Молоді літа короля Генріха IV

Походження

Хлоп'я було мале, гори — височезні. Від стежини до стежини воно видиралось угору навпростець крізь хащі папороті, що духмяніла на осонні й холодила в затінку, коли воно лягало перепочити. Тут стриміла скеля, по той бік — ревів водоспад, що ринув із піднебесної височіні. Озирай очима порослі лісом гори — гострозорими очима, що розрізняють між деревами аж ген на далекому стрімчаку невеличких сірих сарн! Блукай поглядом у запаморочній глибіні синього неба! Задерши голову, кричи дзвінким голосочком з радості життя! Бігай босими ноженятами, бігай без упину! Дихай, промивай тіло теплим, легким повітрям! Такі були перші клопоти і втіхи хлоп'яти. Звали його Анрі[1].

У нього були малі товариші, не тільки босоногі та простоволосі, як він, а часом і обшарпані чи напівголі. Від них тхнуло потом, зіллям, димом, як і від нього, і хоч хлоп'я жило не в халупі чи печері, як вони, та йому подобалося, що дух від нього такий самий. Вони навчили його ловити птахів і пекти їх на вогнищі. Разом з ними підсмажував Анрі на гарячих камінцях свою скибку хліба і їв її, натерши часником. Адже від часнику виростеш великий і завжди будеш здоровий. Допомагає цьому й вино; і діти пили його, де не трапиться. Вино текло в жилах у всіх — у селянських дітлахів, у їхніх батьків, у цілого краю. Мати доручила Анрі одній родичці й вихователеві, щоб він ріс так, як увесь його народ; а втім, і тут, у горах, малий жив у замку. Замок той звався Коараз. А край — Беарн. А гори — Піренеї.

Мовою там говорили лункою, повноголосою, з розкотистим «р». Мати Анрі, коли в неї настали пологи, на бажання свого батька заспівала духовну пісню до діви Марії: Adjudat me a d'aquestehore[2]. Така була в їхньому краю говірка — майже чиста латина. Тож хлоп'яті неважко було вивчитись говорити латиною — тільки говорити. Дід заборонив, щоб Анрі вчили и писати: мовляв, на те буде час, воно ж іще мале.

Поки нагорі в Коаразі малий Анрі балакав латиною й лазив по гірському лісі, ганяючись за невеличкими сарнами, званими isards, що ніяк не давалися піймати, старий Анрі д'Альбре помер унизу в своєму замку в По; і, може, в ту саму мить, коли дід захрипів востаннє, онук радісно завищав, купаючись із хлопчаками й дівчатками в потоці нижче великого водоспаду, що рясно сипав іскристими бризками.

Його страшенно цікавили дівчатка, їхнє тіло. Всім, ну геть усім різнились вони від нього самого: не так роздягались, не так рухались, не так говорили й дивились, а надто не такі були в них ноги, стан, плечі. Одна дівчинка, в якої вже розвивалися груденята, вабила його особливо, і він вирішив боротися за неї. А боротись, як він помітив, треба було; бо сама вона обрала не його, їй дужче подобався інший хлопчик, рославіший, з вродливим і дурним личком. Чому — Анрі не допитувався, та ці гарні створіння, дівчатка, мабуть, і самі того не знали, зате він добре знав, чого хоче.

І ось менший хлопчик викликав більшого помірятися силою: хто перенесе дівчинку через потік. Він був хоч і неглибокий, але швидкий, і слизькі кругляки на дні перекочувались під ногою, коли необережно ступити. Отож суперник зразу послизнувся, і дівчинка була б шубовснула в воду разом з ним, якби її не підхопив Анрі. Він знав у цьому потоці кожен камінець і таки переніс її на той бік, напружуючи всю свою силу: дівчина була важча за нього самого — невеличкого, худенького хлопчика. На тому боці він поцілував її в уста — вона з несподіванки й не опиналась, — а тоді сказав, набундючившись:

— Тебе переніс через потік принц Беарнський!

Мала селючка глянула йому в осяяне захватом личко й зареготала. Той глузливий регіт болюче шпигнув його в серце, проте не погасив запалу. Хоч дівча вже перебігло назад до свого змоклого невдахи-зальотника, та Анрі ще вигукнув:

— Aut vincere aut mori![3]

Це був один з тих висловів, що навчив його вихователь, і Анрі сподівався хтозна-як вразити ним товаришів. Та знов його спіткало розчарування: селянським дітлахам байдуже було й до принца, і до його латини. І про перемогу, і про смерть вони однаково не знали. Що йому лишалось робити? Він увійшов назад у потік і навмисне впав у воду, передражнюючи недотепу-суперника. І пику скорчив таку саму пришелепувату, і закульгав достоту як той, і залаявся таким самісіньким голосом — перекривив його так вдало, що насмішив усіх. Навіть чарівне дівча не втрималося, засміялось!

Тоді Анрі відвернувся й швидко пішов геть. Йому було лише чотири роки, але він уже розумів, що таке успіх. Та хоч він його досяг, у серці в нього змагалися різні почуття. Задоволення помстою не стерло спогаду про поразку. Тоскний щем не минав, хоч як Анрі бадьорився.

Незабаром мати забрала синочка до себе, і перший час у нього тільки й мови було, що про ту дівчинку. Дід уже помер, і Анрі сказали, що він його більш ніколи не побачить. Та Анрі дужче смутило, що дівчинка далеко і їй не можна прийти.

— Мамо, ну скажи, хай її привезуть. Я з нею оженюся. То дарма, що вона більша, я ще виросту.

Тільки нове враження раптом угамувало його тугу. Він побачив молоденьку материну фрейліну.

У їхньому замку в По тримали невеликий двір, схожий скоріше на численну родину. Старий д'Альбре був просто собі провінційний поміщик. Він мав міцний замок — а останнім часом ще й гарно, зі смаком оздоблений. З балкона видно було глибоку долину, всю у виноградниках, оливниках та гаях, що, тішили око; поміж ними звивалася блискуча стьожка річки, а за долиною здіймались угору Піренеї.

Гори, аж до вершин порослі зеленим лісом, тяглись навдивовижу щільним пасмом, як стіна, і велика втіха була дивитись на них, а надто їхньому власникові. Старий провінційний поміщик володів цим боком Піренеїв разом із долинами та передгір'ями й з усім, що тут виростало: збіжжям, плодами, худобою й людьми. Він володів найпівденнішим куточком західної Франції: Беарном, Альбре, Бігором, Наваррою, Арманьяком — одне слово, старою Гасконню. Він мав титул короля Наваррського і був би, мабуть, лиш васалом короля Франції, якби той мав неподільну владу в своєму королівстві. Проте все воно, з півночі до півдня, вже віддавна було розколоте католиками й протестантами. І це давало таким-от удільним володарям, як король Наваррський, щонайкращу нагоду скинути з себе залежність і збройною рукою відняти в сусіда скільки пощастить, — бодай навіть один пагорок, засаджений виноградом.

Але ім'ям обох тих ворожих вір по всій країні ще й грабували та лили кров. Відмінність у віровизнанні в ті часи брали так близько до серця, що вона робила з людей, яких не різнило більше ніщо, найзапекліших ворогів. Деякі слова, наприклад «обідня», впливали на людей так жахливо, що інколи брат не розумів брата й робився для нього зовсім чужий. Природною річчю здавалося кликати на підмогу швейцарців та німців. Ці чужинці, аби тільки вони визнавали ту віру, що треба, тобто ходили до обідні чи, навпаки, не ходили, вважались ріднішими за співвітчизників-інаковірців і діставали право брати участь у грабунках та пустошенні.

Таке завзяття всього населення у релігійних справах йшло на користь принаймні ватажкам. В ім'я своєї віри — байдуже, поділяли вони її насправді чи ні,— вони могли розбоєм і ґвалтом збільшувати свої володіння або хоч досить розкішно жити на дурняк на чолі своїх самоправно збитих загонів. Декого усобна війна виводила в люди, хоча більшості вона несла: тільки втрати. Зате тій більшості лишалися її переконання.

Старий д'Альбре був добрий католик, одначе не затятий. Він ніколи не забував, що і його піддані-протестанти теж плодять дітей, а з тих дітей виростають сумлінні робітники, обробляють землю, платять податки й примножують багатство краю та його володаря. Тому він не боронив їм ходити на проповіді, а його солдати охороняли пасторів так само, як і капеланів. Можливо, він гадав також, що дедалі більша кількість протестантів-реформатів, які називали себе гугенотами, скоріше сприяє, ніж шкодить його власній незалежності, бо королівський двір у Парижі був аж надміру католицький. А сам він належав якраз до тих удільних володарів, які споконвіку ревно дбали, щоб король Франції не вбився в занадто велику силу. Останнім часом вони використовували для того гугенотство, цю свіжу, молоду віру, що пізнала істинного бога зблизька, одначе не стала від цього лагідніша.

Гугеноти були бунтівники не лише проти духовної, а й проти світської влади. І в Беарні селяни вже вимагали, щоб хтось їм показав, де в святому письмі згадується про податки. А як ні, то вони й не платитимуть! Та старий д'Альбре добре знав, як з ними повестись, він і сам був їхньої породи. Вони любили погаласувати, проте розум тримали при собі. І вояки були добрі, але в бою не забували про свою вигоду.

Старий, як і вони, ходив у береті, коли не мусив надівати шолом і панцер, і любив свій край, як самого себе, — тільки оцю найближчу околицю, що її він міг осягти зором та всіма іншими чуттями. Коли мав народитись його онук Анрі, він подбав, щоб те відбулось у замку в По, і його дочці Жанні довелося задля того перервати подорож. Старий не вдовольнився тим, що вона в пологах співала гасконською говіркою «Adjudat me a d'aqueste hore», щоб онук виріс бадьорим хлопцем. Щойно немовля з'явилось на світ, дід дав йому понюхати беарнського вина, визнав свою плоть і кров по тому, як мале хитнуло головою, а тоді ще потер йому губи часником.

Жанна д'Альбре вже двічі народжувала синів, та їм не судилося жити, а ось цей, третій, виростав здоровеньким, і тому старий відписав дочці всі свої володіння й титул. Отже, тепер Жанна стала королевою Наваррською. Її чоловік, Антуан де Бурбон[4], командував полками короля Франції, як його далекий родич і генерал. Він майже весь час був у походах. Жанна палко його кохала, поки він не почав заводити собі полюбовниць; одначе надій на нього ніколи не покладала, до того ж він був недовговічний. А вона замірялась куди вище, ніж міг дозволити собі він: адже її мати була рідна сестра Франціска Першого[5] — того короля, якому так не пощастило в бою з Карлом П'ятим[6] під Павією, проте у своїй країні він примножував володіння корони вельми успішно.

Тому Жанна д'Альбре була надзвичайно велика пані, і краї Беарн, Альбре, Наварра, з яких складалось її королівство, не задовольняли її. Тодішній король Франції з дому Валуа мав чотирьох живих синів[7], і в Бурбонів, бічної парості, не було ніяких шансів дуже скоро зійти на трон. І все ж таки Жанна зважилась передректи своєму синові Анрі найнеймовірніше майбутнє — про це потім згадували з подивом, ніби вона мала хист ясновидіння. А вона просто була шанолюбна. Ця пристрасть зробила з тендітної жінки непохитно тверду людину, і заповіт її згодом багато важив у синовій долі.

Забравши малого сина з Коараза до себе, Жанна насамперед почала розповідати йому історію свого роду. Вона не звертала уваги на те, що Анрі раз у раз тулився до вродливої фрейліни або втікав босоніж, як у горах, до дітлахів на вулицю, до тих загадкових створінь, дівчаток, що так його цікавили. Жанна не була спостережлива, не вміла бачити дійсності, вона весь час витала у мріях, як часто буває з хворими на легені. Вона ніжно пригортала однією рукою малого Анрі, що радніш вибрикував би, як козеня, а другою обіймала ще меншу його сестричку Катрін. Біляву голову королева Жанна ласкаво схиляла між їхні голівки. Обличчя в неї було вузьке, з тонкими рисами, бліде, брови стражденно супились над темними очима, на чоло вже лягли ледь помітні зморщечки, а кутики уст почали опускатись.

— Незабаром ми поїдемо до Парижа, — сказала вона. — Бо наше королівство повинне стати більшим. Я хочу приєднати іспанську половину Наварри.

— То чом ти не забереш її? — спитав малий Анрі. Тоді поправився: — Нехай тато її завоює.

— Наш король, що в Парижі, у дружбі з іспанським королем, — пояснила мати. — Він навіть попускає, щоб іспанці нападали на нашу землю.

— Е ні, я не попускатиму! — зразу вигукнув Анрі.— Іспанія мій ворог, і я з нею ніколи не помирюся! Бо я тебе люблю! — додав він палко й поцілував матір. У неї аж сльози покотилися з очей на напівоголені груди, і синочок пригорнувся до них, мов утішаючи її.

— А чого мій тато весь час тільки слухається короля Франції? Я такий не буду! — запевнив він підлесливо, бо відчував, що матері ці слова приємні.

— А можна й мені з вами поїхати? — спитала його сестричка.

— І панну візьмімо з собою, — зажадав Анрі.

— А наш татусь буде там із нами? — знову спитала Катрін.

— Може, буватиме й з нами, — промурмотіла Жанна й підвелася з високого крісла, аби не відповідати на дальші розпити.

Подорож

Трохи згодом королева Жанна перейшла до нової віри. Це була неабияка подія — і не тільки для її невеличкого королівства, яке вона тепер по змозі обертала в протестантство. Ця подія додала духу прихильникам нової віри і посилила її вплив усюди. А тим часом Жанна вчинила так лиш тому, що її чоловік Антуан і в походах, і при дворі заводив собі все нових коханок. Він був колись протестантом, але не мав досить твердості, щоб устояти в новій вірі, й повернувся в католицтво; тому вона зробила навпаки. Може, її спонукала змінити віровизнання й щира побожність, але насамперед вона хотіла кинути виклик і своєму зрадливому подружжю, і паризькому дворові, й усім, хто її ображав чи стояв їй на перешкоді. Її син мав колись стати великим королем, але досягти цього він міг тільки на чолі протестантського війська, — мати своїм шанолюбством збагнула те дуже рано.

Коли нарешті настав час вирушати в дорогу, королева Жанна обняла сина й сказала:

— Ну, ось ми й від'їжджаємо, тільки ти не думай, що це буде розвага. Бо ми їдемо до міста, де майже всі дишуть лихим духом на нашу віру й на нас. Не забувай цього ні на хвилину. Тобі сім років, ти вже розумний. А ти знаєш, що ми вже колись їздили до королівського двору? Ти був тоді ще зовсім малий, нічого не пам'ятаєш. Може, батько твій пригадав би, та він давно забув і пустив на вітер усе, що було колись.

Вона поринула в тужні мрії. Анрі смикнув її за руку й спитав:

— А як тоді було при дворі?

— Покійний король був ще живий.[8] Він спитав тебе, чи хочеш ти бути його сином. Ти показав на свого батька й відповів, що твій тато ось. Тоді його величність знову спитав, чи хочеш ти стати його зятем. Ти відповів: «Авжеж, хочу», — і відтоді при дворі кажуть, ніби ти заручений з королівною. Цим вони хочуть нас підкупити. Я тобі це розповідаю, щоб ти не все брав за чисту правду й не дуже їм довіряв.

— Оце діло! — вигукнув Анрі.— То я вже маю жінку! А як її звати?

— Марго. Вона ще дитина, як і ти, і ще не може ненавидіти й переслідувати нашу віру. Та однаково навряд чи ти одружишся з Маргаритою Валуа. Її мати, королева, дуже лиха жінка.[9]

Анрі побачив, як змінилось материне обличчя на саму згадку про королеву Франції. Він злякався, і той ляк умить розбудив його уяву; він ніби навіч побачив страхітну нелюдську пику, скарлючені пальці-пазури, товстий костур і спитав:

— Вона відьма, еге? Вона вміє чаклувати?

— Так, вона б рада й чаклувати, — підтвердила Жанна. — Та це ще не найгірше.

— Вона дихає вогнем? Їсть малих дітей?

— І те, й те робить, та не завжди воно їй удається. Бо, на наше щастя, бог покарав її за лиху вдачу, обділивши розумом. Тільки гляди, сину, щоб про все це нікому ні слова.

— Ні, матусю, я нікому нічого не скажу й стерегтимуся, щоб вона мене не з'їла.

В ту хвилину Анрі, зачарованому витворами власної уяви, й на думку не спадало, що він зможе колись забути і свої, і материні слова.

— А передусім — тримайся твердо істинної віри, тієї, що я тебе навчила! — сказала Жанна щиро й водночас із погрозою в голосі. Малий знову злякався — тепер іще дужче.

Це було перше, що почув Анрі від своєї матері Жанни д'Альбре про Катерину Медічі. Незабаром вони справді вирушили в дорогу.

Попереду їхав великий старий ридван, обтягнений шкірою, а в ньому принців вихователь Лa Гошері, двоє пасторів і кілька слуг. За ним — шестеро озброєних вершників, усе дворяни-протестанти; далі оббита червоним оксамитом карета королеви — у ній сиділа сама Жанна з двома дітьми й три придворні дами. Позаду їхали знов же дворяни-протестанти верхи на конях.

На початку подорожі все було таке, як удома: мова, людські обличчя, краєвиди, страви. Анрі та Катрін, його менша сестричка, перегукувались у віконце з дітлахами, що в кожному селі бігли за поїздом. Через липневу спеку вікон у каретах не спускали. Кілька разів спинялись ночувати на своїх землях, зокрема в Нераку — другій столиці Наваррського королівства; там увечері зібралось усе протестантське населення, пастори виголошували проповіді, люд співав псалми. Потім якийсь час дорога вела через, Гієннь, колишню Аквітанію, де столиця — Бордо; намісником короля Франції вважався там Антуан Бурбон, Жаннин чоловік. А далі вже почалася чужина.

Перед очима стелились краї, що ніколи й уві сні не снилися синові Піренеїв. Як чудно вбираються тут люди! А як вони говорять! Усе розумієш, а відповісти по-їхньому не вмієш. І річки повноводі, не пересохлі, як завжди буває влітку. Ніде не видно жодної оливи, навіть віслючка побачиш дуже рідко. На ночівлях подорожні лишалися самі серед чужих, незнаних людей, і протестанти ставили біля дверей варту: хіба можна довірятись тутешнім католикам? Учора пастори спробували проповідувати, але вороже стовпище прогнало їх із пустки-молитовні, що стояла далеко за містом; навіть самій королеві Наваррській із дітьми довелось поквапно втікати. Тим більше радості було, коли траплялося містечко, де переважали їхні одновірці. Тоді Жанну зустрічали як посланницю істинної віри, її дожидали, звістка летіла поперед неї; всі хотіли бачити її дітей, і вона мусила показувати їх народові, піднявши високо на руках. Пастори виголошували проповіді, люд співав псалми, а потім починався бучний бенкет.

На вісімнадцятий день подорожі вони переправились біля Орлеана через Луару. Саме місто вони обминули, і озброєні вершники-гугеноти їхали, тісно оточивши королевину карету, а ще тісніш обступили її, коли з'явились посланці королеви Франції. То були придворні, що ґречно привітали Жанну, але вони привели з собою охорону з католиків, і та охорона зажадала їхати ближче до карети, ніж гугеноти. Ті й не думали поступитись, і врешті дійшло до справжньої сутички. Малий Анрі вихилився з віконця й підбадьорював своїх, гукаючи до них рідною беарнською говіркою, що її парижани не розуміли. Несподівана злива розборонила супротивників: вони вимушено зареготали й утихомирились. Над незвичними деревами, тополями, нависало похмуре небо. Серпень тут віяв прохолодою і якимсь незатишком.

— А що то за чорні вежі, мамо, і чого вони горять?

— То сонце сідає за Сен-Жерменським замком[10], куди ми оце їдемо, синочку. Там живе королева Франції. Ти ж пам'ятаєш усе, що я тобі казала і що ти мені обіцяв?

— Пам'ятаю, матусю.

Перші зустрічі

Отож Анрі зразу повівся як молоденький півник, — гордо й задерикувато. Правда, спочатку він бачив самих слуг, але ті слуги забрали його від матері, і тільки вихователь лишився з ним у кімнаті. А тоді подали на стіл м'ясо, багато-багато м'яса! Коли й другого дня йому знов принесли на сніданок саме м'ясо, він почав притьмом вимагати дині — адже вдома, на півдні, вони саме поспівали. Динь не було, він заплакав, не схотів їсти нічого, і його, аби розважити, повели гуляти в сад. Тим часом уже передощило.

— Я хочу до матусі. Де вона?

Йому сказали: «У пані Катрін», — і Анрі злякався, бо знав, що це королева. Більше він не допитувався.

На ньому було найкраще його вбрання, його супроводило двоє дворян — вихователь Лa Гошері та ще один беарнець, Ларшан. Вийшли на лужок, і Анрі побачив, що назустріч йому простують троє інших хлопців. Біля них теж був почет, тільки численніший. Анрі зразу помітив, що вони поводяться не так, як хлопчаки, охочі побавитись, надто ж найстарший — він крутив станом і гордо задирав голову, немов дорослий придворний пан. Його білий берет був прикрашений перами.

— Панове, що це за птиця? — спитав Анрі через плече.

— Обережно! — шепнули його супутники. — Це король Франції.

Ось обидва гурточки спинились один перед одним; юний король стояв навпроти малого принца Наваррського. Він стояв нерухомо й чекав, щоб Анрі підійшов. А той не поспішаючи розглядав його. Карл Дев'ятий мав на собі не тільки білого берета — він весь був у білому. Шию його огортали пишні білі брижі коміра; голову, наче вмощену в ті брижі, він трохи повернув набік і дивився скоса. Його погляд, проникливий і сумний, ніби промовляв: «Знаю я тебе. Мені вас усіх доводиться знати, я й не радий».

Анрі відчув, що йому стає весело — вперше, відколи він тут. Він був би зареготав, але з-за спини йому ще раз шепнули: «Обережно!» Тоді семирічний хлопчик спершу бундючно випнув груди перед дванадцятирічним, а потім уклонився йому аж у ноги й півколом махнув правою рукою над самою землею. Вдруге, втретє вклонився він так Карлові з правого, з лівого боку, тоді ще й ззаду, аж дехто з Карлового супроводу захихотів. Одначе Ларшан, дворянин із почту Жанни д'Альбре, поважно став перед Карлом на одне коліно й пояснив:

— Ваша величносте! Принц Наваррський ще ніколи не бачив великого короля.

— А сам він ніколи ним не буде, — сказав Карл, ніби впустив ті слова, і зразу міцно стулив губи, над якими нависав м'ясистий ніс.

Тоді Анрі розсердився; його лагідні, приязні очі зблиснули, і він вигукнув:

— Глядіть, не скажіть цього при моїй матері, та й при вашій, що править замість вас!

Ті слова, як на королівські вуха, вже були образою, і пани позад Карла Дев'ятого аж злякались. А сам він тільки заплющив очі; але в ту мить затямив собі дещо назавжди.

Анрі відразу й заспокоївся і невимушено звернувся до двох інших хлопчиків.

— Ну, а ви? — спитав він підбадьорливо, бо вони здались йому якось дивно збентеженими. Це від того, що він ще не скуштував придворного виховання.

— Мене називають монсеньйором, — сказав перший із двох малюків, одноліток Анрі.— Такий у мене титул, бо я найстарший із братів короля.

— А мене звуть просто Анрі.

— О! І мене теж, — по-дитячому жваво закричав монсеньйор, і обидва хлопчики зацікавлено обдивились один одного.

— А динь у вас нема? — спитав Анрі, не гаючись.

Менший з королевих братів засміявся на ті слова, мов на жарт. Видно було, що малому не часто випадає радіти й сміятись.

Діти стояли під деревом, і десь високо в його гіллі заспівала якась пташка. Всі троє позводили очі вгору. А озирнувшись, побачили, що король уже простує далі й весь почет за ним. Обидва супутники принца Наваррського завели розмову з королівськими придворними й забули про нього. Анрі шепнув:

— Треба пороззуватись.

Умить він скинув черевики й подерся по стовбуру. А долізши до гілля, сказав тим двом:

— Ось зараз я щезну. А ви що, боїтеся?

Та коли він справді зовсім сховався серед листя, й вони не захотіли відставати: роззулись і теж полізли на дерево. Анрі пояснив їм:

— Тут нас нізащо не знайдуть. Вони шукатимуть нас повсюди, а ви тим часом поведете мене… я скажу куди. Ні, ні, не видирайте пташенят! Хіба ви не бачите, що це жовтодзьобі? Отакі самі змостили гніздо у мене перед вікном удома, в По.

Кілька придворних повернулися, роззираючись кругом, тоді порадились і рушили в інший бік. Троє хлоп'ят умить позлазили з дерева, і нарешті Анрі дістався з ними куди хотів, тобто на город. Жадані овочі лежали на чорній землі; він сів просто долі, зарив у землю руки й босі ноги і радісно прошепотів:

— Ой, гарно ж тут!

Бо повітря пахтіло городнім зіллям, і Анрі відчував на язику його смак — і цибулі, й салату, й часнику.

— Ну, а ви що? — спитав він.

Ті двоє стояли й дивились на свої вгрузлі в пухкий грунт ноги.

— Тут земля, брудно, — відказали обидва.

Та Анрі вже побачив городника. Впізнавши принців, той простолюдин нишком подався геть.

— Іди сюди, а то погано буде! — гукнув Анрі.

Тоді чолов'яга, зігнувшись у поклоні, підійшов до них.

— Ножа маєш? Вибери найспілішу диню.

Аж ум'явши добру половину дині, Анрі заявив, що вона водява й кисла.

— Кращих у вас нема?

Городник почав виправдовуватися, що літо, мовляв, дуже дощове.

— Я тобі прощаю, — сказав Анрі. Тоді заходився розпитувати його про город та як йому живеться, а сам тим часом доїдав диню. — Приїзди до нас у Наварру, я тобі дам наших динь покуштувати! — похвалився він. — Ну, чого рота роззявив? Не знаєш Наварри? Це такий край, більший за Францію. І дині у нас здоровезні.

— І черево в тебе! — обізвався другий Анрі, якого називали монсеньйором. Бо його новий кузен ум'яв цілу диню сам-один. І навіть спитав:

— Може, почати ще одну?

— Ненажера, — кинув Анрі Валуа, однак це йому дарма не минулось. Анрі Бурбон гукнув:

— А ось я тобі носака дам! — І вже підняв ногу. Та не встиг він підвестись, як другий Анрі чкурнув навтікача. За ним, рюмсаючи, побіг його менший братик. Анрі зостався переможцем.

Повз нього пробігло кролятко, і він кинувся ловити його. Кролятко сховалось, Анрі знов його сполохав, але воно ніяк не давалось у руки. Він уже засапався, бігаючи.

— Анрі!

Озирнувшись, він побачив свою сестричку, а поруч неї стояла ще одна дівчинка. Вона була старша за Катрін — ровесниця йому. Анрі здогадався, хто це, але спершу не міг промовити й слова від подиву. Сестричка пояснила:

— Ми шукаємо тебе. Марго хотіла тебе побачити.

— Ви завжди такий замурзаний? — спитала Маргарита Валуа, сестра короля.

— Та це я дині їв, — відповів Анрі й ураз засоромився. — Стривайте, я й вам принесу.

— Дякую, я не можу.

— А, вже знаю! Шкода забруднити таку гарну сукню.

Марго всміхнулась, подумавши: «І обличчя. Цей селюк і не бачить, що я підмальована».

Яка то була дівчинка! Анрі ще ніколи не бачив такої. Катрін, його сестричка, що її він так любив, здавалася поруч неї якоюсь пастушкою, хоч була в святковому вбранні. Щічки у Маргарити цвіли, як троянди або гвоздики, — та й ті ще могли б позаздрити. Біла сукенка щільно облягала стан, а нижче роздималася цупким широким дзвоном і вся аж мерехтіла від золотого гаптування та барвистих самоцвітів. Черевички були теж білі, тільки на них налипло трохи землі. Враз надумавшись, Анрі став навколішки й губами пооббирав ту землю. Тоді підвівся й сказав:

— Руки в мене не дуже чисті.

Сказав не вельми приязним голосом, бо помітив, що дівчинка гордовито посміхається. Тому ж таки він відвів сестру трохи набік і зашепотів до неї — але досить голосно, щоб чула й Марго:

— Ось зараз я задеру їй сукню, подивлюся, чи такі в неї ноги, як у всіх дівчат.

Посмішка на личку в юної принцеси застигла. Тоді він ще додав:

— А який у неї ніс довжелезний! Веди її назад, Катрін.

Принцесине личко плаксиво, скривилось. І зразу Анрі став дуже чемний.

— Панночко, я просто дурний сільський хлопчисько, а ви справжня пишна панна, — сказав він запобігливо.

А його сестра повідомила:

— Вона вміє латиною.

Анрі звернувся до Марго стародавньою мовою й спитав, чи вона вже заручена з якимсь принцом. Та відповіла: «Ні», — і так він дізнався, що матуся, певне, розповіла йому казку, що все те їй наснилось. Одначе подумав: «Чого нема, те ще може бути». А поки що відзначив:

— Ваші два брати втекли від мене.

— Мабуть, вони злякались вашого запаху. Від принців так не тхне, — відказала Маргарита Валуа і наморщила свого задовгого носа.

Анрі Бурбон образився й запально спитав:

— А ви знаєте, що означає «Aut vincere aut mori»?

Вона відповіла:

— Не знаю. Але я спитаю в матері.

Обоє з викликом дивились одне на одного. Та враз мала Катрін злякано озвалась:

— Глядіть, он хтось іде.

До них справді йшла якась дама, очевидно, придворна, може, навіть принцесина вихователька, бо вона спитала несхвально:

— З ким ви розмовляєте, панно? Що це за хлопчисько-замазура?

— Та це нібито принц Наваррський, — відповіла Маргарита.

Дама відразу зробила низенький реверанс.

— Ваш батько вже приїхав, принце, і хоче вас бачити. Тільки спершу треба вмитися.

Супротивниці

А тим часом його мати Жанна д'Альбре вела розмову з Катериною Медічі. Та була надзвичайно люб'язна, виявляла готовність до згоди й намагалась обминати всі дражливі питання. Але протестантка в запалі навіть не помічала того — чи просто вважала за хитрощі.

— Наша віра ніколи не змириться зі своїми ворогами! — вперто твердила вона. І присягалась: — Якби у мене в одній руці було моє королівство, а в другій син, я б і їх воліла кинути в безодню морську, ніж поступитися.

— Е, що там віра, — казала огрядна чорнява Медічі худенькій білявій д'Альбре. — Час уже нам братися й за розум. Через наші нескінченні усобиці ми втратимо Францію, бо я мушу пускати в країну іспанців, щоб дати раду вам, протестантам. А я ж зовсім не почуваю до вас ненависті і, якби можна, рада б відкупити у вас вашу віру.

— Еге, ви таки гідна дочка флорентійського міняйла[11],— зневажливо відказала Жанна. Те, що довелось вислухати їй самій, здавалося їй ще багато образливішим. Та Катерина нітрохи не збентежилась.

— Це ж ваше щастя, що я італійка! Французька католичка не запропонувала б вам таких вигідних умов миру. Ваші одновірці матимуть повне право вірити й молитись по-своєму, а крім того, я надам їм надійні захистки — укріплені міста. Нехай тільки вони кинуть розпалювати ворожнечу до католиків і нападати на них.

— Я бог гніву[12], каже господь!

Збурена до глибини свого єства Жанна схопилася з крісла. Зате Катерина сиділа собі спокійно, згорнувши м'ясисті, в ямочках руки, внизані перснями.

— Ви гнівні того, що вбогі,— сказала вона. — З війни ви маєте зиск. А я дам вам грошей, то й нащо буде воювати?

Таке безмірне нерозуміння й зневага довели Жанну до нестями. Вона трохи не кинулася з кулаками на цю гладуху. Затинаючись, вона вигукнула:

— А скільки ви платите полюбовницям мого чоловіка, щоб вони підбивали його воювати проти нашої віри?

Катерина тільки головою покивала — немовби вона саме цих слів і сподівалася. Ось воно, нарешті, випливло! Вона просто ревнива дружина, ця подвижниця віри! Відповідати було зайве: ця білява жінка, схожа на козу, однаково б нічого не почула. Не владаючи собою, вона поточилась до стіни і, немов зомліла, впала на велику скриню. В ту мить відчинилися двері — розмальовані, позолочені, але окуті залізом. Варта стукнула алебардами об підлогу, й до зали ввійшов король Наваррський. Він тримав за руки обох своїх дітей.

Антуан Бурбон виступав, похитуючи станом, — вродливий чоловік, якого любили жінки. Він робив це просто за звичкою, ще й не здогадуючись, що тут діється. Вікна були в глибоких нішах, і той, хто входив сюди зі світла, опинявся в півмороці й нічого не бачив. Антуан помітив, як біля протилежної стіни щось ворухнулось, і вмить ухопився за кинджал. Тоді королева Катерина щиро засміялася — правда, тихенько, сама до себе.

— Не бійтеся, підходьте сміливіше, Наварро! Пересвідчіться самі, що я не ховаю там убивць — та ще для такого чоловіка, як ви.

Антуан мав би розчути в тих словах щонайвідвертішу зневагу, та для цього він був надто самозакоханий. Тому, не звертаючи більш уваги на підозрілу стіну, він уклонився Катерині й сказав з гідністю:

— Ось мій син Анрі, він просить вашої ласки, вельможна пані.

Про малу Катрін ніби й забули, і вона присоромлено опустила оченята.

Анрі задивився на королеву й навіть забув уклонитися їй. Адже перед ним, посеред великого покою, там, куди падало найбільше світла, сиділа страшна й лиха Катерина Медічі. За всім побаченим у дорозі, за новими знайомствами в саду, а найбільше за динями він майже забув про неї, і аж тепер йому пригадалось, якою він сподівався її побачити. Якби вона мала скарлючені пальці-пазури, горб на спині, загнутий відьомський ніс, отоді б Анрі зразу її впізнав. Та вона була зовсім не така, зовсім звичайна. Під високою прямою спинкою крісла вона здавалася дуже маленькою, та ще й гладка була, мала обвислі білі щоки й чорні очі, наче погаслі жаринки. Вона розчарувала Анрі.

Тоді він жваво обвів очима всю залу — і що ж угледів! О, він мав гостріший зір, ніж його батько, гостріший зір і більше любові. І він прожогом кинувся туди, де зігнулась на скрині Жанна.

— Мамо! Мамо! — закричав він і, ще не добігши, подумав: «Значить, вона таки щось їй заподіяла!»

— Матусю, що тобі зробила ця лиха пані Катерина? — зашепотів він схвильовано, цілуючи матір.

— Нічого. Просто мене взяла млість. Зараз ми встанемо обоє і поводитимемось як годиться.

І негайно зробила, як сказала. Обнявши за плечі малого сина, Жанна підійшла до чоловіка й усміхнулась йому:

— Ось наш син…

Одначе руки з пліч хлоп'яти не зняла.

— Я привезла Анрі, щоб ти його хоч раз побачив, любий мужу, бо ти рідко навідуєшся додому. А насамперед я хочу показати королеві Франції маленького вояка, що колись служитиме їй так само, як його батько.

— От і гаразд, — озвалась Катерина добродушно. — Але як на мене, то я б воліла, щоб ми в усьому королівстві жили мирно, мов одна родина.

— А мені тоді довелось би орати свою землю? — не дуже задоволено спитав полководець Антуан.

— Вам би слід більше дбати про дружину. Вона вас любить, і в неї бувають напади млості, бо їй важко витерпіти без вас. Правда, я могла б дати їй одні ліки.

Жанна здригнулася: вона досить начулась, які ліки готує ця отруйниця.

— Ні, ні! Вже не треба нічого, — запевнила вона квапливо.

Вона ще через силу вставала зі скрині і йшла залою, але тепер уже прикидалась без ніякого зусилля, це в неї виходило само собою, і то незгірш, ніж у Катерини. А та зображувала материнську ласку.

— Я, Наварро, запропонувала вашій дружині свою приязнь і гадаю, що й вона прихильна до мене так само, як я до неї.

A в Жанни майнула палка, жагуча думка: «Постривайте, виросте мій син, тоді я ще завдам вам гарту. Я ще скручу вам в'язи, хай-но мій син виросте. Ця крамарівна хоче рівнятись до мене, небоги Франціска Першого!»

Одначе захоплений і щирий вираз її обличчя не змінився нітрохи: адже й Катерина, хоч би там що думала, на виду лишалась по-материнському ласкава. Тільки тим виказала себе Медічі, що майже не звернула уваги на обох дітей — навіть на маленьку несміливу дівчинку. Хіба тaк жінки вдають материнські почуття!

— Я всім серцем ваша вірна приятелька! — вигукнула Жанна, рада, що таки спіймала флорентійку на чомусь.

Згасла любов

Антуан Бурбон щиро тішився тим, що розмова з королевою проминула так мирно. Зоставшися на самоті з родиною в приділеному їм покої, він обняв спершу дружину, потім сина. Синові він показав на невеличкого коника, що його саме проводили під вікном.

— Це для тебе. Хоч і зараз іди сядь на нього.

Анрі вмить гайнув надвір. Сестричка побігла за ним — подивитись, як він їздитиме верхи.

Вираз Жанниного обличчя вже став зовсім не такий захоплений, як перед Катериною Медічі. Та вельми задоволений чоловік не відразу помітив ту зміну. А Жанна поглянула на нього якось ніби замислено й спитала:

— То як же звуть ту жінку, що з нею тебе майже весь час тепер бачать? Що їздила з тобою в похід та, мабуть, і сюди приїхала?

— О, тобі вже набалакали! — Він навіть осміхнувся самовдоволено, і Жанна насилу стрималась.

— Невже ти все забув? — зненацька спитала вона низьким, грудним голосом. У Жанни часом несподівано з'являвся цей голос — мов з органа, аж занадто сильний і лункий для її слабких грудей. І той голос схвилював чоловіка; він відразу згадав усе, що вона хотіла. Слів було вже не потрібно. Вони з Жанною колись кохали одне одного довго й палко.

Перш ніж дістатись йому, Жанна сама-одна витримала цілу війну, щоб не належати іншому. Вона ще й не знала його, коли її силоміць віддали заміж: її просто віднесли до церкви, бо вона казала, що не може йти, та її справді вбрання на ній було занадто важке від безлічі самоцвітів. Та ще більше важила її воля, хоч Жанна тоді була майже дитина. І хоч її одружили силоміць, однаково, хай і через кілька років, настав день, коли вона зазнала щастя з тим, кого жадала. Проте низочка днів розквіту пролетіла; рано відцвіла вона сама, рано відцвіло і її щастя. Тепер їй лишився тільки син, але це було щось більше, ніж вона будь-коли мала. Якби ж то Антуан схотів це зрозуміти! Адже у них є син!

Звичайно, Жаннин голос не міг зворушити чоловіка дуже надовго, та й вигляд сердешної також не підживляв спогаду про дні їхнього палкого кохання. Антуана Бурбона надто захоплювали сьогоднішні справи: облога, інтриги, молода полюбовниця. Правда, з півхвилини по тому, як Жанна сказала: «Невже ти забув усе?», йому хотілось обняти її, але то було вже не відродження давнього почуття, а тільки люб'язність, і тому Жанна відштовхнула його.

Все ж Антуан запевнив її, що вельми задоволений нею і потішений її стриманістю. Жанна йому пояснила, що їй просто не хочеться дістати в їжі чи питві отруту, і дбає вона не так про себе, як про віру.

— А ти, чоловіченьку, як поміркувати, слушно зробив, що повернувся в католицтво й пішов на службу до короля Франції.

— Мені обіцяли іспанську Наварру.

— Її тобі не віддадуть, бо їм потрібна поміч іспанського короля проти нас, протестантів. Із цих твоїх дрібних замірів нічого не вийде, але ж у тебе на думці щось куди більше, тільки ти волієш не говорити про це.

Жанна сказала так, бо їй прикро було думати про нього як про людину посередню, позбавлену високих поривань.

Антуан слухав спантеличено. Він не відповів їй, не заперечив — почасти від збентеження, а почасти жаліючи її, бо подумав, що вона трохи схибнулася з розуму. А Жанна, хоча вже не вважала його за гідного обняти її, все ж хотіла, щоб у справах їхнього дому між ними збереглася довіра. Вона сказала:

— Франція неминуче колись матиме короля-протестанта. Адже в нас найбільше рішучості, бо наша віра істинна. А що є в них? Підстаркувата, обрезкла жінка, яка ні в що не вірить.

— Тільки в астрологію, — підхопив він, радий, що між ними є згода хоч би в чомусь. Одначе додав: — Але ж у неї троє синів!

— Вона народила їх дуже пізно, довго була неплідна. Та й поглянь ти на тих трьох хлопців, котрі ще живі! — непохитно провадила Жанна. — Адже четвертого вже нема, помер у шістнадцять років, пробувши на троні лише сімнадцять місяців. Правда, його брат Карл править уже на кілька місяців більше, але очі в нього немов у столітнього діда.

— Після нього лишиться ще двоє,— зауважив Антуан.

— У такої матері й вони довго не проживуть. Що це за жінка — і очей не зведе, коли у двері ввійде дитина. Королівство існує для неї тільки доти, доки вона сама жива. Якби вона мала віру, то знала б, що рука господня благословила її лоно не лише на сьогодні й на завтра, а на віки віків!

Жанна д'Альбре вимовила ці високі слова спокійним, але твердим голосом. Чоловіка її охопив і подив, і якийсь аж острах. Аби знов відчути твердий грунт під собою, він сказав:

— А ти б нагадала пані Катрін, що покійний король заручив нашого сина з її дочкою.

— Вона сама мені нагадає,— відповіла Жанна, — і я ще подумаю, чи підійде для мого сина принцеса з такого напіввимерлого роду.

Антуан нарешті роздратувався.

— Як тобі важко догодити! Адже покійний король був здоровісінький, він загинув на турнірі. Хіба Валуа винні, що італійка Медічі погано ростить їхніх дітей?

— Скажи вже зразу й про ті ганебні звичаї, що вона принесла з собою до цього двору! — зажадала Жанна.

Хоч Антуан передчував подружню бурю, він не зумів приховати своїх почуттів. Все його тіло нездоланною солодкою млістю нагадало йому про ті втіхи, яких він зазнав із жінками при цьому дворі; і те можна було прочитати в нього на обличчі.

Жанна, щойно така лагідна й розважлива, раптом спалахнула й почала кричати та читати йому проповідь. Мовляв, ідолопоклонниці-католички люблять тільки плоть. А люди істинної віри чисті й суворі, і в руках їхніх залізо й вогонь, щоб вигубити гнилизну.

О господи, яви свій вид! [13]

Може, голос її чути було аж у передпокої; так чи інак, а двері несподівано розчинилися, з'явилось кілька дворян-протестантів, і вони оголосили, що до замку прибув адмірал Коліньї[14], він уже піднімається сходами, вже близько, ось він уже тут. Усі розступились, протестантський полководець увійшов і на знак вітання приклав руку до грудей. Король Наваррський навіть схилив голову перед цим старим чоловіком, а тим самим і перед партією, на чолі якої той стояв. Інші тільки використовували її для своєї вигоди, але в нього на гнівному й скорботному чолі лежала печать некорисливої мученицької суворості.

Жанна д'Альбре обняла адмірала. Саме його вона ще потребувала зараз, щоб цілком віддатися своєму запалові. Вона покликала всіх своїх людей, обох пасторів, сина й дочку. Сина вона підвела до адмірала, він поклав праву руку на голову Анрі й не знімав її, поки промовляв перший пастор. А той говорив зрозумілими кожному, недвозначними словами про недалеке царство боже. Наш час настає! Всі почули ці слова, байдуже, вимовлено їх чи ні. Люди штовхались у повнісінькому покої, кожен хотів наперед, уже вхопити, уже заволодіти — всією владою, всім багатством, та ще й на славу божу!

Другий пастор завів хорал: «О господи, яви свій вид!» За ним підхопили всі, і в співі тому лунало завзяття, надія, зневага до смерті й певність перемоги. Бо де ж це вони співали так голосно, де утверджували так зухвало свою справу? У власному домі королів Франції! У них стало на це зваги, і вони зважились!

Коліньї обома руками підніс принца Наваррського над головами, щоб малий на все життя увібрав у себе, затямив, що тут діється і що це за люди. Адже то складали велику присягу безстрашні борці за віру. Анрі поділяв їхні почуття, він був глибоко зворушений, бо бачив, що його матуся плаче, і теж заплакав. Зате його батько, боячись наслідків цієї прекрасної, урочистої сцени, звелів позачиняти всі вікна, і задуха в покої стала майже нестерпна.

Все це було досить небезпечне порушення меж дозволеного, і Жанна згодом сама те зрозуміла, чоловікові не довелося довго втлумачувати їй. Вона вирішила власкавити королеву Катерину якими завгодно поступками, бо навряд чи можна було сподіватися, що пані Катрін — так звали флорентійку при дворі — не доповіли про ту сцену. Та коли дві добрі приятельки побачилися знову, виявилось, що, одна нічого не знає про негожу поведінку другої або воліє вдавати, ніби не знає. Замість показувати Жанні свою недовіру, королева-мати попросила в неї допомоги проти своїх ворогів.

Найгрізнішу небезпеку для королівського дому становили Гізи, лотарінгський рід, що мав претензії на трон. Жанна розуміла, що проти них маленька родина Бурбонів вважається нестрашною. Гізи виставляли себе куди ревнішими католиками, ніж королева, та ще й були багаті. І те, й друге сприяло їхнім замірам, і вони вже почали вдавати з себе перед паризьким людом рятівників королівства. А вбогих наваррських володарів тут ніхто не знав, вони прибули з далекої провінції, до того ж єретицької й бунтівничої. Пані Катрін щоразу, побачивши Жанну д'Альбре, починала благодушно муркотіти, немов стара кішка, і Жанна почувала себе приниженою, одначе не виявляла того.

Вона була розумна й погоджувалась на все, чого хотіла від неї стара кішка. А та провертіла дірку в стіні свого кабінету й підглядала та підслухувала, про що розмовляють Антуан Бурбон з кардиналом Лотарінгським[15], чи не замишляють чого проти неї. І Жанна мусила підглядати й підслухувати разом з нею, хоч один з тих, за ким вони стежили, був її чоловік. Щоправда, річ була не в ньому, бо його ніхто не боявся; та якраз це й було найпринизливіше, хоча Жанна нічим того не виказувала. Стара кішка боялася глави роду Гізів, багатого кардинала, що міг підкупити всіх, хто їй служив, зокрема короля Наваррського. А втім, цьому досить було пообіцяти іспанські Піренеї — а потім не віддати; обіцянка ж нічого не коштує.

Катерина, а з нею й Жанна дізналися про багато інтриг, бо кардинал приймав у Антуановому покої, що здавався йому найбезпечнішим, ще й інших людей. Жанну дивувала чоловікова легковажність. Мабуть, він навіть не розумів усього; крізь дірку в стіні вона бачила по його обличчю, що думками він десь біля коханки. Для неї це була ще одна підстава не остерігати його, не викривати перед ним своєї приятельки Катерини. Жанна навіть постановила собі ніколи не спускатись до прилюдної сутички з Антуановою коханкою. Отак силкувалась вона вгамувати свою запальну вдачу, бо інтереси її сина й істинної віри вимагали, щоб вона жила у злагоді зі старою кішкою.

І все ж те, чого вона боялася, сталось: та жінка, дружина одного маршала, зустрілася їй і навіть зважилась відрекомендуватися, ще й чекала, що Жанна привітає її поцілунком. Попри всі свої мудрі постанови Жанна цього не стерпіла. Адже кожна година, яку проводив у обіймах цієї жінки, на її оголених грудях єдиний чоловік, за чию любов вона колись боролася, робила Жанну старішою й слабішою! Жанна обурено вп'яла очі в принадне, навіть вродливе обличчя суперниці. Вся облуда життя зринула перед нею, і їй здушило горло. І вона, хоч не хотіла того робити, повернулась до тієї жінки спиною і відійшла.

Але дружина маршала не схотіла проковтнути образу й не відступила. Коли королева Наваррська звернулася з привітанням до іншої, вона, стоячи поряд, сказала досить голосно, з бридкою, злісною міною:

— Ах, ти повертаєшся до мене задом? І поцілувати не хочеш? Присягаюся святим Іоанном, тим менше матимеш ти поцілунків від свого чоловіка: вони всі мені дістануться!

Жанні довелося заховатись у тісному гурті дам-приятельок, аби відійти пристойно. Бо її суперниця була жінка дебела, грізна, і сутичка могла скінчитися погано. Кілька придворних-чоловіків, що помітили ту сцену, теж заступили Жанну під час утечі.

Та аж пізніше ця пригода трохи не обернулася для неї справжньою небезпекою. Ще ніколи вона не бачила свого чоловіка такого розгніваного: він погрожував, що зречеться її, навіть ув'язнить, і Жанна знала, що під'юджує його не тільки полюбовниця. Завдяки дірці вона переконалася: кардинал Лотарінгський робить із бідним Антуаном що хоче, а кардиналова мета була усунути Жанну; адже тоді дім Гізів не матиме більше конкурентів, а протестанти втратять свою королеву.

Жанна чудово розуміла, що шукати захисту вона може тільки в Катерини. Обидві вони чули крізь дірку, як приятелі втовкмачують Антуанові, що він міг би одружитися з молодою Марією Стюарт[16]. То була вдова померлого найстаршого сина Катерини Медічі — одного з її синів, які по черзі називалися королями, тоді як правила державою вона. Катерина, як і Жанна, вважала, що цьому шлюбові слід перешкодити. Їй не потрібен був у родині дорослий чоловік, навіть такий, як добряга Антуан. Щодо цього обидві жінки порозумілись якнайкраще.

Катерині ця справа навіть нагадала про ще один намір — заручити свою дочку Марго з малим Анрі Наваррським. Вона відверто казала, що, коли прийняти в королівський дім найближчого родича, принца крові, й таким чином прив'язати його до себе, королівству з цього буде тільки користь. Один з її астрологів запевнив стару пані Катрін, що це, можливо, наймудріша з її постанов. На жаль, для таких заручин ще не наспів час — діти були занадто малі. Королева-мати засвідчила Жанні свою щирість, обнявши її; одначе в обіймах старої кішки Жанна аж затремтіла. Їй пригадалась одна чутка про цю добру приятельку. Пані Катрін буцімто отруїла одного зі своїх вельмож, щоб віддати його маєтки іншому. А Катерина тої самої миті, пригорнувши Жанну міцніше, сказала:

— Для своїх друзів я на все здатна.

Може, то була випадковість. Але, так чи інак, ці слова ще раз нагадали матері Анрі, як важливо будь-що зберегти прихильність цієї жінки. Та Жаннина душа надто палко повставала проти її власної розважливості, вона ніколи не могла довго триматись розуму. Хоч як намагалась Жанна затаїти свої справжні думки, правда несподівано виривалась на волю й озивалася вголос. І тоді хирлява королева Наваррська починала говорити владно і гордо, бо ж промовляла від імені істинної віри. Навіть тепер, під час цієї самої розмови, забувши всі страхітні чутки про пані Катрін, вона зажадала:

— Нехай Марго перейде у протестантство! Бо інакше мій син не зможе з нею одружитися.

Вона зовсім не передбачала, як сприйме це стара королева; а та лишилась так само приязна, і тон її став навіть іще більш довірчий. Вона зізналася, що й сама думає, чи не перейти з усіма своїми дітьми в нову віру! Може, протестанти все-таки сильніші, і вона тоді з їхньою допомогою поб'є Гізів! Про саму віру вона й слова не сказала, і Жанна почала їй за те докоряти; але Жаннина проповідь нітрохи не зворушила її доброї приятельки Катерини. Вона просто відповіла, що краще не розкривати карт, а приятелька нехай і далі слухає собі своїх пасторів, тільки при зачинених вікнах.

По цих словах вона відчинила вікно й попросила Жанну виглянути надвір. У саду бавились Марго й Анрі. Він гойдав дівчинку на гойдалці. Марго сьогодні була не в розкішній парадній сукні, а в легенькій, що роздималась за кожним розмахом гойдалки. Анрі сів на землю, і коли Марго пролітала над ним, гукнув:

— А я бачу твої ноги!

— Ні, не бачиш, — відказала згори Марго.

— Щоб я з місця не встав! — заприсягся він.

— Неправда.

— А товсті які!

— Зараз мені спини гойдалку!

Та Анрі не послухався. Коли гойдалка нарешті спинилась сама, Марго зійшла з неї, зіпершись на його чемно підставлену руку, а тоді з усієї сили ляснула його по щоці.

— Заробив, — сказав Анрі, скривившись від болю. А потім схопив краєчок її сукні й поцілував.

— Ну, годі! Знов починаєш! — крикнула вона сердито. — Ти весь час такий чемний, такий вихований, а я цього не люблю. Ось сьогодні ти вперше заговорив зі мною так, як слід.

— Бо тепер я знаю, що в тебе є ноги, як у всіх дівчат, тільки кращі.

— Нічого ти ще не знаєш. Ось постривай, нехай ми підростемо!

Марго замовкла й тільки дивилась на нього, ворушачи вистромленим між губами рожевим кінчиком язика. Личко її було схоже на персик, тільки не справжній, а намальований на порцеляні. Анрі ніяк не міг добрати, чи вона його дражнить, чи таки сердиться. Щоб уже впевнитися, він схопив її в обійми й силоміць поцілував. Марго аж дух перейняло, і вона щасливо засміялась.

— А ти цілуєшся краще за…

— За кого? — спитав він і тупнув ногою.

— Ні за кого, — ображено відказала вона.

Нагорі пані Катрін зачинила вікно, бо Жанна вже хотіла гукнути сина.

— Наші діти порозуміються, — зауважила огрядна з властивою їй добродушною іронією. Худорлява хворобливо зблідла, одначе стримала себе.

Та після цього вона ревно заходилась виховувати сина, як тоді, коли вони були ще вдома. Анрі давно вже не чув повчань, а тепер мати знов день у день утовкмачувала йому, щоб він ні на мить не забував, що вони прибули у ворожий край, самі проти всіх, боротися за свою віру: захищати її, поширювати, висміювати обідню, зображення святих і ще багато чого такого. Анрі вірив у матір, і все, що вона казала, відразу поставало перед ним як живе. Про Марго вона не згадала й словом — мабуть, Жанна соромилась тієї сценки, яку бачила з вікна, і була лиха на Катерину, що їй ту сценку показала.

Та Анрі й сам усе зрозумів; нечисте сумління підказало йому, що має на увазі матуся, і він несподівано заявив маленькій Маргариті з таким виразом, що вона аж злякалася: про її ноги більше мови не буде, бо ті ноги колись горітимуть у пеклі! Марго відповіла, що не вірить, але насправді перестрашилась і згодом спитала в матері, що ж їй діяти.

Перша розлука

Пані Катрін ще й іншими шляхами довідувалася про Жаннині інтриги. Це було неважке діло, бо Жанна не дуже стримувала свого малого сина. Сама протестантка ще силкувалася бути терплячою та обережною, але від Анрі вона такого зовсім не вимагала, якраз навпаки. Вона покладалась на те, що істина недоторканна, коли виходить із дитячих уст.

Анрі був радісінький догоджати любій матусі, та ще в таких речах, що тішили і його самого, як-от брати на глузи католиків. Він уже встиг зробитися ватажком у хлопчаків і зумів утлумачити їм усім, що нема на світі нічого кумеднішого, ніж єпископи та ченці. Незабаром у його ватазі було вже трохи не все юне покоління двору, і навіть королева-мати не здогадувалася про справжній розмах змови, бо хто ж би наважився сказати їй, що до тієї змови причетні і її сини. Найперше Анрі підбив на нову забавку — перевдягатись духовними особами й у такому вигляді бешкетувати по всьому замку — найменшого з трьох принців. Вони зухвало перебивали поважні наради, сполохували коханців, та ще й вимагали, щоб їм цілували хрест. Для них то був справжній веселий карнавал, хоча осінь — пора зовсім не карнавальна.

Найменший принц, що мав титул герцога Алансонського, був у пустощах найзавзятіший — правда, він і втікав перший. Але й другий Анрі, монсеньйор, теж, звичайно, захотів бавитись, як усі, а нарешті того ж таки закортіло й Карлові Дев'ятому, християнському королю, главі всіх католиків. Він перебирався єпископом і лупцював загнутою патерицею придворних панів і дам, а вони з шаноби терпіли все. Сміятися цей підліток не вмів, він тільки бліднув на виду, поглядав скоса ще підозріливіше й розпалювався так, що йому аж зле робилось. А хто стояв обіч і невинно радів із того, що підстроїв? Хто ж, як не Анрі Наварра.

Придворні називали малих змовників «пустунчиками» й удавали, ніби вважають усе те за милі жарти. Від пані Катрін усе приховували, поки одного разу перед її дверима зчинився якийсь ґвалт, і в неї майнула думка, що це прийшли по її душу. В покої саме не було нікого, крім одного кардинала-італійця, і той уже роззирався, куди б сховатись. Та враз двері розчинились, і увійшов віслюк, а на ньому сидів верхи Анрі Наваррський, убраний у червоне, з усіма знаками високого церковного сану. За ним сунуло багато вельможних юнаків у гостроверхих шапках, з понамощуваними животами, в чернечих рясах усіх орденів; підганяючи острогами своїх віслюків, вони почали гасати по залі, виспівуючи літанії. А котрі не мали віслюка, ті стрибали на спину товаришам, щоб теж їхати верхи, і багато їх падали, перекидаючи меблі; в обшитій панелями залі аж гуло від співу, зойків, тріску дерева, тупоту копит та реготу.

Королева-мати спочатку теж була засміялась — хоч би тому, що побачила не вбивць. Та коли нарешті вгледіла власних синів — хоча принци воліли б не попадатись їй на очі,— терпець їй урвався. Одначе вона нічим не показала того. Вона вдала, ніби тільки прикидається розгніваною, по-материнському суворо нагадала хлопцям, що треба поважати святощі, й звеліла їм знайти собі якусь іншу розвагу. До синів вона окремо звертатись не стала. Лише малого Наварру добродушно ляснула по щоці.

І все ж відтоді Катерина вже знала, чим дише насправді її приятелька Жанна. Сталося це восени, в той самий час, коли обидві приятельки провертіли дірку в стіні. Тепер Катерину цікавило одне: наскільки небезпечною може стати протестантка; а це виявилось аж у січні, коли Жанна цілком відверто поїхала до Парижа, щоб підігріти завзяття своїх одновірців і розворушити їх. Катерина дозволила їм прилюдні проповіді, і зразу королева Наваррська зловжила наданою свободою. Катерина змовчала і далі ставилась до Жанни як до вірної приятельки; вона завжди любила вичікувати до останку. І коли нарешті вирішила, що настав час утрутитись, то зробила це не особисто: накази її передав бідолаха Антуан, ще й гадаючи, ніби то його власні. Жанна мала залишити двір, а що найгірше — без сина.

Батько залишив Анрі в Парижі, щоб він ріс не під материним впливом і став добрим католиком. Ще й двох років не минуло, як той самий батько хотів зробити з нього доброго гугенота. Анрі чудово пам'ятав це, але вголос казати не важився, боявся — і за батька, і за себе. Він уже здогадувався, що в житті існують сильніші мотиви вчинків, ніж проста щирість. Коли мати прощалася з ним, він заплакав — ох, якби вона знала, як гірко і за чим! Йому було шкода її; він не жалів так навіть себе. Адже він завжди найбільше вірив у неї: спершу мати, а вже потім — їхня віра.

І ось Жанна схлипнула, поцілувала сина ще раз — востаннє дозволили їй, — а потім поїхала туди, куди послали її вороги; а його проти її волі віддали до католицької школи. Жанна, правда, зібралась на силі й суворо, грізно застерегла сина, щоб ніколи не ходив до обідні, а то вона не зробить його спадкоємцем трону. І він пообіцяв їй, що не ходитиме, й заплакав із щирого серця, ладний триматися правди й добра; але не тому, що вважав їх найпевнішими, — ні, це для нього вже минулося. Його люба матуся йшла у вигнання за істинну віру. А батько зрікся тієї віри і, певне, зробив так, бо мусив. Батько й мати вже не любили одне одного, вони ворогували між собою і змагалися за нього, і все то були дуже непрості речі, він це відчував. Якби пані Катрін справді мала горб, пазурі, червоні очі й носа з капкою, тоді б усе легко було зрозуміти. А так маленький хлопчик опинився сам перед непевним, небезпечним світом і незабаром мав у нього вступити!

Його віддали до Collegium Navarra[17][18], найаристократичнішої паризької школи, де вчились і королів брат, що мав титул монсеньйора, і їхній одноліток із роду Гізів[19]. Обох звали так само, як принца Наваррського, і всіх їх разом кликали «троє Анрі».

— А я знову не був на обідні,— гордо заявив принц Наваррський двом своїм тезкам, коли всі троє зійшлись на самоті.

— Ти сховався.

— Це вам так розповіли? Брешуть вони! Я їм у вічі сказав усе, що думаю, і вони мене злякалися.

— Ого! Роби й далі так, — порадили хлопці, і Анрі в запалі не помітив, що вони під'юджують його навмисне. Він запропонував:

— Давайте знов, як тоді, поперебираємось, понадягаємо єпископські митри й посідаємо на віслюків.

Хлопці вдали, що згодні, а тоді виказали його ченцям-учителям, і наступного разу, коли він відмовився йти до каплиці, його відшмагали й таки повели туди. На тому поки що обійшлося, бо Анрі заслаб: він так хотів цього, що його бажання справдилося.

Під час хвороби біля ліжка Анрі сидів Бовуа — єдиний з людей його матері, якого вона зоставила при сині. Той Бовуа не забарився перекинутись до ворогів своєї королеви, і Анрі помітив, що за хлосту, яку він дістав, треба дякувати не тільки тезкам-принцам; цей шпиг теж виказав його.

— Ідіть геть, Бовуа, я не хочу вас бачити.

— І листа від вашої матері, королеви, теж не хочете прочитати?

І тоді хлопець, на превеликий свій подив, дізнався, що його люба матуся висловлює цьому зрадникові своє задоволення й подяку, бо він повідомляв її про все, що діялося тут. «Підтримуйте мого сина, хай опирається, і не давайте йому забути істинної віри! Ви слушно робите, що деколи доносите на нього ректорові, щоб його карали. Цю жертву він повинен принести, бо лиш так ви зможете лишатися при ньому, а я — сповіщати через вас любого мого синочка, що я збираюся робити».

Далі в листі було ще багато чого, проте Анрі мусив спершу роздивитися чоловіка, що сидів край ліжка. Він думав, що ніколи ще не бачив такого, а тим часом біля нього просто досить огрядний добродій із широкими вилицями і плескатим носом. Видно було, що він багато п'є; Анрі й гадки не мав, ніби в ньому може таїтися щось незвичайне. А це, як виявилося, чоловік хитрющий і спритний, хоч на вигляд такий простак, і все ж — вірний слуга!

Пан де Бовуа краще вмів читати з обличчя принца Наваррського, ніж той з його обличчя. Його тьмяні очі на мить ожили, і він лагідним голосом пояснив:

— Навіщо всім знати, хто я такий.

— Та ви, мабуть, і самі цього не знаєте, — хутко відповів восьмирічний хлопчик.

— Уся річ у тому, щоб утриматись там, де ти хочеш бути, — сказав немолодий уже чоловік.

— Я це затямлю, — почав був Анрі й хотів ще сказати: «Але вам я вже ніколи не довірятиму», — та не встиг. Бовуа несподівано забрав у нього материного листа — вихопив неймовірно спритним, невловимим рухом — і сховав. Тоді сказав уже зовсім інакшим голосом:

— Завтра ви встанете й самі підете до обідні. Раджу вам так зробити, бо ви ще кволий і вам буде важко витримати різку, а чого ж ви ще можете заробити, коли не слухаєтесь.

Бовуа розводився про це доти, доки Анрі почув за дверима, під якими стояло ліжко, човгання чиїхось ніг. Він не повернув голови, а вдав, ніби плаче, і так вони обидва перечекали, поки підслухач не пішов. Потім Жаннин повірник квапливо, пошепки, поки ніхто не заважав, переказав принцові, що було далі в материному листі.

Жанна д'Альбре розпочала не більш не менш як відверту усобну війну по всій країні. Вона вже не жаліла свого чоловіка, а отже, й нікого. Їй потрібні були солдати й гроші для її дівера Конде[20] — великого вельможі, що не розрізняв своєї особистої могутності й могутності віри. Але Жанні до цього було байдуже, аби тільки він став на чолі протестантського війська. У графстві Вандом, куди її заслали, вона звеліла грабувати церкви. Щоб добути грошей, ішла навіть на осквернення домовин, і то не будь-чиїх, а чоловікової рідні. Ніщо не лякало її, ніщо для неї не існувало, крім власної волі.

Слухаючи ці звістки, син ніби чув її голос, ніби материні уста палко промовляли у нього над вухом, хоч то був хапливий шепіт чужого чоловіка. Анрі вмить схопився з ліжка, він був уже здоровий. Відтоді він знову терпів усякі прикрощі, аби лиш не ходити до обідні. Часто він, життєрадісний з природи, забував усе й весело товкся та галасував з іншими хлопцями, не помічав високого темного муру довкола шкільного подвір'я, був вільний, почував себе переможцем. Він щиро вірив, що незабаром вороги прийдуть до нього й благатимуть принижено, щоб заступився за них перед своєю матусею, випросив для них пощаду.

Та вийшло не так. Жанну розбито, їй довелось утікати, але її син не став дожидатись такого кінця. Він стійко опирався від самого березня, одначе першого червня здався. Батько сам повів його до обідні, Анрі заприсягся, що буде щирим католиком, дорослі лицарі ордену цілували його, як свого сподвижника, і Анрі навіть пишався тим. А за кілька днів його матуся поквапно відступила; про те сповістив його Бовуа — сповістив докірливо, хоча сам радив Анрі ще до поразки протестантів перейти в католицьку віру. Втікаючи від ворогів, Жанна з країв на північ від Луари пробилась на свої землі під постійною загрозою, що її захопить генерал Монлюк[21], якого Катерина послала в погоню за нею.

З якою тривогою думав син про матір під час тієї втечі, як линуло за нею його серце! Він же не послухався її, зрадив, і чи не від того все її нещастя? Їй самій він не важився писати, а посилав листи одному з її придворних, і кожен з тих листів був криком збентеження й болю. «Ларшане, я так боюся, щоб з королевою, моєю матір'ю, не сталося чогось лихого!»

Так було вдень, але вночі дитина спить, і сняться їй пустощі. Адже навіть у денні години Анрі часом бавився й забував про все — і про нещастя, і про те, який він мізерний у цьому світі. Тоді він робив те, в чому ніхто, ніяка недоля не могла йому перешкодити: поборовши котрого-небудь учня, ставав йому коліном на груди. А потім, посміявшися з нього, відпускав. То була помилка — той, кого пощадили, завжди злопам'ятливіший, ніж той, кого покарали. Але цього Анрі довіку так і не зрозумів по-справжньому.

Товариші в школі не дуже його любили, хоч він умів і настрашити, й насмішити. Йому хотілося, щоб вони й поважали його, й сміялися з його витівок, але він не помічав, що коли вони сміються, то вже його не поважають. Він удавав перед ними собаку або, на їхній вибір, швейцарця чи німця: адже міжусобна війна привела чужоземних найманців до Парижа, і він бачив їх. А то якось вигукнув: «Давайте гратись в убивство Цезаря!» Анрі-монсеньйорові він сказав: «Ви будете Цезар». А Анрі Гізові: «А ми з тобою вбивці». І поповз по землі, показуючи товаришеві, як треба підкрадатися до жертви. Анрі-монсеньйор перелякався, закричав і кинувся навтікача, але обидва переслідувачі вже насіли на нього.

— Що ти робиш? — раптом спитав син Жанни, — Йому ж боляче!

— А як же ще його вбивати? — відказав Гіз. Та Цезар тим часом вивернувся з-під нього і, опинившися зверху, почав немилосердно його лупцювати. Наваррі довелося тримати Валуа, щоб той не замордував Гіза.

Анрі волів би вже блазнювати. Ті двоє не розуміли, що можна битись і водночас не брати цього до серця. Його гра тільки тішила, а вони розлючувались по-справжньому і горлали: «Убий його!»

Він був нижчий за більшість своїх однолітків, мав смагляву шкіру, а волосся русяве, його обличчя й очі були жвавіші, ніж у них, а розум теж меткіший. Іноді всі вони обступали його й розглядали з подивом, ніби щось зовсім чудне: муштрованого ведмедя чи мавпу.

Хоч як його захоплювала буйна уява, він міг несподівано побачити правду; а товариші запитливо перезирались, вони не розуміли, що він каже, бо мова його надто збивалась на рідну говірку. Обидва його тезки якось помітили, що він замість «тарілка» вимовляє «талірка», але не поправили його, а навпаки, самі почали при ньому казати так. Він, звісно, відчував, що вони мають якусь спільну перевагу над ним. У ту пору йому часто снилися сни. Про що? До ранку він забував. Аж коли Анрі збагнув, що нудьгує за домівкою, нудьгує страшенно, нестямно, він здогадався, що йому сниться щоночі: Піренеї.

Коли помер батько

Він бачив їх, високі аж до неба, порослі зеленим лісом, уві сні ноги переносили його туди прудко, мов вітер, а на горах він сам робився великий, як вони, як ті гори. Він міг нахилятись аж до замку в По й цілувати в уста свою любу матусю. Від туги за рідним краєм він знову занедужав, як колись через обідню. Спершу гадали, що в нього віспа, але то була не віспа. Батько тоді одвіз його на село, бо Антуан Бурбон знову вирушав у похід і не хотів зоставляти малого сина в Парижі самого. Анрі не менше боявся й сільської самотності і благав тата, щоб той узяв його з собою до війська. Та Антуан не міг цього зробити хоч би вже тому, що мав там коханку.

Коли він від'їздив, Анрі трохи провів його верхи на своєму конику. Йому несила було розлучитися з батьком, він ще ніколи так не любив цього гарного бородатого чоловіка в бойовому обладунку; адже це його тато, і вони ще разом! Ну ще трохи, ну до роздоріжжя, ну до річки! «Я швидше доїду туди, ось давай навзаклад! Я знаю стежку навпростець! За лісом ми знову з'їдємось!» Так він хитрував, аж поки батько розсердився й відіслав його додому. А за якихось півтора місяця Антуана не стало. Коли на деревах пожовкло листя, до його сина прибув посланець із звісткою, що короля Наваррського вбито.

Принц, його син, трохи не скрикнув, та відразу стримав сльози і спитав:

— Це правда?

Бо він уже встиг звикнути до того, що йому брешуть і наставляють пастки.

— Розкажи, як усе сталося!

Недовірливо вислухав він розповідь, як король наказав принести йому обід до окопу. Пажа, що прислуговував йому, вже поранило кулею. Друга на смерть уразила капітана, що стояв на відкритому місці поряд і справляв тілесну потребу. І треба ж було ще й королю вийти на те самісіньке місце! Ну, і як же інакше — третя куля влучила в короля, саме коли він став до вітру.

Аж тоді в малого Анрі полилися сльози. Він зрозумів, що це правда, бо знав батькову безтурботну відвагу. Йому краялось серце, що сам він був у ту годину далеко, не міг брати участі в бою, не міг поділяти з батьком небезпеку, як цей слуга, татів улюбленець.

— Рафаелю! — заволав він до слуги. — А король мене любив?

— Коли він помирав від рани — вже на судні, що мало відвезти його до Парижа…

— А хто тоді був біля нього? Скажи, я хочу знати!

Слуга не сказав малому, що Антуан помер на руках у коханки.

— Тільки я сам, — запевнив він. — Коли мій пан відчув, що надходить кінець — увечері, о дев'ятій годині,— він ухопив мене за бороду й сказав: «Служи добре моєму синові, а він хай добре служить королю!»

Ніби навіч побачивши перед собою ту сцену, Анрі перестав плакати і теж учепився Рафаелеві в бороду. Йому здавалося, що нема в світі нічого прекраснішого, ніж отак по-геройському вмерти за короля Франції, як його батько Антуан.

Пам'ять про батька визначила наступні два роки в хлопцевому житті. Два роки він не бачив матері. Весь цей час на Жанну тиснув генерал Монлюк; тим тиском пані Катрін досягла того, що з королевою Наваррською можна стало сяк-так ладнати. Пані Катрін була мастачка в таких справах, бо не вміла палко ненавидіти, як Жанна д'Альбре: вона просто діяла відповідно до обставин. Найсильнішим її ворогом лишався рід Гізів, а протестантів удалося поки що приборкати. Тим скоріш вона могла використати їх, а насамперед їхню духовну проводирку. Добре все обміркувавши, пані Катрін постановила ось як.

Юного принца Наваррського зробили правителем провінції Гієнні, як був колись його покійний батько; дали йому титул адмірала, сто душ охорони, але він мусив лишатися при дворі. А його заступником на півдні призначили, звісно ж, Монлюка — того самого Монлюка, на якого так нарікала Жанна. За те вона дістала змогу виховувати свого Анрі як їй завгодно, хоча й не при собі. Відразу вона прислала йому його давнього вчителя, простосердого Лa Гошері, а взагалі керувати принцом доручено хитрому Бовуа, і до обідні Анрі більш не ходив. Він знову став протестантом, та це його вже не схвилювало.

Він сказав сам собі: «Народився я католиком, матуся зробила з мене гугенота, і ним я залишуся, хоч батько й посилав мене знов до обідні — чи, власне, не батько, а пані Катрін, — і лицарі ордену цілували мене. А якби я тепер виступив на бій разом з людьми істинної віри, як воно мені й годиться, — і серце хлопцеве забилося швидше, — тоді вони вже б не цілували мене. Мені б довелося, чого доброго, самому цілувати їх, бо вони могли б і перемогти нас, а тоді я знову став би католиком. Таке життя».

Серце його забилося ще дужче. «Ні! — подумав він. — Перемогти або вмерти». Цей девіз, «Aut vincere aut mori», він написав навіть на квиточку лотереї, і пані Катрін спитала його, що це означає. Та Анрі відповів, що він не знає.

Дивний гість

Анрі вже минав одинадцятий рік, коли його взяли у велику подорож короля Карла Дев'ятого по Франції. Королева-мати вирішила, що час уже всьому королівству побачити її сина і першого принца крові, Анрі Наваррського, теж треба показати скрізь у Карловому почті — нехай люди бачать, що він, протестант, усе-таки лише васал короля. І хто ж знову перекреслив усі плани хитрої гладухи? Чи принаймні гадав, ніби перекреслив? Жанна д'Альбре. Вона несподівано з'явилась на сцені: приїхала до міста, де саме зупинився двір, приїхала як незалежна володарка, з трьома сотнями кінноти й аж з вісьмома пасторами.

Прибувши, вона трохи помолилась удвох із сином, а тоді зразу напустилась на пані Катрін із докорами та вимогами. Вона, мовляв, залишила сина в приятельки як запоруку згоди, а натомість Монлюк заборонив у Беарні проповіді, та ще й гіршого доводиться чекати — зустрічі Катерини з Філіппом Другим Іспанським[22], лихим демоном усього півдня і найзапеклішим ворогом протестантської віри. Жанна д'Альбре жадала правди, Жанна домагалася своїх прав.

Та навряд чи хто вмів бути байдужішим до угод, ніж Катерина Медічі, коли ті угоди вже не давали користі. Вона тільки, за своєю звичкою, засміялась сама до себе і сказала: «Люба моя приятелько, ви приїхали, ви у мене, чого ж мені ще бажати!»

І справді, це було дуже до речі, бо Філіпп передав їй, що треба прибрати королеву Наваррську з її володінь, перш ніж він відрядить своїх послів на цей бік Піренеїв. І тому Жанна не домоглася нічого; дали їй трохи грошей на прожиток для її кінної охорони та пасторів і відпровадили знов до Вандомського графства, як два роки тому. А королівський двір рушив далі на південь.

Жанна не могла собі пробачити, що так ускочила в пастку. Одної ночі, коли двір спинився в містечку, де замок був малий і не міг умістити численного товариства, її сина поклали спати в заїзді, на першому поверсі. Серед ночі він схопився: брязнула розбита шибка, і хтось гепнувся на підлогу. Анрі з усієї сили навалився на чужого, поки той ще не підвівся, і закричав на ґвалт. Надбігли люди зі свічками, і невідомого добряче потовкли. Та побачивши того чоловіка при світлі, Анрі впізнав його й збентежився. Він умить збагнув, хто цього чоловіка послав і навіщо. Проте він остерігся зізнаватись будь-кому, що це матуся хотіла його викрасти. І його вихователь Бовуа теж не прохопився й словом. Обидва тільки часом зажурено перезирались, і старший докірливо хитав головою, а менший понурював очі.

У Провансі є містечко Салон; там у ті часи жив один вельми цікавий чоловік, і Анрі Наваррський познайомився з ним. Якось рано-вранці, коли одинадцятирічний хлопець стояв серед кімнати голісінький, а слуга подавав йому сорочку, раптом увійшов Бовуа, а з ним той чоловік. «Чого це Бовуа хоче? — подумав Анрі.— Чи він лікаря привів? Так я ж не хворий».

А той чоловік питає:

— Де ж принц?

Стоїть за п'ять кроків і не бачить його, голісінького! Бовуа не відповів, він чекає шанобливо — навіть з острахом, можна б сказати, якби Бовуа міг почувати острах. Слуга з сорочкою в руках відійшов у куток. Хлопець відчуває себе якимсь дивно самотнім, оголеним, його видно всього, з усіма вадами, з усім поганим, що є в ньому. Він починає вже побоюватись, чи не скінчиться все тим, що його відшмагають. О ти, старий чоловіче, такий худий, сивий як голуб, із запалими щоками, побач мене нарешті й іди собі!

Та старий давно його бачить, вивчає всю постать і маленьке личко; тільки ніхто цього не знає, бо погляд його затуманений і дивиться ніби здаля, а не з відстані п'ять кроків. До того ж він не стоїть на місці — то відступає, то підступає, штовхає Бовуа, мурмоче перепрошення, взагалі безперестану щось мурмоче і аж надто пізно згадує, що треба вклонитись. Уклоняючись, незграбно махає своїм великим капелюхом і впускає його з руки — під ноги принцові. І тоді Анрі робить щось таке, що не личить його титулові. Сам не знаючи навіщо, він піднімає капелюха й подає його старому, хоча то щонайбільше лікар, та й на лікаря надто незграбний.

І ось вони стоять уже один перед одним, кощавий незнайомець дивиться на хлопця згори вниз, а той із зусиллям задирає голову, та марно — невловимий погляд цього дивака ніби спускає завісу перед його обличчям і шиєю, лишається тільки тулуб без голови, а замість неї якийсь туман. Хлопець боїться, але тепер уже не різки.

А чоловік більш не мурмоче, він думає: «Що мені сказати?» Він відчуває: «Це дитина. Це щось іще не завершене, не окреслене, воно, хоч яке кволе, має більше сили і влади, ніж усі, хто вже багато прожив. Воно несе в собі життя, і тим воно велике. Справжня велич — тільки в ньому. Яке сміливе обличчя!» Так думається йому в ту мить, коли Анрі найдужче боїться.

— Це він! — вимовляє чоловік уголос і обертається до Бовуа, що терпляче стоїть і чекає.— Якщо бог сподобить вас дожити до того, вашим володарем буде колись король Франції і Наварри.

Це все, що він сказав уголос. Навіть не подумавши вклонитися ще раз, чоловік іде до дверей. Пан де Бовуа відчиняє їх перед ним.

— Дякую вам, — каже Бовуа. — До побачення, пане Нострадамусе[23].

Та Анрі відчуває: цей чоловік не з тих, із ким можна ще раз побачитись. І саме через це він його запам'ятає назавжди.

Зустріч

Та й крім цього випадку, в ті дні до Анрі доходили всілякі чутки й пророцтва; забути, що діялось тоді, було просто неможливо. Куди б не прибув принц Наваррський зі своїми супутниками-нротестантами, скрізь одновірці зустрічали його надзвичайно таємниче, і обличчя в них були стривожені.

— Не їдьте далі, пане. Лишайтеся серед нас, ми поляжемо всі до одного, але не віддамо вас ворогам.

І таке він чув усюди.

Один сивоголовий гугенот, якого принесли до Анрі онуки, підняв тремтячу руку, благословляючи його, й промовив глухим старечим голосом:

— Хвала богові, що дав мені побачити вас. Коли нас усіх вимордують, ви, пане, помститеся за нас і доведете нашу віру до перемоги.

Тоді з усіх боків знову посипались умовляння, щоб Анрі, ради всього святого, не їхав далі.

Пізніше Бовуа відповів на допитування Анрі:

— Не давайте себе залякати! Нехай собі ці люди бояться: це зробить їх ревнішими у вірі. Вони передбачають найгірше, бо королева-мати збирається незабаром зустрітися з іспанцями. Але ж ми знаємо пані Катрін. Їй більше до душі хитрощі, ніж велика різанина.

— А що, коли той іспанський диявол накаже їй учинити різанину? — зауважив Анрі, навіть не чекаючи відповіді, такий він був — і назавжди мав лишитися — певний, що Габсбурги — вороги смертельні.

Бовуа спробував пояснити хлопцеві, що Катерина, мабуть, не має на думці нічого більше, як тільки виправдатись перед великим католицьким монархом за те, що не завжди посилала військо проти своїх протестантів, а часом намагалася спіймати їх на гачок поступливістю. В найгіршому разі, вона може попросити у Філіппа допомоги, бо інакше, мовляв, їй несила приборкати своїх підданих-реформатів.

Усе марно — ці міркування не доходили до Анрі, уява його була сповнена жахливих картин. Її весь час живило безнастанне перешіптування, стурбовані обличчя, повні тривоги голоси, які супроводили його всю дорогу. В кінці її мало статися те, що він передчував цілим своїм єством. Він не знав, що то таке, але невідоме стояло попереду, і хоч воно й не наставало в дійсності, Анрі був готовий до того, що побачить і почує його.

Отак він у почті більших вельмож доїхав до міста Байона, вже неподалік від Беарну, його батьківщини. Там він міг сподіватися всього, адже це, якраз це місця, де він жив із батьком і матір'ю ще зовсім малим. Спокійна, як знайомі змалечку звуки її назви, протікала через місто річка Адур, а на густо-синьому небі ясніли залиті сонцем вершини гір — то були його рідні Піренеї. Проте Анрі, що колись так сумував за ними, тепер ані разу не подумав про те, щоб утекти туди.

Коли нарешті приїхали іспанці, виявилося, що то молода жінка — Єлизавета Французька[24], королева Іспанії, рідна дочка самої Катерини, а в її почті найвищий титулом був герцог Альба[25]. З ним ото віч-на-віч і провела пані Катрін найважливішу розмову.

Варта стояла за дверима зали. Перша з'явилася стара королева, пройшла від вікна до вікна й попідіймала всі завіси. На стіні навпроти висіли самі картини. Потім вона сіла в крісло з високою рівною спинкою, обличчям до дверей. Позад неї був великий камін. Його заповнювало зелене гілля: була середина червня.

Увійшов герцог Альба, високо тримаючи голову в цупких брижах коміра. Він не схилив її і не скинув капелюха. Йдучи, він намагався не згинати колін; обличчя його було немолоде, але без зморщок. Ніщо пережите не могло залишити на тому обличчі слідів — надто він був гордовитий.

Герцог зупинився перед Катериною — не шанобливо, а як обвинувач, — і без ніякої передмови оголосив старій жінці, що його володар, великий король Філіпп, незадоволений нею. Вона вислухала те, не заперечивши ні словом; та Альба й не чекав заперечень, а говорив далі якнайрізкішим тоном про те, що вона забула свої обов'язки перед святою церквою та її світською рукою, що підносить меч, — домом Габсбургів. Катерина вислухала його до кінця.

Тоді вона спитала своїм жирним голосом, скільки золота дасть їй іспанський король, щоб вона зробила все французьке королівство католицьким. І додала, що це вийде недешево.

Герцог відповів:

— Ніскільки. Або ж пустіть до себе наше військо і визнайте дона Філіппа верховним володарем над вашим королівством.

Катерина сказала — тепер уже нетвердим голосом, — що це не може бути господня воля: адже бог доручив їй королівство й благословив її синами. Але вона обіцяє королю Філіппові, що більш не буде терпіти в своїй країні єресі і тим накликати на себе його гнів. Наміри в неї завжди були якнайкращі, тільки їй доводиться брак могутності надолужувати спритністю.

— Скільки коштує у вас у Франції удар кинджалом? — спитав Альба.

Катерина раптом важко засопіла і начебто спробувала всміхнутись — принаймні голос її зазвучав іронічно:

— Десять тисяч ударів кинджалом коштують не менше, ніж гармати, спалені міста й міжусобна війна.

— Які там десять тисяч, — зневажливо процідив Альба. — Я кажу про один.

Уперше він зволив нахилити своє обличчя з гострою борідкою ближче до високої рівної спинки крісла. І додав:

— Десять тисяч жаб не варті одного лосося[26].

Катерина задумалась, хоча добре зрозуміла його. Щоб виграти час, вона позирнула на двері, тоді на високі вікна. Про камін у себе за спиною вона забула. Потім зашепотіла так тихо, що й Альба насилу розрізняв слова:

— Під лососем ви можете розуміти принаймні двох осіб.

Тепер і Альба заговорив пошепки. Довгенько вони перешіптувались отак. Потім голови їхні відхилились одна від одної, і герцог відступив назад, суровий і бундючний, як на початку розмови. Стара королева важко підвелася, він подав їй кінчики пальців і повів до дверей. Альба виступав, мов на дибах, Катерина чалапала перевальцем.

Після того як вони пішли, в залі ще довго панувала німа тиша. Та ось за дверима стих і тупіт вартових, що пішли геть. Аж тоді у величезній пащі каміна заворушилось зелене гілля, і звідти вилізла невеличка постать. Вона обійшла довкола крісла, в якому недавно сиділа Катерина, слухаючи Альбу. Хлопець бачив, як живих, обох лиходіїв, немовби вони були ще тут. Він ніби знову чув усе, що вони шепотіли, навіть зовсім нечутне, навіть двоє імен, які мались на увазі. Він здогадався, що то були імена адмірала Коліньї і — кров бухнула йому в серце — його матері, королеви Жанни.

Анрі стиснув кулаки, і очі його налилися гнівними слізьми. Та раптом він крутнувся на одній нозі, дзвінко засміявся й вигукнув веселий проклін. Той проклін — спотворені до невпізнання священні слова — Анрі чув від старих людей на батьківщині, від свого діда д'Альбре. Він гукнув так, що аж залящало.

Moralite

Ainsi le jeune Henri connut, avant l'heure, la mechancete des hommes. Il s'en etait un peut doute apres tant d'impressions troubles recues en son bas age, qui n'est qu'une suite d'imprevus obscurs. Mais en s'ecriant allegrement Ventre-Saint-Gris au moment meme ou lui fut revele tout le danger effroyable de la vie, il fit connaitre au destin qu'il relevait le defi et qu'il gardait pour toujours et son courage premier et sa gaite native.

C'est ce jour la qu'il sortit de l'enfance.[27]

Висновок

Отак юний Анрі дочасно спізнав, які лихі бувають люди. Він і раніше про це здогадувався з багатьох невиразних вражень дитячих літ, що були безперервною низкою незбагненних непередбачених подій. І коли він вигукнув свій веселий проклін: «А хай тобі святий Сіропуз!» — і то якраз у хвилину, коли перед його очима вочевидь постала вся грізна небезпека життя, — він тим дав утямки долі, що приймає її виклик і збереже довіку і юнацьку відвагу, і природжену веселість.

Того дня скінчилось його дитинство.