Незнайомець з тринадцятої квартири, або Викрадачі шукають потерпілого ... Пригодницька повість, написана Явою Ренем і Павлуша Завгородній

Глава III. Ява поспішає на побачення. Вухо.

Через кілька хвилин ми вже були в Валькіном будинку. Стали шукати квартиру - нету! Весь будинок обійшли ... На самому верхньому поверсі остання квартира - вісімнадцята, а нам потрібна двадцять п'ята. Що таке?! Невже обдурила Валька, пожартувала, вигаданий адресу дала? .. На Яву було боляче дивитися - такий у нього був вигляд. Нарешті я зважився запитати у якоїсь бабусі. Виявилося, є двадцять п'ята, тільки у дворі, в так званому флігелі.

- Вигадали якийсь флігель-Мігель. Тільки з пантелику збивають, - удавано сердячись, бурчав повеселілий Ява.

І справді, у дворі стояв такий самий, як і з вулиці, великий шестиповерховий будинок. І що його флігелем назвали?!

Коли ми входили в парадне, я помітив, як Ява, проходячи повз старовинних скляних дверей, на мить затримався, глянув на своє відображення в склі і пригладив рукою чуб. Я зробив вигляд, що не бачу.

На третьому поверсі ми легко відшукали двадцять п'яту квартиру. На дверях кілька кнопок від електричних дзвінків - напевно, в квартирі багато сусідів. На сходах напівтемно, і ми встаємо навшпиньки, щоб прочитати написи під кнопками. Ось ... «Малиновським дзвонити один раз»! Це і є. Валькіна прізвище Малиновська. Точно.

- Дзвони, - шепоче Ява.

- Ти дзвони, - шепочу я і невідомо від чого відчуваю холодок в животі.

- Так подзвони! Ну ти ж вище, тобі зручніше, - хитрує Ява.

- Тобі адресу давали - ти і дзвони! - Не здаюся я.

- А ну тебе! - Сердито шепоче Ява і рішуче натискає на кнопку. За дверима деренчить дзвінок.

Ява відскакує і ховається за мою спину. А мені дуже треба! Я теж відскакую в сторону і намагаюся випхати Яву вперед.

І тут сталося щось неймовірне. Через виступу стіни, як привид, виринув хтось величезний і здоровенною ручищей схопив Яву за вухо. В ту ж мить хриплий голос так загримів на всю драбину, що луна підстрибом помчав вниз по сходах.

- Ага! Попався! Попався нарешті!

Не кажу вже про Яву, якого шарпали за вухо, я і сам-то від несподіванки приріс до місця і не міг поворухнутися. А грізний голос продовжував гриміти:

- Так ось хто хуліганить! Ось хто дзвонить і тікає! .. А бідна бабуся повинна бити старі ноги, даремно виходити відкривати?! Ось ми зараз з вами поговоримо!

І тут же за дверей почувся дзвінкий Валькін голос:

- Хто там?

Ой-ой-ой! Я кинув на Яву панічний погляд. Ява зібрав усі сили і так відчайдушно рвонувся, що навіть якби йому довелося залишити вухо в дядьковій руці, він все одно б вирвався Та що вухо! В той момент Ява ладен був віддати півголови, навіть полтуловіща, тільки б вирватися, втекти хоч з тим, що залишиться, подалі від Валькіних очей.

Та ви самі подумайте: в першу хвилину побачення, якого ви так чекали, ваша Валечка бачить (боже ти мій!), Що якийсь здоровенний громила тримає вас за вухо, як паршивого цуценя. А ви, схиливши голову, жалко висите на своєму вусі, навіть не торкаючись землі. Ви, який стільки мріяв про ту урочистою, хвилюючою хвилині, коли відчиняться двері. Вона стане на порозі, і здригнуться від радісного подиву густі вії, і засяють очі, і спалахнуть рум'янцем щоки. І вона скаже: «Ой!», А потім: «Ах!», А потім «Здрастуй, здрастуй! Це ти? Як я рада! »І все буде так прекрасно ...

А замість цього ...

Як вистрілений з гармати, ми прогуркотіли по сходах вниз, вискочили у двір, потім на вулицю і цілий квартал бігли щодуху, не оглядаючись. І тільки коли переконалися, що за нами ніхто не женеться, відсапуючись, перейшли на крок.

Ми йшли не розбираючи дороги, йшли і мовчали.

З Явина очей бігли сльози. Він кривився і відвертав від мене обличчя. Але я все розумів. Це просто механічно ... Просто вухо якимось чином пов'язано з тим органом, який виробляє сльози. І якщо вухо сильно покрутити, то сльози потечуть самі собою. І це не означає, що людина плаче. Ява ніколи не плакав!

Вухо у Яви спухло, збільшилася вдвічі і палало, як мак.

Звичайно, з таким вухом знову пробиватися на побачення годі було й думати.

Ми добре розуміли, що сталося. Сталося жахливе непорозуміння: видно, якийсь шалапути розважався тим, що дзвонив у квартири й тікав. А чоловік, випадково підійшовши і помітивши нашу мигтіння біля дверей після того, як ми подзвонили, вирішив, що ми хуліганом. Ми розуміли, що сталася помилка, але нам від цього легше не було. Особливо Яві. І не стільки через вуха, скільки від того, що з Валькою не зустрівся і тепер, хто знає, чи зустрінеться взагалі.

Я боявся, що він у всьому буде звинувачувати мене: адже якщо б я відразу подзвонив, як він просив, і якщо б не став його випихати вперед, може, нічого б і не було. Але Ява проявив благородство, він ні про що не говорив, тільки іноді скидався сльози.

Мені хотілося його розвеселити, але я довго не міг придумати, як це зробити. Нарешті я сказав:

- Ех, підловити б це хрюкало, через який нам попало, і задзвонити б йому у вухо так, щоб у нього відпала охота дзвонити куди не треба, щоб у нього три дні в голові дзвеніло! Тоді б знав, як шкодить. Ех б я йому дав! ..

Але моє відважне настрій на Яву не подіяло. Я скрушно зітхнув.

Ми пройшли парками над кручею, перейшли через місток і вийшли до кінотеатру «Дніпро».

- Во! - Радісно вигукнув я, як мореплавець, який побачив землю - Давай в кіно сходимо! Тітка ж нам спеціально грошей на це дала Гайда!

Але Ява, відвернувшись, похмуро буркнув:

- Не хочу!

- Ну і даремно, - сказав я. - Чим красуватися з таким, вухом на людях, краще години півтори посидіти в темряві в кіно А за цей час вухо стане нормальним.

Все так же не дивлячись на мене, Ява буркнув:

- Йдемо!

Я миттю кинувся до каси за квитками ...

Дивились ми «Семеро сміливих» - героїчний фільм про полярників. У картині весь час шаленів буран, і герої, обвішані з голови до ніг крижаними бурульками, мужньо хекая, дерлися на крижані гори, провалювалися в сніг і тягли один одного на плечах. Це трохи підбадьорило Яву. Коли ми вийшли з кіно, у нього в очах вже не було такої безнадійної смутку і відчаю, як раніше, хоча вухо ще мало не дуже гарний вигляд.

Я відчував у животі неприємну сисних порожнечу - хотілося їсти, і я сподівався, що ми зараз поїдемо додому. Але Ява і чути про це не хотів - боявся, що тітка почне допитуватися. Чуділо! Легко ж можна щось придумати: впав і забився, або в переповненому автобусі дверима прищемив, або ще щось. Хіба мало нещасних випадків може статися з людиною в такому великому місті, як Київ? Але переконати Яву я не міг. Ми спустилися вниз до Хрещатика. У Володимирської гірки, там, де павільйон «Морозиво», Ява спинився. Обережно взявшись рукою за вухо, він болісно глянув на мене і сказав:

- Якщо холодне прикласти, може, і полегшало б ... Га? Як думаєш?

Я помацав у себе на грудях і знизав плечима. Я знав, на що він натякає. Тітчині гроші ми вже витратили на кіно. Але у нас ще були гроші. У мене на грудях в потаємному кишені в підкладці лежала троячка. Ми збирали її цілих півроку і покладали на неї великі надії. Домовилися витрачати її тільки на щось вже дуже цікаве або на заборонені задоволення, на які грошей тітка не дасть, - на політ над Києвом на вертольоті або на фільм, на який діти до 16 років не допускаються ... А через те, що характер у Яви не такий серйозний, як у мене, і він може ухнути цю трійку за півгодини, ми вирішили, що зберігатися вона буде в мене і витрачати її будемо тільки за спільною згодою.

І ось Ява натякає, щоб взяти з троячки на морозиво. Морозива і мені хочеться, але ми ж не на морозиво її берегли ... А Ява сьогодні постраждав, он як за вухо тримається! І очі в нього, як у цуцика, якому прищемили хвіст. Я зітхаю і рішуче прямую до павільйону. Ява за мною. Сідаємо за столик і замовляємо по сто грамів найдешевшого - вершкового. Подумаєш, тринадцять копійок порція! Чи не обеднеем ...

Ми їмо зосереджено, прицмокуючи і облизуючи ложечки. Час від часу Ява прикладає холодну ложечку до вуха. Але що таке сто грамів! Через три хвилини ми вже сидимо перед начисто вилизаним чашечками, в яких, як у дзеркалі, відбиваються наші пониклі носи. Ява сумно мацає своє вухо. Вухо вимагає жертв. Я облизувати солодкі губи і з відчайдушною рішучістю (як з моста в воду) замовляю дві порції пломбіру.

Ох і смачне ж морозиво в Києві, ох і смачне!

Ви думаєте, на пломбірі Явина вухо заспокоїлось? Нічого подібного. Після пломбіру було шоколадне, потім фруктово-ягідне, потім горіхове. І до кожної порції додайте ще по склянці газування з сиропом. Дорого обійшлося нам Явина вухо! Розійшлася вся наша трійка. Залишилися жалюгідні копійки. Я мало не плакав, коли розплачувався.

Ми вийшли з павільйону похитуючись.

Потім цілих півгодини сиділи на лавочці біля павільйону і мовчали. Розкошували. От якщо б кожен день обідати морозивом! І снідати морозивом, і вечеряти!

Раптом Ява глянув ліворуч і сказав:

- Ти думаєш, що там таке?

- «Чортове колесо», - кажу.

- Так чого ж ми сидимо?

- Йдемо.

- А гроші у нас є?

- Так на це ще знайдеться.

Вже на що, на що, а на «чортове колесо» я і останнього не пошкодую! Це ж мені просто необхідно. Адже я ж збираюся в льотчики ...

Ми як раз вчасно нагодилися. Остання кабіна була вільна. Тільки ми сіли, колесо зрушила. І-их ти! Ух і здорово!

Піднімаємося-піднімаємося-піднімаємося ... І все у тебе всередині йде вниз. А потім опускаємося-опускаємося-опускаємося ... І все у тебе всередині йде вгору. Ну прямо як на літаку! Вверх - як висоту набираєш. Вниз - як на посадку йдеш. (Я ж таки літав - що ви думали! - На «кукурузнику» сільгоспавіації, що наші поля обприскував.)

Та ще стоїть колесо на високій кручі над Дніпром. І видно з нього далеко-далеко, як з літака. Внизу Поділ, і Дніпро, і широчінь Лівобережжя, яке до самого горизонту простяглося. А он Труханів острів ... Пляж. Ну і людей же там! Піску навіть не видно. І ступити-то, напевно, нікуди. Як вони там не розчавлять один одного! Ого! А це що таке, між дерев? .. Тримайте мене! Та це ... парашутна вишка! Ну точно! Вона!

От би мені з цією вишки стрибнути! Мені просто не можна не стрибнути. Льотчику з парашутом стрибати - все одно що моряку плавати.

- Явочка! - Кажу. - Бачиш он ту вишку? Давай з неї стрибнемо!

- Давай! А що? - Відразу погоджується Ява. Він хоч і не збирається у льотчики, але з чогось стрибнути, кудись кинутися або викинути якусь штуку він завжди «за»!