Нескінченна історія

Вочевидь, десь серед клунків чи в одному з численних дорожніх тюків він мав запасний обладунок; отож і тепер на ньому знов були лати, щоправда, не такі розкішні, як ті, що їх напередодні, у поєдинку Героя Гінрека з Бастіяном, по­рубав на шматки меч Сіканда

Коли Бастіян побажав Гінрекові доброго дня, той аж підстрибнув з несподіванки і витріщився на хлопців. Його очі помітно почервоніли.

Бастіян запитав, чи можна їм досісти, але Гінрек на те тільки стенув плечима, кивнув і знову важко гепнувся на своє місце. На столі перед ним лежав аркуш паперу, що ви­глядав так, ніби його багато разів м’яли і знову розправля­ли.

- Я хотів довідатися про Ваше самопочуття, - почав Бастіян. - Мені вельми прикро, якщо я Вас образив.

Лицар Гінрек похитав головою.

- Мені кінець, - прохрипів він нарешті. - Ось, читайте самі!

Він підсунув Бастіянові листа, і Бастіян прочитав:

«Я хочу най-найбільшого героя, а Ви таким не є. Тому прощавайте!»

- Це від принцеси Оґламар? - поцікавився Бастіян. Лицар Гінрек підтвердив.

- Відразу ж після нашого поєдинку вона звеліла відве­сти її на берег - разом з конем. Хтозна, де вона тепер? Я бі­льше ніколи її не побачу. Як же мені тепер, після всього цього, жити на світі?!

- Хіба Вам важко її наздогнати?

- А навіщо?

- Щоби спробувати переконати її.

З грудей лицаря Гінрека вирвався гіркий сміх.

- Ви не знаєте принцеси Оґламар. Я понад десять років вправлявся, щоби навчитися всього, що вмію. Я відмовляв­ся від усього, що могло хоч якось зашкодити моєму самопо­чуттю, що могло би погіршити мою фізичну форму. Я до­тримувався залізної дисципліни, я вчився у найкращих майстрів фехтування, у найсильніших борців усіх видів бо­ротьби, аж доки не переміг усіх їх. Я можу в бігу перегнати коня, стрибаю вище за оленя, я найкращий в усьому - чи, точніше, був найкращим до вчорашнього дня. Колись вона не удостоювала мене навіть поглядом, але з часом, посту­пово, її цікавість до мене і моїх здібностей зростала. Я вже навіть почав сподіватися, що саме мене вона зробить своїм обранцем. А тепер виявилося, що все марно. Як же мені жити без надії?

- Можливо, - припустив Бастіян, - Вашою помилкою є те, що світ клином зійшовся на принцесі Оґламар. Я пере­конаний, що є й інші принцеси, які Вам сподобаються не менше.

- Ні, - відповів лицар Гінрек, - принцеса Оґламар по­добається мені саме тому, що зробить своїм обраним тільки най-найбільшого героя.

- Он як, - проказав Бастіян уже майже безпорадно. - Тоді цьому, звісно, важко зарадити. Що ж ту і вдієш? А якщо спробувати підійти до справи якось по-іншому? Взяти принцесу Оґламар за живе співом, наприклад, або ж поезі­єю?

- Моє покликання - бути героєм, - відказав Гінрек тро­хи роздратовано. - Я не вмію - та й не хочу - нічок і іншого. Я є такий, як є.

- Так, - мовив Бастіян. - Це справді так.

Усі замовкли. Лицарі Гікріон, Гісбальд та Гідорн раз у раз кидали на лицаря Гінрека співчутливі погляди Вони як ніхто розуміли, що з ним відбувається. Врешті-решт Гіс­бальд кашлянув і дуже тихо звернувся до Бастіяна:

- Власне кажучи, пане Бастіяне, Ви могли би допомог­ти Героєві Гінреку. Вам це зробити зовсім не важко.

Бастіян поглянув на Атрею, але в того було цілком не­зворушне лице.

- Для такого героя, як лицар Гінрек, - докинув Гідорн, - є воістину великим нещастям, коли ніде поблизу немає жоднісінького чудовиська. Ви мене розумієте?

Але Бастіян поки що нічого не розумів.

- Бо чудовиська, - підхопив Гікріон, крутячи свій роз­кішний чорний вус, - геть необхідні, щоби герой міг бути героєм.

По цих словах він підморгнув Бастіянові.

Аж тепер до Бастіяна нарешті дійшло.

- Послухайте-но, Герою Гінреку, - сказав він, - коли я запропонував Вам спробувати заслужити прихильність ін­шої дами, то просто випробовував Вашу відданість і вір­ність. Тому що насправді принцеса Оґламар уже тепер пот­ребує Вашої допомоги, і ніхто, крім Вас, не зможе її вряту­вати.

Лицар Гінрек стрепенувся.

- Ви не жартуєте, пане Бастіяне?

- Я говорю цілком поважно, і зараз ви в цьому пере­свідчитеся. Річ у тім, що кілька хвилин тому на принцесу Оґламар напали. Її викрадено.

- І хто ж її викрав?

- Страхітлива потвора, одна з найстрашніших у Фан­тазії, - дракон Смерґ. Принцеса саме їхала по узліссі, коли її уздріло це страховисько. Дракон кинувся на неї з високо­сті, підхопив зі спини румака і поніс.

Гінрек тут-таки підхопився на рівні ноги. Його очі за­блищали, а щоки запалали рум’янцем. На радощах він аж заплескав у долоні. А тоді весь цей його запал раптом згас, і він знову сів на стілець.

- На жаль, це просто неможливо, - промовив він дуже сумно. - Усім відомо, що тут не залишилося ніяких драко­нів.

- Ви забуваєте, лицарю Гінрек, - пояснив йому Басті- ян, - що я прийшов дуже здалеку, настільки здалеку, що це навіть важко збагнути.

- Це правда, - підтвердив Атрею, вперше втрутившись у розмову.

- То її справді викрало чудовисько? - аж скрикнув ли­цар Гінрек.

А тоді притиснув обидві долоні до серця і зітхнув:

- О, незрівнянна моя Оґламар, як же ти, мабуть страж­даєш! Та не бійся, не журися, твій лицар іде тобі на поряту­нок, він вже у дорозі, він уже близько! О скажіть же, що ме­ні робити? Куди їхати? Де її шукати? Про що взагалі йдеть­ся?

- Далеко-далеко звідси, - повів свою розповідь Басті- ян, - є край, і називається він Морґул, або ж Край Холодно­го Вогню, тому що полум’я там холодніше за кригу. Як знайти цей край, я Вам сказати не можу, Ви мусите відшу­кати його самотужки. Посеред того краю чорніє скам’янілий ліс Водґабай. А посеред того ліг височіє свин­цевий замок Рагар. Він оточений трьома ровами. У першо­му з них - рідка зелена отрута, в другому - клекітка сірчана кислота, а в третьому аж кишить від скорпіонів завбільшки як людська нога. Над тими ровами нема ні мостів, ані кла­док, бо господарем що панує в тому свинцевому замку Ра­гар, якраз і є той дракон - крилате чудовисько на ім’я Сме- рґ. Крила в нього мають розмах тридцять два метри і пок­риті слизом, а коли він не літає, то стоїть, нагадуючи веле­тенського кенгуру. Його тіло вкрите шерстю, як у паршиво­го щура, а хвіст у нього скорпіонячий, і навіть найменший доторк до його отруйного шпичака означає певну загибель. Задні лапи в нього - як ноги величезного саранчука, зате передні, маленькі й криві, виглядають зовсім слабкими, наче рученята немовляти Але не вільно дати ввести себе в оману, бо саме в них затаєна невимовна сила. Свою довгу шию він втягує в плечі, як слимак, а на кінчику цієї шиї сидять три голови. Одна велика і схожа на крокодилячу. Її пащека видихає крижане полум’я. Але там, де у крокодила очі, у чудовиська видніються два нарости, які насправді є ще двома головами. Права схожа на голову древнього діду­гана. Саме ця голова все чує і все бачить. Проте для гово­ріння в дракона є ліва голова, достоту як вкрите зморшка­ми лице старезної баби.

Від цього опису лицар Гінрек легесенько зблід.

- Як-як, Ви сказали, він називається?

- Смерґ, - повторив Бастіян. - Він коїть свої безчин­ства вже тисячу років, і саме таким є його вік. Раз за разом викрадає він прекрасну юну діву, і та змушена потім вести господарство в його замку аж до кінця своїх днів. А коли вона помирає, він викрадає нову.

- Чому ж тоді я ніколи про нього не чув?

- Смерґ літає неймовірно швидко й надзвичайно дале­ко. Досі він спустошував інші краї Фантазії. До того ж, він з’являється лише раз на півстоліття.

- І нікому досі не вдавалося звільнити полонянку?

- Ні, тому що цей подвиг може здійснити тільки найбі­льший герой.

Коли Герой Гінрек почув ці слова, він знову за- рум’янівся.

- А в цього Смерґа є хоч якесь вразливе місце? - спитав він із уже геть професійною цікавістю.

- Ой! - відказав Бастіян. - Та ж я мало не забув сказати про найголовніше. У найглибшій темниці замку Рагар ле­жить свинцева сокира. І Ви зрозумієте, чому Смерґ береже її як зіницю ока, коли я скажу, що це єдина зброя, якою йо­го можна вбити. Цією сокирою треба відрубати йому обидві маленькі голови.

- Але звідки Вам усе це відомо? - здивувався лицар Гі­нрек.

Бастіян не встиг відповісти на це запитання, бо в цю мить надворі залунали крики охоплених жахом людей:

- Дракон!

- Чудовисько!

- Ви тільки подивіться - там, у небі!

- Жах! Він наближається до міста!

- Рятуйся хто може!

- О, ні, ні! Він уже впіймав якусь жертву!

Лицар Гінрек кинувся надвір, за ним - усі решта, останніми бігли Атрею і Бастіян.

У небі тріпотіло щось подібне на велетенського лилика. Коли дракон наблизився, на ціле Срібне Місто лягла велика холодна тінь.

Це був Смерґ, і виглядав він точнісінько так, як його за мить до того вигадав Бастіян. Двома жалюгідним на ви­гляд, але від того не менш небезпечними і могутніми руче­нятами він тримав юну даму, яка щосили пручалася і кри­чала.

- Гінреку! - її голос долинав уже зовсім здалеку. Вря­туй мене, Гінреку! Порятуй мене, мій Герою!

А тоді дракон раптом щез із очей.

Гінрек уже вивів із конюшні свого вороного коня і тепер стояв із ним на одному зі срібних поромів, який мав плисти до берега.

- Швидше! - кричав він до перевізника. - Дам тобі все, що тільки схочеш, але пливи швидше!

Бастіян подивився йому вслід і пробурмотів:

- Сподіваюся, я не надто ускладнив йому завдання.

Атрею поглянув на нього трохи скоса. А тоді тихо ка­зав:

- Мабуть, і нам час вирушати в дорогу.

- Куди?

- Я допоміг тобі прийти у світ Фантазії, - відказав Ат­рею, - отож, гадаю, що саме я мусив би допомогти знайти дорогу назад. Ти ж хочеш колись знову повернутися у свій світ, чи не так?

- Гм, про це я досі якось навіть і не замислювався. Але твоя правда, Атрею. Так, звісно, твоя правда, - мовив Бас- тіян.

- Ти врятував Фантазію, - продовжував Атрею, і, ду­маю, чимало за це отримав - багато чого дізнався і зрозу­мів. І тепер, як мені здається, хотів би повернутися у свій світ, щоби поділитися всім набутим тут, щоби передати це іншим і таким чином хоча б трохи зцілити світ, з якого ти прийшов у Фантазію. Чи, може, тут є щось, що тебе затри­мує?

І Бастіян, який забув, що він не завжди був вродливим, відважним, мужнім і всемогутнім, відповів:

- Ні, здається, нічого такого немає.

Атрею в задумі знову поглянув на свого друга.

- Можливо, це буде дуже довгий і важкий шлях. Хто- зна...

- Так, хтозна... - погодився Бастіян. - Якщо хочеш, ни рушаймо негайно.

Потім іще відбулася недовга і дружня суперечка між трьома лицарями, вони ніяк не могли дійти згоди кому з них випаде честь дати Бастіянові свого коня; кожен пропо­нував свого. Втім, Бастіян поклав цьому край, попросивши подарувати йому стару мулицю їху. Спершу лицарі відмов­лялися, бо вважали, що мулиця - тварина, недостойна ге­роя, що вона принизить Бастіянову гідність, та позаяк той наполягав, нарешті погодилися.

Потім панове лицарі зайнялися приготуваннями до від’їзду, а тим часом Бастіян з Атрею вирушили до Кверквобадового палацу, щоби подякувати Срібному Стар­цеві за гостинність і попрощатися.

Щастедракон Фухур уже чекав на Атрею перед пала­цом. Він страшенно зрадів, коли почув, що вони збирають­ся у дорогу. Фухурові не подобалося жити місті, навіть та­кому прекрасному, як Амарґант.

Срібний Старець Кверквобад сидів, поринувши у чи­тання якоїсь книжки, позиченої з книгозбірні Бастіяна Ба­льтазара Букса.

- Я був би щасливий, якби Ви погостювали у нас як­найдовше, - проказав він трохи розсіяно, насилу відриваю­чись від читання, - адже не щодня випадає честь приймати у себе такого великого вигадника і оповідача історій. Одна­че, на щастя, тепер у нас залишаються усі його твори.

Хлопці попрощалися зі Старцем Кверквобадом і вийш­ли з палацу.

Уже вмостившись на Фухурі, Атрею запитав Бастіяна:

- А ти не хотів би політати на щастедраконі?

- Колись іншим разом, - відказав Бастіян. - Тепер на мене чекає їха, я їй обіцяв.

- Ну, тоді зустрінемося на березі, - гукнув Атрею.

Щастедракон здійнявся в повітря і відразу ж зник з

очей.

Коли Бастіян повернувся до заїзду, троє лицарів уже чекали на поромі, готові до випробувань, з кіньми і мули­цею. Вони зняли з їхи в’ючне сідло, замінивши його пишно оздобленим сідлом для верхівця. Про те, навіщо вони це зробили, вона довідалася тільки тоді, коли Бастіян підій­шов до неї і прошепотів їй на вухо:

- Тепер ти моя, їхо.

І доки пором відчалював і віддалявся від Срібного Міс­та, над гіркими водами Озера Сліз Мургу довго лунало ра­дісне іржання старої мулиці.

Що ж до лицаря Героя Гінрека, то йому дійсно вдалося дістатися до Морґулу - в Край Холодного Вогню. Він про­брався у закам’янілий ліс Водґабай і подолав усі три рови, які оточували замок Рагар. Він розшукав свинцеву сокиру і переміг дракона Смерґа. Далі Герой Гінрек відвіз Оґламар до її батька, хоча тепер вона була зовсім не від того, щоби одружитися з Гінреком. Але зараз уже він не хотів. Утім, це вже зовсім інша історія, і її краще розповісти якось іншим разом.

XVIII.

АХАРАЇ

Із темних хмар, що неслися низько, майже над голо­вами вершників, періщив густий і важкий дощ. А невдовзі почав сипати такий же густий і важкий, а до того ж липу­чий лапатий сніг. Властиво, сніг і дощ злилися в одне, па­даючи впереміж. Ураганний вітер був такий сильний, що збивав з ніг навіть коней, тож їм увесь час доводилося дола­ти його опір. Плащі вершників, набряклі від дощу і снігу, ляскали тварин по спинах.

Вони були в дорозі вже дуже багато днів, а три останні дні їхали цією височиною. Вітер ставав усе дошкульнішим, погода дедалі більше псувалася, а земля перетворилася на жахливе місиво з багнюки і гостри уламків каміння. Це ро­било просування вперед не просто надзвичайно важким, а й, по суті, неможливим. То тут, то там бовваніли купки за­ростей або ж невеликі покручені вітром дерева і чагарники, попри те, краєвид був незмінний і одноманітний.

Бастіянові, який їхав верхи на їсі, велося ще відносно непогано. Виявилося, що його срібний плащ, на вигляд легкий і начебто тоненький, чудово зігріває, до того ж во­донепроникний. Тим часом присадкувата постать Гікріона Сильного майже зникла під важкою синьою вовняною по­поною, в яку він загорнувся, щоби хоч трохи зігрітися. Те­ндітний Гісбальд по самі очі натягнув на свою руду чупри­ну великий каптур щільної брунатної повстяної киреї. А мокра як хлющ накидка лицаря Гідорна раз за разом при­липала до його кощавого тіла.

Незважаючи на все це, троє лицарів були у пречу- доному гуморі. Вони ж бо і не сподівалися, що подорож із паном Бастіяном виявиться чимось на кшталт приємної недільної прогулянки. Час від часу, перекрикуючи зави­вання вітру, вони затягали гучну пісню - часом поодинці, а іноді всі разом. І, мабуть, їхньою найулюбленішою була та, що починалася словами:

- Коли я був хлоп’ям малим,

Гей-га чи вітер, чи дощ...

Якщо вірити лицарям, цю пісеньку склав колись давно

- а точніше, дуже-дуже давно - якийсь знаменитий Мандрі­вник Фантазією, котрий називався чи то Шукаспір, чи якось дуже подібно.

Одначе єдиним з-поміж них, кому, здавалося, анітрохи не дошкуляли ні холоднеча, ні дощ, ані сніг, був Атрею.

Як і зазвичай, тобто як і від самого початку подорожі, він їхав на спині у Фухура, невтомно шугаючи понад кучу­гурами хмар; часом він залітав далеко вперед, щоби розві­дати місцевість, а тоді вертався, аби розповісти про все, що побачив.

Усі вони, і навіть щастедракон, були переконані, що шукають дорогу, яка виведе Бастіяна назад у його світ. Ві­рив у це і сам Бастіян. Він ще так і не збагнув, що погодив­ся з пропозицією Атрею, хоч і з найкращим намірами, та, власне кажучи, тільки з почуття дружби, тому що насправ­ді зичив собі аж ніяк не цього. Поки що Бастіян не усвідом­лював, що насправді повертатися йому анітрохи не хочеть­ся. Та, як відомо, географію Фантазії визначають бажання

- незалежно від того, усвідомлені вони чи ні. А оскільки то власне Бастіян вирішував, у який бік їм іти, сталося так, що вони просувалися все далі й далі углиб Фантазії, а отже, до місця, яке було серцем Фантазії, до її серцевини, себто туди, де стояла Вежа Зі Слонової Кості. Що це значило для Бастіяна? Що ж, про це йому судилося дізнатися тільки згодом. А наразі ні він, ані жоден із його супутників не ма­ли про це навіть найменшого поняття.

До того ж, Бастіянові думки були тепер зайняті чимось зовсім іншим.

На другий же день подорожі у лісах, які зусібіч оточу­вали Озеро Сліз Мургу, вони натрапили на явні сліди дра­кона Смерґа. Частина дерев, які тут росли, скам’яніли. Во­чевидь, чудовисько, перш ніж приземлитися, дихнуло на дерева крижаним вогнем зі своєї пащеки. В око впадали також виразні відбитки його велетенських лаписьок. Ат- рею, який добре умів читати сліди, знайшов тут ще одні відбитки - сліди підків Гінрекового коня. Отож, герой пере­слідував дракона.

- Не можу сказати, що маю від цього якусь приємність, - напівжартома мовив Фухур, обертаючи своїми рубіново- червоними очима. - Бо ж Смерґ - чи потвора він, чи ні - як- не-як мій родич, хай навіть і дуже далекий.

Вони не пішли за слідом Героя Гінрека, а вирушили в інший бік, адже їхньою метою були пошуки шляху, який виведе Бастіяна додому.

Але відтоді Бастіяна обсіли думки про те, що він наро­бив, вигадуючи дракона для лицаря Гінрека. Так, безумов­но, лицар Гінрек потребував чогось, у чому він міг би себе проявити і показати, когось, із ким він міг би позмагатися. Але ж ніхто не сказав, що Герой Гінрек неодмінно перемо­же. А що, коли Смерґ його вб’є? До того ж, тепер і принцеса Оґламар опинилась у просто-таки жахливому становищі. Це правда, іноді вона бувала занадто зверхня, та невже це давало Бастіянові право насилати на неї таке неймовірне лихо? І найголовніше - хтозна, що іще накоїть Смерґ у світі Фантазії? Сам того не бажаючи, не довго думаючи і ні про що не здогадуючись, Бастіян створив страхітливу загрозу, яка існуватиме далі, без нього, без його відома і, можливо, накличе нещастя на нечувану кількість невинних істот. Мі- сяцівна - він це чудово знав - у своєму світі не робить різ­ниці між добрим і лихим, між прекрасним і потворним. Кожна істота Фантазії для неї однаково важлива і має таке ж, як і всі інші, право на існування. Але він, Бастіян, - чи можна йому поводитися так само, як і їй? А також - або, може, насамперед, - чи бажає він цього?

«Ні, - сказав сам собі Бастіян, - я аж ніяк не хочу ввій­ти в історію Фантазії як творець потвор і чудовиськ. Наба­гато краще було б прославитися добротою, безкорисливістю та самозреченням, стати для всіх прикладом (скажімо, та­ким, як ті, кого називають Свічами Добра і Справедливос­ті), щоби люди знали і поважали мене як великого благо­дійника. Ось чого я насправді хочу».

Місцевість тим часом стала скелястою, і Атрею, повер­нувшись верхи на Фухурі з розвідувального польоту, пові­домив, що за кілька миль звідсіля є ущелина, добре захи­щена зусібіч горами, вочевидь, там можна сховатися від ураганного вітру. Якщо він добре розгледів, у її котловині мало би бути кілька печер; вони врятують мандрівників від дощу і снігу.

Уже настало пізнє пообіддя, відтак прийшов час шука­ти пристановище, придатне для ночівлі. Отож усі вельми втішилися зі звістки Атрею і заходилися підганяти коней. Дорога їхня пролягала дном ущелини, оточеної високими скелями. Може, тут протікала якась нині висхла річка? Десь за дві години вони дісталися до котловини - і справді побачили у прямовисних стінах стрімчаків багато печер. Подорожні вподобали собі найбільшу і, ставши табором, облаштувалися там, наскільки то було можливо. Троє ли­царів назбирали сухого хмизу, і вже незабаром у печері за­палахкотіло вміло розкладене вогнище. Мокрі плащі поро­звішували сушитися, коней і мулицю завели до печери і розсідлали, і навіть Фухур, який переважно волів ночувати просто неба, згорнувся калачиком у глибині печери. По су­ті, це було дуже затишне місце.

Доки Гідорн Витривалий намагався засмажити на мечі великий шмат м’яса зі взятого з собою провіанту, а всі спо­стерігали, чекаючи, коли м’ясо буде готове, Атрею повер­нувся до Бастіяна і попросив:

- Розкажи нам трохи більше про Кріс-Ту.

- Про кого-кого? - перепитав Бастіян, не розуміючи, про що йдеться.

- Про твою приятельку Кріс-Ту. Про ту маленьку дів­чинку, якій ти розповідав свої історії.

- Я не знаю ніякої маленької дівчинки, яка би так на­мивалася, - відповів Бастіян. - І чому ти вирішив, нібито я розповідав цій дівчинці якісь історії?

Атрею уважно спостерігав за ним своїм замисленим по­глядом.

- У твоєму світі, - проказав він поволі, - ти розповідав безліч історій - і цій дівчинці, і сам собі.

- Звідкіля ти це взяв, Атрею?

- Ти сам про це розповів. Ти говорив про це в Амар- ґанті. А ще ти сказав, що тебе через твої історії часто брали на кпини.

Бастіян невідривно дивився у вогонь:

- Дійсно, - промурмотів він. - Я це казав. Але не знаю, чому так було. Вже не пригадую.

Йому і самому це здалося дуже дивним.

Атрею перезирнувся з Фухуром і дуже поважно кивнув йому, немовби на підтвердження чогось, що вони вже ко­лись раніше обговорювали. Але нічого більше не сказав. Мабуть, не хотів про це говорити у присутності трьох лица­рів.

- М’ясо готове, - оголосив Гідорн.

Він відрізав по шматку для кожного, і всі взялися їсти. Щоправда, м’ясо виявилося недопеченим, і що воно начеб­то готове, не можна було твердити навіть за найбільшого бажання: зверху воно припеклося і навіть трохи присмали­лося, зате всередині залишалося зовсім сире, але за цих об­ставин якось не випадало бути надто перебірливим.

Якийсь час усі зосереджено жували, а тоді Атрею знову попросив Бастіяна:

- Розкажи, як ти потрапив до нас!

- Ти й сам чудово знаєш, - відказав Бастіян, - адже це ти привів мене до Дитинної Царівни.

- Я маю на увазі, ще перед тим, - не відступань Атрею, - у твоєму світі, тобто там, де ти жив, - розкажи як усе ста­лося? Як тобі це вдалося?

І тоді Бастіян розповів, як він украв у пана Кореандера книжку, як утік із нею на шкільне горище, як він заховався там і як зачитався книгою. Коли у своїй розповіді він дій­шов до того місця, де йшлося про Великі Пошуки Атрею, той зупинив його, замахавши руками. Здавалося, його ніт­рохи не цікавить, що там Бастин про нього прочитав. Нато­мість його до найменших подробиць зацікавили всі обста­вини Бастіянових відвідин крамнички Кореандера (коли, та як, та чому) і його втечі, на шкільне горище.

Бастіян напружено намагався пригадувати, він нишпо­рив у пам’яті, але більше нічого там не знаходив. Усе, що було пов’язано з відвідинами крамнички: те, що він боявся; те, що він був опецькуватим, слабким і надзвичайно враз­ливим хлопцем, - усе це він забув. Його спогади стали те­пер украй розірваними, до того ж ці клапті здавалися йому такими далекими і невиразними, ніби йшлося не про нього, а про когось іншого.

Атрею випитував і про інші речі з його світу - світу лю­дей, отож Бастіян розповідав про часи, коли ще жила його мама, про тата, про їхній дім, про школу, про їхнє місто - словом, він розказував Атрею все, що збереглось у його пам’яті.

Троє лицарів давно вже солодко спали, а Бастіян усе розповідав і розповідав. Його дуже дивувало, чому це Ат­рею так цікавиться власне найбуденнішими подробицями.

Та оскільки Атрею слухав Бастіяна не просто уважно, а затамувавши подих, то й самому Бастіянові найзвичніші та найповсякденніші речі поступово почали здаватися не та­кими вже й буденними, так ніби вони приховували якусь таємницю, що її він ніколи досі чомусь не зауважував.

Врешті-решт він вичерпав усі свої спогади: не лишило­ся нічого, про що б він уже не розповів, і на думку не спада­ло нічого нового.

Була вже пізня ніч, вогонь догорів.

Троє лицарів тихенько посопували.

Атрею сидів із незворушним лицем, здавалося, він по­ринув у роздуми.

Бастіян потягнувся, загорнувся у свій срібний плащ і вже майже задрімав, коли Атрею тихо промовив:

- Це все через Аурин.

Бастіян підпер голову рукою і подивився на приятеля заспаними очима.

- Що ти маєш на увазі?

- Сяйво, - продовжував Атрею так, ніби розмовляв сам зі собою, - впливає на нас інакше, ніж на людських дітей.

- Чому ти так вирішив?

- Знак дає тобі велику владу, він сповнює всі твої ба­жання, але водночас щось від тебе відбирає; і так ти втрача­єш спогади про свій світ.

Бастіян замислився. Він не відчував, щоби йому чогось бракувало.

- Ґраоґраман сказав, що мені треба йти шляхом ба­жань, якщо я хочу знайти своє Істинне Прагнення. Та й на­пис на Аурині говорить те саме. Однак для цьои мені треба рухатися від одного бажання до іншого. Я не можу оминути жодного. Бо інакше мені не вдасться просунутись у Фанта­зії нікуди далі, попередив Ґраоґраман. І саме для цього ме­ні потрібен Клейнод.

- Так, - відказав Атрею, - він дає тобі дорогу, але вод­ночас і позбавляє мети.

- Та ні ж бо, - легковажно заперечив Бастіян. Адже Мі- сяцівна знала, що робить, вручаючи мені Знак. Ти береш собі дурне до голови, Атрею. Я певен, що Аурин - не паст­ка.

- Ні, - промимрив Атрею, - я теж так не думаю.

І, трохи помовчавши, додав:

- Але добре, що ми вже почали шукати шлях до твого світу, чи не так?

- Так-так, - відповів Бастіян, уже в напівсні.

Серед ночі він прокинувся від дуже дивного звуку. Бас­тіян ніяк не міг зрозуміти, що це. Вогонь згас, його огорта­ла цілковита пітьма.

Але тут він відчув на своєму плечі руку Атрею і почув, як той прошепотів:

- Що це?

- Не знаю, - відповів він, також пошепки.

Вони поповзли до виходу з печери - туди, звідки доли­нав звук, і прислухалися.

Звук нагадував приглушене, затамовуване схлипуван­ня, плач якихось незчисленних істот. У цьому плачі не було нічого людського, але він не був схожий і на жалібне скім­лення чи стогін тварин. То було щось таке, як глибокий ба­гатоголосий гамір і шурхіт водночас; як хвиля прибою, що накочується, а потім знову відступає, аби за якийсь час усе знову повторилося. Цей гамір, який починався як сплеск невиразного гомону, далі загусав у тяжке зітхання, опада­ючи, наче хвиля, звучав як ридання, сповнене такого без-

межного відчаю, що Бастіян подумав, що ніколи в житті ще не чув жалібнішого звуку.

- Якби ж то хоч щось можна було розгледіти! - прошепотів Атрею.

- Стривай! У мене ж є Аль Джагір, - раптом згадав Бас­тіян.

Він витягнув з кишені камінь, який випромінював м’яке рівномірне світло, і підняв його над головою. Це сві­тло було приблизно таким, як від свічки, а тому тільки ледь-ледь освітлювало видолинку. Втім, друзям вистачило навіть цього, щоби побачити видовище, від якого в них мо­роз пішов поза шкірою.

Ціла видолинка каньйону була заповнена якимись бри­дкими, безформними хробаками, завдовжки як рука люди­ни. Шкіра цих істот виглядала так, ніби вони були загорну­ті в брудне, рване лахміття і дрантя. З-поміж складок цього дрантя виступало щось на кшталт вкритих слизом кінцівок, схожих на мацаки поліпів. На одному кінці їхніх тіл з-під наростів шкіри глипали двійко очиць - очей без повік, з яких безупинно лилися сльози. І самі ці істоти, і ціла видо­линка довкола них були геть мокрі від сліз.

Коли на них зненацька упало світло Аль Джагіра, вони заклякли на місці, отож стало видно, чим ці хробаки зайня­ті. Якраз посередині скупчення бридких червоподібних іс­тот здіймалася вежа зі щирого срібла витончено- філігранна, прекрасніша і коштовніша від усіх будівель, бачених Бастіяном в Амарґанті. Декотрі з цих червоподіб­них істот якраз у цю мить спиналися на вежу, складаючи її з окремих частинок і допасовуючи їх. Одначе тепер вони непорушно застигли і отетеріло витріщалися на світло Аль Джагіра.

- Ах, лихо! Лишенько! - пронісся над котловиніи. на­жаханий шепіт. - Наша потворність вийшла на яв! Лихо! Лихо! Ах, чиї ж то очі нас уздріли? Біда! Біда! Горе нам, тому що ми побачили самі себе! Ким би ти не був, жорсто­кий прибульцю, змилосердься над нами! Змилуйся, забери від нас геть оце світло!

Бастіян підвівся.

- Я - Бастіян Бальтазар Букс, - мовив він. - А ви хто такі?

- Ах! Ми - ахараї, - пролунало у відповідь. - Ми ахараї, ахараї! Найнещасніші зі створінь - ось хто ми такі!

Бастіян мовчав і, вражений, подивився на Атрею; той теж підвівся і став коло нього.

- Отже, це саме ви збудували Амарґант - найпре- красніше місто Фантазії? - запитав Бастіян.

- Це правда, ах, - застогнали істоти. - Але забери від нас це світло і не дивися на нас. Ах, змилосердься!

- І це саме ви наплакали Озеро Сліз Мургу?

- Ах, пане, пане, - схлипнули ахараї. - Усе так, як ти кажеш. Але ми помремо від сорому і огиди, з ненависті до самих себе, якщо ти і далі змушуватимеш нас стояти у світ­лі твого каменя. Чому ти так жорстоко примножуєш наші страждання? Ах, ми ж не зробили тбі нічого лихого! Ми ні­кого не скривдили, хіба що - нашим виглядом.

Бастіян заховав камінь Аль Джагір до кишені, і знову все оповила глибока темрява.

- Дякуємо! - почувся стогін у відповідь. - Ах, пане! Ми дякуємо тобі за твою ласку і милосердя!

- Я хотів би поговорити з вами, - сказав Бастіян, - я хотів би вам допомогти.

Його мало не нудило від огиди, та водночас і охопило палке співчуття до цих безмежно бридких і нещасних істот. Він не сумнівався, що це ті самі створіння, про яких він ро­зповідав у своїй історії виникнення Амарґанта, проте за­раз, як і багато разів до того, не знав, чи ахараї існували задовго до того, чи виникли тому, що він їх вигадав. Бо як­що ахараї з’явилися на світ унаслідок його розповіді, то він якоюсь мірою відповідальний за їхнє страждання. Хай там як, але він був сповнений рішучості якось усе це змінити.

- Ах, - скиглили плаксиві голоси, - хто ж нам може допомогти?

- Я, - крикнув Бастіян, - тому що я ношу Сяйво.

Щойно він це сказав, запала мертва тиша.

Плач стих.

- Звідкіля ви узялися? - запитав Бастіян у темряву.

- Ми живемо в найтемніших глибинах землі, - проже­бонів у відповідь багатоголосий хор, - ми ховаємося від со­нячного світла. Ми безнастанно оплакуємо свою лиху долю і вимиваємо слізьми з пракаменя щире незнищенне срібло. З цього щирого срібла ми випрядаємо філігрань, яку ти міг бачити у Срібному Місті. Тільки в найбезсвітляніші, най- чорніші з ночей ми наважуємося виходити на поверхню, і ці печери - виходи з наших нір. Сюди, нагору, ми приноси­мо те, що виготували в надра землі, саме тут ми складаємо свої філіграні. Сьогоднішня ніч здавалася нам достатньо темною, ми вирішили, що не побачимо одне одного, а отже, не завдамо одне одному болю. Тому ми прийшли сюди. На­шою працею ми намагаємося бодай якось спокутувати свою потворність - робота дає нам розраду, хоч і невелику.

- Але ж ви не винні, що саме такі! - спробував потіши­ти їх Бастіян.

- Ах, є різні провини, - відповіли ахараї, - провина вчинком, провина наміром, провина думкою, провина не­бажанням замислитися. Наша провина - це провина існу­вання.

- Як же мені вам допомогти? - запитав Бастіян мало не плачучи від співчуття.

Ах, великий доброчинцю, - заголосили ахараї. - Бастіяне, ти носиш Аурин і наділений владою врятувати нас; та ми просимо тільки одного: дай нам іншу подобу!

- Так я і зроблю, не журіться, нещасні черви! - мовив Бастіян. - Я бажаю, щоби зараз ви поснули лялечками, а прокинувшись завтра вранці, ви повилазите зі своїх старих оболонок і станете метеликами. Ви будете барвисті та весе­лі, ви знатимете лише сміх і розваги! Від завтра ви звати­метеся вже не ахараї, тобто «вічно заплакані», а шлямуфи- « вічно розсміяні»!

Бастіян прислухався, але з темряви більше не долинало ні звуку.

- Вони вже поснули, - прошепотів Атрею.

Приятелі повернулися до печери. Панове Гісбальд, Гі-

дорн і Гікріон усе ще тихенько посопували, тож так нічого і не дізналися про події цієї ночі.

Бастіян вклався спати.

Він був надзвичайно задоволений собою.

Скоро ціла Фантазія довідається про добру справу, яку він оце щойно звершив. І його добра справа була по- справжньому безкорисливою, бо ж ніхто не посміє ствер­джувати, буцімто він при цьому побажав чогось і для себе. Слава про його доброту сяятиме яскравим світлом.

- Що ти на це скажеш, Атрею? - прошепотів він.

Атрею якусь мить помовчав, перш ніж відповісти:

- Хотів би я знати, яку ціну ти за це заплатив.

Тільки згодом, коли Атрею вже спав, Бастіян зрозумів, що його друг мав на увазі пам’ять і забування, а не, так би мо­вити, Бастіянову безкорисливість. Бастіян не міг знати, що зникло із його пам’яті цієї ночі. Та зрештою, він перестав думати про це і заснув із ради ним передчуттям.

Наступного ранку він прокинувся від голосних криків трьох лицарів, які таким чином виявляли свої бурхливі по­чуття:

- Подивіться-но лишень!

- Присягаюся честю, від цього розрегочеться навіть моя стара шкапа!

Бастіян побачив, що всі вони стовпилися біля виходу з печери, Атрею стояв коло них. Він був єдиний, хто не смія­вся. Бастіян підвівся і підійшов до товариства.

У повітрі над котловиною аж кишіло від найдивовиж- ніших маленьких створіннячок. Він іще ніколи не бачив нічого подібного. Ці створіннячка пурхали і метушилися, від них аж рябіло в очах. У всіх на плечах були строкаті крильця, як у метеликів, усі вони були вдягнені в розмаїте картате, смугасте, у кружальця і в горошок (і так далі, і то­му подібне) кумедне і недоладне вбрання, до того ж усе воно було або затісним, або зашироким, або задовгим, або зако­ротким, одне слово, зшитим аби як, абияк допасованим, латаним-перелатаним, ба, латки виднілися навіть на кри­льцях. Жодне створіннячко не нагадувало іншого, їхні ли­чка були розмальовані, як у паяців, вони мали великі круг­лі червоні носи, кумедні вуха та надміру великі роти. Деко­трі носили на головах різнобарвні циліндри, інші - гостро­верхі шапочки, у декотрих на голові красувалися вогнисто- руді пасма, годі як інші мали лискучі лисини. Більшість створіннячок сиділи або висіли на вишуканій вежі із кош­товного філігранного срібла; вони вовтузилися, підстрибу­вали, переверталися, підтягувалися на ній. Було видно, що створіннячка намагаються її поламати. Здавалося, їм ну просто страшенно хочеться її знищити.

Бастіян вибіг надвір.

- Гей, ви! - закричав він. - Негайно припиніть! Як ви можете таке виробляти?!

Створіннячка на мить завмерли - і всі як одне подиви­лися на нього згори вниз.

Те, котре сиділо на самісінькому вершку вежі, поціка­вилося:

- Що він сказав, отамтой?

А інше гукнуло знизу:

- Отамтой каже, як ми можемо таке виробляти.

- А чому отамтой каже, як ми можемо таке виробляти? - поцікавився третій метелик-клоун.

- Бо ви не смієте цього робити! - закричав Бастіян. - Не можете ж ви отак просто все руйнувати!

- Тамтой каже, ми не можемо отак просто все руйнува­ти, - сповістив перший метелик-клоун решті.

- Ще й як можемо, - відповів інший і відламав від вежі добрячий шматок.

Перший знову крикнув униз Бастіянові, крутнувшись вихором і підстрибуючи, немов навіжений:

- Ще й як можемо!

Вежа захиталася і підозріло хруснула.

- Що ви робите?! - заверещав Бастіян. Він був розлю­чений і трохи наляканий, але не знав, як поводитися, бо створіннячка і справді були вкрай дивні.

- Отамтой, - знову звернувся перший метелик-клоун до решти, - питає, що ми робимо.

- А що ми, власне, робимо? - поцікавився інший.

- Ми забавляємося, - пояснив третій.

У відповідь на ці слова метелики-клоуни вибухнули не­самовитим хихотінням і пирсканням.

- Ми забавляємося! - крикнув перший метелик-клоун Бастіянові, мало не захлинаючись від сміху.

- Але ж вежа завалиться, якщо ви не припините! - закричав Бастіян.

- Отамтой, - сповістив решті перший метелик-клоун, - думає, що вежа завалиться.

- Ну то й що? - відказав інший.

А перший гукнув униз:

- Ну то й що?

Бастіянові відняло мову, його достоту заціпило, і перш ніж він знайшов достойну відповідь, метелики-клоуни, які висіли на вежі, раптом затанцювали щось схоже на аркан у повітрі - тримаючись, щоправда, не тільки за руки, а й за ноги, а часом і за коміри, а деяікі ще й позависали догори ногами, і всі верещали від захвату і реготали.

Те, що виробляли ці крилаті створіннячка, виглядало так дивовижно і кумедно, що Бастіян мимоволі теж засмія­вся.

- Але ж цього робити не вільно! - крикнув він. Це ж витвір ахараїв!

- Отамтой, - знову звернувся перший метелик-клоун до своїх товаришів, - каже, що цього робити не вільно.

- Нам вільно все, - заверещав інший, перекрутитись у повітрі. - Нам вільно все, що не заборонено. А хто нам за­боронить? Адже ми - шлямуфи!

- Я! - відповів Бастіян.

- Отамтой, - пояснив перший метелик-клоун іншим, - каже, що я.

- Як це - ти? - спитали інші. - Ти нам нічого такого сказати не можеш.

- Та ж не я! - спробував витлумачити перший. - Отам­той каже, що «я» - це «він».

- А чому отамтой каже, що «я» - це «він»? - допиту- налися всі решта. -1, як на те, про кого він це каже?

- Про кого ти кажеш, що «я» - це «він»? - крикнув пе­рший метелик-клоун.

- Я не казав, що «я» - це «він», - крикнув Бастіян уже майже розлючено, але при цьому насилу стримуючи регіт. - Я кажу, що це я забороняю вам руйнувати вежу.

- Він забороняє нам руйнувати вежу, - пояснив решті метелик-клоун, який сидів на вежі найвище.

- Хто забороняє? Хто? Хто? Хто? - перепитав один із метеликів-клоунів, які тільки-но надлетіли, а за ним загу­кали й усі інші новоприбулі.

- Отамтой, - відповіли їм.

Але новоприбулий сказав:

- Я не знаю Отамтого. Хто він узагалі такий?

Перший крикнув:

- Гей, Отамтой, хто ти взагалі такий?

- Ніякий я вам не Отамтой! - закричав Бастіян, тепер уже по-справжньому лютий. - Я Бастіян Бальтазар Букс, і це я перетворив вас на шлямуфів, щоби ви більше ніколи не плакали і не нарікали на долю. Ще сьогодні вночі ви були нещасними ахараями. Отож не завадило б вам розмовляти з вашим благодійником з більшою повагою!

І тут усі як один метелики-клоуни перестали вистрибу­вати та витанцьовувати і втупили погляди у Бастіяна. Рап­том стало надзвичайно тихо.

- Що-що-що сказав Отамтой? - прошепотів метелик- клоун, котрий сидів трохи віддалік, але сусід так вальнув його по капелюху, що той насунувся цікавому по самі вуха. Всі решта зашипіли:

- Чш-ш-ш-ш!

- Чи міг би ти повторити це ще раз, але повільно вира­зно? - попросив верхній метелик-клоун підкреслено ввіч­ливо.

- Я ваш благодійник! - вигукнув Бастіян.

У відповідь на це серед метеликів-клоунів вибухнуло дуже кумедне і вкрай безладне пожвавлення, один перека­зував Бастіянові слова іншому, а той - далі, а тоді ще далі, аж доки врешті-решт усі незліченні маленькі постаті, роз­порошені по цілій видолинці, не зібралися, збившись в один чи то клубок, чи то вихор коло Бастіяна. Вони мигота­ли і тлумилися довкола нього, вигукуючи один до одного:

- Ви чули? Ви зрозуміли? Це наш дійоблагник!

- Він називається Настібан Бутерброде!

- Ні, ні! Це Буксіян Блоходар!

- Дурниці, його звуть Пастіян Ваксожер!

- Та ні, Балдіян Пупс!

- Гікс! Фікс!

- Базікай Балдабукс! Пуке! Бакс! Кекс!

- Хе-хе-хе!

- Ха-ха!

- Хі-хі-хі!

Блазнеметелики від захвату аж шаленіли. Вони по­тискали одне одному руки, підкидали угору шапочки, ци­ліндрики і капелюхи, щосили ляскали себе по плечах і по животах, здіймаючи великі хмарки пилку.

- Як же нам невимовно пощастило! - кричали вони. - Хай живе наш Бевзіян Занзібар Бальзамін!

І, не перестаючи верещати і реготати, велетенський рій знявся у повітря і відлетів. Удалині поступово завмерли галас і шум.

Бастіян стояв геть розгублений. Він уже і сам не знав, як називається.

До того ж, вже не був такий певний, що й справді зро­бив добру справу.

XIX.

СУПУТНИКИ

Коли наступного ранку вони вирушили в дорогу, скі­сне сонячне проміння насилу пробивалося крізь темну заві­су хмар. Злива і ураган нарешті вщухли, і хоча ще двічі чи тричі вершники таки потрапляли під дощ, до обіду погода помітно покращилася. Істотно потеплішало.

Настрій у трьох лицарів був пречудовий, можім навіть сказати, грайливий: вони жартували, сміялися і розважа­лися дрібними витівками. Однак Бастіян їхав на своїй му­лиці мовчки, поринувши у роздуми. А троє лицарів, звісно ж, надто поважали його, відтак не наважувалися потурбу­вати.

Вони все ще їхали тією ж таки скелястою височиною, яка, здавалося, не мала кінця. Ось тільки дерева ставали дедалі густіші та вищі.

Атрею, який, за своею звичкою, раз у раз залітав на Фухурі далеко вперед, розвідуючи місцевість, зауважив Бастіянів пригнічений настрій ще коли вони знімалися із привалу. Він запитав щастедракона, чи можна щось зроби­ти, аби якось розрадити друга. Фухур пообертав своїми ру­біново-червоними очима, а тоді сказав:

- Це дуже просто: він уже давно мріяв політати на ме­ні. Бастіян не раз про це згадував.

Коли невеличке товариство - Бастіян і троє мандрівних лицарів - невдовзі по тому обігнуло виступ скелі, за ним на хлопця уже чекали Атрею зі щастедраконом. Обоє зручно примостилися на сонечку і знічев’я спостерігали, як на­ближаються всі інші.

Бастіян зупинився і придивився до них уважніше.

- Ви що - втомилися? - запитав він.

- Анітрішечки, - відповів Атрею. - Я просто хотів на­питати, чи ти не дозволиш мені трохи поїхати на їсі? Я ще ніколи не їздив верхи на мулі. Це мусить бути справді чу­дово, раз тобі не набридає. Ти, Бастіяне, мав би хоч іноді ділитися цією приємністю. А я позичу тобі мого старенько­го Фухура.

Бастіянові щоки аж зарум’янілися від утіхи.

- Невже це правда, Фухуре? - спитав він. - Ти пого­джуєшся, щоби я на тобі політав? Ти повозиш мене на собі?

- Залюбки, ясновельможний султане! - прогримів у відповідь щастедракон і підморгнув йому одним оком. - Вилазь на мене і гарненько тримайся!

Бастіян зіскочив з мулиці й одним махом застрибнув Фухурові на спину. Він вчепився в його сріблясто-білу гри­ву, і щастедракон здійнявся у повітря.

Бастіян ще й досі чудово пам’ятав їзду Пустелею Барв на Ґраоґрамані. Але літати верхи на білому щастедраконі - це ж зовсім інша річ!

У той час як гасання пустелею на велетенському вогня­ному леві було як сп’яніння, наче тріумфальний крик, то політ на гцастедраконі - з плавним погойдуванням то вгору, то вниз, з повільним похитуванням боку на бік - скидався на пісню: то ніжну і лагідну, і величну і переможну. І коли вряди-годи Фухур блискавично робив свої неймовірні петлі та віражі, від яких його пишна грива, довгі перисті пасма на щоках - вуса і борода, а також китиці розкішного хвоста і навіть ікристий пух на лапах звивалися язиками біло- перламутрового полум’я, його лет нагадував музику небес­них сфер. А Бастіянів срібний плащ, що, розвіяний вітром тріпотів у нього за плечима, спалахував у променях сонця міріадами іскор.

Близько полудня вони приземлилися коло решти подо­рожніх, які тим часом розбили табір на освітленому сонцем невеличкому скелястому узгір’ї; десь неподалії дзюрчав струмочок. На вогні вже парував казан з юшкою, до неї бу­ли паляниці. Коні та мулиця паслися поблизу, на галявині.

Після обіду троє лицарів вирішили піти на полювання. Припаси їжі вичерпувалися, зокрема м’ясо. Дорогою лица­рі чули, як у лісі кричать фазани. Здається, тут водилися і зайці.

Вони спитали Атрею, чи не хотів би той піти з ними, бо ж він, зеленошкір, вочевидь, неабиякий мисливець. Та Ат­рею, подякувавши, відхилив запрошення.

Отож троє панів узяли свої тугі луки, повісили за спину сагайдаки зі стрілами і подалися в найближчий лісок.

Атрею, Фухур і Бастіян залишилися самі.

По недовгій мовчанці Атрею запропонував:

- Може, Бастіяне, ти знову розповів би нам трохи про свій світ?

- А що саме вас цікавить? - спитав Бастіян.

- Що нас цікавить, як ти гадаєш, Фухуре? - звернувся Атрею до щастедракона.

- Я радо послухав би щось про дітей із твоєї школи, - відповів той.

- Про яких іще дітей? - безмежно здивувався Бастіян.

- Тих, які брали тебе на кпини, - пояснив Фухур.

- Про дітей, які брали мене на кпини? - повторив Бас­тіян іще здивованіше. - Не знаю я ніяких таких дітей. І, поза сумнівом, ніхто не наважився б із мене кпити.

- Але те, що ти ходив до школи, - втрутився Атрею, - принаймні це ти ще пам’ятаєш?

- Так, - задумливо відповів Бастіян, - я пригадую як­усь школу, це правда.

Атрею і Фухур перезирнулися.

- Саме цього я й боявся, - пробурмотів Атрею.

- Чого?

- Ти знову втратив частину спогадів, - засмучено від­казав Атрею. - Цього разу це пов’язано з перетворенням ахараїв на шлямуфів. Не слід було тобі цього робити.

- Бастіяне Бальтазаре Букс! - голос щастедракона про­лунав майже врочисто. - Якщо ти цінуєш мої поради, то дослухайся до цієї: не користай більше з влади, яку дає тобі Аурин. Бо інакше ти ризикуєш втратити навіть рештки спогадів про свій світ. А якщо ти все забудеш, тобі не вда­сться повернутися туди, звідкіля ти прийшов.

- Власне кажучи, - зізнався Бастіян, трохи подумав­ши, - я зовсім не бажаю туди повертатися.

- Але ж ти мусиш! - злякано вигукнув Атрею. - Ти му­сиш повернутися і спробувати виправити твій світ, ти по­винен змінити його так, щоби люди знову почали приходи­ти до нас, у світ Фантазії. Бо інакше Фантазія - раніше чи пізніше - загине, і всі наші зусилля виявляться даремними!

- Хоч-не-хоч, але я іще тут, - ледь ображено мовив Бас­тіян. - Я дав Місяцівні нове ім’я, до того ж зовсім недавно.

Атрею промовчав.

- У кожному разі, - втрутився в їхню розмову Фухур, - тепер зрозуміло, чому ми досі не зустріли ані найменшого натяку на те, як Бастіян міг би повернутися назад. Бо він сам цього не бажає...

- Бастіяне, - заговорив Атрею з гіркотою в голосі, - невже у твоєму світі немає нічого, що би кликало тебе на­зад? Нікого, кого ти любиш? Нічого, що тобі подобається? Невже ти зовсім не думаєш про батька, який, я в цьому не сумніваюся, чекає на тебе, турбується і журиться?

Бастіян похитав головою.

- Не думаю. Можливо, він навіть радий мене позбути­ся.

Не вірячи своїм вухам, Атрею ошелешено витріщився на приятеля.

- А тепер, отак-от слухаючи вас, - вів далі Бастіян, я маю відчуття, що й ви хочете мене спекатися.

- Що ти маєш на увазі? - хрипко спитав Атрею.

- Ну, - відповів Бастіян, - мені здається, ви думаєте лише про одне - щоби я чимшвидше забрався геть із Фанта­зії.

Атрею подивився на Бастіяна і повільно похитав тло- вою. Доволі довго жоден із них не промовив ані слона. Бас­тіян почав уже шкодувати, що так несправедливо звинува­тив Атрею і Фухура. Він чудово знав, що насправді це зо­всім не так.

- Мені здавалося, - тихо мовив Атрею, порушуючи мажку мовчанку, - що ми друзі.

- Так! - вигукнув Бастіян. - Звичайно, ми - друзі, і завжди будемо друзями. Вибачте. Я наговорив багато дур­ниць.

Атрею всміхнувся.

- Вибач і ти нам, якщо ми тебе образили. Бо це ненав­мисне.

- А ще я дослухаюся до вашої поради, - примирливо сказав Бастіян.

Незабаром повернулися троє лицарів. Вони вполювали кілька куріпок, фазана і зайця. Табір згорнули і знову ру­шили у дорогу. Бастіян верхи на їсі знову їхав попереду.

Після обіду вони в’їхали в ліс, де були тільки глицеві дерева з прямими, дуже високими стовбурами. Крони цих дерев аж ген угорі витворювали щільне зелене шатро; крізь нього майже не пробивалося сонячне проміння. Мабуть, саме тому на землі під цими деревами нічого не росло. Було дуже приємно їхати верхи по цій м’якій, гладенькій землі. І навіть Фухур якось прилаштувався йти пішки разом із ре­штою товариства, адже якби він летів з Атрею понад дере­вами, вони неодмінно втратили би з ока решту.

Ціле пообіддя мандрівники просувалися вперед між високими стовбурами, огорнуті темно-зеленими сутінками. А вже майже надвечір натрапили на невеличкий пагорб із руїнами якогось замку. Там, посеред численних напівроз- валених башт і стін, зал і склепінь, вони знайшли ще доволі добре збережену кімнату. У ній розташувалися на нічліг. Цього вечора куховарити мав рудий Гісбальд, і виявилося, що він знається на цій справі значно краще. Фазан, якого він спік на вогні, усім дуже засмакував.

Наступного ранку вони продовжили мандрівку. Цілісі­нький день подорожні їхали лісом. І щойно надвечір помі­тили, що, вочевидь, зробили за день велике коло, тому що знову прийшли до тих руїн, звідки вирушили сьогодні вра­нці. Тільки цього разу наблизилися до них з іншого боку.

- Такого зі мною ще ніколи не бувало! - сказав Гікріон, крутячи свій чорний вус.

- Очам своїм не вірю! - промовив Гісбальд, похитуючи рудою головою.

- Це просто неможливо! - пробурмотів Гідорн, дибаю­чи через руїни на своїх цибатих ногах.

Але було саме так, і про це свідчили рештки їхньої вчо­рашньої вечері.

Атрею з Фухуром також не знали, як можна було аж так помилитися. Проте обидва змовчали.

За вечерею - цього разу це був печений заєць, що його Гікріон приготував більш-менш стерпно, - троє лицарів по­цікавилися, чи не хотів би Бастіян поділитися з ними свої­ми безцінними спогадами про світ, з якого він прийшов. Та Бастіян відмовився, покликавшись на біль горла. Позаяк він цілий день мовчав, лицарі повірили його відмовці. Вони навіть дали йому кілька добрих порад, як можна зарадити болю та чим краще лікуватися, і повкладалися спати.

І лише Атрею та Фухур здогадувалися, що відбувається з Бастіяном.

Рано-вранці вони знову вирушили в дорогу і цілий день їхали лісом, весь час пильнуючи, щоби триматися одного напряму, але коли надійшов вечір, виявилося, що вони знову стоять перед тими ж таки руїнами замку.

- Хай йому грець! - прогримів Пкріон.

- Це якесь божевілля! - простогнав Гісбальд.

- Друзі, - сухо проказав Гідорн, - нам треба зректися свого покликання. Як мандрівні лицарі ми вже нічого не варті.

Бастіян іще першого ж вечора був знайшов у цих руїнах особливий закапелочок для їхи, яка любила іноді побути на самоті та віддатися своїм думкам. Товариство коней, які розмовляли між собою тільки про своє шляхетне похо­дження й давні родоводи і ні про що інше, було для неї об­тяжливим.

Коли Бастіян того вечора вів її на місце, вона сказала:

- Пане, я знаю, чому ми ходимо колом і ніяк не може­мо просунутися вперед.

- Звідки, їхо, ти можеш про таке знати?

- Бо ти на мені їдеш, пане. Мул - тільки наполовину осел, тож я просто відчуваю дуже багато всілякого.

- І в чому ж, на твою думку, причина оцього нашого кружляння?

- Ти перестав хотіти, пане. Ти перестав прагнути. Те­пер ти взагалі нічого не хочеш.

Бастіян здивовано подивився на неї.

- Ти дійсно мудра тварина, їхо!

Мулиця поворушила своїми довгими вухами.

- А чи знаєш ти, пане, в якому напрямку ми рухалися досі?

- Ні, - сказав Бастіян. - А ти знаєш?

їха кивнула.

- Досі ми весь час рухались углиб Фантазії, до її серце­вини. Це і був наш напрямок.

- Тобто в бік Вежі Зі Слонової Кості?

- Так, пане. І доки ми туди йшли, то просувалися до­волі успішно.

- Не може бути, - із сумнівом у голосі промовим Басті­ян. - Атрею помітив би, та й Фухур теж. Але вони чомусь нічого не зауважили.

- Ми, мули, - сказала їха, - істоти цілком звичайні, тож, звісно, не можемо зрівнятися зі щастедраконами. Од­нак є деякі речі, пане, які ми відчуваємо дуже добре. На­приклад, завжди знаємо, в якому напрямку йдемо. Це в нас вроджене. І в цьому ми ніколи не помиляємося. А тому я не сумнівалася, що ти прагнеш дістатися до Дитинної Царів­ни.

- До Місяцівни... - промурмотів Бастіян. - Так, я хотів би побачити її знову. Вона скаже, що мені робити.

Тоді він погладив м’яку морду мулиці і прошепотів:

- Дякую тобі, їхо, дякую!

Наступного ранку Атрею відвів Бастіяна набік.

- Послухай-но, Бастіяне, Фухур і я, ми хотіли просити у тебе пробачення. Порада, яку ми тобі дали, була хоч і від щирого серця, але нерозумна. Відколи ти на це пристав, наша подорож зайшла у безвихідь. Ми з Фухуром довго ро­змовляли про це вночі. Ми вже не рухаємося уперед. Ти ні­коли не вийдеш із цього глухого кута, і ми разом з тобою, якщо ти знову чогось не запрагнеш. Правда, тоді ти неми­нуче забудеш іще більше про світ, із якого ти потрапив у Фантазію, але іншого виходу просто немає. Що ж, будемо сподіватися, що ти все-таки знайдеш дорогу назад і що це станеться не занадто пізно. Бо якщо ми і далі залишатиме­мося тут, це лиху не зарадить. Тобі треба знайти наступне бажання і скористатися владою Аурина.

- Гаразд, - сказав Бастіян. - їха сказала мені те саме. І я вже його знаю - я знаю своє наступне бажання. Ходи зі мною, я хочу, щоби його почули всі.

Вони повернулися до решти.

- Друзі, - сказав Бастіян, - досі ми даремно шукали шляху, який міг би вивести мене назад, у мій світ. І я бою­ся, що якщо ми і далі робитимемо те саме, то так ніколи йо­го і не знайдемо. Через те я вирішив знайти єдину особу, яка зможе дати мені пораду і допомогти у цій скруті. Це Дитинна Царівна. Відтепер метою нашої подорожі є Вежа Зі Слонової Кості.

- Ур-ра-а-а! - в один голос закричали троє лицарів.

Та їхній крик перекрив гулкий голос Фухура:

- Облиш це, Бастіяне Бальтазаре Букс! Ти запри немо­жливого! Хіба ти не знаєш, що із Золотоокою Повелитель­кою Бажань можна зустрітися тільки один-єдиний раз? Ти більше ніколи її не побачиш!

Бастіян рвучко випростався.

- Місяцівна дуже багато мені завдячує! - промовив він трохи роздратовано. - Я навіть не можу собі уявити, що во­на відмовиться мене прийняти.

- Ти ще матимеш нагоду пересвідчитися, - відказав Фухур, - що її рішення іноді воістину незбагненні.

- Ви з Атрею, - мовив Бастіян - і відразу ж відчув, як його з головою накриває хвиля гніву, - чомусь постійно да­єте мені поради. Однак ви і самі бачите, до чого приводить, коли до них дослухатися. Тепер я сам буду вирішувати, що робити. До речі, я вже вирішив, тож так воно і буде.

Він глибоко вдихнув, а тоді повів уже спокійніше:

- До того ж, ви думаєте згідно з вашими уявленнями і все міряєте своєю міркою. Та ви - створіння Фантазії, а я - людина. Звідки ж тоді ви можете знати, чи й для мене добре те саме, що є найкращим для вас? Коли Атрею носив Ау- рин, той впливав на нього інакше, ніж на мене. І хто, як не я, мав би повернути Місяцівні її Сяйво? Кажеш, із нею не­можливо зустрітися двічі? Але я вже двічі зустрічався з нею. Вперше ми побачилися тільки на коротку мить, тоді, коли до неї прийшов Атрею, а вдруге - коли вибухнуло яй­це, дім Старця Із Мандрівної Гори, де опинилася і Золотоо- ка Повелителька Бажань. Це значить, що для мене тут усе зовсім інакше, ніж для вас. І я побачу її втретє.

Усі мовчали. Панове лицарі - бо не розуміли, про що, власне, в цій суперечці йдеться, а Атрею і Фухур - бо вони дійсно засумнівалися.

- Гаразд, - нарешті тихо промовив Атрею. - Можливо, це справді так, як ти кажеш, Бастіяне. Ми не можемо зна­ти, як поведеться Дитинна Царівна стосовно тебе.

Після цього вони знову вирушили в дорогу, і вже за кі­лька годин, іще перед полуднем, вийшли на край лісу.

Перед ними лежав широкий, ледь пагористий, по­рослий різнотрав’ям луг, ним, звиваючись, текла невелика річка. Вони під’їхали до неї і рушили за течією.

Атрею знову, як і раніше, летів на Фухурі попереду всіх, виписуючи у високості великі кола, щоби якнайкраще розвідати шлях.

Та і хлопець, і щастедракон були стривожені, і тому їх­ній літ уже не був такий радісний і невимушений, як досі.

Одного разу, залетівши дуже-дуже далеко наперед і ви­соко піднявшись, вони побачили, що ген вдалечині хтось наче обрізав землю: там було неймовірно глибоке скелясте урвище. Далеко внизу, під стрімкою скелею, розлягалася рівнина, густо поросла - наскільки можна було розгледіти - лісом. У цьому місці був велетенський водоспад: води річ­ки, яка до того текла по рівнині, прямовисно спадали додо­лу могутнім гуркітливим потоком. Одначе ця прірва була ще дуже далеко: вершники змогли би дістатися до цього місця не раніше, аніж наступного дня.

Щастедракон повернув назад.

- Як ти гадаєш, Фухуре, - спитав Атрею, - Дитинній Царівні дійсно байдуже, що станеться з Бастіяном?

- Хтозна, - відповів Фухур. - Адже вона не робить різ­ниці...

- Але в такому разі, - вів далі Атрею, - вона просто- таки...

- Не кажи цього! - перебив його Фухур. - Я знаю, що ти маєш на увазі, але не вимовляй цих слів!

Атрею трохи помовчав, а тоді заговорив знову:

- Він мій друг, Фухуре. Ми повинні йому допомогти. Навіть коли це буде проти волі Дитинної Царівни, якщо доведеться. Але як це зробити?

- Нам треба віддатися на волю щасливого випадку, - відповів щастедракон, одначе вперше його голос прозвучав так, ніби в гулкому бронзовому дзвоні з’явилася тріщина.

Того вечора подорожні обрали для ночівлі порожню де­рев’яну хатину, що стояла на березі річки. Для Фухура во­на була затісна, тож він волів, як і зазвичай спати в повітрі, ширяючи у височині. Коні та їха теж залишилися ночувати надворі.

За вечерею Атрею розповів про водоспад і дивну долину - по суті, глибоку западину, що їх вони з Фухуром угледі­ли, коли літали розвідувати місцевість. А тоді сказав, наче між іншим:

- До речі, переслідувачі напали на наш слід.

Троє лицарів перезирнулися.

- Ти ба! - гукнув Гікріон, жваво крутячи свій чорний вус. - І скільки їх?

- Я нарахував сім, - відповів Атрею, - але до завтраш­нього ранку вони сюди не дістануться, навіть якби йшли цілу ніч.

- Вони озброєні? - поцікавився Гісбальд.

- Цього мені розгледіти не вдалося, - сказав Атрею, - але зусібіч надходять ще й інші переслідувачі, і їх набагато більше. Шістьох я помітив на заході, дев’ятьох - на сході, а дванадцятеро чи тринадцятеро рухаються нам назустріч.

- Треба почекати, дізнатися, чого вони хочуть, - за­пропонував Гідорн. - Тридцять п’ять ворогів навіть і для нас трьох не становлять небезпеки, що вже казати про панів Бастіяна і Атрею.

Тієї ночі Бастіян не відпинав меча Сіканду, як це робив завжди досі. Заснув, міцно стискаючи руків’я. Уві сні він побачив перед собою обличчя Місяцівни. Її усміх загадково надив і щось обіцяв. Прокинувшись, він більше нічого не зміг пригадати, але цей сон ще більше утвердив його в пра­гненні зустріти її знову.

Визирнувши з хатини, він розгледів у вранішньому ту­мані, який піднімався від річки, сім невиразних постатей. Двоє з них були піші, решта - верхи на різних тваринах. Бастіян тихенько розбудив своїх супутників.

Панове лицарі квапливо почепили мечі, а тоді всі разом вийшли з хатини назустріч прибульцям. Однак побачивши Бастіяна, новоприбулі вершники зіскочили на землю, а то­ді всі семеро одночасно віддали йому лицарський поклін, ставши на ліве коліно і низько схиливши голови. Усі разом загукали:

- Честь і слава Рятівникові Фантазії Бастіянові Баль- тазарові Буксу!

Треба сказати, що прибульці виглядали доволі-таки химерно. В одного з двох піших була надзвичайно довга шия, її увінчувала голова з чотирма обличчями - по одному на кожну сторону світу.

Перше лице було веселе, друге - сердите, третє - сумне, а четверте - напівсонне. І хоча кожне з облич було застигле і незмінне, як маска, однак довгошиїй прибулець міг пове­ртатися до співрозмовника саме ти обличчям, яке в цю мить найбільше відповідало йог настрою. То був Троль Чо­тири Чверті, або ж, інакше Темпераментник.

Другий піший належав до істот, яких у Фантазії нази­вають Кефалоподами, або ж Головоногами, і він мав лише голову, що трималася на двох довжелезних тонких ногах, тобто тулуба і рук у нього не було. Головоноги постійно у русі, завжди в дорозі, вони не мають жител. Здебільшого вони пересуваються величезними зграями по багато сот осіб, та зрідка їх можна зустріти і поодинці. Живляться вони травою. Той, котрий уклонився Бастіянові, був черво­нощокий і здавані ще зовсім юним.

Решта троє, які сиділи верхи на конях (щоправда, ті коні були завбільшки з козу), були: гном, шельмотінь і ди- кішка.

Гном носив на голові масивний золотий обруч і, мабуть, був у гномів князем або й королем. Розгледіти шельмотінь було надзвичайно важко, бо, власне кажучи, ця істота складалася з самої лише тіні, яка існувала сама собою. Ди- кішка мала котяче личко і довге золотисте волосся, що спа­дало додолу, наче розкішний плащ. Тіло дикішки зверху донизу було вкрите таким же золотистим хутром. Вона була не більшою за п’ятирічну дитину.

Четвертий з вершників (він їхав верхи на буйволі) по­ходив із краю сасафраніїв, які народжуються зовсім стари­ми і помирають, коли стають немовлятами. У нього була довга сива борода, лисина і зморшкувате лице, а це означа­ло - за сасафранськими мірками, - що він був іще дуже юний, може, десь Бастіянового віку.

Синій джин приїхав на верблюді. Він був худий, висо­кий і носив велетенський тюрбан. Постать у нього була ціл­ком людська, проте могутній оголений торс здавався виго­товленим із яскраво-синього блискучого металу. Замість носа і рота джин мав масивний і кривий орлиний дзьоб.

- Хто ви такі, і чого вам треба? - виклично і непривітно запитав Гікріон. Здавалося, церемонне і надзвичайно ша­нобливе привітання нітрохи не переконало його в добрих намірах цих відвідувачів; він був єдиний, хто і далі не від­пускав руків’я свого меча.

Троль Чотири Чверті, який досі демонстрував своє сон­не обличчя, тепер повернувся веселим лицем до Бастіяна і заговорив, звертаючись тільки до нього і не звертаючи на Гікріона ніякісінької уваги:

- Пане, всі ми правителі з надзвичайно різних країв Фантазії, і кожен із нас вирушив у дорогу, щоби привітати тебе, а також щоби благати Рятівника Фантазії про допомо­гу. Звістка про тебе, про те, що ти тут, облетіла Фантазію з краю в край, тож тепер вітер і хмари промовляють твоє ім’я, морські хвилі шумом прибої проголошують твою сла­ву, І кожне джерельце є свідченням твоєї влади і могутнос­ті.

Бастіян кинув погляд на Атрею, але той дивився на троля поважно і навіть трохи суворо. На його устах не про­майнуло навіть тіні усмішки.

- Ми знаємо, - тепер уже заговорив синій джин, і його голос звучав, наче пронизливий орлиний клекіт, - що ти створив Нічний Ліс Перелин і Пустелю Барв Ґоаб. Нам ві­домо, що ти їв і пив вогонь Строкатої Смерті, ти купався у цьому вогні. Ми знаємо, що ти знайшов вихід із Храму Ти­сяч Дверей, і знаємо, що відбулося в Амарґанті - Срібному Місті. Нам відомо, пане, що ти можеш усе. Варто тобі про­мовити слово - і стається все, що ти захочеш. Тому всі ми просимо тебе: відвідай наші землі, бо тільки ти можеш об­дарувати фантазян найвищим благословенням - зробити нас героями наших власних історій. Ніхто з нас наразі істо­рії ще не має.

Бастіян трохи подумав, а тоді заперечливо хитнув голо­вою.

- Того, що ви від мене сподіваєтесь, я поки що зробити не можу. Трохи згодом я допоможу всім вам. Але спершу мені треба зустрітися з Дитинною Царівною. А тому допо­можіть мені знайти Вежу Зі Слонової Кості!

Почувши це, прибулі істоти анітрохи не розчарувалися. Порадившись, вони заявили, що їм дуже подобається Бас- тіянова пропозиція супроводжувати його та що вони вдячні за запрошення.

Незабаром, коли Бастіян і його супутники вирушили в дорогу, ця різномаста процесія чимось дуже нагадувала не­величкий караван.

Цілісінький день до них приєднувалися все нові і нові істоти. Тут були вже не тільки ті посланці з усієї Фантазії, про яких попереджав Атрею, істот, які захотіли приєднати­ся до Атрею, тепер вельми побільшало. Серед них вирізня­лися цапоногі фавни і велетенські нічні альби, примари і кобольди, жуки-жокеї і триноги, Півень У Чоботях завбі­льшки як людина, і Олень Із Золотими Рогами - фантасти­чна істота на двох ногах, вбрана у щось дуже схоже на фрак. Але серед новоприбулих було і чимало створінь, анітрохи не схожих на людей. Скажімо, мідні мурахи в шоломах, на­вдивовижу вигадливі мандрівні скелясті уламки, сопілкові звірі, що грали-вигравали на своїх довгих дзьобах, і навіть три так звані калабанники, які пересувалися в абсолютно дивовижний спосіб, а саме: розтікаючись при кожному кроці на калюжку (якщо тільки можна так сказати), а тоді знову зливаючись у постать. Та найдивовижнішим з усіх новоприбулих створінь був, либонь, таки Двозвір, чиї пе­редня і задня частини могли бігати незалежно одна від од­ної. Він віддалено нагадував бегемота, тільки Двозвір був у червоно-білу смужку.

Загалом цих створінь зібралося вже коло сотні. І всі прийшли, щоби привітати Бастіяна, Рятівника Фантазії, і кожна з істот просила його про історію для себе. Одначе пе­рші семеро пояснили тим, які пристали пізніше, що спершу доведеться дістатися до Вежі Зі Слонової Кості, і всі з пре­великою радістю виявили готовність узяти участь у цьому поході.

Гікріон, Гісбальд і Гідорн, які їхали поряд із Бастіяном, цілком несподівано для себе опинилися на чолі вже доволі довгої процесії.

До водоспаду вони дісталися аж надвечір. Уже в прис­мерку супутники Бастіяна зійшли з плоскогір’я і почали спускатися крутою гірською стежкою, аж доки нарешті не опинилися в лісі з величезних орхідей - кожна як дерево заввишки. Ці рослини мали такі ж гігантські, плямисті, як шкура гепарда, квітки, досить моторошні на вигляд. Тому, розбиваючи табір, подорожні вирішили про всяк випадок виставити на ніч варту.

Бастіян і Атрею понаносили моху, який щедро ріс на­вкруги, і намостили собі з нього м’які ложа. Фухур згорну­вся довкола друзів кільцем, головою досередини, так що вони опинилися у власному товаристві, до того ж захищені тілом щастедракона, ніби фортечними мурами.

Повітря було тепле, і в ньому струменіли якісь незвичні пахощі - запах орхідей. Однак ці пахощі були не надто при­ємні: у цьому ароматі була якась причаєна загроза, щось, що віщувало лихо і біду.

XX.

ВИДЮЩА РУКА

Коли в перших променях вранішнього сонця на квітах і листі орхідей спалахнули краплі роси, караван знову ви­рушив у дорогу. Вночі не трапилося нічого особливого, хіба що до Бастіянових супутників долучилися нові групи пос­ланців із різних країв Фантазії, тож тепер процесія налічу­вала вже понад триста осіб. Було надзвичайно цікаво спос­терігати за походом цих найрізноманітніших істот - о, то було воістину видовище, варте уваги.

Що далі заглиблювалися вони в ліс орхідей, то неймо- вірніших форм і барв набували квіти, які їх оточували. Зо­всім скоро панове Гікріон, Гісбальд і Гідорн з’ясували, що тривога, занепокоєння і невиразне передчутої загрози, які спонукали подорожніх виставити на ніч сторожу, були не­безпідставні. Чимало з цих рослин виявилися м’ясоїдами, до того ж декотрі були достатньо великі, аби зжерти ціле теля. Щоправда, переміщатися самі вони не могли, і в цьо­му сенсі сторожа була непотрібна, зате, якщо до них дотор­кнутися, їхні пелюстки змикалися, як залізна пастка, або намагалися хапнути необережного, наче клешні. Кілька разів панам лицарям довелося орудувати мечами, щоби ви­вільнити руку чи ногу когось із супутників або котроїсь із тварин. Тоді їм лишалося тільки одне: узяти і порубати ці­лу квітку на дрібні шматки. Бастіяна, який їхав верхи на їсі, весь час щільно оточував натовп найрізноманітніших фантазійних істот, які домагалися, щоби він звернув на них увагу, або щоби Рятівник Фантазії принаймні кивнув на них один-єдиний побіжний погляд. Та Бастіяи їхав мовчки, з відсутнім виразом обличчя. У ньому прокинулось якесь нове бажання, і вперше воно було таким, що, думаючи про нього, Бастіян навіть сам собі здавався похмурим і непри­ступним.

Те, що його найбільше дратувало в поведінці Атрею і Фухура, незважаючи на їхнє примирення, була та незапе­речна обставина, що вони обходилися з ним, як із малою безпомічною дитиною, яку довірено їхній опіці, за яку вони відповідають, з якою їм доводиться панькатися і якій вони раз у раз вказують, що робити. Зрештою, якщо добре поду­мати, так було вже від найпершого дня їхньої спільної по­дорожі. Але, власне кажучи, чому? Хто їм дав на це право? Хто їх про це просив? Вочевидь, з якихось причин, навіть маючи найкращі наміри, вони все ж таки відчували свою вищість над ним - тому що вони сильніші, тому що вони розумніші. Він не сумнівався у тому, що Атрею і Фухур ма­ли його за малого наївного хлопчиська, який потребує за­хисту і безнастанної опіки. І якрім це йому не подобалося, ще й як не подобалося! Він не наївна мала дитина! І вони ще у цьому пересвідчаться! Йому захотілося бути могутнім, захотілося, щоби його боялися, щоби перед ним трепетали. Щоби перед ним усі схилялися. Усі - і навіть Фухур з Ат­рею.

Синій джин - до речі, він називався Іллюан - пропхався крізь тисняву навколо Бастіяна і низько вклонився, схрес­тивши руки на грудях.

Бастіян зупинився.

- У чому річ, Іллюане? Кажи!

- Повелителю, - проклекотів Іллюан своїм орлиним голосом, який цього разу звучав дуже стривожено, - я тут трохи поприслухався, про що говорять наші нові супутни­ки, ті, які приєдналися вночі. Декотрі з них твердять, ніби­то знають цю місцевість, а також - що знають, до чого ми власне зараз наближаємося. І всі вони, повелителю, трем­тять від страху.

- Чому? І що це за місцевість?

- Цей ліс із м’ясоїдних орхідей, повелителю, назива­ється Садом Оґлаї, і він оточує зачаклований Замок Горок, що його іще звуть Видющою Рукою. А в тому замку живе наймогутніша і найпідступніша зла чарівниця Фантазії. Ім’я її - Ксаїда.

- Що ж, - мовив Бастіян, - скажи боягузам, щоби не боялися. Я з ними.

Іллюан іще раз низько вклонився і зник у юрмі послан­ців.

Опівдні, коли караван-процесія зупинився на перепо­чинок, Фухур і Атрею, які до того летіли далеко попереду, приземлилися коло Бастіяна.

- Не знаю, що й думати, - почав Атрею. - Там, попере­ду, - за три або чотири години ходи звідси - ми побачили посеред лісу орхідей якусь споруду, що виглядає, наче ве­лика рука, яка стримить із землі. Це справляє доволі-таки моторошне враження. Якщо ми і далі будемо йти у тому ж напрямку, то вийдемо просто на неї.

Тоді Бастіян розповів їм усе, про що довідався від Іллюана.

- У такому разі, - мовив Атрею, - гадаю, що було б ро­зумніше обійти цей зачаклований замок. А ти так не дума­єш?

- Ні, - з притиском сказав Бастіян.

- Але ж немає жодної причини, яка б змушували нас зустрічатися із Ксаїдою. Тому було б краще, якби ми уник­ли...

- Одначе причина зустрітися із Ксаїдою є, - перебив його Бастіян.

- Яка?

- Бо я так хочу, - сказав Бастіян.

Атрею нічого не відповів, він тільки вражено подивився на свого друга. І оскільки довкола Рятівника Фантазії знову стовпилися численні посланці з різних земель, які прагну­ли бодай краєчком ока поглянути на нього, продовжувати розмову стало просто неможливо.

Але після обіду Атрею знову підійшов до Бастіяна і звернувся до нього підкреслено безтурботним тоном:

- Чи не хотів би ти разом зі мною політати на Фухурі? Бастіян зрозумів, що Атрею хоче щось йому сказати, і по­бачив, що його щось гнітить. Хлопці вилізли на спину щас- тедракона (Атрею - спереду, а Бастіян - за ним) і здійняли­ся у повітря.

Вперше вони летіли разом, утрьох.

Тільки-но вони піднялися на висоту, достатню, щоби ніхто не зміг їх почути, Атрею сказав:

- Останнім часом стало дуже складно поговорити і со­бою сам на сам, але нам конче треба побалакати, Бастіяне.

- Я так і подумав. Що сталося?

- Те, куди ми потрапили, - Атрею вирішив почати зда­леку, - і те, куди ми рухаємося, - це якось пов’язано із тво­їм новим бажанням?

- Можливо, - прохолодно відповів Бастіян.

- Добре. Ми з Фухуром так і подумали, - вів далі Ат­рею. -1 що це за бажання?

Бастіян промовчав.

- Зрозумій мене правильно, - додав Атрею. - Йдеться не про те, що ми когось чи чогось боїмося. Але ми твої друзі і тому непокоїмося за тебе.

- А ось це вже цілком зайве, - відказав Бастіян ще про­холодніше.

Атрею замовк. Надовго.

Нарешті Фухур повернув до них голову і сказав:

- Атрею має дуже розумну пропозицію. Дослухайся до неї, Бастіяне Бальтазаре Букс.

- Ага, це значить, що ви знову маєте для мене якусь чергову добру пораду? - запитав Бастіян, глузливо посмі­хаючись.

- Ні, не пораду, Бастіяне, - відповів Атрею. - Це про­позиція, яка тобі на перший погляд, можливо, і не сподоба­ється. Та перш ніж її відхиляти, гарненько подумай. Ми з Фухуром весь цей час ламали собі голову над тим, як тобі допомогти. Все зводиться до того, як на тебе впливає Знак Дитинної Царівни. Без влади Аурина ти не зможеш мати того, що маєш тепер, тобто здійснення всіх твоїх бажань, але користаючи з сили і влади Клейнода, ти втрачаєш себе, ти все менше і менше тямиш, куди йдеш і де врешті-решт маєш намір опинитися. Якщо ми нічого не зробимо, то не­минучі настане мить, коли ти остаточно про все забудеш.

- Про це ми вже говорили, - відрубав Бастіян. - Що

ще?

- Коли я носив Клейнод, - продовжував Атрею, то все було інакше. Мене він вів, але при цьому нічого в мене не забирав. Можливо, тому, що я не людина, і отже, не маю спогадів про людський світ, які міг би втратити. Тобто я хочу сказати, мені він не шкодив, якраз навпаки. Тому я хотів запропонувати, щоби ти передав Аурин мені і щоб са­ме мені довірив керувати нашим походом. Я буду шукати для тебе шлях. Що ти на це? Згода?

- Виключено! - холодно відказав Бастіян.

Фухур знову повернув голову.

- Невже ти навіть подумати про це не хочеш?

- Ні, - відповів Бастіян. - Навіщо?

Тут Атрею вперше розсердився.

- Бастіяне, схаменися! Так далі бути не може, погодь­ся! Невже ти не бачиш, що цілком змінився? Що в тобі від тебе колишнього вже майже нічого не залишилося? А що буде далі?

- Красно вам дякую, - різко відказав Бастіян. - Дякую, що ви постійно турбуєтеся про мене і про мої справи! Але мені, відверто кажучи, було б набагато приємніше, якби ви нарешті дали мені спокій. Я хотів би тім нагадати (у разі, якщо ви раптом про це забули), що це я - той, хто врятував Фантазію, я - той, кому Місяцівна довірила Знак своєї вла­ди. І вона, мабуть, знала, що робить, бо інакше залишила б Аурин тобі, Атрею. Однак чомусь відібрала Клейнод у тебе і дала його мені! Кажеш, що я змінився? Так, дорогий дру­же, любий мій Атрею, ось тут ти цілком правий! Я вже не той наївний, довірливий простак, якого ви й досі хотіли б у мені бачити! Сказати, чому ти насправді хочеш забрати під мене Аурин? Бо ти заздриш, ти просто-напросто мені зазд­риш. Ви ще мене не знаєте! Але якщо й далі продовжувати­мете в цьому ж дусі - кажу ще раз, по-доброму, - тоді я вам покажу, який я!

Атрею знову нічого не відповів. Але Фухурів лет рап­том втратив усю свою міць. Щастедракон насилу летів, на­че підстрелений птах, опускаючись усе нижче і нижче.

- Бастіяне, - нарешті через силу видушив із себе Ат­рею, - ти ж насправді не думаєш того, про що оце щойно казав. Забудьмо це. Ти цього ніколи не говорив.

- Ну, гаразд, - відповів Бастіян. - Як собі знаєш. Не я цю розмову почав. Мені якось байдуже, але якщо ти так хо­чеш, забудьмо.

Якийсь час вони летіли мовчки.

Удалині, серед лісу орхідей, забовванів замок Горок, Він і справді виглядав як велетенська рука із п’ятьма роз­чепіреними пальцями.

- Але одну річ я все-таки хотів би з’ясувати раз і наза­вжди, - зненацька сказав Бастіян. - Я вирішив не поверта­тися назад. Узагалі ніколи. Я назавжди залишуся у Фанта­зії. Мені тут дуже навіть подобається. Тому я радо відмов­люся від усіх своїх спогадів. А що стосується Фантазії і її майбутнього, то я готовий для Дитинній Царівні тисячі но­вих імен. Нам більше не треба людського світу!

Раптом Фухур різко розвернувся і полетів назад.

- Гей! - крикнув Бастіян. - Що ти виробляєш? Лети да­лі! Я хочу розгледіти Замок Горок зблизька!

- Я більше не можу, - відповів Фухур надтріснутим голосом. - Я справді більше не можу.

Приземлившись біля каравану, вони застали своїх су­путників страшенно стривоженими. Виявилося, що на них напали. То була банда - приблизно п’ятдесят напіввелет- нів, вбраних у чорні обладунки, які нагадували хітинові панцери комах. Чимало посланців порозбігалися, рятую­чись від небезпеки, а тепер поверталися поодинці або ж гу­ртками. Інші відважно билися, намагаючись чинити спро­тив, але так і не змогли нічогісінько вдіяти. Велетні в обла- дунках перемогли їх так легко, ніби йшлося про дитячі за­бавки. Троє лицарів - Гікріон, Гісбальд і Гідорн - героїчно стали на прю, проте не змогли здолати жодного супротив­ника. їх побили, роззброїли закували в ланцюги і кудись поволокли. Але перш ніж нападники пішли, один із чорних напіввелетнів прокричав якимось дивним, металевим голо­сом:

- Це послання від Ксаїди, володарки Замку Горок для Бастіяна Бальтазара Букса. Вона вимагає, щоби Рятівник Фантазії здався на її ласку, підкорився їй і заприсягся усім, чим він є, що він має, що вміє і чим володіє, служити їй як вірний раб. Коли ж він до цього не готовий, якщо він замислив якийсь підступ, щоби протиставити його волі Ксаїди, троє його друзів - лицарі Гікріон, Гісбальд і Гідорн - сконають під тортурами ганебною, повільною, страшною і жорстокою смертю. Тож нехай він не зволікає, бо час для лицарів спливе завтра рано, зі сходом сонця. Це послання від Ксаїди, володарки замку Горок, для Бастіяна Бальтаза­ра Букса. Послання переказане.

Бастіян до болю закусив губу. Атрею і Фухур заціпені­ло дивилися перед собою. Вони мовчали, однак Бастіян прекрасно знав, про що вони думають. І те, що вони нама­галися не виявляти своїх почуттів, ще дужче його розлюти­ло. Однак зараз був не той момент, аби з’ясовувати стосун­ки. Нагода ще трапиться. Згодом.

- Я в жодному разі не піддамся на Ксаїдин шантаж, це, мені здається, зрозуміло, - голосно звернувся він до посла­нців, що згромадилися довкола нього. - Ми мусимо негайно виробити план, як чимшвидше визволити трьох в’язнів.

- Це буде нелегко, - висловив здогад Іллюан, джин з орлиним дзьобом. - Навіть усі разом ми не дамо ради з ти­ми чорними напіввелетнями, у цьому ми вже переконали­ся. І навіть якби ти, повелителю, і Атрею, і його щастедра- кон - якби ви утрьох повели нас у бій, а тоді билися з нами, все одно ми не змогли би взяти приступом замок Горок або здобули б його дуже нескоро. А життя трьох лицарів - в ру­ках у Ксаїди, і як тільки вона помітить, що ми на неї напа­даємо, то негайно їх уб’є. Я в цьому не сумніваюся.

- У такому разі, треба робити так, щоби вона нічого не помітила, - сказав Бастіян. - Ми мусимо напасти на неї зненацька.

- Але як? - запитав Троль Чотири Чверті, повернув­шись до Бастіяна своїм сердитим лицем, яке, треба визна­ти, виглядало доволі страшно. - Ксаїда напрочуд хитра, вона розгадає будь-який підступ і підготується до будь-якої несподіванки.

- Боюся, що саме так воно і буде, - сказав князь гномів. - Нас надто багато, коли ми вирушимо на Горок, вона не зможе нас не помітити. Такого наступу не приховаєш, на­віть уночі. До того ж вона мабуть, виставила чатових.

- Значить, - трохи подумавши, сказав Бастіян, нам треба використати це, щоби ввести її в оману.

- Що ти маєш на увазі, пане?

- Ви цілим караваном підете в інший бік, так, щоби виглядало, наче ви втікаєте, ніби відмовилися від спроб звільнити бранців і покинули їх.

- А як же бранці?

- Це ми з Атрею і Фухуром візьмемо на себе.

- Лише ви троє?

- Так, - сказав Бастіян. - Звісно, за умови, що Атрею і Фухур мене підтримають. Бо інакше я зроблю це сам.

Усі з захватом подивилися на Бастіяна. Ті, котрі стояли ближче до нього, пошепки переказували почуте тим, які стояли віддалік.

- Цей подвиг, повелителю, - вигукнув синій джин, - увійде в історію Фантазії, і не має значення, переможеш ти чи ні.

- Ви підете зі мною? - звернувся Бастіян до Атрею і Фухура. - Чи, може, у вас знову є якісь пропозиції?

- Ні, - тихо проказав Атрею. - Ми підемо з тобою.

- Тоді, - скомандував Бастіян, - хай караван готується вирушати зараз же, поки ще ясно. Караван відходитиме назад. Вам треба вдавати, ніби ви втікаєте. І покваптесь! Ми ж дочекаємося тут темряви. А завтра на світанку вас наздоженемо - всі разом, звільнивши трьох лицарів. Або не не повернемося взагалі. А тепер ідіть!

Супутники мовчки вклонилися Бастіянові. За мить ка­раван рушив у дорогу. Бастіян, Атрею і Фухур заховалися в заростях орхідей, зачаїлися в них - і почали чекати там но­чі.

Коли сутінки вже зовсім загусли, хлопці і щастедракон раптом почули тихе побрязкування, а тоді побачили, що на галявину, де ще зовсім недавно розташовувалися табором супутники Бастіяна, вийшли п’ятеро чорних напіввелет- нів. Пересувалися вони якось дивно: їхні рухи були цілком механічні, як у машин, і однаковісінькі. Здавалося, вони з голови до ніг зроблені з якогось чорного металу, і навіть лиця напіввелетнів були як залізні маски. Вони - всі одно­часно - зупинилися, одночасно повернулися туди, де зник караван, і, не промовивши ані слова, розміреним кроком подалися за ним услід. А тоді знову стало зовсім тихо.

- Здається, план спрацьовує, - прошепотів Бастіян.

- їх було тільки п’ятеро, - відказав Атрею. - А де ж ре­шта?

- Я думаю, ті п’ятеро, якщо буде треба, якось їх закли­чуть, - висловив припущення Бастіян.

Коли нарешті остаточно стемніло, вони обережно виб­ралися зі свого сховку, і Фухур разом із двома вершниками безшелесно знявся в повітря. Він намагався летіти якомога нижче, над самісінькими верхівками орхідей, щоби їх не помітили і не викрили. Спершу напрямок був зрозумілий, отож вони попрямували туди ж, де вже були сьогодні перед полуднем. Та коли десь за півгодини опинилися там, пос­тало питання, як їм відшукати замок Горок. Темрява стоя­ла хоч в око стрель. Проте незабаром він раптом сам вири­нув із пітьми, поставши перед ними в усій красі. Тисячі йо­го вікон були яскраво освітлені.

Здавалося, Ксаїда страшенно хоче, щоби її замок було добре видно здалеку. Щоправда, це дуже легко пояснюва­лося, адже вона чекала, що Бастіян до неї прийде, це ви­пливало з її послання до нього.

Про всяк випадок Фухур приземлився, прослизнувши поміж орхідеями: його перламутрова луска зблискувала і відбивала світло, а треба було, щоби їх ніхто не зауважив.

Захищені від чужого ока велетенськими квітами орхі­дей, вони наблизилися до замку. Перед великою в’їзною брамою стояли на чатах десятеро напіввелетнів, закутих у лати. І по одному напіввелетню було в кожному з ясно осві­тлених вікон; вартові стояли чорні і непорушні, мов тіні.

Замок Горок стояв на невеличкому узвишші, вільному від хащів. Формою він і справді нагадував велетенську ру­ку, що стриміла з землі. Чотири «пальці» були вежами, а великий «палець» був прикрашений еркером, над яким ви­сочіла п’ята вежа. Понад те, кожна «фаланга» кожного з «пальців» становила окремий поверх, а вікна замку, що яс­краво світилися, були як очі, що дивляться на всі боки, прозираючи далеко вперед. Отож не дарма цей замок нази­вали Видющою Рукою.

- Треба розвідати, - зашепотів Бастіян на вухо Атрею, - де вона тримає бранців.

Атрею кивнув і зробив знак Бастіянові мовчати і зали­шатися коло Фухура. А тоді, тихо-претихо, поповз до зам­ку.

Атрею не повертався доволі довго, а коли нарешті з’явився, то пошепки сповістив:

- Я обповз довкола замку. Вхід - лише цей один. Але його надто добре охороняють. Тільки дуже високо, нагорі середнього пальця, мені вдалося розгледіти слухове вікно, де, здається, нікого немає. Та якщо ми підлетимо туди на Фухурі, вони неминуче нас помітять. Бранці, мабуть, у те­мниці, принаймні один раз я почув протяжний болісний крик звідкись із підземелля.

Бастіян напружено розмірковував. А тоді зашепотів:

- Я спробую дістатися до того слухового вікна. Ви з Фухуром відволікайте варту. Робіть що завгодно, аби тіль­ки вони повірили, ніби ми штурмуємо в’їзну браму. Вам треба всіх їх приманити до брами. Але тільки приманити, розумієте? У жодному разі не дайте втягнути їх у бійку! Тим часом я спробую видертися на Руку по стіні, а тоді пробратися в замок. Затримуйте їх, скільки зможете. Але не наражайтеся на небезпеку! Дайте мені кілька хвилин фори, а тоді починайте.

Атрею кивнув і потис йому руку. Тоді Бастіян скинув срібний плащ і зник у темряві. Він прокрадався до замку, огинаючи його на чималенькій віддалі, а щойно дістався до протилежного муру, почув, як Атрею голосно загукав:

- Агов! Чи знаєте ви про Бастіяна Бальтазара Букса, Рятівника Фантазії? Він прийшов, але не для того, щоби запобігати ласки у Ксаїди, а щоби дати їй останній шанс добровільно звільнити бранців. Тільки тоді я подарую Кса- їді її нікчемне життя!

Бастіян блискавично перебіг від заростей орхідеї і до стіни замку і краєм ока встиг зауважити, що Атрею одягнув його срібний плащ, а своє густе і довге чорне-пречорне во­лосся скрутив, як тюрбан. Для всіх, хто знав їх з Атрею не надто добре, подібність була і справді разюча.

Здавалося, чорні напіввелетні в латах на мить розгуби­лися. Але тільки на мить. А тоді всі посунули на Атрею, тяжко і розмірено гупаючи своїми закутими у метал нога­ми. Тепер заворушилися і постаті коло вікон, вони позали­шали свої сторожові пости, аби подивитися, що діється. Відтак чорні напіввелетні стовпилися коле в’їзної брами. Одначе коли перші вже майже добралися до Атрею, той ви­слизнув від них - спритно, як білка, і вже наступної миті злетів над їхніми головами верхи на Фухурі. Залога замку шаленіла, велетні підстрибували і нестямно вимахували мечами, та хлопчик верхи на щастедраконі був уже занадто високо.

Бастіян почав спинатися вгору. Іноді на допомогу йому приходили підвіконня і карнизи, та частіше він мусив втримуватися, чіпляючись за стіну самими лише кінчика­ми пальців. Він дерся усе вище і вище. Одного разу під його ногами відколовся уламок каменя, та так, що він на якусь мить повис на одній руці, одначе Бастіян підтягнувся, на­мацав опору для другої руки і поліз далі. Досягнувши рівня веж, він почав просуватися швидше, бо відстань між цими вежами була така незначна, що він ледве зміг протиснутися між ними і поліз уверх, впираючись в одну з них спиною, а в другу - ногами.

Нарешті він дістався до слухового вікна і прослизнув у нього. І справді, в цій кімнаті не було вартового. Цікаво чому? Він відчинив двері - і побачив перед собою вузькі та круті гвинтові сходи. Хлопець став прокрадатися вниз, на­магаючись ступати дуже тихо. Спустившись на один по­верх, він зауважив біля одного з вікон двох чорних варто­вих, які мовчки спостерігали за тим, що діється біля брами. Йому вдалося прошмигнути повз них непоміченим.

Бастіян спускався далі, до підземель. Він проходив че­рез численні двері, прошмигував якимись коридорами і переходами. Та в одному він уже не сумнівався: можливо, у битві ці напіввелетні дійсно нездоланні, зате як вартові до нічого.

Нарешті він дістався до сходів, які провадили до тем­ниць. Він про це здогадався, бо звідти війнуло затхлим по­вітрям із запахом цвілі та холодом. На щастя, всі вартові, очевидно, побігли нагору - ловити нібито Бастіяна Бальта­зара. Букса, у ролі якого виступив Атрею. Так чи інакше, але наразі Бастіян не натрапив на жодного з них. На стінах кріпилися смолоскипи, вони освітлювали йому дорогу. Сходи вели дедалі глибше і глибше, йому навіть почало здаватися, що підземних поверхів у цьому замку не менше, аніж надземних. Та ось він досягнув найнижчого рівня пі­дземелля. Саме тут і містилася темниця, в якій були ув’язнені лицарі Гікріон, Гісбальд і Гідорн.

Те, що Бастіян побачив, навіювало жах.

В’язнів уже катували. Підвішені за закуті у кайдани зап’ястя, вони висіли на довгих залізних ланцюгах над ямою, яка здавалася чорною, бездонною дірою. Ланцюги кріпилися на стелі темниці й приводилися у рух за допомо­гою корби, але корбу блокувала велика залізна колодка, тож якось зрушити цей механізм було годі. Бастіян безпо­радно зупинився.

Очі у в’язнів були заплющені, а тому здавалося, що ли­царі знепритомніли, але Гідорн Витривалий раптом відк­рив ліве око, а тоді пробурмотів своїми пересохли ми губа­ми:

- Гей, друзі, погляньте-но, хто прийшов!

Решта двоє і собі розплющили очі, і коли уздріли Басті- яна, на їхніх устах промайнув ледь вловимий усміх.

- Ми знали, що Ви, пане, не покинете нас напризволя­ще, - прохрипів Гікріон.

- Як мені вас опустити? - спитав Бастіян. - Корбу за­блоковано.

- Скористайтеся своїм мечем, - насилу промовив Гіс- бальд, - і просто перерубайте ланцюги.

- Щоби ми полетіли в провалля? - втрутився Гікріон. - Це не надто вдалий план.

- Та я й не можу витягнути його з піхов, - сказав Бас­тіян. - Сіканда повинен сам стрибнути мені у руку.

- Гм, - буркнув Гідорн. - Саме за це я і не люблю чарів­них мечів. Коли їх найбільше треба, вони починають коми­зитися.

- Гей! - раптом вигукнув Гісбальд. - Але ж тут був ключ від колодки, яка тримає корбу. Куди вони його поді­ли?

- Десь там є одна розхитана кам’яна плита, пригадав Гікріон. - Я не зміг добре роздивитися, котра саме, бо вони підтягнули мене дуже високо.

Бастіян як міг напружив зір. Світло, яке давав смолос­кип, було тьмяне і нерівне, тож було важко що-небудь розг­ледіти, та обійшовши темницю кілька разів, хлопець все- таки вирізнив на підлозі плиту, яка злегка видавалася над рештою.

Бастіян обережно підняв її - і побачив ключ.

Тепер він зміг відчинити велику колодку на корбі та зняти її. Але коли заходився поволі обертати корбу, вона заскрипіла і заскреготала так голосно, що цей звук, мабуть, було чути в усіх підземних коридорах. Якщо тільки напів- велетні не глухі як пень, то цей скрегіт мав би прозвучати для них як сигнал тривоги. А отже, треба було поспішати. Бастіян обертав корбу далі, аж доки троє лицарів не опини­лися над краєм ями. Відтак вони почали розгойдуватися на ланцюгах туди сюди, намагаючись торкнутися ногами твердої землі, і коли їм це нарешті вдалося, коли вони зу­міли дістати ногами вже не краю ями, а таки підлоги, Бас­тіян від пустив корбу до кінця. Знесилені і виснажені, вони залишилися лежати там, де впали. Проте на зап’ястях у них усе ще висіли важезні кайдани.

У Бастіяна не залишалося часу на роздуми, бо до нього вже долинав тупіт залізних ніг по кам’яних сходах, що вели у підземелля. Цей тупіт весь час на ближався і ставав деда­лі гулкішим. Спочатку, судячи зі звуків, сходами бігли лише кілька напіввелетнів, але поступово їх стало дуже ба­гато. Вартові наближалися, їхні лати виблискували у світлі смолоскипів, неначе панцирі велетенських комах. Вони по­вихоплювали мечі з піхов - усі як один одним і тим самим рухом, і кинулися на Бастіяна, що стояв біля вузького вхо­ду в темницю.

І в цю мить Сіканда нарешті вискочив зі своїх заржаві­лих піхов і сам ліг йому в руку. Блискавкою упав світло- сяйний клинок на голову першого велетня, і перш ніж Бас­тіян встиг отямитися, порубав його на шматки. Таким чи­ном, власне, і відкрилася таємниця цих силачів: всередині вони були порожні; залога замку складалася із самих тіль­ки панцерів, які рухалися самочинно, тому що під обладу- нком не було взагалі нічого, лише порожнеча. Бастіян, як виявилося, вибрав над звичайно вдалу позицію, бо крізь вузькі двері темниці напіввелетні могли підступатися до нього лише по черзі, і коли вони це робили, меч Сіканда - по черзі ж таки - один за одним сік їх на дрібні шматочки. Незабаром порубані вартові великою купою лежали на під­лозі, наче чорна шкаралуща з яєць якихось гігантських птахів. Після того, як лиха доля спіткала приблизно два­дцятьох з-поміж них, решта, видно, задумали змінити так­тику. Вони відступили - мабуть, для того, щоби виманити Бастіяна на зручніше для них місце.

Бастіян скористався цією нагодою і блискавично розру­бав клинком Сіканди ланцюги і кайдани на руках у всіх трьох лицарів. Гікріон і Гідорн через силу підвелися з під­логи і спробували витягнути власні мечі - у них їх, з яко­гось доброго дива, не відібрали, мабуть тому, що просто за­були. Лицарям хотілося підтримати Бастіяна, але їхні руки стерпли, заніміли і зовсім не слухалися. А Гісбальд, найте- ндітніший із трьох, ще й досі не міг встояти на ногах, і поб­ратимам довелося його підтримувати.

- Не турбуйтеся, - сказав Бастіян, - Сіканді не потріб­на підмога. Тримайтеся позаду мене і не заважайте, нама­гаючись допомогти.

Вони вибралися з темниці; повільно підіймаючись схо­дами, дійшли до великого, схожого на залу приміщення, аж тут раптом згасли всі смолоскипи. Світився тільки Сіка­нда, освітлюючи все довкола.

І знову вони почули грюкіт металевих кроків. Цей звук свідчив про те, що до них наближаються напіввелетні у за­лізних латах. І що їх чимало.

- Мерщій! - скрикнув Бастіян. - Назад, на сходи. А я захищатимусь тут!

Він уже не мав часу, щоби переконатися, чи під кори­лися троє лицарів його наказу: меч Сіканда знону затанцю­вав у його руці. А різке біле світло, яке струменіло з клин­ка, освітлювало залу так яскраво, що стало ясно, наче вдень.

І хоча нападники трохи потіснили його від входу і об­ступили з усіх боків, так що тепер могли напосідати на ньо­го зусібіч, усе ж Бастіяна не зачепив жоден із їхніх могут­ніх ударів.

Сіканда рубав направо і наліво так швидко, що аж ми­готало. Здавалося, це не один, а сотня мечів.

Минуло небагато часу - і Бастіян залишився посеред поля бою сам-один, а біля його ніг лежала гора розтроще­них чорних обладунків. А ще стало зовсім тихо.

- Ходімо! - гукнув Бастіян своїм супутникам.

Троє лицарів вийшли за ним на сходи. Вони були неви­мовно вражені.

- Нічого подібного, - сказав Гікріон, і його вуса здриг нудися, - я ще в житті не бачив, трясця його матері!

- Я буду розповідати про це своїм внукам, - промурмо­тів Гісбальд, затинаючись.

- Але найгірше, що вони тобі не повірять, - з жалем докинув Гідорн.

Бастіян нерішуче зупинився, з мечем у руці, але в ту ж мить Сіканда повернувся у піхви.

- Здається, небезпека минула, - сказав він.

- Принаймні та, якій можна протистояти з мечем, - висловив здогад Гідорн. - А що ми будемо робити тепер?

- Тепер, - відповів Бастіян, - я хотів би особисто поз­найомитися з Ксаїдою. Треба перекинутися з нею слівцем.

Учотирьох вони рушили сходами вгору - і йшли, аж до­ки не досягли поверху, який був на рівні землі. Тут, у при­міщенні на кшталт вестибюлю, на них уже чекали Атрею і Фухур.

- Добра робота, а ви двоє - молодці! - сказав Бастіян, плескаючи Атрею по плечу.

- А що з тими велетнями у панцерах? - поцікавився Атрею.

- Порожні горіхи! - відповів Бастіян ніби між іншим. - Де Ксаїда?

- Нагорі, у своїй Магічній Залі, - відказав Атрею.

- Ходіть зі мною! - вирішив Бастіян.

Він знову накинув свій срібний плащ - його йому віддав Атрею. А тоді вони всі разом піднялися широкими парад­ними сходами, що вели на горішні поверхи замку. Фухур пішов із ними.

Коли Бастіян у супроводі свого почту увійшов до вели­кої Магічної Зали, Ксаїда підвелася зі свого трону, зробле­ного з червоних коралів. Вона була набагато вища від Бас- тіяна і надзвичайно гарна. На ній була довга сукня з фіоле­тового єдвабу, вогненно-руде волосся укладалося в дивови­жну і вибагливу високу зачіску з більших і менших кіс, що вежею увінчувала голову чарівниці. Обличчя в Ксаїди було мармурово-біле, і такими ж білими були її гарні тонкі руки з видовженими пальцями. Її погляд вражав і бентежив, змушував ніяковіти. Бастіян навіть не відразу зрозумів, чому це так, і тільки потім розгледів, що в неї різні очі: од­не зелене, а друге червоне. Здавалося, вона боїться Бастія- на, тому що вся аж тремтіла. Бастіян витримав її погляд, і вона опустила очі, прикривши їх довгими віями.

Магічну Залу заповнювали найхимерніші і вкрай диво­вижні предмети, чиє призначення було геть незрозуміле: великі глобуси із якимись чудернацькими зображеннями, зоряний годинник із маятником, що звисав зі стелі. По ці­лій залі стояли коштовні курильниці, з яких, наче імла від землі, здіймалися важкі різноколірні хмари запашних ку­рінь.

Бастіян усе ще мовчав. Здавалося, це дуже стривожило Ксаїду, бо вона раптом кинулася до нього і впала перед ним на коліна, а тоді взяла його ногу і поставила собі на голову.

- Мій повелителю і учителю, - заговорила вона до ньо­го голосом з глибоким і оксамитовим тембром, і звучав він так, ніби оповитий легким і м’яким серпанком. Ніхто в ці­лій Фантазії не може тобі протистояти. Ти могутніший від усіх наймогутніших магів і чарівників, ти небезпечніший від усіх демонів. Якщо ти зволиш відімстити* (* більш адекватна форма «помститися» ніжче гідності Прохаська) мені за те, що я була дурна і нерозумна, а тому не розпізнала твоєї величі, то розтопчи мене своєю ногою. Я заслуговую на твій гнів. Та якщо би ти захотів виявити свою великодушність, якою славишся, і бути милосердним щодо мене, тебе недостой­ной то вислухай мене! Я готова скоритися тобі в усьому як слухняна рабиня і присягаюся всім, чим я є, що я маю, що вмію і чим володію, вірно тобі служити. Я буду твоєю сми­ренною і покірною ученицею, буду виконувати навіть що­найменші твої бажання і стежитиму за кожним порухом твоїх очей. Я розкаююся у тому, що робила, і в тому, що хотіла зробити. Зараз я благаю твоєї ласки. Пробач мені.

- Встань, Ксаїдо! - сказав Бастіян. Він іще дуже гніва­вся на неї, але мова чарівниці йому сподобалася. Якщо вона й справді чинила так, як чинила, бо не відала, що чинить, а тепер розкаюється у скоєному, до того ж так щиро, то пока­рати її тепер було б нижче його гідності. До всього, вона ще й хоче вгадувати кожне його бажання і прагне, щоби він став для неї учителем (до речі, це йому дуже сподобалося)... То невже ж він зміг би відмовити Ксаїді у цьому її прохан­ні?

Тим часом Ксаїда вже підвелася із землі, однак і далі стояла перед ним, низько опустивши голову.

- Ти будеш беззаперечно мені коритися? - спитав він. - Навіть якщо тобі важко даватиметься те, що я тобі наказу­ватиму, ти будеш мені коритися без заперечень і ремству­вання?

- Так, буду, мій повелителю і учителю, - відповіла Кса­їда. - І ти побачиш, що поєднавши моє мистецтво з твоєю владою, ми всіх переможемо і всього доможемося.

- Добре, - погодився Бастіян. - Тоді я беру тебе до себе на службу. Ти покинеш цей замок і разом зі мною вирушиш до Вежі Зі Слонової Кості, де я маю намір зустрітися з Мі- сяцівною.

На якусь невловиму мить Ксаїдині очі спалахнули вод­ночас зеленим і червоним вогнем, та вона відразу ж прик­рила їх своїми довгими чорними віями і сказала:

- Слухаюся і корюся, повелителю і учителю.

Усі разом вони зійшли вниз і вийшли із замку.

- Спершу нам треба знайти решту супутників, - вирі­шив Бастіян. - Хтозна, де вони тепер.

- Не дуже далеко звідси, - сказала Ксаїда. - Я трішечки ввела їх в оману і легенько допомогла їм заблукати.

- Востаннє, - підказав їй Бастіян.

- Востаннє, повелителю, - повторила вона. - Але як нам туди дістатися? Невже мені доведеться йти пішки? Вночі і через цей ліс?

- Фухур понесе нас, - сказав Бастіян. - Він достатньо сильний, щоби полетіти навіть із трьома нами.

Фухур підняв голову і подивився на Бастіяна. Його ру­біново-червоні очі спалахнули.

- Це правда, Бастіяне Бальтазаре Буксе, - у його гул­кому, наче дзвін, голосі зненацька зазвучала металева нот­ка. - Я дійсно достатньо сильний, але я не полечу, якщо на мене сяде вона.

- Однак ти це зробиш, - відрубав Бастіян, - бо я тобі наказую!

Щастедракон подивився на Атрею, і той непомітно йо­му кивнув. Проте Бастіян це зауважив.

Як тільки всі троє опинилися на Фухуровій спиш, щас­тедракон негайно піднявся у повітря.

- Куди? - спитав він.

- Весь час прямо! - сказала Ксаїда.

- Куди? - запитав Фухур знову, ніби не розчувши.

- Вперед! - крикнув Бастіян. - І не вдавай, ніби ти не розчув!

- Зроби так! - тихо промовив Атрею, і Фухур підкорив­ся.

За півгодини (а вже майже світало) вони побачили вни­зу безліч багать - табір посланців, і щастедракон приземли­вся. За цей час до каравану приєдналося чимало нових жи­телів Фантазії, деякі прибули з власними шатрами, отож табір нагадував справжнє наметове місто, що розкинулося на узліссі, на широкій, вкритій квітами галявині.

- Скільки нас уже? - поцікавився Бастіян.

Іллюан, синій джин, який був тут за головного, доки Бастіян керував визволенням лицарів, а тепер підійшов, щоби привітатися, пояснив, що хоч прибульців ніхто і не рахував, але їх число, поза сумнівом, уже наближається до тисячі. До речі, сталося ще щось, доволі дивне: невдовзі після того, як подорожні розбили табір, тобто десь коло півночі, туди підійшли п’ятеро напіввелетнів у панцерах. Проте вони поводилися мирно і зупинилися трохи осторонь від усіх. Ніхто, ясна річ, так і не наважився до них підійти. Напіввелетні принесли зі собою великий паланкін із черво­них коралів, однак він - порожній.

- Це мої носії, - звернулася Ксаїда до Бастіяна. - Я по­слала їх сюди вчора ввечері. Адже паланкін - це найприєм­ніший спосіб подорожувати. Якщо на це буде твоя ласка, повелителю.

- Мені це не подобається, - втрутився Атрею.

- Чому? - поцікавився Бастіян. - Що ти маєш проти?

- Хай вона собі подорожує, як хоче, - гостро відповів Атрею. - Але те, що вона послала сюди носіїв із паланкіном іще вчора ввечері, означає, що вона наперед знала, що опи­ниться тут. Усе це - втілення її плану, Бастіяне. Твоя пере­мога - то насправді поразка. Вона навмисне дала тобі змогу перемогти, щоби пізніше остаточно тебе підкорити.

- Годі! - закричав Бастіян, побуряковівши від гніву. - Я не питав твоєї думки! Твої вічні повчання доводять мене до шалу! А тепер ти ще й заперечуєш мою перемогу і виста­вляєш мою великодушність на посміховисько!

Атрею хотів щось заперечити, та Бастіян закричав на нього:

- Стули рота і дай мені спокій! Якщо вам двом не подо­бається, що я роблю і яким я є, то йдіть собі своєю дорогою! Я вас не затримую! Ідіть, куди хочете! Мені вас досить!

Бастіян схрестив руки на грудях і повернувся до Атрею спиною. Натовп, який їх оточував, завмер, затамувавши подих. Якусь мить Атрею стояв мовчки, високо піднісши голову. Досі Бастіян ще ніколи не кричав на нього в прису­тності інших. Йому так стиснуло горло, що важко було ди­хнути. Він почекав іще трохи, та оскільки Бастіян так і не обернув голови в його бік, поволі пішов геть. Фухур подав­ся услід за ним.

Ксаїда посміхалася. То була дуже недобра посмішка. А в Бастіяна в ту мить згаснув останній спогад про те, що у своєму світі він був дитиною.

XXI.

ЗОРЯНИЙ МОНАСТИР

До каравану тих, хто йшов із Бастіяном до Вежі Зі Слонової Кості, безперервно долучалися все нові та нові посланці з усіх країв Фантазії. Рахувати, скільки їх тепер, вже не мало жодного сенсу, бо доки дораховували до кінця, до процесії приєднувалися нові подорожні. Багатотисячний натовп щоранку вирушав у дорогу, а коли зупинявся на пе­репочинок, то бівуак перетворювався на найхимерніше на­метове містечко, яке тільки можна собі уявити. Оскільки Бастіянові супутники вельми відрізнялися одне від одного не лише виглядом, але й розмірами тіла, то й шатра у них були відповідні. Траплялися намети завбільшки як арена цирку, але були і не більші за наперсток. Так само і засоби пересування посланців (адже більшість із них на чомусь їхали) були такі розмаїті, що їх просто неможливо тут опи­сати: починаючи від простеньких фургонів, візків, возиків, бричок і карет - і аж до чудернацьких бочок-самокоток, куль-стрибунців, ходячих колб, які пересувалися на влас­них тонесеньких ніжках (хоч тут були й інші посудини з ногами), а також усіляких ящичків і футлярів, що рухали­ся самі собою.

Тим часом звідкись узялося шатро для Бастіяна - най- розкішніше з усіх. Формою воно нагадувало невеличкий будиночок і було зроблене з різнобарвного блискучого шов­ку, ще й кунштовно вигаптуване золотими і срібними нит­ками. На вершечку шатра майорів стяг, прикрашений гер­бом у вигляді семираменного підсвічника. Всередині намет був м’яко вистелений усілякими килимами і розмаїтими подушками. Хай би де розбивали табір, це Бастіянове шат­ро завжди височіло якраз посередині. А синій джин, який став тим часом чимось на кшталт Бастіянового камердине­ра і охоронця, щораз займав свій пост біля входу в намет Рятівника Фантазії.

Атрею і Фухур усе ще перебували серед Бастіянови су­путників, але відтоді, як Бастіян привселюдно накричав на Атрею, хлопці жодного разу не розмовляли. У глибині душі Бастіян сподівався, що Атрею скориться і попросить виба­чення. Але Атрею навіть не збирався. Та й Фухур почав ставитися до Бастіяна зі значно меншою повагою і без тіні шанобливості. А саме цього, казав собі Бастіян, вони якраз і повинні навчитися - ставитися до нього шанобливо і з по­вагою! Якщо йдеться про те, хто довше витримає, то це саме вони врешті решт будуть змушені визнати, що у нього, у Бастіяна, незламна воля. Та якщо вони поступляться пер­шими, він прийме їх із розпростертими обіймами. Якби

Атрею став перед ним на коліна, він підняв би його і сказав би: «Не ставай переді мною на коліна, Атрею, бо ти був і є моїм другом...»

Та наразі Фухур і Атрею пленталися в самому хвості колони. Здавалося, Фухур геть розучився літати, він весь час ішов пішки, а Атрею ступав поруч із ним, переважно з похнюпленою головою. Якщо раніше вони були на чолі процесії, раз у раз залітаючи далеко вперед, щоби розвідати місцевість, то тепер друзі пленталися далеко позаду. Басті- яна це нітрохи не тішило, але тут він нічим не міг зарадити. Коли караван був у дорозі, Бастіян здебільшого очолював його, їдучи верхи на мулиці їсі. Та дедалі частіше трапля­лося так, що він чомусь уже не мав на це охоти. Замість то­го він навідувався до Ксаїди в її паланкін. Вона завжди приймала його з почестями, демонструючи глибоку пошану і покірливість, садовила його на найвигідніше місце, а сама вмощувалася біля його ніг. Вона завжди вміла завести як­усь цікаву дня нього бесіду і ніколи не розпитувала про життя у світі людей, відколи помітила, що такі розмови йому неприємні. Вона майже безупинно курила кальян, що стояв коло неї. Трубка цього кальяну була зроблена у ви­гляді смарагдово-зеленої змії, а мундштук, який вона три­мала своїми довгими мармурово-білими пальцями, нагаду­вав зміїну голову. А коли чарівниця затягувалася, то зда­валося, ніби вона її цілує. Хмарки диму, які вона з насоло­дою випускала із вуст і через ніздрі, були щоразу іншого кольору: то сині, то жовті, то рожеві, то зелені, то бузкові...

-Хотів тебе запитати, Ксаїдо, про одну річ, - сказав Бастіян під час одних таких відвідин, замислено розгляда­ючи напіввелетнів у чорних комашиних панцирах, які не­сли і несли паланкін, ідучи бездоганно розміреною ходою.

- Твоя раба уважно слухає, - відказала Ксаїда.

- Коли я бився із твоїми панцерними велетнями, вів далі Бастіян, - то виявилося, що вони складаються із самих лише обладунків, а всередині порожні. То скажи мені, яким чином ці напіввелетні рухаються?

- їх приводить у рух моя воля, - відповіла Ксаїда, пос­міхаючись, - вони підкоряються моїй волі якраз тому, що порожні. Моїй волі підвладне усе, що порожнє.

І вона спрямувала на Бастіяна пильний погляд своїх різноколірних очей.

Бастіян якось невиразно відчув, що цей погляд його страшенно бентежить, та вона вже знову опустила вії.

- А чи зміг би і я керувати ними, тобто - керувати ни­ми своєю волею? - поцікавився він.

- Звичайно, мій повелителю і учителю, - відповіла во­на. - До того ж, стократ краще, аніж я, бо я ніщо порівняно з тобою. Хочеш спробувати?

- Не тепер, - відказав Бастіян, якому зненацька зроби­лося якось маркотно.* (* моторошно) - Може, колись іншим разом.

- Невже тобі більше до вподоби, - улесливо продовжу­вала Ксаїда, - їздити верхи на старій мулисі, ніж щоби тебе несли створіння, якими керує твоя власна воля?

- їха любить мене возити, - сказав Бастіян, трохи спо­хмурнівши. - Вона пишається і тішиться, що на ній їду са­ме я.

- Отже, ти робиш це задля неї?

- Чом би й ні? - відповів Бастіян. - Що в цьому погано­го?

Ксаїда випустила з уст хмарку зеленого диму.

- О, в цьому немає нічого поганого, повелителю. Не­вже може бути поганим щось, що робиш ти?

- То до чого ж ти хилиш, Ксаїдо?

Чаклунка схилила набік свою вогненно-руду голову.

- Ти занадто багато думаєш про інших, мій повелителю і учителю, - прошепотіла вона. - Але ніхто не гідний того, щоби відволікати твою увагу від твого власного розвитку. Якщо ти не розгніваєшся на мене, о повелителю, я нава­жуся дати тобі пораду: більше думай про свою доскона­лість!

- Але до чого тут старенька їха?

- Ні до чого, о мій повелителю, майже ні до чого. Лише одне: вона не достойна носити когось такого, як ти. Мені прикро бачити тебе верхи на такій... такій аж занадто про­стій тварині. Усі твої супутники дивуються, дивлячись, як ти їдеш верхи на мулі. І тільки ти, о мій повелителю і учи­телю, тільки ти один зовсім не замислюєшся над тим, на що заслуговуєш як повелитель.

Бастіян нічого не сказав, але Ксаїдині слова справили на нього сильне враження. Коли наступного дня караван із Бастіяном і їхою на чолі саме рухався через пречудову кві­тучу долину, раз у раз проминаючи невеличкі гайки запа­шного бузку, він скористався з пообіднього перепочинку і вчинив власне так, як йому порадила Ксаїда.

- Послухай-но, їхо, - завів він розмову, погладжуючи мулицю по шиї, - настав час, коли мені треба розпрощатися із тобою.

З горла тварини вирвався стогін жалю.

- Чому ж, пане? - заголосила вона. - Хіба я погано тобі служила? - із кутиків її великих темних очей заструменіли сльози.

- Та ні ж бо, ні, - поспішив утішити її Бастіян. Якраз навпаки, ти везла мене на всьому цьому довгому шляху так добре і обережно і була такою терплячою і слухняною, що я хочу тобі віддячити.

- Не треба мені ніякої віддяки, - відказала їха. Єдине, чого я прагну, - це і далі везти тебе на своїй спині. Чого ж мені ще бажати?

- Хіба ти колись не казала, - правив Бастіян, - що тобі сумно і гірко через те, що мули не можуть мати дітей?

- Так, - відповіла Іха. - Уже геть постарівши, я би радо розповідала своїм дітям про ці щасливі дні.

- Ну що ж, - мовив Бастіян, - тоді я розповім тобі зараз одну історію, яка неодмінно збудеться. І розповім її лише тобі, тобі одній, тому що вона тільки твоя.

На цих словах Бастіян прихилився до довгого вуха їхи і зашепотів:

- Недалеко звідсіля, в невеличкому бузковому гайку, на тебе чекає батько твого майбутнього сина. Це білосніж­ний румак із крильми з лебединого пір’я. Його грива і хвіст такі довгі, що спадають аж до землі. Уже багато-багато днів він іде за нами назирці, бо любить тебе неземною любов’ю.

- Мене? - майже перелякано скрикнула їха. - Але ж я проста мулиця, до того ж уже далеко не молода!

- Для нього, - тихо сказав Бастіян, - ти найпрекрасні- ше створіння Фантазії, і саме тому, що ти є такою, як є. І, можливо, ще трохи тому, що возила мене на собі. Проте він украй несміливий, а тому ніяк не наважується наблизитися до тебе на очах в усіх цих істот. Тобі доведеться самій піти до нього, інакше від туги за тобою він помре.

- Ой, лишенько! - безпорадно зітхнула їха. - То це аж так?

- Так, так, саме так, - прошепотів їй на вухо Бастіян. - А тепер бувай здорова, їхо! Біжи, ти знайдеш його.

їха відійшла на кілька кроків, а тоді ще раз обернулася до Бастіяна.

- Щиро кажучи, - пояснила вона, - я цього трохи бою­ся.

- Сміливіше! - усміхнувся Бастіян. - І не забудь розпо­вісти про мене своїм дітям і внукам.

- Дякую, пане! - відказала їха з притаманною їй прос­тотою. А тоді пішла. Бастіян довго дивився їй услід, бачив, як вона подріботіла в бік лісу, і не відчував ніякої радості від того, що відіслав її геть. Він повернувся до свого пишно­го шатра, ліг на м’які подушки і втупився в стелю, думаю­чи про те, що, як-не-як, виконав найзаповітніше бажання їхи. Але це не розігнало його похмурого настрою. Адже має значення ще й те, коли і чому саме ми робимо щось для ко­гось.

Утім, пригнічений настрій був тільки у Бастіяна, бо їха й справді знайшла сніжно-білого крилатого румака і одру­жилася з ним. А пізніше народила сина, білого крилатого лошака, якого назвали Патаплан. І настав час, коли про нього заговорила ціла Фантазія, але це вже зовсім інша іс­торія, і її краще розповісти якось іншим разом.

Відтепер Бастіян подорожував у Ксаїдиному паланкіні. Вона навіть запропонувала їхати у паланкіні без неї, мов­ляв, вона пішки йтиме поруч, тільки щоби йому було яко­мога зручніше, та Бастіян не захотів прийняти від неї аж таку самопожертву. Отож тепер вони подорожували разом, сидячи у великому кораловому паланкіні, який відразу ж перемістився на чоло процесії.