Містичний вальс

Глава 19

Ця звістка не захопила короля зненацька — він не сполотнів, не завмер, як це буває, коли удар, подібно грому серед ясного неба, падає несподівано. Олесь же опустив на мить голову, немов людина, котра, давно чекаючи чогось лихого, нарешті дочекалася, і приймає це погане із покорою як болюче і водночас неминуче зло, а потім, повернувшись до Світлани, зронив:

— Зажди мене тут!

— З якого це дива? — вона підвелася; на щоках ще квітнув розпалений любощами рум’янець. — Я піду з тобою.

— Ти залишишся тут!

— Ні, не залишуся! Що це за витівки? Який ще суд? За що тебе судитимуть? Яка на тобі вина? Якщо є якась на тобі, значить, і на мені є — нехай мене теж судять!

— Лано, ти будеш чекати мене тут — ясно? І не ускладнюй! — в голосі Олеся з’явились незнайомі металеві нотки. Проте Світлана теж згадала, що про деякі частини її тіла казали хлопці на фірмі «Київлікпрепарат».

— А я і не ускладнюю. Все дуже просто — ти йдеш перший, а я за тобою.

— Та що це… — спробував влізти Роман, та Олесь так на нього зиркнув, що всі поради зів’яли у радника на вустах, як ружі в листопаді. На Лану ж король подивився сумно, тужливо — і опиратись цьому поглядові було значно важче, аніж різким, уривчастим словам.

— Кохана, мила моя… якщо ти любиш мене — ти залишишся.

— Ні.

— Вважай це останнім моїм проханням.

— А ти помирати надумав?

— Я потім… усе розповім тобі потім, та суд той… якщо тебе там побачать, то буде ще гірше.

— Кому гірше?

— Тобі.

— Се байдуже.

— І мені.

— Що ж, — Світлана здалася, — іди. Я знаю, що ми ще побачимось, любий, як знаю і те, що ніколи я більше тебе не торкнуся. Ти скоро забудеш мене — я це відчуваю.

— Ніколи.

— Це слово погане. Нещире.

— Тоді поцілуй мене на прощання.

— Уже, — Лана відвела очі і стала дивитись на тигрячу шкіру. — Це й було прощання, невже ти ще не зрозумів? Я… бажаю тобі щастя, Олесю. Щиро бажаю тобі щастя.

— Моє щастя — це ти.

— Ні, мій голубе. Я твоє горе. Твоя біда. Без мене все було б інакше.

Перш ніж переступити поріг, Олекса цілу вічність дивився на Лану так, ніби намагався назавжди запам’ятати її у цю мить — струнку, простоволосу, в одній спідній сорочці, бліду і пряму, мов шпиль на вежі, із міцно стиснутими вустами — щоб не тремтіли, і майже сухими очима. Майже…

— Справді, — кінець кінцем згодився він. — Без тебе я так і залишився б мертвим.

Протяжно рипнули двері — Світлана не стала озиратись, а підійшла до столу, налила води в кухоль і довго на нього дивилась, не знаючи, що з ним робити. Взяла його, провела пальцями по блискучому обпаленому боку, поставила назад… чи все, обпалене, робиться таким блискучим та гарним, як глина? Її обпалене серце… яке воно зараз? Блискуче? Омите кривавими сльозами? І що ж вона — вона сама? Загублена поміж двома світами, і ні один без неї не страждає… ні один. Рухаючись повільно, мов уві сні, Лана одягнулась. Випила трохи води. Поглянула у вікно. А потім, розтягнувшись на підлозі, уткнувши обличчя в тигрячу шкуру, заридала. Навряд чи небіжчик-тигр страждав більше за неї, навіть якщо шкіру з нього здирали живцем.

Минула година — принаймні так Лані здалося, і сльози ущухли. Їх просто не лишилось, і вона підвелась. Кімната виглядала такою порожньою і безпросвітною, незважаючи на вікна, що Лані стало лячно. Чого вона тут сидить? Кого чекає? Олеся? Дарма, бо він не повернеться, що б там він не казав. Тоді кого? І чого? Похитуючись, як п’яна, вона підійшла до дверей, відкрила їх, і вклякла на порозі, заціпенівши від несподіванки. Прямо перед нею буяв чудовий квітник — ружі та маки, сині волошки та жовті левкої, і все це — в густій, соковитій траві — соковитій по-весняному, новонародженій, буйній, по пояс. Чорні дерева немов розступилися; серед квітів засоромлено червоніли суниці — крупні, стиглі; суниці — у вересні. Десь далеко щебетав-заливався соловейко. Світлана важко опустилась на сходинку — ноги не тримали її.

Вона побачила блукаючу галявину. Не докладаючи до цього жодних зусиль, вона знайшла диво, в існування якого не вірила.

Тільки Олеся поруч не було.

Звідкілясь почувся сміх — жіночий, дзвінкий, не власне сміх, а пересмішки, такі, які бувають, коли подружки на вечорницях, жартуючи, підшпилюють одна одну — незлобливо, негостро. На галявину висипали мавки. В усякому разі, Лана так собі подумала, що мавки, бо ким же іще могли бути оті дівчата у мерехтливих зоряних сукнях, із білуватими серпанками на головах, які, однак, не приховували їхнього чорного, із зеленуватим відливом, волосся, а лиш відтіняли його. Їх було семеро, вільних дочок Чорного лісу; взявшись за руки, вони закружляли в хороводі, співаючи:

Скінчивши цю пісню, котра так жваво знайшла відгук у Ланиному серці, лукаві мавки затягнули іншу, грайливу; кружляння їхнє ні на мить не припинялось, навпаки, все набирало швидкості, і скоро Лана перестала розрізняти їхні стрункі фігурки — тепер лісові дівчата здавались їй суцільним, обсипаним блискітками, колом, яке крутилося, мов навіжене, і тільки їхні голоси, вабні, манірні, смішливі, звучали так само ніжно, без жодних ознак задихання:

— А се що таке? — гримнуло щось по-людськи за Ланиним плечем. Злякані мавки, зойкаючи, розсипались у різні боки, мов намистини з порваного перлового намиста; Лана озирнулась. Біля сходів, за її спиною, стояв молодик — симпатичний, лукавоокий, із чорною чуприною. Як він підійшов, Лана не чула. Вбраний у найпростіше полотно — лляні сорочку та ногавиці, підперезаний конопляним мотузком, взутий у личаки, із довгим, різьбленим посохом у правиці, і торбиною, що висіла за лівим плечем, він виглядав би звичайнісіньким мандрівником, якби замість щетини не мав на підборідді та щоках щось, підозріло схоже на зелений мох. Ой, леле, та це і є зелений мох, сяйнуло Лані, а парубок цей — Лісовик. І він на мавок сердиться… чому?

— Ви що собі, гратись надумали з тою, яка відшукала галявину віри й любові? Анумо, геть звідси, допоки я добрий! Се хто вам дозволив з’явитись невчасно?

— Мій пане, вона ж тут без хлопця, сама, — пискнула з виду наймолодша, і від того, певно, найсміливіша мавка. Та у відповідь на таку зухвалість Лісовик лише насупив кошлаті, зеленуваті з чорним брови.

— Сама чи ні, то вже не ваше діло! Чи ви себе хазяйками у лісі вважаєте? Ну, марш! Ви й досі тут?

Від грізного окрику Лісовика мавки немов зменшились у розмірах і почали поволі танути в повітрі. Лише одна, наймолодша, та сама, що суперечила Лісовику, перш ніж розтанути, у відчаї кинулась до Лани.

— Сестро, скажи, а як воно — кохати?

— Прекрасно, — без вагань одповіла Світлана. Задоволена почутим, юна мавка теж зникла. Лісовик похитав головою.

— Даруй їм, обранице Світла, — звернувся він до Лани. — Ще зовсім зелені, дівчиська… Їм тільки б забави — то білці хвоста пофарбують у синє, то зайцю два вуха — у жовте і кажуть, що нині він — сонячний зайчик. Та й дивно їм, мушу зізнатись, побачити тут одиначку. Звичайно тут пари бувають…

— Тепер моя пара далеко.

— А ти що ж?

— Пішла б я за нею… за ним, та не знаю дороги, — Лана озирнулась — галявину щільним колом обступали чорні дерева; здавалось неможливим відшукати поміж них хоча б якусь стежку, хоч натяк на шлях. Лісовик усміхнувся, потираючи поросле мохом підборіддя.

— Куди ж ти потрапити хочеш?

— До Зорева.

— До Зорева? У Рутенію тобто? То ти ще й смілива, чаклунко — я чув, що у них нині суд.

— От саме на суд мені й треба.

— Кого ж вони судять?

— Олексу.

— Он як? То король на судилищі? Чудно… За що ж вони судять його? У чому він так провинився?

— Не ту покохав.

— Як не ту?

— Отак. Заборонене кохання.

— Та хто ж заборонить кохання, якщо воно, звісно, не гра?

— Ось це я й хочу дізнатись.

— А присуди їхні ти знаєш?

Світлана похитала головою на знак відмови.

— Не знаю. І знати не хочу. Ну що вони зроблять мені? Уб’ють? Я й так напівмертва. Скалічать? Та що мені понівечена плоть, коли душа скалічена, зім’ята?

— Як так, то йди, — Лісовик підняв руку з посохом, простягнув її на схід, і на очах у Лани, яка вже розучилась чудуватися, чорні дерева розступились, утворюючи доріжку, в кінці якої дівчина угледіла поле, а за ним — неясні обриси Зорева. — І бережи себе. Відступишся, здригнешся — то вважай, ти переможена. Тримайся до кінця. Яким би він не був, тримайся. У тебе чисте серце. Хай щастить!

І, промовивши це, Лісовик щез, неначе його й не було. Світлана попрямувала новоутвореною стежиною, добре чуючи, як дерева знову змикаються за її спиною. На шиї чомусь було порожньо, голо… Лана ніяк не могла пригадати, в чому ж тут річ… що її турбує? І раптом скрикнула, зупинившись — а хрестик! Коли вона роздягалася в будинку, на шиї його не було… і навіть коли вона перебиралась, знімаючи атлас та шовк, в покоях палацу, теж. Це десь у залі… у бальній залі, під час містичного вальсу загубила вона свій хрестильний хрестик, часточку своєї душі. І де тепер його шукати? У кого питати про нього — і про втрачену душу?