Лист до короля

1. Ліс Інґевелла

Широка, добре облаштована дорога починалася від Райдужної річки. Обабіч лежали просторі лани, луки й сади. Друзі швидко їхали вперед. Паккі вже призвичаївся до коня і відчував себе доволі впевнено.

— Ще трохи — і станеш справжнім вершником, — підбадьорював його Тіурі.

— Ух, який же я витривалий, — похвалився Паккі, коли вони зупинилися перепочити. — Чого лишень не довелося пережити! Я гнав верхи, плив човном, мало не потонув, двічі сидів у в’язниці (хоча цього ліпше було б уникнути), познайомився з багатьма людьми. А скільки всього побачив! Місто, замок, широку річку. Для тебе все це, певна річ, звично.

— Не зовсім. Я й справді раніш уже бачив і місто, і замки, і широку річку, але вони відрізнялися від цих.

— Цікаво, що ми ще побачимо і що з нами ще трапиться, — Паккі дивився на захід. — Я бачу попереду ліс, це не ліс Інґевелла?

— Гадаю, саме він, — відповів Тіурі. — Ми швидко доїхали.

У торбах вони знайшли хліб, пляшку вина й гаманець з декількома срібляниками.

— Доречно, — зауважив Паккі. — До вподоби мені цей намісник. Дивно, як перше враження від людини буває оманливим.

— Еге ж, — не одразу відгукнувся Тіурі. — У мене до намісника таке ж було із Сірими Лицарями.

Юнак був у доброму гуморі і навряд чи міг собі уявити, що їх ще можуть чекати труднощі.

Паккі також почувався піднесено і почав весело виспівувати, щойно вони рушили далі. Він співав пісню за піснею, що врешті-решт перетворилися на мелодію без слів, якої Тіурі не знав. Це звучало чудово: спер-шу швидко, потім повільно, іноді завзято й наприкінці тихо і загадково. Паккі наспівував цю мелодію знову й знову, щоразу змінюючи. Нарешті він знайшов варіант, який, здавалося, сподобався йому найбільше. Він поглянув на Тіурі й запитав тихо:

— Знаєш, що я співаю?

— Ні.

— Мелодію до слів, які відомі лише нам з тобою. Їх не можна вимовляти вголос. Співай — подумки — зі мною разом.

Паккі знову почав наспівувати, і тепер Тіурі також помітив, що незрозумілі слова листа можна було проспівати на цей мотив. Невдовзі й він почав мугикати під ніс. Так, наспівуючи, в’їхали вони до лісу Інґевелла.

Ліс цей не був подібний до жодного з тих, які Тіурі будь-коли доводилося бачити. Трава була зеленіша, дерева — розлогіші, а плющ, що їх обвивав, — красивіший, ніж будь-де. Дорогу вкривав щільний пружний мох. Але надзвичайним було те, що скрізь цвіли квіти: вони росли на узбіччі, на стовбурах дерев, гронами звисали з гілля.

За годину чи дві хлопці побачили трьох чоловіків у зеленаво-брунатному одязі, що відпочивали узбіч дороги. Біля них лежали оберемки свіжозрізаних квітів.

— Добридень, хлопці! — гукнув один із них. — Ви занадто швидко їдете!

Друзі притримали коней.

— А що таке? — поцікавився Паккі.

— Вам подобається цей ліс?

— Це найгарніший ліс з усіх, що я бачив, — відповів Паккі.

— І це єдина точна відповідь! Але в лісі Інґевелла не можна поспішати. Ми цього не любимо. Злізай з коня, ляж на травичку, послухай, як цвірінькають пташки. Та візьми з’їж яблучко. А може, хочеш сливок? Чи дикої вишні? Нема на світі плодів смачніших, аніж плоди Інґевелла. Королю смакують вони найліпше.

Друзі зіскочили з коней — настав час перепочити. Вони прилягли на траву і поласували смаколиками.

— Як же це чудово, — зітхнув Паккі.

— Чужоземці? — запитав чоловік.

— Так, — кивнув Паккі.

— Хочемо подивитися вашу країну, — додав Тіурі.

Чоловіки це бажання схвалили і почали розпитувати хлопців, звідки вони й де вже побували, а потім заходилися розповідати про свою країну, зокрема про Інґевелл.

— Вам треба було приїхати сюди під час Свята квітів, — мовив один із них. — Коли всі прикрашають себе квітами, гуляють лісом, співають і танцюють, а надвечір ми збираємося біля озера Інґевелл, на честь якого названо наш край. Ми катаємося на човниках і кидаємо одне в одного квітами, що пливуть по воді, вкриваючи озеро.

— Але цьогоріч Свята квітів не було, — сумно проказав другий, — бо лицар Андомар у від’їзді. Він править цією місцевістю. Такого, як він, більше у світі немає! Він поїхав на початку року, король послав його до Евіллану. Це небезпечна країна, вам краще туди не їхати.

— Ми хочемо укласти мир з Евілланом, — перебив його третій. — Тому король надіслав туди своїх найкращих лицарів. А Андомар у всій країні неперевершений!

— Але він ще не повернувся, — завершив той, хто почав розмову.

Усі замовкли.

«Чи побачать коли-небудь ці добрі люди свого пана, — подумав Тіурі, — чи зможе він знову відзначати з ними Свято квітів?»

Він підвівся і сказав, що їм пора.

— Уже? Куди ви так поспішаєте?

— Хочемо дістатися трактиру засвітла, — пояснив Ті-урі. — Того, що зветься «Перша ніч».

— Найліпше спиться просто неба, але «Перша ніч» — теж добре. Він розташований у селі, що на Інґевел-лі. Тримайтеся цієї дороги — і вона сама приведе вас туди.

Друзі попрощалися. Далі їхали мовчки.

Тіурі досі думав про лицаря Андомара, з яким не був знайомий, але той був другом лицаря Едвінема. Юнак раптом зрозумів, що за спокоєм і щастям цього прекрасного краю криються страх і занепокоєння. Він запитав себе, що означатиме для жителів цієї країни важлива звістка, яку він, чужоземець, везе їхньому королю.

Майже зовсім стемніло, коли хлопці дісталися поселення, яке теж називалося Інґевелл і прилягало до західного краю лісу, оповиваючи озеро. Саме озеро тихо й загадково виблискувало у надвечір’ї. Попід берегом росли білі водяні лілії, і це було трохи схоже на Свято квітів. На півдні над деревами височіло кілька гостроверхих веж; пізніше юнаки дізналися, що то був замок лицаря Андомара.

Трактир вони знайшли швидко. Це був великий трактир, єдиний на все поселення. Хазяїн прийняв юнаків дуже привітно, подбав про їхніх коней і пообіцяв дати двох свіжих, аби вони могли продовжити свій шлях.

— Вам пощастило, у мене лишилося двоє добре від-почилих коней. Але кращого коня я вже дав гінцеві, що сьогодні прибув зі сходу. Він посланець, скаче до Унавенстадта.

«Посланець із Данґрії», — подумав Тіурі й поцікавився:

— І коли ж він виїхав звідси?

— Він приїхав десь о четвертій. Поїв, трохи перепочив. А виїхав, мабуть, близько сьомої, тобто вже понад годину тому.

Трактирник запитав хлопців, що їм подати.

— Байдуже, — відказав Тіурі, — аби не надто дорого. У нас грошей небагато. Зараз я вам покажу, скільки ми зможемо заплатити.

— Не переймайтеся, — заспокоїв хлопців хазяїн. — Ви прибули на конях королівського намісника Райдужної річки — Ардіана, тому ласкаво просимо; і тут ви отримаєте все необхідне, навіть якщо вам зовсім нема чим платити. Я й кімнату надам, щоб переночувати. Мандрівники, які приходять з тієї переправи, завжди на першу ночівлю лишаються тут — мій трактир тому так і називається.

Друзі насолоджувалися вечірньою трапезою. Мешканців, окрім них, було небагато: якийсь самотній подорожній та кілька селян. По вечері дружина хазяїна відвела їх до кімнати.

— Як приємно, — зітхнув Паккі, розкинувшись на пістрявій клаптиковій ковдрі. — Не уявляєш, як я втомився. Відчувається, що я весь день провів у сідлі. Нарешті можу простягнутися на ліжку й солодко поспати на животі. — Він голосно позіхнув, поглянув на Тіурі й розсміявся.

— Ти чого? — здивувався Тіурі.

— Кімната така чистенька, а ти до неї геть не пасуєш! Твоя камізеля розкішна: усі кольори, у які вона була забарвлена, перемішалися.

Тіурі теж засміявся.

— Найдешевша одежина з данґрійського ринку. Твій одяг, до речі, теж вишуканістю не вирізняється.

— Гріх у такому вигляді — на красиве ліжко, га? — запитав Паккі. — Та мені байдуже, я лишуся на ньому.

Тіурі знову посерйознішав:

— Але ненадовго.

— Ти що? Хочеш негайно їхати далі?

— Так, хочу якомога швидше прибути до Унавен-стадта. Ми отримаємо свіжих коней, тож.

— Твоя правда, — погодився Паккі, стримуючи позіхання.

— Скажу хазяїнові, що ми виїдемо найближчим часом. Ні, зараз, невідкладно. Домовимося десь за годину, так?

Тіурі повернувся до хазяїна в трактир, і той пообіцяв, що коні за годину будуть готові. Він, схоже, не здивувався і не виявив до юних гостей жодної цікавості.

Коли Тіурі повернувся, Паккі вже спав. Тіурі теж приліг, та заснути не міг. У цьому мирному привітному місці в нього з’явилося дивне відчуття, що саме тепер він мусить поспішати, що часу втрачати не можна.

2. Страшна ніч у Місячних пагорбах

Коней залишите у стайні трактиру «Місячні пагорби», — сказав трактирник на прощання, коли юнаки вже були готові вирушити.

— Місячні пагорби? — перепитав Паккі. Він аж скривився від болю, сідаючи на коня.

— Їх так назвали, бо в місячному сяйві вони напрочуд гарні. Місяць у повні, щоправда, вже минув, але ви ще побачите їх у всій величі, у всьому блиску.

— А чи далеко до того трактиру? — запитав Тіурі.

— Приблизно день дороги, годин з одинадцять-дванадцять. Через Місячні пагорби ви зможете проїхати швидко, ніч ясна. Якщо доведеться їхати далі, а в заїзді не знайдеться свіжих коней, можете гнати цими. Я з часом отримаю їх назад. Щасливої дороги!

Хлопці подякували, попрощалися й рушили в путь. Село вони проминули повільним кроком, а вже лісом пішли чвалом. Невдовзі ліс залишився позаду — і вони опинилися на тих самих пагорбах, які мали бути напрочуд гарними під місячним сяйвом.

Краєвид насправді був казковий. Невисокі пагорби, порослі густою травою, сірі, розкидані де-не-де валуни, чагарники, якісь чудернацькі дерева. Дорога видавалася майже білою, усі інші кольори мінилися фантастичними барвами, окрім глибоких чорних сутінкових тіней; можливо, це завдяки місяцеві, що ясно світив у небі, яким пливла сила-силенна маленьких прозорих хмарин. Було дуже тихо. Юнаки притримали коней, але почули лише монотонне сюрчання цвіркунів у траві. Здавалося, це була необжита місцевість: вони не бачили ані будинків, ані чогось іншого, що свідчило б про присутність людей.

Хлопці мовчки їхали вперед: їм не хотілося порушувати тишу.

Поступово краєвид змінювався. Спершу вони не звернули на це уваги, але раптом помітили, що пагорби стали вищими, дорога вужчою, чагарі щільнішими, дерева химернішими. Тепер уся місцевість видавалася неприборканою, дикою і самотньою. І водночас змінилося ще щось. Тиша стала якоюсь зловісною, світло моторошним, і все довкруж насторожувало. Принаймні, так відчував Тіурі, але Паккі він не сказав нічого.

Та схоже, що той відчував те саме. Весь час він озирався навсібіч, потім почав тихо наспівувати, немов відганяючи невиразний страх, однак голос його звучав дивно і занадто гучно серед нічної тиші, а згодом зовсім завмер.

Раптово до юнаків донісся новий звук. Тіурі смикнув коня.

— Чуєш? — прошепотів він.

— Т-так, що це?

— Не знаю. Тихо, он знову!

— Іржання!

— Кінь, — голосно сказав Тіурі.

Вони одразу побачили, як із-за пагорба з’явився кінь, перетнув дорогу, зупинився на узбіччі, метнувся вбік і зник з їхнього зору.

— Без вершника, — пробурмотів Тіурі. — Дивно!

— Може, дикий? — припустив Паккі.

— Ну так, під сідлом і з вуздечкою.

— А-а-а...

Хлопці вп’ялись очима туди, де щойно пройшов кінь.

«Треба б подивитися, що там трапилось, — подумав Тіурі. — Але чому мало щось трапитися? Кінь міг утекти, просто втекти».

І все-таки він повільно їхав до того місця, де з’явився кінь. Паккі їхав з ним.

Наближаючись, Тіурі все дужче відчував, що десь неподалік сталося лихо; щось чи причаїлося в тінях поміж пагорбів, чи ховається за непорушними хащами.

— Це було тут, — прошепотів він.

— Підеш подивитися? — спитав Паккі, теж пошепки.

— Так, — рішуче відповів Тіурі.

Він зіскочив з коня, Паккі — за ним. Стоячи край дороги, вони вдивлялися у вузький видолинок, у стежечку, що губилася в чагарнику. Юнаки прислухалися, але не почули нічого, окрім сюрчання цвіркунів та власного дихання.

Хлопці обережно зайшли у видолинок, однак за декілька кроків Тіурі зупинився.

— Побудь тут, — шепнув він до Паккі.

— Я з тобою.

— Ні. Якщо там небезпечно, краще не ходити туди разом. Ти знаєш чому!

Не чекаючи відповіді, Тіурі пішов далі і, переборюючи страх, поліз у темні зарості. Юнак продерся крізь них і несподівано опинився на відкритій місцевості, де побачив, що хтось лежить на землі.

Тіурі завмер. Він очікував на щось таке, та все ж деякий час вагався, перш ніж підійшов до тіла й опустився навколішки. І тут йому перехопило подих — він дивився в обличчя писаря бурмістра Данґрії. Той, здавалося, спав, хоча, поза сумнівом, був мертвим... ураженим стрілою в самісіньке серце.

Шум за спиною змусив його злякано озирнутися, але це був Паккі: блідий, ошелешений, губи його беззвучно ворушилися.

— Його вбито, — промовив Тіурі.

Паккі зітхнув, немов схлипнув, і повторив:

— Вбито!

Обидва замовкли.

— За віщо? — пробурмотів нарешті Паккі.

— Хтозна. — відповів Тіурі і знову глянув в обличчя молодому чоловікові, що зовсім недавно допомагав йому. Вісник від Ради Данґрії, відправлений до Уна-венстадта, посланець до короля Унавена!

Тремтячими руками він склав руки вбитого на грудях і прошепотів майже нечутно:

— Помолімося за упокій його душі.

Друзі помолилися, підвелися й подивилися один на одного.

— Як тепер бути? — прошепотів Паккі. — Не залишати ж його тут?

— Не знаю. — почав було Тіурі.

Скоєне викликало в нього глибоке потрясіння і дивну підозру, що це якось пов’язано з його дорученням. Адже писар віз повідомлення до короля Унавена. Ті-урі зазирнув до дорожньої сумки, що лежала на землі, але листа там не було. Після деяких вагань він обшукав одяг убитого, проте й там нічого не знайшов.

— Навіщо ти це робиш? — шепнув Паккі.

— Я шукав листа. Але його немає, — Тіурі підвівся й додав: — Його щойно вбили.

— А хто це?

— О! Ти його не знаєш, він був писарем бурмістра. посланець із Данґрії до короля Унавена.

— Посланець, — прошепотів Паккі.

Юнаки перезирнулися. Паккі заговорив першим:

— Може. може, той хто його вбив, десь неподалік?

Тіурі не відповів. Після побаченого думка, що вбивство пов’язане з його дорученням, більше не видавалася йому дивною. Адже писаря справді відправили до короля зі звісткою про те, що трапилося в Данґрії. і ті події мали багато спільного з його завданням. І тут у Тіурі майнула жахлива думка. Чи не було це вбивство помилковим? Чи не було воно вчинене заради іншого листа, іншого доручення. його власного? Чи, бува, не Кобра вбивця?

Тіурі здригнувся. Паккі схопив його й потягнув до чагарнику.

— Чого ти? — запитав він.

— Я. я думаю, я його бачив, — прошепотів Паккі.

— Кого? Де?

— Ні, не кого. Якийсь рух. Там, он те дерево, там, -Паккі показав на захід.

Тіурі придивився.

— Там, на пагорбі, трохи далі. Бачиш дерево?

— Так.

Наразі дерево було непорушним, але чи не ворушилися кущі біля нього?

Друзі пильно дивилися в той бік, але більше ніякого руху не помітили. Привиділося їм це чи хтось справді був неподалік? В останньому Тіурі був переконаний. І якщо це вбивця, їм загрожує велика небезпека. Той міг за ними спостерігати і, певно, був озброєний луком та стрілами. Вони ж не мали при собі жодної зброї, окрім невеличкого кинджала за поясом.

— Ходімо, — прошепотів юнак.

Вони прокралися крізь чагарник, ближче до краю дороги, їхні коні стояли на місці.

— Що будемо робити? — знову спитав Паккі.

— Тихо! — осмикнув його Тіурі.

Він зазирнув за кущі, перевіряючи, чи не причаїлася там небезпека. Але навкруг, у білому місячному сяйві, ніщо не рухалося.

— Допоки він тут, ми не можемо бути впевнені, що залишимося живими. Але він не близько. ймовірно.

— Хто? Убивця? — запитав Паккі.

— Так.

— Не буде ж він на нас нападати?

— Боюся, що саме так він і вчинить.

— Чому?

Тіурі не відповів. Він знов огледівся. Їм не слід тут залишатися.

— Ти. ти гадаєш. гадаєш, це. Кобра? — шепнув Паккі йому у вухо.

— Чш-ш-ш! — Тіурі раптом усвідомив, що більше не може чути це ім’я.

Вони ще трохи постояли.

«Ми можемо їхати далі, — подумав Тіурі, — і якомога швидше, доки не дістанемося житла. Тоді, можливо, й випередимо вбивцю. Чи краще повернутися до Інґе-велла? Але ж він і там може знайти нас. Я знаю!»

І він сказав:

— Треба йти. Розділимося: один поїде назад, другий — вперед.

— Ні! — прошепотів Паккі. — Лишаймося разом.

Але Тіурі знав, що його план був найкращим. Той, хто стежив за ними, не міг наздогнати одразу двох, один втече напевно.

— Я їду далі, — вирішив він. — Ти повертаєшся. Їдь до трактиру, розкажи про вбивство, спробуй знайти озброєних людей і їдь з ними сюди.

— А ти?

— Я ж сказав, я поїду далі.

— Але, Тіурі, не роби так! Не їдь сам! Я поїду з тобою.

— Ні. Та зрозумій же! Нам не можна залишатися разом. Ми мусимо розділитися, аби мати можливість.

— Але тоді є ймовірність, що ти. якщо ти поїдеш повз нього.

— Тихо! — Тіурі перебив свого друга. — Наперед ми не можемо знати. Їдь!

— Ні. Я так не хочу.

— Хочеш чи не хочеш — неважливо, я тобі наказую! — прошепотів Тіурі квапливо. — Ти обіцяв, що слухатимешся мене у всьому.

— Але якщо Кобра.

— Що ж поробиш, коли така доля!.. — відказав Тіурі і майже сердито продовжив: — Не сперечайся! Не можна думати про себе. чи про мене.

Паккі мовчав.

— Погоджуєшся?

— Гаразд, — видихнув Паккі пригнічено.

Тіурі пішов до коней. Паккі поплентався за ним. Коні були трохи неспокійні, але довкола нікого не було видно.

— Ну що ж, — прошепотів Тіурі й простягнув Паккі руку. Той потиснув її, але не відпустив.

— Ти чуєш?! — спитав він тихенько.

— Ні. Я нічого не чую, — відповів Тіурі, вивільняючи руку.

Паккі приклав пальця до губ.

Тіурі прислухався і теж почув — дуже тихо, дуже далеко. Минув деякий час, поки він розпізнав цей звук: цокіт копит!

Тіурі став навколішки, притулив вухо до землі, потім підвівся і вказав на схід.

— Звідтіль, — прошепотів він.

Вони дивилися на дорогу, якою прибули, проте нічого не бачили. поки що.

— То мені їхати? — запитав Паккі.

— Ні. Зачекай. — Тіурі здалося, мовби він уже переживав дещо подібне раніше, і згадав першу ніч своєї подорожі, коли за ним гналися Червоні Вершники. Хто наближався до них тепер? Друзі чи вороги?

Він узяв коня за вуздечку, кивнув Паккі, й вони відійшли подалі від дороги, туди, де лежав мертвий писар.

Цокіт копит залунав чіткіше — незабаром вершники домчать до них. Так ось же вони! Наближаються, немов швидкі тіні. певно, воїни: зі списами чи піками, душ десять, не менше. Галопом пронеслися повз хлопців. Проте вони не були одягнені в червоне.

Тіурі подумав, чи не гукнути їх, аби призупинити на мить, утім робити цього не став. Вершники від’їхали недалеко. Один із них віддав якусь команду — й усі зупинилися. Про щось нерозбірливо заговорили, повернули коней та й поїхали назад.

Хлопці мимоволі міцно схопилися за руки. Вершники поверталися! Деякі зіскочили з коней і йшли, ведучи їх за повіддя, повільно перетинаючи дорогу в напрямку юнаків.

— Бачиш, — виразно пролунав голос одного з вершників, — вони не могли піти далі від цього місця. Я по слідах бачу.

«Вони шукають нас! — подумав Тіурі. — Тепер треба діяти швидко!» Він схилився до Паккі й шепнув:

— Відходь! Їдь до Інґевелла. Мерщій!

Паккі широко розплющив очі і заперечно похитав головою.

Тіурі підштовхнув його:

— Мерщій! Пам’ятай про доручення. Я їх затримаю, якщо.

Він замовк. Вершники були тепер так близько, що юнак не наважився говорити.

На щастя, Паккі послухався. Він узяв за повід свого коня і крадькома рушив уздовж дороги назад.

Тіурі знову подивився в бік вершників.

— Вони мають бути десь тут, — проговорив той самий голос, і Тіурі зрозумів, що вже десь його чув. Той, кому належав цей голос, стояв навпроти нього, тримаючи коня за повід. Але Тіурі не міг розпізнати рис його обличчя. Той знову заговорив:

— Агов, чи є тут хто? — і, зачекавши трохи, додав: -Мартине, Паккі! Я шукаю Мартина та Паккі! Ви тут?

Тіурі затамував подих. Він почув тріск гілля, озирнувся, але Паккі не побачив.

До першого воїна приєднався другий, на коні.

— Тихо!.. — застеріг він. — Я щось чую!

Вони замовкли. Тіурі виразно почув шум, який їх насторожив і який, звісно, зчинив Паккі. Він повинен надати Паккі можливість утекти! І перш ніж вершники знову почали рух, він запитав хрипким голосом:

— Хто там?

— Це ти, Мартине? Чи це Паккі? — вигукнув чоловік, що стояв до нього найближче, і підійшов до чагарнику, де переховувався Тіурі.

— Стій! — крикнув Тіурі. — Не підходь! Я озброєний. Назад!

Вершники загомоніли.

— Ані кроку ближче!

Чоловік, який заговорив з ним — мабуть, був старший серед них, — зупинився й мовив здивовано:

— Що тепер? Друзяко! Нема чого боятися!

— Ані руш! — вигукнув Тіурі. — У мене тут лук і стріли! Ані кроку далі, стрілятиму! Стояти на місці! Не рухатись!

Він витягнув кинджал, щоб мати в руках бодай якусь зброю.

Старший знову заговорив, але Тіурі не слухав його:

— Стій! У першого ж, хто ворухнеться, стріляю!

Він говорив швидко й голосно, повторюючи ті самі слова кілька разів. Паккі має опинитися якнайдалі й у повній безпеці, перш ніж вершники помітять, що в нього немає ані луку, ані стріл!

— Послухай, друже! — гукнув старший, коли Тіурі нарешті замовк. — Ми не зашкодимо тобі! Ти Мартин чи Паккі?

— Я думаю, тут лише один із них, — припустив другий вершник.

— Ми обоє тут, — відгукнувся Тіурі. — Хто ви? Чого хочете від нас?

— Хіба ти нас не впізнаєш? — спитав їхній ватаг. -Нас послали за вами.

— Хто послав?

Другий зробив крок ближче.

— Королівський намісник.

3. Кобра

Почуте вкрай здивувало Тіурі, однак він не міг позбутися підозри.

— Королівський намісник? — перепитав він. — Навіщо? І як ви доведете, що кажете правду?

— Я Вармін! — вигукнув старший воїн. — Дивися, я кладу зброю, аби ти повірив у мої дружні наміри, — він дотримав слова і без вагань поклав зброю. Його голос і справді був схожий на голос Варміна.

— Нас направив намісник, — провадив далі він, — аби ми оберігали вас від небезпеки. І, вочевидь, мав на те причини! Я розкажу тобі дещо — і ти зрозумієш, що нам можна довіряти. Дозволь мені підійти ближче.

— Гаразд, — погодився Тіурі, але обачно додав: — Тільки ти один.

Вармін — якщо це справді був він — наказав своїм людям залишатися на місці й підійшов до чагарів.

— Де ви?

— Тут я, — Тіурі вийшов наперед. Він поглянув на воїна й упізнав грубе, обвітрене, надійне обличчя вартового, якому він уже довіряв.

Той нахилився до юнака.

— Гей, Мартине, — промовив він і пошепки продовжив, — ось що просив передати тобі намісник: «Іменем коштовності, про яку ми обидва знаємо, прошу тебе прийняти допомогу моїх слуг».

Тіурі підніс руку до грудей, торкнувся персня і вклав кинджал у піхви.

— Дякую, Варміне, але чому намісник відрядив вас?

— Він почув дещо, що його насторожило. Тож, якщо ти нам довіряєш, прийми нашу допомогу, і нехай твій друг теж виходить, — Вармін простягнув руки вперед, показуючи, що він не озброєний. — Ми не носимо герба, — додав він. — Це дозволено, лише коли ми перебуваємо на землях навколо Райдужної річки.

Підозри Тіурі розвіялися, юнак схопив руку Вармі-на і міцно потиснув її.

— Пробач мені, тут дещо трапилося, і я остерігався ворогів.

— Але ж у тебе немає ані стріл, ані лука! — здивовано вигукнув Вармін.

— Немає, я сказав це навмисне. Я. я радий, що він мені не знадобився.

Юнак полегшено зітхнув. Тепер його з Варміном обступила решта воїнів.

— А де твій друг? — запитав один із них.

— Його тут нема.

— То ти один? — знову здивувався Вармін. — Що ж все-таки сталося?

— Стривайте, — сказав Тіурі та, приклавши руки до рота, гукнув: — Паккі! Паккі!

— То це я його щойно помітив? — подав голос один із вершників.

— Паккі! — гукнув Тіурі ще раз. — Повернися!

Паккі не міг від’їхати далеко і мав би чути його поклик. Та з тиші ніхто не відгукнувся, і Тіурі захвилювався — чи не скоїлося, бува, чого з Паккі?

— Паккі! — гукнув він знову.

— Еге-гей! — почулося у відповідь. — Іду я, йду!

Паккі з’явився напрочуд швидко, але, не дійшовши до них, зупинився і крикнув:

— Це ти, Тіурі?

— Так, Паккі, все гаразд, — заспокоїв його Тіурі. — Не будь таким підозріливим! Можеш підійти, це друзі. Як швидко ти повернувся, — продовжив він, коли Пак-кі, під’їхавши, злізав з коня.

— Та я й був не дуже далеко, — зізнався Паккі. — Невже ти думав, що я поїду геть і залишу тебе самого? Я сидів ген за тією скелею, назбирав там достатньо каміння на той випадок, якщо. якщо.

— Ой, лишенько, — засміявся Вармін. — Ми уникли великої небезпеки!

— Варміне! — зрадів Паккі.

— Так, це я, до ваших послуг, — відповів той.

— Хух! — видихнув Паккі. — Ну й нічка! Здається, я знову його бачив, Тіурі. Далеченько. Гадаю, він пішов на захід.

— Хто? — запитав Вармін.

— Коб. — почав Паккі, але враз замовк.

— Що ж тут все-таки сталося? — запитав Вармін знову, переводячи погляд з Паккі на Тіурі. — Гей, а дивно, чому він кличе тебе «Тіурі»? Я гадав, ти Мартин.

Паккі перелякано затиснув собі рукою рота.

— Так, це правда, — сказав Тіурі спокійно. — Я маю на увазі, що тут мене називають Мартином, хоча моє ім’я Тіурі. Він кивнув Паккі, показуючи, що тепер це вже не так важливо. Зараз і насправді не мало значення, як його звати.

— Он як, — мовив Вармін.

— Ми знайшли тут неподалік, — почав Тіурі, — мертвого чоловіка. Убитого стрілою.

— Убитого? — перепитав Вармін. — Кого ж це?

— Посланця до короля Унавена, — відповів Тіурі й пішов туди, де лежав загиблий. Решта рушили за ним.

За мить Вармін побачив у траві чоловіка, ураженого стрілою.

— Посланець із Данґрії! Як це сталося? — спитав він обурено. — І це тут, у нашій країні! Розбійник?!

— Я вважаю, що зник лише лист, — сказав Тіурі й повернувся до Паккі: — Якщо ти його бачив, може, спробувати наздогнати?

— Кого? Убивцю? — запитав Вармін.

— Він не міг відійти далеко, — припустив Паккі. -Самі ми з ним не впоралися б. Він хотів. він міг.

— Ну нарешті я хоч щось зрозумів, — сказав Вармін, -але зараз не час теревені правити.

Він поспішив до свого коня.

— То де ти, кажеш, його бачив? — запитав він Паккі.

Той вказав на пагорби у південно-західному напрямку.

— Навздогін? — запитав Вармін Тіурі.

— Так, — відповів юнак, застрибуючи в сідло.

— Бережи себе, Ті. Мартине, — звернувся Паккі до друга.

— Усім триматися попліч! — наказав Вармін вершникам. — Хлопців усередину! Так!

Вони зірвалися навздогін.

Проте Тіурі подумав: «Якщо вбивця справді Кобра, навряд чи ми його знайдемо».

Друга частина ночі вже більше не була страшною, однак сповнилася пекельного напруження. Вони знайшли слід — прим’яту траву — і йшли по ньому, доки він не зник у ручаї. Потім довгенько їхали пагорбами. Утім, з таким самим успіхом вони могли б ганятися за тінями, бо все одно нікого не знайшли. Уже глупої ночі вершники знову повернулися на дорогу неподалік місця, звідки розпочали переслідування.

— Вам це не примарилося? — запитав Вармін юнаків.

— Могло, звісно, й примаритися, — відповів Тіурі, -але гадаю, що ні.

— Точно ні, — рішуче підтвердив Паккі.

— Якщо це той, кого я підозрюю, нам так легко його не знайти, — сказав Тіурі.

— Хто ж це? — запитав Вармін.

— Я майже нічого про нього не знаю.

— Чудно, — здивувався Вармін. — А він, часом, не світловолосий, не в брунатному одязі та крислатому капелюсі?

— Чому ви так вирішили? — своєю чергою здивувався Тіурі і враз згадав чоловіка, який сміявся, перехилившись через парапет мосту.

— Про це я тобі ще розкажу, — пообіцяв Вармін. — Але що нам робити тепер? Мертвого не можна залишати тут, а вбивцю треба спіймати як не зараз, то завтра... І слід сповістити про все в Данґрію і королю; в усякому разі дістатися хоча б до Інґевелла. Це найближче, там можна буде знайти посланця, а воїни лицаря Андомара допоможуть шукати вбивцю. Він же міг і до Інґевелла повернутися, чи не так?

— Маєте рацію, — погодився Тіурі. — Та ми не можемо чекати. Нам треба їхати вперед.

— Знаю, — сказав Вармін. — І ми будемо у вашому розпорядженні, допоки ви цього бажаєте. Як ти вважаєш, чи можу я доручити трьом зі своїх людей подбати про померлого та з’їздити до Інґевелла?

— Звісно.

За мить троє вершників від’їхали, і Вармін знову звернувся до друзів.

— Я маю розповісти, чому намісник відрядив нас, -почав він. — То як ми зробимо? Одразу поїдемо далі чи трохи перепочинемо?

— Відпочиньмо, авжеж, — попросив Паккі, і Тіурі погодився.

Вони сіли на узбіччі, і Вармін розпочав свою оповідь:

— Учора ввечері посланець із Данґрії — нехай спочиває. — прибув на Переправу.

— Ви знали, що він посланець? — запитав Тіурі.

— У нього не було причин це приховувати. Він мусив змінити коней — гінці завжди й повсюди отримують свіжих коней. Отож, йому дали коня, і він одразу помчав далі, аби подолати ще частину дороги, а вже потім відпочити. От і все про посланця. Решту нехай розповість Імін: він чергував минулого ранку.

— Вранці я стояв на посту, — пристав до розмови один із вершників, — тепер уже можна сказати: учора вранці. Першим до мосту підійшов той чужоземець — тобто, я думаю, що чужоземець, через його вимову. Він сплатив мито, три золотих, позаяк перетинав річку вперше. І розговорився зі мною. Ми розмовляли про різні речі, тобто про погоду, врожаї тощо. І тут він мене спитав, чи не переходив останнім часом через міст юнак. Чи, можливо, двоє юнаків. Один із них — років шістнадцяти, з темним волоссям та світлими очима, а про другого він нічого не сказав. І я відповів, що так, було тут двоє юнаків, тобто — ви, які не змогли сплатити мито і, звісно ж, мусили залишитися на східному березі. І, здається, це його потішило... і тим, можливо, багато про що було сказано. Чужоземець сказав тільки: «Так-так», але можу присягнутися, що він посміхався. Я не міг до ладу розгледіти його обличчя — він насунув глибоко на очі свого капелюха, а той був доволі крислатий.

— І ви не уявляєте навіть, який він на вигляд? — запитав Тіурі.

— Ні. тільки що русявий, бо волосся стирчало з-під крис, і дуже просто вдягнений, усе брунатне. і він. гаразд, слухай далі. Пізніше ви знайшлися на острові, і Вармін мав забрати вас звідтіля, а я й думати забув про чужоземця — гадав, що він давно вже проїхав. Але коли я стояв на мосту з іншим вартовим і дивився, як вас забирали з острова, той зненацька опинився біля нас і каже: «Оце, значить, ті хлопчаки, що уникають сплати мита. Ганьба, як вони сміють!» Потім запитав нас, яке покарання на вас очікує і, здавалося, був дуже втішений відповіддю, бо, перехилившись з мосту, щоб подивитися на вас, знову засміявся. Його сміх мене неприємно вразив. Я вважав, що ви маєте дістати по заслузі, проте той чолов’яга мені не сподобався. Усі вартові пішли назад до шлагбаума, там скупчилися люди, що бажали перейти міст. І тут підійшов Вармін.

— Так, — проказав Вармін. — Я передав Імінові твоє прохання говорити з самим намісником.

— І тут знову звідкілясь виник чужоземець, — провадив далі Імін. — І заявив, що такі, як ви, неодмінно мають сидіти у в’язниці. А я йому: «Це, здається, вас тішить! Ви, мабуть, знаєте цих хлопців?» Але він заперечив. «Ну як же, — здивувався я, — ви ж розпитували про юнака з темним волоссям і світлими очима?» — «Таких багато, — відказав він. — Цього хлопця я не знаю. А той, про кого я розпитував, — мій друг. Він хотів іти зі мною через річку, але, певно, десь затримався. Він прийде зі сходу, з Данґрії».

— І тут, — повільно промовив Вармін, — я й розповів йому про посланця, який проїхав напередодні. У нього теж було темне волосся й світлі очі. Можливо, мені не слід було говорити, але я нічого не запідозрив. А той, як почув це, злякався.

— Злякався, так, — кивнув Імін. — Підняв голову й поглянув на нас. Тут я побачив його очі і теж злякався. Ніби в очі змії зазирнув! Той одразу заквапився, помчав через міст, неначе його переслідував диявол.

«Он воно, значить, як, — подумав Тіурі. — Чужоземець, звісно, Кобра: це зрозуміло. Спершу шпигун вважав, що людина, яку він шукав, надовго й надійно замкнута у в’язниці. Та почувши, що на захід проїхав інший юнак — посланець до короля Унавена, засумнівався і кинувся за ним. Бідолаха писар був убитий стрілою, що призначалася для нього, Тіурі! Але тепер Кобра вже знає, що помилився й убив не того. Вкравши у посланця листа і прочитавши його, він зрозумів, що це, звісно, не той лист, якого він шукав...»

Вармін тим часом розповідав далі:

— Згодом, коли ви поїхали, я говорив з намісником. Він, схоже, був стривожений новинами, які привіз посланець із Данґрії. І запитав мене, чи добре ми вас спорядили в дорогу, а потім немовби подумав вголос: «Та як можна було їх відпускати без охорони?» — «Чому, шляхетний пане?» — запитав я. «Тому, — відповів він,

— що їм може загрожувати небезпека». І тоді я розповів йому про чоловіка на мосту. Зовсім коротко, але його, здавалося, це приголомшило. «Варміне, — запитав він, — ти зможеш наздогнати тих хлопців? Мчи за ними щодуху, візьми з собою з десяток озброєних воїнів. А як доженеш — їдь з ними разом і захищай, якщо знадобиться, навіть ціною свого життя. Добре, якби ти й посланця з Данґрії зумів наздогнати. Можливо, я перебільшую, але, здається, їм усім загрожує небезпека

— особливо цих двом хлопцям», — так сказав він, і ось чому ми опинилися тут.

Вармін подивився на Тіурі:

— Ну то як, береш нас за охорону? Чи намісник турбувався даремно, і ніяка небезпека тобі не загрожує?

— Думаю, що загрожує.

— І вбивство посланця з Данґрії з цим якось пов’язано?

— Так. Я зустрічав його раніше. Він мені допоміг. А тепер. тепер його вбито, а я — живий.

— Що ти маєш на увазі? — запитально поглянув на хлопця Вармін.

— Мені не хотілося б про це говорити.

Вармін знизав плечима:

— Намісник наказав, щоб я тебе ні про що не розпитував. Я зроблю так, як мені доручено, й допоможу людьми та зброєю.

— Дякую, — сказав Тіурі. — Тож, рушаймо?

Він підвівся і відчув, що його ноги тремтять від утоми. Та попри це уже за мить юнак опинився в сідлі.

Так він і Паккі в оточенні воїнів намісника продовжили свій шлях.

На світанку дорогою їм почали траплятися люди -пастухи, що випасали овець на схилах. Вармін заговорив з ними, розповів про вбивство, описав, як міг, зовнішність убивці й попросив пильнувати за ним.

Близько полудня вони дісталися хутора, де стояв трактир і можна було відпочити. Невдовзі вони вже сиділи за столами, а трактирник подавав їм їсти. Вар-мін повідомив йому, що вони прибули від намісника, і запитав, чи зможуть отримати свіжих коней.

— На весь гурт у мене бракує коней, — зітхнув трактирник. — Так багато в мене немає.

Вармін поглянув на Тіурі.

— Як вважаєш, чи не зачекати нам, допоки коні відпочинуть, а тоді їхати усім разом? Нам і самим потрібен відпочинок.

Тіурі кивнув:

— Гаразд, але я не хочу залишатися тут занадто довго.

Вармін уважно поглянув на нього:

— Ти такий втомлений, що потребуєш відпочинку і твій товариш також. Дивись-но — він уже спить.

І справді, Паккі вже був занурений у глибокий сон, голова його лежала на столі, просто біля майже повної тарілки.

Тіурі раптом відчув, що й він настільки зморений, що навіть їсти не може. Голоси довкруж лунали невиразно й ніби віддалік. І, навіть знаючи, що Кобра міг причаїтися десь поблизу, юнак не спроможний був подолати дрімоту. Вармін схопив Тіурі за плече і стурбовано запитав:

— Ти як почуваєшся? Коли відпочивав востаннє? Коли спав?

І правда, коли це було? Усе, що пам’ятав Тіурі за останній час, — безкінечна, безупинна гонитва, виснажливі дні, безсонні ночі.

— Не знаю. — пробурмотів він.

— Ви негайно обидва підете в ліжко, — розпорядився Вармін. — Чи ти хочеш заснути в сідлі й скотитися з коня?

Паккі прокинувся від його гучного голосу й випростався, перелякано кліпаючи.

Тіурі підвівся. Вармін має рацію. Треба бодай трохи відпочити, щоб набратися сил для останньої частини шляху.

— Чи далеко до Унавенстадта?

— Два з половиною дні, — повідомив Вармін.

— А котра зараз година?

— Щойно пробило полудень, — відповів трактирник, і Вармін запитав його:

— Чи знайдеться тут ліжко для цих хлопців?

— Авжеж, ходімо.

— Гаразд, — сказав Тіурі. — Але я хочу, щоб нас розбудили о четвертій.

І допоки Вармін не пообіцяв йому це, він не рушив з місця. Невдовзі вони з Паккі вже міцно спали.

Вармін дотримав обіцянки і прийшов розбуркати їх о четвертій.

— Я думаю, ти спокійно міг би поспати ще, — проказав він. — Навіть переночувати тут, виїхали б завтра вранці.

— Ні, — заперечив Тіурі, стримуючи позіхання. — Ще цілих два дні з половиною, я хочу, якщо вдасться, доїхати швидше.

— У мене є новини про вбивцю, — сповістив Вармін.

— Про Кобру?! — вигукнув Паккі.

— То його, виявляється, звуть Кобра? Вперше чую про такого!

— Які новини?! — поквапив його Тіурі.

— Ти можеш більше не боятися, його незабаром спіймають. Ходімо донизу, там на вас чекає смачний обід.

З цими словами він вийшов з кімнати.

— Який же я осел! — бідкався Паккі, коли Вармін вийшов. — Патякаю, що не слід.

— Чому Вармін не повинен знати, що нашого ворога звуть Коброю?

— І все-таки я осел. Це тому, що я ще не зовсім прокинувся. І справді неважливо, чи знає про це Вармін. Нам же все одно, якщо ми цього Кобру ніколи не бачили!

Повідомлення Варміна, одначе, прогнало останній сон, і друзі швидко спустилися вниз. Вармін і троє його воїнів уже чекали на них. Поки вони їли, Вармін сказав, що годину тому до трактиру примчав очманілий вершник — це був один із пастухів, що жили ближче до східного боку пагорбів.

— Пастух розповів, що він був сам зі своєю отарою, коли раптом побачив якогось вершника. Той зліз з коня і попросив їсти. Пастух упізнав у ньому вбивцю за нашим описом. Він був одягнений у все брунатне; волосся світле, крислатий капелюх. Пастух дуже злякався і не зміг цього приховати. Той пригрозив, що вб’є його, якщо він покличе на допомогу. І пастух зробив найкраще з того, що міг: скочив на коня чужоземця і кинувся геть! Убивця пустив стрілу йому вслід, але, на щастя, не поцілив.

— Стріла застрягла в його шапці, — додав один із воїнів.

— То де ж той пастух? — запитав Тіурі. — І чому ви мене не розбудили?

— Це було зайве, а ти спав так солодко. Та ми негайно ж відправили групу озброєних людей до місця, де пастух зустрів чужоземця. Четверо моїх воїнів піш-ли з ними. Пастух показував їм дорогу. Він зметикував і вчинив розумно, коли захопив коня вбивці. Отже, той не зможе далеко втекти.

— І то правда, — погодилися хлопці.

І все-таки Тіурі хотілося самому поговорити з пастухом, дізнатися трохи більше про людину, чию лють він відчував повсякчас, звідтоді як в’їхав до Данґрії. Поза всяким сумнівом, це був Кобра. Тепер його переслідують зусібіч, він не має коня, а вони відійшли далеко вперед; лишається подбати, утім, лише про те, щоб втримати цю перевагу. Він подивився на Варміна:

— Може, вже й не доцільно вам супроводжувати нас далі? Я вважаю, що нам більше не варто боятися цього чоловіка, небезпека вже позаду.

— Твоя воля, — відповів Вармін. — Хоча це невеликі зусилля супроводити вас ще дещицю шляху, а через Місячні пагорби дорога безлюдна. До того ж намісник доручив мені захищати вас, і я б не хотів, аби з вами щось трапилося після того, як ми попрощаємось.

Тіурі усміхнувся:

— Я вдячний і вам, і королівському намісникові за допомогу, без вас нам було б непереливки.

Нарешті було вирішено, що Вармін і троє його воїнів супроводжуватимуть друзів принаймні до краю Місячних пагорбів. А там видно буде, що робити далі.

О пів на п’яту вони вже були в дорозі; їхали швидко, без затримок та пригод. Місяць знову стояв високо в небі, коли вдалині, на пагорбі, вони побачили замок.

— Це замок Білого Місяця, — оголосив Вармін, — там живе лицар Івейн. Трактирник говорив, що ми зможемо там переночувати.

— Я спатиму в замку, — зрадів Паккі, — і цього разу не в темному підземеллі! Це, схоже, прекрасний замок.

— Цей лицарський замок зведено давним давно, -сказав Вармін. — А замок намісника ще давніше.

— Намісника звати Ардіан, так? — запитав Тіурі.

— Так, Ардіан його ім’я. Раніше він був мандрівним лицарем і не мав власного замку. А тепер — королівський намісник Східної переправи.

— А замок біля переправи хіба не належав раніше його праотцям? — допитувався Тіурі.

— Ні. Служба біля переправи не успадковується від батька до сина. Король сам призначає намісників і обирає для цього найкращих своїх лицарів.

— Лицарів з білими щитами, — здогадався Паккі.

— Так. Але намісникам переправ дозволено носити й семибарвні щити.

— Скільки лицарів у вашого короля? І як їх звати?

— Так нашвидкуруч і не згадаєш! Переконаний, деяких ти вже знаєш: Ардіан, мій пан, Вардіан, його брат, лицар Івейн, чий замок там попереду, сини лицаря Івейна — ці ще зовсім молоді. Ще Андомар з Інґевелла й Едвінем з Форестерре, прозваний Непереможним, Марвен з Ідуни — Син Морського Вітру. Я міг би ще довго називати імена і розповідати історії про їхні подвиги. Та мій пан знає це значно краще за мене; у нього є грубі книжки, повні оповідок про історію нашої країни.

Тіурі згадав книжку, у яку зазирнув, очікуючи намісника.

— Слухай-но, Варміне, адже наші мови дуже схожі. Дивно, правда?

— Що ж тут дивного? Як на мене, то дивніше, коли хтось, такий само як я, говорить мовою, якої я не розумію, тільки тому, що він з іншої країни. Та мова, якою ми тут говоримо, не єдина. Є ще й інша, давня. така давня, що більшість із нас не пам’ятає її. Лише король, принци, мудреці та деякі лицарі можуть говорити цією мовою і розуміти її.

— І намісник також?

— Гадаю, що так. Він багато знає і вміє читати книжки. Я раніше міг лише хрестика поставити замість імені, а він навчив мене всіх літер.

Так, балакаючи, вони дісталися замку. До нього, звиваючись поміж пагорбів, вела вузька дорога, узбіччя якої були огороджені низьким кам’яним муром.

Попри пізню годину брама гостинно відчинилася перед ними, а для вершників і коней знайшлися і їжа, і місце для ночівлі.

На світанку наступного дня Тіурі з Варміном і Пак-кі стояли у внутрішньому дворі замку, готові вирушити в путь, коли до них підійшов один із мешканців замку. Він звернувся до Варміна:

— Ви керуєте воїнами намісника Ардіана? Лицар Івейн бажає говорити з вами. Чи не пройдете ви зі мною?

Вармін вказав на Тіурі:

— Нехай і цей юнак іде з нами.

— Це конче потрібно? — запитав мешканець замку. — Мій пан виявив бажання поговорити зі старшиною.

— Він неодмінно має піти з нами.

Мешканець замку здивовано поглянув на Тіурі. Йому, схоже, не вірилося, що вбого вдягнений хлопець, та ще й занадто молодий, може виявитися значущою особою. Але він кивнув і повів їх до замку.

Тіурі спохмурнів. Він не хотів, щоб Вармін привертав до нього чиюсь увагу.

«Аби ми прокинулися раніше, — подумав він, — тепер були б уже в дорозі».

Перезирнувшись із Паккі, який підбадьорливо йому підморгнув, Тіурі пішов за Варміном.

Їх ввели до великої напівтемної зали. Біля столу, на якому палали дві свічки, стояв, очікуючи на них, господар замку. Лицар Івейн був уже немолодим чоловіком із сивим волоссям, проте струнким. Він подивився спершу на одного, потім на другого і звернувся до Варміна:

— Ти Вармін, старшина намісника Ардіана?

— Так, шляхетний лицарю, — вклонився йому Вармін.

— Я чув, минулої ночі в Місячних пагорбах було вбито людину. Посланця до короля Унавена. Це правда?

— Так, шляхетний лицарю.

— Чому ж мені не повідомили одразу? Західна частина Місячних пагорбів належить до моїх володінь, а до повернення лицаря Андомара під моїм наглядом і східна.

— Ми повідомили про це в Інґевелл, шляхетний лицарю. І всі в околиці попереджені, що потрібно шукати вбивцю.

— А чому ви самі не подалися на пошуки?

— Намісник відправив нас з дорученням на захід, і ми мусимо їхати далі. Але більш ніж половину своїх людей я відіслав назад.

— Гаразд, — мовив лицар Івейн і подивився на Тіурі. — Ти один із тих юнаків, хто знайшов тіло?

— Так, лицарю, — відповів Тіурі й подумав: «Сподіваюся, хоч він не стане мене ні про що розпитувати. Здається, кожен, кого я зустрічаю по дорозі, намагається мене затримати!»

Та його побоювання були марними. Лицар Івейн більше нічого не запитав, лише сказав:

— Можу вам повідомити, що вбивцю захоплено в полон.

— Що?! Справді?! — здивовано вигукнули Тіурі й Вармін в один голос.

— Так. Його триматимуть у трактирі «Місячні пагорби», допоки я не вирішу, що з ним робити. Його схопили на моїх землях, і це означає, що судити його буду я.

— Коли це сталося? — запитав Вармін.

— Учора ввечері, невдовзі після того, як ви залиши-

ли трактир. Рано-вранці прибув посланець, який приніс мені цю звістку. Він тут і зможе розповісти вам подробиці. Ось він.

Тільки тепер Тіурі примітив, що в напівтемній залі є ще хтось. За знаком господаря замку той підвівся і шанобливо лишався стояти перед ними. Він був схожий на селянина, та поверх одягу носив кольчугу, а каштанове волосся покривав шолом.

— Посланець привіз нам листа, написаного трактирником, — провадив далі лицар Івейн, — і доповнив його усним повідомленням від себе.

Посланець вклонився:

— Трактирник мені заплатив, та на додачу я приніс звістку від воїнів намісника. Вона призначена лицарю Івейну, володарю Білого Місяця, Варміну, старшині, та двом юнакам, що подорожують із ним.

— Продовжуй, — сказав лицар Івейн.

Посланець знову вклонився:

— Учора надвечір люди з мого села з допомогою чотирьох воїнів намісника спіймали чоловіка, опис якого збігається з описом убивці. Він назвався дивним іменем. якось... Воно було в листі, якого я вам віддав, шляхетний лицарю.

— Кобра, — мовив лицар Івейн.

— Кобра. — повторив Тіурі тихо.

— Спершу він заперечував убивство, — розповідав посланець, — та коли ми зв’язали його й замкнули в одній із кімнат трактиру, він наче сказився: почав лютувати, проклинаючи і нас, і цю країну, і тих двох юнаків. їх проклинав найлютіше.

— Чому? — запитав лицар.

— Це справді дивно, — промовив посланець стиха. -Він не сказав чому. Можливо. від страху? Я сам там був і все чув. Одного з них він називав на ім’я. «Проклинаю тебе, Тіурі! — кричав він. — Хай чорт тобі в’язи скрутить і разом з ним уся нечиста сила!»

Посланець замовк, і Тіурі на мить відчув холод, начебто сам він там був, коли Кобра скаженів. Але відчуття це тривало недовго: Кобру ж бо спіймано!

— А хто такий Тіурі? — запитав лицар Івейн.

Вармін ворухнувся, але промовчав.

— Ти Тіурі? — запитав лицар хлопця.

— Так, лицарю.

— Чому цей Кобра бажає тобі стільки зла?

Тіурі трохи подумав.

— Певно, тому, що я один із тих, через кого його ув’язнили.

Лицар Івейн поглянув на нього задумливо, і Тіурі зрозумів, що він когось йому нагадує, але ніяк не міг пригадати — кого.

Лицар знову звернувся до посланця:

— Ви можете ще щось розповісти?

— Так, шляхетний лицарю, — те, що є в листі. Воїни намісника просили свого старшину якомога швидше повернутися на схід разом з тими вояками, що залишилися при ньому. Але, звісно, лише тоді, коли ці юнаки зможуть без них обходитись.

— Чому мені треба повернутися?

— Цього вони мені не сказали.

— Маєте ще щось додати? — запитав лицар Івейн і, коли посланець заперечно похитав головою, продовжив: — Тоді можете йти. Мої слуги подбають, щоб вас нагодували. Я ж своєю чергою передам з вами листа.

Посланець низько вклонився і вийшов.

— Хто ти такий? — запитав лицар у Тіурі.

— Ви вже знаєте, лицарю, мене звати Тіурі.

— Звідки ти?

— Зі сходу, лицарю.

— Ти, одначе, не служиш королівському намісникові?

— Ні, шляхетний лицарю, — втрутився в розмову Вармін. — Але намісник доручив мені й моїм людям супроводжувати їх. Вони їдуть на захід і поспішають.

— Це справді так, лицарю, — підтвердив Тіурі.

Вармін дістав щось з-під кольчуги і простягнув лицареві.

— На знак того, що я дію за дорученням намісника, він дав мені свою пальчатку.

— Я впізнаю її, — промовив лицар. Він повернув Вар-мінові пальчатку і продовжив: — Хоча, здавалося б, у королівстві панують мир та порядок, те, що сталося, непокоїть мене. Намісник Ардіан не посилає своїх воїнів супроводжувати когось без причини. Я не затримуватиму вас тепер, коли ви знаєте все, що мали дізнатися. Що ж до Кобри, то він залишиться моїм полоненим, і я сподіваюся, ви повернетеся, щоб свідчити проти нього. Цього ж я очікую і від тебе, Тіурі.

— Так, лицарю, — сказав юнак.

Він відчував радість і полегшення. Кобра ув’язнений! Тепер йому більше нема чого боятися. Завтра до вечора вони будуть в Унавенстадті; доручення майже виконане. Юнак повернувся до Варміна:

— Вам немає потреби їхати далі. Кобра вже не зможе нам зашкодити.

— Хто він такий, цей Кобра? — запитав лицар Івейн.

— Я не знаю. Знаю лишень, що він лиха й небезпечна людина.

— Виявляється, так, — промовив лицар сухо. — Але ти, схоже, знаєш про нього ще дещо!

— Він з Евіллану.

Ці слова, здавалося, здивували лицаря.

— З Евіллану! — повторив він.

Вармін теж спантеличено поглянув на Тіурі, який тим часом звернувся до лицаря Івейна:

— Прошу вас, шляхетний лицарю, відпустити мене негайно. Можливо, незабаром ви дізнаєтеся більше, аніж я можу розповісти зараз.

— Ти загадковий, юначе, — сказав лицар, помовчавши. — Я чую по твоїй вимові, що ти прийшов з-за Великих гір. Це так?

— Так, лицарю.

— Може, ти тоді. — почав було лицар, але не договорив, кивнув і продовжив: — Я повністю довіряю наміснику і вчиню згідно з його рішенням. Іди з миром! Ти, Варміне, вирішуй сам — їхати тобі з ним чи повертатися до своїх воїнів на схід. Прощавайте.

Тіурі і Вармін вклонилися і невдовзі були у внутрішньому дворі, де, згораючи від нетерпіння, їх чекала решта.

— Що сказав вам лицар? — спитав Паккі друга.

— Гарна новина! Посланець приніс йому: Кобру спіймано!

— Кобру спіймано? Правда? — прошепотів Паккі.

— Так, — мовив Тіурі, — правда.

Паккі дивився на нього сяючими очима.

— Це справді чудова новина. Еге ж! Тепер принаймні можна не боятися кожної тіні й не заглядати за кожний кущ.

Вармін підійшов до них і кашлянув.

— Що там? — запитав Тіурі.

— Як нам тепер вчинити? Їхати мені з вами чи ні?

— Тепер ви можете зі спокійним серцем залишити нас самих, — відказав Тіурі.

— Гаразд. Ти сам це сказав. Бач, я не знаю, чому мене просили повернутися якомога швидше. І якщо ти вважаєш, що наша допомога тобі більше не потрібна, я хочу дізнатися, де вона може знадобитися. Щось не так у цьому королівстві, мені здається — щось назріває. Але, коли твоя воля, я поїду з вами. Зараз я служу тобі, хоч як неймовірно це звучало б, попри те що ти набагато молодший за мене.

Тіурі простягнув йому руку:

— Дякую за допомогу, Варміне, і перекажіть намісникові, що я йому вдячний. А втім, ми особисто подякуємо йому, коли повернемося до Райдужної річки.

— Гаразд. Але я не відпущу вас, допоки не переконаюся, що ви добре озброєні. Можливо, воно й не знадобиться, але не завадить. Від того луку і стріл, що живуть тільки у твоїй уяві, невелика користь! Я дам вам справжні, а зі збройової отримаєте й кольчуги.

Минув певний час, перш ніж усі потрібні речі були зібрані й передані друзям.

— Це обов’язково вдягати? — запитав Паккі, вперше в житті взявши до рук кольчугу. — Мені б звичайну сорочку.

— Звикай, — сміючись, сказав Вармін. — Це надійний захист, і чимось доводиться поступитися.

— Тоді доведеться вдягнути, — зітхнув Паккі. — Але лук мені точно ні до чого. Я вгору й трьох кроків не пройду. — Однак, подумав і погодився: — Гаразд, давайте його сюди. Можливо, це мені й пасуватиме.

Друзі попрощалися з Варміном і його вершниками та виїхали на західну дорогу.

— Тепер ми знову разом! — радів Паккі. — Як тобі мій вигляд? Я хоч трохи схожий на зброєносця?

4. Унавенстадт. Жебрак біля брами

Звісно ж, Тіурі хотілося розповісти Паккі, про що саме він говорив з лицарем Івейном.

— На щастя, він відпустив нас одразу, — сказав Пак-кі. — Я вже трохи злякався, що нас знову затримають, і пожалкував, що ми не перевдяглися на яких-небудь бородатих стариганів, наприклад!

Де б ти ті бороди взяв? — засміявся Тіурі.

— Нічого зараз про те думати, тим паче, що нам це вже не знадобиться. — Паккі роззирнувся довкруж. -Ці Місячні пагорби трохи схожі на гори і такі ж прекрасні, однак я думаю, що ліпше бути від них якомога далі. А ти?

— І я.

Місячні пагорби назавжди будуть пов’язані зі спогадами про години тривог, погрозами розлюченого Кобри і особливо — з убивством молодого писаря.

Їхнє бажання незабаром здійснилося, бо пагорби вони невдовзі залишили позаду і потрапили у зовсім іншу місцину. Юнаки їхали полями хвилястої золотавої пшениці, уздовж пасовищ з ніжно-зеленою травою, де паслися коні, подекуди траплялися темні переліски й дерева.

Дорогою їм зустрічалося доволі багато людей; юнаки проминали села й господарські садиби, а часом вдалині виднілися високі вежі якихось замків.

По обіді почав падати дощ, та він не перешкодив гарному настрою хлопців і не змусив їх стишити хід. Вони їхали вперед навіть після заходу сонця. Дощ скінчився, і вони їхали при світлі блідого місяця, який віддзеркалювався в калюжах. Десь збоку, у канаві, кумкали жаби, а трохи далі у траві сюрчали цвіркуни.

— Їхати б і їхати отак цілу ніч! — прошепотів Паккі.

Але Тіурі заперечно похитав головою. Він роззир-нувся: позаду були Місячні пагорби, де залишилися злодіяння й небезпеки. І все ж він був насторожі, немов мандрував ворожою країною. Звідки виникло це відчуття? Вдень його не було. Чому йому знову ввижається, що за ними спостерігають і шпигують? Нісенітниця! Не треба про це говорити Паккі. А втім, юнак вирішив якомога швидше знайти надійний притулок на ніч.

Незабаром вони під’їхали до якоїсь порожньої клуні і вирішили там заночувати. Та щойно зайшли всередину разом з кіньми, як забрехав собака, а згодом почулися кроки і грубий голос гукнув:

— Хто там?

Тіурі визирнув назовні через шпаринку в кутку дверей. Там стояв чоловік з ліхтарем у руках. Великий собака крутився біля його ніг. Тіурі вагався, відповідати чи ні, Паккі також принишк. Собака залишив хазяїна і, махаючи хвостом, стрибав на двері.

— Так, Парвене, у нашій клуні гості! — крикнув чоловік. — Це нічого, я лише хочу знати, хто ви такі!

Тепер Тіурі наважився заговорити і вийшов надвір, Паккі слідом за ним.

— Добрий вечір. Можна нам тут заночувати?

— Гаразд, — згодився селянин, якому, імовірно, й належала клуня. — Але ви можети піти зі мною. У хаті є вільний піл, на ньому точно спатиметься краще. Та й господиня збере вам щось перекусити.

Він так щиросердо вмовляв їх зайти до хати, що друзі погодилися. Невдовзі вони сиділи із селянином та його дружиною на кухні та їли пампухи зі шкварками.

— Щиро вдячні вам за доброту, — проказав Тіурі.

— Та нема за що, — засміявся селянин. — Чого ви так пізно їдете? До міста зібралися?

— Ви хочете сказати — до Унавенстадта? — запитав Паккі.

— Та звісно, а до якого ж іще? Хоча, ваша правда, є й інші міста. — селянин замовк. — Чуєш, — прислухався він зненацька, — Парвен знову бреше. Піду гляну, хто там, — він узяв ліхтаря і вийшов надвір.

— Звідкіля ви? — запитала господиня.

— Здалеку, — ухильно відповів Тіурі.

— З Великих гір на сході, — додав Паккі.

— Ого, — здивувалася господиня, — скільки ж ви всього побачили! Ви були в Данґрії, а потім переправилися через Райдужну річку? Ви збирали квіти в Інґевеллі? І бачили, як сяє місяць над пагорбами? Проте місто короля наймальовничіше.

— Чи далеко до нього? — запитав Паккі.

— Та ні. Завтра вдень добудетесь, якщо прокинетеся з півнями.

Селянин повернувся знадвору й сказав:

— Нікого не видно. Дивина. Мій пес ніколи не бреше без причини, — і, звертаючись до хлопців, додав: — Не знаю, чи збираєтеся ви завтра рано вставати, але зараз уже час спати.

— Так, — підтримала його дружина, — я бачу, що ви дуже втомилися. Ходімо, покажу вам піл, де приготувала постіль.

— Які ж приємні люди тут, — прошепотів Паккі, умощуючись під ковдрою.

— Так.

Знадвору знову почувся гавкіт.

«Чого ж він не заспокоїться?» — подумав Тіурі, але тут-таки, усміхнувшись, подумав: нехай собі! Тут, за зачиненими дверима, безпечно.

Паккі швидко заснув, а Тіурі ще довго лежав, вдивляючись у темряву. Собака замовк, і він нарешті теж заснув.

З першими півнями хлопці повставали, ще раз подякували селянинові та його дружині за гостину і рушили далі. Була гожа днина: дув свіжий західний вітер, світило сонце. Спершу вони їхали, як і вчора, серед лук та полів, потім дорога повела їх через ліс, вони піднялися на пагорб. і побачили перед собою Унавенстадт.

Це було велике місто; їм видно було багато веж, нічого, окрім веж, білих, сріблястих, що сяяли на сонці. Деякий час юнаки мовчки дивилися на них, зупинивши коней. Там була мета їхньої подорожі! Потім швидко поїхали вперед. Дорогу тепер перетинало чимало бічних доріг; юнаки помітили, що вони не єдині мандрівники, які їдуть до столиці. Та до міста ще залишався чималий шлях, тож хлопці їхали, не шкодуючи коней: бажання потрапити в місто дедалі зростало.

Унавенстадт, споруджений на низьких пагорбах, не був огороджений високим муром, був світлим і відкритим. Навколо просторого, зі сходами й вежами, на яких сяяли золоті прапорці-флюгери, міста були зведені невисокі стіни з багатьма брамами. З півдня, зникаючи в місті, текла іскриста річка — певно, це була Біла річка. Далі, північніше, височіли пагорби, рожевіючи в сонячних променях, за ними піднімались інші, наче веселкові дуги, розчиняючись у серпанку. До міста вело багато доріг, так само широких, як і та, якою їхали хлопці.

— Це, — милувався Паккі, — найкрасивіше з того, що я бачив під час нашої подорожі.

— Згоден, — відповів Тіурі.

— Чи місто Дагонатбург таке саме?

Тіурі похитав головою:

— Ні, це значно красивіше.

— Це, мабуть, найгарніше місто у світі, — сказав Паккі.

Тіурі повторював подумки слова листа, а потім тихенько проспівав їх на мотив Паккі, той підспівував. Так вони і їхали. Але коли під’їхали вже зовсім близько і сонце стояло над містом на заході, вони замовкли.

Дорога розгалужувалася на безліч стежин, що вели до різних брам та хвірток у міській стіні зі сходу, на порослі травою стежки, витоптані кіньми, і бруковані доріжки з кам’яними сходами. Усі брами та хвіртки були відчинені, але повсюди стояли вартові, що мали дуже поважний вигляд з барвистими щитами та шоломами з пір’ям. На низьких білих стінах теж стояли чатові.

Друзі захоплено перезирнулися.

— Ми тут! — прошепотів Паккі.

— Майже, — додав Тіурі.

Вони звернули на одну з доріг і мимоволі пустили коней кроком — навколо було так багато на що подивитися. Уздовж сходинок і доріг у траві стояли колони, прикрашені скульптурами та дивними знаками.

І тут вони помітили чоловіка, який різко виділявся на тлі навколишньої краси. Старий жебрак сидів на землі неподалік брами, притулившись до колони. Він був одягнений у пошарпаний латаний плащ з каптуром, з-під якого виглядали лише ніс, довгі сиві заплутані пасма волосся та борода. Поруч лежав костур, а в руці він тримав жебрацьку чашу. Жебрак заговорив з хлопцями і попросив у них милостиню.

Тіурі дістав гаманця, отриманого від намісника. Там лишалося небагато, але він кинув усе в простягнуту чашу. Паккі також віддав усе, чим володів: свого мідного грошика.

Жебрак пробурмотів слова подяки, і друзі хотіли були вже їхати далі, але той голосно заговорив, зупиняючи їх.

— Краще б я вам не дякував.

— Чого б це? — здивувався Тіурі, який опинився ближче до нього, ніж Паккі.

— Сидиш там високо на своєму коні, мандрівнику, і жбурляєш монету, навіть не поглянувши мені в обличчя! А тепер промчиш повз мене й забудеш за мить. О, ви, сповнені нетерпіння, я вам надокучив. Так, я лишень жебрак, прикра затримка, яку, на щастя, скоро оминеш.

Тіурі поглянув на жебрака, не знаючи, що й сказати. У нього не стало духу проїхати повз нього, як він збирався. Голос старого звучав так жалісно, так гірко і безнадійно.

— Чого ж ти чекаєш? — мовив жебрак. — Проїжджай, чужоземцю. Це Унавенстадт, королівська столиця, місто, де немає бідності. Увійди до нього й забудь мене, як і всі забувають. Яка потреба поблажливо спуститися до мене, злиденного?

— Не гнівайтеся на мене! — перепросив Тіурі. — Я не хотів вас образити. Вибачте, що я поспішив і не затримався біля вас. Я віддав вам усе, що мав, і дуже хотів би допомогти, якби міг.

— А-а-а! Якщо так, тоді дякую! Ви хотіли б мені допомогти. якби могли. Я тішуся з цього. Більшого мені й не треба. Прощавайте. І нехай вам буде відплачено по заслузі. Та збудеться те, чого я вам бажаю. Прощавайте!

Він відвернувся, намацав свого костура й почав важко підводитися. Паккі поклав руку на плече Тіурі й шепнув:

— Їдьмо!

Але Тіурі не міг відвести погляд від прохача. Він відчував великий жаль до нього і раптом зрозумів, що не хоче в’їздити в місто, допоки не загляне йому в очі й не дізнається, кому подав милостиню. Хлопець зіскочив з коня, не слухаючи, що шепотів йому Паккі, простягнув руку жебракові, аби допомогти, і промовив:

— Я поспішаю, але не настільки, щоб не засвідчити, що хочу допомогти і хочу пізнати вас.

Жебрак прийняв його допомогу. Тепер він стояв навпроти Тіурі, спираючись на костур; обличчя його було майже повністю приховане каптуром і волоссям.

— Дякую, — тихо сказав він. — Ти такий, як я і сподівався. Не за гроші дякую тобі, а за те, що зараз стоїш переді мною.

— Ви хотіли подивитися на мене? — здивувався Тіурі.

Не відповідаючи, жебрак схилився ще нижче.

— Ви хотіли на мене поглянути? — знову запитав Тіурі.

Серце його забилося сильніше. Сам не розуміючи чому, він знав, що ані кроку не зрушить з місця, допоки жебрак не погляне йому у вічі. Лише пізніше він зрозумів, що відчував цієї миті: його співчуття зникло, поступившись місцем цікавості й безпідставному відчуттю напруження, неначе це було страшенно важливо, щоб жебрак подивився на нього, неначе в цей момент від цього багато залежало.

Нарешті жебрак відповів:

— І я зроблю це. дурню.

Враз Тіурі відчув небезпеку. Він навіть не дуже злякався, коли жебрак відкрив своє обличчя. Він уже знав, чиї очі зустрінуться з його поглядом — холодні, брехливі, як очі змії. Кобра! Нарешті він зустрівся віч-на-віч зі своїм ворогом, якого так довго боявся!

Жебрак висмикнув щось зі свого костура й кинувся на нього. Проте Тіурі був готовий до цього. Він відбив удар — лезо ковзнуло, ледве зачепивши його; юнак вибив з рук жебрака кинджал. проте чіпкі руки зімкнулися на його шиї, і Паккі закричав:

— Кобра!

Тіурі боровся з Коброю, відчуваючи, що той сильніше, але не боявся. Хлопцеві пощастило розімкнути пальці, що стискали горло, і тепер він намагався подужати свого ворога.

І тут наспіла допомога. Спершу Паккі, потім інші: перехожі й стражники. Кобра відпустив Тіурі й кинувся навтьоки.

— Він утікає! — заволав Паккі. — Ловіть його! Тримайте вбивцю!

Стражники вихопили мечі й кинулися навздогін, а Паккі повернувся до друга:

— З тобою все гаразд, Тіурі? Та в тебе кров!

Тіурі провів рукою по лобі.

— Дрібниці, — захекано вимовив він.

— Я так злякався, — зізнався Паккі. — Раптом побачив той кинджал і подумав... подумав...

— Я відчував, що це станеться, — відповів Тіурі. -Коли він поглянув на мене, я вже знав, хто. ні. мабуть, ще раніше.

Він бачив, як стражники наздогнали Кобру, як схопили його. Тільки тепер Тіурі помітив, що навколо юрмляться, запитуючи, що трапилося, здивовані й перелякані люди.

Стражники повернулися, ведучи із собою жебрака.

— А тепер ми хотіли б знати, що все це означає.

— Я теж хотів би знати, — пронизливо заверещав старець, — що я такого зробив, чому зі мною так поводяться?!

— Ви намагалися його вбити! — сказав Паккі, схопивши Тіурі за руку.

— Неправда! — вигукнув жебрак. — Він напав на мене!

— Брехун! — закричав розлючений Паккі. — Дивіться! Ось він, ваш кинджал, — лежить на землі. І це ви вбили посланця, посланця з Данґрії.

Жебрак намагався випручатися, але стражники міцно тримали його.

— Не розумію, про що ти.

— Дуже добре розумієте, — заперечив Тіурі спокійно.

— Ви давно вже стежите за нами, Кобро!

Дивлячись на нього з ненавистю, жебрак спробував вивільнитися з рук стражників, але не зміг. Тоді він вигукнув:

— Будь ти проклятий, Тіурі! Іди в місто, доправ королю важливу звістку. Пишайся, що так добре виконав своє доручення! Але тобі не змінити долю цієї країни: розбрат та чвари прийдуть на цю землю, вогонь спалить це місто, кров’ю просякнеться ця земля!

Тіурі аж здригнувся — не стільки від самих слів, скільки від того, як вони були вимовлені.

— Стули пельку! — перелякано й сердито крикнув один зі стражників і звернувся до хлопців: — Хто ви? Звідки його знаєте, і хто він такий?

— Він шпигун, — відповів Тіурі, — шпигун з Евіллану.

— Ви наш полонений, — сказав стражник Кобрі, — полонений короля Унавена, і підете з нами в місто.

— Якщо так, я не скажу більше ані слова.

Стражник знову звернувся до хлопців:

— Ну, а ви хто такі?

— Ми з королівства Дагоната, — вимовив Тіурі тихо,

— принесли повідомлення королю Унавену.

Стражник подивився на них здивовано і стурбовано.

— Тоді ходімо, — сказав він. — Мої люди відведуть вас до палацу.

5. Король Унавен

Нарешті юнаки потрапили до міста! Кобру повели стражники, і невдовзі він зник з очей. За мить у супроводі двох вартових юнаки були на шляху до палацу.

Тіурі майже не помічав будинків, вулиць і людей навколо. Він виструнчився в сідлі, погляд його був прикутий до вартових, що їхали попереду, вказуючи дорогу. Юнак не міг думати ні про що, окрім доручення. Незабаром завдання буде виконане, слово дотримане. Інколи Тіурі поглядав на Паккі, той також був серйозним.

Тільки коли вони під’їхали до Білої річки, що протікала містом, юнак знову почав звертати увагу на те, що його оточувало. Річка була гарна, з прозорою сріблястою водою, однак не така широка, як Райдужна. На протилежному її боці, на узвишші, стояв палац короля Унавена, зведений з білого та сірого каменю й оточений невисокими стінами з брамами, а також парками й терасами, що спускалися до води.

Хлопці пройшли дерев’яним мостом, увійшли через першу браму й зупинилися біля другої, де чергувала варта. Воїни, що супроводжували друзів, попросили дозволу увійти.

— Хто такі?

— Двоє посланців до короля Унавена.

— Проїжджайте, — була відповідь.

Біля наступної брами їм довелося спішитися. Тут також стояла сторожа, яка після коротких перемовин із солдатами відчинила браму і впустила Тіурі та Пак-кі. Воїни, що супроводжували хлопців, попрощалися з ними і поїхали.

— Ми подбаємо про ваших коней, — звернувся один з охоронців до юнаків. — Заходьте і повідомте про себе капітану варти.

Тіурі й Паккі увійшли до просторого двору, де юрмилося багато людей. До палацу вели широкі сходи. До них підійшов молодий лицар з білим щитом, схоже, це був начальник охорони.

— Чого добродіям треба? — запитав він.

— Ми просимо, щоб нас прийняв король Унавен, -відповів Тіурі.

Лицар здивувався:

— Навіщо? Хто ви такі?

— Нас звуть Паккі й Тіурі. Ми принесли важливу для короля звістку.

— Хто вас послав?

— Лицар Едвінем із Форестерре.

Молодий лицар здивувався, але сказав лише:

— Ходімо.

Вони піднялися сходами й потрапили у велику залу.

— Зачекайте тут. Я сповіщу короля про ваш приїзд. Що за звістку ви принесли йому?

— Про це я можу говорити тільки із самим королем, — відказав Тіурі, — і якомога швидше. Негайно!

— Добре, — кивнув лицар. — Я все перекажу королю. Та спершу скажи мені.

Тіурі, не дослухавши, витягнув з-під сорочки персня, що висів на шворочці, і показав лицареві:

— Ось знак, що я посланий лицарем Едвінемом. Проведіть нас до короля!

Лицар дивився на нього широко розплющеними очима.

— Гаразд, ідіть за мною.

Вони пройшли анфіладою зал, і нарешті лицар зупинився біля якихось дверей, постукав, увійшов і невдовзі з’явився знову:

— Король Унавен чекає на вас.

Тіурі хотів було увійти, та раптом побачив, що Паккі не рухається з місця. Зупинившись у дверях, він шепнув:

— Паккі, ходімо!

Паккі похитав головою.

— Та ходімо ж!

— Ні.

— Ти маєш увійти разом зі мною!

— Ні, — повторив Паккі, — ти йдеш один. Так краще.

— Король Унавен чекає на вас, — повторив лицар.

— Поквапся, — прошепотів Паккі, — не можна змушувати короля чекати.

Тіурі довелося увійти самому, хоча він і шкодував, що Паккі відмовився іти разом з ним. Переступаючи поріг, він відчув, як у нього тремтять ноги. Двері за ним безшумно зачинилися.

Покій, до якого він увійшов, був невеликим, біло-блакитним, по обидва боки прикрашеним колонами. Юнак стояв перед королем Унавеном.

Король підвівся з крісла, уважно дивлячись на Тіу-рі. Він був уже старий, зі сріблясто-білим волоссям і бородою. Одяг короля був білим, жодних прикрас він не носив, окрім вузького золотого обруча на голові. Але ніхто б не засумнівався в тому, що це король: постать його була справді королівською, обличчя — благородним і мудрим. Він нагадав Тіурі Менауреса, особливо його очі були схожі на очі відлюдника.

— Підійди ближче, віснику, — голос короля пасував його зовнішності.

Тіурі підійшов до нього і став на одне коліно, як це часто робив раніше перед королем Дагонатом.

Юнакові коштувало певних зусиль, щоб заговорити.

— Ваша Величносте, я приніс послання від Едвіне-ма, Лицаря з Білим Щитом. Та спершу мушу повідомити вам, що лицар Едвінем загинув. Помираючи, він віддав мені листа, якого я присягнувся доправити вам, і свого персня. ось він.

Король Унавен узяв персня.

— Встань! — звелів він.

Тіурі послухався.

Якусь мить король мовчки дивився на перстень.

— Це дуже сумна звістка, — промовив він повільно. -Як помер мій лицар?

— Його було вбито, Ваша Величносте, Червоними Вершниками з Евіллану.

— Лицаря Едвінема вбито. вершниками з Евілла-ну! — повторив король. — Боюся, це не єдина погана новина. Дай мені листа, віснику.

— Ваша Величносте, його в мене більше немає. Лицар Едвінем велів знищити листа в разі небезпеки, аби його не відібрали, і мені довелося це зробити. Та я вивчив текст напам’ять.

Король уважно поглянув на нього й несподівано запитав:

— Хто ти, віснику?

— Мене звати Тіурі, Ваша Величносте.

— Добре, Тіурі, говори. Я слухаю.

Тіурі з жахом зрозумів, що не знає, що має говорити! Він не міг згадати ані слова! Жодного слова з листа, якого так часто повторював про себе. Неймовірно! Треба заспокоїтися — і слова повернуться до нього. Ті-урі заплющив очі, гарячково намагаючись пригадати текст, проте в голові було геть порожньо. Він похолов: забути текст листа!

Тіурі знову розплющив очі й поглянув на короля. Чи не виявляє той нетерпіння? Потім опустив голову, відчуваючи, що червоніє від сорому. Він мусить згадати. Мусить!

І раптом таки збагнув — адже Паккі також вивчив листа! І навіть придумав мелодію. Мелодію. Тіурі почав наспівувати її подумки, і слова одразу ж повернулися. Піднявши голову, він спіймав здивований погляд короля Унавена.

«Мелодія. — хотів був сказати Тіурі. — Паккі, мій друг, придумав мелодію.»

Але спершу лист! Він набрав у груди побільше повітря й вимовив одне за одним загадкові слова, повільно, але чітко і без вагань.

Юнак помітив, що ці слова вразили короля. В очах його читалися жах і огида, сум і, нарешті, гнів. Коли Ті-урі замовк, король відвернувся. Здавалося, він одразу постарів. На деякий час запанувала тиша.

— Повтори ще раз усе, що ти сказав! — звелів король. Хлопець повторив. Король Унавен вислухав усе ще раз, не повертаючись, і певний час стояв нерухомо, опустивши голову і поринувши в роздуми.

Тіурі не наважувався ані порушити мовчанку, ані навіть поглянути на короля. Цей час здавався нескінченним. Тіурі запитував себе, чи не забув король про нього. Може, треба вийти?

Цієї миті король, немов прийнявши рішення, підняв голову, знову поглянув на Тіурі і сказав:

— Пробач, Тіурі. Мені треба було осмислити це повідомлення. Ти приніс серйозну і дуже важливу для королівства і моїх підданих звістку. Можеш записати для мене ці слова так, як вони були написані в листі?

— Так, Ваша Величносте. Не знаю, що вони означають, але я вивчив напам’ять так, як вони були написані.

— Гаразд. Розкажи мені тепер, як сталося, що ти отримав від лицаря Едвінема доручення доправити мені листа. Ходімо.

Король поклав руку на плече Тіурі й повів його до столу, що стояв у кутку покоїв. Там було також декілька крісел; король сів і запропонував Тіурі зробити те саме.

— Розповідай, — повторив він.

І Тіурі почав розповідати: про старого, який вночі постукав у двері каплиці, про те, як, виконуючи прохання про допомогу, він прийняв доручення від помираючого лицаря Едвінема.

— І тоді ти вирушив у путь, — сказав король Унавен, — через королівство Дагоната, через гори, через наше королівство, допоки не дістався мого міста. Це був довгий шлях і, мабуть, небезпечний. Вороги, які вбили лицаря Едвінема, напевно, переслідували й тебе.

Тіурі кивнув.

Король усміхнувся йому доброзичливо й щиро, простягнув руку й мовив:

— Дякую тобі, Тіурі.

Тіурі враз відчув себе страшенно вдячним і щасливим, що виконав доручення. І тут він згадав про Паккі.

— Ваша Величносте, — сказав він, — чи не могли б ви подякувати і моєму другові Паккі? Він зробив так само багато, як я. Якби не він, ви ніколи не почули б цієї звістки. О, у нього.

Але король перервав Тіурі й ударив у ґонґ, що стояв на столі. На цей знак увійшов молодий лицар і з поклоном запитав:

— Чого бажає наш володар?

— Покличте другого юнака. Нехай увійде.

За мить зніяковілий Паккі з’явився у дверях, а молодий лицар знову зник. Король Унавен підвівся, підійшов до Паккі і простягнув йому руку. Та юнак став на коліна і промовив:

— Вітаю вас, королю!

Король знов усміхнувся.

— Підведися, Паккі, — мовив він, — щоб я міг і тобі подякувати за те, що ти зробив.

Паккі підвівся, як йому сказали, він був зворушений до глибини душі. Хвилювання охопило й Тіурі: він ледве міг повірити, що доручення справді виконано.

Король запросив Паккі теж сісти й поставив їм декілька запитань. Він хотів знати, як давно Тіурі вирушив у дорогу, і попросив розповісти йому все, що той знав про долю лицаря Едвінема, про те, чому йому до-велося знищити листа. Друзі відповідали з подробицями, а потім Тіурі записав текст листа.

Потому король сказав:

— Незабаром, Тіурі й Паккі, я хочу більше почути про вашу мандрівку. Та це згодом, нині маю більш невідкладні справи.

Він знову вдарив у ґонґ і наказав молодому лицареві:

— Лицарю Івейне, нехай усі, хто носить білий щит, радники й наближені негайно зберуться у великій залі, щоб послухати новини, які принесли мені вісники зі сходу. Неодмінно нехай прийде найстарший радник і мій друг Тирилло. Що стосується цих молодих людей, вони — мої почесні гості. Відведіть їх до пані Міріан, скажіть, нехай подбає про них, і повертайтеся.

Лицар вклонився, юнаки вклонилися також. Король Унавен підвівся; тепер він здавався високим і величним, сильним і непереможним.

— До зустрічі, — мовив він.

Друзі пішли за молодим лицарем.

Паккі шепнув Тіурі:

— Чи тобі не здається, що король Унавен схожий на Менауреса?

— Я також про це подумав, — відповів Тіурі.

— Отже, доручення виконане, — з полегкістю зітхнув Паккі.

А Тіурі подумав, що так і не знає, що означає повідомлення, яке він передав королю.

6. Лицар Івейн і Тирилло

Молодий лицар привів їх до маленького, оточеного колонадою, внутрішнього двору.

Він увійшов до кімнати, де за прядкою сиділа стара жінка.

— Пані Міріан, — сказав він, — я привів гостей, почесних гостей короля.

Жінка підвелася і підійшла до них. На ній була проста сіра сукня, на поясі висіла в’язка ключів, що дзвеніли при кожному русі. Привітне обличчя прикрашала білосніжна хустка з безліччю рясних складочок.

— Подбайте про них, пані, — сказав лицар і обернувся до юнаків: — Я маю повернутися до короля, та ми ще побачимося. Зі спокійним серцем передаю вас під опіку пані Міріан.

— Що за поспіх, лицарю Івейне, — заговорила жінка. — Ти навіть не познайомив мене з нашими юними гостями. Хто вони й звідкіль?

— Це Тіурі й Паккі. Вони — вісники й прибули здалеку.

— Ласкаво просимо, Тіурі й Паккі, — лагідно промовила жінка. — Сподіваюся, ви принесли добру звістку.

— Дай Боже, — відгукнувся лицар. — Незабаром ми дізнаємося, що то за звістка.

Він вклонився і вийшов.

Тіурі глянув йому вслід. Молодого лицаря звати Івейн — так само, як і лицаря із замку в Місячних пагорбах. Чи не родичі вони, бува? Можливо. Хоча лицар Івейн нагадував йому не лише власника замку Білого Місяця, а більше когось іще.

— Тіурі й Паккі, так-так, — промовила пані Міріан. -Звідки ви?

— З королівства Дагоната, пані, — відповів Тіурі.

— І правда, здалеку. Але розпитування допоки відкладемо. Ну й вигляд же у вас!.. Ви, певно, втомилися у довгій мандрівці?

— Так, пані, — кивнув Паккі. — І від нових вражень, захоплення, здивування. й усього іншого.

— У нас ви відпочинете й наберетеся сил, — пообіцяла пані Міріан. — Ходімо.

Найперше вона запропонувала хлопцям скупатися і принесла кожному новий одяг: сірі штани, білу сорочку й коротку попелясту камізельку, прикрашену вишивкою.

Коли хлопці вдягнулися, вона зауважила:

— Ну, тепер ви маєте вигляд тутешніх зброєносців.

— Зброєносців, — пробурмотів Паккі.

— Помилуйтеся-но, — і пані Міріан підвела їх до дзеркала з полірованого металу.

Тіурі трохи здивовано вивчав своє відображення. Відтоді як він востаннє бачив себе в дзеркалі, минуло чимало часу, і тепер було добре помітно, що він змінився, і не лише схуд: його обличчя обвітрилося, а головне — погляд став іншим, серйознішим.

Паккі вивчав себе широко розплющеними очима.

— Я вперше можу себе так добре роздивитися. Як на мене, вигляд доволі дивакуватий, надто в цьому одязі. Мабуть, він мені все-таки не пасує.

Вони вийшли за пані Міріан у галерею з колонадою і сіли на лавку. Внутрішній двір був надзвичайно мальовничий: там цвіли білі ромашки і блакитні дельфі-ніуми, а посеред двору шелестів водограй.

— Наче уві сні, — видихнув Паккі. Ми справді в палаці короля Унавена?

— Так-так, — засміялася пані Міріан. — Лицар Івейн запитував, чи бажаєте ви пообідати в його товаристві. Пообідаєте — і відчуватимете себе ліпше.

— Лицар Івейн, — пробурмотів Паккі. — У вашому королівстві є й інші лицарі Івейни?

— Так, — відповіла пані Міріан. — Цей лицар — молодий Івейн. Він син лицаря Івейна з Місячних пагорбів. Дивіться, он саме іде його зброєносець, щоб супроводити вас до нього.

Друзі підвелися. Тіурі подякував пані Міріан за гостинність.

— Не треба дякувати, — заперечила вона. — Я приготую для вас кімнату, тож зможете піти спати, щойно захочете. А зараз — смачного.

Коли юнаки йшли за зброєносцем лицаря Івейна, Паккі прошепотів:

— Мені от цікаво лише, як Кобра опинився біля воріт раніше за нас. якщо він був ув’язнений у Місячних пагорбах.

— Чш-ш-ш! — спинив його Тіурі.

Ім’я «Кобра» не пасувало цьому довкіллю, — вважав юнак, — до того ж, його вже мало хвилювало, як той опинився біля воріт. Кобру спіймано й переможено, найдужче Тіурі хотілося б ніколи більше не чути про нього і не бачити його.

Лицар Івейн очікував їх у просторій кімнаті, обшитій червоно-каштанового відтінку деревом, з великими вікнами збоку. Лицар зняв свого шолома, і тепер Тіурі збагнув, на кого він схожий — на Евейна, наймолодшого із Сірих Лицарів.

Лицар доброзичливо їх привітав і запросив до столу біля вікна. На накритому білою лляною скатертиною столі стояв гарний посуд, виблискували вишукані коштовні келихи. За вікнами хлопці могли бачити квітучі королівські сади й Білу річку. Зброєносець приніс тарелі з їжею, налив усім вина і зник. Лицар Івейн сів за стіл разом з гостями, проте їжі не торкнувся. Він був чемний з гостями, але, здавалося, чимось переймався.

— Я вже чув, — сказав він нарешті, — що лицар Ед-вінем загинув. Непереможного перемогли підступом. Це скорботна новина для багатьох.

Лицар Івейн не ставив друзям запитань, і Тіурі подумав, що він, можливо, знає вже більше, аніж вони. Зрештою, їм досі не був відомий зміст листа! У нього раптом зник апетит, і він відчув себе страшенно пригніченим.

— Ви, мабуть, втомилися, — сказав лицар Івейн. — Я чув, що ваша подорож була небезпечною, від самого королівства Дагоната. — Він трохи помовчав і продовжив: — Вам, можливо, не хочеться говорити про свою подорож, але я хотів би дещо запитати. Якщо ви з королівства Дагоната.

— Запитуйте спокійно, — відказав Тіурі.

— У мене є брат. Свого часу король Унавен послав його до вашої країни з повідомленням королю Дагона-ту про дружбу. Було це ще перед Днем літнього сон-цевороту, і він мав скоро повернутися, та ми звідтоді нічого про нього не чули.

— Чи не лицарем Евейном звуть вашого брата? — запитав Тіурі.

— Так, це його ім’я! Звідки ти знаєш?

— Ви схожі на нього, — Тіурі усміхнувся, — чи він на вас.

Він розповів, що лицар Евейн приєднався до Сірих Лицарів, які присягнули помститися за смерть лицаря Едвінема і, розповідаючи, узагалі забув про їжу.

Лицар Івейн уважно слухав: він хотів знати все і про Сірих Лицарів, і про обставини смерті лицаря Ед-вінема.

— Я радий чути, що з моїм братом не трапилося нічого лихого, і батько буде радий. Тепер мені принаймні зрозуміло, чому він досі не повернувся.

Цієї миті увійшов зброєносець.

— Лицарю Івейне, король Унавен просить вас до себе.

Лицар одразу ж підвівся.

— Перепрошую, — вибачився він, — ми побачимося знову, щойно з’явиться нагода. Ви можете перебувати в палаці як удома. Якщо вам щось знадобиться, звертайтеся до пані Міріан. Ваш приїзд, знаєте, дещо збурив тутешній спокій, одразу з’явилося стільки справ! До побачення.

Він пішов, а хлопці ще певний час сиділи мовчки, дивлячись у вікна. Сонце сідало — і все довкола було осяяне жовтогарячим світлом. Тепер і вони помітили збентеженість, яку, за словами лицаря Івейна, спричинили при дворі: мостом туди й назад снували вершники, у палаці повсякчас було чутно кроки та гучні голоси й звуки наказів.

— Що ж усе-таки було в тому листі? — пошепки спитав Паккі.

— Це все ще секрет, — зітхнув Тіурі. — Напевне, щось про небезпеку з Евіллану чи про зраду. Але що саме — не знаю.

— Що зараз робитимемо? — запитав Паккі. — Прогуляємося палацом? Я точно не зможу заснути.

— Краще садом, — промовив чийсь голос позаду.

Від несподіванки хлопці здригнулися й озирнулися. У дальньому кінці кімнати стояв тендітний юнак, одяг якого вигравав усіма барвами райдуги. Вони навіть не помітили, як він увійшов.

— Сад чудовий. Ви можете сісти на стіну й споглядати звідси, не завдаючи собі клопоту.

Продовжуючи говорити, він підійшов ближче, і кожний його рух породжував ніжний передзвін. Тепер хлопці побачили, що він зовсім не юнак, хоча невисокий і тендітний. Його вік важко було визначити: десь від тридцяти до п’ятдесяти років. Худорляве, глузливе обличчя з проникливими чорними очима, на голові — білий ковпак з бубонцями.

— Добрий вечір, — промовив він, вклоняючись. — Я Тирилло, блазень короля Унавена, дурість, що служить мудрості. Зараз не час для жартів, тож запрошую прийняти мене в компанію й посидіти разом в саду, поговорити чи помовчати, як захочете.

Він підійшов до одного з вікон і спритно вистрибнув назовні. Тіурі та Паккі подалися за ним. Вони пройшлися садом, всілися на низькій стіні і певний час мовчки дивилися на річку й на ту частину міста, що була за нею. Потроху сутеніло, і тут і там запалювали вогні. Блазень ворухнувся — і бубонці на його ковпаку задзеленчали.

— Жив колись чоловік, який побачив веселку, пречудову райдугу. Вона стояла в небі, наче високий вигнутий міст, а кінці її спиралися на землю. Якось чоловік вирішив: «Поїду-но я до краю веселки, щоб нею, як мостом, потрапити на інший бік землі.»

— Я раніше теж хотів так спробувати, — прошепотів Паккі. — А що було потім?

— Він вирушив у дорогу, — оповідав блазень, — і дуже довго подорожував. Мандрував містами і селами, полями й пустелями, стрімкими річками й густими лісами. І тішився наперед тим, що побачить. Там, де закінчується веселка, справді має бути дивовижно прекрасно. Що ближче він підходив до своєї мети, то дужче до неї прагнув. Та ось він прибув до місця призначення — і веселка зникла, а місцина була така сама, як і будь-яке інше місце на землі. І чоловік дуже засмутився. Та потім згадав, як багато краси побачив на своєму шляху, скільки всього пережив і дізнався. Тоді він ще не знав, що сенс не в самій веселці, а в її пошуках. Він повернув назад з легким серцем і дорогою додому казав собі, що в його житті ще неодмінно будуть веселки. І справді: варто було йому повернутися, як він побачив над своїм будинком нову райдугу.

— Це кінець? — поцікавився Паккі.

— Так.

— Чому ви розповіли нам цю історію? — запитав Тіу-рі, підозрюючи, що блазень зробив це навмисне.

— Просто так. Це стара, усім відома притча. Усі блазні однакові: без кінця переповідають старі історії.

Вони знову замовкли. Тоді чоловік почав тихенько наспівувати, і Тіурі впізнав пісню, яку співала панночка Лавінія в замку Містеринат:

Ось мчить, мов вітер, граф Едвінем, Полишивши батьків дім, Форестерре, І сонячне світло щит відбиває -Щит білий, мов сніг на високій горі.

Блазень обірвав пісню й мовив:

— Ти відчуваєш себе дивно, ти розгублений: доручення виконане, а іншого тобі ніхто не дав. І тобі цікаво, що було в тому листі, який ти так довго носив на грудях. Але що там було — не важливо! Важливо тільки те, що ти доправив його до короля, що ти виконав свою присягу, мужньо й наполегливо, і жодні небезпеки не зупинили тебе.

Тіурі поглянув на нього й зрозумів, що блазень має рацію. Тепер відчуття розгубленості повністю зникло

— і він заспокоївся.

— Ох, — зітхнув Паккі. — А тепер би я поспав.

Блазень зістрибнув зі стіни.

— Ось найрозумніше рішення з усіх можливих. Імовірно, невдовзі вам знову доведеться багато чого зробити. А поки що лягайте-но спати. Я відведу вас до пані Міріан.

Вони пішли уже майже темним садом назад, до палацу.

— Хто така пані Міріан? — запитав Паккі блазня.

— Вона веде господарство палацу, — пояснив той.

— Стежить, аби було вдосталь їжі на столі й свіжа постільна білизна. Вона безперечно найважливіша людина в палаці.

У внутрішньому дворі вони зустріли лицаря Івейна.

— Я вас шукав, — сказав той. — О, то ви, я бачу, у гарній компанії. Хотів попрощатися. Король посилає мене з дорученням на південь. Отже, вирушаю негайно.

— До кронпринца? — запитав блазень.

— До нього. Прощавайте. Якщо ти, Тіурі, побачиш брата раніше за мене, передай йому моє шанування. Усього найкращого тобі, Тирилло.

— Будемо сподіватися, що «все найкраще» виявиться ще й «усім приємним», — зауважив блазень. — А вони не завжди з’являються разом! Та, без жартів: мої добрі побажання тобі, Івейне, і нехай сонце сяє на твоєму білому щиті.

Лицар Івейн пішов, а Тирилло привів друзів до пані Міріан. Вона була начебто заплакана, проте жодного слова не зронила про свій смуток.

— Кімната для вас готова. Ходімо.

Тирилло побажав друзям доброї ночі, і пані Міріан відвела їх до кімнати. Скоро вони вже міцно спали на м’яких перинах та білосніжних простирадлах.

7. Кобра — востаннє

Наступного ранку в міському кафедральному соборі відслужили урочисту месу, присвячену пам’яті лицаря Едвінема, графа Форестерре. Тіурі й Паккі також були на ній присутні. Потім вони поснідали в королівському палаці в товаристві пані Мірі-ан, Тирилло й інших придворних. У палаці оголосили жалобу у зв’язку зі смертю найхоробрішого з паладинів. Тривога та стурбованість відчувалися повсюди. Друзі чули розмови про підступну зраду Евіллану, але правди ніхто, начебто, не знав, чи то не хотіли говорити.

Після сніданку хлопці походжали палацом. Там було на що подивитися.

— Навіть король Дагонат не мав такого палацу, — зауважив Тіурі.

Зали з витончено оздобленими колонами та блакитними стелями із золотими зірками змінювалися залами з вітражними вікнами й стінами, розписаними зображеннями героїв та святих. Підлога, викладена кольоровою мозаїкою, мармурові сходи; повсюди скульпту-ри з дерева, бронзи та каменю. Усе це пасувало між собою, створюючи вишуканий інтер’єр.

Інколи хтось із мешканців палацу підходив поспілкуватися з юнаками, та ненадовго: усі були заклопотані. До палацу весь час заходили люди: посланці, лицарі, воїни — і знову кудись вирушали.

Нарешті друзі вийшли до саду й повсідалися на стіні, де напередодні ввечері сиділи з блазнем. Вони милувалися садами, що терасами спадали аж до річки, водограями, деревами і квітами; вони роздивлялися людей, які проїздили мостом до палацу. Серед них було багато лицарів з білими щитами і в різнобарвних обладунках. Паккі не міг відвести очей від цього видовища.

— Дивись-но! — вигукнув він раптом, вказуючи на лицаря, що мчав на баскому білому коні, який, здавалося, був занадто норовливий для вершника, і тому ледь вдавалося його приборкувати.

А втім, так тільки здавалося... бо лицар, вправно утримуючи коня за повід, промчав мостом, немов штормовий вихор. Він був без шолома, у руці тримав білого щита, його плащ розвівався і був подібний до райдуги.

— Його розпущене волосся золотаве, як призахідне сонце, а очі — блакитні, як море, — несподівано пролунало в них за спиною. Це був Тирилло.

— Хто це? — запитав Паккі, милуючись лицарем, який тим часом зіскочив з коня і зник у палаці.

— Марвен з Ідуни, прозваний Сином Морського Вітру, — відповів блазень. — Його коня звуть Іданвен, і це один із найкращих коней у королівстві. Брат цього коня — Арданвен, Нічний Вітер, ним володів лицар Едвінем.

Тіурі раптом подумав, що, напевне, такий самий вигляд мав лицар Едвінем, коли був живий і мчав на своєму коні через Унавенстадт. Власне, він зовсім не був схожий на лицаря Марвена, проте чимось вони все-таки нагадували один одного.

— Проте, я прийшов до вас не для того, аби розповісти про це, — продовжував блазень. — У мене до вас три справи. Перша: вас незабаром очікують у короля.

— О! — радісно вигукнув Тіурі.

Вони з Паккі бачили короля Унавена лише вранці, у соборі. Тож він про них не забув.

— Ще я маю передати вам привіт від Варміна, воїна з переправи через Райдужну річку на сході, — продовжував Тирилло.

— Від Варміна? — здивувалися хлопці.

— Так, він прибув минулої ночі і розповідав довгі й заплутані історії. Щось про посланця, який побував у лицаря Івейна в Місячних пагорбах і збрехав. Ви ще про це почуєте. Він хотів сам з вами поговорити, але король ще до схід сонця відрядив його назад з листом до намісника.

— Гаразд, але як міг той посланець розповідати, що Кобру спіймали, коли той чатував на нас тут? — перепитав Паккі.

— Кобра! Це третє, про що я маю вам сказати. Ви повинні піти до судді й детально розповісти все, що вам відомо. Це називається — дати свідчення. Тобі, я бачу, не дуже хочеться це робити, — помітив він вираз обличчя Тіурі, але треба. І негайно.

— Ми готові, — сказав Тіурі.

— Гаразд. От що, я вас туди відведу. Суд та в’язниця за рікою, на площі. За одним рипом і місто подивитеся.

— На вулицях було доволі людно, і їм доводилося часто зупинятися, бо Тирилло привертав загальну увагу. У своєму обтислому барвистому одязі та білому ковпаку з бубонцями блазень мав напрочуд дивний вигляд.

— Он іде блазень короля! — вигукували люди. — Розкажи що-небудь, Тирилло! Не обов’язково, щоб було смішно.

— Чого ж не розказати? — відповідав блазень. — Погляньте довкола і скажіть мені: чи не прекрасне сьогодні наше місто? І ви зрозумієте, що воно красивіше, ніж завжди. Це тому, що ми відчуваємо можливу небезпеку. Людина усвідомлює, як сильно вона любить щось, лише під загрозою це втратити.

— Тирилло, а правда, що буде війна? — запитували його.

— Усе, що ви маєте дізнатися, почуєте свого часу. Це правда — у нас є ворог, але ім’я його я поки що не хочу називати.

— Евіллан... — загомоніли люди.

— Довіртеся нашому королю, — порадив блазень.

— Тоді заспівай нам що-небудь, Тирилло. Наші серця в журбі, розвесели нас.

— Я не можу позбавити вас журби. Вряди-годи треба й пожуритися, аби більше цінувати радість. Подібно до того як сонячний день має уриватися дощем. Прощавайте.

Він відвів друзів до великої будівлі, розташованої на прекрасній площі.

— Заходьте всередину. Я зачекаю на вас тут.

Хлопці увійшли, і їх одразу провели до судді, одного з лицарів Унавена. Він уже чекав на них і знав від короля про доручення Тіурі і про те, що він повідомив. Та наразі він цікавився Коброю. Друзі відповіли на всі його запитання. Врешті він сказав:

— Дякую. Кобра взагалі відмовився говорити. А втім, можливо, заговорить, коли побачить вас. Я звелю привести його.

Ввели Кобру. Він не був ані скутий, ані зв’язаний, але його супроводжували двоє озброєних воїнів. Він уже не був подібний до старого жебрака; сиві косми зникли, і тепер у нього було коротке світло-каштанове волосся. Упізнати його можна було лише по очах. Побачивши друзів, Кобра здригнувся.

— Ну що, — промовив він уїдливо, — вам мало того, що мене ув’язнили? Треба було ще прийти, щоб із насолодою подивитися на переможеного ворога? — І звернувся до Тіурі: — Пишаєшся собою, звісно. О-о, такий хоробрий лицар, яке небезпечне доручення виконав! А що за доручення, власне? Якогось листа відвезти до короля! У такенну далечінь мчати, ризикувати життям. а навіщо? Що в ньому важливого, у листі тому? Чого король ще не знає? Цілими днями мчать до нього посланець за посланцем, і кожен думає, що доправляє щось особливе. Ото сміху. — і Кобра засміявся, фальшиво, неприємно: — Га-га-га-га!

Тіурі розгубився, він був спантеличений і не знав, що сказати. Найгірше було те, що слова Кобри, здавалося, мали сенс. Зрештою, він досі нічого не знав про зміст листа.

— Вам прикро визнавати свою поразку! — зненацька голосно промовив Паккі. — Звісно ж, лист був важливим. Бо чому ж тоді ви весь час гналися за нами й докладали таких зусиль, намагаючись нам завадити?

Кобра перестав сміятися й приголомшено вирячився на нього. Тіурі хотів обійняти друга. Паккі мав рацію! І до того ж. він знову згадав слова Тирилло: не сам лист для нього був найважливішим, а те, що він дотримав присяги, даної лицареві Едвінему.

Кобра знову розлютився.

— О, так-так. Ич! Я також виконував наказ свого сеньйора, Чорного Лицаря з Червоним Щитом.

І тут його перебив суддя:

— Хто такий Чорний Лицар з Червоним Щитом? -запитав він.

Обличчя Кобри спотворилося в кривій посмішці.

— Хто? Не знаю. Та якби й знав, не сказав би. Але ви його ще зустрінете, коли лицарі з чорними й червоними щитами прийдуть сюди, щоб захопити цю країну.

— Це надумана зла й безглузда заява, — закарбував суддя.

— Не безглузда, — відгукнувся Кобра. — Зла — так. Я злий! — Він знову звернувся до хлопців: — Так, я не виконав наказу. Хоча мусив упоратися з вами, адже я сильніший за вас! Так. Хто ви такі? Зброєносець, який забув про свої обов’язки й утік з церкви в ніч перед посвятою в лицарі, й пастушок, ні до чого не здатний — лише дряпатися по горах. Не знаю, як вам вдалося вислизнути від Ярро; цей зрадник, певно, і видав вам моє ім’я. Чорти б його забрали! Я так і думав, Тіурі, що йому з тобою не впоратись. Нікчема, він гадав, що спритніший за мене. Тому я сам перебрався через гори, уздовж Першої Великої Дороги, й послав поштових голубів до мого друга, бурмистра Данґрії. Він повинен був затримати вас у в’язниці до мого прибуття. Та коли я прийшов, ви встигли вже накивати п’ятами, розбуркавши перед тим усю Дан-ґрію. Що ж, так завжди буває, коли покладаєшся на інших. Але решту я зробив сам. Я бачив, стоячи на мосту через Райдужну річку, як намісник посадив вас до в’язниці. Щоправда, потім я погнався не за тим посланцем, але й тут ще не програв!

Друзі дивилися на нього з відразою.

— Я мусив вас наздогнати, — продовжував Кобра все поспішніше. — Я хитріший від вас усіх разом узятих! Це я під виглядом пастуха примчав нібито на коні вбивці, я був посланцем, який приніс лицарю Івейну звістку, що вбивцю спіймано! І те, чого домагався, трапилося: ваші супутники, дурні служки королівського намісника, повернули назад, залишили вас самих, без захисту. Це й був мій намір: ви були самотні й незахищені. Я подався за вами, але, от прокляття, мені не щастило. Повсюди були люди, та я й не хотів убивати вас серед білого дня. А потім ви ночували в селянина, який зачинив двері в мене перед носом, а пес його гавкав на мене, аж заходився. Та ні, я не втратив надії. Я поїхав вперед, обігнав вас і, очікуючи, вирядився старим жебраком. Це мало спрацювати. Я сильніший за вас, бо вам стало шкода бідного старого злидаря, і в цьому — ваша слабкість! — Він сплюнув і завершив: — Тепер ти вже знаєш усе, що хотів. Та попереджаю — не дери занадто кирпу, не вважай себе сильнішим та кращим за інших! Не завжди й тобі щаститиме. Й останнє, що хочу сказати тобі, Тіурі, син Тіурі! Чи знаєш ти, як нашкодив собі, коли покинув церкву і втратив шанс стати лицарем? Можливо, ти думаєш, що король Унавен висвятить тебе в лицарі? Та це ж не твоя країна, Уна-вен — не твій король. Сподіваюся, король Дагонат вчинить з тобою так, як ти на те заслуговуєш, і ти ніколи не носитимеш меч і щит!

— Замовкни! — вигукнув суддя. — Годі!

Він наказав солдатам вивести Кобру і звернувся до юнаків:

— Його буде покарано по заслузі. Не думайте більше про нього. Дякую за допомогу, можете йти.

Тіурі полегшено зітхнув, щойно вони знову опинилися на вулиці.

— Хух! — видихнув Паккі. — Який негідник! Я справді не хочу більше про нього думати.

Та Тіурі засумнівався, чи зможе він будь-коли забути ті ядучі слова і злостивий погляд Кобри.

8. Мечі й персні

На вулиці хлопці насилу пробилися до Тирилло. Оточений юрмою, він стояв посеред площі і співав, його голова й руки були весь час у русі, тож бубонці на його ковпаку й пальчатках мелодійно дзеленчали в ритм пісні. Він побачив юнаків і підійшов до них.

— Не йди, Тирилло! — закликали люди. — Заспівай ще!

— Не зараз. Маю відвести до палацу цих юнаків, і на мене чекає король.

Тепер усі подивилися на хлопців.

— А хто вони такі?

— Вони прийшли з королівства Дагоната й могли б вам розповісти багато цікавого. Але не зараз, бо йдуть зі мною.

Тирилло взяв друзів під руки й повів до палацу.

— Я все-таки заспівав їм, — прошепотів він. — Це та малість, яку я можу для них зробити.

Коли вони повернулися до палацу, Тирилло відвів хлопців до короля. Цього разу король був не один, у нього сидів лицар Марвен. Познайомивши юнаків з лицарем, король люб’язно запропонував їм сісти. Тирил-ло наповнив п’ять келихів вином і примостився біля ніг короля. Тіурі помітив, що лицар Марвен носить такий самий перстень, який був у лицаря Едвінема, і зрозумів, що він теж належить до найвірніших паладинів короля.

— Я запросив вас, — сказав король, — аби ще раз поговорити з вами й почути розповіді про ваші пригоди. Не треба ніяковіти, говоріть вільно.

І друзі почали розповідати, спершу коротко, потім з подробицями. Король уважно слухав і ставив багато запитань. Він зумів так розговорити юнаків, що вони розповіли йому більше, аніж будь-кому. Юнаки згадали і про старого, який викликав Тіурі з церкви. Це, звісно, був Вокія — зброєносець лицаря Едвінема.

Король Унавен попросив Тіурі після повернення до королівства Дагоната спробувати розшукати старого.

— Подбай, щоб у Вокії було все, що він забажає. Сподіваюся, він зможе повернутися сюди чи до Форестерре. Боюся лишень, що вік та туга за загиблим сеньйором виснажили його. — І додав: — Дякую вам, Тіурі й Паккі, ще раз. Я дуже хотів би нагородити вас, та немає нагороди, рівноцінної тому, що зробили ви для мого королівства.

— О, це не обов’язково, Ваша Величносте, — відказав Тіурі.

— Знаю. Я дам вам лише дещо на згадку, хоча і так не забудете всього, що пережили. Лицарю Марвене, чи не покажете ви нам мечі?

Лицар передав королю два прекрасних мечі.

— Кожному по мечу, — мовив король. — Упродовж багатьох століть ці мечі належали моєму родові.

— Їм понад тисяча років, — додав лицар Марвен, — та вони все такі ж гострі.

Король вручив мечі Тіурі й Паккі.

— Здіймайте ці мечі лише на благо, — напучував він. — А ось і персні для вас — не такі, як у найвірніших моїх паладинів, ви замолоді ще для цього, а невеличкі, витончені, такі я дарую своїм підданим, коли посвячую їх у лицарі, і хоча ви не мої лицарі, отримаєте їх також.

Хлопці подякували королю.

— І ще одне. Ти розповідав, Тіурі, що Арданвен прийняв тебе як свого хазяїна. Тож відтепер і надалі він буде твоїм.

— Дякую, Ваша Величносте, — зрадів Тіурі.

— Дякуй не мені, Арданвеном я не розпоряджаюся. Він сам обирає собі господаря. Чи не так, лицарю Марвене?

— Так, володарю, — відповів той. — Так само як і мій кінь, Іданвен, Вранішній Вітер, брат Арданвена. — І він підморгнув Тіурі.

Король Унавен підвівся. Тіурі зрозумів, що розмову завершено, і теж підвівся. Паккі — за ним.

— Можливо, у тебе є ще якісь запитання? — звернувся король до Тіурі.

«Звідки він знає?» — здивувався той і нерішуче запитав:

— Я. я, Ваша Величносте.

— Що?

— Ваша Величносте, про що було сказано в листі, яке я доправив? — запитав Тіурі й тут-таки пошкодував про сказане. Нечемно запитувати про те, що мало залишатися таємницею.

Проте король не розгнівався.

— Я поки що не хочу про це говорити, — відповів він серйозно. — Незабаром сам про все дізнаєшся. Певно, вже завтра.

— Меч! — захоплено вимовив Паккі. — Справжній меч! І який!

— Пречудовий, — підтримав його Тіурі. — Поглянь, на ньому викарбувані фігурки та ім’я короля Унавена.

— Якщо чесно, мені трохи моторошно мати таку річ. Не впевнений, що це для мене — ходити з таким мечем. Я повісив би його над ліжком, милувався б. А от перстень носитиму завжди.

Юнаки сиділи поруч біля водограю в маленькому внутрішньому дворику.

— Як тобі тут, подобається? — запитав Паккі трохи згодом.

— А тобі?

— О, тут дуже гарно, але я відчуваю себе трохи ні в сих ні в тих. Можливо, для мене всього цього забагато. Поважні лицарі з білими щитами й сяючими каблучками. І сам король! Що ти думаєш про нього?

— Великий король, — неквапом промовив Тіурі. -Старий, але все ще міцний і хоробрий; могутній правитель і водночас доброзичливий; викликає загальне захоплення, проте сам не запишався й не став гордовитим.

— А мені він досі нагадує Менауреса. Тому я й не зніяковів перед ним. Бо в іншому разі.

— Так, — кивнув Тіурі. — Відлюдник, безперечно, схожий на нього, чи він на відлюдника.

— А король Дагонат теж такий?

— Ні, — відповів Тіурі, подумавши, — король Дагонат молодший. Він войовничий, сильний, справедливий, просто, я думаю, не такий. не настільки мудрий, як король Унавен. Дуже важко судити про таких людей. Дагонат — мій король, король моєї країни. Я люблю його, він гідний пошани, і я дуже хотів би стати його лицарем.

— Ти ж станеш ним, так?

Тіурі згадав слова Кобри і промовчав.

— А ти хотів би стати лицарем Унавена й носити білий щит? — знову запитав Паккі.

— Авжеж. Але якщо я стану лицарем, то волів би бути лицарем Дагоната; я належу до його країни і там мій дім.

— Не знаю, чи хотів би я стати лицарем, — замислився Паккі. — Я звичайний хлопець. У кольчузі почуваюся незграбним, а з мечем у руках і поготів. Проте, мабуть, до цього можна звикнути, як говорив Вармін.

Тут до них підійшов Тирилло.

— Я за вами, ходімо прогуляймося. Побачите й дещо інше, окрім палацу, де повно лицарів та поважних панів, — він підморгнув Паккі.

«Цікаво, — подумав Тіурі. — Невже Тирилло має дар читати чужі думки чи просто чув нашу розмову?»

— Я можу читати чужі думки, — попередив блазень,

— будь обережним: я небезпечний. То що, пройдімося? Віднесіть мечі до своєї кімнати. Завтра вони мають бути з вами. Король збирає в себе священників, паладинів, лицарів і радників. Ви теж повинні бути присутніми там.

— Куди ми підемо? — не втримався Паккі.

— Хочу покататися на човні.

Паккі недовірливо насупився.

— Не переймайся, Біла річка — це тобі не Райдужна!

— засміявся Тирилло. І мій човен не протікає. Ходімо, сонце світить, із заходу дме свіжий вітер, морський ві-тер. Я прихоплю кошика з хлібом, їжею, на воді й поласуємо.

Незабаром друзі вже сідали у човник Тирилло, гарненький, яскраво розфарбований.

— Спершу веслуватиму я, за течією. А згодом ви -проти. Ви хлопці міцні, мускулясті; а я — лише слабко-силий блазень, — він зняв пальчатки й узявся за весла. Тіурі довелося тримати кермо.

— Паккі нічого не треба робити, — попередив Тирил-ло, — доки він не опанує свій страх.

— А я нічого не боюся! — обурився Паккі. — Мені це подобається!

Це справді було приємно. Вода виблискувала на сонці, погідний вітер куйовдив їхнє волосся.

Тіурі почувався легко й радісно, відповідальність і завдання відступили кудись далеко.

Річка, звиваючись навколо палацу, несла свої води на захід. Попереду був міст, а за ним — брама.

— Через цю браму Біла річка покидає місто, — пояснив Тирилло, — і лине до моря.

— До моря, — повторив Паккі. — Я ніколи не бачив моря. Яке воно, море?

— Вода, — сказав Тирилло. — Солона вода. Хвилі, допоки ти можеш бачити, і навіть далі, аж до іншого кінця світу. Якщо пливти вниз за течією річки, то без будь-яких зусиль потрапиш туди. Щоправда, на це піде кілька днів.

Тіурі подумав, що було б цікаво там побувати. Він теж ніколи не бачив моря. Адже біля моря — замок лицаря Едвінема, Форестерре. Він поглянув на Ти-рилло й раптом помітив дещо вражаюче — перстень на лівій руці блазня, камінь якого виблискував при кожному порусі. Тіурі нахилився вперед і здивовано вигукнув:

— Ви носите такий самий перстень. що й лицар Марвен, намісник і що був у лицаря Едвінема!

Тирилло усміхнувся:

— Так, звісно. Вручаючи його, король Унавен сказав: «Тобі не потрібен ані меч, ані щит, щоб бути істинним лицарем».

— Так, — кивнув Тіурі, — це правда.

Певна річ, чому блазень не може належати до най-вірніших паладинів короля? Тирилло гідний такого персня. Він міг розвеселити людей, коли ті в журбі, а це не кожному до снаги.

9. Про що оголосив король Унавен

Наступного дня дедалі більше лицарів переходили міст, з’їжджаючись до палацу. Їх усіх викликав до столиці король Унавен. Друзі почули, що король чекав звістки з Міста-на-Півдні — резиденції старшого сина, кронпринца. Подейкували, що за кілька днів він і сам приїде до столиці.

Серед новоприбулих лицарів був один, якого Тіу-рі вже зустрічав раніше: Лицар Білого Місяця, батько Івейна та Евейна, і юнак довго розмовляв з ним, особливо про лицаря Евейна.

Опівдні лицарі й найвельможніші особи королівства зібралися в найбільшій залі палацу, де з ними волів говорити король Унавен. Тіурі й Паккі теж були там, але серед цього шляхетного панства відчували себе вкрай ніяково. Вперше вони побачили короля в пишних біло-пурпурових шатах, у золотій короні та із золотим берлом у руці. Не всі його лицарі були присутні; багато з них перебувало в дальніх землях королівства, не кажучи вже про тих, хто ще не повернувся з Евіллану. І все-таки їх — у сяючих шоломах і семибарвних плащах, з білими щитами — була незліченна кількість. Були тут і радники, і мудреці у довгих шатах і головних уборах з високою тулією. Лише Тирилло мав вигляд, як і зазвичай: у своєму ковпаку блазня з бубонцями, але з сяючим перснем на пальці.

Король підвівся зі свого трону, привітав гостей і мовив:

— Друзі, лицарі, піддані, послухайте, що я маю сказати. Вам відомо, що двоє юнаків, Тіурі й Паккі, принесли нам звістку про загибель лицаря Едвінема. Вони прибули до нашого міста з королівства Дагоната, подолавши значні перепони й великі небезпеки.

Тіурі слухав, не зводячи очей з короля, однак відчував, що зараз багато хто дивиться на нього й Паккі.

— Окрім цієї сумної новини, вони принесли мені ще одну звістку, — провадив далі король, — листа, доправити якого лицар Едвінем перед смертю доручив Тіу-рі. Листа з Евіллану. Та правитель Евіллану не хотів, щоб ми його коли-небудь прочитали. Як ви знаєте, він пропонував нам укласти мир, і навесні я відрядив до нього посольство. Відомо вам і те, що лицар Ед-вінем утік з Евіллану, проте в королівстві Дагоната Червоні Вершники напали на нього і вбили. Уже тільки з цього ви могли зрозуміти, що насправді Евіллан не хоче миру. На південь відправлені посланці, аби отримати більше новин, та мине деякий час, доки вони повернуться. Проте в мене є новина, яка вас засмутить, хоча, можливо, уже й не злякає. Лицар Ан-домар з Інґевелла ніколи вже не повернеться до нашої країни. Його вбито солдатами Евіллану в Південних Підвітряних горах!

Мертва тиша зависла в залі. На обличчях читалися скорбота, жах і гнів.

— Він був хоробрим лицарем, — тихо вів далі король, — і вірним паладином. Помилуйте, небеса, його душу.

Усі схилили голови й помолилися за хороброго лицаря, який ніколи вже не повернеться до Інґевелла. А Тіурі згадав пречудовий ліс і невеличке село на озері. Його тривожні передчуття справдилися. Чи не була пропозиція миру пасткою, розрахованою на те, щоб заманити лицарів до Евіллану?

Король заговорив знову:

— Я отримав цю звістку годину тому, у листі, принесеному поштовим голубом з Міста-на-Півдні, від кронпринца. Лист був коротким, та незабаром я сподіваюся дізнатися більше. Лицаря Андомара було вбито, проте його зброєносцеві вдалося втекти, і він дістався до Міста-на-Півдні того самого дня, коли Тіурі й Паккі увійшли до нашого міста. Він потерпав у дорозі, мабуть, так само, як і ці хлопці, пережив те, що пережили й вони. Лицар Андомар був також на шляху до нашої країни, можливо, з тією ж звісткою, що й лицар Едвінем.

Тихе обурення хвилею прокотилося залою, та король заговорив знову — і гомін вщух.

— А тепер щодо листа — листа, якого лицар Едвінем передав Тіурі. Я нікому не хотів говорити про його зміст, доки про нього не дізнається кронпринц. Звістка стосується передусім самого кронпринца та його брата, правителя Евіллану. Лицар Івейн узявся негайно доправити листа, і тепер кронпринцові відомо все.

Король замовк, його обличчя було сумним.

— Я вже сказав: мій молодший син — а правитель Евіллану також мій син — не насправді хотів миру. Та збирався укладати мир! І ми, швидше за все, пішли б на це, якби там не було лицаря Едвінема!

Залою знову прокотився гомін. Тіурі дивився на короля широко розплющеними очима.

«Що все це означає? Невже він піддав сумніву вірність лицаря Едвінема?»

— Лицар Едвінем втік з Евіллану, — продовжував король, — переодягнувшись у чорне, з чорним щитом. Але під чорним одягом залишався білішим за сніг. Він про щось дізнався. ми не знаємо, яким чином, і ніколи не дізнаємося, бо він вже не може розповісти про це. Лицар та вершники з Евіллану вбили його, щоб за-вадити сповістити мене. Та лист, який він мав намір доправити, зберігся! Точніше, зберігся його текст. Написаний стародавньою мовою, яку знають лише деякі посвячені. Мій молодший син також знає цю мову, -король знову помовчав. — Я скажу вам, що сталося б, якби лицаря Едвінема там не було чи лист, який він віз до нас, було втрачено. Ми уклали б мир з Евілланом. Мій молодший син примирився б зі мною та зі своїм братом, повернувся б на батьківщину, до рідного дому. І всі ми були б щасливі, не відаючи, яка небезпека нам загрожує, яке нещастя на нас очікує. Ми привели б до свого дому ворога. І що сталося б?!

Незабаром, дуже несподівано для всіх, кронпринц помер би! Розумієте? Мій молодший син планував знищити свого брата чи доручити комусь убити його в той час, коли ніхто більше не міг запідозрити його в злому умислі. аби отримати те, що він завжди прагнув мати: владу в нашому королівстві! Після смерті кронпринца він став би спадкоємцем престолу. Ось який підступний план крився за пропозицією миру! Евіллану йому недостатньо — він хоче правити нашим королівством.

Король Унавен обвів поглядом залу. Журба все ще була в його очах, та обличчя залишалося суворим.

— Тепер ви знаєте, що принц Евіллану все ще наш ворог. Ніколи не правитиме цим королівством така підступна людина! Це мій син, і я люблю його, але він -негідник. Горе прийшло б до цієї країни, якби він став її королем!

«То он воно що», — подумав Тіурі. Він перевів погляд з короля на людей у залі. На їхніх обличчях читалися жах, обурення й відраза. Тіурі знову поглянув на короля і зрозумів, що той не лише розгніваний, а ще більш — засмучений.

Король Унавен продовжував говорити:

— Тепер ми знаємо про його намір, і він ніколи не зможе здійснити свого підступного плану. Невдовзі і він дізнається, якщо ще не знає, що нам усе відомо. Він убив двох моїх лицарів, аби зберегти свої плани в таємниці. Що стало з іншими — лицарями Аргоратом, Марсином та Даровіном, — нам досі невідомо, тільки б не найгірше. Проте, панове, тепер ми знаємо достатньо. План правителя Евіллану провалився — він уже не пропонуватиме нам миру. Гадаю, тепер спробує узяти силою те, чого не спромігся і вже ніколи не спроможеться отримати хитрістю. Переконаний, що тепер він знову візьметься за зброю. Тож слід готуватися до оборони.

Мені довелося повідомити вам надто прикрі новини, — завершив король, — але є й одна добра: ми знаємо, де криється небезпека. Й усі будемо боротися за потреби. Чи готові ви до цього?

Усі лицарі разом вихопили з піхов свої мечі — і зала раптом перетворилася на ліс блискучих клинків: так вони вшанували свого короля.

Потім почалось обговорення підготовки до захисту країни, і Тіурі з Паккі вже не було серед присутніх — це їх не стосувалося.

Юнаки залишили палац і вирушили містом.Трохи згодом вони стояли на одному з мостів через Білу річку й обговорювали почуте. Потім замовкли й у задумі дивилися на прозору воду.

Тіурі думав про зброєносця, який приїхав у королівство Унавена зі звісткою про лицаря Андомара. Здавалося дивним, що він не єдиний, хто отримав таке саме завдання, що і в того були схожі страхи, що й він так само радів виконаному обов’язку. Чи знайшов він собі такого ж вірного друга? Тіурі повернувся до Пак-кі. Той вдивлявся кудись на захід, за течією річки.

— Десь там має бути море, — промовив він. — Я й справді хотів би туди попливти.

— І я теж, якби в нас був час.

Щойно вимовивши це, Тіурі зрозумів, що часу в нього геть немає. І залишатися тут довше не можна: король Дагонат чекає на нього. Наразі не залишилося нічого, що його затримувало б. Доручення виконане.

— Якби в нас був час. — повторив він. — Та я мушу повернутися до короля Дагоната.

— Розумію. Коли хочеш виїхати?

— Якомога швидше, якщо це можливо. Завтра.

— Гаразд. Тоді завтра.

— Чи ти хочеш трохи затриматися?

— Я їду з тобою, — відказав Паккі.

Вони помовчали. Тоді Паккі запитав:

— Тобі хочеться повернутися?

— І так і ні. Я б не відмовився побути тут ще трохи, щоб усе краще роздивитися, проте й додому вже кортить. Дурня, правда?

— Ні, — заперечив Паккі. — Я відчуваю те саме. Одна моя частина хоче залишитися тут, а інша прагне назад в гори.

— Мені здається, що королівство Дагоната страшенно далеко, — продовжував Тіурі задумливо. — Інколи я відчуваю, що там за час моєї відсутності все змінилося.

Власне, відтоді як він вирушив у дорогу, минуло навіть менше місяця. А скільки всього сталося за цей час.

Паккі помахав рукою:

— Прощавай, Унавенстадте.

— Ні, скажемо: «До побачення!» Я точно знаю, ми сюди ще не раз приїдемо.

Юнаки повернулися до палацу. Зустріч завершилася, і в одній із зал вони побачили Тирилло в оточенні лицарів і зброєносців.

— Так, Тирилло! — вигукнув один із лицарів. — Зараз ти нам давав урок, бо ми наважилися на великі справи, та я чув, що ти також маєш намір виступити разом із військом, щойно почнуться битви.

— Певна річ, — відповів блазень. — Мусить же хтось за вами доглянути!

— Яку ж зброю ти візьмеш із собою, Тирилло? — трохи насмішкувато запитав другий.

— Свого блазенського патичка, щоб бити нас по пальцях, — мовив Марвен з Ідуни, — і своє блазенське базікання для підтримання нашого бойового духу.

Хоча він і сказав це насмішкувато, та було зрозуміло, що мав на увазі серйозні речі.

— Так, — погодився з ним другий лицар, — Тирилло має бути з нами, коли ми станемо на герць зі злом.

— Добре сказано, лицарю, — зауважив блазень. — Лише пам’ятайте: те, що ви стаєте на двобій зі злом, не робить вас самих кращими! Добро і зло — вороги, але вони можуть бути поруч. Взяти хоча б нашого кронпринца й правителя Евіллану, вони — брати, сини одного батька.

Тут він помітив Тіурі й Паккі й сам себе увірвав:

— А ось і наші друзі. Ви вже почуваєтеся в нашому місті як удома?

— Так, Тирилло, — відповів Тіурі.

— І нині тобі знову, на жаль, пора в дорогу.

— Так, — кивнув Тіурі. Він більше не дивувався, що блазень читає його думки. — Чи можемо ми сьогодні поговорити з королем?

— Ходімо до нього. Він має трохи часу.

Хлопці рушили слідом за Тирилло, і Тіурі подумав: «Тепер я ще краще розумію, чому він носить іскристого персня. Не лише тому, що мудрий та життєрадісний, а й через те, що вміє утримувати лицарів від марнославства».

Друзі повідомили королю Унавену, що вирішили їхати якнайшвидше.

— Ви маєте рацію, — мовив король. — Ви піддані короля Дагоната. Тепер, Тіурі, коли ти виконав доручення

й дотримав присяги, маєш усе розповісти своєму королю. І цього разу ти будем моїм вісником. Я передам тобою листа для короля Дагоната. Не лякайся: це, звісно, важливе послання, але з ним не пов’язана жодна небезпека.

Тіурі усміхнувся:

— Радий служити, Ваша Величносте.

— А ти, Паккі, — запитав король, — як далеко йдеш зі своїм другом? До Великих гір?

— Н-ні, Ваша Величносте. Ми вирішили, що я піду з ним до Дагонатбурга.

— Але ви ж ітимете тією самою дорогою, що й прийшли, повз відлюдника Менауреса, правда? Вітайте його від мене.

— Ви з ним знайомі, Ваша Величносте? — здивувався Паккі.

— Я знаю його, — король доброзичливо подивився на юнаків і продовжив: — Шкода, що вам уже час іти, але ми не прощаємося, бо я сподіваюся й очікуватиму знову побачити вас тут. Хоча ваш дім у королівстві Да-гоната і служити ви будете своєму королю, вашу долю тепер назавжди поєднано з моїм королівством.