РОЗДІЛ XXX

Закон велить, а суд присуджує.

Шекспір, «Венеціанський купець»


Зваживши всі переваги життя в домі судді, Ремаркабль Петтібоун надумала, що краще забути рану, завдану її гордості, і виконувала й далі свої обов'язки. Саме її і послали Й Луїзою до скромної оселі, яку Річард пишномовно називав «резиденцією священика», і там дочку передано в батькові руки.

Мармедюк з Елізабет більше години просиділи вкупі, й ми не бажаючи вторгатися в святилище батьківської любові, не станемо наводити їхню розмову. Завіса піднімається знов аж тоді, коли суддя походжає по кімнаті, на його обличчі ніжність і печаль, а дочка його напівлежить на канапі, щоки в неї горять, і в очах блищать сльози.

— Так, допомога приспіла вчасно! Справді, дуже вчасно, дитя моє! — вигукував суддя. — Значить, ти не покинула подруги напризволяще, моя мужня Бесс!

— Мабуть, це можна називати мужністю, — відповіла Елізабет, — хоч, сказати правду, втечею навряд чи я врятувалася б, навіть якби зважилась на це. А втім, я і в голову собі не покладала…

— Про що ж були твої думки, люба, тієї жахливої миті?

— Про звіра, тільки про звіра! — скрикнула Елізабет, затуливши лице руками. — О! Я нічого не бачила, ні про що не думала, окрім звіра, який весь час був у мене перед очима.

— Ну, хвалити бога, ти жива й здорова, і ми не будемо більше згадувати ті жахи… Я й не думав, що в наших лісах ще водяться такі звірі. Мабуть, трапляється, що голод прижене їх сюди здалека, і…

Гучний стукіт у двері не дав йому договорити. Суддя сказав: «Увійдіть!» — і на порозі з'явився Бенджамін. Вигляд у нього був незадоволений, певно, управитель розумів, що його новина буде зараз зовсім недоречною.

— Там унизу сквайр Дулітл, сер, — почав Бенджамін. — Він давно вже патрулює біля входу нібито з приводу якогось скла, а в самого на думці щось таке, аж йому не терпиться вам сказати. Я йому пояснив, що зараз не час пришвартовуватися й підніматися на борт із своїми скаргами, бо ж суддя, можна сказати, видер свою дитину з пащі лева! Та хіба той нечеса знає, що таке добрі манери? Я його не пускаю, а він знай бере курс на двері. Ну, я бачу, що нічого не вдію, то й прийшов доповісти про нього вашій честі.

— Мабуть, справа у нього важлива, — сказав Мармедюк. — Очевидно, щось у зв'язку із судовим засіданням, — воно вже не за горами.

— Атож, сер, ви вгадали! Здається, він хоче подати скаргу на Шкіряну Панчоху. А він же, як на мене, не годен старому і в слід ступити. Цей містер Бампо — вельми порядний чолов'яга, а остенем володіє так вправно, ніби з ним в руці й народився.

— Скаргу на Шкіряну Панчоху? — скрикнула Елізабет, підхопившися з канапи.

— Заспокойся, дитя моє. Якісь дрібниці, запевняю тебе. Здається, я здогадуюсь, у чому річ. Повір мені, Бесс, я не дам скривдити твого рятівника. Бенджаміне, хай містер Дулітл увійде.

Батькова обіцянка заспокоїла Елізабет, але очі її так і прикипіли до сільського архітектора, що негайно скористався з дозволу увійти.

Нетерпіння Гайрама все минуло тієї ж миті, як він потрапив до кімнати судді. Привітавшись з суддею та його дочкою, він сів на стілець, куди вказав йому Мармедюк, і з хвилину сидів мовчки, пригладжуючи пряме чорне волосся та прибравши дуже поважний вигляд, як того, на його думку, вимагала його посада. Нарешті він почав:

— Я чув, що на міс Темпл напали на горі пуми, й вона чудом врятувалася?

Мармедюк лише злегка кивнув головою, але нічого не сказав.

— Згідно з законом за скальпи пум мисливцеві належить премія, — вів далі Гайрам. — Шкіряна Панчоха непогано заробив.

— Я подбаю, щоб він дістав винагороду, — відповів суддя.

— Так, так, звичайно, ніхто не сумнівається в щедрості судді. До речі, може, судді відомо, що вирішив шериф: будемо ставити внизу під кафедрою аналой чи лаву дияконів?

— Останнім часом він зі мною про це не говорив.

— Так, так… Гадаю, судове засідання цього разу буде досить нудне. Я чув, що Джотем Рідл і той чоловік, який купив у нього поруб, домовилися вирішити суперечку третейським судом, тож лишиться тільки дві справи.

— Це дуже добре, — озвався суддя, — бо мені завжди неприємно, коли наші поселенці марнують свій час і гроші на сутяжництво. Сподіваюсь, Джотем справді не стане доводити справу до судового розгляду.

— Та, мабуть-таки, він обмежиться третейським судом, — сказав Гайрам і додав непевно, хоч суддя добре бачив, що він прикидається: — Здається, Джотем хоче, щоб я був одним із суддів, а відповідач просить, щоб другим суддею був капітан Голлістер, ну, а ми з капітаном уже майже домовилися, що третім буде сквайр Джонс.

— Чи є злочинці, які чекають суду? — запитав Мармедюк.

— А ті, що звинувачені у фальшуванні грошей, — відповів мировий суддя. — Оскільки вони спіймалися на гарячому, то лишається тільки винести їм вирок.

— Авжеж, я й забув про тих людей… Сподіваюсь, більше нікого немає?

— Є ще справа про образу словами й загрозу фізичним насильством — сварка була минулого Дня Незалежності, але до бійки не дійшло, отже, я не певен, чи суд розглядатиме її. Ще я чув, нібито порушено закон про полювання в заборонений період і вбито оленя.

— Неодмінно притягнути порушника до відповідальності! — вигукнув суддя. — Я наполягаю, щоб цього закону дотримувалися неухильно!

— Звісно, звісно, я був певен, що ви так на це й подивитеся. Власне, це одна з причин моєї появи тут.

— Он як! — промовив суддя, зрозумівши враз, як хитро ошукав його Гайрам. — Що. ж ви маєте сказати, сер?

— Підозрюю, що в хатині Натті Бампо лежить забитий олень, і прошу видати ордер на обшук.

— Ви підозрюєте! А чи відомо вам, сер, що я не можу видати ордер, поки свідок не присягне, як того вимагає закон? Не можна порушувати недоторканість житла на підставі самих лише підозр.

— Я можу присягнути, — незворушно відповів Гайрам, — а на вулиці чекає Джотем, і він теж готовий бути свідком.

— Тоді випишіть ордер самі — ви маєте таке право, чого ж звертатися до мене?

— Оскільки це перший випадок порушення нового закону, а мені відомо, що суддя вельми дбає про його дотримання, то я гадав, буде краще, якщо це розпорядження віддасть він сам. До того ж, я часто ходжу до лісу в своїх теслярських справах, і мені зовсім не хочеться, щоб Шкіряна Панчоха мав мене за ворога. А суддя має в окрузі такий великий авторитет, що йому боятися нема чого.

Міс Темпл подивилася просто в обличчя підступному урядовцеві.

— А чому чесна людина має боятися такої доброї душі, як Натті Бампо?

— Бачите, міс Темпл, старий Натті не тільки в пум стріляє, — чого доброго, він ще й на урядовця спустить курок. Але якщо суддя відмовляється дати ордер, то я випишу його сам.

— Я не казав, що відмовляюсь, — відповів суддя, зрозумівши, що під загрозою його репутація безсторонньої людини. — Зайдіть до мого кабінету, містере Дулітл, я зараз прийду туди й підпишу ордер на обшук.

Коли Гайрам вийшов з кімнати, суддя, помітивши, що Елізабет хоче щось заперечити, приклав палець до вуст і сказав:

— Не такий страшний вовк, як його малюють, дитя моє. Може, Шкіряна Панчоха й справді підстрелив оленя, — ти сама казала, що він був із собаками, коли прийшов тобі на допомогу. Якщо в його хатині знайдуть забитого оленя, ти заплатиш штраф за Натті, і на тому все й скінчиться. Боюсь, що штраф буде дванадцять доларів з половиною, меншим цей поганець Гайрам не задовольниться, але моя репутація судді. варта такої дрібниці.

Елізабет ці слова заспокоїли, й вона відпустила батька, щоб він міг додержати слова, даного Дулітлові. Виконавши свій неприємний обов'язок, він вийшов із кабінету й здибав Олівера Едвардса. Той сягнистими кроками йшов посипаною гравієм доріжкою до будинку судді. Вигляд у нього був схвильований. Уздрівши суддю, юнак кинувся до нього й вигукнув із сердечністю, яку не часто виявляв до Мармедюка:

— Поздоровляю вас, сер! Від щирого серця поздоровляю! Страшно й подумати про те, що могло скоїтись! Я щойно з хатини Шкіряної Панчохи, він усе розповів мені. Справді, сер, ніякими словами не можна сказати те, що я пережив» коли… — юнак затнувся, зрозумівши, що сказав забагато, а тоді ніяково закінчив — … Коли довідався, яка небезпека загрожувала… міс Грант і… і вашій дочці, сер.

Але Мармедюк і сам був ще надто схвильований, щоб звертати увагу на такі марниці. Не помітивши, як збентежився юнак, він відповів:

— Дякую, Олівере, дякую! Ти правду кажеш, це таке страхіття, що краще й не згадувати. Але ходімо швидше до Бесс, вона сама, бо Луїза вже пішла додому, до батька..

Юнак кинувся вперед і розчинив двері, — він ледве втерпів, щоб не ввійти першим. За хвилину всі троє вже були разом.

Стриманість, з якою дівчина ставилася до Олівера, тепер де й поділася, і всі вони пробули разом дві години, невимушено й щиро розмовляючи, мов давні друзі. Суддя Темпл геть забув про свої вранішні підозри, а молоді люди то весело розмовляли й сміялися, то сумно мовчали, залежно від настрою, аж поки Едвардс розпрощався, втретє нагадавши сам собі, що треба відвідати Луїзу. Отже, юнак вирушив до будинку священика, щоб і там запевнити батька й дочку в своїх дружніх почуттях.

А тим часом біля хатини Шкіряної Панчохи відбувалися події, через які не здійснилися добрі наміри судді допомогти мисливцеві і які порушили ту нетривалу злагоду, що запанувала в стосунках між Мармедюком та Едвардсом.

Діставши ордер на обшук, Гайрам подбав передусім про те, щоб знайти надійного виконавця. Шерифа не було, бо він особисто збирав присяжних для наступного засідання суду, його помічник з тією самою метою поїхав десь-інде. Констебль для цього не годився, бо. був кульгавий, і посаду цю надали йому тільки з жалю до його каліцтва. Гайрам хотів бути глядачем при обшукові, але він зовсім не хотів приймати на себе головний удар ворога. Була субота, вже вечоріло, тіні від сосон простяглися на схід. Побожний мировий суддя, який піклувався про спасіння своєї душі, не міг відкладати все це на неділю. Але якщо перенести обшук на понеділок, то Натті встигне сховати оленину і знищити всі сліди злочину! Тут мировому судді, на його щастя, трапилася на очі могутня постать Біллі Кербі, і Гайрам, який завжди знаходив вихід із будь-якого становища, дав собі раду й тепер. Джотем, що діяв з Дулітлом заодно, але так само, як і той, не хотів наражатися на небезпеку, пішов покликати лісоруба до мирового судді.

Коли Біллі з'явився, його ґречно запросили сісти, що він, однак, устиг зробити й без запрошення, і взагалі з ним поводилися, наче з рівнею.

— Суддя Темпл вирішив, що треба строго додержуватися закону про полювання на оленів, — почав Гайрам, як тільки скінчився обмін вітаннями. — Його оце повідомили, що один мисливець убив оленя. Суддя виписав ордер на обшук і доручив мені знайти людину, яка б виконала цей наказ.

Лісорубові й на думку не спадало, що з ним ніколи не радяться, коли дають йому якесь доручення. Він підвів кошлату голову й, поміркувавши трохи, замість відповісти почав запитувати сам:

— А шериф де?

— Його ніде не можуть знайти.

— А його помічник?

— Вони обидва поїхали кудись на край патенту.

— Але ж є констебль, — я з годину тому бачив, як він шкутильгав по вулиці.

— Отож-бо й воно, — мовив Гайрам, улесливо посміхаючись. — Нам потрібен справжній мужчина, а не каліка.

— А що, — зареготав Біллі, — той паруб'яга може зчинити бійку?

— Він таки забіякуватий і гадає, що в бійці йому немає рівних у всій окрузі.

— Колись я чув, — підтакнув Джотем, — як він нахвалявся, буцім від долини Могоку до Пенсільванії ніхто його не здолає.

— Та невже? — вигукнув Біллі, потягнувшись усім своїм могутнім тілом, наче лев у барлогу. — Мабуть, не куштував іще вермонтських кулаків. А хто ж він, той хвалько?

— Як — хто? — почав був Джотем. — Та це ж…

— Згідно з законом ми не можемо назвати тобі його ім'я, — перепинив Джотема урядовець, — поки ти ще не погодився виконати це доручення. А ти, Біллі, саме та людина, що нам потрібна. Я зараз же зроблю всі необхідні формальності, й ти одержиш гроші.

— А чи багато дасте? — спитав Кербі, поклавши своє ручисько на книгу зводу законів, яку підсунув йому Дулітл для більшої переконливості. Лісоруб незграбно перегортав сторінки, ніби вагався, пристати йому на цю пропозицію чи ні, хоч сам давно вже все вирішив. — Чи вистачить на те, щоб залікувати розбиту голову?

— Тобі заплатять добре, — відповів Гайрам.

— До дідька ті гроші! — вигукнув Біллі, знов засміявшись. — Значить, той хлопець думає, що не знайдеться дужчого за нього? А який же він на зріст?

— Трохи вищий, ніж ти, — сказав Джотем, — і один з найбільших…

«Хвальків» — хотів він сказати, але нетерплячий Кербі не дав йому закінчити. Лісоруб не був з природи жорстокий чи брутальний; на обличчі його був вираз добродушної пихи. Він, як усі люди, що не мають чим похвалитись, окрім своєї сили, надзвичайно пишався нею. Простягнувши здоровенну руку долонею вниз, він мовив:

— Гаразд, давайте біблію. Я присягну, й ви переконаєтеся, що я вмію дотримувати слова.

Гайрам, побоюючись, щоб лісоруб не передумав, швиденько прийняв його присягу. Після цієї формальності достойна трійця вийшла з контори Дулітла й попрямувала до хатини Шкіряної Панчохи.

Коли вони досягли берега озера й звернули з дороги на стежку, Біллі згадав, що тепер має право знати ім'я порушника закону.

— А куди ж це ми йдемо, сквайре? — запитав відважний лісоруб. — Я думав, ми йдемо обшукувати якийсь будинок, а не ліс. Адже на цьому боці озера на шість миль навкруги не живе ніхто, крім Шкіряної Панчохи й старого Джона. Ану кажіть, як звуть того хлопця, і я приведу вас на його поруб найкоротшим шляхом, бо знаю кожне деревце на дві милі довкола Темплтона.

— Ми йдемо правильно, — відповів Гайрам і прискорив ходу, ніби побоюючись, що Кербі втече. — Ця людина — Натті Бампо.

Кербі зупинився й здивовано подивився спочатку на одного, потім на другого, а тоді гучно зареготав.

— Хто? Шкіряна Панчоха? Він може похвалитися влучною стрільбою, бо, справді, тут мені змагатися з ним важко, але в бійці… Послухайте, я ж можу вхопити його двома пальцями й зав'язати навколо своєї шиї, наче бант. Йому ж сімдесят літ, а він і раніше не відзначався особливою силою.

— Зовнішність його облудна, — зауважив Гайрам, — як буває взагалі у мисливців. Натті дужчий, ніж здається, а до того ж, він має рушницю.

— Та що мені його рушниця? — вигукнув Біллі. — Невже ви думаєте, що він вистрелить у людину? Натті ніколи нікого не зобидив і має таке саме право полювати, як і будь-хто інший. Він заробляє собі цим на життя, а ми живемо у вільній країні, де кожен вибирає собі заняття до душі.

— Значить, по-твоєму, — сказав Джотем, — кожен має право будь-коли стріляти оленів?

— Але ж він мисливець, заробляє цим на життя, — відказав Кербі, — і закон про заборону полювати оленів до нього не стосується.

— Закон один для всіх, — мовив Гайрам, злякавшись, що, незважаючи на всі його мудрування, йому самому доведеться мати справу з Натті. — І закон, до речі, дуже суворо карає за порушення присяги.

— Послухайте-но, сквайре Дулітл, — мовив безстрашний лісоруб, — начхати мені на вас і на ваші присяги. Але як я вже так далеко забрів, то дійду й до кінця, побалакаю із старим, — може, разом засмажимо шматок оленини.

— Що ж, тим краще, якщо тобі пощастить мирно все залагодити, — відповів мировий суддя.

Невдовзі вони наблизилися до хатини. Гайрам завбачливо зупинився біля зрубаної сосни, яка була першим бастіоном на підступах до фортеці. Але Кербі не любив зволікати. Приклавши долоні рупором до рота, він загорлав так, що собаки прожогом вискочили з буди. Майже в ту саму мить з дверей визирнув Натті.

— Тихо, дурні! — цикнув він на собак. — Либонь, думаєте, це знов пуми?

— Гей, Шкіряна Панчохо, я маю до тебе справу! — крикнув Кербі. — Ось тут добрі люди написали тобі невеличкого листа й підрядили мене за листоношу.

— Що тобі від мене треба, Біллі Кербі? — Натті стояв на порозі, долонею прикриваючи очі від призахідного сонця, щоб краще роздивитися гостя. — Я не маю землі під поруб і радше посаджу шість дерев, ніж одне зрубаю… Тихо, Гекторе, в буду!

— Ну що ж, старий, — зареготав лісоруб, — саджай більше, тим краще для мене! Але я мушу виконати доручення. Ось лист, Шкіряна Панчохо. Як зможеш прочитати сам, то читай, а як ні, то ондечки сквайр Дулітл, він тобі все розтлумачить. Здається, ти переплутав двадцяте липня з першим серпня, у цьому вся причина.

Тільки тепер Натті побачив неоковирну постать Гайрама, що ховався за високим пнем, і на обличчі старого з'явився вираз недовіри й огиди. Він заглянув у хатину, щось тихо сказав, а тоді звернувся до Кербі з Гайрамом:

— У мене тут нічого для вас немає. Йдіть собі по-доброму. Тобі, Кербі, я нічого не заподіяв. Чого ж ти непокоїш стару людину, яка нічим не завинила перед тобою?

Біллі Кербі тепер був за кілька кроків від Натті. Він сів на колоду й почав уважно роздивлятися ніс Гектора: лісоруб добре знав собаку, часто зустрічав його в лісі, а то й годував залишками свого обіду.

— Ти стріляєш краще за мене, Шкіряна Панчохо, — сказав він, — і я не соромлюсь це визнати. Ти виграв тоді в мене. Та не думай, що я на тебе сердитий. Але сьогоднішній постріл, мабуть, зашкодить тобі. Подейкують, ніби ти вбив оленя.

— Сьогодні я стріляв двічі, й обидва рази в пуму, — відказав Шкіряна Панчоха. — Дивись, ось скальпи обох пум! Я саме збирався йти до судді по винагороду.

Сказавши це, Натті пожбурив скальпи лісорубові, а той, сміючись, почав дражнити ними собак, які гарчали й злостилися, коли Кербі підносив пум'ячі вуха до їхніх морд.

Гайрам, підбадьорений успіхами Біллі, зважився підійти ближче й з начальницьким виглядом заговорив до старого мисливця. Спершу він зачитав ордер на обшук, наголошуючи основні пункти, й особливо виразно вимовив насамкінець ім'я судді.

— Невже Мармедюк Темпл підписав цей папірець? — похитав головою Натті. — Гай-гай, цьому чоловікові його нововведення й поруби дорожчі за рідну плоть і кров. Але дівчина тут не винна. Очі в неї, наче в молодої лані! Сердешна, вона ж не вибирала собі батька. Що вона може зарадити? Я не знаюся на законах, містере Дулітл, тож поясніть, що має бути далі.

— О, це лише формальність, Натті, — мовив Гайрам, намагаючись говорити дружнім тоном. — Зайдімо до хатини й там усе залагодимо. Гадаю, гроші знайдуться. Наскільки я розумію, суддя Темпл сам заплатить за тебе.

Старий мисливець з самого початку пильно стежив за рухами трьох гостей. Вигляд у нього був рішучий: видно було, що він не дасться ні на які умовляння. Тільки Гайрам трохи наблизився, уявивши, мабуть, що Натті його впустить, як мисливець застережно підніс руку.

— Хіба я вам не казав, містере Дулітл, щоб ви не випробовували мій терпець? Я нікого не чіпаю, чом же закон не дасть мені спокою? Йдіть звідси, — забирайтеся геть і скажіть вашому судді, нехай забере мою премію собі, а я не бажаю, щоб його посланці вдиралися в мій дім.

Однак ті слова замість утамувати Гайрама ще дужче розпалили його, а Кербі вигукнув:

— Оце буде справедливо! Натті не вимагатиме винагороди за пум, а з нього хай не беруть штрафу за оленя, і справі кінець. Я люблю, коли спірки закінчуються швидко й мирно, як то ведеться у добрих людей.

— Я вимагаю, щоб мене впустили в цей дім, — наполягав Гайрам, намагаючись говорити якомога авторитетніше. — Ім'ям закону! Впусти нас обох, мене й свідка Біллі Кербі.

— Назад, назад, сквайре, не доводьте мене до гріха! — дуже серйозно сказав Шкіряна Панчоха, показуючи рукою, щоб Гайрам відійшов.

— Тобі ж гірше буде! — мовив Гайрам. — Ану, Біллі, Джотеме, сміливіше вперед! Мені потрібні докази.

І Гайрам, сприйнявши спокійний, хоч і рішучий вираз обличчя Натті за ознаку покірливості, ступив на поріг. Але старий мисливець ухопив його за плечі й швиргонув з такою силою, що той відкотився клубком кроків на десять. Все це відбулося так несподівано, і сила старого так здивувала представників закону, що вони завмерли, але. вже за мить від усієї душі зареготався Біллі Кербі.

— Оце добре, старий! — загорлав він. — Виходить, сквайр знає тебе ліпше, ніж я. А йдіть-но сюди на травичку та зітніться по-людськи, а ми з Джотемом подивимось, щоб усе було як слід.

— Біллі Кербі, я наказую тобі виконати свій обов'язок! — верещав віддалік Гайрам. — Хапай його! Ім'ям закону наказую — хапай його!

Але Шкіряна Панчоха прибрав ще грізнішу позу — в руках його з'явилася рушниця, яку він спрямував на лісоруба.

— Відійди, прошу тебе, — сказав мисливець лісорубові. — Ти ж знаєш, як я стріляю, Кербі! Я не хочу проливати твоєї крові, але швидше ця зелена трава забагриться моєю й твоєю кров'ю, ніж ти ввійдеш у мою оселю!

Поки все, що тут відбувалось, здавалося лісорубові лише потішною забавкою, він був схильний підтримувати слабшого, та коли з'явилася рушниця, настрій його враз змінився. Він підвівся з колоди на весь свій велетенський зріст і, дивлячись просто в обличчя Натті, відповів:

— Я прийшов до тебе не як ворог, Шкіряна Панчохо. Твоєї залізної палиці я боюся не більше, ніж зламаного сокирища. Сквайре Дулітл, скажіть, що я маю робити згідно з законом, і ми побачимо, чия візьме.

Але мирового суддю як лизень злизав. Щойно в руках у Натті з'явилася рушниця, Гайрам і Джотем кинулися навтіки. Коли Біллі, дивуючись, що не чує відповіді, озирнувся, то побачив лише дві постаті, які мчали до селища: очевидно, ті добродії не тільки встигли вирахувати подумки швидкість кулі, а й дальність її польоту.

— Ти настрахав їх до смерті, — презирливо мовив Кербі, — але мене тобі не злякати! Отож, містере Бампо, опусти рушницю, а то ми з тобою посваримося.

Натті опустив зброю і відповів:

— Я не зичу тобі лиха, Біллі Кербі, але розсуди сам, чи можу я впустити до своєї хатини тих негідників? Я не заперечую, Біллі, що вбив оленя: можеш узяти шкуру, коли тобі потрібні докази. Премія за вбитих пум покриє штраф, і суддя буде задоволений.

— Правильно, правильно, старий! — вигукнув Кербі, і його обличчя проясніло. — Давай шкуру, й цього для закону вистачить.

Натті ввійшов усередину хатини і незабаром з'явився знову, з бажаним речовим доказом в руках. Біллі Кербі зразу ж пішов собі, зовсім не сердитий на Шкіряну Панчоху, так ніби нічогісінько не сталося. Він простував берегом озера й час од часу заходився сміхом, пригадуючи, як Гайрам полетів перекидом, коли його турнув старий мисливець, і взагалі вся ця справа здавалася йому дуже смішною.

Але ще лісоруб не дійшов до селища, як усіх облетіла чутка про те, що Натті виявив непослух законові, погрожував йому, Біллі, рушницею і розправився з Дулітлом, відкинувши його від свого порога. Хто говорив, що тут потрібне втручання шерифа, хто натякав, мовляв, слід скликати ополчення, щоб помститися за скривджений закон. Зібрався чималий гурт громадян і вирішував, що робити з Натті. Поява Біллі із шкурою оленя значно спростила питання, бо тепер не було потреби робити обшук — лишалося тільки стягнути з мисливця штраф і тим самим задовольнити закон. Надумали, що це можна відкласти й до понеділка, адже для багатьох поселенців суботній вечір був святковим. Отже, всі подальші заходи відклали на тридцять шість годин.


Загрузка...