Мандрівний замок Хаула

Розділ другий, у якому Софі змушена вирушити на пошуки щастя

— Що? — Софі витріщилася на дівчину, яка сиділа на стільці навпроти. Дівчина виглядала цілком як Летті. На ній було Леттіне блакитне плаття, одне з двох найкращих, саме того чудового блакитного відтінку, що так їй личив. У неї було Леттіне темне волосся і Леттіні сині очі.

— Я Марта, — повторила її сестра. — Скажи, кого ти застукала за розрізанням Леттіних шовкових панталончиків? Я Летті про це не розповідала. А ти?

— І я ні, — приголомшено промимрила Софі. Тепер-то і вона бачила, що це Марта. Хоча голова була Леттіна, але нахил голови був Мартин, як і звичка обхоплювати руками коліна й вертіти великими пальцями один навколо одного. — А чому?..

— Я страшенно боялася, що ти до мене врешті-решт прийдеш, — вела далі Марта, — бо кому-кому, а тобі я мусила би в усьому зізнатися. Наскільки ж мені тепер легше, коли ти вже все знаєш! Тільки пообіцяй, що нікому не розповіси. Я знаю, що якщо ти пообіцяєш, то не розповіси. Ти ж така чесна!..

— Обіцяю, — сказала Софі. — Але навіщо?.. І як?..

— Це ми з Летті так влаштували, — сказала Марта, вертячи великими пальцями, — бо Летті хотіла вчитися чаклувати, а я — ні. Летті має голову на плечах і бажає для себе такого майбутнього, щоби жити своїм розумом, — от тільки попробуй скажи це матері! Мати занадто заздрить Летті, щоби помітити, що вона має голову на плечах!

Софі якось не вірилося, що Фанні справді така, але вона вирішила наразі пропустити ці слова повз вуха.

— Ну, а ти що?

— Їж тістечко, ~ сказала Марта. — Воно смачне. Ну, розумієш, я ж також іноді вмію кумекати. За якихось два тижні в пані Ферфакс я знайшла те заклинання, яким ми користуємося. Я вставала ночами і потайки читала її книжки, нічого складного в цьому заклинанні немає. Потім я спитала в неї дозволу відвідати сім’ю, і пані Ферфакс погодилася. Вона така люб’язна. Подумала, що я занудьгувала за домом. От я взяла це заклинання і приїхала сюди, а Летті поїхала до пані Ферфакс і прикинулася, ніби вона — це я. Найтяжче було першого тижня, коли я ще не нічого знала, а всі думали, ніби я це знаю. Просто страхіття. Але потім з’ясувалося, що я подобаюся людям, — а так воно й буває, якщо вони подобаються тобі, — і все стадо цілком добре. Та й пані Ферфакс досі ще не вигнала Летті, тож, думаю, вона теж дає собі раду.

Софі жувала тістечко, не відчуваючи смаку.

— А чому ти вирішила це зробити?

Марта гойдалася на ослінчику, посміхаючись на всю ширину Леттіного личка і вертячи пальцями так швидко, що вони почали зливатися у веселий рожевий вихор.

— Я хочу заміж і десятеро дітей.

— Але ти ж іще не стала дорослою! — здивувалася Софі.

— Ще ні, — погодилася Марта. — Тільки-от, розумієш, щоб устигнути народити десятьох, я повинна почати якнайшвидше. А так у мене буде час почекати і побачити, чи той, хто мені сподобається, любить мене тому, що я — це я. Заклинання поступово перестає діяти, і з часом я ставатиму все більше схожою на себе.

Софі була настільки вражена, що доїла тістечко, так і не помітивши, яке воно на смак.

— А чому десятьох?

— Тому що я хочу саме стількох, — пояснила Марта.

— А я й не знала!

— Ну, не могла ж я говорити про це на кожному кроці, коли ти всіляко підтримувала маму в тому, що мені треба вирушити на пошуки щастя, — сказала Марта. — Тобто ти думала, що мамі хочеться саме цього. Я теж так вважала, поки не помер тато, але тоді я побачила, що вона просто хоче нас позбутися: запхнувши Летті туди, де навколо неї щодня будуть крутитися юрми чоловіків, один з яких врешті-решт візьме її заміж, а мене відправивши якомога далі! Я так розлютилася, що вирішила: а чому б і ні? От я й порозмовляла з Летті, яка була розлючена нітрохи не менше, ніж я, і ми з нею все владнали. Тепер із нами все гаразд. От тільки через тебе ми тривожимося. Ти занадто розумна і вродлива, щоби змарнувати все своє життя в капелюшній майстерні. Ми з Летті про це говорили, але так ні до чого і не додумалися.

— Та в мене все добре, — заперечила Софі. — Хіба що я трохи нуджуся.

— Усе добре?! — вигукнула Марта. — Та, видно, куди вже краще, раз ти не приходила сюди багато місяців, а оце раптом з’явилася в цьому страхітливому сірому платтячку й шалі, і вигляд у тебе такий, ніби ти навіть мене боїшся! Що мама з тобою зробила?

— Нічого, — знічено сказала Софі. — Ми були дуже зайняті. Марто, не треба так говорити про Фанні. Вона ж твоя мати.

— Так, і я досить схожа на неї, щоб її розкусити, — відрізала Марта. — Саме тому вона й відіслала мене подалі — чи принаймні спробувала це зробити. Мама знає: якщо хочеш когось експлуатувати, зовсім не обов’язково погано з ним поводитися. Вона знає, яка ти сумлінна. Вона знає про твій пунктик — нібито ти приречена бути невдахою тільки тому, що найстарша. Вона обвела тебе навколо пальця і змусила гарувати на неї. Можу побитися об заклад, що вона тобі не платить.

— Але я ж іще в ученицях! — заперечила Софі.

— І я так само, але мені платять, — відрізала Марта. — Тому що Цезарі розуміють, що я на цю платню заслуговую. Ця ваша капелюшна крамниця останнім часом гроші лопатою загрібає — а все завдяки тобі! Це ж ти зробила той зелений капелюшок, у якому дружина мера виглядає немов красуня-школярка?

— Ядучо-зелений, ага. Я його прикрашала, — сказала Софі.

— А той чепчик, що був на Джейн Фер’є, коли вона зустріла того свого шляхтича! — не вгамовувалася Марта. — Та ти просто геній у всьому, що стосується капелюшків і одягу, і мати прекрасно це знає! Ти підписала собі вирок, коли пошила Летті отой рожевий костюмчик до минулорічног о Травневого свята! А тепер ти заробляєш гроші, а мати вештається собі по місту без діла…

— Вона займається закупівлями, — сказала Софі.

— Закупівлями! — вигукнула Марта. Пальці у неї так і мигтіли. — Та з цим можна впоратися за половину ранку! Я бачила її, Софі, і чула дещо з того, що про неї говорять. Вона виїжджає в найманій бричці, у новому вбранні, купленому на зароблені тобою гроші, і наносить візити в усі підряд особняки в долині! Подейкують, нібито вона збирається купити оту таку велику резиденцію на самому кінці долини й облаштувати її за останньою модою. Ну, а ти що?

— Як на мене, Фанні цілком заслуговує на відпочинок і задоволення, вона ж тяжко працювала, щоби нас виростити, — зауважила Софі. — Думаю, мені тоді залишиться крамниця.

— Яке щастя! — в’їдливо вигукнула Марта. — Послухай-но…

Але цієї миті два порожні стелажі для тістечок біля входу до кімнати роз’їхалися, і в проміжок поміж ними встромив голову підмайстерок.

— Здається, я почув твій голосок, Летті, — сказав він, усміхаючись водночас по-дружньому і грайливо. — Передай там, що вже допеклася нова партія.

Його присипана борошном кучерява голова знову зникла.

Софі подумала, що цей хлопець досить вродливий, їй закортіло запитати, чи це не він подобається Марті, але вона не встигла. Марта поспішно піднялася, продовжуючи говорити.

— Я мушу покликати дівчат, щоби віднести все до крамниці, — сказала вона. — Допоможи-но мені. Візьмися з того кінця… — вона потягнула на себе найближчий лоток, і Софі допомогла їй занести його в людну і гамірну крамницю. — Тобі треба щось із собою зробити, Софі, — пихкала Марта на ходу. — Летті весь час повторює, що не знає, як ти даєш собі раду без нас, ти ж без нашої допомоги не вмієш ставитися до себе з належною повагою… І вона права!

У крамниці лоток у них забрала пані Цезарі, схопивши його обома могутніми руками, голосно про щось розпорядилася, і за Мартою в комору метнулася вервичка людей, щоби принести нові лотки. Софі гукнула «до побачення!» і стала пробиватися до виходу. І далі забирати у Марти час було б неправильно. Крім того, Софі захотілося побути самій і подумати.

Вона помчала додому.

Уже почалися феєрверки, вони здіймалися з лугу над річкою, де був ярмарок, немовби змагаючись із блакитними вибухами над вежами Мандрівного Замку Хаула. Від того Софі ще більше відчула себе якоюсь ущербною, наче каліка.

Вона думала і думала над почутим від Марти, думала про це більшу частину наступного тижня, але так нічого і не добилася, крім іще більшої розгубленості і незадоволення. Виходило, що насправді все зовсім не так, як їй дотепер здавалося. Марта і Летті її просто ошелешили. Виявляється, всі ці роки вона їх ніскілечки не розуміла! Проте повірити, що Фанні саме така, якою її змалювала Марта, Софі все-таки не могла.

Часу на роздуми було скільки завгодно, тому що Бессі в належний час узяла відпустку, аби влаштувати весілля, і Софі залишилася практично одна. Фанні і справді дуже часто не було в крамниці (хтозна, вешталася вона чи займалася справами), а після Травневого свята торгівля сповільнилася.

Через три дні після розмови з Мартою Софі набралася хоробрості й запитала у Фанні:

— А можна мені вже одержувати платню?

— Звичайно, любонько, адже ти стільки працюєш! — лагідно відповіла Фанні, поправляючи перед дзеркалом у крамниці капелюшок, прикрашений трояндами.

— Сьогодні ввечері я розберуся з рахунками, тоді й подивимося, — і вона втекла.

Так і не дочекавшись Фанні, Софі закрила крамницю і забрала додому доробляти решту сьогоднішніх капелюшків.

Спочатку Софі було соромно, що вона піддалася Мартиним словам, але коли Фанні так і не заговорила про платню — ні того вечора, ні протягом усього тижня, — Софі почала схилятися до думки, що Марта таки права.

— Можливо, мене справді використовують, — говорила вона черговому капелюшку, обтягаючи його червоним шовком і прикрашаючи восковими вишнями, — але хтось же повинен це робити, бо інакше в нас не буде капелюшків на продаж!

Вона закінчила цей капелюшок і взялася за наступний, дуже стильний, чорно-білий, і тут їй сяйнула зовсім нова думка.

— Ну і що, якщо в нас не буде капелюшків на продаж? — запитала Софі в капелюшка. Вона оглянула готові капелюшки, натягнуті на болванки, а також інші, звалені на купу, — вона ще мусила їх прикрасити.

— Що у вас доброго? — запитала вона їх. — Яка мені з вас користь? Ніякісінької!

У цю мить Софі була на волосок від того, щоби втекти з дому і вирушити на пошуки щастя, але вчасно згадала: вона ж найстарша, тож їй однаково нічого не світить. Вона зітхнула і взялася прикрашати чорно-білий капелюшок.

Наступного ранку вона знову була в крамниці зовсім сама, а крім того, вона знову була роздратована.

Раптом усередину ввірвалася молоденька дівчина, дуже проста на вигляд, крутячи за стрічки непоказний печеричний чепчик.

— Погляньте-но сюди! — закричала ця юна леді. — Ви сказали мені, що це точнісінько такий чепчик, як той, котрий був на Джейн Фер’є, коли вона зустріла свого графа! Брехня! Зі мною не сталося нічого подібного!

— І це не дивно, — відповіла Софі, від несподіванки не зумівши стриматися. — Якщо ви настільки немудра, що, маючи таке обличчя, носите такі чепчики, у вас не вистачить розуму і на те, аби помітити самого короля, навіть якби він у вас у ногах валявся, — якщо, звичайно, він не остовпіє від самого лише погляду на вас!

Юну леді заціпило. Потім вона жбурнула чепчиком у Софі й вискочила з крамниці. Софі акуратно прибрала чепчик у кошик для сміття. Їй чомусь майже до болю сперло у грудях дихання. Софі давно знала правило: втратиш терпіння — втратиш клієнта. Ну, а щойно Софі переконалася, що це — щира правда. Однак думка про те, наскільки це, виявляється, приємно, неабияк її спантеличила.

Одначе опам’ятатися Софі не встигла. Знадвору долинули скрип коліс та цокіт кінських копит, і в крамниці стало темно: вікно заступила карета. Задзвенів дзвоник, і в двері впливла напрочуд огрядна пані — Софі таких ніколи й не бачила. З плечей клієнтки спадала соболина накидка, а туго обтисле чорне плаття так і виблискувало діамантами. Погляд Софі передусім прикував крислатий капелюх дами — він був оздоблений справжніми страусовими перами, пофарбованими так штудерно, що вони відтінювали рожеві, зелені й блакитні відблиски діамантів, але при цьому залишалися чорними. Отож це був дуже дорогий капелюх. Обличчя дами було продумано прекрасним. Горіховий відтінок волосся дуже молодив її, тільки от… Софі перевела погляд на молодого чоловіка, який увійшов у крамницю слідом за дамою, — і побачила рудуватого юнака, вбраного вкрай елегантно, але блідого і явно страшенно стривоженого. Він глянув на Софі з благанням і жахом. Юнак був набагато молодший від дами. Софі аж оторопіла.

— Панна Хаттер? — запитала дама голосом мелодійним, проте владним.

— Так, — відповіла Софі. Вигляд у юнака став іще стривоженіший. Імовірно, дама була його матір’ю.

— Я чула, ви продаєте просто божественні капелюшки, — проспівала дама. — Покажіть.

Софі ще недостатньо опанувала себе, щоби наважитися на відповідь.

Вона вийшла назустріч клієнтці й стала демонструвати капелюшки. Жоден із них, звичайно, не відповідав розкішному вигляду дами, до того ж молодий чоловік не зводив із Софі погляду, і їй було страшенно ніяково. Чим швидше дама переконається, що тут для неї нічого немає, тим швидше ця пара звідси нарешті піде. Скориставшись порадою Фанні, Софі почала із найневдаліших капелюшків. Дама відразу ж почала відкидати їх один за одним.

— Просто чарівно, — фиркнула дама на адресу рожевого чепчика.

— Травнева троянда, — обізвала вона ядучо-зелену соломку.

А про вуаль із блискітками заявила:

— Загадковий вигляд. Як банально. А що ви ще можете запропонувати?

Софі подала їй шикарний чорно-білий капелюшок — єдиний, котрий міг бодай трішки зацікавити таку розкішну даму.

Дама презирливо оглянула капелюшок.

— Такий убір не личитиме геть нікому. Ви даремно забираєте в мене час, панно Хаттер.

— Я роблю це тільки тому, що ви прийшли до мене в крамницю і попросили показати капелюшки, — заперечила Софі. — Бачите, пані, це маленька крамниця в маленькому містечку. Навіщо вам було взагалі… — тут молодий чоловік, що стояв за спиною дами, зойкнув і замахав руками,, немовби намагаючись перестерегти Софі, — …завдавати собі клопоту і заходити сюди? — закінчила Софі, і їй стало цікаво, що ж тепер буде.

— Я завжди завдаю собі клопоту, щоби покарати тих, хто непоштиво поводиться з Відьмою Пустирищ, — жорстко, з металом у голосі, проговорила дама. — Мені чимало доводилося чути про вас, панно Хаттер, і мені не до вподоби ні конкуренція, ні ваші настрої. Я прийшла, щоби зупинити вас. Ось вам! — і вона простягнула руку та махнула нею перед лицем Софі.

— Ви хочете сказати, що ви і є Відьма Пустирищ? — здригнулася Софі. Від жаху і здивування в неї щось сталося з голосом.

— Так, — відповіла дама. — І нехай це навчить вас не лізти в мої справи.

— А хіба я в них лізла? Це якась помилка! — прокректала Софі. Тепер молодий чоловік дивився на неї з непідробним жахом, але вона не розуміла, чому це так.

— Ніяка це не помилка, панно Хаттер, — сказала Відьма. — Ходімо, Гастон! — вона повернулася і попливла до виходу.

Поки юнак запобігливо відкривав перед Відьмою двері, та знову обернулася до Софі.

— До речі, ви не зможете нікому розповісти про те, що вас зачарували, — додала вона.

Двері за нею бамкнули, немов похоронний дзвін.

Софі поторкала обличчя, щоби дізнатися, що так вразило молодого чоловіка. Пальці намацали м’які зморшки. Софі подивилася на руки. Вони теж були всі в зморшках і страшенно кістляві, з роздутими венами на тильному боці та вузлуватими пальцями. Софі підібрала поділ сірої спідниці — й побачила висхлі худі литки і ступні, від яких черевики повипиналися горбами. Ці ноги належали не менш ніж дев’яносторічній бабі, і виглядали надто вже по-справжньому.

Софі кинулася до дзеркала — і з’ясувала, що тепер вона не може не шкутильгати. Обличчя в дзеркалі виявилося цілком спокійним, тому що нічого іншого вона і не сподівалася побачити. На Софі дивилося лице сухорлявої старої, виснажене, коричневувате, обрамлене рідкими пасмами сивого волосся. Софі побачила свої власні очі — жовті, сльозаві, причому вираз цих очей здавався досить-таки трагічним.

— Не переживай, бабцю, — сказала Софі своєму відображенню. — На вигляд ти цілком здорова. Крім того, тепер ти значно більше схожа на себе справжню.

Вона обміркувала своє становище цілком спокійно. Усе навколо теж стало якимось спокійним і відстороненим. Софі навіть не надто сердилася на Відьму Пустирищ.

— Звичайно, якщо випаде нагода, треба буде з нею поквитатися, — сказала собі Софі. — Але взагалі-то якщо Летті з Мартою зуміли перевтілитися одна в другу, то і я зможу пожити в такому вигляді. Проте залишатися мені тут не можна. Фанні мій вигляд би приголомшив.

Що ж. Це сіре плаття цілком придатне, аби у ньому ходити, однак іще треба взяти мою шаль та що-небудь поїсти.

Софі пошкутильгала до дверей крамниці й акуратно повісила на них табличку «Зачинено». Її суглоби рипіли на ходу. Йти доводилося повільно. Однак Софі з полегшенням виявила, що вона вельми міцна стара. Софі зовсім не почувалася слабкою чи хворою — тільки скутою.

Софі прошкутильгала за шаллю й накинула її на голову і плечі, як то роблять старі жінки, а потім почовгала в дім, узяла гаманець, в якому було кілька монет, кусень хліба і трохи сиру.

Вона вийшла за поріг, акуратно поклала ключ у звичайну схованку і зашкутильгала по вулиці, дивуючись, як це вона досі така спокійна.

На якусь мить вона замислилася, чи не сходити їй попрощатися з Мартою. Однак Софі непокоїла думка, що Марта її не впізнає. Простіше було просто піти. Софі вирішила, що напише сестрам, як тільки добереться туди, куди йде, і почовгала через луг, де був ярмарок, через міст, а тоді далі — у поля за рікою.

Стояв теплий весняний день. Софі виявила, що навіть перетворення на стару бабу не позбавило її здатності насолоджуватися краєвидом і травневими пахощами живоплотів, хоча, правду кажучи, краєвид трішки розпливався у неї перед очима. Та й спина почала боліти. Одначе Софі вперто шкутильгала вперед, думаючи про те, що, як не крути, а ціпок був би у цій ситуації вельми доречним. Відтак вона позирала на паркани, повз які проходила, шукаючи поглядом якої-небудь розхитаної жердини.

Судячи з усього, очі в неї були вже не такі добрі, як дотепер. Десь через милю їй здалося, ніби вона бачить якусь тичку, але коли Софі нарешті дочовгала до тієї тички, виявилося, що це нижній кінець палиці. А на верхньому кінці палиці красувалося старе опудало, яке хтось пожбурив у чагарі. Софі підняла опудало. Замість обличчя в нього була зів’яла ріпа. Софі відчула до цього опудала якусь дивну симпатію. Вона не стала розбирати опудало на частини, щоби взяти собі ціпок, а застромила його між гілками. Тепер опудало хвацько височіло над кущем глоду, а обтріпані рукави на його тонких ручках-патичках майоріли на вітрі над парканом та торішнім сухостоєм.

— Ну ось, — сказала Софі. Власний надтріснутий старечий голос так її розсмішив, що вона раптом вибухнула деренчливо-скрипучим реготом. — Ні на що особливе ми з тобою вже не придатні, правда, друже? Може, якщо я прилаштую тебе там, де тебе бачитимуть, ти зможеш повернутися на своє поле.

Вона зашкутильгала далі, але тут їй спала на гадку одна річ, і вона повернулася.

— Якби я не була приречена на невдачу через своє родинне становище, ти б оце зараз ожив і допоміг би мені знайти своє щастя, — сказала вона опудалу. — Але однаково я бажаю тобі успіху.

Вона зробила ще декілька кроків, і її знов розібрав сміх. Що ж, мабуть, у неї таки справді трохи не всі вдома, зі старими жінками це часто трапляється.

Ціпок собі вона знайшла десь через годину, коли присіла на горбок перепочити і поїсти хліба із сиром. З живоплоту в неї за спиною долинав якийсь шум: придушений вереск, а тоді відчайдушні ривки, від яких із глоду облітали пелюстки. Софі опустилася на кістляві коліна, спробувала зазирнути крізь переплетіння листя, квітів і колючок у гущавину живоплоту — і виявила у заростях худющого сірого пса. Пес потрапив у безвихідь: в обв’язаній навколо його шиї мотузці якимось чином заплутався міцний ціпок, і цей ціпок намертво застряг між двома гілками, так що пес ледве міг рухатися. Його знетямлені від страху очі дивилися просто в обличчя Софі.

Дівчиною Софі боялася собак. Навіть тепер, будучи старою бабою, вона досить-таки занепокоїлася, помітивши націлені на неї два ряди гострих білих зубів у вищиреній пащі звіра. Але тої ж миті Софі сказала собі: «Навряд чи в моєму теперішньому становищі варто перейматися такими дрібницями», — і намацала в кишені ножиці. Вона простягла руку з ножицями вглиб куща і спробувала розрізати мотузку на шиї пса.

Пес же зовсім очманів. Він сахнувся від неї, сіпнувся і загарчав. Але Софі й далі хоробро пиляла мотузку.

— Ти помреш від голоду або задихнешся, друже, — вимовила вона своїм надтріснутим старечим голосом, — якщо не даси мені розрізати цю мотузку. Взагалі-то я думаю, що хтось уже намагався тебе задушити. Напевно, саме тому ти так сахаєшся.

Мотузка була обмотана навколо собачої шиї надзвичайно туго, до того ж ціпок жахливо в ній позаплутувався. Софі довелася досить довго орудувати ножицями, поки нарешті мотузка розпалася, а пес вибрався з полону.

— Хочеш хліба із сиром? — запитала у нього Софі. Але пес тільки загарчав на неї, протиснувся на протилежний бік живоплоту і зник.

— Така-то мені від тебе вдячність! — дорікнула Софі, потираючи занімілі руки. — Ну що ж… Проте хоч-не-хоч, а подарунок ти мені залишив!

Вона витягла з кущів злощасний ціпок — і з радістю виявила, що це справді ціпок для прогулянок, прекрасно відполірований і оббитий залізом.

Софі доїла хліб та сир і попрямувала далі.

Схил ставав дедалі крутішим, тож ціпок виявився дуже до речі.

Софі бадьоро дріботіла вперед, на ходу балакаючи з ціпком. Зрештою, старі часто розмовляють навіть самі із собою.

— Оце вже дві зустрічі, — казала вона. — Дві зустрічі — й ані на шеляг чарівної винагороди. Жодної користі з жодної з них. Зрештою, ти — хороший ціпок. Я не нарікаю. Але я впевнена, що мала би бути і третя зустріч, хоч і не знаю, чарівна вона буде чи ні. Взагалі-то я наполягаю на ще одній зустрічі! Цікаво, яка вона буде.

Третя зустріч сталася аж надвечір, коли Софі вже по-справжньому заглибилася в пагорби.

Путівцем їй назустріч ішов, насвистуючи, якийсь сільський житель. «Пастух, — вирішила Софі, — мабуть, загнав овець у кошару і повертається додому». Це був симпатичний парубійко років сорока. «От тобі й маєш! — сказала собі Софі. — Ще сьогодні вранці я вважала б його зовсім старим! Це ж треба, як міняється точка зору!»

Коли пастух побачив Софі, яка бурмотіла щось собі під ніс, він ґречно поступився їй дорогою, притиснувшись спиною до живоплоту, і дуже сердечно привітався із нею:

— Доброго вечора, матусю! Далеко йдете?

— Матусю? — здивувалася Софі. — Я вам не матуся, юначе!

— Це всього лише ґречне звертання, — пробелькотів пастух, ще сильніше втискаючись у живопліт. — Я просто хотів поштиво поцікавитися, чи далеко вам іще йти, побачивши, що ви так пізно прямуєте в гори. Ви ж не встигнете в Апер-Фолдинг до заходу сонця, правда?

Софі над цим якось іще не замислювалася. Вона зупинилася на стежці й поринула у задуму.

— Байдуже, — сказала вона, звертаючись почасти до себе самої. — Коли вирушаєш на пошуки щастя, то радше перестаєш зважати на дрібниці.

— Та що ви таке кажете, матусю! — вигукнув пастух. Він уже обминув Софі, і від цього йому явно полегшало. — Нехай, але я однаково бажаю вам щастя, матусю, якщо тільки, звичайно, ваше щастя не в тому, щоби наводити пристріт на чужу худобу! — і пастух рушив униз схилом — дуже широкими кроками, майже бігцем.

Софі обурено глянула йому вслід.

— Він подумав, ніби я відьма! — поскаржилася вона ціпкові.

Ні з того ні з сього Софі чомусь захотілося налякати пастуха, крикнувши йому вслід якусь гидоту, але це було би неґречно. Софі рушила по схилу пагорба вгору, весь час бурмочучи собі під ніс.

Невдовзі живоплоти скінчилися, почалися голі узбіччя, а ще далі відкрилися зарості вересу, за якими виднілися крутосхили, порослі жовтою шелестливою травою. Софі похмуро йшла вперед. Її вузлуваті старі ноги сильно розболілися, а крім того, почали боліти і спина, і коліна. Софі так стомилася, що перестала бурмотіти і просто шкутильгала, задихаючись, доки сонце не опустилося зовсім низько. І раптом Софі чітко усвідомила, що більше не зможе ступити ні кроку. Вона гепнулася на придорожній камінь і замислилася, що ж їй тепер робити.

— Зручне крісло — оце й усе, що мені зараз потрібно для щастя! — видихнула вона.

Камінь виявився чимось на кшталт оглядового майданчика, з якого Софі відкривалася чудова панорама на пройдений нею шлях. Перед Софі в променях призахідного сонця розляглася мало не вся Долина — з її полями, огорожами і живоплотами, вигин ріки, розкішні вілли багатіїв, дахи яких сліпучо виблискували серед садів, — аж до синіх гір, що виднілися ген далеко.

Унизу розкинувся Маркет-Чіппінг. Софі бачила добре знайомі їй вулиці. Ось Ринкова площа, а ось і кондитерська Цезарі. Здавалося, вона могла б кинути камінчик у комин будинку по сусідству з капелюшною майстернею.

— Як це, виявляється, близько! — невдоволено сказала Софі своєму ціпкові. — Стільки пройти — і все заради тою, щоби опинитися над своїм же власним дахом!

Сонце сідало, і на камені стало холодно. Неприємний вітер, здавалося, дув із усіх боків, хоч як Софі не намагалася від нього сховатися. Вона зловила себе на тому, що все більше і більше думає про крісло біля каміна, — а ще про пітьму і диких звірів. Але навіть якби вона зараз пішла назад у Маркет-Чіппінг, то добралася б туди допіру глибокої ночі. Відтак із таким же успіхом, очевидно, можна йти уперед. Вона зітхнула і піднялася, скриплячи суглобами. Це було жахливо. У неї геть усе боліло.

— Я навіть не уявляла, з чим доводиться миритися старим людям! — просапала Софі, з натугою піднімаючись на пагорб. — Зрештою, не думаю, щоби мене з’їли вовки. Я для них надто суха і кістлява. Хоч якась розрада!

Швидко смеркалося, вересовища стали сірувато-блакитними. Вітер посилився. Кректання Софі і хрускіт її суглобів голосно відлунювали в неї у вухах, тож до неї не відразу дійшло, що не все це скрипіння і сапання йде від неї. Вона підняла голову і підсліпувато примружила очі. Через Пустирище зі скреготом і гуркотом на неї сунув Мандрівний Замок чарівника Хаула. З-за його чорних зубчастих мурів у небо били хмари чорного диму. На вигляд замок був високий, прямовисний, важкий, бридкий — і справді лиховісний.

Софі сперлася на ціпок і почала за ним спостерігати. Вона навіть не дуже злякалася, їй було радше цікаво, як він пересувається. Але головна думка, яка крутилася в цю мить у її голові, була про те, що весь цей дим неодмінно свідчить, що десь за високими чорними стінами Мандрівного Замку палає велике вогнище.

— Ну скажи, а чому б і ні? — запитала вона в ціпка. — Навряд чи чарівникові Хаулу для його колекції аж настільки потрібна моя душа. Він же викрадає тільки молоденьких дівчат!

Вона підняла ціпок і владно помахала ним у бік замку.

— Стій! — закричала вона.

Мандрівний Замок слухняно зупинився — з гуркотом і скреготом — десь за п’ятдесят футів вище по схилу. Софі не без вдячності пошкутильгала до нього.