Піонери або Біля витоків Саскуеханни

РОЗДІЛ XXVII

— Я так і знав, так і знав! — вигукнув Натті. — Вітер доніс до них запах оленя, і бідолашні собаки не витримали! Але я мушу відучити їх від таких витівок, бо ще матиму через них неабиякий клопіт… Сюди! Сюди! На берег, негідники, на берег! Назад, Гекторе, а то я дам тобі прочуханки!

Собаки впізнали голос господаря і, покружлявши у воді, ніби їм і не хотілось відпустити здобич, і страшно було не послухатись, повернули нарешті на берег, де відразу ж почали загонисто гавкати.

А олень, якого підганяв страх, уже встиг проплисти більше половини відстані від берега до човнів, коли помітив нову небезпеку. Він повернув назад, але там були собаки; тоді знову повернув і подався навскоси через озеро до західного берега. Коли олень минав мисливців, задерши голову й розтинаючи стрункою шиєю воду, що кипіла, наче під носом галери, Шкіряна Панчоха раптом захвилювався.

— Славний олень! — вигукнув він. — Які роги! На них можна розвішати весь одяг. Стривай-но, зараз липень, а з серпня вже дозволяється полювати оленів. Отже, м'ясо має бути непогане.

Говорячи так, Натті несвідомо почав прив'язувати до весла зроблену з лика мотузку, що правила йому за трос. Тоді схопився на рівні, кинув у воду цей імпровізований буй і закричав:

— Давай, Джоне! Вперед! Хто ж витримає таку спокусу!

Могіканин миттю відв'язав човен Едвардса від піроги, що від одного удару весла помчала вперед, як метеор.

— Стійте! — закричав Едвардс. — Схаменіться! Згадайте про закон, друзі! Вас же добре видно із селища, а я знаю, суддя Темпл покарає будь-кого, хоч би хто він був, хто заполює оленя в заборонену пору!

Попередження пролунало надто пізно — пірога вже була далеко, а мисливці захопилися гонитвою й не чули юнакових слів.

Олень плив тепер за п'ятдесят футів од переслідувачів, пирхаючи з напруги й страху. Пірога наздоганяла його, танцюючи на хвилях, і Шкіряна Панчоха вже звів рушницю й направив запал, але чогось завагався.

— Стріляти чи ні, Джоне? Не дуже велика честь — убити безсловесну тварину, коли вона не може захиститись. Ні, він кинувся у воду, щоб урятуватись, і я надам йому таку нагоду. Джоне, правуй так, щоб пірога повторювала повороти оленя: наздогнати його неважко, але ж крутиться він, як змія.

Індіанець усміхнувся самовпевненості свого друга, проте все гнав човен із тією самою швидкістю, беручи не так силою, як вправністю.

— Гу! — вигукнув раптом могіканин. — Олень повертає голову. Кидай остень, Соколине Око!

Натті ніколи не вирушав з дому, не взявши всього, що може придатися на полюванні. Рушницю він завжди мав при собі, і хоч сьогодні зібрався на озеро вудити рибу, пірога була повна розмаїтого рибальського і мисливського спорядження. Цього навчив Натті багаторічний мисливський досвід. У гонитві за звіром йому часто доводилося відходити далеко від того місця, де він починав полювання. За кілька років до нашої оповіді Шкіряна Панчоха, вийшовши із своєї хатини на березі Отсего і взявши з собою лише рушницю й собак, вирушив у гори — всього на два чи три дні, а дійшов аж до озера Онтаріо. Колись йому було за іграшку пройти двісті, а то й триста миль, але тепер його м'язи були не такі пружні.

— Лівіше, Джоне! — гукнув він до могіканина. — Лівіше, лівіше! Ще один удар весла — і він наш!

Натті підніс остень і пустив його, наче дротик. Але олень тої ж миті крутнувся, і смертоносне знаряддя, злегенька зачепивши роги тварини, пролетіло мимо й занурилось у воду.

— Стій, Джоне! — закричав Натті, коли пірога ковзнула над тим місцем, де впав остень. — Притримай-но човна!

Остень тут-таки виринув з води, і мисливець спритно спіймав його на льоту. Індіанець швидко повернув пірогу, й гонитва поновилась. Але ця затримка дала оленеві можливість далеченько відплисти, а Едвардсові дозволила наблизитися до мисливців.

— Стій, Натті! — кричав юнак. — Стій, тепер липень — полювання заборонене!

Поки юнак намагався зупинити своїх товаришів, пірога вже досягла того місця, де олень щосили боровся з течією; спина його то з'являлася над водою, то зникала під нею, а від шиї навсібіч розходилися хвилі.

— Ура! — закричав Едвардс, який, побачивши оленя, перейнявся мисливським азартом і геть забув про обережність. — Пильнуйте, він починає петляти! Запливайте з правого боку — я вхоплю його за роги! Накину на них вірьовку!

Чорні очі старого воїна несамовито палали, рухи його були чіткі й легкі, наче то не він сидів непорушно й байдуже кілька хвилин тому. Пірога крутилася, повторюючи повороти оленя, мовби тріска у вирі, а коли звір поплив по прямій, суденце з кори стало наздоганяти його так швидко, що олень, шукаючи порятунку, мусив знову звернути вбік.

Всі ці повороти обмежували той обшир, на якому відбувалися події, а юнак тримався близько біля своїх товаришів. Більше двадцяти разів жертва та її переслідувачі пропливали повз його човен, майже торкаючись весел, і Едвардс вирішив, що найкраще — це спостерігати за гонитвою, лишаючись на місці, а коли треба, допомогти мисливцям схопити оленя.

Йому не довелося довго чекати, бо олень раптом відважно поплив просто до нього, збираючись, очевидно, вибратися знов на берег, але якомога далі від того місця, де гавкали й вили собаки. Едвардс схопив вірьовку, зробив петлю, щосили кинув її вперед — і петля затяглася на одному з відростків рога.

Ще кілька хвилин олень тяг за собою човен; аж ось перед ним з'явилася пірога, і Натті, низько схилившись, устромив оленеві ніж у горло — кров бризнула з рани, й вода стала червоною. Поки олень тіпався в корчах, човни зблизилися й мисливці прив'язали їх один до одного. Шкіряна Панчоха витяг здобич з води й поклав на дно піроги; тоді, помацавши оленя, підвів голову й засміявся своїм безгучним сміхом.

— Ось вам і закон Мармедюка Темпла! — сказав він. — Таке полювання зігріває людині кров, старий Джоне. Давно я вже не вбивав оленя на озері! Ти знаєш, хлопче, оленина непогана, а є такі люди, які з радістю віддадуть усі поруби за добрий шмат цього м'яса.

Індіанця вже давно зігнули роки, а може, й злигодні його народу, але від цього захопливого полювання смагляве обличчя старого проясніло, чого давно не бувало. Очевидно, він радів не так здобичі, як тому, що ця гонитва викликала в ньому спогади про його юнацькі подвиги. Однак він і собі помацав оленя рукою, яка тремтіла після надмірної напруги, всміхнувся, схвально кивнув головою і сказав виразно й поважно, як говорять індіанці:

— Добра дичина.

— Боюсь, Натті, — мовив Едвардс, коли трохи вщух запал ловів, — що ми всі завинили перед законом. Та ви мовчіть, і ніхто ні про що не дізнається. Але як собаки опинилися на волі? Коли я йшов, вони були міцно прив'язані, я певен, бо сам перевірив.

— Вони не витримали, зачувши оленя, — сказав Натті, — й зірвалися з припону. Дивися, хлопче, он у них на шиях теліпаються уривки ремінців. Джоне, веслуй до берега, зараз я покличу собак, і ми з'ясуємо що й до чого.

Коли старий мисливець вийшов на берег і уважно оглянув ремінці, він змінився на виду і з сумнівом похитав головою.

— Тут не обійшлося без ножа, — сказав він. — Ремінці не розірвані, й на шкірі немає сліду зубів. Ні, ні, Гектор тут не винен, як я спершу подумав.

— Значить, ремінці перерізано? — вигукнув Едвардс.

— Ні, ні, я не казав, що їх перерізано, хлопче; але їх не розірвано й не перегризено.

— Невже той негідник тесля насмілився таке зробити?

— О, він здатний зробити що завгодно, якщо це не загрожує йому самому, — відповів Натті. — Він надто цікавий і любить пхати носа в чужі справи. Але ліпше йому не потикатися до мого вігвама!

Тим часом могіканин надзвичайно уважно, як це властиво індіанцям, розглянув кінці ременів і сказав по-делаварському:

— Ремені перерізано ножем з гострим лезом і довгим руків'ям, і та людина боялася собак.

— Звідки ти це знаєш? — здивувався Едвардс. — Ти ж нічого не бачив!

— Послухай, синку, — відповів старий воїн, — ніж гострий, бо розріз гладенький, руків'я ножа довге, щоб не підходити близько до собак. І людина та — боягуз, а то б вона відрізала ремені біля самої шиї собаки.

— Присягаюсь життям, — вигукнув Натті, — Джон натрапив на слід! Це таки тесля Дулітл! Він виліз на бескид за будою і, прив'язавши ніж до палиці, перерізав ремені! Це не так важко зробити…

— Але навіщо він це зробив? — запитав Едвардс. — Хто йому щось лихе заподіяв, що він присікався до вас, двох дідів?

— Важко сказати, на що стала здатна людина після того, як тут з'явилися поселенці з їхніми звичаями. Може, він і справді хотів щось у нас знайти? А може, через свою пристрасть пхати носа в чужі справи, як він часто це робить.

— Твої підозри слушні. Дайте мені пірогу: я молодий і сильний, може, встигну перейняти його. Не дай боже, щоб наша доля залежала від ласки такої людини!

Оленя переклали в човен, щоб полегшити пірогу, і менш ніж через п'ять хвилин маленьке суденце з кори вже мчало по дзеркальній поверхні озера й незабаром зникло за вигином берега.

Могіканин повільно плив слідом у човні, а Натті. покликав собак, наказав їм триматися поруч, завдав собі на спину рушницю і, піднявшись на пагорок, берегом рушив до своєї хатини.