Нескінченна історія

Бастіян ще й досі трохи сумував і сердився, в тому чис­лі на Ксаїду, бо то саме вона порадила йому відіслати му­лицю.

Ксаїда дуже швидко це відчула - і зрозуміла, в чому річ. До того ж, його односкладові відповіді не давали поча­тися справжній розмові.

Щоби звеселити його, вона радісно сказала:

- Я хотіла би зробити тобі один подарунок, мій повели­телю і учителю, якщо ти будеш ласкавий прийняти його від мене.

З-під сидіння вона видобула надзвичайно коштовно оздоблену скриньку.

Бастіян випростався і очікувально подивився на чарів­ницю.

Тим часом та відчинила скриньку і витягла вузенький поясок, який, наче ланцюжок, складався із численних ру­хомих ланок. І ланки, і пряжка були зі звичайного прозоро­го скла.

- Що це? - поцікавився Бастіян.

Поясок тихенько дзеленькав у її руці.

- Це пояс, який робить свого власника невидимим. Але, щоби він став твоїм, ти, повелителю, повинен дати йому ім’я.

Бастіян уважно його роздивився.

- Пояс Ґеммаль, - прорік він.

Ксаїда, всміхаючись, кивнула.

- Тепер він твій.

Бастіян хоч і узяв пояс, але і далі нерішуче тримав його в руці.

- Невже ти не хотів би випробувати його цієї ж миті, - запитала вона, - щоби побачити, як він діє?

Бастіян опоясався Ґеммалем - і відчув, що той сидить як улитий. Щоправда, тільки відчув, тому що себе він уже не побачив: не було видно ані тулуба, ані ніг, ані рук. Це було вкрай неприємне відчуття, а тому він тут же спробував розщепити пряжку. Та оскільки Бастіян не бачив ані рук, ні самого пояса, йому це не вдалося.

Зненацька Бастіян налякався, що йому не вдасться зняти пояс Ґеммаль, а отже, він назавжди залишиться не­видимим.

- Допоможи мені! - насилу проговорив він здушеним голосом.

- Спершу треба навчитись із ним обходитися, - мовила Ксаїда. - Колись я теж відчувала щось подібне, мій учите­лю і повелителю. Дозволь, я тобі допоможу!

Вона простягнула руку, зробила в повітрі якийсь нев­ловний рух, і пряжка миттю розстібнулася. Бастіян знову став видимим і побачив себе. Він полегшено зітхнув, а тоді засміявся. Усміхнулася і Ксаїда, затягуючись димом зі змі­єподібного мундштука свого кальяну. їй таки вдалося пере­вести його думки в інше русло.

- Тепер ти будеш захищений від будь-яких загроз і не­щасть, - м’яко сказала вона, - а для мене це значить біль­ше, ніж я здатна висловити, о мій повелителю.

- Загроз? - перепитав Бастіян, іще не до кінця оговта­вшись після випадку з поясом Ґеммалем. - А що мені може загрожувати?

- О, ніхто не зможе зрівнятися з тобою в силі, ніхто не зможе здолати тебе, - зашепотіла Ксаїда. - Ніхто - якщо ти будеш мудрий. Небезпека криється в тобі самому, і тому тобі так важко від неї боронитися.

- Як це - в мені самому? - допитувався Бастіян.

- Бути мудрим - значить бути вищим від усього, нікого не ненавидіти і нікого не любити. Та тобі, повелителю, усе ще дуже кортить мати друзів. Твоє серце ще не цілком хо­лодне і безпристрасне, воно ще не стало, як недосяжна сні­гова вершина, і поки це так, хтось може заподіяти тобі кри­вду.

- І хто ж такий отой «хтось»?

- Це той, до кого ти, попри все його нечуване нахабст­во, все ще прихильний, повелителю.

- Висловлюйся ясніше!

- Нахабний і зухвалий маленький дикун із племені зе- леношкірів, повелителю.

- Атрею?

- Так, саме він, - разом зі своїм безсоромним Фухуром.

- І ти кажеш, що вони хочуть чимось мені нашкодити? - Бастіян мало не розреготався.

Ксаїда сиділа мовчки, з опущеною головою.

- У це я ніколи і нізащо не повірю, - продовжував Бас­тіян. -1 чути про це більше не хочу.

Ксаїда мовчала, опустивши голову ще сильніше.

Після довгої мовчанки Бастіян запитав:

- І що ж, на твою думку, замислив проти мене Атрею?

- О мій повелителю, - прошепотіла Ксаїда, - краще бу­ло б, якби я взагалі нічого не казала!

- Ну, але тепер мусиш сказати все! - закричав Бастіян. - І не говори натяками! Що тобі відомо?

- Я аж тремчу від твого гніву, повелителю, - прожебо­ніла Ксаїда - і справді затремтіла всім тілом. Але навіть якщо це останні мої слова, я все одно повинна тобі сказати: Атрею надумав відібрати у тебе Знак Дитинної Царівни, вдавшись або до хитрощів, або до сили.

Бастіянові на мить перехопило дух.

- Ти можеш це довести? - хрипко спитав він.

Ксаїда похитала головою і промурмотіла:

- Той різновид знання, що ним я володію, о мій пове­лителю, не належить до тих, які можна довести.

- Тоді тримай це знання при собі! - сказав Бастіян, спаленівши. - І не обмовляй найвідданішого і най- відважнішого хлопця, який тільки є у Фантазії!

На цих словах він вистрибнув із паланкіна і пішов упе­ред.

Ксаїда тим часом замислено обертала у пальцях мунд­штук свого кальяну, а її очі - зелене і червоне - загрозливо палахкотіли. Одначе дуже скоро вона знов усміхнулася і прошепотіла, випускаючи з уст фіолетовий дим:

- Ти ще сам у всьому переконаєшся, о мій повелителю. Пояс Ґеммаль доведе тобі все, що треба.

Коли караван став табором на нічліг, Бастіян зайшов до свого шатра. Він наказав синьому джинові Іллюану нікого до нього не впускати, і насамперед Ксаїду. Хлопець захотів поміркувати на самоті.

Те, що чарівниця наговорила йому про Атрею, він вва­жав навіть не вартим роздумів. Проте його думки заполо­нили інші її слова, а саме: ті кілька фраз, які вона сказала про мудрість.

Адже він так багато всього пережив: страхи і радощі, хвилини смутку і переможні тріумфи, він ішов від одного сповненого бажання до наступного, ні на мить не зупиняю­чись. Та жодне зі сповнених бажань не дало йому почуття втіхи і заспокоєння, не зробило його щасливим. Однак бути мудрим - значить піднятися над радощами і горем, над страхом і співчуттям, над образами і честолюбством. Бути мудрим - значить стояти понад усіма речами, нікого і нічо­го не любити і не ненавидіти, і водночас із цілковитою бай­дужістю сприймати чиюсь прихильність або неприязність. Той, хто є воістину мудрим, - той не переймається геть ні­чим. Він стає недосяжним і невразливим, йому ніщо не може дошкулити. Так, треба стати власне таким - ось що дійсно варте зусиль, ось чого треба прагнути! Бастіян був переконаний, що розуміння цього наблизило його до остан­нього бажання, того останнього бажання, яке приведе його до здійснення Істинного Прагнення, про яке казав Ґрао- ґраман. Тільки тепер, як йому здавалося, він зрозумів, про що йшлося. Він захотів зробитися Великим Мудрецем, наймудрішим із мудрих у цілій Фантазії!

Трохи згодом він вийшов зі шатра. Його огорнула не­ймовірна тиша.

Місяць освітлював путівець, якого він спершу чомусь не зауважив. Наметове місто розкинулося в схожій на чашу долині, зусібіч оточеній високим гребенем гір химерної фо­рми. У долині подекуди траплялися невеличкі ліски і заро­сті чагарів, але чимдалі вгору, то рідшала рослинність, а ще вище, на піднебесних схилах гір, її взагалі не було. Групи прямовисних скель-стрімчаків витворювали найрізномані­тніші фігури і здавалися витесаними рукою якогось скуль­птора велетня. Вітер раптом вщух, небо стало зовсім ясним і чистим. Зорі сяяли і мерехтіли - і здавалися ближчими, ніж звичайно.

Високо вгорі, на одній із найвищих вершин, Бастіян угледів щось схоже на увінчану куполом будівлю. Мабуть, там хтось жив, бо звідти струменіло слабеньке світло.

- Я теж звернув на це увагу, о повелителю, - про- клекотів Іллюан. Він стояв на варті коло входу до шатра. - Що би це могло бути?

Та не встиг він договорити, як звіддаля почувся якийсь дивний звук. Він чимось нагадував протяжне совине «Пу- гу-гу-гу!», але був нижчий і протяжніший. Потім цей клич, тепер уже багатоголосий, повторився вдруге і втретє.

Дійсно, це були сови, разом шість, як незабаром зміг розгледіти Бастіян. Вони наближалися з боку тої гірської вершини, на якій стояла будівля з банею. Вони наближали­ся безшелесно, майже не махаючи крильми, і чим ближче підлітали, тим очевиднішими ставали їх надзвичайні роз­міри. Сови летіли з неймовірною швидкістю. їхні очі яск­раво світилися, на головах вирізнялися настовбурчені ки­тиці-«вуха». Коли вони приземлилися перед Бастіяновим шатром, не чутно було навіть найтихішого шурхоту пер. Отож тепер вони сиділи на землі перед Бастіяном (кожна з них - набагато більша від нього), і на всі боки крутили го­ловами з великими круглими очима. Бастіян підійшов до них ближче.

- Хто ви такі і чого тут шукаєте?

- Ми посланці Ушту, Матері Здогаду, - відповіли одна із шести сов. - Ми летючі вісники із Зоряного Монастиря Ґіґам.

- А що це за монастир? - спитав Бастіян.

- Це обитель мудрості, - відказала друга сова. - У цій обителі живуть Ченці Пізнання.

- А хто така Ушту? - допитувався Бастіян.

- Одна з Трьох Велемудрих, які управляють монасти­рем і навчають ченців мудрості пізнання, - пояснили третя сова. - А ми - посли ночі і належимо їй.

- Якби тепер був день, - підхопила четверта, - своїх посланців-орлів вислав би Шіркріє, Батько Споглядання. А в години сутінків - між днем і ніччю, а також між ніччю і днем - своїх посланців висилає їсіпу, Син Розуму, його по­сли - лиси.

- Хто такі Шіркріє і їсіпу?

- Решта двоє Велемудрих, наші Старійшини.

- І чого ж ви тут шукаєте?

- Ми шукаємо тут Великого Всевіда, - мовила шоста сова. - Троє Велемудрих знають, що він перебуває в цьому наметовому місті та просять у нього просвітлення.

- Великого Всевіда? - допитувався Бастіян. - А хто

він?

- Його ім’я, - відповіли всі шестеро в один голос, - Бастіян Бальтазар Букс.

- Ви вже знайшли його, - відповів він, - це я.

Сови негайно всі разом вклонилися, і це виглядало ду­же манірно і церемонно, а відтак майже кумедно, попри їхні страхітливі розміри.

- Троє Велемудрих, - проказала перша сова, поштиво і благоговійно просять тебе скласти їм візит, щоби ти дав ві­дповідь на питання, якої вони так і не змогли отримати, хоч і присвятили її пошуку все своє довге життя.

Бастіян у задумі провів рукою по чолі.

- Згода, - нарешті вирішив він. - Але я хотів би взяти з собою двох моїх учнів.

- Нас шестеро, - відповіли сови. - Двоє з нас можуть понести одну людину. Відтак усього ми можемо взяти трьох.

Бастіян звернувся до синього джина:

- Іллюане, приведи Атрею і Ксаїду!

Джин квапливо пішов виконувати наказ.

- А що то за питання, - поцікавився Бастіян, - на яке я маю дати відповідь?

- Великий Всевіде, - відповіла йому одна з сов, - ми всього лише бідолашні невтаємничені летючі посланниці, ми не належимо навіть і до найнижчого ступеня посвяти Ченців Пізнання. Як же нам переповісти тобі питання, що його Троє Велемудрих не змогли розв’язати за ціле своє життя?

За кілька хвилин надійшов Іллюан з Атрею і Ксаїдою. Дорогою він уже трохи пояснив їм, про що йдеться. Опини­вшись перед Бастіяном, Атрею тихо запитав:

- Чому і я?

- Власне, - озвалася і Ксаїда. - Чому і він?

- Побачите, - відказав Бастіян.

Виявилося, що сови - так, ніби вони наперед про все знали, - завбачливо прихопили зі собою три трапеції. Сови - по дві - вхопилися пазурами за мотузки, Бастіян, Атрею і Ксаїда сіли на перекладини, і великі нічні птахи здійняли­ся з ними у повітря.

Діставшись до Зоряного Монастиря Ґіґама, вони поба­чили, що велика баня становить лише найвищу частину величезної будівлі, яка складається з багатьох елементів - кубиків, схожих на гральні кості, з’єднаних між собою. У стінах будівлі було безліч маленьких віконець, а її зовніш­ній мур нависав над проваллям. Завдяки цьому обитель ставала абсолютно недоступною для непроханих гостей. У шестигранниках розміщувалися келії Ченців Пізнання, бібліотека, господарські приміщення та кімнати для про­чан і гостей обителі, а в кубі під самісіньким куполом роз­ташувалася Велика Зала, де Троє Велемудрих зустрічалися з монахами, навчаючи їх мудрості Пізнання.

Ченцями Пізнання були жителі Фантазії, які прибули у Зоряний Монастир з усіх усюд, і вони дуже різнилися між собою і виглядом, і походженням. Та вступаючи в цей мо­настир, вони мусили порвати всі зв’язки і зі своєю ріднею, і з цілим своїм краєм. Життя цих ченців, нелегке і самозре- чене, було присвячене самозаглибленню та пізнанню муд­рості. До цієї спільноти приймали далеко не всіх охочих. Іспити тут влаштовували суворі, а Троє Велемудрих усла­вилися як вимогливі та невблаганні екзаменатори. А тому тут майже ніколи не перебувало більше як триста ченців одночасно, однак ті, хто сюди потрапив, без сумніву, були найрозумнішими і наймудрішими в цілій Фантазії. Бували навіть і такі часи, коли спільнота ченців, що населяли оби­тель, маліла до семи осіб. Але й це не могло вплинути на суворість іспитів. Тепер у Монастирі жило щось трохи бі­льше двохсот ченців і черниць.

Коли Бастіяна, у супроводі Атрею і Ксаїди, ввели до Великої Зали, він побачив перед собою строкату юрбу най­різноманітніших істот. На відміну від його власного почту, всі вони були зодягнені в грубі чорно-коричневі ряси. Мо­жна собі уявити, як ці ряси виглядали у випадку, скажімо, вже згадуваних раніше мацьопиків.

Зате троє Старійшин, Велемудрі, мали людські тіла. Нелюдськими, натомість, були їхні голови. Ушту, Мати Здогаду, мала совине лице. В Шіркріє, Батька Споглядан­ня, була орлина голова. І нарешті, їсіпу, Син Розуму, мав лисячу голову. Вони сиділи на своїх тронах, встановлених на підвищеннях із каменю, і через те виглядали дуже висо­кими. Уздрівши їхню велич, Атрею, ба навіть Ксаїда, зда­валося, відчули священний трепет. Та Бастіян підійшов до Велемудрих цілком невимушено. У великій залі панувала глибока тиша.

Шіркріє, вочевидь, найстарший із трьох Старійшин, сидів посередині. Він поволі, величним жестом, вказав Ба- стіянові на порожній трон навпроти себе.

Бастіян сів.

Трохи помовчавши, Шіркріє раптом заговорив. Він промовляв тихо, проте його голос звучав напрочуд вагомо і урочисто.

- З прадавен ми роздумуємо над таїною нашого світу, їсіпу думає про неї інакше, ніж Ушту, а здогади Ушту відрі­зняються від того, що бачу я, а я бачу, знову ж таки, інак­ше, ніж думає їсіпу. Це триває з незапам’ятних часів, і далі так бути не може. Тому ми запросили тебе, Великого Всеві- да, прийти до нас і дати нам просвітлення, щоби нам наре­шті відкрилася істина. Чи виконаєш ти наше побажання?

- Дуже хотів би, - відказав Бастіян.

- Тож вислухай, о Великий Всевіде, наше питання. Що таке Фантазія?

Бастіян помовчав, а тоді відповів:

- Фантазія - це Нескінченна Історія.

- Дай нам час збагнути твою відповідь, - мовив Шікріє. - Ми зберемося тут завтра, о цій же годині.

Троє Велемудрих, а також усі Ченці Пізнання мовчки підвелися і вийшли. Бастіяна, Атрею і Ксаїду відпровадили до гостьових келій, де на кожного чекав скромний почасту- нок.

Ліжка виявилися простими дерев’яними лежанками з простими вовняними коцами. Бастіянові та Атрею це ніт­рохи не перешкоджало, але Ксаїда захотіла начаклувати собі вигідніше ложе. Однак їй довелося змиритися з тим, що в цьому монастирі її чари не мали сили.

Наступної ночі, о тій же порі, всі Ченці Пізнання і Троє Велемудрих знову зібралися у Великій Залі під куполом.

Бастіян знову сів на трон, Ксаїда і Атрею стали біля нього - справа і зліва.

Цього разу вже Ушту, Мати Здогаду, подивилися на Бастіяна своїми великими совиними очима і мовила:

- Ми розмірковували над твоїм ученням, Великий Все­віде. Однак у нас з’явилося нове питання. Якщо Фантазія - це Нескінченна Історія, то де ж ця нескінченна історія за­писана?

І знову Бастіян спершу трохи помовчав, а тоді відповів:

- У книжці в оправі з шовку кольору міді.

- Дай нам час осягнути твої слова, - сказала Ушту. - Ми зберемося тут завтра, о цій же годині.

Усе було так, як і попередньої ночі. А на третю ніч, ко­ли всі знову зібралися у Великій Залі, слово взяв їсіпу, Син Розуму:

- Ми і цього разу довго міркували над твоєю відповід­дю, Великий Всевіде. І знову опинилися перед запитанням, на яке ми не знаємо відповіді. Якщо наш світ Фантазії - це Нескінченна Історія, записана у книжці в оправі з шовку кольору міді, то де тоді ця книжка?

Трохи помовчавши, Бастіян відповів:

- На горищі однієї школи.

- Великий Всевіде, - сказав на це їсіпу, Старійший із лисячою головою, - ми ні на мить не сумніваємося у твоїх словах. І все ж хочемо просити тебе дозволити нам уздріти цю істину. Ти можеш це зробити?

Бастіян задумався, а тоді відповів:

- Мабуть, так.

Атрею здивовано подивився на Бастіяна. Та й у Ксаїди- них різноколірних очах з’явилося запитання.

- Зустріньмося завтра вночі, о тій самій порі, - сказав Бастіян, - але не тут, а на дахах Зоряного Монастиря Ґіґам. І пообіцяйте, що всі ви будете уважно і невідривно дивити­ся на небо.

Наступної ночі - а вона була така сама зоряна і безхма­рна, як і попередні, - всі мешканці обителі, у тому числі Троє Велемудрих, у призначений час стояли на дахах мона­стиря і, задерши голови, пильно вдивлялися в нічне небо.

Були серед них і Атрею з Ксаїдою, які також не здога­дувалися про те, що затіяв Бастіян.

А Бастіян вибрався на самісінький вершечок вели кого купола.

Опинившись нагорі, він уперше побачив - далеко- далеко на обрії - Вежу Зі Слонової Кості, яка таємничо ме­рехтіла в місячному сяйві.

Бастіян витягнув із кишені камінь Аль Джагір, він ла­гідно світився.

Бастіян відшукав у пам’яті слова напису на дверях біб­ліотеки в Амарґанті:

...Якщо ж він вимовить моє ім’я вдруге,

з кінця до початку,

спалахну я столітнім сяйвом

в одну мить.

Він високо підніс камінь над головою і вигукнув:

- Рігажд Льа!

У ту ж таки мить камінь вибухнув спалахом такої яск­равості, що від нього поблякло зоряне небо, і за ним освіти­лася темна безодня Всесвіту.

І та безодня Всесвіту була горищем шкільної будівлі - з грубими, потемнілими від часу балками.

А тоді все зникло. Столітнє сяйво згасло. Аль Джагір безслідно щез.

Усім, і в тому числі Бастіянові, довелося трох почекати, щоби їхні очі знову призвичаїлися до слабкого світла міся­ця і зірок.

Ошелешені щойно побаченим, усі знову зібралися у Ве­ликій Залі Зоряного Монастиря. Останнім прийшов Басті­ян. Ченці Пізнання і Троє Велемудрих підмелися зі своїх місць і вшанували його низьким і глибоким поклоном.

- Немає таких слів, - промовив Шіркріє, які вмістили би мою вдячність. Я дякую тобі за це просвітлення, за ося­яння, за цей спалах пізнання, Великий Всевіде. Бо на тому таємничому горищі я угледів споріднену зі мною істоту - орла.

- Ти помиляєшся, о Шіркріє, - заперечила з лагідним усміхом совинолика Ушту, Мати Здогаду. - Я виразно по­бачила, що це сова.

- Одначе помиляєтеся ви обоє, - перебив їх їсіпу, і його очі запалали. - Ця істота споріднена зі мною, тому що це лис.

Шіркріє молитовно звів руки.

- Тепер ми знову опинилися там же, де були і до того, - мовив він. - Лише ти один, Великий Всевіде, можеш відпо­вісти на наше питання. Хто із нас трьох має рацію?

Бастіян поблажливо усміхнувся і сказав:

- Усі троє.

- Дай нам час зрозуміти твою відповідь, - попросила Ушту.

- Гаразд, - відказав Бастіян. - Ви матимете стільки ча­су, скільки захочете. Бо тепер ми залишимо вас.

На обличчях Ченців Пізнання і трьох Старійшин про­майнуло розчарування, але Бастіян спокійно і твердо від­хилив їхнє настійне прохання залишитися в них надовше, а ще краще - назавжди.

Отож його разом із учнями - Атрею і Ксаїдою - відпро­вадили до воріт обителі, а летючі посланці віднесли їх назад до наметового міста.

Тієї ночі, до речі, в монастирі Ґіґам дійшло до перших суттєвих розходжень у поглядах між Трьома Велемудрими, які через багато років призвели до того, що братство розпа­лося, і Ушту, Матір Здогаду, Шіркріє, Батько Споглядан­ня, а також їсіпу, Син Розуму, заснували кожне свій окре­мий монастир. Утім, це вже зовсім інша історія, і її краще розповісти якось іншим разом.

Що ж до Бастіяна, то після цієї ночі він втратив усі свої спогади про те, що він колись ходив до школи.

Стерлися із його пам’яті і горище, ба навіть украдена книжка в шовковій оправі кольору міді.

Відтак Бастіян більше не запитував себе про те, як він узагалі потрапив до Фантазії.

XXII.

БИТВА ЗА ВЕЖУ ЗІ СЛОНОВОЇ КОСТІ

Вислані наперед дозорні повернулися до табору і по­відомили, що Вежа Зі Слонової Кості вже дуже близько. За два або, щонайбільше, за три прискорені денні марші мож­на було б до неї дійти.

Втім, здавалося, Бастіян ніяк не може прийняти оста­точного рішення. Він часто - частіше, ніж досі, - оголошував привал, щоби за короткий час знов раптом стрімголов зриватися з місця і рушати в дорогу. Жоден з його супутників не розумів, чому він так робить, та ніхто, зрозуміло, не наважувався про це запитати. Після дня сво­го великого тріумфу в Зоряному Монастирі він став непри­ступним, навіть для Ксаїди. У таборі кружляли найрізно­манітніші чутки, та більшість співподорожніх слухняно виконували його суперечливі накази. Великі мудреці, ду­мали вони собі, звичайним людям часто здаються непередбачуваними, а їхні рішення - незбагненні. Атрею і Фухур теж уже не могли собі пояснити Бастіянову поведінку. Те, що сталося в Зоряному Монастирі, було понад їхнє розу­міння. Відтак вони ще більше журилися за хлопця.

А в Бастіяновій душі боролися два почуття, і жодного з них йому не вдавалося погамувати. Він прагнув зустрітися з Місяцівною. Тепер його знали у цілій Фантазії, ним захо­плювалися, отож він міг постати перед нею як рівний перед рівною. Та водночас його не полишала тривога: а що, як вона почне вимагати, щоби він віддав їй Аурин. Що тоді? А якщо вона захоче відіслати його назад у світ, про який він уже майже нічого не міг пригадати? До того ж, він не хотів повертатися назад! І він хотів назавжди залишити Клейнод собі! А тоді раптом чомусь почав пригадувати, що, даючи йому Сяйво, Дитинна Царівна ані словом не прохопилася про те, що колись захоче його забрати. Може, вона збирала­ся залишити Сяйво Бастіянові на стільки, як він захоче? А може, вона і взагалі подарувала Клейнод, отож Аурин на­лежить Бастіянові - належить уже назавжди? У такі хви­лини він не міг дочекатися зустрічі з нею. Він квапив і під­ганяв процесію, щоби тільки чимшвидше опинитися в Місяцівни. Одначе його тут-таки опановували сумніви, і він наказував усім зупинятися і ставати на відпочинок, щоби тим часом мати змогу подумати - і з’ясувати для себе само­го, на що ж йому розраховувати.

Отак, то поквапним маршем, похапцем, то знову зволі­каючи і дуже затримуючись на привалах, караван нарешті дістався до зовнішнього пругу* (* краю) знаменитого Лабіринту - величезної рівнини, що була суцільним квітником із без­ліччю взаємно переплетених стежок і доріжок.

На обрії, на тлі золотої заграви призахідного сонця, ка­зковою білістю сяяла Вежа Зі Слонової Кості.

Усі посланці - учасники кількатисячного каравану- процесії, а також сам Бастіян мовчки стояли і з благоговін­ням всотували в себе невимовну красу цього видовища. На­віть на Ксаїдиному обличчі промайнув вираз зачудування і захвату, геть їй не притаманний; втім, незабаром він знову безслідно розвіявся. Атрею і Фухур, які стояли десь зовсім далеко позаду, пригадували, наскільки інакше виглядав Лабіринт, коли вони бачили його минулого разу. Тоді Лабі­ринт роз’їдала і пожирала смертельна хвороба - Ніщо. А тепер тут усе квітувало, буяло соковитими барвами, відтак квітник-Лабіринт розкинувся перед ними розкішніший і осяйніший, ніж будь-коли перед тим.

Бастіян постановив, що сьогодні вони вже не підуть да­лі, отож усі почали лаштуватися до нічлігу.

Він вислав уперед кількох послів, які мали переказати Місяцівні його вітання і сповістити, що він має намір на­ступного дня прибути до Вежі, а тоді вклався у своєму шат­рі та спробував заснути. Він крутився на м’яких подушках, перевертався з боку на бік, але його думки ніяк не давали йому спати. Він іще не здогадувався, що цій ночі судилося стати найгіршою з усіх, проведених ним у Фантазії. Десь опівночі він нарешті поринув у неглибокий, тривожний сон, але майже відразу його розбудив якийсь схвильований шепіт перед входом до шатра. Він піднявся і вийшов назов­ні.

- Що трапилося? - якомога суворіше запитав він.

- Оцей ось посланець, повелителю, - відповів синій джин Іллюан, - твердить, що має для тебе звістку, з якою не можна чекати до ранку.

Посланець, що його Іллюан, тримаючи за комір, підняв угору, був маленьким притьмиком, істотою, дещо схожою на крілика, ось тільки замість шкурки притьмик мав яск­раве строкате оперення. Притьмики належать до найпруд- коногіших бігунів у цілій Фантазії і можуть долати несамо­виті відстані з такою неймовірною швидкістю, що на бігу їх майже неможливо побачити; усе, що видно сторонньому оку, - це хмарка здійнятої куряви. Саме через ці його влас­тивості Бастіян і призначив притьмика посланцем до Міся- цівни. Подолавши шлях до Вежі Зі Слонової Кості і назад, притьмик трохи захекався і оце, власне, відсапувався, коли джин прийшов із ним до Бастіяна.

- Даруй мені, повелителю, - проговорив, насилу пере­водячи дух, притьмик і кілька разів низько вклонився Ря­тівникові Фантазії. - Даруй, що я наважився потривожити твій спокій, але ти був би вкрай невдоволений мною, якби я цього не зробив. Дитинної Царівни немає у Вежі Зі Слоно­вої Кості, її там немає з незапам’ятних часів, і ніхто не знає, де вона перебуває.

Раптом Бастіяна охопило відчуття спустошеності, а в серці заворушився якийсь холодок.

- Мабуть, ти помиляєшся. Такого просто бути не може.

- Інші посланці підтвердять, коли доберуться сюди, повелителю.

Бастіян якусь мить помовчав, а тоді глухо сказав:

- Дякую, добре.

Він повернувся і пішов до свого шатра. Там хлопець упав на ложе і закрив обличчя руками. Це ж просто немож­ливо, щоби Місяцівна не знала, що він іде до неї, та як ба­гато днів він уже в дорозі. Невже вона не хоче побачити йо­го знову? Може, з нею щось трапилося? Ні, цього просто не може бути. З нею, з Дитинною Царівною, у її ж таки влас­ному царстві не могло статися нічого поганого.

Проте її нема, а це означає, що йому не доведеться від­давати їй Аурин. З іншого боку, думаючи про те, що не по­бачить її, він відчував гірке розчарування. Хай би там що, але така поведінка Місяцівни була незбагненною, ба більше - образливою!

І тут йому пригадалися слова, не раз чуті від Атрею і Фухура: той, кому судилося бачити Дитинну Царівну, ба­чить її тільки єдиний раз за все життя.

Його охопив сум - і раптом він відчув тугу за Атрею і Фухуром. Йому захотілося комусь виговоритися, порозмо­вляти з друзями.

Тут йому спало на думку, що можна би одягнути пояс Геммаль - і так піти до них, прокрастися невидимкою. Та­ким чином побув би коло них, насолоджуючись їхньою ці­лющою присутністю, і водночас не мусив би звертатися до них першим.

Він поквапливо відкрив коштовну скриньку, видо був пояс Геммаль і опоясався ним. І знову, як і першого разу, його охопило неприємне відчуття: йому вже не було видно себе. Він трохи зачекав, щоби звикнутися, а тоді вийшов і заходився блукати табором у пошуках Атрею з Фухуром.

Скрізь чулося збуджене перешіптування і перемовлян­ня, якісь постаті тінями шастали від намету до намету, то тут, то там по декілька посланців збиралися в купки і щось тихенько обговорювали. Тим часом повернулися й інші по­сланці, і звістка про те, що Місяцівни у Вежі немає, облеті­ла табір Бастіянових супутників зі швидкістю лісової пожежі.

Бастіян сновигав поміж наметами, та все ніяк не знахо­див тих двох, кого шукав.

Атрею і Фухур знайшли собі пристановище на самому краю табору, під розквітлим розмариновим деревом. Атрею сидів, підібгавши ноги і схрестивпіи руки на грудях, він дивився у бік Вежі Зі Слонової Кості, й обличчя його засти­гло. ІЦастедракон лежав поряд, поклавши свою велику го­лову на землю біля його ніг.

- Остання моя надія була на те, що вона зробить для нього виняток, аби забрати Знак, - сказав Атрею, - але те­пер і цієї надії не стало.

- Мабуть, вона таки знає, що робить, - відказав Фухур. Саме в цю мить Бастіян знайшов їх і - невидимий - набли­зився.

- Але чи справді знає? - промурмотів Атрею. - Йому не можна далі володіти Аурином.

- І що ж ти збираєшся зробити? - запитав Фухур, - До­бровільно він його не віддасть.

- Тоді доведеться відібрати, - відказав Атрею.

Почувши це, Бастіян відчув, як земля втікає йому з-під

ніг.

- Як ти це собі уявляєш? - долинув до нього Фухурів голос. - Хоча, якби тобі вдалося його запопасти, він уже не зміг би примусити віддати його.

- Цього я ще не знаю, - відповів Атрею, - тому що свою силу, а також меч він таки збереже.

- Але Знак тебе захищатиме, - мовив Фухур. - Навіть від нього.

- Ні, - заперечив Атрею, - я так не думаю. Від нього Сяйво мене не захистить. Це, мабуть, щось цілком інакше.

- А ще пригадай-но собі, - з тихим, невеселим смішком докинув Фухур, - як він сам запропонував його тобі того першого вечора в Амарґанті. І як ти відмовився від Сяйва.

Атрею кивнув.

- Тоді я ще не знав, як все повернеться.

- Що ж тоді залишається робити? - запитав Фухур. - Що ти можеш вдіяти? Як збираєшся забрати у нього Знак?

- Мені доведеться його викрасти, - відказав Атрею.

Фухурова голова зметнулася догори. Він витріщився на

Атрею своїми рубіново-червоними очима, а той похнюпив­ся й тихо повторив:

- Доведеться його викрасти. Іншої можливості не має.

Хвилину потривала напружена мовчанка, а тоді Фухур

запитав:

- І коли ж?

- Мабуть, іще цієї ночі, - відповів Атрею, - бо завтра може бути запізно.

Бастіян не хотів слухати далі. Поволі він пішов геть. Він не відчував нічого, крім пронизливо зимної, безмежної порожнечі. Тепер йому все стало цілком байдуже, як і каза­ла Ксаїда. Він повернувся у своє шатро і зняв пояс Ге- ммаль. А тоді послав Іллюана, щоби той привів панів Гіс- бальда, Гікріона і Гідорна. Доки він, чекаючи на них, міряв кроками шатро, йому спало на думку, що Ксаїда все це дав­но передбачила. Тоді він не хотів їй вірити, але тепер хоч- не-хоч довелося. Ксаїдині наміри щодо нього були добри­ми, вона була з ним відверта і чесна, тепер він у цьому пе­ресвідчився. Лише вона одна по-справжньому віддана йо­му. Зрештою, ніхто ж не казав, що Атрею дійсно намагати­меться втілити свій план. Можливо, це була лише думка, висловлена мимохіть, і тепер Атрею за неї соромно. У тако­му разі Бастіян ніколи ані словом не згадає про це, хоча в дружбі з Атрею він уже встиг безповоротно розчаруватися. Ця дружба залишилася в минулому.

Коли надійшли троє лицарів, він пояснив їм, що має всі підстави припускати, що сьогодні вночі до нього в шатро спробує проникнути злодій. Тому просить трьох лицарів стояти на чатах усередині, в шатрі, й негайно спіймати того злодія, хай там ким він виявиться. Гісбальд, Гідорн і Гікрі- он погодилися і зручно влаштувалися в наметі, а Бастіян пішов.

Чарівниця лежала, поринувши у глибокий сон, і тільки п’ять велетнів у своїх комашиних обладунках прямо і непо­рушно стояли довкола неї. У пітьмі вони виглядали як п’ять скель.

- Бажаю, щоби ви мені підкорилися, - тихо промовив Бастіян.

Усі п’ятеро негайно повернули до нього свої чорні за­лізні лиця.

- Наказуй, о повелителю нашої повелительки, - відпо­вів один із них своїм неживим металевим голосом.

- Як ви думаєте, чи дасте собі раду зі щастедраконом Фухуром? - поцікавився Бастіян.

- Усе залежить від волі, яка нами керує, - відказан ме­талевий голос.

- Вами керуватиме моя воля, - сказав Бастіян.

- Тоді ми зможемо все, - пролунало у відповідь.

- Гаразд, тоді йдіть отуди, - він показав рукою ни прям, - і чекайте десь там, недалеко від нього! Як тільки Атрею відлучиться, хапайте його! Але залишайтеся там. Я покличу вас, коли треба буде його привести.

- Залюбки, о повелителю нашої повелительки, прока­зав у відповідь металевий голос.

П’ятеро чорних напіввелетнів тихо пішли виконувати Бастіянове веління - в ногу, роблячи однаковісінькі кроки. Ксаїда вві сні жорстоко посміхнулася.

Бастіян уже збирався повернутися до свого шатра, та перед самим входом завагався. Якщо Атрею і справді спро­бує вчинити крадіжку, він волів би не бути при тому, як вони його схоплять.

Починало розвиднюватися. Бастіян сидів неподалік шатра під деревом, загорнувшись у срібний плащ, і чекав. Час тягнувся неймовірно поволі. Уже й небо почало світлі­шати, і в душі у Бастіяна зажевріла надія, що Атрею відмо­вився від свого наміру, коли раптом із шатра почулася як­ась метушня і крики. Це протривало зовсім недовго. За кі­лька хвилин Гікріон вивів із намету Атрею із зав’язаними за спину руками. За ними йшли решта двоє лицарів.

Бастіян втомлено підвівся і прихилився до дерева.

- Отже, це таки так! - промурмотів він собі під ніс.

А тоді рушив до шатра. Йому не хотілося дивитися на Атрею. І той також ішов, опустивши голову.

- Іллюане! - звернувся Бастіян до синього джина при вході до шатра. - Збуди весь табір. Хай усі зберуться тут, А чорні панцерні напіввелетні нехай приведуть Фухура.

Джин пронизливо крикнув по-орлиному і кинувся ви­конувати доручення. Скрізь, де він проходив, зчинявся рух: у малих і великих наметах, на різноманітних ложах і лежа­ках...

- Він узагалі не чинив опору, - пробурчав Гікріон, ки­ваючи на Атрею, що непорушно стояв з опущеною головою. Бастіян відвернувся і сів на камінь.

Коли п’ятеро панцерних напіввелетнів привели Фуху­ра, навколо Бастіянового розкішного шатра вже зібралася чимала юрба. Почувши наближення важких, металевих, розмірених кроків, глядачі розступилися, звільняючи про­хід. Фухур був не зв’язаний, панцерні напіввелетні навіть не торкалися до нього, вони просто йшли справа і зліва від щастедракона. Щоправда, йшли з оголеними мечами.

- Він узагалі не пручався і ніяк не захищався, повели­телю нашої повелительки, - проказав один із напіввелетнів своїм металевим голосом, звертаючись до Бастіяна, коли вони зупинилися перед ним.

Фухур ліг на землю перед Атрею і заплющив очі.

Запала довга тяжка мовчанка. Останні спізнюхи добі­гали з табору і витягували шиї, силкуючись побачити, що ж там таке діється. І тільки Ксаїда так і не з’явилася. Пе­решіптування і приглушене перемовляння поволі затихло. Погляди присутніх перескакували з Атрею на Бастіяна і назад. У сірому світлі світанку їхні непорушні постаті зда­валися навіки застиглим малюнком, геть позбавленим барв.

Нарешті Бастіян підвівся.

- Атрею, - промовив він, - ти хотів украсти в мене Знак Дитинної Царівни, щоби привласнити його собі. А ти, Фу- хуре, знав про це і замишляв проти мене разом із ним. Та­ким своїм вчинком ви не просто зруйнували дружбу, яка існувала колись між нами. Ви винні ще й у найтяжчому злочині проти волі Місяцівни, яка дала мені Клейнод. Чи зізнаєтеся ви у цій провині?

Атрею кинув довгий погляд на Бастіяна, і тоді лише кивнув.

Бастіянові аж мову відняло, він двічі збивався зі слова, перш ніж зміг договорити фразу до кінця.

- Я все ще пам’ятаю, Атрею, що саме ти привів мене до Дитинної Царівни. І я пам’ятаю Фухурів спів у Амарґанті. Тому я, попри все, дарую вам життя. Дарую життя злодієві та поплічникові злодія. Відтак робіть зі своїми життями все, що захочете. Але забирайтеся геть від мене, так далеко, як тільки зможете, і ніколи, ніколи більше не наважуйтеся знову потрапити мені на очі. Я проганяю вас назавжди. Я ніколи вас не знав!

Він зробив Гікріонові знак головою, щоби той зняв кай­дани з Атрею, а тоді відвернувся і знову сів.

Атрею довго стояв непорушно, а тоді кинув погляд на Бастіяна. Здавалося, він хотів щось сказати, та враз пере­думав. Схилився до Фухура і щось прошепотів йому на ву­хо. Щастедракон розплющив очі й підвівся.

Атрею заскочив йому на спину, і Фухур піднявся в по­вітря. Щастедракон полетів у височінь, просто у просвітлі­ле ранкове небо (вже майже зовсім розвиднілося), і хоча його рухи і далі були важкі та натужні, вже за кілька се­кунд щастедракон зник удалині.

Бастіян встав, пішов до свого намету і там упав на ло­же.

- Ось тепер ти досягнув справжньої величі, - тихенько проказав ніжний, улесливий голос. Тепер тобі вже нічого не треба, і ніщо не може тебе вразити.

Бастіян сів. То була Ксаїда. Вона сиділа, схрестивши ноги, в найтемнішому кутку шатра.

- Ти? - запитав Бастіян. - Як ти сюди ввійшла?

Ксаїда всміхнулася.

- Для мене, мій повелителю і учителю, не існує варти, яка могла би мене затримати. Це може зробити лише твій наказ. Ти мене виганяєш?

Бастіян знову ліг і заплющив очі. За якусь мить пробу­рмотів:

- Мені байдуже. Можеш залишатися. А можеш іти!

Вона довго розглядала його з-під напівопущепих повік.

А тоді поцікавилася:

- Про що ти думаєш, мій повелителю і учителю?

Бастіян відвернувся і не відповідав.

Ксаїда чудово розуміла, що зараз їй у жодному разі не можна залишати його на самого себе. Ще трохи - і він ви­слизне, вирветься з-під її впливу. Треба розрадити і підба­дьорити його, але, звичайно, в особливий спосіб. Вона має змусити його залишатися на шляху, котрий вона визначила для нього - і для себе. Та тепер уже не обійтися чарівним подарунком чи якоюсь простенькою, невибагливою штуч­кою. Треба вдатися до засобів значно сильніших. Або й до найсильнішого з тих, над якими вона була владна, - до Бас- тіянових потаємних бажань.

Вона сіла поряд із ним і зашепотіла:

- І коли ж, о мій повелителю і учителю, ти збираєшся вирушати до Вежі Зі Слонової Кості?

- Не знаю, - сказав Бастіян, обкладений подушками, - чого мені там шукати, раз у Вежі немає Місяцівни? Я вза­галі не знаю, що робити.

- Ти міг би ввійти у Вежу і там почекати на Дитинну Царівну.

Бастіян подивився на Ксаїду.

- Думаєш, вона повернеться?

Йому довелося вдруге, вже наполегливіше, повторити це запитання, перш ніж Ксаїда, зволікаючи, відповіла:

- Ні, не думаю. Мені здається, вона назавжди покину­ла Фантазію, і тепер ти - її наступник і правитель, о мій повелителю і учителю.

Бастіян поволі підвівся. Він заворожено дивився в дво­барвні Ксаїдині очі, і минуло ще чимало часу, перш ніж він до кінця усвідомив, що вона сказала.

- Я? - видушив він зі себе. Його щоки взялися черво­ними плямами.

- Тебе аж так лякає ця думка? - прошепотіла Ксаїда. - Вона ж дала Знак свого всевладдя саме тобі. Вона залишила тобі всі свої володіння. Відтепер ти будеш Дитинним Царе­вичем, о мій повелителю і учителю. І ти маєш на це цілко­вите право. Ти не тільки врятував Фантазію, прийшовши сюди, а просто-таки заново її створив! Усі ми - і я в тому числі - витвори твого фантазування! Ти - Великий Всевід, то чому ж ти так боїшся перебрати на себе всю повноту вла­ди, яка, так чи інакше, належить тільки тобі?

І Ксаїда почала розповідати йому про нову, цілком нову Фантазію - світ, де геть усе, аж до найменших дрібниць, буде влаштовано за Бастіяновим велінням, де він, коли тільки захоче, зможе створити і знищити все, що заманеть­ся, де вже не буде обмежень і умов, де кожне створіння - добре чи лихе, гарне чи огидне, дурне чи мудре - завдячу­ватиме своїм існуванням йому і тільки йому, а він велично і таємничо вознесеться над усім сущим, керуючи долями у вічній грі.

І поки вона про це все говорила, Бастіянові очі дедалі більше блищали від гарячкового збудження.

- Лише тоді, - сказала вона наостанок, - ти станеш во­істину вільним, вільним від усього, що тебе обмежує, віль­ним чинити все, що тільки забажаєш. До того ж, хіба ти не хотів знайти своє Істинне Прагнення? Оце воно і є!

Ще того самого ранку табір знявся з місця, і багатоти­сячна колона, на чолі з Бастіяном і Ксаїдою, які сиділи у кораловому паланкіні, вирушила до Вежі Зі Слонової Кос­ті.

Довга, майже нескінченна процесія просувалася звиви­стими стежками до осердя квіткового Лабіринту. І коли го­лова колони над вечір уже досягла Вежі Зі Слонової Кості, її хвіст ще тільки вступав на зовнішній пруг квітника.

Прийом, влаштований Бастіянові, був таким урочис­тим, що про щось подібне він міг тільки мріяти. Весь почет і всі придворні Дитинної Царівни, всі її слуги - геть усі - були на ногах. На зубцях фортечних мурів, на стінах пала­цу і на дахах стояли вартові сильфи і щосили роздимаю­чись, дуділи в осяйні сурми. Витівники і штукарі показу­вали фокуси, звіздарі пророчили Бастіянові щастя і велич, пекарі пекли торти заввишки як гори, міністри та інші дос­тойники йшли поряд із кораловим паланкіном, супрово­джуючи його у вируванні юрми. Вони піднімалися вгору головною вулицею, яка закручувалася спіраллю, все біль­ше звужуючись із кожним поворотом. Ця вуличка оббігала конусоподібну Вежу Зі Слонової Кості, піднімаючись аж до того місця, де Велика Брама вела всередину власне палацо­вої частини. Бастіян у супроводі Ксаїди, а також усіх дос­тойників та вельмож піднявся сніжно-білими широкими сходами, пройшов крізь безліч залів і коридорів, далі - че­рез другу браму, тоді - через сад, де звірі, квіти і дерева - все було зі слонової кості, потім - через вигнуті аркою мос­ти; все вище і вище - аж до останньої брами.

Він хотів потрапити у павільйон у формі магнолієвої квітки, який становив верхівку велетенської вежі. Однак виявилося, що пелюстки квітки стулені, а останній відрізок шляху - від останньої брами й аж до осердя квітки - такий гладенький (без натяку на східці, без ніяких виступів) і та­кий стрімкий, що ніхто не може його здолати. Бастіян при­гадав, що важко поранений Атрею свого часу також не зміг потрапити на самісінький верх і опинився у Магнолієвому Павільйоні аж ніяк не самотужки: ніхто з тих, хто туди по­трапляв, не знав, як йому вдалося це зробити. Таке має бу­ти тільки подароване.

Проте Бастіян - не Атрею. Якщо хтось і заслуговує на те, щоби йому була дарована найвища милість, то це саме він. І він зовсім не збирається миритися з тим, що хтось або щось зупинило б його на півдорозі.

- Покличте майстрів! - наказав він. - Хай видовбають мені в цій гладкій поверхні сходи. Або хай виготовлять ме­ні драбину. Або хай придумають ще щось - що завгодно. Бо я хотів би оселитися там, нагорі.

- Пане, - наважився проказати найстарший радник, - там, нагорі, мешкає наша Золотоока Повелителька Бажань, коли вона з нами.

- Робіть, що я наказую! - прикрикнув на нього Бас- тіян.

Достойники зблідли і відсахнулися. Але скорилися. Прикликали майстрів, і ті, взявшись за свої важкі молотки, долота і різці, взялися до праці. Одначе, хоч як вони стара­лися і надсаджувалися, їм не вдалося відколупати й найме­ншого друзка. Долота і молотки виривалися їм із рук, не залишаючи на гладенькій поверхні ані подряпинки.

- Вигадайте щось іще, - сказав Бастіян і роздратовано відвернувся, - бо я хочу потрапити туди. Але майте на ува­зі: мій терпець незабаром урветься.

А тоді повернувся на нижчий ярус і разом зі своїм поч­том, який складався передусім із Ксаїди, трьох лицарів - Гісбальда, Гікріона і Гідорна, а також синього джина Іллюана, спершу обійшов, а тоді зайняв усі інші покої па­лацової частини.

Ще тієї-таки ночі він скликав усіх достойників, мініст­рів і радників, які досі служили Місяцівні, на офіційну ро­змову. Зібралися в тій самій великій круглій залі, де свого часу засідав консиліум лікарів. Бастіян заявив присутнім, що Золотоока Повелителька передала йому, Бастіянові Ба- льтазарові Буксу, всю повноту влади над безмежним світом Фантазії, і що від сьогодні він, її наступник, перебирає на себе всю повноту влади. Він висунув присутнім вимогу, щоби ті склали йому присягу і беззастережно корилися йо­го волі.

- Навіть тоді, і насамперед тоді, коли мої рішення, мо­жливо, здаватимуться вам незбагненними, - додав він рі­шуче. - Тому що я не один із вас; я не такий, як ви; я не од­ного з вами походження.

А тоді сам призначив термін своєї коронації: рівно че­рез сімдесят сім днів.

Отож Бастіян мав би коронуватися як Дитинний Царе­вич Фантазії. Церемонію коронації повинні були супрово­дити урочистості неймовірної, небаченої навіть у Фантазії пишноти.

Треба було негайно, зараз же вирядити посланців у всі краї та до всіх земель, бо він хотів би, щоби кожен підданий йому народ прислав на церемонію коронації по одному представникові.

Сказавши це, Бастіян вийшов, залишивши розгублених радників і достойників самих.

Вони не знали, як поставитися до сказаного, як повес­тися. Усе, що вони почули, звучало для них так страхітли­во, що вони, приголомшені його словами, спершу надовго замовкли, увібравши голови в плечі. А тоді почали тихень­ко перемовлятися. Достойники радилися-перемовлялися багато-багато годин, а тоді зійшлися на тому, що треба ви­конати Бастіянові накази, бо ж він, як-не-як, носить Знак Дитинної Царівни, а це зобов’язує їх до послуху, незалежно від того, чи вірять вони, що Місяцівна справді передала всю владу Бастіянові, чи вся ця метушня довкола прибуття Ба- стіяна є одним із незбагненних проявів її волі. Отож, не­зважаючи ні на що, відрядили посланців і виконали всі ін­ші розпорядження Бастіяна.

Так чи інак, а сам він цією справою більше не перейма­вся. Усі клопоти, пов’язані з приготуваннями до церемонії коронації, переклав на Ксаїду. А вже вона зуміла задіяти у Вежі Зі Слонової Кості всіх придворних, всіх слуг - та ще й так, що мало у кого залишався час на роздуми.

Ну, а сам Бастіян всі наступні дні і тижні зазвичай не­порушно сидів у покоях, які сам собі вибрав. Він невідрив­но дивився в одну точку - просто перед собою - і зовсім ні­чого не робив.

Він охоче забажав би чогось чи вигадав би якусь істо­рію, яка розважила б його, але йому більше нічого не при­думувалося, нічого не хотілося. Він почувався спустоше­ним і вичавленим.

І ось врешті-решт Бастіян надумав собі справді неймо­вірну річ. Він вирішив, що, мабуть, можна забажати собі Місяцівну. І якщо він і справді всемогутній, якщо всі його бажання збуваються, значить, Місяцівна теж мусить його послухатися і прийти до нього.

Цілими ночами він сидів і шепотів:

- Місяцівно, прийди! Ти мусиш прийти! Я наказую то­бі прийти!

І йому згадувався її погляд, що лежав у його серці як найкоштовніший скарб. Одначе вона все не йшла. І чим ча­стіше намагався він її до цього змусити, тим безповоротні- ше згасав у Бастіяновому серці, мертвів у його душі спогад про сяйво Місяцівни, аж доки там цілком не стемніло.

Він переконував себе, що до нього все це іще повернеть­ся, хай тільки він займе своє законне місце в Магнолієвому Павільйоні. Знову і знову бігав він до майстрів, підганяв їх, лякав погрозами, заохочував обіцянками, але хоч би що вони робили, все марно. Драбини ламалися, сталеві цвяхи гнулися, інструменти нищилися.

Лицарі Гікріон, Гісбальд і Гідорн, з якими Бастіян у старі добрі часи любив побалакати про те про се або ж зігра­ти в якісь ігри, тепер були мало на що придатні. На найни­жчому поверсі Вежі Зі Слонової Кості вони надибали собі винареньку і сиділи тепер там денно і нощно, пили, метали кості, горланили дурнуваті пісеньки або ж сварилися чи сперечалися, та так, що часом навіть хапалися за мечі. Іно­ді вони, заплентуючись, брели головною вулицею і чіпля­лись до фей, ельфинь, дикішок та інших істот жіночого ро­ду - мешканок Вежі.

- Чого ж ти хочеш, пане? - виправдовувалися вони, коли Бастіян вимагав від них пояснень. - Дай нам хоч ро­бити якусь роботу!

Та Бастіянові нічого не спадало на думку, отож наразі він потішав їх тим, що після коронації всі заживуть по- справжньому добре. Правда, він і сам не знав, що ця коро­нація могла би змінити.

Поступово псувалася і погода. Заходи сонця, схожі на рідке золото, траплялися тепер дедалі рідше. Небо було здебільшого сіре і захмарене, повітря ставало нестерпно задушливим. Ніде не повівав навіть найлегший вітерець.

Поступово наближався день коронації.

Відряджені до усіх усюд посланці повернулися. Чимало з них привели послів із найрізноманітніших країв Фантазії.

Проте декотрі прибули, не залагодивши справи. Вони сповіщали, що мешканці тих земель, куди їх послали, від­мовляються брати участь у церемонії. А подекуди і взагалі дійшло до прихованої чи навіть явної непокори. Бастіян вислухав усе це непорушно і незворушно; він просто дивив­ся кудись удалеч.

- Усьому цьому, - рішуче сказала Ксаїда, - ти остаточ­но покладеш край, ставши правителем Фантазії.

- Я хочу, щоби вони хотіли того, чого хочу я, - мовив Бастіян.

Та Ксаїда вже кудись пішла - мабуть, роздавати нові доручення.

А тоді настав день коронації, якій не судилося відбути­ся, і він увійшов до історії Фантазії як день кривавої битви за Вежу Зі Слонової Кості.

Уже зранку небо затяглося важкою свинцево-сірою ков­дрою хмар, які не дозволяли дневі по-справжньому розвид­нітися. Над усім запанували тремтливі сутінки, повітря було нерухоме і таке важке та гнітке, що ледве можна було продихнути.

Ксаїда разом із чотирнадцятьма майстрами церемоній підготувала надзвичайно насичену святкову програму, яка за своєю пишністю (а також за витратами на неї) затьмари­ла все, що бачила Фантазія будь-коли досі.

Уже з самісінького ранку на всіх вулицях і площах гра­ла музика, одначе то була дивна музика - дика, оглушлива, але попри це вкрай монотонна. Такої музики до цього дня і до цієї години у Фантазії ніхто і ніколи не чув. Усі, до кого вона долинала, починали притупувати ногами, хотіли вони того чи ні, танцювати і підстрибувати. Ніхто не знав музик, зодягнених у чорні маски, і ніхто не уявляв собі, звідки їх взяла Ксаїда.

Усі споруди і фасади будинків прикрашали ядучо- яскраві стяги і прапорці, проте вони мляво звисали донизу, адже зовсім не було вітру. Уздовж усієї головної вулиці та скрізь довкола височезного муру палацової частини було поприкріплювано безліч зображень, від маленьких до веле­тенських, і на всіх них можна було побачити одне і те саме - Бастіянове - лице, знову і знову, аж до нескінченності.

Магнолієвий Павільйон усе ще залишався недоступ­ним, отож Ксаїда приготувала інший план сходження на престол. Там, де спіралевидна головна вулиця закінчувала­ся Великою Брамою у фортечній стіні перед палацом, на широких сходинках - також зі слонової кості - встановили трон. Тут курилися тисячі золотих кадил, і дим, який пах­тів дурманно і водночас надзвичайно приємно і знадливо, стелився сходами і повільно стікав - через площу, вниз го­ловною вулицею, проникаючи в усі завулки, закапелки і закамарки.

Скрізь стояли панцерні напіввелетні у своїх комашиних обладунках. Ніхто, крім самої Ксаїди, не знав, як їй вдало­ся більш ніж устократ примножити тих п’ятьох, що зали­шилися в неї після битви із Бастіяном. Але і це ще не все: приблизно п’ятдесят напіввелетнів сиділи верхи на гігант­ських конях, а самі коні теж були з ніг до голови закуті в чорний метал і рухалися також однаковісінько.

Тріумфальною процесією закуті у лати лицарі-на- піввелетні супроводжували трон, що рухався вгору голов­ною вулицею. Ніхто не знав, звідки узявся цей трон. Завбі­льшки він був як портал храму і складався з просто-таки неймовірної кількості дзеркал щонайрізноманітнішої фор­ми і розмірів. І тільки подушки на його сидінні були з шов­ку кольору вогнистої міді. Якимось дивним дивом ця блис­куча чудо-штукенція пересувалася цілком самостійно; вона сунула по спіралі вулиці, і при цьому ніхто її ані не пхав, ані не тягнув, і виглядало це так, ніби трон живе своїм вла­сним життям.

Коли трон нарешті зупинився перед Великою Брамою, тобто перед входом до Вежі Зі Слонової Кості, Бастіян ви­йшов з палацу і сів на трон. Та сидячи посеред усієї тієї слі­пучо блискучої, але геть холодної пишноти, він виглядав крихітним, наче лялечка. Юрми глядачів, які зібралися перед Вежею Зі Слонової Кості, стримувані щільними ря­дами чорних панцерних напіввелетнів, вибухнули криками захвату, однак звучали вони чомусь украй непереконливо і верескливо.

А після цього почалася найдовша і найнудніша частина урочистості. Усі посланці та посли - жителі Фантазії - му­сили вишикуватися в довжелезну чергу, яка починалася біля дзеркального трону, а закінчувалася не просто десь унизу спіралеподібної головної вулиці Вежі Зі Слонової Ко­сті, - ні, вона закінчувалася аж ген углибині квітника- Лабіринту. І до цієї вервечки посланців і послів додавалися все нові та нові істоти. Кожен знав, що коли надійде його черга, треба впасти перед троном навколішки, тричі торк­нутися чолом землі, поцілувати Бастіянову праву ногу і проказати: «Від імені мого народу і всього нашого роду- племені благаю Тебе, о всемогутній, якому ми завдячуємо своїм існуванням, коронуватися на Дитинного Царевича Фантазії!»

І так минуло вже зо дві чи навіть зо три години, аж рап­том чергою прокотилася хвиля занепокоєння. Звідкись на­дбіг молодий фавн, і було видно, що біжить він з останніх сил, тому що заточувався, а іноді навіть падав, підхоплю­вався і поривався бігти далі, аж поки, задихаючись, не по­валився до ніг Бастіяна.

Той схилився над ним.

- Що трапилося такого, що ти наважився порушити урочисту церемонію?

- Війна, о правителю! - прохрипів фавн. - Атрею зібрав безліч повстанців і трьома арміями рухається сюди. Вони вимагають, щоби ти віддав Аурин, а якщо ти не зробиш цього добровільно, вони збираються змусити тебе це зроби­ти!

Запала мертва тиша. Пронизлива музика і верескливі збуджені крики нараз змовкли - так, наче їх хтось обтяв. Бастіян втупився поперед себе застиглим поглядом. Він зненацька страшенно зблід.

Цієї ж миті надбігли три лицарі - Гісбальд, Гікріон і Гідорн. Здавалося, вони в пречудовому гуморі.

- Ось нарешті і для нас робота, пане! - закричали вони один поперед одного. - Дозволь - і ми все зробимо! Залиши це нам! Святкуй собі далі, ні на що не зважай! Ми підшука­ємо кілька тямущих і вправних людей і підемо назустріч повстанцям. Ми дамо їм такого прочухана, що вони його навіки запам’ятають!

Серед багатьох тисяч присутніх тут створінь Фантазії було чимало таких, які зовсім не надавалися до військових дій. Та більшість усе-таки вміли орудувати якоюсь зброєю: булавою, мечем, луком, списом, пращею, а декотрі - просто зубами чи кігтями. Усі вони зібралися навколо трьох лица­рів, яким доручено вести військо. Отож частина фантазій- ців відразу ж виступила в похід, а Бастіян - зі значно мен­шою частиною, з тими, хто воювати не вмів, - залишився, щоби продовжити церемонію. Та тепер він ніяк не міг на ній зосередитися. Знову і знову його погляд зупинявся десь на обрії, що його Бастіянові з висоти дзеркального трону, на якому він сидів, було чудово видно. Велетенські хмари куряви, які клубочилися там, свідчили про те, якими коло­сальними силами наступає Атрею.

- Не хвилюйся, - проказала Ксаїда, приступивши ближче до Бастіяна. - Мої чорні панцерні напіввелетні ще навіть не вступали у бій. Вони захистять твою Вежу Зі Сло­нової Кості. Ніхто, крім тебе з твоїм мечем, не зрівняється з ними в бою.

За кілька годин надійшли перші повідомлення з поля битви. На боці Атрею воювало майже ціле плем’я зеленош- кірів, а крім того, приблизно двісті кентаврів, п’ятдесят вісім скелегризів, п’ять щастедраконів, яких привів і яки­ми командував Фухур, невтомно нападали з повітря, була ще зграя гігантських білих орлів, які прилетіли з Гір Долі, а також дуже-дуже багато інших істот. Бачили начебто на­віть єдинорогів.

І хоча числом вони значно поступалися тому війську, яке вийшло на прю під проводом лицарів Гікріона, Гісбаль- да і Гідорна, армія Атрею боролася з такою запеклістю, що військо, яке воювало на боці Бастіяна, щораз то більше зда­вало позиції, відступаючи до Вежі Зі Слонової Кості.

Бастіян хотів було сам вийти на поле бою, щоби очоли­ти свої війська, одначе Ксаїда його відрадила.

- Подумай про те, о мій повелителю і учителю, - сказа­ла вона, - що не личить у твоєму новому становищі Дитин­ного Царевича Фантазії втручатися у битву, наражаючи себе на небезпеку. Нехай це роблять твої піддані.

Битва тривала цілу решту дня. Бастіянове військо від­чайдушно боролося за кожну п’ядь квітника-Лабіринту, який до вечора перетворився на витолочене криваве місиво. А коли почало смеркатися, перші заколотники досягнули підніжжя Вежі Зі Слонової Кості.

Тільки тепер Ксаїда послала в бій своїх чорних панцер­них напіввелетнів, піших і верхи на конях, і вони вступили в жорстоку сутичку з прибічниками Атрею.

Докладно розповісти про битву за Вежу Зі Слонової Ко­сті просто неможливо, а тому краще відразу відмовитися від цього наміру. Ще й досі у Фантазії звучить безліч пісень і переказів, які розповідають про той день і ту ніч, тому що кожен, хто брав участь у битві за Вежу Зі Слонової Кості, пережив щось своє, а відтак мав що сказати. Але всі ці істо­рії, мабуть, краще розповісти якось іншим разом...

Декотрі зі свідків стверджували, нібито серед прибіч­ників Атрею бачили одного чи навіть кількох білих магів, чиї чари за міццю дорівнювалися Ксаїдиним. Та напевне цього не знає ніхто. Однак, можливо, саме допомогою білих магів можна пояснити, що Атрею та його воїнам, попри жорстокість і дивовижну силу чорних панцерних напівве­летнів, врешті-решт таки вдалося здобути Вежу Зі Слонової Кості. Хоча значно правдоподібніше виглядає інше пояс­нення: Атрею наснажувало те, що він боровся не за себе, а за свого друга, якого він, щоби врятувати, мусив перемог­ти.

На землю давно опустилася ніч, чорна і беззоряна, пов­на вогню і диму. Від смолоскипів, які попадали на землю, від поперевертаних та розтоптаних ламп і світильників Ве­жа Зі Слонової Кості зайнялася - відразу в багатьох місцях. У мерехтливому світлі вогнів Бастіян бігав поміж бійцями, чиї постаті відкидали примарні тіні. Звідусюди до нього долинали брязкіт зброї і крики жорстокої січі.

- Атрею! - гукав Бастіян хрипким голосом. - Атрею, де ти?! Стань зі мною на бій! Де ти?

Та меч Сіканда непорушно сидів у своїх піхвах.

Спочатку Бастіян гарячково метався по всіх приміщен­нях палацової частини, перебігаючи з одного в інше, а по­тім вискочив на великий фортечний мур - такий, як вули­ця, завширшки. Перебігаючи понад Великою Брамою, під якою, розтрощений на тисячі дрібнесеньких скалок і друзок, лежав його знівечений дзеркальний трон, він помі­тив, що Атрею - з протилежного боку брами - біжить йому назустріч. У руці той тримав меч.

Вони зупинилися один супроти одного, віч-на-віч. Сі- канда навіть не поворухнувся.

Атрею приставив до Бастіянових грудей вістря свого меча.

- Віддай мені Знак, - мовив він. - Заради тебе самого, віддай його мені.

- Зраднику! - закричав у відповідь Бастіян. - Ти моє творіння! Це я викликав і тебе, і все, що тут є, з небуття! А тепер ти ідеш проти мене? Ставай на коліна і благай про помилування!

- Ти збожеволів, - відповів Атрею. - Ти нічого тут не створив. Усім, чим ти тут був і що ти міг, ти завдячуєш Ди­тинній Царівні! Віддай мені Аурин!

- Сам візьми! - сказав Бастіян. - Якщо зможеш.

Атрею завагався.

- Бастіяне, - запитав він, - чому ти примушуєш мене перемогти тебе, щоби врятувати?

Бастіян рвонув за руків’я меча, рвонув зі страшною си­лою, і йому і справді вдалося вийняти його з піхов, незва­жаючи на те, що той сам не стрибнув йому в руку. Однак у ту ж таки мить, коли він це зробив, пролунав звук - такий страшний, що воїни, які билися внизу, на вулиці, перед брамою, на якийсь момент завмерли і підвели погляди. А Бастіян упізнав і сам цей звук. Це був той страхітливий хрускіт, який долинав до нього, коли кам’янів Ґраоґраман. Сліпуче світло Сіканди щезло. Зненацька Бастіянові, як спалах блискавки, згадалося левове застереження про те, що буде, якщо він колись витягне меч з піхов із власної во­лі. Одначе тепер він уже не міг і не бажав стримуватися.

Він замахнувся на Атрею, а той, своєю чергою, спробу­вав захиститися своїм мечем. Проте Сіканда розрубав меч Атрею і вразив його в груди. Відкрилася глибока рана, з неї хлюпнула кров. Заточуючись, Атрею відступив і почав па­дати з виступу брами вниз. А тоді раптом із клубів чорного диму вихопилося біле полум’я, підхопило Атрею в падінні й понесло удалечінь. То був Фухур, білий щастедракон.

Бастіян плащем обтер піт із чола. І лише зараз, роблячи це, він усвідомив, що його плащ почорнів і став таким, як ніч. Усе ще стискаючи в руці меч Сіканду, Бастіян зійшов із фортечного муру вниз і ступив на опустілу площу. Доля битви миттю перемінилася - разом із перемогою над Ат­рею. Військо повстанців, яке, здавалося, от-от мало пере­могти, кинулося втікати. Бастіян опинився немовби в жах­ливому сні, з якого неможливо пробудитися. Перемога зда­валася йому гіркою, мов жовч, і водночас його охопили ди­кий шал, бурхливе піднесення, почуття тріумфу.

Загорнений у свій чорний плащ, із закривавленим ме­чем у руці, він поволі пішов головною вулицею до Вежі Зі Слонової Кості, що палала, охоплена пожежею, немов веле­тенський смолоскип. Та Бастіян і далі йшов - йшов крізь гуготіння і завивання вогню, що його він власне й не чув, і жару, якого майже не відчував, аж доки не дійшов до під­ніжжя Вежі. Там він зустрів недобитки свого війська. Уці­лілі чекали на нього посеред спустошеного і сплюндровано­го Лабіринту, який колись був квітником, а нині став без­конечним полем бою, всіяним тілами полеглих жителів Фантазії. Отож уціліли, зокрема, Гікріон, Гісбальд та Гі- дорн (правда, двоє останніх були важко поранені). Іллюан, синій джин, поліг у бою. Над його тілом стояла Ксаїда. У руці вона тримала пояс Геммаль.

- Його, мій повелителю і учителю, - проказала вона, - він урятував для тебе.

Бастіян узяв пояс, стиснув у руці, а тоді поклав собі до кишені.

Поволі обвів він очима натовп своїх супутників і сорат­ників. їх залишилося лише кількасот. Усі вони виглядали виснаженими і спустошеними. Мерехтливі відблиски по­жежі робили їх подібними на купку примар. Усі вони диви­лися на Вежу Зі Слонової Кості, схожу на вигасаюче вог­нище. Аж ось на самому вершечку Вежі спалахнув Магно­лієвий Павільйон, його пелюстки широко розкрилися, і те­пер стало добре видно, що він порожній. Але за якусь мить полум’я пожерло і його. Вежа згоріла. Від неї майже нічого не залишилося.

Бастіян показав мечем на купу спопелілих руїн і прока­зав хрипким, знетямленим голосом:

- Усе це справа рук Атрею. І за це я переслідуватиму його до кінця світу. Я знайду Атрею навіть на краю землі!

Він заскочив на одного з велетенських коней в об- ладунку з чорного металу і закричав:

- За мною!

Кінь здибився, та Бастіян приборкав його своєю волею і змусив до послуху, а тоді погнав чвалом і зник у пітьмі.

XXIII.

МІСТО КОЛИШНІХ КОРОЛІВ

У той час як Бастіян уже багато-багато миль промчав крізь чорну, як смола, ніч, його соратники, а точніше, за­лишки його війська, ще тільки збиралися вирушати в доро­гу. Серед них було багато поранених, усі були виснажені до напівсмерті, до того ж жоден із його прибічників навіть і близько не мав Бастіянових моці та витривалості. Навіть чорні панцерні напіввелетні на своїх конях рухалися впе­ред ніби через силу, з великою натугою, а всі решта напів- велетнів, ті, які йшли пішки, ніяк не могли почати йти в ногу, їм чомусь ніяк не вдавалося віднайти свої звичні ритм і крок. Здавалося, що й Ксаїдина воля - адже ними рухала саме вона - сягнула своєї межі. Кораловий паланкін чарів­ниці згорів під час пожежі у Вежі Зі Слонової Кості. Відтак з усіляких дощок від колісниць, потрощеної зброї і обвуг­лених решток Вежі для Ксаїди змайстрували новий палан­кін, який, щоправда, більше скидався на якусь жалюгідну халабуду. Решта війська, накульгуючи і волочачи ноги, ледве пленталася за паланкіном позаду. Гікріонові, Гіс- бальдові й Гідорну, які втратили своїх коней, також дово­дилося підтримувати один одного. Ніхто не промовив ані слова, і при цьому всі усвідомлювали, що їм годі навіть сподіватися хоч колись наздогнати Бастіяна.

А той і далі мчав крізь пітьму, чорний плащ несамовито лопотів за його плечима, металеві лати панцера велетенсь­кого коня скреготали від коленого руху, в той час як веле­тенські копита голосно й гулко вдаряли об землю.

- Вйо! - кричав Бастіян. - Вйо! Вйо! Вйо!

Навіть ця шалена їзда здавалася йому недостатньо швидкою.

Він заповзявся наздогнати Атрею і Фухура, і був гото­вий досягти цього за всяку ціну, навіть якщо для цього до­ведеться загнати на смерть це металеве чудовисько, зване конем.

Помсти - ось чого він жадав! У цей час він уже давно досягнув би мети, втілення найбільшого з усіх своїх ба­жань, якби Атрею не став йому на заваді. Бастіян так і не коронувався на Дитинного Царевича Фантазії. І тепер Ат­рею повинен за це заплатити. О, як же гірко він це споку­тує!

Бастіян підганяв свого металевого коня дедалі безжа­льніше, Його суглоби скрипіли і хрускотіли все голосніше, проте кінь корився волі свого вершника 1 ЯК ТІЛЬКИ МІГ, пришвидшував свій нестримний чвал.

Багато годин тривала ця дика гонитва, але нічна темря­ва чомусь ніяк не розсіювалася. Перед очима у Бастіяна знову і знов поставала охоплена пожежею і вже майже зо­тліла Вежа Зі Слонової Кості, він знову і знову переживав мить, коли Атрею приставив йому до грудей вістря меча, аж доки в його голові - вперше! - не зринуло раптом запи­тання: а чому, власне, Атрею завагався? Чому після всього, що сталося, він так і не зміг поранити його, щоби силою відібрати Аурин? І тут Бастіянові раптом пригадалася ра­на, що він завдав її Атрею, і мить, коли той заточився і по­чав падати вниз із фортечної стіни.

Бастіян вклав Сіканду до заіржавілих піхов. Тільки за­раз він помітив, що розмахував мечем аж до останньої хви­лини.

Зайшлося на світанок, тож поступово Бастіянові наре­шті вдалося розгледіти, де він перебуває. Залізний кінь мчав тепер якимсь пустищем. Темні обриси високих кущів ялівцю виглядали ніби застиглі гуртки ченців у каптурах або ж чаклунів у гостроверхих капелюхах. Поміж кущами то тут, то там лежали безладно розкидані уламки скель.

А тоді зненацька сталося щось цілком несподіване. На повному скаку, в розпалі отого несамовитого чвалу, мета­левий кінь під Бастіяном раптом узяв і розлетівся на шмат­ки.

Удар був такий сильний, що Бастіян довго лежав при­голомшений. Прийшовши нарешті трохи до тями і потира­ючи забиті місця, він помітив, що сидить поміж кущів ялі­вцю.

Отож хлопець трохи поповз - і вибрався з гущавини. Довкола нього, розкидані на величезній відстані, наче чор­на яєчна шкаралупа, лежали рештки коня. Здавалося, що ні з того ні з сього тут вибухнув кінний пам’ятник.

Бастіян підвівся, накинув на плечі свій чорний плащ і навмання пішов уперед, назустріч світанковому виднок­раю.

А в заростях ялівцю залишилася лежати загублена ним блискуча штукенція - пояс Ґеммаль. Бастіян не зауважив цієї своєї втрати, та й пізніше ніколи про цей пояс не згаду­вав. Іллюан даремно рятував його з полум’я.

Через кілька днів Ґеммаль знайшла якась сорока, і хоч вона не мала ані найменшого поняття про те, що то за річ, усе ж віднесла його до гнізда, і тут почалася вже зовсім ін­ша історія, але її краще розповісти якось іншим разом.

Десь коло полудня Бастіян набрів на високий земляний вал, який пролягав по краю пустища, і легко вибрався на нього. За валом розкинулася широка улоговинка, яка вит­ворювала щось на кшталт неглибокого кратера. У цій уло­говині лежало якесь місто, принаймні на це вказувала ве­лика кількість різноманітних будівель, але, якщо так, то це було найчудернацькіше місто, яке Бастіянові коли-небудь доводилося бачити. Здавалося, всі споруди розташовані там упереміш, без плану і без ладу, так, ніби хтось просто виси­пав із велетенського мішка дитячі кльоцки* (* Є здогад, що так Прохасько обізвав кубики, які були в російському перекладі, але не згадувалися в оригіналі). Не було там ані вулиць, ані площ, ані хоч якоїсь системи в розміщенні будівель.

Та й самі будівлі виглядали геть безглуздо: вхідні двері були на даху, сходи вели нізвідки в нікуди, або ж ними мо­жна було ходити тільки догори ногами, або ж закінчували­ся вони занадто високо над землею. Башточки стояли пере- хняблені або гнулися дугою, балкони вертикально звисали зі стін, а на місці дверей красувалися вікна. Були там і не­завершені аркові мости - так, ніби будівничий просто посе­ред роботи забув їх добудувати. Були вежі, викривлені, як банани, поставлені на верхівку піраміди. Одне слово, це місто справляло враження цілковитого безуму.

А тоді Бастіян побачив і його мешканців. То були чоло­віки, жінки і діти. На вигляд вони були як звичайні люди, однак їхній одяг виглядав так, наче всі вони одночасно з’їхали з глузду і вже не розрізняють предметів одягу від речей іншого призначення. На головах вони носили лампо­ві абажури, відерця з-під піску, тарілки, з яких їдять юш­ку* (* Простіше було написати просто «супники» чи «супниці»), кошики для паперу, якісь мішечки чи коробочки. На тілі в них були обруси, килими, рушники, декотрі загорта­лися у великі клапті срібного паперу; траплялися навіть диваки, одягнені в бочки та ящики. Багато хто з них возив туди-сюди тачки і візки, на які було позвалювано купи різ­ного мотлоху, а саме: розбиті лампи, подерті матраци, по­ламане начиння, побиті слоїки, якесь дрантя незрозумілого походження і всілякий інший непотріб. Декотрі з диваків носили все це на спині, пов’язавши у величезні клунки.

Що далі заглиблювався Бастіян у місто, то щільнішою ставала юрба. Втім, здавалося, ніхто до пуття не знає, куди йому йти. Бастіян не один раз бачив, як хтось, хто довго і з натугою волік візок кудись уперед, за якийсь час починав пхати його в протилежний бік, щоби незабаром знову змі­нити напрямок. Одначе при цьому всі гарячково квапили­ся, були надзвичайно діяльні.

Бастіян вирішив звернутися до котрогось із них.

- Як називається це місто?

Той, кого він запитав, відпустив свій візок, випростав­ся, якусь часину зосереджено потирав чоло, начебто на­пружено думаючи, а тоді просто пішов собі геть, покинув­ши візок напризволяще. Здавалося, він геть про нього за­був. Та вже через кілька хвилин цим візком заволоділа як­ась жінка, яка насилу кудись його потягла. Бастіян поціка­вився, чи то її мотлох. Жінка на якусь мить зупинилася, поринувши у глибоку задуму, а тоді пішла геть. Бастіян іще кілька разів пробував про щось запитувати мешканців цього міста, але так і не дістав відповіді на жодне зі своїх запитань.

- Шкода часу їх питати, - почув він зненацька голос, чий власник говорив і хихотів водночас. Вони вже більше нічого нікому не скажуть. їх можна так і назвати - немова- нами.

Бастіян обернувся на цей голос - і побачив на виступі стіни (який насправді виявився дном перевернутого догори ногами балкона) маленьку сіру мавпочку. На голові твари­нка мала чорний професорський капелюх із китичкою на довгій стяжці. Здавалося, мавпочка наполегливо намага­ється порахувати щось на пальцях своїх ніг. За хвилину вона вишкірилася в Бастіянів бік і сказала:

- Перепрошую, мені просто треба було швиденько щось підрахувати.

- Хто ти? - спитав Бастіян.

- Моє ім’я Аргакс, дуже приємно! - відповіла мавпоч­ка, скинувши професорський капелюх. - А з ким маю честь?

- Я - Бастіян Бальтазар Букс.

- А, так-так! - вдоволено проказала мавпочка.

- А як називається це місто? - поцікавився Бастіян.

- Якщо по правді, то воно взагалі не має назви, - пояснив Аргакс. - Але його можна було б назвати - ну, скажімо, Містом Колишніх Королів.

- Місто Колишніх Королів? - занепокоєно перепитав Бастіян. - Чому? Я не бачу тут нікого, хто був би подібним на колишнього короля.

- Не бачиш? - захихотів Аргакс. - Однак насправді всі, кого ти тут бачиш, свого часу були правителями Фантазії. Або принаймні хотіли ними бути.

У Бастіяна все аж похололо всередині.

- Звідки ти знаєш, Аргаксе?

Мавпочка знову зняла професорського капелюха і ви­шкірилася.

- Бо я - як би то краще сказати? - наглядач цього міста. І, мабуть, іще й доглядач.

Бастіян роззирнувся. Недалеко від них якийсь старий чоловік викопав яму, поставив у неї запалену свічку і захо­дився знову закопувати. Мавпочка захихотіла.

- Чи не бажаєте здійснити невеличкий перехід містом, мосьпане? Так би мовити, перше знайомство з майбутнім місцем проживання, га?

- Ні, - сказав Бастіян. - Що ти плетеш?

Мавпочка вистрибнула йому на плече.

- Ходи-ходи-ходи! - зашепотіла вона. - Це ж цілком безплатно. За вхід усе, що треба, ти вже заплатив.

І Бастіян пішов з Аргаксом, хоча насправді волів би чимшвидше звідси чкурнути. Йому було якось недобре на серці, якось дуже тривожно, і це відчуття наростало з кож­ним кроком.

Він вдивлявся у цих людей, і зненацька йому впало в око, що вони зовсім не спілкуються між собою. Вони взага­лі чомусь не зважали одне на одного; здавалося, навіть не помічали нічого і нікого довкола.

- Що з ними? - почав допитуватися Бастіян. - Чому вони так дивно поводяться?

- Анітрохи не дивно, - захихотів Аргакс - захихотів йому просто у вухо. - Так самісінько, як ти. І взагалі, вони такі ж, як і ти, чи, так би мовити, свого часу були такими ж.

- Що ти маєш на увазі? - Бастіян зупинився як укопа­ний. - Невже ти хочеш сказати, що це люди?

На радощах Аргакс аж застрибав по Бастіянових пле­чах.

Саме так! Саме так!

На Бастіяновому шляху опинилася якась жінка, яка церувальною голкою намагалася наколювати горошини, що лежали в тарілці.

- Звідки вони тут узялися? І що вони тут роблять?

- О, в усі часи у Фантазію потрапляли люди, яким піз­ніше не вдавалося знайти дорогу назад, у свій світ, - охоче взявся пояснювати Бастіянові Аргакс. - Спочатку вони цього не хотіли, а тепер - назвімо це так - уже не можуть.

Бастіян провів поглядом маленьку дівчинку, яка через силу штовхала перед собою ляльковий візочок із квадрат­ними колесами.

- Чому не можуть? - запитав він.

- Тому що повинні цього забажати. Але вони вже не здатні бажати. Вони змарнували своє останнє бажання на щось інше.

- Останнє бажання? - прошепотів Бастіян похололими і зненацька зблідлими вустами. - А хіба не можна бажати стільки, скільки заманеться?

Аргакс знову захихотів. Цієї ж миті він спробував зня­ти Бастіянів тюрбан, щоби пошукати вошей у нього в голо­ві.

- Облиш! - крикнув Бастіян. Він спробував струсити мавпочку, але та міцно вчепилася і пронизливо верещала від утіхи.

- О ні, і ні, і ще раз - ні! І зовсім ні! - продзявкотіла во­на. - Бажати ти можеш доти, доки ще хоч щось пам’ятаєш про свій світ. А ці люди розтринькали всі свої спогади. А в кого не залишається минулого, той не має і майбутнього. Тому-то вони й не старіють. Поглянь на них! Ти не пові­риш, але декотрі з них живуть тут уже тисячу років, якщо не більше. Проте вони залишаються такими ж, як і були. Для них уже нічого не може змінитися, бо і самі вони змі­нитися вже не здатні.

Бастіян дивився на якогось чоловіка, який власне на­милив дзеркало, а тоді заходився його голити.

Від того, що хвилину тому здавалося йому чудернаць­ким і химерним, тепер у нього аж мороз пішов попід шкіру.

Він поквапився далі, і тільки тепер зрозумів, що, йду­чи, постійно заглиблюється в місто. Йому хотілося повер­нути, але щось невидним магнітом тягнуло його все далі і далі.

Він кинувся бігти, намагаючись позбутися осоружної мавпи, але та вчепилася в нього як кліщ ще й підганяла:

- Швидше! Швидше! Гоп! Гоп! Гоп!

Бастіян зрозумів, що тут йому ніхто не допоможе відка- раскатися від Аргакса, і зупинився.

- І що, це правда - всі, хто тут живе, були колись пра­вителями Фантазії або ж намагалися ними стати? - захекано запитав він.

- Звичайно, - відповів Аргакс. - Кожен, хто не може знайти шляху назад, рано чи пізно хоче стати володарем цього світу. Не кожному це вдалося, але всім хотілося. То­му тут є два різновиди шаленців. Але, можна сказати, на одне виходить!

- Які два різновиди? Поясни мені! Я повинен знати, Аргаксе!

- Спокій! Тільки спокій! - захихотіла мавпа, обіймаю­чи Бастіяна за шию іще міцніше. - Одні втрачали свої спо­гади поступово, один за одним. А коли втрачали останній, то навіть Аурин уже не міг виконувати їхніх бажань. Після цього вони, так би мовити, опинилися тут самі собою. Інші, тобто ті, які все ж зробили себе правителями, втрачали всі свої спогади одним махом. Відтак Аурин не міг більше ви­конувати їхніх бажань: вони у них закінчувалися! Отож, як бачиш, хоч круть - хоч верть, а смерть. І ті, і ті - навіки тут, і вони ніколи не зможуть звідси вибратися.

- Це означає, що всі вони колись мали Аурин?

- Такий висновок напрошується сам собою! - відказав Аргакс. - Але вони давно про це забули. Та їм і так уже ні­чим не зарадиш, цим бідолашним божевільним...

- Його в них... - Бастіян завагався, - його в них відіб­рали?

- Ні, - сказав Аргакс. - У Фантазії, коли хтось робить­ся її правителем - королем, цісарем, або ким там іще, - Ау- рин зникає сам по собі, своєю власного волею. І треба ска­зати, що це бездоганно логічно, бо ж не можна застосовува­ти владу Дитинної Царівни для того, щоби цю-таки владу в неї ж і відібрати...

Тут Бастіян почувся так кепсько, що йому захотілося просто десь сісти, одначе мавпочка не дозволила.

- Ні-ні! Прогулянка містом іще не закінчилася, - заверещала вона. - Найцікавіше у тебе попереду! Далі! Да­лі!

Бастіян побачив якогось хлопчика, який молотком за­бивав цвяхи у шкарпетки, розкладені перед ним на землі. Якийсь товстун намагався наліпити поштові марки на ми­льні бульбашки, а ті, звісно, весь час лускали і лускали. Проте товстун не відступав. Він видував усе нові й нові бу­льбашки і намагався наліплювати на них усе нові та нові марки.

- Диви-но! - почулося хихотіння Аргакса, і Бастіян відчув, як той своїми мавпячими лапками повертає його голову кудись убік. - Дивись туди! Хіба ж це не смішно?

Там стояв великий гурт людей: чоловіки і жінки, старі й молоді, всі якось диванно вбрані; їх було багато, але ніхто нічого не говорив. Усі були повністю заглиблені у себе. На землі лежало безліч великих кубиків, на всіх шести гранях кожного з них були написані літери. Раз за разом ці люди перемішували кубики, а тоді довго дивилися на них.

- Що вони там роблять? - прошепотів Бастіян. -Що це за гра? Як вона називається?

- Це гра у «все що завгодно», - відповів Аргакс. Він замахав гравцям лапками, кивнув їм, а тоді закричав:

- Дуже добре, дітки! Продовжуйте, продовжуйте! І не можна здаватися!

А тоді знову повернувся до Бастіяна і загадково заше­потів йому на вухо:

- Вони вже не вміють розповідати. Вони втратили мо­ву. Тому я вигадав для них цю гру. Як бачиш, вона їх над­звичайно захоплює. До того ж, вона вкрай проста. Бо якщо гарненько замислитися, доведеться визнати, що всі історії на світі, по суті, складаються з тридцяти трьох літер. І ці літери завжди однакові, міняється лише їх послідовність. Із літер складаються слова, зі слів речення, з речень - розді­ли, а з розділів - історії. Ану, подивися, що там у них напи­сано?

І Бастіян прочитав:

ЛУЄТГУВДВШЦГВТЬАЖ

МВІЗКИЕЗВЇЦЬАИППЗІЄЙЧЯЦЕУ

ОАЗЩЇЦЄВБЬАЮВОСН

ТИМВАІОАРНЇЙЖВТ

ЄСАТРОНВШЄФИАЗЦЬВИПЩЗІВИ

ЮСАМИНАОКЛВЖІЄФЇЙЦТМЮІХ

ЖМВАІНФГЙЦУУЇАЬРВХІТАПА

КОЛАБІДАЦІЯСИЖДИАКОВГУ

- Так-так, оце ж бо і воно, - захихотів Аргакс, - саме так воно здебільшого і є. Одначе якщо грати в цю гру дуже довго, роками, то іноді випадково складаються якісь слова. Не бозна-які мудрі, та все ж слова. Слинокрут, скажімо, чи щіткощоки, або ж вутловузол. Та коли грати ще довше, на­багато довше, - сто, тисячу років - то, найімовірніше, рано чи пізно, цілком випадково, повинен скластися віршик. А якщо грати безконечно довго, ба навіть вічно, - то випадко­во складуться всі можливі вірші, всі можливі історії, а крім того, всі історії історій, і навіть ця історія, в якій ми з то­бою якраз перебуваємо. Логічно, чи не так?

- Це жахливо, - сказав Бастіян.

- Що ти, аж ніяк ні, - заперечив Аргакс. - Усе зале­жить від точки зору. Ось вони, можна сказати, сумлінно зайняті справою. До того ж, що ще робити з такими у Фан­тазії?

Бастіян довго мовчки дивився на гравців, а потім тихо спитав:

- Аргаксе, ти ж знаєш, хто я, чи не так?

- Аякже, аякже! Хто ж у Фантазії не знає твого імені?

- Скажи мені одну-єдину річ, Аргаксе. Скажи мені правду. Якби вчора я все-таки став Дитинним Царевичем, я б також опинився тут?

- Сьогодні чи завтра, - відказала мавпа. - А може, за тиждень. Так, врешті-решт ти опинився б тут.

- У такому разі, Атрею мене врятував?

- Якраз це ще анітрохи не відомо, - зізналася мавпоч­ка.

- А якби йому вдалося відібрати в мене Клейнод, що було б тоді?

Аргакс знову захихотів.

- Щиро кажучи, тоді ти все одно опинився б у цьому місці.

- Чому?

- Аурин потрібен, щоби ти зміг повернутися. Та, від­верто кажучи, я не впевнений, що ти зможеш.

Аргакс заплескав у долоні, скинув свій професорський капелюх і вишкірився.

- Скажи, Аргаксе, що мені робити?

- Ти повинен знайти бажання, яке приведе тебе назад у твій світ.

Бастіян надовго замовк, а тоді запитав:

- Аргаксе, а ти можеш сказати, скільки бажань у мене ще залишилося?

- Уже небагато. Гадаю, щонайбільше три-чотири. А цього може не вистачити. Ти починаєш із деяким запізнен­ням, а дорога назад вельми нелегка. Тобі доведеться перет­нути Море Імли. Уже тільки це обійдеться тобі в одне ба­жання. А що буде потім, невідомо. Ніхто у Фантазії не знає, де пролягає шлях додому для таких, як ти. Може, тобі й вдасться знайти Яму Мінроуд, останній порятунок для ва­шого брата. Хоча мушу застерегти: для тебе цей порятунок, назвімо це так, - занадто далеко. Щоправда, з Міста Коли­шніх Королів ти виберешся - принаймні ще цього разу.

- Дякую, Аргаксе! - ледь чутно сказав Бастіян.

Маленька сіра мавпочка вишкірила зуби:

- До побачення, Бастіяне Бальтазаре Букс!

І, сказавши це, Аргакс зник в одному з будинків міста- божевільні. Бастіянів тюрбан він прихопив зі собою.

Бастіян ще трохи постояв - геть непорушно. Те, про що він дізнався, настільки його спантеличило і збентежило, що прийняти якесь рішення стало дуже непросто. Одним махом усі його дотеперішні цілі та наміри виявилися поз­бавленими сенсу. Він мав таке відчуття, ніби все в ньому перевернулося з ніг на голову, він зробився як та піраміда, поставлена на свою вершину. Те, на що він покладав усі свої надії, виявилося цілковито згубним, а те, що він нена­видів, стало його порятунком. Та наразі він чітко усвідом­лював лише одне: треба забиратися геть із цього божевіль­ного міста! І ніколи, ніколи більше сюди не повертатися!

Він почав пробиратися крізь лабіринт дурнуватих буді­вель, та вже незабаром виявилося, що шлях до міста незрі­внянно простіший, ніж дорога звідти. Раз у раз Бастіян ло­вив себе на тому, що збився зі шляху, що знову йде в бік середмістя. Йому знадобилося майже півдня, перш ніж він спромігся знову дійти до краю міста, до земляного валу. А коли він нарешті вибіг на пустище, то помчав без перепо­чинку, аж поки ніч - така сама темна, як і попередня, - не змусила його зупинитися. Геть знеможений і втомлений, він знесилено повалився на землю, під кущ ялівцю, і тут же поринув у глибокий сон. І в цьому сні у ньому згас спогад про те, що він колись умів вигадувати різні історії.

Цілісіньку ніч його переслідувало одне-єдине снови­діння, яке ніяк не хотіло ані закінчитися, ані відступити: Атрею з кривавою раною на грудях стояв і дивився на нього - непорушний і мовчазний.

Прокинувшись від удару грому, Бастіян аж підскочив. Його огортала непроглядна пітьма, та все ж йому здалося, що громаддя хмар, яке накопичувалося протягом дня, збу­рилося. Безперервно спалахували блискавки, а громи гур­котіли і грюкотіли так, що аж двигтіла земля; над пусти­щем розгулялася і завила буря, пригинаючи додолу кущі ялівцю. Щільна сіра завіса зливи заступила від сторонньо­го ока цілу околицю. Бастіян стояв, загорнувшись у свій чорний плащ, його лицем стікала вода. Одна з блискавиць ударила в дерево просто перед ним, розколовши вузлуватий стовбур, гілля тут-таки спалахнуло, вітер розвіяв хоровод іскор над нічною рівниною, і там його відразу ж погасила злива. Від цього страхітливого удару Бастіян упав на колі­на - і раптом заходився обома руками розгрібати землю. Коли яма стала достатньо глибокою, Бастіян відв’язав меч Сіканду і поклав його на дно ями.

- Сікандо! - тихо промовив він під завивання бурі. - Я назавжди прощаюся з тобою. Хай більше ніхто і ніколи не підніме тебе проти свого друга. І нехай тебе тут ніхто не знайде, доки не забудеться все, що ми з тобою наробили, доки не кане у забуття лихо, яке сталося через нас із тобою.

Тоді Бастіян засипав яму, ще й заклав місце захоронен­ия меча мохом і гілками, щоби ніхто його не знайшов.

Сіканда лежить там до сьогодні. І тільки у далекому майбутньому прийде хтось, кому буде дозволено взяти його в руки, не наражаючись на небезпеку; утім, це вже зовсім інша історія, і її краще розповісти якось іншим разом.

А Бастіян пішов далі - крізь бурю і темряву.

Над ранок негода вщухла, вітер угамувався, тільки з дерев іще час від часу скрапували краплини води.

Тієї ночі для Бастіяна почалася довга, самотня мандрі­вка. Назад до своїх колишніх супутників, назад до Ксаїди він повертатися не хотів. Тепер Бастіян прагнув віднайти дорогу назад - шлях у світ людей, але не знав, ані що це за шлях, ані де його шукати. Може, десь існує якась брама, якийсь брід, якийсь перехід - щось, що приведе його туди? Він знав тільки одне: цього треба захотіти. Але якраз над своїми бажаннями він влади не мав. Він почувався, ніби пірнальник, що шукає на морському дні затонулий кора­бель, однак вода раз по раз виштовхує його на поверхню, перш ніж йому вдається хоч щось знайти.

Знав він і те, що в нього залишилося всього кілька ба­жань, тому дуже вважав, щоби випадково не скористатися зайвий раз із Сяйва. Тими кількома спогадами, які в нього ще залишилися, він був ладен пожертвувати тільки тоді, коли вже напевне знатиме, що вони наблизять його до його власного світу, і тільки тоді, коли це буде конче необхідно.

Та бажання неможливо викликати чи притлумити, так би мовити, за власним бажанням. Вони зринають всередині нас із найпотаємніших глибин, як і всі наші наміри - бай­дуже, добрі чи злі. І виникають вони непомітно.

Бастіян іще ні про що не здогадувався, а в ньому вже зародилося нове бажання, яке поступово набирало цілком виразних обрисів. Він блукав уже багато днів та ночей і по­чувався страшенно самотнім, а тому раптом запрагнув ста­ти частиною якоїсь спільноти, щоби його прийняло до свого грона якесь товариство - не як владаря чи переможця і не когось особливого, а як рівного серед рівних, як одного з- поміж багатьох інших, може, навіть найменшого, може, незначного, проте такого, хто невіддільно до цієї спільноти належить і нерозривно з нею пов’язаний, хто бере участь в її житті.

І ось одного дня він нарешті добрів до морського узбе­режжя. Принаймні так йому спочатку здалося. Берег, на якому він опинився, був стрімкий і скелястий; перед Басті- яновими очима простягалося море білих, на перший погляд - застиглих хвиль. І тільки згодом ній помітив, що ці хвилі не такі вже аж непорушні, що вони, хоч і дуже повільно, та все ж переміщаються, що є тут і течії, і вири, які оберта­ються майже непомітно, як коротша стрілка годинника.

Море Імли!

Бастіян рушив уздовж крутого скелястого берега. Пові­тря було тепле і трохи вологе. Було ще доволі рано і цілком безвітряно, сонце осявало білосніжну поверхню туману, який простелявся аж до обрію.

Бастіян ішов уже кілька годин.

Десь ближче до полудня він натрапив на маленьке міс­течко, що - на високих палях - стояло просто в Морі Імли, недалеко від суходолу. Із виступом скелястого берега купку будинків з’єднував довгий підвісний міст. Він легенько по­гойдувався, коли Бастіян переходив по ньому до міста.

Будинки тут були доволі малі; двері, вікна, сходи - все здавалося зробленим для дітей. І дійсно, люди, які ходили цим містом, через свій зріст виглядали як діти, хоча й були дорослими чоловіками з вусами і бородами та жінками з високо підібраним волоссям. Дивувало те, що їх ледве вда­валося розрізняти, такі вони були подібні. Обличчя в них були темно-брунатні, як мокра земля, з виразом лагідним і спокійним. Угледівши Бастіяна, вони кивали йому, але ніхто до нього не заговорював. Та й узагалі, як на те пішло, вони виглядали дуже мовчазними, тільки зрідка на кот­рійсь із вулиць чи у завулку чулося якесь слово або ж ви­гук, незважаючи на їхню жваву діяльність і кипуче життя. До того ж, тут ніхто не йшов поодинці, всі ходили більши­ми чи меншими гуртками, тримаючись за чи попід руку.

Трохи уважніше придивившись до будинків, Бастіян виявив, що всі вони сплетені на кшталт кошиків, одні - з грубішої лози, інші - з тоншої, тут навіть мощення вулиць нагадувало циновки. Тепер він помітив, що й одяг у всіх цих людей - усі їхні штани, спідниці, плащі та капелюхи - зроблені з такого ж матеріалу і таким самим способом; що­правда, вбрання було надзвичайно тонко і штуцерно* (* художньо) виро­блене.

Ідучи, Бастіян то тут, то там принагідно зазирав у різні майстерні ремісників - і бачив, що всі вони зайняті вигото­вленням отаких-от плетених виробів: взуття, глечиків, ламп, горнят, парасольок; у цьому місті геть усе було з вла­сне такого кошикового плетива. При цьому ніхто і ніде не працював сам - зокрема тому, що ці речі можна було зроби­ти лише за умови спільної праці кількох осіб. І було над­звичайно приємно спостерігати за тим, як вправно і злаго­джено ці люди працюють, як один доповнює у роботі іншо­го. Працюючи, вони наспівували одну і ту ж простеньку мелодію без слів.

Містечко було не дуже велике, тож Бастіян незабаром дістався до його протилежного краю. І видовище, яке звід­ти відкрилося його очам, свідчило, що йдеться про місто мореплавців, бо тут стояли сотні кораблів усіляких форм і розмірів. Щоправда, це було якесь доволі незвичне місто мореплавців: усі судна були попричеплювані до велетенсь­ких вудил, вони висіли одне коло одного, легенько похиту ючись, над глибочінню, де клубочилися білі маси імли. До речі, самі ці кораблі, здається, також були зроблені з пле­тива, до того ж, вони не мали ні щогл, ні весел, ні керма.

Бастіян перехилився через поруччя й глянув униз, на Море Імли. Те, які страшенно високі палі, на яких стоїть місто, можна було визначити за тінями, які вони відкидали на білу імлу внизу.

- Вночі, - почув він зненацька чийсь голос поряд, - туман підіймається аж до рівня міста. Тоді ми можемо ви­ходити в море. А вдень сонце пожирає імлу, і рівень моря падає. Тебе ж це зацікавило, чужинцю, чи не так?

Поряд із Бастіяном стояли, опершись на поруччя, троє чоловіків. Вони дивилися на нього приязно і щиро. Розго­ворившись, він довідався, що це місто називається Іскаль, або ж Плетене Місто. А саме слово «іскаль» означало щось близьке до «спільнота». За фахом ці троє були імлоплавця- ми.

Бастіянові не хотілося називати свого імені, він волів, щоб його не впізнали, тож сказав, що називається Хтось. А троє моряків пояснили йому, що в них взагалі нема імен для кожного зокрема і що вони обходяться без імен. Усі ж разом вони називаються іскалянами, і цього їм цілком до­сить.

Позаяк то була обідня пора, вони запросили Бастіяна піти з ними, і він вдячно погодився.

В якійсь поблизькій хатині вони посідали до столу, і під час обіду Бастіян довідався все про місто Іскаль та його ме­шканців.

Море Імли, яке вони називали Скайдан, було насправді велетенським океаном білого туману, який розділяв Фанта­зію на дві частини.

Який Скайдан завглибшки - цього не звідав іще ніхто, як, зрештою, і того, звідки взялися ці нечувані маси тума­ну. Щоправда, навіть і занурившись у цю імлу, можна було дихати, а біля берега, там, де імла ще порівняно неглибока, трохи пройтися морем, щоправда, міцно обв’язавшись лин­вою, яку хтось мав би витягнути назад (як виявилося, ця імла мала підступну властивість надзвичайно швидко поз­бавляти людину будь-якої здатності орієнтуватися.

Багато сміливців (чи, радше, нерозважливців) загину­ли, намагаючись перебрести Скайдан - поодинці та пішки. І лише декотрих вдалося врятувати.

Єдиним способом перебратися на протилежний берег Моря Імли був той, яким оволоділи іскаляни.

До речі, лоза, з якого були сплетені всі будинки в місті Іскаль, всі предмети вжитку, одяг, навіть кораблі, - ота ло­за була чимось на кшталт очерету, який ріс біля берега, під поверхнею Моря Імли, і зрізати його можна було, як ви­пливає зі щойно сказаного, тільки наражаючись на смерте­льну небезпеку. Ці очеретини, хоч і надзвичайно гнучкі, а на повітрі навіть трохи прив’ялі, в тумані стояли прямо, були набагато легшими від нього і не тонули. Тим-то не то­нули і кораблі, з цього очерету збудовані. Відтак одяг, який носили іскаляни, міг правити водночас і за рятувальні ка- мізельки - у разі, якби хтось звалився в Море Імли.

Втім, навіть і не це було найбільшою таємницею іска- лян, бо це не пояснювало причини дивовижної єдності та злагодженості, якими були позначені вся їхня діяльність і спосіб життя. Як незабаром з’ясував Бастіян, вони взагалі не знали слова «я», в кожному разі, ніколи його не вжива­ли, а завжди говорили «ми». Правда, чому це так, він дові­дався набагато пізніше.

Почувши від трьох моряків, що вони збираються вийти в море ще цієї ночі, він запитав, чи не могли б вони прийняти його корабельним юнгою. Вони пояснили, що кожна подорож Скайданом істотно відрізняється від подо­рожей іншими морями, бо ніколи не відомо, скільки дове­деться пробути в дорозі та куди врешті-решт твій корабель причалить. Бастіян запевнив, що це його цілком влашто­вує, тож імлоплавці погодилися взяти його зі собою.

Коли звечоріло, туман, як і варто було сподіватися, по­чав підійматися, досягнувши близько півночі рівня Плете­ного Міста. Тепер усі кораблі, які доти висіли в повітрі, по­гойдувалися на білій поверхні імли. Судно, на якому опи­нився Бастіян, - плаский приблизно тридцятиметровий човен - відв’язали від причалу, і тепер воно повільно ви­пливало в безмір темного імлистого моря.

Чи не з першого погляду Бастіян ламав собі голову над питанням, що, власне кажучи, змушує ці кораблі рухатися, бо ж вони не мали ні вітрил, ні весел, ні гребних гвинтів. Вітрила, як він довідався, нічого би не дали, бо над Скай- даном майже завжди панував штиль, а пересуватися тума­ном за допомогою весел чи гвинта годі було й поготів. Сила, яка рухала кораблями, була цілком іншої природи.

Посередині палуби було невелике підвищення у формі круглого майданчика. Бастіян помітив його відразу - і спе­ршу вирішив, що це капітанська рубка або щось подібне. На цьому підвищенні впродовж усієї подорожі постійно пере­бували принаймні двоє імлоплавців, хоча іноді - троє, чет­веро чи навіть більше. (До речі, вся залога судна налічувала чотирнадцять осіб - ясна річ, без Бастіяна). Ті, котрі зали­шалися нагорі, на круглому майданчику, попідводилися, поклавши руки один одному на плечі, й дивилися в напря­мку руху корабля. Якщо не приглядатися уважно, можна було подумати, що стоять вони цілком непорушно. І тільки поспостерігавши якийсь час, Бастіян зауважив, що імлоп- лавці дуже повільно і надзвичайно злагоджено похитують­ся (ці їхні рухи неймовірно нагадували танок), водночас безперервно співаючи якусь украй просту мелодію - ритмі­чну і милозвучну; до того ж, вона постійно повторювалася.

Спершу Бастіян вирішив, що вся ця дивна поведінка - то якась особлива церемонія чи звичай, чиє значення гли­боко від нього приховане. Щойно на третій день подорожі він запитав про це в одного із супутників, який сів поряд із ним. А того, своєю чергою, здавалося, дуже здивував Бас- тіянів подив. Він пояснив, що імлоплавці змушують кора­бель рухатися силою своєї уяви.

Бастіян спочатку не зрозумів цього його пояснення і знову спитав: мовляв, можливо, корабель приводять у рух якісь приховані від ока коліщата?

- Ні, - відповів імлоплавець. - Коли ти хочеш ворухну­ти своїми ногами, тобі вистачає просто уявити собі цей рух. Чи, може, ти рухаєш ногами за допомогою якихось коліща­ток?

Він розтлумачив Бастіянові, що різниця між рухом йо­го власного тіла і судна полягає лише в тому, що для руху корабля щонайменше двоє іскалян мають повністю злитися своєю уявою в єдине ціле. Тільки внаслідок такого єднання виникала сила, достатня для пересування. Якщо ж їм треба було пересуватися швидше, необхідною ставала співдія кі­лькох іскалян. Зазвичай вони працювали змінами по троє, решта тим часом відпочивали, бо, попри те, що збоку їхня робота здавалася радісною і приємною, насправді то була важка і виснажлива праця, що вимагала постійного і на­пруженого зосередження. Та це був єдиний спосіб перепли­вати Скайдан.

І Бастіян пішов у науку до імлоплавців і перейняв та­ємницю їхньої спільноти - опанував мистецтво танцю і піс­ні без слів.

Подорож виявилася тривалою, плавання - довгим, і поступово Бастіян ставав одним із них. Його огортало якесь дивовижне, невимовне відчуття самозречення і гармонії, під час танцю він відчував, як його власна уява з’єднується з уявою інших, зливаючись із ними воєдино. Він відчував, що його і справді прийняли в цю спільноту, що для нього тут знайшлося місце - і водночас із його пам’яті остаточно зникали спогади про те, що в світі, звідки він прийшов і куди шукав шляху назад, живуть люди і що кожна людина живе зі своїми власними уявленнями і думками. Єдине, про що він іще зберігав якусь невиразну згадку, були його дім і батьки.

Тим часом углибині його серця зажевріло - поряд із ба­жанням ніколи не бути самотнім - іще одне бажання. І те­пер воно тихесенько дало про себе знати.

А сталося це в той день, коли він уперше помітив, що іскаляни досягають такого досконалого єднання не тому, що їм вдається злити і узгодити одне з одним різні праг­нення та уявлення, а тому, що вони такі схожі між собою, що їм надзвичайно легко почувати себе спільнотою. Бути разом не вимагало від них ніяких зусиль. І навпаки: вони взагалі не вміли обстоювати власну думку, сперечатися, відчувати якісь розбіжності, адже жоден із них не чувся окремою одиницею, особистістю, їм не треба було долати якісь відмінності, щоби досягти гармонії у взаєминах, і са­ме ця легкість дедалі менше подобалася Бастіянові. їхня доброзичлива м’якість почала видаватися йому нудною, а незмінна, завжди одна і та ж мелодія пісень - одноманіт­ною. Він відчував, що йому в цьому всьому чогось бракує, що він жадає чогось більшого, але наразі не міг сказати, чого саме.

Остаточно він зрозумів це лише за якийсь час. Одного дня в небі над Морем Імли вони побачили велетенського птаха, схожого на орла. Іскаляни перелякалися і притьмом поховалися під палубу. Та один з них заховатися не встиг, страшний птах із пронизливим криком шугнув униз, ухо­пив нещасного і поніс кудись у дзьобі.

Коли небезпека минула, іскаляни повилазили зі сховку і продовжили подорож: зі звичними співами і танцями, ні­би нічого й не сталося. Ніщо не порушувало їхньої злагоди, вони не сумували за загиблим, не нарікали і не плакали, і навіть жодним словом не згадали про те, що сталося.

- Нічого страшного, - сказав один з імлонлавців, коли Бастіян почав запитувати його про це. Нам нікого не бра­кує. На що нам нарікати?

Хтось один для них нічого не означав. А оскільки вони майже нічим не різнилися між собою, то й незамінних се­ред них не було.

Але Бастіянові хотілося бути Кимсь, самим собою, кимсь окресленим, а не просто таким, як решта. Йому хоті­лося, щоби його любили саме за те, що він такий, як є. У спільноті іскалян панувала злагода, однак не було любові. Бастіян уже не хотів стати найбільшим, найсильнішим чи найрозумнішим. Усе це залишилося позаду. Тепер він пра­гнув, щоби його любили таким, як він є: добрим чи злим, гарним чи негарним, розумним чи дурним, з усіма його ва­дами, чи навіть якраз за них.

Але який він?

Цього він уже не пам’ятав. У Фантазії він отримав і здобув безліч усього, так багато, що тепер уже не міг серед усіх цих дарів - здібностей і сил - віднайти себе.

Відтоді він перестав брати участь у танку імлоплавців. Просто сидів собі на носі корабля і дивився на Скайдан; він сидів так цілісінькими днями, а часом навіть і вночі.

Нарешті вони досягли протилежного берега. Корабель причалив, Бастіян подякував іскалянам і зійшов на землю.

То була трояндова країна, край, порослий пишними трояндовими лісами, де квітли ружі всіх помисленних барв і відтінків. Посеред цих трояндових хащів вилася вузенька стежина.

І Бастіян рушив тією стежкою.

XXIV.

ПАНІ АЮОЛА

Розповідь про Ксаїдин кінець може бути надзвичайно короткою, та загалом все це вкрай важко збагнути, бо істо­рія ця, як і багато що у Фантазії, сповнена суперечностей. До сьогодні вчені та літописці ламають собі голови над тим, як так сталося; декотрі навіть піддають сумніву неспросто­вні факти або ж намагаються якось інакше їх витлумачити. Але тут про це буде розказано так, як воно трапилося на­справді, і хай кожен пояснює собі як уміє.

У той час, коли Бастіян прибув до Іскаля - Плетеного Міста, Ксаїда разом зі своїми чорними напіввелетнями до­сягла того місця на пустищі, де металевий кінь розпався під Бастіяном на шматки. Тоді вона вже передчувала, що ніколи більше його не зустріне. Коли ж трохи згодом вона побачила земляний вал, на який вели Бастіянові сліди, це передчуття змінилося на певність. Вона усвідомлювала, що раз Бастіян потрапив до Міста Колишніх Королів, то втра­чений для її планів, і байдуже, чи він там залишиться наза­вжди, чи йому вдасться якось звідти вибратися. У першому випадку він ставав безвладним, як і всі в цьому місті, й не міг більше нічого собі бажати. У другому випадку в ньому згасало будь-яке прагнення досягти величі та влади. Так чи інак, для неї, Ксаїди, гра була програна.

Вона наказала своїм панцерним напіввелетням зупини­тися, однак вони чомусь не скорилися її волі, а йшли собі далі. Тоді вона розлютилася, вистрибнула зі свого паланкі­на і, розпростерши руки, спробувала загородити їм дорогу. Та закуті у лати напіввелетні, і піші, і вершники, продов­жували рухатися, ніби її й не було, і розчавили її своїми ногами та копитами. Втім, у мить, коли Ксаїда випустила дух, довга колона раптом зупинилася, мов незаведений го­динник.

Трохи згодом до цього місця із рештками війська діста­лись Гісбальд, Гідорн і Гікріон. Побачивши це видовище, вони ніяк не могли второпати, що ж тут скоїлося. Адже па­нцерних напіввелетнів приводила в рух Ксаїдина воля і тільки вона, отож лише Ксаїда могла змусити їх щось зро­бити. Себто саме воля Ксаїди дозволила їм (або змусила їх) розтоптати чарівницю. Щоправда, здатність до тривалих розмислів не належала до найсильніших рис трьох панів лицарів, отож вони лише знизали плечима і облишили зай­ві думки. Трохи порадившись, що ж робити далі, вони дій­шли висновку, що військова виправа, судячи з усього, за­вершилася. Відтак вони розпустили залишки війська, по­радивши всім іти, звідки прийшли. Самі ж лицарі, позаяк присягали Бастіянові на вірність і не хотіли ламати прися­гу, постановили шукати його по цілій Фантазії. Так і не дійшовши згоди, де саме шукати, лицарі вирішили, що ко­жен із них шукатиме Бастіяна самотужки.

Вони попрощалися і попленталися - кожен в інший бік, кожен своєю дорогою.

Гісбальд, Гідорн і Гікріон пережили ще чимало пригод, і в Фантазії досі побутує безліч оповідок про їхні блукання і безглузді пошуки. Утім, це вже зовсім інша історія, і її краще розповісти якось іншим разом.

Що ж до чорних панцерних напіввелетнів, то вони так і залишилися стояти там, на тому пустищі, неподалік від Міста Колишніх Королів. Під дощем і снігом вони іржаві­ють, а відтак поступово осідають, заглиблюючись у землю: котрийсь - рівніше, а котрийсь - перехняблено. Та ще й досі на тому місці можна побачити чимало напіввелетнів у ла­тах. Воно має недобру славу, мандрівники оминають його десятою дорогою...

Проте повернімося до Бастіяна.

Йдучи звивистою стежкою крізь трояндові хащі, він побачив щось, що його невимовно здивувало, бо ніколи ра­ніше у своїх мандрах Фантазією він не бачив нічого подіб­ного. Бастіян побачив вказівний знак у формі руки, і ця рука пальцем вказувала напрям.

Під знаком було написано: «До Дому Змін».

Бастіян неквапно пішов у той бік. Він вдихав пахощі безлічі руж і відчував, як прибуває його радості; в нього з’явилося відчуття, що десь там на нього чекає якась радіс­на несподіванка.

Врешті-решт він ступив на пряму, як стріла, алею, об­саджену деревами з кулястими кронами. З гілок цих дерев щедро звисали рум’яні, схожі на яблука, плоди. А в самісі­нькому кінці алеї виднівся будиночок. Підійшовши ближ­че, Бастіян виявив, що то, либонь, найкумедніший дім, який він бачив у своєму житті. Гостроверхий дах, мов ніч­ний ковпак, сидів на будівлі, що чимось нагадувала велете­нський гарбуз, бо була навдивовижу куляста, а її стіни у багатьох місцях прикрашали ґулі та виступи - так би мови­ти, товстенькі «черевця», і це робило будиночок присадку­ватим і на вигляд дуже затишним. Були там і кілька віко­нець та двері, все якесь кривувате, так ніби хтось прорізав ці отвори в гарбузі, ще й доволі невміло.

Наближаючись до будиночка, Бастіян зауважив, що той постійно, хоч і дуже повільно, змінюється; приблизно так само неквапно, як слимак виставляє свої мацаки. З правого боку будиночка формувався невеличкий виріст, який пос­тупово перетворювався на башточку. Водночас зліва закри­валося і поступово зникало віконце. З даху проростав ко­мин, а над вхідними дверима виникав невеличкий балкон­чик з кованою балюстрадою.

Бастіян зупинився, спостерігаючи: ці безупинні зміни видавалися йому дивними і веселими. Тепер він зрозумів, чому цей будиночок називався «Домом Змін».

Стоячи отак перед хаткою, він почув, як усередині при­ємний жіночий голос із невимовним теплом наспівує піс­ню:

-Любий гостю, вже сто літ,

Як ти мав прийти.

Раз сюди надибав хід,

То це ж, певно, ти.

Зголоднілий? Спраглий? - Ось

їжа тут, пиття,

Все, чого б не забаглось

В ясності життя,

Спокій по трудах...

Добрим, був ти чи лихим,

А пишатись маєш чим:

Неблизьким був шлях.

«Ой, - подумав Бастіян, - який прекрасний голос! Як би я хотів, щоби цю пісню співали мені!»

А голос виспівував:

- Можний Пане, з сивих літ Завітай в дитинний світ.

На порозі вже не стій,

Входь, жаданий, входь мерщій!

Блага всі на тебе тут

Так давно вже ждуть!

Голос вабив Бастіяна, і він не міг йому опиратися. Він чомусь був переконаний, що жінка, яка так співає, мусить бути дуже доброю і привітною. Отож хлопець постукав у двері, і голос загукав у відповідь:

- Заходь, заходь, мій хороший!

Він відчинив двері - і побачив надзвичайно затишну, не дуже велику кімнатку, через вікна падало яскраве сонячне світло. Посеред кімнатки стояв круглий стіл, заставлений усілякими полумисками, вазами і кошиками, і всі вони бу­ли повні якихось незнаних Бастіянові соковитих плодів.

За столом сиділа якась жінка, що й сама трошки скида­лася на яблуко, - така вона була пишна і кругленька, така здорова і червонощока.

У найпершу мить Бастіяна охопило бажання підбігти до неї з розпростертими обіймами, вигукуючи:

- Мамо! Мамо!

Але він опанував себе.

Його мама померла і, безумовно, тут, у Фантазії, її не­ма. А ця жінка, хоч і мала такий же любий усміх і такий самий, як і в мами, погляд, що негайно викликав довіру, була просто дуже схожа на його матір - подібна, як рідна сестра. Його мама була невеличка на зріст, а ця жінка - радше висока. На голові вона мала капелюх з широкими крисами, рясно прикрашений квітами і плодами, а сукня її була пошита з якоїсь квітчастої, надзвичайно барвистої тканини. Лише придивившись уважніше, він помітив, що насправді сукню жінки прикрашав не малюнок на тканині, а справжнісінькі листки, квіти і плоди.

Він якийсь час стояв отак, вдивляючись у неї, і його заполонило якесь давно-давно забуте відчуття. Він не міг пригадати, коли і де вже відчував щось подібне, а тільки знав: це було колись дуже давно, коли він був іще зовсім маленький.

- Та сідай же, мій хороший! - мовила жінка і рухом ру­ки запросила його до столу. - Ти ж, напевно, голодний, тож спочатку поїж!

- Вибач, - сказав Бастіян, - але мені здається, що ти чекаєш гостей. А я опинився тут цілком випадково.

- Справді? - запитала жінка і лукаво всміхнулася. - Ну, нічого, нічого. Все одно поїж. А я тим часом розповім тобі одну коротеньку казочку. Призволяйся, не змушуй се­бе припрошувати!

Бастіян скинув свій чорний плащ, повісив його на спи­нку стільця, сів і несміливо потягнувся по якийсь фрукт.

Перш ніж надкусити, він поцікавився:

- А ти? Чому ти нічого не їси? Невже ти не любиш фруктів?

Жінка голосно і щиро засміялася. Бастіян не зрозумів, з чого вона сміється.

- Гаразд, - сказала вона, трохи вгамувавшись. - Раз ти наполягаєш, я складу тобі товариство і підживлюся, але по- своєму. Не лякайся!

Промовивши це, вона взяла лієчку, яка стояла біля неї на підлозі, піднесла над головою і полила себе водою.

- Ах, - промурмотіла вона, - як це відсвіжує!

Тепер настала Бастіянова черга сміятися. А тоді він вкусив плід - і зрозумів, що ніколи не їв нічого смачнішого. Далі взявся за наступний, одначе той виявився ще ліпшим.

- Смакує? - спитала жінка, уважно за ним спостеріга­ючи.

У Бастіяна був повний рот, тож він не міг відповісти, а тому лише жував і кивав.

- Це тішить, - сказала жінка. - Тим паче, що я дуже старалася. їж, їж, скільки хочеш!

Бастіян узяв якийсь новий плід, і вже цей мав справді неземний смак! Хлопець аж зітхнув від задоволення.

- А тепер я розповім тобі казочку, - продовжувала жін­ка, - а ти їж собі далі.

Бастіянові, щоби слухати, довелося докладати чималих зусиль: кожен наступний плід був смачніший, ніж попере­дні.

- Колись давно, - почала свою розповідь Квітуча Жін­ка, - наша Дитинна Царівна смертельно захворіла. Вона потребувала нового імені, але це ім’я їй могла дати лише дитина. Проте люди перестали бувати у Фантазії, і ніхто не знав чому. А якби Дитинна Царівна померла, це означало б і кінець Фантазії.

І ось одного дня - чи, радше, одної ночі - у Фантазію прийшла дитина, маленький хлопчик, і він дав Дитинній Царівні ім’я Місяцівна. Дитинна Царівна одужала. На знак вдячності вона пообіцяла хлопчикові, що всі його бажання в її світі здійснюватимуться, аж доки він не знайде своє Іс­тинне Прагнення. І тоді цей маленький хлопчик здійснив велику подорож, ідучи від одного бажання до іншого, і ко­жне його бажання здійснювалося. І кожне здійснене ба­жання вело його до наступного. Серед бажань цього хлоп­чика були не лише добрі, а й лихі, одначе Дитинна Царівна не робить різниці для доброго і недоброго, для неї у її світі все однакове і все однаково важливе. І навіть коли внаслі­док одного з бажань було зруйновано Вежу Зі Слонової Кос­ті, вона не зробила нічого, щоби цьому завадити. Та щора­зу, коли бажання збувалося, маленький хлопчик забував частину своїх спогадів про світ, звідки прийшов. Його це не надто бентежило, бо він не хотів туди повертатися. Отож він бажав собі і бажав, аж прийшла така мить, коли він від­дав за бажання майже всі свої спогади, а не маючи спога­дів, не можна нічого бажати. На той час він уже майже пе­рестав бути людиною і майже перетворився на фантазяни- на. Але свого Істинного Прагнення хлопчик так, і не знай­шов. Відтак постала небезпека, що він змарнує останні спо­гади, так і не відкривши свого Істинного Прагнення. А це означало б, що він уже ніколи не зможе повернутися у свій світ. І тоді шлях привів його до Дому Змін, щоби він зали­шався тут доти, доки нарешті знайде своє Істинне Прагнен­ня. Адже Дім Змін називається так не лише тому, що пос­тійно змінюється, а й тому, що змінює того, хто в ньому мешкає. А це надзвичайно важливо для маленького хлоп­чика, який до цього часу хоч і бажав ставати іншим, однак не хотів при цьому мінятися.