Піонери або Біля витоків Саскуеханни

РОЗДІЛ X

Річард і Лекуа в супроводі Бенджаміна попрямували до школи навпрошки — стежкою, торованою у снігу, а суддя з дочкою, священик і майор вирушили на санях кружним шляхом, по вулицях селища.

Зійшов місяць, і и світлі його проміння чітко окреслювалися силуети сосон на вершинах східних гір. Небо було чисте й прозоре, як у деяких країнах опівдні. Зорі ледь мерехтіли, наче жарини бачать, що згасають удалині; вони були безсилі змагатись із сяйвом місяця, що лилося на чисту білину озер і полів і, відбиваючись, робилося ніби ще яскравішим.

Елізабет із цікавістю читала написи, що були над дверима мало не всіх будинків, а сани тим часом швидко й плавно рухалися головною вулицею. На кожному кроці вона помічала нові будівлі й імена. Навіть старі будинки й ті змінилися: там щось добудовано, там перефарбовано, ще інші споруджено наново. Але з усіх жител виходили їхні мешканці, поспішаючи туди, де на них чекало творіння спільного мистецтва Річарда і Бенджаміна.

Надивившись на будинки, які були значно привабливіші в яскравому, але ніжному місячному світлі, Елізабет почала вдивлятися в людей, сподіваючись побачити когось знайомого. Але всі перехожі з виду були однакові: закутані в хутра й пальта, в шапках і каптурах, вони пробиралися вузькою стежкою уздовж заметів попід будинками, а кучугури снігу були такі високі, що до половини затуляли їхні постаті. Разів два їй привиділося, ніби вона когось упізнала, але перехожий тут-таки зникав за одним з тих величезних стосів дров, що громадилися чи не перед кожним будинком. І тільки коли сани звернули з головної вулиці на бічну, що перетинала її під прямим кутом і вела до «академії», Елізабет побачила нарешті знайомий будинок і знайоме обличчя.

Будинок той стояв на розі одного з найгомінкіших перехресть селища і, судячи з добре втоптаного снігу перед дверми, а також з вивіски, яка сумно рипіла, погойдуючись на вітрі, що налітав з озера, був одним з найпопулярніших місцевих заїздів. Хоч будинок був одноповерховий, мансардові вікна, колір стін, віконниці й веселий вогонь, що виблискував крізь розчинені двері, надавали йому куди затишнішого вигляду, ніж мали сусідські будинки. На вивісці пивниці, почепленій, як звичайно, на стовпі, був зображений вершник із шаблею й пістолями, у ведмежій шапці, на баскому коні. Все це, а також напис «Хоробрий драгун», зроблений чорними літерами, не дуже виразний, але знайомий Елізабет, добре було видно при світлі місяця.

Коли сани порівнялися з заїздом, із дверей вийшли чоловік і жінка. Чоловік ішов важкою солдатською ходою, помітно кульгаючи, а жінка ступала широко й швидко, так, ніби їй було байдуже, куди поставити ногу. Місячне світло падало на її повне червоне обличчя, настільки схоже на чоловіче, що навіть пишні брижі очіпка не надавали йому належної жіночності. Маленький чорний капелюшок ледь тримався на потилиці, ніскільки не затінюючи обличчя, і при, місяці, що сяяв зі сходу, те обличчя здавалося сонцем, що сходить на заході. Рішучим чоловічим кроком вона йшла навперейми саням, і суддя наказав тезкові грецького царя зупинити коней.

— Ласкаво просимо, судде! — вигукнула жінка з відчутним ірландським акцентом. — Раді вас бачити! Еге ж! А, і міс Ліззі з вами! І яка ж красуня з неї виросла! Якби в селищі стояв полк, чимало сердець вона б розбила! Ой, леле! Гріх теревенити всує, коли дзвони кличуть нас до молитви, як покличе до себе господь, коли ми найменше того сподіватимемося… Добрий вечір, майоре. Прийдете сьогодні на чарку пуншу чи, певно, пробудете святвечір у великому домі судді?

— Рада вас бачити, місіс Голлістер! — радісно відгукнулася Елізабет. — Відколи ми виїхали з дому, я весь час сподівалася зустріти когось із знайомих, але нікого не впізнала. Будинок ваш теж не змінився; але інші так змінилися! Якби вони не стояли на старих місцях, я їх зовсім би не впізнала. Бачу, і ця мила вивіска збереглася, — я ж пам'ятаю, як кузен Річард її малював, — і навіть напис, через який ви тоді сварилися.

— Це ви про «хороброго драгуна»? А яке ж іще ім'я можна було йому дати, коли всі його так і називали? Спитайте хоч мого чоловіка, капітана! Кращого покупця я не бачила, і в скрутну хвилину на нього завжди можна було покластися. Гай-гай! Тільки смерть прийшла по нього без попередження! Певно, гріхи йому відпустяться, бо справа його була справедлива. Ось хай містер Грант скаже… Ну, а коли сквайр Джонс забажав намалювати вивіску, я подумала: якби ж на ній було зображення того, хто ділив з нами радість і горе! Очі не такі великі й вогненні вийшли, як були в нього, зате вуса й шапка точнісінько такі. Та гаразд, не буду вас затримувати на морозі своїми балачками. Забіжу завтра після відправи. Хай вас благословить господь і не допустить зла! То що, приготувати вам пунш, майоре?

Німець відповів поважним кивком голови, і коли суддя перекинувся кількома словами з чоловіком вогненнолицьої шинкарки, сани рушили далі. Невдовзі вони під'їхали до дверей «академії», і все товариство поспішило до великої зали.

Джонс і два його супутники, що вибрали собі найкоротшу дорогу, випередили сани на кілька хвилин. Та замість поквапитися до зали, щоб утішитись там подивом поселенців, Річард, заклавши руки в кишені, почав прогулюватися перед «академією» з виглядом людини, звиклої до подібних церемоній.

Поселенці поважно проходили повз нього в приміщення, як і личить тим, хто йде молитись, але в ході їхній помітний був поспіх, викликаний цікавістю. Фермери, що приїхали з інших поселень, спершу вкутували своїх коней в сині та білі попони й тільки тоді заходили подивитися на святково вбрану залу. До багатьох із них Річард підходив, ручкався й питався про здоров'я, про сімейні справи. Він знав добре їх усіх, бо називав на ім'я навіть дітей прибулих, а їхні відповіді свідчили, що Річарда тут усі любили.

Нарешті один із поселенців, який пішки прийшов із селища, зупинився біля Річарда, втупивши пильний погляд у нову цегляну будівлю, що відкидала довгу тінь на сніжні поля. Перед «академією» лежало пустирище, де в майбутньому збиралися розпланувати площу, а за тим пустирищем височіла нова, ще недобудована церква Святого Павла. Почали її споруджувати минулого літа — буцімто громадським коштом, а насправді головним чином на гроші судді Темпла. Затіяли будівництво тому, що, на думку більшості, селищу для релігійних відправ потрібне було місце пристойніше, ніж велика зала «академії», та й освячення нової церкви мало показати, який різновид протестантської релігії бере гору в Темплтоні. Звичайно, питання це викликало неабиякий інтерес і хвилювання серед представників різних сект, проте вголос ніхто його не обговорював. Коли б суддя Темпл віддав перевагу котрійсь із сект, питання було б вирішене негайно — настільки високий був авторитет судді, — але ж він уважав за краще не втручатися в цю справу, рішуче відмовляючись підтримати навіть Річарда, який уже встиг таємно запевнити єпископа, нібито і новий храм і його парафіяни охоче увійдуть в лоно єпископальної церкви. Проте коли всі побачили, що суддя дотримується нейтралітету, Джонс упевнився, з якими впертими людьми має справу. Спочатку він спробував переконати їх ученими доказами. Слухали його терпляче, не заперечували, і Річард, обійшовши селище, подумав, що питання вирішене на його користь. Керуючись принципом «куй залізо, поки гаряче», Джонс оголосив через газетку, що мешканці селища повинні зібратись і вирішити справу голосуванням. Але ніхто не прийшов до «Хороброго драгуна» на збори, й він перебув найприкріший вечір у своїм житті, марно сперечаючись із місіс Голлістер, що доводила, ніби методистська церква (тобто та, до якої вона сама належала) — найблагочесніша, і тому новий храм, безперечно, мусить бути методистським. Тоді Річард зрозумів, що радів передчасно і що навмання такого хитрого й обережного супротивника не здолати. Він дійшов висновку, що треба затаїтися і йти до своєї мети поступово, крок за кроком.

Спорудження храму одностайно доручили Джонсові й Гайрамові Дулітлу. Вони ж побудували «палац», «академію», в'язницю — кому ж іще, коли не їм, було знати, як спроектувати й звести таку будівлю? Обов'язки між обома архітекторами були давно розподілені: Джонс відповідав за проект, а Гайрам Дулітл — за його практичне втілення.

Користуючись такою перевагою, Річард нишком надумав прикрасити вікна романськими арками. Це був би неабиякий успіх[35]. Оскільки церква будувалася з цегли, він міг до пори до часу приховувати свій план, аж поки треба буде ставити рами. Річард обережно повідомив Гайрамові про своє бажання і, делікатно наполягаючи на ньому, посилався здебільшого на красу стилю, не прохопившись і словом про справжню суть свого задуму. Терпляче вислухавши його, Гайрам нічого не заперечив, однак і думки своєї не висловив. Проте коли дійшло до діла, виникло багато труднощів. Спочатку не було годящого матеріалу на такі високі рами, але Річард знайшов вихід, одним порухом олівця зменшивши довжину рам на два фути. Тоді Гайрам сказав, що рами дорого обійдуться, і довелося нагадати йому, що платить Мармедюк, а Річард — скарбник судді. Натяк цей справив бажане враження, і після мовчазного й тривалого, але марного опору рами були зроблені згідно з проектом. Потім почалися прикрощі з дзвіницею, за модель для якої взято одну з менших веж лондонського собору Святого Павла. Треба сказати, що копія не зовсім відповідала оригіналові, бо не всі пропорції вдалося зберегти. Але врешті-решт усі труднощі були подолані, й архітектор дістав змогу милуватися своїм творінням, яке разюче нагадувало пляшечку для оцту. А втім, цього разу не було великого опору, бо поселенці любили новизну, а такої дзвіниці не було ж ніде.

На цьому будівельні роботи припинилися до наступного літа. Треба було обміркувати й вирішити питання про внутрішнє обладнання храму. Річард розумів: якщо він запропонує аналой і вівтар, то цілком викаже себе, — адже ці речі не вживалися в жодній американській церкві, крім єпископальної. Одначе, підбадьорений досягнутими успіхами, він сміливо запропонував назвати храм «Церквою Святого Павла», і Гайрам мудро пристав на цю пропозицію, внісши невеличку поправку до назви: «Нова церква Святого Павла», так ніби названо церкву на честь англійського собору, а не на честь святого, бо то було б надто образливо для релігійних почуттів містера Дулітла.

Чоловік, що зупинився перед церквою, і був той самий Гайрам Дулітл, якого вже не раз ми згадували в цій оповіді. Він був високий і худий; різкі риси обличчя виказували хитрість, хоч як він удавав благочестивого. Річард у супроводі мосьє Лекуа й управителя підійшов до свого помічника.

— Добрий вечір, сквайре, — мовив Річард, кивнувши головою, але не виймаючи рук із кишень.

— Вечір добрий, сквайре, — відгукнувся Гайрам, повертаючись до Річарда всім довгим тілом.

— Щось холодно сьогодні, містере Дулітл, холодно, сер.

— Холоднувато, сер. І на відлигу не повертає.

— Що, милуєтесь нашою церквою? Вона таки гарна, а надто в місячному сяйві — бляха на бані так і виблискує! Закладаюсь, що баня того, іншого Святого Павла ніколи так не сяє в лондонському диму!

— Для молитовного дому справді непогано, — відказав Гайрам. — Сподіваюсь, мусью Леква і містер Пенгіллан погодяться зі мною.

— Звичайно! — вигукнув люб'язний француз. — Це дуже гарно.

— Я був певний, що мусью інакше й не скаже… Останнього разу патока у вас була дуже добра. Може, ще лишилося трохи?

— Ah! Oui! Так, добродію, — відповів француз, легенько здвигаючи плечима й кривлячись. — Є дещиця. Дуже радий, що вона вам сподобалася. Сподіваюсь, мадам Дулітл добре себе почуває?

— Нічого, ворушиться помалу, — кинув Гайрам. — А що, сквайре, ви вже вирішили, як обладнати молитовний дім?

— Ні… ні… ні! — швидко, але з багатозначними паузами після кожного заперечення відповів Річард. — Треба ще подумати. Приміщення просторе, й нам треба подумати, як його найкраще використати. Я не хочу ставити кафедру біля стіни, наче будку вартового під муром, — вона буде в центрі, отже, навколо лишиться багато вільного місця.

— Біля кафедри за звичаєм ставлять лаву дияконів, — зауважив Гайрам, але, ніби злякавшись, що сказав зайве, тут-таки додав: — А втім, у кожній країні свої звичаї.

— Саме так! — заволав Бенджамін. — Коли пливеш уздовж берегів Іспанії чи Португалії, то на кожному мисі стирчить монастир, а на ньому різної снасті — всякі там дзвіниці та флюгарки — більше, ніж на трищогловій шхуні. Якщо ви бажаєте побудувати гарну церкву, то шукайте зразків у старій Англії. Що ж до Святого Павла, то хоч я й не бачив його зроду, бо до нього далеко від доків, але кожен знає, що це найчудовіша будівля у світі. А ця церква схожа на Святого Павла, як дельфін-касатка на кита, а між ними тільки й різниці, що одне менше, а друге більше. Ось і мусью Леква бував по різних країнах, і хоч Франція зовсім не те, що Англія, проте і там є чимало церков, то він, мабуть, уявляє, що таке гарна церква. Ану скажіть, мусью, щиру правду, гарна наша церковця чи ні?

— Вона тут цілком до речі, — запевнив француз. — Але в католицьких країнах будують — як це сказати по-вашому — la grande cathedrale — великий собор. Цей Святий Павло в Лондоні дуже гарний, дуже belle, дуже, як ви кажете, великий. Але, мосьє Бен, pardonnez moi[36], йому далеко до Нотр-Дам![37]

— Ха! Мусью, та що ви таке кажете? — вигукнув Бен. — Нашому Святому Павлові далеко до ваших дам? Може, ви ще скажете, що наш фрегат «Королівський Біллі» гірший за ваш «Біллі Депарі»[38]? Та ж він упорається з двома такими в будь-яку погоду!

Вигляд у нього був дуже грізний, він розмахував кулаком, трохи меншим, ніж голова мосьє Лекуа, і Річард відчув, що пора втрутитись.

— Тихше, Бенджаміне, тихше! — заспокійливо мовив він. — Ти просто не зрозумів мосьє Лекуа, і ти забуваєшся… Але ось і містер Грант, значить, зараз почнеться служба. Ходімо!

Француз вислухав відповідь Бенджаміна із стриманістю вихованої людини, що не ображається на неуцтво співрозмовника, вклонився на знак згоди й рушив за своїм супутником.

Гайрам і управитель ішли позаду, й Бенджамін весь час буркотів собі під ніс:

— Якби ж французький король мав хоч такий палац, що його не сором було б причалити борт до борту із собором Святого Павла, то ще можна було б терпіти це базікання. Але слухати, як француз ганить англійську церкву, — то вже, даруйте, занадто! Послухайте, сквайре Дулітл, я на власні очі бачив, як ми пустили на дно два їхніх фрегати — нові, чепурні судна з чудовим оснащенням і новими гарматами! А були б такі гармати в англійців, то вони б і самого чорта в баранячий ріг скрутили!

З цим блюзнірським словом на вустах Бенджамін увійшов до церкви.