Ловці думок

Поради Колоса

На них уже чекали, і цього разу запросили не лише у двір, а й у дім. Господар зустрічав їх особисто, як найпочесніших гостей. Невисокий, худорлявий, проте жилавий, він ще від воріт здивував Ештона тим, що підніс до свого обличчя обидві долоні, а по тому, притиснувши правицю до грудей, шанобливо схилив голову. Уже за мить, вочевидь, вельми вдоволений собою, торкнувся пальців Арніки й, протанцювавши кілька па, повів її до будинку, кивком голови запрошуючи Ештона слідувати за ними.

— О, моя люба, сьогодні de te fibula narrator![3] — усміхнувся Колос до дівчини.

Ештон зауважив, що чолов’яга встиг перевдягнутися до їхнього приходу. Розшиту довгу накидку й гаптовану сорочку він змінив на вишукану легку жовту шовкову сорочку з широким чорним паском. Широкі коричневі штани майже торкалися землі та прикривали чорні шкіряні сандалі, оздоблені вишитим золотою ниткою орнаментом. Дув легкий вітер, і в уяві Ештона Колос ставав схожим на чудернацький човен із легким барвистим вітрилом, що вдало маневрував хвилями.

Тільки-но вони піднялися східцями на другий поверх і зайшли до великої кімнати, більш схожої на танцювальну залу в якомусь палаці, Колос, граційно-жартівливо вклонившись Арніці, скерував її до великого зручного, оббитого тканиною м’якого дивану. Різьблені ніжки меблів, вишукані тканини, майстерні полотна на стінах, урочиста атмосфера, що панувала в кімнаті, видавали любов її господаря до розкоші. Але коли помічник Колоса зачинив двері до зали, господар заговорив — вдумливо, виважено, чітко, наче всі слова були прописані в його пам’яті або на якійсь зі стін. Кожне його слово мало вагу й потребувало уваги та усвідомлення.

— Ex private industria[4] я провів розслідування. Я вже все знаю — земля чутками повниться. Справа, якою ти займалася, доволі небезпечна для вас обох. — Він махнув рукою, об’єднуючи жестом Арніку з Ештоном. — In pleno lumine[5] обманути може тільки Клізі, він на це здатен… Але ти його перехитрила. Clavus clavo pellitur![6] Мушу тобі сказати, що, здається мені, ти трішки схибила в розрахунках. Errare humanum est,[7] і тільки тому, що Клізі не очікував такого натиску й опору, він теж помилився. Bis dat, qui cito dat[8] — ти знаєш. Хочу, щоб ти не хвилювалася. Твоя помилка тобі нічого не коштуватиме, крім ненависті Клізі. Документи при тобі?　

— Ні, вони в надійному місці, — Арніка з Ештоном перезирнулися.

Колоса це засмутило. Він махнув рукою й вийшов у потаємні двері. Ештон і Арніка мовчали. Отже, вони, хоч і несвідомо, обдурили Клізі? Звісно, він на це заслужив, бо й сам ошукав не одну невинну душу! Цікаво, як Клізі, такий досвідчений і самовпевнений, міг так схибити? А, може, це просто чутки і їх навмисно розповсюджують, щоб укладачі угод засумнівалися в легітимності домовленості? У голові не вкладалося. Якщо Клізі вважав, що Ештонових кульок, які залишилися в будинку Джона, буде замало, щоб розрахуватися (а він знав це напевне), то чому все підписав? Це дуже дивно… Своїм підписом ділок погодився з тим, що угода законна. Непростий будинок в Ештонового друга, ой, непростий…

Арніка розуміла, що саме від неї залежало, належатиме будинок Ештону чи Клізі. Гидливість до останнього допомогла їй діяти нестандартно, із фантазією, але Клізі з його досвідом і захланністю ніяк не міг дозволити їй перемудрити себе. Може, помилки не було? Дівчина не сумнівалася в собі, але дядькові вона теж довіряла.

Колос нечутно повернувся до зали. Саме так у тиху гавань упливають човни. Він підбадьорливо кивнув Ештонові й простягнув Арніці невелику скриньку зі словами:

— Casus a nullo praestator.[9]　

— Casus?[10] — перепитала Арніка.　

Колос заповзято почав пояснювати причину можливої помилки, але Ештон із тих пояснень зрозумів ще менше, ніж із їхньої попередньої розмови. Арніка кивала, перепитувала, сперечалася, доводила своє. Якоїсь миті підперла долонями щоки й стала пильно вдивлятися в підрахунки, які записала для Колоса на аркуші, поки він виходив. По тому розсміялася й знітилася. Ештон не розумів її емоцій, але сподівався, що згодом дівчина все йому пояснить.

— Арніка мусить виїхати з міста, — звертаючись до Ештона, сказав тихо Колос. — Найкраще, щоб вона просто зникла. Її розшукуватимуть півроку, відраховуючи від сьогодні — саме за цей термін угода набуде чинності. Перед вашим візитом моя довірена особа вже повідомила всім укладачам угод про те, що я підтверджую: угода відбулася. Якщо Клізі й той, хто за ним стоїть, знайдуть Арніку раніше, ніж за півроку, то і вона, і ми розділимо долю Чиста. Поки її не знайдуть, ми будемо у відносній безпеці. Я зробив певні розпорядження. За декілька днів отримаю відповідь від свого доброго друга з краю…

Рипнули двері. Колос пішов подивитися, хто там, але за ними було порожньо. Він задумливо й повільно повернувся назад і продовжив:

— Байдуже, якого друга. Тебе, Арніко, уже почали шукати. У тебе нема навіть кількох днів. Додому тобі не можна. — Колос заклопотано ходив кімнатою, але розмірковував напрочуд спокійно. Він підійшов до картини, що висіла на стіні, зняв одну намистину, майстерно прикріплену до намальованої на портреті матері, й сказав:

— Опинишся за межами міста, проковтни. Вона вкаже тобі дорогу до того дому, де ти будеш у безпеці.

«Така сама кулька провела мене до школи ловців у Палацовому місті», — подумав Ештон.

До зали потяглася вервечка слуг із їжею й напоями. Колос запросив гостей повечеряти. І Ештон, і Арніка охоче погодилися. Спочатку їли мовчки, а коли слуги пішли, то стали розмірковувати, як краще заховати дівчину. Зрештою, їй самій належало вирішити, що робити далі. Колос розповідав про чутки, які поки що не мають підтвердження, але дуже ймовірні: Правитель збирає всіх укладачів угод і з них обиратиме собі радника. Серед них не залишилося жодного з трьома фіолетовими камінцями.

— Клізі лютував, коли побачив у мене Чистову сережку, — зібравшись із духом, сказала Арніка й ковтнула трохи води.

— У мене нема доказів його вини чи невинності. Поки що нема, — мовив, трохи помовчавши, Колос.

Двійко білих голубів усілися на підвіконня. Вони вуркотіли, постукуючи дзьобами у вікно. Кожен із трьох, хто сидів за столом, дивлячись на них, думав про своє. Декілька разів карлиці-служниці питали дозволу увійти, та Колос заперечно похитував головою. Двері зачинялися, і за певний час усе повторювалося, аж поки нарешті співрозмовники не обговорили все, що хотіли.

— Мені було б спокійніше, якби в тебе було це, — Колос простягнув Арніці записані на аркуші свої думки й підрахунки, пов’язані з угодою. Юнак перевірив свій уловлювач думок — він був увімкнений і не дозволяв потужному будинковому вловлювачеві Колоса красти Ештонові думки. Інтуїція підказувала, що йому слід якнайшвидше забратися з цього дому. Та юнак розумів і те, що певною мірою через нього Арніка на півроку може стати вигнанкою.

Колос став перед нею на коліно, поклав свою руку на її невелику худеньку долоньку, опустив голову і здавленим голосом, роблячи над собою певні зусилля, сказав:

— Я боронитиму тебе, наскільки вистачить уміння й сил! — Покрутив головою, підняв її вгору, ковзнув поглядом по Ештону і додав, дивлячись крізь нього: — Я обіцяю тобі, як обіцяв Чистові. Щодо Клізі — я покажу йому, що pacta sunt servanda.[11] Чист хотів би, щоб я зробив це для тебе.

Цієї миті в душі Ештона прокинулося щось давно забуте і світле, чого він не відчував, напевно, відтоді, як мама гукала його з найпотаємнішого закапелку в саду й, коли вони із сестрою наввипередки підбігали до неї, обіймала обох. Гаряча хвиля огорнула юнака, і спогади, що пробивалися крізь невидиму білість стіни, заполонили його теплом, схитнули і роєм стали залітати в ті комірчини пам’яті, у яких їм давно належало бути. Пам’ять хлопця розгортала перед ним картини, де батько стояв на одному коліні перед мамою, як зараз Колос перед Арнікою, бабуся, дідусь, дитячі ігри й забави, гості, що приходили в дім, подорожі, думки, фрази, слова… Ештонові стало зле, і він знепритомнів.

…Юнак лежав на Колосовому дивані й ковтав воду, а разом із нею і сльози — чи то дитячі, чи дорослі, чи печалі, чи щастя. Виявляється, усі його спогади нікуди не щезали — вони завжди були з ним, сиділи в його голові, вельми налякані й стиснуті невидимим утискувачем настільки, що утворили всього лиш одну манюсіньку кульку, яка тихенько калатала всередині та, будучи надто малою, не могла вивільнитися й повернутися у втрачений закапелок пам’яті. А зараз він бачив біля себе Арніку, Колоса, двох служниць-карлиць, які лили на нього воду, і відчував, що голова може луснути від надлишку тієї інформації, що в ній з’явилася. Ештон переповнився нею й був по-дитячому слабким та водночас сильним, як ніколи досі.

Похитуючись, підвівся. Колос дивився на нього здивовано.

— Ти хочеш піти з ним, з оцим? Та він же трохи того… — перепитав Арніку.

Дівчина мовчки кивнула, і Колос визволив її маленькі руки зі своїх. Він розумів, що зможе її захистити, тільки залишаючись у місті, і усвідомлював, що, відпускаючи з Ештоном, уже не поверне її такою, якою знав досі. Арніка віддала Колосу кульку, з якою могла б знайти будинок-прихисток. Цієї миті вона відчула, що це правильно, що саме так і повинна зробити. Кулька знову опинилась на своєму місці на шворці на портреті Колосової матері. Ештон бачив, як Колос навпомацки нанизує її, наче намистину в коралі. Тільки ловці бачать їх. Навіть попри зчитувачі, усі інші люди можуть лише віддалено знати те, що міститься в мікрокульці. А ловці бачать. І Ештон бачив, що його й Колосові кульки, адресовані Арніці, однаково яскраво-вогнисті…

Та зараз юнак більше не міг ні про що розмірковувати — невпорядковані думки враз визволилися й стали заповнювати всі вільні комірки пам’яті. Йому навіть здалося, що він став набагато важчим і не зможе йти. Арніка погано розуміла, що зараз коїться з хлопцем. Її збентежили слова Колоса. Дівчина шкодувала, що не зможе залишитись у місті, щоб знайти винуватців смерті Чиста. У неї зароджувалася симпатія до Ештона, а ще вона відчула в ставленні Колоса до себе щось нове, і це її бентежило. Важко було не оцінити всього, що робив для неї цей чоловік. Може, Ештон і не усвідомлював усіх складнощів ситуації, у яку потрапив, та вона добре знала, чого коштувало Колосу прикрити її ненавмисну помилку (якщо така виявилася б) і чим для нього це могло обернутися.

— Aut cum scuto, aut in scuto,[12] — Арніка дивилася у своє майбутнє й була готова до боротьби.　

— Carpe diem,[13] — відповів Колос, сприймаючи її слова і на свій рахунок теж.　

— Мир твоєму дому, — попрощався Ештон.　

— Мир і благоденство вам, — у тон йому відповів Колос, благословляючи Арніку, як це зробив би Чист.　

— Vivere est militare?[14] — запитально і водночас ствердно дівчина попрощалася з Колосом удруге.　

— Vivere est cogitare,[15] — із ніжністю відповів Колос, окреслюючи над її головою знак благословення.

«Я вперше бачу його таким. Після смерті Чиста він по-іншому до мене ставиться, і це бентежить та навіть трохи лякає», — думала дівчина.

У Ештона в голові ще трохи паморочилося, та він не міг не помітити трепету прощання Колоса з Арнікою. Він бачив тривогу в її очах, бачив, що Колосові червоні кульки-думки темнішають і ледь не вибухають у просторій кімнаті. Вибір є завжди. Зараз вона обрала… як би це правильно сказати… незалежність від Колоса чи що? Вона не дуже хотіла робити цей вибір. Можливо, не сьогодні чи не зараз. Але зробила. І Колосу довелося із цим змиритися. Хоча хтозна, чи змирився би він, якби не Ештон…

У житті, відокремлюючи друзів від ворогів, хлопець давав шанси всім, хто перебував поміж чітко окресленими межами дружби й ворожнечі, примкнути до будь-якої сторони й стати для нього тим, ким новий знайомий захоче. Друзі та вороги теж часто виходили за умовно проведені Ештоном межі. Він не боровся з тим, бо вважав марною справою вчити корову літати. З полумиска глека не зробиш, а підступна людина порядною не стане. Порядний і благородний може оступитися, помилитися, і, залежно від того, що він обере для себе далі, стане зрозуміло, чи злетить він над високою планкою добра, чи потоне, падаючи глибше нижньої планки, занурюючись у безвихідь чорноти зла. Тому що кожен вибирає сам — і він, і Колос, і Арніка, і… Словом, усі мають вибір.

Але зараз не час філософствувати — у домі його дитинства лежить поранений і безпорадний вогнекрил. Ще декілька днів тому ледь не всесильний і могутній, він сьогодні, як ніхто, потребував допомоги.

Ештон струсонув головою, наче від того всі спогади й думки мали б стати на місця, і, ледь торкнувшись руки Арніки, що сиділа поруч, сказав:

— Час іти!

Дівчина кивнула. Колос приклав праву руку до грудей, трохи схилив голову в дружньому напівпоклоні й простяг руку вперед. Жест дружби, поваги й підтримки. Рукав шовкової сорочки оголив міцну, мускулисту правицю. Ештон повторив жест Колоса, виказуючи у відповідь свою прихильність і повагу.

— Ubi concordia, ibi victoria,[16] — уже біля воріт прошепотів Колос.

Холодний медальйон, що висів на шиї, не міг угамувати палкі почуття, які вирували в серці Ештона. Він примусив серце стукотіти тихіше, увімкнув думотон, підправив наплічник і, переконавшись, що поруч нікого нема, ступив разом із Арнікою в тишу нічної вулички. Юнак думав про холод каменю, міць бруківки, свіжість вітру, надмірну сирість, що передвіщала близький дощ. Два темні силуети, закутані в плащі, квапливо сунули з тепла, затишку й комфорту в невідомість. Обоє розуміли, що тільки їхнє лікування й підтримка можуть допомогти вогнекрилу. Колос окреслив їм ризики, на які вони пішли під час підписання угоди. Вони перешкодили чиїйсь грі, і тепер слід очікувати ходів невидимого й невідомого суперника. Переконавшись, що довкола ні душі, разом зайшли у хвіртку Ештонового подвір’я.

— Ми вдома, — видихнув юнак.

— Отже, усе буде добре, — підтримала його Арніка.