Нескінченна історія

На цьому місці вона перервалася, бо гість перестав жу­вати. Він тримав у руці надкушений плід і витріщався на Квітучу Жінку, роззявивши рота.

- Якщо тобі не смакує, - сказала вона стурбовано, то відклади цей плід і візьми якийсь інший!

- Що-іцо? - промимрив Бастіян. - Ні-ні, дуже навіть смакує.

- Ну, тоді все гаразд, - мовила жінка. - До речі, я забу­ла сказати, як називався той маленький хлопчик, на якого вже так давно чекають у Домі Змін. Багато хто у Фантазії називав його просто Рятівником, інші звали його Лицарем Семираменного Підсвічника, ще інші - Всевідом, але спра­вжнє його ім’я було Бастіян Бальтазар Букс.

Сказавши це, Квітуча Жінка, усміхаючись, подивилася на свого гостя довгим поглядом. А він кілька разів проков­тнув слину, й лише тоді сказав:

- Так звуть мене.

- Ось бачиш! - втішилася жінка, анітрохи не здивува­вшись.

Пуп’янки на її капелюсі та сукні враз усі одночасно ро­зпустилися і зацвіли.

- Але ж сто років, - непевно заперечив Бастіян, - я у Фантазії, напевне, ще не пробув.

- О, насправді ми чекаємо на тебе набагато довше, - відповіла вона. - Ще моя бабуся і бабуся моєї бабусі чекали на тебе. А тепер, як бачиш, я розповідаю тобі історію начеб­то нову, та в ній ідеться про сиву давнину.

Бастіянові пригадалися слова Ґраоґрамана; Бастіян тоді перебував на самому початку своєї подорожі. Тепер йому і справді здавалося, що минуло сто років.

- Ох, я ж досі не сказала, як називаюся я. Я - Пані Аюола.

Бастіян повторив це ім’я, він трохи затинався, але на­решті йому вдалося вимовити правильно.

Тоді хлопець простяг руку по наступний плід. Вкусив - і йому здалося, що власне цей плід - той, що його він їв са­ме в цю мить, - найсмачніший з усіх. Щоправда, його трохи занепокоїло, що цей фрукт - передостанній.

- Хочеш іще? - спитала Пані Аюола, помітивши його погляд. Бастіян кивнув. Тоді вона сягнула руками до свого капелюха та сукні - і нарвала звідти плодів, наповнивши ними полумисок.

- Невже ці плоди ростуть у тебе на капелюсі? - поціка­вився приголомшений Бастіян.

- Як це - на капелюсі? - Пані Аюола, не розуміючи, подивилася на нього. А тоді вибухнула дзвінким і щирим сміхом. - А-а-а, ти, напевно, подумав, що те, що я ношу на голові, - капелюх? Ні-ні, мій хороший, усе це росте просто з мене. Так, як із тебе росте волосся. Як бачиш, я надзвичай­но рада, що ти нарешті прийшов, тому й розквітаю. Якби я засмутилася, усе б зів’яло. Але прошу тебе, не забувай їсти!

- Ну, не знаю, - збентежено відказав Бастіян. - Як же можна їсти щось, що виходить із когось?

- Чому б і ні? - запитала Пані Аюола. - Адже немовля­та ссуть материнське молоко. І це прекрасно.

- Так, звичайно, - не здавався Бастіян, трохи заша- рівшись, - але тільки поки вони ще зовсім малі.

- У такому разі, - сяючи, мовила йому Пані Аюола, зараз ти станеш зовсім маленьким, хороший мій хлопчику.

Бастіян узявся за наступний плід, а Пані Аюола ще бі­льше зраділа і ще пишніше розквітла.

Трохи помовчавши, вона сказала:

- Здається, він дуже хоче, щоби ми перейшли до сусід­ньої кімнати. Мабуть, він щось для тебе підготував.

- Хто? - спитав Бастіян, роззираючись довкола.

- Дім Змін, - незворушно пояснила Пані Аюола.

І справді, відбувалося щось дивне. Кімната змінилася, Бастіян помітив це щойно тепер. Стеля стрімко піднялася вгору, зате стіни з трьох боків майже впритул присунулися до столу. Двері на четвертій стіні раптом розчинилися.

Пані Аюола підвелася - лише зараз стало видно, яка вона висока, - і запропонувала:

- Ходімо! Він страшенний упертюх. І раз уже вбив собі в голову якусь несподіванку, краще йому не перечити і не опиратися. Хай діється його воля! До речі, він здебільшого має на думці щось приємне. І все робить із найкращими на­мірами.

Вона вийшла з кімнати у відчинені двері. Бастіян пі­шов за нею, завбачливо прихопивши полумисок із плодами.

Ця нова кімната, велика, мов зала, очевидно, була їда­льнею, вона чомусь здалася Бастіянові знайомою.

Бентежило тільки те, що всі меблі, які тут стояли, в то­му числі стіл і стільці, були якісь велетенські - надто вели­кі, щоби Бастіян міг на них вилізти.

- Диви на нього! - весело вигукнула Пані Аюола. - Дім Змін постійно вигадує щось нове. Він придумав і зробив для тебе кімнату, але не просту, а таку, якою її бачать мале­сенькі дітки.

- Як це? - запитав Бастіян. - Хіба раніше цієї зали тут не було?

- Звісно ж, ні, - відповіла Пані Аюола. - Щоб ти знав, Дім Змін вельми діяльний і рухливий. У свій спосіб він із приємністю бере участь у нашій розмові. Здається, цим він хоче щось тобі сказати.

Квітуча Жінка вмостилася на одному зі стільців коло столу, в той час як Бастіян марно намагався вибратися на інший.

Пані Аюолі довелось його підсадити, та навіть і тоді він ледве досягав носом до стільниці.

Хлопець був дуже радий, що прихопив зі собою полу­мисок із плодами, - той лежав у нього на колінах. Адже як­би ці плоди лежали на столі, він не зміг би до них дотягну­тися.

- І часто тобі доводиться переходити з кімнати в кімна­ту? - поцікавився він.

- І часто, і нечасто, - відповіла Пані Аюола. - Щонай­більше три-чотири рази на день. Але іноді Дім Змін влаш­товує собі невеличку забаву. Тоді всі кімнати переплуту­ються, і все в них стає навиворіт: підлога вгорі, а стеля вни­зу, або щось інше в такому ж дусі. Одначе Дім Змін чимось таким розважається нечасто, до того ж, одразу вгамовуєть­ся, коли я на нього нагримаю. Насправді Дім Змін - дуже милий, добрий і приємний будиночок, і зазвичай мені в ньому надзвичайно затишно. Нам дуже весело вдвох.

- Але ж це, мабуть, небезпечно? - вивідував Бастіян. - Вночі, скажімо, коли ти спиш, а кімната раптом стає мале- нькою-маленькою?

- Та що ти, мій хороший хлопчику! - ледь вражено ви­гукнула Пані Аюола. - Адже Дім Змін любить мене, і тебе він також любить. Він радий, що ти тут.

- А якщо він когось не любить?

- Поняття не маю, - відповіла вона. - Та що в тебе за питання такі?! Досі тут іще нікого не було, крім мене і тебе.

- Он як! - сказав Бастіян. - То я перший гість?

- Звичайно!

Бастіян роззирнувся.

Приміщення було справді надзвичайно великим.

- Навіть не віриться, що ця величезна кімната вміща­ється в такому маленькому будиночку. Зовні цього не ска­жеш.

- Дім Змін, - пояснила Пані Аюола, - зсередини біль­ший, аніж зовні.

Тим часом почало смеркатися, в кімнаті дедалі темні­шало. Бастіян відкинувся на спинку стільця. Він почувся якимось сонним, і ця сонливість здавалася йому напрочуд приємною.

- А чому, - запитав він, - ти так довго на мене чекала, Пані Аюоло?

- Мені завжди хотілося мати дитину, - відповіла вона, - малесеньку дитинку, яку я змогла би бавити, яка потре­бувала б моєї ніжності, якою я могла би опікуватися, - ко­гось такого, як ти, мій хороший.

Бастіян позіхнув. Цей теплий і ніжний голос його зако­лисував, і він не міг (та й не хотів) цьому опиратися.

- Але ж ти казала, - мовив він, - що на мене чекали і твоя мама, і твоя бабця.

Обличчя Пані Аюоли сховалося в напівтемряві.

- Так, - почув він у відповідь. - І моя мама, і моя бабця хотіли мати дитину. Але зараз її маю я.

Бастіянові повіки склепилися. Ледве обертаючи язи­ком, він запитав:

- Як же так? Адже твоя мама мала тебе, коли ти була маленька. А в твоєї бабці була твоя мама. Себто і в них були діти!

- Ні, мій хороший, - тихо відповів йому лагідний голос Пані Аюоли. У нас усе зовсім не так. Ми не вмираємо і не народжуємося. Ми завжди були і є однією і тією ж Пані Аюолою, і все ж кожна Пані Аюола інакша, не така, як ін­ші. Коли моя мама постаріла, вона засохла, все її листя об­сипалося, як із дерева на зиму, вона заціпеніла, завмерла. І це заціпеніння тривало досить довго. Але одного дня вона знову почала випускати паростки, бруньки і квіти, а тоді нарешті й плоди. Так виникла я, тобто цією новою Аюолою була я. І точнісінько так само було і з моєю бабусею, коли вона привела на світ мою маму. Аюоли можуть мати дити­ну допіру тоді, коли самі зів’януть. Отож ми - власні діти, а тому не можемо бути справжніми матерями. Тому я стра­шенно рада, що ти нарешті прийшов сюди, мій любий хло­пчику...

Бастіян нічого не відповів. Його огорнув солодкий на­півсон, в якому її слова звучали, наче колискова. Він по­чув, як вона підвелася, підійшла до нього і схилилася. Ні- жно погладила його волосся і поцілувала в чоло. Далі від­чув, як вона підняла його і кудись пожила на руках. Він прихилився головою до її плеча, як маленька дитина, все глибше поринаючи в теплу і м’яку темряву сну. Йому зда­лося, що його роздягають і вкладають у м’яке ліжко, на по­стіль, яка пахла свіжо і ніжно. Наостанок він ще почув - уже ніби зовсім здалеку - як чудесний голос заспівав йому колискову:

- Спи, коханий! Гарних снів!

Стільки ж ти всього стерпів!

У дитинство знов ступай!

Спи, коханий, засинай!

Коли Бастіян прокинувся наступного ранку, йому було надзвичайно добре; він почувався таким щасливим, як ні­коли досі. Роззирнувшись навколо, він побачив, що лежить у надзвичайно затишній кімнатці, до того ж у дитячому лі­жечку! Щоправда, це було чималеньке дитяче ліжечко - хоч, може, радше таке, яким би його мала сприймати мале­нька дитинка. На якусь мить це здалося йому надзвичайно смішним, тому що хто-хто, а він же але ніяк не маленька дитинка! Він усе ще володів усім, що йому подарувала Фан­тазія. Навіть Знак Дитинної Царівни усе ще висів у нього на шиї. Та вже наступної миті йому стало геть байдуже, чи смішно він виглядає, чи ні. Крім нього та Пані Аюоли про це все одно ніхто не довідається, а їм було чудово відомо, що все, що тут відбувається, - добре і правильно.

Він встав, помився, одягнувся і вийшов з кімнати. Йо­му довелося зійти дерев’яними сходами до їдальні, яка за цю ніч перетворилася на кухню. Там на нього вже чекала зі сніданком Пані Аюола. Вона також була в пречудовому гу­морі, всі її квітки цвіли, вона співала, сміялася і навіть протанцювала з ним довкола кухонного столу. Після сніда­нку вона послала його надвір, на свіже повітря.

Здавалося, в безмежних трояндових заростях, які ото­чували Дім Змін, панує вічне літо. Бастіян гасав поміж кві­тів, спостерігав за бджолами, які зосереджено бенкетували в трояндах, слухав спів пташок у кущах, бавився з ящірка­ми, такими довірливими, що вони аж ішли йому на руки, і з зайченятами, які спокійно дозволяли себе гладити. Часом він падав під якийсь кущ, вдихав солодкі трояндові пахощі, мружився на сонце - і, ні про що не думаючи, марнував час, який собі тік і тік, немов дзюркотливий струмок.

Так проминали дні, які складалися в тижні. Але він на це не зважав. Пані Аюола світилася привітністю, і Бастіян цілковито віддався її материнській турботі та ніжності. У нього було відчуття, ніби він, сам того не усвідомлюючи, довго жив у спраглому очікуванні чогось, чим тепер мав змогу насититись досхочу. Але усе ніяк не міг насититись.

Досить довго він розвідував Дім Змін, побувавши скрізь, від даху до пивниці. Це було заняття, яке в Домі Змін просто не могло набриднути, адже всі приміщення по­всякчас мінялися, отож щоразу все було наче вперше. До того ж, і сам Дім Змін весь час намагався розважити свого гостя. Він невтомно породжував кімнати для забав, іграш­кові залізниці, лялькові театри і штучні гірки, а одного ра­зу в одній з кімнат Бастіян натрапив на невеличку кару­сель.

Траплялося, що Бастіян виходив на цілоденні прогуля­нки околицею. Щоправда, він ніколи не віддалявся від До­му Змін, бо на нього часто нападав нестерпний голод, ба­жання насититися Аюолиними плодами. Бувало, йому так хотілося поїсти цих плодів, що він не міг почекати і миті, прагнув повернутися до неї і наїстися донесхочу.

Вечорами вони часто вели тривалі бесіди. Він розпові­дав їй про все, що пережив у Фантазії, - про Перелин та

Ґраоґрамана, про Ксаїду і Атрею, якого він важко поранив, а може, навіть і вбив.

- Я все робив неправильно, - казав він їй. - Я все не­правильно зрозумів. Місяцівна подарувала мені надзви­чайно багато, але я, скориставшись її дарами, накоїв неви­мовно багато лиха, приніс біду собі та Фантазії.

Пані Аюола довго дивилася на нього.

- Ні, - відповіла вона. - Я так не думаю. Ти йшов шля­хом бажань, а він ніколи не буває простим. Ти зробив на цьому шляху великий гак і в чомусь навіть зійшов на мані­вці, але ж це був твій шлях. І знаєш, що я тобі скажу? Ти один із тих, хто може повернутися, тільки знайшовши дже­рело, з якого б’є живлюща вода. А це - найсокровенніше місце Фантазії. І туди немає легкої дороги.

А помовчавши, додала:

- Кожна дорога, що веде туди, врешті-решт виявляєть­ся правильною.

І тут Бастіян раптом заплакав. Він і сам не розумів чо­му. Відчуття було таке, ніби в серці розв’язався якийсь вузол, ніби він розчинився у цих сльозах. Він схлипував і схлипував і ніяк не міг зупинитися. Пані Аюола посадила його собі на коліна і ніжно гладила по голові, а він заховав лице у квітах на її грудях і плакав, аж доки не виплакався і не втомився.

Того вечора вони більше не розмовляли.

А наступного вечора Бастіян знову заговорив про по­шуки.

- А ти знаєш, де я можу знайти Воду Життя?

- На межі Фантазії, - сказала Пані Аюола.

- Але ж Фантазія не має меж, - заперечив він.

- Ні, має, але межі Фантазії пролягають не зовні, а всередині - там, звідки Дитинна Царівна черпає всю свою владу, але куди вона ніколи не зможе дістатися.

- І я міг би знайти дорогу туди? - занепокоєно спитав Бастіян. - Але хіба ще не запізно?

- Є тільки одне бажання, за допомогою якого ти змо­жеш туди потрапити; бажання, яке вкаже тобі дорогу, - останнє.

Бастіян перелякався.

- Пані Аюоло, за кожне з моїх бажань, які здійснилися завдяки Аурину, я щось забував. Чи тепер я також мусив би щось забути?

Вона повільно кивнула.

- Але ж я цього навіть не помічу!

- А хіба ти помічав усі попередні рази? Ти вже не мо­жеш знати того, що забуто.

- І що ж я забуду цього разу?

- Я скажу тобі, коли настане час. Бо інакше ти намага­тимешся за це триматися.

- А чи справді я мушу втратити все?

- Насправді ніщо не втрачається, - сказала вона. Але все змінюється. Одне перетворюється в інше, і так весь час.

- У такому разі, - занепокоївся Бастіян, - мені, мабуть, треба поспішати. Я не можу тут довше затримуватися.

Вона погладила його по голові.

- Не журися. Усе триває стільки, скільки триває. Коли прокинеться твоє останнє бажання, ти це відчуєш. І я теж.

Від того дня щось і справді почало мінятися, хоч сам Бастіян цього не помічав. Внутрішня сила Дому Змін роби­ла свою справу. Одначе, як і всі справжні зміни, вони від­бувалися поступово і поволі - так, як ростуть рослини.

Дні в Домі Змін минали, але літо ще не закінчувалося. Бастіянові й далі було надзвичайно приємно, що Пані Аюола опікується ним, як дитиною. Її плоди смакували йому так само, як і на початку, але гострий пекучий голод помалу вгамовувався. Він став менше їсти. А вона, хоч і помітила це, не зронила ані слова. Він почував себе насиче­ним її плодами, її турботою та ніжністю. І мірою того, як меншала його потреба в усьому цьому, в ньому прокидалася цілком інша туга, потреба, що її він ніколи досі не відчував і яка цілковито відрізнялася від усіх його попередніх ба­жань. Він відчув, що сам хоче когось любити. Одначе з по­дивом і сумом він усвідомив, що це власне те, чого він не вміє. Проте його бажання любити дедалі міцнішало.

І ось одного вечора, коли вони удвох сиділи за столом, він заговорив про це з Пані Аюолою.

Вислухавши його, вона довго мовчала. Її погляд зупи­нився на Бастіянові. Та він не міг зрозуміти виразу її об­личчя.

- Що ж, тепер ти знайшов своє останнє бажання, - промовила вона. - Твоє Істинне Прагнення - любити.

- Але чому я не вмію любити, Пані Аюоло?

- Ти навчишся любити тоді, коли нап’єшся Живлющої Води, - відказала вона. - І не зможеш повернутися у свій світ, якщо не принесеш її іншим.

Бастіян мовчав. Його охопило сум’яття.

- А ти? Хіба ти її ще не пила? - запитав він нарешті.

- Ні, - сказала Пані Аюола. - Для мене тут все зовсім інакше. Мені потрібен хтось, кого я можу обдарувати своєю щедрістю, віддаючи те, чого в мене забагато.

- Хіба ж це не була любов?

Пані Аюола на мить замислилася, а тоді відповіла:

- Це було те, чого ти для себе прагнув.

- Значить, створіння Фантазії не можуть любити так, як я? - несміливо поцікавився він.

- Кажуть, - відказала вона дуже тихо, - нібито у Фан­тазії є кілька створінь, яким було дозволено напитися Жи­влющої Води. Але ніхто не знає, хто це. Існує пророцтво, про яке ми рідко згадуємо, що колись, у далекому майбут­ньому, настане такий час, коли люди будуть здатні принес-

ти любов і у Фантазію. І тоді ці два світи зіллються в єдине ціле. Але я не знаю, що означають ці слова.

- Пані Аюоло, - так само тихо звернувся до неї Бас- тіян. - Ти обіцяла, коли настане час, сказати мені, що саме я забув, щоби знайти це останнє бажання. Чи він уже прийшов, той час?

Вона кивнула.

- Тобі довелося забути тата і маму. Тепер у тебе не за­лишилося нічого, крім імені.

Бастіян замислився.

- Тата і маму? - повільно промовив він. Але ці слова вже нічого для нього не означали. Він не міг пригадати, що це таке.

- Що мені тепер робити?

- Твоє останнє бажання вестиме тебе, - відповіла Кві­туча Жінка. - Твій час у Домі Змін закінчився.

- І куди мені йти?

- Тебе вестиме твоє останнє бажання. Не втрать його і не змарнуй!

- Мені вирушати вже, негайно?

- Ні, сьогодні вже надто пізно. Завтра вдосвіта. Що ж, це твоя остання ніч у Домі Змін. А тепер ходімо спати.

Бастіян підвівся і підійшов до неї. Щойно тепер, набли­зившись, - незважаючи на те, що вже зовсім стемніло, - він помітив, що весь її квіт зів’яв.

- Не переймайся! - сказала вона. - І завтра вранці не турбуйся мною. Йди своєю дорогою! Так, як є, - добре і правильно. На добраніч, мій хороший.

- Добраніч, Пані Аюоло, - пробурмотів Бастіян.

І пішов до своєї кімнати.

Зійшовши наступного ранку сходами вниз, він побачив, що Пані Аюола все ще сидить на тому самому місці. Усі ли­стки, квітки і плоди з неї пооблітали та пообсипалися. Її очі були заплющені, вона ціла скидалася на чорне, висхле дерево. Бастіян довго стояв перед нею, вдивляючись у її риси. А тоді зненацька відчинилися двері, які вели назовні, у сад. Перш ніж вийти, він іще раз обернувся і сказав, сам не знаючи, кого має на увазі: Пані Аюолу, Дім Змін - а може, їх обох:

- Дякую, дякую за все!

А тоді вийшов у відчинені двері.

Там за ніч настала зима. Снігу було по коліна, а від кві­тучих трояндових кущів залишилися хіба що почорнілі й задубілі чагарі, густо всіяні шпичаками. Було пронизливо холодно, безвітряно і дуже тихо.

Бастіян хотів вже повернутися в дім по плащ, та вікна і двері тим часом кудись позникали. Дім Змін наглухо за­крився.

Скоцюрбившись від холоду, Бастіян вирушив у дорогу.

XXV.

КОПАЛЬНЯ ОБРАЗІВ

Йор, незрячий рудокоп, стояв перед своєю хижею і

вслухався. Довкола нього прослалася безмежна снігова пу­стеля.

Тиша була така, що його тонкий слух вловив звук кро­ків якогось мандрівника, коли той був іще надзвичайно да­леко. Сніг рипів дедалі голосніше. І Йор зрозумів, що ці кроки наближаються до його хижі.

Йор був високий старий чоловік, але його обличчя було безбороде й анітрохи не зморшкувате. Здавалося, він вите­саний з каменю, бо все в ньому - обличчя, волосся, одяг - було сіре, наче застигла лава. Йор стояв геть непорушно, і тільки вглибині його сліпих, темних очей щось жевріло, якийсь дуже слабенький вогник.

Нарешті Бастіян - а то саме він був отим мандрівником - підійшов до хижі рудокопа.

- Доброго дня. Я заблукав. Я шукаю джерела, місця, звідки б’є Живлюща Вода. Ти можеш мені допомогти? Гірник прислухався до голосу.

- Ти не заблукав, - прошепотів він. - Але говори тихі­ше, інакше мої образи розпадуться.

Жестом він запросив Бастіяна, і той увійшов за ним до хижі.

У ній було одне-єдине маленьке приміщення, обставле­не невибагливо і вкрай скромно. Дерев’яний стіл, два сті­льці, лежак для спання і збиті з дощок полиці, на яких збе­рігалися харчі та начиння. Над вогнем висів казанок, у якому кипіла юшка.

Йор налив дві повні тарілки - для себе і для Бастіяна, поставив їх на стіл і жестом запросив гостя їсти.

їли вони мовчки.

Наївшись, рудокоп відкинувся на спинку стільця. Його очі дивилися крізь Бастіяна; здавалося, він вдивляється в безкрайню далечінь. За якусь мить він пошепки запитав:

- Хто ти?

- Я Бастіян Бальтазар Букс.

- Ага, отже, своє ім’я ти ще пам’ятаєш.

- Так. А ти хто?

- Я - Йор, мене ще називають Сліпим Рудокопом. Але сліпну я тільки на світлі. У своїй копальні, де темно хоч в око стрель, я все бачу.

- Що це за копальня?

- Вона називається Мінроуд. Це копальня образів.

- Копальня образів? - здивовано перепитав Бастіян. - Ніколи не чув про щось подібне.

Йор, здавалося, весь час у щось вслухався.

- І однак, - прошепотів він, - копальня образів існує якраз для таких, як ти. Для людей, які не можуть знайти дороги до джерела, до Живлющої Води.

- І що ж це за образи? - допитувався Бастіян.

Йор заплющив очі; якусь хвилину помовчав. Бастіян уже збирався перепитати, коли гірник зненацька зашепо­тів:

- Ніщо у світі не зникає безслідно. Чи з тобою бувало так, що тобі щось снилося, а прокинувшись, ти не міг зга­дати, що саме?

- Так, - відповів Бастіян. - Навіть дуже часто.

Йор у задумі кивнув. А тоді підвівся і жестом запросив Бастіяна іти за ним. Перш ніж вийти з хижки, він міцно схопив Бастіяна за плече і зашепотів йому на вухо:

- Але жодного слова, жодного звуку, зрозумів? Те, що ти зараз побачиш, - плоди моєї багаторічної праці. Будь- який звук може тут усе знищити. Тому мовчи і намагайся ступати якнайтихіше!

Бастіян кивнув, і вони вийшли з хижі. За нею височіла дерев’яна вежа з підйомником - копер, з-під копра в глиби­ни землі стрімко вела власне шахта. Вони проминули копер і вийшли в безмежну широчінь снігів. І тут Бастіян побачив образи: ці картини лежали просто на снігу, наче коштовно­сті на білому шовку, як розсипи самоцвітів на безцінних клейнодах.

Вдивившись, він збагнув, що то тоненькі, як павутин­ка, таблички, виготовлені з чогось, що нагадувало слюду; і були вони прозорі й кольорові, різні за розміром і за фор­мою, прямокутні та округлі; декотрі - надщерблені, інші - цілі й неушкоджені, ще якісь - завбільшки як церковний вітраж або крихітні, мов мініатюри на табакерках. Вони лежали рядами, посортовані за розмірами і за формою, і ці ряди простягалися аж за виднокрай неозорої білої пустелі. Зображення на цих табличках були дивні й незрозумілі, • собливо на перший погляд. Були там якісь загорнуті у плащі постаті, що, здавалося, летять кудись, сидячи у ве­ликому пташиному гнізді, були віслюки в суддівських ман­тіях, були годинники, які плавилися і розповзалися, наче розтоплений сир, були маріонетки, які стояли на безлюд­них, хоч і яскраво освітлених, майданах. Були тут фантас­тичні обличчя і голови, мозаїчно складені з фігурок тварин, були й інші, у чиїх рисах вгадувалися краєвиди. Одначе траплялися там і цілком звичайні зображення: чоловіки, що жнуть збіжжя, жінки, які сидять на балконах. Гірські села і морські краєвиди, баталії і циркові вистави, вулиці та кімнати, і весь час - обличчя, обличчя, обличчя: старі й молоді, мудрі й простакуваті, блазенські й королівські, ра­дісні й похмурі. Були тут і страхітливі, жаскі зображення, і навпаки - кумедні, веселі та жартівливі. Картини страт, танки смерті сусідили з образками молодички на моржі чи носа, який походжає собі вулицею, а всі з ним вітаються.

Чим довше Бастіян ходив між рядами образів, тим менше розумів, у чому їх сенс, чому вони тут і що означа­ють. І лише в одному він не сумнівався: на цих картинах можна побачити все без винятку, хоч іноді зображення по­єднувалися якось украй химерно.

Година за годиною проходжалися Йор та Бастіян поміж рядами слюдяних табличок, аж нарешті над широкою сні­говою рівниною засутеніло. Відтак вони повернулися до рудокопової хижі. Щойно за ними зачинилися двері, Йор тихо запитав:

- Чи було серед них щось таке, що здалося тобі знайо­мим?

- Ні, - відповів Бастіян.

Гірник посмутнів і похитав головою.

- Чому ти питаєш? - допитувався Бастіян. - Що це за образи? Чому я повинен впізнати котресь із цих зображень?

- Це забуті сни зі світу людей, - пояснив йому Йор. - Сон, якщо він уже приснився, не може просто так зникну­ти, перетворитися у ніщо. Але коли людина, якій він прис­нився, відразу ж його забуває, - як ти гадаєш, де він тоді опиняється? Тут, у глибинах нашої землі. Саме у надрах

Фантазії, тонесенькими-тонесенькими верствами, одна по одній, відкладаються забуті сни. І що глибше копаєш, то щільніше вони лежать. Ціла Фантазія стоїть на підложжі з забутих снів.

- Невже там є і мої? - все ще не йняв віри Бастіян.

Йор лише кивнув.

- І ти вважаєш, мені треба їх знайти? - випитував далі Бастіян.

- Треба знайти хоч би один. Одного цілком досить, - відказав Йор.

- Але навіщо? - допитувався Бастіян.

Рудокоп повернувся до нього лицем, освітленим тепер тільки неяскравим пломінцем домашнього вогнища. Його сліпі очі, як і на початку, дивилися крізь Бастіяна, немовби прозираючи в безмірну далечінь.

- Послухай, Бастіяне Бальтазаре Букс, - мовив він, я не люблю багато говорити. Тиша мені значно миліша. Але зараз я тобі щось скажу. Ти шукаєш Воду Життя. Ти хотів би навчитися любити, щоби змогти знайти дорогу і повер­нутися у свій світ. Легко сказати - любити! Живлюща Вода запитає тебе: «А кого?» Бо ж не можна любити просто так, загалом, аби тільки любити. До того ж, ти забув усе, крім свого імені. Але якщо ти не відповіси на це питання, то не зможеш напитися Живлющої Води. Тому допомогти тобі може лише твій забутий сон, якщо ти його тут відшукаєш, якраз цей віднайдений образ і приведе тебе до джерела Жи­влющої Води. Однак за це тобі доведеться забути останнє, що в тебе ще залишилося: себе самого. А це означає, зокре­ма, важку і марудну працю. Запам’ятай мої слова, гарне­нько запам’ятай, тому що я ніколи більше їх не промовлю.

Після цього він ліг на свій лежак і заснуй. Бастіянові ж не залишалося нічого іншого, як задовольнитися твердою, холодною долівкою. Та йому це не дошкуляло.

Коли наступного ранку він прокинувся, весь задубілий, із закляклими руками і ногами, Йора вже не було. Ймовір­но, він спустився у Яму Мінроуд. Бастіян сам налив собі миску гарячої юшки, яка зігріла його, але здалася не надто смачною. Її солоність чомусь нагадала Бастіянові смак сліз і поту.

А тоді він вийшов і почав знову бродити безкраєю сні­говою рівниною, між рядами образів, проминаючи тисячі картин. Він уважно вдивлявся в них, розглядаючи одну за одною, бо тепер уже знав, що від цього залежало, але так і не зміг знайти жодної, яка хоч якось би його зачепила. Сер­це у нього так і не тьохнуло, всі образи були йому цілковито байдужі.

Надвечір він побачив, як Йор піднімається в кошику з шахти копальні. За плечима він мав ношу - щось на кшталт полички, на якій лежали кілька різних за розміром табли­чок тонесенької слюди. Бастіян мовчки рушив за ним, а той пішов по рівнині. Зайшовши далеко-далеко углиб засніже­ної просторіні, Йор украй обережно заходився розкладати на вільному місці свої нові знахідки. Він клав їх на м’який сніг, розташовуючи рівним рядочком. На одній табличці був зображений чоловік із грудьми, наче пташина клітка, в якій сиділо двоє голубів. На іншій - кам’яна жінка верхи на великій черепасі. На найменшій з таблиць можна було роз­гледіти нібито звичайного метелика, але його крильця були вкриті плямками у формі літер. Були й кілька інших зо­бражень, але жодне ніяк до Бастіяна не промовляло.

За якийсь час, коли вони з рудокопом знову сиділи в хижці, Бастіян запитав:

- А що стається із зображеннями, коли сніг починає танути?

- Тут завжди зима, - відказав Йор.

І це була вся розмова того вечора.

Усі наступні дні Бастіян продовжував шукати серед зо­бражень образ, який він міг би впізнати чи який би при­наймні щось для нього означав. Але - марно. Вечорами во­ни з гірником сиділи в хижі, і позаяк той ніколи нічого не говорив, Бастіян також призвичаївся мовчати. Поступово він перебрав від Йора і його манеру обережно рухатися, щоби не спричинити різкого звуку, від якого могли би по­розпадатися образи.

- Здається, я переглянув їх усі, - сказав Бастіян одного вечора. - Серед них нема жодного мого.

- Це зле, - відказав Йор.

- Що ж мені робити? - спитав Бастіян. - Може, я пови­нен чекати на нові образи, які ти для мене виноситимеш із надр?

Йор на мить замислився, а потім похитав головою.

- На твоєму місці, - зашепотів він, - я сам увійшов би у Копальню Мінроуд, щоби спробувати видобути звідти зна­йомі образи.

- Але ж я не маю твоїх очей, - обережно заперечив Бас­тіян. - У темряві я нічого не побачу.

- А хіба під час твоїх довгих мандрів тобі ніколи не да­вали ніякого світла? - спитав Йор і знову подивився крізь Бастіяна, кудись вдалину. - Невже в тебе нема якогось ка­меня, який випромінює сяйво, нічого такого, що тепер мог­ло б стати тобі у пригоді?

- Я мав такий камінь, - сумно зізнався Бастіян, але я змарнував Аль Джагір на щось цілком інше.

- Це зле, - повторив із закам’янілим лицем Йор.

- То що ж мені робити?

Рудокоп знову довго мовчав, перш ніж відповів:

- Тоді тобі доведеться працювати в темряві.

Бастіянові аж мороз пішов по шкірі. Він, щоправда, і

досі був наділений силою і відвагою, які дарував йому Ау- рин, та уявивши, що йому доведеться опинитися глибоко- глибоко під землею, та ще й у непроглядній пітьмі, він від­чув, як йому все аж похололо всередині. Йор нічого більше не сказав, і вони вклалися спати.

Наступного ранку гірник поторсав його за плече.

Бастіян підвівся.

- їж юшку і ходи! - коротко наказав Йор.

Бастіян послухався.

Він пішов за гірником до шахти, разом із ним сів у ко­шик підйомника, і вони почали спускатися в Яму Мінроуд. Спускалися вони доволі довго, все глибше і глибше. Давно вже змерх найостанніший відблиск скупого світла, яке проникало в колодязь шахти, та кошик підйомника продо­вжував рухатися вниз крізь кромішню пітьму. Нарешті во­ни відчули різкий поштовх. Це означало, що вони сягнули самого дна. Кошик став, і вони вийшли.

Тут, унизу, було набагато тепліше, ніж нагорі, на зимо­вій рівнині; минуло небагато часу - і все Бастіянове тіло вкрилося рясним потом. Він намагався не загубити в тем­ряві рудокопа, що крокував попереду, хоч той ішов дуже швидко. Це був звивистий шлях через безліч штолень, ко­ридорів, іноді навіть траплялися якісь начебто зали, як можна було здогадатися з неголосного відлуння кроків. По­спішаючи за Йором, Бастіян багато разів боляче вдарився об виступи гірської породи та балки чи підпори, одначе Йор анітрохи на це не зважав.

У той перший день, а також у кілька наступних гірник був наставником Бастіяна (просто тримаючи хлопця за ру­ки і скеровуючи їх, куди треба) у мистецтві відділяти одну від одної тонесенькі, крихкі, як найтонші крижинки, верс­тви слюди і знімати їх із пластів - одну по одній. Для цього рудокоп мав інструменти, на дотик - наче дерев’яні чи кіс­тяні шпателі; Бастіян так ніколи їх і не побачив, бо коли їхня цілоденна праця у штольні закінчувалася, знаряддя залишалися на робочому місці, вглибині шахти.

Поступово він навчився орієнтуватися у цілковитій те­мряві копальні. Розпізнавав ходи і штольні якимось новим незбагненним чуттям, якого навіть не міг пояснити. І одно­го дня Йор дав зрозуміти йому - без жодного слова, а тільки доторком руки, - що відтепер йому доведеться самому пра­цювати в одній із низьких штолень, куди можна було про­никнути тільки повзком. І Бастіян поліз у штольню. Там було страшенно тісно, до того ж над ним нависала вся не­ймовірна товща первісної породи...

Згорнувшись калачиком, як іще ненароджене дитя в лоні матері, лежав він у темних глибинах підложжя Фанта­зії і терпляче докопувався до свого забутого сну, до образу, котрий зміг би привести його до витоків, до Живлющої Во­ди.

Оскільки Бастіян нічого не бачив у безпросвітній тем­ряві надр, то не міг ані щось вибирати, ні приймати якісь рішення. Відтак залишалося тільки одне: він мусив покла­датися на те, що випадок або ж милосердна доля коли- небудь допоможуть йому знайти те, що він шукає.

Кожного вечора виносив він на примерхле світло дня все, що вдалося видобути з глибин Ями Мінроуд. І кожного вечора виявлялося, що його робота була даремна. Але Бас­тіян не обурювався і не нарікав. Він втратив будь-який жаль і співчуття до самого себе. Він став терплячим і ти­хим, він упокорився. І хоча його сили були, по суті, неви­черпними, дуже часто він відчував страшенну втому.

Як довго тривали ці важкі часи, сказати не можна, бо таку працю годі виміряти днями чи місяцями. Та ось наре­шті одного вечора сталося так, що він виніс на поверхню образ, який із першої ж миті так неймовірно схвилював йо­го і зворохобив, що хлопцеві довелося стримуватися аби не скрикнути від здивування: вигук міг би знищити зобра­ження.

На крихкій, тонесенькій слюдяній табличці - не надто великій, завбільшки приблизно як сторінка книжки - дуже виразно і чітко було видно якогось чоловіка у білому хала­ті. У руці він тримав гіпсовий зліпок зубів. Чоловік просто собі стояв, але його понура постать і зажурений вираз об­личчя вразили Бастіяна в саме серце. Але найбільше вра­зило Бастіяна те, що цей чоловік перебував усередині про­зорої, як скло, крижаної брили. Зусібіч його оточував ціл­ковито непроникний - хоч і майже невидний - шар криги.

І поки Бастіян розглядав це зображення - образ, що ле­жав перед ним на снігу, - в ньому прокинулася туга за цим незнайомим чоловіком. Це було почуття, яке йшло ніби з найдальшої далечіні, насувалося так, як у морі насувається хвиля дев’ятого валу, що її спершу, власне, і не зауважуєш, аж доки цей вал не нагряне впритул і не впаде нарешті ве­летенським, високим, як дім, буруном, котрий змітає і зно­сить усе на своєму шляху.

Бастіян мало не втопився в цьому припливі страшної туги, він задихався, хапаючи ротом повітря. Заболіло сер­це, воно було недостатньо великим для такого неймовірно сильного почуття.

Ця хвиля прибою затопила усе, що в нього іще залиша­лося від спогадів про себе самого. Відтак він забув останнє, що мав, - власне ім’я.

Увійшовши за якийсь час до Йорової хижі, він не зро­нив ані слова. Гірник також нічого не сказав, а тільки довго і уважно вдивлявся в нього, і знов його очі, здавалося, про­зирали у безмежну далечінь, і вперше за весь цей час на сі­рому закам’янілому обличчі рудокопа промайнула легка і коротка усмішка.

Тієї ночі хлопець, який тепер не мав навіть власного імені, попри всю свою втому, так і не зміг заснути. У нього перед очима весь час стояв видобутий із копальні образ. Він думав про те, що цей невідомий чоловік прагне щось йому сказати, але не може, бо ув’язнений у брилі льоду. Хлопець без імені хотів йому якось допомогти, хотів зробити так, щоби крига розтанула. Наче у віщому сні, він бачив себе і його, бачив, як обнімає ту брилу, намагаючись розтопити її теплом свого тіла. Та все дарма.

І тоді він раптом почув, що саме намагався сказати йо­му цей чоловік, почув не вухами, а серцем, всіма потаєм­ними глибинами свого єства: «Допоможи мені! Не залишай мене напризволяще! Сам я не зможу вибратися з цієї криги! Допоможи! Тільки ти можеш мене звільнити - тільки ти!»

На світанку наступного дня, щойно вони з рудокопом прокинулися, хлопець без імені звернувся до Йора:

- Сьогодні я вже не піду з тобою в Яму Мінроуд.

- Покидаєш мене?

Хлопець кивнув.

- Я йду шукати Живлющу Воду.

- То ти знайшов образ, який тебе поведе?

- Так.

- Покажеш мені?

Хлопець знову кивнув. Вони пішли по снігу туди, де лежав образ. Хлопець невідривно вдивлявся у зображення чоловіка, але Йор спрямував свої сліпі очі на обличчя хло­пця, немовби прозираючи крізь нього у безмежну далечінь. Здавалося, він довго до чогось прислухався. Тоді нарешті рудокоп схвально нахилив голову.

- Візьми його з собою, - прошепотів він. - Тільки не загуби. Якщо ти його загубиш або якщо він зруйнується, - всьому кінець. Ти знаєш, що це означає.

Хлопець, у якого вже не було імені, стояв, понурив­шись, і якусь хвилину мовчав. А тоді заговорив - так само тихо:

- Дякую, Йоре, за те, чого ти мене навчив.

Вони потиснули одне одному руки.

- З тебе був добрий гірник, - прошепотів Йор. - Ти працював сумлінно.

Сказавши це, він відвернувся і пішов у бік Ями Мінро- уд. Жодного разу не озирнувшись, Йор сів у кошик підйом­ника і став опускатися під землю.

Тим часом хлопець без імені підняв зі снігу образ, видо­бутий із підвалин Фантазії, і побрів у безмір засніженої рі­внини.

Він ішов отак уже багато годин, Йорова хижа давно вже зникла за виднокраєм, і довкола нього тепер не було нічого, крім білої поверхні, яка прослалася навсібіч. Але він відчу­вав, що образ, який він обережно тримав обома руками, ве­де його у потрібному напрямку, а отже, він не зіб’ється з дороги.

Хлопець був сповнений рішучості коритися цій силі, він в усьому довірився їй, знаючи, що вона приведе його, куди слід, незалежно від того, довгим чи коротким ви­явиться шлях. Тепер його вже ніщо не могло зупинити. Він хотів знайти Живлющу Воду - і був упевнений, що зможе.

Зненацька десь високо вгорі почувся якийсь дивний шум - далекі крики, що виривалися з безлічі горлянок, і несамовитий, пронизливий вереск. Поглянувши вверх, він побачив у небі якусь темну хмару, схожу на пташину зграю. І тільки коли ця зграя опустилася нижче, він зрозу­мів, що це, і аж заціпенів від жаху.

Це були блазнеметелики, шлямуфи!

- Господи милосердний! - промайнуло у голові хлопця без імені. - Хоч би вони мене не помітили! Споїм вереском вони зруйнують мій образ!

Однак вони його ще й як помітили!

З несамовитим реготом і галайканням зграя накинула­ся на самотнього мандрівця і приземлилася довкола нього. Шлямуфи сідали просто у сніг.

- Ура! - заверещали вони, широко порозкривавши свої яскраво порозмальовувані роти. - Ми нарешті його знайш­ли, ми запопали нашого Великого Благодійника!

І вони почали борюкатися в снігу, кидатися сніжками, беркицятися і ставати на голову.

- Тихо! Прошу вас, будьте тихо, - у відчаї прошепотів хлопець без імені.

А цілий хор блазнеметеликів у захваті заверещав:

- Що він сказав?

- Він сказав, що йому надто тихо!

- Що ми надто тихі? О, такого нам іще ніхто ніколи не говорив!

- Чого вам від мене треба? - спитав хлопець. - Чому би вам не дати мені спокій?

Блазнеметелики затріпотіли крилами, вигукуючи на­вперебій:

- Великий Благодійнику! Великий Благодійнику! Пригадуєш, як ти врятував нас, коли ми ще були ахарая- ми? Тоді ми були найнещаснішими істотами у Фантазії, зате тепер набридли собі до нестями. Те, що ти з нами зро­бив, спочатку здавалося надзвичайно веселим і дуже ціка­вим, але тепер ми вмираємо від нудьги. Ми пурхаємо, пур­хаємо, пурхаємо - і не маємо нічого, за що можна було б вчепитися. Ми навіть не можемо влаштувати собі забаву, не можемо розпочати якусь справжню гру, бо в нас не буває правил. Рятуючи нас, ти зробив із нас блазнів, оцим своїм спасінням ти виставив нас на посміховисько! Нічого собі порятуночок! Ти нас обдурив, Великий Благодійнику!

- Але ж я хотів зробити як краще, - прошепотів пере­ляканий хлопець.

- Аякже, як краще для тебе! - хором заверещали шлнмуфи. - Ти хотів здаватися собі чудовим. Але розпла­чуватися за твою доброту доводиться нам, Великий Благо­дійнику!

- Що ж мені тепер робити? - спитав хлопець. - Чого ви від мене хочете?

- Ми розшукували тебе, - зарепетували шлямуфи, по- блазенськи кривляючись. - Ми хотіли наздогнати тебе, перш ніж ти дременеш із Фантазії. Що ж, ось ми тебе і спіймали. І не дамо тобі спокою, поки ти не станеш нашим ватажком. Ти повинен стати нашим Верховним Шляму- фом, нашим генерал-шлямуфом! І всім, чим захочеш!

- Але чому, чому? - благально прошепотів хлопець.

А хор блазнеметеликів загорлав у відповідь:

- Ми хочемо, щоби ти віддавав нам накази, щоб ти на­ми командував, до чогось змушував, щось забороняв! Ми хочемо, щоби наше існування мало хоч якийсь сенс!

- Я не можу цього зробити! Чому б вам не обрати ко­гось з-поміж вас?

- Ні-ні, ми хочемо тебе і тільки тебе, Великий Благо­дійнику! Це ж ти зробив із нас те, чим ми тепер е!

- Ні, - насилу видушив із себе хлопець. Я не можу. Ме­ні треба йти звідси. Я мушу повернутися назад!

- До чого такий поспіх, Великий Благодійнику?! - закричали блазнеметелики, широко роззявляючи свої ве­ликі роти. - Ти від нас не втечеш. Бач, що надумав, - дати драла з Фантазії!

- Але я вже ні на що не маю сили! - запротестував хло­пець.

- А ми? - обурився хор. - А як же ми?

- Ідіть звідси! - закричав хлопець. - Я не можу турбу­ватися ще й про вас!

- Тоді перетвори нас назад! - заверещали пронизливі голоси. - Хай ліпше знову станемо ахараями. Озеро Сліз пересохло, Амаґрант опинився на мілині. І ніхто не пряде витончених філіграней зі срібла. Ми хочемо знову жити як ахараї!

- Я вже не можу цього зробити! - відповів хлопець. - Я вже не маю жодної влади у Фантазії.

- Ну, тоді ми заберемо тебе зі собою! - заревла зграя і заметушилася в повітрі довкола Бастіяна.

Сотні малесеньких ручок схопили його і спробували підняти над землею. Хлопець відчайдушно відбивався, ме­телики розліталися на всі боки. Одначе вони вперто повер­талися і поверталися до нього, знавіснілі, як роздражнені оси.

Посеред цього крику і вереску звідкись здалеку долинув тихий, але водночас потужний звук, схожий на гул велико­го бронзового дзвона.

Тої ж миті шлямуфи кинулися навтьоки, їхня темна зграя, як хмара, розтанула високо в небі.

Хлопець, який вже не мав імені, навколішки стояв на снігу. Перед ним лежав його образ, що розсипався на по­рох. Ось тепер усьому дійсно кінець. Не залишилося нічого, що могло би привести його до Живлющої Води.

Піднявши очі угору, він крізь сльози побачив удалині, посеред засніженої рівнини, дві постаті - велику і малень­ку. Хлопець протер очі - і придивився уважніше.

То були щастедракон Фухур і Атрею.

XXVI.

ЖИВЛЮЩА ВОДА

Хлопець, у якого вже не було імені, нерішуче підвівся з колін і ступив кілька кроків назустріч Атрею. А тоді зу­пинився. Атрею нічого не робив, а просто уважно і спокійно дивився йому в вічі. Рана на його грудях більше не крива­вила.

Довго стояли вони один навпроти одного; і жоден не промовив ані слова. Було так тихо, що кожен із них чув, як дихає інший.

Хлопець без імені повільним рухом сягнув по золотий ланцюжок у себе на шиї й зняв Аурин. Він схилився і обе­режно поклав Клейнод на сніг перед Атрею. При цьому він ще раз кинув погляд на двох гадюк, світлу і темну, що ку­сали одна одну за хвіст, витворюючи таким чином овал. А тоді забрав руку.

І тільки-но він це зробив, золоте сяйво Аурина спалах­нуло так неймовірно яскраво, що аж засліплювало, отож йому довелося заплющити очі, так наче він подивився на сонце. А коли розплющив їх знову, то побачив, що стоїть у якійсь залі під куполом - величезним, як небесне склепін­ня. Стіни цієї споруди були витесані з брил, усуціль із золо­того проміння. І посеред отої безмежно великої зали лежа­ли велетенські, неначе міські мури, гадюки - світла і темна. Атрею, Фухур і хлопець без імені всі разом стояли біля го­лови чорної гадюки, котра тримала у своїй пащі хвіст білої. На них дивилося нерухоме око з вертикальною зіницею. Порівняно з гігантською головою, вони були зовсім крихіт­ні, і навіть щастедракон здавався малесеньким, як біла пу­хнаста лялечка.

Велетенські нерухомі тіла змій зблискували, наче якісь невідомі метали - чорний як ніч і сріблясто-білий. І всі бі­ди, які могли би статися через них, усі страшні нещастя, які могли б спричинити ці гадюки, стримувало лише те, що вони тримали одна одну в полоні. Якби вони одна одну від­пустили, настав би кінець світу; це було очевидно.

Однак, поневолюючи одна одну, - а може, саме завдяки цьому, - вони водночас оберігали Живлющу Воду. Бо якраз посередині зали, саме там, де вони лежали, з землі било потужне джерело, високий дзюркотливий струмінь, який то піднімався, то спадав, а падаючи, витворював і знову ховав у собі тисячі й тисячі форм, і це діялося набагато швидше, ніж здатне вловити око. Струмінь води, що шуму­вала і вирувала, розбивався на дрібнесеньку, тонку, схожу на світлосяйний туман імлу, в якій золотаве світло перели­валося всіма кольорами веселки. І в шумуванні тієї води були і клекіт, і бурління, і спів, і зітхання, і сміх, і поклик радості, озвучений тисячами й тисячами голосів.

Хлопець без імені, знемагаючи від спраги, не годен був відірвати очей від Живлющої Води.

Але як до неї дістатися? Голова гадюки лежала цілко­вито нерухомо.

Раптом Фухур підвів голову. Його рубіново-червоні ку­лясті очі заяскріли.

- Ви теж розумієте, що промовляють ці води? - спитав

він.

- Ні, - відповів Атрею. - Я - не розумію.

- Не знаю як і чому, - зашепотів Фухур, - але я розу­мію дуже виразно. Можливо, тому, що я саме щастедракон. А всі мови радості споріднені між собою.

- То що ж промовляють ці води?! - запитав Атрею. Фухур прислухався і поволі, слово за слоном, став

повторювати все, що почув:

-Ми - Живлющії Води!

Джерело, що з себе самого б’є.

Снаги в ньому більше, вроди,

Що більше хто з нього п’є.

Фухур повслухався у жебоніння вод іще якусь мить, а тоді сказав:

- Вони постійно говорять: «Пий! Пий! Роби все, що хо­чеш!»

- Як же нам туди ввійти? - запитав Атрею.

- Вони хочуть знати наші імена, - пояснив Фухур.

- Я - Атрею! - вигукнун Атрею.

- Я - Фухур! - сказав Фухур.

Хлопець без імені промовчав.

Атрею подивився на нього, а тоді взяв його за руку і крикнув:

- А він - Бастіян Бальтазар Букс.

- Вони запитують, - переклав Фухур, - чому він сам цього не каже.

- Бо не може, - сказав Атрею. - Він усе про себе забув.

Фухур знову якийсь час прислухався до клекоту і шу­мування джерельних вод.

- Без спогадів, кажуть вони, йому не вдасться туди ввійти. Гадюки його не впустять.

- Я все для нього запам’ятав, - крикнув Атрею. - Я пам’ятаю все, що він розповідав мені про себе і про свій світ. Я поручуся за нього.

Фухур усе ще наслухав.

- Вони питають, яке ти маєш на це право.

- Бо я його друг, - сказав Атрею.

І знову минуло кілька хвилин; весь цей час Фухур ува­жно прислухався до клекоту води.

- Невідомо, - зашепотів він на вухо Атрею, - чи це їх переконає. Крім того, тепер вони цікавляться твоєю раною. Хочуть знати, як це сталося.

- Ми обидва були праві, - сказав Атрею, - і водночас обидва помилялися. Але тепер Бастіян добровільно віддав Аурин.

Фухур ще трохи послухав, а тоді кивнув.

- Так, - мовив він, - тепер вони визнають твоє право. Це місце якраз і є - Аурин. Ми тут бажані гості, кажуть во­ни.

Атрею подивився вгору, на велетенську золоту башо.

- Кожен із нас, - зашепотів він, - носив Сяйво на шиї, і навіть ти, Фухуре, хоч і недовго.

Фухур зробив йому знак помовчати, а сам знову прис­лухався до співу вод. За мить він переклав:

- Аурин - це і є ті двері, які шукав Бастіян. Від самого початку він мав Аурин, він носив його із собою. Але води кажуть, що нічого, що належить світу Фантазії, не вільно винести за її межі. Інакше гадюки просто не випустять за поріг. Тож Бастіян мусить віддати все, чим його обдарувала Дитинна Царівна. Бо якщо ні, йому не вдасться напитися Живлющої Води.

- Але ж ми все ще носимо її Знак, її Клейнод. Зараз ми в її Сяйві, ми - в Аурині, - вигукнув Атрею. Хіба її самої тут нема?

- Вони кажуть, що в цьому місці влада Місяцівни за­кінчується. І вона єдина, хто ніколи не зможе сюди потра­пити. Дитинна Царівна не може увійти всередину Сяйва, бо не може зректися сама себе.

Охоплений сум’яттям, Атрею мовчав.

- Тепер вони питають, - продовжував Фухур, чи гото­вий Бастіян?

- Так, - голосно проказав Атрею, він готовий.

Тої ж миті голова велетенської чорної гадюки почала дуже повільно підніматися, не відпускаючи, втім, хвоста білої, що його тримала в пащі. Велетенські тіла гадюк ви­гиналися, аж доки під ними не утворилася арка, одна поло­вина якої була чорна, а друга біла.

Атрею провів Бастіяна, тримаючи його за руку, крізь страхітливу браму до джерела, що лежало тепер перед ними в усій своїй красі та величі. Фухур ішов за ними. І доки во­ни йшли, Бастіян один за одним втрачав чудовні фантазій­ні дари. Сильний і відважний красень знову перетворився на низенького, опецькуватого і несміливого хлопчика. І на­віть одяг, який у Йоровому Мінроуді майже зотлів і перет­ворився на шмаття, зник, безслідно розтанув. Отож він - зовсім голий і нічим не захищений - опинився перед вели­ким золотим колом, посередині якого била струменем Жи­влюща Вода, і її життєдайний ключ піднімався високо вго­ру, чимось нагадуючи кришталеве дерево.

У цю найостаннішу мить, коли він уже не володів жод­ним з дарів Фантазії, але ще не здобув спогадів про себе і свій світ, хлопець пережив момент цілковитої розгубленос­ті, бо нараз перестав розуміти, до якого світу належить і чи він сам насправді існує.

Та нараз просто стрибнув у кришталеву воду, занурився в неї, пірнув, виринув, форкнув і знову оббризкав себе, ха­паючи ротом мерехтливий дощ крапель.

Він пив, пив і пив - пив, аж доки не вгамував свою спрагу. І тоді його переповнила радість - радість від маків­ки до п’ят, радість того, що він живе, радість, що може бути самим собою. Він ніби заново народився. І найчудовішим у цьому було те, що тепер він хотів бути власне тим, ким був. Відтак якби серед безлічі можливостей йому довелося ви­бирати одну-єдину, він вибрав би цю і тільки цю. Тому що тепер знав: у світі є тисячі й тисячі різновидів і видозмін радості, однак за своєю суттю всі вони залишаються однією- єдиною радістю - радістю, яку дає вміння любити. Бо лю­бити і радіти - то насправді одне і те ж.

До речі, навіть значно пізніше, коли Бастіян давно по­вернувся у свій світ, став дорослим, а тоді врешті-решт пос­тарів, ця радість ніколи більше його не покидала. І в най­важчі хвилини життя у нього залишалася ця радість серця, що давала йому силу і снагу всміхатися і втішати інших людей.

- Атрею, - закричав він своєму другові, який стояв по­руч із Фухуром, - ходи сюди і ти! Ходи! Напийся Живлю­щої Води! Це справді чудово!

- Ні, - гукнув той у відповідь. - Цього разу я тільки супроводжую тебе.

- Цього разу? - запитав Бастіян. - Що ти маєш на ува­зі?

Атрею переглянувся із Фухуром, а тоді сказав:

- Ми вже одного разу були тут. Ми не відразу впізнали це місце, бо тоді нас принесли сюди у ві сні - й уві сні за­брали звідси. Але тепер ми його пригадали.

Бастіян виліз із води.

- Тепер я знову знаю, хто я, - сказав він, сяючи щасли­вою усмішкою.

- Так, - погодився Атрею, тепер і я впізнаю тебе. Тепер ти виглядаєш так само, як і тоді, коли я побачив тебе в Брамі Чарівного Дзеркала.

Бастіян кинув погляд на шумку, іскристу коду.

- Хотів би принести її татові, закричав він. - Але як?

- Не думаю, що це можливо, заперечив Атрею. - Адже за поріг Фантазії не вільно нічого виносити.

- Бастіянові можна, почувся голос Фухура, який знову зазвучав гучно і насичено, на повну силу. - Він зможе це зробити!

- Ти справжній щастедракон! - гукнув йому Бастіян.

Фухур дав хлопцеві знак не заважати йому слухати. А

тоді пояснив:

- Води кажуть, що тепер ти повинен вирушати в доро­гу, та й нам пора йти.

- А де ж моя дорога? - запитав Бастіян.

- Це другий вхід, - переклав Фухур. - Він там, де голо­ва білої гадюки.

- Ну, добре, - завагався Бастіян, - але як же мені звід­си вийти? Біла голова не ворушиться.

І дійсно, голова білої гадюки лежала непорушно. Вона тримала в пащі хвіст чорної, а її велетенське око впритул дивилося на Бастіяна.

- Води питають, - мовив Фухур, - чи довів ти до кінця всі початі у Фантазії історії.

- Ні, - сказав Бастіян, - щиро кажучи, жодну з них я не довів до кінця.

Фухур знову якийсь час прислухався. Його обличчя на­було розгубленого і ошелешеного виразу.

- Вони кажуть, що коли так, то біла гадюка тебе не ви­пустить. Тобі доведеться повернутися у Фантазію і всі ці історії позавершувати.

- Усі історії? - промимрив Бастіян. - Але тоді я ніколи не зможу повернутися. Тоді всі зусилля були даремні.

Фухур напружено прислухався.

- Що вони кажуть? - допитувався Бастіян.

- Цить! - наказав Фухур.

За мить він зітхнув і пояснив:

- Вони кажуть, що це закон, і його неможливо змінити, хіба що знайдеться хтось, хто перебере на себе це завдання. Одначе це таке завдання, яке ніхто, крім тебе, не зможе ви­конати.

- Ні, зможе, - промовив Атрею. - Я це зроблю.

Бастіян спантеличено подивився на друга. А тоді кину­вся йому на шию, бурмочучи:

- Атрею! Атрею! Я ніколи цього не забуду!

Атрею всміхнувся.

- Це чудово, Бастіяне, значить, тоді ти не забудеш і нашу Фантазію.

Він по-братньому поплескав його по щоці, а тоді швид­ко відвернувся і рушив до чорної гадючої голови; брама все ще була відчинена, яків мить, коли вони в неї увійшли.

- Фухуре, - сказав Бастіян, - як же ви збираєтеся поза­вершувати те все, що я вам тут поназалишав?

Білий щастедракон підморгнув йому своїм кулястим рубіново-червоним оком і відповів:

- Нам сприятиме щастя, хлопче, нам в усьому сприя­тиме щастя!

З цими словами він пішов услід за Атрею - своїм паном і другом.

Бастіян дивився їм услід; дивився, як вони пройшли крізь браму, щоби повернутися у Фантазію. Там вони ще раз обернулися і помахали йому.

За хвилю чорна гадюча голова почала опускатися, аж доки не лягла на долівку. Атрею і Фухур зникли з Бастія- нових очей.

Тепер він залишився сам.

Він обернувся до другої, білої гадючої голови - і поба­чив, що вона саме піднімається, а відтак тіла гадюк знову і в такий самий спосіб витворюють арку, як щойно з проти­лежного боку.

Він притьмом зачерпнув повні пригоршні Живлющої Води і кинувся до брами. За нею стояла суцільна пітьма.

Бастіян кинувся в цю пітьму і провалився у порожнечу.

- Тату! - закричав він. - Тату! Це я! Я - Бастіян Баль­тазар Букс!

— Тату! Тату! Це я! Я — Бастіян Бальтазар Букс!

Він усе ще кричав, коли раптом, без жодного переходу, опи­нився на шкільному горищі, звідки колись, давно-предавно, пот­рапив був у світ Фантазії. Він навіть не відразу впізнав це місце, а оскільки, роздивившись навколо, побачив, що тут зберігаються різні химерні речі, як-от опудала, кістяк і картини, то на якусь мить завагався і навіть подумав, що, може, попри все, він якимось чи­ном залишився десь у Фантазії. Але далі побачив свій ранець, за­іржавілий семираменний підсвічник зі згаслими свічками — і аж тоді нарешті збагнув, де він.

Скільки часу минуло, відколи він вирушив звідси у Велику По­дорож Нескінченною Історією? Тижні? Місяці? Можливо, роки? Якось він читав про одного чоловіка, який лише одну годину пе­ребував у чарівній печері, але коли повернувся, то виявилося, що минуло сто років, і з усіх людей, кого він знав, жив тільки один древній старець, що у ті часи був іще зовсім малою дитиною.

Крізь засклений люк, що виводив на дах, падало сіре денне світло, але не можна було визначити, чи то ще передполудне, чи вже пообідня пора. На горищі було страшенно холодно, точнісі­нько так само, як і тієї ночі, коли Бастіян вирушив звідси у Велику Подорож — одночасно із Великими Пошуками Атрею.

Він вибрався з-під купи запорошених військових коців, під якими лежав, одягнув плащ, взувся — і з подивом виявив, що і взуття, і одяг вологі, як і того дня, коли він прийшов сюди, бо тоді періщив надзвичайно сильний дощ.

Він перекинув через плече ремінець шкільного ранця і захо­дився шукати книжку, яку тоді поцупив, книжку, з якої все поча­лося. Він був сповнений рішучості повернути її, віднести цьому непривітному панові Кореандеру. Хай навіть той покарає його за крадіжку, хай заявить у поліцію абощо — того, хто має за своїми плечима такі пригоди, як у Бастіяна, не так-то просто чимось зля­кати. Одначе книжки ніде не було.

Бастіян шукав і шукав, він усе поперевертав, порпався в коцах, зазирав в усі кутки. Ніщо не допомагало. «Нескінченна історія» зникла.

— Ну, гаразд, — нарешті сказав собі Бастіян. Отож, мені до­ведеться сказати йому, що книжка взяла і пропала. Звісно, він мені не повірить. Але я нічого не можу змінити. Хай буде, що бу­де. Зрештою, хто знає, чи пан Кореандер узагалі згадає про неї, адже минуло стільки часу... Може, навіть книгарні вже немає?

Це незабаром з’ясується, та спершу доведеться пройти через цілу школу. Якщо вчителі і діти, які трапляться йому дорогою, са­хатимуться і втікатимуть від нього, то стане зрозуміло, чого йому слід сподіватися.

Одначе відчинивши нарешті двері, які вели з горища на схо­ди, а тоді зійшовши у шкільний коридор, він застав там повну, безшелесну тишу. В цілому будинку ніколи не було жодної живої душі. Тим часом годинник на ратушевій вежі вибив дев’яту. Отож, ще ранок, і уроки вже давно мали би початися.

Бастіян зазирнув у кілька класних кімнат, але скрізь панувала та сама тиша. Підійшовши до вікна і виглянувши надвір, він поба­чив, що вулицею ходять люди і їздять авта. Отже, світ не вимер, життя триває.

Він збіг сходами до головного входу, але двері були зачинені. Він пішов до дверей, які вели в помешкання шкільного управляю­чого, подзвонив, постукав, але ніхто не відгукнувся.

Бастіян замислився. Чекати, доки хтось колись сюди прийде, не можна. Він негайно хоче до тата. Незважаючи навіть на те, що розхлюпав Живлющу Воду.

А може, треба відчинити вікно і кричати, щоби хтось почув і відчинив двері? Ні, якось не випадає. Раптом йому спало на дум­ку, що можна було б, мабуть, вилізти через вікно. Та всі вікна на першому поверсі заґратовані. І тут Бастіян згадав, що, визираючи у вікно другого поверху надвір, він бачив якесь риштовання. Оче­видно, підправляли зовнішні стіни школи.

Бастіян знову піднявся на другий поверх і підійшов до вікна. Легко відчинив його і виліз на підвіконня.

Риштовання складалося з самих лише вертикальних балок, між якими через певні проміжки лежали поперечні дошки. Коли віє на них став, вони загойдалися у нього під ногами. На якусь мить йому запаморочилося в голові, страх пронизав Бастіяна на­скрізь, але він його переборов. Для нього, котрий був володарем Перелину, це взагалі мало здаватися дрібничкою, навіть якщо він більше не володів казковою силою, навіть якщо тепер якоюсь мі­рою давалася взнаки вага огрядного тіла. Обережно і зосередже­но він пошукав, за що тут можна вхопитися та де краща опора для нога, і почав спускатися вниз. Одного разу він загнав собі в паль­ця скалку, але на такі дрібниці не варто було й зважати. Трохи захеканий і розпашілий, зате цілий і неушкоджений, він зіскочив на землю. Отож Бастіян приземлився на вулиці — і ніхто його не помітив.

Хлопець кинувся бігти додому. Ранець зі шкільним причан­даллям і книжками гримотів у такт його крокам, у нього закололо в боці, але він що мав сили біг далі. Йому хотілося до тата, він прагнув його побачити.

Добігши нарешті до будинку, де вони мешкали, він на якусь мить зупинився і подивився вгору, на вікно батькової лабораторії. І тільки тепер його серце зненацька стиснув страх, бо йому впер­ше спало на думку, що тата там може вже і не бути.

Але тато був удома і, мабуть, побачив його з вікна, бо коли Бастіян піднімався сходами, вибіг йому назустріч. Він розкрив назустріч обійми, і Бастіян кинувся йому на шию.

Тато підняв його на руки і поніс сходами вгору, аж до помеш­кання.

— Бастіяне, хлопчику мій маленький, — повторював він знову і знову, — любий, хороший, маленький хлопчику, де ж ти був? Що трапилося?

І тільки коли вони вже сиділи за кухонним столом, коли хло­пець, запиваючи гарячим молоком, їв булочки, що їх тато дбайли­во намащував грубою верствою масла з медом, Бастіян помітив, яким блідим і змарнілим стало татове обличчя. Його очі почерво­ніли, а підборіддя було неголене. Однак поза тим тато виглядав достоту так само, як і тоді, коли Бастіян пішов до школи.

І Бастіян сказав про це татові.

— Тоді? — здивовано перепитав тато. — Що ти маєш на увазі, кажучи «тоді»?

— Як довго мене не було?

— Від учора, Бастіяне. Зранку ти пішов до школи. Та коли ти так і не повернувся додому, я подзвонив учителям і довідався, що тебе в школі взагалі не було. Я шукав тебе цілий день і цілу ніч, мій хлопчику. Я звернувся у поліцію, бо почав боятися найгіршого. 0 Господи, Бастіяне, що ж трапилося? Я мало не збожеволів, так журився. Де ж ти був?

І тоді Бастіян почав розповідати, що він пережив. Він розпові­дав надзвичайно докладно, і це протривало багато годин.

Батько слухав його так, як не слухав іще ніколи досі.

І розумів усе, що розповідав йому Бастіян.

Ближче до полудня він єдиний раз перебив його, та й то тіль­ки для того, аби задзвонити у поліцію: треба було повідомити, що син повернувся додому і що все гаразд. А тоді тато зготував обід, а тим часом Бастіян розповідав і розповідав. Уже звечоріло, коли Бастіян дійшов до розповіді про Живлющу Воду і те, як хотів при­нести її татові, але усе-таки не зміг, бо розхлюпав її по дорозі.

У кухні вже майже стемніло. Батько сидів непорушно. Бастіян підвівся й увімкнув світло. І раптом побачив щось таке, чого ніко­ли раніше не бачив.

Він побачив сльози в татових очах.

І зрозумів, що таки зміг донести сюди Живлющу Воду з Фан­тазії.

Батько мовчки взяв його на коліна, пригорнув і погладив по голові, і Бастіян, притулившись до тата, також його погладив.

І вони сиділи так довго-довго, а тоді тато глибоко зітхнув, по­дивився в обличчя Бастіяна й усміхнувся. Це була найщасливіша з усмішок, такої усмішки Бастіян іще ніколи у тата не бачив.

— Відтепер, — сказав йому тато якимось зміненим, цілком новим голосом, — відтепер у нас усе буде інакше, як ти гадаєш?

І Бастіян кивнув. Його серце було надто переповнене, тож він так і не спромігся щось сказати.

Наступного ранку випав перший сніг. М’яко і чисто лежав він на підвіконні Бастіянової кімнати. Від цього всі звуки, що долина­ли ззовні, здавалися приглушеними.

— Знаєш що, Бастіяне? — звернувся до нього тато під час сніданку. — Мені здається, у нас обох дійсно є привід відсвяткува­ти. Такий день, як сьогодні, випадає людині раз у житті, та ще й не кожній людині. Тому я пропоную зробити щось по-справжньому гарне. Я на один день облишу свою роботу, а ти сьогодні не підеш до школи. Я напишу вчителю пояснення. Що ти на це?

— Не піду до школи? — спитав Бастіян. — А хіба вона є? Коли я вчора проходив коридорами і зазирав у класи, там не було ні душі. Навіть шкільного управляючого.

— Учора? — здивувався тато. — Але ж, Бастіяне, вчора було свято!?* (* В оригіналі — перша неділя Адвенту (назва періоду Різдвяного посту, що по­бутує серед християн Католицької церкви та деяких протестантів, 4-а неділя до Різдва (залежно від року вона випадає в період з 27 листопада по 3 грудня)))

Хлопець замислено помішував ложечкою своє какао. А тоді тихо сказав:

— Здається, я потребуватиму ще трохи часу, щоби... Ну, щоб остаточно до всього призвичаїтися.

— Власне, — кивнув йому тато. — А тому сьогодні ми влашту­ємо собі святковий день, справжнє свято — але тільки для нас двох. Чого тобі найбільше хочеться? Ми могли би піти кудись на прогулянку, а може, ти волів би поїхати у звіринець? Ополудні ми потішимо себе пречудовим обідом — світ таких обідів іще не ба­чив. А ввечері... Нумо увечері підімо до театру!

У Бастіяна заблищали очі. Але він рішуче мовив:

— Тату, спершу я повинен зробити одну справу. Мені треба піти до пана Кореандера і сказати, що я вкрав у нього книжку. І що я загубив її.

Батько взяв Бастіяна за руку.

— Послухай, Бастіяне, якщо хочеш, я сам усе залагоджу.

Бастіян похитав головою.

— Ні, це моя справа. Я мушу зробити це сам. І найліпше не­гайно.

Він підвівся й одягнув плащ. Тато нічого не сказав, зате пог­ляд, яким він подивився на сина, був здивований і сповнений по­ваги. Ніколи досі його син так не поводився.

— Здається, — промовив він урешті-решт, — і мені знадобить­ся трохи часу, щоби призвичаїтися до змін.

— Я незабаром повернуся, — крикнув Бастіян уже з коридо­ру. — Я ненадовго. Цього разу — ненадовго.

Та коли Бастіян уже підійшов під книгарню пана Кореандера, його раптом усе-таки покинула сміливість. Він подивився крізь шибу, на якій були виведені літери з вигадливими завитками, що­би побачити, що там усередині. У пана Кореандера якраз був від­відувач, і Бастіян вирішив, що ліпше зачекати, доки той піде. Отож Бастіян став походжати туди-сюди перед крамничкою. Знову пі­шов густий сніг.

Нарешті покупець вийшов.

«Усе. Тепер — заходь!» — звелів собі Бастіян.

Він подумав про те, як ступив назустріч Ґраоґраманові в Пус­телі Барв, — і рішуче натиснув на клямку.

З-за стіни книжок, що громадилися на протилежному кінці приміщення, відгороджуючи напівтемну задню частину, почувся кашель. Бастіян ступив кілька кроків, а тоді, трохи збліднувши, підійшов іще ближче. Тепер він опинився віч-на-віч перед паном Кореандером, який знову сидів у своєму потертому шкіряному фотелі й читав, достоту так само, як і при першій зустрічі.

Бастіян мовчав. Він сподівався, що пан Кореандер, весь по­буряковівши від гніву, зараз накинеться на нього з криком: «Зло­дій! Злочинець!» (чи щось у цьому дусі).

Замість того старий довго і ретельно розкурював люльку і при цьому, примруживши очі, розглядав Бастіяна крізь скельця своїх невеличких кумедних окулярів. Коли люлька нарешті задиміла, він якийсь час зосереджено нею попахкав, а тоді буркнув:

— Ну, то в чім річ? Чого тобі знову?

— Я... — почав Бастіян, затинаючись, — я вкрав у Вас одну книжку. Я хотів би її повернути, але це неможливо. Я її загубив чи, може... У кожному разі, її десь нема.

Пан Кореандер перестав пахкати і вийняв люльку з рота.

— Яку ще книжку? — здивовано спитав він.

— Ту, яку Ви читали, коли я зайшов до Вас минулого разу. Ви пішли в задню кімнату, щоби поговорити по телефону, а книжку залишили на фотелі. Ну, а я взяв її...

— Так, так, — проказав пан Кореандер, прокашлявшись. — Але в мене не пропадала ніяка книжка. Що ж це за книжка така?

— Вона називається «Нескінченна історія»... Ну, вона така, в оправі з шовку кольору міді і відливає металом, коли нею отак порухати... На оправі цієї книги зображені дві гадюки, світла і тем­на, які кусають одна одну за хвіст. А всередині вона надрукована двома різними кольорами, а ще там на початку кожного розділу — великі й гарно виписані заголовні літери.

— Доволі дивна справа! — промовив пан Кореандер. — річ у тім, що такої книжки в мене ніколи не було. Тому ти і не міг її вкра­сти. Чи, може, ти поцупив її деінде?

— Ні-ні, що Ви! Ні! — запевнив його Бастіян. — Ви мали би пам’ятати цю книжку. Він спершу завагався, але потім усе ж таки

сказав:

— Це... Це чарівна книжка. Читаючи її, я і сам потрапив у Не­скінченну Історію, але коли повернувся звідти, книжки вже не бу­ло.

Пан Кореандер пронизливо дивився на Бастіяна понад ске­льцями окулярів.

— Ти ж не кепкуєш оце з мене, та?

— Ні, не кепкую, — відповів Бастіян уже мало не з відчаєм в голосі. — Звичайно ж, не кепкую. Те, що я кажу, — правда. Ви ма­ли би це знати!

Пан Кореандер іще з хвилину подумав, а тоді похитав голо­вою.

— Доведеться тобі все пояснити докладніше. Що ж, сідай, хлопче. Прошу!

Люлькою він вказав на крісло навпроти його фотелю. Бастіян сів.

— Ну, а тепер, — сказав пан Кореандер, — тепер розкажи ме­ні, що все це має означати. Але, якщо твоя ласка, — поволі й до ладу, нічого не пропускаючи.

І Бастіян почав розповідати.

Панові Кореандеру він розповідав про свої пригоди не так докладно, як татові, та позаяк той виявляв дедалі більше зацікав­лення, випитуючи все нові та нові подробиці, це все одно потри­вало понад дві години. Хтозна чому, але впродовж усього цього часу, як на диво, їх не потурбував жоден відвідувач.

Коли Бастіян нарешті замовк, пан Кореандер довго мовчки пахкав своєю люлькою. Здавалося, він поринув у глибокі розду­ми. Врешті-решт прокашлявся, поправив на носі окуляри, прони­кливо подивився на Бастіяна, а тоді сказав:

— Мені цілком зрозуміло одне: ти не крав у мене цієї книжки, бо вона не належить ні мені, ні тобі, ні комусь іншому. Якщо я не помиляюся, то й сама ця книжка походить із Фантазії. І хто знає — можливо, саме в цю мить її тримає в руках і читає хтось інший...

— Отже, Ви мені вірите?

— Ясна річ, — відповів пан Кореандер. — У таке повірить кож­на розумна людина.

— Відверто кажучи, — зізнався Бастіян, — на таке я навіть не сподівався.

— Є люди, яким не дано потрапити у світ Фантазії. Розумієш? — ніколи в житті. Але є інші, які можуть це зробити, але декотрі залишаються там назавжди. Та є ще інші, вони приходять у світ Фантазії, а тоді повертаються звідти. Так, як ти. І власне такі люди зцілюють обидва світи.

— Ой, — сказав Бастіян, трохи зніяковівши, — це, власне ка­жучи, зовсім не моя заслуга. Ще трохи — і я б ніколи не повернув­ся. Якби не Атрею, в цю мить я блукав би Містом Колишніх Коро­лів.

Пан Кореандер кивнув і замислено пахнув люлькою.

— Так, так, — пробурмотів він. — Тобі вельми пощастило, що у Фантазії в тебе є такий друг. Це, бачить Бог, дається далеко не кожному.

— Пане Кореандер, — запитав Бастіян, — а звідки Ви про все це знаєте? Тобто — Ви що, також побували у Фантазії?

— Ясна річ, — кивнув пан Кореандер.

— Але, якщо так, то мусите знати і МІсящівну!

— Так, я знаю Дитинну Царівну, — відказав пан Кореандер. — Щоправда, я знаю її не під цим іменем. Але це не має значення.

— У такому разі, Ви мусите знати і цю книжку! — вигукнув Ба­стіян. — Значить, і Ви читали Нескінченну Історію!

Пан Кореандер похитав головою,

— Кожна справжня історія є Нескінченною Історією.

Він провів поглядом по стелажах, які сягали аж до стелі, зго­ри донизу вщерть напхані книжками найрізноманітнішої форми і розміру, тоді кінцем люльки показав Бастіянові на книжки і про­довжив:

— У світ Фантазії, хлопче, існує безліч дверей. І безліч таких чарівних книжок. Багато людей цього навіть не помічають. На­справді все залежить від того, в чиїх руках опиниться така книжка.

— У такому разі Нескінченна Історія — для кожного інша?

— Саме це я і маю на увазі, — підтвердив пан Кореандер. — До того ж, це не тільки книжки, є ще й інші можливості потрапити

у світ Фантазії і повернутися звідти. Ти ще сам колись у цьому пе­ресвідчишся.

— Ви так думаєте? — спитав Бастіян, сповнений надії. — Але тоді я мусив би знову зустрітися з Місяцівною, а мені казали, що кожен зустрічається з нею лише один-єдиний раз.

Пан Кореандер нахилився до нього і дуже тихо проговорив:

— Дозволь, щоби я, старий і досвідчений мандрівець Фанта­зією, сказав тобі, хлопче, надзвичайно важливу річ! Це таємниця, якої в самій Фантазії ніхто не знає. Коли ти гарненько поміркуєш, то й сам збагнеш, чому воно так є. До Місяцівни ти не можеш пот­рапити вдруге — це правда. Доки вона — Місяцівна. Та якщо ти зумієш дати їй нове ім’я, то побачиш її знову. І хоч як би часто тобі це вдавалося, щоразу це буде перший і єдиний раз.

На невловно коротку мить на бульдожому лиці пана Кореан- дера спалахнув якийсь відблиск, від чого воно здалося молодим і майже гарним.

— Дякую, пане Кореандер! — сказав Бастіян.

— Це я маю тобі подякувати, хлопче, — відповів пан Кореан­дер. — Було б просто чудово, якби ти час від часу зазирав до ме­не, щоби ми могли собі побалакати про певні речі. Знай, не так уже й багато на білому світі людей, із якими варто про це бесіду­вати.

Він простягнув Бастіянові руку.

— Згода?

— З великою радістю! — сказав Бастіян і відповів на потиск руки. — Але мені вже час. Тато чекає. Та я скоро знову до вас прийду.

Пан Кореандер провів його до виходу. Вже підійшовши до самих дверей, Бастіян — крізь обернені, наче відображені в дзер­калі, літери на шибі — побачив, що тато стоїть на протилежному боці вулиці й чекає. Татове обличчя сяяло.

Бастіян відчинив двері так рвучко, що гроно мосяжних дзво­ників відчайдушно задзеленькало, і кинувся назустріч цьому сяй­ву.

Пан Кореандер ретельно зачинив двері й подивився на батька і сина.

— Бастіяне Бальтазаре Букс, — пробурмотів він, — якщо я не помиляюся, ти ще не одній людині вкажеш шлях у світ Фантазії, і ці люди також принесуть нам звідти Живлющої Води.

Пан Кореандер не помилився.

Утім, це вже зовсім інша історія, і її краще розповісти якось іншим разом...

КІНЕЦЬ