Молоді літа короля Генріха IV

_{ВОЙОВНИЧИЙ ГУМАНІСТ}

_{В повісті польської письменниці Зофії Посмиш «Пасажирка» є сцена на пароплаві: американський журналіст і західнонімецький дипломат дискутують, намагаючись з'ясувати для себе, чому більшість німців пішли за Гітлером, не виступивши сміливо й мужньо проти фашизму. Німецький дипломат не був активним фашистом, членом націонал-соціалістської партії, не заплямував себе злочинними діями проти своїх співвітчизників чи представників інших народів. Він просто жив під владою гітлеризму, так би мовити, співіснував з фашистською диктатурою. І тепер, у розмові з американцем, він намагається довести свою безневинність. Він нікого не вбивав, не проливав нічиєї крові, не бажав нікому зла. Щоправда, він не боровся проти фашизму із зброєю в руках, не засуджував його відверто, на повний голос, але в цьому, мовляв, він не відрізнявся від більшості своїх співвітчизників. Що вдіє беззбройна людина проти могутньої машини влади? І тут у німця вихоплюються слова: «Адже не кожний може бути Генріхом Майном!»}

_{Ці слова дуже знаменні. Байдуже, що авторка вклала їх в уста пристосованця, людини пасивної, саме пасивність якої робить її співучасником фашистських злочинів. Важливо, що ім'я Генріха Манна стало символом, почало асоціюватися з такими поняттями, як незламна мужність, послідовність, принциповість, протиборство злу в ім'я людини і людства, в ім'я справжньої демократії, справжньої культури, в ім'я щасливого майбутнього.}

_{Генріх Манн — людина і письменник — своєю творчістю, своєю громадською діяльністю здобув глибоку пошану всіх прогресивних людей світу. І те, що його ім'я стало для мільйонів символом громадянської мужності, гідної наслідування і глибокого захоплення, — було логічним наслідком всього життя письменника,}.

_{Генріх Манн народився 27 березня 1871 року. Це був рік Паризької комуни і рік, коли щойно створена імперіалістична агресивна держава кайзера Вільгельма І та його «залізного канцлера» Бісмарка святкувала, захлинаючись від захоплення, свою перемогу над Францією. Цей рік дав Німеччині великих борців проти кайзерівського рейху і його людиноненависницької ідеології — Карла Лібкнехта, Розу Люксембург, Генріха Манна. Вони були дуже різні, ці троє, народжені у 1871-му, — комуністи Лібкнехт та Люксембург і буржуазний гуманіст Генріх Манн. Але було й таке, що єднало цих людей, — ненависть до імперіалізму, до несправедливих воєн, до експлуатації людини людиною, до войовничої буржуазності, огидного міщанського духу німецького бюргера, раба, що плазує перед владою, і велика любов до трудового народу.}

_{У творчості видатного німецького письменника щасливо поєдналися велика загальноєвропейська культурна традиція і глибоке знання національної дійсності. Генріх Мани з молодих років був захопленим шанувальником французького народу, прекрасного мистецтва і культури Італії. Найвеличнішою подією в історії людства він вважав Французьку революцію, яка «коштувала стільки крові, осяяла казковим світлом наступні століття і досі зігріває людей». Манн високо цінував великих французьких письменників Стендаля, Бальзака, Золя. Він бачив у них митців, які служили своєму народові і прогресу людства. На думку Манна, письменник повинен виконувати «всі веління розуму, стати агітатором, вступити в союз із народом проти влади, всю силу слова віддати боротьбі народу, яка і є боротьбою розуму». Ці слова написані ще 1910 року. В них сформульоване його письменницьке і громадянське кредо. Таких митців, як Золя, Генріх Манн глибоко поважав саме за те, що вбачав у їхньому житті й творчості здійснення цієї високої місії письменника.}

_{Захоплення історією і літературою сусідніх народів було виявом не тільки загальногуманістичних принципів, демократичних переконань Генріха Манна, а й його справжнього інтернаціоналізму. Письменник неухильно, з самого початку свого літературного шляху, виступає проти всіляких форм національної зверхності й нетерпимості, проти буржуазного націоналізму та шовінізму. В своїх публіцистичних і літературознавчих статтях «Дух і дія», «Вольтер і Гете» (обидві 1910), «Гюстав Флобер і Жорж Санд», есе про Золя (1915), в такому масштабному творі, як дилогія про французького короля-гуманіста «Молоді літа короля Генріха IV» та «Зрілість короля Генріха IV» (1935–1938), Генріх Манн — інтернаціоналіст підкреслює свою пошану до революційного духу Франції, до її мужнього й некорисливого народу, який віками, не боячись смерті, підіймаючись знову й знову після поразок, боровся за свободу й людську гідність.}

_{Перший великий твір Генріха Манна — роман «Земля обітована» (1900) — написаний під впливом романів Бальзака і Мопассана, присвячених долі молодого буржуа, що прагне зробити кар'єру. Андреас Цумзе — це німецький варіант мопассанівського Жоржа Дюруа, образ великої сатиричної сили. Такі, як він, не можуть змінитися, стати іншими, кращими людьми, вони безперспективні, як саме буржуазне суспільство доби імперіалізму. Розклад цього суспільства Генріх Манн фіксував з надзвичайною точністю.}

_{У творі немає жодного позитивного персонажа, але це не означає, що роман перейнятий настроєм безнадії. Його сила у войовничому, активному запереченні буржуазного світу, в критичному пафосі. Сатира Генріха Манна несе в собі великий гуманістичний заряд. Змальована ним гротескова картина є антитезою позитивного ідеалу митця. Не мріючи про інший світ — світ добра, рівності, любові, людської гідності, не можна з такою зневагою зображувати суспільне зло, як це робив молодий письменник.}

_{Наступні твори Генріха Манна розвивали далі основні напрями критики буржуазного суспільства, що намітились у його першому романі. Магістральною лінією його творчості була вбивчої сили антибуржуазна сатира таких творів, як «Вчитель Унрат, або Кінець одного тирана» (1905) та один з найкращих романів письменника «Вірнопідданий» (1914).}

_{Твори письменника, написані в перші десятиліття XX століття, — це підвалини великого соціального роману в німецькій літературі, вони були і лишаються в арсеналі найзначніших досягнень німецькомовної прози критичного реалізму. Розвінчання буржуазності у всіх її виявах — від сфери духовної до сфери практичної, гостра критика вільгельмівської держави насильства, мілітаризму, шовінізму втілюються у високохудожніх, надзвичайно своєрідних за формою творах Генріха Манна. Почерк митця вирізняють емоційна насиченість, яскравість барв, пластичність, драматизм. Для Манна характерні постійні пошуки нових рішень, інтерес до художнього експерименту, велика чутливість до народжених літературою нової доби новацій. У кращих творах пошуки в плані ідейному і формальному дають блискучі результати.}

_{Але творчість письменника розвивалася нерівно, після ідейно глибоких, мудро-прозорливих книг з'являлися також книги досить нечіткі за своїм ідейним змістом, позначені впливом буржуазно-ліберальних концепцій, декадентської, модерністської естетики. Так, після «Вірнопідданого», цього сатиричного шедевра, він пише дві інші частини трилогії «Імперія» — романи «Бідні» (1917) та «Голова» (1925), що значно поступаються перед «Вірнопідданим». Зображення робітничого класу в «Бідних», попри всю симпатію автора до пролетарів, не йшло далі того, що вже було відоме з творів буржуазних реалістів XIX століття. Що ж до змалювання боротьби робітників проти капіталістів, то Манн в епоху великих масових рухів, напередодні революційних виступів трудящих багатьох країн, в тому числі й Німеччини, відтворював її у зовсім непереконливій формі індивідуальної боротьби робітника-ідеаліста і мрійника, що сподівається перемогти всесильного власника концерну з допомогою… буржуазного суду.}

_{Прийоми експресіоністської поетики, надзвичайно складна побудова, нечіткі соціально-політичні характеристики основних персонажів були властиві останньому роману трилогії — «Голова».}

_{У 20-х роках і пізніше у творчості Манна трапляються рецидиви буржуазно-ліберальних поглядів, декадентської естетики, з'являються твори, переобтяжені натуралістичними подробицями, заземлені і водночас такі, в яких дух письменника ширяє у висотах експресіоністських абстракцій, у яких чудне й химерне заступає реалістичне зображення дійсності. Але не вони переважали в доробку Генріха Манна, не вони визначали його місце у світовій літературі.}

_{Генріх Манн був одним з небагатьох відомих світові німецьких митців, які з самого початку імперіалістичної бойні гостро засудили її. Треба було мати велику громадянську мужність, щоб у дні, коли шовіністський чад запаморочив чимало голів, не побоятися фізичної розправи, звинувачень у національній зраді і виступити проти імперіалістичної політики кайзера та його юнкерсько-капіталістичної опори.}

_{У повоєнний час усе чіткіше вимальовується демократична і реалістична спрямованість творчості письменника. Наприкінці двадцятих років він бере активну участь у письменницькому житті своєї країни, очолює літературні і мистецькі організації, керує відділом літератури Прусської Академії мистецтв.}

_{Довгий час Генріх Манн не поділяв революційних переконань, він завжди вірив у народ, вважав його єдиною позитивною силою суспільства і водночас плекав ідеалістичні ілюзії щодо можливості перебудувати буржуазне суспільство на нових, людяних, прогресивних засадах шляхом пропаганди гуманістичних і демократичних ідей.}

_{Важливою складовою частиною творчого доробку митця була його бойова наступальна публіцистика. У численних статтях він, не бувши сам революціонером, виступав як друг нашої країни. Письменник зрозумів величезний вплив Жовтня на всю світову історію. Він писав: «Буржуазія сама відчуває свою приреченість після російської революції. Їй дано більш чи менш тривалу відстрочку, вона всіма засобами пристосовується, щоб протриматись, але вона вже не та, що колись, і з кожним днем робиться все менш схожою на себе».}

_{Генріх Манн присвятив Володимиру Іллічу сповнені пошани й захоплення рядки: «У Леніна вірність великій справі нерозривно зв'язана з непримиренністю до всіх, хто намагається стати на перешкоді цій справі… Він любив людей так само, як і справу, а тому й діяв як велика людина… Ленін зробив свій народ щасливішим…»}

_{Дуже важливо, що Генріх Манн розумів органічний зв'язок між революційною справою В. І. Леніна і конкретним благом, щастям народу.}

_{Діяльність письменника в 30-ті роки — це героїчні сторінки його біографії. Після фашистського перевороту в Німеччині Манн, якого нацисти одразу ж виключили з Академії мистецтв, змушений був покинути батьківщину. Почалися важкі роки вигнання. Але ні страждання цих днів, ні біль утрат не зламали вже літнього митця, а зробили його ще міцнішим. Письменник твердо стоїть на позиціях революційного демократизму. Він у гущі подій, виявляв кипучу енергію і активність у боротьбі проти небезпеки нової світової війни, розв'язати яку готувався фашизм. Участь у міжнародних форумах інтелігенції на захист культури від коричневої чуми, численні публіцистичні виступи на сторінках прогресивної преси світу, напружена робота над романом про короля Генріха IV виповнюють його життя. Статті Манна охоплюють широке коло найактуальніших проблем «буремних 30-х років» — проблем справжнього гуманізму і демократії, участі діячів культури у суспільних процесах доби, захисту миру. Письменник виступав на підтримку боротьби іспанських республіканців проти франкістів, славить мужніх борців-антифашистів різних країн, таких як Ернст Тельман і Анрі Барбюс. Він пише, що «кожний справжній демократ повинен визнати: в сучасних умовах лише марксизм створює передумови для істинної демократії», «лише той має право вважати себе гуманістом, за ким справді стоїть народ». Він називає Радянський Союз «надією передового людства», країною, що «показала світові гуманістичний приклад». Це дає йому право з гордістю називати себе другом революціонерів, комуністів.}

_{Численні публіцистичні твори Генріха Манна зібрані в трьох книгах: «Ненависть» (1933), «Настане день» (1939), «Мужність» (1939). І в наш час вони не втрачають свого значення.}

_{Світова література 20–30-х років, поряд з яскравими творами про сучасність, збагатилася також великими історичними романами, в яких прогресивні митці різних країн зверталися до найважливіших сторінок історії своїх і чужих народів для того, щоб краще збагнути основні тенденції розвитку людства і зробити досвід минулих поколінь інструментом для глибшого розуміння сьогодення. Все більше майстрів літератури показували рух історії як наслідок діяння мас, зображували не лише героїв, що могли б правити за приклад людям XX століття, а й народ. Письменники соціалістичного реалізму творили свої історичні романи на основі марксистського вчення про розвиток суспільства. Це надавало історичним творам такої глибини, такої масштабності, якої не знала література попередніх десятиліть. І представники критичного реалізму не лишались осторонь плідних впливів, що йшли від літератури соціалістичного реалізму.}

_{Німецька література мала значні досягнення в царині історичного роману — твори Ліона Фейхтвангера, Томаса Манна, Стефана Цвейга, Бруно Франка, в яких письменники намагались дати узагальнений образ розвитку власної нації і всього людства. І Генріх Манн, який завжди цікавився вітчизняною і світовою історією, не залишився осторонь цих ідейно-художніх шукань.}

_{Так, у 30-х роках була створена дилогія про французького «народного короля» Генріха IV, яка стала найзначнішим з усього, що Манн написав після «Вірнопідданого». Перша книга дилогії — «Молоді літа короля Генріха IV» — вийшла друком влітку 1935 року, У статті «Пам'ятне літо» Манн пише про дві події, які зробили для нього той рік таким значущим — Міжнародний з'їзд письменників, який було скликано з ініціативи Барбюса, і вихід у світ першої частини дилогії про Генріха IV. Г. Манн називав у цій статті Анрі Барбюса справжнім гуманістом-бійцем, а щодо роману, то, за словами письменника, «в ньому гуманісти XVI століття теж уміють сидіти у сідлі й битися». Ця паралель пояснює основний задум твору, пояснює, чому Г. Манн звернувся до образу Генріха IV: «Король бідних і гноблених, він був також королем філософів. Замолоду Генріх справді пізнав на собі життя так, як може пізнати його лише проста людина. Його пригоди, перемоги, страждання я перетворив на цілий ряд барвистих картин і сцен. Але всі вони мають той самий зміст: зло і страхіття можуть подолати воїни, яких життя навчило думати, і мислителі, які навчилися сидіти в сідлі і битися. Саме Варфоломіївська ніч надала їм сили. І я зміг написати свою книгу про найлюдянішого, вже багато разів описаного короля тільки після важких особистих переживань».}

_{Для письменника була принципово важливою історія Генріха IV, який об'єднав свою змучену громадянського війною країну, все життя намагався покласти край політичній і релігійній ворожнечі, забезпечити мир і розквіт французькому народові, сприяв розвиткові науки, культури, ремесла, торгівлі, оточив себе людьми прогресивної думки — гуманістами.}

_{В образі Генріха IV Манн прагнув втілити власний позитивний ідеал громадського діяча, мудрого і демократичного проводиря свого народу. Він протиставив постать короля-гуманіста, «доброго короля» народних переказів, фашистським диктаторам XX століття і безсилим політиканам буржуазної Європи, що капітулювали перед фашизмом. Одна з провідних ідей твору — це думка про те, що політичний вождь тільки тоді може стати по-справжньому великою людиною, пам'ять про яку збережеться у віках, коли він іде разом із народом, розуміє потреби, прагнення, мрії мас, коли він виступає як речник інтересів більшості. Протистояти злу, силам реакції може лише той, хто ясно осмислив для себе ідеал добра як добра для мільйонів, а не для десятків чи сотень обранців. Лише людяність робить талановитих людей носіями історичного прогресу. До того ж, якщо гуманіст хоче перемогти чорне воїнство варварства, фанатизму, насильства, користолюбства, темряви, він повинен бути борцем «на коні з мечем у руці». В жодному своєму творі не висловив Г. Манн так виразно і переконано думку про нерозривну єдність розуму і діяння, як у дилогії: не лише мислити, а й битися за свої ідеї і «треба знати: хто думає, той повинен і діяти; а власне — тільки той. І навпаки, за межами розуму починаються неподобства і страхіття». Розвиваючи далі цю думку про войовничий розум, Манн писав: «Чинять їх невігласи, яких їхня невгамовна дурість штовхає до насильства… Погляньте, в якому стані паше королівство. Воно дичавіє, воно робиться болотом з крові та брехні, і ніяке чесне, здорове покоління не зможе вирости на такому грунті, якщо ми, гуманісти, не сядемо на коней і не візьмемося за мечі. Та ми про це подбаємо! Будьте певні, ми й на коней сядемо, і за мечі візьмемося!»}

_{В романі ці слова належать сподвижнику молодого Генріха Наваррського гуманістові Мішелю де Монтеню, але у контексті часу, коли вони були написані, звучать як думки, вистраждані самим письменником-антифашистом. В дилогії було багато таких слів, образів, ситуацій, які викликали аналогії з сучасністю. Але ніколи ці аналогії не здавалися штучно нав'язаними, надто прямолінійними. Історичний роман Генріха Манна став найдосконалішою, художньо довершеною формою відтворення історії, а не алегорією сучасності. Герої цього твору — це не переодягнені в історичні костюми люди двадцятого століття, вони мислять і діють у дусі свого часу. Принцип історизму — конкретність зображення суспільних процесів і того, як своєрідно вони втілюються у долях людей певного періоду, певної країни, певної соціальної групи, — провідний принцип роману про короля Генріха IV. Манна не цікавила реконструкція епохи французької реформації сама по собі, цей час привернув увагу письменника не тому, що він був барвистий і драматичний, багатий на яскраві людські характери та бурхливі пристрасті. Безумовно, Манн-мислитель прагнув наблизити до своїх читачів-сучасників такий історичний досвід, який міг би допомогти їм у боріннях XX століття, і саме в добі Генріха IV він вбачав придатний для цього матеріал. Йому були однаково чужі і модернізація історії, і її музейно-дріб'язкове відтворення. Хоча зразу ж треба відзначити як актуальне звучання роману, так і глибоку вірогідність цього монументального історичного полотна — і в цілому, і в деталях.}

_{Епоха, так повно і соковито змальована на сторінках дилогії, багато разів була предметом художнього осмислення. Спочатку її відобразили митці-сучасники, ті, що брали безпосередню участь у подіях, великі майстри пера і пензля. В Іспанії в роки, про які йдеться у романі німецького письменника, жив і творив Сервантес, в Англії — Шекспір. Коли Генріх Бурбон, смаглявий хлопчик з Наварри, вперше з'явився при французькому дворі, у сусідніх Нідерландах лютували іспанські поневолювачі, очолені герцогом Альбою, і один з найбільших художників світу Пітер Брейгель, прозваний Мужицьким, у своїх картинах відтворював біль і гнів загарбаної ворогами країни. Постать зрілого Генріха — короля Франції — увічнив могутній талант Пітера Пауля Рубенса, хоча політичні події завадили художникові здійснити свій намір — створити живописну «Генріаду», великий цикл картин про життя і подвиги Генріха IV. Образи аристократів і простих селян, заможних буржуа і вчених-гуманістів, суворих солдатів і працьовитих ремісників, кардиналів у пурпурі і жебраків у лахмітті дійшли до нас у сотнях жанрових та релігійних картин, портретів, намальованих сучасниками «народного короля». На полотнах, малюнках, гравюрах майстрів європейського Ренесансу та раннього барокко ми бачимо постаті Карла IX та Катерини Медічі, Маргарити Валуа, Генріха д'Анжу, Єлизавети Англійської, Філіппа II, зображених в усьому їхньому блиску й пишноті, величі або духовній ницості, красі чи потворності, силі чи слабості. Цей величезний художній матеріал, літературний та образотворчий, став у пригоді всім тим письменникам, які через століття звернулися до бурхливого, напруженого, трагічного й творчого, революційного й фанатичного XVI століття, доби пізнього Відродження, яке, за влучним висловом Енгельса, потребувало титанів і породило титанів щодо сили думки, пристрасті й характеру, щодо багатогранності і вченості.}

_{В епоху романтизму і становлення критичного реалізму, коли історія владно увійшла в художню літературу, були написані книги, в яких ожили події і люди другої половини XVI століття. Шіллер розповів про похмуру Іспанію жорстокого тирана короля Філіппа II у своєму «Доні Карлосі», а про єлизаветинську Англію — в трагедії «Марія Стюарт». Меріме і Дюма звернулися у «Хроніці Карла IX» та в «Королеві Марго» до тих самих людей і подій, які через сто років знов оживуть під пером Генріха Манна.}

_{Мудрий реаліст Меріме намагався передати дух доби. Його приваблювало зображення руху великих людських мас. Як історик-хроніст він прагнув зрозуміти рушійні сили суспільної боротьби, розгадати причини, які призвели до жахливої різанини в ніч святого Варфоломія, до братовбивчих кривавих зіткнень, що затопили ненавистю і болем французьку землю. Меріме був сином свого часу, коли письменники йшли шляхом, прокладеним в історичній художній прозі романами Вальтера Скотта. Як і англійський письменник, він сміливо вводив своїх вигаданих персонажів у коло справжніх історичних осіб, змушував їх рухатися у річищі реальних подій. Але, як і у Вальтера Скотта, в романі Меріме дуже велике місце посідає приватна історія вигаданого героя, його любовні пригоди, і для багатьох читачів особливий інтерес становила саме захоплююча інтрига «Хроніки Карла IX», Вона ж, ця інтрига, за якою, затамувавши подих, стежили і стежать все нові й нові генерації молодих читачів, передусім приваблює і в романі Олександра Дюма-батька. Обидва знаменитих письменники широко використовували праці вчених істориків, першоджерела, архівні документи, мемуари тощо. Меріме написав серйозну передмову до своєї «Хроніки», в якій обґрунтовував концепцію, покладену в основу роману, перш за все концепцію Варфоломіївської ночі. Він писав: «За моїм глибоким переконанням, різанина була ненавмисною… все вказує на те, що це велике знищення не було наслідком змови короля проти частини свого народу. Варфоломіївська ніч здається мені непередбаченим стихійним народним повстанням… Одне слово, для того, щоб фанатики кинулись різати своїх співвітчизників, що впали у єресь, треба було, щоб хто-небудь став у них на чолі і крикнув: «Бий!», ось і все».}

_{Щодо Дюма, то в його романтичній концепції історії головну роль завжди відіграють інтриги окремих особистостей, наділених позитивними чи негативними людськими якостями; підступність Карла IX, кровожерливість королеви-отруйниці Катерини Медічі, легковажність молодого наваррця Генріха або самовідданість закоханого Ла Моля — ось від чого залежить розвиток подій в романі «Королева Марю».}

_{Генріх Манн з його величезною ерудицією, найрізноманітнішими знаннями майже з усіх сфер суспільного життя добре знав і глибоко вивчив усі відомі історичні матеріали, твори своїх попередників, романістів і драматургів. В молодості письменник не зразу вирішив ким бути. Довгий час він хотів стати живописцем і відтоді назавжди зберіг замилування образотворчим мистецтвом. Безумовно, звертаючись до епохи громадянської війни у Франції, вія якнайширше ознайомився з безмежним багатством іконографічних матеріалів того часу, які зберігаються в найкращих музеях світу. Але, звичайно, цього ще недостатньо, треба було мати чітку концепцію доби, надзвичайно складної і сповненої суперечностей, в якій і досі багато неясних або сумнівних моментів, так би мовити, білих плям на історичній карті. Важко вимагати від Генріха Манна справжнього марксистського розуміння всіх хитромудрих переплетінь класових і релігійних відносин другої половини XVI століття у Франції. Але в оцінці людей і подій ми знаходимо в дилогії навдивовижу багато правильного. Активна громадська діяльність письменника-демократа, спілкування з найпередовішими людьми свого часу, спільні виступи з комуністами у багатьох питаннях, передусім у справі боротьби з фашизмом і захисту світової культури від коричневої чуми — все це зробило погляд письменника на далекі історичні події чужої, але близької йому Франції дуже пильним і ясним. На відміну від своїх відомих попередників на ниві красного письменства, що змальовували ті ж події, Генріх Манн до мінімуму звів постаті вигадані, всю широту сцени в своєму романі він віддав персонажам історичним. Головна мета, яку ставив перед собою письменник, вимагала від нього приділити найбільше мистецької уваги особі Генріха Бурбона, короля Наварри, врешті абсолютного монарха Франції. Для письменника взагалі характерна така побудова твору, коли основне світло падає на одну якусь постать, що завдяки цьому досягає яскравості і монументальної виразності. В дилогії такою постаттю є, звичайно, її титульний герой. Але поруч з ним письменникові стало хисту створити надзвичайно живі, об'ємні, психологічно багатогранні, масштабні образи його ворогів, друзів, тимчасових попутників, тих, кого він кохав, з ким боровся, кого ненавидів і зневажав.}

_{Зупинимось, хоча б коротко, на характеристиці основних подій, які стали змістом першої частини дилогії — «Молодих літ короля Генріха IV», та на постатях дійових осіб бурхливої історичної драми того часу. В тритомній «Історії Франції», випущеній видавництвом «Наука» в 1972 році, про добу Генріха Бурбона пишеться, що цей період часто приводив істориків до діаметрально протилежних оцінок — і релігійних воєн взагалі, і гугенотського руху зокрема. Відомий буржуазний вчений минулого століття Мішле розглядав ці події з погляду радикальних політичних діячів як визрівання прогресивних буржуазних ідей, а гугенотів вважав «славними захисниками свободи, що подають через низку віків руку героям Французької революції». В книзі «Феодальна аристократія і кальвіністи у Франції», що вийшла 1871 року в Києві, історик Лучицький вбачав у гугенотському русі, взятому в цілому, типовий вияв феодальної реакції, спрямованої проти абсолютизму і централізму. В тогочасних умовах абсолютизм і централізм були прогресивним явищем, і сучасні радянські дослідники схиляються до думки, що рацію мав скоріше Лучицький, аніж Мішле. Хоч які були б окремі діячі у таборі гугенотів, наприклад, такі чесні, некорисливі і прямолінійні, як адмірал Коліньї, хоч які були б ті безіменні селяни-протестанти, що приєдналися до гугенотської армії із зброєю в руках захищати свої домівки, плоди своєї праці від католицьких солдатів-грабіжників, — об'єктивно вони відстоювали справу, яка йшла проти історичного поступу, підтримувала відцентрові тенденції великих аристократів, котрі прагнули бути повновладними володарями окремих частин Франції. За своїм соціальним складом французька реформація, як вказується в «Історії Франції», була буржуазною, частково плебейською, але ніколи не стала селянською, вона не мала достатньої сили для збройного виступу. А ті, хто виступав із зброєю в руках, хто виявляв активність і організаційний талант — то були дворяни, що дбали про свої інтереси і лише тимчасово зв'язували свою діяльність із кальвіністським рухом. Якщо порівняти реформацію французьку з реформацією в сусідній Німеччині, де революційні селяни виступали під знаменами антифеодальної боротьби, то стає ще більш зрозумілою слабкість і обмеженість першої. Те саме можна сказати, й порівнюючи французький рух з національно-визвольною боротьбою народу Нідерландів, яка за своїм характером була справжньою буржуазною революцією. Якщо взяти до уваги вищесказане, стає зрозуміло, що абсолютна королівська влада на цьому конкретному історичному етапі була єдиного альтернативою феодальній роздробленості, нескінченним чварам між окремими багатими і сильними феодалами, які не припиняли громадянської війни, а війна руйнувала ремесло і торгівлю, знесилювала народ, робила Францію залежною від іспанських Габсбургів або англійського королівського дому. Надзвичайно несприятливим для країни було те, що більш як три десятиліття коло керма влади стояли представники династії Валуа, нездарні і жорстокі володарі, які не мали ні енергії, ні сили міцно тримати це кермо у своїх руках. Чотири сини Катерини Медічі, королеви-отруйниці, боролися за королівський трон. Перший з них, Франціск II, зійшов на нього у п'ятнадцять років, а помер у шістнадцять. За його панування країною правила його мати і могутні Гізи. Ця аристократична сім'я претендувала і після смерті Франціска на провідну роль у державі. Другий син Катерини Медічі, Карл IX, робив спроби позбутися залежності від своїх могутніх і підступних родичів, але його плутана, нещира й безініціативна політика призвела лише до загострення становища всередині держави. Карл IX помер у 1574 році. Його молодший брат, герцог Анжуйський, під іменем Генріха III королював 15 років, з 1574 по 1589. Це був найжорстокіший і найпідступніший з усіх дітей королеви. Він привів країну на грань катастрофи. Розпуста й аморальність його оточення, безмежні розкоші, в яких жив він сам і його двір, викликали обурення простих людей, що платили на все це з кожним роком все більше й більше податків. Наприкінці свого правління Генріх III опинився проти більшості нації. Дійшовши до відчаю, він наказав зарізати свого тезка Генріха Гіза, що весь час загрожував королівській владі. Але терористичні акти, такі як убивство Гіза та його брата, не могли не викликати загального обурення. Похорон Гіза перетворився на справжній бунт, учасники якого вигукували лозунги проти династії Валуа. Через кілька місяців після вбивства братів Гізів монах Жак Клеман пробрався у табір короля і заколов останнього Валуа кинджалом. Четвертий брат, герцог Алансонський, помер ще раніше. Таким чином, єдиним, хто міг претендувати на французький королівський трон, залишився Генріх Наваррський.}

_{З дитячих років син Антуана Бурбона і королеви Наваррської Жанни жив при королівському дворі у Парижі. Катерина Медічі завжди хотіла мати під своїм наглядом людину, в якій південні гугеноти вбачали свого вождя. Генріх кілька разів тікав з Парижа, але щоразу мусив повертатись у свою «позолочену клітку». Перший раз він надовго застряв у Луврському палаці, коли вісімнадцятилітнім юнаком одружився з дочкою Катерини Медічі красунею Маргаритою Валуа. Весільне свято було замислене як своєрідна пастка для Генріха і дворян-кальвіністів з його оточення. Через кілька днів після пишного весілля паризькі католики піднялися вночі на калатання дзвонів усіх церков і перебили тисячі гугенотів, яких вони захопили зненацька, так що більшість узагалі не могла чинити опір. Ця страшна різанина увійшла в історію під назвою Варфоломіївської ночі, як одна з найпохмуріших її сторінок. Генріх і його найближчий соратник Конде врятувались лише завдяки тому, що перейшли у католицтво. Відтоді для Генріха почалися страшні роки приниження і покори. Про все це і розповідає дуже докладно Генріх Манн у своєму романі.}

_{Образ Генріха Наваррського — найбільша удача письменника. Генріх показаний завжди в русі, в процесі становлення його характеру й світогляду. Ми бачимо його сміливим хлопчиком, який у рідній Наваррі живе життям вільним і щасливим, бавиться з дітьми простих селян, він такий самий засмаглий, мужній і вправний, як ці маленькі горяни. Те, що життя змалечку привчало Генріха переборювати труднощі, те, що з нього ніколи не виховували випещеного аристократичного нащадка, загартувало хлопця, допомогло йому витримати такі випробування, в яких інший, мабуть, опустив би руки. Спілкування з простими людьми, їжу яких він їв, біля багать яких він сидів, наблизило Генріха до тієї частини гугенотів, що була носієм найдемократичніших ідей та ідеалів.}

_{Історичний Генріх IV відрізнявся від образу, створеного Г. Майном. Він був жорстокий у боротьбі за владу, брав участь у придушенні селянських заворушень, виступав як речник інтересів середнього і дрібного дворянства. Але хоча письменник, безперечно, ідеалізує свого героя, загалом він не відходить від історичної правди, показуючи його як вождя, що мріяв про силу і славу Франції й розумів, що для цього потрібний мир всередині держави, припинення релігійної ворожнечі; мир і спокій забезпечать економічний розвиток країни, добробут її громадян. Хоч Генріх і був зв'язаний з одним класом, він спромігся зрозуміти справжні інтереси нації загалом. По суті, найжорстокішу війну він вів проти сепаратистських тенденцій, проти сваволі великих феодалів, що були так само байдужі до питань релігії, як і сам Генріх, і розпалювали полум'я громадянської війни в своїх політичних інтересах. Реальний Генріх IV не був постаттю ідеальною, але не випадково саме він увійшов в історію, а також у фольклор як «добрий», «народний» монарх. Про нього співали пісні, складали легенди і казки. В романі Ромена Роллана «Кола Брюньйон», до йдеться про події вже після смерті Генріха IV, ремісник Кола з любов'ю згадує покійного короля і каже про нього такі слова: «Король сірий, капелюх сірий, вбрання сіре (крізь дірки лікті світяться), верхи на сивому коні, волосся сиве, очі сірі — все сіре, і на грудях, і на спині, а щире золото всередині».}

_{Нема потреби переказувати зміст першої частини дилогії — вона в руках читача. Але варто, хоча б побіжно, згадати, як розвиваються події в другій частині, що носить назву «Зрілість короля Генріха IV». В кінці першого тому ми розстаємося з героєм на порозі його зрілості. Він витримав великі випробування, звільнився з багаторічного луврського полону, мечем і мудрістю завоював частину французької землі і, що значно важливіше, своєю добротою, людяністю завоював серця багатьох простих людей Франції. Він дочекався свого часу — залишився єдиним законним претендентом на французький трон. Перші сиві пасма з'явилися в його волоссі, глибока мудрість і толерантність прийшла до нього з віком і досвідом. Але боротьба ще далека від завершення. Щоб стати справжнім королем Франції, треба підкорити своїй волі Париж. Друга частина дилогії розповідає про боротьбу за столицю, яка «варта обідні», про великі гуманістичні плани Генріха IV і перші кроки до їхнього здійснення, — як Нантський едикт, що припинив релігійний розбрат, зміцнення економіки і фінансів країни, як цілий ряд реформ, що поліпшували становище селянства. Йдеться в «Зрілості» і про велике кохання Генріха до Габрієли д'Естре й трагічну смерть молодої жінки, про друге одруження короля з Марією Медічі, або, краще сказати, з її великим капіталом, золотом, що так потрібне було державній казні. І про завжди напружену дипломатичну гру, боротьбу з відкритими й прихованими ворогами, і про розчарування в зрадливих друзях, втрати найближчих, найдорожчих людей, і про необхідність розгадувати хитромудрі підступи, розплутувати сіті небезпечних інтриг, ударемнювати замахи на власне життя. Останній замах королю не вдалося спинити. Він загинув 14 травня 1610 року від руки релігійного фанатика Равальяка, людини, керованої єзуїтами.}

_{Побудова роману «Молоді літа короля Генріха IV» і всієї дилогії дуже струнка і виважена в усіх деталях, хоч на перший погляд здається по-барочному складною і примхливою. Події розгортаються у хронологічній послідовності як етапи життя людини і суспільства. Генріх Манн обирає для свого масштабного полотна яскраві, часто контрастні барви. Багато сцен виписані з суто живописного колористичною майстерністю і великою емоційною силою. Візьмімо, наприклад, картину заручин Генріха й Маргарити, витончено гарну, як старовинний гобелен, або сцену в Луврі, коли католики-переможці після Варфоломіївської ночі брутально знущаються з ув'язненого наваррського Королика, барвисту й пишну і водночас похмуро-гротескну. Дуже лаконічно, але з могутньою експресією створює письменник-реаліст картину Варфоломіївської різанини. Він відмовляється від натуралістичних подробиць, щоб з іще більшою напругою ї пристрастю передати суть події. Внутрішнє напруження, драматизм притаманні багатьом епізодам роману, так само як і глибока філософська мудрість, тонкий психологізм.}

_{Перша частина дилогії пройнята світлим і свіжим відчуттям молодості. Оптимізм Генріха, його віра в майбутнє, в своє велике покликання створюють загальний мажорний настрій книги всупереч кривавому і страшному, що відбувається на її сторінках. Розповідаючи про життя і діяльність однієї людини, Манн дає епічну картину всієї доби французького пізнього Відродження. Автор переносить дію з гірської Наварри в багатолюдний Париж, з Лаврського палацу до сільського млина, він розповідає про життя придворних розпусників і збіднілих гугенотських вояків, про сміливі атаки королівської кінноти і мудрі диспути письменник-гуманістів з оточення Генріха. Завжди він знаходить вдалий тон, ту міру мовної стилізації, яка допомагає уникнути архаїчного в мові і водночас виразно передає колорит епохи. Генріх Манн, як і його брат Томас, завжди був дуже чутливий до світу речей. Мертві предмети оживали, ніби розквітали під його пером. Він умів розповісти про архітектурний ансамбль Лувру, про одяг чи зброю з таким знанням, так мальовниче, що виникає чіткий, пластичний образ.}

_{Але найбільшим майстром письменник був у створенні людських характерів. Манн не раз виявляв особливий інтерес до тих явищ дійсності, до тих людських типів і характерів, які до нього ще не були предметом художнього дослідження. По-новому розкриває він і ті характери, які вже відтворювала література. Якщо порівняти постать Генріха IV у Дюма з тим образом, що карбує в нашій свідомості Мани, вражає контраст між двома зображеннями тієї самої людини. Здається, начебто незначна двовимірна фігура раптом стала об'ємною і в дивовижний спосіб виросла, набрала живих барв, сповнилась тим людським змістом, який не може залишити людей байдужими.}

_{Герої Манна — завжди своєрідні особистості, і навіть ті, що здаються зовсім простими, примітивними, не бувають схематичними, пласкими. Особливо ж цікавлять письменника мислителі, шукачі істини, люди складного внутрішнього світу, багатого духовного життя. Саме таким постає на сторінках роману головний герой і його друзі. Автора «Молодих літ короля Генріха IV» завжди хвилював процес становлення неповторного світу, мікрокосму, який ми називаємо людською особистістю. З непідробним інтересом стежив письменник-психолог за єдиним у своєму роді формуванням індивідуальності.}

_{Майстерно використовує автор новітні досягнення європейської психологічної прози XX століття. Він постійно вживає невласно-пряму мову, що допомагав відтворити потік думок героїв. Часто розповідь у третій особі майже непомітно переходить у висловлювання від першої особи, що створює особливий ефект наближення героя до читача. Психологічно кожен характер розроблений дуже докладно, так що перед нами постають живі люди у всій складності неповторних своїх індивідуальностей. Генріх Мани полюбляє супроводити той чи інший образ його лейтмотивною характеристикою. Наприклад, коли згадує Карла IX, то майже щоразу підкреслює його крихкотілість, брезклість, його нещирий косий погляд; коли на сторінках роману з'являється Катерина Медічі, письменник звертає нашу увагу на її велике, сіре, непорушне обличчя, жирні руки вбивці. Такі ж підкреслені риси зовнішнього чи внутрішнього обличчя пов'язані з постатями д'Алансона і Маргарити, Коліньї і Гіза, десятків інших персонажів, якими так густо заселені сторінки дилогії.}

_{Генріх Мани глибоко емоційно відчуває стихію французького Відродження, витонченого і брутального, розпусного і цнотливого, цинічного і сповненого великих фанатичних пристрастей. Відчуває він його і в мові, використовуючи лексичні засоби, які передають своєрідність документів доби, способу мовлення представників найрізноманітніших прошарків населення, жителів півночі і півдня, купців, аристократів, селян, воїнів. Тонка і вдумлива мовна стилізація, яка піде не впадає в архаїзацію, допомагає краще відтворити колорит часу. Кожен розділ книги закінчується коротким moralite — висновком, написаним вишуканою французькою мовою. В ньому автор у стислій, поетичній формі підводить підсумок того, чого навчився його герой на етапі життя, обмеженому рамками розділу. Художні засоби роману такі багаті, що їх дослідженню можна присвятити цілий науковий твір. Кожен уважний читач відчує цю художню насиченість мови роману, густоту письма, оригінальність авторського бачення світу, авторського погляду, такого гострого і спостережливого.}

_{Художні досягнення Генріха Манна в дилогії незаперечні. Блискучий стиль, величезна ерудиція, філософська глибина роблять цей історичний роман одним з найкращих у літературі критичного реалізму.}

_{Коли гітлерівська Німеччина напала на Радянський Союз, літній письменник у далекому американському вигнанні висловив непохитну віру в перемогу Червоної Армії над фашистською навалою. У грудні 1941 року він надіслав до Спілки радянських письменників листа, в якому були такі рядки: «З першого дня цієї війни, я знаю і передрікаю, яким буде її кінець: війська напасника неминуче будуть відкинуті, а Червона Армія почне наступ проти Німеччини… Ви втілюєте в життя ідею, яка в наступному столітті пануватиме всюди. Саме тому ви такі чудові воїни: ваша ідея має перемогти. Я безмежно захоплююсь непохитністю радянського народу, його мужністю, його твердою рішучістю, його самовідданою вірністю справі, яка варта того, щоб заради неї героїчно жити і вмерти».}

_{У повоєнний час Генріх Манн усім серцем разом з тими силами, які будують нову, демократичну Німеччину. Письменник, який написав колись знаменні слова про те, що «новий гуманізм буде соціалістичним», що «література йде неухильно до робітників, бо вони шанують людяність, захищають культуру», — цей письменник не міг не вітати створення на німецькій землі першої держави робітників і селян. Генріх Мани готувався повернутись на батьківщину, він мріяв жити і працювати на землі Німецької Демократичної Республіки, взяти участь у дальшому будівництві нової соціалістичної культури, шляхи для якої він прокладав своєю творчістю. Смерть (Г. Манн помер 12 березня 1950 р.) перешкодила йому знову побачити рідну землю. Коли все прогресивне людство святкувало століття з дня народження великого німецького письменника, трудящі НДР відзначили цей день як справжнє свято національної культури. «В німецькій соціалістичній державі, — казав В. Ульбріхт, — ми любимо і шануємо Генріха Манна як великого письменника-реаліста, творчість якого належить світовій літературі… як бойового публіциста і передового борця справжньої соціалістичної демократії, як вірного друга і союзника робітничого класу, як засновника нашої літератури соціалістичного гуманізму і реалізму, як благородну людину, що всі сили віддала справі гуманізму і щастя людей».}

_{У Радянському Союзі творчість Генріха Манна завжди користувалася великою популярністю в читачів. Десятки разів виходила окремі його твори, восьмитомник прози Манна розійшовся тиражем 105 тисяч примірників. Все нові і нові переклади кращих творів письменника з'являються мовами народів СРСР. Генріх Манн — творець і гуманіст — живе й нині, він наш соратник у боротьбі проти сил міжнародної реакції, мілітаризму, буржуазного націоналізму за перемогу Людини, за майбутнє, за демократію і соціалізм.}

_{Кіра ШАХОВА}