Молоді літа короля Генріха IV

Напоказ на високому помості

Сьогодні, в понеділок, вісімнадцятого серпня, велике свято: виходить заміж сестра короля — кажуть, за принца з далекого краю, гарного, мов ясний день, і багатого, як сам Плутон[57], бо у нього в горах росте золото. Він приїхав до Парижа з повними возами золота, і почет його весь у золоті — і люди, й коні. До того принца дійшла чутка, буцім наша принцеса вродлива й учена, що другої такої й на світі нема. Славетний звіздар показав її йому в чарівному дзеркалі, де вона всміхалась і говорила, і от принца зачарував її голос, її погляд, і він вирушив у далеку дорогу.

Не треба було зачиняти віконниць, коли минулого тижня той принц із своїм численним почтом в'їхав у Париж. Тоді ми принаймні побачили б на власні очі, скільки в цьому правди. А то всячину балакають. Останнім часом, подейкують, бували напади на порядних городян, декому потрусили кишені грабіжники, що звуться гугенотами. Ми вже, як смеркне, й на вулицю не виходимо: краще поберегтись. І ще багато чого робиться проти права й звичаю. Ось наш король сьогодні віддав сестру за чужинця, а той, кажуть, не тільки єретик, а сам єретицький король. Чи бог таке дозволяє? Наш панотець аж нетямиться, так лютує. Але папа буцімто дав згоду. Чи ж то можлива річ? Щось воно не так. Мабуть, гугеноти настрахали й присилували нашого короля, а листа від святого отця підробили. Адже всі знають їхню хитрість і насильства. Бозна-відколи, ще як ми були малі, вони воювали з католиками, грабували й палили села і самому королю загрожували, а тепер маєш — весілля. Ні, це добром не скінчиться! Уже й призвістки були!

Сьогодні ввечері я замкну свій дім ще міцніше. Учора в замку нашого короля нібито бенкетувало й танцювало панство — справляли заручини. У вікнах Лувру так світилось, немов пекельний вогонь горів. А наречена щезла — кажуть, її чорт ухопив. Звісно, не всьому можна віри йняти. Вона скоріше ночувала в єпископовому палаці, що навпроти собору, де її сьогодні вінчатимуть і вона слухатиме обідню. Двір з'явиться в ще не баченій пишноті, а на молодій буде сукня, що коштує стільки, як два будинки в Парижі. На таке діло варт би подивитись. Багато народу й шановних городян туди подалося. День погожий. Ходімо й ми!

Так думали й казали і простий народ, і шановні городяни, що, зарані пообідавши, з усіх кінців міста плавом пливли до собору Паризької богоматері. Думали й казали різне, але не так, щоб один — одне, а другий — протилежне: ні, кожен за довгеньку дорогу казав усяке й не раз суперечив сам собі. Це тому, що їх діймала цікавість і сподівання й вони чекали різного водночас: і повчального, й жахливого, і пишноти, й нещастя. Юрба переносила на майбутні події свої звичайні тривоги: хоч кожне намагається вберегти від цих тривог власний дім, та на вулиці їм без опору віддається й простий народ, і шановні городяни.

Найперше порушення тих законів, за якими живе юрба, — це коли її стримують. Сама вона завжди хоче рухатись далі — байдуже, що з того вийде. Без нагляду вона поперевертала б усі дерев'яні споруди, збудовані до свята на соборному майдані. Через це там передбачливо поставлено швейцарську варту, що, тримаючи алебарди впоперек тулуба, відпихає назад натовп, що суне з вулиць. Ні прохання, ні прокльони не зворушують цих чужинців, бо вони нічого не розуміють. Вони люди кремезні, а роздуті вгорі рукава роблять їх ще плечистішими; їхні біляві, наче вицвілі бороди лежать на дивовижно барвистих камзолах. Хода в них ведмежа; моторні, спритні можуть їх перехитрити. Отож багато хто прослизає крізь їхню лаву, нехай навіть рачки, попід ратищами алебард. Урешті й тих виганяють назад, але вони встигли щось побачити, напастись очима і зразу починають сперечатись: вони, мовляв, краще знають, вони найрозумніші — й кричать на всю горлянку.

— Ми, теслярський цех, звісно, найперші про все дізнались. Це ж ми ставили перед головним порталом собору великий поміст, що на ньому сам папа привселюдно вінчатиме нашу принцесу Марго з його величністю королем Наваррським.

— Не папа, а один чернець-францісканець, мій знайомий. Він хвалився, що вінчатиме їх. І все провістив наперед! От тільки мені не вільно розповідати.

— Ет, те самісіньке ви можете почути й від мене. Я вам провіщаю, що король Наваррський буде рогоносцем. Що? Таке заборонено казати? Тоді ви самі рогоносець, поспитайте лишень у людей!

— Я вам не відповім, як би годилось, бо я чоловік тихомирний, та вам відповість он той пан гугенот, що стоїть коло вас. Глядіть, щоб не дістали товчеників!

— Добрі християни! Ви самі бачите, що й тут, як по всьому Парижу, повно єретиків. Їм навіть шана більша, варта їх пропускає.

— Бо й сам наречений із їхніх. А це означає, християни, що ви попадете в лабети до безбожників. Лихо вам!

— Добрі християни! Ці чужинці, що налетіли на Париж, мов хмара сарани, уже не одного з вас набили, пограбували, збезчестили, спалили, повісили. Не допустіть до ще гіршого, поламайте цей шлюб!

— Ого! А ви хто такі, чорнопикі? Ховайтесь, ховайтесь під своїми каптурами! Іспанські ченці, під'юджуєте нас. Мовляв, щоб ми розметали отой поміст, коли наш король сестру заміж віддаватиме! Звісно, вашому Філіппові воно б до смаку було! Де ж ви враз подівалися? Бач! Тільки їх упізнали, так зразу мов лизень злизав.

— А однаково всі оті харцизяки, що звуться гугенотами, горітимуть у пеклі, ну, а як по закону, то їх би просто тут слід палити.

— А однаково приїхав сам папа й вінчатиме молодих, хоч ви мені що кажіть! Адже ми, теслярі, власними руками збудували дерев'яну галерею від єпископського палацу до самого собору. Хто ж іще має йти нею, коли двір стільки грошей за неї вивалив?

— Еге, ви, теслярі, добре підлатались на цьому шлюбі.

— Та не стільки, як сукнарі. Вони он усю галерею білим сукном обтягли, що нашої гарної роботи й не видко.

— Найбільше загребуть шинкарі.

— Ба ні, кравці, бо вони шили святочне вбрання для цілого двору.

— Ні, повії, бо он скільки чужих до міста наїхало.

— З гугенотами поквитаємося згодом. А поки що завдяки їм у нас добре справи йдуть.

— Посуньтесь-но! Розводяться тут про свої справи, а нам застують дивитись на вельможних панів. Он вони вже виходять із єпископського палацу, он іще й ще… Вони, з їхньої ласки, перед нашими очима пройдуть усією довгою галереєю. А це таки й справді ласка для нас, бо он як вони виступають, хоч ніхто з них наче й гадки не має, що він весь блищить, мов павич на сонці, і що на нього цілий Париж дивиться, Оце-то справжня вельможність — ні про що й знати не хоче. О, о! Диви, диви! А панії! Проти них пани здаються сірі, як попіл. Аж ось коли сонечко зійшло! Подумайте лишень, що всі ці дива сотворили наші кравці, ювеліри та перукарі! Нам, ремісникам, можна пишатись.

А втім, від досвідчених глядачів не втаїлось і те, що процесія, підійшовши до собору, спинилася й змішалась. Точнісінько немов простолюд, декотрі з вельможного панства намагалися пропхатись уперед, щоб швидше потрапити на високий поміст і захопити місце на лаві. Уже зчинилась і сварня, й офіцерам французької гвардії довелось утихомирювати вельмож. Та нарешті встановлено належний лад. Короля, кардинала, молодих, королеву, принців і принцес, почет із дворян та фрейлін, священиків, що оточували кардинала, — всіх розміщено згідно з їхнім саном, а його позначали вже й кольори вбрання.

На високому відкритому помості був виставлений напоказ увесь цвіт королівства, у погожу днину, під блакитним небом у біленьких хмарках. В усіх будинках, що півколом обступали майдан, повідчиняли вікна, повивішували килими, і ошатно вбрані городяни дивилися з тих вікон. А внизу, попід стінами та у гирлах вулиць, настала тиша, люди скидали капелюхи, молитовно складали руки, ставали на коліна. Зразу за помостом, де пишався цвіт королівства, височів, як пам'ятник усім поколінням, що відійшли в минуле, собор. Дзвони його посилали до неба звуки, призначені для вічності. Отак кардинал Бурбон вінчав короля Наваррського з принцесою Валуа.

Коли обряд скінчився, всім, звісно, довелося злазити з помосту, і шпаги заплутувались у шлейфах. Та глядачі нічого того не помітили, бо панство зразу ввійшло в собор. Звичайно, там ще за багато годин зібралися ті, хто мав власні місця на лавах, — чи то дворяни, чи то багате сановне міщанство, а від цих знавців навряд чи можна було сподіватися, що їх вразить завчена бундючність. Вони, звісно, поставали на коліна, коли з'явився Карл Дев'ятий, але то був єдиний вияв пошани, а далі вони заходились вишукувати всякі хиби.

З кардинала Бурбона, мовляв, уже порох сиплеться; Карл Дев'ятий скидається на різника, що поглядає скоса, котре теля зарізати. Його дружина, Єлизавета Австрійська[58], вбралася розкішніш за наречену. А що їй іще лишалось, вона ж не вміє ні ступити, ні слова сказати — хіба іспанською, чи німецькою, але не французькою. У двадцять років уже така опасиста, і на домашніх святах у Луврі вона й зовсім не показується, ну, а на офіційних — просто як декорація, і Карл її зраджує раз по раз. Таке казали про Єлизавету Австрійську особливо спостережливі жінки. Ну, а тепер перейдімо до молодих! Про них нічого поганого не скажеш, він вродливий і хвацький, міцний станом, плечі широкі, як на його зріст, — адже й на високих підборах він навряд чи вищий від нашої славної Марго, — ну, а та, звичайно, як завжди, причепурилася досконало.

А чоловіки гомоніли: як той Наварра з нею пхається наперед! Відстань між ним і Карлом Дев'ятим усе меншає, аж непристойно! Цей наївний Анрі не може дочекатись того, що йому судилось. І, мабуть, він єдиний про те не знає. Бо нам усім добре відомо, що за цяця його жіночка. У неї під сукнею понашивано кишень, і в кожній серце вбитого коханця. Чи померлого з любові, коли хочете. Буває й таке. Не вірите? А люди вірять. Чом ні, хіба вона не могла навчитись у своєї премудрої матінки готувати напої? Тихше, будь ласка! Пані Катрін — єдина, кого тут нема, але якраз вона чує все.

А жінки своє: дивіться, герцог Гіз! Якраз на весілля повернувся. Ну що ж, можна знов починати. Та де! Ви що, не знаєте? Вона вже втелющилась у красунчика ла Моля. Он він іде. Котрий же це він у неї? Першого вона мала в одинадцять років. Я про це весь час нагадую своєму чоловікові, хай пам'ятає, що є гірші за мене.

Чоловіки знов осудливо заговорили про порушення належної відстані. Цей Наварра ось-ось наступить на п'яти королю й кардиналові, від нього можна сподіватись чого завгодно. Скільки ж то грошей можна було б позичити йому без ризику під усе його могутнє королівство? Хіба мішок із нього заввишки! Ну, друже, і язик же у вас! Коли б лишень мішок не був вищий за нього. А воно ще й протестант.

А придворні дами на своїх лавах шепотілися: чи так уже треба було французькому королівському домові брати зятем гугенота? Скажіть самі, люба моя, чи годиться отак квапитися? Щось тут непевне. І дозвіл від папи якось навдивовижу швидко прийшов, хоч раніше весь час казали, ніби найсвятіший отець забороняє цей шлюб. Якщо вже хочете знати, скажу вам під секретом, що тієї папської грамоти ще ніхто на власні очі не бачив. Тільки лист надійшов від посла з Рима — якщо справді його написано в Римі, а не за вказівкою пані Катрін.

Поряд перешіптувалися придворні-чоловіки: як хочете, а враження таке, що за всім цим стоїть королева-мати. Поки що плани її невідомі, але зміст їхній, можливо, розкриється раніше й буде жахливіший, ніж ми гадаємо. Карл Дев'ятий поставив протестанта де ла Ну[59] на чолі війська, що має відібрати в іспанців фортецю Монс. Де ла Ну забере з собою найкращих протестантських бійців, і адміралові в Парижі ой як бракуватиме їх. Щось діється темне. І краще про це не балакати. Навіть не знати. А весілля має бути справді бучне.

Щодо цього погодились і дами — але й дамам, і панам з усіх суспільних станів, представлених у соборі, відібрало мову, коли вони побачили, що сталося позаду, на криласі. Замість того, щоб слухати обідню, король Наваррський просто собі покинув свою молоду королеву й вийшов задніми дверима, а з ним увесь його протестантський почет. Хоча цього й слід було сподіватись, проте враження вийшло скандальне. Всім відомо, що при першому слові обідні чорт утікає, підібгавши хвіст, але хіба-таки він не міг додержати пристойності й лишитися? Добре, що тих нечестивців усіх до одного завважили. Недовго вже терпіти таке зухвальство.

Пані Венера

Вийшовши, Анрі поза собором повернувся до єпископського палацу. З ним були тільки дворяни-протестанти; серед них і ті, кого він давно не бачив, але в цей великий день вони обступали його. Прийшов і його колишній вихователь Бовуа, що свого часу так хитро допомагав Анрі в Наваррському колегіумі тоді, як хлопцеві доводилось боротися за те, щоб не ходити до обідні.

— Бовуа, чи не пішли ми обидва вгору? — спитав Анрі, збуджений від щастя. — Ви маєте гарний будинок у Парижі, я одружився з сестрою короля, і про обідню більш ніхто не згадує.

Огрядний стариган відказав:

— Ваша величносте, я на старість розледащів і не люблю подорожувати. Тому я й доживаю свої останні дні в наглухо зачиненому домі, а на моїх дверях люди пишуть усякі злостиві назвиська.

І моргнув очима. Він радо нагадав би своєму вихованцеві про багато речей, забутих у тріумфальному настрої або непідхожих до нього. Декотрі загукали, щоб принесли вина. Та Анрі п'янила сама думка про Марго. Його пекла нетерплячка — чи так він гадав, — проте й час летів на крилах щастя, старий Хронос[60] котився на легкій кулі Фортуни. О четвертій годині повідомили, що відправа в соборі ось-ось закінчиться. Молодий повернувся туди й вивів свою дружину. При королі Франції він поцілував її: гугенот із півдня поцілував принцесу Валуа. Все ж таки не один ненависник прикусив язика, побачивши це. Потім двір пройшов парадною галереєю назад до єпископського палацу, і ще раз усі глядачі — й простолюд, і шановні городяни — надивились на вельмож та їхні манери. В палаці подано обід, а ввечері свято перенесено до замку Лувру, і його стіни побачили нескінченні танці, що їх перервала тільки процесія срібних скель. Через усю величезну залу, накриту склепінням із двадцятьма люстрами, невидима сила рухала десять постаментів у формі блискучих кам'яних брил: на першій сидів сам Карл Дев'ятий у подобі бога Нептуна, майже голий, бо він любив похизуватися своїм кремезним тілом. За ним — обидва його брати й перевдягнені придворні, що зображували інші божества та морських страховищ. Машини грюкотіли, а полотно, яким були обтягнені «скелі», брижилось. Та однаково брав подив, що все зроблено так мистецьки, а ще до того співаки співали французькі вірші, складені найкращими поетами.

Вечеря почалася пізно, і коли сідали за стіл, декілька парочок уже домовились побратися за прикладом короля Наваррського, який хоч і не любив обідні, зате дуже любив принцесу. Вродливі фрейліни старої королеви того вечора скорили стількох гугенотів, скількох схотіли. Найлегше було це зробити з Агріппою д'Обіньє, бо він, розпалившись, обіцяв кожній, чого лиш вона попросить. Дю Барта душею опирався, тільки плоть його піддавалась. Третій приятель молодого, Філіпп дю Плессі-Морней, витав думками десь далеко. Він належав до тих натур, що можуть і серед оргії лишатися холодними й аж надміру цнотливими. Якраз у цьому він не знав міри: інші в розпусті, а він у чесноті. Сократівське його обличчя заясніло, натхнене гнівом, і він вигукнув серед бучного бенкету:

— Ми як малі діти! Ладні помінятися місцем з лицедієм, що грає короля в трагедії. Волочить по помосту золоті шати, а через дві години несе їх до лахмітника разом із платою за позичання. А про те ми не думаємо, яке рам'я, скільки вошей і бруду ховає він під ними; і як часто, вдаючи монаршу гідність, він нишком чухається, а величаючись, як часто терпить сверблячку.

То були бунтарські слова — от тільки хто їх слухав? Старший з братів Карла Дев'ятого і його наступник, коли Карл нарешті спливе кров'ю, — сам герцог Анжуйський радісно плеснув Філіппа по плечу й сказав йому на вухо:

— Ось мій брат і є той лицедій. Переді мною можете не таїти своєї думки, бо я її поділяю. Мене вабить до вас, протестантів, ваша відвертість — по ній видно, що ви дуже вірите в бога.

Побачивши, що принц крові так довірчо розмовляє зі скромним воїном істинної віри, й інші почали його наслідувати — чи то, може, взагалі католиків потягло брататися з протестантами? Вони стискали одні одних у обіймах, як-от капітан де Нансей пана де Лерана. Юний де Леві, віконт де Леран, вирізнявся серед своїх вродою, стрункістю й моторністю — справжній паж. Дужий де Нансей стиснув його в обіймах так, наче хотів задушити з великої любові; та юнак вислизнув із його рук, наче в'юн, і зненацька вкусив товстуна-капітана за вухо. На мить усі застигли — що з цього вийде; потім залунав якнайщиріший сміх. Ось яка була та ніч.

Її обличчя було обличчям богині Венери; нечисленні скептики, як дю Барта, виразно розгледіли її. Одначе й вони не здогадалися, що все це робота пані Катрін. Вона сама кинула в бій свій летючий загін, віддавши певні накази, і її фрейліни досягли того, що досі не вдавалось нікому: різниці між вірами наче не стало. Господь бог ще ніколи не змішував таких різних порідь, і ось тієї ночі це зробила по-своєму пані Венера. Ну, а про неї можна сказати, що вона серед поганських божеств найменше схильна до облуди й підступності і коли щось обіцяє, то зразу й дає. В усякому разі, при цьому дворі, де панував такий лад, як було потрібно пані Катрін, любовні обіцянки виконувалися зразу. Тому весь час багато весільних гостей було в покоях фрейлін; вони похапцем віддавалися там насолоді, навіть не зачинивши дверей, а інші, що тільки-но вийшли й шукали собі місця, заздрісно-зичливо підбадьорювали тих, хто вже трудився. А потім усі знов повертались танцювати.

Часами велика зала наполовину порожніла, і через те музика з галереї лунала аж надто гучно, мов у пустці. За столами лишались пияки та філософи. Ніжно схилившись до Марго, сидів там і Анрі.

Обоє вони сиділи під барвистим шатром із знамен французьких провінцій та прапорів, здобутих колись у бою, в далеких країнах. І здавалося їм, наче вони зовсім самі. Анрі запевняв Марго, що завжди, завжди кохав її. І вона вірила йому, а він їй, хоч обоє знали, що це не зовсім так. Вони почували, що тепер це стало правдою. «Це мій єдиний коханий». — «До неї я не знав жодної, і з неї починається моє життя!» — «Він — моя весна, без нього я б скоро постаріла!»

— Анрі! У тебе постать достеменно така, як вимагає античний канон. Присягаюся честю, за це ти заслужив нагороди.

— Марго! Я радісінький поділяти з тобою цю нагороду, скільки ти захочеш і скільки витримаєш!

— Це треба довести, і негайно, — промовив її дзвінкий голос, і те саме промовляло її витончене обличчя.

— Анрі, що стояв на колінах, умить схопився, і вони пішли тим шляхом, що й усі. Це, звісно, шлях плоті, але й плоть іноді може одухотворитись. Коли вибралися з великої зали, Анрі взяв її на руки й поніс. Він ніс її на оберемку перед собою, а варта виструнчувалась і з усієї сили гупала алебардами об підлогу. П'яні, що вже валялись долі, повертали вслід їм голови.

Їхній жазі стала на заваді весільна сукня, широко розіпнута круг стегон: Марго була замкнена в ній, мов у скрині. І тут молодий коханець виявив і делікатність, і вправність. Не мнучи й не шарпаючи тієї лискучої оболонки, він умить розстебнув її. «Куди там Гізові,— ледве встигла подумати Марго, — дарма що той і на зріст вищий, і виглядом вельможніший». А оболонка вже й розкрилась, і перлина показалася на світ. Проте, замість довго хизуватися своєю коштовністю, вона ледь зігнула коліна, ніби падаючи, — щоб він її підхопив, а потім кинув туди, куди вона сама хотіла: на її славнозвісну постіль із чорного шовку. «Цей любить жінок, а тому й не знає їх! Цього я втримаю!» — ще майнула остання думка, а далі вже Марго нічого не чула й не бачила, бо до кінця віддалася зовсім іншим чуттям.

Австрійський дім [61]

До великої зали Анрі повернувся сам. У залі стало людніше, бо з'явився король із королевою. Карл Дев'ятий уже прикрив свою голизну, зате геть сп'янів.

— О, йде любчик нашої гладухи Марго! — гукнув він, побачивши Анрі. І всі довкола показували, що вони, як і король Франції, добре знали, де був щасливець, і дожидались, коли він повернеться. Лиш королева не засміялась і взагалі, як завжди, не виявляла ніяких ознак думки чи почуття. Ніхто не пам'ятав, щоб коли чув її голос. Єлизавета Австрійська сиділа на підвищенні, непорушно випростана, в окремому кутку великої зали, і довкола неї сама собою утворилась порожнеча: ніякій варті не довелось відганяти цікавих нахаб. Вона бовваніла там у золотому уборі, застигла й невразлива, мов статуя святої, і обличчя її завдяки грубому шарові білила теж здавалося позбавлене життя. За широкою спідницею ховались два священики-іспанці: їх там ніхто не бачив, зате вони бачили все.

Карл Дев'ятий повиснув на плечі в зятя й сказав йому на вухо, проте досить голосно, якусь непристойність про свою сестру. Анрі з відразою подумав: «Коли він упаде, я його не підводитиму. Може, підставити йому ногу?» Одначе не зробив цього, а помалу дійшов до того місця, куди з усієї сили тяг його Карл: до порожнього кола біля королеви.

— Он, сидить, — пробелькотів король. — Повали-но її, якщо зможеш. Та якби вона зараз умерла, то й трупом стриміла б стійма в своєму золоті. Австрійський дім — це для мене безнастанний страшний сон, і вдень, і вночі, і ця жінка, хоч я з нею спав, уві сні ввижається мені якоюсь Медузою[62], аж кров у жилах застигає. Дочка римського імператора — як, Наварро, чи можна звичайному чоловікові з нею одружитися? Мій дід Франціск Перший сидів у Мадріді в кайданах, і щоб його відпустити, його величність імператор Карл П'ятий зажадав у заручники його сина. І з мого батька вони знущались, а на мене тиснуть оцим тягарем — дочкою імператора Максиміліана. Вони тримають під своєю п'ятою всю Європу. Їхнє золото, їхня хитрість, їхнє військо і їхні священики сіють розбрат серед мого народу й спустошення в країні. Наварро! — зацьковано шепотів Карл Дев'ятий. — Помстися за мене! На те я й віддаю за тебе сестру. Помстися за мене й за моє королівство! Я не маю такої змоги, я переможений і не смію навіть боротись. Я вже так і доживатиму вік у зневірі. Пам'ятай про мене, Наварро! І стережися… — Ці слова він уже простогнав ледь чутно на вухо Анрі.— Стережися моєї матері й мого брата Анжу! Та хоч би що з тобою сталось у майбутньому, не винувать мене, Наварро, бо мене штовхає на все тільки страх. Ніхто в світі не знає такого лютого страху, як я.

Нараз він хрипко, перелякано зойкнув: із-за королеви на нього глянули дві пари колючих очей і зразу щезли, мовби їх і не було. Карл захитався і обома руками вчепився в Анрі — бо поруч, на цьому видному звідусіль місці, більш не було нікого. Зять-гугенот подумки засміявся, притлумлюючи тим сміхом жах, що наростав у душі. Король Карл занімів, і весь його двір у великій залі теж затих, але та тиша дуже скидалась на настороженість, і то недоброзичливу. Анрі добре відчув це й швидким своїм розумом зміркував, у чому річ. Усім цим фанатичним ворогам його віри не до вподоби, що король, їхній владар, так довірчо розмовляє з ним. Одруження його було насправді прикрістю для них, щодо цього Анрі не мав сумніву, і вони повинні були якось виявити свою досаду, хай навіть мимоволі. Сьогодні пані Венера звеліла всім перемішатись. Одначе тепер у тій суміші зчинилася штовханина, і католики відтиснули протестантів під стіни зали. А самі щільно стовпилися понад невидимою межею, обведеною довкола королеви, явно насторожені.

Анрі швиденько озирнувся: всі при зброї, хоч дивляться поки що не стільки войовниче, скільки зацікавлено. А втім, так легко вони б його не взяли, бо позад них уже зімкнулись лавою його протестанти, готові пробитись наперед. Що ж до фрейлін, то їх ніби вітром змело, і вони, щебечучи між собою, спостерігали здалеку, як насувається буря.

Карл, хоча й не при тямі, теж відчув порожнечу довкола себе і від гнітючої тиші ошаленів.

— Вина! — загорлав він. — Я питиму з королевою, поки вона не впаде. А ви дивіться. Дарма що вся в золоті, впаде вона, а не я!

Королева, що навряд чи й зрозуміла його, лишилась, як була, незворушним ідолом. А сам він — мабуть, стомившись від крику, — враз так обважнів, що зять-гугенот уже б не втримав його і обидва впали б, якби не прискочив хтось і не підхопив короля. Анрі звів очі й несподівано побачив перед собою обличчя такого собі пана де Морвера, аж перекривлене від ненависті. А за мить його відіпхнув інший — герцог Гіз.

— Що це ви надумали, Морвере? — квапливо сказав він. — Геть звідси, чуєте? Ще вас тут бракувало! — І сам узяв Карла попід пахву. — Берись і ти, Наварро! Адже нам із тобою довірено підтримувати трон.

— Для цього ж ми й приїхали сюди зі своїми дворянами з Лотарінгії й Беарну, — підтвердив Анрі таким самим бундючним тоном і випростався гордо, як високий білявий Гіз. Вони дивились один на одного через голову п'яного короля, та раз по раз мусили підхоплювати його, коли в нього підгиналися ноги.

— Посадіть же мене біля Габсбургівни, — благав Карл Дев'ятий, раптом залившися слізьми. — Я теж трохи святий — святіший за вас обох. Бо ви обидва задирали спідницю нашій гладусі Марго. Ти перший, але тебе вона покинула. — І з цими словами впав на Анрі Гіза, але той штовхнув його до Анрі Наварри. — Тебе вона не покине, — заскімлив Карл на грудях у зятя. — Вона тебе любить, і я тебе люблю, і наша мати, пані Катрін, любить тебе… Чорт! — раптом закричав він, бо обидва патери-іспанці знов налякали його: він уже встиг про них забути. Та коли він як слід розгледів ті чорні постаті й зустрівся з ними очима, то його й зовсім пройняло холодом. — Я знаю, чого ви від мене хочете, — промурмотів він у їхній бік, хоча вони відразу знов сховалися. — Знаю, не бійтесь. І по-вашому й буде. Ви так хочете — хай буде. А я вмиваю руки.

На хвильку він трохи протверезів і міг стояти сам, отож герцог Лотарінгський і король Наваррський пустили його. Анрі, маючи тепер вільні руки, озирнувся круг себе. Настрій стовпища на невидимій межі був уже інакший — не зацікавлений чи насторожений, ні, юрба католиків грізно зступалась до Анрі, а ззаду розштовхували її, пускаючи в хід і руки, протестанти, що рвались наперед. Дехто з їхньої старшини повискакував на стільці, лиш дю Барта, що височів над усіма, командував, стоячи на підлозі. Всі намагались перекричати один одного, і навіть присутність короля вже не перешкоджала їм поламати людську згоду, що була встановилась між ними, а гарячий уривчастий віддих свідчив, що ось-ось порвуться останні пута, які їх стримують. Неминуче мала пролитися кров.

І саме в критичну хвилину позад Єлизавети Австрійської заворушились обидва патери-іспанці. Вони зовсім сховались, а підвищення з кріслом, у якому сиділа королева, неначе само посунулось геть. Воно сунулось нерівномірно, поштовхами, мов бутафорська споруда на сцені: отак само рухались на початку весільного бенкету срібні скелі, що несли на собі голого короля-Нептуна та інші морські божества. Одначе воно рухалось — і, востаннє схитнувшись, це сідало дому Габсбургів щасливо переїхало через поріг. Перше ніж за ним зачинилися двері, всі ще встигли побачити, як відгорнувся килим, що ним був завішений постамент, і з-під нього насилу вилізли рачки обидва патери й випросталися, важко відсапуючись.

Тоді король Наваррський зареготав — і ніхто в залі не зміг би по-справжньому образитись на нього за той регіт, такий він був щирий і веселий. Той сміх розвіяв усю злість, і на мить кожен забув про свій войовничий запал. Це відразу збагнув один невисокий молодик, що ніколи не губився; він стояв далеко позаду на стільці. Багато хто знав, як його звуть: Агріппа д'Обіньє. Він не промовив, а проспівав щонайсолодшим голосом:

— Королева Наваррська ллє сльози нетерпіння на своєму славнозвісному ложі з чорного шовку. Хто може знати, що чекає нас завтра? Тож ведімо мерщій молодого до неї!

Йому заплескали в долоні, але він для більшого ефекту ще перейшов на вірші:

На перший погляд ці вірші не мали ніякого зв'язку з тим, що відбувалось, — чи хіба лиш комічний зв'язок, а тому співець насмішив усіх і домігся, чого хотів. Карл Дев'ятий на повний голос заявив, що зараз із усім своїм двором відведе зятя, короля Наваррського, на сестрине шлюбне ложе, й узяв молодого за руку. По другий бік Анрі став герцог Лотарінгеький, і вийшла вельми пікантна сценка: колишній полюбовник молодої веде молодого на шлюбне ложе. Позад них вишикувались весільні гості, без огляду на віровизнання. Ті, хто щойно ладен був почати бій, радо його відклали, і процесія рушила. Дорогою до неї пристало ще й багато фрейлін. Там, де вона проходила, відчинялися двері, й вельможні дами теж вибігали, вважаючи, що без них тут ніяк не обійдеться. Літні чоловіки, що встигли вже заснути, прокидалися від гамору й прилаштовувалися, хто в чому був. Де Міосен, перший дворянин короля, гідно виступав у сорочці й підбитому хутром каптані, але без штанів. Попереду йшла сторожа зі смолоскипами, кидаючи світло в старі кам'яні переходи, і майже ніхто вже не тямив, у якій частині замку вони опинились; деякими коридорами проходили по кілька разів, усе виспівуючи:

— Прийшли! — оголосив нарешті Карл Дев'ятий, але двері виявились не ті. І весь двір ще довго зміївся, мов велетенський черв'як, по вузьких переходах, поки знайшли потрібні двері. Там Карл іще звернувся до щасливця з останнім напученням:

— Ти щасливий, Наварро, бо найперша, найвисокородніша принцеса Європи зберегла для тебе свою невинність, щоб ти її відібрав. Вона вірно дожидала тебе, і ось ти вже стукаєшся до неї.— З тими словами він сам загрюкав кулаком у дубові двері. Зятя він поцілував у обидві щоки, і з очей йому полилися сльози.

Молода не відчиняла, хоч не могла не прокинутись від такого гамору, якби навіть уже спала. Всі затихли, прислухаючись, і з цієї тиші скористався герцог Гіз. Він голосно сказав:

— Присягаюся всіма святими, а надто святим Варфоломієм! Якби це був я, двері б самі відчинились, бо вони мене знають.

Із цього всі — навіть ті, кому таке ще не спадало на думку, — зрозуміли, що Гіз ображений і роздратований. А король Наваррський умить знайшов відповідь:

— Через вас же вони й не відчиняються, щоб не вийшло помилки.

Та Гіз не здавався:

— Ні, через вас, бо вони звикли до кращого.

Карл Дев'ятий насварився:

— Не все зразу! Тепер пора не для двобою, а для шлюбної ночі.

Одначе обидва кавалери принцеси Марго вже стояли біля її дверей у войовничих позах: одна нога вперед, груди випнуті, на обличчях лють. Уся процесія принишкла, жінки просили чоловіків підняти їх на руках, щоб і їм видно було Наварру в білому шовку й Гіза в блакитному, як вони визвіряються один на одного. Гіз, якби він не був знехтуваним женихом, мав чимало переваг: високий зріст, хижацьку гнучкість, злісне біле обличчя, тим страшніше тепер, чим принадніше бувало воно звичайно. Наварра просто перекривляє його. Хоч сам невеличкий, він теж справляє враження великого хижака: це він уміє. Але водночас він показує того хижака з кумедного боку — ніби між іншим, та якраз це і є головне. Потягується, пригинається, напружується до стрибка — і вже навіть здається, ніби й він білявий, ніби й у нього пишна світла борідка: так влучно наслідує він витончену північну вимову герцога Лотарінгського.

— Я почав із сільських дівчат, а тепер люблю тільки принцесу. А принцеса спершу вподобала лотарінжця, а тепер піднялась вище, аж до наваррця.

Ще хвальковитіш не зуміє вже висловитись і сам Гіз; отже, суперник випередив його, не дав повеличатись, і це вже поразка, а тут іще й сміх у стовпищі придворних. Той сміх рветься з уст, тут його стримують, там він таки прорветься — та раптом дубові двері розчиняються, на порозі стає принцеса й сміється. І тоді вибухає несамовитим реготом увесь двір.

— Чи не зрадіє всяк, хто в гавань запливе? — умисне хрипко вигукує Карл Дев'ятий.

Регіт; принцеса втягує свого молодого до кімнати, двері зачиняються. Знову регіт.

Шрам

Зупинившись, вони дивились одне на одного, а за дверима віддалявся гамір. Юрба придворних урешті вийшла в протилежне крило замку, і видно було, як світло смолоскипів рухається від вікна до вікна; а на небі вже займався світанок. Простолюд, що вже прокидався в човнах на Сені й у прибережних будинках, не міг не подумати: «Знов у Луврі горить пекельний вогонь! І до чого воно йдеться?»

Якусь хвилину Марго й Анрі дивились одне на одного, а потім принцеса повела своєю бездоганної форми рукою згори до низу, що означало: «Роздягайтесь, ваша величносте». Сама вона скинула нічну сорочку вже сидячи на краю ліжка, бо знала вади своєї фігури і те, що вони помітніші, коли стоїш, ніж коли лежиш. А їй самій передусім хотілося спокійно подивитись на постать і вроду нового коханця. Бо принцеса Маргарита зналась на гармонії — чи то в латинських віршах, чи то в будові чоловічого тіла. А новий коханець довго шпортався в брижах коміра: весільне вбрання з білого шовку важко було розстебнути. Пишними рукавами воно мало зробити його широким у плечах, а станом щоб був тонкий. Стегна здавались міцними, сильними, а худі по-юнацькому ноги — довгими. До певної міри таке враження можна було створити й штучно, а тому високоосвічена дама не без хвилювання чекала, поки він роздягнеться. Та насправді все виявилося навіть краще, ніж обіцяла зовнішня оболонка. Принцеса Маргарита згадала інших, порівняла й переконалася, що це вона вперше бачить утіленими в життя всі вимоги античного канону, які вже була вважала фантастичними. З подиву її обличчя ще якусь хвильку зберігало вираз високої вченої зацікавленості. Аж коли вона побачила, що в ньому збурилась жага, в ній теж закипіла кров, і вона, відчувши дотик його тугого, твердого тіла, забула про всі античні канони.

Обоє ще ніколи не були такі невтомні в насолодах, як тепер: то було ніби змагання рівних силою. І хоча Анрі через багато років, захоплений іншими жінками, часом пробував заперечити, що він колись кохав Марго, і про цю ніч та про наступні ночі згадував словами, до яких удаються, щоб повеличатись, і люди ниці та слабодухі, проте він міг би підтвердити з досвіду, що бодай кілька разів у житті плоть може перейнятись захватом, схожим на передчуття смерті. І, може, смерть тоді справді ближча, ніж здається людям, в яких буяє надмір життя: вони тільки забули обдивитися зі свічкою всі його закутки. «Як близько смерть від нас!» — так недавно почув Анрі ці сповнені високого духу слова, і вони збіглися з його найпотаємнішими передчуттями, — і ось ті слова останніми зринули в його змореному коханням мозку.

Настав перепочинок, зовсім короткий, бо й уві сні його не полишала жадоба насолоди: ще мало! Ще мало! Дуже скоро від прокинувся, не розплющуючи очей, почав цілувати її тіло — і відчув під губами шрам. Анрі глянув, помацав — а на шрамах він знався! Шрами бувають від меча, від кулі, від зубів, і дістають їх як на бойовищах, так і на ложі кохання. Для їхньої оцінки дуже важливе те, на якій вони частині тіла. Якби на тому місці, що в Марго, мав шрама солдат, то можна б напевне сказати, що він колись прожогом утікав від ворога: Це ще не конче означає, що він боягуз: і самому королю Франції й Наварри, знаному під ім'ям Анрі — або ж Генріха — Четвертого і вславленому своєю відвагою, судилось якось дістати шрам на тому місці. Але тепер ідеться про одну з найпринадніших частин жіночого тіла, і жінка ця моя, тільки моя — а її вже хтось кусав, і, виходить, неправда, що вона моя! Тому він почав торсати її, а що прокинулась вона не зразу, силоміць повернув до себе й розгнівано крикнув у ще сонне обличчя:

— Хто це тебе вкусив іззаду?

— Ніхто, — відповіла вона якраз тими словами, що він сподівався почути.

— Брешеш! — загорлав він, як шалений.

— Ні, я правду кажу, — запевнила вона й сіла в ліжку, сприймаючи вибух його гніву з цілковитим спокоєм і гідністю як у виразі обличчя, так і в голосі, а сама тим часом думала: «Лишенько, надто рано помітив. За тиждень він би вже й уваги не звернув». Маргариті це було відоме з досвіду.

— Але ж зуби знати, — не вгавав він.

— То тільки здається, наче, зуби, — відказала вона, і що непереконливіша була відповідь, то переконливіший тон.

— Яке там здається! Це Гізові зуби.

Марго не перечила — хай повторює скільки схоче. «Врешті йому набридне, а я помаленьку підсуну йому перса, і як він візьметься рукою за них, то забуде про зад». Час від часу вона здвигувала пишними плечима й знехотя кидала:

— І не Гізові, і взагалі нічиї.

Та це його ще дужче лютило. «Як усе-таки важко, майже неможливо захиститись від несправедливого обвинувачення! Так багато провин він міг мені закинути слушно, а вибрав якраз те, в чому я не винна! Невже справді розповісти йому, як одного ранку моя мати і брат-король лупцювали мене, покликавши до себе, щоб я зреклася Гіза й узяла за чоловіка Наварру? Як же він не впізнав старих, кривих зубів пані Катрін?»

— Скажи! Скажи! — стогнав він, стискаючи її руками.

«От ревнивець. А як я справді скажу? Що він тоді зробить? Чи повірить, що мене били й кусали тільки заради нього, щоб я одружилася з ним? Ні, цей не повірить: доведеться признатись і в тому, що мене покликано просто від Гіза. От так халепа!»

А він зненацька відпустив її й почав бити кулаками подушку. Замість Марго він гамселив її чорну постіль, таку уславлену, бо на ній буцімто багато чого відбулося. «Але ж він уявляє, що б'є мене! — І Марго вже відсунулась далі, готова схопитися й утекти. — Зараз накинеться на мене. От лупцює!» Вона відчула, що дуже його поважає й любить — тільки його одного. А тому вирішила не признаватись, хоча він, уже засапавшись, твердив:

— Признавайся! Признавайся!

І раптом зовсім змінив тон:

— Ти ніколи не скажеш мені правди. Та й як би могла дочка жінки, що дала моїй матері…

Ось воно — слово, ось вона — думка. Досі Марго лежала, а він дивився на неї зверху. Та після цієї думки, після цього слова й вона схопилась. Обоє якусь хвильку ніби прислухалися до його відлуння, дивлячись одне на одного з глибоким ляком. Тоді вона заквапилась прикривати свою голизну, а він устав з ліжка. Поки він похапцем одягався, обоє крадькома шукали поглядом одне одного: він хотів збагнути, хто ж ця жінка, що зуміла примусити його скотитись так низько, а вона хотіла знати, чи справді втратила його. «Ні,— вирішила принцеса, — він повернеться і тим певніш буде моїм, бо з цієї ночі нас обох зв'язує вина. Поки він це називатиме виною, я йому не набридну. Рідний мій Henricus, — подумала вона по-латинському. — Як страшенно я тебе люблю!»

А він, уже стоячи перед нею вдягнений, у білому шовку, і шпортаючись пальцями в брижах коміра, по-солдатському уривчасто сказав:

— Я сьогодні ж таки від'їду у Фландрію, до війська.

— Я дам тобі образок святого, щоб охороняв тебе, — відказала вона й нахилилась над скринею з книжками, її товариством у ті ночі, коли з нею не було коханця. Дістала одну, видерла з неї сторінку й подала йому. Рука була гарна, рух простий. Марго добре чула здушений стогін, одначе більш не глянула на Анрі, а знов лягла, і коли він зачинив за собою двері, вже засинала. «Знесиленим любощами не дуже личить удавати трагедію», — ще встигла подумати вона.

А тоді їй приснився сон.

Пересторога

Анрі покинув спочивальню надто рано. Після вчорашньої оргії Лувр ще не прочумався настільки, щоб своїм звичаєм вимислювати всілякі злочинства; принаймні таке він справляв враження. У переходах і залах Анрі переступав через сонних людей, що скидалися більше на паралізованих. Вони так і лежали на тому місці, де спостигло їх останнє, що з ними сталось: чи то вони злягалися, чи пили, чи то їх побив грець. У відчинене вікно зазирали розквітлі троянди, а під ним покотом лежали люди в барвистій одежі, забрудненій їжею, вином, блювотинням, і їх осявало яскраве сонце. Анрі йшов замком сам-один, і погляд його падав і в таємні кімнати, де вночі, забувши навіть зачинитися, весільні гості парувались на всілякі природні й неприродні лади. Знадвору, зіпершись на стіну, куняла варта з алебардами в руках. Собаки кліпали очима, знехотя пробували гавкнути й засинали знову.

Замкові не було кінця-краю. Це нескінченне розмаїття просторих залів нової будівлі та покручених ходів і закамарків старої збивало раннього блукача з пантелику, і Анрі врешті заблудився й не знав, куди йому йти, хоча, власне, ніякої певної мети у нього й не було. Он, перехилившись через різьблене кам'яне поруччя, спить якийсь гладун, і на спітніле обличчя йому зсунувся високий білий ковпак. Анрі здогадався, що десь тут недалеко кухня. Челядь, як і панство, вчора набенкетувалась уволю, але знеможена плоть має ще огидніший вигляд серед покидьків та брудного посуду. Король Наваррський у білому шовку подався геть — і врешті приблукав до якогось напівтемного закапелку з окутими залізом дверима, обснованого павутинням, схожого на в'язницю; щось таке, пригадалося йому, він недавно вже бачив у нижніх поверхах старої будівлі.

Він спинився, щоб очі звикли до напівмороку, коли зненацька почув: «Тс-с!» — і з сутіні виступила якась дівчина. Він ухопив її за руку й потяг ближче до віконця, що було аж під стелею.

— Не треба на світло, — благально шепнула вона. — Я ж навіть не підмальована. Певне, бридка, аж страшна.

— А що ти тут робиш? Я начебто… Авжеж, це ти. Тоді мій д'Арманьяк замкнув тебе, бо ти шпигувала за мною. І тепер знов?

— Я стараюся для вас, величносте. Бо я ваша служниця й нікому не буду вірна й віддана, крім свого пана, а мій пан — ви.

Анрі відхилив їй голову назад, так, щоб на обличчя впало світло. Фрейліна була гарненька, зовсім молода, і розмазані рум'яна та білило не могли зробити її бридкою. Він поцілував її в уста й пересвідчився: «Так, ця дівчина моя — он як вона затремтіла! Які вони непевні, ніколи їх не вгадаєш! Може, якби я тоді не застукав і не знешкодив цієї шпигунки, вона б…»

— То я вже подобаюсь тобі? Я радий, бо ти дуже миле дівчатко, — промовив він чарівно-ласкаво. Чи були ті слова щирі, чи ні, але від них її личко засяяло. А в нього й справді забилося серце — він ніколи не лишався байдужий перед жінками. І цій фрейліні він подарував хвилинку справжнього щастя.

— Ну, й що ж ти хочеш зробити для мене? — спитав він, уже не думаючи про це. Та вона мусила спершу звести дух.

— Віддати за вас життя, ваша величносте. Бо я вже пропала. Пані Катрін довідається, що я була тут. Їй теж служать добре.

— А нащо їй твоє життя?

— Тихше! Вона недалеко. Я ось недавнечко підгледіла, як вона крадькома вийшла зі своїх покоїв. Я лежала на килимі й буцімто спала. Ні, ні, я була сама, — запевнила дівчина. — До моєї кімнати напхалося чужих, ніде було й лягти. А вона крадеться повз мене, потихеньку відчиняє двері до свого сина д'Анжу й веде його за собою. А другого сина, короля, не взяла. Дорогою вона шкрябалась ще в кілька дверей, і кілька чоловік теж пішли за нею, а я назирці за всіма. Боже, це ж як у хованки зі смертю! — У дівчини аж зуби зацокотіли. — Треба, щоб ви все побачили самі, ваше величносте.

Вона взяла його за руку й повела кудись у цілковиту темряву. «Панночко! А може, це любка якогось ворога і він тут чатує? Ні. Це якраз тут замкнув її д'Арманьяк, і вона знає тут кожну п'ядь. Що це ти, панночко? Бере за руку, підніма її вгору — помацай… Ага! Щаблі — це я маю вилізти на драбину? Держи її міцно, панночко, вона сунеться. Драбина дуже висока, та ось нарешті вгорі замріло якесь світло. Можна пролізти під низеньке склепіння, тоді лягти ницьма на виступ муру, а в кінці його невеличкий отвір у якесь приміщення. Навіть дитина не протислася б тим отвором. Але я бачу кімнату — щось ніби кімнату. Пані Катрін не звикла до таких, але вона сидить онде. Її крісло з високою спинкою поставлене під стіною навпроти, світло падає на неї згори, і обличчя її від того світла якесь бліде, аж сіре. Чи то, може, від чого іншого у нього такий свинцевий колір? Вона, як завжди, у вдовиному уборі, а решта всі — так, як устали з ліжка. Он Гізи, а це д'Анжу».

— Панночко! Ви знаєте такого пана де Морвера? («Та це не він, що б він мав тут робити!»)

— Тихше, королева говорить.

«Ні, вона надто далеко внизу. Слова заглухають, ніби в ущелині. Здається, вона замислила щось проти свого сина, короля, а то чого б їй нишком забиватись сюди без нього? Він веде переговори з Англією й протестантськими князями. Він називає Коліньї батьком. Вона ненавидить Карла. Д'Анжу — ось її справжній син, досить на нього глянути: такі самі вуха, наче обтяті. І губи в нього товсті, і весь він якийсь чорнуватий, як ті чорні духи, що витають круг нього. Йому не сидиться на місці, він не може дочекатися, що ж має статись. Ось прикладає палець до губів: мовчи, мій любчику! Авжеж, хіба обійдеться без любчика?»

— Панночко, ти не знаєш такого любчика, схожого на вчителя танців? Його звуть не дю Га?

«Вона не відповідає, та й справді треба бути обережними. Тут змовляються відібрати комусь життя. Як не Карлові, то мені. Та хай-но зважаться: в Парижі повно гугенотів! Тут, у підвалі, зібрались наші вороги, замишляють душогубство, а самі бліді, аж сірі,— надто кардинал Лотарінгський. Насовуй капелюха на очі, старий цапе, щоб не видно було твоєї лишаюватої пики! Що він витівав учора ввечері! Ось відходить з Гізом у куток, про щось радяться. А Гіз таки справді красень. Високий! Такого повалити — ого як гупне! А все ж таки, друзяко Гізе, після двох кровоточивих Валуа я перший принц крові, і сестру їхню віддали за мене, а не за тебе.

Але він розкричався, не можуть угамувати, і я нарешті щось чую. При дворі треба вбити якогось «іншого». Кого? Карла? Мене? Навряд щоб пана адмірала: він же їде до війська у Фландрію. У д'Анжу очі кровожерно загорілися: отже, це Карл, ненависний йому брат. Ні, пані Катрін цього не хоче, вона звеліла всім мовчати, Карл і сам довго не проживе. Вона заговорила пошепки, всі нахиляються до неї, а надто отой — як же його звуть, що очі в нього так близько посаджені: я щойно питав себе, чого це він тут. Це ж безглуздя, нічого вони не можуть зробити. Та ось Гіз сам відводить його вбік… ага, згадав, пан де Морвер.

Що це, д'Анжу сказився? І часто з ним таке буває? Він не хоче довше чекати смерті того, хто зробив йому брата найлютішим ворогом. Про кого ж це він? Невже таки про Коліньї? Та ні, це пусті балачки, бо в нього не стане духу на те, що вони там обговорюють. А матінка його чомусь розгнівалась і хоче йти. Час уже й мені… Гіз виходить перший, він постереже, щоб решта розійшлись непомічені. От комедія буде, коли ми з ним зіткнемося! Тепер хутчіше вниз».

— Панночко, де ти сховалась?

«Утекла, доведеться вибиратись самому».

Він таки вибрався й квапливо подавсь назад через челядницькі приміщення, де всі вже попрокидались і безтямно витріщалися на нього; і в старе подвір'я він вийшов якраз навпроти тієї частини замку, де щойно відбулась таємна рада, — за славнозвісними малими сходами, що ними впускали до королівських покоїв фаворитів та змовників. А з другого боку в ту саму мить з'явився Гіз. Анрі враз метнувся вперед і став на першу сходинку; там його й помітив герцог Лотарінгський.

— Звідки це ти так раненько, Наварро?

— А хіба рано? Бач, моя вельмишановна теща приймає мене о будь-якій годині.

— Ти був у пані Катрін? Нагорі?

— А то ж де! — Анрі набундючився, вдаючи людину, яка хвалиться великою честю, насправді не сподобившись її. І це розбудило у високому лотарінжцеві на диво приємне почуття власної переваги. Де ж пак, він сам іде з таємної наради від королеви — і раптом здибує цього марнолюбного брехунця, що хвалиться, ніби в ту саму годину королева приймала його. Біле Гізове обличчя засяяло, і він, узявшись рукою в бік, сказав:

— Ну, тоді ти сам від неї чув, але я однаково ще повторю: твоя взяла, Наварро. Французький двір вирішив оголосити війну Іспанії, бо, як писав твій адмірал у одному посланні, «французам потрібна зовнішня війна, справедлива, але не дуже важка й водночас вигідна. Бо інакше вони мордуватимуть і грабуватимуть одні одних». Він таки знає нас, цей твій герой і вчитель!

— Та ні, це написав Морней, він у кожній думці доходить до крайнощів.

— Оце ж і треба нам знати. Ви в усьому такі, Наварро.

— А ви ні?

— Ми тільки боронимось. Ви, протестанти, хочете вчинити серед нас велику різанину, про це свідчать слова вашого Коліньї чи Морнея. Для власного порятунку ми обираємо війну в спілці з вами — проти Філіппа. До побачення у Фландрії або на тому світі!

Високий білявий молодик тільки вдав, ніби вже хоче йти, і відразу обернувся знов до Анрі.

— Наварро! Давай грати чесно, як я. Не буду відмагатись, я стяг військо до Парижа, коли почув, що над'їздиш ти з усіма своїми дворянами.

— Та ні, це ще не всі.— Анрі, хоч і нижчий, дивився йому в очі, не задираючи голови, бо стояв вище, на сходинці.

— Моє військо сьогодні вирушає до Фландрії. Зроби й ти так, Наварро.

— Гаразд, я гратиму як ти — із щирої приязні, й за звичкою. Ти пам'ятаєш наші шкільні літа, Анрі Гізе?

— Ти тоді придумав гру. В убивство Цезаря. І ми пошаленіли.

— Ти й Анжу. Ви вже хотіли замордувати мене по-справжньому. Таке не забувається довіку, друже.

— Так, дружба, що зав'язалась у дитинстві,— це єдине, що може вмерти лише разом з нами. Я не соромлюся своїх сліз, — бундючно сказав герцог Лотарінгський — і справді видушив з очей сльозину чи бодай спробував видушити. «Я б зумів краще», — подумав другий, що стояв на сходинці. Одначе король Наваррський відчував скоріше сором, ніж задоволення. Адже перед ним був смертельний ворог — хоч би лиш через те, що не йому дісталася принцеса. Але обидва примушували свій голос тремтіти від розчулення, брешучи один одному. А були ж і справді друзями в дитинстві! Анрі стало так соромно — за що? За те, що таке життя! — аж він трохи знітився й відвів погляд. І в ту саму мить щось зашелестіло в нього на грудях, і він, не дивлячись, хапнув рукою. Ще рука його не спинилась, як він почув: «Стій!» — а звівши очі, побачив перед собою зовсім інакшу людину, зі звірячою злістю на обличчі: вже ніяких розчулених спогадів, а гола дійсність і в руці кинджал. Анрі голосно засміявся, немов найжахливіші відкриття найдужче його тішили.

— А я б теж зумів пустити сльозу, і краще, ніж ти.

— За таку мужність дарую тобі життя.

— Спробуй-но не подарувати, кепсько доведеться тобі самому. — І Анрі позирнув убік. Гіз рвучко, мов хижий звір, обернувся: позад нього стояв гугенот із голою шпагою в руці.

— Мій володар каже щиру правду, — промовило обвітрене бородате обличчя над витертим шкіряним колетом. — Ясновельможному герцогові Гізу досить було тільки підняти руку, і, перше ніж він завдав би удару моєму королю, гасконський дворянин на ім'я д'Арманьяк мав би честь розрубати ясновельможного герцога Гіза на дві рівні половини.

Цей лункий голос південця перший порушив того дня глуху тишу на подвір'ї, прозваному Луврським колодязем. З-під склепіння брами, що вела до мосту, надбігла сторожа. Довкола розчинялися двері, з них вистромлялись голови. Та поки хтось устиг добрати, в чому річ, Гіз подався геть. А д'Арманьяк, що давно вже сховав зброю, почав розпитувати всіх, що, власне, тут скоїлося.

— Отам он два крамарі побилися за те, кому скільки податку платити, — так він голосно пояснив, відходячи, своєму панові, а нишком шепнув: — Хутчіше звідси! — Бо дворянин-слуга вмів, коли треба, повеличатись, а коли треба — перехитрувати небезпеку.

Він знав також безлюднішу дорогу, якою міг непомітно довести свого пана до його покоїв.

— Що ви зробили з вашим прегарним білим весільним убранням, величносте! Воно все в пилюці й павутинні. Такі речі камердинер відразу бачить, а герцог їх не помічає, а то б він щось запідозрив раніше, може, навіть занадто рано, як мене ще не було там.

— То ти за мною наглядаєш?

— Як нянька за дитиною. Не спіткніться!

Коридор круто звертав убік, і поперек нього лежало щось накрите рядюжкою, не дуже велике, коротше від людського тіла. Одначе з-під рядюжки вистромлялись ноги у зграбненьких черевичках. Отже, все-таки людина. Які маленькі вони здаються, коли… Пан і слуга перезирнулися. Погляд слуги радив: «Обережно!» Та пан усе ж підняв рядюжку з того кінця, де сподівався побачити зовсім чуже обличчя. Але мертві завжди нам чужі, і обличчя їхні для нас завжди несподівані. Анрі відсахнувся й хрипкo скрикнув. Але слуга без церемоній затулив йому рота.

— Тихо, величносте! Швидше сюди, поки нас тут не застукали! — Він потяг пана геть, шарпонув якісь двері, а зсередини тихенько причинив їх. — Тепер кричіть! За дверима не почують, я знаю. Мерзенний злочин, як і все, що тут робиться, — сказав протестант переконано. А що пан його не кричав, тільки стояв, мов скам'янілий, то він повів далі сам: — Ми б такого не зробили. Он яка вродлива панна, і люб'язна, й з доброю душею. Я знаю пастора, що потай навчав її євангелія. Вона перейшла б до істинної віри.

— А ти знаєш, як її звали?

— Ні. Може, Катрін, може, Флерета. Бідна дворяночка — як я бідний дворянин.

«Я не знав її імені, а тепер не можу вже й спитати про нього. Мушу виплакати біль і злість у душі, назовні не повинне прорватись ніщо. Вона вмерла за мене і вмерла з любові. А я що пообіцяв сьогодні вранці королеві Наваррській, своїй дружині? Що від'їду до війська, у Фландрію, — і вже забув про те».

— Ми сьогодні ж таки їдемо до Фландрії,— сказав від уголос.

— Оце мудрі слова, величносте. В бою я можу нападати, можу й утікати. А тут — ні. Тут раптом звернете за ріг, і в вас перед ногами лежить шмат рядюги, а ви мусите переступити через неї й мовчати.

Д'Арманьяк казав іще чимало, лаштуючи дерев'яний кадуб, у якому мав скупатись Анрі. Коли той почав роздягатись, на підлогу впав згорнений папірець. То ось що тоді зашелестіло! Це Марго дала йому на дорогу — святого-захисника; подивімося ж, якого.

То виявилося зображення розтятого людського тіла — малюнок з анатомічного атласу. Біля кожного органа збоку написано його латинську назву — рукою вченої принцеси, і її ж таки рукою домальовано маленький кинджал, спрямований вістрям до розтину в тілі, якраз у найзручніше місце, також позначене латинською назвою.

То ось яка думка принцеси Валуа, і вона хотіла його остерегти. «А якби я тоді вже знав цю пересторогу? Чи я б вихопив кинджал раніш від Гіза?»

— Ні,— промовив Анрі вголос.

Слуга здивовано звів на нього очі.

Сон

А їй приснився сон.

У тому сні Марго була самою богинею Венерою і в подобі мармурової статуї стерегла лабіринт із високого живоплоту, тінь від якого холодила їй білу спину. Вона виразно відчувала той холодок, бо мармур був наділений чуттями і в ньому жила свідомість. Позад неї, обабіч альтани — так вона знала, — стояли два воїни, заради її ласки ладні вбити один одного, хоча жоден з них і на палець не підіймав свого оголеного меча. Бо обидва вони теж були статуї, як і вона, — ув'язнені в кам'яну оболонку і прикуті до постаментів. Тим часом досить було б їй тільки подумати, і той, кого вона не хотіла, впав би й розбився.

Сліпими кам'яними очима вона бачила краєвид, у якому все — і срібна річка, і осяяні береги, і палаци, і статуї,— дивилось тільки на неї, на пані Венеру. Замість людей повсюди, близько й далеко, стояли статуї, і вони говорили, тільки без голосу. «Від тебе залежить, що станеться. Вирішуй, поки ще видно. Ще світить на тебе з високості божественне сонце, зігріває твої гладенькі стегна й проникає в тебе, аж твоє серце починає битись. А як згасне день, охолонеш і ти, а з теплом утратиш і снагу. Темрява оживить лихі сили, і вони звершать те страхітливе, якого ти не хотіла. Ти була тільки марнолюбна, не гаряча й не холодна, пані Венеро, бо почуття твої мляві, а свідомість слабка. Наважся! Наважся!» — закричали всі статуї відразу, вже не безгучно, а якимсь ніби пташиним щебетом — авжеж, різкими голосами маленьких пташок «з островів». А тоді враз усе заніміло й настала порожнеча — і в творіннях, і в думках.

Цілий всесвіт ніби раптом застиг на місці, і в тій грізній застиглості пролунав ще нечуваний голос, могутній, але не гучний, бо заглушений безмірною далеччю. Марго вві сні мусила зібрати всю свою силу й думати так напружено, як ніколи не думала наяву, і нарешті вона розпізнала, що діється. Перед нею була лоджія посередині великого палацу, і в тій лоджії стояв бог. Він чекав і поки що не озивався, давав їй час отямитися, щоб вона не вмерла, його вгледівши. Він мав подобу статуї, шати на ньому лежали по-старовинному рівними бганками, і навіть сильний вітер не ворушив їх.

Лоджія була в фасаді Лувру, хоч наяву Марго там такої не бачила. А водночас ця знайома будівля відповідала тому образові палацу, що його ми все життя носимо в темних глибинах душі й згадуємо як спомин з нашої найпершої, найпрекраснішої подорожі: нам уже не судилося побачити його своїми очима, і ми не знайдемо його ніде. А тут він стояв, осяйний, у всій нетлінній розкішності, створений руками великих майстрів, і звався — Сінай[63]. Така була його назва. А посередині його стояв бог, кам'яний, важкий, хоч і не вищий за людину середнього зросту; та ось він зводить повіки, і мене проймає блаженний трепет, і я вже ладна вигукнути: «Так, господи!» — хоча ще й не чула, яка його воля. Бо я сама знаю ту волю. «Не убий». І ось його коротка, кучерява, чорна-пречорна борода ворухнулась. У губи йому вливається кров, вони стають темно-червоні, і він кличе мене. «Принцесо Валуа!» — кличе господь. Я здригаюсь, я не можу озватися з ляку, бо дозволила собі вві сні марити, ніби я богиня Венера. А то була тільки маячня. Лиш оце ось дійсність, лиш це свята істина. «Пані Маргарито!» — кличе господь. Так, господи!

Отак вона озвалась. Правда, вже не своїм низьким, лунким голосом: той голос перейшов до бога, він промовляв ним, лиш багато гучніше. А сама вона тільки жебоніла перед богом. Проте бог почув її і прийняв її відповідь. Щоб вона як слід його зрозуміла, він заговорив грецькою. Грецькою він сказав:

— Не убий!

Рятунок

Вона відразу прокинулась, відразу й одяглась, і подалася до матері. Королева Наваррська взяла з собою свою охорону, щоб добитися зустрічі, коли треба буде, силоміць. Одначе її ніхто не затримав, і вона, звичайно, зрозуміла чому. Її брат Карл Дев'ятий саме був у пані Катрін, та ще й розгніваний до нестями. Він лаявся й кляв, кричав, що тільки він один король і має владу наказувати, а не якісь там змовники, що збираються в закапелках підземель.

Його крик докучав пані Катрін, якій треба було подумати. Крім того, вона боялась за свою безпеку: дочка, як ніхто інший, могла це бачити з її застиглого, мов маска, обличчя. Мати радо привітала донечку й показала рукою на її звичайний стільчик. Хоч яка була Марго в усьому іншому, вона завжди лишалась маминою донею і дуже любила посидіти в неї біля спідниці, заривши пальці в коси й читаючи великі томи в шкіряних оправах: їх у неї лежало на колінах по кілька зразу. За звичкою вона й тепер узяла книжки зі столу й гортала їх, та очі її не дивились на сторінки, а перебігали з матері на брата.

А Карла Дев'ятого глибоко спантеличило те, що весь його незв'язний крик анітрохи не впливав на стару, яка лиш мовчки дивилась на нього. І він вирішив говорити грізніше й недвозначніше. Він витяг шию, рудуваті його вуса звисли вниз, а руки теліпались, проте були стиснені в кулаки. А кутиками очей він назирав, якої небезпеки йому ще сподіватись від матері.

— Ти добре спала, мамо?

— Твоє свято було надто гамірне, сину.

— І все ж ти встала дуже рано, а з тобою ще дехто, зокрема мій брат Анжу. Мене вже сповіщено. Ви замишляєте щось проти мене, й ваші заміри небезпечні для держави, інакше навіщо б вам ховатися в такому місці, схожому на пекло, як дивитися згори.

— Це тільки так здається, сину, коли стоїш на драбині.

— Ти не відмагаєшся, мамо, і добре робиш, бо та людина, що вас там застукала, може підтвердити все тобі в очі.

— Навряд.

А син почув: «Ти дурень». Дочка зрозуміла: «Її вже нема на світі». Марго на хвильку схилилась над фоліантом, а Карла знов охопила нестяма. Він загорлав, що накаже заарештувати свого брата д'Анжу. Рідна мати, мовляв, зазіхає на його життя й хоче посадити на трон іншого.

— Але я покличу на поміч своїх протестантів. Я правитиму вдвох з адміралом Коліньї! — мов хлопчисько, кричав він, сам жахаючись такої сміливості. І вплив тих слів цілком відповідав його найгіршим побоюванням: мати заплакала. Пані Катрін зробила те не зразу, а в кілька заходів, нарощуючи ефект. Спочатку вона змахнула довкола себе куцими ручками. Тоді її велике, важке обличчя перетворилось на невинне личко маленької скривдженої дівчинки. Потім вона затулила його товстими пальчиками, крізь які нишком дивилась, і жалібно заскімлила. Вона скімлила чимраз тонше й пронизливіше, але між пальчиками не скотилось жодної сльозинки. Пані Катрін уміла дуже добре вдавати все, але сліз удати не могла. Карл помітив те, що їй удалося. Решту побачила Марго.

Нe перестаючи хлипати, стара пробелькотіла:

— Ваша величносте, дозвольте мені поїхати на мою батьківщину! Бо тут я вже давно тремчу за своє життя. Ваша довіра віддана моїм запеклим ворогам.

Цього він мусив злякатись — так вона сподівалась — і справді злякався. Він розгублено промимрив, що тільки хотів знати, які були їхні постанови сьогодні вранці.

— Ці постанови — на добро вашому королівству, — відказала вона, відказала зовсім не плаксиво й уже зі своєю звичайною маскою незворушності на обличчі. Важко було повірити, що тільки-но відбулася сцена з плачем. Голос її забринів суворо: — І вирішувати довелося без вас. Бо ці постанови вимагають дій незвичайних, гідних великого владаря, а такі дії тобі не до снаги, сину мій.

Ці суворі слова прозвучали разючою несподіванкою після сцени приниження. Пані Катрін уже сиділа, як наділена вищою владою, — мовби вона ніколи й не просила, щоб їй дозволили поїхати до Флоренції — звідки її колись вигнано.

Карл дивився на свої ноги, а в голові у нього снувалося, плуталося, стикалося надто багато думок відразу: всі материні натяки з іще куди спокійніших днів; тоді він не перечив її кривавим намірам, бо сприймав їх тільки як страшний сон. Навіть сама його мати спершу віддалася тим задумам просто як небезпечним вправам розуму, що перестрибує через безодню. Проте Карл добре пам'ятав імена Аморі і Ліньєроля — двох людей, принесених у жертву його страхові, викликаному куди меншою небезпекою. Відтоді він, щоб довести свою самостійність, зблизився з гугенотом Коліньї, називав його батьком і в усьому слухався його порад. Так він опинився на порозі війни з Іспанією. Австрійський дім дедалі щільніш обвивав свої щупальця круг нього і його самотньої країни; він володів півднем і серединою Старого Світу, він мав Новий Світ із його золотом, панував над церквою, а через неї — над усіма народами, тобто й над французьким, і впхався навіть до власного Карлового палацу та до його ліжка в подобі ерцгерцогині, такої заціпенілої від золота й могутності, що вона, не могла й упасти!

«Що ж діяти? — розпачливо питав себе Карл Дев'ятий, дивлячись на свої ноги. — Їм кортить убивати, всі думають тільки про вбивання, але Гізи, та й моя мати хочуть убивати французів, винищувати моїх підданих. А пан адмірал хоче вбивати іспанців, і це мені більше до вподоби. Звісно, коли він повернеться переможцем, мені доведеться боятись і його, бо він зробиться тоді найсильнішим. А поки що Гізи сильніші за мене й за нього. Мати вважає, що треба спершу напустити Гізів на протестантів. А я маю тим часом тихенько сидіти в Луврі й вичікувати. А тоді моє свіже військо вдарить на тих, котрі перемогли, і вирядить їхніх проводирів ще тепленькими на той світ».

Він звів очі, ніби питаючи: що ж йому про все це думати? Мати підбадьорливо кивнула йому головою. Вона часто повчала його, і він її розумів — але тільки до певної межі, далі вже ні. Далі вона робилась загадковою, а він — безсилим. Може, він і розгадав би її, вгадав перший, вирішальний хід у її планах, якби йому не перешкоджало щось, якась скутість думки. «Найстрахітніше вони постановили тільки сьогодні в підвалі,— так збагнув Карл. — Мене там не було, і я ні про що не довідаюсь. Тому в мене аж нутро холоне: хто ж мені допоможе?»

Тільки-но він це подумав, як його сестра ступила вперед і на повний голос заявила:

— Вбивство я забороняю.

Пані Катрін аж рота роззявила з подиву. Що це сталося з дочкою?

— Ти? Забороняєш? — перепитала вона. І Карл зчудовано зронив слово:

— Ти?

— Я! — підтвердила Марго непохитно. — І ще хтось моїми устами. — Вона мала на увазі бога — мармурову статую з червоними губами.

«Наварра погрожує! — подумала пані Катрін, — Треба швидше діяти!»

— Хто це може щось заборонити королю Франції? — холодно й осудливо промовила вона.

Принцеса не відповіла, тільки наприндилась.

Карл спитав:

— І я хотів би знати: чия тут влада?

Запитання було хибне, йому ж на шкоду, але в ньому взяла гору цікавість. Адже і його мати не була певна, чи добре розчула дочку. «От тобі й чемна дівчинка! То сидить над книжками, то лежить із хлопцями! Ну звичайно, вже й через Гіза ми мали з нею клопіт. Може, їй знов треба всипати?»

— Я не розумію, чого ти хочеш. Може, ти поясниш? — спитала пані Катрін ще поблажливо.

— Ти мене чудово розумієш. Ніяких убивств!

— А хто тут щось каже про вбивства? У нас є дві партії, і, на жаль, нам доводиться з дня на день чекати, що вони нападуть одна на одну: католики твого Гіза й гугеноти твого Наварри. Мені тебе шкода, донечко, бо ти, певне, вже переконалася, що в кожного з них є свої переваги. То порадь же, як запобігти лиху!

І на цю страхітливу добродушність Марго знов відповіла наказом, почутим уві сні: «Ніяких убивств!» Очі в неї були широко розплющені, і крізь свинцево-бліде обличчя матері вона вдивлялась у обличчя бога, губи якого наливались темно-червоною кров'ю.

— Не треба нам убивати, тоді й партії не нападуть одна на одну. Знак можемо подати тільки ми.

— Ми, — повторила за нею пані Катрін, але вже роздратовано, бо всередині аж кипіла. Отже, ця вчена, що зуживала стільки постільної білизни, придивлялась до всього куди пильніше, ніж можна було гадати, коли вона так невинно чіплялась за материну спідницю! А Марго, як на злість, і сама це підтвердила:

— Я ж не дурна, мамо. Я не раз чула такі слова, що їхній справжній зміст з'ясується тільки згодом. Моєму братові, королю, ви кажете такі речі, що він і сам їх іще не розуміє. Але я вчена, я знаю пташину мову, — додала вона, мовби їй щось підказало. Але то була просто згадка про незліченні статуї з її сну, що виразно промовляли до неї, хоч тільки кричали голосами найменших пташок «з островів».

— А ти що скажеш, сину? Може, ще раз спробуємо трохи повчити твою сестрицю? Тоді наука пішла їй на користь. Пригадуєте, ваша величносте, той ранок, коли наша гладуха Марго заспалася з Гізом? — І в глибині тьмяних очиць за маскою щось ледь блиснуло.

Та Карлові зовсім не хотілось лупцювати гладуху Марго. У голові в нього вже позв'язувалось одне з другим: скутість думки минулась. Він вигукнув:

— Вона слушно забороняє вбивство! Я теж забороняю!

— Ідіть! — Пані Катрін холодно й твердо показала обом на двері. Перед ними сьогодні навіть не стояли вартові, а тому вона мусила боятись найгіршого, і її самовладання було справді гідне поваги. Цей нащадок лицарів-варварів міг попросту кинути її в темницю, а тоді другий її син, куди рідніший — герцог Анжуйський — уже б не заступився за неї, бо що сталось, те сталось. А в цій занадто допитливій дочці вона вперше розпізнала небезпеку для себе. Проте нічим не виявила тривоги. Тільки сказала: «Йдіть!» Та вони, на жаль, не пішли.

— Адмірал Коліньї щоб лишився живий!

— Король Наваррський щоб лишився живий!

Вигукнуті одночасно імена ніби зіткнулися: одне відштовхувало одне. І стара здвигнула плечима:

— От бачте, у вас і між собою нема згоди.

— Я хочу того самого, що й Марго.

— Мій брат, король, підтримає мене.

Отже, перед нею були спільники. А коли пані Катрін не почувала себе сильнішою, вона вдавалась до хитрощів.

— Давайте домовимося, дітки. Ви назвали двох. Ні одному, ні другому я не бажаю нічого лихого. Я й пальцем не ворухну, щоб котрийсь із них загинув. Та коли все ж таки один загине, тоді, мої дітки, не вимагайте від мене, щоб я захистила другого. Це буде над моi сили, — додала вона досить жалібно, бо її дочка враз наче виросла. Королева Наваррська зробилась ніби аж вищою, таку впевненість дали їй знання і воля.

— Я розумію пташину мову, — кинула вона звисока мізерній старій. — Двоїстий язик вашої величності каже, що ви спершу хочете вбити пана адмірала, а потім і короля Наваррського, мого чоловіка.

— Що це ти кажеш!

— О, вона вже розгадала! — зраділо гукнув Карл, якому теж розвиднилось у голові.— Наша гладуха Марго розумна, вона знає все. Але пан адмірал має лишитися живий. Я так наказую. Він мені батько рідний.

— Що це ти кажеш! — повторила стара і, облишивши тугодумного сина, вчепилась за незрівнянно кмітливішу дочку: — Поміркуй сама, чи хтось іще владен приборкати оту ненависть двох партій, оту людську жадобу вбивати?

— Тільки не короля Наваррського, мого чоловіка!

— Я не можу цього, так само як і ти. Їм треба крові. І ніхто не знає наперед, із чого воно почнеться.

— Ти знаєш.

— Ти знаєш! — загорлав Карл.

Стара знітилась, тоді напустила на себе смуток, шляхетний смуток. Вона вже не скиглила розгублено, ні, вона поводилась, як людина, що гідно несе тяжку повинність.

— Отут, у моїй голові,— почала вона, тикнувши пальцем собі в скроню, — гордо й велично стоїть дім Валуа. Тут, а не в ваших головах. Ви молоді, вами керують забаганки. А я сама своїм розумом держу великий тягар, щоб не впав наш дім, а з ним і ви всі.

То була у неї мить найбільшої щирості, і та щирість зробила своє. Стара цього разу й сама не знала, чому двоє спільників тепер мовчать. Це її трохи спантеличило, перебило їй розрахунки, і вона зразу ж таки припустилась помилки.

— Ти закохана, але ти моя дочка. Ми ж добре знаємо, що врешті-решт лишається після всіх наших бур: ми самі. Маленький Наварра, як і кожен із твоїх любчиків, з усієї сили намагається тобі догодити. Та одного ранку ти прокинешся й не побачиш його біля себе. Спершу ти запитаєш: «Де ж це він?» І вдруге запитаєш. Але в третє вже не питатимеш та й не дуже цікавитимешся, як він пропав.

Говорила вона марно. Марго відповіла їй голосом бога:

— Не убий.

— Оце ще новина, — промурмотіла пані Катрін, знизу вгору зиркнувши на дочку.

— А то я перейду в протестантство.

— А то я перейду в протестантство! — заревів Карл, і матері довелося з тривогою відзначити, що її діти справді тягнуть руку одне за одним.

— Я вимагаю життя для короля Наваррського. — А я вимагаю життя для адмірала Коліньї.

— Ну й держись за свого старого забіяку! Він занапащає твоє королівство, а ти його називаєш батьком. — Пані Катрін вирішила обвести круг пальця сина, порозумівшися з дочкою: — Гаразд. Ти поїдеш зі своїм Наваррою до Англії. Єлизавета допомагає нам дуже скупо, але нам потрібна вона і її гроші, бо твій брат Карл зі своїм батьком Коліньї накличуть на нашу голову війну з австрійським домом. Їдьте, коли схочете.

Вона тільки махнула рукою, відпускаючи обох: чи то прикидалася, що їй уже несила говорити, чи то справді так знемоглася.

І дочка зразу повернулась до послуху, в якому жила все життя: схилила голову, стала на одне коліно й слухняно вийшла. Карл Дев'ятий вийшов слідом за нею. Він так сторопів, побачивши, як перемогла його сестра, що зовсім забув про свою власну вимогу — якраз у ту мить, коли вирішувалося все.

Призвістки

Марго зразу подалась до Анрі. Вона відкинула геть самолюбство й сама зробила перший крок, хоча вранці він залишив її розгніваний. Вона могла пробачити йому, бо вважала, що жінка взагалі повинна бути розумнішою, а крім того, чесно признавалася собі, що він справді має на що нарікати: як на її давніші романи, хоч уже й забуті, так і ще на дещо. І те дещо було навіть прикріше — особливо для неї, бо ж він не мав такої певності, що її мати отруїла його матір. Але тепер вона загладила той злочин, урятувавши життя йому, і цим усунула страхітливу перепону, що раз у раз поставала між ними. Марго боролась за Анрі, надихана сном, посланим їй з неба, — боролась і перемогла, й тепер, окрилена, поспішала отримати нагороду.

Анрі вже скупався, перевдягся, і сам він, і його покій були напахчені. Коли Марго ввійшла, він зустрів її поглядом, у якому горіла та сама жага, що й у її очах. В обох завирувала кров, обох пойняла солодка млість, і вони ледь не кинулись у обійми одне одному. Та, на жаль, у покої був ще й третій: низенький, зате веселий поет, його друг Агріппа.

— Добрий мій Агріппо, — рішуче промовила королева Наваррська. — Зоставте мене на самоті з королем, моїм мужем, я маю відкрити йому одну важливу державну таємницю.

Д'Обіньє з готовністю всміхнувся, та перше ніж вийти, замість двох разів уклонився тричі: перший раз королю, другий — королеві, а третій — у бік ліжка. Молодята щиро засміялись, а Анрі ще й сказав:

— Кохана королево! Мені ще дужче кортить знати вашу державну таємницю, ніж ви гадаєте, — І теж глянув на ліжко, — Одначе дозвольте Агріппі спочатку докінчити своє повідомлення. Він знає про якісь дивні призвістки.

— Не призвістки, величносте, я цього не кажу. Випадки, а може, просто прикметні дрібнички повсякденного життя.

— Невже в Парижі таке діється повсякдень, Агріппо? Скажіть самі, люба моя королево, чи тут справді так заведено, щоб народ збирався цілими юрмами й слухав, як ваші священики паплюжать наших одновірців? Стоїть такий попище де-небудь на тумбі чи на сходах і закликає вішати й душити. А тоді раптом, побачивши одинокого гугенота, юрба кидається за ним, і як сердега не втече, його затоптують. Оце такі дрібнички повсякденного життя.

Королева зблідла, як смерть. «Це страшніше, ніж я чекала. Марго, не барись, поки ще не зачинилася брама. Швидше, Марго! Втікай разом з ним!» І їй зразу стало байдуже, що вони з Анрі не самі.

— Анрі, коханий мій владарю, слухайте, що я вам скажу! Ми з вами сьогодні ввечері, тільки-но спустіють вулиці, від'їдемо до Англії.

Він хотів заперечити, та вона спинила його рухом своєї прекрасної руки.

— Анрі, коханий мій владарю! Зрозумійте добре, як одне залежить від другого: спокій у Парижі від перемоги у Фландрії, а та перемога — від англійського золота. Перемога пана адмірала буде протестантською перемогою, але під його рукою б'ється і ваше, й наше військо. І це буде кінець ворожнечі між вами й нами. Тоді вже ніхто не смітиме проповідувати з тумб. А тому ми вдвох повинні відпливти до Англії першим кораблем.

— Я тобі дуже вдячний. Але…

— Ми… ти не втікатимеш. Дай мені докінчити, Анрі, мій коханий владарю! Це не буде втеча, ми виконаємо якнайважливіше доручення. Коліньї сам цього вимагає на користь справи.

Скрута підказала їй ту брехню. Третій присутній з подиву хотів уже тихесенько свиснути, але вона спинила його владним поглядом. І він послухався й змовчав. Та король спитав його:

— А ти як гадаєш, Агріппо?

На це він відповів:

— Я гадаю, що любов прекрасної принцеси — найвище добро.

«Ні, честь вища, — зразу почув Анрі голос своєї добре вишколеної душі.— І віра теж вища».

І він швидко вирішив:

— Я скорюсь адміралові, тільки хай він власними устами повторить мені своє доручення.

— Нехай буде так, — підтвердила прекрасна принцеса, але в думці вирішила будь-що-будь перешкодити розмові зі старим єретиком; вона вже якось зуміє забавити свого коханого владаря, поки вони обоє опиняться в кареті, а все інше лишиться позаду. Агріппа д'Обіньє нарешті скорився її знакові й вийшов. І зразу вони, аж задихаючись від нетерплячки, розгорнули обійми одне одному.

Того дня вони спізнилися до бенкетного столу, хоча мали з'явитись там рівно о третій годині, навіть раніше за гостей, бо це ж вони мали їх приймати. Адже той бенкет давав король Наваррський у палаці герцога Анжуйського. Натомість вони приїхали, коли товариство вже зібралося й було збуджене, одначе, побачивши їх, відразу притихло. Три чи чотири години без перерви їли й пили — м'ясо всіляких тварин, вино з усіх лоз, але настрій був, як на початку: поки йшлося про всякі дурниці, говорили гучно, і тільки розумні або невпевнені зразу змовкали, зачувши якийсь натяк або зустрівши гострий погляд. Крім того, присутні перелічували одні одних: адже це можна робити потай. Перший дворянин де Міосен лежав удома в ліжку — казали, буцім у нього заболів живіт. І ще кількох дворян-протестантів не змогли розшукати: вони нібито квапливо виїхали з Парижа.

— Це все призвістки, — сказав на одному кінці столу дю Барта до дю Плессі-Морнея. — Але найзнаменніше — велика терплячість і миролюбність тих, хто ще лишився. Це третій вечір весільного свята, і в мене таке враження, наче ці нещасні настільки знесиліли, що вже не можуть посхоплюватися з місць, збитися в два гурти й голосно погрожувати одні одним. Часом у душах засинає навіть ненависть — або ж причаюється в самій глибині, готова до стрибка.

Морней відповів:

— Усі ми ще якусь хвильку вагаємось перетворювати це королівство в купу кривавого падла, що його шматуватимуть усі звірі світу: готи візьмуть те, чим погребують гунни, а вандали пожеруть недоїдки після готів.

Отак говорив доброчесний Морней, і його думка, як дуже часто, доходила до крайнощів. А довкола гості все перелічували одні одних. Бракувало й декого з католиків, поміж них капітана де Нансея. Казали, ніби він нащось потрібен у Луврі; на що саме, ніхто не знав, чи радше не казав. Не видко було й такого собі пана де Морвера. Декотрі пригадували його навдивовижу гострий ніс і очі майже без проміжка між ними.

— Собака! — вигукнув герцог Лотарінгський зі шляхетним гнівом у голосі.— Сховався під моїм ліжком! Мовляв, хотів просити у мене якоїсь ласки, та кинджал, що при ньому знайшли, не про те свідчив!

Обурений Гіз сповістив про це так голосно, що й Карл Дев'ятий та король Наваррський, які сиділи один навпроти одного недалеко від нього, могли почути його слова. Та Карл сам страшенно галасував: настрій йому піднесло те, що він узяв гору над пані Катрін; чи принаймні тепер йому вже здавалося, що він сам здобув перевагу над нею.

— Наварро! Тут не до речі про це говорити, але ти зі своєю любонькою мали б поставити мені отакенну свічку, що я за вас заступився. Без мене твоє життя небагато було б варте. Я твій друг, Наварро.

Сестра звеліла налити йому вина, щоб він замовк. А то він іще розкаже всім, що вона з молодим сьогодні від'їздить до Англії. Та келих вина нагадав Карлові про його велику любов і пошану до Коліньї, батька рідного, найвірнішого з його підданих, найкращого з його слуг. Як послухати короля Франції, то мир між партіями було вже підписано, а минуле забуто. Дю Барта у своєму кінці столу сказав:

— Пан адмірал гадає так само, хоч його й остерігали. Але тільки вони двоє з Карлом Дев'ятим вірять у це. Ось що мене турбує. Той, хто враз без видимої підстави починає вважати людей більш не сліпими й не злими, наражає себе на велику небезпеку, ба навіть можна сказати, що він уже пропащий.

Дю Плессі-Морней відповів йому:

— Друже мій, а якби в цю мить сюди ввійшов Ісус, до котрої з двох сторін він підсів би? Він би й сам не знав, як йому повестись, бо як одні, так і другі однаково жадають поганого, і в серцях не лишилось ані іскринки любові — ні в них, ні в нас. Я визнаю щиро, що боюся навіть самого себе, бо й мене тягне до різанини.

— Ми тебе знаємо, Філіппе. Ти любиш крайнощі тільки в думці.

— Ці крайнощі, перше ніж з'явитись у моїй думці, існували в світі. Ти вважаєш, дю Барта, що тут іще довго можна лишатися при розумі? Щодо мене, то я віддам себе на волю морських вітрів і якщо потону, то без великого жалю, бо тут, у Луврі, готується щось куди гірше.

— Ти кудись відпливаєш?

— До Англії, витягати гроші з Єлизавети.

Його сократівське обличчя під високим чолом ще дужче зморщилося від зневаги — чи то до грошей, чи то до власного щастя. Він не звик дурити сам себе й розумів, що мимо його волі те щастя обрало його, щоб закинути далі звідси.

— Пані Катрін покликала мене до себе. Я маю їхати замість нашого короля, що повинен лишитись тут. Йому потрібен зараз не хисткий корабель, а надійна спочивальня. Але насправді тільки він може втихомирити бурю в серцях і спинити вибух. А моє серце, друже, здатна остудити лиш морська глибина, і мені зостається одне — сподіватися, що я в ній і потону! — вигукнув він саможертовно; тим часом йому судилося прожити ще п'ятдесят один рік, а багатьом із тих, що оточували його в цю хвилину, — менше п'яти днів.

Його слова, яких він зовсім і не вважав таємницею, підслухало й зрозуміло багато людей, зокрема молода Шарлотта де Сов. Подруга Марго скористалася з першої ж нагоди, коли король Наваррський покинув своє місце біля королеви, й сповістила її про все. Очі фрейліни в ту мить сяяли. Вона була саме в тій порі, коли деякі люди відповідають на усмішку життя з особливою принадністю. Та новина, яку вона сповіщала, надала її личкові, що мало колись зробитися гострим, одухотвореної чарівності. Вона називала подругу то «вельможна пані», то «ваша величність», то «Марго» і не могла надивуватися з того, що король Наваррський повівся так відважно й так спритно, зостаючись у Парижі й для цього збрехавши своїй королеві. Бо саме так змалювала все подруга тоном якнайревнішої похвали. Адже честь чоловіка вимагає, щоб він приніс у жертву обов'язкові все — навіть любов! А собі Шарлотта думала: «Тепер ви цілий день не вилазите з ліжка, та колись настане й моя черга. Цікаво, як воно буде! Коли моя добра Марго знатиме, що він уже тепер бреше їй, тим скоріш почне вона зраджувати його — а він її. Зі мною».

А Марго, слухаючи її, думала: «Вона заздрить. Моє щастя перевершило все, тільки не годиться, що це так видно по мені. Я вчинила б розумніше, якби сховала це щастя від людей, поїхавши в подорож, хай навіть далеку й небезпечну. Може, тоді б я привезла його назад цілим, а тут… Я не знаю, що надумала моя мати, а сама вона знає це. Тому вона має проти мене зайвий козир. Коли це правда, що плеще Сов, то пані Катрін утовкмачила в голову моєму коханому гугенотові, що його Морней успішніше, ніж сам король, виканючить у Англії грошей. Ні! Не так! Аж тепер я бачу, що цю відмовку придумав сам Анрі. Але я помітила це лиш тому, що подруга непомітно наштовхнула мене. Він посилає іншого, щоб ми могли зостатись тут. Бо він занадто хоробрий, щоб утікати в безпечне місце, й так сильно кохає мене, що ми не можемо надовго покидати свою спочивальню!»

Так думала Марго, розхвильована душею і тілом. У неї майнуло в голові, що слід було б ще раз піти до старої королеви, одначе вона не підводилась, сиділа й відчувала, що слушний час минає, і, власне, вже махнула рукою на все, що не стосувалося ночі й утіх.

«Серце моє любе, кохання моє прекрасне!» — думав Анрі словами, що їх вимовляв уголос тільки перед нею, на самоті, в рідкі хвилини. А сам тим часом осторонь розмовляв із кузеном Конде про сестру; для того він і покинув свою королеву — на хвилиночку, як він гадав, але хвилиночка вийшла довгенька. Кузен сказав йому, що сам порадив юній Катрін залишити Лувр.

— У Парижі неспокійно. Народ по-своєму дожидає подій, що під час них сподівається добряче поколобродити. Як на мене, то я б його приструнчив не тоді, коли він уже зірветься з припон, а поки він ще тільки вагається, розпалюючи в собі жадобу.

— На щастя, тебе не питають. Ми хочемо напасти на іспанську всесвітню державу, і не слід, щоб Париж був спокійний. Народні заворушення можна повернути на яке завгодно діло — навіть на добре й корисне. На те ж ми й владарі. Моїй сестрі все ж таки годилось би бути у мене на весіллі.

Брат наполягав на тому, бо аж надто добре розумів, чому, власне, вона не прийшла. Він не хотів діяти так, як, на її думку, заповідала перед смертю мати: не виїхав з Парижа й не повів протестантів проти двору. Натомість він зрікся своєї сили й своєї долі, щоб кохатися з принцесою Валуа, і цього сестра йому не пробачила. Він розчарував її як король і як брат. У юній Катрін почувала себе ображеною й зневаженою небіжчиця Жанна. Та й сама від себе мала сестричка ревнувала великого брата, що цілував іншу. Він знав Катрін, як самого себе, і від нього ніщо не могло втаїтись; заперечував він усе те лиш перед Конде, але не перед собою. Отож він сказав:

— Вона помиляється, кузене, і коли я вже від'їду, тоді поясни їй усе! Я таки залишу Париж, як хоче вона і як заповідала наша мати. Правда, повернусь я не з військом, а з англійським золотом.

— Ти? Нав'ючений, як віслюк? — недовірливо спитав кузен, і Анрі був радий тому, що він питає хоч недовірливо, а не зневажливо. І саме в ту мить до них підійшов Філіпп Морней.

— Замість вас роль віслюка зіграю я, ваша величносте, — сказав він, витяг шию й заревів по-ослячому. — Золотий віслюк — зачарована істота, але занадто коштовний вантаж уводить небеса в спокусу: днище в корабля розійдеться, і віслюк потоне в морі. Деякі прикмети кажуть мені, чим усе скінчиться. Ваше життя, величносте, куди дорожче: за нього платять багато. Ви, певне, знаєте хто, — шепнув він і кивнув у бік стіни, за якою було те місце, звідки спрямовувалося все, в тому числі й ця справа.

— Тоді я лишаюся, — зразу вирішив Анрі.— Це навіть краще — лишитися тут. Так мені легше бути самому собі хазяїном. Ми з паном адміралом сильніші, коли ми разом.

— Принаймні в тебе є Марго, — докінчив Конде й відвернувся. Саме це було на думці в Анрі; він злякався й замовк.

Філіпп Морней уклонився церемонніше, ніж звичайно кланявся своєму королю.

— Ваша величносте, тепер я прошу вас відпустити мене. А що той, хто від'їжджає, подібний до того, хто вмирає, то вислухайте ласкаво мій заповіт! Вас затримують тут, щоб інші не запідозрили чогось завчасно й не пробилися з міста всі разом, досить сильним загоном. Тільки в такий спосіб вони ще можуть вирватися звідси цілими, і в них є природне почуття, яке остерігає їх, — мов ото в худоби, що боїться різницького подвір'я. Прислухайтесь до розмов довкола, і ви не почуєте жодного, хто б не волів бути чимдалі звідси, а зволікають вони лиш через вас, бо ви бездіяльно чекаєте, що станеться, величносте.

— Філіппе, ти від імені пана адмірала склав блискуче послання до короля Франції про те, що його піддані за своєю натурою нічого так не потребують, як грабувати й убивати — якщо не чужинців, то одні одних. І тепер знов так само згущуєш барви. Коліньї запевнили в приязні короля. У нього ще менше недовіри, ніж у мене, а то чого б він лишався тут?

— Він лишається, бо його чекає домовина. А тебе чекає ліжко.

Їх розділив гурт підхмелених гостей. А коли Анрі почав знову шукати друга, то вже не знайшов.

…і чудеса

А галас і штовханина все зростали, бо гості почали виходити з палацу герцога Анжуйського. Товариство перебиралося до Лувру, щоб там продовжити перерваний уранці бенкет. Сьогодні гучних суперечок уже не було; натомість усіх опанувала наче якась сліпота: тиснучись і штовхаючись, люди не бачили, кого відпихають з дороги або втягують у своє клубище. Належну пошану виявляли ще хіба лиш до короля Франції та його найближчого оточення. Анрі тим часом відтерли надто далеко, він уже не бачив Марго — кругом жива стіна й ніде ні просвітку, ніби вві сні. І він мимоволі почав гукати:

— Марго! Марго!

Хтось відповів:

— Вона вже поїхала в кареті зі своїми фрейлінами. Сюди, ваша величносте, до мене!

Анрі не бачив того, хто кричав. Він упізнав Агріппин голос, але більше його не чув.

— Пропустіть мене! — звелів він. — Я хочу до королеви.

У відповідь чийсь манірний голос позад нього, майже над самим вухом, почав говорити вельми зухвалі жарти. Мовляв, до котрої королеви він хоче? Єлизавета Австрійська навряд чи кликала його, а до пані Катрін у руки він іще встигне, поспішати нема чого. Анрі озирнувся, але той молодий бевзь замішався в юрбі й удавав, ніби він знати нічого не знає. А був то дю Га, любчик герцога Анжуйського, і те, що він плів, він, звичайно, почув від свого пана, а дізнатися, що в Анжу на думці, не завадило б. Тому Анрі засміявся й кивнув юнакові, щоб той підійшов. Аж раптом сталося диво дивне: дю Га заверещав і підлетів над головами, описавши в повітрі дугу. То Леві де Леран — дворянин-протестант, схожий на вродливого пажа — зненацька з усієї сили садонув його коліном спіднизу в такий принадний для декого зад. Ті, кому фаворит падав на голови, сахнулись і повалили інших. Зчинилась небезпечна буча, що могла захопити всіх. Один із придворних короля Франції, д'Ельбеф на ім'я, не довго думавши вхопив короля Наваррського під руку й відхилив завісу на стіні; обидва раптом опинились на свіжому повітрі, в темряві, наодинці.

Все це сталося дуже швидко, без слів, зовсім несподівано й могло означати різне, — і чого Анрі не зробив, коли стояв сам на сам проти Гіза, те він зробив тепер: вихопив кинджал. Та д'Ельбеф сказав із юнацьким запалом:

— Коли ви не хочете вважати мене другом, ваша величносте, ось мої груди. — І оголив їх.

Анрі нахилився до нього, але в темряві не міг його розгледіти. А втім, і щойно на світлі він не розпізнав, чи це друг. Тому він і далі поводився з великою осторогою.

— Ідіть попереду! Я хочу до Лувру. І не звертайте з дороги!

Коли вони дістались до Лувру, брама на мосту хоч була й відчинена, але не досить широко, і її не можна було ні розчинити до кінця, ні зачинити, бо одні пхалися нею назовні, а другі затискали їх між ворітницями. Ту боротьбу супроводив дикий рев. На перекривлених обличчях мигтіло світло поодиноких смолоскипів. Анрі бачив клинцюваті борідки й витерті шкіряні колети: його люди рвалися за браму. Це були ті, що не бенкетували за королівським столом, найбідніші дворяни та прості люди, і вони не піддалися спокусам цього двору; може, вони потрусили кишені декому з жителів цього міста, а може, й убили декого з них, однак не хотіли, щоб тепер їх самих повбивали. Для них усе було просте. Вони лаялися й бились, бо варта Лувру не випускала їх.

Їхній король гукнув до них. Вони почули, і колотнеча враз затихла. Хтось голосно сказав:

— Убивають, ваша величносте! Їдьмо з нами!

Анрі озирнувся: його супутник д'Ельбеф був ще біля нього.

— Зробіть так, як хочуть ваші люди, — відповів він на запитливий погляд.

За брамою хтось наказав:

— Там отой король Наваррський, давайте його сюди!

— Пропустіть! — звернувся Анрі до своїх. Але вони міцно тримали його:

— Ми не поїдемо без тебе, noust Henric! У нас коні в стайнях, і з тобою ми проб'ємось, а потім повернемось у тисячу разів сильніші.

Вони обступили Анрі й, забувши про шанобу, настирливо хапали за руки й за одежу — і таки були б потягли його геть у своєму потоці, керовані стихійним інстинктом: за нього вони чіплялись, як удома чіплялись за котрий-небудь пагорб із виноградниками, що прикривав їх і що його вони, поки живі, не віддали б і найдужчому ворогові.

Якби тільки Анрі сам захотів! Але він натомість зажадав: «Дайте мені поговорити з капітаном!» — бо побачив, хто командує вартою на мосту. Капітан де Нансей тим часом звелів широко розчинити браму: нехай собі гугеноти втікають хоч і всі, його цікавив тільки їхній король. Клинцюваті борідки й колети пропихались і бігли повз уже нечисленну купку, що обступила Анрі. Стіна з тіл довкола нього розпадалась і тоншала. Хтось із тих, що були ще біля нього, прошепотів:

— Остання хвилина!

Несміливий голос друга, що наспів якраз у останню хвилину, одначе вже запізно для того, щоб мати ще право на рішучі дії. І все ж він ухопив Анрі, потяг його геть від брами, примусив боротися за кожний крок до неї. Вони борюкалися, забувши про все, аж поки їх розчепили; понабивали один одному синців, порвали одяг.

Капітанів голос закричав:

— Що це ви, д'Ельбефе! Короля Наваррського ніхто не збирається вбивати. Його з належною пошаною проведуть до замку.

Анрі, що вже отямився, не побачив коло себе жодного зі своїх людей, а капітан де Нансей, із яким він опинився віч-на-віч, заговорив украй нахабно:

— Величносте, ще як ви прибули, я мав честь запевнити вас: чим більше гугенотів у Луврі, тим краще. На жаль, тільки що декотрі з них ушилися. Та ви, слава святому Варфоломієві, ще в наших руках.

Анрі, по-юнацькому меткий, уліпив йому ляпаса й рушив далі. Він устиг ще побачити отетеріле де Нансеєве обличчя. Та коли вартові зі зброєю в руках кинулись за ним, капітан гукнув: «Стійте!» Де Нансей спочатку скрипнув зубами, а тоді прохрипів:

— Зоставимо на потім.

У палаці лунала тучна музика до танцю, вікна стояли навстіж, у м'якому світлі ряди постатей то сходилися, то розходились. Анрі стояв унизу й шукав поглядом Марго: вже час було її знайти. Усе нові й нові несподіванки затримували його, не пускали до неї, а вона теж не показувалась і не давала звістки про себе. Він дивився з темряви вгору, в невідоме, і серце його калатало. «В жовтому м'якому світлі, під лагідний дзюркіт музики вона тепер, напевне, виконує свої найвишуканіші, найграційніші рухи, її ноги й руки ніби пурхають, вона всміхається, як образ довершеної вроди. Але ми не довершені й не вишукані, Марго, коли ми голі». Він ухопився обома руками за колюче пагіння троянд, що спиналось угору, до відчиненого вікна. Уколи були йому приємні: «Адже цей біль даруєш мені ти!» Він би й подерся до вікна по трояндовій шпалері, та, на жаль, із нижнього приміщення вивалило кілька підпилих лобуряк, швейцарців, що хотіли облегшитись надворі, і то неодмінно на троянди й на закоханого. Той чкурнув у двері, а швейцарці під вікном, справляючи свою потребу, реготали, аж ревли.

Анрі попав до вартівні; її нерівно освітлювало кілька смолоскипів, і в ній не було нікого, крім чотирьох кам'яних статуй, які підпирали щось ніби трибуну. В сусіднє приміщення вело три сходинки. Анрі, спотикаючись, зійшов ними вниз. Високе склепіння, про танці нагорі нагадує тільки ледь чутне ридання скрипки, ніякого світла нема.

— Агов! Є хто тут?

— Авжеж є,— озвалися зразу двоє, і Анрі, пильний і насторожений, упізнав голоси і розгледів на чорному тлі рухи білястих постатей.

— А, д'Анжу й Гіз! — гукнув він їм назустріч. — Найбуйніші гості на моєму весіллі!

— Це ти, Наварро? — сухо, як завжди, спитав д'Анжу. — Твоє діло зараз танцювати або лежати в ліжку. А нам припадають турботи. Гей! Світла! — промовив він, не підносячи голосу, і ніхто його й не почув.

— Цікаво мені, які це у вас турботи. Бо я знаю вас як друзів, щирих друзів без страху й без фальшу.

— Такі ми й є,— відказав Гіз. — Тому ми й намагаємося з усієї сили, щоб у Парижі через твоє весілля не спалахнув бунт.

— Бо тут не люблять єретиків. Гей, світла, — ще раз промимрив д'Анжу.

Анрі сказав:

— Тому ж то ви, а надто ти, Гізе, зводите сюди чимраз більше війська, а в місті поширюєте чутки, ніби тут аж кишать вояки пана адмірала.

— Гей, світла. Це пусте: адже вони помирилися — Коліньї з Гізом. Мій брат, король, помирив їх.

На цей раз і справді з'явилося світло: прийшов Конде, кузен Анрі, й привів із собою багатьох слуг зі свічниками.

— Я вже тривожився за тебе, кузене. Добре, що застав тебе в такому надійному товаристві.

— Ти вже знаєш, Конде, що вони помилились? Гіз і Коліньї стали друзями, скорившись королевому слову.

Свічки яскраво освітили всі обличчя, і Анрі охопило нове, чудне бажання: пролити й на все становище таке саме різке світло.

— Ще твій батько, Гізе, і всі твої родичі хотіли вбити пана адмірала, та він вас випередив і перший наслав смерть на твого батька. І відтоді ви всі запалюєтесь один від одного жадобою помсти: кожен наступний герцог Гіз від свого попередника.

— Гей, світла, — гукнув Анжу від збентеження, хоча світла було вже досить.

Гіз повторив незворушно:

— Я помирився з Коліньї. Правда, він однаково викликав сюди свій гвардійський полк, але я довіряю йому.

— Він не винен у смерті твого батька. Він присягався, що ні,— запевнив Конде.

— Так само щира й моя присяга, — відказав Гіз.

— Та зіграймо краще в карти, — запропонував д'Анжу.

— Ти б радий наслати на нього смерть, — сказав Анрі, що не сів за стіл.

Уже принесли й тасували карти, і його слів наче ніхто й не почув. Раптом Конде грюкнув кулаком по столу.

— Він вірить усьому, бо Карл називає його батьком. Його дружина поїхала до їхнього замку Шатільйона. І йому самому слід би вже давно бути в безпечному місці.

— Чого ти не сідаєш, Наварро? — спитав д'Анжу якось нерозбірливо, бо його товста нижня губа тремтіла. Він боявся.

— Бо я піду нагору, до королеви.

— Ну, йди! Твій шлюб зберігає мир. Нехай би це весілля тривало довіку.

— Я хочу також глянути, кого там бракує з моїх людей і з ваших. Твій капітан де Нансей… Тепер я вже знаю, яка служба не дала йому прийти на мій бенкет удень. Але де той чоловік, що ти його застав під своїм ліжком, Гізе? Чи його звали не пан де Морвер?

— Я його не знаю й зроду не бачив, — закричав Гіз, забувши про вишукані манери.

Д'Анжу боязко сказав, не дивлячись на Наварру:

— Сідай або йди!

Кузен затримав Анрі:

— Ти знаєш, який у тебе вигляд, кузене? Одяг порваний, обличчя брудне. Де ти був?

Анрі квапливо шепнув йому:

— Вони силоміць затримують наших.

— Пробиймося й утікаймо! — теж пошепки відповів Конде.

— Ні.— А вголос сказав мажордомові, що був серед слуг: — Коли королева Наваррська піде до свого покою, щоб негайно сповістили мене. — Тоді сів за стіл, і почали грати.

Їхній стіл стояв перед великим каміном, і свічники зі свічками стояли на його карнизі, високо вгорі. На гравців лилося тьмяне світло. В гордій кам'яній сутіні непорушно застигли Марс[64] і Церера[65] — дві статуї, що підпирали цей камін, відтоді як їх поставив там майстер на ім'я Гужон[66]. Бо твори, залишені давніми майстрами, завжди стоять непорушно й щось підпирають, а пристрасті живих згоряють, немов свічки, й не лишають по собі нічого. Вісімнадцятирічний юнак не бачить цього в дзеркалі, і хвилини його життя, що спливають одна за одною, теж не підказують йому цього. Але Анрі мав перед собою д'Анжу: тремтяча губа, неохайний пушок на підборідді, втопленому в ніжну піну брижів; а поглядом спадкоємець трону свердлив свої карти. Йому не таланило в грі, як судити по тривожно зсуплених бровах. Він мав бридкі, наче обтяті, вуха, волосся росло так, що скроні й щоки були трохи схожі на мавпячі; і з того та ще з вульгарного носа видно було, що ця людина прагне вбивати, але сама боїться смерті. На береті в нього блищали самоцвіти, та обличчя не осявалося внутрішнім світлом. Воно було жалюгідне, бо тільки чорні духи витали круг нього. «Достоту пані Катрін! — подумав король Наваррський. — Справжній її виплодок, і саме йому вона б хотіла передати свій хист до чорних злочинств. Та шкода, нічого не вийде: вбивати він, мабуть, умітиме, тільки ховаючись за її спідниці, а сам, без старої, він програє гру».

— Козир! — гукнув Анрі й ляснув своєю картою по купці чужих. Світло свічок, що лилося згори, ледь мигтіло. Д'Анжу нахилився вперед, доторкнувся до верхньої карти, відсмикнув руку й глянув на пальці. Те саме зробив Конде, тільки різкіше. Решта двоє стрималися від такого самого руху, бо вже побачили, в чому річ.

— Кров, — з досадою сказав Гіз. — У кого це руки в крові?

Наварра показав долоні: на них були подряпини, немов від чиїхось нігтів або від колючок, але кров не виступала ніде. Тоді д'Анжу обдивився свої руки, що аж трусилися; обличчя його не поблідло, а ніби вкрилося попелом. Конде й Гіз зиркнули на свої тільки мигцем, і їм одночасно спало на думку розібрати копичку карт. І зразу їхні пальці почервоніли. Не лише одна карта — всі вони були липкі, бо лежали в калюжці крові, й увесь стіл був заляпаний кров'ю! Допитали слуг, стіл витерто, мажордом приніс нову колоду карт.

Цього разу кров побачили, щойно карту кинув на стіл Гіз, але він уже й не подумав про свої руки, і жоден з них не подумав про свої чи взагалі людські руки. Кров повільно й невпинно сочилась, розпливалася, витікала з-під карт. А вони дивилися, мов скам'янілі, неспроможні нічого вдіяти — тільки щулились від моторошного холоду, що віяв звідкись із потойбічного світу, з царства невідомості. Гіз перший отямився й, вилаявшись, схопився на ноги. Обличчя його було біле, як скатерка, що нею мажордом знову перестилав стіл; а на лівій щоці в герцога Анрі помітив виразні червоні плями. Господи! Це ж наче його власні пальці, їхній слід, а він же вліпив ляпаса зовсім іншому — капітанові Нансею. Гізові терпець урвався, він вибіг, гучно тупаючи ногами. А Конде раптом ухопив мажордома за груди; той перелякався.

— Це все ти наробив своєю скатеркою. У тебе в ній була кров. Звідки ти, чортів штукарю?

— Із Сен-Жерменського монастиря, — таку несподівану відповідь дав мажордом і злякався ще дужче, ніби він не повинен був у тому признаватись. Конде більше не допитувався, а розлючено повалив мажордома додолу й почав стусати його обома ногами. Анрі озирнувся довкола: д'Анжу вже не було й сліду. Зате з темряви, сяючи, виступив юний Леві, віконт де Леран, вродливий, мов паж, протестант, і доповів:

— Королева Наваррська вас чекає, ваша величносте.

Чатує

Твій клопіт — танцювати й лежати в ліжку, сказав йому хтось, але з нього й того клопоту було забагато, саме ліжко поглинало його цілком, і можна було навіть боятися, що назавжди. Марго давала йому втіхи, що були чимось більшим, ніж просто втіхи. Бони були пристановищем, єдиним, яке ще лишилось, і нагородою за небезпеки, і відплатою за приниження, і йому робилося соромно за власні думки. «Марго, твоя мати вбила тільки мою матір, а ти віддаєш на поталу мене самого, як Даліла Самсона[67]. Марго, не остерігай мене, декламуй латинські вірші своїм низьким снодійним голосом, декламуй і люби. Марго, за хвилину я можу вийти з цієї кімнати озброєний і вигубити всіх твоїх. Я маю тут у Луврі досить своїх, вони тільки чекають мене, і ми були б у пані Катрін раніш за її наймоторніших шпигунок. Я вільний робити, що захочу, але я цілую тебе, невситиму! Марго, ти вище створіння, бо такі ви є, жінки, і тому ніколи не буваєте справді нашими! Марго, у тебе, як на мої високі почуття, надто бідна душа. А тому дай мені своє тіло, Марго, поки воно молоде! Що буде колись із моїх belles amours[68]? Я покину тебе, це можна сказати наперед, а ти зрадиш мене ворогам. Люта жінка — небезпечний звір! Марго, пробач — ти щось більше, куди більше, ніж я, ти сама земля, на якій я лежу, по якій їду верхи, з якої злітаю аж на небо!»

Такі були його почуття — водночас і захват, і розпач. Бо немає нічого ближчого до розпачу, ніж захват, — він бере з розпачу все найкраще. Так буває в молоді літа. Дозрілий вік віддаляється від джерел і забуває їх. А хто довіку лишається близький до них, той житиме так і буде такою людиною, як Анрі, або ж Генріх, король Наварри, а згодом Франції й Наварри.

Прокидаєшся — аж знову день. Хоч би вже швидше він минав. І як його збавити? Що для цього вигадують інші, для кого нічні години — не головні в житті? А вони не байдикують, і їхні витвори й труди виявляються не менш значущими, ніж любощі, й сягають у не менші глибини, ніж сон. Ось герцог Гіз ходить до монастиря Сен-Жермен-д'Оксеруа, що стоїть між Лувром і вулицею Сухого Дерева. На тій вулиці живе адмірал Коліньї, він часто навідується до Лувру і щоразу проходить повз монастир. А за одним заґратованим вікном хтось чекає, ще з учорашнього дня, невсипно чатує за товстими залізними штабами.

Карл Дев'ятий каже: «Коліньї, мій батько», — і марно дожидає його сьогодні. Вже двадцяте число. За ґратами хтось чатує. Гіз грає з Карлом у м'яча, обличчя в нього ясне й відверте, а в думці слово «чатує». Він думає, що мажордом, який служить йому, ще вчора посадив когось у монастирі. Біля того чоловіка стоїть при стіні аркебуз, і він чатує.

Пані Катрін усе не показується, перед її дверима стоїть варта, зовні і зсередини, і вона, спираючись на палицю, але не стукаючи нею, сновигає від вартового до вартового. Кожному вона зазирає знизу в обличчя, а він поверх її голови непорушно дивиться перед себе. «Чатує», — думає Гіз. Думає, що за віконними ґратами в помешканні соборного. каноніка, його колишнього вчителя, все напоготові. Один родич дав мажордома, другий — аркебуз, а того, хто там чатує, пообіцяли врятувати від зашморгу. І він чатує.

Цього дня, двадцятого числа, в театрі перед усім двором, за участю короля Франції, давали виставу. Праворуч рай, ліворуч пекло, як воно й має бути. Вхід до раю стережуть троє лицарів: то Карл Дев'ятий і обидва його брати; ще ніколи їх не бачили в такій одностайності. В пеклі бешкетують великі й малі чорти. А тло сцени зображує Єлісейські Поля[69], населені дванадцятьма німфами. Все було б у якнайкращому порядку, але драма в тому, що непорядок настав у світі, і ось ватага лицарів-волоцюг надумала приступом узяти рай. Та Карл Дев'ятий із братами перемогли їх і загнали в пекло. Між іншим, ті лицарі були з клинцюватими борідками й у витертих шкіряних колетах.

«Марго! Чи не можна нам утекти звідси? Давно вже час, щоб я тебе роздягнув, бо плоть твоя горить!»

А Гіз думає: «Чатує. Горлоріз Морвер чатує. Мій канонік, що ненавидить великого протестанта, і мій мажордом, що його Конде стусав ногами, — чатують!»

«Я король Франції і стережу рай, — думає Карл Дев'ятий. — А вас, клинцюваті борідки й шкіряні колети, — геть у пекло! Правда, до вашої віри належить мій зять і навіть мій другий батько. Та це ж тільки вистава, я ж тільки граю роль. Груди в мене такі широкі, що позаздрив би й сам Юпітер, а стегна мої можна зрівняти хіба з Геркулесовими».

В ту хвилину з неба спустились Меркурій[70] і Купідон[71] зійшли по райдузі вельми природного вигляду, на яку падало світло з-за хмар. Ці боги з'явились не лише для того, щоб здивувати глядачів хитромудрою театральною машинерією, а головно для того, щоб уже міг початися балет. На їхнє прохання троє лицарів — охоронців раю — вивели єлісейських німф наперед, аж на середину зали. Виступ цих безсмертних створінь, що насправді були тільки акторками, тривав більше години, і весь той час клинцюваті борідки та шкіряні колети сиділи у пеклі, де з них кумедно знущались червоні, як полум'я, чорти.

«Марго! Чи не можна вже нам якось утекти звідси, бо давно час, щоб я роздягнув тебе, адже плоть твоя горить!»

Чатує за ґратами, чатує за вартовими.

«Марго! Ходім-бо!»

Чатує.

«Я, король, найсильніший! Наприкінці ми ще піднімемо німф на руках, і найважчу підніму я сам».

Чатує. Може, промине ще день, і вони на нових бенкетах та ігрищах змагатимуться перед дамами, хто вбереться розкішніше або дивовижніше — Наварра турком, а Гіз навіть амазонкою. І все ж таки настане двадцять друге, п'ятниця, а ще від дев'ятнадцятого в помешканні каноніка, між вулицею Сухого Дерева й Дувром…

Чатує.

П'ятниця

Адмірал Коліньї, чи Гаспар де Шатільйон, був людиною такою могутньою й шановною, що ніколи не виходив із дому сам. Ціле життя він був оточений військом, яким командував, і засідав у державній раді — або як фаворит королів, або як бунтар проти них. Тепер Карл Дев'ятий називав його батьком, і тому одні палко ненавиділи його, а другі боялись за нього і за його життя, хоча й не так сильно. Коли він у ту п'ятницю рано-вранці йшов до Лувру, вони оточували його мов муром. Пан адмірал на таємній нараді говорив з королем про гроші — платню німецьким найманцям, заборговану ще з минулої війни, яку вони з Карлом провадили один проти одного.

Після наради пан адмірал супроводив короля Франції на гру в м'яча. Він подивився, як король починає кін із зятем самого адмірала, а третім гравцем був Гіз, колись його ворог, тепер з королівської волі помирений з ним. Потім пан адмірал попрощався й рушив додому, на вулицю Сухого Дерева; дорогою він читав листи. Тим-то вийшло, що його почет, аби не заважати йому, розступився трохи ширше. І він переходив майдан біля Сен-Жерменського монастиря, ніким не прикритий. Пролунав постріл, тоді ще один. Перший постріл мідною кулею розтрощив панові адміралу вказівний палець, другий влучив у ліву руку вище ліктя.

Пан адмірал повівся гідно й не виявив великого хвилювання. Своїм сторопілим супутникам він показав на вікно, з-між ґрат у якому ще вилося пасомце диму. Двоє дворян побігли туди, одначе за будинком уже зацокотіли підкови коня, що мчав чвалом. Третього пан адмірал послав до короля — повідомити про все. Карл Дев'ятий, відразу кинувши недокінчену гру, пішов до себе. Він був обурений, але й наляканий.

— Убивця за це заплатить, — сказав він, тоді ще додав: — Невже я ніколи не матиму спокою? — Ці слова він насилу вимовив, бо в нього вже цокотіли зуби, хоча герцог Гіз і ще декілька вельмож послужливо запевняли його, що то стріляв якийсь божевільний.

Двоє дворян, що бігали за лиходієм, повернулись до пана адмірала; він дожидав їх на тому самому місці. Засапані, вони пояснили, що мерзотник утік від них у плутаних завулках і тепер уже далеко. Але вони його впізнали: то був такий собі пан де…

— Мовчіть! — спинив їх пан адмірал. — Не називайте його ім'я. Я почуваю, що поранений тяжко і, може, помру. Я не хочу знати того, кого міг би з людської слабості ненавидіти в свою останню годину.

Рушили далі; одні підтримували його, бо він був блідий і з рани дуже текла кров. Інші, йдучи позаду, перешіптувалися, що це діло непевне.

— Він же був сховався під ліжком у Гіза й хотів його вбити. Чого ж тепер стріляв у найбільшого Гізового ворога? Лихо нам, коли тут Гізова рука… А так воно й є.

— Дійся божа воля, — сказав пан адмірал удома, на вулиці Сухого Дерева, коли його люди, на смерть перелякані, попадали на коліна.

Амбруаз Паре[72] був дуже вправний хірург і до того ж протестант. Покріпивши себе й пораненого надією на бога, він пустив у хід усе своє вміння. Тільки за третім заходом відтяв він розтрощеного пальця. Пан адмірал мусив терпіти страшний біль. Попри всю його терплячість і душевну бадьорість, тілесна природа не витримала. Коли до ліжка підійшли король Наваррський і принц Конде, він спочатку не міг говорити. І тому обидва змогли зразу розповісти йому те, що знали, — про що вже гомонів весь двір і все місто. Бо істина сама вирвалась на світ і промчала по вулицях іще прудкішим чвалом, ніж убивця на своєму буланому. Убивцю найняв Гіз.

Коліньї нарешті мовив:

— Оце таке те знамените примирення, що за нього поручився король?

Він видимо закликав бога в свідки, бо, закинувши голову назад, аж через край високо підбитої подушки, зводив очі вгору, поки між повіками стало видно майже самі білки. Щоки в нього запали ще дужче, суворі старечі губи ледь розтулились, ніби він уже не хотів віддавати наказів, а сам дожидав наказу згори. Стражденні скроні, але на ясно осяяному чолі прямовисні зморшки прорізали хмару. «Краще мученицька смерть, ніж зректися самого себе й утратити тебе, о мій боже!» Так промовляло це обличчя, що здавалось водночас і покірним, і гордовитим.

Наварра й Конде, звичайно, подумали, що смерть старого Гіза все ж таки лежить на сумлінні пана адмірала; принаймні так казали люди. Вони вважали за цілком природне, що він не хоче в цьому признаватися. І так само розуміли вони, що син забитого насправді ніколи не зрікався думки про помсту. «Але тепер він уже вдовольниться, — подумав Анрі.— Вистачить із нього й одного пальця. А я не можу покарати винних у смерті моєї бідної матусі навіть тим, що відстрелю комусь один палець». Від вигляду старого й від згадки про власне нещастя в нього аж сльози на очах виступили. Його кузен Конде, не такий чутливий і не дуже делікатний, навпростець сказав те, що думав:

— Пане адмірале, за ваше примирення з Гізом не міг надійно поручитись навіть король. Ви самі повинні стерегтися людини, що в неї вбито батька.

— Не з моєї вини! — запевнив Коліньї ревно. Він подивився на них і спробував підвестись, але, ворухнувшися, трохи не скрикнув, так заболіла поранена рука. Служник і домашній пастор кинулись до нього. Збентежений, Конде мовчав.

— Я не хотів смерті герцога Лотарінгського й не знав, що його збираються вбити, — урочисто промовив Коліньї.— Він сам носився з наміром убити мене і сьогодні таки здійснив той намір синовою рукою. А я нічого не замишляв проти нього. Це щира правда. Бог мені свідок.

Обидва чули його, і могло здатися, що й бог його чує. Наварра й Конде попрощались і пішли тільки тому, що цього зажадав хірург. Конде, притихлий, почав запевняти кузена, що й не думав так про пана адмірала. Наварра мовчав: у глибині душі він не вірив жодному слову Коліньї. Навпаки, він не мав сумніву, що давня Гізова ненависть до адмірала має цілком природну підставу. Гіз нацькував убивцю на того, хто колись хотів смерті його батька. А що Коліньї був вождем протестантів — ця обставина важила навіть менше або й зовсім нічого. «Не це мав на думці Гіз, а тому нам, решті, нема чого боятися за себе… Марго! — озвалося щось у нього в серці, хоч він міркував далі: — Та старий і не помре. Він тільки звик напускати на себе урочистість і навіть у сумнівних випадках прихиляти бога на свій бік. Марго!» — знов заволало його серце, і він піддав ходу.

Амбруаз Паре наготував свої інструменти, щоб різати й прострелену руку. Корнатон, вірний слуга пана адмірала, і його домашній пастор Мерлен[73] плакали, а німець-товмач, Ніколаус Мюс на ім'я, згорьовано дивився на великого страдника, бо любив і шанував його.

— І цей раз у п'ятницю[74], як із нашим господом, — шепотів він у тишу кімнати.

А король Наваррський тим часом зробив те, що веліла йому власна гідність. Разом з Конде та молодим Ларошфуко він пішов до Карла Дев'ятого й поскаржився на цей замах, у особі пана адмірала вчинений і на нього самого та всіх його одновірців. Карл і сам насилу міг говорити: він таки справді був приголомшений тяжче, ніж Наварра. Він тільки пробелькотів, що це, мовляв, його рани — його палець, його рука! І потрусив перед їхніми очима рукою й пальцем, ніби на знак присяги, що помститься за це злочинство. Та мати не дала йому договорити — вона була присутня: пані Катрін відчинила свої двері, тільки-но почула, що прийшли панове протестанти.

— Всю Францію поранено! — вигукнула вона. — Ще трохи, й ми дочекаємося, що нападуть на самого короля просто в постелі! — Вона вдала, ніби її мучить великий страх, і справді нагнала холоду своєму бідному синові. Бо він і досі ніяк не хотів до кінця повірити, що його рідна мати може бути в змові з іншими проти нього. І навіть Наварра, добре знаючи, що саме так воно й є, усе ж завагався: пані Катрін майже переконала його, бо вона була по-своєму щира. Для неї замах на адміралове життя був передчасний: Гіз діяв свавільно.

Наварра навіть не попросив знову, щоб Карл відпустив його та його людей, бо в Парижі для них уже не безпечно. Він із задоволенням вислухав обіцянку, що король сам провідає пана адмірала.

— І я теж, — хутко додала стара королева. Ще їй бракувало, щоб її бідний син розмовляв зі своїм так званим «батьком» не при ній!

А пораненому довелось витримати ще два розтини на руці, зроблені, щоб витягти кулю. Хто відвертає лице від своєї розтерзаної плоті й з думкою про бога перемагає біль, тому легше зберегти мужність, ніж тому, хто стоїть поряд, змушений не зводити очей із понівеченої, закривавленої частини смертного тіла. Пан адмірал сам утішав інших, поки пастор Мерлен згадав про свій обов'язок і звернувся до бога з полум'яною молитвою: саме вчасно, бо недужий, поки його перев'язали, втратив так багато крові, що небезпечно ослабнув. Хірург споважнів; і він теж у серці своєму молився, прикладаючи вухо до грудей страдникові.

Коли пан адмірал нарешті розплющив очі, він насамперед, скільки стало голосу, подякував богові за те, що сподобився цих ран. Якби бог карав його по заслузі, наскільки тяжче довелось би йому страждати! Одначе пастор добре розумів те, що втаїлось навіть від самого недужого: такими словами він, власне, складав вину на вбивць. А це гріх, і Мерлен остеріг його. Пан адмірал відразу сказав, що прощає їм. З усією покорою, на яку досі був здатний, він висповідався перед господом у гріхах і доручив себе його милосердю.

— О господи! Що було б із нас, якби ти глянув на наші гріхи! Постав, милосердний, мені в заслугу те, що я відкинув усіх вигаданих богів і поклонився лиш тобі одному, вічний отче Ісуса Христа!

Під вигаданими богами він розумів святих, але також Марса й Цереру, чию безсоромну тілесну пишноту відтворено було на одному з камінів у самій середині королівського палацу, і Плутона та Юпітера, що їх зображував на маскарадах напівголий король. Коліньї не любив цього світу, хоч як завзято боровся за нього; він не любив нічого плотського, і для нього істина жила в незримому. Він промовляв до бога, того бога, якого знав:

— Коли я справді помру, прийми мене зразу в своє царство, щоб я впокоївся серед блаженних.

Адміралові Коліньї довелось-таки поборотися за цей мерзенний світ, і спокій був би йому дуже до речі.

Та одне ще гнітило його, в одному ще хотів він переконати бога, який, можливо, дивився на це діло інакше. І коли він звертався до неба, в душі його лунали ще й інші слова; нараз він їх вимовив уголос:

— Я не винен у смерті Гіза. Господи! Я цього не зробив.

Він висловив ту думку, слова пролунали; не було тільки певності, чи справді вони дійшли до неба і чи воно їх прийняло. І їх проводжав погляд, сповнений тривоги. Та в цю мить до кімнати ввійшов король Франції.

Він щойно пообідав — була вже друга година, — і його супроводили мати, брат — герцог Анжуйський — і численні вельможі, серед них і король Наваррський зі своїми протестантами. Карл Дев'ятий підійшов до ліжка пораненого й заговорив:

— Батьку мій, вам завдано рани, а мені — болю. Присягаюсь відомстити так жахливо, що моя помста ніколи не зітреться з людської пам'яті.

Від цих слів пані Катрін та її синові д'Анжу стало трохи моторошно. Всі погляди мимовільно звернулися до них. А вони бачили, що серед присутніх більшість — протестанти. Але вони знали, що надворі герцог Гіз ужив належних заходів. Одначе тепер їм довелося слухати, як старий заколотник виставляє себе перед королем єдиним вірним другом. І про що клопочеться цей чоловік, що однаково має вмерти! А Коліньї казав:

— Чи це не ганьба, ваша величносте, що в вашій таємній раді не можна обговорити жодної справи так, щоб про те не дізнався відразу герцог Альба?

На ці слова Катерина Медічі подумала, що негоже було б якраз протилежне. Для цієї дрібної італійської княгині владу над усім утілювали тільки Габсбурги. Королівство? Вона відстоювала його і в цю скрутну годину присяглася кривавою різаниною захистити його від руйнівників-єретиків. Вона робила це заради себе самої, тільки заради власної, старої, немічної особи, але силу для цього черпала в своїй покірності всесвітній державі.

Коли адмірал докінчив свою мову, що являла собою одну суцільну скаргу й відверте надужиття привілейованого становища людини, яка лежить на смертному ложі, він зажадав від збентеженого Карла ще й розмови без свідків. Король і справді попросив матір і брата відійти від ліжка. І вони відступили на середину кімнати. В ту хвилину їх оточували самі протестанти, стара королева та її улюблений син опинилися цілком у руках чималого гурту дворян-гугенотів. «Вам досить наважитись, у цю мить ви сильніші. От добре, що ви не такі, як я! Ви вірите в закон, і це вас губить. Скільки разів я ламала власні едикти й глумилася з вашої свободи совісті, а ви знов і знов вірили мені — й тепер повірите кожному слову мого бідного недотепного сина. Вас ніщо не врятує, ви заслужили таку долю. Ви, звичайно, нічого не заподієте мені, поки ще маєте змогу; але остання ваша нагода скоро минеться!»

Так думала пані Катрін, відганяючи тими думками страх, і час від часу кидала довкола себе швидкі хитрі погляди, а на її важкому свинцево-блідому обличчі відбивалась сама поважність та гідність. Крім того, вона ще й прислухалась до розмови біля ліжка, але, на жаль, не могла розчути нічого. І вона спокійнісінько вирішила покласти кінець тій зайвій розмові: попросту підійшла до ліжка — гугеноти пропустили її, бо ж це була сама пані Катрін, — і порадила синові не втомлювати довше пораненого. Карл запротестував — мовляв, хто тут володар? — і то саме так, як сподівалася вона. Звичайно, цей Коліньї ще й перед смертю не вгамувався, а наструнчує Карла проти неї. І коли вона в другому кінці кімнати напосілась па свого бідного сина, той усе й вибовкав:

— Адмірал правду каже: у Франції королів розпізнають по тому, що вони можуть робити своїм підданим і добро, і зло. А тепер ця влада, разом із керуванням державою, перейшла до вас, вельможна пані.

Карл говорив голосно, так що чули всі. І якщо досі адміралова смерть була ще не зовсім неминуча, то відтепер вона стала вирішеною справою. Найкраще для нього було б, якби його бог дав йому вмерти своєю смертю.

Королівського гніву ніяк не можна було вгамувати, поки король лишався в цій кімнаті, де лежав тяжко поранений його другий батько, де хірург показував йому мідну кулю, де був пастор, поруч якого поставали на коліна протестанти й тихо молились, і ще один чоловік — байдуже хто, — що мурмотів сам до себе: «І цей раз у п'ятницю…»

Карл запропонував своєму батькові притулок у Луврі — більшого він і справді не міг зробити. До Наварри він сказав, ухопивши його за плече й нахилившись до нього:

— Коло тебе, любий брате! Оту кімнату, наново опоряджену для твоєї сестри, з дверима до ваших із Марго покоїв, щоб вона могла заходити до вас, — ту кімнату, якщо хочеш, я віддам йому, моєму батькові.

Анрі подякував: від тих Карлових слів йому спав з серця великий тягар. Сцена в адміраловому домі тяжко пригнітила його: аж у цю годину до його свідомості виразно дійшло, що адмірала трохи не вбили. «А тепер Карл пропонує притулок у Луврі, кімнату моєї сестри, звідки є хід до мене! Стара зазнала поразки, я ж бачу. Вона відвертається й чалапає до дверей».

Коли король з матір'ю та всім почтом пішли, унизу в домі відбулась нарада протестантських вельмож і дворян. Дехто вимагав, щоб пана адмірала негайно вивезли потай із Парижа до його замку Шатільйона. Ці люди в кімнаті нагорі бачили королевине обличчя, коли вона виходила; і тільки вираз цього обличчя — пані Катрін під кінець не змогла себе опанувати — змушував їх уперто стояти на своєму. Теліньї[75], зять пана адмірала, був не згоден: він не хотів ображати короля такою недовірою. Наварра вирішив:

— Пан адмірал житиме в Луврі поряд із моїм власним покоєм, звідки до нього будуть незамкнені двері. Біля його ліжка день і ніч вартуватимуть мої дворяни.

Він казав це, а серце в нього калатало. Одначе він доказав до кінця, і більшість його підтримала, байдуже, чи сподівався він такої ухвали, а чи боявся.

Тоді всі ще раз піднялися нагору. Пораненого саме перев'язували, і понівечена плоть прикувала до себе всі погляди. Хтось повідомив адмірала, як вони вирішили, Коліньї звів угору очі, приносячи в жертву богові свій біль, і відповів просто:

— Так.

А в кутку стояв чоловік і щось мурмотів собі під ніс чужою мовою — кілька слів, усе тих самих.

Переддень

Яке веселе буває збуджене місто! Тут ще й досі справляється весілля і пропонуються все буйніші розваги — не тільки дворові, а й простому людові та шановним городянам. Несподіванки, дивовижні події — немов дармова вистава! Майже щогодини в кожного збувається якесь бажання, бо хто ж, як сказати по правді, не бажає зробити щось лихе, нехай навіть трусячись зі страху; а тепер воно діється саме й ти лишаєшся осторонь, тільки тішишся страхіттями, аж мороз поза спиною йде. Ще страхіть! Іще й ще!

Король розбійників одружився з нашою принцесою, а в другого єретика стріляли. Що одне, що друге. Мов колесо крутиться! Тепер біля його дому стоїть сильна варта. Ходімо подивимось, чи правду кажуть, ніби аж півсотні аркебузирів. Агов! Не коліть, не стріляйте! Ми простий люд і шановні городяни. Дивись-но сам, так і є, як я казав. Старий єретик учора наполохався й попросив у короля захисту. Захисти-но себе, королю, як посунуть на тебе Гізи! А ось і він, наш красень герцог! Показується народові, а надто жіноцтву. Слава Гізові! О, а це що? Герою наших мрій, ти втікаєш від гугенотів?

Ось як воно було. Того дня, двадцять третього серпня, народному улюбленцеві Гізові вперше не пощастило. Вийшло так, що мідна куля з аркебуза влучила врешті-решт і в нього самого. На нього, на його брата й на кардинала Лотарінгського впала підозра. Хоч їх і зоставлено поки що на волі, та заарештовано їхніх людей у Сен-Жерменському монастирі, розпочалося слідство, король заприсягся, що зуміє знайти і їх самих, якщо вони виявляться винними. А тим часом вони залишили двір і з блискучим збройним почтом виїхали з Парижа. Але все те робилося тільки про людське око. Далеко вони не заїхали, і пані Катрін у будь-яку хвилину могла покликати їх назад.

Стара королева, як судити по зовнішніх подіях, того дня зазнала поразки. Та вона вміла панувати над подіями завдяки самовладанню й вірі в себе; а та віра цілком виходила з певності, що життя лихе і що сама вона йде за життям, а всі інші — проти нього. А втім, її астролог уже передрік їй, як буде далі.

Удень вона спокійно спостерігала все: сильну охорону на вулиці Сухого Дерева й ще багато дечого. Її бідний син розмістив у всіх будинках поблизу дворян-гугенотів. Безперестану він посилав довідатися про стан пораненого. Щоправда, тим станом цікавилась і його мати, й зовсім не з пустого лицемірства. Їй хотілося знати, чи одужає Коліньї. Це мало б вельми серйозні наслідки. Вона чула: «Одужає», — а собі думала, що для нього це невелике щастя. І саме ці таємні думки спонукали її послати дочку, молоду королеву Наваррську, провідати його.

Марго відзначалась не лише книжною вченістю; вона й у людях уже розуміла майже все, а особливо останнім часом. Між іншим, вона вже знала, що гугеноти, хоч яких урвиголів удають із себе, насправді невинні й беззахисні, мов ягнята. Такими їх створив їхній бог, бо він дав їм сумління, а вони, на своє лихо, ревно йому корились. Марго слухняно зробила те, що наказала її жахлива мати. Досі пані Катрін здавалася їй цілком буденною жінкою, хоча ті будні, над якими вона владарювала, часом бували досить страшні. Та відколи Марго покохала, мати набрала в її очах інших рис, і якийсь голос — голос її кохання — несміливо питав її, чи вона й тепер виправдовує пані Катрін. Відповіді той голос не діставав. «Це було б по-гугенотському! — вирішила Марго. — Але ми підемо до пана адмірала, подивимось, який його стан, а тоді скажемо мамі, що він помирає,— про всяк випадок скажемо так. Це буде найпевніше».

Та виявилося, що пораненому стало багато краще. Він навіть хотів устати з ліжка, щоб привітати королеву Наваррську, проте вона не дозволила; а коли пастор завів подячний псалом і кілька скромних людей у суворій, нічим не прикрашеній кімнаті стали на коліна й почали співати з ним, вона теж стала на коліна й підспівувала. Серце в неї калатало. А втім, по-перше, її почет лишився внизу і вікна та двері були позачинені, а по-друге — оці овечки! Хіба ж вони підуть її виказувати?

Доручення від матері дістав і д'Анжу: він улаштував так, щоб командувати загоном, який охороняв Коліньї, поставили найлютішого адміралового ворога — такого собі де Косена. Від тієї хвилини король Наваррський весь час натикався на перепони й цілий день мусив клопотатися. Адміраловим дворянам доводилося сперечатись із де Косеном за всяку зброю, яку вони вносили в дім. І через таку його поведінку декотрі знов зажадали, щоб пана адмірала вивезти з Парижа. Проти цього голосували ті ж таки, що й першого разу: він сам, його зять, Конде й Анрі Наваррський. Вони й досі покладались на Карла — а тим часом з ним робилося несподіване.

Спочатку не видно було нічого: король ліг спати в присутності багатьох придворних. Був там Наварра, хоч і стомлений незліченними клопотами за безпеку пана адмірала. Відразу після того він пішов до своєї спочивальні. Дворяни-протестанти супроводили його. Королеви там ще не було; незабаром йому сказали, що вона нібито молиться в своєму кабінеті. Це мало б кожному здатися дивним, а особливо йому: Марго молиться на самоті, перед оком великого бога! Думки її були гнітючі, безнадійні. Вечір вона провела коло матері, сиділа на скрині й намагалася читати, як звичайно.

А до матері прийшли люди: спочатку Маргаритин брат д'Анжу, потім ще кілька. Лиш один з них був француз, пан де Таван[76] на ім'я. Решта троє — італійці; і принцеса Валуа зрозуміла, що ці збори провіщають надзвичайні події. Відразу їй пригадалися власні давніші спостереження, яким вона тоді не надавала ваги. Одначе тепер вона не могла лишатися байдужою. Сидячи на скрині в другому кінці покою і вдаючи, ніби вся поринула в свої фоліанти, вона прислухалася, і їй таки пощастило вловити кілька вимовлених пошепки італійських слів. Ті слова не віщували нічого доброго. Адмірал Коліньї мав умерти, і всі присутні тут, насамперед її мати, хотіли примусити короля, щоб він це допустив.

Бідолашна Марго так збентежилась, що, замість сховати очі, почала ловити материн погляд. Та ледве-но спіймала його, як мати накинулась на неї з лайкою. Пані Катрін, що ніколи не підвищувала голосу й навіть бити могла без видимого збудження, раптом вилаяла дочку по-італійському, навіть повією назвала й звеліла забиратися геть. Тому сердешна й почала свою безпорадну розмову з богом. Вона знала забагато й могла відкритися з тим тільки Всевишньому. І коли її коханий владар послав по неї — чом це її так довго нема, — вона відразу послухалась і, прийшовши, застала його в ліжку, оточеного не менш як чотирма десятками гугенотів. Більшості їх вона навіть не знала, пробувши заміжжю ще так недовго. Всі говорили, перебиваючи один одного, про нещастя з паном адміралом. І знову й знову вирішували: завтра ж таки вони зажадають від короля справедливо покарати Гіза, а ні, то вони самі це зроблять! Так минав час, і ніхто не склепляв очей.

Де мій брат?

І ось вони ввійшли до Карлової спочивальні. їх не спинила варта, бо це ж була пані Катрін із її сином д'Анжу та ще чотирма чоловіками, яких вона привела з собою. Карл Дев'ятий схопився, подумавши, що це вже прийшли його вбивати. А потім упізнав матір, і та наказала йому встати з ліжка. Коли він був уже спроможний слухати її, вона насамперед перелякала його, сказавши, що він пропащий. Ідеться про його трон і життя. Пояснювати вона лишила іншим. А вони почали з численними подробицями доводити королю, ніби адмірал покликав до країни німців і швейцарців, з якими Карл не впорається. «Називай його й далі батьком рідним», — холодно докинула мати. Католики, сказано йому, вже вирішили вдарити на протестантів, але без нього, без Карла.

— Ти, розтелепо, сидиш між одними й другими, як між двома стільцями, і ті й ті вбачають у тобі ворога, — сказав йому брат д'Анжу, який ще ніколи не говорив з ним так. Принаймні його Карл зрозумів, і ще він розумів пана де Тавана. А торохтіння трьох італійців лишалося йому тим незрозуміліше, чим голосніше й нахабніше намагались вони звертатися до нього французькою. Всі тут раптом заговорили зовсім не таким тоном, як мав право сподіватися король. І вже через саме це Карл відчув себе неначе кимсь іншим, не самовладним монархом. Адже король має бути неприступний, як на Карловому портреті, він тримає людей на відстані манерою стояти, іти, поглядати скоса.

Карл Дев'ятий випроставсь якомога величніше — наскільки дозволяла нічна сорочка, в якій він заплутався ногами. Скосивши погляд, він оголосив цим своїм непроханим гостям: правосуддя має здійснитись.

— Вину Гізів виявлено. Я їх покараю. Така моя воля.

— Не твоя, — відрубала пані Катрін. — Це воля твоїх гугенотів, а ти — знаряддя в їхніх руках, бідолашний мій сину. А коли ти допитаєш Гізів, то дізнаєшся, що вони тільки виконали вказівки твоєї матері й твого брата, бо це ми наказали стріляти в адмірала, щоб урятувати тебе.

Цю жахливу річ вона повідомила, нітрохи не піднісши тону, і навіть знизала плечима. І тому Карл у першу мить ще не збагнув усього змісту її слів. Він досить спокійно перепитав:

— Це ти наказала? Не може того бути, мамо!

Вона сиділа перед ним і дивилась на нього знизу вгору, не відводячи погляду. Троє італійців уже знов хотіли заторохтіти. Але д'Анжу спинив їх; самого його трусило, і він насилу стримував той дрож. Це була небезпечна хвилина: недаремно материн улюбленець не радив їй відкривати правду. Але вона не послухалась, бо вважала, що ця правда, тверда, як палиця, піде на користь її бідному синові.

— Так, це я наказала, — підтвердила вона, сидячи перед ним, звівши до нього погляд і стежачи, що робиться в його душі. А Карл спочатку зблід, тоді почервонів, сіпнувся до дверей і знову ступив назад. Секунду чи дві він мав твердий намір покликати варту й заарештувати всіх, у тому числі й матір.

Але цього не сталось. Обличчя йому враз налилося кров'ю, і він аж захитався.

— Сядь, сину, — порадила пані Катрін, а своєму улюбленцеві поглядом звеліла, щоб не трусився: нема чого. «Цей різник не знає, на що зважитись, — подумала вона пре Карла Дев'ятого. — А я вчиню так, що Габсбурги будуть задоволені, та й сузір'я цього хотіли. З усім я в згоді».

Карл зіперся на стілець і злісно процідив крізь зуби:

— В монастирі б вам заховатись, пані, бо ви зробили мене вбивцею мого найкращого друга й накликали на мене прокляття сучасників і нащадків.

Та пані Катрін не втратила свого спокою; схожий на отупіння, він міг урешті відняти рішучість у кожного. Вона не відступалася від свого:

— Ну, коли вже ти заробив прокляття, то рятуй принаймні життя й трон. Для цього досить одного удару меча.

Карл зрозумів, кому треба завдати того удару. Немовби сам уражений ним, упав він на стілець. То була найтяжча його помилка: відтепер усі, в один чи в кілька голосів, могли вмовляти його, скільки хотіли:

— Один-однісінький удар меча, ваша величносте. Дайте наказ, і ви відвернете багато лиха й смерть тисяч людей.

Він рвучко труснув головою й заплющив очі.

— Паризькі квартали озброюються! — знов осмілівши, гукнув д'Анжу й грюкнув кулаком по столу. Парижани й справді озброювались, але тільки через чутки, які розпускав він сам: нібито на місто суне незліченне гугенотське військо. Карл розплющив утомлені очі й глянув на брата з глибокою зневагою. Вже заляканий і зломлений, він ще по-своєму опирався: замкнувся в собі й зневажав їх. Тоді змовники почали тиснути на нього з подвоєним завзяттям:

— Тобі вже не можна відступити.

— Вам уже не можна відступити.

— Ваша величносте, вже не можна.

Слова переплітались, один голос підсилював другого, але й кожен зокрема проривався до його вух: глухий і низький старої, два; гучні, високі італійські й третій — верескливий, мов у папуги. А д'Анжу й де Таван кидали в ту зливу слів запальний бойовий поклик:

— Смерть адміралові!

Карл терпів ці тортури з годину. Час від часу він казав: «Я не дозволю й пальцем доторкнутись до адмірала», — та його ніхто не слухав і не хотів слухати. Іще він казав: «Я не можу ламати свого королівського слова». Те слово він дав французькому дворянинові, але забув тепер, з ким говорить. Отож він однаково що й не казав нічого.

Раптом він застогнав, прокинувся з своєї безвладності, витяг голову до дверей і простяг до них обидві руки. «Отже, все ж таки покличе варту?» — подумала мати, ледь похолонувши. Але він зробив щось багато дивніше. Він спитав:

— Де мій брат?

Враз запала тиша: всі дивились то на нього, то одне на одного. Що він має на увазі, про кого говорить? Мати відповіла:

— Твій брат ось тут, сину.

Проте він не звернув ніякої уваги на ті слова, і вона спантеличилась. Пані Катрін могла впоратися з будь-якими ділами, але перед почуттям вона губилася й тоді вже не тямила нічого. Правда, вона ж не була при тому, як її бідний підпилий син одного вечора зацьковано шепотів на вухо свіжоспеченому зятеві: «Наварро! Помстися за мене! На те ж я й віддаю за тебе сестру. Помстися за мене й за моє королівство!»

Чисто випадково молодий король Наваррський в ту годину лежав у ліжку, оточений чотирма десятками дворян-протестантів. А міг би і встати. Вони мали досить вимог до короля, навіщо відкладати до ранку? Вони могли б і зараз усім гуртом вирушити й прорватись до передпокою королівської спочивальні, мавши таку перевагу в силі. Двері розчиняються навстіж: мій брат! Ти прийшов визволити мене!

Та двері не розчинились, брат не прийшов на допомогу, і нещасний збагнув, що наближається кінець. Це побачила по ньому й пані Катрін: на таких речах вона зналася. Тепер він відчуває себе покинутим, беззахисним. Швидше — останній удар! Зіпершись на палицю, вона підвелася з місця, схопила за руку свого улюбленця д'Анжу й закричала так гучно, як ще ніхто досі тут не кричав:

— Утікаймо геть із цього двору, щоб урятуватися від згуби й не бачити катастрофи! А як легко було б її уникнути! Але ж твоєму братові не стає духу, він боягуз!

Почувши те слово, схопився й Карл. Боягуз! Його ніби ляснули батогом по щоці. Під ним розкрилася безодня: мати зрікалась його. У голові в нього вирували суперечливі думки. Честь, страх, лють і почуття власної правоти роздирали його, і обличчя в нього нестямно тіпалось. Він ладен був упасти на коліна. І так само ладен був заколоти кинджалом будь-кого з цих людей. Але він обрав третє: ошаленів. Вибух шаленства в останню мить урятував його від убивчої розпуки. Він почав бігати по кімнаті й горлати, розпалюючи себе. Важко сказати, чого там було більше: нестями з жаху чи умисного прикидання. Він, як буря, відмітав під стіни кожного, хто траплявся на дорозі. Пані Катрін майже як молоденька шаснула за схожу на бастіон шафу й звідти прикидала, як далеко зайде він у своєму шаленстві. Навіть щодо цього вона не дуже вірила в здібності свого бідолашного сина.

Та ось Карл зупинився — посеред кімнати, в грізній самоті, як і хотів. Хоча всі попринишкали, як миші, та він іще ревнув:

— Тихо!

Розпалюючи себе ще дужче, він почав по-блюзнірському лаяти матір божу. А тоді з уст його посипались виплоди шаленства:

— Ви хочете вбити адмірала? І я хочу. І я хочу! — загорлав він так, що в нього справді потемніло в очах. — Тільки хай тоді й усі гугеноти у Франції згинуть! Щоб ні однісінького не зосталося, щоб потім не було кому дорікати мені. Цього я не хочу, ні, не хочу! Ну, робіть своє, віддавайте накази! — Він затупав ногами і ревнув: — Ну, хутко! Чи, може…

Але ні про яке «може» не було вже й мови, і нещасний знав це. Всі кинулися до дверей і аж застрягли в них, пхаючись один поперед одного. Останньою вийшла мати: на порозі вона ще озирнулась і кивнула йому головою з виразом незвичайної похвали. Мовляв, ти впорався краще, ніж я від тебе сподівалась. Зачинивши за собою двері, вона хвильку постояла, прислухаючись, що він робитиме далі. Щось занадто тихо. Зомлів? Було б чути, як упав. Хто знає… Хіба його вгадаєш, вирішила пані Катрін і заклопотано почалапала за рештою. Бо ще багато треба було вирішити й негайно здійснити.

Досі, перестрибуючи думкою через безодню, вона сама не вірила по-справжньому, що досягне другого краю. І ось вона вже на тім боці — завдяки своєму терпінню, сміливості й передбачливості. Отже, верховне керівництво тим, що мало відбутися, по праву належало їй. Синові її д'Анжу треба триматись осторонь від здійснення цих планів. Майбутній король не повинен сам брати участь у ділі, що, можливо, лишить на його виконавцях непривабливі сліди, хоч яке воно корисне й мудре. Дванадцята година. Яка це ніч? На святого Варфоломія. Хай хоч як наші дії узгоджені з тим, що робиться в світі, та завжди є небезпека, що їх зрозуміють хибно, і важко сподіватись на вдячність.

Зізнання

Ось вони вдерлись у подвір'я його дому. Адмірал Коліньї чув, як у двері внизу гупають приклади чи кілки. Хтось командував; різкий, дратливий голос був йому знайомий: Гіз. Умить адмірал зрозумів, що його чекає — смерть. І він підвівся з ліжка, щоб зустріти її стоячи.

Його слуга Корнатон накинув на нього халат. Хірург Амбруаз Паре спитав, що це означає, і Корнатон відповів, дивлячись на пана адмірала:

— Це бог. Він кличе нас до себе. Вони ломляться в дім. Оборонятися годі.

Грюкіт затих, бо Гіз звернувся з промовою до свого загону. Там було багато вояків — у тому числі й сторожа, яку король Наваррський розмістив у крамницях навпроти охороняти адмірала: він, певне, і в голові не покладав, що командир тієї сторожі з самої ненависті зрадить свій обов'язок. Вони захопили вулицю Сухого Дерева, і всі виходи з неї, і ті будинки, де оселилися дворяни-протестанти. Ці дворяни вже не могли пробитись до пана адмірала, чиє життя було їм дороге, бо наклали своїм власним.

Знак подав дзвін з монастиря Сен-Жермен-д'Оксеруа. В усьому місті вийшли на вулиці озброєні городяни. Вони впізнавали своїх по білій пов'язці на рукаві та по білому хресту на капелюсі. Усе було передбачено, кожному визначено завдання — від найменших до найстарших. Пан де Монпансьє[77] взяв на себе Лувр, щоб звідти не втік жоден протестант. Вулицю Сухого Дерева приділено панові Гізу, бо він сам випросив для себе честь зробити кінець адміралові, що був і досі живий, хоча поранений і безпорадний. Під глухе бамкання дзвона він різким голосом прокричав перед своїм загоном:

— У жодній війні ще не здобули ви такої слави, як можете здобути сьогодні!

Солдати розуміли це й самі, а тому відважно взялися до діла.

— Як жахливо хтось закричав! — сказав у кімнаті нагорі пастор Мерлен. Той крик і досі лящав усім у вухах. Слуга Корнатон знав: то кричала служниця, вони її замордували.

— Вже на сходах, — промовив капітан Йоле. — Та ми нагорі завалили двері й дорого продамо своє життя. — І вийшов до своїх швейцарців.

У кімнаті в Коліньї залишились тільки його лікар, його пастор та його слуга — як не рахувати четвертого, скромного чоловіка, що марно намагався ухилитись від поглядів пана адмірала: смолоскипи кидали у вікно посвіт, наче від пожежі. Пан адмірал на вигляд був спокійний; на його обличчі вони бачили душевний мир і бадьорість перед лицем смерті. Він не хотів, щоб вони читали на ньому ще й інше, приватну справу між ним і богом, яка досі не була владнана й тяжіла на серці. Всі ці люди мали відійти звідси, і то якомога швидше. Він попрощався з ними й наполегливо зажадав, щоб вони рятувалися.

— Швейцарці ще втримують сходи. Підніміться на дах і втікайте. А я вже давно приготувався до смерті, та й не поможете ви мені. Я віддаю свою душу в руки богові й упевнений у його милосерді.

По цих словах адмірал відвернувся від них — уже остаточно, їм лишалося тільки потихеньку вислизнути з кімнати. Думаючи, що він уже сам, адмірал повторив гучним голосом:

— Я впевнений у твоєму милосерді.

І прислухався, чи не почує підтвердження. Швейцарці тим часом ще втримували сходи. Коліньї прислухався, але підтвердження не чув. Помалу обличчя його мінялось, наче він із надії скочувався в страх. Душевний мир і бадьорість перед лицем смерті, де ви? В рисах його чимраз видиміше проступав вираз прибитої жахом, розгубленої людини. Його бог відштовхнув його. А швейцарці ще втримували сходи. «Перше ніж вони піддадуться, я мушу переконати тебе, господи. Визнай, що я не винен у смерті старого герцога Лотарінгського! Я не наказував убивати його, ти це знаєш. Я не хотів його смерті, ти можеш це підтвердити. Невже я мав спиняти його вбивць, коли Гіз сам важив на моє життя? Цього ти, о господи, не вимагаєш і не складеш вину на мене. Що? Я тебе не чую. Дай відповідь, господи! Мені лишається зовсім мало часу, поки швейцарці ще втримують сходи!»

Довкола лунав гамір — і на вулиці, й у домі; а він сперечався, опирався, потрясав зціпленими руками, підносячи їх до невблаганного бога й зводячи до нього очі старого воїна. І враз він почув той голос, якого так жадав. Голос велично промовив:

— Це зробив ти.

І тоді християнин уперше затремтів трепетом полегкості, звільнившись від земної гордині й душевної впертості. В передчутті блаженства він гукнув:

— Так, це зробив я. Прости мені!

Швейцарці вже не втримували сходів: усі п'ятеро полягли. Шалена орда з криком збігла нагору. Двері піддалися не зразу; вдершись у кімнату, солдати побачили, що не давало їм відчинятись: на порозі лежав якийсь чоловік. Його вдарили кілька разів і думали, що вбили; та насправді він умер раніше — від великого зворушення, бачивши боротьбу християнина з самим собою і його перемогу. Ніхто його не знав: то був лише німець-товмач Ніколаус Мюс. Шаноба й любов до пана адмірала дали йому відвагу одному зостатись у кімнаті з паном адміралом, щоб умерти з ним.

Наперед виступив чоловік на прізвище Бем, також швейцарець, але на службі в герцога Анжуйського. Перед каміном стояв вельможний пан — із тих, до кого такі люди, як Бем, підходять, тільки улесливо зігнувшись. Але тут Бем голосно й погрозливо гукнув:

— Це ти адмірал?

Та ця брутальність не наблизила його до жертви, як він сподівався; а кожен убивця потребує такої близькості, задля чого й звертається до своєї жертви раптом на «ти». Ні, вельможний пан лишився неприступно гордий, як і був, і нелегко було Бемові ступити два останні кроки.

— Так, це я, — почув він. — Але ти мого життя на вкоротиш.

Дивна відповідь: її міг зрозуміти лиш той, хто бачив, як адмірал віддав себе в руки божі, а тому людські вже не були над ним владні. А Бем спантеличився й безтямно глипнув на свою зброю, бо вельможний пан перед каміном дивився на неї зневажливо. То була довга, гостряком затесана поліняка — висаджувати ворота. Її й збирався Бем угородити адміралові Коліньї в живіт — і справді зробив так, коли адмірал відвернувся. Адмірал упав. Один із швейцарців, що напхалися до кімнати, ще встиг побачити його обличчя й здивуватися виразові суворої зверхності; згодом, розповідаючи про це, він казав: «самовладання». Коліньї ще прошепотів щось, та всі були занадто збуджені, щоб розчути ті слова: «Хоч би людина, а то послідуща сволота». Останні його слова виражали нетерпимість до людей.

Коли адмірала повалили, й інші браві найманці чесно відробили свою платню. Мартін Кох рубонув його бойовою сокирою. Третього удару завдав ландскнехт, на ім'я Конрад; але тільки сьомим Коліньї добито на смерть. А панове на подвір'ї нетерпеливились. Герцог Гіз гукнув:

— Беме, що там? Готово?

— Готово, ласкавий пане! — вигукнув у відповідь Бем — радий-радісінький, що може знов казати «ласкавий пане», а не вгороджувати такому панові затесану поліняку в живіт.

— Викинь його з вікна! Ось лицареві д'Ангулему[78] не віриться, хоче побачити на власні очі.

Вояки зразу викинули у вікно адміралів труп, і він упав панству до ніг. Гіз підняв якусь ганчірку й витер кров з обличчя вбитого.

— Це він, я впізнаю його. А тепер — решту! — Ударивши мертвого адмірала ногою в обличчя, він докінчив: — Сміливіше, хлопці! Найважче ми впорали.

Вже сірів світанок.

Різанина

На світанку молодий король Наваррський сказав дружині, що лежала поруч нього, і своїм сорока дворянам, що оточували ліжко:

— Спати вже не варто. Я пограю в м'яча, поки встане король Карл, а тоді піду нагадаю йому про його обіцянки й наполяжу, щоб він їх виконав.

Королева Маргарита радо з тим погодилась, бо дуже стомилася й сподівалась нарешті заснути, коли всі ці чоловіки повиходять.

На світанку — власне, то була ще тільки рано посвітліла літня ніч, — у одній з кімнат Лувру, що виходила вікнами на майдан і вулиці, стояли Карл Дев'ятий, його мати пані Катрін і його брат д'Анжу. Вони не говорили, бо прислухалися, дожидаючи, коли вдарить постріл з пістоля. Тоді вони знатимуть, що задумане почалося, й дивитимуться, як воно піде далі. Постріл ударив — і вони, раптом гарячково заквапившись, послали на вулицю Сухого Дерева гінця з наказом панові Гізу, щоб ішов додому й не робив нічого проти пана адмірала. Звичайно, вони знали, що вже запізно, й послали придворного з таким наказом лиш на те, щоб потім можна було хоч трохи виправдатися цим перед німецькими князями та королевою Англії, хоч трохи зменшити свою вину. І все ж вони цілком щиро хвилювались і квапились, віддаючи той уже марний наказ, — так, немовби ще лишалась якась надія. Пані Катрін та її улюбленого сина д'Анжу, власне, охопила трохи запізніла паніка: а що, як усе зірвалося! Лише Карл, дожидаючи повернення посланця, аж трусився в безглуздій сподіванці: а може, нічого не сталось і все це тільки наснилося йому.

Відповідь прийшла така, як і слід було чекати, і Карл відразу сховався за своє умисне божевілля. Репетуючи на всю горлянку, щоб бачили, в якому він стані, король кинувся до своїх покоїв і там закричав, щоб Наварру й Конде привели до нього — приволокли зараз, негайно! Той наказ був зайвий, бо вони вже йшли до нього самі.

Дорогою вони почули крізь розчинене вікно дзвін на сполох. Вони зупинились, і жоден з них не важився сказати, що подумав, аж поки ту думку висловив сам Анрі.

— Ми в пастці.— І зразу додав: — Але ще можемо кусатись.

Бо кругом нього були його дворяни, вони заповнили весь перехід між покоями. Та ледве він почав їх підбадьорювати, як попереду, позаду й з обох боків порозчинялися двері й з них повалили озброєні люди. Перші впали Теліньї, зять адмірала, й пан де Пардайян, Більше Анрі побачити не встиг, бо його вже проштовхнули далі. Хтось ухопив його за руку і втяг у якісь двері. Разом з ним туди кинувся й Конде, бо в тисняві вони трималися пліч-о-пліч, щоб обороняти один одного. А затягши обох до кімнати, Карл сам замкнув двері. Вони були у нього, в його спочивальні.

Всі троє, стоячи під дверима, прислухалися до ґвалту за ними, до кровожерного крику, брязкоту зброї, гупання тіл, що падали додолу, передсмертного харчання й знов кровожерного крику. Коли всі заколоті поблизу випустили останній дух, той крик відкотився далі. В ньому вчувалося: «Слава Ісусу!» А ще: «Смерть! Смерть! Усіх повбивати!» Те завивання все даленіло: «Tue! Tue!»[79] — справді схоже на вовче виття. Воно котилося по всіх переходах і залах, у всі кінці, то наростаючи, то затихаючи. Хто його чув, міг подумати, ніби замок Лувр повний злих духів, а не дворян із озброєними загонами. Те, що робили тут людські руки, скидалось на якусь страхітливу ману. Всім трьом кортіло визирнути за двері: може, насправді нічого не сталось? Тільки помалу розливається світло серпневого світанку, а єдині справжні звуки — це віддих сонних людей?

Але ніхто не визирнув. Усі троє — і Карл, і обидва його бранці — цокотіли зубами й ховали очі один від одного. Той затулив їх руками, другий відвернувся до стіни, третій низько схилив голову.

— Вам, мабуть, теж здасться, що це не може бути правдою? — нарешті промовив Карл. Він уже був анітрохи не схожий на шаленця, відколи так пошаленіли ті, за дверима. — Але це правда, — запевнив він трохи перегодом, і водночас йому спало на думку, що треба сказати ще: — А винні в усьому ви самі. Нам довелось випередити вас, бо ви сплели змову проти мене й усього мого дому.

Це він уперше від свого імені висловив те, що втовкмачувала йому мати, пані Катрін, але далі не пояснив нічого. Конде запально відповів:

— Тебе я давно б міг уколошкати, якби хотів, бо нас у Луврі було вісім десятків дворян-протестантів, і ніякої особливої змови, щоб повбивати всіх вас, ми не потребували.

Анрі озвався:

— Я свої змови заварював у ліжку, з твоєю сестрою. — І знизав плечима, ніби про таке обвинувачення не варто й балакати. Він навіть зневажливо скривився, і в такому становищі було б дуже добре, було б просто рятівним виходом, якби скривився й Карл. Але той вирішив краще знов ошаліти, хоч би заради того, що він мав ще сказати своєму зятеві. Адже той навіть про адміралову смерть іще не знав! Тому Карл знову розкричався й почав твердити, ніби Пардайян, наваррський дворянин, що лежав тепер мертвий за дверима, передчасно прохопився й розкрив їхні наміри. Він буцімто голосно гукнув, що за адміралову руку буде відтято сорок тисяч рук.

Потім Карл розпалив себе ще дужче, щоб слова його звучали, як мова людини не при тямі, і тоді вони почули про смерть пана адмірала. Обидва похололи і втупили очі один в одного; на Карла вони вже не дивились, і він репетував далі сам для себе, поки стало голосу. Він лаяв адмірала, як ошуканця й зрадника, що думав тільки про згубу королівства й з лихвою заслужив найстрашнішої кари. Слова лилися потоком з його уст і помалу переконували його самого, що все це правда. Карлова лють змінилася ненавистю й страхом. Урешті він тремтячими руками вихопив кинджал. Та його бранці й не помітили того: перед їхніми очима були інші видива.

Вони бачили, як старий полководець виходить з намету, а кругом вишикуване військо, і самі вони вже тримають своїх коней за повіддя. Зараз вони помчать у бій, назустріч ворогові. По п'ятнадцять годин не сходити з коней, не знати втоми, не чути свого тіла — яка розкіш! Тебе підхоплює вітер, ти летиш, очі стають дедалі ясніші й гостріші, бачиш так далеко, як ще ніколи, бо тепер перед тобою — ворог. Мчиш назустріч йому, зовсім безвинний, чистий і новий, а він увесь заплямований гріхами й має бути покараний! Ось що й більш нічого означав для них адмірал Коліньї в ту хвилину, коли вони почули про його смерть. Анрі думав про те, що його мати, королева Жанна, довірялась у всьому панові адміралу, а тепер їх обох нема на світі. І він полишив навіженому Карлові шаленіти, поки зовсім забракне голосу, а сам сів на скриню.

Карл уже захрип, а з-за дверей, як і раніше, чулося кровожерне виття. Заговоривши нарешті звичайним голосом, він наказав їм зректися своєї віри: тільки так вони можуть урятувати собі життя. Конде зразу вигукнув, що він про таке й не подумає, бо віра дорожча за життя. Анрі дратливо махнув на нього рукою й заспокоїв Карла: мовляв, про це можна поговорити. Та кузенові притьмом захотілось опиратися тепер, коли вже було запізно. Він розчинив вікно, щоб чути було дзвін на сполох, і під той дзвін заприсягся, що не зрадить віри, хоч би й настав кінець світу.

Анрі зачинив вікно й підійшов до Карла, що з кинджалом у руці стояв перед шафою, схожою на бастіон: масивні поперечини, гарматні ядра з чорного дерева, скрізь пообковувано залізом. Наварра підступив до шаленця спокійно, але рішуче, й сказав йому на вухо:

— Шаленець — отой он зі своєю вірою. А ви, ваша величносте, зовсім не шалені.

Карл підніс кинджал, та Анрі відхилив його руку:

— Облиш, брате королю!

Як йому спало на язик те слово? Карл, його почувши, впустив з руки свій кинджал, що впав додолу й відскочив убік. Обхопивши обома руками шию друга, кузена, зятя й брата-короля, бідолаха заридав:

— Я не хотів цього!

— Можу повірити, — відказав Анрі.— Але хто ж тоді хотів?

Відповіддю було кровожерне виття, що долетіло звідкись іздалеку. Карла аж тіпало від ридання, та він спромігся мотнути головою в бік стіни: мовляв, чи не має вона вух. І справді, хіба й тепер його мати, пані Катрін, не могла своїм звичаєм просвердлити в ній дірку, щоб шпигувати й за сином? Правда, в цю хвилину вона скоріше прислухалась до кровожерного виття різанини; навіть така запекла душогубка не могла інакше. Вона чалапала туди й сюди по своєму покої, і палиця, її тикалась у підлогу якось невпевненіше, ніж звичайно. Стара перевіряла, чи добре замкнено двері, позирала знизу вгору на своїх широкоплечих, незворушних вартових: чи довго вони її захищатимуть. Може, гугенотам, хай навіть останнім, з відчаю спаде на думку пробитися сюди й ще хутенько відібрати в неї дорогоцінне старе життя, перше ніж самим піти на той світ. Велике свинцево-бліде обличчя лишалось без виразу, очі — без блиску. Раз вона підійшла до однієї скриньки й перевірила, чи на місці там порошечки та пляшечки. Хитрість завжди лишається про запас, і навіть людей, які вдерлися тебе вбити, можна врешті-решт умовити спершу випити по чарці.

Анрі тихенько захихотів сам до себе: того сміху несила було стримати, як і Карлового ридання. Жах робить кумедне ще кумеднішим. У вухах лунає кровожерне виття різанини, а в уяві зринають винуватці з усією їхньою потворністю й недолугістю. Це велике щастя, бо власна ненависть задушила б тебе, якби ти не міг сміятись. Анрі в ту годину навчився ненавидіти, і йому дуже помогло те, що він міг посміятися над усім ненависним. Похмурому кузенові Конде він гукнув:

— Ха! Уяви собі д'Анжу. Репетує: «Tue!» — а сам ховається під столом.

Кузен лишився похмурий, як і був, зате Карл почав жадібно допитуватися:

— Правда? Мій брат д'Анжу сховався під стіл?

Цього Анрі й хотів: розраховував на Карлові почуття до спадкоємця трону. Треба було відхилити його увагу на нелюбого брата — хай він забуде, що має тут у руках своїх родичів-гугенотів і що він шаленець. Кумедне особливо добре помагає проти безпосередньої небезпеки: насмішивши, можна принаймні віддалити її. Анрі, що в цю годину навчився ненавидіти, зрозумів водночас і всю цінність лицемірства. Тому він вигукнув відвертим, щирим тоном:

— Я знаю, брате мій королю, що всі ви в глибині душі не хочете нічого поганого. Ви тільки хочете збавити час, як на турнірі або у грі в кільця. Tue! Tue! — передражнив він, завиваючи так, що в кожного відпала б охота до такої розваги.

— Ти так гадаєш? — спитав Карл з видимою полегкістю. — Тоді я признаюся бодай тобі одному: ніякий я не шаленець. Просто мені не лишають іншого виходу. Згадай, що моя годівниця — гугенотка і що я знаю ваше віровчення змалечку. Д'Анжу хоче мене вбити! — заверещав він, поводячи люто очима, ніби знову скочувався в своє шаленство — чи то справжнє, чи То вдаване. — Та коли я загину, тоді помстись за мене, Наварро! Помстись за мене й за моє королівство!

— Та ми з тобою заодно, — з притиском підтвердив Анрі.— Ти шаленітимеш, коли доведеться, а я вдаватиму блазня, бо я справді такий. Показати тобі зараз одну штуку? Дуже гарна штука, — запевнив він трохи нерішуче, бо потай мав сумнів, чи добре вона скінчиться. За спиною в Карла схожа на бастіон шафа — масивні поперечини, гарматні ядра з чорного дерева, куте залізо — непомітно прочинилася; це побачив тільки Анрі, і він зразу впізнав двоє облич, що визирали звідти. Поглядом він наказав їм ще почекати. А тим часом вимахував перед Карлом руками, неначе ярмарковий штукар-шарлатан.

— Ти, звичайно, гадаєш, що хто помер, той уже не встане, — почав він бундючно, як звичайно говорять такі штукарі,— Але ми, гугеноти, не такі, з нами смерті впоратися важче. Не хвилюйся ж, брате королю! Вісімдесят дворян ви мені замордували в Луврі, але перші двоє вже ожили.

По-фокусницькому ворушачи всіма десятьма пальцями, він повів руками згори вниз, у напрямку шафи, трохи відступивши, щоб не бути занадто близько до того дива, яке зараз мало статися. Карл теж трохи відступив, на обличчі його відбивались недовіра й острах.

— З'явіться! — вигукнув Анрі.

Двері шафи широко розчинились, і перед Карлом упали на коліна д'Обіньє і дю Барта. Відбулось те дуже швидко; перший крик нового нападу шаленства не встиг вирватись із Карлових уст, а тому він мовчки дивився на обох, наморщивши лоба. Вони стояли на колінах, і в тій поставі один був удвічі вищий за другого, але обидва прикладали руки долонями до грудей, як і годиться бідним вигнанцям, що насміли повернутися з такого місця, звідки повертатись не дозволено. Обидва враз заговорили глухими голосами:

— Простіть нам, ваша величносте, що ми покинули царство Плутона! І не будьте суворі до чарівника, що викликав нас ізвідти.

Цього разу Карл вирішив не шаленіти. Він сів і сказав:

— Вас іще мені тут бракувало. Можете встати, але що мені з вами робити далі? От паскудство!

То була найтверезіша мить у його житті: все, що сталось і що мало ще статися, було йому просто огидне й мучило його. Це видно й на його портреті. Король із виснаженого роду: білий шовк, скісний погляд, сповнений підозри й нехоті, але нога виставлена, мов у балеті. Карл Дев'ятий повернув руку долонею вгору: знак, що він дарує своїм бранцям волю.

І вони зразу скористалися нею. Дю Барта рушив до дверей і відімкнув їх. Д'Обіньє кивнув у бік вікна, за яким уже яснів білий день:

— Наше щастя, що воно вночі стояло відчинене й тут нікого не було.

Дю Барта квапливо відійшов від дверей, визирнувши в щілинку. А тоді двері відчинилися.

Побачилися знову

Двері відчинились, і ввійшла королева Наваррська, пані Маргарита, Марго.

Її брат Карл сказав:

— А, це ти, моя гладушечко!

І Анрі вигукнув:

— Марго!

Їхнім першим, несвідомим почуттям була радість. Ось вона стоїть перед ними, вона не загинула, хоча минулої ночі раптом відкрилося стільки пасток і вовчих ям, і не втратила своєї витонченої краси й блиску, до якого життя начебто доривалося, поки не настала ця ніч. І в обох, у Карла й у Анрі, крізь радість прохопився ляк: «А я не був біля неї в годину небезпеки! І як це так, що по ній нічого не видно?»

А було так тому, що Марго змила з обличчя й тіла багато крові й сліз, перше ніж змогла показатися знов на люди, вбрана в сріблясто-сизе й рожеве, як юний ранок, і в перли, що радісно мінились на її ніжній виплеканій шкірі. Це коштувало неабияких зусиль! Бо за неї вчепився в смертельному страхові один напівзарізаний чоловік, а інші молили й благали її, вбачаючи в ній останній рятунок, і, хапаючись у відчаї, порвали на ній сорочку, та не пожаліли і її прекрасних рук, геть подряпавши їх нігтями, що з великого страху зробились навдивовижу гострі. А один божевільний знов же трохи не вбив її саму, і то лиш через те, що люто ненавидів її коханого владаря.

— Наварра дав мені ляпаса, так зате ж я вб'ю ту, що йому найдорожча! — сопів капітан де Нансей, підступивши ледь не впритул до неї, і вже зімкнув свою залізну лапу, вже думав, що вхопив жертву. У неї й досі виразно лунав у вухах його хрипкий голос, його гарячий жадібний віддих, і вона сама не знала, як це їй пощастило врятуватись від нього в тому напханому людьми покої. Бо там скрізь, навіть за ліжком, лежали, качались, корчились чи вже дубіли нещасні жертви. Все це вона принесла в своїй душі, але зовні була ясна, мов юний ранок: так вимагали пристойність і самоповага. «Щоб мій владар любив мене!»

Вона спробувала подивитись у очі Анрі, просто в очі — але виявилося, що зробити це страшенно важко. Перше ніж їхні погляди зустрілись, вона мимовільно відвела свій. А втім, і він теж ухилився й глянув повз неї. Господи, що ж це таке?

— Мій Анрі! Моя Марго! — вимовили обоє в один голос і ступили одне до одного. — Коли ж ми з тобою розлучились? Невже так давно?

— Я ще лежала в ліжку і хотіла поспати, а ти встав, — сказала Марго.

— Я встав і вийшов зі своїми дворянами, всіма сорока, що обступали наше ліжко. Я думав пограти з королем Карлом у м'яча.

— А я, мій коханий владарю, думала ще заснути. А вийшло так, що мене всю облили кров і сльози — і сорочку, і обличчя. Навіть холодний піт страху стікав на мене. І все це, на жаль, зробили мої. Вони повбивали всіх твоїх, а що я твоя, як ніхто більше, то й мені, мабуть, краще було вмерти. Але я прийшла до тебе, переступаючи трупи, і ось ми побачилися знову.

— Ось ми побачилися знову, — проказав за нею й він смутно-смутно, вже й не пробуючи жартувати. А вона майже сподівалась від нього жарту: адже для такого юнака найкумедніші якраз страхіття. «Ні,— згадала вона. — Не треба: тут страхіття — це я сама».

— Я, твоя бідна королева… — ледь чутно шепнула вона йому в обличчя. І він шепнув у відповідь, хитнувши головою:

— Ти, моя бідна королево, дочка жінки, що вбила мою матір.

— І ти дуже, дуже любив мене.

— А тепер вона повбивала мені всіх.

— І ти зовсім, зовсім не любиш мене.

Він уже ладен був розгорнути обійми своїй Марго, зворушений самим її голосом, бо він її не бачив — очі його були опущені. Він уже розгорнув ті обійми в думці… Ще слово з її уст… хоч легенький порух… Але нічого не було. Марго відчувала: «Я не можу, я не смію. Цього замало. Невже я втратила його?» Вона відступила від нього і, провівши рукою по чолу, сказала голосно, щоб чули всі:

— Я прийшла до свого брата. Ваша величносте, я прошу вас дарувати життя кільком нещасним. — По тих словах вона стала перед Карлом Дев'ятим на коліна, як вимагав церемоніал: палке благання, але вбране в урочисту, пристойну форму, яку королі мають бачити всюди. — Ваша величносте! Подаруйте мені життя пана де Лерана, що вбіг у мою спочивальню, весь поколотий кинджалом і закривавлений, коли я ще лежала в ліжку, і з великого страху перед убивцями чіплявся за мене руками, поки ми обоє скотились за ліжко. І ще подаруйте мені життя пана де Міосена, вашого першого дворянина, такого шановного чоловіка, а також життя пана д'Арманьяка, першого камердинера короля Наваррського.

Вона доказала до кінця, за всією формою, хоч Карл відразу почав її перебивати. Хіба він не радів, що вона лишилася ціла? Радів, але потім у ньому знов невтримно закипіла безмірна огида й досада. Більше нічого не відчував він, дивлячись, як зустрілись Анрі й Марго. Вони жили в своєму світі, а Карл — у своєму. І раптом він зрозумів, що від нього хтось чогось хоче, — його рідна сестра, і вона стежить за ним, шпигує, а потім донесе їхній матері, що він казав, який був у нього вираз обличчя! Тому він примусив себе побагровіти на виду — він це вмів, жила на лобі набрякла, очі дико забігали. Руки й голова засіпались, він скрипнув зубами і, підготувавшися так, заговорив:

— Ані слова про це, поки ще живий хоч один єретик! Зречіться єресі! — закричав він до присутніх; адже в його кімнаті було четверо живих гугенотів, і йому вони завдячували, що лишились на цьому світі, і його мати про це дізнається.

Анрі поспішає стримати кузена Конде, та шкодa: той вважає, що честь вимагає від нього кричати на всю горлянку, як і Карл. Мовляв, за свою віру він не складатиме звіту ні перед ким, лиш перед самим богом, а зректися істини його не змусять ніякі погрози! Тоді Карл, наче зовсім оскаженівши, кидається на нього сам. Дю Барта й д'Обіньє, впавши на коліна, держать короля за ноги, а він горлає:

— Баламут! Бунтівник і син бунтівника! Як ти за три дні не заговориш інакше, я накажу тебе задушити!

Все-таки дав йому три дні часу — можна сказати, дивна поміркованість для такого шаленця. А Наварра, на якому лежала куди більша відповідальність перед протестантами, ніж на його кузені, повівся так, як і спочатку: мов сумирне ягня, пообіцяв, що перейде в католицтво, і це навіть після такої страшної різанини. Але він і на думці не мав дотримати того слова, даючи його Карлові, і Карл добре те знав. Вони навіть ледь помітно моргнули один одному.

— Зараз я натішуся виглядом своїх жертв! — не жаліючи горлянки, оголосив божевільний король кривавої ночі. Може, хто є поблизу — охоронці, дворяни, цікаві з придворних чи з челяді,— тоді всі вони муситимуть засвідчити, що Карл Дев'ятий не соромиться власних учинків і тепер захотів побачити свої жертви. Та ще на порозі, ніби ненароком, рука його торкнулась руки зятя — Анрі, чи то Генріха, Наваррського, — і той, єдиний з усіх, почув Карлів шепіт:

— Який жах, який жах. Тримаймося один одного, брате!

А потім він уже остаточно зробився таким, яким мусив бути: жорстоким Карлом Варфоломіївської ночі,— і почав з насолодою розглядати вбитих — перших, що лежали зразу перед його дверима, та й усіх інших, що траплялися дорогою. Відпихав ногою їхні вже захололі руки й ноги, наступав на голови, яких уже не гнітили непокора й ненависть. І сипав прокльонами та погрозами; то вже не його вина була, що їх ніхто не чув, крім його кількох безмовних супутників. Жодна жива душа не показувалась ніде, бо різати людей — робота дуже стомлива, і душогуби після неї сплять або пиячать. Тож мерці були самі.

Їм наче й ліку не було; живі ніколи не здаються такими численними, бо вони, зібравшись у гурт, врешті-решт і розходяться. А мертві нікуди не поспішають, їм належить уся земля, все, що на ній виростає,— всі речі й усі долі; їхнє майбутнє таке безмірне, що його називають вічністю. Агріппа д'Обіньє заговорив:

Він говорив приглушено, як годиться серед мертвих, чиє життя розтягнуте на всі часи, а тому сповільнене й дуже приглушене. Гучні бувають тільки прокльони шаленця. Анрі знав ці вірші: Агріппа вперше проспівав їх у нього на весіллі, перед тим як зібралась довга процесія і Карл Дев'ятий з усім своїм двором повів його на шлюбне ложе. А тут була зовсім інакша процесія, хоч ішла вона до того самого покою. Анрі не озирався на Марго.

Вона йшла серед інших чоловіків, що й уваги не звертали на неї, і врешті опинилась аж позаду. Ще ніколи за все своє життя принцеси Маргарита не відчувала себе такою нікчемною, як тепер, коли йшла з одним шаленцем і кількома переможеними між рядами мерців. Який незбагненний вираз мали на обличчі декотрі! Здивування, навіть засоромленість таким великим щастям. Зате інші були зовсім бездушні, вони на віки вічні запали в пекло; це все бачила пані Маргарита, і такий вираз вона помітила навіть на обличчі одного зі своїх колишніх коханців. Їй аж млосно стало. Дю Барта підхопив її і далі майже ніс: вона тільки переставляла ноги.

Біля одного каміну стійма стояли два трупи: закололи один одного кинджалами й досі обіймалися, не даючи один одному впасти. Подекуди протестантів, видно, не заскочили зненацька, і вони прихопили з собою на той світ якомога більше напасників. Одна жінка лежала мертва, прикриваючи своїм тілом чоловіка, якому, певне, хотіла врятувати життя. «І вона не змогла», — подумала Марго, спираючись на руку дю Барта й насилу тягнучи ноги. Не змогла. «І я не змогла», — думала вона. А он звисає через поруччя сходів опасистий кухар, і білий ковпак спав у нього з голови й скотився зі сходів. Точнісінько в такій позі Анрі застав цього чоловіка — чи, може, й іншого — кілька днів тому, тільки тоді кухар був п'яний, а тепер — мертвий. А втім, це ж і були дві оргії: весільна ніч і сьогоднішня різанина. Друга оргія настала через шість днів після першої й була буйніша від неї, і те, що вона полишила після себе — тіла й обличчя, — зовні часом схоже, але сенс у нього інший.

Анрі послизнувся в калюжці крові, прокинувся від своїх дум і глянув у погасле обличчя молодого Ларошфуко, останнього посланця його матері. Тут уже Анрі не витримав. Затуливши обличчя руками, мов дитина, він схлипнув:

— Мамо!

Його друзі вдали, ніби не почули. Карл і далі прикидався шаленим, а може, й справді ошаленів під час цього походу через пекло. Марго промовила тихо, тільки для Анрі:

— Його я вже не змогла врятувати. Майже втягла в двері, але його вирвали в мене й добили.

Вона чекала відповіді, але її не було. Анрі пройшов занадто довгий шлях до цих дверей, перед якими вони опинились, пройшов його без Марго, і, хоч які шляхи малося їм ще пройти в житті, він уже ніколи не був з нею тим, що колись. До цих дверей, позначених трупом молодого Ларошфуко, підійшов зовсім не той Анрі, що так недавно легкою ходою вийшов з них.

Цей Анрі знав. Цей Анрі чув, як по Лувру цілу ніч лунало кровожерне виття різанини. Цей Анрі дивився в обличчя своїх мертвих друзів, він уже попрощався з ними і з приязними людськими взаєминами — з вільним, відвертим життям. Згуртований загін вершників, кінь при коні, побожний псалом, а з поля збігаються гарненькі дівчата… Як радісно й швидко мчали вони вперед, а над головами в них мчали хмари! А в цю кімнату він ступить ходою переможеного, полоненого. Буде коритися, стане зовсім іншою людиною під зовнішньою личиною колишнього Анрі, що завжди сміявся, весь час любив, не вмів нікого ненавидіти, нікого не стерігся.

— Кого це я бачу! Який я радий, що ви живий і здоровий! Де Нансею, друже, яке щастя, що хоч із вами нічого не сталось! Адже декотрі оборонялись, коли настав час умирати. Не помогло, і так їм і треба. Хто ж лізе так по-дурному в пастку? Це тільки гугеноти вміють. Я — ні, я вже не раз бував католиком, як ви, де Нансею, і тепер знов стану ним. Ви пригадуєте, як мої люди відтягували мене від брами на мосту? А я рвався в замок до своєї королеви та до її подиву гідної матусі, бо моє місце тут. Мені ще довелось ударити вас, друже де Нансею, щоб ви мене впустили; зате ж я вас тепер обійму.

І справді — капітан незчувся, як Анрі вже зробив, що сказав. Хоч як опинався та пручався де Нансей, хоч як скреготів зубами, та король Наваррський поцілував його в обидві щоки. А коли капітан отямився, спритний шибеник був уже далеко.

Анрі опинився в кімнаті, яку відімкнула Марго. Двері заступив своєю широченною постаттю Карл. Він не давав увійти нікому, хоч сам репетував, щоб ішли добивати протестантів, які тут поховалися. Де Міосен, перший дворянин, стояв перед розлюченим королем на негнучких колінах, не як людина, що має вмерти, а скоріше з виразом старого служаки, якому загрожує передчасна відставка. Д'Арманьяк, дворянин-камердинер, навіть не схилився перед королем Франції. Він стояв, виставивши одну ногу вперед, піднявши високо голову й приклавши руку до грудей. А на ліжку лежав великий білий, забризканий кров'ю сувій, із якого дивилося двоє юних вогких очей.

— Хто це? — спитав Карл, забувши про свій крик.

Камердинер відповів:

— Пан Габрієль де Леві, віконт де Леран. Я дозволив собі перев'язати його. Правда, він уже закривавив усе ліжко. А решті, ваша величносте, не помогла б ніяка перев'язка. — І жестом, сповненим болю й водночас презирства до смерті, показав на кілька трупів.

Карл хвилинку витріщався на них, тоді враз надумав, що йому робити.

— Ці безбожні собаки, — закричав він, — удерлись до покою принцеси Валуа, моєї сестри, щоб заляпати тут усе своєю поганою кров'ю! Геть їх звідси! Де Нансею, геть їх на звалище!

І капітанові не лишилось нічого іншого, як зі своїми людьми повиносити трупи. Карл тим часом усією своєю персоною прикривав живих. Тільки-но солдати зникли за поворотом, він шалено вивалив очі й засичав на д'Арманьяка та де Міосена:

— Катайте к бісу!

Обидва не стали дожидати другого наказу. І д'Обіньє та дю Барта скористалися з цієї нагоди. Карл сам замкнув двері за ними всіма. Тоді сказав:

— Я покладаюсь на гасконців: вони проведуть мого добрягу де Міосена цілим, й нічого з ними не станеться. Марго, коли ти хочеш донести нашій матері, що я пощадив гугенотів, то я знаю про тебе ще кращу річ. Он на твоєму власному ліжку лежить один. — А потім додав скоріше для себе самого — Біля нього ще є місце. Чом би й мені не лягти? Мені не краще, ніж йому.

І, справді, ліг поруч білого сувою на закривавлену ковдру. Відразу обличчя його й віддих стали як у сонного. Проте Анрі й Марго побачили, що з-під повік у нього котяться сльози. З очей юного де Лерана теж іще текли сльози, коли він уже заплющив їх. Отак лежали поряд і спочивали дві жертви цієї ночі.

Кінець

Марго відійшла до вікна й виглянула надвір. Та все, що вона побачила там, не доходило до її свідомості, вона тільки чекала, щоб підійшов Анрі. «Зараз він підійде до мене ззаду й скаже, що все це тільки приснилося нам. Він сміятиметься з усього, як звичайно, і тільки про наше кохання, тільки про нього думатиме поважно. Nos belles amours, — подумала вона його словами. Але потім мусила подумати й своїми: — Наше ліжко все в крові. Сюди ми прийшли повз його замордованих друзів. Моя мати зробила мене для нього ворогом. Він ненавидить мене. А його моя мати зробила бранцем. І я не можу його поважати. Отже, такий буде кінець. — Та, поки вона думала про той кінець, нездоланна її надія знов почала спочатку: — Зараз він підійде ззаду й скаже, що все це нам тільки наснилось. Ні! — вирішила вона. — І як би він міг це зробити — чоловік, справжній чоловік, із властивою їм, чоловікам, дитячою гордістю. Тепер він, мабуть, сидить спиною до мене й чекає, що я зненацька поцілую його. Адже я вчена більше за нього, досвідченіша, та ще й жінка. Він полишає мені визначити, що буде далі, і мені, можливо, ще й пощастить переконати цього хлопчика, що нічого не було! Ось зараз і почну».

Та не встигла вона обернутись, як у вуха їй ударило оглушливе бамкання. Закалатали водночас усі дзвони в Парижі, тільки один, що перше гув глухим басом, тепер умовк, задоволений, що він був перший і зробив своє діло. Та хоч як гучно калатали дзвони, а крізь їхнє гудіння проривалося кровожерне виття різанини. «Слава Ісусові! Вбивайте всіх! Tue! Tue!» — завивало надворі. Глянувши на майдан і вулиці, Марго поточилася назад. Учена й досвідчена, тільки про це не подумала. Що ж тепер можна вдіяти, дитя моє, нещасливе дитя моє?

Вона обернулась до покою — Анрі там уже не було. Двоє на ліжку стогнали вві сні — обом снилось, ніби їх страчують під бамкання всіх дзвонів та виття різанини. Ці звуки раптом заповнили всю кімнату, вони свердлили голову, мов свердлом. Здавалось, наче навкруги реве буря, й не можна встояти на ногах, і жах душить тебе. А то просто в сусідньому покої відчинено вікно. Анрі вийшов туди. Аби не чути й не бачити всього цього разом з Марго — краще вже самому. І він, штовхнувши двері, перейшов до кімнати, опорядженої для його сестри; там ще мали оселити адмірала, щоб сховати від убивць. Марго безсило здвигнула плечима: «Через той поріг? Ні. До нього мені вже нема дороги».

А він слухав і дивився. На майдані внизу аж роїлися люди, що сунули з вулиць, — усі заклопотані ділом, жодного ледаря-роззяви. Діло те було скрізь однакове: вбивати й умирати, і робилось воно вельми завзято, в лад із дзвонами і в такт із кровожерним виттям. Ретельна робота, а водночас яка різноманітність, яка винахідливість! Он один вояка волоче по землі якогось старигана, акуратно обв'язаного мотузком, щоб укинути в Сену. А он один городянин вельми старанно і вправно вбив другого, тоді завдав на плечі й поніс до купи голих мертвяків. Простий народ роздягав убитих: то було якраз діло простого народу, а не шановних городян. Кожному своє. Шановні городяни квапливо відходили, несучи важкі гамани: вони-бо добре знали, де що сховано в домі сусіда-інаковірця. Декотрі перли цілі скрині, використовуючи для цього знов же плечі простого народу. А там собака лизав рану своїй заколотій господині, й зворушений убивця нахилявся погладити його, перш ніж перейти до наступної жертви. Бо й убивці ж мають серце. Вони вбивають, може, тільки один день у житті, а собак люблять весь вік.

У кінці однієї вулиці виднів пагорок, а на ньому стояв вітряк і крутив крилами, як і завжди. Мостом через Сену можна б утекти, якби тільки його перебігти. На тому мосту збилась юрма втікачів, і вони падали під ударами варти. Бо та варта під командою офіцерів-вершників була на місці й дбала, щоб був порядок. Піші й кінні неквапно посувались, розсипавшись на певну відстань один від одного. Бо ж їм потрібен був простір, так само як і працьовиті бджоли потребують його для своєї роботи. Якби тільки не вся оця кров та ще дещо, надто пекельний ґвалт, то, здалеку дивлячись, можна б подумати, що ці добрі люди гуляють по луці й рвуть квіточки. Принаймні небо над ними ясніло найчистішою блакиттю.

«Які ретельні,— подумав Анрі,— Коли вже закортіло вбивати, нащо так пильно розбирати, в кого є білий знак, а в кого нема? Невже, щоб мати право вбивати, доконче треба бути білим? Але ж вони вбивають не для власної втіхи чи користі, а для інших, за дорученням, заради справи, і тому сумління в них чисте. Хоч які вони несамовиті, видно, що це несамовитість із наказу, і працюють вони справно й охоче. Он там кілька душ ставлять шибеницю. Поки вони її докінчать, усі вже будуть повбивані, і вішати можна буде тільки трупи. Та це їм не вадить, вони ж роблять усе не для себе. Вони ніколи нічого не роблять для себе; це мені треба запам'ятати. І як легко напровадити їх на зло і шкоду! Куди важче домогтися від них чогось доброго. Шановні городяни й простий народ — а разом, при сприятливій нагоді, з них виходить послідуща сволота», — думав Анрі; і ті самі слова були останніми в мозку Коліньї в хвилину його смерті.

Та подекуди відверто виступало й справжнє божевілля. Воно величалося на майдані, не докладаючи рук до загального діла: тільки голос його верещав, вирізняючись з усіх:

— Пускайте кров! Пускайте, не жалійте! Лікарі кажуть, що в серпні спустити кров не менш корисно, ніж у травні!

Це кричав до всіх заклопотаних ділом такий собі пан де Таван, хоч сам не робив нічого. Зате він сидів на раді з пані Катрін, коли ухвалювали цю справу, — і навіть був на тій раді єдиним французом.

Та ось один ревний католик, що працював самотужки, вельми сумлінно горлаючи: «Tue! Tue!», — вивів із завулка якогось чоловіка. Анрі хоче крикнути — нема голосу. Хоче кинутись кудись, знайти зброю, вистрелити з вікна. Ох, марна річ: на світі є тільки жертви й кати. «Старий товстун, мій учитель Бовуа, не примусив тягти себе чи штовхати, він статечно йде за горлаєм. Він філософ і вважає життя чогось вартим лиш доти, доки воно розумне. Пане де Бовуа, що ви робите? Стаєте на коліна в своєму широкому плащі, спокійний і сповнений мудрості. Молитовно складаєте руки й терпляче дожидаєте, поки кат нагострить меча. Пане де Бовуа, мій добрий учителю!»

Анрі впав додолу, обличчям на руки, й не побачив, як чисто зрубано голову старому товстунові. Не знав він і про те, що з найближчого будинку вибігла якась жінка з посудиною в руках, підставила її під струмінь крові, що вдарив із шиї, й напилася тієї крові.

Коли Анрі отямився, двері до подружнього покою були замкнені. Замкнула їх Марго.

Moralite

Trop tard, vous etes envoute. Les avertissements venant de toutes parts n'y font plus rien. Les confidences du roi votre beau frere restent sans echo et les inqietudes de votre bien-aimee n'arrivent pas a vous alarmer. Vous vous abandonnez a votre amour tandis que les assassins eux memes ne voient qu'en frissonnant de peur, autant que de haine, approcher la nuit sanglante. Enfin vous la rencontrez, cette nuit-la, comme vous auriez fait d'une belle inconnue: et pourtant deja M, l'Amiral avait succombe, presque sous vos yeux. N'est-ce pas que vous saviez tout, et depuis longtemps, mais que vous n'aviez jamais voulu ecouter votre conscience? Votre aveuglement ressemblait en quelque sorte a cette nouvelle demence sujette a caution de Charles IX. Il l'a choisie comme refuge. De votre cote vous vous etiez refuse a l'evidence pour etablir votre alibi d'avance. A quoi bon, puisque alors vous deviez tomber de haut et qu'il vous faudra expier d'autant plus durement d'avoir voulu etre heureux sans regarder en arriere.

Висновок

Запізно: вас уже здолали чари. Перестороги, що надходять з усіх боків, марні. Зізнання короля — вашого шуряка — лишаються без відгуку, і страхи вашої коханої не можуть стривожити вас. Ви віддаєтеся коханню, тим часом як убивці, аж тремтячи і від страху, й від ненависті, тільки й дожидають наближення кривавої ночі. І нарешті ви зустрічаєте її, ту ніч, мов якусь незнайому красуню, а тим часом пан адмірал уже загинув — майже перед вашими очима. Чи не правда, що ви все знали, і то вже давно, але нізащо не хотіли послухатися голосу власного сумління? Ця ваша сліпота була трохи подібна до отієї непевної недуги Карла Дев'ятого — його шаленства. Але Карл обрав собі таку недугу, щоб ховатися за неї. А ви заплющували очі на якнайочевидніше, щоб наперед забезпечити собі алібі. Та яке з цього пуття, коли вам потім довелось упасти немов з неба й тим дорожче заплатити за те, що ви хотіли бути щасливим, не оглядаючись назад.