Мандрівний замок Хаула

Розділ п’ятнадцятий, у якому Хаул збирається йти на похорон замаскованим

Коли Софі знову сіла шити, людина-пес ліг, поклавши голову їй на ноги. Мабуть, він сподівався, що їй буде легше зняти з нього закляття, якщо він увесь час буде поруч.

Коли в кімнату ввірвався рудобородий чолов’яга з цілим оберемком усякої всячини і, скинувши оксамитовий плащ, перетворився на Майкла — теж з оберемком усякої всячини, — людина-пес піднявся на ноги і заметляв хвостом. Він дозволив Майклові погладити себе і навіть посмикати за вуха.

— Сподіваюся, він у нас залишиться, — зрадів Майкл. — Завжди хотів мати собаку.

Хаул почув голос Майкла. Він велично зійшов сходами вниз, загорнутий у зняту з ліжка запилюжену клаптикову ковдру. Софі відклала шиття і завбачливо притримала пса. Однак пес вирішив бути чемним з усіма — і з Хаулом теж. Він не заперечував, коли Хаул вивільнив з-під ковдри руку і погладив його.

— Ну? — прохрипів Хаул, добуваючи собі з повітря ще трохи хусток і здійнявши при цьому хмару пилюки.

— Я все купив, — відповів Майкл. — А ще нам по-справжньому пощастило. У Маркет-Чіппінгу продається магазинчик. Там раніш була капелюшна крамниця. Може, перенесемо Мандрівний Замок туди, як ви думаєте?

Хаул сів на високий стілець, наче римський сенатор у тозі, і задумався.

— Залежить від того, скільки за неї захочуть, — сказав він. — Перемістити туди портхавенський вхід видається мені дуже спокусливим. Але це зовсім не просто, бо це б означало перенести Кальцифера. Тому що насправді Кальцифер саме в Портхавені. Що скажеш, Кальцифере?

— Переносити мене — надзвичайно делікатна справа, — сказав Кальцифер. Від самої лише думки про це він навіть зблід на кілька тонів. — Думаю, мене краще залишити там, де я є.

«Виходить, Фанні продає крамницю, — думала Софі, поки всі інші обговорювали переїзд. — А Хаул іще щось там говорить про власну совість!»

Але понад усе її інтригувала дивна поведінка пса. Хоча Софі вже багато разів говорила йому, що не може зняти з нього закляття, йти з Мандрівного Замку він явно не хотів. І Хаула кусати не збирався. Ввечері та наступного ранку він погодився піти з Майклом погасати Портхавенськими болотами. Здавалося, пес поставив собі за мету стати членом сім’ї.

— На твоєму місці я би повернулася в Апер-Фолдинг, щоби застати Летті зненацька, — намагалася втовкмачити йому Софі.

Протягом усього наступного дня Хаул то вкладався у ліжко, то раптом чомусь вставав. Коли він лягав, Майкл мусив раз у раз бігати сходами то нагору, то вниз. Коли Хаул піднімався з ліжка і спускався вниз, Майклові доводилося метатися по кімнаті, вимірюючи з ним замок і прикріплюючи до кожного кутка металеві дужки.

Але й у перервах між бурхливою працею Хаул раз у раз з’являвся у хмарах пилу, закутаний у свою тогу, і ставив різні запитання та робив заяви — в основному на вжиток Софі:

— Софі, ви забілили вапном усі позначки, які ми зробили, коли винайшли Мандрівний Замок. Може, ви все-таки згадаєте, де були позначки в Майкловій кімнаті?

— Ні, — відповіла Софі, пришиваючи сімдесятий блакитний трикутник. — Не згадаю.

Хаул сумно чхнув і пішов нагору. Однак незабаром він з’явився знов.

— Софі, скажіть, якби ми все-таки вирішили придбати ту крамницю, то що би ми там продавали?

Софі раптом зрозуміла, що сита капелюшками по самі вуха.

— Тільки не капелюшки, — відповіла вона. — Ми ж купуємо магазин, а не бізнес.

— Зверніть свій нелюдський розум на це питання, — попросив Хаул. — Або навіть і подумайте — якщо ви знаєте, що це таке.

І він пішов нагору. Але за п’ять хвилин з’явився знову.

— Скажіть, Софі, чи немає у вас яких-небудь побажань щодо місця розташування інших входів? Де б ви хотіли жити?

Софі відразу згадався будиночок пані Ферфакс.

— Я б хотіла гарненький будиночок, і щоб багато квітів, — відповіла вона.

— Зрозуміло, — прохрипів Хаул і знову зник нагорі.

Наступного разу він зійшов униз цілком одягненим. Правда, одягався він за сьогодні вже тричі, тож Софі не надавала цьому ніякого значення, доки Хаул не накинув на плечі той самий плащ, що його надягав Майкл, і перетворився на блідого рудобородого чолов’ягу, якого мучив кашель і який притискав до носа червону хустку. І тут Софі зрозуміла, що Хаул зібрався кудись іти.

— Ви ж тоді зовсім розхворієтеся, — сказала вона.

— Я вмру, і тоді ви всі пошкодуєте, — заявив рудобородий і вийшов за двері, повернувши ручку вниз зеленим.

Десь протягом години після цього Майкл зміг нарешті попрацювати над своїми чарами. Софі дійшла до вісімдесят четвертого блакитного трикутника. Але через годину рудобородий повернувся. Він скинув оксамитовий плащ і знову перетворився на Хаула, який кашляв іще сильніше і жалів себе ще дужче, якщо таке взагалі можна собі уявити.

— Я взяв крамницю, — сказав він Майклові. — Там надзвичайно практичний сарайчик на задньому дворі й будиночок по сусідству, так що я купив усе разом. Правда, я не маю уявлення, з яких грошей я зможу за все це розплатитися.

— Може, з тих грошей, які ви отримаєте, коли знайдете принца Джастіна? — запитав Майкл.

— Ти забуваєш, — прохрипів Хаул, — що вся мета нашої операції — якраз не шукати принца Джастіна. Ми збираємося зникнути.

Хаул зайшовся кашлем, піднявся нагору і ліг у постіль, і там знову взявся чхати так, що аж задвигтіла стеля, — він явно домагався, щоби на нього звернули увагу.

Майклові довелося облишити роботу над чарами і побігти нагору.

Щоправда, нагору могла б піти і Софі, але людина-пес чомусь приліг їй на ноги. Це була ще одна дивна річ в його поведінці. Псові не подобалося, коли Софі робила шось для Хаула. Зрештою, Софі це здавалося дуже навіть розумним. Вона взялася за вісімдесят п’ятий трикутничок.

Майкл бадьоро збіг вниз і повернувся до своїх чарів. Він так радів, що навіть почав підспівувати пісеньці Кальцифера про горщечок, а за роботою балакав із черепом достоту як Софі.

— Ми будемо жити в Маркет-Чіппінгу! — говорив він до черепа. — Я зможу щодня бачитися з моєю Летті!

— Ти ж саме тому і розповів Хаулові про крамничку? — запитала Софі, засиляючи нитку. Пішов уже вісімдесят дев’ятий трикутничок.

— Звичайно! — весело відповів Майкл. — Мені про неї сказала Летті, коли ми намагалися придумати, як би нам тепер бачитися, щоби все було, як раніше. Ось я їй і запропонував…

Його перебив Хаул, який з’явився на сходах, тягнучи за собою покривало, неначе шлейф.

— Я не сумніваюсь у тому, що ви бачите мене востаннє, — хрипко промовив він. — До речі, забув сказати, що пані Пентстеммон ховають завтра в її маєтку під Портхавеном, тож мені треба почистити цей костюм.

З цими словами Хаул витягнув з-під покривала свій сіро-червоний костюм і кинув його на коліна Софі.

— Ви морочитеся не з тим костюмом, — сказав він їй. — Мій улюблений — якраз цей, але зараз я не маю сили, щоби його почистити.

— Але ж ви не мусите йти на похорон! — стривожився Майкл.

— Я не смію навіть подумати про те, щоби знехтувати цим похороном, а отже, і пам’яттю моєї вчительки, — підняв брову Хаул. — Пані Пентстеммон зробила з мене чарівника. Я зобов’язаний віддати їй останню шану.

— Але ж ви ще більше застудитеся!

— Хаул сам собі винен, — перебила Майкла Софі. — Не треба було вставати з ліжка і валандатися під дощем.

Хаул відразу ж продемонстрував бездоганно відточене благородне обурення.

— Просто мені шкодить морський вітер, — заявив він. — Правда, і маєток Пентстеммонів — досить специфічна місцина. Дерева там так і гнуться від вітру, і на багато-багато миль довкруги немає жодного прихистку.

Софі зрозуміла, що, говорячи це, він дещо перебільшує, намагаючись викликати співчуття.

Вона фиркнула.

— А якщо там на вас чекатиме Відьма? — запитав Майкл. Хаул люто закашлявся.

— Я буду там замаскованим, — відповів він. — Можливо, в ролі іншого небіжчика.

Хаул знову зробив кілька кроків до сходів.

— Тоді вам буде потрібен саван, а не цей костюм, — крикнула Софі йому услід.

Хаул сховався, не відповівши, та Софі, власне, і не заперечувала. Вона мала нарешті у цілковитому своєму розпорядженні Хаулів зачарований костюм — і не збиралася змарнувати таку щасливу нагоду. Отож Софі взяла ножиці й розрізала сіро-червоний костюм на сім нерівних частин. Це мало би віднадити Хаула від того, щоб його носити. А тоді вона заходилася вшивати в блакитно-срібний костюм останні трикутнички — в основному зовсім маленькі, навколо коміра. Костюм, як і передбачала Софі, справді суттєво поменшав. Софі навіть подумала, що тепер він не наліз би навіть і на пажа пані Пентстеммон.

— Майкле, — покликала вона. — Поспіши, будь ласка, із тими чарами. Це терміново.

— Ще зовсім небагато лишилося, — запевнив її Майкл. Приблизно за півгодини хлопець уважно перечитав список інгредієнтів — і повідомив, що, на його думку, все вже готове. Він підійшов до Софі з пляшечкою у руках. На самісінькому дні виднілася дрібка зеленого порошку.

— Вам куди сипати?

— Сюди, — відповіла Софі, обтинаючи кілька останніх ниток. Вона відштовхнула сплячого людину-пса набік і акуратно розстелила на підлозі манюній костюмчик. Майкл не менш акуратно нахилив пляшечку і порозсипав по ньому порошок, намагаючись розподіляти його так, щоби чарівний препарат потрапив на кожнісінький дюйм тканини.

Вони стали чекати, помітно нервуючи.

Минуло трохи часу. Раптом Майкл із полегшенням зітхнув. Костюм почав поволі рости. Майкл і Софі дивилися, як він росте і росте, поки один його бік не доповз до людини-пса, тож Софі довелося відтягнути його вбік, щоб зробити більше місця для тканини.

Хвилин через п’ять Софі й Майкл зійшлися на тому, що тепер костюм став саме Хаулового розміру. Майкл підняв його з підлоги і якомога ретельніше струсив надлишок порошку у вогнище.

Кальцифер спалахнув і загудів. Людина-пес підскочив у сні.

— Обережніше! — сказав Кальцифер. — Вам вдалися сильні чари.

Софі взяла костюм і якомога тихіше подалася нагору. Хаул спав, розметавшись на посірілих від пилюки подушках, а довкола нього снували свої безконечні мережива його улюблені павучки. Уві сні чарівник виглядав засмученим і шляхетним.

Софі зашкутильгала до старої скрині коло вікна, щоби покласти на неї блакитно-срібний костюм, щосили переконуючи себе в тому, що за останню хвилину костюм анітрохи не виріс.

— Зрештою, якщо навіть Хаул і не піде на похорон пані Пентстеммон, то це не трагедія, — прошепотіла вона, визираючи у вікно.

Над чепурним садочком сідало сонце. У саду Софі побачила високого чорноволосого чоловіка, який, сміючись, кидався м’ячем у Ніла, племінника Хаула, а малий стояв із міною страдницького смирення, з битою напереваги.

— Знову підглядаєте, — сказав зненацька Хаул у неї за спиною.

Софі винувато озирнулася — і відразу зрозуміла, що насправді Хаул розмовляє у напівсні. Можливо, він узагалі вирішив, що вчорашній день іще не закінчився, тому що забурмотів:

— Як втекти від укусів облуди й брехні — тепер це все мої минулі роки. Я люблю Уельс, а він мене не любить. Меган облудно докоряє мені, а насправді її беруть завидки, тому що вона респектабельна, а я ні.

Але в цей момент Хаул прокинувся трішечки більше — і запитав:

— Що ви тут робите?

— Та ось, принесла вам костюм, — відгукнулася Софі, а тоді квапливо зачовгала вниз.

Судячи з усього, Хаул знову заснув. Принаймні він більше не виходив зі своєї кімнати. І навіть коли Майкл і Софі вранці прокинулися, згори до них іще якийсь час не долинало жодного звуку. Вони теж, як тільки могли, намагалися не потривожити чарівника. Ідея Хаула побув ти на похороні пані Пентстеммон їм обом здавалася вкрай невдалою. Майкл обережно вибрався з Мандрівного Замку, щоби погуляти між пагорбами з людиною-псом. Софі тихесенько готувала собі сніданок, сподіваючись, що Хаул проспить церемонію. Коли Майкл повернувся з прогулянки, чарівник усе ще не з’являвся. Людина-пес жахливо зголоднів. Софі відчинила шафку — подивитися, чи не знайдеться там чого-небудь для собаки, і раптом на сходах почулися надзвичайно повільні кроки Хаула.

— Софі, — з докором у голосі покликав він. Чарівник стояв, притримуючи двері, які вели на сходи, рукою, що потопала у величезному блакитному, розшитому сріблом рукаві.

Другою рукою Хаул ніяк не міг дотягнутися до другого такого ж величезного рукава. Софі вдалося розрізнити обриси цієї руки, над якою трішечки відстовбурчувалася воістину неймовірних розмірів оборка коміра. Усі сходи за спиною в Хаула ховалися під хвилями збільшеної чарами тканини. Унизу гігантський блакитний зі сріблом камзол сягав щонайнижчої сходинки. Ну, а дорогоцінний шлейф зникав десь у глибині спальні чарівника.

— Ой! — викликнув Майкл. — Хауле, це я винен, я…

— Ти? Дурниці! — закричав Хаул. — Почерк Софі я впізнаю за милю! Адже тут у нас — цілі милі тканини! Софі, дорога, де мій другий костюм?

Софі швиденько принесла шматки сіро-червоного костюма з комори, куди заховала їх напередодні.

Хаул уважно роздивився те, що залишилося від його улюбленого вбрання.

— Ну, це вже щось, — кивнув він. — А я вже чекав, що він виявиться настільки маленьким, що я не зміг би його розгледіти. Дайте-но мені їх сюди. Всі сім.

Софі простягнула Хаулові сіро-червоний згорток.

Хаул, хоч і не відразу, вивільнив свою руку з бездонних глибин блакитно-срібного рукава, просунувши її у щілину між двома гігантськими стібками, і забрав у Софі згорток.

— Зараз, — заявив він, — я збираюся на похорон. Благаю вас обох утриматися на час, доки мене не буде, від будь-яких, навіть найбезневинніших, дій. Я бачу, що Софі зараз перебуває у пречудовій формі, тому щиро сподіваюся, повернувшись, застати розміри цієї кімнати у старому, себто незміненому вигляді.

Він з неабиякою гідністю пішов у ванну, шпортаючись у блакитному зі сріблом костюмі. Решта костюма плавно посунула за ним, зісковзуючи зі сходинки на сходинку і шурхочучи по підлозі. Коли Хаул зник у ванній, весь камзол опинився на першому поверсі, але штани все ще з’їжджали по сходах. Хаул причинив двері у ванну і почав затягувати туди костюм — ніби рибалка, що витягує сіті з води. Софі, Майкл і людина-пес мовчки спостерігали, як по підлозі ривками сунуть ярди голубої зі срібним шиттям тканини, часом прикрашеної срібним ґудзиком завбільшки із добру диню, де-не-де скріпленої дивовижними рівними стібками, котрі нагадували вишивку канатом. Костюма і справді було, напевно, не менш як з милю.

— Здається, я все-таки десь помилився у цих чарах, — зітхнув Майкл, коли за дверима ванної зник останній важкий фестон.

— Хіба ж тебе не попереджували? — буркнув Кальцифер. — Ще полінце мені, будь ласка.

Майкл подав Кальциферові поліно.

Софі нагодувала людину-пса. Більше ніхто ні на що не наважився, тож вони так і стояли, жуючи хліб з медом, і чекали, коли Хаул вийде з ванни.

Чарівник вийшов з ванни десь аж за дві години, оточений хмаркою пари. Цього разу він пахнув вербеною. Хаул був весь у чорному — весь, з голови до п’ят. Костюм — чорний, черевики — чорні, ба навіть волосся — чорне, причому не просто чорне, а з таким же синім, воронового крила, відливом, що й у міс Ангоріан. Сережка у його вусі перетворилася на видовжену підвіску з чорного бурштину. Софі стало цікаво, чи чорне волосся теж було знаком пошани до пані Пентстеммон. Вона погодилася з покійницею: чорна шевелюра Хаулові страшенно личила. Вона підкреслювала насичений зелений колір його очей. А ще Софі надзвичайно цікавило, котрий із двох Хаулових костюмів став тепер чорним.

Хаул начарував собі чорну носову хусточку і висякався. Шибка у вікні задеренчала. Чарівник взяв зі столу шматочок хліба з медом і понадив за собою людину-пса. Людина-пес явно йому не повірив.

— Мені потрібно мати тебе на оці, — прохрипів Хаул. Застуда все ніяк не минала. — Ходи-ходи, ходи-но.

А коли пес із помітною неохотою побрів на середину кімнати, Хаул додав:

— Щоб ви знали, пані Нишпорко, іншого костюма у ванній немає. І більше ніколи не смійте торкатися мого одягу.

Софі, яка збиралася непомітно прокрастися до ванної, зупинилася і стала дивитися, як Хаул ходить навколо людини-пса, то відкушуючи хліб із медом, то сякаючи носа. Софі здивувало, що Хаул робить одне і друге по черзі.

— Як вам моє маскування? — поцікавився він. Потім він кинув Кальциферові чорну хустку, а тоді раптом почав падати на всі чотири кінцівки. І майже відразу ж зник. Підлоги торкнувся рудий сетер із розкішною хвилястою шерстю — абсолютно такий же, як і людина-пес.

Від несподіванки людина-пес геть очманів: гору взяли інстинкти. Шерсть на загривку піднялася сторчма, вуха зіщулилися, і пес загарчав. Хаул охоче підтримав гру — а може, він просто відчував те саме. Два однаковісінькі сетери повільно крутилися по кімнаті і гарчали, люто дивлячись один на одного, настовбурчуючи шерсть і готуючись до бійки.

Софі схопила за хвіст того, який, на її думку, був людиною-псом. Майкл — того, який, на його думку, був Хаулом. Хаул дещо поспішно знову перетворився на себе. Отож Софі побачила просто перед собою високу темну постать і чимскоріше відпустила полу його камзола. Людина-пес, трагічно заглядаючи в очі Майклові, всівся прямо йому на ноги.

— От і чудово, — сказав Хаул. — Якщо я можу обдурити іншого собаку, то я можу обдурити і всіх інших. На похороні ніхто не зверне уваги на бродячого пса, який задирає ногу, проходячи біля надгробків, — він пішов до дверей і повернув ручку вниз синім.

— Почекайте, — покликала його Софі. — Якщо ви все одно йдете на похорон у подобі рудого сетера, чого ж було так трудитися і вдягатися в усе чорне?

Хаул підняв підборіддя, і це відразу додало йому шляхетності.

— Це з пошани до пам’яті пані Пентстеммон, — відповів він, відчиняючи двері. — Вона любила, щоб усе було продумане до дрібниць.

І він вийшов на вулиці Портхавена.