Містичний вальс

Глава 17

Тоді Лана не отримала подарунок — король так розстроївся від її недоречної звички різати у вічі правду-матку, що вискочив із покоїв, мов обпечений. Лана не бачила його цілий день, і вночі теж не пішла до нього; наново вони побачились на світанні, в полі, куди Лана подалась за квітами для своєї спальні. Що робив там Олесь, вона не відала, але плекала надію, що чекав її, бо помахав їй рукою ще здалеку, а, коли підійшов, Лана помітила, що обличчя в нього бліде і змучене, печальне, але зовсім не сердите. Вже не сердите, нагадала собі Світлана, і, задерши кирпу, спробувала гордовито пройти повз нього — не вдалося.

— Чому ти не прийшла вночі?

— А ти сумував, мій пане? Дивно. Я думала, ти свою пиху візьмеш у ліжко! Нащо тобі інша коханка? Нащо тобі я?

— Світланко, що ти… ти не коханка для мене, — король вже зовсім знітився. А Лана, уповільнивши свою, і без того повільну, ходу, єхидно перепитала:

— А хто ж тоді я?

— Кохана. Ти просто кохана.

— Ну, що ж, мій пане, для мене се велика честь! Такої, мабуть, заброда і не гідна!

— Мовчи! — видихнув Олесь і зразу ж затулив їй вуста цілунком, вочевидь, не дуже вірячи у дієвість словесних заклинань. — Мовчи. Хотіла зробити мені боляче? Радій, тобі це вдалося! Усі кроки в коридорі я чув і відчував так ясно, ніби ходили по мені — там не було твоїх притишених кроків. Блукали якісь люди, гомоніли, я прислухався, і не пізнавав твого ніжного голосу. А вітер, що приносив мені з поля квіткові пахощі, забув прихопити ті аромати хмелю, якими напахчене твоє волосся. Що ще мені сказати? Я так хотів насититись тобою!

— А я тобі не потрава, — буркнула Світлана, звиваючись у кільці його рук, немов верткий горобчик у долоні птахолова. — І не напій.

— Ні. Ти любов моя. Моя любов… Коли я спрагу втамую, буде спраглою душа; коли утішу плоть, мій дух блукатиме голодний. Лише кохання наділяє тим, чим не наділять ні питво, ні їжа. Воно сильніше від болю та образ. Воно безмежне, щире, неосяжне. Я не хотів кохати, не хотів… — Олесь безсило опустив руки, і Лана, що так відчайдушно виривалась з його обіймів, і кроку назад не зробила. — Та раз тебе побачив і пропав.

Випущена на волю, Світлана вражено закліпала очима і, згадавши, за чим, власне, вона сюди прийшла, а також для того, аби чимось зайнятись, заходилась з нездоровим завзяттям зривати всі трави, що опинялись на її шляху. Олесь, так і не дочекавшись реакції на своє поетичне одкровення, з усмішкою, спочатку слабкою, а потім все міцніючою в міру того, як набирав об’єм пук трав у ручках Лани, споглядав на її бурхливу діяльність.

— Може, збігати за косою? — кінець кінцем не витримав він.

— Що?

— Ти збираєшся купити коня, моя люба? Вже й сіно запасаєш?

Лана розігнулась, вся майже сховавшись за оберемком билинок та суцвіть — та це вже не букет, а цілий сніп, жахнувся Олесь, вона ж ледь руки на ньому змикає.

— Ні, це для віслюка. У мене є віслюк — уже придбала.

— Кохана…

— Це не простий віслюк, а в короні. Він коронований, і від того вважає себе розумнішим за всіх інших віслюків на світі, — Лана роздратовано віджбурнула усе назбиране добро. — Він самовільно вирішує, що казати жінці, яку, за його ж словами — о, а я не забула зауважити, що цей віслюк уміє розмовляти? — він кохає, а що приховати від неї! Він дозує правду, як я ліки, і думає, що Бога за бороду вхопив! Він…

— Я тільки хотів захистити тебе!

— Брехнею?

— Мовчанням!

— Мовчання — не захист! Заради Світла, ти ж король! Як ти можеш не розуміти цього? У тому світі, звідки я прийшла, не так давно була країна — величезна імперія, зібрана з менших, силоміць приєднаних до неї, завойованих країн, і вона розвалилась. А знаєш, чому? Бо все там будувалось на грубій силі та брехні. І — на мовчанні!

— Моя маленька…

— Ні, я не маленька, любий. І не твоя. Твоя — це королева.

Від того докору Олекса смикнувся, мов від ляпасу, і на щоці біля ока засмикалась крихітна, майже невидима жилка, та цього разу Світлана не збиралася його жаліти. Випроставшись так, немов їй до спини палю прив’язали, вона прошепотіла:

— Олесю, благаю — нам лишилося так мало часу. Скажи мені, що відбувається?

Від цієї фрази король пополотнів. Він довго дивився на Лану розширеними очима, в яких плескалось море жаху, а потім тихо-тихо спитав:

— Ти йдеш від мене?

— Ні, доки ти не захочеш цього.

— Отже, ти завжди будеш зі мною, — із видимим полегшенням підсумував Олесь.

Завжди. Як вони, в Рутенії, люблять це слово. Дня прожити без нього не можуть. Ось тільки я в нього вже не вірю. І ніколи не повірю. Нема на світі ніякого «завжди». Є тільки «зараз».

Ти справді так вважаєш, раба Божа Світлано? Ну-ну. Але я сказав би, що це помилка з твого боку. Велика помилка.

Лана аж підскочила під здивованим поглядом короля; Давно — цілу вічність — вона вже не чула цей голос, і чомусь почала озиратись — безпомічно, вичікувально, немов і справді сподівалась побачити десь поруч дідуся у білому хітоні. Не побачивши, звісно, поруч нікого, окрім Олекси, Світлана зів’яла. Король, не розуміючи такої різкої зміни її настрою, замислено насупив брови. І раптом просяяв.

— А я приніс тобі подарунок, — похопився він, розтискуючи пальці. — Хотів ще вчора віддати, та забув. Візьмеш? Я сам його зробив! — із хлоп’ячою гордістю похвалився він.

— Сам? — зацікавлено перепитала Лана, позираючи на каблучку, яка лежала на долоні Олекси. Здалеку ця прикраса здалася їй лише ординарним шматком срібла, доволі грубо обробленим, і вона, приготувавшись ввічливо подякувати хоча б за те, що Олесь пам’ятає про неї, за те, що вона матиме на згадку про нього щось, зігріте теплом його долонь, взяла каблучку і ахнула. При ближчому спогляданні виявилось, що перстень цей являє собою не що інше, як пристрасне сплетення двох оголених фігур — чоловічої і жіночої, які займаються коханням у позі «шістдесят дев’ять».

Ось тепер Світлана була по-справжньому здивована. Шокована. Повертаючи каблучку так і сяк, вона уважно роздивлялася її, оцінюючи роботу короля як ювеліра. Він заслужив найвищий бал — нічого зайвого; ніяких вад, ніякої вульгарності, ніяких пікантних у своїй недоречності деталей чи того, що жінка застидалась би носити на руці.

Чоловік на персні був зверху — його спина, із чіткою лінією напруження, із підкреслено широкими плечима та вузькими стегнами виглядала так, ніби блищала від любовного поту, а довге волосся партнерки текло, мов річка, сріблястою хвилею, з-під його ніг. Тіла дівчини видно не було, лише руки, зімкнуті на сідницях коханця, та ніжки, стрункі, довгі, розсунуті у пароксизмі пристрасті, вражали своєю мініатюрністю і чіткістю так, немов виконані були у натуральну величину. Лана зітхнула від захвату, та все ж не втрималась, щоб не піддражнити трохи Олеся.

— Жах який, — з обуренням заявила вона, одягаючи каблучку на безіменний палець правої руки. Перстень так зграбно вмостився на пальчику, ніби з нього мірку знімали… Чи так і є? Скільки разів, і не згадати, Олесь, перецілувавши кожен її палець, шепотів: «які тоненькі». Скільки разів розминав їх, зведені від незвички після полоскання білизни у крижаній воді Змійки — се в якості допомоги Зоряні, чи того ж таки гаптування, нехай йому грець! Крізь довгі вії, мов крізь сито, на Олексу сяйнули лукаві, вогнисті бісики сірих очей, та він не помітив їх, бо дуже розстроївся.

— Чому жах? Се так прекрасно! Це ж найвищий ступінь насолоди — даруючи її, водночас і отримувати. Хіба ні?

— Олесю, — Лана не втрималась і фиркнула, обіймаючи наївного короля, — вгамуйся. То я пожартувала.

— Тобі сподобалось?

— Ніколи не зніму його, присягаюсь. А де ти навчився робити прикраси?

— В нас був один майстер… чужинець. Чорнявий, як ти, — Олесь засміявся спогадам. — Я називав його дядьком, і бігав за ним по урочищу ткаль, де він жив, аж доки він не погодився вчити мене. Це був брат мами Ганни, Сава. Всі думали — і я поміж усіх — що королем мені не бути, тому я й вирішив стати золотих справ майстром.

— Се нагадало мені, як колись, дуже давно, у ще одній імперії — Османській, всі принци… королевичі, — похапцем виправилась Лана, — вивчали якесь ремесло, на випадок, якщо вони залишаться без багатства, без влади — щоб могли якось прожити.

— Це дуже мудро, — зауважив король.

— Авжеж, дуже, якщо не рахувати того, що жодному з них це вміння не пригодилось. Той, що сходив на престол, мав володіти лиш одним ремеслом — умінням правити, а всіх його братів — і рідних, і єдинокровних негайно страчували, аби вони не зазіхали на престол.

— Усіх-усіх? — Олесь, здається, їй не вірив, бо слухав із захопленням, мов казку.

— Так, навіть немовлят.

— Ти не жартуєш?

— Ні, та ті часи давно минули.

— А з чого брали ті твої…

— Османи.

— Османи, так. То з чого вони брали, що якийсь брат неодмінно зазіхатиме на владу?

— Бо це вже траплялося раніше. Усі прагнуть влади — чи не так?

— Не знаю, — Олесь замислився. — Не знаю, — повторив він. — Ну, тобто як, звичайно, прагнуть — її всі прагнуть, та вбивати за неї — це вже, по-моєму, якесь дикунство.

— А хто ж і є ми, як не дикуни?

— Той світ, в якому ти жила, дивний. І жорстокий.

— Без сумніву.

— І прекрасний, — це було не питання, а ствердження. Лана підвела брови, здивована.

— Чому це ти так вирішив?

— Бо з нього прийшла ти.

— Олесю, якби ти приносив клятву, вона б воістину була кращою за всі, які тут будь-коли промовлялись. Ти просто поет.

— Хто?

— Так у нас називають людей, які вміють говорити милозвучно, — Лана зажурено поглянула на свій перстень.

— Там, звідки я прийшла, закохані обмінюються каблучками, коли беруть шлюб, — промовила вона. — Не такими пишними, а простими гладенькими обручками. На знак того, що їхня любов, немов окружність, не матиме ні початку, ні кінця. — Лана покрутила каблучку на пальці. — На перший погляд, це, здається, дійсно так, та ти, як майстер, знаєш, що це неправда. Усе з чогось починається, і все закінчується — колись.

Король замислився.

— Давай-но зійдемось на тому, що наше кохання має початок, але не матиме кінця, — запропонував він рішуче.

— Бо мені точно відомо, коли почалось моє кохання до тебе.

— Он як? І коли?

— Коли я почув твій голос, що запевняв мене у перемозі над недугою.

— То ти залюбився у мій голос?

— Ні. Я почув твій голос, а закохався в тебе. Спочатку ти була далекою, кохана.

Краще я нею і залишалася б.

— Далекою, дійсно чужинкою — чужою. І я тебе боявся.

— Справді? Чому?

— Бо не розумів себе. Не знав, що коїться зі мною. А потім… ти сказала це, і твій голосок розтяв мені груди.

— Сподіваюсь, вже все зажило?

Олесь урочисто похитав головою на знак незгоди, обіймаючи Світлану.

— І не сподівайся.

— А ти? — спитав він після поцілунку. Волосся Лани, розпушене вітром, хмільними кучерями падало йому на лице, на плечі… Вони були так близько одне від одного, і він хотів почути це… хотів, хоч знав відповідь.

— Що я?

— Зможеш сказати, коли закохалась у мене?

— А звідки ти взяв, що я тебе кохаю?

Олесь видав на біс протяжний стогін.

— Я поділюся з тобою своїм сіном, — пообіцяв він.

— Поділись краще теплом, — Світлана видихнула це, сама собі дивуючись. — Тут ми кохались вперше, пам’ятаєш?

— Я не забуду цього, аж доки буду жити. Нехай зітреться з пам’яті моєї ім’я моє, і назва цього краю — тебе я пам’ятатиму довіку. Пройдуть роки, сторіччя, нас не буде, та те, що зараз є у наших душах, вогонь любові — він не помирає. Він буде вічно, так, як вічне Світло.

Олесь не міг принести їй традиційної присяги, бо мав дружину, і присягнувся в тому, на що мав право. Все правильно, все так і має бути. То чому ж вона розплакалась, почувши ці слова?

— Скажи, мій любий, — підступно поцікавилась Лана, коли вони вже повертались до міста, — ти що, свою корону ніколи не знімаєш?

— Знімаю, — король насупився — він відчував якусь каверзу в цьому на перший погляд невинному, сиропним голоском поставленому питанні. — Коли хворію, ти ж бачила, і на ніч — це теж тобі відомо. А чому ти питаєш?

— Та так… на думку спало дещо.

— Що?

— Нічого.

— Та що, кажи уже, як почала!

— Ти міг би зняти її зараз, тут — для мене?

Олесь оторопів.

— Для чого?

Вуста дівчини склалися в присилувану посмішку.

— Та ні, не треба, милий, вже не треба. Я дістала відповіді на всі свої питання — щойно.