Нові казки під подушку

Тарас Тополя від гурту «Антитіла» Якщо захотіти...

Святослав повернувся зі школи, як завжди, по обіді. Зазвичай він спершу сідав до столу — бабуся щоразу готувала для улюбленого онука щось смачненьке. Потім брався виконувати домашні завдання, читав параграфи з географії та фізики, складав наплічник до школи на завтра і тоді вже міг займатися своїми справами.

Щоправда, часу на «свої справи» Святославу завжди бракувало. Інколи бабуся просила допомогти їй на кухні; інколи мама ще зранку залишала записку з переліком прохань (повитирати порохи на меблях, купити щось у крамниці, погодувати морську свинку Дульсинею і так далі). Тож зайнятися «своїми справами» Славкові вдавалося хіба що ввечері. Сьогодні витирати порохи хлопцю зовсім не хотілося. Водячи вологою ганчіркою по поличці, він подумав: «Як це все-таки несправедливо! От встаєш зранку і йдеш до школи, там з усіх сил вчишся… Потім вчишся вдома, пишеш рівняння, розв’язуєш задачі, читаєш підручники, декламуєш вірші… І після цього всього навіть хвилинки не залишається! А у мене ж стільки всього важливого!»

«Все важливе» у розумінні Славка — це те, чим він захоплюється. Наприклад, хлопець дуже любив ліпити з пластики різні фігурки. Одного разу зліпив навіть ціле казкове місто — з цирком, трамваєм і парками. У парках стояли фонтани і росли дерева. Власний будиночок Славко зліпив з червоної пластики, а дах змайстрував із дерев’яних зубочисток.

Хлопець полюбляв працювати саме з пластикою, а не з пластиліном. Бо пластику, коли все вже виліплено, можна потримати трохи у гарячій духовці, тоді вона затвердне і довше зберігатиметься. А пластилін — що? Ліпиш-ліпиш, а потім прийде хто-небудь, візьме і зліпить з твоїх шедеврів якийсь непотріб. Пластилін для Славка був якимось надто нетривким матеріалом.

Міркуючи про те, що хоче зліпити цього разу, Славко таки закінчив витирати порохи. Аж тут з кухні озвалася бабуся: — Славчику, а ходи-но сюди! Хочу тебе про щось попросити!

Бабуся саме готувала гречаний пиріг до вечері і їй забракло трьох яєць. Тож вона дала хлопчику гроші і попросила збігати до крамниці. Надворі було холодно, і виходити з теплої квартири Славкові зовсім не хотілося. Але ж бабуся попросила, то треба йти…

«Ну от… Це ж я іще маленький, а вже стільки роботи маю: і порохи витерти, і яйця купити! А як воно буде, коли я виросту і стану дорослим? От би займатися в житті лише тим, чим хочеться. І ще добре було б завжди-завжди отримувати те, чого бажаєш! Як би то таке зробити?»

Про це думав Славко, вертаючись із крамниці. І раптом хлопчик ледь не підскочив — він зрозумів, у кого можна дізнатися відповідь! Бо хто завжди все про всіх знає? Святий Миколай! Він уважно наглядає за кожною дитиною у світі і, напевно, про дорослих теж може багато розповісти. От у нього Славко і вирішив запитати, як завжди отримувати те, чого хочеш, і як ніколи не займатися тим, до чого душа не лежить.

Але де ж його знайти? Як можна поспілкуватися зі Святим Миколаєм? Бо ж зазвичай Славко тільки писав листи до Миколая, але відповіді не отримував — замість неї під подушкою з’являлися подарунки.

«От було б добре, якби Святий Миколай мав свою сторінку у якійнебудь соціальній мережі!» — подумав хлопчик. У Славка така сторінка була — він спілкувався з друзями у Facebook, закидав туди фотографії з мандрівок і дізнавався новини з життя своїх закордонних приятелів.

Зрештою Славко вирішив, що Cвятий Миколай хоч і старенький, але в комп’ютерах мав би розбиратися. Тож переробивши усю хатню роботу, хлопець сів за комп’ютер і вирішив усе-таки пошукати сторінку Миколая в інтернеті. І що ви думаєте? Знайшов!

«Привіт, Святий Миколаю! — так розпочав свого електронного листа Славко. — Я дуже радий, що і Ти маєш свою сторінку у Всемережжі! Пишу до Тебе, бо сьогодні у моїй голові виникло запитання, відповідь на яке я не здатен знайти самотужки. А цікавить мене ось що: як зробити так, щоб завжди-завжди отримувати те, чого мені хочеться, і ніколи-ніколи не займатися тим, чим не хочеться? Думаю, Ти знаєш відповідь на це запитання. Відпиши, будь ласка, як матимеш вільну хвилинку! Дякую, Святослав».

Закінчивши лист, хлопчик вирішив, що вчинить так, як порадить йому Святий Миколай. Бо кому-кому, а Миколаю можна довіряти.

Але відповідь усе не надходила. Минуло два дні. Славко справно ходив до школи, робив уроки, грався з друзями на засніженому подвір’ї. Але кожної хвилини чекав, що Миколай таки знайде трошки часу, щоб відповісти на його лист. Святий не відписав одразу, думав хлопчик, бо до нього пишуть з усіх куточків планети. Це ж скільки часу потрібно, щоб хоча б прочитати усі ті листи, телеграми, листівки…

Ввечері другого дня Славко вирішив переглянути новини на своїй сторінці і аж підскочив з радості! На екрані червоним кольором світилася цифра «1» — це означало, що у Славка було одне непрочитане повідомлення. І це була звісточка від Миколая!!!

«Привіт, Святославе! — писав святий угодник. — Дякую тобі за лист! Вибач, що довго не відповідав. Але ти, мабуть, і сам розумієш, скільки у мене зараз усіляких справ. У своєму листі ти запитуєш, як мати тільки те, чого хочеться. Я тобі одразу відповім — аби мати те, чого ніколи не мав, треба робити те, чого ніколи не робив. Тобто щоразу відкривати у собі нові здібності і таланти!»

У Славка аж подих перехопило від того, як просто і щиро спілкувався з ним сам Святий Миколай! Він читав далі: «Тому, Славку, я розповім тобі одну історію. Колись давно я познайомився з хлопчиком, якому вдалося весь час отримувати те, чого захочеться. Йому треба було лише промовити «Я хочу!» — і все бажане відразу саме потрапляло до його рук. Але ця історія дуже довга, а мені ще треба прочитати листи від діток з Санкт-Петербурга й Австралії. Тож давай домовимося так: серед подарунків, які ти знайдеш під подушкою, буде чарівна книжечка. А в ній — тільки одна казка. Там ти й знайдеш відповідь на своє запитання. Домовились?»

Славко був на сьомому небі від щастя! Мало того, що Миколай особисто відписав йому у Facebook, то він ще й покладе під подушку на один подарунок більше! Хлопчик уже не міг дочекатися того ранку, коли зможе почитати чарівну книжечку…

З тієї миті дні тягнулися дуже довго. Щоб хоч якось пришвидшити час, Славко щовечора закреслював на календарі день, що минув. І нарешті одного вечора хлопчик закреслив дату «18 грудня». Вже завтра він мав отримати і подарунки, і відповідь на своє важливе запитання.

Прокинувшись вранці, Славко не встиг навіть очей розплющити, а вже шукав рукою під подушкою книжку. Бо всі інші подарунки можна було і потім роздивитися, а от казку треба було прочитати насамперед. Це виявилася маленька книжечка (за розмірами — як татів паспорт) у червоній палітурці.

— Ну нарешті! Ось вона! — радісно вигукнув Святослав і почав читати:

«У величезній далекій країні жив-був правитель, сильний та мудрий. Все у тій країні належало йому, і ніхто не знав, де тієї країни край. Поля, лани, степи, будинки, крамниці, фабрики-заводи, та що там казати, навіть люди, що жили тут, також належали йому. Але ніхто від того не страждав, бо правитель був дуже розважливий і дбав, аби всім керував закон справедливості та милосердя.

Народився у нього син. Правитель назвав його Олександром і дуже любив свого малюка. А ще — довго думав, як же зробити так, щоб той виріс таким самим мудрим, як і він. Цілих сім днів і сім ночей міркував, та врешті-решт придумав. І наказав тоді правитель, щоб скрізь по всій країні давали його сину все, що тільки можна було уявити.

Так і жив Олександр, навіть не знаючи, як воно, хотіти чогось. Адже він мав усе. Ріс собі хлопчик та й ріс, і от одного разу подумав: «Що ж це таке, що я тут сиджу, у мене все є… Виходить, я навіть захотіти чогось не вмію! Не можна так!»

Прийшов Олександр із цим питанням до батька, і каже: «Батьку, ти дав мені все, але я навіть не вмію хотіти цього. Зроби так, аби я навчився хотіти і мріяти!»

«Добре, синку!» — сказав правитель. І негайно видав указ по всій країні: нічого сину не давати, поки той не скаже «Я хочу».

Вийшов Олександр із батьківського палацу і попрямував до свого. Аж глянув — а його немає! Ні садів, ні охоронців — тільки пустеля, і на її краю стоїть чоловік. Олександр, ледь отямившись, заговорив до незнайомця.

«Скажіть, чоловіче, чи не знаєте ви, куди зник мій палац? Він завжди стояв на цьому місці… Я — син правителя!»

«Знаю! — відповів чоловік. — Але для того, аби почути відповідь, ти повинен цього захотіти!»

«Я хочу знати, де моя оселя!» — вигукнув Олександр, і сам здивувався, як легко це йому вдалося.

«Твій палац знову з’явиться тут… Лише скажи, що ти хочеш, аби він з’явився…» — незворушно відповів незнайомець.

«Я хочу, аби тут знову був палац, з усіма садами, водоспадами, охоронцями і… І взагалі — зі всім, що в ньому було!»

«Добре», — сказав чоловік, і вмить піски пустелі розсіялися і на обрії постав палац, точнісінько такий, яким звик його бачити Олександр. Звідтоді нічого не діставалося сину правителя просто так, він мусив справді чогось забажати і сказати: «Я хочу!» Так і став він далі жити й радіти з того, що тепер бодай щось уміє».

Славко читав із величенним зацікавленням. От би й собі так! Кажеш: «Я хочу!» — і отримуєш все, про що мрієш. Так подумав собі хлопчик і продовжив читати: «Минув час і Олександр знову замислився: «Я можу мати все, чого забажаю. Але чи є у цьому моя заслуга? Що я зробив такого особливого?

Чому мені надано такі привілеї? Інші ж он все життя про щось мріють, а отримати цього не можуть… Треба зробити так, аби батько пишався мною. Слід досягнути всього самотужки! Тоді це буде справедливо і щодо мене, і щодо всіх-всіх навколо!»

І от хлопець вирішив востаннє використати своє право сказати «Я хочу!» Він поглянув на свій палац, усміхнувся і прошепотів: «Я хочу, аби все це зникло. Я хочу, щоб від сьогодні я отримував тільки те, на що заслуговую. Я хочу, щоб мій батько мною пишався!»

І справді, в ту ж мить усе зникло: і палац, і прекрасні сади, і золоті персні з пальців… Синові правителя було трішки тривожно. Він не знав, як житиме далі. Але дуже хотів бути щасливим. І, як розповідають люди поважні й мудрі, Олександр таки став щасливим — і щастя те було дуже солодким, бо всього у житті він досягнув сам!»

Прочитавши останнє речення, Славко закрив книжку і усміхнувся. Тепер він знав, що, аби отримати щось у житті, треба багато працювати. А ще треба мріяти і робити все для того, щоб мрії здійснювалися.

«Це ж навіть цікавіше! Якби у житті не було жодних труднощів, то ніхто нічому не навчився б», — подумав Славко.

Того ранку, крім всього іншого, хлопчик вирішив, що здійснювати свої мрії — це класно. Але ще краще — здійснювати мрії та звичайні щоденні бажання близьких людей. Навіть якщо для цього доведеться відкласти власні «важливі справи».