Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій

II. Міфологічна пригода жінки-Орфея і любовний дискурс: конфлікт інтерпретацій

Справді-бо, вдумаймось — адже в житті Лесі Українки було з подостатком інших, не менш формотворчих, а головне, культурно продуктивніших сюжетів, аніж її сухоти. Більшість із цих сюжетів уприступнилася громадській увазі щойно в другій половині XX ст. — вирішальну роль тут зіграла фундаментальна праця Ольги Косач-Кривинюк «Леся Українка: Хронологія життя і творчости», повністю вперше опублікована 1970 p., але вибірково, окремими документами, потроху оприлюднювана ще від 1950-х pp. Сьогодні, через 90 років по смерті письменниці (дата, яка промайнула в календарях тихо й непомітно, не відзначена жодною з державних інституцій незалежної України[70]…), можемо з певністю стверджувати те, чого не знали ні М. Зеров, ні М. Драй-Хмара, ні П. Филипович: хоч яке коротке й вимушено «підредаґоване» з зовнішньо-подієвого боку лікарським втручанням, 42-літнє життя Лесі Українки було якраз навпаки, потенційно цілком «агіографічним», придатним для застосування цілого «віяла» різноваріантних міфологічних парадигм — просто-таки перенасиченим украй напруженими драматичними колізіями, що з них чи не кожна може послужити матеріалом для окремого «мономіфу».

У листі до А. Кримського від 27.10.1911 р. письменниця й сама це визнає, зі скромною «гідністю резиґнації»: «Зрештою, життя моє не було убогим, і сором було б мені плакатись на нього» [12, 372]. Інтонація достоту ґетевська (з тою хіба поправкою, що Ґете на старість літ усе-таки дозволяв собі перед Екерманом і трошки «поплакатися»[71]!), — сказати більше за косачівським етосом було б неприпустимо, то вже була би похвальба своєю винятковістю, обранством у долі. Обранство, тимчасом, безсумнівне — навіть при побіжному на те життя погляді воно постає як ґрандіозний у своїй бурхливості, воістину «океанічний», непогамовно творчий процес самостановлення героїні, у повній згоді з ідеалами всієї романтичної й постромантичної (чи, точніше б сказати, — шопенгауерівської й постшопенгауерівської) філософії життя.

У цьому житті — рідкісна удача, на яку б позаздрив кожен європейський поет, від доби романтизму почавши! — була й класична кемпбелівська «міфологічна пригода» в чистому вигляді — смерть «містичного нареченого» (С. К. Мержинського) на руках у героїні в Мінську взимку 1901 р. і її «ініціація потойбіччям» (сходження за ним «у світ мертвих» із богоборчою претензією до володарів того світу й вимогою повернути коханого: архетип Ізіди в пошуках Осіріса / Венери в пошуках Адоніса / Психеї в пошуках Амура, тільки що модифікований на додачу ще й орфічним мотивом, оскільки тут героїня — не просто жінка, а жінка-співець, «Орфей жіночого роду», що спускається в Аїд за своїм коханням). Ідеться про межову не лише для Лесі Українки, а й для всієї української культури подію, яку можемо умовно означити як «ніч „Одержимої“». Відома навіть точна дата цієї «міфологічної пригоди» — 18 січня 1901 р. — і власне свідчення героїні (як уже знаємо, надзвичайно скупої на будь-які особисті одкровення!): «…я її („Одержиму“. — О. З.) в таку ніч писала, після якої, певне, буду довго жити, коли вже тоді жива осталась. <…> Якби мене хто спитав, як я з того всього жива вийшла, то я б теж могла відповісти: „J'en аі fait une drame…“» [12, 18]. Далебі, нечасто буває в історії культури, щоб ось так, із точністю до дня й години, можна було датувати не просто початок нового етапу у творчості письменника, перехід його в іншу якість (пор. у Кемпбела про символічне «вмирання» героя, скидання ним свого попереднього «я» при переході через поріг) — а, таки дослівно, народження класика, чий, за М. Грушевським мовлячи, «титанічний хід у вселюдські простори» розпочався саме з «Одержимої»[72]: з трагічного бунту Психеї/Лесі Українки/Міріам проти самої серцевини християнської чуттєвости — проти всепрощення на ґрунті синівського й дочірнього послуху волі Бога-Отця.

Завважмо, що для самої Лесі Українки, точніше, для Лариси Петрівни Косач, бунт почався ще раніше: «переступанням першого порога» (Дж. Кемпбел), відходом від свого соціально-конвенційного, статусного «я» (чи радше, фройдівського «Id») панни з доброї родини («дворянки, дочери действительного статского советника»), до того ж формально з хворим не зарученої, був уже сам її приїзд до Мінська — здійснений усупереч волі батьків і взагалі всупереч усім, приналежним жінці її становища, звичаєвим нормативам. Які психологічні бар'єри з боку найближчого оточення довелося їй при тому долати (щодо соціально-статусних, то ті завжди обходили її якнайменше[73]!), можна здогадатися хіба з натяків, розсипаних у листах, як-от до В. Д. Александрової-Мордовець: «я <…> много раз встречала у людей, вообще очень умных, хороших, отзывчивых, неумение или нежелание понимать такие отношения <…>; я слышала не раз, как подобную дружбу називали ломаньем, самообманом, чудачеством или, в лучшем случае, ненормальностью; и зто говорили не пошляки, а люди, вообще достойные уважения» [11, 336]. Що далеко складніше собі уявити, якщо взагалі можливо (тут уже справді, як казав Гамлет, «далі — мовчання», і Леся Українка в іншому «мінському» листі невипадково йому вторує: «есть вещи, которых даже не следует стараться высказывать, потому что слова выдуманы не для них» [11, 215]), — це її духовний досвід «Орфея в пеклі», невпинне й самотнє двомісячне сходження в смерть за коханим чоловіком («Взяли, правда, на ночь сиделку, но, во-первых, она не может сидеть беспрерывно всю ночь (а оставить больного нельзя ни на минуту одного, потому что он нуждается в помощи, как грудной ребенок), а во-вторых, я не могу сдать его на всю ночь на чужие руки, зто было бы и для него и для меня тяжело» [11, 214]; «я часто не узнаю теперь своего друга, так он бывает странен, как будто даже отчужденность какая-то чувствуется. Я искала этому причин в его, откуда-то теперь явившейся <…> религиозности, проявляющейся и в бреду, и наяву, но он сказал мне вчера в одну минуту просветления: „Это отчужденность смерти, других причин не ищите“. <…> мне все кажется, что только тень его со мной осталась, а сам он только изредка, на короткие моменты является и снова исчезает…» [11, 215], і т. д.) — аж доки ця миготливо-тонка нитка так розпачливо підтримуваного зв'язку нарешті не уривається («в последний день я не стала бы удерживать его при жизни, если бы даже это было в моей власти; только присутствие его родных мешало мне впрыснуть ему морфий (меня упорно преследовала эта отчаянная мысль)» [11, 239]) — і Орфей-Психея зостається перед лицем розверзтої пустки («Міріам зостається в пустині сама»).

Досвід такого близького переживання смерти і сам собою завжди є екстремальний, найбільш сенсобуттєвий для кожної людської істоти — пов'язаний із доторком до гранично оголених підстав людської екзистенції. Але для нашої Психеї-Орфея це ще й досвід одночасно веденої запеклої, лютої й безупинної війни з «землею й небом» — з цілим оточенням хворого, яке покинуло його вмирати на самоті («Який він одинокий, Боже правий!» — жахається Міріам, і ті самі інтонації гніву й розпачу на адресу «сонного кодла» байдужих друзів звучать у листах Лариси Косач з Мінська), і з усіма трансцендентними силами (=богами), які готують коханій людині такий гнітючо безславний кінець. На перший погляд, це богоборство відверто старозаповітного, дохристиянського зразка, згадане і в незакінченому вірші 1898 р. «Якби я знав, що їм нема рятунку», в епізоді про боротьбу Якова з янголом у Пенуїлі (за Книгою Буття, 32:25—29: «І зостався Яків сам. І боровся з ним якийсь Муж, аж поки не зійшла досвітня зоря. І Він побачив, що не подужає його, і доторкнувся до суглобу стегна його. І звихнувся суглоб стегна Якова, як він боровся з Ним. <…> І сказав: „Не Яків буде називатися вже ймення твоє, але Ізраїль, бо ти боровся з Богом та з людьми, — і подужав“»), — з тією, одначе, різницею, що Психея-Міріам, цей «Яків жіночого роду», ведучи свою боротьбу з Богом (Месією) та людьми, які покинули його на смерть, не роїть анінайменших надій «подужати» і сповна здає собі справу, що шансів у неї жодних (Месія небезпідставно закидає їй: «Таке смирення гірше від гордині»!), — нею рухає тільки й виключно «як поломінь, палка <…> любов», цебто дійсно несамовита за вольовою «температурою» інтенція цілої істоти врятувати коханого від екзистенційного жаху самотньої смерти («Нехай даремне! Та позволь загинуть / хоч не за тебе, то з тобою вкупі!»[74]), — якщо вже не викупити його в жорстокого Бога-Отця ціною власного життя, то принаймні непорівнянно страшнішою з релігійного погляду ціною власної душі (вічного спасіння) опротестувати волю і Отця, і покірного йому Сина-Месії, кинувши у вічі авторитарно-владним небесам своє непримиренне — не Орфеєве, а Алкестідине, — жіноче «Ні!» (так уперше з'являється в Лесі Українки промовити від першої особи той самий Дух, котрий, нагадую, у семітських мовах є жіночого роду, — витіснений з ортодоксального християнства патристичною ревізією жіночий компонент божества, з яким ми ще не раз зустрічатимемось у дальшому ході цієї студії).

З точки зору XX століття, котре в українській культурі в прямому (календарному!) й переносному розумінні якраз і відкривається «Одержимою», це суто екзистенціалістський бунт проти смерти, який згодом знайде розлогішу філософську артикуляцію в «Бутті й Ніщоті» Ж.-П. Сартра та в розправах мислителів Франкфуртської школи. З точки ж зору міфа та архетипів колективного несвідомого, сюжет виглядає ще цікавіше й провадить нас у глибину тисячоліть, до «Магабгарати» і «Бгагавадгіти», — тільки там знаходимо в такому чистому вигляді постать божого помічника (царевича Арджуни), який добровільно обирає для себе довічне пекло, щоб у цей спосіб довести свою абсолютну відданість богові Крішні. У неортодоксальній, гностико-маніхейській традиції можна знайти вказівки на те, що подібну місію ранньохристиянська екзегетика (згодом скваліфікована ортодоксальною церквою як єретична) певний час була схильна приписувати Юді[75]. Власна «есхатологічна програма» Міріам звучить на диво схоже до цієї ідеї, загубленої в нетрях давніх релігій і єресей Сходу (на яких, нотабене, Леся Українка таки несогірше зналася — ще замолоду спромігшись самотужки написати підручник стародавньої історії східних народів!), — ідеї найбільшої, трансцендентної жертви, яку здатна скласти людина своєму божеству:

Жарти набік — така Психея не вдовольнилась би від богів мізерною, як на її есхатологічний максималізм, подачкою у вигляді тимчасового воскресіння свого коханого (Міріам і не вдовольняється вісткою про Воскресіння, навпаки — сприймає її як остаточну поразку Месії в його спробі змінити людей на краще: «Для сеї самої юрби воскреснуть? / На се, либонь, не стало б і Месії!»). Міфологічна пригода такої Психеї, як бачимо, не просто ставить її в позицію онтологічного виклику, — вона дає підстави говорити про народження (чи відродження) якісно іншої, незнайомої ортодоксальному християнству міфологічної героїні, пов'язаної з набагато древнішими пластами культурної пам'яти людства. Ця героїня виступає не коханкою, не нареченою (Міріам не визнана Месією в такій ролі!), а своєрідною «тіньовою» (видимою вже хіба що крізь «окуляри» езотеричних учень і єресей) партнеркою, «іноверсією» вмираючого й воскресаючого бога, — чи, в перекладі з мови міфа на мову історичних реалій, тією Христовою ученицею й жінкою-апостолом, котру отці церкви могли й справді хіба що проклясти, символічно «каменувавши» (що й було благополучно вчинено з багатьма колежанками Міріам, постатями цілком достеменно-історичними, що їх із різною мірою брутальности вилучено з церковної історії[76]), — і чиє «Євангеліє від Міріам» (бо саме таким «апокрифічним євангелієм», в остаточному підсумку, і є «Одержима»!) могло мати свої аналоги, в кращому разі, серед знищених гностичних апокрифів II—III ст., знайдених у Наг-Гаммаді (Єгипет) щойно в 1945 р. — на тридцять третій рік по смерті Лесі Українки. Принаймні зацілілі фрагменти гностичного «Євангелія від Марії», де Марія «розплакалась» від того, що інші апостоли (Андрій і Петро) не повірили отриманим нею від Учителя одкровенням про проходження душі через владу «земних панств»[77], проливають на образ «одержимої» Міріам куди більше світла, ніж усе, понаписуване досі в нашому літературознавстві про авторчине антихристиянство й «атеїзм». Якщо вести мову в гностичних термінах, можна сказати, що душа Міріам, пройшовши на землі слід у слід за Месією всі митарства, зачепилась за владу останнього з «панств гніву» — гнівної мудрости, звідки її визволяє тільки мученицька смерть під градом каміння — «не за щастя… не за небесне царство… ні… з любови!».

Повторюю, Лесі Українці не була відома так звана «коптська бібліотека», ані знайдена наприкінці 1940-х кумранська («рукописи Мертвого моря»), з якої теж чимало далося б відчитати помічного для зрозуміння природи її «прометеївської» незгоди з ортодоксальним християнством. Фактичні знання письменниці про раннє християнство, котре так нездоланно-магнетично її вабило (тільки з драм, крім «Одержимої», цій темі присвячені «В катакомбах», «Руфін і Прісцілла», «На полі крови», «Йоганна, жінка Хусова», «Адвокат Мартіан» — майже третина всього корпусу драматичних текстів!), хоч які самі собою солідні й фундаментальні[78], були, як і ввесь рівень тодішніх релігієзнавчих студій у тому, що стосується так званих «єресей» I—II ст.[79], все ж не достатні, аби на їх підставі можна було свідомо й цілеспрямовано створити образ ж і н к и - є р е с і а р х а. (Втім, дещо з гностичних першоджерел Леся Українка знати все ж могла, і виглядає, що таки знала: наприкінці 1890-х pp. справжньою сенсацією в європейському науковому світі стала першопублікація кількох автентичних гностичних рукописів, серед них т. зв. «Пістіс Софія» з колекції Британського музею, — у ньому Марія Магдалина постає як чільна, з-поміж решти учнів, співрозмовниця Спасителя, — з 46 поставлених йому запитань 39 належать їй, — і Спаситель, звертаючись до неї, називає її — Міріам![80] Залишається тільки подивуватися, чому досі ніхто з наших дослідників так і не застановився над питанням, звідки, властиво, в Українчиної героїні така незвична для християнської традиції, чисто гебрейська форма імени, і не натрапив на цей недвозначний «гностичний слід» — пряму підказку, в якому напрямку шукати за духовними витоками «Одержимої».) В кожному разі, попри те, що тогочасне релігієзнавство ще й близько не підступалося до проблеми жіночого проводу в ранньохристиянській церкві, ані до досліджень т. зв. маріїнітської єресі, «церкви Марії», згодом витісненої в непам'ять ортодоксами-павлінітами, образ Міріам-єресіарха у Лесі Українки таки вийшов, — ніби вона справді «думкою почувала» (NB: блискучий вираз на ознаку власне художнього мислення, в російській літературі схоже висловлювався Достоєвський — «мысль почувствовать»!) те, що щасливо відкриті новітньою археологією «факти» остаточно «доказали», коли її давно вже не було на світі, і що в 1987 р. підсумувала — найправдоподібніше, ніколи не чувши ні про Лесю Українку, ні про богоборчий бунт її Міріам, — одна з провідних сучасних істориків культури, Раєна Ейслер: «Найвизначніша єресь, яка проходить через усі ці різноманітні (апокрифічні. — О. З.) євангелія, що відбивають різні філософські та релігійні традиції, — це те, що вони кидають виклик догмі про ієрархію, встановлену самим Богом»[81]. Власне цей виклик і складає суть «євангелія від Міріам» — тексту, яким починається зріла Леся Українка.

І вельми характерно, що її останній, уже не зреалізований на папері драматургічний задум («На передмісті Александрії живе сім'я грецька…») — той, яким Леся Українка закінчується, — також стосується раннього християнства, і то власне початку організованої церковної боротьби з «єресями» та «поганською» вченістю: зі страху перед грядущими репресіями діти-підлітки схопленого церковним кліром «дуже вченого елліна» Теокріта закопують уночі «в пустині, просто в пісок» цілу батьківську бібліотеку — «збір папірусів». «Може, настануть кращі часи. Може, колись хтось знайде ті скарби — і дізнається великої мудрости: „Геліосе! Рятуй наші скарби! Тобі і золотій пустині доручаємо їх!“». У XX столітті «золота пустиня» — і єгипетська, й палестинська, — як бачимо, дещо таки віддала. Історія з кумранськими рукописами, які випадково знайшов пастух, витягаючи з провалля загублену вівцю, а потім його родина довший час розпалювала тими скарбами вогонь у помешканні, цілком могла б скласти другу дію ненаписаної Українчиної драми. У кожному разі, «кассандрівська» історична інтуїція її не завела — нам, через сто літ по тому, залишається, читаючи «Одержиму», хіба лиш дивуватися з того, як вона могла знати істину, знаючи так мало «фактів». Іншим унікальним збігом обставин, що не може не привернути уваги, є описане Лесею Українкою замкнене тематичне (так і хочеться сказати — герменевтичне!) коло: від створення, «на вході», власного «апокрифічного євангелія» 1901 р. до передсмертного, «на виході», моління-заповіту про «писання „єретицьке“, „поганське“» — в цей 12-літній проміжок укладається вся Леся Українка як письменник і мислитель світового значення; все, що було нею зроблено раніше, до 30-го року життя, — то, як і годиться за логікою міфа, підготовка, учнівство… Ясно, що саме тут належить шукати ключ до розуміння її головного культурного послання, і «ніч „Одержимої“» дає для цього матеріалу з подостатком.

Коли ми тепер поглянемо, як же українська культура розпорядилася цим сюжетом — уже після публікації «Хронології…», тобто володіючи в повному обсязі всією документальною інформацією про обставини написання «Одержимої», про «білоруський роман» Лариси Косач і його трагічний фінал у першу зиму нового століття, — то найразючішим видасться насамперед дружне, одностайне іґнорування інтерпретаторами всіх рівнів — од науковців до авторів спеціально присвяченого цьому сюжетові і взагалі дотепер єдиного художнього фільму про Лесю Українку — «Іду до тебе» (Київська кіностудія ім. О. Довженка, 1974 p., режисер М. Мащенко, сценарій І. Драча) — якраз отого порогового «орфічного досвіду» духовного переродження, внутрішньої трансформи нашої культурної героїні внаслідок її «ініціації смертю». Таємниця її «прориву» на новий рівень, майже непоясненного з точки зору іманентної логіки літературного розвитку, та таємниця, яка в 1920-ті роки так була інтриґувала неокласиків, — із проясненням конкретного біографічного тла немовби згорнулась, погасла, перестала існувати. Можна подумати, наче для молодої письменниці, чия літературна кар'єра вже була успішно розгорталася в руслі потреб місця й часу, то була найприродніша і звичайнісінька у світі річ — після хоч і дуже доброякісного, та все-таки ще цілком «традиційного» поетичного дебюту, після автобіографічної «Блакитної троянди» й також дуже «двадцятип'ятилітнього»[82] за настроєм «Прощання», після, знов-таки, більш-менш автобіографічних спроб соціально-психологічної прози й початої драми «про скульптора серед пуритан» (не в останню чергу з визивним полемічним наміром увести в українську драму повноформатного героя-митця, сама літературна правомірність якого тоді в нас іще завзято дискутувалася[83]), — отак собі, «не перемикаючи швидкостей», простим розумовим зусиллям і посидючістю за письмовим столом (як це виглядає в кіноповісті І. Драча «Іду до тебе»), узяти й «трансцендуватися» на ту онтологічну глибину, де ставляться під сумнів найбільш фундаментальні засади християнського віровчення! Принаймні такий різкий перепад мислительних і світовідчувальних масштабів чомусь анітрохи не сприймається інтерпретаторами як загадковий, ба навіть не наголошується спеціально, — і це вже само собою мало б становити загадку для всякого неледачого ума.

Звичайно, можна, за прикладом О. Гончара, покликатися на «цензурні утиски», і цим разом таки, далебі, невигадані: адже в радянській культурі канонізовані українські класики першого ряду мусили конче бути «революціонерами-демократами», матеріалістами й атеїстами, — релігійно-філософські пошуки екзистенційного характеру були так само несумісні з їхньою «виробничою характеристикою», як коли б вони були живими й обіймали посади секретарів ЦК КПУ з ідеології. Бути класиком у тій культурі в певному сенсі й означало — бути в посмерті таким довічним «секретарем з ідеології», і головною функцією істориків філософії, літератури, мистецтва і т. д. було забезпечувати видатних небіжчиків на цій посаді надійними виробничими характеристиками[84]. Але навіть і з такою поправкою на «дух часу» неважко помітити, що в цьому конкретному сюжеті не йдеться про якісь умисні фігури замовчування, перехід інтерпретаторів на езопівську мову абощо, — ні, йдеться про цілком щиру, як у радянську добу, так і дотепер, відсутність інтересу до пережитої Лесею Українкою в «ніч „Одержимої“» духовної кризи — і духовного подвигу. Вельми прикметно, що і в вільній від «атеїстичних» приписів діаспорній науці єдиний дослідник, котрий по-справжньому зацікавився власне-міфологічним значенням релігійного бунту Міріам (і Лесі Українки!), Р. Веретельник, прийшов до цього не з української, а таки з північноамериканської традиції, з феміністичної критики культури, — у нього єдиного знаходимо гіпотезу, що Міріам є не чим іншим, як «жіночою версією Христа»[85] (як на мене, точніше все-таки — єресіархом, а сама «Одержима» — апокрифічним Євангелієм). У пострадянський час тему «бунту Міріам» дещо «розморозила» була Т. Гундорова[86], — щоправда, розглянувши її виключно в межах ніцшеанської критики християнства, тільки доповненої феміністичним вектором, головне ж у цій «міфологічній пригоді» — досвід смерти, який дійсно вимагає від суб'єкта такого досвіду прямого діалогу з Богом, — і в неї залишився за кадром. Отож таки не в цензурі тут справа.

Мусимо визнати одверто: цей життєвий сюжет Лесі Українки українська культура безнадійно вивалашила — і то насамперед тим, що фактично усунула з нього проблему смерти. Натомість непідробний і невгасний інтерес от уже кілька десятиліть він збуджує зовсім з іншої сторони, викликаючи в наукової й позанаукової громади жваве питання, цілком достойне тіточок С. К. Мержинського (двох старих дів, що, за стриманим зізнанням Лариси Косач, до останку не могли второпати стосунків цієї химерної пари «и доставили нам обоим много-много тяжелых минут» [11, 336]), — а чи любив же Сергій Мержинський панну Ларису так само, як вона його?.. У фільмі М. Мащенка довкола цього закроєно цілий драматичний конфлікт: за сценарієм І. Драча, насправді С. К. Мержинський буцімто кохав зовсім іншу жінку, а «сердешна Лариса» була допущена до його вмирущого тіла виключно в амплуа сестри милосердя (NB: точнісінько за логікою тітусь Мержинських: «они примирились во мне с сиделкой, а не с другом, они почти до последней минуты не верили мне, я это видела» [11, 336], — через сімдесят з гаком років Лесі Українці «не віритимуть» уже не старі тітусі, а інтеліґентні вкраїнські мужчини, які створюватимуть про неї книжки й кінофільми). Так історію «Орфея в пеклі» підмінено сконструйованим у стилістиці міщанської драми любовним «трикутником»: на місце людської самотности перед лицем смерти (що й становило остаточний смисл мінської трагедії!) поставлено самотність некоханої (sic!) жінки, — і саме ця зверхньо-«поблажлива» стосовно героїні версія, попри всю її штучність, відверту психологічну малоймовірність (NB: ті, хто кохає без взаємности, ніколи не кажуть «ми», таке поняття виробляється виключно внаслідок тривалого близького зв'язку, десиґнуючи психологічно зжиту між собою пару, двох-як-цілість, тож уже ця одна деталь мала б спинити розгін домислів і фантазій!), — попри, зрештою, повну документальну необґрунтованість, прижилася й асимілювалась у свідомості нашої культури настільки, що її, цю версію, ще в 1990-ті безмисно, за інерцією, повторювали навіть вельми поважні інтелектуали. Про популярну культуру годі й казати — там мотив «некоханої» розрісся і розпух уже до відкрито мізогіністського міфа про «нежіночість», «неуспіх у чоловіків» взагалі і, на цій підставі, про нібито латентну гомосексуальність (тут відбулося перехрещення з іншим важливим життєвим сюжетом Лесі Українки, про який трохи нижче, — її «платонічним романом» з О. Кобилянською)[87]. П'єса Неди Нежданої «І все-таки я тебе зраджу», поставлена в кінці 1990-х Київським експериментальним театром, — про три кохання Лесі Українки (Нестора Гамбарашвілі, Сергія Мержинського, Климента Квітку) — з'явилась у цьому звульґаризованому контексті як жест чистої неґації, заперечення чвертьстолітніх міфів «некоханої» як взагалі не вартих уваги, але до розуміння загальнокультурного смислу мінської трагедії так само нічого не додала, — заперечення й лишилось запереченням, «зняття» ж культурного конфлікту так і не відбулося.

Документальні свідчення про цю «дивну дружбу», на жаль, і справді скупенькі: головне джерело, що могло би пролити на неї світло, — трирічне листування Лесі Українки з С. К. Мержинським — не збереглося: найімовірніше, було знищене нею самою, як і листи до неї О. Кобилянської (не забуваймо про нормальний для старої шляхти етичний кодекс, за яким приватне й публічне розмежовуються куди жорсткіше, ніж у добу масових комунікацій!). Відтак сучасним архівістам лишилось хіба по окрушині визбирувати докази «від супротивного»: про засвідчене друзями С. К. Мержинського його неприховане захоплення панною Лесею, про його ревне прагнення хоч у чомусь бути їй корисним, про його часті наїзди в гостину до Косачів і її — до нього в Мінськ, про те, що до хворого її було викликано друзями восени 1900 р. як найближчу і, вочевидь, найдорожчу йому людину, — і, впадаючи в полемічний запал, запевняти, що «у свідомості вона відчувала себе його дружиною»[88] (так, ніби дійсно існують якісь певні способи прозондувати свідомість Лариси Петрівни й достеменно встановити, що саме вона відчувала!). По-людському такий запал, у принципі, зрозумілий — як реакція на відверту несправедливість національної культури щодо «найвидатнішої з українок», — але й дзеркально-зворотне намагання «виправити кривду» й заднім числом «пошлюбити» її з коханим чоловіком хибує, в остаточному підсумку, на той самісінький дефект зору, що ним, наче крізь зворотний кінець телескопа, розжарена до найглибших, плазмених основ людського буття-у-світі й придатна до відтворення вже єдино мовою міфа висока трагедія любови й смерти «скорочується» до рівня сентиментальної побутової драми класичного «малоросійського репертуару» в режимі «любить — не любить»[89]. Тобто обидві сторони в цій на кілька десятиліть розтягненій полеміці перебувають, знов-таки, у зовнішній, інокультурній щодо своєї героїні ситуації, — і, либонь, тому обидві примудряються переочити, як при швидкому читанні, чи не єдине дійсно достеменне свідчення — те, що його зоставила сама героїня в записах, ніколи нею не публікованих за життя (ціле щастя, що й тих не знищила!), — про те, чим була в її духовній біографії ця «дивна дружба» («дивна» вже бодай тому, що молодий чоловік, як-не-як, мав відкриту форму туберкульозу легень, отже, про «нормальний» шлюб і взагалі фізичний контакт між закоханими не могло бути й мови за медичними показниками, — це приблизно те саме, що сьогодні кохати хворого на СНІД, і рідня Лариси Петрівни, особливо мати, так рішуче збунтувалася проти її поїздки власне з огляду на пряму загрозу її життю й здоров'ю, — коли після Мінська в неї таки з'явилися ознаки процесу в правій легені, які коштували потім двох сезонів вигоювання в Сан-Ремо, то довелося вислуховувати від матері ще й докори та звинувачення в «еґоїзмі»). А проте, всупереч очевидній приреченості цієї любови до приреченого, — «я пішла до тебе всею душею, як сплакана дитина іде в обійми того, хто її жалує. Се нічого, що ти не обіймав мене ніколи, се нічого, що між нами не було і спогаду про поцілунки, о, я піду до тебе з найщільніших обіймів, від найсолодших поцілунків! Тільки з тобою я не сама, тільки з тобою я не на чужині. Тільки ти вмієш рятувати мене від самої себе» («Твої листи завжди пахнуть зов'ялими трояндами…», курсив мій. — О. З.).

Здається, цього мало б вистачити. Порятунок від ув'язнености в собі через обдарованість Іншим, зняття вічної екзистенційної проблеми відчуження — це взагалі головний смисл творчого еросу (NB: не обов'язково сексуально вивершеного!), той «екзистенційний максимум», який одна людина, у даному випадку С. К. Мержинський, може дати іншій — у даному випадку Ларисі Косач (пор. у листі до О. Кобилянської її справді нутряний жіночий крик, усього єства: «Коли подумаю тільки, що я т а к о г о друга маю втратити!..» [11, 211]). Тож не треба навіть особливо вчитуватися «між рядків» — уже зацитованих більш ніж достатньо, щоб таки раз і назавжди «повірити» цій незвичайній любові і, поштиво схиливши перед нею голови, відступитися, не силкуючись увібгати її ані в рамки вигаданих «трикутників» (у жодному «трикутнику» подібне почуття неможливе!), ані в подружнє ліжко. Якщо цього не відбулося, то причин маємо шукати не в дефіциті архівних матеріалів, а таки глибше — у нашій власній (культурно панівній) чуттєвості, нашому власному розумінні любови й смерти.

На жаль, процес нашого національного самопізнання, який для кожного народу повною мірою відкривається щойно із здобуттям незалежности, протікає так загальмовано й викривлено, що жодних системних студій на ці дві найфундаментальніші й, сказати б, «індикаторні» для кожної культури теми на українському матеріалі й дотепер не з'явилося[90]. З мого боку було б, розуміється, чистим верхоглядством намагатися мимохідь, «по дорозі» залатати такі колосальні зяючі лакуни, — все, що я можу собі дозволити на цих сторінках, то хіба окреслити, означити їх «сиґнальними прапорцями» як білі плями на нашій культурно-історичній мапі, що приречені утруднювати всяку, хоч трохи пошукову, інтелектуальну мандрівку вглиб тої культурної історії, аж доки їх не буде заповнено спільними зусиллями багатьох і багатьох мандрівників.

Якщо спробувати зробити розширений підсумок усьому, викладеному вище про «ніч „Одержимої“» й наступну культурну адаптацію цього сюжету, то перше, що впадає в око, — це різко виражена ч у т т є в а і н ф а н т и л ь н і с т ь нашої культури, принаймні в її пізньорадянський (післясталінський) період. Ні на чому іншому цей ґрандіозний колективний зсув «назад» по онтогенетичній драбині в бік недорослости, психологічної незрілости (в онтогенезі відповідної більш-менш підлітковому віку) не дається пізнати так наочно, як на ставленні до кохання й смерти — двох онтологічних екстремумів, об'єднаних, за гарним спостереженням французького філософа В. Янкелевича, категоріальністю «екстраординарного порядку»: обоє є водночас і вічно-повторюваними, «природними», і вічно-неповторними, щоразу індивідно унікальними, такими, що переживаються «вперше», і власне це сполучення виносить їх у нашій свідомості поза межі профанного буття під рубрику «чуда»[91] — нині так само, як і п'ять тисяч років тому. Кохання і смерть, сказавши простіше, — то ніби завжди відкриті «незарослі тім'ячка» цивілізації, зони «відкритої пульсації» природи в людській культурі, і тому саме через них найточніше можна промацати, у кожній окремо взятій точці історичної шкали, тієї культури автентичний «пульс» — і реставрувати за його биттям цілу, притаманну їй, картину світу, аж до найтрудніше реєстрованих проявів «колективного несвідомого» включно.

Проблема в тому, що «зблизька», зсередини свою культуру завжди видно погано. У XX столітті колосальну кількість інтелектуальних зусиль було витрачено на те, щоби розпізнати й визнати спочатку типологічну тотожність між собою різних тоталітарних режимів (тут страшенно була «завадила в очу» Друга світова війна, надовго воздвигнувши в свідомості цілої цивілізації позірний бар'єр між нацизмом і комунізмом), а відтак, уже «поверхом вище», — і внутрішню типологічну спорідненість між тоталітаризмом та «вільноринковим» капіталізмом (цей другий процес, по суті, не завершився й досі!), належність їх обох, таких буцімто «різних» (за економічною й суспільною організацією), до тієї самої технократичної цивілізації, що її французький історик Ф. Ар'є влучно назвав був «аґломератом автоматизованих індивідів»[92]. Перші-таки культурно-антропологічні студії над сучасним коханням (Д. де Ружмон, Е. Фромм) та сучасною смертю (Дж. Ґорер, Ф. Ар'є), які з'явилися на Заході, вже зафіксували цю «революцію» (чи, радше, «інволюцію») чуттєвости — загальноцивілізаційне здитиніння, духовну інфантилізацію, при якій домінантними стають соціально-культурні настанови на комфорт (happiness) і втіху (pleasure). Нині вже очевидно, що ці спостереження чинні й для посткомуністичних суспільств, де крах комуністичного способу виробництва тільки зірвав гальма на шляху стрімкої «консумеризації» того самого «аґломерату автоматизованих індивідів», що його західні ліберали були попервах недалекоглядно вважали за виключний продукт капіталізму. Так що наша інфантильність має, до великої міри, «всесвітньо-історичне», як люблять висловлюватися марксисти, походження, і праці західних учених можуть придатися за певний методологічний орієнтир і для нашого самопізнання також.

Можна не сумніватися, що якби фільм про мінську трагедію Лесі Українки знімався не на Київській студії ім. О. Довженка, а в Голівуді, то трагедія так само була б редукована до мелодрами («орфічний сюжет» — до «мильної опери»). Притаманне сучасній цивілізації замовчування досвіду проживання смерти, винесення його «за дужки» соціально значущого життєвого досвіду і накладання на все, що стосується смерти, цілого пакета культурних табу (ізоляція вмирущого в лікарні й «медикалізований» скін, відмова від жалоби й усіх пов'язаних із нею ритуалів, «непристойність» публічних проявів скорботи і т. д.) — це, як показав Ф. Ар'є, феномен історично молодий, виниклий щойно по Першій світовій війні (Ф. Ар'є називає його «перевернутою смертю», la mort inversée). Для європейського fin de siècle (і цілого XIX століття) характерна була зовсім інша форма смерти — власне та, яка вимальовується з листів і віршів Лесі Українки, присвячених загину С. Мержинського: благісний відхід у колі родини й друзів (звідси й моральна неможливість простити всім тим, хто «покинув», не з'явився до смертного ложа!), релігійна екзальтація вмирущого, його прощання з близькими («…он простился со мной в первую ночь, что я провела при нем…» [11, 215]) і розпорядження близьким щодо його поховання й спадку («он все время <…> просил меня заботиться, насколько в моих силах, о том, чтобы он не имел отталкивающего вида по смерти, просил покрыть его вуалью, украсить цветами…» [11, 239]), причому особливе значення має якраз естетика смерти («Квіток, квіток, як можна більше квітів / І білого серпанку на обличчя, / Того, що звуть ілюзією…», пор. у листі: «в самые последние минуты <…> не было уже ничего ужасающего, он взял меня за руку, стал дышать все реже и реже, потом совсем затих и вдруг сделался прекраснее, чем когда би то ни было при жизни» [11, 240]), — це просто-таки класична, гейби живцем узята з творів Л. Толстого, картина ар'єсівської «прекрасної смерти»[93] доби романтизму, «психологічний пейзаж, який склався в XIX ст. і проіснував недовго: не більше півтораста років»[94]. Перша світова війна (в українському випадку продовжена ще трьома роками революції, воєн, голоду й заглади), на думку Ф. Ар'є, назавжди опустила завісу над цим «психологічним пейзажем», — майже раптове, за історичним рахунком, відмирання культурних кодексів і ритуалів, призначених упорядковувати й каналізувати екстремальні почуття (зокрема пов'язані зі смертю), історик не вагається назвати не більше не менше, як «чуттєвою революцією», і нам залишається тільки признати йому фактичну рацію. Дивує інше — те, що Ф. Ар'є рішуче не бачить прямого зв'язку між таким наглим «розкультуренням» («перевертанням») смерти, по-дитячому переляканим («цур мене, цур»!), чи радше невротичним, випиханням її «за двері» колективної свідомости, виключенням із досвіду сучасної культури як неуникненної «похибки», яку воліють «не помічати» (про яку «всі знають, але не говорять»), — і найбезпосереднішим, грубо-намацальним історичним контекстом цього процесу, тобто добою масових убивств із відповідною механізованою індустріалізацією смерти — не тільки в модерних клініках, а, задовго перед тим, у шпитальних бараках, таборах військовополонених, нацистських концтаборах і ҐУЛАҐу. Для західної культурної антропології цілий цей досвід, котрий і сформував (чи, точніше б сказати, зреформував) чуттєвість XX століття, так само виявляється «витісненим», психологічно проскрибованим, — дарма що на емпіричному рівні його наслідки реєструються вельми сумлінно.

Цілий клопіт, одначе, в тому, що такий Ф. Ар'є (чи Дж. Ґорер, чи В. Янкелевич — будь-хто з західних мислителів) культурно все одно стоїть ближче до орфічного випробування Лесі Українки перед лицем романтичної смерти її коханого, аніж наші інтерпретатори, для кого врозумлива мова, якою вона писала, але давно вже не врозумлива культура, до якої належала. Зрештою, між нами й Лесею Українкою стоять три покоління не просто вивласнених і «відчужених» (спеціально виокремлених із соціуму й зосереджених в одному місці, як-от фронт, табір і т. д.), а на додачу ще й «підпільних», «невимовних» масових смертей, тих, про які прилюдно і навіть в родинах «не говорилося» не з почуття «пристойности» чи «непристойности», а зі зрозумілого страху розділити долю небіжчиків — жертв репресій. В основі такого механізму замовчування смерти (у принципі того самого, що описаний Ф. Ар'є) лежить колективна психічна травма, котра й мусила остаточно закріпити табу на смерть, установлене владою, зробити його з ідеологічного — культурним. Офіційна ж радянська культура — культура «оптимістичної трагедії» — проблеми смерти як такої не знала взагалі, замінивши її мотивом «жертвування життям», а це зовсім різні речі. Тут найбільш слушним видається спостереження, вперше зроблене М. Кундерою в романі «Жарт» — що комуністична революція була такою безглуздо жорстокою через те, що творилася людьми молодими, психологічними дітваками, ще позбавленими відчуття реальности смерти (пор. популярне гасло пізньорадянської доби «Коммунизм — это молодость мира, и его возводить молодым»). По суті, то був свого роду «хрестовий похід дітей», таким він, у культурному вираженні, й зостався, — і тому закономірне і впадання породженого ним суспільства в геронтократичний маразм через півстоліття, тобто акурат коли покоління морально й інтелектуально недорослих «творців революції» сягнуло біологічної старости, що до неї культурно було цілком непідготовлене — як і до перспективи близької смерти. Відтак єдиним, також по суті інфантильним, виходом із цього екзистенційного глухого кута й стало розтягнене в нескінченність тривання біжучого моменту, «невмирання», що воно ж і «нежиття», — так званий «застій».

У субкультурі радянського шістдесятництва, правда, зароджувались були перші несміливі «дорослі» рефлексії над цією проблемою: «Чому бажають: „если смерти — то мгновенной“ (рядки з популярної революційної пісні! — О. З.), або заздрять померлим уві сні? Але ж і життя ми намагаємося збавити <…> непомітно, в розвагах, збути його. І це сполучено з бажанням прослизнути непомітно і крізь смерть. Якщо смерть уві сні, то й життя як уві сні спливає»[95]. З цієї субкультури у нас бере свій витік «житгєсмертна» філософська лірика В. Стуса, — але це радше виняток із правила, бо поза тим смерть як екзистенційна проблема для української культури радянського часу взагалі не стояла (наприклад, у знаковому для тієї доби романі Ліни Костенко «Маруся Чурай» цілий сюжет смерти Гриця інтерпретується як «підмінене самогубство»: Гриць випив отруту, яку Маруся була приготувала для себе, — а проте цей її самогубчий намір у романі не інтериоризується жодним рядком: натомість десятки сторінок займають роздуми Марусі про історичну долю України, про Грицеву зраду, про перемогу обивательських вартостей над високими ідеалами і т. д., і тільки на переживання людини, яка прийняла свідоме рішення покінчити з життям, нема й натяку, і навіть сповідаючись перед стратою, Маруся не прохоплюється про це ні словечком, — тема так і лишається задекларованою суто фабульно і на рівні характерів не існує). Першим вказав на цю культурну лакуну Ю. Шевельов: «…не „опрацьовується“ в нас проблема смерти. Ніби боїмося, ніби треба зберігати соцреалістичну проблематику, а от про смерть — крім, звичайно, героїчної, мовчимо. Після символістської — новими дерзаннями — не похвалимося»[96]. Травмована і, в прямому й переносному сенсі, «перелякана на смерть», наша колоніально недоросла колективна свідомість[97] просто втратила ту оптику, яка б дозволила розгледіти за екзистенційно-вольовою, добровільно вибраною і самозрежисованою смертю Міріам народження Лесі Українки як національного генія.

3 коханням справа ще складніша. Та «дивна», «ненормальна» любов, яку освідчує Леся Українка в листах і віршах 1900—1901 pp., у дійсності, як це переконливо довів Е. Фромм у 1950-ті, можлива тільки як наслідок якраз виключно «нормального», не загальмованого ні «материнським», ні «батьківським» комплексами, душевного розвитку двох людей до зрілого й самосвідомого стану. Тільки між такими — дорослими — особистостями можливий не елементарний «симбіотичний зв'язок», не соціальна угода, аналогічна товарному обміну, — а становлення щонайглибшої міжособистісної єдности, котра лише й здатна розв'язати проблему людського існування[98] («тільки з тобою я не сама, тільки з тобою я не на чужині»). Але для того, щоб упізнати таку любов, у культурі мають існувати готові вироблені образи як чоловічої, так і жіночої особистісної зрілости — а не просто певні стереотипи маскулінної й фемінінної поведінки. Зрозуміло, що в стосунках із С. Мержинським (як і з іншими чоловіками в її житті) Леся Українка в наших очах дуже сильно «заслоняє партнера», а це з точки зору традиційно-патріархатної звичаєвости сприймається майже як реверсія ґендерних ролей: фізична слабкість, пасивність, безпорадність і прикутість хворого до ліжка, навіть його небуденна (справді-таки дещо «христологічного» типу!) врода (чи не єдина «власна» об'єктивна, не віддзеркалена через призму особистости Лесі Українки характеристика С. Мержинського, якою диспонуємо з фотодокументів) — все це прикмети, для патріархальної культури канонічно «фемінні», вони принижують С. Мержинського до «жіночого» становища і утруднюють чоловікам проективну з ним ідентифікацію (не варто-бо забувати, що й «лесезнавством» як науковою дисципліною, і взагалі якнайширшою культурною асиміляцією образу письменниці у нас донедавна займалися таки мало не виключно чоловіки). Звідси й відрухова, не завжди навіть усвідомлювана самими інтепретаторами потреба виправити дисбаланс до традиційного, культурно «прийнятного» — принизивши натомість жінку до становища сексуально відкинутої, «некоханої» (читай, «неповноцінної» жінки), — принаймні в такий спосіб її «заслонений» партнер наділяється активною роллю коли вже не щодо неї (адже прийняти чи відкинути офіровану тобі любов — це, як не крути, також традиційно «жіночий» вибір…), то хоча б щодо вмисне винайденої для нього з цієї метою «третьої сторони»: робиться, отже, «мужнішим», маскуліннішим (те, що подібна «активність» — використати у функції доглядачки закохану жінку, кохаючи при тому іншу, — в разі дійсно б мала місце, поставила б такого персонажа в позицію, по суті, морального альфонса, випускається з поля зору як річ другорядна: очевидно, в патріархальній етиці альфонсизм для чоловіка вважається меншою ганьбою, ніж «підкаблучництво», — раз уже «війна статей», то на війні як на війні!).

Іншим, не таким брутально мізогіністським, але також згідним з основними засадами патріархальної сексуальної політики способом реакції є «принизити» такого чоловіка ще більше, уйнявши йому, вкупі з «мужністю», будь-якої особистісної значущости взагалі. Так, у російській інтернет-енциклопедії «Тор 100» читаємо з цього приводу, що «можна було зрозуміти протести матері проти стосунків Лесі з Мержинським — молодий чоловік був сам смертельно хворий і до того ж не надто розумний (?! — О. З.)»[99]. Казус не поодинокий — аналогічних «відкриттів» досхочу подибуємо і у вітчизняній лектурі, причому роняться вони без будь-якого усвідомлення тієї, здавалось би, самоочевидної речі, що таке приниження об'єкта любови видатної жінки в непрямий спосіб принижує, інфантилізує і спрощує і її саму — до кондиції фроммівського невротика, який пошукує в коханні чого завгодно, тільки не творчого «глибинного спілкування»[100]. В цьому зв'язку доречно згадати Йосифа Бродського, який, на поставлене в одному інтерв'ю запитання стосовно чоловіка М. Цвєтаєвої, С. Єфрона, відповів просто і єдино про такий випадок точно: «Якщо Марина його любила, то не мені його судити»[101], — свого роду «категоричний імператив» поведінки дорослої людини щодо всяких інтимних стосунків дорослих людей узагалі, і якщо стосовно Лесі Українки наша культура на нього не спромоглася, то справа, вочевидь, не лише в тому, що в цій культурі відсутня належне випрацювана рольова модель «принца-консорта» (чоловіка королеви) — партнера видатної жінки, змушеного весь час перебувати в її затінку, — а перш за все в тому, що власне в статусі дорослої жінки (а значить такої, яка, серед іншого, сама добирає собі партнерів, зокрема й еротичних!) «наша Леся» в національній свідомості остаточно так ніколи й не утвердилась[102].

На це промовисто вказує, між іншим, уже й сам, досить-таки химородний (утворений від першої, інфантильної частини nom de plume) термін, який, одначе, ввійшов до наукової номенклатури, тож volens nolens мусимо ним послуговуватися, — «лесезнавство». Адже ж не існує ні «тарасознавства», ні «іванознавства», ні, скажімо, «григорієзнавства» (чи «савичезнавства»), тож за такою родинно-побутовою фамільярністю на адресу авторки, як-не-як, визнаної за героїню з того-таки пантеону, що Шевченко, Франко й Сковорода, запевне мусить критися щось більше, ніж звичайна незручність її псевдоніма для словотворчих вправ (зрештою, «українкологія» звучала б незгірше!). Саме тут і криється головна причина, чому «Одержима», всупереч очевидному, так нерадо визнається в нашому літературознавстві за перелом у творчості письменниці: з пережитої в Мінську трагедії народився не лише великий драматург — а доросла жінка з новою свідомістю своєї ґендерної тожсамости[103], — факт, украй неприємний для патріархальної естетики, яка попросту не вміє дати собі раду з тією обставиною, що цей великий драматург — жінка, а відтак її літературна зрілість закономірно включає в себе й зрілість особистісно-жіночу (що, річ ясна, «нашій Лесі», «слабосилій хорій дівчині», ніяк не пристало!).

Для найвимовнішого речника цієї естетики, 3. Фройда, який, як відомо, взагалі нічогісінько не тямив у жіночій сексуальності (лібідо, на його наївне переконання, «завжди й закономірно має чоловічу природу»[104], а звідси й імпліцитний висновок, що таку саму чоловічу природу мусить мати й художня творчість, яко сублімація лібідо), цілий психосексуальний розвиток жінки вкладався в схему «бунту проти жіночости» як проти чогось небажаного й неприємного, — а тому й художня творчість жінки знаменувала не що інше, як символічну фіксацію на інфантильному, «до-едіпівському» потягові до матері[105]: згрубша мовлячи, або ти доросла («нормальна» жінка) — або геніальна («інфантильна»). І то байдуже, що радянські лесезнавці майже напевно ніколи не читали Фройда, — для того, щоб здійснювати на практиці певну політику, зокрема й сексуальну, зовсім не конче володіти теорією (як нема потреби знати анатомію, щоб справляти фізіологічні функції), — теорія тільки допомагає нам виявити й деконструювати основоположну сексуально-політичну парадигму, а вона щодо Лесі Українки в Україні нічим не різниться від тої, яка до 1970-х pp. включно застосовувалася в західних культурах щодо таких «геніальних дівчаток», як «Сельма» (Сельма Лагерльоф), «Джинні» (Вірджинія Вулф), «Сівві» (Сільвія Плат) та ін.

Як показали С. Ґілберт і С. Ґубар у тій-таки «Нічийній землі» — фундаментальній тритомовій праці, спеціально присвяченій «війні статей» у літературі модернізму в XX ст., — навіть компліментарна чоловіча критика жінок при ближчому розгляді звичайно виявляється проблематичною (авторки, як психоаналітики, тлумачать цей феномен «кастраційним комплексом») — і то тим більше, чим сильніша з предмета критики потенційна «конкурентка». Найпопулярнішим сексуально-політичним прийомом, сказати б, «акратизації» жінки — винесення її «за дужки» владного дискурсу й усунення таким чином «конкурента» — традиційно залишається імпліцитне перетворення її на сексуальний об'єкт і наступне приниження вже в цьому статусі (це той самий прийом, до якого вдається гоголівський персонаж у «Вієві», щоб заткнути писка несподіваній опонентці: «Коли при всіх скину з тебе спідницю, то негаразд буде»!). В такий спосіб усувається найсерйозніша «загроза» «першій статі» з боку дорослої жінки — загадкова й страшна своєю «інакшістю» жіноча сексуальність. За архетипальний взірець тут править опозиція в пізньохристиянському міфі «доброї та поганої Марій» — «непорочної» Богоматері та «грішної» (розкаяної) Магдалини (тільки порівняно недавно вченим удалося належним чином дослідити, з одного боку, трудний і забарний процес вірґіналізації та десексуалізації церковною традицією першої з них, Ісусової матері, — нагадаю, що догмат про непорочне зачаття був остаточно прийнятий Ватиканом щойно в XIX ст.[106], — з другого ж боку, витіснення Марії Магдалини — згідно і з канонічними, і з апокрифічними євангеліями, таки центральної постаті серед Христових учнів і Христової найближчої «партнерки» [kõinonos], — на марґіналії міфа методом прямих фальсифікацій, аж до підміни її, в VI ст., зовсім іншою жіночою постаттю — безіменною євангельською блудницею[107]). Міф «нашої Лесі», «слабосилої хорої дівчини», складався в українській культурі за першою з двох схем — «унепорочнення»-асексуалізації, причім розглянута в першому розділі медикалізація її життєпису пришилася тут вельми до речі: оскільки наголос клався на хворобу, котра з часом (коли масова культура висунула новий естетичний ідеал жіночої вроди, однозначно пов'язаний із фізичним здоров'ям, спортом і т. д.) була анахронічно, заднім числом, ототожнилась із сексуальною непривабливістю, жіночою неповноцінністю, то цим самим імплікувалась і вимушена асексуальність, як наслідок буцімто еротичної незапотребованости-«некоханости», — і у висліді десь на середину століття ми й отримали стосовно найвидатнішої своєї в цьому столітті культурної героїні більш-менш сконцептуалізовану парадигму такої собі «некрасивої дівчинки» з вірша Н. Заболоцького — дівчинки, яку випадало, за Франковим першоприкладом, радше жаліти, ніж подивляти, і яка, як ми вже бачили, дісталася в такому «безгрішно-дівочому» стані навіть до академічних історій літератури.

Було б напрочуд цікаво й повчально з погляду майбутніх культурних стратегій простежити в якій-небудь окремій праці шляхи становлення цього відверто мізогіністського міфа — всі оті, позірно вибачливі, пліткарські недомовки, напівприкриті підтексти, радо наведені чоловічою критикою судження «з живих уст» неприхильних Л. П. Косач-Квітці сучасників (як-от тієї-таки «навічно розсвареної», на вимогу чоловіка, А. Драгоманової-Труш — «всі сестри Лесі Українки гарні, тільки вона негарна», — що без коментарів цитують «із запису» В. Покальчук, А. Костенко та ін.[108]), — словом, усе те, що, в кінцевому підсумку, дається емблематично зрезюмувати одним уступом із ювілейного есею Є. Маланюка: «Була вона схорована, зжерта під кінець життя сухотами кісток. Жіночої вроди та й вроди взагалі — не мала, бо й той чар свіжости, що бачимо на деяких фотографіях дитинства, ніколи не розквітнув, а, зів'явши передчасно, зник без вороття (курсив мій. — О. З.)»[109]. І справа навіть не в тому, що поет (!) Є. Маланюк мовби й близько не підозрює про існування якогось іншого, ніж «чар свіжости», жіночого чару, що його якраз одностайно і — не змовляючись — у тих самих виразах відзначали в Лесі Українки всі безсторонні прижиттєві спостерігачі (чи не найвимовніше — німецький письменник Людвіґ Якобовскі в листі до О. Кобилянської від 02.06.1899 p.: «Панна Косач продовжила своє перебування в Берліні на кілька днів, і я її відвідав. На отомані застав струнку, терпінням обтяжену даму, якої обличчя так сильно оживлене внутрішньою духовністю, що вона виглядає прямо красиво»[110], — а І. Сагатовський подає, як і пристало акторові, вже мало не стилізований портрет декадентської музи: «неземна хрупка істота, некрасива, але на диво чарівна, з глибокими, наче море, очима і прелагідною хворою ухмилкою»[111], причім не доводиться сумніватись, що саме це й є достеменний погляд сучасника — синхронний, ізсередини культури, бо ж ідеал саме такої вроди femme d'esprit, spirituelle dans tout les sens[112], — жартівливий комплімент, яким обдаровувано Лесю Українку в єгипетському санаторії, коли вона катастрофічно тратила на вазі! — вроди крихкої, витончено-невротичної, «неземної», та ще й бажано позначеної яким-небудь страдницьким надломом, — куди більше відповідав символістській естетиці fin de siècle, аніж улюблена нашими шістдесятниками, либонь, із соцреалістичної монументальної пластики могутня Мати-Земля; зрештою, і продемонстрована самою Лесею Українкою, в оповіданні 1910 р. «Розмова», печально-іронічна настанова щодо цієї естетики зайвий раз показує, наскільки сама авторка звикла як жінка бути оцінюваною в її категоріях[113]). У принципі, вже сама тільки вітальна сила, що через край шумує в листах Лариси Косач гумором і завзяттям, мала би показати всякому неупередженому читачеві, якою справді «на диво чарівною» мусила бути ця жінка, — а це, надто в поєднанні з «неземною хрупкістю», таки прецінь найпевніший фактор еротичної привабливости, і якщо наша культура вперто відмовляє в ньому своїй героїні, воліючи бачити її натомість «некоханою» й сексуально зневаженою чоловіками, то причина тут вочевидь зовсім не в провербіальному українському пуризмі, на який так люблять покликатися речники патріархатно-владного дискурсу, — адже, для порівняння, любовні історії найвизначнішої літературної попередниці Лесі Українки, Марка Вовчка, утвердилися були в нас на правах леґенди ще задовго до появи в 1930 р. скандального роману-біографії В. Петрова (В. Домонтовича) «Романи Куліша». Але тут є одна істотна різниця: Марко Вовчок працювала ще цілком у традиції т. зв. «чоловічої мімікрії», яку С. Ґілберт і С. Ґубар вважають типовою для письменниць XIX ст. і для якої характерне не лише вживання чоловічого псевдоніма (Жорж Санд, Джордж Еліот і т. д.), а й, значно суттєвіше, самоідентифікація «по чоловічій», «батьківській» лінії культурного переємства (Марко Вовчок у нашій літературі — насамперед Шевченкова «доня», тоді як для становлення Лесі Українки суб'єктивно й об'єктивно куди важливішими були літературні «матері» — і Олена Пчілка, і та ж таки Марко Вовчок[114], — що вже виходить далеко за межі фройдівської парадигми). Беручи ширше, така «мімікрія» передбачає незмінну орієнтацію на «чоловічий світ» як на головну санкціонуючу інстанцію, тобто жодним чином не опротестовує наявних владних стосунків, завдяки чому «мімікруюча» авторка має «законний привілей» залишатися в очах патріархатної критики «нормальною жінкою», з невідчуженим правом на сексуальність (що, втім, анітрохи не означає, ніби її доробок буде прийнято панівною статтю на засадах рівности!). Натомість Леся Українка належить до наступної, куди радикальнішої феміністичної ґенерації (т. зв. «феміністок другого покоління»), у якій творча жінка вже усвідомила свою самодостатність і не узалежнює себе від оцінки «за статевою ознакою», — для Лесі Українки від самих початків літературної кар'єри «сепаратизм сей трохи смішнуватий» [10, 151], з О. Маковея вона відверто кпить за його «лицарське ставлення до жінок-критиків» («думаю, що критика від того не ліпшає й не гіршає, що її пише жінка» [10, 209]) і т. д., — іншими словами, від початку відкидає приділену їй, як жінці, нішу «меншини», а це вже незаперечний бунт проти всталеного порядку ґендерної субординації. Найнадійнішим способом оборонити цей порядок і поскромити «бунтарку», повернувши її на приналежне їй меншевартісне місце, і є дезавуація в традиційно-фемінінній ролі: саме тому Маркові Вовчку «розбивати серця» було «дозволено» (при чому посилено ширилися версії, ніби її твори за неї насправді писали її коханці!), а «нашій Лесі» й досі — ні.

Таким чином, «лесизмом» — на противагу дисциплінарному «лесезнавству» — назвемо тепер ту героїзаційну парадигму, в основі якої лежить с т р а х ж і н о ч о с т и, що змушує десексуалізувати видатну жінку («одинокого мужчину») шляхом, по-перше, її «медикалізації» (доросле жіноче тіло деприватизується, «усуспільнюється» такою невротичною культурою як «прозорий», відкритий для огляду плацдарм боротьби з хворобою: це тіло, вимушено віддане лікарям, а не доброхітно — коханцеві), а по-друге (і це друге тісно пов'язано з першим і логічно ним узалежнюється) — шляхом інфантилізації, постійного, не раз вельми винахідливого, дискурсивного допасування під архетип «вічно-дівочого», перетворений у колективній свідомості на нормативний припис (тут приходить на допомогу стійкий асоціативний ланцюжок: хворобливість — безпорадність — дитинність).

Симптоматично, що, по суті, єдиний новий культурно значущий сюжет, який потрапила внести до агіографії «найвидатнішої з українок» (і навіть напрочуд швидко змасофікувати!) пострадянська доба, — це її «платонічний роман» з О. Кобилянською[115], — сюжет, нема що й казати, дуже істотний для зрозуміння логіки формування жіночої тожсамости поза межами патріархального культурного канону (жіноча «розкіш товаришування», хоч сама по собі й не була, як то вважає Т. Гундорова, фен-де-сьєклівською психологічною інновацією, вможливленою щойно завдяки появі жіночих емансипаційних рухів, — жінки-бо товаришували завжди, впродовж усенької історії, і навіть традиційна українська селянська культура включала розвинену систему ритуалів жіночої «філії»-«посестринства»! — проте була таки безперечною тематичною інновацією для літератури і багато заважила при утвердженні в ній образу «нової жінки» — такої, яка відмовляється від традиційно «андроцентричного», зосередженого довкола постаті чоловіка, життєвого сценарію «другої статі» й заявляє право на свій власний, автономний емоційний світ[116]). Ціла пікантність, одначе, полягає в тому, що й цей сюжет, замість зламати «лесистський» стереотип інфантильности й бути прочитаним у контексті проблеми становлення зрілої жіночої тожсамости, пішов розвиватися в кривому руслі того самого міфа «некоханої», яка, мовляв, нічого не вдієш, мусила шукати розради після своїх так званих «розчарувань з чоловіками» (навіть скрупулянтна Т. Гундорова заведено й без жодних пояснень личкує кохання Лариси Косач до С. Мержинського як «нерозділене»[117]!) — в обіймах гомосексуальних.

Притьмом і з місця звульґаризована жовтою пресою скандально-гомофобська рецепція цього сюжету[118] спровокувала його узурпацію молодою, але надзвичайно енергійною ґеївською культурою[119] (не лише в Україні, а й на цілому пострадянському просторі), і у висліді по-фроммівському «глибинна» духовна близькість двох товаришок (між іншим, не просто травмованих особистими драмами пань бальзаківського віку, а й, як-не-як, письменниць однакової естетичної й ідеологічної платформи — і однакових самотніх бунтарок на тлі тогочасного літературного мейнстріму[120]!) виявилась вийнятою з приналежного культурного поля та непроникно закапсульованою в окрему екологічну нішу сексуальної «єресі» (висловлюючись у термінах Еріки Джонґ). У кращому разі, найбільш вирозумілі українські критики погоджуються визнати такий «жіночий платонічний роман» за «форму самозахисту жінок в патріярхальному світі» (Гундорова), але ніяк не за необхідну фазу в розвитку зрілої жіночости взагалі[121] — а згідно з антропологічними студіями останнього двадцятиліття, то й не тільки жіночости, а всякого повноцінного особистісного психічного розвитку, без різниці статі. В умовах-бо індустріальної цивілізації, коли емоційну чулість було прескриптивно вилучено з маскулінного поведінкового кодексу (феномен, завважмо, історично недавній — приблизно до XVIII ст. у європейській культурі ще зберігалися рештки «сльозливого середньовіччя», і чоловіки не мусили тамувати емоцій[122]!), від XIX ст. почавши, саме дружба з жінкою посідає виключне місце «школи почуттів» і для чоловіків, і для жінок, причім колишня невкоськана емоційна афектованість, вигнана «у двері» — з чоловічого світу, — влізає «у вікно» і довший час розкошує у своїх старих, «до-барокових» формах у дискурсі жіночому, приватному. Приятельські листи американок, француженок і німкень XIX ст. для сьогоднішнього непідготовленого вуха таки справді можуть звучати мало не як шквал розпаношених лесбійських освідчень: «Як я тебе люблю… ти радість мого життя… моє серденько, як я тужу до тебе, як мрію про той час, коли ми знову побачимося»[123] і т. д., — тоді як насправді це був цілком звичний, ба навіть ритуалізований тодішньою культурою спосіб жіночого словесного вияву прихильности й симпатії незалежно від об'єкта. Зрозуміло, що «епістолярний роман» панни Лесі й панни Ольги (стилістично, звісно, непорівнянно винахідливіший — у кожному разі, з Лесиної сторони, що єдина нам і відома) має бути відчитаний насамперед у цьому, питомому для нього контексті. Правда, тоді б розвіялася міфологема фрустрованої своїм неуспіхом у чоловіків «безщасниці», чий «компенсаторний» роман із жінкою, на радість дідусеві Фройду, «ніс у собі елемент неперебореного інфантилізму»[124] (sic!), але хіба не сподіваємося ми від, здавалось би, «непідцензурної» більше науки принаймні такого категоричного імперативу, як свобода від влади міфологічних передсудів?

З іншого боку, можна зрозуміти й труднощі науковців: над ними тяжить не сама тільки інерція патерналістського («лесистського») міфа, а й дещо об'єктивніше — елементарний брак кваліфікованих розробок у суміжних галузях україністики, на які можна було б спертися і при розгляді, зокрема, того самого жіночого любовного дискурсу. Щойно тепер починають по-справжньому оприявнюватися масштаби нашої інтелектуальної «окрадености», що веде свій початок від 1930-х років — від сталінського поліцейського розгрому української культури, а серед іншого й Української Академії Наук. Знищене тоді на пню вітчизняне мовознавство навіть за роки незалежности — навіть із відкриттям доступу до західних і діаспорних джерел — не потрапило реабілітуватися настільки, щоб необмежено перейти від досліджень української мови як пам'ятника — до мови як діяльности (висловлююсь у термінах В. Гумбольдта, який перший розрізнив ці два «лики» кожної мови). У висліді, досі не маємо відповідних сучасному станові науки історичних досліджень українських соціолектів, вікового сленґу, професійних арґо тощо[125], — лакуна воістину драматична, яка, своєю чергою, створює поживний ґрунт для роїння найфантастичніших домислів уже поза межами лінґвістики. Так, Г. Грабович у вищезгаданій розправі про «дочку Прометея» преповажно розводиться над тим «інфантильним дискурсом», який панував у родині Косачів, над «гіпертрофією здрібнених імен», якими «з легкої руки матері» наділювано дітей, і завершує глибокодумним висновком, що це «класична форма психічного контролю матері над дітьми», — вочевидь сном-духом не здогадуючись про те, що з практичного мововжитку відомо кожній українській селянці, — а саме, що традиційний український родинний дискурс взагалі є інфантильним (у народному мовленні й дотепер заціліло спеціальне «дитяче арґо», рясно зафіксоване художньою літературою, від І. Франка до Григора Тютюнника[126]), тож, хоч би якою авторитарною матір'ю була Олена Пчілка (а вона безперечно нею була!), сліди її «психічного контролю над дітьми» треба шукати де завгодно інде, тільки не в називанні Лариси «Зеїчком», Ольги «Пуцом», а Ізидори «Дроздиком»: про патологічну особистість (емоційну дефектність) матері свідчила б, навпаки, відсутність у родинному обігу таких дитячих «псевд»[127] і називання дітей повними іменами (знак «мама сердиться», якому в англійській мові, морфологічно непридатній до творення відіменникових здрібнень-димінутивів, відповідає «офіційне» звертання до дитини на ім'я-прізвище). І так само інфантильно акцентуйованим в українській, як і в багатьох інших європейських мовах, є дискурс любовний, як різновид родинного, — вживання дорослими людьми в інтимному спілкуванні елементів дитячого арґо: це не що інше, як символічне «приріднення», посвячення адресата засобом мови в члени свого роду, й інтерпретуватися як насильницька «форма психічного контролю» може хіба що при відсутності між цими двома любови — або ж при повній незнайомості самого інтерпретатора з таким почуттям (так у «Любому другові» Мопассана Жорж Дюруа скаженіє від дитячого сюсюкання пані Вальтер: «Вона питала: «Чий це ротик?», і якщо він зразу ж не відповідав: «Мій», то чіплялась до нього, аж поки він бліднув від роздратування», — але ті самісінькі слова в устах милої йому пані де Марель його і бавлять, і тішать). Це, сказати б, ази всякого education sentimentale, чуттєвого вишколу (як було сказано ще в Першому листі ап. Павла до коринтян, «хоч би я говорив усіма людськими й янгольськими мовами, та не мав би любови, то був би я міддю дзвінкою або кимвалом брязкучим»), і якщо сьогодні вони вже можуть тлумачитися з позицій психологічного марсіянина, то це означає тільки, що Фромм таки мав рацію, коли застерігав: освіта, побудована на виключній ретрансляції знань, а не людяности, неминуче призводить в остаточному підсумку до обриву культурної традиції[128].

Але є й ще дещо, що стоїть сьогодні між Лесею Українкою й нами: це якраз вимушене відмирання, «стирання» з писемної культури, як соціально несанкціонованих та непідлеглих унормуванню, тих найбільш експресивних мовних пластів, котрі були дискурсивним резервуаром для приватних (любовних, родинних) почуттів. «Наше слово гордое „товарищ“ нам дороже всех красивых слов» — це не метафора, а вельми чітка ідеологічна прескрипція, і перший-ліпший, навмання заризикований аматорський екскурс в історію радянської педагогіки це негайно потвердить (чого варта, наприклад, сама тільки методична директива вихователям дитсадків звертатися до малят на прізвище!). Коли любити Сталіна приписувалося більше, ніж маму, і за цією «головною» любов'ю взорувати всі інші, «менш значущі», то тим самим випадав з ужитку, як незапотребований, весь той домашній сленґ, що його нині личкуємо «інфантильним» уже з наперед заданою погордою («рідного Сталіна» ж не назвеш ні «Бубонькою», ні «Бурбулятком», ні «дорогим Ба», як міг дозволити собі звертатись у Празі 1930-х «залізний націоналіст» Олег Ольжич до рідного батька — Олександра Олеся[129]). Тоталітарна репресія приватної сфери поступово призвела до того, що чулість, чуттєва афектація в будь-якому вираженні стали розцінюватися як атрибут слабкости, якого належить соромитися, а кожен його спонтанний прояв, відповідно, тлумити. У словнику Лесі Українки «альтруистическая восторженность» [11, 240] (про С. Мержинського) — це ще позитивна, ба й захоплена характеристика близької людини. Через яких тридцять років на всій підрадянській території подібна словосполука звучатиме вже однозначно знущально, особливо в стосунку до мужчини, — а в 1970-ті навіть один із найтонших українських ліриків, Василь Стус, буде, за свідченнями таборових колеґ, зневажливо морщитися на адресу «південної чутливости»: незаперечний знак, що нова культурна норма перемогла й утвердилася — принаймні на рівні «горішньої свідомости» (той, хто прозвав В. Стуса «дівчиною, яка все життя прикидається героєм Гемінґвея»[130], навряд чи думав, що цим надзвичайно влучно характеризує цілу українську радянську культуру — культуру проскрибованої чулости).

Ці процеси, розуміється, відбувалися в усіх комуністичних культурах, але нашій завдали особливо тяжкого й невідшкодовного удару. За історичним-бо рахунком, українська мова була літературно молода — якщо послуговуватися відомою класифікацією В. Онґа, це класичний приклад розвиненої з вернакуляру (розмовної мови) materna lingua, а не patrius sermo, «материнської», а не «батьківської» мови[131]. В Західній Європі становлення національних літературних мов із місцевих говірок розгорнулось далеко раніше й тривало довше, — головний його зміст і складала боротьба живої, родинної («грубої», як форкав іще в XIX ст. Генрі Торо, а малоросійське дворянство, з Гоголем включно, казало «мужицької») «маминої мови», що зберігала в собі незайманою оту саму гейзінгівську середньовічну «неповстримність чуттів», — із книжною, унормованою й шліфованою, «ученою» patrius sermo, тобто богослужебною латиною (якої, нарівні з грекою, продовжували навчати в класичних гімназіях аж до початку XX ст.): в нас таку культурну роль виконувала була попервах, поруч із латиною, також церковнослов'янська (ще для Сковороди), а відразу за тим, стрибкоподібним переходом (наслідок культурної колонізації!) — імперська, тобто російська/німецька (меншою мірою польська), і цей «доіндустріальний» колоніальний розрив на стихійно-сердечну, «домашню» й «неповстримну» мову щирого чуття, з одного боку, та «правильну» (впорядковану згідно з правилами життя в соціумі) прибрану, вивчену в процесі проходження через систему колонізаторських («батьківських») владних інституцій (школа, військо, служба і т. д.) мову соціальних комунікацій, з другого боку, так ніколи й не був у нас до решти зліквідований[132]. Те, чим займалося покоління «літературних батьків» Лесі Українки (в тому числі й її рідна мати), — вперто, попри всі поліцейські й цензурні рогатки, у прискореному темпі адаптуючи («куючи») живу й стихійну «народну» мову для інтеліґентного, читай раціонального, узусу, — було спрямоване акурат на ліквідацію цього розриву: проект, надто зважаючи на умови, в яких його доводилось реалізовувати, таки шалено амбіційний, а проте, віддаймо належне тому поколінню, досить успішно зреалізований. Уже в Лесі Українки літературна українська (чи не вперше!) постає мовою, яка справді від самого початку, «онтогенетично», «вміє все» (у 1920-ті неокласики з прилеглими до них «марсівцями» — В. Підмогильним, Є. Плужником, Б. Антоненком-Давидовичем — ще в гарячковому темпі завершували процес постановки «українського голосу» на «чоловіче речення»[133]: саме від цих останніх «ковалів мови» літературна українська отримала й останню дозу загальноєвропейської, класичної греко-римської patrius sermo, тільки що цей проект уже не був завершений — його назавжди перебило НКВД).

Власне оте «материнське» — приватне, «простацьке» й «щире» — походження (з вернакуляру) й забезпечило було літературній українській ту підвищену чуттєву температуру (пластичність і абсолютну, воістину «елліністичну» природність емоційної афектації), яку більшість західноєвропейських мов, зіштивнілих і задубілих у шорах нормативного узусу, на той час уже втратили (англійська, наприклад, — після Шекспіра й взагалі єлизаветинців), а відповідні національні літератури ностальгійно оплакували як свій «золотий вік» і прекрасну юність. Власне на цю «південну чутливість» так небезпідставно заздрили нам класики російської літератури, чия мова розвивалася зовсім іншими шляхами й завжди була непорівнянно більше «батьківською», ніж «материнською»[134] (і тому всяка підвищена чулість завжди відгонила в ній нарочитою стилізацією — перший знак браку в мові «материнського» вітаміна!), — від Льва Толстого («Я дуже люблю вашу народну українську мову, звучну, цвітасту і таку м'яку. У вашій мові стільки ніжних, сердечних, поетичних слів: ясочко, зіронько, квітонько, серденько…»[135]) до А. Солженіцина, з його безугавними наріканнями на втрату «теплої малоросійської культури»[136]. Солженіцина можна було б заспокоїти тим, що її втратили й ми, «малороси»: такою, на мовному рівні, «теплою», як у прозі «сімдесятників» XIX ст. (А. Свидницького, О. Кониського, В. Мови-Лиманського), ця культура в радянську добу — «в залізній мові, в залізнім реченні» (А. Малишко) — бути таки перестала. Останнім, хто ще не тямив «соромитися» домашньої безпосередньости інтонацій і словника, був П. Тичина 1920-х. Ні «колосочки» довкола Божої Матері, ні наївно-звуконаслідувальне «ціпу, ціпу, ціпу» у вірші про зґвалтування, ні простолюдинське (що відразу суґерує й простацький-таки жест — сплеск руками) «Ой, світе мій!», ні дитячі (граматично неправильні) словотвори («ставає», «іззіж»), ні несподівано впале на риму (до «Винниченко») насамкінець вірша інтонаційно-розмовне: «Ой, Княжа Гора! / височенька» (NB: хто сьогодні так говорить, вже не кажучи — пише?) — жоден із цих (незліченних!) проявів мовної «неповстримности» ще не звучить у Тичини фальшиво, сиропно-інфантильно (як не звучить сюсюканням і Шевченкове «Неначе ляля в льолі білій, / веселе сонечко зійшло»), — і, смію припустити, не тому, що Тичина був геній (коли через сорок років опісля подібне вправляв не менший од Тичини лінґвістичний геній — Микола Лукаш, — це вже була не «мова як діяльність», а таки «мова як пам'ятник», і зосталося в літературі на правах хай геніальної, але — таки стилізації!). Просто, на початку 1920-х українська приватність і «домашність» ще не були культурно репресовані, і нашій «дівчині» ще й на гадку не спадало «прикидатись героєм Гемінґвея», — як і взагалі будь-чим, чим вона не є[137].

Ось це й слід повсякчас, як при розв'язанні математичної задачі, «тримати в умі», коли заходить про будь-які тогочасні дискурси: хоч яка «кута», культурно вирафінована й вироблена, мова Лесі Українки була водночас ще й цілком природно- і народно-українська[138], — а відтак значно емоційно розкутіша від сучасної за визначенням, а не за ситуацією (адресатом), — і це справедливо не тільки щодо Лесі Українки, а й щодо цілого її оточення. Це-бо не хто інший, як стриманий і суворий, нелюбимий селянами поміщик П. А. Косач[139] писав у листі до дружини по тринадцяти (!) роках шлюбу: «Твоє письмо, чарівниця, вернуло мене до життя. Я знов співаю і виспівую тебе, моя зоре, моя Ola, я за тебе кинусь в море!»[140], — завважмо, що це пише чоловік аж ніяк не «восторженный», а навпаки, у повній згоді з тогочасним поведінковим кодексом дворянської маскулінности, у зовнішніх проявах емоцій скупий, як Командор дон Ґонзаго де Мендоза[141] (чи не тому цей останній і вийшов у Лесі Українки, вперше за всю літературну історію Дон Жуана, повноформатною людською постаттю?), але щойно доходить до україномовної любовно-родинної комунікації, як «дон Ґонзаго» зараз же найприроднішим чином переходить на лексикон Квітки-Основ'яненка («моя Олесічка-ясочка», «моя гулічка Олесічка», «милая Олічка-ластівочка», «моя вінозірочка», «милая люнічка», «моє зозулятко» і т. д.), — а порівнявши епістолярний стиль Лариси Косач і, скажімо, досі сповна літературно не зреабілітованої Людмили Старицької-Черняхівської, виявимо, на свій превеликий подив, що та унікальна приватна мова Лесі Українки, за якою так був побивався І. Костецький[142], насправді зовсім не була аж такою вже унікальною, і що в «Люді» в ужитку достоту ті самі мовностилістичні прийоми, якими каналізується «неповстримне» багатство почуттів (від ностальгії до сарказму в межах одного абзацу!), — і інтертекстуальність, і міжмовна гра, й елементи «перейманого народного» тощо[143]. Таким був дискурс середовища, звідки Лесю Українку, після неокласиків, було інтерпретаторами штучно висмикнуто, як рослину з живого ґрунту, і вміщено під лабораторне скло «науково-критичної» апаратури на правах уже гербарійного препарату (для неокласиків те середовище було ще видимим, та його натоді ще й не було розгромлено сталінськими репресіями, а спадок його не поховано в архіви), — операція приблизно така сама, як коли б, скажімо, Шекспіра розглядати без жодного зв'язку з культурою його епохи, явленим нізвідки, мов Афіна з голови Зевеса.

І коли вже говорити про дискурсивну «теплоту», то не варто забувати, що й саме те середовище було по-людськи дуже «теплим» — родинним і зрідненим, наскрізно переснованим живосплетіннями численних кровних, свояцьких і посвоячених зв'язків, для шляхетської «генеалогічно зорієнтованої» свідомости ще самих собою пріоритетно-ціннісних, і саме за цією вспадкованою «фамільною» моделлю творилася в ньому вже нова «генеалогія» — «не по крові, а по духу» (і тому зовсім натурально було, наприклад, з боку «хлопського сина» Івана Франка, потрапивши в те середовище, попросити в сестри свого «духовного батька» Михайла Драгоманова посередництва в справах сердечних, а з боку Ольги Драгоманової-Косач, в літературі Олени Пчілки, — з запалом узятися за роль свахи й таки довести діло до вінця, представивши, між іншим, панові Франкові панну Хоружинську в таких ентузіастичних виразах: «золото, не дівчина! Она просто очарувала мене! Яка она мила, щира, добра, симпатична і до того як она розвилась за сі роки, як пройнялась ідеєю українства! <…> Отже, думаю я, що в панні Олесі знайдете Ви собі не лише хорошеньку милу, а ще до того й змисленну дружину — спільницю ваших думок, переконань і праці»[144] [курсив мій. — О. З.] — «рекомендаційний лист», який і виявився для Франка вирішальним). На додачу, і Косачі, і Старицькі, й Лисенки, всі панове, нівроку їм, маєтні, провадили в себе так званий «відкритий дім»[145] — форму соціального життя, яку сучасній людині вже годі собі уявити без спеціальних студій, а жодних таких студій з української маєткової культури XIX ст. ми, знов-таки, не маємо (як казав булґаковський Воланд, «что ж это у вас, чего ни хватишься, ничего нет!»). Тож не доводиться вже й дивуватися, коли в сьогоднішньому шкільному підручнику Леся Українка — «дворянка, дочь действительного статского советника» — виявляється поскромленою до рангу дочки «повітового службовця-юриста» (sic!), а княжий нащадок М. Старицький з'являється на світ у «дрібномаєтній поміщицькій родині»[146], і геть-чисто нічим, крім власне відсутности в свідомості автора-освітянина бодай якогось образу української дворянської інтеліґенції, пояснити таке ревне, уже в пострадянський час учинене «розкуркулення» наших класиків «с лишением всех чинов и званий», здається, неможливо.

Відтак те, що вже непорівнянно серйознішим дослідникам здається в стосунках Лесі Українки з О. Кобилянською «неперебореним інфантилізмом», бувши поміщеним у свій питомий контекст української приватности «родового гнізда», так само втрачає позірну «унікальність» і, як тепер бачимо, не вельми й вибивається з прийнятого «між своїми» мовно-культурного нормативу. «Надворі страшна хляпавка, а хтось не має картки і не важиться витикатись на вулицю, бо буде „міау“. Відколи хтось виїхав звідси, то з погодою нема ладу, як не зрання, то по обіді <…>, а все мусить хляпати! Міа-а-а-ау!» [11, 230]; «Нехай хтось частенько пише картки, то буде чіча-ляля» [11, 231] і т. д. — весь цей милий любовний лепет, це аж ніяк не «атмосфера дівочої школи» (коли скористатися формулкою Вірджинії Вулф), і навіть, хоч би як це розчарувало наших гомосексуалок, не лесбійський сексуальний дискурс (бодай тому, що в ньому бракує чільної дефінітивної характеристики цього останнього — переряджання «хлопчиком» і транссексуальної естетизації[147]), — ні, це дискурс класично-родинний, «домашній», сестринський («не по крові, а по духу»), і до того ж таки, нікуди не дінешся, автентично-український, бо афектоване називання чоловіка в середньому (згадаймо Ольжичеве «бурбулятко»!), а жінки в середньому й чоловічому роді («Мій Лільчик [сестра Ольга. — О. З.] золотий, і рожевий, і іскристий. Так!» [11, 378]), хай яке воно й ґендерно асиметричне (чоловікові-бо на знак ніжности не скажеш «моя зайчиха», як жінці — «мій зайчик»!), притаманне українській так само, як і більшості індоєвропейських мов (до речі, й по-французьки — до кузини Аріадни Драгоманової, поки І. Труш не поклав край їхнім стосункам, — Лариса Косач також пестливо зверталася в чоловічому роді — «mon cher petit Radis», а не «ma cherie petite»). І жодних рацій нема в цьому випадку вигадувати «хтосеві білому» й «хтосеві чорненькому» чужомовних впливів («походить така форма, імовірно, від „німеччини“ Кобилянської, а саме — слідів неозначеного називання, характерних для німецької мови. Але, проявившись в україномовному спілкуванні обох подруг, така граматична форма стала ґендерним маркером і дозволила говорити про лесбійський сексуальний дискурс їхнього листування»[148]), — німецьке «man» тут якраз і геть ні до чого, бо неозначене називання (фігура «ухиляння» від прямої відповіді на питання «хто це?», «що це?», свого роду мовна «гра в хованки») завжди є невід'ємною прикметою дитячого опанування мовою «від двох до п'яти», тобто знов-таки родинного сленґу (пор. Мопассанове «Чий це ротик?» — «правильною» любовною відповіддю тут мало б бути не «мій», а «чийсь» або «не знаю»). Куди цікавіше, на мою думку, було б звернути увагу на те, що чомусь рішуче оминається увагою всіх без винятку інтерпретаторів цього сюжету, — що, попри всю сердечну дружбу й духовне посестринство Лесі Українки й Ольги Кобилянської, ці дві добре виховані панії ніколи за ввесь вік так і не перейшли між собою на «ти» (!!!)[149], а відтак оте домашнє, грайливо-здрібнене звертання в третій особі, «дорогий чорненький хтось» замість «дорога товаришко», у поєднанні з усіма пустотливими «міау» й «чіча-лялями», було чи не єдиним засобом «утеплити», «оріднити» письмо (в усному спілкуванні на «Ви» таке «підвищення температури» без труда забезпечується інтравербально — мімікою, голосом, інтонацією, — і саме тому Леся Українка й нарікає повсякчас у листах на те, що на письмі не виходить так, як «в живі очі живим словом» [11, 273]).

Таким чином, розглянувши два життєві сюжети Лесі Українки, що їх адаптувала для вжитку національна культура, — мінську трагедію і «жіночий платонічний роман», — мусимо в обох випадках констатувати наявність того культурно-комунікаційного розриву, завдяки якому стара канонічна парадигма Великої Хворої («безщасниці», сексуально обділеної й неповноцінної жінки) зберігається загалом ненарушальною. Ба більше: парадигма «сама себе боронить» — відторгаючи те, що може її захитати.

Важливим прийомом усіх без винятку владно-дискурсивних практик — може, навіть важливішим, ніж пряма фальсифікація, — виступає замовчування. У житті Лесі Українки були й інші, не менш серйозні, без перебільшення доленосні сюжети, котрі, в разі їхнього включення в науковий та загальнокультурний обіг, неминуче потягли б за собою зміну парадигми, бо ніяким чином із нею не контамінуються. У висліді, протягом цілого століття вони залишалися de facto проскрибованими, вдостоюючись, у кращому разі, доривчих, марґінальних завваг (у малоприступних спеціальних публікаціях). Одним із таких сюжетів, якого уникнути тут ніяк не випадає, є її шлюб, і в наступному розділі я маю намір присвятити йому, як і загалом Українчиній філософії шлюбу, дещо більше уваги, ніж це традиційно заведено в «лесезнавчих» студіях, — саме цей сюжет і дасть мені змогу перейти до розгляду на порядок глибших і прихованіших комунікаційних розривів, пов'язаних із прочитанням найважливіших текстів Лесі Українки.