Небесна стріла

Диво «Півмісяця»

Те, як задумали «Півмісяць», цілком відповідало його романтичній назві. Події, які там відбулися, теж доволі романтичні. Це поєднання було виразом істинних героїчних та історичних почуттів, які в старовинних містах східного побережжя Америки цілком мирно вживаються з гендлярським духом. Із самого початку це була напівкругла споруда класичної архітектури, яка нагадувала про те, що такі особи, як Вашингтон чи Джеферсон, будучи аристократичного походження, стали істинними республіканцями. Мандрівники, яких часто запитували, що ж вони думають про наше місто, повинні були особливо обережно відповідати на запитання, що ж вони думають про наш «Півмісяць». Навіть дивацтва у будівлі, які з’явилися з часом і порушили первинну гармонію споруди, свідчили про її життєздатність. На одному кінці, тобто ріжку, «Півмісяця» крайні вікна виходили на загороджену частину парку, щось на кшталт аристократичного саду, де дерева і кущі росли так само статечно, як за часів королеви Анни. А за рогом инші вікна таких самих кімнат, чи, точніше, готельних номерів, виходили на глуху, непривабливу стіну величезного складу, який належав якомусь потворному підприємству. Кімнати у цьому ріжку «Півмісяця» перебудували згідно з монотонним зразком американських готелів, і ця частина будинку здіймалася вгору, щоправда, не сягаючи висоти сусідського складу, однак достатньо високо, щоб у Лондоні її назвали хмарочосом. Колонада, яка проходила вздовж фасаду дещо постраждала від погоди, та все ж вирізнялася своєю величавістю, а це могло свідчити про те, що духи Праотців республіки, цілком можливо, все ще прогулюються у її тіні. Всередині будинку чепурні кімнати, які аж блистіли новизною, були умебльовані згідно з останнім писком моди Нью-Йорку, особливо цим вирізнялися кімнати північної частини будинку, між охайним садом та глухою складською стіною. По суті, це були малесенькі квартири, як сказали б ми в Англії, вони складалися з вітальні, спальні та ванної кімнати, і всі були однакові, ніби чарунки у вулику. В одній із таких квартир за столом сидів знаменитий Ворен Вінд, він перебирав листи і надзвичайно швидко й чітко роздавав накази. Його можна було порівняти хіба що з впорядкованим вихором.

Ворен Вінд був низеньким чоловіком з сивим волоссям, яке розвівалося, і гострою борідкою, на вигляд доволі тендітний, зате шалено діяльний. У нього були дивовижні очі, вони блистіли яскравіше, аніж зірки, і притягували сильніше, аніж магніти. Хто побачив їх бодай один раз, не забував ніколи. І справді, у якості реформатора та зачинателя різноманітних корисних і доброчесних справ, цей чоловік довів, що у нього в голові не лише очі, а й усе решта — найкраще. Про те, як швидко він умів сформувати враження про когось чи про щось, ходили легенди. Повідали, що він обрав собі дружину (яка тепер, до речі, працювала з ним для спільного блага) з величезного батальйону жінок, абсолютно однаково вдягнених, що марширували під час якогось офіційного свята. Згідно з однією версією, це були дівчата-скаути, згідно з иншою — жіноча поліція. А ще розповідали про те, що якось до нього прийшли просити милостиню троє бездомних, однаково брудних і в обшарпаному одязі. Ані на мить не засумнівавшись, Ворен Вінд послав одного у клініку для психічно хворих, иншого влаштував у заклад для алкоголіків, а третього взяв до себе працювати лакеєм, і той чоловік цілком успішно впродовж довгих років служив йому. Звичайно ж, люди також розповідали різні анекдоти про блискавичні репліки та критику підчас розмов Вінда з Рузвельтом, Генрі Фордом, місіс Асквіт і з усіма тими, з ким ще може зустрічатися, бодай на газетних сторінках, американський суспільний діяч. Ворен Вінд, звичайно ж, ніколи не відчував благоговійного страху перед такими особами, і саме тому тепер він холоднокровно крутив свою центрифугу з листами та документами, хоча чоловік, який стояв перед ним, був не менш значущим, аніж уже згадані історичні діячі.

Сайлас Т. Вендем, мільйонер та нафтовий магнат, був худющим чоловіком з овальним жовтим обличчям та чорним волоссям. У цей момент кольори неможливо було чітко розрізнити, тому що він стояв проти світла, на фоні вікна та білої стіни складу, а проте вони виглядали доволі зловісно. Його вузьке елегантне пальто, обшите каракулем, було застібнуте на всі гудзики. На енергійне обличчя та блискучі очі Вінда падало яскраве світло з иншого вікна, яке виходило в сад, тому що його письмовий стіл та стілець були повернуті у той бік. Хоча його обличчя й було стурбоване, та ця стурбованість не мала жодного відношення до мільйонера. Камердинер Вінда, тобто його особистий слуга, кремезний і сильний чолов’яга з прилизаним волоссям, стояв біля свого господаря, тримаючи в руці стос листів. Особистий секретар Вінда, охайний рудоволосий юнак з розумним обличчям, уже тримався за клямку, готовий цієї ж миті виконувати наступне завдання свого боса. Кімната була не лише скромно умебльована, вона виглядала як кімната аскета — майже порожня. З притаманною йому старанністю Вінд орендував увесь верхній поверх, перетворивши його у сховище для документів; зрештою, увесь його маєток і папери зберігалися там у коробках, перев’язаних шпагатом.

— Вілсоне, віддайте ці листи черговому по поверсі, — наказав Вінд слузі, даючи йому листи. — А потім принесіть мені брошуру про нічні клуби Міннеаполіса, ви знайдете їх у пачці з літерою «К». Вона знадобиться мені через пів години, а до того часу прошу мене не турбувати. Гаразд, містере Вендем, ваша пропозиція видається мені доволі принадною, та я не можу дати остаточної відповіді, поки ретельно не вивчу всі матеріяли. Я отримаю їх завтра після обіду, і відразу ж зателефоную вам. Даруйте, та на разі я не можу відповісти нічого конкретного.

Здається, містер Вендем зрозумів, що з ним ввічливо прощаються, і на його хворобливо-жовтуватому похмурому обличчі з’явилася крива посмішка — він зрозумів усю іронію ситуації.

— Напевно, мені пора іти, — сказав він.

— Усього доброго, я вам обов’язково зателефоную, — ввічливо відповів Вінд. — Вибачте, що я не проводжаю вас, та зараз у мене дуже термінова справа. Фенере, — звернувся він до секретаря, — проведіть містера Вендема до автомобіля і залиште мене на пів години. Мені потрібно дещо обмізкувати. А потім зайдіть до мене.

Троє чоловіків вийшли у коридор разом і зачинили за собою двері. Кремезний слуга Вілсон пішов до чергового, а двоє инших повернули у протилежний бік, до ліфта, тому що кабінет Вінда був розташований на чотирнадцятому поверсі. Та не встигли вони відійти від дверей навіть на ярд, як побачили, що до них прямує статечний чоловік. Він був високий і широкоплечий, а масивності цій постаті додавав світлий костюм, велика крисата панама і такий же великий ореол світлого волосся. У цьому ореолі обличчя чоловіка видавалося сильним і красивим, яку римського імператора, якщо не звертати уваги на хлоп’ячий блиск в очах і блаженну посмішку.

— Містер Ворен Вінд у себе? — люб’язно запитав чоловік.

— Містер Ворен Вінд зараз зайнятий, — відповів Фенер. — Його не можна турбувати. Я — його секретар, і можу передати йому будь-яке повідомлення.

— Містера Ворена Вінда немає ані для папи римського, ані для коронованих осіб, — з кислою посмішкою додав нафтовий магнат. — Містер Ворен Вінд аж надто перебірливий. Я прийшов, щоб запропонувати йому двадцять тисяч доларів, на певних умовах, звичайно ж, а він велів мені прийти иншим разом, ніби я посильний, хлопчисько, що прибіжить на перший же його поклик.

— Чудово бути хлопчиськом, — відповів незнайомець, — а ще краще — почути поклик. Я ось прийшов, щоб передати містеру Вінду поклик, який він просто зобов’язаний почути.

Це поклик великої, прославленої країни на Заході, де формуються справжні американці, поки ви отут спите і хропите. Ви просто передайте йому, що Арт Олбойн з Оклахома-Сіті прийшов, аби навернути його.

— Я повторюю ще раз — зараз нікому не можна до нього заходити, — різко заперечив рудоволосий секретар. — Він розпорядився, щоб упродовж пів години його ніхто не турбував.

— Ви, люди на Сході, не полюбляєте, коли вас турбують, — бадьоро відповів життєрадісний містер Олбойн. — Та, здається, на Заході зірвався потужний вітер, і він вас обов’язково потурбує. Ваш містер Вінд вираховує, скільки коштів витратити на ту чи ту відсталу релігію, а я вам кажу: будь-яка релігія, яка не бере до уваги нового руху Великого Духа в Техасі та Оклахомі, не є релігією майбутнього.

— Так-так! Знаємо ми ваші релігії майбутнього, — презирливо відповів мільйонер. — Їх варто прочесати густим гребінцем, бо заросли коростою як собаки. Була тут одна жінка на ім’я Софія, їй краще пасувало б ім’я Сапфіра. Фальсифікація, що й говорити. Прив’язували нитки до столів та тамбуринів. А потім було ще одне товариство, вони називали себе «Невидиме життя» і стверджували, що можуть зникати, коли захочуть. От вони і зникли, а з ними — тисяча моїх доларів. А ще я знав Юпітера Ісуса з Денвера, я зустрічався з ним упродовж кількох тижнів, та він також виявився звичайним шахраєм. Ще був пророк з Патагонії, він уже давно накивав п’ятами у свою Патагонію. Ні-ні, з мене досить, тепер я вірю лише в те, що бачу на власні очі. Здається, це називають атеїзмом.

— Та ні, ви мене не так зрозуміли, — нетерпляче заперечив чоловік з Оклахоми. — Якщо так міркувати, то я також атеїст, як і ви. У нашому русі немає нічого надприродного, жодного марновірства, лише чиста наука. Єдина правильна і справжня наука — це здоров’я, а єдине справжнє і правильне здоров’я — вміти дихати. Наповніть свої легені просторим повітрям прерій, і ви зможете здути оті ваші затхлі східні містечка в океан. Ви здуєте ваших знаменитостей, як пух чортополоху. Ми не молимося, ми дихаємо.

— Гадаю, саме це ви й робите, — втомлено промовив секретар. На його розумному обличчі була помітна втома. Однак він терпеливо і ввічливо вислухав обидва монологи (можливо, щоб спростувати легенди про те, що американці — нахабні та нетерплячі).

— Жодної містики, — продовжував Олбойн, — лише велике і природне явище. Воно стоїть за усіма містичними здогадками. От навіщо юдеям знадобився Бог? Щоб вдихнути подих життя у ніздрі людини. А в Оклахомі ми впиваємося цим диханням з допомогою власних ніздрів. Слово «дух» означає «дихання». Життя, прогрес, пророцтво — все це зводиться до одного, до дихання.

— Дехто дозволив би собі сказати, що все зводиться до базікання, — сказав Вендем, — та я радий, що бодай ви не вдаєтеся до богословського базікання.

На розумному обличчі секретаря, яке порівняно з волоссям виглядало особливо блідим, промайнув якийсь дивний вираз, подібний на затаєну гіркоту.

— А от я не радий, — промовив він. — Та нічого не можу зробити. Здається, вам подобається бути атеїстом, тому ви можете вірити у що заманеться. А я… Бог свідок, я хотів би, щоб Він таки існував. Та Його немає. Така вже моя доля.

Раптом їм усім стало моторошно, вони зрозуміли, що до їхньої групи, яка зупинилися біля кабінету містера Вінда, нечутно і непомітно приєднався ще один чоловік. Ніхто із співрозмовників не міг сказати, як давно цей четвертий стояв біля них, та він виглядав так, ніби поштиво і несміливо дочікується можливости сказати щось дуже важливе. Присутні були схвильовані суперечкою, і в якусь мить їм видалося, що незнайомець виринув з-під землі, ніби гриб. Зрештою, він навіть був подібний на великий чорний гриб: невисокий, оцупкуватий і незугарний, у великому чорному капелюсі. Схожість була б ще більшою, якби справжні гриби мали звичку носити безформні й обшарпані парасольки.

Секретар здивувався також тому, що незнайомець виявився священиком. Та коли він звернувся до Фенера, повернувши до нього своє кругле обличчя, яке виглядало з-під круглого капелюха, і простодушно запитав, чи містер Ворен Вінд у себе, то секретар відповів ще роздратованіше, аніж кілька хвилин тому.

Однак священик виявив наполегливість.

— Мені справді дуже важливо побачити містера Вінда, — сказав він. — Можливо, це видасться дивним, та це все, що мені потрібно. Я не хочу з ним розмовляти. Я просто хочу переконатися, що він у себе в кабінеті, і що його можна бачити.

— От я вам і кажу: він у себе в кабінеті, але бачити його не можна, — відповів Фенер, і відчувалося, що його роздратування постійно зростає. — Що це означає — «переконатися, що він у себе в кабінеті»? Звичайно, він у себе. Ми залишили його там кілька хвилин тому і відтоді не відходили ані на крок від дверей.

— Добре-добре, я лише хочу переконатися, що з ним все гаразд, — уперто продовжував священик.

— А в чому річ? — роздратовано запитав секретар.

— Річ у тому, що в мене є серйозні, я б навіть сказав, поважні причини, сумніватися у тому, що з ним справді все гаразд.

— О Господи! — з люттю вигукнув Вендем. — Напевно, знову йдеться про якісь забобони.

— Здається, мені варто все пояснити, — серйозно промовив священик. — Виглядає на те, що ви не дозволите мені навіть заглянути у шпарку, поки я не розповім вам усю історію.

Він якусь мить помовчав, а потім продовжував, не звертаючи уваги на здивовані обличчя присутніх.

— Я йшов вулицею вздовж колонади і раптом побачив обірванця, який вибіг з-за рогу на дальньому кінці «Півмісяця». Він біг Мені назустріч. Я роздивився цю велику кістляву постать і впізнав знайоме обличчя. Це було обличчя одного ірландця, якому я свого часу трохи допоміг. Його імени я не називатиму. Коли він помітив мене, то хитнувся і вигукнув: «Святі угодники, отче Бравне, та це ж ви! Але й налякали ви мене! Це ж треба — зустріти вас саме сьогодні!». З цих слів я зрозумів, що він скоїв щось недобре. Зрештою, він недуже мене злякався і відразу ж почав розповідати. А розповів мені ірландець дуже дивну історію. Спочатку він запитав мене, чи я знаю Ворена Вінда, я відповів, що ні, хоча насправді мені було відомо, що той живе у цьому будинку. Тоді ірландець продовжував: «Вінд вважає себе ледь не Господом Богом, та якби він почув, що я про нього кажу, то взяв би й повісився». І він кілька разів це істеричко повторив: «Так, він узяв би й повісився!». Я запитав, чи він не зробив нічого поганого цьому Вінду, а той відповів мені дуже дивно: «Я взяв пістолет і зарядив його не кулею чи шротом, а прокляттям». Як я встиг помітити, потім він пробіг перевулком між оцим будинком і стіною, тримаючи в руці пістолет з холостим зарядом, а потім вистрілив у стіну, ніби це мало б завдати якоїсь шкоди будинкові. І ще він додав: «Я прокляв його страшним прокляттям, я побажав йому, щоб пекельна помста схопила його за ноги, а Боже правосуддя — за волосся, і щоб вони розірвали його навпіл, як Юду, щоб навіть його духу більше не було на цій землі». Зараз не важливо, про що я ще розмовляв з цим бідолашним, та коли ми попрощалися, він дещо заспокоївся. А я обійшов будинок, аби перевірити його розповідь. Неподалік під стіною лежав старий іржавий пістолет. Я досить знаюся на зброї, щоб зрозуміти — пістолет був заряджений лише дрібкою пороху. На стіні залишилися лиш кілька плям і жодного сліду від кулі. Цей постріл не спричинив жодної шкоди, крім прокляття, кинутого у небо. Ось тому я прийшов сюди, аби дізнатися, чи з містером Вореном Віндом усе гаразд.

Фенер посміхнувся.

— Можу вас запевнити — з ним усе гаразд. Якихось кілька хвилин тому ми залишили його в кабінеті, він сидів за своїм столом і писав. Містер Вінд був у кабінеті один, приміщення височить над вулицею на висоті сто фунтів і розташоване так, що туди не сягне жоден постріл, навіть якби ваш знайомий стріляв справжніми кулями.

— І все ж таки, — серйозно промовив отець Бравн, — я хотів би зайти і поглянути на нього власними очами.

— Але ви не зайдете, — різко заперечив секретар. — Господи милостивий, та невже ви справді вірите у прокляття?!

— Ви забуваєте, — кепкуючи, сказав мільйонер, — що вельмишановний джентльмен саме займається тим, що роздає благословення та прокляття. То у чому річ, сер? Якщо з допомогою прокляття його послали у пекло, то чому б вам не повернути його звідти з допомогою благословення? Яка користь від ваших благословінь, якщо вони не спроможні перемогти одне прокляття якогось бездомного ірландця?

— А хіба сьогодні ще хтось вірить у щось подібне? — запротестував уродженець Заходу.

— Гадаю, отець Бравн вірить багато у що, — продовжував Вендем, який усе ще був роздратований візитом у Вінда та цією суперечкою. — Отець Бравн вірить, що відлюдник перетнув річку верхи на крокодилі, викликавши його невідомо звідки з допомогою закляття, а потім наказав крокодилу здохнути, і той слухняно здох. Отець Бравн вірить, що якийсь святий помер, а після смерти потроївся, щоб ощасливити три парафії, кожна з яких вважається місцем його народження. Отець Бравн вірить, що один святий повісив свій плащ на сонячний промінь, а инший на плащі переплив Атлантичний океан. Отець Бравн вірить, що у священного віслюка було шість ніг, і що дім у Лоретто літав у повітрі. Він вірить у те, що сотні кам’яних дів могли плакати і ридати упродовж тривалого часу. Тому він запросто повірить у те, що людина могла зникнути через щілину у дверях або випаруватися із зачиненої кімнати. Напевно, він не надто зважає на закони природи.

— Зате я повинен зважати на закони Ворена Вінда, — втомлено відізвався секретар, — а він полюбляє залишатися один тоді, коли йому заманеться. Вілсон скаже вам те саме.

Саме в цей моменту коридорі з’явився кремезний слуга, якого Вінд просив принести якусь статтю.

— Вілсон сяде на лавку біля чергового і буде сидіти доти, поки його не покличуть, і лише тоді він зайде у кабінет. І я вчиню так само. Ми з ним чудово розуміємо, чий хліб їмо, і навіть сотні святих, ангелів та архангелів отця Бравна не змусять нас про це забути, — урочисто завершив секретар.

— Стосовно ангелів і архангелів… — почав було священик.

— То це все нісенітниці, — замість нього завершив Фенер. — Я не хочу сказати нічого образливого, та такі справи цілком придатні для каплиць, монастирів та инших дивацьких місць. А через двері американського готелю духи не проникнуть.

— Але люди можуть відчинити навіть двері американського готелю, — терпеливо заперечив отець Бравн. — І, на мою думку, найпростіше їх відчинити.

— А ще простіше — втратити свою роботу, — відповів секретар. — Ворен Вінд не триматиме у себе секретаря-простака. У кожному разі, такого наївного, аби вірити у казки, що ви розповідаєте.

— Гаразд, — серйозно сказав священик, — це правда — я вірю у багато що, у що ви, ймовірно, не вірите. Та мені довелося б довго перераховувати це і доводити, що я таки маю рацію. А от відчинити двері і довести, що я помиляюся, займе не більше двох секунд.

Здається, ці слова знайшли відгук в азартній та неспокійній душі людини з Заходу.

— Правду кажучи, я не проти довести, що ви не маєте рації, — промовив Олбойн, рішуче підійшовши до дверей, — і я таки доведу.

Він різко відчинив двері і зазирнув до кімнати. З першого погляду було зрозуміло, що Ворена Вінда за столом не було. Далі він зрозумів, що в кабінеті його взагалі немає.

Фенер, немов наелектризований, також раптом побіг уперед.

— Вінд може бути в спальні, — коротко сказав він, — напевно, він там.

І секретар зник вглибині готельного номеру. Всі инші стояли, озираючись довкола. Вони бачили суворе, аскетично строге меблювання кабінету. Поза сумнівом, в кімнаті не могла б сховатися навіть миша, не кажучи вже про людину. В ній не було жодних завіс і, що дивно для американських готелів, не було шафи. Навіть стіл був звичайною конторкою лише з однією шухлядою. Стільці жорсткі, з високими спинками, і чимось нагадували скелети. Через мить у внутрішніх дверях знову з’явився секретар, який вже оглянув инші приміщення. Відповідь можна було прочитати у його очах, та губи рухалися ніби механічно, і він різко запитав:

— Він тут не проходив?

Присутні навіть не спромоглися бодай щось відповісти на запитання Фенера. Їхній розум ніби наштовхнувся на глуху стіну, подібну до тієї, яку вони бачили у вікні, і яка у вечірніх сутінках видавалася сірою.

Вендем підійшов до вікна, біля якого він стояв пів години тому, сперся на підвіконник і визирнув. На стіні не було ані пожежної драбини, ані труби чи найменшого виступу, за який можна було б ухопитися. На иншому боці вулиці стіна також була цілком гладкою. Вендем ще раз поглянув вниз, ніби сподіваючись побачити там зниклого філантропа, та на тротуарі він побачив лише невелику темну пляму, можливо, це був пістолет. Тим часом Фенер підійшов до иншого вікна, з якого було видно невеликий декоративний парк. Через гіллясті дерева йому не вдалося як слід роздивитися, що ж діється у парку. Вендем і Фенер майже одночасно відійшли від вікон і зіткнулися у сутінках, на полірованих столах тьмяніли останні відблиски сонячних променів. Фенер увімкнув світло, і кімната раптом набула чітких і виразних обрисів.

— Кілька хвилин тому ви сказали, що Вінда не поцілить жоден постріл знизу, — похмуро промовив Вендем, — навіть якщо пістолет був би заряджений. Та все ж таки, якщо б куля потрапила в нього, то він не міг би тріснути, як мильна бульбашка.

Секретар, ще більше блідий, аніж зазвичай, роздратовано глянув на жовчне обличчя мільйонера.

— Звідки у вас такий похмурий настрій? До чого тут кулі та бульбашки? Чому б йому не бути живим?

— А й справді, чому? — спокійно відповів Вендем. — Скажіть мені, де він, і я скажу вам, як він туди потрапив.

Дещо завагавшись, секретар пробурмотів:

— Напевно, ви таки маєте рацію. Ми зіткнулися саме з тим, про що говорили. Було б дивно, якби ми дійшли висновку, що прокляття таки має якусь силу. Але хто зміг дістатися до Вінда, зачиненого у своєму кабінеті?

До цього моменту містер Олбойн з Оклахоми стояв посеред кімнати, широко розставивши ноги, здавалося, що і білий ореол довкола його голови, і очі виражають щире здивування. Він неуважно, з зухвалістю розбещеної дитини, сказав:

— Містере Вендем, здається, ви його недолюблювали?

Довге жовте обличчя містера Вендема спохмурніло ще більше і через це видавалося ще довшим, та він посміхнувся і спокійно відповів:

— Якщо йдеться про збіг обставин, то, здається, саме ви сказали, що вітер з Заходу здує наших великих мужів, як пух чортополоху.

— Я пам’ятаю, що саме говорив, — відповів Олбойн, — та як це, до лиха, сталося?

Мовчанку порушив Фенер, який несподівано і запально промовив:

— Про цю справу можна сказати лише одне: цього просто не було. Цього просто не могло бути.

— Ні, — раптом відізвався отець Бравн, — це було.

Усі аж здригнулися. Правду кажучи, вони вже забули про непомітного невисокого чоловіка, який намовив їх відчинити двері. Тепер вони згадали про це і змінили своє ставлення до нього. Це було ніби розкаяння, адже спочатку вони висміяли його, а тепер на власні очі у всьому переконалися.

— От халепа! — вигукнув запальний уродженець Заходу, який зазвичай говорив те, що думає. — У цьому щось є!

— Ваша превелебносте, мушу визнати, — промовив Фенер, похмуро роздивляючись стіл, — що ваші здогадки були обґрунтовані. Цікаво, що ви нам ще скажете.

— Можливо, він скаже нам, що робити далі, чорт забирай! — сардонічно відповів Вендем.

Низенький священик поставився до цієї ситуації скромно, але діловито.

— Єдине, що я можу придумати, — сказав він, — то спочатку треба повідомити власника готелю про все, що трапилося, а потім пошукати мого знайомого з пістолетом. Він зник за тим рогом «Півмісяця», де розташований сад. Там є місця, які полюбляють різні волоцюги.

Переговори з адміністрацією готелю призвели до переговорів з поліцією, все це забрало чимало часу, і коли чоловіки вийшли під склепіння довгої колонади, уже настала ніч. «Півмісяць» виглядав таким же холодним і зігнутим, як його небесний побратим. Той саме піднімався над верхівками дерев, а четверо чоловіків завернули за ріг будівлі й опинилися біля невеликого парку. Ніч приховала у ньому все штучне й міське, і коли вони зайшли вглиб парку, то на мить усім видалося, що потрапили у якесь дивне місце за сотні миль від «Півмісяця». Якийсь час всі мовчали, та раптом Олбойн, чоловік безпосередній та емоційний, не витримав:

— Я здаюся, — вигукнув він, — я — пас. Ніколи не думав, що колись мені доведеться зіткнутися з чимось подібним. Та що тут поробиш, коли щось таке само стикається з тобою? Отче Бравне, вибачте мені. Я вимушений визнати, що ви таки мали рацію. Від сьогодні я починаю вірити у казки. Містере Вендеме, от ви кажете, що атеїст і вірите лише в те, що бачите на власні очі. І що ж ви бачите? Точніше, чого ви не бачите?

Вендем лише похмуро кивнув.

— Та що ви, це ж усе просто, це лише дерева і місяць, — вперто заперечував Фенер. — У місячному світлі дерева видаються дивними, гілки стирчать чудернацько. От погляньте на оту, наприклад…

— Так, — відповів отець Бравн, він зупинився і почав вдивлятися у заплутані гілки. — Справді дуже дивна гілка.

Він помовчав, а потім додав:

— Здається, вона зламана.

Цього разу в його голосі почулася нотка, від якої присутнім зробилося моторошно. Справді, з дерева щось звисало, це щось справді було схоже на зламану суху гілку. Однак це була не гілка. Коли вони підійшли ближче, Фенер, лайнувшись, аж відскочив убік. Потім він підбіг, зняв петлю з шиї бідолашного чоловіка, з голови якого звисали пасма сивого волосся. Фенер ще не опустив тіло з дерева, а вже знав, що знімає труп. Дерево було обмотане довжелезною мотузкою, на короткому кінці якої з гілки звисало мертве тіло. Велика садова діжка відкотилася від ніг трупа лише на ярд, ніби стілець, який самогубець відштовхнув ногами.

— О Господи! — прошепотів Олбойн, і не було зрозуміло, чи це молитва, чи богохульство. — Як говорив той волоцюга? «Якби він почув, то взяв би і повісився»? Так він сказав, отче Бравне?

— Так, — відповів священик.

— Дивно, — глухо промовив Вендем. — Я ніколи навіть не думав, що побачу чи визнаю щось подібне. Та що тут скажеш? Прокляття здійснилося.

Фенер стояв, закривши обличчя руками. Священик доторкнувся до його руки.

— Ви були дуже прив’язані до нього?

Секретар забрав руки з обличчя, в місячному світлі його обличчя видавалося мертвотно-блідим.

— Я ненавидів його з усіх сил, — відповів він, — і якщо його вбило прокляття, то цілком можливо, що моє.

Священик міцно стиснув його лікоть і надзвичайно серйозно промовив:

— Заспокойтесь, будь ласка, це не ваша провина.

У поліції виникли неабиякі труднощі, коли довелося опитувати чотирьох свідків, причетних до цієї справи. Усі четверо були шанованими людьми і заслуговували на цілковиту довіру. А один з них, Сайлас Вендем, нафтовий магнат, користувався неабияким авторитетом. Перший поліцейський, який спробував висловити недовіру до його слів, відразу відчув на собі невдоволення мільйонера.

— Не смійте мені говорити, щоб я тримався фактів, — різко відповів мільйонер. — Я тримався фактів ще тоді, коли вас не світі не було, а тепер факти самі тримаються за мене. Я вам розповідаю, що трапилося, а вам повинно вистачити розуму, щоб бодай правильно все це записати.

Згаданий поліцейський був чоловіком молодим, невисокого чину, і тому у нього було доволі нечітке уявлення про те, що мільйонер — людина до тої міри важлива, що з ним не можна поводитися, як зі звичайним громадянином. Тому він передав Вендема та инших свідків своєму начальнику інспектору Колінзу, людині з набагато більшим досвідом. Це був сивіючий чоловік, він розмовляв дещо грубувато і ніби заспокійливо, увесь його вигляд говорив про те, що він добродушний, однак нісенітниць не слухатиме.

— Так-так, — поволі промовив він, дивлячись на трьох свідків, — дивна у нас вимальовується ситуація.

Отець Бравн уже повернувся до своїх щоденних обов’язків, а от Сайлас Вендем вирішив тимчасово відкласти виконання своїх надзвичайно важливих і відповідальних справ на годину-дві, щоб дати свідчення про свої неймовірні пережиття. Обов’язки Фенера припинилися у зв’язку зі смертю його працедавця, а що стосується Олбойна, то оскільки ані у Нью-Йорку, ані в якомусь иншому місті у нього не було жодних обов’язків, окрім як проповідувати релігію Дихання Життя або Великого Духа, то в цей момент його ніщо не відволікало від виконання громадянського обов’язку. Ось чому всі троє стояли в кабінеті інспектора, готові підтвердити свідчення один одного.

— Відразу вам кажу, — бадьоро повідомив інспектор, — не розповідайте мені містичних нісенітниць. Я — людина практична, я поліцейський. А ці байки нехай слухають священики і пастори. Здається, той ваш священик нарозповідав вам байок про прокляття, жахливу смерть і Страшний Суд, та я не маю наміру звертати уваги ані на нього, ані на його релігію. Якщо Вінд вийшов з кімнати, то це означає, що його хтось випустив. І якщо Вінд — на дереві, то це означає, що його хтось повісив.

— Цілком слушно, — сказав Фенер. — Та ми всі бачили, що його ніхто не випускав, а тому виникає питання, як його хтось примудрився повісити?

— А як ніс примудряється вирости на обличчі? — запитав інспектор. — На обличчі у нього виріс ніс, на шиї з’явилася петля. Це факти, а я, як уже говорив, чоловік практичний і тримаюся фактів. Чудес не буває. Це зробила людина.

Олбойн стояв позаду, його масивна постать була природним фоном для більш худорлявих та енергійних свідків. Він стояв, схиливши білу голову, й у нього був доволі відсторонений вигляд, та, почувши останні слова інспектора, Олбойн підвів голову, ніби лев, труснув білою гривою, і знову повернувся до реальности, хоч вигляд у нього був все ще ошелешений. Він підійшов уперед, й у всіх склалося враження, що виглядає ще огрядніше. Вони завчасно почали вважати його дурнем чи шарлатаном, та Олбойн був не таким вже й простаком, коли стверджував, що у ньому прихована сила, як у західного вітру, що накопичує свою могуть, аби змести все нікчемне з лиця землі.

— То ви, містере Колінз, стверджуєте, що є чоловіком практичним, — голос Олбойна прозвучав м’яко і водночас важко. — Упродовж нашої бесіди ви згадали про це вже двічі чи тричі, так що помилитися я не міг. Ну що ж, це буде дуже важливим фактом для тої особи, яка писатиме вашу біографію, змальовуючи ваше життя, збираючи всі публікації і застольні бесіди, зацікавиться родинними фотографіями, де вам п’ять років, і дагеротипом[7] вашої бабусі та краєвидів рідного містечка. Сподіваюся, ваш біограф не забуде згадати й про те, що у вас був кирпатий ніс, на ньому прищ, а також про те, що ви були таким огрядним, що стоячи не бачили власних ніг. Оскільки ви надзвичайно практична особа, то може оживите Ворена Вінда і детально розпитаєте його, як людина на практиці проходить через сталеві двері. Та мені чомусь видається, що ви помиляєтеся. Коли всемогутній Господь створив вас, то просто хотів нас розсмішити.

З притаманною йому театральністю Олбойн повільно підійшов до дверей, перш ніж збентежений інспектор спромігся щось йому відповісти, і жодні виправдання чи заперечення вже не могли відібрати в Олбойна відчуття тріюмфу.

— Гадаю, ви таки маєте рацію, — промовив Фенер. — Якщо оце — практична людина, то я волію мати справу зі священиками.

Ще одну спробу встановити офіційну версію подій зробили тоді, коли представники влади повністю зрозуміли, ким насправді є свідки у цій справі, і які наслідки з цього випливають. Інформація потрапила до преси у доволі сенсаційній та безсоромно ідеалістичній формі. Досить швидко численні інтерв’ю з Вендемом стосовно його дивовижної пригоди, статті про отця Бравна та його містичні передчуття схилили тих, хто керує суспільною думкою, спрямовувати її у більш здорове русло. Наступного разу було знайдено инший підхід до важливих свідків. Їм повідомили, ніби ненароком, про те, що подібними анормальними випадками займається професор Вер, і цей випадок його неабияк зацікавив. Професор Вер був видатним психологом, а особливо він цікавився усім, що бодай якось стосувалося кримінології, і лише через деякий час свідки зрозуміли, що він тісно співпрацював з поліцією.

Професор Вер виявився ввічливим джентльменом, одягненим у світло-сірий костюм, з артистичною краваткою і зі світлою гострою борідкою. Він більше був схожий на пейзажиста, аніж на вченого. Манери цього чоловіка свідчили не лише про його люб’язність, а й про щирість.

— Так, так, я знаю, — посміхнувся він. — Здогадуюся, що вам довелося пережити. Підчас розслідувань психологічного типу поліція не виявляє особливих розумових здібностей, правда ж? Звичайно ж, інспектор Колінз повідомив вам, що його цікавлять факти і лише факти. Яка абсурдна помилка! У таких справах потрібні не лише факти. Дуже важливо звертати увагу на гру уяви.

— То Що ж, ви хочете ствердити, — похмуро сказав Вендем, — що ми все це вигадали, і всі ці факти — лише гра нашої уяви?

— Анітрохи, — заперечив професор. — Я просто хочу сказати, що поліція, м’яко кажучи, помиляється, коли в таких справах не звертає уваги на психологічний аспект. А він надзвичайно важливий, хоча у нас мало хто це розуміє. Ось, наприклад, зверніть увагу на індивіда. Я, знаєте, і раніше чув про отця Бравна, він один з найзнаменитіших людей нашого часу. Таких людей, як він, оточує особлива атмосфера, і нікому не відомо, якою мірою нерви та розум инших людей потрапляють під її тимчасовий вплив. Гіпноз може бути присутнім у нашому щоденному спілкуванні, і людина може бути загіпнотизованою. Зовсім не обов’язково проводити сеанси гіпнозу зі сцени у великому залі. Релігія отця Бравна добре знається на тому, як психологічна атмосфера може впливати на людину, і вміє вчасно це використати. Вона чудово розуміє значення різноманітних впливів музики на людей і тварин, вона навіть може…

— Та про це що ви говорите? — запротестував Фенер. — Ви що ж, хочете сказати, що отець Бравн пройшов коридором, тримаючи під пахвою церковний орган.

— Та ні, йому не треба було вдаватися до таких фокусів, — засміявся професор. — Він уміє сконцентрувати суть усіх цих спіритуалістичних звуків і навіть запахів у кількох стриманих жестах, ніби в школі добрих манер. Отець Бравн навіть може примудритися так зосередити ваш розум на чомусь надприродному лише з допомогою своєї присутности, що всі природні обставини просто вислизнуть з-під вашої уваги. Як уже відомо, — продовжував він далі, апелюючи до здорового глузду, — чим більше ми вивчаємо проблему людської спостережливости, тим менше її розуміємо. Лише одна з двадцяти осіб здатна спостерігати. І приблизно одна зі ста спроможна спостерігати детально. Та навряд чи одна зі ста осіб спроможна помітити, запам’ятати, а потім описати те, що побачила. Науковці постійно проводять експерименти, які показують, що люди, нерви яких перенапружені, вважають, що двері зачинені, коли насправді вони відчинені, або навпаки. Люди навіть не можуть дійти згоди стосовно того, скільки вікон чи дверей було перед ними в якийсь конкретний момент. У білий день вони відчувають зорові галюцинації. І це трапляється з ними навіть без зовнішнього гіпнотичного впливу, а в цій справі ми зіткнулися з дуже сильною особою, яка має дар переконувати. А конкретно: закріпити у вашому розумі образ розлюченого ірландського волоцюги, який кидає в небо прокляття і робить холостий постріл, луна якого повернулася небесним покаранням.

— Професоре! — вигукнув Фенер. — Та я на смертному ложі готовий заприсягтися, що двері до кабінету Вінда не відчинялися.

— Останні експерименти, — спокійно продовжував професор, — свідчать про те, що наша свідомість не є безперервною, вона є послідовним ланцюгом вражень, які дуже швидко змінюються, мов у кіно. Цілком можливо, що хтось чи щось може діяти лише в той момент, коли, так би мовити, завіса опускається. Цілком можливо, що умовна мова заклинань та різноманітні фокуси побудовані саме на цих коротких митях сліпоти між спалахами зору. Так ось, цей священик і проповідник трансцендентних ідей нафарширував вас трансцендентними образами, наприклад, образом кельта, який, немов титан, руйнує вежу з допомогою прокляття. Я також припускаю, що він супроводжував це якимось непомітним, але важливим жестом, спрямувавши ваші очі та розум у бік невідомого вбивці, що перебував на вулиці. А можливо, в цей момент відбулося ще щось, може, хтось пройшов повз.

— Вілсон, слуга. Він пройшов коридором, — пробурмотів Олбойн. — А потім усівся на лавці і чекав, але він нас зовсім не відволікав.

— А ось це ви не можете стверджувати з такою впевненістю, — заперечив Вер. — Можливо, суть захована саме у цьому епізоді, а найвірогідніше, що ваша увага була прикована до якогось жесту священика, який розповідав вам свої байки. І саме в один з таких чорних спалахів містер Ворен Вінд потиху висковзнув з кімнати і пішов назустріч своїй смерті. Це найвірогідніше пояснення. Воно може слугувати ілюстрацією останніх відкриттів: наша свідомість — це не безперервна лінія, а радше пунктирна.

— Дуже пунктирна, — пробурмотів Фенер. — Щоб не сказати — порожнеча з крапками.

— Адже ви насправді вірите, — запитав Вер, — що ваш бос був зачинений в кімнаті, ніби в камері?

— Краще вірити в це, ніж вважати, що мене потрібно зачинити в кімнаті, яка оббита повстю, — заперечив Фенер. — Професоре, ось це мені і не подобається у вашій теорії. Я радше довірюся священику, який вірить у чудо, аніж перестану вірити у право будь-якої людини вірити у факти. Священик говорить мені, що людина може взивати до Бога, про якого я нічого не знаю, і Він відімстить за неї згідно з законами вищої справедливости, про яку я теж нічого не знаю. Я не можу заперечити, я можу лише сказати, що нічого у цьому не тямлю. Та якщо прохання і постріл волоцюги-ірландця почули у вищому світі, то цей світ цілком міг відізватися у такий дивний спосіб. Однак ви переконуєте мене у тому, що не варто довіряти власним п’ятьом органам чуття. Ви що ж, гадаєте, що ціла процесія ірландців з мушкетами на плечі могла промарширувати повз нас, поки ми стояли і розмовляли, достатньо було лише, щоб вони робили це у чорні спалахи нашої свідомости. Та якщо послухати вас, то чудеса католицьких святих, такі от, як матеріялізація крокодила чи висіння плаща на сонячному промені, видаються цілком розумними і природніми.

— Ах, то ви так заговорили! — різко промовив професор Вер. — Ну що ж, якщо ви твердо вирішили вірити у вашого священика та його ірландця-чудотворця, то я більше не маю що сказати. Як я розумію, у вас не було можливости ознайомитися з досягненнями психології.

— Саме так, — сухо відповів Фенер, — зате у мене була можливість познайомитися з деякими психологами.

І, ввічливо кланяючись, він вивів усю делегацію з кабінету вченого. Фенер мовчав, поки вони не опинилися на вулиці, а там вибухнув красномовством.

— Та ці психологи божевільні! Сновиди! — роздратовано вигукував він. — Що вони собі думають?! Що трапиться зі світом, якщо люди не віритимуть власним очам?! Я не проти прострілити його дурнувату головешку, а потім пояснити, що зробив це у чорний спалах своєї свідомости, чи як він там говорив! Можливо, чудо отця Бравна і надприродне, та він говорив, що так станеться, і все саме так і трапилося. А ті божевільні психологи щось побачать, а потім стверджують, що нічого не було. Слухайте, от мені видається, що ми просто зобов’язані повідомити всім про те, що нам сказав отець. Ми ж з вами нормальні, розумні і тверезі люди, ми ж ніколи не вірили в жодні нісенітниці. У той день ми не були п’яні, ми не перебували в релігійному екстазі. Просто, все трапилося саме так, як він і говорив.

— Я з вами цілком погоджуюся, — відповів мільйонер. — Цілком можливо, це буде початком великої епохи у сфері релігії. Так чи инак, отець Бравн, який належить до цієї сфери, залишить у ній відчутний слід.

Минуло кілька днів, і отець Бравн отримав дуже ввічливу записку, підписану Сайласом Т. Вендемом. Священика запрошували у визначений час з’явитися на місце зникнення містера Вінда, щоб засвідчити цю неймовірну подію. Щойно про цей випадок дізналася преса, як у газетах почали з’являтися різноманітні статті представників окультизму. Йдучи на місце події, отець Бравн тут і там помічав яскраві афіші: «Зникнення магната», «Прокляття вбиває філантропа». Коли священик піднявся ліфтом на потрібний поверх, то побачив, що всі уже зібралися: Вендем, Олбойн і секретар. Він також помітив, що вони ставляться до нього якось по-иншому, з пошаною та навіть благоговінням. Коли отець Бравн увійшов, усі стояли біля конторки Вінда, де лежав великий аркуш паперу та письмове приладдя. Вони повернулися, щоб привітатися зі священиком.

— Отче Бравне, — промовив уродженець Заходу, який дещо подорослішав, усвідомлюючи важливість своєї місії, адже саме йому довірили цю промову, — ми запросили вас сюди насамперед для того, щоб вибачитися і подякувати вам. Ми змушені визнати, що саме ви першим належно зрозуміли всю ситуацію. А ми всі без винятку виявилися твердолобими скептиками, та тепер ми усвідомлюємо, що людина повинна розбити цю кам’яну шкаралущу, аби збагнути великі таємниці, приховані від світу. Ви обстоюєте ці таємниці, ви обстоюєте їх надприродне пояснення, і ми визнаємо вашу перевагу. Ми записали наші свідчення, і вважаємо, що документ буде неповним без вашого підпису. Ми хочемо передати точні факти в Товариство психологічних досліджень, тому що інформації, котрі з’являються в газетах, важко назвати точними. Ми все описали: і те, як на вулиці ірландець вимовив прокляття, і те, як людина, що перебувала в зачиненій кімнаті, якимось незбагненним чином звідти зникла, а потім труп матеріялізувався у вигляді самовбивці, який повісився на дереві. Ось все, що можемо розповісти про цей випадок, ми бачили це на власні очі. А оскільки ви перший повірили в це диво, то вважаємо, що ви перший повинні підписати цей документ.

— Правду кажучи, я не зовсім упевнений у тому, що я повинен це зробити, — збентежено промовив отець Бравн.

— Ви не хочете підписуватися першим?

— Ні, я хочу сказати, що взагалі не хочу підписуватися, — скромно відповів отець Бравн. — Розумієте, людині мого фаху не зовсім личить несерйозно ставитися до чудес і займатися містифікаціями.

— Я вас не розумію! Ви ж перший назвали чудом усе, що трапилося, — здивувався Олбойн.

— Мені дуже шкода, — твердо промовив отець Бравн, — боюся, тут сталася помилка. Я не пригадую, що називав це дивом чи чудом. Я лише сказав, що це може трапитися. А ви стверджували, що цього не може бути, инакше це потрібно було б назвати чудом. Та це трапилося, і всі заговорили про чудо. Я ж від початку і до кінця не сказав ані слова про чудеса чи про магію, чи про щось подібне.

— А я думав, що ви вірите в чудеса, — розчаровано промовив секретар.

— Так, — відповів отець Бравн, — я вірю в чудеса. Я вірю в тигрів-людожерів, та вони не ввижаються мені на кожному кроці. Якщо мені потрібні чудеса, я знаю, де їх шукати.

— Я щось не можу зрозуміти вашої позиції! — ревно заперечив Вендем. — У ній є якась зашореність, а мені видається, що у вас цього немає, хоча ви й священик. Хіба ви не бачите, що таке чудо може перевернути сторчма увесь матеріалізм? Воно на весь світ проголосить, що надприродні сили можуть діяти, і вони діють. Ви ж прислужитеся релігії, як це не вдавалося ще жодному священику.

Отець Бравн випрямився, здавалося, що вся його низенька і незграбна постать наповнилася гідністю, в якій не було й крихти самовдоволення.

— Мені здається, ви не зовсім розумієте, про що говорите. Ви ж не хочете, щоб я прислужився релігії з допомогою брехні? Цілком можливо, що релігії таки можна прислужитися з допомогою брехні, та я твердо переконаний у тому, що Богові не вдасться служити з її допомогою. І якщо ви так переконано вмієте говорити про те, у що я вірю, то варто було б мати про це бодай якесь уявлення, хіба ні?

— Я вас не зовсім розумію, — здивовано відізвався мільйонер.

— Та я і не сподівався, що ви зрозумієте, — просто відповів отець Бравн. — Ви говорите, що злочин скоїли надприродні сили. Які надприродні сили? Невже ви вважаєте, що ангели взяли і підвісили Вінда на дереві? А що стосується демонів, то… Ні, ні. Люди, які зробили це, вчинили негідно, та вони не переступили межі власної негідности. Вони не були аж такими поганими, щоб звертатися за допомогою до пекельних сил. Я дещо знаю про сатанізм, просто змушений це знати. Я знаю, що це таке. Прихильники диявола горді і хитрі, вони люблять панувати і лякати невинних чимось незбагненним, вони хочуть, щоб у дітей від страху аж мурашки по спині бігали. Ось чому у сатанізмі стільки таємниць, посвячень, таємних спільнот, секретів. Сатаніст бачить лише себе, і хоча ззовні він може видаватися красивим і благородним, та всередині нього завжди ховається гидка, божевільна усмішечка. — Священик раптом здригнувся, ніби його обвіяло крижаним холодом. — Повірте мені, ці люди не мали нічого спільного із сатанізмом. Невже ви гадаєте, що мій знайомий ірландець, божевільний і обшарпаний, який стрімголов біг вулицею, зустрівши мене, зі страху вибовкав половину своєї таємниці і, щоб не вибовкати решту, втік подалі, може бути причетний до сатаністів? Невже ви думаєте, що сатана довірив йому свої таємниці? Я припускаю, що у нього було ще двоє спільників, мабуть, ще гірших, ніж він. Та коли він біг провулком і вистрілив із пістолета, вигукуючи прокляття, то просто шаленів від люті.

— То що тоді означає вся ота чортівня? — допитувався Вендем. — Іграшковий пістолет і бездумне прокляття не змогли б призвести до того, що трапилося, хіба що йдеться про чудо. Вінд не зник би від цього, ніби гном. І не з’явився б за кількасот метрів звідси з мотузкою на шиї.

— Саме так, — різко відповів отець Бравн. — А що вони могли зробити?

— Я вас знову не розумію, — похмуро відізвався мільйонер.

— Я кажу: що вони могли зробити? — повторив священик, вперше за усю розмову виявляючи ознаки роздратування. — От ви кажете, що холостий постріл не може зробити те і те, що якби все так і було, то це не призвело б до вбивства. Напевно, ви не запитували у себе: а що могло б трапитися? От що трапилося б, якби у вас під вікнами якийсь маніяк раптом вистрілив із пістолета? Що б ви зробили насамперед?

Венден замислився.

— Напевно, насамперед я визирнув би з вікна, — відповів він.

— Так, — промовив отець Бравн, — ви визирнули б із вікна. От вам і вся історія. Сумна історія, та тепер вона завершилася. І до того ж у ній є пом’якшувальні обставини.

— І що поганого у тому, що Вінд визирнув з вікна? — допитувався Олбойн. — Він же не випав звідти, бо тоді труп знайшли б на хіднику.

— Ні, він не впав, — тихо відповів отець Бравн. — Він вознісся.

Його голос пролунав ніби удар гонга, ніби відлуння голосу долі, та священик спокійно продовжував:

— Він вознісся, але не на крилах. Це не були крила ангелів чи демонів. Він вознісся на мотузці, на тій мотузці, яку ви бачили у парку. Петля опинилася на його шиї в той момент, коли він визирнув з вікна. Ви пам’ятаєте Вілсона, слугу, надзвичайно сильного чоловіка, а Вінд, як вам відомо, важив дуже мало. Хіба Вілсона не послали за статтею в архів, що був розташований поверхом вище, а там, як відомо, було чимало пакунків, обв’язаних мотузками. Відтоді хтось бачив Вілсона? Думаю, що ні.

— Ви хочете сказати, — поволі промовив секретар, — що Вілсон витягнув його з вікна, як форель на вудочці?

— Так, — відповів отець Бравн, — а потім спустив його через инше вікно вниз, в парк, де третій спільник підвісив його на дереві. Ви ж пам’ятаєте, що провулок майже завжди порожній, навпроти — глуха стіна, а ще пригадайте, що все завершилося через п’ять хвилин після того, як ірландець подав сигнал. Як ви вже зрозуміли, у цій справі діяло троє людей. Цікаво, чи ви можете здогадатися, хто вони?

Присутні все ще дивилися на вікно, за яким виднілася глуха біла стіна, ніхто з них не відповів.

— До речі, — продовжував отець Бравн, — ви не думайте, що я вас засуджую за ваші надприродні висновки, абощо. Причина, власне кажучи, дуже проста. Ви всі присягалися, що є переконаними матеріялістами, а насправді балансуєте на межі віри і готові повірити у що завгодно. У наш час так балансують тисячі людей, та постійно перебувати на цій межі дуже незручно, вона надто гостра. Ви не знайдете спокою, поки не повірите. Ось тому містер Вендем пройшовся густим гребінцем по всіх відомих йому релігіях, саме тому містер Олбойн цитує Священне Писання, будуючи власну релігію, а містер Фенер бурчить на того ж Бога, якого так завзято заперечує. Ось у цьому і полягає ваша двоїстість. Це природно — вірити у надприродне, неприродно — визнавати лише те, що природне. І хоча знадобився лише незначний поштовх, щоб схилити вас до містичних висновків, та все, що відбувалося, було в межах природних і зрозумілих явищ. Мало того, ці явища були неприродно прості. Я припускаю, Що важко вигадати якусь простішу історію.

Фенер засміявся, а потім знову спохмурнів.

— Я ось чого не розумію, — сказав він. — Якщо це був Вілсон, то як сталося, що Вінд тримав у себе таку людину?

Як так трапилося, що Вінда вбив той, хто впродовж стількох років постійно був при ньому? Адже Вінд славився тим, що вмів судити про людей.

Отець Бравн стукнув парасолькою по підлозі, і зробив це різко і сильно, як ніколи.

— Так, — відчайдушно відповів священик. — Ось за це його і вбили. Саме за це. Його вбили за те, що він судив про людей, точніше, судив людей.

Усі пильно дивилися на отця Бравна, а він продовжував, немовби не помічав присутніх.

— Ким є людина, щоб судити инших? — запитав він. — Одного чудового дня перед Віндом стояли троє волоцюг, і він швидко, ні миті не замислюючись, розпорядився їхніми долями, розіславши направо і наліво. Так, ніби з волоцюгами не варто бути люб’язними, не варто добиватися їхньої довіри, не варто дозволяти їм самостійно вибирати собі друзів. І ось, навіть через дванадцять років їхнє обурення не минуло, обурення, яке народилося тієї миті, як Вінд образив їх, наважившись розгадати їхні долі з першого погляду.

— Так, — промовив секретар, — я розумію. І ще я розумію, як це вам вдається розуміти… розуміти такі різні справи.

— Та хай мені грець, якщо я бодай щось розумію, — голосно вигукнув жвавий джентльмен з Заходу. — Ваш Вілсон, так само, як ірландець-волоцюга, — звичайнісінький злочинець, який повісив свого добродійника. В моїй моралі, не важливо, релігія вона чи ні, немає місця для жорстоких убивць.

— Так, він жорстокий злочинець, — спокійно відповів Фенер. — Я його не захищаю, та, гадаю, отець Бравн молиться за усіх, навіть за таких, як…

— Так, — підтвердив отець Бравн, — моя справа — молитися за всіх, навіть за таких, як Ворен Вінд.