Молоді літа короля Генріха IV

Я не знав, що таке пекло

Та думка, з якою Анрі впав додолу, перша зринула у нього в голові, коли він опритомнів.

— Мій добрий учителю, — промовив він, наче звертаючись до живої людини, що мала б йому допомогти. І почув відповідь: «Я живу в наглухо зачиненому домі, а на моїх дверях люди пишуть усякі злостиві назвиська».

Ці слова, справді вимовлені колись, пролунали в його мозку так виразно, що він аж озирнувся. Він був сам, подружній покій замкнено, довкола залягла тиша. Дзвони мовчали, кровожерне виття разом із сонцем відкотилося з майдану перед палацом, і робота, що кипіла там, скінчилася. Ніщо не ворушилось, крім трупів, повішених на доробленій шибениці,— вони ледь погойдувались. Велика купа голих мерців була зовсім нерухома. Тільки собаки тинялися біля неї й лизали рани. А живі люди десь поховалися — ті люди, котрі недавно так завзято й радо показували, на що вони здатні. Навіть вікна своїх жител вони позакривали віконницями.

Друга думка, що зринула в Анрі, коли він прокинувся, була така: «Моєї бідної матусі нема на світі, а вона мене остерігала». Він відійшов у найдальший куток кімнати й почув її голос, як щойно голос свого вчителя. Вона сказала: «Розпусний двір, лиха королева…» І голос матері, тон її мови були такі, наче вона зверталась до дитини, ще наївної дитини, задовго перед цими подіями. Той м'який, давно змовклий голос ще дужче краяв йому серце, бо все провіщене збулось насправді, й було воно ще жахливіше, ще моторошніше, ніж могла собі уявити бідна королева Жанна, поки жила на світі.

«Ти вмерла від отрути, моя люба матусю. Ти це знаєш? А пана адмірала згодом убито; чи ти про це довідалась? Замордовано й Ларошфуко, останнього твого посланця до мене. Багато тих, хто служив тобі, вже мертві; трупами лежать наші дворяни. Ми вскочили в пастку, хоч ти остерігала мене, матусю. Але я не послухався ні тебе, ні старого, хитрого Бовуа, ні…»

— Господи, скількох іще! — промовив він уголос. Бо знехтувані перестороги тепер разом наринули на нього — такі численні, такі навальні, що всі перемішались, і він ухопився за голову. «Марго — і Марго остерігала мене отим анатомічним малюнком. Бідолашна фрейліна, що її труп, такий маленький, лежав під рядюжкою! Д'Ельбеф — біля брами, коли він відтягував мене назад серед тисняви, ще не було пізно втекти! Сам Карл Дев'ятий: «Наварро, помстися за мене!» Морней: «Коліньї зостається, бо його чекає домовина, а тебе чекає шлюбне ложе». Морвер: від нього аж пашіло кровожерністю! Д'Анжу: круг того витали темні духи! Гіз — вихоплений кинджал, раптово скинута личина! Пані Катрін: адже її оповивала, з нею всюди весь час ходила, достигаючи, таємниця цієї ночі! А я думав бути щасливим — щасливим під її поглядами. Бо я не знав, що таке пекло».

Ось який вирок насунувся на нього й знову підкосив його. «Я не знав, що таке пекло». З цією думкою він без жодного звуку впав упоперек ліжка, притиснувся до нього грудьми й головою — і скорився вирокові, що пролунав у нього в грудях і в голові. «Я справляв весілля, а тим часом усі аж стогнали, насилу стримуючи жадобу крові. Поділившись на гурти, всі тислися до стін, щоб не кинутись передчасно одні на одних. А я дав відвести себе на шлюбне ложе. Моя мати, королева, була першою жертвою. Всі ми приречені були на те, щоб піти за нею, про це свідчили призвістки, криваві чудеса. А я дав відвести себе на шлюбне ложе й святкував шлюб аж до цієї моторошної ночі. Бо я не знав, що таке пекло. Всі інші весь час пам'ятають про нього, тільки я ні, і це моя найбільша хиба. Це моя величезна провина. Я поводився так, ніби людей можна стримати люб'язністю, жартами, легковажною доброзичливістю. Та це тільки я такий — і я не знав, що таке пекло».

Усе це вирувало у нього в голові, а тіло його час від часу тіпалось, наче він хотів підхопитись і не наважувався. Уперше так сталось, коли йому згадалися слова й вираз обличчя сестри: «Любий брате! Я вас запевняю, що наша мати знала правду. Перше ніж умерти від отрути, вона веліла, щоб ви приїхали як сильніший або зовсім не приїздили. Геть із Парижа, брате! Пошліть гінців по всій країні! Прибудьте на своє весілля з військом!» В душі його лунали ці слова, вимовлені зворушливим голоском Катрін, з високими нотками ляку на кінці слів. По суті, то був його власний голос, і ця пересторога була сильніша за всі інші. Ті зачіпали його тільки зовні, а з цією єдиною він був згоден, бо сам у глибині душі думав так.

Його всього аж затрусило від каяття, і він мусив триматись за ліжко руками й зубами. «Я не знав, що таке пекло. Де був мій розум? Чи я так захопився Марго, що не міг із нею розлучитись? Ні, не в тому річ. Якби так, то я просто міг би викрасти її й утекти геть від цього двору. Але я не хотів його покидати, бо мені було цікаво, що тут небезпека, що тут треба відваги, мене лоскотав страх — і я бавився, мов дитина, замість спрямувати погляд у пекло». І ще раз його струснула душевна мука, аж захиталося ліжко.

Так, ця страшна поразка змусила його проклясти свою молодість. «А я ще хотів повчати пана адмірала! Закидав йому, що він провадить марну війну! Але в Коліньї була віра, що робить людину вільною — чи то від іспанського гніту, чи то від власних пристрастей. Він знав, що таке пекло, й боровся проти нього. А я — вскочив у нього». Цього вже було забагато. Це вже зломило його. Думки перейшли в якийсь дурман, схожий чимось на юнацький екстаз. Отак колись у Лa-Рошелі, під морським вітром, серце його рвалось назустріч новому світові. А тепер знову, тільки цей світ уже не був широкий і вільний, подібний до царства божого. Цей був сповнений страждання й ганьби. З нього било сірчане полум'я, воно палахкотіло вже близько, ось-ось, зараз воно огорне його. В дурмані свого відчаю він схопився й почав битись головою об стіну. Ще раз, із розпачу, лобом, ще раз! Він уже не думав більше ні про що й не міг сам спинитися. Але його стримали.

Faciuntque dolorem[80]

Чиїсь руки силоміць посадили його.

— Спокійно, ваша величносте! Розважність, самовладання, душевна рівновага — це і християнські чесноти, і приписи стародавніх філософів. Хто їх забуває, той кривдить самого себе, — а якраз на цьому я застав вас, і саме вчасно, мій любий молодий владарю. Я не сподівався від вас такого, — ні, не сподівався. Я чекав, що ви сприймете Варфоломіївську ніч занадто поблажливо і — як би це сказати — з безтурботною зневагою. Коли я зазирнув у двері перший раз, ви, правда, лежали на голих дошках, одначе спали, і віддих ваш був такий спокійний, що я сказав собі: «Не будіть його, пане д'Арманьяку! Він ваш король, а ця ніч була тяжка. Коли він прокинеться, ви побачите, що він усе подолав, — і, наскільки ви його знаєте, він ще й кине дотеп».

Ця довга тирада, смілива й піднесена, майстерно інтонована, дала вісімнадцятирічному юнакові досить часу, щоб отямитись від розпачу й стати хоч зовні схожим на колишнього Анрі. «Кине дотеп», — такими словами закінчив слуга-дворянин, а його пан зразу й підхопив:

— Чи двір і досі в такому доброму настрої, як цієї ночі? Коли так, то мені, щоб завершити весілля, потрібні будуть два пастори й заупокійний спів. На догоду мені підспівуватиме й сама пані Катрін.

Але сміх застряг йому в горлі.

— Ні, це ще не те, що треба, — сказав д'Арманьяк із сумнівом. — На початок вистачить, але вам не слід показувати на людях, що у вас на серці! Поводьтесь легко! Поводьтесь невимушено! — Він, звичайно, й сам розумів, що в таку мить це вимога надмірна. Не сказавши більше й слова, він приклав королю мокру хусточку до чола, трохи напухлого від ударів об стіну. А потім, своїм звичаєм, приніс кадуб для купання. Наливаючи його, він сказав: — Я не зустрів ні душі, коли ходив по воду. Тільки одні двері хтось потихеньку причинив. Поки ви спали, я й на вулицю виходив, голод мене вигнав, бо в кухнях нема нічого, там останнім часом лилося більше людської крові, ніж курячої, і хто мав різати курей, того зарізано самого. І нa вулиці нікого, тільки здалеку показалися двоє чоловіків із білими знаками — у мене тепер на ці знаки зір гострий. Я вже шукав, куди сховатись, аж бачу — обидва повернулися й пішли геть. Якщо мене не підвели очі, то вони навіть не пішли, а побігли, бо так високо задирали ноги, аж п'яти блискали. Скажіть мені, ваша величносте, що це означає?

Анрі й справді задумався над тим.

— Навряд чи вони бояться нас, адже вони майже всіх наших вибили, — сказав він.

— А в сумління ви не вірите? — спитав д'Арманьяк, піднісши обидві руки й застигнувши нерухомо. Анрі дивився на нього поважно, мов на статую святого.

— Обидва ті білі, певне, сплутали тебе з кимось, — вирішив він. А потім вліз у кадуб з водою. — Вже й смеркає,— зауважив він. — Дивно: дня наче й не було.

— Був, але день тіней, — поправив д'Арманьяк. — Тихо й безсило проминув він, утративши стільки крові. До самого вечора всі сиділи вдома, нічого не їли, перемовлялись тільки пошепки і, може, лиш в одному показали себе живими людьми: з трьохсот фрейлін королеви-матері жодна не лежала в ліжку сама.

— Д'Арманьяку, я б щось із'їв, — сказав Анрі.

— Розумію, ваша величносте. Це в вас озивається не сама тілесна потреба. Глибока душевна мудрість пробудила в вас бажання підживитись. Із добре наповненим шлунком ви зможете гідніше показатися серед голодних бідах і матимете якусь перевагу над більшістю. Прошу вас! — І перший камердинер розгорнув на всю ширину халат. Аж коли він витер короля досуха, той побачив стіл, а на ньому хліб і м'ясо.

Анрі накинувся на їжу. Він різав, ламав, ковтав, пив, поки було що; дивлячись на те, його слуга пустив з очей дві сльози. Д'Арманьяк подумав, що їмо ми для смерті — під її весь час піднесеною рукою, що сьогодні, може, ще не схопить нас. Так ми їдемо на конях по країні, так ми їмо, так ми вступаємо в луврські зали. Але ми — слуги, хоча й дворяни, а оцей-от — король, і їсть він, міркував д'Арманьяк, таки справді по-королівському. Під впливом цих урочистих думок д'Арманьяк аж замугикав веселу пісеньку:

— А що вона ще робить? — нехотячи спитав Анрі. Відколи на столі не стало нічого, йому вже кортіло довідатись про Марго. Він хотів спитати: «Чи королева, моя дружина, вже вийшла зі своїх покоїв?» А перший камердинер мав би на те відповісти: «Королева Наваррська дуже хоче знати, як ви себе почуваєте, ваша величносте». Д'Арманьяк мав би навіть додати: «Пані Маргарита чекає, щоб її коханий владар якнайскоріше прийшов до неї», — хоча саме д'Арманьякові така мова не пасувала.

Крім того, Марго й не дала б йому такого доручення. Та й Анрі не годилось приймати таке запрошення. Для них обох це вже минулося… Він зітхнув. Д'Арманьяк зрозумів чому. Він був непідходящою людиною для того, щоб переказувати делікатні доручення, якраз тому, що своїм швидким розумом угадував їх наперед.

— Пані Катрін покликала королеву Наваррську до себе, — сказав він цілком невимушеним, проте вельми значущим тоном. Анрі здивовано скинув на нього очима, а він, витримавши паузу, достатню, щоб розпалити цікавість у своєму королі, повів далі ще недбаліше: — Я бачив королеву. Вона виходила до мене з материного покою, бо один слуга шепнув їй там, що я стою під дверима. Я завів знайомство зі слугами королеви-матері. Той слуга саме ніс їм чорнило. Я спитав його: «Нащо?» Він мені відповів: «Вона хоче писати». — «А пані Маргарита?» — спитав я навмання, бо не знав, чи вона справді там. «Сидить на скрині,— зразу прохопився той йолоп. — Боїться вийти від старої». Я йому й пропоную: «А давай об заклад на мірку вина, що до мене вона вийде!» Він був охочий випити і погодився, а тоді мусив сам відчиняти двері перед пані Маргаритою: плакали його грошики!

— Годі вже про слуг, давай про тих, у кого віжки в руках! — нетерпляче перебив його слухач.

— Та я ж оце й збирався, величносте, — відказав д'Арманьяк. — Королева Наваррська передала вам дещо — і я переказую його недоладно, як умію, бо ж я проста, недотепна людина. Королева Франції власноручно пише листи до Англії, Іспанії й Риму. Вона переписує їх по кілька разів, бо справа складна: адже події цієї ночі вона має зобразити по-різному для кожного: для королеви Єлизавети, дона Філіппа й папи. І в такій сутузі пані Катрін, зовсім проти свого звичаю, покликала вчену дочку на пораду. А королева Наваррська все, про що дізналась напевне, переказує вам моїми занадто балакучими устами.

Д'Арманьяк, докінчивши, вклонився. Він заходився вбирати свого пана: розклав убрання, надягав його — все мовчки, щоб король міг поміркувати. І Анрі думав: «Марго розкриває мені таємниці своєї жахливої матері. Це в такий спосіб вона дає мені наздогад, що чекатиме мене в нашій спочивальні, як колись. Ні, це більше. Те, що вона переказала, означає: «Любий мій Henricus… — Якусь хвильку він думав латиною й чув її гарний голос. — Не приходь, любий мій Henricus; на жаль, це заказане нам обом — уся радість і вся мука нашого замордованого кохання».

Quod petiere premunt arcte, faciuntque dolorem

Corporis…[81]

Любих в обіймах шалено стискають і болю тілові їх завдають. На нього наринули пекучі спогади про нестямні обійми, про цілунки, коли зуби впиваються в губи. «Все минуло, і геть його! Тепер моя кохана віддає мені свій розум і сумління, як колись віддавала тіло, — але й тепер знов нестяма, знов укуси зубів. Faciuntque dolorem animae. Рани душі. Якби ми могли тепер бути разом, то обоє плакали б, бо нам призначено бути ворогами й завдавати болю одне одному. Краще було б удвох вивідати, що має на меті двір, і подумати, як утекти звідси. Бо хоч би які були у них наміри, мені треба чимшвидше опинитись за сто миль звідси, і в цьому я покладусь на Марго: хоч вона мій ворог, але вже зрадила мені свою матір».

Тут думка урвалась. У голові в Анрі лишились тільки слова: Faciuntque dolorem.

Він мимохіть вимовив уголос:

— Ні, й на неї не можна покластись. І ні на кого. Я мушу рятуватися сам.

Але я в їхніх руках

Він озирнувся по кімнаті. З ним був тільки д'Арманьяк, що не почув нічого або вдав, ніби не почув. Перший камердинер тримав руку на дверній клямці, проте не натискав її. Він відчинив двері аж тоді, коли його король очевидно зовсім повернувся до дійсності. На порозі стало двоє дворян, готових відвести короля Наваррського — не куди він накаже, а куди їм доручено. У відповідній поставі чекали його пан де Нансей, що дістав від Анрі ляпаса, і пан де Косен, один з убивць адмірала. Анрі ступив до них — начебто без вагання і навіть не розуміючи як слід свого становища, бо зовсім безтурботно засміявся. Та зразу й перепросив обох сумирним і збентеженим тоном.

— Ми підемо звідси просто до обідні? — спитав він і сам став посередині.— Якраз слушна година, натщесерце. Мабуть, усі ми ще ніколи не були такі голодні. Чи, може, панове від учора вже щось їли? Бо я не мав у роті й листочка салати, і це мені важче стерпіти, ніж будь-що інше.

Поки дійшли до великої зали Лувру, він ще кілька разів заводив мову про всякі легковажні речі, а вмовкаючи, марно чекав відповіді. Насправді ж він силкувався розгадати, чому його супутники мовчать. Чи лиш тому, що вони тепер його сторожа, а він їхній бранець? Мабуть, у них є ще й інші причини, і їх треба вивідати. Порятунок його в тому, щоб бачити цих людей наскрізь.

Спочатку він розгледів самі спини. В усі вікна вистромлялися люди, а інші відпихали їх, щоб визирнути й собі. Надворі враз неначе зовсім споночіло, а людей охопило хвилювання, яке відразу передалось і Анрі та його супутникам. Вони покинули його й відійшли. А він побачив коло себе герцога Алансонського — молодшого з двох братів короля. Двоносий, як прозивали його через великий виростень на обличчі, значуще кивнув головою. Кузенові Наваррі довелося спитати його, що там робиться надворі. Кузен Валуа відповів одним словом — і зразу відвів погляд.

— Круки, — сказав він.

Тоді Анрі зрозумів, чому враз так потемніло: на Лувр спустилась величезна зграя чорних птахів! Запах, приємний для них, принадив їх іздалеку, ще коли трупи почали розкладатись на гарячому сонці; але вони чекали своєї години. Двоносий промовив:

— Для них тут наготовано. — Він лише кинув ці слова й ступив геть, але, обійшовши коло, повернувся до кузена. Йдучи, він повертав на всі боки голову — чи не підслухує хто. А тоді ще зронив з уст: — А більше ні для кого. — І вже замішався в тисняві.

Один вродливий чоловік, Бюссі на ім'я, промурмотів, ніби сам до себе:

— Що його слухати! Він трохи схибнутий. Та й усі ми. — І теж пірнув у натовп.

Помалу люди відходили від вікон на середину зали. Більшість мали обличчя бліді, з ранами або синцями, і ґуля на лобі в Наварри не була винятком. У багатьох очах видно було внутрішній дрож, ніби ці люди почували себе чужими собі; дехто збентежено намагався сховати руки. А інші тримали їх зціпленими на животі, потім вони раптом розціплювались і одна без видимої причини сіпалась туди, де звичайно висить кинджал. Анрі просто сміявся з багатьох приголомшених.

— Я таке птаство вже бачив, — сказав він. — На бойовищі без цього не буває.

Хтось, що йшов сам-один через залу, озвався:

— Бойовище — то одне, а старе подвір'я, чи то Луврський колодязь, — інше.

Це був дю Барта; він навіть не озирнувся на свого володаря й друга. Анрі гукнув йому навздогін:

— Таж ми з тобою не лежимо в колодязі. Це ж бо й головне — не лежати там! — І засміявся по-дитячому — видимо ще не усвідомивши всього, що сталося; а чи й справді можна бути аж таким незлобливим? Ті, хто стояв ближче, відвернулися, щоб не показати, що вони подумали. Тільки дю Га, улюбленець спадкоємця трону — герцога Анжуйського, зухвало вихопився:

— А як легко могло це статися й з вами, величносте!

Та й він після цих слів подався геть із зали. Ніхто там не міг устояти довго на одному місці, всі сновигали туди й сюди, але майже завжди поодинці. Стоять двоє й розмовляють, а тоді один з них несподівано змовкне, напустить на обличчя замкнутий вираз і відійде. І в обох душогубів, де Нансея й де Косена, обличчя інколи робились похмуро-розгублені; врешті вони теж розійшлися.

Ось через усю довгу залу, її серединою, попід двадцятьма люстрами пройшов герцог Гіз, у всій пишноті, з численним почтом. Навдивовижу, гордому Анрі Гізові раптом заступив дорогу Анрі Наварра: втупив у нього очі й помахав рукою. Хто бачив це, той аж дух затамував: що буде? Та Гіз відповів на привітання й навіть звернув убік. Правда, він зразу отямився й вигукнув переможним тоном:

— Привіт від адмірала!

Почувши ті слова, всі розбіглись. Герцог Лотарінгський величався з усієї сили, але хода його аж відлунювала в спорожнілій залі.

Анрі, як і всі, сховався з очей — принаймні поки в залу знов напхається люду. А це конче мало статися — всіх поженуть туди цікавість, підозріливість, невпевненість. А поки що тільки попід стінами тулився дехто, і до Анрі потихеньку підійшов його кузен Конде.

— Ти вже знаєш? — спитав він.

— Що я в'язень? А що ще? Важко вгадати, хоч я й дивився Гізові в очі.

— Гіз ударив мертвого пана адмірала ногою в обличчя, Я бачу по тобі, що ти цього не знав. А щодо нас із тобою, то я побоююсь найгіршого.

— Ну що ж, так нам і треба. Хіба можна бути такими дурними? А де моя сестра?

— У моєму домі.

— Скажи їй, що вона мала рацію, але я викручусь.

— Я не можу сказати їй нічого, бо мене теж не випускають із Лувру. Варта посилена, втекти шкода й думати.

— Тоді нам не лишається більш нічого, як піти до обідні? — спитав кузен Наварра.

Кузен Конде, який ще вранці аж казився, тільки-но почувши це слово, тепер похилив голову й зітхнув. І все ж його вжахнула легковажність кузена Наварри, коли той вигукнув:

— Головне — що ми живі!

В залу знов сходилися люди, і він без кінця повторював ці слова. Він казав: «Пане де Міосене, ви живі? Чи це не найбільший сюрприз у вашому житті?» Але він вигукнув також: «Пане де Гуайон, ви живі?» — А того якраз не було живого, він лежав у Луврському колодязі поживою для круків. Ті, хто чув таку чудну мову короля Наваррського, відвертались, але вирази у них були неоднакові: у одних — стурбованість, вина або співчуття, у других — тільки зневага. Тим часом Анрі збігло на думку звернутися зі своїм безнастанним «Ви живі?» навіть до спадкоємця трону, герцога Анжуйського. І тоді всі вирішили, що він і після Варфоломіївської ночі лишився таким самим пустим жартуном. І це показували йому сміхом, у якому відчувалась полегкість, але й трохи осуду. А він бачив усе, він примічав собі вираз кожного обличчя, — тоді як вони гадали, що у нього в голові самі жарти.

Д'Анжу щойно надійшов — у якнайкращому гуморі; і від того в замку стало якось не так задушно, ніби він ураз піднявся вище до вечірнього серпневого неба. Спадкоємець трону тепер нарешті поводився, як переможець, — бадьоро й милостиво.

— Чи я живий? Та я вперше живу по-справжньому, бо мій дім і моя країна уникли найстрашнішого лиха! Наварро, адмірал був наш ворог, він обдурював і тебе. В нього тільки й було на думці, що зруйнувати мир у Франції, та й в усьому світі. Він намірявся воювати з Англією й розпускав чутки, ніби королева Єлизавета хоче відібрати в нас Кале. Адмірал справді повинен був умерти. А решта — це тільки прикрі наслідки, низка нещасливих випадків, плід давніх непорозумінь і зовсім даремної ворожнечі, яку ми хочемо поховати разом із мерцями.

Останні слона були вибрані невдало й прикро вразили найчутливіших слухачів. Та взагалі в цій промові чути було благодійний намір якось зм'якшити, затерти те, що сталось. А саме цього жадали всі. З другого боку, промова була довга, і в д'Анжу пересохло горло, та й занадто пильна увага слухачів стомлює промовця. Одначе коли він сказав, щоб принесли вина, виявилося, що в усьому Луврі його не знайшлось і крапельки. Запас куповано тільки на один день. Учорашній весь випито після різанини, а сьогодні? Сьогодні й дня не було. Ніхто й не подумав ні про вино, ні про м'ясо, навіть прості шинки не відчинялися. Спадкоємець трону і двір мусили терпіти спрагу.

— Та це ще не причина, щоб сновигати потемки, мов тіні,— зауважив д'Анжу й наказав засвітити всі двадцять люстр. Дивно, що й це досі не спало нікому на думку.

Мажордоми послали слуг по свічки; слуги рушили бігцем, але повернулись поволі — і майже всі з порожніми руками. Лише трохи свічок знайшлося: всі згоріли минулої ночі під кровожерне виття різанини. В залі темнішало й темнішало. І люди наче завмирали, й голоси затихали. Кожен стояв сам по собі, тільки пильно придивившись, розпізнавав тих, хто поруч, і чекав, сам не знаючи на що. Якась дама пронизливо скрикнула. Її винесли; але з тої хвилини стало очевидно, що статечна й милостива промова королевого брата, по суті, нічого не змінила. Анрі, що тинявся між придворними, почув, як хтось прошепотів:

— Ми вночі або ж перебрали міру, або ж недобрали.

Почув він і відповідь:

— Що ж ти вдієш, його титулують королем. Якби ми прихопили і його, на нас би вищирили зуби всі королі світу.

З цих слів королю Наваррському стала трохи зрозуміліша його доля. Краще за інших, що тільки перешіптувалися, вловив він справжній зміст і в щойно почутій промові свого кузена д'Анжу, збагнув і те, звідки віє цей вітер. Д'Анжу прийшов сюди прямо від матері, ось де розгадка! Пані Катрін у своєму покої з вартою біля дверей сидить за письмовим столиком і власною пухкою ручкою дряпає літери, на диво розвезисті, як для такої начебто стриманої жінки, і якщо вона саме пише до протестантки в Англію, то, приміром, такими словами: «Адмірал обдурював вас, люба сестро, і тільки я — ваш справжній друг».

«Зваливши все на мертвого, найлегше уникнути відповідальності за жахливі злочини; людство, що не любить поділяти таку відповідальність, може собі заспокоїтись — і воно користається з такої змоги. Усе це, мовляв, стосується тільки тих, хто вже мертвий. І мене!» — подумав Анрі. Під покровом ночі й темряви він нарешті перестав напускати на обличчя вдаваний вираз. Уста його скривилися, в очах палала ненависть.

Та зразу ж він стримав усе — не тільки вираз, а й саме почуття, бо зробилося видно. Слуги, підставивши драбини до люстр, запалили нарешті кілька свічок, і вони кинули бліденьке світло на середину зали. Юрма придворних зітхнула: «Ох!» — як і всяка юрма після довгого чекання в темряві. До Анрі Наварри підійшов його кузен д'Алансон.

— Анрі,— почав він, — далі так не можна. Нам з тобою треба порозумітись.

— Це ти кажеш тепер, бо стало видно? — спитав Анрі.

— Я бачу, що ти мене розумієш, — підтвердив Двоносий. Він видимо хотів показати, що має клей у голові.— Прикидайся й далі! — наполегливо порадив він. — Мені теж доводиться вдавати доброго сина й католика, але я, мабуть, незабаром таємно перейду у вашу віру. Ще нікому невтямки, як багато людей зробить так після всього, що скоїлось.

— Я, мабуть, буду найкращим католиком у всьому Луврі,— зауважив Анрі.

— Мій брат д'Анжу так пиндючиться, що несила терпіти! Герой дня, досяг своєї мети, бадьорий і милостивий.

— Чорні духи вже не витають круг нього, — докинув Анрі.

— Улюбленець нашої преславної матусі — тепер для нього дорога вільна. Треба тільки, щоб іще помер Карл, наш шалений братик. І тобі охота, Наварро, дивитись на це й безсило скрипіти зубами? Мені неохота. Давай утечемо й піднімемо країну! Негайно!

— Та я один раз уже проґавив нагоду заколоти Гіза, — вихопилося в кузена Наварри, перше ніж він устиг погамувати злість, що закипіла в ньому. Та він умить отямився й опанував себе. «Цьому Двоносому дуже довірятись не можна. Якщо він і не криводушний, то розум у нього розкарякуватий, як письмо його матусі,— подумав Анрі.— На нього я не покладусь! І не розкрию перед ним своїх думок!» — Але я дякую богові, що не скористався з тієї нагоди, — докінчив він почате речення про Гіза.

Д'Алансон зовсім, не зважав, що кузен не дуже відвертий з ним. Сам він висипав усе.

— Ти не повіриш, але вони дожидають сьогодні ввечері чужоземних послів. Мають з'явитися папський легат і посол дона Філіппа, щоб висловити своє глибоке задоволення з приводу великої перемоги — Варфоломіївської ночі. Щасливі злочинці завжди забувають, якій гидоті завдячують вони своє щастя. Пані Катрін сидить одягнена й не спить. Ой! Відійдімо трохи далі. Тут скрізь стіни так збудовані, що відбивають голос, і цю штучну луну чути в кімнаті моєї шановної матусі. Наша розмова може збудити в неї підозру.

— Я не казав нічого, — відзначив Анрі.

— Я ненавиджу д'Анжу, — відповів на те кузен.

— Чого ти від нього хочеш, Франсуа? Мені він аби тільки жити не заважав. — Анрі навмисне не розглядався на боки, та все ж помітив, що під єдиною засвіченою люстрою ставлять стіл для картярів. Д'Анжу вже гукав:

— Брате Алансоне! Кузене Наварро!

— Зараз, брате, — відгукнувся Франсуа Алансонський. — Ми розмовляємо про важливі речі.

Коли про це кажуть так відверто, навряд чи хто запідозрить змову! Обидва кузени відійшли ще трохи далі від інших. У д'Алансона була звичка супроводити свої слова різкими безглуздими рухами. То він наче прикладав до плеча аркебуз, то нахилявся, ніби спускав зі шворки уявних собак.

— Д'Анжу несповна розуму, — сказав він. — Усі вони божевільні. Не тільки легата дожидають, і похвали дона Філіппа їм ще мало. Вони мріють не про абищо — про візит англійця Волсінгтона. Дивна річ: кожен, хто безжально розтопче слабкішого, думає, що заслужив цим прихильність Англії.

Анрі сказав:

— Кузене д'Алансоне, коли ти такий проникливий, то чом же ти не звертаєш уваги на Лотарінгський дім? Адже Гізи хочуть зіпхнути вас, Валуа, з трону. А я ваш вірний скромний родич і хочу вас остерегти. Нехай Варфоломіївська ніч і справді богоугодне діло, бо вона скріпить королівство страхом, але не забувайте, що Париж давно вже вбачав у Гізові більшого католика, ніж ви. А що ж тепер, коли він ударив ногою в обличчя мертвого пана адмірала! — Анрі говорив майже нечутно, щоб ненароком не закричати або щоб не зривався голос.

Д'Алансон відказав:

— Гіз ударив ногою в обличчя мертвого армірала, а знак лишився на ньому самому. Його я не боюсь. Красень, Париж його на руках носить. Та як швидко можна спотворити й таке обличчя! Сподіваймося, що це зробить віспа!

Усі ці слова супроводились різкими безглуздими жестами.

— До речі,— додав він, — на нас не падає світло, а кого не видно як слід, до того ніхто й не прислухається — крім хіба шпигів, підісланих моєю матусею. Але сьогодні вона надто заклопотана й навіть забула послати сюди своїх фрейлін.

Анрі докінчив:

— Я тільки дозволив собі остерегти дім Валуа. Я говорив від щирого серця, і моя пошана до королеви-матері безмежна.

На ці слова кузен засміявся, як на дотепний жарт під кінець приємної розмови.

— Ти ні слівцем не виказав себе, любий кузене, можу тебе запевнити. Я віддав себе в твої руки, а ти себе в мої не віддав. Одначе тепер ми знаємо один одного, а ти за сьогоднішній вечір, певно, дізнався ще дуже багато!

І то була правда. А цей чудни?й вертун Франсуа вже й щез — його віднесло потоком придворних, що пхалися до передньої зали. Там запалахкотіло світло смолоскипів, великі тіні впали на підлогу й залунав гучний голос його величності Карла Дев'ятого. Він ішов до зали, репетуючи, — видно, добре-таки ошалілий. Залишений сам на себе Наварра подумав: «І йому я муситиму брехати, а він же врятував мені життя. Та ще раз цього не зможе зробити навіть він. Я знаю, що мені загрожує: я ж подивився в обличчя Гізові. Знаю я й вид старої душогубки, що не хоче показуватись, поки не прийдуть із поклоном чужоземні посли, — а вони все не йдуть. Варфоломіївська ніч обернулась невдачею, але я в їхніх руках. Хай йому абищо! Та що пані Катрін і Гіз! Усіх, усіх я вивчив за сьогоднішній вечір, аж голова обертом іде, ніби хтозна-скільки книжок прочитав».

Він зрушив з місця й у світлі смолоскипів, що все наближалися, пішов назустріч королю Франції, вчасно напустивши на обличчя приязно-легковажний вираз. У душі аж тремтячи зі страху та ненависті, він думав: «Знати цих людей — ось у чому мій порятунок».

Невдача

Карл Дев'ятий, не довго думавши, звелів повстромляти смолоскипи в люстри: нехай смола крапає на білі плечі дам. Усе краще, ніж темрява: навіть оце червоне мигтюче світло ніби з пекла. Безперечно, Карл і його двір провалилися в пекло, — таке спадало на думку кожному, і не один позирав у вікна — чи круки ще літають там. То все-таки була б ознака, що Лувр іще на землі.

А Карл розходився, мов демон. Він вихвалявся, що сам, власною особою стріляв сьогодні з балкона свого палацу в утікачів-гугенотів. Правда, він не хвалився тим, що навмисне не влучав.

— Хе! Я ходив уклонитись і шибениці, що на ній теліпається пан адмірал. Мій батько! — гоготів він якимсь диявольським реготом. Тоді на хвильку вернувся до тями й притих. — Адмірал погано тхне, — сказав він і, ніби цураючись усього, що в цьому світі має неприємний запах, гордовито скосив погляд, як на своїх портретах. Так він подивився й на Наварру та Конде.

— Ви, протестанти, кували змову. Нам тільки й лишалось оборонятися від вас — так я сьогодні пояснив моєму парламентові[82] всю цю справу — цей кривавий суд, що довелось мені звершити в своєму королівстві. І це, тільки це мої літописці передадуть нащадкам — а повірять ті чи не повірять, байдуже.

Потім зажадав вина, бо натомився за день; а почувши, що вина немає, перекинув картярський стіл. Цей новий напад шалу тривав, поки десь у комірчинах для челяді розшукали якусь кислятину, схожу скоріше на оцет. Карл цідив її з золотої чаші, на якій було опукло викарбувано Діану-мисливицю[83] з її почтом, а вушка чаші мали форму вигнутих тіл звабливих сирен. Ковтаючи кислятину, король-шаленець поглядав на своїх кузенів-протестантів. Кисле, кажуть, веселить.

— А, от які ви! — гукнув він. — Два майбутні світочі церкви! Слово честі, вас треба зробити кардиналами!

Така перспектива розвеселила його без міри. Цього разу з ним сміявся весь двір, що широким колом обступив одинокий картярський стіл, над яким палали смолоскипи. Карл розсівся за тим столом, а його брат д'Анжу, що боявся Карлових нападів шалу, зігнувся на краєчку стільця. Обидва єретики стояли, похиливши голову, й терпляче слухали регіт.

— Починаймо вже, — зажадав п'ятий гравець. То був герцог Лотарінгський. — Сідайте, — наказав він обом жертвам. А потім роздав карти — кожному по чотири; гра називалася «прим». П'ятеро гравців подивились на свої карти, і придворні, що широким колом стояли круг столу, теж намагались у них зазирнути. Двір був убраний у шовк усіх кольорів, смугастий, гаптований гербами. Низенькі постаті з лискучими черевами й високі, що стовбичили ззаду — наче стояли на стільцях. Ноги нижче колін були тонкі, а вище — як барильця, й рукави роздимались на плечах, а на пишних брижах комірів лежали голови всіляких тварин — від шуліки до свині. Нерівне світло смолоскипів відтінювало всякі гулі та нарости. І ті люди, позастигавши, витріщались на королівську гру.

— Наварро, де ти подів нашу гладуху Марго? — спитав Карл, кидаючи на стіл карти. — І чого це не показується моя мати? Це ж вона спіймала вас, гугенотів, як пташок на липкі прутики. Еге, а де ж усі придворні дами? — Він раптом помітив, що в колі глядачів дуже мало жінок.

Його брат д'Анжу щось шепнув йому. Та сам Карл і не подумав стишувати голос:

— Королева, моя мати, тепер приймає чужоземних послів. Вони зійшлися до її кабінету. Всі зразу. Ось воно як. До мене з'явитися ці пани забули. А втім, і ми не помітили їхнього приходу. Вони прийшли зовсім тихенько: посли великих держав знають і велику таємницю, як робитись невидимими. — І він недбало кинув на стіл другу карту; в його поведінці відчувалося тихе презирство, він ніби казав: «Знаю я, що тут за гра, і хоча граю з вами, але близько до себе вас не підпускаю».

Герцог Лотарінгський роздав по чотири карти. Гра називалася «прим»: хто набере по карті з усіх чотирьох мастей, виграє певне число очок. Наварра відкрив свої карти — у нього були всі чотири масті.

— Анрі,— раптом звернувся до нього тезко з дому Гізів, — тобі це буде приємно почути. Бач, переді мною посли не вдавали невидимих. Вони висловили мені свій подив, що ми якраз тебе зоставили живого.

То була пуста хвальба, пустий виклик, бо саме з Гізом сьогодні не схотів би показатись на людях жоден посол. Анрі Наварра відповів тим, що знову відкрив свої карти: по одній кожної масті.

Та коли він зробив це втрете підряд, одному з гравців урвався терпець: герцогові Анжуйському. Попри свій страх перед Карловими нападами шалу, він наважився грюкнути кулаком об стіл: у нього самого був тепер напад шалу. Веселий, милостивий настрій переможця мов вітром звіяло. Бо посли не прийшли зовсім. Насправді пані Катрін жерла нетерплячка почути їхні поздоровлення. Вона не важилась показатись на люди, поки інші владарі не схвалять учиненого, і не випускала Марго. А Гіз зухвало хизувався як народний улюбленець, вражаючи всіх своєю могутньою статурою ще дужче, ніж похвальбою. Та Карл Дев'ятий, і не думаючи про те, щоб присадити цього нахабу, нишком радів. «Таємний гугенот!» — ненависно думав його брат д'Анжу. Спадкоємець трону відчував, що двір починає розуміти справжнє становище. Обличчя навкруги були стурбовані: куди ж податись, кого триматись? Обличчя зрадників. А ще коли згадати, що й місто злякано принишкло, вже ладне зректись Варфоломіївської ночі, як і двір! Надзвичайна втіха, яку був відчував синок-улюбленець, ураз змінилась такою прикрістю, що він аж схлипнув. Ось яка нагорода за великий подвиг. За те, що ти щиро прагнув розбудити людей з животіння, піднести їх вище й заради цієї високої мети відкинув і сумління, й людяність. Сам звільнив себе від християнських обов'язків і заповідей правди. Ось що він зробив; д'Анжу, вихований священиками й гуманістами в Наваррському колегіумі, дуже добре все розумів. «Я ж не Гіз, що все на світі забув, так запишався своєю статурою. Я навіки зв'язав своє ім'я з Варфоломіївською ніччю!» Це виправдало б себе в разі успіху; але з кожною годиною видніш було, що все обертається невдачею.

Смолоскипи догоріли, з них уже не крапало; тільки король з партнерами сиділи в тьмяному, непевному світлі, обложені з усіх боків темрявою. Д'Анжу захотілося ще раз грюкнути по столу, перекинути його, достоту як старший брат у нападі шалу. Та герцог Лотарінгський знову роздав карти, і кулак спадкоємця трону завис у повітрі: Наварра знову показав свої неодмінні чотири масті.

— Чортівня, — буркнув Карл.

Кільце придворних протягло замурмотіло, і в тому мурмотінні чулися й радість, і досада. Спостерігати дивовижне явище — це, звичайно, захоплює. Але з'ясовувати, що воно означає, часом небезпечно.

Та цей клопіт спав з пліч у двору. Про вельможних картярів умить забули, бо нова подія відтіснила все інше. В передній залі з'явилися пажі, що несли засвічені канделябри, — їх входило все більше й більше, і враз вогники воскових свічок осяяли весь замок, де недавно не знаходилося жодної. Юрма придворних, відчувши полегкість, посунула до дверей, але варта відпихала всіх назад; а там дедалі пишніше розгорталося нове видовище. За передньою залою видно було парадний королівський покій, а в ньому — вишикуваних рядами хлопчиків. Їхні кучері блищали й мінились у сяйві свічок, що їх вони тримали в руках, а на грудях блищала срібна парча. З дальших дверей парадної зали теж лилося світло. За поворотом починались королівські покої; їх не видно було, але звідти наближалось якесь невідоме, безмірно яскраве, неначе райське сяйво, що звістувало незбагненні дива, — і вже у всіх стукотіли серця, всі голосно чудувались, товплячись перед виходом, а за їхніми спинами, у великій залі, догоряли смолоскипи.

— Пане лицарю, як б'ється в мене серце!

— І в мене, пані. Що там діється?

Саме цього хотіла пані Катрін; саме так вона все розрахувала. Королеву-матір справді, як здогадувався її син д'Анжу, непокоїло те, що чужоземні посли не йдуть. Одначе той-таки д'Анжу не міг не знати, що розчарування ніколи не збивало його матері з пантелику й не позбавляло її винахідливості. На відміну від більшості людей, вона в години марного чекання не хвилювалась, а була спокійна аж до тупості, й випадкові промахи тільки спонукали її до нових хитрощів.

Пані Катрін — чи, власне, Катерина Медічі — під час знаменитої своєї Варфоломіївської ночі не раз відчувала великий страх, що неважко пояснити особливостями людської природи. Такі незвичайні справи, хоча й довго обмірковувані та старанно підготовлювані, можуть усе ж скінчитись не так, як задумано. Отож пані Катрін — чи, власне, Катерина Медічі,— тихо сновигаючи з палицею по своїх покоях, позирала знизу вгору на кремезних охоронців і питала себе, чи довго ці швейцарці та німці зможуть обороняти її покій і захищати її дорогоцінне старе життя, якщо сюди вдеруться гугеноти. Але, порпаючись у скриньці, вона мала на думці не тільки ворогів, а й вартових. Чи не вигідніш було б для неї, якби ці здоровила після доброго ковтка вина попадали безживно додолу? Потім можна б кількома вмілими ударами кинджала створити враження, що тут уже точився кривавий бій, — тоді кожне подумає, що королеву вже кудись виволокли й уколошкали. А вона тим часом перечекає в сховку, відомому лиш їй, і діждеться свого.

Усі помилки як людей, так і історії мали одну причину; люди забували про те, що незаперечно й невідворотно призначено всьому світові й цій країні — бути під владою Риму й дому Габсбургів. А флорентійка затямила це раз назавжди. Коли навіть сини не хотіли коритись її волі, вона погрожувала, що повернеться до рідного міста. Насправді ж вона про те й не думала, а вважала себе важливим знаряддям світової держави, посланим, щоб підпорядкувати їй Францію, — звичайно, для добра цієї країни, а особливо для добра панівного роду. Французькі протестанти вважали цю жінку на схилі її віку якоюсь пекельною злочинницею. Але вона навіть під час Варфоломіївської ночі діяла з чистісіньким сумлінням, а не так, як її син д'Анжу, що спершу мусив подолати у власному серці гуманістів Наваррського колегіуму.

Його мати була певна, що стоїть на доброму шляху — на шляху успіху. Аж багато пізніше вона переконалася, що Варфоломіївська ніч обернулась невдачею. Тоді сини її лежали в домовинах, королівство горіло, стікало кров'ю, розвалювалось, — але до трону вже простував рятівник: маленький принц із півдня. Колись вона, була спіймала його в пастку, вживши як принаду свою дочку Марго.

Ось він сидить, подивіться! Позбавлений своїх друзів, своїх вояків, безсилий, посміховище людське. Навіть одновірці зневажатимуть його, бо він муситиме зректися своєї віри, і то неминуче! Бідний дурник, він уже не гідний зватися й зятем королеви Франції. Нехай з нього сміється весь двір, — вирішує мудра жінка на схилі віку. Так буде краще, ніж убити його. Королеві Англії приємніш буде почути, що він смішний, ніж що він мертвий, Я описала їй усе досить переконливо; вона сприйме Варфоломіївську ніч як нещасливий випадок на вулиці,— коли вже ця єретичка не здатна зрозуміти, який це був очисний подвиг! Біс із ними, з послами, вони вже сьогодні не прийдуть. Вони ще перепрошуватимуть мене, що так довго вагалися. Одначе не можна допускати, щоб у людей з'явилися сумніви. Великі успіхи нерідко можуть напочатку супроводитися всякими прикрощами. Треба швидше вжити відповідних заходів! Навіяти дворові добрий настрій, хай усі й далі говорять про те, яким блиском осяває Лувр наша велика перемога!

І зразу пані Катрін, оживши, починає віддавати накази. Насамперед посилає по свою невістку, ерцгерцогиню — цю дорогу декорацію, яку показують тільки зрідка, а звичайно зберігають у тихому крилі першого поверху; власне, то були покої самої королеви-матері, але тепер вона живе в розкішніших, нагорі. Вбрання для своєї дочки Марго пані Катрін добирає сама. Всі перли, білява перука, діадема, віночки й лілеї з діамантів — холодне кладовище кохання, яким має пройти препишно вбрана красуня. Ні, не треба сукні з золотої парчі! Золото призначене для зовсім іншої алегорії. Та дочка наполягає на своєму найрозкішнішому уборі, і материна рука рішуче, сильно ляскає її по щоці; доводиться наново підмальовуватись. Потім стара наказує що принести нагая — ні, не для принцеси, її вже приборкано. Тут потрібне ще одне, особливе створіння, і його треба як слід підготувати. Не можна гаяти ні хвилини, бо обидва ряди пажів зі свічниками вже дійшли до передпокою великої зали. Та ось на зібраний у тій залі двір падає з незнаних сфер урочистий промінь монаршої величі й сіє ляк. Найстаріші придворні вже готові забобонно повірити в диво, мов сільські дітлахи. Оце слушна мить! Музики!

Ненависть

О звуки величі й царської всемогутності! Двір розступається, навіть картярі разом з королем відсовуються до стіни, і посередині, лишаючи між собою широкий прохід, вишиковуються два ряди хлопчиків, найстрункіших у всьому королівстві. Від обох рядів ллється світло, а між ними проходять інші хлопчики, що тішать слух музикою. Ця музика дзюркоче, злітає ввись, співає хвалу. Та ось уже виступають дами — тільки найпишніші з вельможних паній і найвродливіші з фрейлін. Віють пахощі, і високо вгорі похитується балдахін, що його несуть чотири карлики, вбрані в червоне, з причепленими лляними бородами. А під ним посувається власною особою рідко показувана декорація, коштовність, залишена світовою державою при французькому дворі як застава: Єлизавета, рідна дочка самого імператора Священної Римської імперії.

Досі ще ніхто не бачив її обличчя так зблизька, хоча й тепер зроблено так, що завдяки надто яскравому, мигтючому світлу того обличчя не видно було надто виразно. Та й дивитись на неї дістали змогу тільки чоловіки, бо гострозорішу й сміливішу стать завбачливо примусили теж грати якісь ролі в цій процесії. Дім Габсбургів був репрезентований тут дев'ятнадцятирічною жінкою, але хто б згадав про її літа, дивлячись на цю маску без віку, непорушно-застиглу, як золото, що вкривало її всю. Цього разу її вже не котили на постаменті священики-іспанці, впріваючи під килимами. Вона ступала власними ногами, і черевики на них були не маленькі. Мабуть, вона мала довгі й товсті ноги — якщо комусь могла спасти на думку така жахлива підозра. А втім, цілком можливо, що декотрі таки проникли крізь панцир її імені й слави аж до голих ніг і не без іронії оцінювали вагу тих дивовижних кінцівок. Саму її цілком поглинав процес ходи. Кожен її крок був падінням, затриманим у останню мить, і отак, хитаючись, несла вона через ці покої, що наче не мали кінця — так далеко попереду починалась темрява, — весь тягар золота, вагу корони, самоцвітів, ланцюгів, пряжок, обручок, масивних золотих черевиків — золото на голові, золото на грудях, золото на ногах, — отак, хитаючись, несла вона всю його ваготу в далеку темряву.

Чи прагнула вона тієї темряви? Ще зблиснула спина, і світло від тої металевої постаті відбилось на підлогу. Та ось лишилися тільки іскорки самоцвітів. Наостанці ще блиснула корона. Тоді — ніч. Завіса. Видиво зникло й більш не з'являлося — і це могло бути сприйняте символічно, як і вся вистава. Але її режисерка, що причаїлася, хитра й невидима, в своєму тихому покої, цілком слушно розраховувала на несхибний ефект від продемонстрованої пишноти. А кому згасання того блиску в темряві нагадало водночас про занепад і кінець? Хіба такій негідно озлобленій людині, як дю Барта, що, переживши Варфоломіївську ніч, і зовсім утратив здатність вибачати людям те, що вони зухвало рівняються з богом. Дю Барта засуджував парадний вихід ерцгерцогині; він заговорив сам до себе, але досить голосно:

Та цього християнина, що ніяк не хотів дати спокій іншим, зразу почали з усіх боків штовхати й зацитькувати. Трохи не єдиний зі своїх одновірців, що вцілів від великої чистки, він ще важиться висловлювати недоречні порівняння зі своїм богом, що напевне не ходить у золотих черевиках! А французький двір, навпаки, вбачав у тому ідолі втілення своєї перемоги: то вона пройшла перед ним у блиску, пахощах, райських звуках, — і був уже ладний хвалитись на все місто, на всю країну, скільки забажає пані Катрін.

Але хто ж усе-таки мав серйозні сумніви щодо перемоги? Крім християн, є ще вразливі натури. Молодий д'Ельбеф мав таку вдачу, що або діяв, як вимагає хвилина, або слухався свого почуття. Він зрозумів, що це байдужісінько, скільки років Єлизаветі: дев'ятнадцять чи дев'яносто. Він дивився на Карла Дев'ятого й бачив, як той поглянув услід дружині з таким самим виразом, як у всіх: запобігливо, трохи забобонно й з легким відтінком іронії. Єлизавету демонстрували королю і його дворові двічі: перед самою різаниною й зразу після неї. І коли Єлизавета спустилася темними сходами назад у свої невеселі покої, д'Ельбеф подумав: «Хто ж її обнімає?» А тим часом з'явились уже нові фрейліни, і над головами поплив ще один балдахін.

Пишна вистава тривала — тільки один не бачив нічого, не чув ні звуків, ні пахощів. Йому пахло кров'ю, а у вухах лунало виття різанини; а бачив він своїх друзів, накиданих горою, в таких позах, як можуть лежати тільки трупи. Цілий вечір він тримав себе в руках, придивлявся, остерігався, думав, як урятуватись. Та врешті на це не стає сили, якщо ти не філософ, і не вбивця з розрахунку, і в душі твоїй не панує такий холод, як у комірчині якоїсь старої баби. Ні, у нього в грудях горів вогонь, йому пекло в роті; і відчував він тільки, що знемагає. Погляд його, блукаючи кругом, спершу просто шукав, чого б напитися. Та не знайшовши нічого такого, він здивувався, що тут так тісно, що люди стоять занадто близько від нього. Цього відчуття, що його стискають тіла інших людей, він ще не знав, хоч завжди жив оточений людьми. І враз він збагнув, що діється в ньому. Він ненавидів. Він спізнав ненависть — іще шаленішу, ще нездоланнішу, ніж навіть у ніч різанини.

«Бодай ви всі попадали трупом! — таке почуття було у нього. Зухвало виставивши вперед підборіддя, він озирнувся спідлоба, як не дивився ще ніколи. — Хоч би і я впав разом з вами! Якби мені де підчепити проказу! Ви б іще не помітили першого білого прищика на моїй шкірі, а я б уже заразив вас, і вона б вас роз'їдала, поки згниєте живцем! Усіх вас — із руками, що вбивали моїх друзів, із ногами, що їх топтали! Мене ви залишили живого, щоб я разом з вами дивився на вашу перемогу, на все ваше свято, на ваше золоте опудало! В кого б мені вгородити зуби?» — подумав він і вже почав вибирати поглядом жертву. Та жодне з цих облич, із їхньою запобігливістю, зухвальством чи іронією, не могло задовольнити його жадоби. «Твоєї крові хочу, мій палко жаданий ворогу!»

Ось щока якогось цікавого, що відверто по-панібратському моргнув йому: особливо безсоромна щока! Вона навіть не відсахнулась, коли Анрі вп'явся в неї зубами. І він таки добре кусонув її! Він колись, ще вдома на півдні, бачив, як билися двоє селян і один отак укусив другого, і тепер та сценка пригадалась йому, коли він уже розціпив зуби. В душі зостались і огида, й задоволення. А той цікавий — у нього аж кров потекла на брижі,— чому він і не скрикнув? Тільки ледь чутно застогнав. А тоді промовив тихо, довірчо й так само зблизька:

— Пане королю Наваррський! Ви бачите, яке на мені чорне вбрання і яке в мене довге, бліде обличчя? Ви вкусили блазня, бо я тутешній блазень.

Почувши те, Анрі сахнувся від укушеного, наскільки дозволяла тіснота. Але блазень знов присунувся ближче. Затуляючи рукою скривавлену щоку, він говорив глухим, хрипучим голосом:

— Нехай не бачать, що ми скоїли вдвох! Блазень повинен бути сумним, він повинен знати горе і якраз через те здаватися донезмоги смішним. Правда? Тоді ви можете дуже легко зайняти моє місце, пане королю Наваррський, а я ваше. Ніхто й не помітить підміни.

І блазень зник. Ніхто не бачив цієї пригоди, і самого Анрі взяв сумнів: чи була вона? Просто минула хвилина жахливого сум'яття. Але він опанував себе, щоб роздивитися добре, що ж діється насправді при французькому дворі під час цього свята. «О! Це Марго».

Перед придворними пропливає ще один балдахін. Під ним іде принцеса Валуа, пані Маргарита, наша Марго. Їй довелось обвінчатися з гугенотом, але тепер ми вже всі знаємо, задля якої мети. Її шлюб дав користь, отже, він виправданий. А хто не вірить, хай подивиться, як королева Наваррська несе голову, як вона виступає. Це не та застигла в золоту статую світова держава, що перед нею ми маємо падати ниць. Це сама легкість — наче нема нічого легшого, ніж бути такою красунею. Але наша Марго, як видно, без зусиль тріумфує над усіма хибами, своїми й нашими. «Слава вам, вельможна пані! Всім, що ви робите для себе, ви скрашуєте й нас, ви повертаєте нам так багато: почуття безтурботності, що його порушила минула ніч. Треба визнати, що наша смертна оболонка таки добре просякла кров'ю. Ми впали в кров, та ще й брели нею. А ви, пані Маргарито, обертаєте нас на метеликів, що пурхають у чистому світлі, недовговічні і все ж подібні до безсмертної душі. Ми знаємо двох богинь: пані Венеру й найсвятішу діву. Тому всі жінки заслуговують найукліннішої подяки за явлену нам ласку й за спасіння. Будьте ж благословенна!»

Коли таке почуття володіло всім двором, то й висловити його першим мав хтось із придворних. Цей придворний був такий собі пан де Брантом: він дозволив собі доторкнутись губами до руки, що пропливала повз нього. За ним між пажами, що несли канделябри, почали пропихатися й інші та цілувати ту руку. А Марго, як благодійниця юрми, всміхалась до них — не величніше, ніж слід, скоріше зворушено. Ніжки у неї були маленькі й несли її начебто легко, і ніхто не оцінював товщини її стегон, хоч не один міг би це зробити на підставі власного досвіду. Та перше ніж те спадало на думку, її легенький кринолін уже відпливав далі. Він був прямокутний: вузький у стані й дуже широкий на клубах. Стримані барви мінились і тремтіли, біла рука проносилась високо над ними — отак і Марго мала зникнути в темряві попереду. Та вона про те й не подумала, вона повернула назад, і ціла процесія мусила повернути вслід за нею: скрипалі, флейтисти, придворні дами, фрейліни й уся решта, навіть мавпа.

Марго трохи не вибігла з-під балдахіна, так вона квапилась уперед, бо когось шукала. Вона його не знаходила — але серед поцілунків, що сипались на її піднесену руку, один так дивно обпік її, що вона аж зупинилась. І вся процесія, що сунула за нею, від того наче шарпнулась назад: люди наступали на ноги одне одному, а мавпа вереснула, бо і їй наступили на лапу. Марго стояла й чекала. Але той, у кого були такі гарячі губи, не підняв обличчя, хоч вона ледь ковзнула по ньому рукою і навіть зважилася знадливо охнути. Та вона сьогодні була загальною благодійницею й не сміла затримуватись біля когось одного, хоч він, може, й був нещасніший за інших. «Далі, Марго! В тебе ж і спереду, й ззаду материні шпигунки».

З передпокою королівської зали, перед тим як зникнути в темряві, вона ще раз озирнулась. Та недавнього коханця вже не було там видно. І Марго, розчарована, звернула за стіну, хоча й далі чарівливо всміхалась.

Тільки-но її не стало, процесія, що лише при ній трималась ладу й поводилась пристойно, враз розсипалася. Панночки легкої поведінки, проходячи, вибирали собі кавалерів на ніч і зразу вели їх із собою. А ревниві дворяни виводили своїх дружин із натовпу, й інші сміялися з них. Уже не було врочистого видовища, по великій залі товкся якийсь розперезаний набрід. Музиканти, граючи, підстрибували, а свічконоси гасили свічки, перше ніж виб'ють їх із рук. І згодом ніхто не міг пригадати, з чого почалась дальша скандальна сцена і хто перший гукнув знаменні слова.

Насамперед ніхто не знав, до кого вони звернені: «Кого ти вибереш собі на ніч?» Та хтось інший гукнув: «Велика Берто!» Отже, йшлося про карлицю пані Катрін; вона мала зріст вісімнадцять дюймів, і на людних зборищах її носили в клітці, мов папугу. Той самий слуга, що тепер носив на тичці клітку з карлицею, водив і мавпу, Коли мавпа верещала, скрикувала щоразу й карлиця, і голос її був ще менше схожий на людський. Вона мала велику голову з надміру опуклим лобом, банькаті очі, а з беззубого рота весь час текла слина. Вбрана була Велика Берта як вельможна дама, в ріденькому волоссі блищали перли.

— Велика Берто! Кого ти вибереш собі на ніч?

На ті слова потвора пронизливо завищала, аж усі злякались, а найдужче мавпа: вона шарпнула за шворку, і слуга, що держав її, трохи не впав. А дверцята клітки розчинились, відкривши карлиці дорогу. Досі все здавалося збігом випадковостей. Лише згодом декому впало в очі, що збіг той аж надто дивний: і мавпа, і незграбний слуга, і відчинена клітка на тичці, а особливо переляканий виск карлиці, коли її гукнули. Так відповідати на той поклик навчив її нагай старої королеви. І вона в нестямному жахові зробила все, що їй утовкмачено. З клітки вона вискочила прямо на короля Наваррського — згодом і про цю випадковість вирішили, що її підстроєно зумисно. А в ту мить, у залі, всі гадали, що Велика Берта справді сама обрала Наварру, вискакуючи з клітки.

Вона впала згори просто йому на шию і, не перестаючи вищати, вчепилась в убрання так; що годі було відчепити. Поки він витягав одну її ногу з розрізу в рукаві, руки її залазили ще глибше за комір. А силкуючись відірвати її, він крутився на місці, й виходило, наче вони танцюють.

— Ось кого вона вибрала собі на ніч, і як він радіє!

Давно вже при французькому дворі не сміялися так.

Коли Анрі врозумів, що діло пропаще, він, звичайно, кинувся тікати. А позаду всі аж корчились, і гоготіли, і вищали, і хрипіли, і падали знеможені додолу. А він біг по сходах та коридорах із карлицею на шиї. Спекатись її він більше не пробував. Однаково вона вже обмочила себе і його, а щоб показати свою приязнь, лизала йому щоку. Анрі біг, мов у якомусь неймовірному сні. Ніхто не зустрівся йому дорогою; навіть свічки в обтягнених полотном ліхтарях не горіли. Тільки місячне світло з вікна хвилинами осявало цю пригоду.

До своїх дверей він підбіг, важко хекаючи, і чутки?й Д'Арманьяк зразу відчинив йому.

— Господи, що у вас за вигляд, величносте! І як від вас тхне!

— Це моя маленька приятелька, д'Арманьяку. У мене тепер не густо приятелів. — Берта вже не лизала його, і він сам поцілував її в щоку. — А щодо запаху, д'Арманьяку, то з усіх пахощів і ароматів, які ми сьогодні чули, це найкращий і найвитонченіший.

Обличчя його зробилось таке, як ще ніхто не бачив у нього: суворе й страшне. Навіть д'Арманьяк, бойовий товариш, злякався. Він підступив до свого короля навшпиньки, щоб забрати карлицю: вона, стомлена, вже осувалась додолу. А потім поніс її геть. Анрі ввійшов до спочивальні сам і замкнувся на засув.

Голос

І ось він лежить на ліжку, біля якого вже не стоять на чатах сорок дворян; і в голові у нього пролітають думки. Вони невиразні, ледве пов'язані між собою, як уві сні,— власне, це й не думки. Це низка недокінчених образів і речень, вони розсипаються, як процесія в залі, коли Марго звернула за стіну. «Я в їхніх руках! Підемо просто до обідні? Круки. Це ж бо й головне — не лежати в колодязі. А як легко могло це статися й з вами, величносте. Привіт від адмірала. Гіз ударив мертвого ногою в обличчя. Щодо нас із тобою, то я побоююсь найгіршого. Пане де Гуайон, ви живі?» Але його вже нема живого, відзначає напівсонний Анрі, бо він бачить мерців, і вони його бачать, тоді відразу поступаються місцем живим. «Чи я живий? Єлизавета хоче відібрати в нас Кале. Ні, адмірал. Tue, tue! Ми вночі або ж перебрали міру, або ж недобрали. Прикидайся й далі! Тут стіни відбивають голос. Треба тільки, щоб помер іще Карл, наш шалений братик. Я ненавиджу д'Анжу. І тобі охота, Наварро, безсило… Тобі охота? Давай утечемо! Тобі охота?»

Ці останні слова він вимовив уже не зовсім без тями й повторив їх трохи виразніше, ніж людина, що муркоче крізь сон. Тільки-но почавши це усвідомлювати, він розплющив очі й міцно стулив губи. І все ж почув знову:

— Тобі охота? Давай утечемо.

Під зображенням святої діви, що стояло в кутку, світилася лампадка. Тьмяний вогник блимав, і здавалося, що статуя ворушиться. Чи не вона то говорила? Для такого нещасливця, що сам не може ні збагнути, ні виміряти свого нещастя, хоч воно промовляє само його сонними устами, — для такого нещасливця, мабуть, може заговорити й статуя святої діви. Та зразу він побачив, що помиляється. Бо з-під його ліжка вистромилась голова — начебто голова карлиці: та, певне, якось прослизнула сюди. Анрі вихилився з ліжка, щоб рукою запхати ту голову назад. Але вона мовила:

— Прокиньтесь, ваша величносте!

І Анрі справді відчув, що змора розвіялась. Він упізнав голос і вже розглядів обличчя Агріппи д'Обіньє.

— Де ти був цілий вечір? — спитав Анрі.

— Весь час біля вашої величності, але так, щоб не впадати в очі.

— Бідний Агріппо, через мене тобі довелось ховатися.

— Ми самі зробили все, щоб обтяжити своє становище, як лишень можна.

Анрі знав цю класичну фразу й повторив її словами римського поета. Почувши це, Агріппа запалився й розпочав предовге речення, до того ж занадто гучним голосом, як на таку годину й місце:

— Ви не маєте охоти, ваша величносте, безсило дожидати, поки лють ваших ворогів…

— Цс-с-с!.. — засичав Анрі.— Тут деякі стіни дають штучну луну, і хіба ми знаємо які? Краще поговорити про це завтра в саду, просто неба.

— Завтра буде запізно, — прошепотіла голова, що вже лежала підборіддям на краю ліжка. — Ще до світу треба вибратися з замку. Зараз — або ніколи. Якщо не зробимо цього зразу, потім нічого не вийде. Сьогодні Лувр іще не отямився від страхіть минулої ночі. А до завтрашнього вечора вони отямляться — і згадають насамперед про нас.

Немов за безмовною згодою, обидва помовчали. Анрі мав обміркувати почуте. Але Агріппа знав одне: «Якщо він не скаже «так» з власної волі, поки я ще не відкрив карт, — потім і поготів не скаже». І тому голова на краю ліжка затремтіла, захиталась і промовила:

— В біді краще важ головою відразу!

Цього рядка Анрі вже не впізнав — чи принаймні не повторив його, як той перший. Натомість він промурмотів:

— Мені почепили на шию карлицю. Вони качалися зо сміху, а я з карлицею на в'язах біг щодуху безлюдним Лувром.

— Цього я вже не бачив, — прошепотіла голова. — Я тоді вже лежав тут, під ліжком. Та я розумію, що вам сподобалася пригода з карлицею. Ви б хотіли зазнати ще таких пригод. Тому вам і не хочеться втікати.

— Луна! — нагадав Анрі.

Тоді мудра голова заговорила якось дивно — зовсім не своїм, зовсім іншим голосом. Той голос був навдивовижу знайомий, Анрі тільки ніяк не міг пригадати, де й коли чув його раніше. «Та це ж мій власний голос!» — раптом збагнув він. Уперше в житті він почув себе самого ззовні, збоку:

— Я не маю охоти безсило дожидатися, поки вони заріжуть і мене. Тому я підкорюся їм до останку, підкорюся так, щоб усі протестанти зневажали мене і щоб я вже ні для кого не був небезпечний. Я зречуся віри, ходитиму до обідні, напишу папі приниженого листа…

— Ні, хоч не це! — попросив Анрі; попросив, так би мовити, самого себе.

— …Листа, сповненого жалюгідної покори, і прочитає його весь світ, — відповів його власний голос. Агріппа, цей лицедій, напевне, дуже довго вправлявся, поки навчився наслідувати Анрі так досконало.

— Ні! — вигукнув Анрі, забувши про обережність, бо ці слова так його налякали, ніби їх і справді вимовили його власні уста. А втім, недовго вже було до того дня, коли він муситиме вимовити їх сам, і навіть гірше: виконати.

— Луна! — нагадала голова й відразу повела далі підробленим голосом, що так хвилював Анрі: — Чи, може, в біді краще важити головою відразу? — Це вже латиною. — Правда, це тільки поради поетів, не більше, — несхвально поправив сам себе голос. — Кузене Франсуа, чого ти хочеш? Мені аби тільки жити не заважали.

— І це ти чув? — спитав справжній Анрі.— Хіба ж я міг віддати себе в руки такому вертунові?

— Зате він віддав себе в мої руки, — докінчив голос-двійник. — І він не єдиний, хто хоче втекти зі мною й підняти всю країну. Він повсюди кричить, що не знав нічого про Варфоломіївську ніч. Інші мовчать, але їхній страх від того не менший. Та навіщо називати цій лункій стіні всіх, хто пропонував мені дружбу й допомогу? Я назву тільки двоє імен, бо ці двоє не заслужили пощади.

— Це… — Справжній Анрі, аж задихаючись, квапив двійника говорити далі.

— Це панове де Нансей і де Косен, — відповів той. — Вони бояться, що королева-мати накаже повбивати їх, бо тих, хто був знаряддям, частенько усувають. Обох цих зарізяк можна підкупити, аби тільки гроші.

— Spem pretio non emo. Я не купую надії за готівку, — відповів справжній Анрі; але й двійник мав напоготові цитату з класика:

— Правда повинна говорити просто, без хитрощів. — І пояснив: — Найзрозуміліша мова для таких людей — це дзвін і блиск золотих монет. Я не сидів згорнувши руки й уже маю потрібну суму. Ще до світу її буде виплачено на мосту перед брамою. Тоді вона широко розчиниться, і мене пропустять. Вони навіть самі підуть за мною, і чимало інших пристане до нас. Я буду сильний, і ніхто не спинить мене.

Справжній Анрі, як і перше, думав: «Я не купую надії за готівку». Але він розумів і те, що вже надто багато зроблено й підготовано і надто багато людей утаємничено в цю справу. Тому він сказав: «Так» і «Я згоден», — намагаючись, щоб ці слова не прозвучали невпевнено чи запізніло.

Ненависть зближує

Ця нічна спроба скінчилася жалюгідно, і головний її наслідок був той, що Анрі і його друг Агріппа якийсь час сердились один на одного. Вони ще затемна прокрались у Луврський колодязь і там чекали ще з кількома закутаними постатями, що воліли залишитися невпізнаними, бо жоден не довіряв іншому. У вартівні під склепінням брами сонно жевріло червонясте світло, і кілька разів у місті бамкнув низький глухуватий дзвін, такий пам'ятний усім ще з кривавої ночі. Можливо, цього разу його бамкання врятувало кількох гугенотів, бо вони не показались, не пішли під склепіння. Коли вже засірів світанок, капітан де Нансей мусив вийти в подвір'я сам. З ним був його товариш де Косен, і вони насамперед узяли в д'Обіньє гаман із грішми. Потім пояснили, що коні вже стоять осідлані перед брамою: нехай панове поперед них виходять на міст.

Та Анрі не хотів іти поперед них у вузьке склепіння — воно йому нагадувало пастку. Обидва зрадники мусили рушити першими; та якийсь чоловік заступив їм дорогу.

— Панове де Нансей і де Косен, я вас арештую. Я на власні очі бачив, як вас підкупили гугеноти, що хотіли втекти.

Зразу почалася бійка; в тьмяному світлі не видно було, хто з ким б'ється, — а врешті короля Наваррського хтось відтяг за плече. То був д'Ельбеф. Саме він, цей молодий дворянин з Лотарінгського дому, щойно оголосив, що заарештовує підкуплених офіцерів. Він палко заговорив до короля Наваррського:

— Згадайте, що я вже раз відтягував вас від брами — і дуже вчасно!

«Правда. Варфоломіївської ночі напевне б не було, якби я тоді послухався його. І цей раз він мене остеріг!» Так думає Анрі й вірить у приязнь цього молодика, хоч він Гізів родич. Король Наваррський бере нового друга під руку. А давній друг Агріппа шкутильгає ззаду: в бійці йому трохи перепало. Анрі показує рукою назад себе:

— Онде той проноза, що заманив мене в цю пастку. Ті двоє зарізяк, певне, мали поділитися з ним грішми. Знаю я цих гугенотів.

— А надто гугеноти-владарі зрадливі й невдячні! — підтвердив бідний Агріппа, до живого серця вражений такою страхітливою підозрою. Він зразу спинився й далі за ними не пішов.

— Величносте, ви ж самі знаєте, що це неправда, — докірливо мовив д'Ельбеф, ідучи попідруч з Анрі.— Не піддавайтеся гнівові. Ваш бідний Агріппа трохи поквапився й був занадто довірливий. І те, й друге віднині заборонене і вам, і вашим друзям, а отже, й мені. Нам доведеться щодень відвертати лихо від вашої голови. Цього разу нам пощастило. Ці два зрадники мали намір зчинити на мосту великий галас і заарештувати вас. Вони сподівались, що королева-мати все їм пробачить — бо вони дуже прислужилися їй у ту криваву ніч, — і подарує їм життя.

— Це правда, — визнав Анрі.— Тепер кожен у Луврі має тільки два способи врятуватись: або втекти, або продати мене. Про це треба буде не забувати ні на хвилину.

— Ні на хвилину, — підтвердив д'Ельбеф.

Того дня Анрі помітив, що д'Алансон його уникає. Напевне, Двоносий був серед тих позакутуваних у Луврському колодязі, що так невдало спробували втекти. І тепер цей вертун поводився ще непевніше. «Хай кожен викручується як знає, тільки не моїм коштом».

Панове де Монморансі[84] були родичі адмірала Коліньї, одначе католики, а тому мали при дворі досить впливу, щоб і тепер заступатися за протестантів, за їхнє майно й віру і відраджувати від дальших переслідувань. І вони справді робили все, що можна було в тому становищі. Маршал Монморансі насамперед посилався на те, як сприйме світ Варфоломіївську ніч, що все ж таки, як не крути, відбулася. Правда, на це могли зважати, лиш поки не було звісток із Європи та ще поки тривав перший спалах обурення. Проте він захопив переважно далекі країни, як Польщу, та слабкі — німецькі протестантські князівства. Зате Єлизавета Англійська сприйняла все дуже тверезо, аж могло здатися, що такі речі не чужі їй самій. Тому пані Катрін дуже скоро заспокоїлася щодо неї. Вона навіть напівсерйозно, напівграйливо порадила своїй добрій приятельці влаштувати таку саму різанину в себе на острові — звичайно, серед католиків.

Отож стара королева вже почала знову показуватись перед своїм двором. У її вигляді вже не було такої таємничості, вона зробилась приступніша. Мовляв, мати згуртувала коло себе всіх своїх дітей, усіх без винятку, а цього вона завжди прагнула від щирого серця.

— Якби хоч одного з вас не було при мені, я б не знала спокою, — казала вона їм зі своєю звичайною добродушністю; в її тоні тепер не відчувалося й крихти іронії. Як просто, навіть зичливо почала вона одного вечора розглядати Конде й Наварру, що їх доти не помічала! Анрі злякався й внутрішньо насторожився. А вона спитала обох, які їхні успіхи в істинному віровченні.

— Непогані,— відповів Анрі.— Я вже знаю стільки, як і мій учитель. Добряга пастор сам перейшов у католицьку віру лиш тоді, коли відчув, що наближається Варфоломіївська ніч. Щасливий той, хто навчився гаразд розраховувати.

— Навчіться й ви! — порадила пані Катрін. Тоді окинула його поглядом і додала: — Королику!

І це перед усім двором. Анрі вклонився їй, потім придворним, що зареготали — досить-таки дурнувато. Декотрі, правда, в душі здригались, розуміючи Наваррине становище, а сміялись, тільки щоб убезпечити власну шкуру.

Отоді пані Катрін виказала себе. Вона всі ці дні потай стежила за Короликом, хоч і вдавала, ніби не помічає його. А тепер повела рукою, щоб усі відійшли від її високого крісла, й Анрі залишився перед нею сам.

— Ви зразу ж, другого дня, пробували втекти. Я нагородила панів де Нансея й де Косена за пильність.

— Я не пробував утекти, вельможна пані. Але я радий за цих панів. — І Анрі кивнув головою їм обом, помітивши їхні зловтішно ошкірені обличчя.

— Ви ще завдасте мені чимало клопоту. Як ваша мати й щира приятелька, я вас остерігаю.

Всі могли б підтвердити, що пані Катрін сказала це справді по-материнському. А Наварра аж схлипнув, перше ніж здобувся на відповідь:

— Вельможна пані, я нізащо в світі не хотів би віддалитись від владарки, що нагадує мені найвеличніших жінок римської історії.

Так скінчилась ця гарна й значуща розмова. Вона піднесла Наварру в очах двору трохи вище, на нього дивилися вже не так зневажливо. Та коли людині доводиться рятувати себе найрізноманітнішими хитрощами, вона здається що день, то інакшою. На спробу він ще прикинувся слухняним, але недотепним. Від нього зажадали, щоб він написав листа до мера й магістрату протестантської фортеці Лa-Рошелі й закликав їх відчинити браму комендантові, якого пришле їм король Франції. Тоді він склав таке вірнопіддане послання, що ларошельці, добре знаючи його вдачу, ніяк не могли попастись на цей гачок. А тому через кілька місяців почалась облога протестантської фортеці, і всьому королівству стало очевидно, до чого призвела Варфоломіївська ніч. «Повалити ворогів — це діло нехитре, але як бути певному, що вони не встануть сильнішими!» — так чи якось подібно сказав Карл Дев'ятий чи то пробурчав собі під ніс, коли з усієї країни почали приходити лихі вісті.

Карл тяжко сумував. Уночі йому з'являлися привиди, він знову чув глухий дзвін жахливої ночі, а з Сени відповідав болісний крик. Годівниця-протестантка витирала йому піт з обличчя, і той піт був кривавий: так шепотілись по всьому Лувру. Бідного короля втішав тільки його безтурботний кузен Наварра:

— Чого журитися, любий брате! В Луврі стало трохи просторіш, і живемо ми дружніше. Ті, хто дав себе заскочити, були дурні. Я їх уже всіх забув. Твоя сестра наставляє мені роги, якщо не помиляюсь; але й мені не бракує нагод віддячити їй тим самим. — І він, клацнувши пальцями, крутнувся на підборах, що їх мав трохи вищі, ніж заведено.

Невдовзі він сам ліг у ліжко, бо йому, мовляв, стало зовсім зле; і справді, він був гарячий і спітнілий. Так установили — хоча й хитаючи головами — лікарі, що за наказом пані Катрін оглянули його. Але ж гарячка може початися й від того, що ти не хочеш іти до обідні — ще не зараз, ради бога, не зараз! «Якщо вже це неминуче, то хоч трохи ще відтягти, боже милий! Пошли мені тяжку хворобу, нехай і з мене виступає кривавий піт, нехай мені навіть з'являються привиди! Я хочу, щоб моє ліжко обступили сорок забитих дворян. Краще хай це, ніж іти до обідні!»

Та надходить день за днем, і нарешті настає той, жахливий. Тоді ми залишаємо своє утечище й відчуваємо в собі силу зустріти неминуче. Це було двадцять дев'яте вересня, день святого Михайла, і лицарі його ордену оточили короля Наваррського й повели до храму. Він ішов понуривши очі й навіть душею не помічав юрби, що стояла по дорозі й витріщалась на нього, й зневажала його, а може, й оплакувала. Перевдягнені гугеноти стежили за його важкою ходою, щоб потім рознести по всій країні вість про жахливу скруту, в яку потрапив їхній дорогий вождь. А сам він весь час думав про свою матір та про адмірала.

Він думав: «Матусю, вони тиснуть на мене, і незабаром я муситиму видати указ нашому краю, Беарну, щоб він зрікся твоєї віри. Я муситиму виганяти твоїх пасторів, а це ж однаково, якби я власною рукою виганяв тебе, люба матусю! Пане адмірале, вашим синам та небожам довелось утікати перевдягненими. Вашу дружину тримають в ув'язненні в Савойї. Чи довго до того, що суд оголосить ваші маєтки відумерщиною, а ваше ім'я — не гідним доброї пам'яті. Та не думайте, пане адмірале, й ти, люба матусю, що я зраджую вас, коли сьогодні все ж таки йду до церкви. Ви знаєте: я виборов стільки днів, скільки можна було: аж сімнадцять. Мій кузен Конде, що спочатку поводився куди зухваліш за мене, пішов до обідні раніше. Прошу вас, поставте мені в заслугу те, що я зумів так довго зволікати, люба матусю й пане адмірале!» Так звертався він до них, ніби до живих, та й справді був певен, що вони живі й чують його: там, де вони тепер, чують і отакі глибоко сховані думки.

Коли відбулась урочиста церемонія переходу в іншу віру — вже вчетверте в його житті,— його без кінця обнімали й цілували, і він бадьоро відповідав на ті обійми та поцілунки. Королева-мати сама явила йому честь: вона дожидала цього юнака, що нарешті лишився зовсім самотній, бо його покинули навіть духи рідних йому небіжчиків — вона була певна того, — та й добру славу він теж утратив. І тому вона зустріла його веселенькою усмішкою, а обнімаючи, зичливо обмацала, наче майбутню печеню. І що ж вона намацала? Всю її веселість мов вітром звіяло. Під убранням на ньому був панцер; Анрі надягнув його, коли мав зректися колишніх одновірців. Поганий знак; пані Катрін уже схопила палицю, щоб поквапно відійти. Та Анрі дозволив собі затримати її, взявши за руку, й обсипав насмішкувато-пестливими словами. Що ж діяти безпорадній жінці в закритій чорній сукні й удовиному чепчику, коли надміру завзятий молодик вихваляє її ніс, оцей товстенний ніс? А він уже тягся до того носа губами, щоб поцілувати. Нарешті вона ухистилась і вдарила його палицею — звичайно, жартома, про людське око. А він зразу почав удавати маленького песика, дзявкати й стрибати на всіх чотирьох кругом неї, ніби хотів ухопити зубами за литку. І пані Катрін кинулась навтіки. Тіло її рвалось уперед, та ноги не поспівали. Отак, наче розриваючись надвоє, вона поспішає геть, а двір сміється — з неї.

Помста не забарилась. Анрі мусив написати не тільки указ для протестантів у Беарні, а й листа до папи; в тому листі король Наваррський принижувався, як ще ніколи досі, і вона звеліла розіслати по всій країні його текст. Якось, коли вони знов почали дражнити одне одного, їй спало на думку поцікавитись його здоров'ям. Адже він досить хирлявий юнак, правда? Не справжній чоловік? Мабуть, він дістав у спадщину від матері, Жанни д'Альбре, зародок ранньої смерті.

Він уже розтулив рота, щоб сказати жартома: «Той зародок, вельможна пані, ви всипали їй у склянку з водою». Бо в той перший час вони не думали про церемонії — пташка, спіймана на липкий прутик, і власниця клітки. Ненависть зближує. Аж раптом, він почув:

— Треба було спитати в дочки, яка ваша чоловіча снага.

І зразу Анрі збагнув її намір: оголосити його неспроможним чоловіком і домогтись у Римі розірвання шлюбу. Вбивати його було вже не варто. І тим дужче хотілось їй спекатися зятя, з якого тепер не могло бути ні шкоди, ні користі, а Марго ще раз вигідно одружити. Пані Катрін завжди мала повну голову шлюбних планів, які вона виношувала для своїх дітей.

Того вечора Анрі знову лежав на подружньому ложі.

Ось що вийшло з кохання

Він підійшов до дверей королеви Наваррської серед цілого гурту придворних, із яких мало хто став би його захищати, якби інші виявилися вбивцями. Але він узяв із собою їх усіх, щоб вони згодом мусили підтвердити, що він пішов до королеви. Про всяк випадок він тримав у руці кинджал і ним пошкрябався у двері — не дуже гучно, проте вони зразу відчинились.

— Я вже давно вас дожидаю, мій мужу й владарю, чого це ви сьогодні так пізно, — сказала королева.

Він зачинив за собою двері й засунув засув. А коли обернувся, вона вже лежала на постелі, розгорнувши обійми. Він знав, чого хоче: перекреслити лихий задум її матері,— й зробив те негайно, і ще раз, і ще, й ще, без кінця. Ніжна Марго мусила просити його, щоб не забував, що це вони з'єдналися знову після довгої, жахливої розлуки.

— Тепер я народжу тобі сина, серце моє, то скажи: чому ти раніш не згадав про цей спосіб перемогти всіх своїх ворогів?

— Ти народиш мені сина?

— Так я відчуваю, — сказала Марго. Тоді поправилась: — Так я хочу. Як довго жадала я, щоб ти прийшов! Я ще вчора шкрябалась у твої двері.

Йому захотілося знову стиснути її в обіймах — тепер уже щоб обняти в ній майбутнього сина. Та хоч як билося його серце, він не забув, що нині єдиний закон для нього — хитрість. Вона править усім життям. Дочка просиджує цілі дні на скрині біля матері, вона тільки знаряддя в материних руках. Адже було вже так, що вона й сама не усвідомлювала, якому гидкому підступові служить. І він спитав:

— А тут ніде не сховався вбивця? — І, вихилившись із ліжка, дістав свій кинджал. Якби вона хоч ворухнулася, щоб його стримати! Навпаки — вона заціпеніла. Тільки прошепотіла з жахом у голосі й так тихо, що ніхто чужий, якби був у кімнаті, не почув би:

— Я й не згадала про те, що ми вороги!

— Я сам про це забув, — признався він. — Усе це — і втіха, й мука — заборонене для нас.

Вона вмить підставила йому уста, але між губами біліли зуби. І він, ще задиханий після поцілунку, промовив:

— Faciuntque dolorem.

І зразу почув, як її гарний голос проказує весь цей вірш, і подумав: «А все-таки вона виказала мені таємницю своєї жахливої матері, а сьогодні ввечері перед усіма дворянами вдала, ніби приймає мене щоночі». Тому він наважився спитати:

— Моя прекрасна королево, ти допоможеш мені вирватись на волю?

— Я в захваті від вас, величносте: ви створені для небезпек, як ніхто в світі. Це про вас Вергілій склав такі рядки:

— Це ви самі переклали? — спитав щирий коханець. — Ви дуже вчена й багато вмієте. Але як же все-таки з моєю волею?

— Насамперед стережіться моєї приятельки де Сов! — відповіла щира коханка. — Я добре бачу, що ця сирена принаджує вас. Не слухайте її! А то ви пропали. Вона покірна рабиня герцога Гіза.

— Ти що, хочеш повернути його собі? — спитав він, з ревнощів забувши про всякі церемонії. Але й вона не стримала себе:

— Це правда, що Шарлотта вам подобається?

— Анітрохи. У неї колюче обличчя й душа теж колюча. А взагалі — яка жінка мені не подобається? Навіть ваша мати, вельможна пані. І це правда, я не брешу. Люта жінка — небезпечний звір. Та мене це тішить: двоє в одному. Бо я в усій природі найдужче люблю жінку й звіра. Та ще гори, — додав він. — І океан. Люблю, люблю, — простогнав він і припав до її тіла, що вже чекало його, палаючи жагою.

Після такого великого захвату плоті Марго, втомлена і вдячна, вирішила відкрити коханому все, що їй було дозволено, і навіть трохи більше.

— Серце моє любе, тобі не можна втекти: ми тебе не відпустимо, бо ти нам потрібен.

Якусь хвилину вона полишила йому здогадуватись навіщо. Може, задля її тіла? Але його легко наситити. Нащо ж тоді? Заради її невситимої душі? Та ні, дочка лихої королеви сказала йому сама, тут-таки на подушці:

— Не можна, щоб ви втекли до своїх гугенотів, ваша величносте. Коли вони матимуть вас, то зробляться в десять разів сильніші. Ні, ми використаємо вашу особу в боротьбі з нашими ворогами, і ви будете при війську мого брата д'Анжу, коли він облягатиме Ла-Рошель. Знай, — відкрила вона йому пошепки, присунувшись до нього обличчям, — що ми не можемо побороти твоїх. Вони помітили, що ти не з власної волі писав їм і наказував піддатись. Пообіцяй мені, що ти якийсь час не пробуватимеш утекти. А то тебе вб'ють. О, пообіцяй! — благала вона у видимому страху, притулившись чолом до його чола, аж віддих її забив йому дух. Але він хотів бачити її очі, а тому відсунувся й спитав:

— Чи справді ти тривожишся за мене?

Яка безглузда недовіра! І Марго теж відсунулась, навіть більше: обличчя її стало чуже й далеке.

— Я — принцеса Валуа. Я не хочу, щоб ви перемогли й скинули з трону мій дім.

Так скінчилась ця ніч — і тому наступної ночі Анрі лежав біля Шарлотти де Сов, що йому ще зовсім не подобалась: це мало настати пізніше. Досі його серце було повне Марго, і вона те знала. Вона гордо сказала приятельці:

— Пані, ви зробили нам дуже велику послугу — мені й королю Наваррському. Ви зразу довели до відома моєї матері, королеви, що спали з ним. Тепер королева гадає, що вона досягла своєї мети і я погоджусь на розлучення. А через це мій любий муж поки що лишиться живий.

Розмова на морському березі

Карл Дев'ятий на якийсь час одужав від своєї тяжкої меланхолії. Королеву Наваррську мати спитала, чи її Королик довів, що він справді чоловік. Було те при свідках, і Марго, почервонівши, не відповіла ні «так», ні «ні», а послалась на якусь античну даму.

— А взагалі,— додала вона, — якщо вже моя мати, королева, одружила мене з ним, то хай так і буде.

Їй пощастило відбутись так легко, власне, лиш тому, що пані Катрін була дуже заклопотана виборами її сина д'Анжу на короля Польщі. Вона влаштовувала це діло навіть проти волі імператора — таке велике було її честолюбство, а може, й потреба плести інтриги. Водночас вона провадила переговори з Англією, щоб одружити свого сина д'Алансона з королевою Єлизаветою. Тоді Єлизавета могла б за певних обставин претендувати на французький трон. Одначе вона була розумніша за Катерину Медічі, про яку Жанна д'Альбре колись сказала, що вона, по суті, дурна. Тому рудоволоса королева не давала знадити себе на цю сумнівну авантюру, а тільки манила нею свою добру приятельку. Військо герцога Анжуйського вирушило в похід на протестантську фортецю Ла-Рошель; король Наваррський і його кузен Конде були при тому війську — звичайно, не з доброї волі.

Проте поводились вони так, ніби дуже раді. Анрі весь час був у чудовому гуморі, весь час готовий вести свої полки на непокірне місто. Та штурм фортеці, на жаль, щоразу кінчався невдачею — від лютого місяця аж до літа. Зокрема через те, що нападники, вирушаючи на штурм, у запалі кричали дуже гучно — так, що насторожили б кожну залогу. Одного разу король Наваррський власноручно вистрелив з аркебуза. Це побачив на мурах фортеці один солдат-гасконець і прикликав ще й товаришів помилуватись на нього. «Lou noust Henric!» — захоплено кричали вони з мурів. Він теж зрадів надзвичайно і ще раз на очах у них запалив гніт. Пролунав гучний постріл, і обложені замахали капелюхами. А герцогові Анжуйському поталанило менше: його трохи не вбило самого, коли він отак вистрелив, — принаймні сорочку розірвало. Наварра, що стояв поруч, чув, як кузен вигукнув: «І чом я ще не в Польщі!»

Йому вже давно кортіло туди — і не тільки через власні невигоди; ні, під Ла-Рошеллю стало очевидно, якою тяжкою помилкою була Варфоломіївська ніч: після неї знов почалась релігійна війна. Адмірал Коліньї хотів, щоб католики й протестанти разом боролися проти Іспанії. А через оту прокляту різанину вони тепер знов роздирають цю державу, і аж до всіх її кордонів летить звістка про гугенотів, що стійко тримаються в Ла-Рошелі, бо їм підвозять припаси морем. А військо короля Франції, навпаки, об'їло всю околицю й уже почало розбігатись. Та це було ще не найгірше. Голод не такий страшний, як думка. А на високих посадах, саме там, де ще було м'ясо, сиділи невдоволені, які називали себе «політиками»[85], і вони хотіли миру.

Коли хтось каже, що він хоче миру, слід іще спитати, чому. Під час миру на його ланах буяє пшениця, і треба знати, чи він взагалі настроєний мирно, чи тільки через свою пшеницю. Той врожай, що цікавив поміркованих, чи то політиків, під Лa-Рошеллю, називався «свобода совісті». Вони жадали нарешті права відкрито визнавати те, в що віриш, і поширювати те, що знаєш і хочеш. Тому їм і впадало так у очі спустошення в країні — видимий наслідок нетерпимості. А ворога свободи совісті не стримує навіть згуба власної країни. Де там! Він не бачить ні спустошення, ні згуби, коли хоче силоміць перетягти всіх людей на один копил. Зґвалтована совість — це для нього приємніше видовище, ніж чисто оброблені лани й мир. Перевага його в тому, що він не соромиться висловлювати свою зневагу до миру так відверто, як пані Катрін, чи д'Анжу, чи Гіз. Зате людям, що просто хочуть бути вільними, припадає невдячне діло: проповідувати мир.

Такі були думки бранця, який хоч і називався воєначальником католицького війська, проте лишався бранцем. До цих думок він дійшов сам, і то якраз під час таємних зустрічей із змовниками. Та думки ці були, так би мовити, ще неочищені, недостиглі. Достигли вони лиш у кількох розмовах на морському березі з одним чоловіком — не дуже значним дворянином, що служив у війську.

В зборах «політиків», поміж інших, брали участь також д'Алансон, або ж Двоносий, і такий собі віконт де Тюренн[86]. Цей віконт мав з двору певні звістки, що тут, у військовому таборі, мають улаштувати нову різанину серед підозрілих — тобто саме серед «політиків». І король Наваррський цього разу вже не уникне лихої долі. Саме через нього й зволікають поки що: спершу його дружина має народити на світ сина, а тоді зразу й поллється кров. Справді, його дворяни вже діставали дружні попередження з штаб-квартири герцога Гіза, щоб вони якнайскоріш покинули намети короля Наваррського; а дю Га, любчик д'Анжу, погрожував відверто. То як же бранцеві, що мусить боятися за своє життя, не стояти за поміркованість!

Партія «політиків» запевняла: «Ми помірковані. Нам уже несила дивитися, що робиться в королівстві: в урядуванні, в судах, у фінансах. Ми докотилися до краю. І урятувати нас можуть тільки найрішучіші заходи. Д'Алансон, Наварра й Конде повинні виступити відкрито. Скликати військо невдоволених. Ми захопимо королівський флот. Англійські судна привезуть нам підмогу».

Наварра тільки віджартовувався, хоч йому й було страшно. Він казав:

— Адже звичай вимагає, щоб ми вигнали протестантів з їхніх фортець. А тоді почнуться переговори, і їм повернуть фортеці, щоб незабаром знов їх звідти виганяти. Отак буде дотримано звичаю.

Він казав це, бо побоювався, що «політики» нічого по-справжньому не зроблять. Так воно й було: всі їхні нерішучі спроби відразу зазнавали невдачі, бо кожен діяв як попало. От хоча б той вертун д'Алансон. Чого йому, власне, треба? Тільки дошкулити своєму братові д'Анжу; це його єдина мета, а переконань він не має ніяких. Та коли б Наварра схотів відтерти його від керівництва, він би зразу обернувся проти Наварри. «А я в найбільшій небезпеці! — міркував Анрі.— Мене кожен може зрадити й продати».

Ось через що він під Лa-Рошеллю зневірився в дії й удався в філософію. Він філософував і в товаристві, і якоюсь мірою під впливом одного дворянина, не дуже значного, але південця родом. Недавно той дворянин кинув посаду судді, щоб спробувати ще вояцького життя, — але й тут не добився особливих успіхів. Він сам визнавав, що не має хисту ні до чого: ні до танців чи гри в м'яч, ні до боротьби, ні до плавання, фехтування, верхової їзди чи стрибків, — так-таки ні до чого. Навіть пальці в нього були незграбні, і він не міг виразно писати, як признавався сам. І ще додавав, хоч його й не розпитували: не зугарен він ні листа запечатати, ні пера застругати, ні загнуздати коня.

Всіма цими вадами він дивував Анрі ще дужче, ніж якби мав стільки ж добрих якостей. Бо вони були поєднані з натурою, що її Анрі, хотів він того чи ні, мусив визнати подібною до його власної. Так, навіть постать перігорського дворянина нагадувала йому власну: невисока, кремезна, сильна. Правда, сорокарічний перігорець мав уже червоне обличчя і якусь гулю на лисій голові. І вираз у нього був хоч і приязний, але з відтінком смутку, властивого людям, що довго жили й багато мислили. Новий приятель молодого короля Наваррського звався пан Мішель де Монтень[87].

Він сказав:

— Величносте, ваше теперішнє становище рівняє вас зі мною, людиною на схилі віку. Ми обидва переможені: я — літами, а ви — вашими ворогами, хоча їхня перемога ще не остаточна, — чого не можна сказати про літа, — додав сорокарічний чоловік. — Та головне, що в цю хвилину ми можемо розуміти один одного і ви здатні збагнути, що властиве всім людським ділам. Ви нарікаєте на їхню безладність і марноту. І, звичайно, винуватите в усьому герцога Алансонського.

— Він просто вертун. Я, бувши ним, міг би допомогти свободі побороти насильство.

— То була б насамперед ваша власна свобода, — зауважив Монтень, і Анрі сміючись погодився.

— Ви повернули б її собі. Одначе ваше повстання і вторгнення англійців наробили б ще більше згубного безладу. Більшість вчинків робиться догори ногами. Хто кличе до дії, той кличе до безладу.

Вони на часинку урвали розмову, бо йшли ще між наметами, де їх могли почути. А потім табір лишився позаду. На березі стояла самотня гармата, що загрузла в піску. Зрідка вартові, прикриваючись плащами від морського вітру, питали в них гасло, і вони голосно гукали в простір:

— Святий Варфоломій!

Ще якийсь час обидва мовчали, щоб звикнути до шаленого ревіння вітру й хвиль. Обложена фортеця Лa-Poшель сірим силуетом бовваніла на тлі розшарпаних хмар і моря, що котило бурхливі хвилі з нескінченної далини. Яке ж військо зважиться штурмувати цю фортецю, що так очевидно стоїть тут форпостом нескінченності! Анрі і його супутник, дивлячись на неї, думали те саме. Анрі спонукало думати почуття: воно зродилося десь у самому нутрі, але на диво швидко дійшло до горла, здушивши його, і до очей, витиснувши з них сльози. Поки це почуття здіймалося в ньому, Анрі розумів нескінченність і марноту всього, що мусить скінчитися.

Його супутник говорив про безлад у людських діях:

— Одна велика людина ущербила добру славу своєї віри, бо хотіла показати себе ревнішою в тій вірі, ніж би слід. — Про кого ж це? — Insani sapiens[88],— вимовив він проти вітру. Горацій висловив у віршах думку, що навіть мудрість і справедливість можуть зайти надто далеко. Тоді під великою людиною цей чоловік мав на увазі аж ніяк не д'Анжу. Призвідець Варфоломіївської ночі — і мудрість та справедливість! І все ж дворянин мав на думці саме його, тільки, обережним звичаєм філософів, висловив це не дуже виразно. Він навів ще кілька прикладів недоладних дій, а що взяті вони були з античності, то не страшно було назвати й імена. Звісно, Анрі дужче хотів би почути його думку про сучасників. Та супутник ніяк не піддавався й не виходив за межі загальних міркувань. Правда, й такі міркування стають напрочуд влучні, коли йдеться про речі, важливі для кожного, як саме життя. Супутник Анрі вважав, що нема нічого противнішого релігії, ніж релігійні війни; так і сказав, хоч як дико звучали ці слова. Мовляв, і породжує ці війни не віра, і вони не роблять людей побожнішими. Для одних вони — нагода задовольнити честолюбство, для інших — нагода збагатитись. Воістину святі з'являються не під час релігійних війн. Ці війни тільки ослаблюють народ і королівство. Воно стає здобиччю зажерливих чужинців.

Жодне ім'я не було назване — ані старої королеви та її сина д'Анжу, ані протестантів. І все одно на таку сміливу мову навряд чи зважився б ще хто. Проти цих слів шаленіли не тільки прибій та буря; майже все людство заглушило б їх обуреним ревом. Анрі страшенно дивувався, що звичайний дворянин висловлює речі, яких не посмів би сказати вголос жоден король. У нього самого часом з'являлися сумніви щодо релігійних війн; та щоб зовсім у них зневіритись, йому довелося б засудити людей, яких він глибоко шанував: свою матір і адмірала. Правда, «політики» під Лa-Рошеллю складали змову тільки для того, щоб боротись за примирення. Та це була просто нова нагода задовольнити своє шанолюбство, свої жадання. Цим людям, що хотіли разом з англійцями напасти на Францію, не дуже сподобалась би мова дворянина з Перігора. Д'Алансон, незважаючи на всю свою любов до миру, мабуть, посадив би його в найглибшу темницю й забув там навіки.

Мужність цього чоловіка викликала в Анрі пошану таку глибоку, що вона витіснила останні сліди недовіри.

— А котра віра справді істинна? — спитав він його.

— Що я знаю? — відповів дворянин.

Цими словами він розкрив себе й віддав у руки співрозмовникові; а так може зробити лиш той, хто впізнав однодумця й без вагання повірив йому. Так воно й було: вони обидва вже порозумілись і вірили один одному. Тому Анрі взяв дворянина за руку й стис її.

— Зайдімо в отой он покинутий дім, — запропонував він. — Господарі його втекли, але свого вина, певне, з собою не забрали.

Дім стояв недалеко від берега, і його колись обстрілювали з моря. Навіщо? Хто? На це вже, мабуть, ніхто ніколи не дасть відповіді: ні напасники, ні втікачі. Анрі й перігорський дворянин пропхалися крізь засипаний вхід. Усередині стеля завалилась, і крізь покрівлю світилося небо. Але з підвалу ще стриміла драбина, і там вони знайшли вино. В колишній кухні гості сіли на обвалений сволок і випили один за одного.

— Отакі ми гості,— промовив дворянин. — Гості на землі, де оселі ненадійні. І ми зовсім марно б'ємося за них. Щодо мене, то я ніколи не намагався придбати більше, ніж уділив мені талан, і тепер, коли мені вже відчиняє двері старість, я все так само мешкаю в своєму невеличкому замку, успадкованому від предків.

— Тепер війна, і ви можете втратити навіть той замок, — сказав Анрі.— Випиймо!

— Ось я п'ю, та це вино смакувало б мені ще дужче, якби я втратив своє власне й не мусив більше турбуватися про нього. Мені властиво завжди чекати найгіршого, а коли воно настало — терпляче звикати до нього. А ось невпевненість і сумніви мені зносити тяжко. Я таки справді не скептик, — запевнив дворянин.

— Що я знаю? — повторив Анрі ті слова, що їх недавно вимовив перігорець; тепер він уже не пам'ятав їх.

— Випиймо! — запропонував він натомість. — На порозі старості треба бути обережному в усьому; проте я іноді розумію одного знайомого моїх знайомих, що вже в немолодих літах узяв собі дружину з такого місця, де кожен міг мати її за гроші. Таким чином він спустився до найнижчого щабля — а цей щабель найбезпечніший.

— Випиймо! — гукнув Анрі й засміявся. — Ви відважна людина! — знову гукнув він — уже без сміху. Він мав на увазі відверті дворянинові слова про релігію. Але пан де Монтень зрозумів його інакше.

— Так, я став вояком. Я хотів випробувати свою мужність. Пізнай самого себе! Тільки самопізнання варте того, щоб віддаватися йому. Ну хто знає хоч би власне тіло? От я ледачий, млявий, у мене важкі руки; але я вивчив свої органи, а отже й душу, вільну і нікому не підлеглу. Випиймо!

Вони пили ще довгенько. І коли супутник Анрі, піднявши келих, заспівав рядки з Горація, Анрі підхопив їх:

Потім вони підвелись, допомогли один одному перебратись через купи сміття і надворі ще підтримували один одного за руки. Винний дух лиш поволі вивітрювався з голови. Анрі сказав знову під рев бурі й хвиль:

— А все ж я був і лишаюся бранцем!

— Насильство могутнє,— пояснив його супутник. — Але добрість могутніша. Nihil est tam populare quam bonitas[89].

Цих слів Анрі не забув довіку, бо в ту хвилину, коли він їх почув, вони були для нього єдиною розрадою. Добрість — риса народна, нема нічого народнішого, ніж добрість. Сповнений довіри, він запитав свого супутника:

— Чи справді всі вчинки робляться догори ногами і хто кличе до дії, той кличе до безладу?

Почувши ті слова, що їх він сам сказав на початку розмови, яка вже не раз звертала на зовсім несподівані теми, — почувши ті слова, пан Мішель де Монтень отямився — згадав, кого він держить за руку, й пустив її. А сам повернувся обличчям і грудьми до моря.

— Наш господь небесний, — сказав він, вимовляючи кожне слово окремо, — рідко сподоблює нас робити благочестиві вчинки.

— А що таке благочестивий вчинок? — спитав Анрі, теж обернувшись до моря.

Де Монтень звівся навшпиньки, щоб виголосити істину, що її він, як виняток, пізнав не через заглиблення в самого себе. Велике натхнення зійшло на нього й промовляло його устами:

— Ось уявіть собі: військо, ціле військо стає на коліна і, замість ударити на ворога, молиться. Таке воно переконане, що йому призначено перемогти.

Ці слова Анрі також запам'ятав, і одного дня вони пригадалися йому.

На тому розмова й скінчилася. Вартові з офіцером на чолі привели їх до табору. Їх уже шукали. Боялися, чи король Наваррський не втік.

Догори ногами

До Парижа тим часом наїхало панство в розкішних хутрах, незвичайно пишне й бундючне. То були поляки, що прибули по свого короля, — бо д'Анжу справді обрано королем Польщі під радісний крик усього польського народу, що зібрався для цього на великому полі. Новому королю слід було б поспішати: чого йому ще дожидати під цією невдячною фортецею, що ніяк не здавалася? Насправді ж — хоча він, звичайно, нізащо б не признався в тому, — він дожидав, що помре його брат Карл. Усе ж таки краще бути королем у Франції, ніж у Польщі. Карл, що добре те розумів, слав до нього під Ла-Рошель посланця за посланцем, щоб він нарешті наважився. Бо ж легше видужати, коли ніхто не сподівається щодня й щогодини, що в тебе потече крізь шкіру кров.

Пані Катрін уміла дати раду обом синам. Свого улюбленця вона квапила від'їздити, щоб хворий заспокоївся. Водночас вона дбала за те, щоб про всяк випадок забезпечити право улюбленого сина. Успіх у Польщі, турботи про Карлового наступника й плани щодо Єлизавети Англійської, якій вона посилала дуже прикрашені портрети Двоносого, — все це геть поглинало стару королеву, і вона не могла б уже щохвилини сказати про кожного, де він і що робить. А це — як було найкраще відомо саме їй, — головне, коли хочеш владарювати й тримати інших під п'ятою. Якби у пані Катрін голова була не така заклопотана, навряд чи сталось би все описане далі.

Вже в дорозі до кордону не було належного ладу. Короля Польщі неодмінно повинен був супроводити до самого кордону весь французький двір; а подорож цілого двору — діло нелегке навіть за звичайних умов. А що ж тоді, коли обставини вимагають особливої пишноти, — зокрема через те, що поляки, які їхатимуть з королем, про все розкажуть у Варшаві. Скільки карет, вершників, скороходів, в'ючних коней та мулів, підвід із харчами, і все це, оточене військом, з хвостом роззяв та жебраків позаду, тягнеться через цілу країну, гуркоче на колесах і трюхикає в сідлах по роз'їжджених, вибоїстих шляхах. В дощову погоду карети обпинають парусиною, вершники вгортаються в плащі. Всі поспішають, лаються, щуляться. Народ уже не збігається, щоб дивитись, пороззявлявши роти, або падати на коліна. Широкі, голі рівнини, на них сіється з неба дощ, і лиш де-не-де селянин на лану розігне спину, осудливо подивиться на двірський поїзд та й знов схилиться над нивою, накритий мішком. Путящі люди в таку погоду сидять дома або працюють, накрившись мішками. А двір суне кудись під дощем, мов циганська ватага.

Та ось показалося сонце, попереду видно місто; отоді двір починає чепуритися. З карет стягують опони, з'являється на світ божий позолота, блищать пригвинчені вгорі коронки, гойдаються плюмажі. Оксамити і єдваби, щастя й блиск, ті бадьоряться, ті всміхаються звисока чи ласкаво. Нарешті поїзд в'їжджає в місто. Двір гордо приймає знаки шаноби, низькі поклони. Всі дзвони дзвонять. Радники підносять хліб-сіль, під пильними поглядами збройних людей сплачують заборговані податки. Карлові Дев'ятому доводиться випити привітальну чашу вина.

Те вино йому вадило; в цій подорожі Карлові вже не до снаги були такі великі чаші, дошкуляли й труські дороги, і гамір, і юрба довкола. Та найдужче дошкуляли йому спомини, а вони його не залишали: хоч би як далеко від'їхав він від Лувру, ті спогади не відставали. Тому він не відповідав ані словом на врочисті привітання. Він недовірливо, скоса позирав на всіх, хто ще пхався до нього; бо віднині й до самого кінця він мусив бути сам. А його тягали з собою по всіх шляхах і дорогах, від товпища до товпища, хоч усі вони йому вкрай остогидли, а він їм. Схудлий, вже знову блідий на виду, він почував себе таким далеким від усіх і всього, як тоді, коли був ще гордовитим блідолицим підлітком, або як на своїх портретах.

Він уже не доїхав до кордону свого королівства. В містечку Вітрі довелось його залишити. Вони використали його для своєї підлої мети, щоб улаштувати Варфоломіївську ніч. А тепер покинули хворого у Вітрі й повезли далі його брата д'Анжу. З ним зостався тільки кузен Наварра, але той мав свої причини, і Карл здогадувався які. Наварра, звичайно, хотів утекти. Мабуть, гадав, що біля ложа хворого короля не сновигатимуть шпиги. Карети з фрейлінами поїхали, і стара королева мала інший клопіт, тож не дуже пильнувала його. Чому ж він не втік на південь? Бо в нього були ширші плани, хоча й нерозумні. Він піддався на умовляння кузена Франсуа втекти до Німеччини. Адже князі-протестанти тільки й чекали на них обох. У союзі з цими князями кузени хотіли вдертись до королівства, щоб кузен Франсуа сів на трон, перше ніж його брат д'Анжу встигне повернутися з Польщі. На Карла вони вже не зважали. Між Суассоном і Комп'єнем д'Алансон з Наваррою спробували втекти, але їх перейнято.

Пані Катрін враз зрозуміла, що зовнішні державні справи відвернули її увагу від нагляду за справами хатніми. Вона сказала хворому синові навпростець:

— Ти весь час, поки я їздила до кордону, був удвох з Короликом — і нічого не помітив. З тебе ніколи не вийде справжнього державця. — Тепер Карла можна було не жаліти, однаково довго він уже не проживе.

Король лежав, підперши голову рукою. Він і на матір дивився скоса й нічого їй не відповів. Він міг би сказати: «Я все знав». Але він уже дістався до кордону — не того, що двірський поїзд, а іншого, — отож і мовчав.

Папі Катрін заговорила вже не до нього, а сама до себе:

— В останню хвилину я ще встигла перейняти капосних утікачів, бо хтось врешті-решт пробалакався.

Хто саме, вона не сказала. Ту мить у двері постукали, і Наваррин голос, мовби нічого й не сталося, зажадав, щоб його пустили до короля. Та він почув, як королева-мати наказує передати йому, що король заснув. Говорила вона голосно, зовсім не як у кімнаті, де спить хворий. Чимало дворян були свідками цього відвертого приниження. Всі дивились, як Наварра, похиливши голову, квапливо відійшов до своєї кімнати. А там уже зняли з дверей замок і засув, будь-коли туди могли заходити офіцери й заглядати під ліжко. Вони робили це і в короля Наваррського, і в герцога Алансонського; якраз ці офіцери були найзавзятішими учасниками Варфоломіївської ночі. Ось як воно було тоді в Суассоні.

Д'Арманьяк, що спав у кімнаті свого пана, відтепер мусив давати себе обшукувати щоразу, як повертався звідкись. Та й не тільки його — саму королеву Наваррську затримали, коли вона захотіла ввійти до чоловіка. Врешті вона дістала дозвіл поговорити з ним при відчинених дверях. Знаючи, що їх підслухують, вона говорила тихо і латиною.

— Мій любий владарю, ви тяжко мене образили, — сказала Марго лагідно й сумно. — А я ж так багато робила, щоб вас урятувати. Навіть лікарі вірили, що я вагітна. Та шкода — це була неправда, і я боюся, що не завагітнію ніколи. Коли мені здалося, що вже час, я навіть живіт собі намостила. Одначе мою матір не так легко обдурити, як лікарів, я не буду вам розповідати, як мені від неї перепало. Я дбала тільки про ваше добро, а що тим часом замишляли ви?

— Нічогісінько, — безтурботно запевнив її Анрі.— Що я міг замишляти? Чи ти не розумієш, що твоя славна матуся просто шукає приводу, щоб убити мене?

— І слушно робить, — відказала Марго — інша Марго, принцеса Валуа. — Бо ви — ворог нашого дому й хочете його повалити. — Ту другу Марго розгнівила його нещирість, і голос у неї був різкий.

Тим безтурботніший лишався Анрі:

— О! Ти теж віриш у цю змову? Нібито я хотів привести у Францію отого череваня Нассау? — Він надув щоки і взагалі навдивовижу влучно зобразив огрядного чоловіка. Та Марго не засміялася, з її прекрасних очей уже текли сльози.

— Навіть мені ти брешеш, іще й тепер! — насилу вимовила вона. Анрі знову почав відмагатись, гостро віджартовуватись, і врешті їй урвався терпець. Розізлившись, вона гукнула вже французькою: — Ти дурень, і більш нічого! Зв'язався з моїм братиком д'Алансоном і думав, що він збереже таємницю.

— А він і зберіг її,— заперечив Анрі, аби тільки роздражнити Марго. І справді, вона зовсім утратила самовладання. Нахилившись уперед, вона закричала:

— Він тебе виказав!

Анрі піддражнив її ще:

— Хіба, що одній-однісінькій людині, і ту людину я знаю.

Тоді Марго зопалу кинула:

— Дурню, я її знаю краще. Вона не вагалася довго і все розповіла матері.

Отак вона призналася. Отже, виказала його вона сама. Після цього зізнання їй стало страшно, і вона сахнулась до дверей. Але він і не подумав щось їй заподіяти. Навпаки, весело гукнув:

— Отепер я справді знаю! Тобі сказав ла Моль.

Той ла Моль належав до вродливих чоловіків, що пишаються могутньою статурою, як ото Гіз. Марго була до нього не байдужа: Її весь час надила саме така врода. Анрі це зрозумів, тому й назвав ім'я ла Моля — ніби Марго вже тепер була з ним у взаєминах досить близьких, щоб він поділився з нею таємницею свого спільника д'Алансона, з якою вона зразу ж побігла до матері. Такий був зміст його слів, усе це він сміючись кинув їй у обличчя, коли гукнув: «Тобі сказав ла Моль!»

Марго прикусила губу й подумала: «Ну, коли ти так хочеш, то й будеш рогоносцем». А постановивши так, вона знову злагідніла. Підійшовши до нього, стала на одне коліно й попросила:

— Коханий мій владарю, хай між нами не лишиться ніякої прикрості від цього дрібного непорозуміння.

І вийшла. А він, дивлячись їй услід, думав про помсту — так само, як і вона.

Скоріше, скоріше! Змови безперестану йшли одна за одною, як дні в Луврському замку, як ішли місяці, а тоді й роки. На один лютневий ранок приготовано великий удар. Двір саме перебрався до Сен-Жермена. Анрі та його кузен Конде поїхали на полювання з наміром не повертатись. Королівство мало повстати, всі «помірковані» вже дожидали — не лише протестанти, а й католики. Губернатори провінцій згодні пристати, одну залогу вже схилено на їхній бік. Принцам досить було з п'ятдесятьма вершниками дістатись туди, і вони в безпеці. Натомість — провал, арешт, вимушена відмова Наварри від усяких таких спроб і клятва ніколи більше не приставати ні до яких заколотників, що надумають порушити мир; навпаки, він повинен вірно й без вагання боротися проти них. Усе це Анрі підписав, хоч не вірив у це, навіть доти, доки тримав перо в руці. Не вірила йому й пані Катрін. Цей Королик — невгамовна голова, він майжe такий навіжений, як її син д'Алансон, що у вирішальний день не поїхав на полювання, а прикинувся хворим. Єдина надія — на незгоду серед самих змовників та ще на зрадників: адже неодмінно знайдеться такий, що всіх продасть. У Сен-Жермені то був ла Моль, красень з могутньою статурою, що нарешті таки наставив роги королю Наваррському. А про що змовчить ла Моль, те відкриє Двоносий, аби тільки викрутитись самому.

Пані Катрін і справді пробачила йому: адже він таки син їй, та й боятись його не варт. Не страшний був їй і принц Конде, тому вона відпустила його, пославши королівським намісником у провінцію Пікардію. А він натомість утік до Німеччини; та їй було байдуже. Ні, насправді пані Катрін побоювалась тільки одного, хоча з удаваним презирством називала його Короликом. Королик — пташка невеличка, але пані Катрін воліла б, щоб він був ще менший. Розривати його шлюб з Марго королева-мати передумала, дізнавшися, що дочка вже зраджує його. Нехай лише про це дізнаються його благочестиві гугеноти — ото високо підніметься він тоді в їхніх очах! А що вони й тепер про нього думають, чого сподіваються від нього? Адже він, щоб урятувати життя, ще раз перейшов у католицтво. А решту своєї доброї слави розтринькав у безглуздих спробах, що їх потім зрікався однієї за одною, тільки-но вони провалювались. А найнижче скотився Наварра, коли злигався з полюбовником своєї дружини, щоб зрадити короля.

Двір тоді жив у Венсені; там було ще менше простору для тих, кого пильнувала пані Катрін. І все ж вони затіяли нову авантюру — чи, власне, знов ту саму: втеча, повстання, допомога німецького війська. Цього разу заводієм був навіть сам зрадник. І вони довірились тому самому ла Молю, що так недавно продав їх. У Сен-Жермені вони дізналися, що це за людина, а у Венсені вже й забули. Як це так? Нехай д'Алансон був навіжений, а Наварра озлоблений, бо йому довелось давати принизливі пояснення. Та однаково, жодна твереза людина не стане поводитись так при дворі, де, як відомо всім, за кожним стежать, а надто за Наваррою та кузеном Франсуа, — не кажучи вже про те, що вони й один одному не довіряли. Та що ж, коли буває така сверблячка діяти будь-що-будь, хоч і марно; це схоже на неспокійний сон. Обидва юнаки вже добре знали, хто такий ла Моль: природжений зрадник, та ще й коханець принцеси, яка завжди буде покірна своїй жахливій матері й усе їй доноситиме. А може, Марго навіть підмовила коханця, і то за материним наказом? Пані Катрін хоче нарешті знати, хто ще готовий до зради і який вигляд матиме спілка її ворогів та їхні наміри, коли вона дасть їй достигнути до суду й кривавої кари.

А вигляд та спілка мала такий: двоє молодих принців, що з різних причин немовби стояли догори ногами й ходили на руках; а тоді кров приливає до очей, і людина нічого не бачить. Крім них — кілька вельмож, із тих, що звичайно виставляють себе дуже розсудливими, поміркованими й вірними. І гадають, ніби розуміють більше, ніж мудра стара королева, а довести це хочуть тим, що вплутуються до спілки з двома авантюристами, одним алхіміком, одним астрологом і одним шпигом. Цей останній щодня доповідав пані Катрін про все, і то були такі дні, як вона любила: повні розумового напруження й розкішного почуття власної переваги, мов у кішки, що, причаївшися, чатує на пташку. Ось та, досхочу настрибавшись без пуття, хоче пурхнути геть — та не втече від пазурів.

Герцог Монморансі, родич покійного адмірала, і маршал Коссе[90] зникли в підземеллях Бастілії. Привселюдно стратили на Гревському майдані двох заводіїв: одного інтригана-італійця, а разом з ним — і це була особлива втіха для такої мастачки, як пані Катрін, — отого ла Моля, що був, сам не помічаючи цього, її знаряддям. Він був також полюбовником її швидкої на кохання дочки, і що вже та витворяла, коли з нього злетіла голова! Корчила з себе просто-таки східну вдову. Звеліла принести їй відтяту голову, набальзамувати її, щоб вона збереглась у всій своїй мужній вроді, оздобити самоцвітами і так возила з собою всюди, поки не захопилася новим коханцем. Тоді вона дбайливо поховала голову в свинцевій скриньці.

Що ж до решти змовників, то астрологи здатні читати по небесному склепінню долю вельможних, а алхіміки вміють передбачати майбутнє по випарах металів. І пані Катрін не зважилась відібрати життя двом таким мудрецям. Вона просто вирішила, що ті мудреці, хоча й підвели спільників у змові, їй провіщатимуть тільки правду.

Інакше вчинила вона зі своїм зятем Наваррою. Звісно, і її нерозумному синові д'Алансону довелось відбувати принизливі допити й грати роль ув'язненого. Але свого Королика стара взяла до себе в карету. Не спускаючи з нього ласкавого погляду і довгі години тішачись його товариством, вона повезла його в Париж, до Луврського замку. А він же сподівався, що не так скоро повернеться сюди. В своєму покої він побачив грати на вікнах, і кому ж, кому доручено піклуватися про його особу? Його щирому приятелю, капітанові де Нансею. В'язень попав у надійні руки.

Він зрозумів це й отямився. Його струснуло, мов від раптової зупинки після надміру швидкої біганини. Дрож безнадії пройняв усе його тіло, а в голові була ще не звідана втома.

— Величносте! Не лежіть стільки на ліжку! — радив д'Арманьяк, — Танцюйте, а передусім — показуйтесь на люди! Хто ховається від людей, той збуджує підозру, а ви її й так збудили вже забагато.

Анрі відказав:

— Моє життя скінчилося.

— Воно ще й не починалося, — поправив його перший камердинер.

— Нижче падати вже нема куди, — нарікав нещасливець. — Я спустився до найнижчого щабля… а цей щабель найбезпечніший, — додав він, здивувавши д'Армадьяка: тому ці слова здалися недоладними. І справді, Анрі спитав його: — Невже я був несповна розуму? Нащо я все це робив? — допитувався він. — Я ж добре знав, чим воно має скінчитися.

— Наперед цього ніхто не знає,— заперечив д'Арманьяк. — Усе вирішує випадок.

— А треба, щоб вирішував мій розум, — сказав Анрі.— Тільки де він був? Наші інтриги тільки затуманюють його, і тим дужче, чим глибше ми в них устряємо. Це тому, що зв'язуєшся з іншими, а ті інші ненадійні. Навіть сам я від цього став ненадійний. Повір мені, д'Арманьяку, більшість наших вчинків робиться догори ногами.

Д'Арманьяк, украй здивований, зауважив:

— Це не ваші слова, величносте.

— Так, я почув їх від одного дворянина, що з ним познайомився під Лa-Рошеллю. Те, що він казав, уразило мене до глибини душі, і найнезбагненніше ось що: тільки-но почувши, я вже й забув його і наробив вчинків, що затуманюють голову.

— Не думайте більше про це, — порадив перший камердинер.

— Навпаки, я ніколи цього не забуватиму.

Анрі схопився з ліжка, випростався й сказав рішуче:

— Більше не ділитиму командування ні з ким! Віднині я сам собі генерал.

Звичайно, це був вельми своєрідний висновок із твердження, що більшість вчинків робиться догори ногами. Той дворянин під Ла-Рошеллю навряд чи зробив би такий висновок для себе. Проте якраз йому було добре відомо, що кожна істина має два боки, і приклади з античності допомагали йому зрозуміти натуру двадцятирічного юнака, чиї руки аж ніяк не незграбні. Цей юнак ловить думки, як м'ячі, він може стрибати, вміє осідлати коня. «Я — на порозі старості, він — втілення молодості, яку я залишаю, майже не знавши», — так думав пан Мішель де Монтень у себе вдома, на півдні, бо й він не забув розмови на морському березі.

Смерть і годівниця

Карлові Дев'ятому в наступному місяці сповнилось би двадцять чотири роки; але тридцять першого травня 1574 року він лежав у ліжку й умирав. Було те у Венсені.

Всі вже знали, що він має померти, а тому замок аж двигтів від тривоги, що раз у раз вибухала гамором. Прибічники короля Польщі твердили, що він устигне повернутися до Франції дуже скоро й покарати всіх зрадників, а зрадниками вони називали прибічників Двоносого. Через те й грізні голоси та брязкіт зброї; та це було ще не все. Під склепіннями замку лунали гучні команди, всі виходи охороняли, а особливо лунко гриміла важка хода вартових біля двох дверей, що їх пані Катрін стерегла найпильніше. За тими дверима сиділи її син д'Алансон та Королик — і вони добре робили, що не показувались, а лишалися там під охороною. Бо жоден з них, вийшовши, не дістався б далеко. Перший бунтівний вигук будь-кого з їхніх приятелів — і над ними б нависла небезпека. Сьогодні правила смерть, бо король умирав. Його мати наостанці ще перетягла його до Венсена: цей замок легше було тримати під наглядом. Ані народ, від якого не вгадаєш, чого сподіватися, ані вороги її улюбленця д'Анжу не зможуть їй тут перешкодити, коли вона оголосить його королем. Уже третій син — король! Сьогодні помирав другий і наставала черга третього, а в запасі був ще й четвертий. Якщо кожен з них проживе хоч скількись, пані Катрін могтиме звільняти їх від державних клопотів і лишатиметься чим була — довіку, думала вона. Бо для діяльної людини все життя — сучасність; і майбутнє, і минуле розтають у ній. Наприклад, Карл Дев'ятий, оскільки мав умерти, ніколи й не жив на світі. Хто-хто, а його мати за нього не турбуватиметься. І він лежав у самоті.

Лікар пішов, угорнувши вмирущого в простирадла, намащені бальзамом, щоб утамувати кровотечу. Та Карл зрозумів: лікар не має ані найменшої надії, що вона припиниться. Він зробив так, тільки жаліючи недужого, — щоб той не бачив, як на шкірі в нього скрізь виступають червоні плями, й не чув власного запаху. Дух бальзаму перебив дух крові — ненадовго, подумав Карл, і ще навіть поки завої були свіжі, він шморгав носом, принюхуючись, і весь час відчував, як тхне його остання година. Він був колись дужим молодиком. І для смерті лишилась йому вся сила, якої життя вже не хотіло прийняти від нього: сила розуміння, сила самовладання.

Він думав: «Амбруаз Паре, мій лікар, колись перев'язував адмірала. Разом з адміралом міг би загинути й лікар, якби не втік через горище. Та кому ще можна було втекти через горище! Я знаю, я знаю; проте я нізащо не знав би стільки, якби адмірала не вбили з моєї вини. Я знаю, що це за галас у замку. І чому мене перевезено сюди, незважаючи на мої муки. І чому я тепер лежу сам-один і ніхто навіть не спитає про мене».

— Помру, — сказав він уголос.

— Це правда, ваша величносте, — озвалась годівниця. Вона сиділа на скрині й щось плела. Коли її годованець розплющив очі й заговорив, підвелась і втерла йому обличчя. Рушника вона згорнула так, щоб Карл його не побачив.

— Добре, нянечко, що ти не говориш так, як лікар, і не хочеш мене обдурити. Я знаю, що помру, і вже приготувався: принаймні на це в мене ще стане духу. Я не хочу бути такий, як інші, що наостанці ще схоплюються з ліжка, кричать, намагаються втекти від смерті. А куди? Та й навіщо? Хоча в мене ще знайшлася б сила встати, вийти й перелякати весь двір і мою матір своїми білими завоями й кривавим чолом, щоб усі порозбігалися.

— Ти ж король! — нагадала вона йому радісно, з несвідомою надією. Бо вона єдина не покинула його. Двадцять чотири роки без одного місяця вона була завдяки йому значною особою. Мала змогу накупити земельки і забезпечити себе на весь вік, а їй же було тільки трохи за сорок — вродлива, дебела жінка. Але король твій, годівнице, вмирає, і ти повинна хоч трохи провести його в темряву. Останні його здригання, прощальні слова зімкнуться з першими рухами, з першим плачем немовляти. Тоді ти тримала його на гордо напружених стегнах, тулила до повних молока грудей. І тепер, годівнице, ти хочеш знов тримати його так востаннє.

Він вирішив не кричати, не втікати, одначе стогнав, зітхав, і видно було, що його мучить страх. Адже йому з'являлися примари, навіть тепер, серед білого дня, і він чув нестямні голоси, що не належали живим.

— Ох, нянечко! Скільки крові, скільки людей замордовано! Поганих я мав порадників. Хай бог мені простить і змилосердиться наді мною!

— Королю! Хіба ти ненавидів нас, протестантів? Ні, бо ти всмоктав нашу віру з моїм молоком. Ваша величносте, хай кров замордованих упаде на голови тих, хто їх ненавидів. А ти був невинна дитина, і бог тебе не каратиме.

— Що зробили з твоєї невинної дитини! — все нарікав він. — Чи можна таке збагнути? Я… з того, що я зробив, ніщо насправді не належить мені, і я не можу взяти з собою на той світ нічого. А коли бог спитає мене про Варфоломіївську ніч, я тільки промимрю: «Господи! Я, мабуть, проспав її».

Голос його стих до шепоту: недужий задрімав. Годівниця втерла йому лице свіжим рушником, розгорнула його й подивилась. На рушнику був кривавий відбиток обличчя.

Король дихав натужно, хрипко, і вона витягла йому з-під голови подушку, щоб він випростався на всю довжину; а потім зробила те, чого йому не слід було бачити, як і кривавого рушника: зняла з нього мірку. Якнайретельніше виміряла вона тіло короля, бо такий був її обов'язок і привілей: покласти його в домовину, як на початку своєї служби вона клала його в колиску. Друге буде для неї не тяжче, ніж перше, — адже вона була сильна жінка, а він тепер став зовсім легенький. Дуже довго вона спостерігала, як він ріс і набирав ваги. Свого часу він зробився червонолиций, рухи розмашисті, голос як сурма. А тепер лежав перед нею знов худенький, блідий і скоро мав стати зовсім безмовний. Між початком і кінцем свого життя він пролив кров багатьох людей, і ось його власна кров повільно точиться з нього. Годівниця відчула: і те, й те було неминуче й діялося для якоїсь недовідомої мети. Їй лишилось одне: «Я, годівниця, покладу його в домовину». Вона була згодна з усім, що діялось, і не плакала.

Настав вечір — вечір напередодні свята тройці,— і Карл пробудився. Годівниця здогадалася про це тільки по його віддиху. Вона засвітила свічку — аж ба, кровотеча спинилась. Зате він зробився зовсім кволий, насилу підняв руну, щоб показати їй, чого хоче. Та вона ніяк не могла зрозуміти, хоч підвела його, посадила й притулила вухо до губів.

— Наварра, — видихнув він ледь чутно, і вона здогадалась. Гукнула наказ короля в двері, вартові передали його далі, і офіцер побіг з тим наказом — не до Анрі, звісно, а до пані Катрін. І вона перша прийшла до ліжка вмирущого сина. Годівниця вже вмила йому обличчя; воно здавалось білим, як мармур, і на ньому читалася невимовна нехіть до настирливості живих. Пані Катрін із її жвавою натурою душогубки наткнулась на щось зовсім незнайоме, навіть страшне. Звичайно люди так не вмирають. «Який він витончений! Я його не знаю. Я такого не народжувала! Добре, що сюди має прийти ще хтось».

Анрі Наварра тим часом ішов дорогою страхів — вузькими склепистими переходами, повними озброєних людей. Йому аж холод біг по тілі від вигляду оголеної криці, аркебузів, алебард, бердишів. Він чув смерть — так само як і Карл, — проте мав у жилах усю свою кров, та ще й ноги, щоб утекти. Він і справді був спинився й трохи не кинувся назад. Та все ж рушив далі, ввійшов і впав на коліна. Від дверей аж у ноги ліжка Анрі пройшов на колінах. А тоді почув, що шепоче ледь чутно Карл:

— Брате мій, ось ви втрачаєте мене, але вас самих давно б уже не було на світі, якби не я. Тільки я перешкодив їм убити вас. За це подбайте в майбутньому про мою дружину й дитя. В майбутньому, — повторив він, і хоч як тихо шепотів, це слово відгукнулося луною.

«Він знає, що я колись буду королем Франції! Перед смертю людина прозріває майбутнє».

Так воно й є, і тому пані Катрін страшенно збентежилась. Правда, гороскопи й випари металів спростовують слова вмирущого. Та однаково ці слова можуть мати поважні наслідки, тому треба пильнувати! Карл намагається ще щось сказати, ще щось заповісти Анрі. По ньому видно, що це має бути пересторога.

— Не довіряйся моєму… — починає він, та мати вже не витримує, перебиває:

— Не кажи цього!

Зовсім знесилений Карл упав на подушку, і Анрі так і не почув, кого йому слід більше боятися: чи д'Анжу, що ненавидить його, чи д'Алансона, ненадійного товариша. Тому він вирішив остерігатись обох.

Пані Катрін вийшла зі спочивальні, де вмирав її син, коли переконалася, що він більше не заговорить. Анрі, стоячи на колінах, дочекався, поки почались останні конвульсії.

Врешті-решт сама лиш годівниця лишилась біля свого годованця. Схилившись над ним, вона прислухалась до його дихання — не зі співчуття до того, хто вже сам нічого не відчував, а просто щоб уловити мить, коли воно затихне навіки. Вона знала: в цій свідомості, що вже згасала, мерехтять іще тільки найперші, давно забуті враження, не відомі нікому, крім них двох. І вона пригадувала все разом з ним і поруч з умирущим поверталась у давні дні. Губи його здригались тільки від уривчастого віддиху; і все ж вона вловила слово «ліс», зрозуміла слова: «ніч», «утомився». Дитя заблудилося в лісі Фонтенбло, і тепер йому страшно в нічній темряві. Це сталось бозна-коли — і ось повертається знову. І вона замість нього мурмоче слова. Ті монотонно повторювані слова мимовільно нижуться в рядки, і вона мугиче:

І в цю мить несвідомо помічає: щось сталося.

«Втомивсь — а не знайду спочинку…»

Справді, це ж був останній, це був його останній віддих. Вона зразу випростується і, закриваючи йому очі, голосно доказує:

Moralite

Le malheur peut apporter une chance inesperee d'apprendre la vie. Un prince si bien ne ne semblait pas destine a etre comble par l'adversite. Intrepide, dedaignant les avertissements, il est tombe dans la misere comme dans un traquenard. Impossible de s'en tirer: alors il va profiter de sa nouvelle situation. Desormais la vie lui offre d'autres aspects que les seuls aspects accessibles aux heureux de ce monde. Les lecons qu'elle lui octroie sont severes, mais combien plus emouvantes aussi que tout ce qui l'occupait du temps de sa joyeuse ignorance. Il apprend a craindre et a dissimuler. Cela peut toujours servir, comme, d'autre part, on ne perd jamais rien a essuyer des humiliations, et a ressentir la haine, et a voir l'amour se mourir a force d'etre maltraite. Avec du talent, on approfondit tout cela jusqu'a en faire des connaissances morales bien acquises. Un peu plus, ce sera le chemin du doute; et d'avoir pratique la condition des opprimes un jeune seigneur qui, autrefois, ne doutait de rien, se trouvera change en un homme averti, sceptique, indulgent autant par bonte que par mepris et qui saura se juger tout en agissant.

Ayant beaucoup remue sans rime ni raison il n'agira plus, a l'avenir, qu'a bon escient et en se mefiant des impulsions trop promptes. Si alors on peut dire de lui que, par son intelligence, il est au dessus de ses passions ce sera grace a cette ancienne captivite ou il les avait penetrees. C'est vrai qu'il fallait etre merveilleusement equilibre pour ne pas dechoir pendant cette longue epreuve. Seule une nature temperee et moyenne pouvait impunement s'adonner aux moeurs relachees de cette cour. Seule aussi elle pouvait se risquer au fond d'une pensee tourmentee tout en restant apte a reprendre cette serenite d'ame dans laquelle s'accomplissent les grandes actions genereuses, et meme les simples realisations commandees par le bon sens.

Висновок

Нещастя може дати несподівану нагоду пізнати життя. Такому високородному принцові начебто не судилося перетерпіти стільки злигоднів. Безстрашний, він зневажав перестороги й попав у біду, наче в пастку. Вирватися з неї неможливо; тоді він вирішує здобути користь із свого нового становища. Віднині життя показує йому не лише ті картини, що стоять перед очима щасливих світу цього. Наука, яку воно йому дає, сувора, але наскільки ж вона глибше проймає душу, ніж усе, що цікавило його в дні безтурботної юності! Він учиться остерігатись і критись. Це може придатися завжди, а з другого боку — що втрачаєш, зносячи приниження, живлячи в собі ненависть і бачачи, як умирає зневажена любов? Маючи хист, можна все це пізнати так глибоко, що виробиш із нього тверді моральні погляди. Ще трохи — і ти вже на шляху сумніву; і, сам зазнавши долі гноблених, молодий державець, перше такий самовпевнений, відчує, що став людиною обережною, скептичною й поблажливою — не тільки від доброго серця, а й з презирства; людиною, що вміє судити власні дії.

Доти він багато метушився без пуття; але відтепер не робитиме нічого, не подумавши як слід, і стерегтиметься надто поквапних вирішень. І якщо тоді можна буде сказати, що він піднявся своїм розумом над власні пристрасті, то це він завдячуватиме рокам полону, коли він по-справжньому пізнав ті пристрасті. Правда, треба було дивовижної витримки, щоб не зломитися під час таких довгих випробувань. Тільки така твереза й урівноважена натура могла без шкоди для себе наслідувати легкі звичаї цього двору. І лиш така натура могла наважитись проникнути в глибини збуреної думки і все ж зберегти в собі здатність повернутися до тієї душевної ясності, в якій тільки й робляться і великі шляхетні діла, і звичайні вчинки, диктовані здоровим глуздом.