Лист до короля

1. З Унавенстадта до Данґрії

Вранці друзі залишили Унавенстадт. Вони попрощалися з королем, з усіма, з ким встигли познайомитися, і попрямували назустріч сонцю, на схід. Небо попереду було забарвлене пурпуровими, рожевими й золотистими відтінками, юнаки їхали повільно, роздивляючись місто, часто оглядалися, мріючи про те, як знову повернуться сюди. Вкотре озирнувшись і вже нічого не побачивши, вони підострожили коней і помчали геть. Що далі вони віддалялися від міста, то чимдужче мчали.

— Тепер я хочу якомога швидше додому, — зізнався Паккі.

Тіурі відчував те саме. Юнаки їхали швидко, хоча подеколи й сумували по «найкрасивішому місту у світі».

Першу ніч вони провели просто неба, другу — у замку Білого Місяця. Наступного дня перетинали Місячні пагорби, і цього разу вже при сонячному світлі, а вже пізно ввечері дісталися Інґевелла, де повернули коней трактирникові «Першої ночі».

Трактирник пообіцяв дати хлопцям свіжих коней, щоб доїхати до переправи, і приймав їх, як особистих друзів намісника й важливих посланців короля.

Тепер у трактирі зібралося багато селян, і зійшлися вони не просто побалакати, а обговорити жахливі новини, які нещодавно досягли цих місць і вразили всіх. Особливо приголомшила їх загибель лицаря Андомара.

Тіурі й Паккі у розмови не втручалися, допоки трактирник не обмовився гостям, що юнаки щойно прибули з Унавестадта. Тут хлопців засипали запитаннями. Чи правда те, що правитель Евіллану власноруч убив лицаря Андомара? І чи насправді Едвінем Форестеррський зазнав поразки? І які останні новини в місті? І чи бачили вони короля? І чи говорив він, що буде війна? І невже кронпринц справді хоче викликати брата на двобій?

Прощаючись, король Унавен сказав друзям, що тепер їм більше нічого не треба втаємничувати. Тому Ті-урі й Паккі відповідали на всі запитання якнайдоклад-ніше, лише, не змовляючись, утрималися від розповіді про свою роль у цих подіях.

Коли на ранок хлопці вийшли на вулицю, трактирник уже чекав їх з кіньми; вони побачили, як уздовж озера в напрямку трактиру рухалася невелика кінна процесія. Незабаром вершники порівнялися з трактиром, і всі, хто стояв при дорозі, шанобливо вклонилися. Вершник, що їхав попереду, на вигляд був не старший за Тіурі; він був сумним і зосередженим водночас, його манера триматися була сповнена мужності й гідності. Юнак був одягнений у все сіре, і це вказувало на те, що він у жалобі, зброї при ньому не було. Його супроводжувало декілька воїнів.

— Лицар Андомар з Інґевелла, — сказав трактирник, коли маленька процесія проїхала на захід.

— Лицар Андомар? — здивувався Тіурі.

— Його син, — пояснив трактирник. — Він носить ім’я батька і схожий на нього. Він їде до Унавенстадта. Я гадаю, що король посвятить його в лицарі, і незабаром новий лицар Андомар керуватиме Інґевеллом. Тож бачите: коли хтось гине, на його місце завжди заступає інший.

— На його місце завжди заступає інший, — задумливо повторив Тіурі.

— Тож не варто горювати аж занадто.

Проїжджаючи лісом Інґевелла, друзі мовчали. Навколо рясно цвіли квіти, мовби нічого й не сталося. «Будемо сподіватися, — міркував Тіурі, — що нічого більше не трапиться, що ніколи не буде знищено цей прекрасний ліс. Але якщо й трапиться, — раптом спало йому на думку, — на місці колишніх виростуть нові квіти». Це були чудові думки, таких у нього раніше ніколи не було.

Після лісу Інґевелла до Райдужної річки було рукою сягнути. Юнаки проїхали через міст і попросили авдієнції в намісника. Грошима, отриманими від короля, Тіурі збирався відшкодувати борг за мито.

Стражники впізнали друзів не одразу; лише коли з’явився Вармін та щиро привітав їх, вони здогадалися, хто перед ними.

— Не очікував, що ви так швидко повернетеся, -сказав Вармін. — Піду повідомлю намісника про ваше прибуття, — і він повів їх до замку.

— Тепер я знаю, хто ви такі, — заявив він. — Ви доправили королю важливу звістку. Подробиці мені поки що невідомі, але віднедавна мій пан почав муштрувати воїнів і каже, що, можливо, замок знову, як і сотні років тому, перетвориться на фортецю. Він не в гуморі, мій господар. Вечорами стоїть на мосту й мовчки дивиться на воду.

Проте друзям королівський намісник не показав, що він не в гуморі. Щоправда, очі його були сумні, проте людина, яка багато знає і розуміє, не може бути легковажною. Він люб’язно привітав їх і запросив бути його гостями. Він не схотів брати гроші за мито, адже, мовляв, за нього вже заплачено. Мабуть, сам і заплатив.

Юнакам довелося переповісти всі столичні новини, хоча більшість із них намісник уже знав. По вечері вони ще тривалий час сиділи в його кімнаті, яка вікнами виходила на річку. Тепер Тіурі назвав намісникові своє справжнє ім’я, і той запитав, чи юнак, часом, не з сім’ї лицаря Тіурі Хороброго. Виявилося, що він добре знав королівство Дагоната і багато років тому, коли ще не був королівським намісником, кілька разів там бував. Але ще більше він знав про свою власну країну і на прохання хлопців розповів їм про її графства та герцогства, про річки та замки, про короля Унавена, його лицарів та двох принців.

— Божевілля! — вголос подумав Паккі. — Як двоє братів могли стати ворогами? Близнюки мають, навпаки, сильніше любити один одного.

— Так, — погодився королівський намісник. — Могло бути й інакше. У короля Унавена теж був брат, який народився з ним в один день і схожий на нього. Але той принц ніколи не зазіхав на трон. Він відмовився навіть від герцогського титулу і пішов блукати світом, а пізніше оселився в горах і став відлюдником.

— Відлюдником? — Паккі здивовано дивився на нього широко розплющеними очима.

Тіурі теж був вражений. Він одразу згадав про Ме-науреса — відлюдника, що жив біля джерела Блакитної річки.

— А цей брат. цей відлюдник... він живий ще? — запитав Паккі.

— Так, живий.

— А як його звати?

— Віддалившись від світу та королівського двору, він узяв інше ім’я, не знаю, чи можу я це ім’я назвати, і живе по той бік Великих гір. Уже чимало років минуло відтоді, як він був тут востаннє. Але інколи тутешні пілігрими та лицарі піднімалися в гори, аби відвідати його. Можливо, і ти зустрічався з ним, адже ти з гір? — намісник поглянув на Паккі з лукавою усмішкою.

— Так-так, — озвався той, — можливо.

Пізніше, уже в ліжку, Паккі запитав Тіурі:

— Що ти скажеш на це? Чи не є братом наш Менау-рес королю Унавену?

— Цілком можливо, — відповів Тіурі й подумав: «Можливо! Так, ніяк інакше й бути не може! Боже милосердний, як я раніше не здогадався, коли помітив, що Менаурес і король схожі! Бо насправді це не так уже й дивно».

Хоча друзі й лягли спати пізненько, підвелися вдосвіта, бо хотіли того ж таки дня дістатися Данґрії. Вони приязно попрощалися з намісником і виїхали на його конях. Вармін разом зі ще одним із воїнів поїхав з юнаками, аби потім доправити коней назад.

Паккі востаннє озирнувся, щоб поглянути на міст, і несподівано виголосив:

— А ми про дещо забули!

— Про що саме?

— Знайти Клауса й зацідити йому по макітрі за того човника.

Тіурі засміявся. Здається, купання в Райдужній річці надовго засіло в голові у Паккі.

Вармін теж засміявся:

— То це таки старенькі ночви Клауса! Як добре, що його корито нарешті затонуло.

У другій половині дня Паккі й Тіурі знову опинилися на ринковій площі Данґрії. Усе тут було, як і минулого разу: повно яток, торговців та покупців.

— Неначе нікуди й не ходили, — зауважив Паккі, стоячи навпроти ратуші.

— Проте багато що звідтоді змінилося, — промовив голос позаду.

Звісно, це був Ірувен. Він дружньо їм усміхнувся і продовжив:

— Багато чого змінилося! Магістра Дирвіна обрали бурмистром. Щойно ми отримаємо офіційну згоду короля, відбудеться урочиста посвята. — Він обійняв хлопців за плечі і довірливо додав: — Спершу вони спитали, чи не хочу я стати бурмистром. Та я не відчуваю покликання до цієї справи. Ліпше, як завжди, залюбки буду вештатися містом, даючи волю очам та вухам, спостерігаючи й прислухаючись. І магістр Дир-він, поза всяким сумнівом, теж буде хорошим бурмистром. Утім, я навіть не розпитав про вашу подорож. Та в будь-якому разі по тобі видно, що завдання вико-нано успішно. Цікаво буде вас послухати. — Він вказав у бік ратуші: — Можливо, для початку бажаєте засвідчити свою повагу магістрові Дирвіну? Він, зрештою, наш бурмистер.

— Так, — кивнув Тіурі, — король Унавен просив нас переказати вітання магістрові Дирвіну й розповісти йому новини.

— Ми вже знаємо про загибель лицарів і нашого бідолашного писаря. Посланці зі столиці вже проїздили тут. Та ми все-таки раді свіжим новинам. Я завжди казав, що Евіллан наш ворог, попри мирні пропозиції.

Ірувен супроводив юнаків до сходів ратуші:

— Чи не зайдете опісля до «Білого лебедя»? Ардок теж туди прийде, він сьогодні в місті, буде цілком доречно. Окрім того, я притягнув туди ваші дорожні торби, які ви минулого разу залишили в бурмистра. Піду-но передусім попереджу трактирника про ваше прибуття. До зустрічі!

Тож після візиту до магістра Дирвіна друзі так і зробили, як прохав Ірувен, і подалися до «Білого лебедя». Ірувен, а також Ардок, Долвен та інші знайомі уже чекали на друзів там; вони разом поїли й обмінялися новинами. Вийшло дуже вдало, що Ардок опинився в місті: він запропонував хлопцям довезти їх наступного ранку до своєї господи, що під тінню Великих гір.

2. Із Данґрії до Менауреса

Отже, наступного ранку хлопці виїхали разом з Ардоком, і зараз вони сиділи поруч.

— Це правда, що буде війна з Евілланом? — запитав Паккі, озираючись на всі боки.

— Ми далеко від Евіллану, — відповів Ардок, — тому, можливо, тільки через деякий час щось дізнаємося. На півдні, певно, знову почнуться набіги. Та навіть якщо солдати Евіллану спробують напасти на нашу країну, далі Райдужної річки їм не пройти, допоки там є наміс-ники короля. До Данґрії їм також зась. Місто й раніше переживало чимало облог і тепер витримає, якщо знадобиться. Внутрішніх зрадників міста, на щастя, викрили, а новий бурмистер — людина мужня й надійна.

— Він поглянув на хлопців, хитаючи головою: — Я тоді й подумати не міг, коли ви минулого разу зі мною їхали. Пам’ятаєте, я сказав вам: «Самі тут про все дізнаєтеся?» Ви вже тоді знали те, чого я й не уявляв собі.

— Ну, — відказав Паккі, — тоді ми також небагато чого знали. Нам ще чимало про що належало дізнатися.

— Але все-таки ви відіграли важливу роль в останніх подіях. Ви принесли звістку про зрадництво Евіллану.

Паккі дивився на гори, які поволі наближалися.

— Завтра чи післязавтра будемо там, — порадів він.

— Не можу повірити! Я зніму з себе цей кільчастий панцир — так, Тіурі? Ми їх досхочу поносили. І мечі. Ніколи раніше не носив я меча на поясі, піднімаючись у гори!

— Сподіваюся, ти все-таки не викинеш свого меча, -припустив Тіурі.

— О ні, ніколи!

— Це було б ганьбою, — підтвердив Ардок. — Багато хто з лицарів позаздрив би такому мечу. — Згодом він вказав батогом у далечінь: — Онде мою садибу вже видно. Ви неодмінно переночуєте в нас. Познайомитеся з моїми дітьми та онуками. У мене велика родина, і це дуже приємно.

Хлопці із задоволенням прийняли запрошення.

Вранці вони попрощалися з тими, з ким познайомилися останнім часом біля підніжжя Великих гір, і почали своє сходження на гору.

— Тепер я знову в знайомих місцях, — сказав Пак-кі наступного дня, коли юнаки проминули Філамен. -Мандрівка була пречудова, проте саме тут я почуваюся вдома.

Хлопці, звісно ж, знову зайшли до Таккі та Елії, які прийняли їх сердечно, але трохи розгублено.

— Дивина! — мовив Таккі. — Де ж це ти був, Пак-кі, і що робив, що повертаєшся з мечем на поясі, наче справжній лицар?

— Та ніякий я не лицар, — засміявся Паккі. — Мій товариш — лицар, це правда.

Тіурі похитав головою й пробурмотів:

— Поки ще ні, Паккі.

— У вас такий вигляд, начебто ви ціле життя прожили, — зауважив Таккі. — Сподіваюся, вам є що розповісти. Питаю це, головним чином, заради Елії, їй буде особливо цікаво вас послухати.

— Якщо знову говоритимеш, що я занадто допитлива, — попередила жінка, — залишишся сьогодні без пудингу!

— То краще я помовчу, — засміявся Таккі.

— Ми все розкажемо, тітонько, — пообіцяв Паккі, -уже вкотре! І тепер, коли я тут, мені й справді важко повірити, що все це справді трапилося.

Паккі повторив ті самі слова, що й два дні тому, коли вони з Тіурі стояли на «оглядовій вежі», аби ще раз подивитися на королівство Унавена.

— Скільки часу минуло, — запитав Паккі, — відтоді як ми були тут минулого разу?

— Десь тижнів зо три, — відповів Тіурі, роздумуючи.

— Тоді ми ще не знали, що на нас очікує і який має вигляд все зблизька.

— І ми побували далі, ніж можна побачити звідси, -додав Тіурі.

Вони постояли ще трохи, милуючись краєвидом, перш ніж продовжити подорож.

— Ми вчасно повертаємося, — зауважив Паккі. — Невдовзі почнуться осінні дощі й переходити гори буде важко.

Наступного дня вони дійшли до перевалу й провели ніч у печері під сьомою скелею. Іти було вже зовсім недалеко. Погода стояла гарна — набагато краща, аніж минулого разу, і велика частина шляху переважно вела вниз.

Паккі з радістю впізнавав знайомі місцини. Однак, наближаючись до хижки відлюдника, ставав дедалі мовчазнішим. Тіурі це дивувало, бо його друг не видавався втомленим.

Коли хлопці вийшли на стежину, що вела до хижі, було вже темно, та попереду вони побачили світло, яке вказувало їм шлях. Це виявився ліхтар, розміщений біля хижки.

Менаурес вийшов з дому — він очікував на них.

— Увесь день я відчував, що саме сьогодні ви маєте повернутися, так воно й сталося. Ласкаво запрошую!

За мить юнаки вже сиділи за столом. Найперше вони повідомили Менауресу, що доручення вдалося виконати.

— Радий це чути і радий, що ви стали добрими друзями. Я на це сподівався.

— Ви знали, що я піду з Тіурі? — запитав Паккі.

— Так. Я не здивувався, коли ти не повернувся.

Паккі слухав його з розкритим ротом. Деякий час він дивився на відлюдника й нарешті вимовив:

— Я маю передати вам привіт від короля Унавена.

Менаурес з гідністю вклонився:

— Дякую.

Знову запанувала тиша. Тіурі дивився на відлюдника, на Паккі й думав: «Чи справді Менаурес — брат короля? Вони дуже схожі», — та спитати не наважився.

Здається, Паккі думав про те саме, бо запитав:

— Ви знайомі з королем Унавеном?

— Ти ж знаєш, — усміхнувся відлюдник.

— Ви його добре знаєте? — не вгамовувався хлопець.

— Звісно, — усміхнувся Менаурес, і його темні очі заблищали.

— Чому ж ви не попросили нас переказати йому вітання? — запитав Паккі.

— Мій брат і так знає, що я про нього багато думаю. Так, він мій брат! Ти це хотів знати, Паккі?

— Т-так. — Паккі густо почервонів.

— Ти міг запитати прямо. Не знаю, як ти збагнув, але якщо вже здогадався, то я не заперечуватиму.

— Ви дуже схожі на короля! — зрадів Паккі.

— Сприймай мене тим, ким я завжди був для тебе. Не принцом, не герцогом, а відлюдником у горах.

Тіурі подумав, що в поставі і манерах відлюдника, попри все, є щось королівське. Простий одяг і надмірна худорлявість аніскілечки тому не завадили.

— А тепер розкажіть про вашу подорож, — попросив Менаурес.

Друзі почали розповідати, та говорив більше Тіурі, Паккі раптом примовк. Тіурі здивовано поглядав на товариша, не розуміючи, що з ним.

Трохи згодом, коли хлопці лаштували собі постіль із соломи та ковдр, Паккі несподівано запитав:

— Ви сумували за мною, Менауресе?

— Звісно, — лагідно відповів відлюдник.

— Знаєте що, — продовжував Паккі, — Тіурі сказав вам, що я збираюся йти з ним до короля Дагоната. Та якщо ви будете без мене сумувати, я, звісно ж, нікуди не піду.

— Те, що я сумував за тобою, не означає, що ти маєш усе життя сидіти біля мене, — відказав Менаурес. — Було б неправильно думати так. Можеш спокійно їхати.

— Я. — почав був Паккі, та осікся і запитав: — Нічого не трапилося, поки нас не було?

Тут і Тіурі запитав:

— Ви знаєте, що зробив Ярро? Він був у вас?

— Так. Ми довго говорили. І я думаю, Тіурі, він більше не служитиме правителю Евіллану.

Більше нічого не сказавши, Менаурес побажав юнакам доброї ночі. Сам він не ліг, а вийшов надвір, двері ж, так само як і минулого разу, залишив прочиненими.

Тіурі втомився й одразу задрімав. Раптом йому здалося, що Паккі нахилився до нього й щось пошепки запитав. Він розплющив очі, але Паккі тихо лежав поруч.

Тіурі повернувся на бік і знову задрімав, та, почувши, що Паккі тихенько встав і вийшов з хижки, знову розплющив очі. Потім Тіурі почув, як його друг щось говорить відлюдникові, проте слів розібрати не міг. Відповідь Менауреса, однак, була чіткою і зрозумілою:

— Тобі не обов’язково йти, Паккі. Якщо гори тобі більше до душі, зоставайся тут.

Тіурі одразу прокинувся, сон як рукою зняло.

Паккі щось нерозбірливо пробурмотів, а потім промовив:

— Я пообіцяв, Менауресе, що піду з ним. Я сам просив його про це! Я хотів цього, хотів стати його зброєносцем. Але тепер, коли я повернувся в гори, то відчуваю, що належу горам і мій дім тут.

— Насправді людина не має дому на землі, — мовив відлюдник. — Але я розумію тебе. Ти відчуваєш, що твоє місце тут.

— Ніяк не збагну, — глибоко зітхнув Паккі. — Імовірно, не знаю, чого хочу! Іноді думаю, що більше не почуватимуся в горах, як раніше, адже бачив інше життя там, внизу. Але. не знаю: хочу жити десь в іншому місці чи хочу поїхати до королівства Дагоната й стати зброєносцем.

Тіурі почув усі ці слова і зрозумів, чому Паккі останнім часом мовчав: ось що його непокоїло. Він шкодував щодо свого рішення залишитися з Тіурі й іти до Дагонатбурга.

— Що мені робити, Менауресе? — запитав Паккі.

Тіурі зніяковів, що почув слова, призначені не йому. Але, може, воно й на краще. Сам Паккі напевно не насмілився б йому зізнатися.

— Ти маєш вирішити сам, Паккі, — пролунала відповідь відлюдника.

— Саме цього я й не можу зробити. Та я, власне, знаю, що мушу робити. Я обіцяв.

— Скажи чесно — ти хочеш залишитися в горах?

Деякий час було тихо. Потім Паккі тихо промовив:

— Так. Але я просив, аби він узяв мене з собою. І я не хочу, щоб він подумав, що я зраджую його і покидаю у скрутну для нього хвилину, тому що.

— Тому що? — запитав відлюдник спокійно.

— Він боїться, що тепер король Дагонат не посвятить його в лицарі. Раптом він подумає, що я саме тому не хочу з ним іти.

— Він, звісно ж, ніколи так не подумає, — заперечив відлюдник.

«Звісно, не подумаю», — подумки повторив Тіурі.

— Але ж річ не в тому, — провадив далі Паккі. — Це. ну так, я вже сказав. Я був такий радий знову опинитися тут і зрозумів, що хочу залишитися. І все ж — це так дивно, Менауресе, — мені хочеться спуститися вниз, але я відчуваю себе нещасним від самої лише думки про прощання і, можливо, шкодуватиму про це. Та якщо я піду з ним, то відчуватиму тугу за горами.

— Так, — мовив Менаурес, — підеш ти чи залишишся, завжди буде щось, за чим ти тужитимеш. Протягом усього життя тобі доведеться з чимось розставатися. Та якщо тобі дужче за все хочеться залишитися тут, якщо ти думаєш, що твоє місце тут, ти мусиш чесно сказати про це Тіурі. Він не гніватиметься на тебе.

«Ні, звісно, ні», — говорив Тіурі подумки. Навіть уявити собі неможливо, щоб він через це розгнівався на Паккі! Та юнак зажурився. Йому буде сумно без друга. Невже те, що сказав відлюдник, правда, і все життя йому доведеться з чимось прощатися?

Коли Паккі повернувся й ліг, Тіурі вдав, що спить. Деякий час він не міг заснути, хоча й одразу вирішив, що саме скаже своєму другові наступного дня.

3. Прощання з Паккі

Послухай, Паккі, — сказав Тіурі наступного ранку (друзі сиділи на камені біля джерела Блакитної річки), — я знаю, що тобі було б ліпше лишитися в горах.

— Чому ти так думаєш. — почав було Паккі, проте Тіурі не дав йому договорити.

— Підеш ти зі мною чи ні, ми залишимося добрими друзями. Ти належиш горам, я — королівству Дагона-та. Так уже сталося. Адже і я не можу тут залишитися, навіть якби ти попросив.

— Але я ж хотів стати твоїм зброєносцем!

— Так, ти цього хотів, але я не ображатимуся, якщо ти змінив свою думку. Маю зізнатися відверто: вчора я чув твою розмову з Менауресом.

— Гм-м, — пробурмотів Паккі, опустивши голову, -якщо ти все чув, мені нема чого додати. Це кепсько, Тіурі, але, гадаю, мені краще залишитися тут.

— Чому кепсько? — запитав Тіурі спокійно. — Я чудово тебе розумію.

— Ні, ти цього не розумієш. Саме тому мені й прикро, що я не можу піти разом з тобою. Я залюбки побачив би Дагонатбург, адже я там ніколи не був, хай навіть він не такий красивий, як Унавенстадт. Але опинись я там, шкодуватиму за горами. Серед усіх цих лицарів і зброєносців я не почуватимуся вільно, як у рідному краї. Тобі звично, ти належиш до них...

— Ти теж звик би до цього, але кажу вкотре: ти геть не зобов’язаний іти зі мною.

— Якби я точно знав, чого хочу, — зітхнув Паккі. І кинув сумний погляд на гори й долини.

— Твоє місце тут, — заявив Тіурі рішуче, — тож тут і залишайся. Це ж дуже просто.

Тут Менаурес визирнув з хижки й покликав їх до сніданку.

— Поговорили? Що ти вирішив, Паккі?

— Паккі залишається тут, у горах, — відповів Тіурі за товариша.

Відлюдник, загадково усміхаючись, поглянув спершу на одного, потім на другого.

— Тож вирішено. Ти коли вирушаєш, Тіурі?

— Може ще день тут перепочинеш? — запитав Паккі.

Тіурі похитав головою:

— Ні, краще не треба. Поснідаю та й піду.

Відлюдник кивнув.

— Чи ти не проти, якщо я тебе трохи проведу? — запитав Паккі, зітхнувши.

— Звісно, ні.

Тіурі попрощався з Менауресом, отримав його благословення, і вони з Паккі пішли дорогою уздовж Блакитної річки. Пригнічені розлукою, друзі говорили мало. Проминувши ущелину, у яку мало не впав Ярро, Тіурі зупинився.

— Чи не час нам прощатися? Ти маєш повернутися засвітла.

— Так. — нерішуче промимрив Паккі. — Та я міг би провести тебе ще, — додав він з натхненням, — аж до Дагонатбурга.

— Не треба.

— Чому?

— Попрощаємося ліпше зараз, не відкладаючи на потім. Ти зможеш коли-небудь навідати мене в Даго-натбурзі. І я, звісно, якось навідаю тебе!

Паккі повеселішав.

— Так, неодмінно навідай.

— Можеш не сумніватися!

Якийсь час вони дивилися один на одного, а потім відвели очі вбік.

— Так, — промовив Тіурі нарешті, — усього найкращого. Не знаю, як і дякувати тобі за все, що ти зробив.

— Та помовч уже!

— Усього тобі найкращого, — повторив Тіурі. — Я не хочу казати «прощавай».

— Ні, будь ласка, не треба!

Вони потиснули один одному руки й сказали:

— До побачення!

Тіурі повернувся й поспішив далі вниз. Трохи згодом він обернувся. Там, на пагорбі, стояв Паккі й махав йому рукою. Обличчя його він уже не міг розгледіти.

«Цікаво, він теж плаче?» — подумав Тіурі, махаючи у відповідь. Коли він обернувся ще раз, Паккі не було видно.

Без супутника Тіурі відчув себе самотнім. Він швидко йшов уперед, хоча іноді запитував себе, чому він так поспішає. Він більше не прагнув ані до Дагонат-бурга, ані додому. Що на нього там очікувало і чи варто так поспішати?.. Король, звісно, не посвятить його в лицарі, а якщо навіть і посвятить, що з того? Однак єдиною причиною його поспіху залишалося те, що він зобов’язаний пояснити все королю й передати йому лист від короля Унавена. Так, це він зробить.

По обіді він досяг скелі, на якій було зображено розп’яття, а трохи згодом зупинився на тому місці, де востаннє почув ріг Ристридина. Юнак стояв, дивлячись на Першу Велику Дорогу: по ній рухалися двоє вершників, які поспішали на захід. Тіурі пішов далі, згадуючи Сірих Лицарів. Чи зуміли вони наздогнати й покарати всіх Червоних Вершників? А Чорного Лицаря з Червоним Щитом?

Небо затягло хмарами — і воно стало таким же похмурим, як і його настрій. Навіть шум Блакитної річки був як сумна музика. Лише тепер він збагнув, як довго пробув у дорозі, — настала осінь.

Дорога повз Блакитну річку видалася Тіурі довгою, можливо, й тому, що він був тепер один і йшов пішки. Проте за три дні він все-таки дістався трактиру «Захід сонця». Господар його не впізнав, а служка

був тепер інший. Тіурі не став розпитувати, де подівся Леор. Тим паче не спитав він і про Сірих Лицарів — у замку Містеринат про них, мабуть, могли розповісти докладніше.

4. Замок Містеринат

Ще сонце не зійшло, а Тіурі вже був у дорозі. Йому хотілося дістатися замку Містеринат того ж таки дня, але цього разу він не мчав на прудконогому Ар-данвені, і, хоча йому пощастило частину шляху проїхати з якимсь селянином, до замку він потрапив, коли вже геть стемніло. Періщив дощ, і, аби не вимокнути, юнак знову накинув свою стару рясу.

— Добрий вечір, вельмишановний брате, — привітався стражник, відчиняючи браму. — Ви дуже змокли?

«Геть чисто як минулого разу! — подумав Тіурі. -Навіть стражник той самий».

У комірчині біля брами він побачив знайому сцену: другий стражник задумливо втупився в шахівницю. Тіурі, забувши про свій кепський настрій, і про те, що він втомився та змок, засміявся.

— Що вас так розвеселило, вельмишановний брате? — запитав перший стражник.

— Усе ще та сама партієчка? — поцікавився Тіурі.

— Що ви маєте на увазі? — здивувався стражник, дістаючи товсту книгу й мимохідь підштовхуючи свого товариша.

— Коли я був тут понад місяць тому, ви так само грали в шахи.

Другий стражник відірвався від споглядання шахівниці й мовив:

— Тепер, коли ви заговорили про це, вельмишановний брате. мені здається, я вас упізнаю.

— Мене звуть брат Тармін, — відрекомендувався Тіурі.

— Брат Тармін. — повторили стражники хором, та тут перший заявив:

— Але ви не можете бути братом Тарміном. Брат Тармін, власне, не був братом, та й звали його не Тармін.

— Саме так, — сказав Тіурі, знімаючи каптура.

— Я упізнав вас! — вигукнув перший стражник. -Ласкаво просимо до замку Містеринат. Про вас тут багато говорили чи, точніше, перешіптувалися, позаяк нам про вас не можна було нічого дізнаватися. То яке ваше справжнє ім’я?

— Моє справжнє ім’я — Тіурі, син Тіурі.

— Так і запишу, — підсумував другий стражник. -Герцог, гадаю, буде радий вас бачити. — Він переставив шахову фігурку й задоволено сповістив: — Мій кінь, — і додав: — Це мені дещо нагадало, Тіурі, син Тіурі. Ви той, хто якось пов’язаний з конем, вороним конем, якого доправили сюди Сірі Лицарі?

— Арданвен! — вигунув Тіурі. — Арданвен тут?!

— Так, він тут, — кивнув перший стражник. — Пречудовий кінь! Щодня ми випускаємо його в поле на вигул, але він не дозволяє нікому проїхати на ньому верхи. Ходімо, я проведу вас до герцога. Вам, мабуть, кортить з ним привітатися.

Стражник відвів Тіурі до великої зали, де, хоча час вечері вже й минув, було ще чимало люду. Герцог стояв біля одного зі столів, розмовляючи з кількома зброєносцями. Його дружина вишивала біля каміну. Панночка Лавінія, сидячи на козетці біля її ніг, сортувала клубочки кольорової пряжі. Це була приємна затишна картина.

Стражник гучно оголосив:

— Пані та панове, прибув гість, якого ви знаєте!

Герцог з розкритими обіймами пішов назустріч Тіурі.

— Ласкаво просимо!

Зустріч була напрочуд емоційною. Лавінія випустила з рук всі клубки, й вони покотилися підлогою; Тіурі став навколішки і почав їх збирати.

— Підведися-но, підведися! — вигукнув герцог до Ті-урі і звернувся до доньки: — Що за манера вітатися з гостями?

Тіурі підсунули стільця. Герцог запропонував йому сісти і допитливо подивився на нього. Та не він один: усі очі в залі зосередилися на гостеві.

— Давно ми не бачилися, — мовив герцог. — Повертаєшся домому? Але я не буду розпитувати, якщо.

Тіурі розв’язав мотузку на поясі й відповів, знявши рясу:

— Ви можете запитувати про що завгодно, герцогу Раффоксе, таємниць, які треба приховувати, у мене більше нема. Я справді прямую додому, чи, ліпше сказати, до короля Дагоната.

— Де ти був? — запитала Лавінія.

— У короля Унавена.

— Ого! — Лавінія захоплено дивилася на Тіурі.

— Тож їдеш ти здалеку. — промовив герцог. — Але в добропорядному домі гостя спершу годують, а вже потім розпитують. Ти як, дуже голодний?

Коли Тіурі зізнався, що й справді голодний, герцог віддав розпорядження негайно подати до столу найкращі наїдки. Юнак тим часом почав свою оповідь про доручення і під час трапези продовжив її. Своєю чергою вислухав новини про Сірих Лицарів, які залишили в замку коня Арданвена.

— І просили піклуватися про нього, допоки ти не повернешся, — повідомив герцог. — Шкода, що ти не приїхав кількома днями раніше — застав би тут лицаря Евейна зі зброєносцем.

— Лицаря Евейна? — здивувався Тіурі. — А де ж решта?

— Братства Сірих Лицарів більше не існує. Лицар Евейн повертається до своєї країни. Ти не зустрічав його на Першій Дорозі?

— Я пройшов через гори іншою дорогою. Але чому більше не існує братства Сірих Лицарів? Вони захопили всіх Червоних Вершників?

— Більшість, але не всіх, а Чорного Лицаря з Червоним Щитом узагалі не знайшли.

— І відмовилися від пошуків?

— Вони змушені були перервати своє полювання, однак лише тимчасово. Слід Лицаря з Червоним Щитом повів їх назад на схід. Дорогою вони заїхали сюди й залишили Арданвена. Останні новини я чув від Евейна, який повідомив, що вони не знайшли Чорного Лицаря з Червоним Щитом і підозрюють, що він втік до Евіллану. Спершу вони збиралися туди, та доручення короля Дагоната змусило їх відмовитися від цього наміру. Лише на деякий час; невдовзі Сірі Лицарі зберуться знову, щоб завершити свою справу.

— Але чому їм довелося її відкласти?

— Королю знадобилися найбільш випробувані з його мандрівних лицарів, і передусім — Ристридин. Доручення короля було невідкладне, тому досягнення мети яку поставили перед собою Сірі Лицарі, довелося відтермінувати. Більше про це мені нічого не відомо. Евейн розповідав, що спершу збирався сам їхати на південь, щоб продовжити пошуки Лицаря з Червоним Щитом. Та потім добряче поміркував і вирішив, що краще спершу повернутися до короля Унавена. Він був у від’їзді значно довше, аніж було призначено, а подорож до Евіллану забрала б іще більше часу. Треба було пояснити королю причину своєї відсутності, ба більше: сповістити його нарешті про загибель лицаря Едвінема. Він не міг достеменно знати, що ти ніс королю цю звістку, лише здогадувався про мету твоєї подорожі. Ось так і вийшло, що він поїхав знову на захід і у нас заночував.

— Справді прикро, що я його не побачив, — зітхнув Тіурі. — Я зустрічав у королівстві Унавена його брата.

Юнакові довелося і про себе дещо розповісти, особливо прискіпливо розпитувала Лавінія.

— Який-небудь менестрель міг би скласти пісню про твої пригоди, — сказала вона наприкінці.

Тіурі сором’язливо усміхався, але й трохи пишався собою. Потім він розповів про Паккі, який знав багато пісень і навіть придумав мелодію на слова листа, щоб запам’ятати його. Ох, Паккі! Тіурі досі сумував за ним, та журба його повністю розчинилася в цьому дружньому, зацікавленому товаристві.

Час спливав, було вже доволі пізно, але Тіурі дуже кортіло привітатися з Арданвеном. Зі своїм конем! Герцог без вагань повів його до стайні. Вороний одразу впізнав Тіурі, і це була щаслива зустріч. Тіурі погладив вірну тварину, він уже уявляв їхню поїздку. Він стане мандрівним лицарем — так, лицарем! — і їздитиме всюди світом з мечем короля Унавена на поясі.

Тіурі відчував себе майже справжнім лицарем, коли наступного дня вирушив у путь верхи на Арданвені. Він шкодував, що не зміг прийняти запрошення господарів замку Містеринат загостювати в них, бо дуже поспішав до короля Дагоната. Герцог та Лавінія проїхали з ним разом чималий відрізок шляху, аж до лісу. Там, у невеличкій корчмі, перш ніж попрощатися, вони поїли й відпочили.

— Пообіцяй, що відвідаєш нас іще раз, — сказав герцог.

Тіурі обіцяв. Потім став прощатися з Лавінією. Коли він простягнув дівчині руку, вона впустила пальчатку. Тіурі підняв її, хотів був повернути, та передумав.

— Можна, я залишу її собі?

— Навіщо?

— Щоб нести на шоломі під час турніру, коли я стану лицарем. — він замовк і відчув, що червоніє.

Лавінія теж зашарілась і лагідно промовила:

— Звісно, ти станеш лицарем. Гаразд, Тіурі.

Тут вони помітили, що герцог дивиться на них, і зовсім зніяковіли.

А герцог, ховаючи в бороді усмішку, сказав:

— Можливо, ми якось завітаємо до столиці — улітку, коли влаштовують турніри. Я хочу сказати — до побачення, Тіурі, і хай щастить тобі.

Тіурі рушив далі на схід. Юнак дивився на паль-чатку Лавінії і бачив перед собою молоду панянку. Він мріяв, як улітку дівчина приїде до міста. Принаймні Тіурі хотів побачити її знову; він поїде, і якомога скоріше, до замку Містеринат, до тих, хто став його друзями, — а юна пані Лавінія, щиро кажучи, навіть більше.

«Як багато друзів я знайшов, поки подорожував, -подумав він. — І тут, і в королівстві Унавена».

Тіурі зітхнув. Він знову був один; він попрощався з усіма. Навіть Паккі, з яким він пережив скрутні часи, більше не було поруч. Юнак ласкаво поплескав Ардан-вена по загривку.

— У мене є ти, Нічний Вітре, а інших я неодмінно теж іще побачу.

5. Ліс

Дорога, якою Тіурі тепер їхав, була для нього новою, бо ж, прямуючи на захід, він її уникав. На Арданвені він міг дістатися міста днів за шість. Була гожа днина. Аромат осені наповнював повітря, а дерева оповивав золотаво-багряний серпанок. Панувала тиша; дорогою йому майже ніхто не зустрічався.

На третій день після від’їзду з Містерината, опівдні, він опинився біля однієї з тих дерев’яних споруд, що були тут і там зведені вздовж дороги, щоб подорожні й коні могли перепочити: трактирів у цих малонаселе-них місцях майже не було. Тіурі під’їхав ближче, розмірковуючи, чи залишитися йому тут і заночувати, а чи їхати далі. Було ще рано, а поспати він міг і просто неба. Юнак помітив, що в будинку вже були мандрівники, а з приміщення, що правило за стайню, Тіурі почув іржання коней; поруч із вхідними дверима висів щит, і це означало, що тут перебував хтось із лицарів. Тіурі намагався пригадати, хто ж у королівстві Дагоната носить срібний, сірий і зелений кольори, але перш ніж згадав, хтось вигукнув:

— Чи не Тіурі це, син Тіурі?

Юнак озирнувся й побачив лицаря, що стояв на дорозі. Лише коли той підійшов ближче, Тіурі впізнав Ристридина з Півдня. У легкій кольчузі й зеленому плащі він був геть інакшим, аніж колись у вбранні Сірого Лицаря. Вони радо привіталися, й Тіурі, звісно, одразу ж вирішив залишитися, щоб поговорити з Ри-стридином і дізнатися новини.

— Ти не зустрічав Евейна? — запитав Ристридин.

Тіурі заперечно похитав головою.

— Та й наша зустріч — теж випадковість. Я чекаю тут на Арвата і його воїнів. Щойно вони прибудуть, ми поїдемо до лісу. Я сподівався на них раніше і стояв тут, видивляючись, чи не з’являться вони.

— А де лицар Бенду? Герцог Містеринатський розповів мені, що загін Сірих Лицарів розпався.

— Це правда. Та зберемося знову, аби покарати того, хто ще не покараний, — Чорного Лицаря з Червоним Щитом. Розповідай спершу ти. Чи ти все ще зобов’язаний мовчати?

— Тепер можна, лицарю Ристридине. Я зробив те, що доручив мені лицар Едвінем: доправив листа королю Унавену. Ось і все.

— Небагато слів тобі знадобилося, щоб описати таку довгу подорож, — усміхнувся Ристридин, пильно дивлячись на Тіурі, і додав: — Те, що ти пережив, пішло тобі на користь і не зашкодило, Тіурі, син Тіурі! Я говорив з твоїм батьком у Дагонатбурзі. Він багато думав про тебе і дуже в тебе вірить. А твоя мати дуже хвилювалася і не хоче їхати до замку Тейурі, допоки ти не повернешся в місто.

— Лицаре Ристридине, ви маєте мені все докладно розповісти!

— Я відповім на всі твої запитання. Лишень увійдімо в дім і поїмо. Тут зі мною декілька воїнів та мій зброєносець Ілмар. Он він, виходить.

Ілмар теж здивувався, побачивши Тіурі.

— То ти забрав Арданвена? — запитав він.

— Так, він тепер мій, — гордо відповів Тіурі.

— А хитрість наша вдалася?

— І так і ні. Не зовсім. Та все закінчилося добре.

— Ну, це я вже зрозумів, — відказав Ристридин. — Але тобі доведеться розповісти все докладніше! І я дуже хочу знати, що нового в королівстві Унавена й Евіллані.

Лицар Ристридин не лише слухав, а й сам розповідав. Тіурі дізнався, як Сірі Лицарі наздогнали й покарали Червоних Вершників і як вони, переслідуючи Лицаря з Червоним Щитом, повернули на схід і дійшли майже до Дагонатбурга. Коли король дізнався, що вони поблизу, він прикликав їх, бо потребував допомоги своїх мандрівних лицарів.

— Особливо він хотів бачити Бенду й мене. Ми досвідчені, випробувані й, окрім того, давно вже збиралися до Дикого лісу.

— До Дикого лісу? — перепитав Тіурі.

— Ось що нам сказав король Дагонат: «Дивні чутки ходять про Дикий ліс: про розбійників, що уникають денного світла, про диких мисливців і Зелених Братів. Я хочу, аби ви дізналися, що там відбувається насправді. Рушайте негайно: ніхто не відає, що загрожує нам звідти. Коли з цим буде покінчено, можете продовжувати переслідування задля помсти, але інтереси королівства — передусім». Я зрозумів, що король має рацію, хоча й шкодував, що ми не наздогнали Лицаря з Червоним Щитом. Король, проте, дозволив одному з нас — Бенду чи мені — продовжувати переслідування. Тому Бенду поїхав на південь, бо ми гадаємо, що Лицар з Червоним Щитом втік до Евіллану, а я прямую до Дикого лісу. Незабаром прибуде Арват з воїнами, аби скласти мені компанію. Ми рушимо через Розбійницький ліс і Зелену річку до нашої мети.

— Ви самі обрали Дикій ліс? — запитав Тіурі.

Ристридин кивнув:

— Так. Я згадав, як Едвінем говорив мені: «Роби, що тобі призначено, пройди через Дикий ліс. Ти мусиш як слід пізнати свою країну.» — Він помовчав і додав: — Ми насипали високу могилу Едвінему неподалік трактиру «Айкарвара» й поставили там хрест з його білим щитом. А поруч ще одна могила — його зброєносця, Вокії. Ми зустріли його в Дагонатбурзі, а невдовзі дізналися, що він помер — не зміг пережити біль через загибель свого господаря.

— Незнайомець. — пробурмотів Тіурі й після паузи запитав: — А коли ви побачитеся з рештою?

— Ми домовилися, що всі четверо зберемося навесні в замку Ристридин. Можливо, у Бенду будуть новини з Евіллану. Спочатку передбачалося, що Евейн поїде разом з Бенду, але потім він вирішив спершу повернутися до своєї країни й повідомити королю про те, що сталося.

— Отже, ви роз’їхалися, — підсумував Тіурі.

— Так. Бенду — на південь, Евейн — на захід, Арват і я — до Дикого лісу. Шкода, що тобі треба до короля Дагоната, міг би поїхати з нами.

— Я б дуже хотів.

— Приїжджай і ти також до замку Ристридин навесні. чи раніше, якщо погода сприятиме.

— Якщо зможу, залюбки.

— Звісно, король Дагонат може доручити тобі іншу службу. Коли він почує твої новини, то, напевно, змушений буде посилити охорону південних кордонів. Увага правителя Евіллану наразі зосереджена лише на королівстві Унавена, його ненависть і жага помсти королю та кронпринцу, можливо, важать для нього більше, ніж королівство Дагоната. Але наше королівство відокремлене від Евіллану лише Сірою річкою, тому й напасти легше. — Він підняв голову й дослухався: -Чуєш? Тупіт копит вдалині. Певно, Арват з воїнами.

Це справді був Арват, тож Тіурі привітався і з ним. Другого дня він розпрощався з лицарями, але сподівався зустрітися з ними знову наступного року в замку Ристридинового брата.

Подальша подорож Тіурі проходила без будь-яких пригод та зустрічей; Дагонатбург був майже поруч, коли юнак раптом згадав: він же давав обіцянку Марі-усу, Дурнику з Лісової Хижи, першому, хто йому допоміг у цій мандрівці! Він обіцяв заїхати до нього, коли вертатиметься, і розповісти про всі події, які йому довелося пережити, мандруючи туди, «де сонце сідає». Це ж зрозуміло: не міг же він його розчарувати!

Тіурі звернув з дороги, щойно побачив стежинку збоку, але місцину, де він зустрів Дурника, одразу знайти не зміг. Він деякий час блукав лісом, запитуючи себе, чи не відхилився, бува, з дороги, аж раптом почув:

— Егей, гарний коню й прекрасний вершнику! Кого ви шукаєте?

Це був Дурник, власною персоною. Він випірнув з кущів і радісно дивився на Тіурі, перебираючи свою кучеряву борідку.

— Вершнику, мандрівнику, кого шукаєш і куди прямуєш? Чи знаєш ти, хто я?

— Шукаю тебе, Маріусе, — відповів Тіурі, зістрибуючи з коня. — Пам’ятаєш, я обіцяв тобі повернутися й розповісти, де був?

— Де ти був — я знаю. Де сідає сонце. Але я нікому не сказав. Нікому. Це була таємниця. Червоні Вершники були, й Сірі Лицарі, й усі питали про таємницю. Та я не сказав. Навіть матусі та братам.

— Дякую, — засміявся Тіурі.

— І ось тепер ти повернувся, мандрівнику, і ти вже інший, але все такий же. Поїдеш тепер до лісової хижки говорити зі мною?

— Звісно.

Дурник погладив морду Арданвена й весело поглянув на Тіурі.

— Ти прийшов до мене в гості. До мене! Матуся приготує для тебе поїсти. І я скажу батькові й братам: «Він прийшов до мене. Для вас він чужоземець, а для мене друг. Він був там, де сонце сідає». А де воно сідає, сонце?

— Аж так далеко я не був. Але подейкують, воно ховається в море.

— Море? Що таке море?

— Воно з води.

— Як струмок чи джерельце?

— Ні, значно більше.

— Як ріка чи озеро?

— Набагато більше. Море таке величезне, що не видно нічого, окрім води, так далеко, наскільки можеш бачити. Вода аж до краю світу.

— І туди воно сідає, сонце?

— Так.

Дурник трохи подумав.

— Це добре,— сказав він потому. — Там воно може охолонути й відпочити від світіння за цілий день. Сонце заходить у море, у воду. Я скажу про це моїм братам, вони цього не знають. Чи це таємниця?

— Таємниць більше немає, — сказав Тіурі, йдучи за Дурником до лісової хижки.

Дурник зупинився і наморщив лоба.

— Більше немає таємниць? Вони називають мене дурником, але я не вірю, що більше немає таємниць.

Тіурі несподівано поглянув на нього з повагою.

— Так, маєш рацію. Мою таємницю я тепер можу розповісти, але, звісно, є й інші. Таємниці Дикого лісу, наприклад, та й ще дуже багато інших. Про деякі ми навіть ніколи й не чули, а деякі ніколи не розгадаємо.

— Тепер я не розумію, про що ти говориш.

Тіурі усміхнувся до нього.

— Ходімо до лісової хижки, і я говоритиму з тобою стільки, скільки забажаєш.

— Ми поговоримо разом. Я тебе щодня чекав. Я знав, що ти повернешся. Тепер ти їдеш туди, де сонце сходить. А ти знаєш, де сонце сходить?

— Ні, я цього не знаю. Тож бачиш, твоя правда: є ще таємниці.

6. Король Дагонат

Тіурі переночував у лісовій хижці й назавтра поїхав до трактиру «Айкарвара». Він навідав могили лицаря Едвінема з Форестерре і Вокії, його зброєносця.

Трактирник впізнав Арданвена і тому пригадав Тіурі.

— Ти хлопець, який хотів поговорити з Чорним Лицарем з Білим Щитом, упокій, Господи, його душу. А чому ти повернувся на його коні?

— Тепер це мій кінь.

— А ти не вигадуєш? — Трактирник підозріло поглянув на Тіурі. — Хто ти такий насправді? Тебе шукали Червоні Вершники, тоді — Сірі Лицарі. Давненько все це було, та я добре пам’ятаю.

— Я вісник, їду до короля Дагоната з листом від короля Унавена.

Ці слова, як вважав юнак, мали задовольнити трактирника.

Тіурі переночував у трактирі чи, точніше, полежав у ліжку, бо всю ніч не зімкнув очей.

Від трактиру до міста було зовсім недалечко, і рано-вранці Тіурі вже досяг своєї мети: під’їхав до Дагонат-бурга. Він відчував неймовірне піднесення. Дивне відчуття: місто його короля залишалося все ще точнісінько таким самим. Ось церква, звідки більш ніж півтора місяці тому почалися його пригоди. Він подивився на вежі, що височіють над міським муром, а на вежах палацу майорить королівський штандарт на знак того, що Дагонат тут, у своїй столиці.

Тіурі згадав про Паккі й подумав, що б він сказав, якби був поруч. Чи розчарував би його Дагонатбург, як колись Данґрія? Адже він схожий на Данґрію, тільки трохи більший.

Хлопець зупинив коня, дістав із сумки стару рясу й накинув на себе. Він хотів якомога непомітніше увійти до міста, де його знало багато людей, і ні з ким не говорити, допоки не побачить короля Дагоната.

Він під’їхав до відчиненої західної брами: з неї саме виїздив гурт вершників — двоє молодих лицарів зі зброєносцями й лучниками. Вони мали щасливий вигляд: осяйна зброя, яскраві плащі, і кожен на кула-ці тримав сокола. Тіурі збентежився, упізнавши Армана й Джузеппе, але ті проїхали повз і не звернули на нього уваги. Юнак дивився їм услід, аж доки ті не зникли за пагорбом.

«Я міг би бути з ними, — подумав Тіурі, — якби не відгукнувся на голос незнайомця та його прохання, полював би тепер у Королівському лісі.» Та він знав, що насправді не хоче, щоб було інакше, аніж є зараз, і не хотів би схибити і втратити такий досвід.

Стражники пропустили його одразу, хоча й не відмовили собі в задоволенні зачепити його:

— Твій кінь кращий за твою рясу, монаше!

— Я не монах. Я вісник, везу листа із заходу для короля Дагоната.

Він проїхав знайомими вулицями і невдовзі дістався площі перед палацом. Навпроти стояв трактир, поряд з дверима якого висів золотисто-блакитний щит з гербом лицаря Тіурі Хороброго. Юнак, на мить вагаючись, подумав: «Зайти привітатися з батьками? Та ні! Мушу спершу з’явитися перед королем, це важливіше».

Стражники біля воріт палацу запитали, хто він.

— Вісник до короля Дагоната.

— Хто вас послав? Назвіть ваше ім’я.

— Король Унавен мене послав, Тіурі моє ім’я.

Тепер вартові впізнали його і впустили всередину. Тіурі залишив Арданвена під опіку слуг на внутрішньому дворі й пройшов до великої зали, де відвідувачі чекали на короля. Якби тільки король прийняв його одразу!

Увійшов якийсь лицар і зойкнув.

Тіурі підвів очі.

— Батьку! — скрикнув він.

Вони кинулися в обійми один одному.

— Батьку! — повторив Тіурі.

Лицар Тіурі дивився на нього щасливими очима.

— Усе гаразд, мій сину?

— Так. о так, батьку!

— Ти і є вісник короля Унавена?

— Так. Як ви? І як мама?

— Усе гаразд. Король чекає на тебе. Я маю відвести тебе до нього.

Однак він не одразу рушив, а стояв, уважно дивлячись на сина.

— Ти виріс, — він поклав руку на плече Тіурі. — Ходімо до короля, потім поговоримо.

За мить Тіурі стояв перед королем Дагонатом. Густі каштанові кучері над чолом, коротка борідка і таке знайоме вольове обличчя з ясним проникливим поглядом. У залі не було нікого, окрім його батька, який відійшов до дверей.

Тіурі поштиво привітав короля, передав йому листа Унавена і додав:

— Ваша Величносте, я маю пояснити вам, чому тієї ночі, Ночі літнього сонцевороту, я залишив каплицю.

— Це і так зрозуміло, — відказав король Дагонат. — Я вже чув дещо від лицаря Ристридина, але хочу почути все з твоїх вуст. Ти зник несподівано і без пояснень, тебе довго не було. хоча для такої подорожі — до королівства Унавена — не надто й довго.

Він поглянув на Тіурі уважно, так, як щойно дивився на нього лицар Тіурі:

— Ти вже привітався з батьком?

— Так, Ваша Величносте.

— А з матір’ю?

— Ні, Ваша Величносте.

— Гаразд. — Король зламав печатку на листі Унавена — там було багато дрібно списаних сторінок — і, окинувши їх поглядом, знову звернувся до юнака: — Я хочу вислухати твою історію і твої пояснення, Тіурі, син Тіурі, та спершу прочитаю, що пише мені великий король із заходу. Можеш поки що йти, поговори з батьками і повертайся до мене за годину.

Тіурі низько вклонився на знак покори.

Тіурі з батьком пішов до трактиру, де побачився з матір’ю. Година промайнула швидко, він далеко не все встиг розповісти, бо мав з батьком повернутися до короля. Цього разу він з королем залишився сам-на-сам.

Тіурі розпочав свою оповідь: як сталося так, що він покинув каплицю замість пильнувати до сьомої ранку.

— Незнайомець просив мене про допомогу, і я не міг відмовити. А потім я присягнув лицареві Едвінему доправити листа й мусив дотриматися присяги.

Король Дагонат мовчки слухав.

— Усе це правда, — промовив він нарешті. — Чи багато зусиль довелося тобі докласти, аби виконати доручення?

— Часом — так. Але мені всі допомагали.

Король постукав пальцем по листу, якого тримав у руці.

— Король Унавен написав мені про це. — Він знову поглянув на Тіурі. — Ти отримав меча та персня і повернувся на чудовому коні, але поки що ти не лицар.

— Н-ні, Ваша Величносте.

Тіурі не знав, що й думати. Чи схвалив король його вчинок?

На устах короля грала усмішка, але він деякий час мовчав. Тіурі мовчав теж.

— Так, — мовив король нарешті, — більше нічого не маєш мені розповісти чи сказати?

— Ні, Ваша Величносте.

Що він міг ще сказати? Не переповідати ж знову всі свої пригоди. Він повідомив все, що король мусив знати.

— І нема про що попросити, Тіурі, син Тіурі?

Так, у Тіурі було про що попросити!

— Ваша Величносте. — почав він, затинаючись, -Ви щойно сказали, що... я... ще не лицар. Чи можна б... щоб. чи посвятите ви мене в лицарі?

Король Дагонат підвівся зі свого трону.

— Посвятити в лицарі? — повторив він повільно. -Ти покинув каплицю напередодні посвяти. Пішов з власної волі. Ти думаєш, що тепер, більш аніж через півтора місяці по тому, я зроблю вигляд, начебто нічого не трапилося? День літнього сонцевороту давно минув. Чому ти хочеш, щоб я зробив тебе лицарем?

— Я... я сподіваюсь, що ви захочете це зробити, — затинаючись, промимрив Тіурі.

— Один раз на чотири роки відбираються юнаки на посвяту в лицарі. Заздалегідь вони проходять особливі випробування і мають відповідати багатьом правилам. І одне з них — провести цілу ніч напередодні у мовчанні та роздумах, не дослухаючись до голосів ззовні. Якщо вони не захочуть чи не зможуть це зробити, то порушують правило й тим самим доводять, що не готові стати лицарями. Так трапилося з тобою, Тіурі.

— Але. — почав був Тіурі. Він хотів сказати: «Я не міг інакше вчинити», але більше нічого вимовити не зміг.

— Скажи чесно, Тіурі, — вів далі король, — якби тобі знову дали можливість провести ніч у каплиці і якби тебе знову покликали й попросили про допомогу. Як би ти вчинив?

Тіурі поглянув на нього. Він раптом цілковито заспокоївся.

— Вчинив би так само.

— Отож бо. Ти вчинив би саме так, знаючи про наслідки цього вчинку. І ти примирився б з ними?

Тіурі підняв голову і відповів чітко і ясно:

— Так, Ваша Величносте.

— Хоча це й означало б, що тебе не буде посвячено в лицарі?

— Хоча це й означало б, що мене не буде посвячено в лицарі, — повторив Тіурі твердо.

Король Дагонат кивнув:

— Тепер можеш іти, Тіурі. Сьогодні ввечері очікую тебе в палаці. Ти все ще маєш обов’язки, і не тільки тому, що я твій король, а й тому, що ти все ще мій зброєносець.

Тіурі вклонився і вийшов.

Вийшовши з палацу, юнак знову повернувся до трактиру, де на нього чекала мати. Батько повернувся пізніше, і Тіурі довелося знову розповідати про свої пригоди, але розмова з королем Дагонатом не йшла йому з голови. Тепер він усвідомив, що останні кілька днів у глибині душі сподівався на те, що король посвятить його в лицарі. Та злостиві слова Кобри все-таки справдилися.

— Що з тобою? — перервала його мати.

— Тіурі, напевно, втомився, — зауважив батько. — Він стільки пережив за короткий час, що має заново звикнути до того, що він тут, з нами.

«Чи повинен я їм це сказати?» — подумав Тіурі. Він, власне, хотів би розповісти, бо відчував, що батьки пишаються ним. Можливо, вони б йому поспівчували, вважаючи рішення короля несправедливим, хоча він і не був впевнений у тому, бо батько високо цінував короля і вважав його волю законом.

Та Тіурі нічого не сказав батькам, він спочатку хотів сам розібратися зі своїми думками, що були заплутані та суперечливі. Окрім того, вони скоро й так дізнаються, що він поки що не буде лицарем.

Опівдні він більше вже не міг сидіти в трактирі і, осідлавши Арданвена, поїхав за місто, аби про все спокійно поміркувати.

Тіурі не шкодував, що пішов тієї літньої ночі з церкви, бо в разі потреби знову вчинив би так само. Проте й король Дагонат має рацію: він мусить змиритися з наслідками свого вчинку. І має залишатися собою, замість того щоб стати лицарем. Він думав про короля Дагоната. Його ставлення розчарувало Тіурі. А як вчинив би на місці його короля король Унавен?

Ні, не можна так думати. Дагонат — його король, і він зобов’язаний підкорятися рішенням свого короля. Дагонат суворий, але справедливий. Цілком можливо, що він і схвалює вчинок Тіурі, але вважає, що юнак має прийняти наслідки.

Тіурі зупинив коня і дивився на місто. День хилився до вечора — час повертатися. Прогулянка пішла йому на користь — він заспокоївся і прийняв своє розчарування. На зворотному шляху йому пригадалися слова Тирилло: «Не потрібен ані меч, ані щит, щоб бути істинним лицарем».

— Ось воно! — вимовив він до себе. — Не має значення, лицар я чи ні. Я — Тіурі і завжди можу творити добро.

7. Лицар з Білим Щитом

У трактирі його з нетерпінням чекали батьки. Король Дагонат давав у палаці обід, на якому вони мали бути присутніми. А також усі лицарі, що були в місті, зі своїми дружинами і зброєносцями.

— Король очікує й на тебе, — сказав лицар Тіурі синові.

— Знаю.

— Візьми свого меча, — нагадав батько, коли вони вже готові були виходити.

— Я ще не можу носити меч. Ви ж знаєте, що король не посвятить мене в лицарі.

— Знаю, — зауважив батько спокійно. — Але меч має бути при тобі, це твій обов’язок. І ось, візьми мого щита.

— Чи можу я знову бути вашим зброєносцем, батьку? — запитав Тіурі, беручи щит.

— Це вирішувати королю.

— А хто з лицарів там буде ввечері? Я бачив сьогодні вранці Армана й Джузеппе.

— З твоїх друзів тільки вони й залишилися ще в місті. Вілмо повернувся до володінь свого батька, а Фолдо прямує з дорученням на південь. Зі старших лицарів також небагато хто є тут, та й ми з матір’ю найближчим часом поїдемо. Ми відкладали повернення в Тейу-рі, бо очікували новин від тебе.

Замок Тейурі! Враз Тіурі страшенно захотілося побачити батьківський дім, де він не був уже понад рік. Юнак запитував себе, що з ним тепер станеться. Чи повинен він залишатися на службі в короля, як і раніше? І тут йому спало на думку інше бажання, — а можливо, йому дозволять з’їздити знову до Унавенстадта, найкрасивішого міста у світі, на Білій річці, неподалік моря, на заході!

Столи були накриті в Малій залі, де король зазвичай зустрічався зі своїми лицарями. Та все ж зала була досить велика і дуже красива, обрамлена колонами. Зброєносці вішали на них щити лицарів, які заходили до зали. Тіурі повісив щит батька на призначене для нього місце, а сам залишився стояти біля стіни. Але його вже помітили. Арман і Джузеппе, у повному лицарському спорядженні, як і належить лицарям, підійшли до нього привітатися; їхні молоді, радісні обличчя не змінилися.

— Ми чули, що ти повернувся, — сказали юнаки, тиснучи Тіурі руки, — але не були впевнені, чи це правда. Як справи?

— Добре, — засміявся Тіурі. — А вас мені й питати не треба, і так бачу!

Молоді лицарі дивилися на нього з цікавістю, але дещо ніяковіючи.

— Ти був далеко, так? — запитав нарешті Арман. — Я бачив, як ти вислизнув тієї ночі.

— Чому ти це зробив? — запитав Джузеппе.

— Потайки пішов?

— Так. Це ж було нерозумно.

— Він точно не зробив би цього просто так, — роздратувався Арман.

Тіурі знов усміхнувся. Арман завжди був йому справжнім другом.

— Я зробив це не просто так, — підтвердив він.

Цієї миті управитель запросив гостей займати місця за столами. І оголосив, що незабаром з’явиться король.

— Ходімо, — покликав Арман Тіурі.

Той заперечно похитав головою. За таких випадків тільки лицарі та їхні дружини сиділи за столами. Він же досі належав до зброєносців та слуг. До них він і рушив, аби привітатися з деякими старими знайомими. Проте управитель зупинив його:

— Тіурі, син Тіурі, ваше місце там.

— За столом?! — здивувався юнак. — Ні, Мелдо, це помилка.

— Ваше місце за столом, — повторив управитель, -між лицарем Арманом і лицарем Джузеппе. Така воля короля.

Тіурі більше не міг опиратися, бо звуки сурми вже сповістили про прихід короля.

Отже, юнак став між лицарями та їхніми дружинами біля великих столів, що стояли підковою. Коли увійшов король, він вклонився і чекав, допоки той привітається з усіма гостями і сяде на своє місце: лише тоді всім можна буде сісти.

А втім, король Дагонат залишився стояти, обводячи очима присутніх. Його погляд затримався й на Тіурі, і той відчув себе ніяково, вважаючи, що займає місце не по праву.

Але король, привітавшись з усіма, мовив:

— Ви, мабуть, помітили молодого лицаря, що вперше запрошений до столу... наймолодшого серед вас. Йому — моє особливе вітання. Ласкаво просимо, лицарю Тіурі, син Тіурі!

Тіурі здивовано поглянув на нього.

Король Дагонат засміявся.

— Погляньте, як він на мене зараз дивиться! — голосно сказав король. — Лицарю Тіурі, ласкаво просимо! Підійди ближче, щоб ми могли привітати один одного як належить і скріпити цим вітанням мої слова.

Тіурі підкорився.

— Ваша Величносте, — почав юнак, стоячи перед королем, — пробачте, але я думав.

— Ти думав, я не хочу посвятити тебе в лицарі, -усміхнувся король, та враз став серйозним і продовжив: — Ти неправильно зрозумів мене, Тіурі, хоча маю тобі сказати, що навмисне намагався ввести тебе в оману. Я хотів, аби це стало твоїм переконанням, що ти вчинив би так само, як і тоді, хоча це могло б навіть тобі зашкодити.

— О, — прошепотів Тіурі.

— Те, що я сказав, що не хочу посвятити тебе в лицарі, насправді має іншу причину, — провадив далі король. — У цьому ритуалі вже, власне, немає потреби. Якби ти не відгукнувся на прохання про допомогу, то зараз був би лицарем. Але тепер, коли ти це зробив, коли виконав доручення, дотримавши обіцянку лицареві Едвінему, чи не лицар ти тепер? Тебе не було посвячено, але ти виявив себе справжнім лицарем. І сам посвятив себе в лицарі, Тіурі, й від того, що я торкнуся мечем твоєї шиї, ти не станеш більшим лицарем!

Залою пронісся гомін. Тіурі дивився на короля, зворушений і здивований, розчулений, гордий і радісний водночас.

— Дай мені свого меча! — наказав король.

Тіурі подав йому меча.

— Ставай на коліно.

Тіурі підкорився.

Король торкнувся пласкою стороною меча його шиї і звелів:

— Підведіться, лицарю Тіурі!

Коли Тіурі підвівся, король сам пристібнув його меча і поцілував, як годилося. Потім подав знак одному зі слуг, і той приніс щит, білий, наче сніг.

— Лицарю Тіурі, — мовив король, — зараз ви присягнете вірно служити мені. Але на прохання короля Уна-вена я дарую вам білий щит — як ознаку ваших заслуг перед королівством Унавена та в пам’ять про лицаря, чиє доручення ви виконали.

Тіурі взяв щита і тремтячим голосом проказав присягу, якої має дотримуватися кожний молодий лицар:

— Я присягаю як лицар служити вірно вам, і вашим підданим, і кожному, хто попросить моєї допомоги. Присягаю використовувати мого меча лише на благо й проти зла і прикривати моїм щитом тих, хто слабший за мене.

Тут усі присутні почали вигукувати:

— Хай живе Тіурі, Лицар з Білим Щитом!

Але Тіурі схилив голову, бо очі його були повні сліз.

Тепер можна було розпочинати трапезу. Слуги й зброєносці розносили тарелі й наповнювали келихи вином. Тіурі бачив багато звернених до нього облич: радісних, здивованих, зацікавлених. Він не сів до столу, а пошепки звернувся до короля:

— Ваша Величносте, чи можу я вас запитати?

— Про що, лицарю Тіурі?

— Чи не дозволите ви мені піти? — голос Тіурі звучав так тихо, що лише король міг його почути.

— Чому? — теж дуже тихо запитав король.

— Ваша Величносте. але ж я перервав нічне пильнування, тоді в церкві. — почав Тіурі.

На щастя, король його зрозумів.

— Іди, Тіурі, — мовив він лагідно. — До завтра.

Тіурі непомітно залишив залу, вийшов з палацу, скочив на Арданвена і поїхав порожніми вулицями до міської брами.

Юнак стояв навколішках на кам’яній долівці церкви й дивився на полум’я свічки перед собою. Тепер все, що він пережив, видавалося йому сном. Зараз він озирнеться і побачить своїх друзів: Армана, Фолдо, Ві-лмо і Джузеппе. І тоді зрозуміє, що голос, який просить його відчинити двері, він уявив, так само, як і все, що сталося потім.

Проте, коли юнак озирнувся, він усе ще був один, а над вівтарем висів його білий щит.

Ні, усе це трапилося насправді. Тіурі, який пильнував у церкві цієї ночі, був не схожий на того, колишнього Тіурі. Тепер він зрозумів, що означає — бути лицарем. І це був лише початок. Усе, що довелося пройти, він вважав випробуванням. Юнак думав про те, що йому довелося зазнати, про людей, яких зустрів, про нових друзів. Він також думав про майбутнє і присягався, що намагатиметься стати хорошим лицарем.

Так він провів ніч і підвівся з колін, лише коли перші промені сонця засвітилися й засяяли у вікнах церкви.

8. Зустріч на сході сонця

Тіурі вийшов з церкви, де на нього терпляче очікував вірний Арданвен. Сонце стояло за вежами міста, яке ранковому світлі було майже таким прекрасним, як і Унавенстадт.

Тіурі скочив на Арданвена і повільно поїхав схилом. Коли він майже спустився, то помітив хлопця, який наближався західною дорогою, бідно вдягненого, але з мечем на поясі.

«Схожий на Паккі», — подумав Тіурі. І як же він здивувався, коли зрозумів, що це справді Паккі!

Паккі зупинився, приклав руку до чола і роздивлявся місто. Тіурі він не помітив.

Тіурі відпустив повід і щодуху помчав до нього. Проте Паккі не одразу впізнав товариша і злякано відскочив від нього.

— Паккі! — гукнув Тіурі. — Паккі!

Він зіскочив з коня.

— Тіурі. ти! — скрикнув вкрай здивований Паккі.

Друзі в захваті тиснули один одному руки і поплескували один одного по плечах.

— Це справді ти! — не міг заспокоїтися Паккі. — А я думав — лицар якийсь. Чи ти тепер теж лицар?

— Так, так. Але як же ти тут опинився?

— Я передумав, — знітився Паккі. — Я хотів. я б хотів. я б краще хотів стати твоїм зброєносцем.

— Зброєносцем, — повторив Тіурі. — Ти був мені другом, супутником, провідником і коли-небудь — хтозна — станеш лицарем короля.

— Ну, це вже ти загнув! — вигукнув Паккі. — Я хочу бути лише твоїм другом і зброєносцем. Якщо, звісно, тобі потрібен.

— Я не хочу нікого іншого, окрім тебе.

— Яким же ти став! — радів Паккі, із захопленням оглядаючи його з голови до ніг. — Я й не впізнав тебе одразу! Можна називати тебе так само, як і раніше: Тіурі?

— Наскубу вуха, якщо назвеш якось інакше, — засміявся Тіурі.

— І в тебе білий щит! Чому? Я гадав, що білого щита носять лише лицарі Унавена.

— Розповім тобі потім.

— Це і є твій вороний? — запитав Паккі, ніжно погладжуючи Арданвена.

— Так. І він не буде заперечувати, якщо й ти на ньому проїдешся. А тепер розкажи-но мені, як ти так швидко дістався сюди. Коли передумав і чому?

— Я дуже скоро пошкодував. Ішов нагору — до Мена-уреса — і при кожнім кроці думав: «Тепер відстань між нами збільшується і збільшується.» І коли вже був на горі і почав робити якісь повсякденні речі й думати, то раптом усвідомив: я шкодую, що залишився! І одразу сказав про це Менауресу. А він засміявся: «Я знав це. Біжи за ним мерщій!»

— Чому ж він не сказав цього одразу?

— Я його теж запитав. Знаєш, що він відповів? «Бо тепер ти точно знаєш, що хочеш бути з Тіурі, хоч би як сумував за горами». Тут він, звісно, мав рацію. Бачиш, лише після того, як ми розсталися, мої сумніви розвіялися. Тоді я попрощався з Менауресом і щодуху помчав униз. Ох, як же я поспішав! За день уже був у замку Містеринат. Пригадав, що ти мені про нього казав, тож завітав до них і розпитав, звісно, чи знають вони щось про тебе. Я їх усіх бачив: і герцога, і його дружину, і доньку. Юна панянка й насправді приємна і дуже гарна. Гадаю, ти їй подобаєшся, — Паккі усміхнувся й поглянув на друга. — А вона тобі?

— Звісно, — трохи зашарівся Тіурі.

Паккі знову засміявся.

— Вони були дуже добрі і все про тебе розповіли і навіть коня дали. Один зі зброєносців довгенько супроводжував мене, аби згодом відвести коня назад. Я йшов пішки лише наприкінці, і зовсім недовго. Ось і все. Тепер ти розповідай, як дійшов і що сказав тобі король Дагонат.

— Зачекай, спершу ходімо зі мною до міста. Там я познайомлю тебе з батьками, з лицарями Дагоната й із самим королем.

— А тоді?

— А тоді побачимо. Справа для нас неодмінно знайдеться.

І Тіурі разом з Паккі, ведучи Арданвена за повід, повільно пішли на схід, до столиці короля Дагоната.