Легенда про Офіру

Цю легенду Ештон уперше почув у Палацовому місті. Опинившись серед тих, хто мав хист до ловецької справи, спочатку не міг звикнути, що скрізь такі самі, як він, хлопчаки, хіба за віком трохи старші. Привчався до того, що всі випробовують різні методи ловлі один на одному, постійно кепкують, зауважують прагнення, страхи й недоліки, бачать силу і слабкість. У перші дні навіть заснути не міг — блукав коридорами, зазирав у всі двері, потрапляв у різні незручні ситуації й усе одно тинявся, наче хотів увібрати в себе кожну деталь чи емоцію, пов’язану з цим місцем. Його спрагла пам’ять фіксувала все: нові обличчя, довжину коридорів, висоту стін, кожен поворот, закапелок чи виступ, вечорове ухкання пугачів, змовницькі шушукання майбутніх ловців, оповідки наставників, святкові розсипання кульок із великих веж, кожну несподіванку, будь-яку світлу, визначну для нього подію.

Ештон вигадував для себе нічні забавки, як-от: пройти крізь усі коридори із заплющеними очима за час вечірнього обходу чергового наставника так, щоб не потрапити йому на очі; непомітно для всіх видертися на дах найвищої будівлі ловецької школи й спостерігати за спокоєм чи метушнею довкола. Здійснював нічні вилазки в Палацове місто, навіть облаштував таємний закапелок на горищі, де міг усамітнитися у хвилини смутку чи неспокою, відшукав підземний прохід від ловецької школи до центру Палацового міста і навіть знав, де кожен із наставників зберігає ключі від нього. Більше того, відвідав усі вежі Палацового міста й на власні очі побачив, як саме мікрокульки потрапляють в отвори для розсіювання над містом. Запам’ятовував нове й щодня почувався щасливим, бо сам був творцем своїх майбутніх спогадів.

Завдяки ловецькій школі в Ештона було багато щасливих емоцій, які він щедро віддавав мапам як плату за подорожі. Палацове місто стало для нього містом щастя. А щастя — особлива емоція. «Більше віддаси — більше отримаєш», — казав він сам собі, даруючи зароблені кульки незнайомим людям, які їх потребували. При цьому зважав на друзів, хороший настрій, веселощі, та аж ніяк не на кількість кульок. Ештону легко давалося навчання, і він вважав, що може собі дозволити такі подарунки стороннім людям, якщо йому судилося не пам’ятати рідних.

Одного разу, повертаючись із Силеном, Тихоном і Пінтом із нетривалої нічної вилазки, він помітив тьмяні відблиски світла поблизу свого таємного закапелка на горищі. Подумав, що його сховок викрито й захотів побачити, хто там господарює. Сходи зрадницьки рипіли, коли хлопці підіймалися на другий поверх до своїх спалень. Поодинокі світлові кола виблискували з фонтана, розташованого на першому поверсі в холі. Бульбашки завбільшки з Ештонів кулак мляво наростали на рівні другого поверху, скочувалися з пласкої поверхні донизу, ударялися об інші й так само неспішно підіймалися по спіралі догори. Світла від них було небагато, проте достатньо, щоб пройти сходинками й не розбити лоба.

Ештон сказав Силену, Пінту й Тихону, щоб ішли без нього. Тихін, як завжди, щось буркнув про те, що всім слід триматися купи, а не розбрідатися, неначе отара. Але Ештон уже поспішив пірнути в суцільну темряву довгого коридору з багатьма поворотами. Він вів до вузьких сходів, якими хлопець завжди підіймався на горище. Намагаючись рухатися нечутно, Ештон ішов сходами. На горищі побачив прочинені двері. Він і не знав, що поряд із його нехитрим сховком є таємна кімната. Та це його не здивувало. Як можна в будівлях, наповнених незвичайними людьми і речами, дивуватися такій простій таємниці, як іще одна кімната, хай навіть добре замаскована? Так от звідки ці спалахи! Звісно, він не міг сподіватися на те, що єдиний запримітив це горище, та відчуття було таке саме, як тоді, коли в його перший сховок удерлися чужинці.

«Зрештою, треба визнати, що то я потайки потрапив у чийсь простір, а не навпаки», — подумав Ештон, і це його трохи заспокоїло.

Він підійшов ближче до прочинених дверей і прислухався. Спочатку було чутно тільки булькання якоїсь рідини й бурмотіння. Потім хтось сказав:

— Палтусе, ти невиправний. Знову мрієш про свій край, та добре знаєш, що не потрапиш туди.

— То вище за мене. Не можу змиритися, — відповів інший голос.

— Ти можеш подорожувати світами, навіть можеш спробувати потрапити в Офіру. Що тримає тебе тут?

— Тримає… Щось таки тримає. Ще й як тримає! Затисло в лещатах, із яких годі вибратися… — хтось, імовірно Палтус, зітхнув. — Твоя правда, я хотів би спробувати… І сподіваюся, що спробую таки колись, якби лишень мене відпустило дане мною слово.

Співрозмовник Палтуса закашлявся, відповідаючи:

— Знову ти про своє. Не край серце. Того, що було, не зміниш. Тобто можна, звичайно, але не завжди вдається…

— Охо-хо… — простогнав Палтус.

— Ти й мене засмутив своєю тугою. Палтусе, та ти ж завше був першим веселуном… Підкинь-но декілька рожевеньких у вогонь. А вже років сім як став самітником. Боляче дивитися!

Щось грюкнуло. «Мабуть, той, що з Палтусом, гепнув кулаком», — здогадався Ештон. Він уже хотів був іти, щоб не підслуховувати про чийсь душевний смуток.

— А давай-но про добру жінку, — приязно запропонував Палтус.

Ештон вирішив затриматися, щоб іще раз послухати жартівливу пісню, яку чув колись від Терна.

Той, що був із Палтусом, затягнув:


За високими кущами

У широких у полях

Загубила чоловіка

Добра жінка в бур’янах.


Палтус охоче підхопив, пришвидшуючи темп:


Що від віку і до віку тре’ робити чоловіку,

Щоби всі його любили, щоб у полі не губили,

Щоб сорочку гаптували, до обіду прикликали.

Що робити чоловіку? Що?

Добра жінка гірко плаче,

Витира сльозу щодня:

— Де ти, де ти, чоловіче?

Пропаду без тебе я!

Що від віку і до віку тре’ робити чоловіку,

Щоби всі його любили, щоб у полі не губили,

Щоб сорочку гаптували, до обіду прикликали.

Що робити чоловіку? Що?

Чоловік за років десять

Причвалав у рідний край,

Жінці кинувся на шию,

Каже: — Жінко, зустрічай!

Поспішав, як міг, до тебе,

До родини, до дітей.

Винні ті поля широкі

І кущі високі, гей, гей-гей!

Знай, від віку і до віку треба бути чоловіком,

Щоби всі тебе любили, щоб у полі не губили,

Щоб сорочку гаптували, до обіду прикликали.

Треба бути чоловіком, гей, гей-гей!

Щоб ніколи не губитись,

З роду в рід, із року в рік

Ріже й ріже кущ високий

В чистім полі чоловік!


Обидва співрозмовники помітно повеселішали, і Палтус, який активно виспівував, зізнався: він так сумує за краєм Плаїв, що той йому аж сниться.

— Віриш чи ні, та коли насниться мені той край, то я весь день щасливий. Хто не бував у краю Плаїв, той не знає, що є там міста, трохи схожі на Офіру. А мо’, дуже схожі. Але не в тім річ. Ми в краю Плаїв бачили і білі кам’яниці, і золоті бані храмів. Це нічого тобі не нагадує? А що про Офіру говорить легенда? Що є місто, будинки в якому зведені з каменю білого-білого, усі дахи сяють золотом, як сонце ясної днини, а крізь кришталь ллється в будівлі сяйво золотаве… Потрапити туди можна тільки чистим душам, піднесеним людьми аж до неба.

— Та знаю я, Палтусе, знаю. Аби ж то геть усі світлі та чисті прямували в той благодатний край, то було б добре. Але ж воно не так. Через те в кожному поселенні чи містечку є люди, здатні очищати. І сам край теж очищає себе. А в Офіру так просто не пройдеш. Туди відкритий прохід лише обраним, стократ перевіреним, яких не засліпили б краса й багатство. Їх небагато, таких людей. За чистоту душ, як сказано в легенді, будуть даровані таким вічні життя й молодість. Тому всі Правителі й випробовують щороку своє щастя. Бо ж хто, як не вони, піднесені людьми так високо, що майже сягають неба? Ото їм тільки ще вічного життя й молодості бракує…

— Друже мій, брате мій любий, та то ж навмисне пущений поговір, що тільки Правителям туди шлях відкритий. Та то робота магів — народ плутати. Я думав, ти знаєш, що кожний вершинний може пробувати. І верхній, певно, може. Не в тім річ. Але ж зі всіх виберуть тільки сімох, а з них — тільки один може зостатися в Офірі, та й то, як вірити легенді, раз у сто літ. І хто там зостався, уже назад не вертає, бо з Офіри може бачити, де, коли, у якому краю чи світі що робить найменша комаха, про що думає кожна людина. Він може в момент будь-чиє життя перевернути догори дригом. Може прийти на поміч, а кому й палки в колеса повставляти. Отак-то, брате.

— Великі діла вершаться в Офірі, — зауважив співрозмовник Палтуса. — Хе-хе, то, кажеш, і вершинний, і верхній?

— Про верхніх точно не знаю, а вершинні можуть, заслужили, — відкарбував Палтус. — Але щоб потрапити туди, «кожний мусить вершити діла праві», як каже легенда. А я сам себе позбавив такого права. Моє сумління не кришталево чисте. Маю гріх. Поки не виправлю, нема сенсу сіпатися. Усе, доста! Де то вештається Бриль? Годі дочекатися. Ти нині бачив його чи як?

Ештон, почувши, що має ще хтось підійти, позадкував до виходу. Він ледь устиг заховатися за завісу, як пролунав голос Бриля:

— Вибачайте, браття, за спізнення. Випроваджував любителів нічних блукань.

Ештон більше не почув ні слова. Мабуть, Бриль щільно зачинив за собою двері. Хлопець трохи посидів, намагаючись угамувати стукіт серця, що ледь не вистрибувало з грудей, і з великою обережністю пробрався у свою кімнату. Силен, Пінт і Тихін ще не спали. Вони напосілися на Ештона з розпитуваннями, чи бачив він Бриля. Виявляється, той застав їх дорогою до кімнати й довго випитував, де були, що бачили. Хлопці викручувались, як могли. Бриль пригрозив, що наступного разу перегляне мікрокульки з їхніх наплічників і не витрачатиме так багато часу на безглузді балачки.

— Пощастило, — хихотіли хлопці, — а ти де був? Бриль тебе не перестрів?

— Я встиг заховатися саме перед тим, як він прийшов, — став розповідати Ештон і раптом побачив прикріплений до одвірка невеликий уловлювач думок.

Підморгнув хлопцям, і вони миттю перекріпили його поверхом вище на одвірок самого Білодума — керуючого ловецькою школою. Довго поспати цієї ночі їм не вдалося — за кілька годин увімкнулися сирени. То, мабуть, Білодум прокинувся й помітив уловлювач. Лементу було! Ще довго Бриль пояснював, як міг його вловлювач опинитися на Білодумових дверях. На щастя, для них усе минулося запотиличниками, отриманими від Бриля, і нотаціями від Білодума.

Рідна ловецька школа! Веселі часи!..

Хіба тоді Ештон міг передбачити, що мине зовсім небагато часу, і він відшукає батьківський дім, знатиме, хто він і звідки, крізь час і відстань отримає батьківське благословення? Хіба знав, що в рідній оселі його чекатиме малознайома дівчина, яка поставиться до нього так по-дружньому? Чи сподівався, переїжджаючи з Палацового в місто Світла, що саме це місце поверне йому пам’ять? Чи міг подумати, що отак запросто балакатиме з вогнекрилом, придбає будинок Джона?.. Чи уявляв, що виявиться вершинним, перейматиметься долею Правителя, а колись, може, навіть шукатиме загадкову Офіру?.. А хтозна, які ще несподіванки чекають його в житті? Можливо, саме зараз хтось світлий, достойний того, щоб оселитися в Офірі, скеровує його погляд у потрібному напрямку? У будь-якому разі, обов’язків у нього дедалі більшає…

Загрузка...