Ловці думок

Поява Арніки й вогнекрила

— Я огляну місцевість, — Ештон, відчувши полегкість, звівся на ноги й покрокував до найближчих чагарників. Він тривожився за Арніку й чомусь відчував, що знову потрібен вогнекрилові.

— Я тут, — шепіт із чагарів ледь не примусив юнака відсахнутися від дерева, на яке він обперся, усе ще важко дихаючи.

— Вогнекриле? Ти тут? Але як?.. — Ештон повільно підійшов до кущів і, відсунувши гілля, здивовано роззирнувся довкола.

— Я не сам, — і вогнекрил кивком показав на Арніку, яка сиділа мовчки, обхопивши руками коліна. Розкрита дорожня сумка, що її носять через плече, лежала в траві. Хлопець помітив, що Арніка прихопила із собою довгу сукню. Ештон дуже зрадів дівчині, вогнекрилові і навіть її сукні — у ній Арніка здавалася особливо привабливою.

— Що сталося? Чому ви тут? — юнак не міг повірити власним очам. Нічна втома й різкий ранковий біль знесилили його, і він ледь тримався на ногах.

— Ну, знаєш… У нас є свої таємниці, — усміхнувся вогнекрил, — але, правду кажучи, для мене це було неважко, бо ти допомагав — думав про мене й про неї. А ми, вогнекрили…

— Знаю-знаю, можете відчувати на відстані тих, хто про вас думає, — закінчив за нього Ештон. Він сів на траву поруч із дівчиною й приготувався слухати. Вогнекрил просто так не прилетів би.

— Арніку попередили карлики. Вони прийшли до твого будинку для чергового прибирання й розповіли, що Верховна охорона планує обстежити цей дім. Їм про це розповіли родичі-карлики, а тим — їхні родичі, що прибирають у помешканні, у яке часто заходить Верховна охорона.

Ештон кивнув. Він вірив вогнекрилу й Арніці, карликам довіряв теж. До того ж тепер він знав, що і його батьки довіряли карликам. Пригадував, що вони завжди дарували їм щось понад те, що зазвичай дарують прислузі. У пам’яті виринали моменти, коли батько, вітаючи одного з карликів із народженням дочки, передав для неї чудовий шкіряний пояс із дорогоцінним камінням. Це, без сумніву, королівський подарунок для будь-кого із верхніх чи вершинних, а вже що й говорити про карликів! Чи треба казати, що від такого щастя в карлика запаморочилось у голові й Ештонова мама відпоювала його соком марули? Після декількох ковтків він таки впав, не втримавшись на ногах. Тоді мама годувала його з ложечки соком галактодендрону. І коли сердега втретє гепнувся на підлогу, утрутився Ештонів тато й порадив не рухати його і просто дати йому час заспокоїтися.

«То було так давно… Незвично мати такі чіткі давні спогади. Але тепер не найкращий час поринати в минуле, пора думати про сьогодення. Як зараз допомогти Арніці та водночас підтримати ловців? Вогнекрил урятував дівчину, повернувшись до Ештонового будинку. А карлики, ризикуючи життям, попередили її про перевірку Верховної охорони. Зі свого боку, Арніка порятувала мене, допомігши владнати справу з Джоновим будинком. Що ж робити?.. Ловців залишити не можу, а коли приведу Арніку до них — порушу ловецькі приписи й звичаї. Хоч би там як, я вважаю за обов’язок зробити все можливе для її безпеки й комфорту», — міркував юнак.

— Тут неподалік є хатина, де Арніка буде в цілковитій безпеці. Часу в мене обмаль — я повинен встигнути на зустріч із друзями-вогнекрилами, але хотів би показати хатинку тобі, перш ніж знову вирушу в дорогу, — мовив вогнекрил.

— За годину, коли всі заснуть, — прошепотів Ештон, примруживши очі.

— Хай так і буде, приходь за годину, — погодився вогнекрил.

Ловці тим часом вже облаштувалися й готувалися до сну: поставили захист і сподівалися, що цього дня їх навряд чи хтось потурбує. Ештон випив ще декілька ковтків Дервішевого цілющого зілля й дочекався, поки всі поснули. За годину він із вогнекрилом та Арнікою вже прямував до хатинки, про існування якої, здавалося, знав тільки вогнекрил.

На превеликий подив Ештона, вони дісталися потрібного місця досить швидко. Але їх насторожило вогнище й світло, яке пробивалося крізь вікна будиночка. На жаль, юнак не міг привести дівчину до ловців, а вогнекрил забрати її із собою — тим паче. Тому, порадившись, вони вирішили подивитися, хто зараз мешкає в хатинці — Арніці потрібен був прихисток.

Вогнекрил страшенно нервував, вочевидь, його переповнювали якісь тривожні відчуття. Урешті, коли в нього самовільно почали стискатися кулаки, він не витримав:

— Я не можу йти з вами далі, не можу згаяти більше ні хвилини, мене чекають. Якщо залишуся живим, знайду вас. — Вогнекрил змінився — виструнчився, на мить закам’янів, його погляд став жорстким і відстороненим. Він нахилив голову, потім хутко підняв її, поглянув угору й настільки швидко здійнявся у височінь, що Арніці й Ештону здалося, ніби він просто щез.

— Що з ним? — піднявши брову, здивовано спитала дівчина.

Ештон стенув плечима й збентежено подивився на неї.

Що ж, у них вибір невеликий. Арніка стомлена. До будиночка лише декілька кроків, до ловців теж не дуже далеко, та юнаку доведеться неабияк постаратися, щоб вони зрозуміли, як дівчина опинилася поруч із ним. Про вогнекрила — анічичирк у будь-якому разі. Тож марно чекати й розмірковувати — треба починати діяти. Якщо не вийде залишити Арніку на перепочинок у цій хатинці, вони підуть до ловців. А поки що…

Ештон і Арніка відчинили двері. Усередині хатини було доволі просторо, навіть попри те, що людей там перебувало немало.

— О, то в нас гості, — приязно привітався помахом руки чоловік із дальнього кутка праворуч. Юнак мимохідь так само відповів на привітання помахом.

— Ще їх тут бракувало, — тихо засичав у дальньому кутку зліва інший чоловік у дивному вбранні.

Ештон міцно стиснув долоню Арніки.

— Маг, — прошепотіла дівчина.

Тим часом до них підходили вітатися люди різних прошарків: і двоє купців, що їхали з дружинами до міста Доль, і кілька осіб у майже однакових коричневих одежах, що назвалися нітами-блукальцями, і чоловік, що супроводжував у Палацове місто жінок-швачок. Ештон нарешті заспокоївся — він спокійно міг полишити Арніку в такому товаристві. Тим паче, що її радо запрошували до свого кутка купці і їхні дружини, та й жінки-швачки теж раділи зустрічі — запрошували до свого столу. «Не щодня зустрічаються укладачі угод такого рівня», — читав у їхніх очах Ештон, і це трохи притлумлювало пильність і заспокоювало його. Але те, що п’ятеро чоловіків, які догоджали магу, знайомі з так званими нітами-блукальцями, він помітив відразу. Ще декілька осіб постійно швендяли туди-сюди буцімто за дровами. Насправді ж скидалося на те, що вони — добре вимуштрувана охорона. Невже Правитель тут? Не схоже, що маг є найвищою тутешньою персоною. Але всі ці думки Ештон тримав при собі — він не встиг поділитися ними з Арнікою. Готувалося частування, тож усі сідали за спільний стіл.

— Хто чим багатий, — із цими словами кожен подорожній виймав із наплічника чи торбини все, чим міг поділитися. За традицією, у таких хатинках кожен віддавав частину припасів з огляду на довжину свого шляху. Навіть якщо в подорожнього нічого не було із собою, його закликали долучитися до спільної вечері. Хто знає, що може трапитися в дорозі? Сьогодні можеш мати хоч віз їдла, а завтра залишитися ні з чим. Тому такі ось хатинки слугували ніби острівцями єднання. Дорога рівняла всіх — і заможних, і бідних, бо за одним столом кого тільки не зустрінеш.

Зазвичай ловці оминали такі прихистки, бо не мали права виловлювати в них думки, тож Ештон, що опинився тут за збігом обставин, покладався лише на інтуїцію. Він не ловив кульок, не зчитував їх, але бачив їхнє забарвлення.

— Ти в безпеці, — прошепотів він Арніці.

За інших обставин Ештон охоче побалакав би з гостинними купцями — вони йому чимось нагадали тих, що приїжджали в містечко, яке він вважав місцем свого другого народження. Йому хотілося побути тут поруч із дівчиною, послухати неквапливі розповіді мандрівників і ще раз порадіти за себе теперішнього, згадуючи те, яким він був. Зараз у нього є мета — зустрітися з рідними, є зобов’язання перед Арнікою, є бажання разом із ловцями допомогти Правителю зробити вірний вибір, а ще — потреба знайти Джона й побачити сестру, якій допомагав декілька останніх років.

…Запах печені заполонював усе навколо — на дворі на металевому стрижні допікався впольований кимось кабан. Ештон відокремив частину припасів, залишених вогнекрилом, і виклав їх на стіл. Те саме робили й інші. Казна-звідки з’явилися карлиці, якимось дивом відчувши велику кількість людей і харчів, і заповзялися готувати їжу й накривати на стіл. Страви й напої почали з’являтися з неабиякою швидкістю. Що ж, Арніка буде сита й переночує в теплі і безпеці. А от раптове зникнення вогнекрила Ештона дуже непокоїло. А ще трохи хвилювало те, що в будиночку — маг, який чомусь зустрів їх насторожено-вороже, і багато чоловіків, що видають себе не за тих, ким вони є насправді. Утішало лише те, що на території для подорожніх заборонено використовувати свої вміння. Але якщо заборона не зупинила магів навіть у залі ловців, то що говорити про якусь хатинку?

Ештон більше не міг залишитися з Арнікою. Він мусив іти. Сподівався, що застане ловців на тому самому місці і йому не доведеться пояснювати свою відсутність. Купці запрошували дівчину подорожувати з ними до міста Доль, а чоловік, який супроводжував швачок, і собі присягався, що з ним Арніка безпечно дістанеться Палацового міста.

Дівчина домовилася з Ештоном про зустріч у Палацовому місті, і він, картаючи себе, що не може доправити її туди сам, таки мусив залишити подругу на волю випадку в доброзичливому товаристві. Юнак чомусь був переконаний, що доля й цього разу буде прихильною до нього й до Арніки.

Вогнекрил відчував, що коїться щось недобре, бо мало місце магічне втручання. Інтуїтивно, як уміють тільки вогнекрили, відшукував правильний напрямок. Чомусь його вабив неприємний холодок, що відштовхнув би будь-кого. Але вогнекрил знав, що йому потрібно летіти саме туди, у гущу того холоду, і не помилився. Дороги він не потребував — напрямок, тільки напрямок. Відчув, що вже близько, коли стало занадто зимно, щоб летіти далі. Опинившись на місці, жахнувся — зрозумів, що не встиг, запізнився: навколо лежали тіла його друзів, побратимів, а в напрямку до Палацового міста чорніли цятки, які будь-хто сприйняв би за птахів. Проте він знав, що це вогнекрили, і кинувся за ними навздогін. Летів так, що забивало подих і не залишалося сил, але ніяк не наздоганяв їх — утікачі так і залишалися малопомітними цятками на горизонті, аж поки й зовсім не щезли з виду.

Під ним темнів безкінечний ліс. Від безсилої люті й розуміння, що далі летіти не зможе, вогнекрил опустився нижче й упав на мокру від роси траву на галявині. Перекотився й лежав, безсило стискаючи кулаки, згодом люто гамселячи ними землю й знову обезсилено завмираючи. Чого хотіти тоді, коли зробити вже нічого не можна?.. Він хтозна-скільки часу пролежав горілиць, поки нарешті не відчув у собі сили міркувати логічно. Припинив картати себе, бо розсудив, що наздогнати вбивць не встигне. А навіть коли встигне, то що?..

Тішити себе ілюзією, що він сам упорається з тими, з ким не впоралися всі його побратими, вогнекрил не став. Але подумав, що, може, є шанси врятувати ще когось із його друзів? Навіщо він переслідував тих вогнекрилів? Він повинен негайно… негайно…

І вогнекрил рвонув із місця так швидко, як тільки міг. Онде вже ледь видніються ті невисокі скелі, де залишилися лежати його побратими…