв слова неправильно.

І тут його знову налякав гамір за дверима. Хтось намагався відчинити двері, потім крикнув:

— Там є хто-небудь?

Тіурі принишк.

— Дивись-но, двері замкнено, — сказав той самий голос. — Піди та принеси ключа.

У Тіурі лишалося декілька хвилин, він знову повторив увесь текст, аж тут у замку брязнув ключ, та двері, зрозуміло, не відчинилися.

— Хто там?! — знову вигукнули за дверима. — Відповідай!

Тіурі мовчав.

Бурмотіння під дверима, потому кроки, що швидко віддалялися.

Тіурі вкотре повторював текст листа, аби переконатися, що добре його запам’ятав. Потім підійшов до каміна, там лежало кілька дровенят. Він дістав кремені з торбини Арданвена, які відтоді завжди мав при собі, кресонув ними, висік вогонь і підпалив листа, тримаючи його в руках, доки полум’я не обпекло пальці. Потім зібрав попіл, розтер його в долонях і здув. Тепер від листа нічого не лишилося, окрім загадкових слів, що зберігалися в його пам’яті. Тіурі загасив вогонь і зітхнув. З листом він упорався, тепер залишилося самому вибратися звідси.

— Відчиняй! — почувся за дверима інший голос. — Ну ж бо, впусти нас!

Тіурі завмер.

— Бери сокиру, рубай двері!

Тіурі впізнав голос бурмистра й закричав:

— У мене лук і стріли! Я вб’ю кожного, хто переступить цей поріг!

За дверима запанувала тиша. Проте лише на мить.

— Ламайте двері! — наказував бурмистер. — Вперед, боягузи, вперед!

Бурмотіння й перешіптування.

— Я попередив! — вигукнув Тіурі. — Кожного, хто увійде, уб’ю на місці!

Він натягнув тятиву лука й приладнав стрілу, питаючи себе, чи справді зможе вистрелити в людину.

— Так, зможу, — прошепотів він зі злістю. — Вони заслужили!

— Що все це означає? — заговорив за дверима бурмистер. — Як тобі спав на думку такий жорстокий план, юначе? Чому ти зачинився й погрожуєш убити нас? У чому причина такої дивної, щоб не сказати гірше, поведінки?

Тіурі змовчав. «Не сперечатимуся з ним», — подумав він.

— Я нічого не розумію! — кричав тим часом бурмистер. — Я запросив тебе як свого гостя, а ти. Не впирайся, виходь!

Тіурі мовчав.

— Ти що — язика проковтнув?! — роздратовано вигукнув бурмистер. — Що ж у тебе на совісті, коли ти замкнув себе тут? Не сподівайся, що довго протримаєшся. — І тут-таки, змінивши тон, продовжив: — Тобі справді нема чого боятися. Відчини двері і.

— І ви дасте мені піти геть? — перервав мовчанку Ті-урі.

— Цього ти не заслужив, — відповів бурмистер після хвилинної заминки. — Ти себе дуже дивно поводиш. Але я не злопам’ятний. Виходь. Не можемо ж ми говорити через двері.

— Це не я тут поводжуся дивно, — відказав Тіурі. -Вам я теж не можу довіряти.

— Як смієш ти так говорити! — закричав бурмистер сердито. — Востаннє пропоную — виходь!

— Ні. Спершу хочу дізнатися, хто такий ваш друг, який хотів поговорити зі мною.

Бурмистер нічого не відповів.

— Чи не Кобра це часом?! — вигукнув Тіурі.

І знову бурмистер не відповів, Тіурі почув лише бурмотіння, потім — кроки, що віддалялися.

— Та ламайте вже двері! — зухвало вигукнув Тіурі. -Лук заряджено!

Він постояв ще деякий час напоготові. Але нічого не відбувалося, за дверима панувала тиша.

«Вони не наважуються нічого робити», — збагнув Тіурі й нарешті сів, хоча пильності не втрачав. Зухвалість поступово полишала його. Він знищив листа (і був переконаний, що зробив це як слід), але був полонений. Їм взагалі не обов’язково ламати двері, вони спокійно можуть залишити його тут, морити голодом. Ні! Він підвівся і пішов до одного з вікон, та встиг зробити лише декілька кроків, як щось просвистіло повз вухо. Тіурі перелякано відскочив, обернувся й побачив, що в протилежну від вікна стіну влучила стріла. Він трохи зачекав, потім знов обережно підійшов до вікна й визирнув назовні.

Вікна виходили на невеличкий провулок. Навпроти, на даху одного з будинків, стояло декілька лучників. Один із них саме цілився. Тіурі пригнувся, але стріла не влучила в кімнату.

«Ну, так їм зі мною не впоратися», — зміркував Тіурі й оглянув кімнату. У ній було достатньо місць, де він був у безпеці. Хлопець зазирнув до сусідньої кімнатки. Вона була невеличка, і її єдине вікно виходило на той самий провулок. Тут він і розташувався. Натягнув тятиву лука, прицілився й вистрілив. Стріла пролетіла зовсім поряд з одним із лучників, і Тіурі побачив, як той здригнувся з переляку.

«А зараз непогано було б влучити в когось, — вирішив Тіурі, вкладаючи в лук другу стрілу. — Я нікого не збираюся вбивати, просто налякаю».

Юнак притиснувся до стіни, збоку від вікна, і подивився на вулицю. Лучники збуджено перемовлялися між собою, вказуючи на вікна великої кімнати.

«Схоже, вони ще не втямили, де я», — майже потішився Тіурі. Він дочекався слушної миті і знову вистрілив.

Голосний зойк засвідчив, що він справді когось поцілив. Один із лучників випустив зброю і схопився за руку. Інші випустили декілька стріл — жодна з них навіть не торкнулася віконниць — і заходилися допомагати пораненому товаришеві спуститися з даху. Тіурі їм також надіслав стрілу, чим налякав лучників ще більше. Потім відійшов від вікна, повернувся до першої кімнати і перерахував стріли: лишалося всього чотири.

«Якщо вони увірвуться та схоплять мене, — подумав він, — я зможу вбити одного або двох».

Тіурі замислився: що буде, коли його схоплять? Спробують катуванням дізнатися про зміст листа? Чи бурмистер видасть його Кобрі, якого Ярро назвав найкращим шпигуном і найгіршою людиною у світі? Чи одразу вб’ють, аби лист ніколи не було доправлено до короля?

Йому стало страшно й захотілося, аби хоч щось сталося. Хай би вони знову намагалися відчинити двері або стріляти з вулиці. Це краще, аніж сидіти, склавши руки, й чекати невідомо чого. Аби робити бодай щось. Він ще раз повторив текст листа, дивуючись, що пам’ятає кожне слово. Потім сторожко визирнув з вікна. На даху нікого не було, вулиця теж була безлюдною.

Здавалося, минула не одна година, відтоді як вони з Паккі увійшли до ратуші, але на вулиці ще не стемніло. Паккі, де ти тепер? Як йому вдалося відчути небезпеку раніше за Тіурі? Завдяки Паккі він усе ще спроможний виконати доручення. Паккі. Він тяжко зітхнув.

Згодом юнак знову визирнув у вікно. Вибратися неможливо, занадто високо. А мотузка залишилася внизу, у торбині Паккі. Навіть якби вдалося спуститися, то навряд чи він зміг би втекти, адже он вони: двоє солдатів проходять провулком. Тіурі спостерігав за ними, допоки ті не зникли за рогом. І раптом сяйнула думка. Для чого тут сидіти? Адже можна спробувати втекти через двері! Єдиний шлях до порятунку — діяти! Вислизнути в двері й пройти через ратушу! Думка видавалася божевільною, але чому б не спробувати?

Він приклав вухо до дверей; за ними все ще панувала тиша. Можливо, там узагалі ніхто не стоїть; адже вони не очікують, що він наважиться вийти. Саме тому він мусить це зробити!

4. Втеча

Тихенько відтягуючи засув, Тіурі боявся лише одного, що двері замкнено з того боку. Він дуже обережно потягнув їх. На щастя, двері відчинилися. Хлопець визирнув з-за рогу і побачив воїна, що стояв напівобер-та до нього. Тіурі відчинив двері ширше і тихо сказав:

— Обернися й ані пари з вуст.

Здригнувшись, солдат обернувся й схопився за меча. Але Тіурі направив на нього лук і повторив:

— Ані пари з вуст. Поклади меча. Добре. Тепер підніми руки вгору і підійди.

Той підкорився. Тіурі почув голоси інших, тих, хто перебував у ратуші. Юнак помітив, як зблиснули очі охоронця, і зрозумів, що має поспішати.

— До кімнати, — наказав він. — Мерщій!

Щойно солдат опинився в кімнаті, Тіурі замкнув його там, а ключ забрав і щодуху побіг; позад себе він почув, що той кличе на допомогу. Хлопець біг коридорами й кімнатами, шукаючи, де можна сховатися. Марно було сподіватися на те, що він втече без перешкод. О, тут є незамкнена шафа. Він заліз туди, причинив дверцята і причаївся. Люди проходили кімнатою, але до шафи не зазирнув ніхто.

Через деякий час він вислизнув зі схованки і продовжив свою подорож величезною будівлею, намагаючись дістатися непоміченим першого поверху. Коли Тіурі почув гамір, що долинав знизу і згори, йому здалося, що він потрапив у пастку. Тіурі забіг до однієї з кімнат, сподіваючись сховатися або, можливо, вилізти через вікно. Кімната була маленька, у ній стояв стіл з письмовим приладдям, на стінах були розвішані карти. Навстіж відчинені двері вели до іншої кімнати.

Щойно він заскочив усередину, як у дверях з’явився одягнений у чорне блідий юнак — писар бурмистра.

Тіурі знову підняв лука і прошепотів:

— Ані слова, бо застрелю!

Писар дивився на нього великими сірими очима, відкривши рота, але не видав ані звуку.

За дверима чулися крики:

— Він має бути десь тут! Шукайте на цьому поверсі! Тіурі наблизився до писаря і пошепки наказав:

— Якщо вони прийдуть сюди, ви повинні вийти й сказати, що мене тут немає. Ідіть до дверей. Я тримаю вас під прицілом.

Писар підкорився.

— Тепер відчиніть двері і стійте так, аби вони не побачили мене, та подбайте про те, щоб не шукали тут, і не надумайте вискочити. Я застрелю вас, перш ніж ви зробите крок.

Писар відчинив двері.

— Гей! — гукнув він когось, кого Тіурі бачити не міг. — А йди-но сюди, мерщій! Я думаю, він спустився сходами. Ловіть його в залі!

Хлопець почув, як переслідувачі кинулися вниз. Писар зачинив двері і підійшов до юнака.

— Я правильно все зробив? — спокійно запитав він і навіть усміхнувся. — І що тепер? Вони будуть на вас чекати там. Ви не спуститеся сходами.

— Тоді спробую по-іншому, — відповів Тіурі. — Не підходьте.

Писар зупинився і, схрестивши руки на грудях, пильно розглядав Тіурі.

— Що тепер? — знову запитав він. — Може, вам краще одразу застрелити мене. Якщо ви будете чекати, то зменшите свій шанс на порятунок. Можна ще кинути зброю вниз і вилізти через вікно. І це є реальна можливість вибратися. А я буду таким добрим, що не здійму галасу, доки ви не втечете.

Тіурі вагався.

— Ну ж бо, скористайтеся шансом, — наполягав писар. — Звісно, ви мені не довіряєте, але вам не можна тут лишатися надовго. Я хочу ще трохи пожити, і мені байдуже, втечете ви чи ні. Уявлення не маю, що хоче від вас бурмистер, і ще менше — звідки у вас такі кровожерливі схильності. але від цих темних справ намагаюся триматися якнайдалі.

Аж тут хтось завовтузився біля дверної ручки.

— Гей там! — гаркнув чийсь сердитий голос. — Від-чиніть-но!

— Сховайтеся в сусідній кімнаті, — порадив писар Ті-урі, прямуючи до виходу.

Тіурі відступив убік, тримаючи лук напоготові.

Писар відімкнув двері й знову заговорив з кимось, хто стояв у коридорі:

— Що тепер трапилось? Ви збираєтеся весь час мене відволікати?

— А навіщо ти замкнувся?

— Бо не маю жодного бажання бути продірявленим стрілою! Що, цей дикун усе ще бігає будинком?

— Ех ти, страхопуде! — насмішкувато відгукнувся сердитий голос за дверима. — Тремтиш, конторська твоя душа? Бурмистер тебе кличе.

— Зараз прийду. То ви спіймали цього хлопчину?

— Ще ні, але неодмінно спіймаємо. Він точно десь тут, у будинку. Бурмистер вкрай розлючений. Незабаром засідання Ради старійшин, і весь цей галас йому зовсім ні до чого. Ходімо, допоможеш.

— Така робота не по мені. Носити зброю не маю жодного бажання. Писанина усіляка — це будь ласка.

Він замкнув двері й обернувся до Тіурі:

— Тепер повірив, що я не бажаю тобі зла? Уся ця дивна метушня навколо тебе мені зовсім не до вподоби. — Він зітхнув: — Схоже, доведеться розпрощатися з місцем. Чи бурмистер гідний того, щоб йому служити?

— Вам краще знати, — здивувався Тіурі.

— Дехто тут його ненавидить, але до мене він завжди був добрий. Хоча цього, може, й недостатньо.

Тіурі підійшов до вікна.

— Хто ж ти такий? — спитав писар, ідучи за ним.

— Це неважливо, — відказав юнак.

Вони стояли один навпроти одного біля вікна; перший дивився з цікавістю, другий — насторожено.

— Бурмистер чекав на тебе, — почав розповідати писар. — Він наказав сторожі приводити сюди всіх юнаків від чотирнадцяти до вісімнадцяти років, які пройдуть через міську браму.

— Це правда?

— Правда. Нещодавно він отримав листа зі сходу чи південного сходу. Його приніс поштовий голуб. Мені не можна було читати цього листа і також не дозволено було покласти його до архіву.

— А від кого був лист?

— Я не знаю. Тобі ліпше знати.

«Від Кобри? — подумав Тіурі. — Невже Кобра пройшов Першою Великою Дорогою, перебрався через гори і послав бурмистрові розпорядження затримати Тіурі, доки сам не дістанеться Данґрії? Цілком імовірно.

— Я не знайомий з бурмистром, — сказав він, — але вважаю, що вам краще служити іншому панові, якщо ви вірний підданий короля Унавена.

— Що?! — здивовано вигукнув писар.

— А тепер мушу йти.

— Стривай, погляну, чи не чатує там хто, — писар висунувся з вікна й огледівся. — Іди. Солдати тут завжди вештаються, та якщо поквапишся — зумієш вислизнути. Тим паче, уже сутеніє. І хай тобі пощастить більше, аніж твоєму приятелеві.

— Паккі! Його схопили?!

— Так, його спіймали, і він сидить тут під нами, у підвалі.

— Ні! — прошепотів Тіурі. — Спершу я маю допомогти йому.

— Не зараз, — писар знову поглянув у вікно. — Стривай, нехай пройде стражник. Тепер іди. Товаришеві ти зможеш допомогти, коли сам будеш вільний. Навряд чи він тобі буде вдячний, якщо ти даси й себе схопити.

Він мав рацію. Тіурі зліз на підвіконня й подивився вниз. Під вікном був чудовий карниз, з якого було легко зістрибнути на вулицю.

— Ти потрапиш на протилежний від входу бік ратуші, — пояснював писар. — Біжи!

— Дякую, — шепнув Тіурі, зістрибнув на вулицю й побіг щодуху. Біля дальнього рогу ратуші він побачив охоронців і пірнув у бічну вуличку. Хлопець чув їхні крики, але не зрозумів, чи побачили вони його. Юнак пробіг кілька вулиць і перейшов на спокійний крок, бо помітив, що перехожі якось здивовано на нього поглядають. Невдовзі він опинився на ринковій площі й зупинився в напівтемній галереї. «Куди податися в цьому незнайомому місті, у якому ще й вороги на тебе полюють?» — подумки запитав він себе.

— Ходімо зі мною, — прошепотів хтось зненацька, опинившись просто перед ним.

Тіурі здригнувся від несподіванки, та одразу упізнав старого, що говорив з ним та Паккі вдень.

— Дай-но я візьму тебе під руку, — провадив далі той, — ходімо. Кого я попереджав, що цими сходами не можна підніматися? Спробували? І що? Твій друг у в’язниці, а ти блукаєш навколо, немов хочеш туди сам потрапити.

Раптом його рука наштрикнулася на щось гостре:

— Викинь лук зі стрілами, вони дуже впадають у вічі.

Тіурі мовчки підкорився. Він не знав, чи правильно чинить, проте нічого кращого придумати не міг. Несподіваний помічник повів його площею, обираючи людні місця. Над деякими ятками горіли ліхтарі, але більшість крамарів уже прибирали крам. Ніхто не зважав на Тіурі й старого, з яким він ішов, але юнак насторожено озирався навсібіч, готовий тікати за перших ознак небезпеки.

Старий зупинився біля ятки з одягом і спитав крамаря:

— Чи не знайдеться в тебе недорогої камізельки для мого приятеля?

— Якщо заплатить — знайдеться, — відповів крамар. -Від тебе ж грошей не дочекаєшся.

— Він заплатить, — запевнив старий та звернувся до Тіурі: — Адже я попереджав тебе, щоб ти остерігався крадіїв, чи не так?

Тіурі зняв з пояса гаманця й витягнув кілька монет.

— Гляди тільки, не переплати! — попередив його старий. — Он тієї срібної монети вистачить.

— Камізеля має змінити його вигляд, — запевнив торговець, окинувши Тіурі поглядом. Тоді попорпався в речах. — На ось, приміряй.

— За срібний гріш міг би й щось ліпше знайти! — розсердився старий. — Користаєшся з того, що не маємо часу торгуватися.

— Утікачеві не годиться бути перебірливим, — відказав крамар, підморгуючи Тіурі. — Цей саме по тобі. Тепер тебе не відрізнити від справжнього данґрійця: одяг має бути забарвлений не менш ніж у п’ять кольорів. Ось тобі від мене ще й капелюшок на додачу — трохи недоладний, але для такої мети підходящий.

Тіурі зі старим залишили ринкову площу. Коли вони проминули кілька вулиць, той сказав:

— Так, спершу треба підкріпитися. Ходімо до «Білого лебедя», там безпечно.

Тіурі зупинився.

— Я так не думаю, добродію. Розумієте, вони знають, що я прибув сюди з Ардоком, землевласником, і що Ардок зупиняється в «Білому лебеді».

— Ой-йой-йой, я цього не знав. Але вони, напевне, там тебе вже шукали. Знаєш, а піду-но я вперед, розвідаю. Якщо вони вже побували в «Лебеді», усе гаразд: вдруге не прийдуть. А коли й прийдуть, корчмар тебе заховає. Але спершу зайду я. Ти йди услід за мною, лише повільніше. Якщо у вікні буде запалена свічка, сміливо заходь.

Він пояснив Тіурі, як знайти трактир, і пішов, не чекаючи на відповідь. Хлопець постояв трохи, потім пішов темними вулицями в напрямку «Білого лебедя», усе ще спантеличений неочікуваною допомогою. Він швидко знайшов трактир. У вікні, під вивіскою у вигляді лебедя, горіла свічка.

5. У «Білому лебеді»

Тіурі штовхнув двері та увійшов до трактиру. Там сиділо чоловік з десять. Більшість обідали, а старий стояв біля шинквасу, розмовляючи з хазяїном. Побачивши хлопця, обидва підійшли до нього.

— Я замовив поїсти, — повідомив старий, — але тобі доведеться заплатити за обох.

— Звісно.

— В Ірувена ніколи немає при собі грошей, — сміючись, сказав господар.

— Та ні, — заперечив старий, якого, виявляється, звали Ірувен. — Мені вони просто не потрібні.

За мить вони розташувалися один навпроти одного за столом у темнім кутку, й господар приніс їжу.

— Смачного, — сказав Ірувен.

Тіурі глянув на нього. Ірувен був бородатим старим і доволі бідним на вигляд. Однак його очі були добрими й мудрими.

— Дуже дякую... — почав було Тіурі.

— Облиш, я ще не зробив нічого, що коштувало б зусиль; подякуй трактирникові.

— Але чому, власне, ви мені допомагаєте?

Ірувен похитав головою:

— Спершу поїмо, тоді й розмовляти будемо.

Однак Тіурі справді не хотів їсти, допоки не дізнається, що ж трапилося з Паккі.

— Він вибіг з ратуші, — розповідав Ірувен, — і скотився сходами так швидко, що стражники розгубилися й не змогли його затримати. Коли твій друг вискочив на площу, за ним із ратуші вибігло ще більше воїнів, а за ними, волаючи «Спіймати! Арештувати!», бурмистер, на площі здійнялася метушня. Твій приятель бігав поміж ятками, за ним ганялися стражники, товари з прилавків сипалися додолу. Я не бачив, як їм вдалося його схопити, побачив лише пізніше, коли його вже вели назад до ратуші. Його взяли під варту й кинули у підвал ратуші, там він і досі сидить.

— Який. який вигляд мав Паккі?

— Доволі пом’ятий, одяг на ньому був подертий. Але страху він не виказував.

— Я мушу його звільнити! Мушу! Але ж як?

— Про це ми поміркуємо після обіду. Ти в цьому місті не самітній. Я хочу допомогти тобі, є й інші люди. А чому, власне, бурмистер арештував вас?

Тіурі хотів пояснити, але не встиг, бо двоє чоловіків саме зайшли з бічних дверей, що біля шинквасу. Це були Ардок та його слуга.

Землевласник оглянув кімнату і привітався:

— Добрий вечір.

Ірувена він привітав окремо і лише тоді помітив Тіурі.

— О! — сказав він дещо здивовано. — Так це ж Мартин! — і підійшов до їхнього столу; слуга йшов за ним.

Тіурі підхопився:

— Добрий вечір, пане Ардок.

— Сиди-сиди, — відповів той, — смачного.

Він присунув стільця й підсів до їхнього столу.

Підійшов трактирник і поцікавився, що панове бажають на обід.

— Ви будете їсти за цим столом? — спитав він.

— Якщо вони дозволять, — Ардок кивнув на Тіурі й Ірувена.

— Звісно, — погодився Ірувен.

— Дякую, — сказав Ардок і звернувся до слуги: — Сідай і ти, Дирику.

Господар прийняв у них замовлення, й Ардок повернувся до Тіурі:

— А де ж твій приятель?

— Тіурі не квапився з відповіддю, і Ардок відповів за нього:

— У в’язниці під ратушею, чи не так? Ви що ж — на улюблений мозоль наступили бурмистрові чи ще як йому дошкулили?

— Нічого ми йому не зробили.

— Нічого? Цього, мабуть, малувато, щоб до буцегарні загриміти. І ти стверджуєш, що ніколи раніше в Дан-ґрії не бував!

— Ні, не бував. А бурмистра вашого сьогодні ми вперше в житті зустріли.

— Це правда? Ну що ж, сподіватимемося, ця зустріч буде й останньою. Ну й історія! А що ж робити з твоїм приятелем?

Тіурі примітив, що решта відвідувачів з цікавістю поглядають на нього, і зніяковів. Ардок, схоже, помітив це також, тому запевнив Тіурі:

— Та не бійся, тебе тут ніхто не видасть. Ми в «Білому лебеді», хоча тобі, звісно, це ні про що не говорить. Слуги бурмистра тут уже побували. А в разі чого господар знайде, де тебе заховати. — Він повернувся до господаря, який саме розставляв на столі наїдки: — Правду я кажу?

— Так, справді так, — підтвердив той і, поглянувши на Тіурі, запитав: — Що ж ти не їси, друже, тебе щось турбує?

— Так, Паккі.

— Це товариш твій? Та Ірувен придумає, що робити. Чи Ардок.

— Можливо, — сказав Ардок. — Принеси-но нам вина, ми поки що вип’ємо.

Щойно трактирник відійшов, він нахилився до Тіурі:

— Хто ти такий?

— Як хто? Мене звати Мартин — ви ж знаєте.

— Нам це ім’я нічого не говорить, — мовив Ірувен.

— Якщо тебе навіть звати Мартин, — припустив Ардок, — ти не той, за кого себе видаєш! Ти не хлопчик з гір, як твій товариш Паккі. Ти прийшов з іншого краю і належиш до іншого товариства. Ти поводишся, як юнак шляхетного роду. ти сидиш на коні, мов досвідчений вершник. І в бурмистра мали бути причини, щоб тебе заарештувати. Хто ти є?

Трактирник приніс вина. Тіурі зачекав, доки той відійшов і відповів:

— Я не можу вам сказати більше, аніж уже сказав. Бурмистер, можливо, й має причини воліти арештувати мене, думаю лише, що він нікому про них не розповість. І я не розкажу. Мені не можна про це говорити.

— Гаразд, — стримано погодився Ардок. Він відкоркував пляшку й наповнив келихи.

— Це чужоземці, — пояснив Ірувен, — але вони не просто прийшли до Данґрії, вони мають щось на меті.

— Точно, — кивнув Ардок. — Нечасто мандрівники зі сходу приходять сюди просто так. Проте який тут зв’язок з нашими справами? Цей Мартин каже, що ніколи раніше не зустрічав бурмистра.

— Саме так і є, — зауважив Тіурі. — Він сам покликав нас до себе.

— Так і було, — підтвердив слуга Ардока, — він їх сам запросив, я це знаю.

— І спершу говорив з нами дуже приязно, — розповідав Тіурі, — запрошував на гостину, а згодом намагався силоміць затримати нас у ратуші.

— І твій друг вислизнув звідтіля, — вів далі Ардок, -він біг площею й кричав. Що він кричав, Дирику?

— «Він у мене, він у мене!» — відповів слуга. — Ось що він кричав.

— І що ж у нього таке було? — поцікавився Ардок.

— Нічого. — відповів Тіурі. — Паккі треба визволити. Він намагався допомогти мені.

Юнак перевів погляд з Ардока на Ірувена:

— Ви допомогли мені. Допоможіть ще раз! Або порадьте, чи що! Я тут чужий. Наскільки я зрозумів, бурмистер у вас не в пошані. Чому?

— Тепер він збирається ставити нам запитання! -обурився Ардок. — А сам закритий, як горщик.

Та Ірувен відповів:

— Це правда, у місті багато хто бурмистра вважає за ворога. І я так завжди відчував. З ним до Данґрії прийшло зло. Він забув, що лише бурмистер і править містом від імені короля. А поводиться, як самостійний монарх. Після розладу між принцами, лицарі, що носили білі щити, стали рідко навідуватися до міста. Тепер вони мають охороняти південні кордони. Але ж деяких людей не слід лишати без нагляду.

— Це зайве, не треба, — перебив його Ардок, — Мартин нічого про це не знає.

— Чому, — заперечив Тіурі, — дещо знаю. Я знаю про синів Унавена та боротьбу проти Евіллану.

— З Евілланом нині маємо перемир’я, — сказав Ди-рик.

— Кажуть, є надія, — додав Ірувен, — що лицарі Уна-вена невдовзі прибудуть сюди й бурмистра буде відсторонено.

— Ото тебе заносить, Ірувене! — приєднався до розмови один із присутніх, що сидів за сусіднім столом і, схоже, стежив за розмовою.

— Дехто мені й досі не вірить, — Ірувен підвівся і оглянув трактир. — Вони спроможні лише лаяти бурмистра за високі податки й несправедливість. Навіть тут, у «Білому лебеді», є люди, які не помічають небезпеки.

— Небезпеки? — відгукнулися за сусіднім столом. — Я, звісно, не люблю ані бурмистра, ані його друзів, але не боюся їх анітрохи.

— Ірувен говорить так, неначе вороги завтра стоятимуть біля наших воріт, — підтримав його сусід.

— Вороги серед нас! — виголосив Ірувен майже урочисто. — Нам усім слід остерігатися! Те, що трапилося сьогодні, має змусити нас замислитися. Відколи чужоземців, гостей, приймають у нас таким чином?

Усі звернули погляди на Тіурі.

— А що, власне, чужоземці роблять тут? — спитав хтось. — Я, чесно кажучи, не дуже розумію.

Тіурі відчув, що всі очікують його пояснень. Він підвівся:

— Щиро кажучи, я теж не розумію. Вам не подобається бурмистер. Чому ж ви не боретеся проти нього?

— А що може зробити жменька городян супроти сили?! — вигукнув чоловік за сусіднім столом.

— Річ не в тім, — відповів Ірувен. — Незадоволених багато, і тобі, Долвене, це добре відомо. Просто ви надто ліниві, надто легкодухі, надто байдужі.

— Я не дозволю так зі мною розмовляти! Ти закликаєш нас до заколоту, Ірувене, а це небезпечно. Я б залюбки обрав іншого бурмистра, але заколоту не хочу й не хочу, щоб його змістили насильницьки. Король Унавен засудив би це.

— Король Унавен прагне справедливості у своєму королівстві, — спокійно заперечив Ірувен. — І він вислухає нас, якщо ми попросимо його.

— Король нині має важливіші справи, — відказав Долвен.

— Можливо, невдовзі відбудеться замирення з Евіл-ланом, — втрутився трактирник, присуваючи стільця й сідаючи біля них.

— Ми відволіклися, — сказав Ардок і поглянув на Тіурі.

Той окинув оком приміщення й після хвилинного вагання запитав:

— Ви всі вірні піддані короля Унавена і вороги Евіл-лану?

Кожен дивився на нього з мовчазним здивуванням.

— Так, — нарешті промовив Ардок, — але чому ти питаєш? Ми сподіваємося на мир; наслідки розбрату відчуваються і тут, хоча від Данґрії до Евіллану далеко. Але знову ж таки — чому ти питаєш про це?

— Я думаю, що ваш бурмистер є другом Евіллану. Точніше, переконаний у цьому!

Ці слова усіх спантеличили. І лише Ірувен зауважив:

— Мене це не дивує. Я завжди це відчував і саме цього й боявся.

— Звідки ти знаєш?! — вигукнув Ардок.

— Тихше, тихше, — застеріг трактирник. — Це серйозне звинувачення, яке не можна поширювати, перш ніж ми не переконаємося, що це правда.

— На жаль, я мало що можу розповісти вам, — почав Тіурі. — Більша частина того, що я знаю — і це не так багато, — є таємницею. Але я певен того, що бурмистер якось пов’язаний з Евілланом і що він затримав мене й мого товариша за дорученням шпигунів з Евіллану.

— Але ж от-от буде укладено мир! — перебив його Долвен.

— Та помовч ти, дай йому договорити!

— Ще можу розказати ось що. У королівстві Даго-ната мене переслідували Червоні Вершники і напали на мене.

— Червоні Вершники з Евіллану, — прошепотів Ірувен.

— Так, Червоні Вершники з Евіллану, слуги Чорного Лицаря з Червоним Щитом.

— Одного з лицарів правителя Евіллану, — пробурмотів Ардок.

— Але що вони робили в королівстві Дагоната? -спитав хтось. — Ви ж не воюєте з цією країною на півдні?

— Ні. Наше королівство тут ні до чого. Вони переслідували одного з лицарів короля Унавена.

— Лицаря короля Унавена? — перепитав Ардок. -Котрого? Чи не Андомара Інґевелльського?

— Лицаря з Білим Щитом, — відповів Тіурі.

— Усі лицарі короля носять білі щити, — мовив трактирник.

— Когось із Лицарів з Білим Щитом, — повторив Тіурі.

Він вирішив не називати імені лицаря й не розповідати, що того було вбито Червоними Вершниками. Зрештою, йому було сказано, що доручення слід збе-регти в таємниці, так він і чинитиме, доки не зможе розповісти всього королю Унавену.

— Бурмистер отримав листа зі сходу, — продовжував він, — після чого розпорядився, аби до нього приводили всіх юнаків від чотирнадцяти до вісімнадцяти років. Це розповів мені його писар.

— Його писар? — перепитав трактирник.

— Так, — сказав Долвен, — цей, отже, також на нашому боці.

— Але навіщо йому знадобилися ті юнаки? — дивувався Ардок.

Тіурі промовчав.

— Ти ще не второпав, що це секрет? — запитав Ірувен. — Він шукає когось — одного чи двох. Мартин, звісно, знає, для чого, але не може розказати.

— Усе, що я розповів вам, — правда. Ви маєте повірити мені й допомогти. Зрозумійте, від цього залежить усе!

— Чим ми можемо тобі допомогти? — поцікавився Ардок.

— Мені треба якомога швидше їхати далі, але спершу.

— А як же бурмистер?! — вигукнули разом Долвен та його сусід.

— .Спершу я маю звільнити Паккі, мого друга. Я не можу покинути його тут.

— Але як? — спитав трактирник.

— Може, підкупити вартових? — запропонував хтось.

— Підкупити! — презирливо кинув Ірувен. — Підкуп! Невже в нашій Данґрії дійшло вже й до цього?

— А як ти хочеш?

— Іти до ратуші, усім разом, і вимагати його звільнення.

— Безглуздо, — заперечив Долвен. — Зчиниться бійка, проллється кров! Невже в Данґрії дійшло вже й до цього?

— Послати звістку королю Унавену?.. — запропонував хтось.

— Ні, занадто багато часу. — втрутився Тіурі. Він не міг сказати, що сам є вісником, який має сповістити короля! І що має поспішати, але не може покинути Пак-кі. Хто знає, що бурмистер та його поплічники з ним зроблять!

Усі заговорили разом. Але врешті-решт Ардоку пощастило заволодіти їхньою увагою.

— Слухайте всі! — проголосив він. — Мені ідея Іруве-на не видається такою вже й безглуздою. Я, звісно, не данґрієць, але й мені відомо, що нікого не можна посадити до в’язниці без причини і звинувачення.

— Саме так, — підтвердив Ірувен. — Це прописано в законі. У бурмистра немає ані законних причин, ані звинувачень, а про особисті причини він не говоритиме. Правда, Мартине? Ти ж казав про це?

— Так, — кивнув Тіурі.

— Отже, якщо ми підемо до нього й вимагатимемо звільнити хлопця, він не матиме підстав для відмови,

— вів далі Ардок, — інакше йому доведеться вигадати звинувачення.

— А якщо вигадає? — припустив трактирник. Вийде так, що ми далеко зайшли.

— Як вас арештували? — спитав Ардок у Тіурі. — Просто так, не висунувши звинувачень? Чи були там свідки?

— Його солдати не будуть свідчити проти нього! -заперечив Долвен.

— Писар теж був при цьому, — сказав Тіурі. — Він може підтвердити, що жоден із нас не зробив і не сказав нічого такого, за що нас слід було б кинути до в’язниці.

— А твій товариш одразу втік? — спитав Ардок.

— Так. Щойно зрозумів, що бурмистер замислив зле.

— Можемо зробити так, — запропонував трактирник.

— Зараз у ратуші почнеться Рада старійшин, а вона завжди відкрита для публіки. Ми просто прийдемо туди.

— Бурмистер не наважиться у відкриту піти супроти закону, — підтримав його Долвен.

— Треба просити магістра Дирвіна піти з нами, -запропонував сусід Долвена. — Він людина впливова, його слово справить враження.

— Магістер Дирвін — старійшина Цеху сріблярів, -прошепотів Ірувен Тіурі. — Раніше він входив до Ради старійшин, але пішов у відставку, бо ніколи не погоджувався з бурмистром.

— У будь-якому разі магістер Дирвін має знати те, про що розповів цей юнак, — продовжував сусід Долве-на. — Про евілланських шпигунів і про решту.

— Щось я не зрозумів, — завагався Долвен. — Ми ж начебто збиралися укласти мир.

— Кажуть, — тихо мовив Ардок, — але скільки минуло часу відтоді, як відбули королівські посли? А новин ми не чули. Лицар Андомар, знаю достеменно, досі не повернувся до Інґевелла.

— Так само, як лицар Едвінем не повернувся до Фо-рестерре, — додав Ірувен.

— Це не так швидко робиться, — сказав Долвен. -Евіллан далеко.

— Але жодна новина від них не надійшла, ані добра, ані лиха... нічого.

Усі принишкли. І Тіурі згадав, що вже чув ім’я лицаря Андомара. Як і Едвінем Форестеррський, він був з тими, кого король Унавен послав до Евіллану. Було зрозуміло, що з мирними переговорами щось пішло не так.

Вдалині пролунав бій годинника на вежі.

— Чули? — мовив трактирник. — Б’є на восьму. За півгодини почнеться Рада.

— Тоді ходімо, — запропонував сусід Долвена. — Я зайду за магістром Дирвіном. За півгодини, сподіваюся, ми будемо з ним у ратуші.

— А я говоритиму з усіма, кого побачу, — пообіцяв Ірувен. — Насамперед — на ринкову площу, там ще повно народу. Ідеш з нами? — запитав він Тіурі.

— Так, — юнак подивився на людей, що стояли довкола, і сказав, звертаючись одразу до всіх: — Дякую всім вам за допомогу.

— Потім подякуєш, — відгукнувся Ардок. — Ходімо.

6. Визволення Паккі

Дорогою Ірувен розповів Тіурі, що зазвичай бурмистер збирає Раду старійшин, яка разом з ним править містом, у великій залі ратуші. Кожен, хто забажає, може бути присутнім. З давніх-давен Рада збиралася раз на тиждень, і кожний житель Данґрії міг виступити там, поставити запитання чи подати скаргу. Однак останнім часом зібрання часто скасовували або ж безпідставно закривали для громади, і це була одна з причин невдоволення містян.

Тіурі з подивом спостерігав, як Ірувен зібрав біля себе юрбу і звернувся до неї з палкою промовою. Він нагадував людям, чому всі були незадоволені бурмистром, натякав на небезпеку, що загрожує місту, і насамкінець розповів, що правитель намагався позбавити волі двох юних чужоземців.

— Один із них зумів утекти. Ось він, стоїть перед вами. Другий — усе ще у в’язниці. Коли бурмистер за наші гроші перебудував ратушу так, що вона тепер схожа на королівський палац, він заразом розширив і тюрму в підвалі. Навіщо? Він хоче ув’язнити якомога більше людей? Він боїться ворогів? Чи, може, боїться нас, вільнолюбних жителів міста Данґрії, вірних підданих короля Унавена? Чи призначає свою в’язницю для ні в чому не винних мандрівників? Правитель має бути суворим, і, на жаль, є люди, яких доводиться тримати під замком. Але ніхто не має права позбавити лю-дину волі без причин, без звинувачень! Таким є наш закон, що його мають свято дотримуватися! Коли чинять несправедливо, кожен мусить протистояти цьому. ми всі мусимо протистояти. Цей юнак зараз знову піде до ратуші вимагати звільнення свого товариша. негайного звільнення! Усі, кому дорогі закон і права громадян, мають іти з ним і підтримати його вимогу!

Люди юрмилися навколо нього й Тіурі. Одні вітали його промову, проте були й ті, що намагалися багато чого додати і перепитували. Підійшли солдати бурмистра й поцікавилися, що весь цей гармидер означає.

І тоді Ірувен вигукнув:

— Ми йдемо просто зараз! Кожен, хто згоден і хоче дізнатися більше, ходімо з нами. Цей юнак наважується знову піднятися сходами до ратуші, бо совість його чиста і йому нема чого боятися. принаймні якщо в Данґрії ще панує справедливість!

За кілька хвилин Тіурі увійшов до великої зали -вдруге в житті. Ардок та Ірувен супроводжували його, і багато людей вирушили з ними. «Чи почув Паккі, що тут відбувається, — думав хлопець, — чи здогадується, скільки люду зібралося, щоб допомогти їм?» Серце його несамовито калатало. Він не боявся, але вперше, відтоді як став вісником лицаря, опинився на видноті.

У залі, на підвищенні біля сходів, поставили великого стола, за яким розташувалося поважне панство, душ із десять. Бурмистер сидів посередині. За меншим столом, збоку, — писарі, а трохи обіч — писар бурмистра. На сходах і поміж колон стояли воїни зі списами та факелами. Були там і інші люди — певно, глядачі. Більшість стояла, дехто сидів на стільцях. Показуючи на одного з тих, хто сидів, Ірувен шепнув Тіурі, що це магістер Дирвін, впливовий старійшина Цеху сріблярів.

Бурмистер упізнав Тіурі і жахнувся. Їхні погляди зустрілися, і якусь мить вони дивилися один на одно-го, після чого бурмистер нахилився і щось прошепотів чоловікові, що сидів праворуч.

Тим часом людей у залі все більшало. Ірувен безперечно викликав у них цікавість.

Чоловік праворуч від бурмистра підвівся й гучно промовив:

— Тихіше! Дотримуйтеся тиші!

У відповідь залою прокотився гомін.

— Рада для громади відкрита, і тут можуть бути присутні всі! — вигукнув хтось.

— Зала заповнена! — відгукнувся той, що був праворуч від бурмистра. — Нехай більше ніхто не заходить! Зачиніть двері!

Знадобився певний час, щоб усі заспокоїлися; запанувала тиша. Бурмистер відкинувся на спинку крісла й нервово смикав пергамент, що лежав перед ним. Нарешті він підвівся й виголосив:

— Бурмистер і старійшини Данґрії зібралися на Раду. Хто хоче слухати — слухайте, хто хоче говорити — говоріть!

Один із вояків просурмив тричі.

— Оголошую Раду відкритою, — бурмистер сів; підвівся той, що сидів праворуч.

— Нехай перший писар зачитає нотатки про попереднє засідання.

Писар бурмистра звівся на ноги і вклонився. Він оглянув залу, на мить затримав погляд на Тіурі і почав читати — спершу затинаючись, мовби ніяк не міг зібратися з думками, але поступово діло пішло краще.

Тіурі запитливо поглянув на Ірувена.

— Зажди трохи, — шепнув той. — Скоро запропонують ставити запитання.

Тож Тіурі довелося чекати. Ледве розуміючи, що читає писар, Тіурі оглядав залу і помітив, що бурмистер збентежений і уникає його погляду. Щойно писар дочитав і сів, чоловік праворуч від бурмистра оголосив:

— Сьогоднішня Рада має ухвалити рішення стосовно поліпшення забудови в нашому місті. Просимо вас ставити запитання і вносити пропозиції тільки по цій темі. Загальні питання ми обговоримо на наступному засіданні.

— Це вони навмисне, — шепнув Ірувен.

Юрма загула.

— Тихіше! — крикнув чоловік. — Хто не замовкне, того виведуть! Ви знаєте правила.

— Так, знаємо! — вигукнув Ірувен. — Закони теж знаємо, магістре Мармусе: той, хто вимагає справедливості, може ставити запитання будь-коли!

— Тихіше! — повторив магістер Мармус і посміхнувся. — Звісно, ти можеш вимагати справедливості, але сьогодні ми говоритимемо про будівництво.

— До чого розмови про нове, допоки старе не приведено до ладу? — перебив його Ірувен.

Тут заговорив бурмистер.

— Помовч, Ірувене, — мовив він суворо, — всьому свій час.

— Пане бурмистре, — відказав Ірувен, — ваше зауваження слушне. Ви, поза всяким сумнівом, не схвалюєте несправедливості і тому, певен, не будете чекати наступної Ради, щоб виправити її. Нагальні випадки розглядаються позачергово.

Бурмистер зблід.

Дехто підтримав Ірувена:

— Нагальні випадки розглядаються позачергово!

— Тиша! — гукнув бурмистер, ляскаючи кулаком по столу. — Якщо ви не замовкнете, я накажу очистити залу!

Запанувала тиша. Високий чоловік, що сидів у кріслі поруч з Тіурі, підвівся. Це був магістер Дирвін.

— Пане бурмистре, ти бачиш, як багато людей прийшло сьогодні сюди. Схоже, сталося щось важливе. Дозволь їм говорити, як завжди тут було заведено.

— Щось важливе! — заверещав бурмистер, підводячись. — Хлопчисько-нахаба, якого я наказав затримати! Відколи це в Данґрії переймаються такими речами?! Ми дорослі люди, пане Дирвін, і добре розуміємо, що молодь іноді потребує твердої руки!

— Пане бурмистре, — заперечив Дирвін, — ніхто й слова не сказав про хлопчину, якого ви наказали спіймати. Ви перший говорите про це! Схоже, вам це справді видається важливим!

У залі здійнявся галас. Дехто засміявся. Бурмистер спершу розгубився, але швидко оговтався.

— Звісно, я заговорив про хлопчиська. Бо бачу в залі його приятеля. Не розумію, як посмів він показуватися на очі після того, як погрожував мене вбити, замкнувшись тут, у ратуші, і поранив мого воїна. Це я маю позиватися, а не він на мене скаржитися!

Тепер кожен дивився на Тіурі. Юнак зробив крок уперед. Знову вони з бурмистром дивились один на одного. У залі запанувала напружена тиша.

— Я запросив тебе й твого товариша до ратуші як гостей, — почав бурмистер, — але ви дивно віддячили за мою гостинність. Мої воїни підтвердять, що ти, юначе, замкнувся на горішньому поверсі ратуші й відмовився виходити. І що ти стріляв з вікна в моїх лучників.

— Але тоді вам доведеться розповісти й про те, що ваші лучники першими стріляли в мене, — голос Тіурі лунав дзвінко й чітко. — І про те, чому я замкнувся в одній із ваших кімнат. І про те, чому ви наказали кинути мого товариша до в’язниці. Так, про все це, певно, вам доведеться розповісти. Мій товариш не зробив нічого поганого. Нічого! Він вийшов на площу, бо не хотів залишатися тут. Чому ви намагалися затримувати нас тут проти нашої волі?

— Я не хотів вас затримувати тут проти вашої волі! — кричав бурмистер. — Навіщо?! Я ніколи раніше не бачив вас і запросив сюди щиро, а ви не схотіли за-лишатись і тим образили мене! Лише за це вас можна покарати, зрозуміло?!

— Я прийшов вимагати звільнення свого товариша. Він не зробив нічого такого, за що його слід було б кинути до в’язниці. Можливо, присутні мені не повірять, коли я розповім, що мій товариш зробив і сказав перед тим, як ви наказали своїм воїнам схопити його. Розкажіть про це самі й повідомте також, у чому ви його звинувачуєте.

Бурмистер відкрив було рота і знову закрив. Він, вочевидь, розгубився.

— Тоді нехай хтось інший розкаже. Ваш писар був поруч. Він може розповісти, що сталося, — Тіурі повернувся до писаря, який, червоніючи, тремтячими пальцями перебирав папери. — Поясніть, що мій товариш зробив такого, що могло образити бурмистра.

— Ви справді були поруч? — спитав один зі старійшин, що сидів за столом. — Тоді кажіть. Що зробив хлопчик?

Бурмистер сів, а писар підвівся й промовив:

— Нічого.

— Як нічого? — запитав магістер Мармус.

— Так, нічого. Він нічого не зробив. Вони увійшли сюди. Я приготував для них кімнату, але вони повідомили, що не можуть залишатися надовго. Бурмистер наполягав, щоб вони затрималися, бо хотів знати, що нового на сході. Тоді другий хлопець — я маю на увазі того, що сидить нині у в’язниці, — раптом закричав, що доправить його за призначенням. «Не хвилюйся. Він у мене, я його доправлю.» І вибіг на вулицю. Це все.

— Це справді все? — спитав магістер Мармус у бурмистра.

Той мовчав.

— А що саме він мав доправити? — спитав магістер Дирвін, переводячи погляд з писаря на бурмистра, а потім на Тіурі.

— Спитайте про це в бурмистра, — відповів юнак.

— Я не знаю, — вимовив той, — я взагалі нічого про це не знаю.

— Ви знаєте! — вигукнув Тіурі. — Але я розумію, що ви не насмілюєтеся сказати, — юнак оглянув залу. — Я також не маю права про це говорити, — продовжував він, — але знаю одне: бурмистер запросив нас не від щирої гостинності. Він наказав сторожі приводити всіх юнаків від чотирнадцяти до вісімнадцяти років, які перетнули кордон Данґрії. Навіщо? Спитайте в нього! Спитайте, від кого йому приносять звістки поштові голуби. Спитайте, за чиїм розпорядженням він утримує у в’язниці чужоземців і кому він, призначений королем правити цим містом, служить насправді! — Ті-урі зробив паузу, бо перелякався, що наговорив зайвого, і провадив далі: — Я лише мандрівник у цьому місті і не маю жодного стосунку до ваших справ. Я прошу лише звільнити мого друга. Зараз, негайно!

Тіурі побачив, що бурмистра переможено: його обличчя набуло попелястого кольору, він був пригнічений і не міг вимовити ані слова.

Здійнявся галас.

— Звільнити його! — пролунало одразу декілька голосів.

Один із членів Ради підвівся і наказав усім дотримуватися тиші.

— Чи маєте ви якісь звинувачення щодо цього юнака чи того, якого тримаєте у в’язниці? — запитав він бурмистра.

— Ні, — ледь чутно вимовив той. — Але все, що він сказав, — брехня. Усе брехня. — І додав трохи голосніше: — Це непорозуміння, прикре непорозуміння.

Йому не дали договорити, усі знов захвилювалися:

— Відпустіть його!

Старшини за столом занепокоєно перешіптувались. Один із них підвівся і щось сказав воїнові. Галас почав вщухати, але минуло ще трохи часу, поки замовкли всі.

— Рада завершила свою роботу на сьогодні, — оголосив магістер Мармус.

— Чого це? — вигукнули сердиті голоси. — Ми щойно почали!

— Сьогоднішнє засідання закривається, — повторив магістер Мармус. — Юнака буде звільнено. А ви всі покиньте залу, виходьте.

Солдати заворушилися, готові підкріпити його слова силою. Тіурі озирнувся на схвильовану, гамірну юрму, на зблідлих людей за столом. Він побачив неподалік Ардока та Долвена, але Ірувен десь зник. Хтось торкнувся його плеча. Це був магістер Дирвін:

— Твого товариша зараз приведуть. Я хочу негайно поговорити з вами.

Двоє вартових привели до зали Паккі. Хлопчина явно не очікував, що опиниться в такому натовпі, але побачив Тіурі — і обличчя його прояснилося. Тіурі насилу проштовхався, перш ніж дістався свого друга.

— Ти вільний! — вигукнув він, тиснучи руки Паккі. -Паккі, я. — він замовк і всміхнувся.

— Що тут роблять усі ці люди? — запитав Паккі, міцно стискаючи руки Тіурі у відповідь.

— Вони допомогли мені звільнити тебе, — Тіурі нічого більше не встиг сказати, бо в юрмі залунало:

— Ура! Він вільний!

Бурмистер і більша частина Ради залишили свої місця за столом і подалися вгору сходами. Це було схоже на втечу.

— Ходімо, — покликав Тіурі, — вийдемо звідси!

Він не знав, скільки часу їм знадобилося, щоб вийти на площу. Скрізь іще було багато людей, які збуджено перемовлялися, не звертаючи уваги на наполегливі за-клики солдат розійтися по домівках. Юнакам пощастило непоміченими зникнути. Вони звернули на одну з вулиць, що вела до площі, й наштовхнулися на Дири-ка, слугу Ардока.

— Ось ви де, — зрадів він. — Усі неначе з глузду з’їхали! Я їх загубив. Ходімо до «Білого лебедя», решта прийдуть туди.

У «Білому лебеді» Тіурі справді побачив багатьох своїх помічників. Трактирник розливав вино, пропонуючи всім випити за успіх. Паккі й Тіурі мали що розповісти один одному, але розмову довелося відкласти, допоки вони не залишаться наодинці.

Паккі лише заспокоїв Тіурі, що з ним усе гаразд.

— Воно, звісно, не дуже добре сидіти в темній конурі, а втім, якщо недовго, то це ще пів біди. Шкода, я не знав, що це ненадовго.

Він попросив Тіурі розповісти, як вдалося його звільнити.

— За це дякуй усім, кого ти тут бачиш, — відказав той і розповів йому про все; Ірувен з Ардоком доповнювали розповідь Тіурі.

— Ти бач! — дивувався Паккі. — Нівроку собі події розвиваються! Я мало не запишався, відчуваючи себе важливою персоною. — Він багатозначно поглянув на Тіурі: — То все гаразд?

— Усе в порядку, — Тіурі вкотре потиснув руку Паккі, мовчки дякуючи йому.

Тут до трактиру увійшов магістер Дирвін й одразу попрямував до Тіурі.

— Добрий вечір, юначе. Я так і думав, що знайду тебе тут. Дуже хочеться з тобою поговорити. У цій історії багато речей лишилися для мене незрозумілими.

— Він мало про що може розказати, магістре Дирві-не, — зауважив Ірувен.

— Напевно, більше, аніж я знаю нині, — заперечив магістер Дирвін, погладжуючи бороду. — Я щойно з ратуші, де мав розмову з Радою. Завтра на ранок призначено додаткове засідання. Бурмистер має пояснити свою дивну поведінку. — Він поглянув на Тіурі: — Дивовижні чутки гуляють містом. Я навіть сам чув розмови про шпигунів з Евіллану! Хотілося б знати, що з цього є правдою. І ще мені хотілося б знати, чому, власне, бурмистер вирішив затримати вас. Я відчуваю, що за цим стоїть набагато більше, аніж ти розповів, юначе. І як, до речі, звуть тебе та твого товариша?

— Їх звати Мартин та Паккі, — відповів за них Іру-вен.

— Мартине та Паккі, завтра вранці вам доведеться постати перед Радою.

— Навіщо, магістре Дирвіне? — спитав Тіурі, хоча сам чудово це зрозумів.

— Певна річ, аби розповісти, що достеменно з вами сталося. І не тільки це. Ми також маємо знати, з якої причини трапилися всі ці події. Ви можете все розповісти мені зараз, але назавтра, одначе, доведеться повторити свою розповідь перед Радою.

— Завтра! — вигукнув Тіурі. — Це неможливо! Ми не можемо так довго тут затримуватися.

— Чому? — поцікавився магістер. — Так не годиться. Я та багато інших людей повірили, що з вами поводилися неналежним чином. Саме тому Паккі було негайно звільнено. Не можете ж ви тепер просто так піти?!

— Ми не тікаємо, — відповів Тіурі, — я сказав лише, що ми не можемо, не маємо права затримуватися.

— І це після того, як заради вас у місті майже відбувся бунт! — розсердився магістер Дирвін. — Не розумію, наскільки важливою може бути причина, що заважає вам затриматися. Ти сам нарікав на бурмистра. хоч і не прямо, проте ясно дав нам зрозуміти, що необхідне розслідування. В інтересах нашого міста закликаю вас залишитися. Я заявляю не лише як житель цього міста, а й як представник Ради!

— Ви знов увійшли до Ради?! — вигукнув Ірувен.

— Так, одразу після сьогоднішнього засідання мене поновили в Раді.

— Чудова новина, — зрадів Ірувен.

Магістер обернувся до Тіурі:

— Розповідай.

Тіурі повторив усе, що вже говорив людям у «Білому лебеді». Магістер усе вислухав мовчки. Але, вочевидь, був не надто задоволений почутим.

— Усе це неясні слова! — нарешті сказав він. — Гаразд, більше тобі не дошкулятиму. Та й справ ще маю багато. Завтра сподіваюся почути більше. Отож, наполягаю, щоб ви залишалися тут.

— Можете переночувати в мене, — запропонував трактирник. — Я покажу вам кімнату, і ви зможете йти відпочивати, коли захочете.

— На добраніч, — попрощався магістер Дирвін. -Побачимося завтра. Я зайду за вами близько восьмої, гаразд?

— Так, пане, — відповів Тіурі. Юнак не мав можливості ще щось додати, бо магістер Дирвін вважав справу вирішеною. Він попрощався і вийшов. Тіурі зітхнув.

— Ходімо спати? — шепнув йому Паккі.

— Добре, — погодився Тіурі. — Але ти, мабуть, голодний?

— Чесно кажучи, після того, як ми вдень перекусили, і крихти в роті не було.

— Я для тебе дещо припас! — вигукнув трактирник. -Занесу до кімнати.

— Спіть спокійно, — сказав Ардок хлопцям. — І нічого не бійтеся. Магістер Дирвін — мудра людина, а головне — чесна, можете йому довіряти.

Хлопці побажали всім доброї ночі і пішли за трактирником. Той привів їх до маленької чистої кімнатки з двома ліжками.

Невдовзі Паккі смакував своєю пізньою вечерею. Тіурі також поласував шматочком за компанію.

— Нарешті, — пробурмотів Паккі з повним ротом, -нарешті ми самі.

— І нарешті я можу подякувати тобі по-справжньому, — сказав Тіурі.

— Ти вже це зробив? Чи він ще в тебе? — запитав Паккі.

Тіурі торкнувся рукою грудей. Перстень лицаря Едвінема досі висів на шворці під сорочкою, але пергаменту з сургучевими печатками, якого він так довго носив при собі, там уже не було.

— Я спалив його, — прошепотів Тіурі, — але встиг вивчити напам’ять.

— Та невже! — видихнув Паккі, проте не спитав, що ж було в тому листі, хоча лише завдяки його старанням він не потрапив до рук ворога.

— Він був написаний якоюсь таємною мовою. Я не знаю, про що там ішлося. Ой, Паккі, якби не ти та твоя хитрість, бурмистер відібрав би його! Я просто не знаю, як тобі дякувати!

— Та, нема про що говорити, — знітився Паккі.

— Слухай, а як ти здогадався, що гостинність бурмистра була пасткою?

— Не одразу, — почав було Паккі. — У мене виникло дивне відчуття лише тоді, коли я почав розглядати щити. У дальньому кінці зали висів один, та такий червоний, як кров. І я враз пригадав, як ти розповідав, що лицарі Евіллану носять червоні щити, але подумав, що це може бути випадковість. Проте згодом я проходив поблизу дверей, які були відчинені, і почув розмову: ішлося про те, що є розпорядження оточити ратушу. Мені це видалося дивним, я дослухався. Почув небагато, однак і цього було досить.

— Про що ж вони говорили?

— Щось про хлопця зі сходу, з-за гір, не молодше чотирнадцяти й не старше вісімнадцяти років. Щоб його не проґавити. Я запідозрив недобре, тож і влаштував увесь цей гармидер, а вони прожогом кинулися за мною!

— А потім? Що вони зробили з тобою, коли спіймали?

— Я попався через власне недоумство! Вони притяг-ли мене в підземелля під ратушею. Так, підземелля. Воно страшенно велике, але там зовсім не так гарно, як нагорі... сиро й темно. Жбурнули мене на долівку, потім туди прийшов бурмистер і наказав: «Давай-но його сюди!» Я вдав дурника й запитав: «Кого?» Він розлютився, але ще дужче розгнівався, коли зрозумів, що в мене нічого немає. принаймні, немає нічого такого, що цікавить його. Не треба мені дякувати. Я ж пішов з тобою, щоб допомагати! До того ж, це захопливо — вскочити в таку халепу, якщо після цього смачно пригощають і взагалі все добре завершується.

Тіурі засміявся. Потім знову став серйозним і запитав:

— Але що тепер? Ми поспішаємо, однак завтра доведеться стирчати тут, пояснювати й свідчити. І нічого з цим не вдієш!

— А якщо все розповісти магістрові Дирвіну?

— Я про це думав. Доведеться розповісти, якщо він нас затримуватиме. Ліпше б, звісно, не розповідати. Це ж таємниця. І довіряти її не варто нікому. Коли вже сам бурмистер виявився пов’язаним зі шпигунами! Хто знає, скільки тут ще таких? А ми й без того опинилися в Данґрії занадто вже на видноті.

— Це через мене. Ти мав іти далі, а мене лишити і визволити пізніше.

— Ні! — заперечив Тіурі. — Цього я ніколи не зробив би. Тільки завдяки тобі мені пощастило зберегти текст листа. Але я хочу, аби ми негайно вирушили далі. — Він на мить замислився: — Доведеться все розповісти магістрові Дирвіну. Йому одному. Може, пощастить поговорити з ним ще сьогодні ввечері.

У двері постукали.

— Увійдіть! — озвався Тіурі.

Це був Ірувен.

— Ще не полягали? — запитав він, причиняючи за собою двері. — Так я й думав.

— Сідайте, — запросив Тіурі. — Я вкотре хочу подякувати вам за допомогу. Без вас не вдалося б звільнити Паккі.

— Так, — підтвердив Паккі. — Я вам також вдячний тисячу разів!

— Добре-добре, — усміхнувся старий. Він сів і, переводячи погляд з одного на другого, спитав:

— А тепер ви хочете якомога швидше піти з міста? Так от, один мій друг — стражник — стоїть біля північної малої брами і вартує з десятої до другої ночі. Тож можете без затримки залишити Данґрію.

Юнаки здивовано поглянули на нього.

— Ви хочете допомогти нам піти? — не міг повірити Тіурі.

— Звісно. Я зрозумів, що ви поспішаєте. А якщо ви залишитесь, то затримаєтеся надовго. Я знаю це напевно. Засідання Ради, запитання, пояснення, додаткові запитання, докази. Усе це багатослівно й забарно. Магістер Дирвін дуже хороша людина, я тішуся, що він увійшов до Ради, але, як я вже сказав, нагальні справи мають вирішуватися позачергово.

— Ми дуже раді, що ви готові нам допомогти, — обізвався Тіурі. — Але як ви здогадалися, що в нас термінова справа?

— Мені так здалося, а коли в мене про щось з’являється думка, то, зазвичай, так воно і є. вибачте мені за ці слова. Ви прийшли сюди, маючи щось на меті, і мій внутрішній голос підказує, що це важливо для нас усіх, тож я мушу допомогти у вашому призначенні.

— Дякуємо, — мовив Тіурі. — То коли ми зможемо йти?

— Щойно повечеряєте — і ми вийдемо через задні двері, ніхто й не помітить.

— Я вже наївся, — сказав Паккі. — Більше не можу ані шматочка.

— Тоді лишилася ще одна справа, — заявив Тіурі. — Я маю заплатити за їжу й кімнату. Ви можете передати гроші трактирнику?

Юнак потягнувся було за гаманцем, що висів на поясі, але той зник!

— Ну й осел! — простогнав Ірувен. — Ти ще й від крадіїв не вберігся!

— От лихо! — бідкався Тіурі. — Що ж тепер робити?!

— Не переймайся. Усе буде сплачено, я позичу в когось трохи грошенят.

— Забагато клопоту ми вам завдаємо. У тебе є гроші, Паккі?

— Один мідний гріш.

— Бережи його на щастя, — усміхнувся Ірувен. — Нема чого тривожитися через дрібниці. Ходімо! Утім, я сподіваюся розшукати тих злодюжок, що поцупили твого гаманця! Це, звісно, сталося в тій метушні. Так, нині Данґрія геть не та, що раніш.

— А якою ж вона була раніше? — запитав Паккі, підводячись.

— Такою, якою скоро знову стане. Зажди-но, ось оберемо нового бурмістра — і лицарі короля тут буватимуть частіше. Ну то що, ходімо?

— Що ж на це скаже магістер Дирвін? — озвучив свою думку Тіурі.

— Розсердиться, звісно. Але ненадовго, у нього й без цього надто багато справ. Я чув, він уже складає всілякі плани. Завтра вранці, наприклад, відправляє посланця до короля Унавена.

— Посланця до короля? — перепитав Тіурі.

Ірувен пильно поглянув на юнака.

— Так, посланця до короля. Чи, можливо, це не потрібно?

— Чому?

— Може так бути, що посланець уже йде. Ти, скажімо.

— Так, — мовив Тіурі тихенько. — Ми їдемо до короля Унавена.

— Що ж, тоді ходімо швидше. Завтра я сам поговорю з паном Дирвіном. А за ніч ви встигнете подолати чималенько шляху.

Вони йшли принишклими міськими вулицями до брами, біля якої вартував друг Ірувена. Дорогою зустріли кількох озброєних вершників.

Ірувен наказав хлопцям залишатися позаду, а сам зупинив вершників і почав з ними говорити. Виявилося, що їх відрядили для посилення охорони в’їздів до міста.

— Нікому не дозволяється залишати місто, — розповідали вони. — Розпорядження магістра Дирвіна від імені Ради.

Щойно вершники поїхали, Ірувен поквапив:

— Тепер поспішаймо! До малої брами вони підійдуть в останню чергу. Ми повинні бути там, перш ніж прибуде підкріплення.

Вони вчасно дісталися воріт, проте прощатися довелося поспіхом. Паккі й Тіурі вкотре подякували старому за допомогу, вартовий відчинив браму — і юнаки полишили Данґрію, аби продовжити свою мандрівку на захід.

7. Райдужна річка. Мито.

Тіурі й Паккі йшли всю ніч, аби якомога швидше залишити Данґрію далеко позаду й надолужити втрачений час. Було тихо, по дорозі їм ніхто не зустрічався, лише коли-не-коли юнаки неголосно перемовлялися; коли ніч минула, поволі примовкли. Хоча вони й дуже втомилися, але відпочити дозволили собі лише перед світанком, та й то зовсім недовго.

Трохи згодом мандрівникам пощастило: їх наздогнав селянин з підводою сіна, що прямував на захід, і погодився їх підвезти. Вони вмостилися на возі із запашним сіном і вмить поснули міцним сном, а прокинулися, коли сонце вже стояло високо в небі.

— Ну й соньки ж ви, — привітав їх селянин. — Та коли до Райдужної річки хочете, час злазити з воза. Я повертаю.

Хлопці подякували й пішли далі дорогою, обабіч якої здіймалися невисокі пагорби. Тіурі час від часу озирався: переслідувачів не було. Данґрія зникла з обрію, проте він міг заспокоїтися, лише опинившись на протилежному березі Райдужної річки — місці, яке Ардок називав серцем королівства Унавена. Юнаки проходили повз сад і зупинилися, поглядаючи голодними очима на стиглі яблука, що обтяжували гілля.

— Я збираюся поцупити кілька яблучок, — зізнався Паккі. — Ох, як же ж зле, коли немає з собою їжі, та ще й грошей катма, аби бодай щось купити з харчів; окрім того, ще й натщесерце, треба впоратися з важливим дорученням.

— Ми просто ризикнемо, — усміхнувся Тіурі.

Посмакувавши яблучками, вони рушили далі.

Пополудні дорога привела їх на верхів’я пагорба; з найвищої точки перед хлопцями відкрився приголомшливий краєвид на Райдужну річку, що лежала просто перед ними.

Річка була дуже широкою, вона виблискувала на сонці і над нею був зведений кам’яний міст. Ліворуч, неподалік мосту, на східному березі, височіла могутня фортеця. Поблизу розташувалися будинки й ферми, оточені квітучими ланами.

По той бік річки також було село. Перетинаючи його, дорога вела на захід.

Друзі рушили до річки. Тепер вони йшли обжитими місцями. На ланах працювало чимало людей, дорогою також траплялося більше перехожих. Мандрівники дивилися на фортецю і що ближче до неї підходили, то могутніший вигляд вона мала. Міст, безперечно, належав замку й починався з масивної брами, яку було зведено з того самого каменю, що й замок.

— Там, перед мостом, — шлагбаум.

Тіурі теж це помітив. Біля шлагбаума стояв вартовий у шоломі зі списом та щитом, на якому сяяла семибарвна райдуга.

Перед юнаками з бічної дороги виїхав вершник і рушив до мосту. Він нахилився і щось шепнув вартовому; той відвів жердину вбік, пропустив вершника і знову перегородив дорогу.

— О, ми теж зможемо пройти, — з полегшенням сказав Паккі.

Вони дісталися мосту.

— Добрий день, — привітався вартовий. — На той бік зібралися?

Хлопці кивнули.

— Ви тут вперше, чи що? Переправа обійдеться вам по три золотих з кожного.

— Що?! — вигукнув Тіурі. — Ми що, просто так перейти не зможемо?!

— Звісно ж, ні, — здивувався вартовий. — Ви мусите заплатити мито, якщо хочете перетнути Райдужну річку.

— Чому? — спитав Паккі.

— Чому?! Такого безглуздого запитання я ще жодного разу не чув, відтоді як стережу переправу й ношу семибарвний щит. Звідки ви такі взялися, що не знаєте навіть, що за переправу платять мито? Ви що ж, роз-

раховували просто так, задарма, перейти цей прекрасний міст?

— Але, — розгубився Тіурі, — що нам робити, коли ми наразі не можемо заплатити?

— Доведеться лишитися на цьому боці, — відповів вартовий.

Тіурі подивився на річку. Зблизька вона здавалася ще ширшою, ще стрімкішою. Навряд чи він зможе переплисти на протилежний бік. Однак, можливо, пощастить дістати човна.

— За переправу через Райдужну річку у будь-який спосіб слід платити, — вартовий немовби прочитав думки Тіурі. — На човні, плавом чи по мосту ви перетнете її, платити все одно доведеться. Плавом, до речі, не раджу.

Тіурі глянув на нього.

— Нам конче потрібно переправитися на протилежний бік, — промовив він, — але грошей у нас немає, лише один мідний грошик на двох. Чому тут потрібно платити за переправу?

— Поспитай про це королівського намісника, — відказав стражник, вказуючи на замок. — Він збирає тут мито з дозволу короля Унавена.

— Але нам нема чим заплатити! — вигукнув Пак-кі. — Що за дивний звичай. Це означає, що той, хто бідний, ніколи не зможе попасти в серце королівства Унавена?!

— Це брехня, — розсердився вартовий. — Кожен, багатий він, чи бідний, може перетнути річку. Мито має бути сплачено, і намісник усім дає змогу заробити ці гроші. Попрацюєш тиждень на його землях — отримаєш золотий. Так, за три тижні назбирається рівно стільки грошей, скільки потрібно.

Тіурі та Паккі перезирнулися.

— Що скажете, га? — вів далі вартовий. — Не журіться. Ідіть он на ту велику ферму, управитель скаже, що треба робити. Завтра зранку, гадаю, і почнете.

— Нам не можна втрачати три тижні, — заперечив Тіурі. — Ми поспішаємо.

Цієї миті із замку вийшов другий вартовий.

— А, то ви поспішаєте! — мовив перший. — Багато хто так говорить.

— Але це свята правда, — запевняв Паккі.

— Що «правда»? — запитав другий вартовий, що підійшов до них.

Перший відповів:

— Ці молодики кажуть, що не мають ані грошей для сплати мита, ані часу, щоб заробити їх.

Другий вартовий уважно оглянув друзів.

— Три золотих за три тижні — швидкий заробіток.

— Певно, у тутешнього сеньйора завжди вистачає робітників, — уїдливо зауважив Паккі.

Другий вартовий напівздивовано, напівобурено поглянув на нього:

— Що ти хочеш цим сказати? Три золотих за три тижні — хороша платня.

— Якщо їх не доводиться одразу ж йому повертати, аби перейти на той бік.

— Але ж ти саме для цього й працював, хіба ні?

— Я хочу перейти річку безкоштовно, — Паккі повернувся до Тіурі: — Ти коли-небудь бачив, щоб за переправу брали плату?

— Ніколи.

— Я вже зрозумів, що ви з чужого краю, — сказав другий вартовий. — Інакше не на жарт розгнівався б. А тепер скажи-но, хлопче, — звернувся він до Тіурі, — чи бачив ти коли річку, через яку було б перекинуто такого моста? Сім кам’яних арок — і це за такої сильної течії. То що, бачив ти коли такого моста?

— Ні, такого не бачив. Але я, мабуть, залюбки переправлюся човном. Можна?

— Звісно, можна, — сказав перший вартовий. -Тільки спершу заплати три золотих. Тут таке пра-вило. Подобається це тобі чи ні, воно є й буде. Не можеш заплатити й не хочеш працювати — лишайся на цьому боці.

Другий додав:

— А якщо ви й справді поспішаєте, поговоріть з нашим сеньйором. Пам’ятаю, одній жінці, у якої тяжкохворий син лежав на тому боці, він дозволив перейти річку безкоштовно. Якщо у вас направду є причини поспішати, підіть до нього й попросіть. Намісник -єдиний, хто це може вирішити.

Хлопці перезирнулися.

— Намісник об’їздить нині свої володіння, — продовжував другий вартовий. — До шостої він зазвичай повертається. Ходіть до брами, зачекайте його.

Тіурі подякував, і хлопці повернулися, щоб іти, але перший вартовий зупинив їх.

— Хочу попередити: не наробіть дурниць. Бо це може обійтися вам дорожче, ніж три тижні. Порушників тут суворо карають.

— Що ж робити? — шепнув Паккі, поки вони йшли до замкової брами.

— Не знаю, — зітхнув Тіурі. Звернутися до намісника? Але тоді доведеться розповісти йому про секретне доручення, а хто знає, чи можна йому довіряти? Саме лише мито за переправу викликало в нього неприємне відчуття.

Браму було відчинено, під в’їзною аркою сиділи вартові. Друзі зупинилися, не доходячи брами. Обидва мовчали. Треба було дочекатися повернення намісника. Варто його побачити — і тоді, можливо, з’явиться рішення.

«Я не можу цього зробити, — думав Тіурі. — Лицар Едвінем велів нікому не казати. Тільки Паккі знає, але Паккі — це все одно, що я сам.»

Паккі схопив його за руку і прошепотів:

— Ось він під’їздить!

Схоже, збиралася негода: небо на сході потемніло. На тлі темніючого неба до них швидко наближався лицар на білому коні. Його довгий чорний плащ розвівався від вітру, відкриваючи лазурову підбивку. За мить він промчав повз них. Вигляд цього чоловіка з блідим гарним суворим обличчям та розмаяним волоссям викликав шанобливий острах.

Вершник проїхав через браму, не дивлячись на юнаків, — і справді, охоронці вітали його як володаря.

Хлопці разом розвернулися і, не змовляючись, пішли геть.

— То як він тобі сподобався? — спитав Тіурі.

— Я бачив його лише мить, але, схоже, це владний та могутній сеньйор. Не хотілося б мені з ним сперечатися.

— Суворий і недоступний, — пробурмотів Тіурі.

Ні, намісник не скидався на людину, якій можна збрехати, або на таку, яка готова пропустити їх без платні, не маючи на це досить вагомих підстав. Підстав, про які Тіурі не наважився розповісти.

Юнаки минули шлагбаум, де стояв один із вартових, насмішкувато поглядаючи на них, і рушили стежкою повз річку, що пролягала трохи вище. Короткий крутий узвіз привів їх на вузьку косу, де маленькі хвильки вихлюпувалися на світло-жовтий пісок. Згодом вони зупинилися, з тугою поглядаючи на протилежний берег. Потім подивилися на міст, який звідси виступав у всій своїй красі: сім його кам’яних дуг непорушно стояли серед бурхливих хвиль.

— Що ж робитимемо? — тихо запитав Паккі.

— Саме про це наразі й розмірковую. Можливо, я зумію переплисти річку. Вона справді широка й швидка, але поглянь: онде, посередині, я бачу острівець, на ньому я міг би трохи відпочити.

Паккі поглянув з-під руки на острівець, що був не більший за уламки скель, що стирчали з води.

— Можливо, — промовив він із сумнівом. — Я точно не зможу. Чесно кажучи, я зовсім не вмію плавати. Але через мене ти не мусиш затримуватися.

Паккі замовк: берегом до них лінивою ходою наближався воїн. Це був другий вартовий.

— Так-так, дивитеся на той бік. Сподіваюся, ви не думаєте, як би переплисти річку?

Хлопці промовчали.

— Викиньте це з голови! На моїй пам’яті таке траплялося тричі. Один ледве не потонув — його врятував човен намісника, і він потрапив до в’язниці за спробу уникнути сплати мита. Другий дістався протилежного берега за декілька днів — точніше, його тіло прибило до берега. А третій зник безслідно.

— Вони не вміли плавати? — спитав Паккі.

— Вони добре плавали. Просто тут вельми підступна течія. Надто он там, біля острівця. Повно вирів, тільки звідсіль їх не побачиш.

— Он воно як, — протягнув Паккі. — Тоді ми не попливемо.

Тіурі вказав на протилежний берег:

— Там лежать човни. А на човні через цю річку ніхто не перепливав?

— Звісно, перепливали. Цією річкою ходять і на човнах, і на рибальських шхунах, і кораблі возять товари з півночі на південь. Але кожен, хто хоче переправитися з одного берега на другий, має сплатити мито. Вперше — три золотих, вдруге — два, втретє -один.

— А потім? — поцікавився Паккі. — Потім уже не треба більше платити?

— Потім не треба. Але ви чужоземці й платити зобов’язані. Дозвольте дати вам добру пораду: не намагайтеся ухилитися від сплати мита. Слуги намісника стежать за вами. Коли хтось не може або не хоче платити, охорону посилюють. Дивіться!

Хлопці поглянули на міст. Ним повільно прогулювалися двоє солдатів.

— І на тому боці вартують, — попередив вартівник.

— Ну що ж, доведеться нам попрацювати, — удав, що скорився, Тіурі. Він, звісно, й не збирався, але треба ж було якось приспати пильність вартового.

— Розумне рішення, — задоволено сказав той.

Селянин, що працював у полі неподалік, спостерігав за ними і нарешті, увіткнувши заступа в землю, підійшов ближче.

— Гей, Клаусе, — гукнув його вартовий, — здобув сьогодні свій шматок хліба, га?

— У поті чола свого, — відповів Клаус, витираючи лоба, і привітався з хлопцями: — Вечір добрий. Кортить на той берег?

— Та я їм пояснив, щоб навіть і не намагалися, — зауважив вартовий.

— Ти, як завжди, маєш рацію, мудрий Варміне, Стражнику, що Збирає Мито! — він вказав на північний захід і продовжив, звертаючись до юнаків: — Якщо ви й там захочете спробувати. Не вийде! Там теж треба платити! І на півдні, біля переправи в Райдужних горах, і ще далі, у Форготі.

— Це що ж, Райдужну річку ніде не можна перетнути безкоштовно? — спитав Тіурі.

— Ні, — відповів Вармін. — Долину річки поділено поміж королівськими намісниками. Навіть на Срібній річці в одному місці належить платити мито.

Паккі скривився, але змовчав.

— Ходімо, — запропонував Вармін. — Я повертаюся до замку, уже час вечері. А ви могли б зайти до управителя. Якщо домовитеся з ним зараз, отримаєте трохи їжі та притулок — як завдаток. Пройдешся трохи зі мною, Клаусе?

— Гаразд, — відгукнувся той, не рухаючись з місця й дивлячись на хлопців.

— Ходімо, — повторив Вармін і, обернувшись до Ті-урі, дав йому останню добру пораду: — Якщо ви навіть роздобудете човна, пам’ятайте, що плисти незнайомою річкою може бути небезпечно.

Він попрощався й пішов до замку. Клаус — за ним.

— Так, — зітхнув Паккі. — Тепер все зрозуміло. Переплисти не можна, переїхати на човні не можна, перейти мостом не можна, і до намісника йти не можна. Чи грошей у кого-небудь позичити. Та хто ж позичить незнайомцям три золотих? Повернутися в Данґрію? Але ми з таким поспіхом тікали звідтіля. Що робити?! Що робити?!

— Тихіше, — застеріг Тіурі й, помовчавши, сказав: -Дивно, у мене таке відчуття, що є ще якийсь спосіб переправитися. Не втямлю лише — який.

— Чш-ш-ш, — зупинив його Паккі. — Там хтось іде. Схоже, це Клаус.

Так, це справді був Клаус. Він підійшов і промовив:

— Сонце вже сідає, — а тоді помовчав і додав таємничим тоном: — Туман на заході, дощ на сході. Ніч буде темна. Ані зірок, ані місяця.

Друзі запитально дивилися на нього. Дивлячись їм просто в очі, Клаус змовницьки прошепотів:

— Маю човна, точніше — човника. Лежить он там, на березі.

— Ви хочете. — почав Тіурі, — хочете позичити нам човна?

— Можливо, але тільки якщо ви нікому не скажете. Це заборонено, мене покарають, якщо дізнаються. Золотої монети ви не маєте, але так багато я й не прошу. Скільки ви готові заплатити?

— Ось, — Паккі дістав мідний гріш. — Це все, що маємо.

Клаус похитав головою:

— Негусто. — Він узяв у Паккі монету, підкинув особливим чином, дав їй впасти додолу, підняв і оголосив: — Орел.

— Що це означає? — запитав Тіурі.

— Я загадав, як вчинити. Заплатити ви не можете, але я допоможу, бо випав орел. Отже, човна отримаєте... якщо хочете, — і Клаус повернув монету Паккі.

— Ви даєте нам човна? — спитав Тіурі хвилюючись.

— Так, якщо хочете. Веслувати вмієте?

— Авжеж, — відповів Тіурі.

— Тоді спробуйте. але на свою відповідальність! Щойно стемніє, я покажу вам, де він лежить.

— Дякуємо! — сказав Тіурі.

— Тихо! Не треба подяк. Якби монета по-іншому впала, я б цього не зробив. Тільки одна річ: ви нікому не скажете, що човен мій. Я двічі сидів у в’язниці і більш не хочу. А якщо вас спіймають, я все одно не зможу вам допомогти. Доведеться відповідати за все самим. Ви випадково побачили: на березі човен лежить — узяли його. Зрозуміли?

— Зрозуміли.

— Тепер я піду. Приходьте сюди опівночі, але так, щоб ніхто вас не бачив. Потім ідіть уздовж берега за течією. Я на вас чекатиму. І ще одна добра порада: сходіть на ту ферму до управителя й попросіться на роботи. Якщо ви це зробите, слуги намісника припинять стежити за вами, та на додачу, можливо, ще й погодують.

Хлопці пообіцяли, що так і вчинять, подякували Клаусові ще раз і попрощалися.

— Побачимося пізніше, — сказав Клаус.

8. Переправа через Райдужну річку

Тіурі та Паккі подалися на ферму й домовилися, що відзавтра стають до роботи. За це вони отримали хліб з молоком і місце для ночівлі в порожній коморі. Там хлопці дочекалися, доки на дзвіниці проб’є північ, обережно вислизнули назовні й повернулися до річки.

Клаус мав рацію: ніч була темна. Юнаки тремтіли, та не лише від холоду, а й через хвилювання. Хлопці без пригод дісталися річки й пішли за її течією уздовж вузького піщаного берега. Очі поступово звикали до темряви, але нічого особливого вони не бачили. Тишу порушував лише плюскіт води. Міст не вгадувався в темряві, у деяких вікнах замку ще світилися вогні. Коли зненацька перед ними виник Клаус, юнаки здригнулися від несподіванки.

— Ага, — шепнув він, — ідіть за мною. Це за кілька кроків звідси.

Хлопці мовчки посунули за ним.

— Ось, — сказав Клаус, зупиняючись.

Юнаки помітили обриси наполовину витягнутого з води невеличкого човна.

— Весла в човні, — шепнув Клаус, — тож можете рушати.

— Який він маленький! — тривожився Паккі. — А не перекинеться?

— Будь-який човен може перекинутися, — зауважив Клаус. — Хочу нагадати, що ви робите це на свій страх та ризик. Човен на протилежному березі припнете, а я вже сам подбаю, щоб отримати його назад. Але, чесно кажучи, я на вашому місці і не пробував би переправитися на той бік човном, ані сьогодні, ані завтра, — краще вже відпрацювати три тижні. Утім, це ваш клопіт.

— Навіщо ж тоді ви даєте нам човна? — поцікавився Паккі.

— Ну, просто в мене орел випав. А може, тому, що я розумію, коли хтось хоче уникнути сплати мита. Я й сам пробував не платити. Тепер у цьому вже немає потреби, адже я більше трьох разів був на тому боці. Ну то що?

— Попливу, — наважився Тіурі і, звернувшись до товариша, додав: — Але ти не зобов’язаний плисти зі мною, якщо не хочеш.

— Звісно, попливу. Допоки я не заважаю тобі, залишатимуся з тобою.

— Але. — почав було Тіурі.

— Тихо! — перервав його Паккі. — Ну то що, залазимо до човна й відштовхуємося? Гребти будеш ти.

— Найкраще, — повчав Клаус, — щоби, поки один веслує, другий стежив. Хоча він все одно мало що побачить. Я навряд чи можу сказати вам, чого слід остерігатися. Греби щосили; після тридцятого гребка будьте обережні — ви опинитеся неподалік острова, якого бачили сьогодні вдень. Там потік звивається в усіх напрямках. Переконайтеся, що ви не підпливаєте до нього занадто близько, бо ризикуєте розбити човна об одну зі скель, що під водою. Це одне з неприємних місць, які доволі важко пройти, однак маю вас застерегти, що нижче за течією також чатує варта намісника, де вас можуть перехопити, а ближче до мосту — ще одна. А як оминете острів — там уже боятися нема чого, у будь-якому разі з боку річки точно жодних неприємностей не буде. Ну то що, попливете?

— Попливемо! — голос Тіурі звучав рішуче. Серце шалено калатало. Він добре усвідомлював, у яку небезпечну авантюру пускається. Раніше йому частенько доводилося веслувати, на Блакитній річці.

— Попливемо, — повторив Паккі.

— Тоді хай щастить, — зітхнув Клаус. — Я допоможу вам відштовхнутися, а далі вже самі впораєтеся.

За мить хлопці вже сиділи в човні. Тіурі — на веслах, Паккі влаштувався навпроти; Тіурі не міг в темряві розгледіти його обличчя.

— Ти можеш ще залишитися, — прошепотів він.

— Ні! — обурився Паккі.

— Чш-ш-ш, — прошипів Клаус і відштовхнув човна.

Тіурі взявся за весла.

— Нехай тобі пощастить, — побажав Клаус. — Греби дужче, ось так! І не розхитуйте човна.

Тіурі веслував. Спочатку виходило трохи незграбно, але потім він призвичаївся, і після декількох ударів усе налагодилося.

Течія направду була сильна, Тіурі відчував це. Він ледве бачив берег і силует Клауса, який дивився їм услід. Незабаром той злився з темрявою, і Тіурі цілком зосередився на човні, який крутився й розхитувався.

— Дивися, чи не з’явиться острів, — звелів він Паккі, — і попередь мене, щойно щось побачиш.

— Чи можу я допомогти тобі гребти? — нахилився до нього Паккі.

— Ні, — Тіурі важко дихав. — Один із нас мусить пильнувати. Ти бачиш що-небудь збоку чи на мосту?

— Нічого. У замку світло ще не погасили. Але їм нас точно не побачити. Я й сам майже нічого не розрізняю. Жодних каменів. Та й на тому березі нічого не видно.

Тіурі обернувся. Паккі казав правду.

Було схоже, ніби вони пливли безмежною поверхнею води, що не мала ані початку, ані кінця.

Тіурі трохи підняв весла — човен одразу закрутився, він із зусиллям розвернув його за курсом.

Нижче за течією, на покинутому березі, він побачив вогник. Чи не на посту, про який попереджав Клаус?

— У мене ноги промокають, — поскаржився Паккі.

Тепер і Тіурі помітив воду на дні човна. Чи була вона, коли вони відпливали? Чи це корито протікає?

— Сподіваюся — не потонемо, — сказав збентежено Паккі.

— Тихо, — наказав Тіурі, знову піднімаючи весла. — Я бачу там світло, нас можуть почути.

— Не почують. Річка занадто шумить.

— Поглянь, чи нема там чогось, чим можна воду вичерпувати.

— Чим що?..

— Воду вичерпувати. Там нема ніякого черпачка?

Паккі ворухнувся, човен захитався.

— Обережніш! — застеріг Тіурі.

Він уже зрозумів, що човен не надто гожий. маленький, старий та дірявий. Тіурі озирнувся. Там стало начебто ще темніше. Чи далеко до острова? Він продовжував веслувати. Краплі води бризкали в лице, змішуючись із краплями поту. Паккі оглядав дно човна.

— Вода прибуває, — сказав він за мить. — Знайшов! Мисочку.

— Тепер вичерпуй. Але рухайся якомога спокійніше.

Поза сумнівом, човен протікав, але, якщо Паккі буде весь час вичерпувати, вони, можливо, й доберуться до берега.

О, він геть забув пильнувати!

Тіурі огледівся. Нічого не було видно. Хіба що он та чорна тінь, що вимальовується на тлі темряви... Хвиля раптово вдарила об човен і розвернула його на пів обороту.

— Обережніше! — злякався Паккі.

— Добре пильнуй, — прошепотів Тіурі, — ми вже недалеко від острова.

Мандрівники потрапили в іншу течію чи в декілька вирів одразу. Тіурі довелося напружити всі сили, аби човен не зійшов з правильного, як він сподівався, курсу.

— Я щось чую, — напружив слух Паккі. — Так, нечіткі, далекі голоси.

— Нічого не поробиш, — коротко відповів Тіурі.

— Я щось бачу! Острів, острів! Він зовсім поруч. Греби! У цей бік.

Тіурі щосили наліг на весла. Паккі й забув, що має вичерпувати воду, Тіурі довелося йому про це нагадати.

— Ми наближаємося, — захекано вимовив Тіурі.

Вартові не збрехали: течія в цьому місці була підступною. Долоні, натерті руків’ям весел, млоїло, боліла ще не загоєна рана. Було схоже, ніби човна тягнуло в різні боки.

Паккі розривався між тим, що мав вчасно вичерпувати воду з човна й водночас не спускати очей з острова.

— Ми підпливаємо, — повторив він. Здавалося, йому вдалося подолати страх.

І раптом — удар, троща. Човен наскочив на камінь! Тіурі відчайдушно намагався відштовхнутися... І йому це вдалося!

— Ми тонемо! — шепотів Паккі.

Тіурі не одразу зрозумів, що сталося, усе відбулося занадто швидко.

Човник зіскочив з каменя, аж тут вода ринула всередину — і він почав занурюватися у воду, знову вдарився об камінь і страшенно захитався. Здавлений зойк Паккі, плескіт води... Паккі випав з човна!

Тіурі випустив весла і першої миті закляк. Невже Паккі втопився! Через секунду він теж був у воді й кричав, не думаючи про те, що його можуть почути вартові:

— Паккі, Паккі! Паккі, де ти?!

Тіурі поплив наосліп, зробив коло, пірнув, намацуючи у воді Паккі. Як знайти його в темній бурхливій воді? Хвалити Бога, він почув голос, хоча й нерозбірливо.

— Паккі, — закричав він знову, — де ти?!

— Я тут, — тихо долинуло у відповідь.

Тіурі повернувся на голос, наштовхнувся на Паккі.

— Постарайся втриматися на воді. Не чіпляйся за мене, бо не зможу плисти.

Хвиля перекотилася через нього і змусила замовкнути, та він уже міцно тримав Паккі, який борсався у воді. Човен, де човен?! Потонув, звісно. Тіурі мусив дістатися острова, і це був їхній єдиний шанс вижити, якщо не натраплять на каміння і їх не розіб’є.

— Спробуй лягти на спину, — крикнув він Паккі. — Я потягну тебе.

Тіурі не знав, чи зрозумів його Паккі, але той припинив борсатися. Тіурі поплив до острова, тягнучи друга за собою. Це були страшні й напружені хвилини, але врешті-решт він відчув ґрунт під ногами. Нарешті вони були на острові.

Тіурі почувався наче побитим: боліло все тіло; він ніяк не міг відхекатися, а Паккі лежав зовсім тихо. Тіу-рі підповз до нього й почав трусити.

— Паккі!

Хлопець застогнав, спробував сісти, закашлявся.

— Ну й вода, — пробурмотів він, майже не усвідомлюючи, що говорить.

Тіурі хотілося танцювати й співати від радості. Але зміг лише поплескати товариша по спині.

— Де. де ми зараз? — запитав Паккі, намагаючись випростатися.

— На острові. Лежи, будь ласка.

Паккі сів і запитав:

— А човен?

— Боюся, що потонув.

— Не човен, а лайно, — вимовив Паккі, цокочучи зубами.

— Добре, що самі не потонули. Як ти?

— Думав, що потонув, але це, виявляється, не так легко. Ти витягнув мене аж сюди?

— А що мені лишалося робити?

— Навчити мене плавати. Хоча мені це й не подобається. Не люблю, коли забагато води. Човен що... зовсім потонув?

Тіурі підвівся, вгледівся в темряву, потім увійшов у воду, але човна не побачив.

Голос Паккі, трохи переляканий, повернув його назад:

— Годі, не треба більше плавати. Я ж не зможу тебе врятувати, боронь боже щось трапиться.

Тіурі повернувся й сів поруч.

— Все одно нічого не вийшло б. Після того, як ми наскочили на каміння, все полетіло шкереберть.

— Клаусу це сподобалося б. Ну й мерзотник! Треба ж, дав нам дірявого човна!

— Під нашу особисту відповідальність, — додав Тіурі.

— Так, але він не попередив, що човен протікає!

— А про течію попереджав.

— Що ж тепер?.. Як же мене нудить! І темно на додачу.

— Тобі кепсько? — турботливо спитав Тіурі.

— Ні. Насправді мені краще. Я просто мокрий і розізлився. А ти?

Тіурі зітхнув. Треба ж було застрягнути посеред річки, ще й без човна. Щойно настане ранок, велика ймовірність того, що їх побачать. І бігти нема куди. Сам він, звісно, міг спробувати доплисти до того берега, але це було б дуже небезпечно, а отже — нерозумно. Ба більше: Паккі з собою не візьмеш; йому доведеться залишитися на острові.

— Ти ж не збираєшся плисти далі? — перервав його роздуми Паккі. — Якщо так, ти просто божевільний. Потонеш, і лист потоне разом з тобою. Я дбаю не про себе, я можу й тут залишитися. Може, намісник мене завтра до буцегарні запроторить, нехай, я вже звик до цього. Позаяк мене знову звільнять.

— Якщо я залишуся тут, лист теж не дійде до короля.

— І це правда, — засмучено погодився Паккі.

Вони помовчали.

— Що ж робити? — уже вкотре спитав себе Тіурі. І тут він зрозумів, що робити: — Ну й осел!

— Чому ти називаєш мене ослом?

— Та це я себе так називаю. У мене вже ця думка промайнула, та я, дурень, цього не второпав.

— Чого «цього»?

— Мито, сплата мита. У мене немає золота, проте є дещо дорожче!

— І що ж це?

— На шворочці, висить у мене на шиї.

Перстень лицаря Едвінема, перстень з каменем, що в темряві сяє! Тіурі ніколи не вважав цей перстень своїм, але тим, що він має зберегти як річ, до якої відчував повагу. Можливо, саме тому йому не спало на думку розплатитися перснем. Проте лицар Едвінем, звісно, вчинив би на його місці саме так. Лист до короля був важливішим за всі персні на світі. Тіурі дістав цю коштовність і показав її Паккі.

— Сяє, мов зірка, — тихо сказав Паккі.

— Я мав би подумати про це одразу. Тепер ми вже точно втрачаємо час. Непробачна дурість!

— Але ж цей перстень, мабуть, вартує значно дорожче трьох золотих і навіть шести, які ми маємо сплатити за двох.

— Додай сюди, можливо, ще й штраф, — міркував Ті-урі. — Для мене цей перстень безцінний. Я маю намір дати його лише як заставу, а потім, на зворотному шляху, спробую викупити. Я залюбки відпрацюю за нього.

— А намісник прийме таку платню?

— Сподіваюся. Я. — і раптом Тіурі затнувся.

Він змовк, згадавши про Сірих Лицарів, які переслідували його через перстень. А що як раптом і намісник упізнає перстень? Лицар Едвінем був добре відомим, особливо тут, у королівстві Унавена. Що як намісник поцікавиться, як до нього потрапив цей перстень?

Тіурі знову підвівся. Може, все ж таки, плавом? Він знав, що це небезпечно, навіть безвідповідально: у темряві, з пораненою рукою, яка може відмовити на пів дорозі; але якби розвиднілося, його одразу побачили б. Що було б найрозумнішим зараз?

— Що ти збираєшся робити? — почув він позад себе голос Паккі.

Тіурі присів біля нього, щоб порадитися.

— Гадаю, доведеться платити перснем, — мовив Пак-кі. — Обирати не доводиться, переправі плавом я не дуже довіряю, але вирішувати тобі.

— Тільки одне я знаю точно. — Тіурі стишив голос і запитав: — Як ти? Зможеш запам’ятати, що я скажу?

— Звісно, якщо це щось важливе.

Тіурі прошепотів йому на вухо декілька слів.

— Що ти сказав? — здивувався Паккі.

— Я сказав тобі те, що було написане в листі. Я розкажу його тобі, слово в слово. Треба, щоб і ти його запам’ятав.

— Впевнений? — прошепотів Паккі.

— Я ще раніше хотів тобі його передати, бо ти правий: моє доручення стало й твоїм. Ти теж маєш знати текст листа. Тоді, якщо зі мною щось трапиться, ти зможеш довести справу до кінця.

— Так. — видихнув Паккі, на нього це справило враження. — Добре, принаймні мені буде що робити до світанку. Кажи. Але, сподіваюся, мені не слід буде доводити справу до кінця.

І Тіурі став тихенько повторювати напам’ять текст листа, а Паккі повторював за ним уривок за уривком.

— Ти хоч слово з цього розумієш? — запитав нарешті Паккі.

— Ні. А ти?

— На жаль, ні. Може, це таємна мова? Гаразд, почнімо знову спочатку, допоки я не запам’ятаю все напевно.

— Пам’ятай, — сказав Тіурі трохи згодом, — у жодному разі ніхто не повинен здогадатися, що ти знаєш його.

— Само собою. Поглянь, чи не розвиднюється там, на сході? Я маю поспішати, бо хочу вивчити всі слова, перш ніж зійде сонце.

9. Королівський намісник

Нічого собі — Райдужна річка, — пробурмотів Паккі, дивлячись, як ніч поступається місцем сірим сутінкам. — Коли думаєш про райдугу, то уявляєш собі щось прекрасне, а ця річка навіть на вигляд холодна й недружня.

Тіурі роззирнувся, сподіваючись таки побачити свого човна. Але його не було. Острів, здавалося, був ближче до східного берега, ніж до західного. Тіурі поглянув на міст. Там ходили люди. Імовірно, слуги намісника?

— Вони, мабуть, нас скоро помітять, — звернувся він до Паккі.

— Хай би це вже відбулося. Я зовсім не хочу тут сидіти довго. — Паккі чхнув тричі поспіль і додав: — Сподіваюся, погода буде гарна.

Так вони поруч і сиділи, тремтячи, у мокрому одязі, чекаючи, допоки зовсім не розвидниться. Невдовзі юнаки побачили людей, які проходили по обидва боки річки; дехто вказував на них.

Тут пролунала сурма. Схоже — сурмили з однієї з веж замку.

— Чи не на нашу то честь? — припустив Туірі.

— Дивись-но! — раптом вигукнув Паккі, вказуючи на міст. — Човен!

З-під арки мосту показався човен, який швидко рухався в їхньому напрямку: гарний, легкий, повний гребців, які одночасно змахували веслами. На кормі стояв воїн зі щитом кольору веселки. Щити ж гребців були закріплені на бортах, утворюючи гарний орнамент.

— Човен намісника, — вирішив Паккі і знову чхнув.

Хлопці напружено стежили за човном. Так, він згодом підійшов до острова й зупинився; воїн, що стояв на кормі, гукнув:

— Ходіть сюди, залазьте в човен. Ми не можемо підійти ближче.

Хлопці підкорилися. Багато рук простягнулося, щоб допомогти їм забратися всередину.

— Обережніш! — вигукував той, що стояв на кормі, певно, капітан. — Правий загрібай!

Щойно човен оминув небезпечне місце, він повернувся до хлопців — і юнаки впізнали вартового Вармі-на, з яким учора вдень говорили на березі.

— Відтепер ви — в’язні намісника. Ви хотіли переправитися через річку, не сплативши мита, і тому будете за це покарані, — мовив він суворо й додав, уже лагідніше: — Чому ви не послухали моєї поради? Я весь час боявся цього, але сподівався, що ви будете трохи тямковитіші. Ви, звісно, взяли в Клауса оті старі ночви?

— Та ні, — збрехав Тіурі.

— Ні? То ви серед ночі плавом подолали таку велику відстань? Тоді ви здатні на більше, аніж я гадав.

Паккі хотів щось сказати, але замість цього чхнув.

— Ага, промерз, — відзначив Вармін. — Не дивина — у такий холод застудитися! Сам винен! — але зняв з себе плаща й накинув на тремтячі плечі Паккі, потім вказав, де їм сісти, і більше не дивився на них.

Човен відпливав назад до мосту, але цього разу йшов проти течії і тому рухався не так швидко, хоча гребці старалися щосили. Тіурі дивився, як міст і замок наближаються, і його серце мимоволі забилося сильніше.

Він звернувся до Варміна:

— Чи можна мені негайно поговорити з королівським намісником?

— Поговорити з намісником? — перепитав Вармін. -Про це слід було думати вчора. Тепер уже запізно каятися та вибачатися.

— Я не збираюсь ані вибачатися, ані каятися, -сердито відказав Тіурі. — Шкодую лише про те, що не зміг переплисти річку, а не про те, що намагався це зробити.

— Нічого собі!.. — сказав Вармін, теж сердито.

— Мені справді конче потрібно поговорити з намісником, — наполягав Тіурі.

— Навіщо?

— Це я можу сказати лише йому.

— Ну що ж, — дратівливо пробурчав Вармін, — побачимо.

Тим часом вони підійшли зовсім близько до мосту. Тіурі помітив, що хтось перегнувся через кам’яну балюстраду і дивиться вниз. На ньому був крислатий капелюх, який майже зовсім приховував обличчя. Коли човен підплив ближче, той ще дужче перехилився наперед. Тіурі не знав цього чоловіка, але не міг відвести від нього погляду. Він почув, як той сміється — переможно й глузливо. Сміх цей усе ще лунав у вухах Тіурі, навіть коли вони вже пропливли під першою аркою мосту. Юнак зиркнув на Паккі, щоб збагнути, чи запримітив той дивного незнайомця, але Паккі сидів, притиснувшись до нього, і дивився просто перед собою.

Вони випливли з другого боку мосту. Тепер стало видно, що замок стоїть край берега. Біля води було об-лаштовано вузьку набережну, сходи від неї вели нагору, до замку. Щойно човен причалив, Тіурі побачив, як на верхніх сходинках з’явився чоловік. І здригнувся, упізнавши самого намісника. Той стояв нерухомо, спостерігаючи за ними.

Вармін першим зіскочив на берег і мечем відсалютував своєму сеньйорові. Потім грізно наказав полоненим іти за ним, але не вгору, сходами, а до воріт — у дальній кінець набережної.

Але Тіурі не рушив з місця.

— Я хочу поговорити з намісником.

Вармін теж зупинився:

— Побачимо, а зараз іди за мною.

— Я хочу говорити з намісником, негайно.

Тіурі був переконаний, що намісник, стоячи нагорі, почув його, хоча й не подав виду.

Вармін трохи повагався і піднявся сходами. Він поговорив зі своїм сеньйором, і Тіурі побачив, як той заперечно похитав головою. Вармін знову спустився, а намісник повернувся і зник у замку.

— Ходімо зі мною, — кинув Вармін.

— То я що — не можу говорити з намісником?

— Ти й сам міг би здогадатися.

— Але я мушу з ним поговорити, це насправді дуже важливо.

— Тепер це значно складніше. Я його спитав, і він сказав: «Ні». Розмову закінчено.

Він мовчки повів хлопців через браму, що вела до замку; спочатку вони пройшли коридором, тоді вниз сходами і потрапили до темної склепінчастої зали. Назустріч їм вийшов товстун із запаленим ліхтарем в одній руці та в’язкою ключів — у другій.

— Затримані за несплату мита хотіли перетнути річку плавом, — відзвітував Вармін, зняв свого плаща з плечей Паккі і зібрався йти геть, але Тіурі спинив його:

— Пане, ви були таким добрим до нас, що я насмілююся просити вас бути моїм перемовником. Я мушу якомога швидше зустрітися з намісником і поговорити з ним. Лише йому я можу розповісти, чому намагався ухилитися від сплати мита.

— А справді — чому? — спитав Паккі, вдаючи, що йому нічого невідомо; про це вони заздалегідь домовилися ще на острові. Їм здавалося, що так таємниця буде в більшій безпеці: ніхто не має здогадатися, що Паккі відомий текст листа.

— Я розповім це лише намісникові, — відповів, згідно з тією ж домовленістю, Тіурі.

Вармін поглянув на нього.

— Гм-м. Побачимо, — і з цими словами він вийшов із зали.

— Ходімо зі мною, — звелів товстун. — Я тутешній тюремник, охоронятиму, допоки вас не випустять.

Він відчинив двері і впустив їх у порожню камеру без вікон. У кутку лежав оберемок соломи.

— І довго нам тут сидіти? — поцікавився Паккі.

— Ти міг попрацювати три тижні на сонечку й зібрати гроші на сплату мита. Тепер же доведеться три тижні продармувати в темряві, а коли вийдеш на волю, у тебе все ще не буде ані шеляга, щоб оплатити переправу.

— А відразу звільнитися ніяк не можна? — спитав Паккі.

— Ні, — із задоволеною пикою відказав тюремник. -Я тебе стережу і вийти не дозволю. Тільки якщо хто з’явиться і заплатить за тебе три золотих. це викуп; саме стільки треба, щоб тебе звільнили. А якщо ти все-таки захочеш перейти на той бік, доведеться платити ще три золотих, але в тебе ж їх все одно нема?

Хлопці мовчали.

— Ну гаразд, — завершив тюремник, — я, мабуть, піду. Вам ще пощастило — вас двоє, буде з ким побалакати. Чи не так? І ось вам моя добра порада: зніміть свій мокрий одяг. Краще вже зовсім голим сидіти, аніж у вологому одязі. Солома сухенька, я її саме вчора змінив.

На тому він вийшов, замкнувши за собою двері. Цієї ж миті камера поринула в темряву.

— Не знаю, що мені більш дошкуляє — холод чи пітьма, — поскаржився Паккі.

— Сподіваюся, що це не триватиме занадто довго, -підбадьорив його Тіурі.

Послухавши поради тюремника, хлопці роздягнулися й зарилися в солому. Але заснути не змогли, бо були надто збентежені. Тіурі вдягнув персня на палець і підняв руку вгору. Слабке, але ясне світло каменю дарувало їм надію.

Вони не знали, скільки минуло часу, як раптом у замку загримів ключ. Тіурі поспіхом зняв персня і затиснув його в кулаці.

Увійшов тюремник. Він підніс свій ліхтар і спитав:

— Котрий із вас хотів говорити з намісником?

— Я, — підвівся Тіурі.

— Тоді ходімо.

Тіурі поспіхом одягнувся.

— А товариш твій з тобою не піде?

— Ні, не піде, — відповів Тіурі і підморгнув Паккі.

— Ти мене що ж — самого тут залишиш? — награно вжахнувся Паккі.

— Та ні, — заспокоїв його Тіурі, — я лише спитаю в намісника дещо. Не бійся.

І юнак вийшов за тюремником. Вони перетнули залу й піднялися сходами. Там на юнака очікував інший слуга, який і повів його далі, до вищої частини замку, і, відчинивши перед ним двері, проказав:

— Сюди. Заходь. Королівський намісник чекає на тебе.

Тіурі увійшов і примружив очі від яскравого світла, що наповнювало кімнату. Потім огледівся. Він перебував у просторій залі, навпроти двох вікон, через які міг бачити річку. У дальньому кінці зали стояв великий стіл, за яким хтось сидів. Це був королівський намісник. Тіурі трохи вагався, а потім зробив крок до нього, але тут голос намісника зупинив його.

— Підійди до вікна, — наказав намісник, — і подивися навкруги.

Тіурі підкорився. Зупинившись біля одного з вікон, він визирнув назовні, побачив річку і зрозумів нарешті, чому її називають Райдужною: в освітленій сонцем воді відбивалися сонячні промені і забарвлювали її поверхню всіма кольорами райдуги. Повітря стало прозорішим — і він міг бачити далеко. Неподалік, саме внизу під вікном, починався міст. Ним ішли люди, промчав вершник, проїхала карета.

Тіурі подивився на намісника. Той підвівся і підійшов до нього.

— Бачиш міст? — спитав він. Голос його виявився зовсім не таким, як очікував Тіурі: низький, звучний голос людини, яку ти мусиш слухатися, хочеш ти того чи ні. — Звідси він здається маленьким, зате краще видно, через яку широку річку прокладено цю дорогу. Багато років тому було зведено цього моста, чимало зусиль і тяжкої праці треба було докласти, аби його побудувати. Багато роботи було зроблено, багато грошей витрачено. Тому кожен, хто проходить ним, мусить заплатити. Адже цей міст будувався і для нього. І той, хто платить мито, стає співвласником мосту, хоча сплачує гроші лише за один з його каменів. Тисячі людей — власники цього мосту, який єднає схід із заходом.

— Але, — спитав Тіурі тихо, — невже видатки на нього досі не відшкодовані?

Юнак глянув на намісника. Той стояв поруч, схрестивши руки на грудях, засунувши долоні в широкі рукави свого довгого одягу, і дивився на міст серйозно і вдумливо. Потім повернувся до Тіурі. Його темні очі були скоріш засмучені, аніж суворі.

— Кожен має бути готовим сплатити за те, чого йому дуже хочеться.

Тіурі був зачарований цим чоловіком, який виявився геть не таким, як він собі його уявляв.

Намісник знову повернувся до вікна.

— Цей міст, так само як і інші мости, був збудований, щоб поєднати королівство Унавена із зовнішнім світом. — Він провадив далі: — Раніше Райдужна річка була кордоном країни. Багато людей, що прийшли зі сходу, прагнучи потрапити на протилежний бік річки, готові були заплатити. Траплялося, у важкі, небезпечні часи набігів, коли на нас нападали з півночі, сходу та півдня, королівські намісники ставали охоронцями річки, захисниками серця королівства Унавена. Наступними роками землі на схід, аж до Великих гір, стали частиною королівства, але традиція залишилася: кожен, хто бажає переправитися через Райдужну річку, зобов’язаний сплатити мито королю. Сам король призначає своїх намісників. І лише той, хто перейшов міст тричі, звільняється від сплати. Такий порядок зберігатиметься ще довго. Сподіваюся, що не повернуться ті часи, коли королівським намісникам доведеться знову стати справжніми захисниками Вітчизни: суворими, невблаганними, якими іноземці вбачають нас досі.

Тіурі мовчав, не знаючи, що сказати.

Намісник подивився на нього й знову заговорив, але тепер його голос звучав по-діловому:

— Ну що ж, розповідай, хто ти такий і чому хотів зі мною говорити.

— Достойний пане, — почав Тіурі, — мені дуже потрібно перейти річку. Але в мене немає грошей, щоб сплатити мито, і немає часу, щоб заробити ці гроші.

— Як тебе звати? — перебив його намісник.

— Мартин, — трохи затнувся Тіурі.

— Я чую по твоїй вимові, що ти прийшов з-за гір. Тебе справді звуть Мартином?

— Так, пане, саме так я називаю себе.

— Гаразд, тут ти теж будеш Мартином. Отже, ти намагався переправитися через річку, не заплативши. За це маєш бути покараний. Я ніколи не скасовую цього покарання. Чому ти не прийшов до мене вчора?

— Тому що. — Тіурі стиснув у руці перстень. — Пане, у мене немає золота, аби сплатити мито, але є дещо інше — коштовність, яка вартує набагато більше. Я міг би сплатити мито і викуп за мого друга і за себе...

— Так. І що ж це? І чому ти звернувся до мене тільки зараз?

— Я ніколи не розлучився б із нею, і не лише через те, що вона дорого коштує, а й тому, що ця річ дорога мені як пам’ять. І я хочу не продати її, а залишити як заставу. А потім працюватиму стільки, скільки ви скажете, щоб викупити її.

— Як заставу, кажеш?

— Так, пане. Ви згодні?

Намісник проникливо подивився на Тіурі й відповів не одразу:

— Куди ти так поспішаєш?

— Мені важко вам пояснити.

— А все-таки?

— Достойний пане, я не можу вам цього розповісти.

Намісник знов уважно подивився на юнака. Тіурі весь напружився, очікуючи відповіді.

— Двічі по три золотих ти і твій друг маєте сплатити, — нарешті сказав намісник, — до цього ще двічі по три золотих за викуп. Якщо твоя коштовність вартує дванадцять золотих, я зроблю те, про що ти просиш. Покажи-но мені її.

Намісник простягнув праву руку, і Тіурі поклав персня йому на долоню.

Той опустив очі, стиснув пальці й підняв погляд на Тіурі, який одразу зрозумів: намісник упізнав персня!

— Як до тебе потрапив цей перстень?! — спитав намісник різко. Потім розкрив долоню й додав: — Це не твій перстень, як ти його отримав?

— Достойний пане, — мовив Тіурі, — я бачу, ви впізнали його, і тому можу сказати вам: так, це не мій перстень, я отримав його.

— Отримав? Від кого? Таких перснів існує лише дванадцять. Поглянь! — Він простягнув ліву руку й показав персня, якого носив сам.

— У вас точнісінько такий! — прошепотів вражений Тіурі.

— Не зовсім. Лише два персні з дванадцяти були геть однакові, і король Унавен віддав їх своїм синам. П’ятьма обдарував лицарів і ще п’ятьма — намісників, які охороняють мости.

Тіурі згадав, як лицар Евейн говорив йому, що король Унавен обдарував такими перснями своїх найвір-ніших паладинів.

— То як потрапив до тебе цей перстень? — наполягав намісник.

«Своїх найвірніших паладинів! І намісник — один із них!»

— Від лицаря Едвінема, — відповів Тіурі.

— Едвінема, — повторив намісник. — Де, коли і навіщо він віддав тобі свого персня? — Він помовчав, а потім тихо запитав: — Едвінем загинув?

— Так, — зітхнув Тіурі.

Намісник не виказав ані жаху, ані смутку чи здивування, лише його рука стиснула перстень так сильно, що кісточки на пальцях побіліли.

— Розповідай далі, — стримано наказав він.

— Не так уже й багато я можу розповісти. Його було вбито Червоними Вершниками та їхнім сеньйором, Чорним Лицарем з Червоним Щитом.

— Убито?

— Його заманили в пастку.

— Де?

— У лісі, неподалік Дагонатбурга.

— У королівстві Дагоната? Не в Евіллані?

— Він їхав з Евіллану, був на шляху сюди.

Намісник підійшов до столу, сів за нього, відсунув убік розгорнуту книгу, що лежала на столі, й поклав перед собою перстень Едвінема. Потім жестом підкликав Тіурі. Юнак підійшов до столу і почав розповідати, за яких обставин лицаря Едвінема було вбито та як так трапилося, що це стосується його, Тіурі. Про листа він промовчав.

— З твоїх слів я зрозумів, що сюди тебе послав лицар Едвінем?

— Так, достойний пане.

— І він дав тобі цього персня?

— Так, достойний пане.

— І ти поспішаєш до короля?

— Так, достойний пане.

— І ти більше нічого не можеш мені розповісти?

— Ні, ваша світлосте.

— І ти збирався віддати цього персня, персня лицаря Едвінема, щоб сплатити мито?

— Так, пане. Залишити як заставу.

— Але ж перстень не твій. Як ти можеш віддавати те, що тобі не належить?

— Гадаю, лицар Едвінем вчинив би так само. Я. я виконую його доручення.

— До короля Унавена?

— Так, достойний пане.

Намісник узяв перстень і ще раз подивився на нього.

— Ти приніс нам жахливу звістку. Одного з лицарів Унавена вбито вершниками Евіллану. За його смерть не можна не помститися!

Намісник відклав персня й підвівся. Він знову став таким, яким Тіурі бачив його напередодні: суворим, непохитним, таким, що жахає своїх ворогів.

— Декілька лицарів уже виїхали, аби помститися за його загибель. Вони назвалися Сірими Лицарями й перебили вже чимало Червоних Вершників, — сказав Тіурі.

— Сірі Лицарі? Хто вони?

— Їхній очільник — лицар Ристридин.

— Ристридин з Півдня? Мені знайоме це ім’я. Він був другом Едвінема.

— І лицар Бенду, і Арват, і Евейн — з вашого королівства.

— І Евейн? Це добре. Але ти, Мартине, чи як там тебе насправді звати, ти як потрапив у цю історію? Те, що ти розповів, здивувало мене, але цього ще замало.

— Не маю права більше ні про що говорити. Те, що я повинен сказати, я можу сказати лише вашому королю.

— І тому ти так поспішаєш?

— Так, ваша світлосте.

— Ти — перший із вісників, від якого я чую таку новину. Чи знаєш ти що-небудь про інших лицарів, яких послали до Евіллану? Про лицаря Аргората, про Ан-домара Інґевелльського?

— Ні, достойний пане. Власне, я і лицаря Едвінема зустрів випадково. а можливо, це й не випадковість. не знаю. Але лицар Ристридин говорив мені, що лицар Едвінем якимсь чином втік з Евіллану, — сказав Тіурі й коротко переповів намісникові те, про що дізнався від лицаря Ристридина.

Намісник на мить замислився і повернув Тіурі персня.

— Візьми. Його можна віддати тільки королю. Можеш перейти через міст, але маєш пообіцяти мені, що на зворотному шляху відшкодуєш свій борг. Нікому не дозволено жодного разу переправитися через річку, не сплативши мита.

— Я обіцяю вам це, достойний пане. І мій друг.

— Твій друг?

— Він теж має піти зі мною.

— Добре, він піде з тобою. Коли ви хочете вирушити?

— Негайно.

Намісник ударив у ґонґ, що стояв на столі.

— Можеш вирушати без затримки, королівський віснику.

— Достойний пане, — мовив Тіурі, — краще не говоріть цих слів нікому. Моє доручення таємне, про нього ніхто не має знати.

Намісник мовчки кивнув. Двері відчинилися, й увійшли двоє слуг.

— Забери другого хлопця з камери і приведи сюди,

— наказав намісник одному з них.

Слуга з поклоном зник, і намісник звернувся до другого:

— Що сталося? — спитав він.

— Вельмишановний пане, прибув посланець зі сходу,

— з цими словами слуга простягнув намісникові листа.

Той зламав печатку, прочитав листа й запитав:

— Де ж той посланець?

— Чекає в залі, внизу.

— Я спущуся до нього, — мовив намісник і звернувся до Тіурі: — Зачекай, я зараз повернуся.

Він вийшов у супроводі слуги.

Залишившись на самоті, Тіурі снував кімнатою туди-сюди. Він відчував полегшення, через те що все йшло так вдало, і прагнув знову продовжити свою подорож. Він ще раз поглянув у вікно, розмірковуючи над тим, що розповів йому намісник. Потім підійшов до столу. Аби лише намісник уже скоріше повернувся! І Паккі, вірний Паккі! Погляд його впав на книжку, ту, що, імовірно, читав намісник. Це був грубезний фоліант, і він лежав відкритим; Тіурі побачив гарно виписані літери й величезну, золочену, прикрашену пістрявими квітковими гірляндами буквицю на початку оповідки. Він обійшов стола, аби краще розгледіти її. Юнак упізнавав літери, але з них складалися дивні слова, слова незнайомої йому мови. Однак що довше він дивився на ті слова, то більш відомими вони ставали для нього: так, деякі з них він бачив і раніше. У листі до короля Унавена. Чи означає це, що книжку написано тією ж мовою? І намісник зміг би зрозуміти послання? Він міг би його спитати про це!

Кроки в коридорі насторожили Тіурі. Він відскочив від столу й пішов до дверей; вони прочинилися, і в супроводі слуги увійшов Паккі.

— Його світлість зараз повернуться, — повідомив слуга і вийшов.

— Вільні! — вигукнув Паккі. — Усе гаразд?

— Так. Можемо вирушати просто зараз, — відповів Тіурі й хотів було розказати Паккі все по порядку, але перш ніж він почав, з’явився намісник, усе ще тримаючи листа.

— Так це і є твій друг? Паккі, правильно?

— Так, пане, — підтвердив Паккі.

— Прибув посланець із Данґрії, — повідомив намісник, — направлений магістром Дирвіном від імені Ради старійшин.

Хлопці завмерли.

— Вас це, напевно, не здивує: у листі говориться про двох юнаків, які викликали в місті заворушення й покинули місто проти волі Ради.

— Ми не могли затримуватися, — відповів Тіурі.

— Магістер Дирвін просить, щоб я вас допитав і затримав, якщо вважатиму за потрібне.

— Достойний пане, — захвилювався Тіурі, — я розповів вам все, що міг. Ми не можемо затримуватися, мусимо поспішати до короля. Власне, вам я сказав більше, аніж насправді міг би. Ви носите такий самий перстень, як лицар Едвінем, і лише тому я насмілився довіритися вам. Дозвольте нам, будь ласка, піти!

— Авжеж, — намісник вперше усміхнувся. — Ти наважився довіритися мені, тож я вчиню так само. Тільки ось що: ви поспішаєте, а йти збираєтеся пішки?

— Ми не маємо іншого виходу.

— І грошей теж не маєте. Ну що ж, я дам вам коней. Надвечір ви дістанетеся до Інґевелла, залишите коней у трактирі «Перша ніч».

— Дуже дякую, — мовив Тіурі.

— У трактирника, можливо, знайдуться для вас свіжі коні. На них ви дістанетеся трактиру в Місячних пагорбах. Що ж до мита, то я вже сказав, що чекаю вас у себе на зворотному шляху.

— Так, пане, — згодився Тіурі.

— Тоді вперед!

Юнаки вклонилися, але намісник потиснув їм обом руки і побажав щасливої дороги.

Коли вони вже проходили нижньою залою до виходу із замку, то якийсь чоловік, зіскочивши з лавки, що стояла біля стіни, підбіг до них.

— То ви тут! — гукнув він.

Це був той самий Долвен, якого Тіурі зустрічав у «Білому лебеді». Саме він і виявився данґрійським гінцем.

— Ну й ну, — дивувався він, — чимало ж клопоту ви нам завдали!

— Та ні, — сказав Паккі, — ми ж одразу покинули Данґрію.

— Що правда, то правда. Це Ірувен допоміг вам, чи не так? Завжди він встряє не у свої справи! Коли ма-гістер Дирвін прийшов за вами вранці, то Ірувен сказав йому, що ви, мабуть, уже пішли до ратуші. Вас там, звісно ж, не було. Коротше кажучи, мало не пів дня минуло, доки вони не второпали, що ви втекли. Ірувен про щось довго говорив з магістром Дирвіном, переконував його, що ви не могли залишитися, і на то була вагома причина. Ви поїдете зі мною назад до Данґрії?

— Ні, — відповів Тіурі, — ми йдемо своїм шляхом.

— Ти диви які! — здивувався Долвен. — Ну, шляхетному панству видніш. Насправді ж про вашу втечу вже всі забули. Бурмистер сам намагався втекти, ото було діло! Та його спіймали, і тепер він сидить під замком у своєму прекрасному будинку на площі.

— Ет! — зрадів Паккі. — Та краще було б зачинити його в підвалі будинку!

Долвен розсміявся.

— Як прикро, що нам знову доведеться попрощатися. Мені ще сьогодні вертатися. А ви, бува, не стрічали посланця до короля Унавена? Він, далебі, раніше встиг, бо виїхав з Данґрії вчора вранці. Та ви ж його знаєте — писар бурмистра. Усі вважали його лише збирачем олівців, конторською душею, а він виявився ще й чудовим вершником!

Хлопці із задоволенням поспілкувалися б із Дол-веном подовше, але вони знали, що їм треба рухатися далі. Вони попрощалися і вийшли на вулицю.

Шлагбаум на мосту вже зняли, і Вармін з двома кіньми напоготові чекав юнаків.

Тіурі звернувся до нього:

— Завдяки вам мені вдалося поговорити з намісником, щиро за це вдячний.

— Не треба дякувати, — відповів воїн, дивлячись на нього з цікавістю. — Бачу, у вас справді були причини поспішати.

Хлопці скочили на коней, при цьому у Паккі було таке обличчя, наче він усе життя тільки це й робив.

— У торбах, приторочених до сідла, знайдете дещо корисне, — повідомив Вармін. — Щасливої дороги!

Хлопці проїхали через браму замку, потім — через міст. Цок-цок-цок! — цокали копита по камінцях бруківки, і вода в річці виблискувала з обох боків.

— Можливо, Райдужна — все-таки гарне ім’я для цієї річки! — крикнув Паккі, повертаючись до Тіурі.

Починалася остання частина їхнього шляху.