Піонери або Біля витоків Саскуеханни

РОЗДІЛ V

Біля підніжжя гори звивиста дорога виходила на пологий схил, а тоді під прямим кутом повертала до селища. Над бистрим потічком, про який ми вже згадували, був зведений міст із тесаних «колод, примітивність і розміри якого свідчили як про вартість праці, так і про надмір матеріалу. Цей потічок, темні. води якого мчали у вапняковому річищі, був не чим іншим, як одним із витоків Саскуеханни — річки, до якої простягав привітну руку сам Атлантичний океан. Саме тут гарячий четверик Джонса наздогнав спокійніших коней наших подорожан. Проминули пагорбок, і Елізабет опинилася серед неоковирних будинків селища. Вулиця була не дуже широка, дарма що за нею, скільки сягало око, розляглися десятки тисяч акрів, заселених лише лісовою живністю. Але так вирішив її батько, і так хотіли поселенці. Їм надзвичайно подобалася ця дорога, що нагадувала про Старий Світ; а містечко, хай навіть у нетрях, — це ж і є цивілізація! Вулиця, як називали цю частину дороги, в ширину мала футів сто, але для проїзду місця лишалося набагато менше. Обабіч громадилися і день у день росли стоси дров, дарма що в кожному домі палав яскравий вогонь.

Коли сани судді після зустрічі з Річардом знову рушили, Елізабет замилувалася величезним диском сонця, що тонуло є а горами, а по ньому повільно повзла тінь сосни. Проте останні промені ковзали по тому схилу, де була Елізабет, освітлюючи берези, гладенька блискуча кора яких своєю біли-кою змагалась із засніженими горами. Темні силуети сосон чітко окреслювалися навіть у глибині лісу, а стрімкі бескиди, на яких не тримався сніг, блищали, наче прощально усміхалися призахідному світилу. З кожним порухом саней, що з'їжджали в долину, Елізабет помічала, як день лишається позаду. В холодний морок долини не потрапляли навіть ці бездушні, хоч і яскраві промені грудневого сонця. Щоправда, на вершинах гір східного пасма ще грали ледь помітні відблиски, поступово, згасаючи в хмарах і вечірньому тумані, але замерзле озеро вже занурилося в сутінь; обриси будівель стали розпливчасті, похмурі; лісоруби із сокирами на плечах квапилися додому в передчутті довгого зимового вечора біля веселого вогнища, дрова для якого вони заготовили власними руками. Зупинялися вони тільки для того, щоб поглянути на сани, скидали шапки перед Мармедюком, дружньо кивали Річардові й зникали за дверима своїх жител. Подорожани їхали далі — і на вікнах опускалися паперові фіранки, заслоняючи від ночі освітлені затишні кімнати. Коли коні, рвучко повернувши, заїхали у відчинені ворота «палацу» й Елізабет побачила в кінці алеї з молодих тополь холодні моторошні стіни батькової кам'яниці, їй раптом здалося, що чарівний гірський краєвид був лише сном. Мармедюк ще був вірний квакерським звичаям настільки, що не чіпляв коням бубонців, зате запряг Джонса ввірвався у ворота з таким дзеленчанням, що за якусь мить у домі знялася радісна метушня.

На кам'яному ґанку, що здавався маленьким у порівнянні з будинком, Річард і Гайрам поставили чотири дерев'яні колони, які підтримували дашок з покрівлею із дранки, і цю вельми скромну споруду Джонс назвав «портиком». До нього вели п'ять кам'яних сходинок, які, певно, укладалися поспіхом, бо мороз уже позсував їх з місця. Але то були ще не всі наслідки холодного клімату і недбалості будівельників. Кам'яна платформа опустилась разом із східцями, так що між колонами й фундаментом, на який вони спиралися, утворився проміжок у цілий фут. На щастя, тесля, який втілював у життя цей задум, так міцно прибив навіс цього класичного ґанку до стіни, що він, утративши підтримку колон, тепер сам їх тримав. Однак цей дефект колонади, здавалося, виник тільки для того, щоб довести надзвичайну винахідливість її творця. Знову виручив змішаний стиль, і з'явилося друге видання фундаменту, доповнене й виправлене, як кажуть видавці. Він був, звичайно, більший і з ліпними прикрасами. Але сходинки опускалися далі, й на той час, коли Елізабет повернулася до рідної домівки, під колони були забиті кілька грубих клинів, щоб не відірвалися колони від фронтону, який повинні були підтримувати.

З великих дверей,' що вели на ґанок, вибігли челядники: дві чи три жінки й один чоловік. Той чоловік був без шапки, проте одягнений, очевидно, з більшою, ніж завжди, старанністю і взагалі такий незвичайний з виду, що, мабуть, варто описати його докладніш. Був він усього п'ять футів на зріст, «кремезний, могутньої будови, з плечима широкими, як у гренадера. Він здавався ще нижчим, ніж був, через дивну звичку, йдучи, нахилятися вперед, а робив він так, певно, для того, щоб легше було вимахувати руками. Обличчя він мав довге, червоне, з маленьким кирпатим, як у мопса, носом; у величезному роті блищали міцні зуби; сині очі, здавалося, поглядали на все довкола із звичною зневагою. Чверть усього його зросту припадала на голову, і ще одна чверть — на косу, що зависала з потилиці. На ньому був каптан із тьмяно-коричневого сукна, прикрашений ґудзиками завбільшки з доларову монету, на яких було вибите зображення якоря. Поли цього вбрання, надзвичайно довгі й широкі, сягали аж до литок. Під каптаном видніли жилет і червоні плисові штани, трохи потерті й засмальцьовані. Взутий він був у черевики з великими пряжками й панчохи в синьо-білу смужку.

Родом цей дивак був, як він сам казав, з графства Корнуолл у Великобританії. Дитинство його минуло поблизу олов'яних копалень, а юність — на контрабандистському судні, де він був кают-юнгою. Судно це плавало між Фалмутом й островом Гернсі. Від цього ремесла його відірвали, силою завербувавши на королівську службу. Оскільки не трапилося нікого кращого, він був призначений спочатку слугою до кают-компанії, а потім став стюардом капітана. Там він навчився готувати тушковану рибу з гарніром, печеню з овочами й сухарями і ще де! які морські страви. А ще, — як він полюбляв говорити, — він дістав змогу побачити світ. Насправді ж, за винятком двох-трьох французьких портів та ще Портсмута, Плімута й Дітія, він бачив не більше, ніж міг би побачити, працюючи погоничем віслюка на котрійсь із корнуолських копалень. Однак, коли його звільнили із флоту по укладенні миру 1783 року, він заявив, що, ознайомившись з усіма країнами цивілізованого світу, має намір здійснити подорож у дикі американські пущі. Ми не будемо супроводжувати його втих нетривалих мандрах, до яких його надихала жага пригод, що, буває, змушує лондонського чепуруна вирушити в далеку путь і приголомшує його ревом Ніагарського водоспаду, коли в його вухах ще не стих гамір лондонських вулиць. Досить сказати, що дуже давно, ще задовго до від'їзду Елізабет на навчання, він уже належав до челяді Мармедюка Темпла і завдяки різноманітним своїм чеснотам, мова про які піде пізніше, став управителем будинку під рукою Джонка. Звали цього шановного добродія Бенджамін Пенгіллан, але він так часто розповідав чудесну історію про те, як довго йому довелося працювати біля помпи, рятуючи свій корабель від загибелі після однієї з перемог адмірала Роднея[18], що заслужив прізвисько Бена Помпи.

Поруч із Бенджаміном, ба навіть трохи попереду, мов щоб показати, що вона тут вища, стояла середнього віку жінка, в сукні з набивного ситцю, весела барва якого різко контрастувала з її високою, худою, незграбною постаттю й кислим виразом обличчя. Зубів у неї майже не було, а ті, що лишилися, зовсім пожовтіли. Шкіра щільно обтягувала її гострий ніс, а на щоках обвисала глибокими брижами. Вона так багато нюхала табаки, що можна було подумати, ніби це через ту табаку губи її мають колір шафрану, — але ж ні, шафранового кольору було все її обличчя. Ця стара діва була економкою і командувала жіночою прислугою; звали її Ремаркабль Петтібоун. Елізабет зовсім її не знала, бо та прийшла в дім після смерті її матері.

Крім цих осіб на ґанку було ще кілька чоловік з молодшої челяді, переважно негри, — хто вийшов з головних дверей, а хто прибіг від протилежного кінця будинку, де був вхід до кухні й підвалу. Весь цей рух супроводжувався валуванням собак з псарні Річарда — від басовитого гавкоту вовкодава до зухвалого дзявкання тер'єра. Господар їхній відповів гавкотом і дзявканням на ті галасливі привітання, і собаки, засоромившись, певно, що їх перекричали, замовкли. Лише один могутній поважний мастиф, на мідному нашийнику якого було вигравійовано літери «М. Т.», із самого початку не брав участі в цьому шарварку. Посеред загальної метушні він велично підійшов до судді, який ласкаво поплескав його по зашийку, а тоді — до Елізабет, і та навіть поцілувала його, назвавши Воїном. Собака, очевидно, знав дівчину — він уважно дивився їй услід, коли вона піднімалася сходами, які взялися кригою, а батько й Лекуа підтримували її з двох боків, щоб вона не впала. Коли двері за всіма зачинилися, мастиф заліз у буду, що стояла біля ґанку, ніби усвідомивши, що тепер дім треба вартувати пильніше, бо в ньому з'явився неабиякий скарб.

Услід за батьком, що зупинився на хвильку віддати якесь розпорядження челяді, Елізабет увійшла до великої зали, освітленої свічками у старомодних високих мідних свічниках. Двері за ними зачинились, і все товариство з морозу, який трохи не сягав нуля, раптом потрапило в шестидесятиградусну[19] спекоту. Посеред зали височіла величезна піч, що пашіла жаром; від неї крізь стелю ішов прямий довгий димар. На цьому горні (бо ж як іще можна було назвати цю піч?) стояла миска з водою — щоб зволожувалось повітря. Кімната була застелена килимами та обставлена гарними меблями, частину яких завезено з міста, а решту виготовлено працею місцевих майстрів. Тут був буфет червоного дерева — інкрустований слоновою кісткою, з великими блискучими бронзовими ручками, обтяжений купами срібного посуду. Поруч стояв величезний стіл з вишні, зроблений під червоне дерево, але простий, без інкрустацій і прикрас. Навпроти — стіл трохи менший, крізь світле пофарбування якого видніли гарні хвилясті лінії гірського клена. Неподалік, у кутку, стояв високий, важкий старовинний годинник у футлярі темного горіхового дерева. Вздовж стіни простягнувся футів на двадцять величезний диван, оббитий світлим ситцем, а ясно-жовті дерев'яні крісла з чорними візерунками, намальованими не вельми впевненою рукою, вишикувалися в ряд уздовж протилежної стіни й у проміжках між іншими меблями. На стіні, на деякій відстані від печі, висів термометр Фаренгейта з барометром, на який Бенджамін з дивовижною точністю поглядав кожні півгодини. Дві невеликі скляні люстри висіли на однаковій відстані між піччю й вихідними дверима в обох кінцях зали, а до наличників численних дверей, що вели у внутрішні кімнати, були припасовані позолочені канделябри. Наличники ці мали досить химерну форму, й увінчувалися вони фронтонами з невисокими п'єдесталами в центрі, на яких стояли чорні гіпсові погруддя. Стиль цих підставок і вибір бюстів були визначені художнім смаком Джонса. На одній підставці стояв Гомер —. дуже схожий на оригінал, бо, говорив Джонс, «він справді сліпий, в чому кожен може переконатися»; на другій — миловидий добродій з гострою борідкою, котрого Річард іменував Шекспіром; на третій стояла урна, форма якої, стверджував Джонс, свідчила про те, що в ній покоївся прах Дідони[20]. Четвертим погруддям, безсумнівно, був старий Франклін[21] в окулярах і ковпаку, а п'ятим — сповнений гідності Вашінгтон. Шосте ж зображувало щось таке, що не піддавалося описові, — як пояснював Річард, «людину в сорочці з розстебнутим коміром і з лавровим вінцем на чолі: Юлія Цезаря чи доктора Фауста; є вагомі підстави стверджувати, що це може бути хтось із них».

Стіни були обклеєні свинцевого кольору шпалерами із зображенням Британії, що плаче над могилою генерала Вулфа[22]. Сам герой стояв на деякій відстані від скорботної богині, на краю шпалери. Місця для правої руки генерала не вистачило, й вона переходила на сусідній шмат шпалери; Річард власноручно обклеював кімнату, проте чомусь не добився цілковитого, співпадання країв, тож Британії доводилося оплакувати не тільки смерть героя, але й незліченні ампутації його правої руки.

Аж тут сам винуватець цих каліцтв сповістив про свою появу лунким лясканням бича.

— Гай-гай, Бенджаміне! Ех ти, Бене Помпа! Хіба так зустрічають спадкоємицю? — вигукнув він. — Вибач йому, Елізабет. Таку відповідальну справу доручати абикому небезпечно, та ось я сам тут, і все буде гаразд. Засвічуй вогонь, містере Пенгіллан, і дай нам подивитися один на одного. Ну, Дюку, привіз я твого оленя. Що з ним робити, га?

— Їй-право, добродію, — мовив Бенджамін, витерши спочатку рот долонею, — якби ж то ви розпорядилися раніше, то все можна було б улаштувати так, щоб ви були задоволені. Тільки ви випливли з-за обрію, я почав свистати усіх нагору й засвічувати свічки; але коли жінки зачули бубонці, вони всі кинулися геть, мов новобранці від боцманової шмагалки. І якщо в цьому домі є хтось, здатний упоратися з тим жіноцтвом, коли воно зірветься з якоря, то звуть його, запевняю вас, не Бенджамін Помпа. Але коли міс Елізабет розсердилася на старого за те, що він не засвітив кілька свічок, то вона, надягнувши доросле плаття, змінилася, певно, більше, ніж капер, що підняв фальшивий прапор.

Елізабет і суддя мовчали, бо, ввійшовши до зали, були охоплені одним і тим самим почуттям — обоє із сумом подумали про господиню цього дому, де Елізабет прожила рік до від'їзду на навчання.

Але тут челядники пригадали, для чого в люстрах і канделябрах свічки, й кинулися їх засвічувати; незабаром зала засяяла вогнями. Яскраве світло розвіяло легку печаль нашої героїні та її батька, і подорожні почали скидати з себе все те, в що були закуталися від холоду. Річард тим часом давав уривчасті команди челяді, раз у раз звертаючись до судді з іронічними зауваженнями щодо впольованого оленя, але, оскільки мова його нагадувала супровід рояля, який чують, але не слухають, ми не станемо наводити тут його слів.

Зробивши свій внесок в освітлення зали, Ремаркабль Петтібоун підійшла до Елізабет — ніби допомогти тій роздягнутися, але справжньою причиною була. цікавість, поєднана з ревнощами: яка з вигляду молода господиня, що перебере на себе управління домом.

Економка була вражена, коли, після того, як були скинені численні плащі, шалі й мантії, на світ з'явилося гарне вольове обличчя дівчини, облямоване чорними, лискучими, ніби воронове крило, кучерями. Ніщо не могло зрівнятися з чистотою і вишуканістю її чола, яке свідчило про прекрасне здоров'я й замилування життям. Ніс можна було б назвати грецьким, коли б не маленький горбочок, який, порушуючи класичність ліній, надавав їм оригінальності. Рот її, здавалося, був створений лише для поцілунків; 1 проте, як тільки м'язи його починали рухатися, одразу ж впадала в око не тільки жіноча привабливість, але й гідність його власниці. Рот промовляв і вухам, і очам. Усе це, як і довершеність форм, досить округлих як на її вік, і високий зріст, дісталося дівчині в спадщину від матері. Навіть колір очей, вигнуті брови, шовкові довгі вії — й ті були мамині, тільки вираз обличчя був батьків. Спокійна й зібрана, добродушна й приязна, вона, однак, могла досить легко спалахнути. В такі хвилини Елізабет була ще прекраснішою, хоча й трохи суворою.

Коли спала остання хустина, Елізабет лишилася в темно-синьому костюмі для верхової їзди, який щільно облягав її стан; на щоках її, наче ружі, цвіли рум'янці, ще яскравіші ьід тепла в кімнаті; кожна риса її виразного обличчя освітлювалася яскравими вогнями, — і Ретмаркабль зрозуміла, що її владі настав край.

Всі роздяглися одночасно. Мармедюк був у простій чорній парі; Лекуа — в камзолі кольору тютюну, в гаптованому жилеті, шовкових панчохах і черевиках, прикрашених пряжками. Майор Гартман був одягнений в сурдут небесного кольору з великими мідними ґудзиками, перуку й високі чоботи; а маленьку вертку постать Джонса прикрашав фрак темно-зеленого кольору, застебнутий на округлій талії і відкритий згори, щоб видно було жилет з червоного сукна, під яким був інший, фланелевий, облямований зеленим оксамитом; штани з оленячої шкіри були заправлені у високі, білі, вкриті брудом чоботи з острогами, одна з яких була трішки зігнута від недавніх вправ на передку саней.

Дівчина роздяглася і тепер мала змогу роздивитися не тільки своє майбутнє господарство, але й як воно ведеться. Умеблювання кімнати було строкате, проте не вульгарне. Вся підлога, навіть у найтемніших кутках була вкрита килимами. Мідні свічники, золочені канделябри й скляні люстри, може, й не цілком відповідали вимогам смаку та моди, але були вони в чудовому стані. Добре начищені, вони блищали, відбиваючи яскраве полум'я свічок. Після похмурого грудневого вечора надворі тепло й затишок зали були надзвичайно приємні. У своєму захопленні дівчина не звертала уваги на дрібні вади, які, ніде правди діти, були; та ось погляд її зупинився на постаті, що здавалася зовсім чужою серед усіх цих гарно вбраних людей, котрі зібралися тут привітати спадкоємицю Темплтона.

В кутку, біля головного входу, стояв молодий мисливець, про якого на хвилину всі забули. Та коли можна було зрозуміти неуважність судді, який під впливом радісної метушні забув на час про рану незнайомця, то зовсім незрозумілою була байдужість юнака до самого себе. Увійшовши до помешкання, він неуважливо скинув шапку. Як може змінитися вигляд людини лише від того, що вона скине грубу лисячу шапку! Голова и чоло молодика мали благородні обриси, а волосся було чорне й лискуче, як і кучері Елізабет. Вираз обличчя й манера триматися свідчили про те, що, незважаючи на своє просте, навіть простацьке вбрання, він не тільки знав ту пишноту, що в нових поселеннях вважалася чимось надзвичайним, але й почував до неї певну зневагу. Рука, в якій він тримав шапку, ледь спиралася на невеличке, інкрустоване слоновою кісткою фортепіано Елізабет, і в цьому жесті не було ні простакуватої незграбності, ні настирливої безцеремонності. Вказівний палець злегенька торкався клавіші, як чогось знайомого. Другою, піднятою рукою, молодий мисливець судорожно стискав цівку рушниці. Ця мимовільна поза була, очевидно, викликана почуттям значно сильнішим, ніж звичайне здивування. Зовнішність і скромний одяг юнака різко виділяли його з-поміж усіх цих людей, що метушилися по залі, клопочучись біля прибульців. Елізабет вражено приглядалася до незнайомця, а той окидав залу повільним поглядом і дедалі сильніше супив брови. Обличчя його то набувало гнівного виразу, то затьмарювалося якоюсь незбагненною печаллю. Раптом він зігнув підняту руку й схилив на неї голову, сховавши від погляду Елізабет свої такі промовисті риси.

— Любий тату, — мовила вона, — ми зовсім забули про не знайомого джентльмена. — (Елізабет почувала, що не може назвати його інакше). — Ми ж привезли його сюди, щоб надати йому допомогу, всіляко подбати про нього.

Всі присутні разом подивилися туди, куди були спрямовані очі дівчини, а юнак гордовито підвів голову й відповів:

— Пусте, рана моя дріб'язкова, та й, коли не помиляюсь, суддя Темпл послав по лікаря відразу ж, як ми приїхали.

— Авжеж, — мовив Мармедюк, — я не забув, юначе, ані чому ти сюди прибув, ані що я тобі винен.

— Еге! — єхидно вигукнув Річард. — Ти, мабуть, винен цьому хлопцеві за оленя, братику Дюк! Ах, Мармедюку, Мармедюку! Добру байку ти вигадав про те, як убив оленя! Ось, юначе, два долари за дичину, а лікареві хай заплатить суддя Темпл. Я ж з тебе за свої послуги не візьму нічого, хоч ти, будь певен, одразу ж відчуєш себе краще. Ну-ну, Дюку, не хнюпся, — хай ти схибив, стріляючи в оленя, зате примудрився вцілити в цього бідолаху, та ще й крізь сосну! Ти таки переплюнув мене — ніколи в житті нічого схожого зі мною не траплялося!

— Будемо сподіватися, що й не трапиться, — відказав суддя. — Не дай бог тобі пережити те, що довелося пережити мені. Але веселіше, мій юний друже, рана, певно, не дуже небезпечна, якщо ти можеш вільно рухати рукою.

— Не погіршуй справи, Дюку, прикидаючись, ніби щось тямиш у хірургії, — урвав його мову Джонс, зневажливо махнувши рукою. — Цю науку можна вивчити лише на практиці. Ти ж знаєш, що мій дід був лікарем, а в твоїх жилах немає й краплі крові медиків. Такі речі передаються у спадок із роду в рід. Всі мої родичі по батьковій лінії мали нахил до медицини. Мій дядько, що загинув у битві біля Брендівайна, вмер легкою смертю, бо знав, як природним чином спустити дух. Мало хто вміє дихати відповідно до законів природи.

— Не сумніваюсь, Діку, — відказав суддя, помітивши веселу посмішку, що, ніби проти його волі, осяяла обличчя незнайомця, — що твої родичі добре зналися на тому, як допомогти пацієнтові спустити дух.

Річард незворушно вислухав це зауваження й, засунувши руки в кишені, від чого фалди фрака випнулися вперед, засвистів якусь мелодію. Проте незабаром бажання дати Мармедюкові одкоша взяло гору над філософським ставленням до життя, й він вигукнув:

— Можете сміятись, якщо хочете, судде Темпл, із спадкових талантів, але це факт, відомий будь-кому у ваших володіннях. Та ось і цей юнак, який не бачив у своєму житті нічого, крім хіба ведмедів, оленів та байбаків, — і той знає, що чесноти успадковуються. Хіба не так, друже?

— Але вади, сподіваюсь, не успадковуються, — сухо відповів незнайомець, переводячи погляд з батька на дочку.

— Сквайр правду каже, судде, — зауважив Бенджамін, киваючи на Річарда з виглядом, що свідчив про цілковите взаєморозуміння між ними. — Там, на старій батьківщині, дотик короля[23] зцілює від золотухи, а її не може вилікувати жоден лікар у флоті, ані навіть сам адмірал. Вилікувати цю хворобу може тільки король або ж повішеник. Авжеж, сквайр правду каже, бо коли це не так, то як пояснити, що сьомий син у родині, хай він хоч піде на корабель простим матросом, завжди стає лікарем. От, приміром, коли ми наздогнали тих жабоїдів, якими командував де Грасс[24], у нас, бачте, був один лікар…

— Гаразд, Бенджаміне, — урвала його базікання Елізабет, переводячи очі з мисливця на Лекуа, який дуже чемно дослухався до слів кожного з присутніх, — ви якось при нагоді розповісте мені про це, а також і про інші ваші пригоди, а зараз треба приготувати кімнату, де можна було б оглянути руку цього джентльмена.

— Я сам подбаю про це, Елізабет, — бундючно мовив Річард. — Юнак не мусить страждати через упертість Мармедюка. Йди за мною, друже, я сам огляну твою рану.

— Краще зачекаємо лікаря, — холодно відказав мисливець. — Він, певно, не забариться.

Річард глянув на юнака, трохи здивований його вишуканою манерою висловлюватись, а ще більше вражений відмовою. Розцінивши слова незнайомця як вияв ворожості, він підійшов до містера Гранта впритул і мовив упівголоса:

— Запам'ятайте мої слова: всі поселенці казатимуть, що ми б скрутили собі в'язи, якби не цей хлопець, — так, ніби я не вмію правити кіньми! Та й ви самі б, сер, могли завернути коней — це ж легше легкого: потягнути сильніше ліву віжку й хльоснути правого переднього. Сподіваюсь, шановний добродію, що ви не забилися, коли цей хлопчак перевернув сани?

Відповісти містер Грант нічого не встиг, бо саме в цю мить до зали увійшов сільський лікар.