Пісня Соломона

Розділ I

Співробітник Північнокаролінської страхової компанії оповістив, що о третій перелетить із добродійної лікарні «Милосердя» на той бік озера. За два дні перед польотом він прикріпив на дверях свого жовтого будиночка ось таке оголошення:

Містер Сміт не скликав такого великого натовпу, який вдалося скликати Ліндберґу чотири роки тому. Прийшло всього сорок чи п’ятдесят глядачів, бо оголошення впало людям в око допіру об одинадцятій ранку того самого дня, коли мав бути політ. У такі години, та ще й посеред тижня чутки поширюються спроквола. Діти в школі, чоловіки на роботі, а жінки, зашнуровуючи корсети, якраз лаштуються зайти до м’ясника: ану ж відступить за безцінь які хвости-бебехи. Зібралися тут хіба що безробітні, кустарі та маленькі діти: хто почув про чудасію, а хто саме в цю пору йшов Нелікарською вулицею, там, де вона виходить на узбережжя.

Поштові чиновники не визнавали назви «Нелікарська». На картах міста вулиця значилась як Магістральний проспект. Тут жив і помер один-єдиний на все місто темношкірий лікар. Коли 1896 року він переселився сюди, пацієнти почали називати вулицю, на якій, ба й поблизу якої, ніхто з них не мешкав, Лікарською. Згодом, відколи тут осіли інші негри й стали залюбки користуватися поштою, із Луїзіани, Віргінії, Алабами та Джорджії пішов потік листів, заадресованих на Лікарську. Поштарі відсилали ті листи назад або відкладали їх як такі, що не дійшли до адресатів. 1918 року, коли в армію призивали й чорношкірих, на призовній дільниці кілька рекрутів вказало Лікарську вулицю своїм місцем проживання. Ось так ця назва стала напівофіційною.

Але не надовго. Декотрі з місцевих начальників, стрижнем політичної діяльности яких була турбота про правильні найменування всього, що тільки є в місті, подбали, щоб слово «Лікарська» ніколи не вживалось офіційно. Знаючи, що воно ходове тільки у південному кварталі, можновладці звеліли розвісити настанови в крамницях, перукарнях і ресторанах цієї частини міста. У цих настановах стояло чорним по білому: проспект, який у напрямку північ — південь з’єднує набережне шосе й перехрестя магістралей NN 2 і 6 до Пенсильванії і який паралельний до суміжного проспекту Резерфорда та до Бродвею, завади мав і матиме найменування Магістральний проспект, а не Лікарська вулиця.

Оті папери таки непогано прислужилися: і мешканцям південного кварталу пам’ять освіжилася, і міська влада вдовольнилася. Відтоді вулицю прозвали Нелікарською. Ну а богоугодний лікувальний заклад «Милосердя» на її північному кінці — «Немилосердям», бо лише в 1931 році, наступного дня після того, як містер Сміт стрибнув із купола лікарняної будівлі, вперше під цим куполом негритянка удостоїлася чести породити дитя в палаті, а не на сходах. Таку великодушність персоналу викликало аж ніяк не те, що саме ця положниця була дочка-одиначка чорношкірого медика. Звісно ж, не те, адже за весь час своєї лікарської практики він ані разу не скористався послугами «Милосердя», а з усіх його пацієнтів лише двох лікували в цьому закладі, та й то білих. Зрештою, 1931 року медик давно вже був небіжчик. Мабуть, тільки стрибок містера Сміта над головами ескулапів спонукав тих прийняти породіллю. Та навіть якщо цей вчинок дрібного страхового агента й не вплинув на місце пологів, то на їх час — таки вплинув.

Побачивши містера Сміта оперезаного на грудях широчезними блакитними, вигнутими допереду крилами, що у призначений час, як і пообіцяв, вигулькнув з-поза купола, дочка покійного вже лікаря впустила величенький кошик з накривкою. Червоні оксамитові пелюстки троянд розсипалися, вітер захурделив ними понад кучугурками снігу. Донечки метнулися ловити згубу, їхня мати стогнала, обхопивши великий живіт. Увагу натовпу привернула гонитва за трояндовими пелюстками, на стогін вагітної ніхто не зважав. Кожен знав, що дівчатка цілими днями розмічають, кроять і прострочують дорогий оксамит, а в ґергардтовій крамниці нізащо не приймуть забрудненого товару.

Розпочалися веселощі. Гурт кинувся збирати клаптики, поки не промокли від снігу. Люди хапали їх на льоту, в поривах вітру й обережно підбирали зі снігу. Маленькі діти не знали, що ж тут розглядати: чи людину з блакитними крилами на даху, чи яскраво-червоний розсип на заметах. Сумніви розвіяла жінка, що стояла скраю, ні з того ні з сього завівши пісню. Погано вбрана, на противагу лікарській доньці в гарному охайному сірому пальті з традиційним для вагітних пружком на животі, в чорній розкльошеній спідниці й у калошах із чотирма ґудзиками. Співачка ж нап’ялила аж по очі моряцьку в’язану шапочку, а замість пальта закуталась у стару стьобану ковдру. Схиливши голову набік, задивившись на Роберта Сміта, вона співала могутнім контральто:

Декотрі з тієї півсотні ґаволовів підштовхували сусідів ліктями й хихотіли. Решта слухала пісню, як у німому кіно слухають допоміжний фортепіанний супровід. Якийсь час вони так стояли, ніхто не озивався до містера Сміта, кожне було зайняте якоюсь своєю дріб’язковою справою. Поки з’явилися люди з шпиталю.

Ці люди спостерігали з вікон, спершу байдуже, а потім, коли натовп розрісся аж до лікарняних стін, занепокоєно. Чи не затіяла тут чого якась група борців за расову рівність? Не побачивши ні плакатів, ні промовців, вони наважилися вийти на холод: хірурги в білих халатах, урядники в темних піджаках і три медсестри в накрохмалених блузах.

Й остовпіли — від містера Сміта з його широкими голубими крилами, від жіночого співу й від розвіяних троянд. Декотрі з персоналу подумали були, що це якесь нове богослужіння. Бо й справді, Філадельфія, де править «божественний отець», недалеко звідси. Може, дві дівчинки з кошиками, повними квітів, його жриці?

Та небавом опам’ятав їх сміх чолов’яги з золотими зубами. Отямилися й відразу ж узялися до діла — командувати, тобто гукати й метушитися. Там, де стояло кілька чоловіків, де дівчатка забавлялися оксамитовими клаптиками й виспівувала жінка, постало велике замішання.

Одна з медсестер, прагнучи дати трохи ладу цьому сум’яттю, повела чіпким оком навколо себе. Спинилася на дебелій жінці, якій, здавалося, до снаги було б і землю зрушити. Аби лиш захотіти.

— Гей, ти! — сказала медсестра, рушивши до огрядної молодиці. — Це твої діти?

Дебела жінка неквапно повернула голову. Від неввічливого звертання її брови поповзли вгору. Одначе, побачивши, хто це озвався, вона опустила брови й приховала погляд.

— Слухаю вас, мем.

— Пошли когось до служби швидкої допомоги. Хай там скаже, щоб негайно сюди прийшли. Пошли цього хлопця. Ось цього.

Медсестра тицьнула пальцем на п’яти-шестирічного хлопчика з котячими очима.

Опасиста молодиця ковзнула поглядом із пальця на дитину.

— Це Гітара, мем.

— Га?

— Гітара.

Медсестра глянула на молодицю так, наче почула щось по-турецькому, і стисла губи. Ще раз зиркнула на хлопчика з котячими очима, сплела пальці й дуже повільно проказала:

— Слухай, хлопче. Піди-но за шпиталь. Там є двері. На них написано: ш-в-и-т-к-а д-о-п-о-м-о-г-а. За тими дверима — дядьки. Скажи їм, щоби притьмом прибігли сюди. Та йди ж бо. Мерщій!

Вона розплела пальці. Понукуючи, загрібала долонями морозне повітря. Немовби шльопанців давала.

Чоловік у коричневому підійшов до неї, видихаючи клубочки пари.

— Сюди вже їдуть пожежні автомобілі. Краще б вам повернутися до лікарні. Бо інакше змерзнете на качан.

Медсестра кивнула.

— Мем, не «швитка», а «швидка», — зауважив малюк. На півночі Сполучених Штатів він був новачок. Тільки-тільки почав опановувати науку розмовляти з білими.

Але мем уже пішла собі, потираючи закляклі руки.

— Бабусю, вона сказала «т» замість «д».

— І тикала замість викати. І про «будь ласка» забула.

— Бабусю, а він стрибне?

— Дурноверхі на все здатні.

— Хто він?

— Страховий агент. Без царя в голові.

— А хто ця леді, що співає?

— Ой, дитинко, це — пропаща жінка.

Однак вона всміхалася, поглядаючи на співачку. Хлопчик однаково уважно слухав виступ і дивився на людину, що змахувала крилами на вершку шпиталю.

Натовп трохи захвилювався, бо хтось уже спровадив сюди поліцію. Кожне знало містера Сміта. Двічі на місяць він приходив до їхніх домівок, щоб узяти долар і шістдесят вісім центів, а потім записати в жовтій квитанції дату й величину півмісячного внеску. Найчастіше ж записував тижневий внесок — вісімдесят чотири центи. Люди боргували за півмісяця чи й більше та вічно обіцяли агентові, що колись розрахуються наперед. Отим обіцянкам передували зауваження, що містер Сміт зарано прийшов.

— Що, ви вже знову притарабанилися? Та я ж, здається, зовсім недавно вас спровадив.

— І дивитися на вас не можу. Їй-бо, не можу.

— Я так і знав. Тільки-но розживуся на ламану копійчину, а ви вже тут як тут. Знай доїте та й доїте. Цікаво, що думає про вас президент Гувер?

Кпили з нього, ображали його, намовляли дітей брехати йому, що батьки хворі, пішли кудись чи поїхали до Піттсберґа. А ось страхові жовті аркушики люди шанували, дбайливо складали їх у коробки з-під взуття, разом із квитанціями про квартирну плату, свідоцтвами про одруження та нечинними вже фабричними перепустками. Протягом цих візитів містер Сміт безперестанку всміхався й не зводив погляду з ніг своїх клієнтів. На роботу він одягав акуратний костюм. Його домівка нічим не була краща від інших. Ніхто не чув, щоби Сміт мав коли-небудь якусь жінку. У церкві аґент мовчав, хіба що час від часу озивався належним «амінь». Ні з ким він не зачіпався, вечорами ніколи не виходив із дому, тож усі мали його за порядного. Погано лише, що в їхньому сприйнятті Сміт нерозривно був пов’язаний із хворобами та смертю. Інша річ — будинок Північнокаролінської страхової компанії, коричнево намальований на звороті кожної жовтої квитанційки. Не пізнати було на зображенні жодного з цих лих.

Стрибок із даху став найбільшою дивовижею з усього того, що вчинив Сміт. Ніхто й не гадав, що цей чоловік здатен на таке. «Повикаблучується, ото й усе, — бурмотіли одне одному глядачі. — Але хто б міг подумати!»

Співачка стихла. Мугикаючи під ніс, вона пробралася крізь юрбу до жінки з оксамитовими пелюстками, яка й досі трималася за живіт.

— Тобі, голубонько, треба сидіти в теплі, — шепнула вона вагітній, злегка торкнувшись її ліктя. — Наступного ранку прилетить лелека.

— Та невже! — обізвалася жінка з пелюстками. — Завтра вранці?

— Наступний ранок завжди завтрашній.

— Не може бути, — заперечила вагітна. — Заскоро.

— Не заскоро. Саме впору.

Жінки задивилися одна одній у вічі. Зненацька натовпом прокотився гучний зойк — тремтливе «у-у-у». На якусь мить страховий аґент згубив рівновагу й відчайдушно силкувався втриматися на дерев’яному трикутнику, що височів над куполом. Жінка в моряцькій шапочці знову завела:

Тим часом у середмісті пожежники одягалися в однострої. Заки доїхали до «Милосердя», містер Сміт побачив трояндові пелюстки, почув спів і стрибнув із купола.

Наступного дня в «Милосерді» вперше за всю його історію народилося негренятко. Мабуть, новонародженому таки далися взнаки ті блакитні шовкові крила. Ще у свої чотири роки дійшовши того самого висновку, що й колись містер Сміт: ширяти в небі можуть лише птахи й літаки, — хлоп’я зневірилось у самому собі. Жити й не могти літати — усвідомлення цього засмучувало й опустошувало малюка до такої міри, що його вважали тупаком навіть жінки, які не відчували ненависти до малюкової мами. Ну а ті, що відчували, що приймали її запрошення на чай, що заздрили її батьківському дванадцятикімнатному великому похмурому дому та зеленій автомашині-седану, називали хлопчика своєрідним. А ті, які знали, що дім радше тюрма, ніж палац, що седан «Додж» тільки про недільні виїзди, співчували Рут Фостер та її пісним-прісним дочкам і казали, що хлопчик потайний. Ба навіть якийсь загадковий.

— А чи не в сорочці він народився?

— Треба було висушити її, відварити й дати малому напитися. Якщо ви цього не зробили, до нього приходитимуть привиди.

— Ви вірите в це?

— Та ні, але старі люди так кажуть.

— Так чи сяк, а він все одно потайний. Гляньте-но на його очі.

Вони перемелювали на язиках скорі на випічку тістечка й раз у раз заглядали хлопчикові в очі. З усіх сил він намагався витримати це випробування. Допіру, благально зиркнувши на матір, діставав дозволу покинути кімнату.

Це було неабищо — вийти з вітальні, коли у плечі б’є гомін кумасиних голосів, відчинити важкі подвійні двері до їдальні, прослизнути сходами вгору, повз усі спальні, й не привернути уваги Ліни й Корінтіанс, що сидять, наче боввани, за столом, заваленим клаптями червоного оксамиту. Пополудні його сестри робили штучні троянди. Яскраві, мертві квіти лежали в кошиках довгі місяці, аж доки ґергардтів торговець посилав двірника Фредді сказати дівчатам, що ті можуть передати наступну партію товару. Коли хлопчикові вдавалося прокрастися повз сестер й уникнути їхніх злобних зачіпок, він уклякав у своїй кімнаті біля підвіконня й вкотре задумувався, чому йому судилося лишатися на землі. Тишу, що тоді заливала лікарів дім, порушував лише гомін кумась за тістечками. Неспокійну тишу, бо невдовзі її мав обірвати Мейкон Дед.

Кремезний, крикливий, скорий на ґвалтовний гнів, Мейкон держав усю родину в чорнім тілі страху. Його ненависть до жінки відсвічувала й іскрилась у кожному слові до неї. Його розчарування дочками осідало на них, наче попіл, додавало матовости їхній ґлянцюватій шкірі, придушувало веселі нотки в тому, що мало бути дівочими голосами. Під палючим морозом його погляду дочки спотикалися на порозі й та впускали сільничку на білок варених яєць. Спосіб, у який батько відбирав дочкам привабливість, дотепність, самоповагу, — то було єдине, що їх збуджувало в житті. Без напруги, без нервозности, яку сіяв навколо себе Мейкон, вони не знали, що діяти з собою. Коли його не було, гнули шиї над криваво-червоними клаптями оксамиту й нетерпляче ждали батькової появи, а дні його жінки Рут починалися мовчазним заціпенінням від чоловікової погорди й закінчувалися пожвавленням, викликаним цією погордою.

Зачинивши двері за пополуденними гостями, вона дала зійти зі своїх уст легкій усмішці та стала готувати їжу. Її страви, як вважав чоловік, годі було їсти. Рут старалася щосили, але все одно не вміла догодити.

Надумавшись, що тістечка навряд чи сподобаються чоловікові, Рут вирішила зробити яблучний десерт. Вона так довго молола телятину й воловину на котлети, що й про свинину забула. Мала ще зішкварити солонину на підливу до м’яса, тож не було вже часу готувати десерт. Господиня кинулася похапцем накривати на стіл. Розгорнувши білу льняну скатертину й накидаючи її на гарний, з червоного дерева стіл, Рут вкотре вже зиркнула на велику пляму від води. Завжди, коли застилала стіл чи просто проходила їдальнею, вона дивилася на цю пляму. Як доглядача маяка тягне до віконця ще раз глянути на море, як в’язню кортить упіймати промінь сонця під час виходу на прогулянку, так і Рут кілька разів на день манило зиркнути на цю пляму. Жінка знала, що цей водяний знак там, завжди буде там, але потребувала пересвідчуватися, чи так воно насправді. Як доглядач маяка чи в’язень, мала цю річ за швартов, за точку опори, за щось певне й наочне, яке дає їй знати, що світ ще існує, що життя не сон. Що й сама Рут живе своїм нутром, і припустити таке можна лише завдяки тому, що добре знана річ завжди на місці, поза межами тіла.

Рут мала таке відчуття навіть у яскинях сну, навіть коли їй не снилось і не гадалось про цю пляму. Ох, безконечні розмови точилися з дочками й гостями про те, як вивести цю відмітану, чим закрити той єдиний ґандж на чудовій деревині: вазеліном, тютюновим настоєм, йодом. А може б, так пошліфувати піском і натерти льняною олією? Рут усе перепробувала. Та її погляд додавав плямі тривкости; з плином часу та ставала ще виразнішою.

Розпливчастий сірий кружок позначав місце, де за лікаревого життя стояла ваза, щодня повна свіжих квітів. Щодня. А коли не було квітів, їх заміняли композиції з листя, поєднання галузочок і ягід, вербових котиків, соснових віток... Завжди там щось стояло, щоб увечері було гарніше за столом.

Як на батька, це була риса, що відрізняла його сім’ю від інших, серед яких жилося. Як на дочку, це був символ витонченої елеґантности, що в ній Рут, як сама вважала, прожила дитинство. Коли Мейкон одружився з нею й перебрався до лікаревого будинку, ця річ і далі прикрашала стіл. Якось Рут подалася через найнебезпечніший у місті квартал до берега назбирати трохи сплавного гілляччя. Перед тим побачила була композицію з таких гілок і висушених водоростей у газетній рубриці для рукодільниць. Був вільглий листопадовий день, на той час лікар уже лежав паралізований і харчувався ріденькими стравами в ліжку. Вітер шарпав її спідницею навколо щиколоток і студив ноги крізь шнуровані черевики. Повернувшись додому, Рут мусила натерти стопи теплою оливковою олією. В обід, коли за столом сиділи тільки вони удвох, жінка обернулася до чоловіка й спитала, чи подобається йому ця композиція.

— Більшість людей не помічають таких речей. Дивляться, але не бачать нічого гарного в них. Не розуміють, що природа створила ці речі в цілковитій досконалості. Глянь-но на них збоку. Гарні, правда?

Чоловік глипнув на гілочки й бежеві стрічки водоростей і, не рушивши головою, відказав:

— У цій курятині червоні кості. А Гарнір має бути з цілих картоплин. М’ята картопля — то не страва.

Рут лишила водорості у вазі, аж поки вони розпалися. Згодом, коли стебла й листки повідпадали й лежали засхлі та бурі на столі, вона змела сміття і сховала вазу. І пляма від води, усі ці роки прикрита вазою, тепер впадала в око. А що була на видноті, то й поводилася по-рослинному. Розцвіла величезною сірою замшевою квіткою, пульсувала, наче в гарячці, й зітхала, як рухлива піщана видма. Втім, могла бути й нерухомою. Терплячою, спокійною й нерухомою.

І з цим швартовом годі було щось удіяти, хіба що прийняти його як належне та справджувати на ньому якусь ідею, підтримувати її. А щоб сяк-так перебути день від світанку до присмерку, треба було чогось іншого: втіхи, ласкавого дотику, ніжного пригортання. Тож Рут прокидалася з простодушної нікчемности й вимагала своєї частки втіхи, зваривши вечерю, якраз перед приходом чоловіка з контори. То була одна з її двох потаємних розкошей, і цієї розкоші Рут зазнавала від сина, тим приємнішої, що все діялося в одній і тій самій кімнаті. Тут панував вогкий зелений півсутінок, світло сочилося крізь самшит знадвору при вікні. Саме цю кімнатку лікар називав своїм кабінетом. Крім швейної машинки у кутку біля манекена, було там крісло-гойдалка та ще ослінчик під ноги. Ось тут Рут сиділа, пригорнувши сина до лона, вдивляючись кудись далеко крізь примружені повіки та слухаючи, як він ссе груди. Вдивлялася не так з материнської радости, як з тої причини, щоб не бачити синових ніг. Майже досягали підлоги.

Одного пізнього пополудня, коли чоловік ще не прийшов із контори додому, вона покликала сина. Увійшов у кімнатку, а Рут розстібнула блузку й усміхнулася. Надто малий, щоб торопіти від її грудей, але вже досить великий, щоб спротивити собі нудотний смак материнського молока, хлопець підійшов спроквола, неохоче, приліг мамі на коліна, як мусив робити все своє життя щонайменше раз на день, і взявся ссати ріденьке солодкаве молоко так, щоб не вгризти сосків.

Мати відчувала сина. Його стриманість, слухняність, байдужість — все це допроваджувало її до фантазування. Рут мала виразне відчуття, що синові губи тягнуть з неї промінь світла. Неначе вона була казаном і з цього казана тече струмінець золота. Подібно до казкової мельниківни, що сиділа вночі в повній соломи кімнаті й, схвильована таємною потугою, подарованою їй від єнома Румпель-штільцхена, бачила, як крізь віконницю прядеться золота нитка. Це була друга розкіш, і Рут ні за які скарби не зреклася б її. А коли двірник Фредді, охочий вдавати з себе приятеля сім’ї, хоч був лише слуга на побігеньках ще й на додачу квартирант, якось надвечір приніс комірне до лікаревого дому й заглянув з-за самшиту у вікно, то жах в очах Рут викликало блискавичне усвідомлення: тепер вона втратить половину того, завдяки чому її життя було хоч трохи терпимим. Однак Фредді потрактував цей вираз як звичайнісінький сором і не втримався, щоб не ошкіритися.

— Боже мій! Щоб мені луснути!

Двірник продирався крізь самшит, щоб краще бачити. Не так гілки йому перешкоджали, як те, що реготав до упаду. Рут зірвалась як ошпарена, притьмом затулила груди й впустила сина на підлогу. І тим самим утвердила хлопця в його підозрі, що пополуднями тут коїлися неподобні та стидкі речі.

Не встигли мама й син отямитися, перекинутися словом, ба й перезирнутися, а Фредці вже оббіг навколо дому, вибіг східцями на ґанок і гукав їх, давлячись сміхом:

— Пані Руфі! Панунцю Руфі! Де ви? Куди це ви поділись?!

І відчинив двері до зеленої кімнати. Так, ніби вона відтепер йому належала.

— Щоб я скис, панунцю! Коли ж то я таке бачив? І не пригадаю, коли востаннє таку чудасію споглядав. Скажу вам, це не гріх. Старі люди навіть радять так робити. Просто, знаєте, нечасто таку річ угледиш...

Він не зводив погляду з хлопця. Оцінював його, як співучасника в чомусь, до чого Рут було зась. Фредці міряв очима хлопчика з голови до ніг і помічав його твердий потайний погляд, бачив дивовижний контраст забарвлення шкіри: жовтуватої материної проти чорної синової.

— Пані Руфі, на Півдні молодиці довго годують дітей грудьми. Багато хто. Щоправда, тепер таке рідко побачиш. Знаю одну родину, — там мамця не бозна-якого розуму, — то та мамця давала цицьки синові — я знаю? — десь до тринадцяти літ. Трохи задовго, га?

Базікаючи, двірник безперестанку потирав бороду й зиркав на хлопця. Кінець кінцем змовк і захихикав. Хихотів довго, всмак. Знайшов нарешті слово, якого шукав.

— Дояр. Ось кого ви маєте, панунцю Руфі. Справдешнього сисуна. Подивіться-но, баби! Ото він і є! Дояр!

Фредці розніс цю свіжу плітку не тільки по сусідніх домівках, але й по всьому південному кварталі, де він мешкав і де Мейкон Дед мав чиншові — прибуткові будинки. Тим-то Рут зо два місяці трималася дому й не приймала жодних відвідин. Не хотіла чути, що її дитина дістала прізвисько, якого ніколи вже не позбудеться, і ця прикра назва аж ніяк не поліпшить стосунків матері й сина з Мейконом Дедом.

Мейкон Дед ніколи в житті не дізнався, чому до його сина прилипло таке прізвисько, дарма що той ніколи не озивався на нього. А ця справа дуже обходила батька, бо в його роді, як він сам вважав, давали імена геть по-дурному. Ніхто йому не обмовився про випадок, із якого постало синове прозвище, бо з Мейконом було тяжко до мови. Твердий чоловік, із такою холодною поведінкою, що нікому й на думку не спадало невимушено та безпосередньо побалакати з ним. Лише Фредці дозволяв собі бути з ним на короткій нозі — привілей за надані послуги, однак двірник був би останній, хто прохопився б хазяїнові хоч словом про те, як жахнулася Рут, як незграбно схопилася з крісла-гойдалки, як упав син і розтрощив тендітного ослінчика під ноги, як Фредді тішився, смаковито описуючи цю пригоду.

Не знаючи подробиць, він, однак, збагнув проникливим, загостреним ненавистю розумом, що є щось нечисте в тому, як прозивають його сина однокласники, ба навіть — сам Мейкон це підслухав — і лахмітник, коли давав Дедові-молодшому три центи за вузлик старого ганчір’я. Дояр... Певна річ, це слово аж ніяк не позначало порядного наймита-поденника, не наводило на думку холодних лискучих бідонів, що стоять на ґанку та блищать, як ті офіцери на посту. Слово звучало брудно, безсоромно, гаряче. Він твердо знав одне: хай хоч звідки взялося прізвисько, та воно чимсь-таки пов’язане з Рут і має, як і все, що вона викликала в Мейконі, наліт чогось гидкого.

Гидливість і неспокій, які, дивлячись на сина, відчував батько, впливали на все, що він робив у місті. Якби міг відчувати смуток, тільки смуток, було б легше. П’ятнадцять літ жалю, що нема сина, поступилися місцем розчаруванню, що діждатися діждався, але за яких неприємних обставин...

Були часи, коли Мейкон мав буйну шевелюру, Рут носила прегарну мудровану спідню білизну, коли він навмисне помалу роздягав молоду жінку. Коли всі вступні пестощі полягали в розв’язуванні, розстібанні, розпинанні всіх отих стрічечок, ґудзичків, кнопочок і гачечків справді найгарнішої, найделікатнішої, найбілішої й найм’якшої у світі білизни. Він бавився кожним вічком її корсета (а було їх аж сорок — по двадцять з кожного боку), кожною з дюжини стрічечок, що блакитними промінцями йшли сніжно-білим ліфом. Мейкон не тільки розв’язував голубий бант, але й витягав його, розв’язаного, з облямівки, аж Рут потім мусила заволікати англійською шпилькою цю стрічку на місце. Він ляскав еластичними пасками, що кріпили вкладки-пітнички до комбінації, піддрочуючи себе й жінку отим ляскотом та ще дрижанням кінчиків пальців на її плечах. Він і вона ніколи не перемовлялися під час такого роздягання. Хіба що час від часу котре хихикнуло. Як ото діти граються в лікаря, коли роздягання — найкраща частина гри.

Коли Рут уже була оголена й лежала, волога та крихка, наче нерафінований цукор, Мейкон схилявся, щоб розшнурувати їй черевики. То були останні пестощі, бо, як тільки чоловік роззував жінку, і стягав із неї панчохи, то входив у неї й дуже скоро випорскував сім’я. Так їй подобалося. Йому теж. І протягом усіх двадцяти років, за які він ні разу не глянув на жінчині оголені ноги, бракувало йому лише тієї білизни.

Колись Мейкон гадав, що назавжди затямить її губи на пальцях мерця. Помилявся. Мало-помалу в його пам’яті залишалося менше й менше подробиць, аж поки довелося уявляти собі їх, вгадувати, навіть придумувати, як воно достоту було. Цей образ вивітрів із його пам’яті. А відчуття ганьби й гидливости — ні. І цю свою кривду він ятрив споминами про жінчину білизну, про ці круглі невинні вічка корсета — тепер уже назавжди втрачені для нього.

Тож тепер, коли люди обзивали сина Дояром і жінка, чуючи таке, опускала повіки та витирала піт над верхньою губою, коли це означало якусь брудну непристойну співзалежність, тепер Мейконові Деду анітрохи не важило, чи хтось розповість йому подробиці, чи ні.

Ніхто й не розповідав. Не знайшлося небайдужого сміливця, щоб це зробити. Небайдужі Ліна і Корінтіанс — живі докази, що в тих роках тато роздягав маму — не сміли. А єдиному сміливцеві було байдуже — єдиній особі на світі, яку Мейкон ненавидів дужче, ніж свою жінку, дарма що ця особа доводилася йому рідною сестрою. Ні разу не бачився з нею, відколи народився син, а тепер ані на гадці не мав поновлювати родинні зв’язки.

Мейкон Дед намацав у кишені ключі й охопив їх пальцями. Його заспокоювала оця їх рельєфна твердість і надійність. В’язка ключів до всіх дверей у його кам’яницях (з тих кам’яниць лише чотири справдешні, решта — халупи халупами). Час від часу він погладжував, пестив цю в’язку, йдучи Нелікарською вулицею до своєї контори. Вважав, що це контора, навіть вималював слово «КОНТОРА» на дверях. Однак дверне скло протирічило йому. Облущені золоті літери, укладені півколом, гласили, що ця установа — крамниця Сонні. Навряд чи варто було завдавати собі клопоту зішкрябати ім’я попереднього власника, все одно пам’ять про нього нізащо не зішкребеш. Тим-то його контору звали не інакше, як крамниця Сонні, хоч сьогодні вже ніхто не пам’ятав, чим тут Сонні торгував тридцять років тому.

Отож Мейкон ішов — точніше кажучи, крокував, бо ж мав цибаті ноги та спортивну ходу — і розмірковував про імена та прізвиська. «Мабуть, — подумав він, — був у мене й сестри предок із оніксовою шкірою, зі стрункими, наче цукрова тростина, ногами, і той предок мав справжнє ім’я. Дане новонародженому з любов’ю і повагою. Не як прізвисько, не як маску, не як печать ганьби. Хто був той юний гнучкий предок, куди носили його довгі рівні ноги — цього ніхто вже не довідається. Ніколи. Ані його імени ніколи не взнає. А мої батьки в якомусь нападі збоченської покірности згодилися терпіти прізвище, яке їм хтось колись дав просто так, знічев’я. Згодилися прийняти й передавати всім своїм потомкам це жахливе прізвище — ДЕД — МЕРТВЯК, що його бездумно нашкрябав якийсь армійський п’яний писарчук-янкі. Свавілля пера, передане на паперовому клаптику батькові, яке той передав синові, а той син — своєму синові. Мейкон Дед породив другого Мейкона Деда, которий пойняв за жону Рут Фостер і породив Магдалину — ім’я їй Ліна Дед, і породив Перше Посланіє Коринтянам — ім’я їй Корінтіанс Дед, і породив (аж ніяк на теє не уповав) ще одного Мейкона Деда, тепер ім’я йому, знане найближчій і найважливішій частині світу, — Дояр Дед. А на додачу, наче того не досить, ще й рідна сестриця — ім’я їй Пілат Дед. І анітрохи не думала дати знати братові про подробиці й обставини появи ідіотського синового прізвиська. Тішилася з тієї історії, смакувала її. Либонь, як уже було, запише те прозвище, поскладає укількоро аркушок, увіпхне в латунний медальйончик і почепить собі ще й на друге вухо».

Ще молодим батьком Мейкон навмання вибрав із Біблії імена своїм двом дочкам. Синові — ні. Сліпо тримався того, на чому спинився палець, бо надто добре знав, як дали ім’я його сестрі. Як Мейконів батько — він теж звався Мейкон — в сум’ятті й печалі, бо при пологах вмерла йому жінка, водив пальцем по сторінках Святого Письма. А що не вмів читати, вибрав кілька букв, які здалися йому значущими й гарними. Ввижалися йому могутнім деревом, що по-царському й по-батьківському височіє над рядами деревець. Тож він перемалював ці літери на обривку бурого паперу. Скопіював, як і всі неписьменні люди, кожнісіньку закарлючку, дужку, риску й простягнув папірець повитусі.

— Ось ім’я дитини.

— Ти хочеш отак назвати дитину?

— Хочу. Прочитай, що тут написано.

— Ти не смієш дати таке ім’я.

— Прочитай.

— Це ж чоловіче ім’я.

— Прочитай його!

— Пілат.

— Га?

— Пілат. Ти написав: Пілат.

— Під лад?

— Який там лад! Пілат! Той, що Христа вбив. Гіршого імени годі придумати. Ще й до того ж дівчинці.

— На ньому спинився мій палець.

— А ти не мусиш слухатися пальця. Невже ти даси цій сирітці ім’я лайдака, що вбив Ісуса?

— Я просив Ісуса, щоб він врятував мені жінку.

— Схаменися, Мейконе.

— Цілу ніч просив.

— Він дав тобі дитинку.

— Так. Дав. Дитинку на ім’я Пілат.

— Боже, змилуйся над грішником.

— Ти куди ото з тим папірцем?

— Папірець піде туди, звідки прийшов. У вогонь, дияволові в пельку.

— Ану віддай! Він прийшов із Біблії. Й у Біблії зостане.

Там він і зостав. Аж поки дівчинці сповнилося дванадцять і вона вийняла той клаптик, зложила його кілька разів, вклала маленький згорточок в латунний медальйончик і почепила цю штуку на ліве вухо. Ось так величалася зі своїм іменем ще дванадцятилітньою. А якою самозакоханою вона стала тепер — про це Мейкон міг лиш гадати. Втім, він знав, що Пілат поставиться до прізвиська третього Мейкона Деда з такою самою пошаною і трепетом, з якою поставилася до хлопчикової появи на світ.

Мейконові Деду запам’яталося, як Пілат піклувалася про його сина, коли той народився. Більш, ніж про свою дочку, ба навіть внучку. Довгий час, коли Рут уже оклигала після пологів і могла, як завжди, — а могла вона небагато, — провадити хатнє господарство, Пілат і далі приходила до їхнього дому. Ходила з розв’язаними шнурівками на черевиках, носила насунуту на лоба в’язану шапочку, баламкала ідіотським вушним дармовисом і розносила по кухні одворотний душок. Мейкон не бачився з сестрою, відколи йому було шістнадцять, аж до року перед народженням сина, коли вона з’явилася в місті. З’явившись, Пілат поводилася як свекруха, як тітка. Не замилувана в хазяйнуванні, навіть не маючи уявлення, як його провадити, вона накидалася Рут і дівчатам зі своєю допомогою й тільки заважала їм. Кінець кінцем вона просто сідала собі в кріслі біля колиски та й наспівувала немовляті. Все б нічого, та тільки Мейкона Деда вражав тоді вираз на сестринім обличчі — і здивування, і завзяття водночас. І то такого глибокого, що аж моторошно ставало. А може, в тому відчутті було ще щось. Може, враження від зустрічі з Пілат по стількох роках розлуки, коли вони розійшлися біля тієї печери; може, спомини про братову лють і сестрину зраду... Як низько вона відтоді опустилася! Згубила останню крихту поняття про пристойність. Колись Пілат була йому всім найдорожчим на світі. Тепер стала понурою дивачкою і — що найгірше — нечупарою. Справдешнім джерелом розмаїтих клопотів була б вона, якби Мейкон допустив до такого. Але не допустив.

Нарешті він їй таки сказав, щоб приходила в гості допіру тоді, коли хоч трохи себе шануватиме. Коли знайде порядну роботу замість шинкарювати.

— Чому б тобі не вдягатися, як пристало жінці? — спитав Мейкон, стоячи біля кухонної плити. — Навіщо ти нап’ялила на голову цю моряцьку шапочку? Ти що, й панчіх не маєш? Ким я з твоєї ласки буду виглядати в цьому місті?!

Мейконом аж трясло при гадці, що білошкірі люди в банку — люди, які помагали йому купувати й заставляти будинки — дізнаються, що ця зачучвирена торговка спиртним — його рідна сестра. Що цей заможний негр, який так солідно провадить свої справи й мешкає у великій кам’яниці на Нелікарській вулиці, має сестру і ця сестра прижила нешлюбну дочку, а та своєю чергою прижила собі нешлюбну дочку. Ціле зборище недоумків. Роблять вино і виспівують у місті, «як звичайнісінькі вуличниці! як ото вуличниці»!

Пілат сиділа, слухала брата й не відводила здивованого погляду з його лиця. Відтак проказала:

— Мейконе, і я теж переймаюся. Тобою. Аж до блювоти.

Роздратований, він підійшов до кухонних дверей.

— Іди геть, Пілат. Геть, негайно. Бо інакше не витримаю й нароблю лиха.

Пілат звелася, закуталася у свою ковдру, кинула наостанок ласкавий погляд на дитину й вийшла з кухні. Відтоді ніколи вже не приходила...

Підійшовши до своєї контори, Мейкон Дед побачив огрядну жінку і двох хлопців, що стояли неподалік. Відімкнувши двері, він всівся за своїм робочим столом. Коли гортав рахункову книгу, ввійшла ця жінка. Сама, без нікого.

— Добридень, містере Дед. Моє прізвище Бейнз. Я живу на П’ятнадцятій вулиці, дім номер три.

Дед пригадав — не цю жінку, а те, що діється в цьому будинку. До квартирантки підселилася чи то бабуся, чи то тітонька, чи то ще хтось. І не платить комірного. Віддавна.

— Слухаю вас, місіс Бейнз. Маєте до мене якусь справу?

— Та я, власне, хотіла б з вами поговорити про одну справу. Знаєте, Сенсі лишила отих дітлахів на мене. А з тієї запомоги, що я дістаю, не вижив би навіть пес. Здох би з голоду.

— Місіс Бейнз, вам належить платити комірне — чотири долари за місяць. Ви заборгували аж за два місяці.

— Ой, знаю, містере Дед, знаю. Але заплатити — то ж дітей без хліба лишити.

Розмова велася тихо, ввічливо, без найменшого натяку на сварку.

— В такому разі, місіс Бейнз, хай собі їдять хліб на вулиці. І вони таки підуть на вулицю, якщо ви не знайдете способу розрахуватися зі мною за належне.

— Ні, пане. Дітей на вулицю? Таж вони потребують даху над головою. Так само, як ваші діти.

— Що ж, пометушіться трохи, місіс Бейнз, і роздобудьте гроші. Маєте, — Дед крутнувся на кріслі та глянув на календар, — час до наступної суботи. Нема мови про неділю чи понеділок. До суботи.

Якби вона була молодша, якби мала в собі більше життєвих соків, то блиск в її очах сплив би сльозами. Але в її віці він лиш сухо мерехтів. Жінка сперлася долонею об домовласників стіл і, з тим самим блиском в очах, спроквола звелася з крісла. Повела головою, щоб глянути у вікно, а тоді перевела погляд на Мейкона.

— Яка вам буде з того користь, містере Дед, коли ви мене й дітлашню викинете на вулицю?

— До суботи, місіс Бейнз.

Місіс Бейнз схилила голову, шепнула щось і помалу, тяжкою ходою вийшла з контори. Коли зачиняла за собою двері крамниці Сонні, внуки перейшли з осоння в тінь, де перед тим стояла бабуся.

— Бабцю, що він сказав?

Місіс Бейнз поклала руку на голову вищого хлопця. Задумавшись, легенько перебирала пальцями волосся й намацувала струпики по екземі.

— Мабуть, він відмовив, — озвався другий хлопець.

— Нам треба буде переїхати на нове місце?

Вищий хлопець струсив долоню з голови та скоса глянув на бабусю. Його котячі очі були немов дві золоті глибокі різані рани.

Жінка опустила руку.

— Нема гіршого, як нігер-бізнесмен, — проказала вона. — І дивитися на таке страшно.

Хлопці перезирнулися й, розкривши роти, наче почули щось дуже важливе, задивилися на бабусю.

Коли жінка зачинила за собою двері, Мейкон Дед знову заходився гортати сторінки рахункової книги й водити пальцем по числах. Водночас згадував, як він уперше відвідав батька Рут Фостер. Тоді Мейкон носив у кишені лише два ключі і якби давав поблажку таким людям, як ось ця Бейнз, то взагалі не мав би ключів. Тільки завдяки тим ключам він наважився прийти в цю частину Нелікарської вулиці (тоді її ще називали Лікарською) і звернутися до найзначнішного негра в місті. Міг стукнути дверним молотком у формі левової лапи, міг надумати одружитися з лікаревою донькою, бо кожний ключ представляв дім — Мейконову власність. Без тих ключів Мейкон одразу здимів би після першого ж лікаревого слова: «Що?» Без них він розтанув би, як свіжий віск, під пильним поглядом безбарвних очей. Натомість Мейкон зміг сказати: мене познайомили з вашою дочкою, міс Рут Фостер, і я був би дуже радий мати вашу згоду на те, щоб я з нею час від часу зустрічався. Мої наміри шляхетні, і я заслужив на те, щоб ви дозволили міс Фостер приятелювати зі мною, бо у мої двадцять п’ять років я вже заможна людина.

— Я нічого не знаю про вас, — сказав тоді лікар, — крім вашого прізвища. Не подобається воно мені. Я покладуся на розсуд моєї дочки.

Насправді лікар чимало знав про цього довгоногого парубка і був йому вдячний, хоча й не дав по собі пізнати. Любив свою єдину дитину, таку потрібну в домі, відколи померла його жінка, та останнім часом лікаря дратувала доччина відданість. Непокоїло його те вічне тепло любови до батька, ті вирази чуттєвости, дуже милі в її дитинстві, яких Рут і дотепер не облишила. Поцілунок на добраніч — то був справдешній зразок її простодушности та його ніяковости. У свої шістнадцять Рут наполягала, щоб тато приходив до неї ввечері, сідав на ліжко, казав кілька милих теплих слів і цілував її в уста. Мабуть, причиною лікаревого занепокоєння було гучне мовчання його покійної жінки. Чи бентежлива подібність дочки до матері. А найпевніше — захват, що завади сяяв на обличчі Рут, коли батько нахилявся поцілувати її. Дуже недоречний, дуже невідповідний.

Про ці речі лікар, звісно, ані словом не обмовився молодикові, який прийшов з візитом. Тим-то Мейкон Дед і досі вірив у чародійну силу тих своїх двох ключів.

Мейконові роздуми перервав дрібний стук у вікно. Звів очі, побачив, що це Фредді заглядає поміж золотими буквами, і кивнув йому, щоб увійшов. Миршава статура, золоті зуби — якщо південний квартал і мав свого глашатая, то ним був саме Фредді. Так само дрібно стукав по віконному склі та сяяв золотозубою усмішечкою й перед тим, як гукнути Мейкону слова, що навіки запам’яталися: «Містер Сміт розбився на амінь!» І тепер Мейкон напевне знав, що двірник приніс лихі вісті.

— Портер знову надудлився, як свиня, й бешкетує! Знову за рушницю взявся!

— А кого тепер він взяв на мушку?

Мейкон поскладав книги й повитягав шухляди стола. Портер — квартирант, а завтра — день плати комірного.

— Нікого зокрема. Висунувся з віконця мансарди й вимахує рушницею. Погрожує, що до ранку кого-небудь уб’є.

— Він ходив сьогодні на роботу?

— Так. Десь запопав десять доларів.

— Усі пропив?

— Не всі. Купив лише одну пляшку. Ще має купу грошей.

— Який йолоп продає йому спиртне?

Фредді вищирив золоті коронки, однак промовчав. Ну а Мейкон одразу здогадався. Пілат, хто ж іще?

Дед позамикав на ключ усі шухляди. Крім однієї. Вийняв із неї пістолетика тридцять другого калібру.

— Поліція попередила всіх торговців спиртним в окрузі, а він все одно звідкись роздобуває оте пійло.

Мейкон розігрував комедію. Прикидався, що не знає, де Портер та й узагалі будь-хто — дорослий, малолітній, людина чи й худобина — може купити спиртне. Чи не в сотий раз подумалося йому, що місце Пілат — за ґратами і він сам охоче запроторив би її в буцегарню, якби був певен, що сестра не напащекує братові й не зганьбить його перед правниками. І перед банкірами.

— Містере Дед, а чи знаєте ви, як користуватися цією штукою?

— Знаю.

— Портер коли нап’ється, то божеволіє. На все здатен.

— Знаю.

— Як гадаєте його взяти?

— Я не його хочу взяти. Хочу взяти свої гроші. Хай собі й далі бешкетує, хай собі й застрілиться, коли хоче. Але якщо я з Портера не виб’ю комірного, то виб’ю його самого з віконця.

Фредді хихикнув. Тихенько, але вишкірені зуби додали хихоту значущости. Природжений лакуза, він любив плітки й сам охоче пліткував. Його вуха чули кожне нарікання, кожну лайку. Його очі бачили все: потаємні погляди закоханих, бійки, нові вбрання.

Мейкон мав Фредці за телепня та вигадника, однак покладався на нього. Двірник завжди правдиво подавав факти, натомість завжди хибно витлумачував їх. Та й тепер він не помилився, сказавши, що Портер п’яний, що має рушницю і що висунувся з віконця. Але насправді Портер і не гадав убивати когось. Хіба що самого себе. Якщо не задовольнять умови, яку він гучно й виразно вигукував із віконця:

— Я хочу гратися! Пришліть мені сюди бабу! Хоч яку! Встромлю їй по самі помідори! Вграю, аж дим піде! Чуєте? Пришліть кого-небудь, бо інакше пальну собі в голову!!

Мейкон і Фредці прийшли на подвір’я. Там жінки-квартирантки віджартовувалися Портерові.

— Скільки за це заплатиш?!

— Спершу пальни собі в голову, а тоді ми пришлемо котрусь з нас!

— Невже тобі треба жінки?!

— Може, козою чи сучкою обійдешся?!

— А може, й того забагато буде?!

— Ми тобі лійку дамо! Стромляй собі досхочу!

— Ану відклади оцю пукавку! Кинь сюди гроші, що мені заборгував! — крикнув Мейкон, заглушивши жіночі кпини. — Зараз же кинь сюди долари, а тоді стріляйся, нігере задрипаний!

Портер обернувся й націлив рушницю на Мейкона.

— Якщо натиснеш на собачку, то гляди не промахнися! Стріляй влучно, бо інакше відстрілю тобі яйця й запхаю їх у твою гнилу пельку! — гукнув Мейкон і видобув із кишені зброю. — А тепер гибай із цього вікна!

Завагавшись на якусь мить, Портер спробував повернути дуло на себе. Цього йому не вдалося. Задовга цівка, та й надто вже п’яний був Портер. Помоцювавшись трохи, він спер рушницю на віконну раму, розстібнув штани, витяг члена та став поливати сечею жінок. Ті заверещали й кинулися хто куди. Ніяка рушниця не зчинила б такої паніки. Мейкон почухав собі потилицю. Фредці гнувсь у три погибелі зо сміху.

Більш ніж годину Портер не давав їм спокою. Щулився з холоду, галасував, погрожував, мочився і знай домагався жінки.

Хлипав, аж йому груди ходором ходили, і раз у раз вигукував:

— Я люблю вас! Люблю вас усіх! Не робіть так. Таж ви жінки! Перестаньте. Не робіть так! Хіба ви не бачите, як я вас люблю?! Я помру за вас, накладу на себе руки! Кажу вам! Боже милосердний, змилуйся наді мною! Що мені, бідному, робити? Що мені діяти на цьому клятому світі-і-і?!

Сльози текли йому струмком. Портер обіймав рушницю, наче жінку, якої він просив, якої шукав усе своє життя.

— Боже, дай мені ненависть, — заводив він, — щоб я мав її на щодень. Любови не давай. Я її не витримаю. Не подужаю з нею, Господи! Так само, як містер Сміт не подужав. То завеликий тягар. Ісусе, ти це знаєш! Не хто, як Ти! Ти знаєш все про любов. Скажи: хіба вона не важезний тягар?! Господи, невже Ти цього не розумієш? Твій Син не зміг нести його. Той тягар убив навіть Ісуса, а що вже про мене казати! Га? Га?!

Портера знову брала лють.

— Ану йди сюди, ніґере! Негайно спустися!

Мейконів голос і досі звучав гучно, але вже втомлено.

— А той павіан без яєць, — показував Портер на Деда, — найгірший з вас усіх. Він потребує вбивати, він мусить вбивати. А знаєте, чому потребує? Скажу вам. Я знаю чому. Всі...

Пробурмотівши: «Всі знають», Портер важко зсунувся з вікна всередину. Й одразу заснув. Коли засинав, рушниця вислизнула з його руки, заторохтіла по даху, впала і гучно вистрілила. Куля пролетіла повз чиїсь ноги та влучила в шину запаркованого на вулиці автомобіля.

— Піди-но забери мої гроші, — звелів Мейкон.

— Я? — спитав Фредді. — А якщо він...

— Піди-но забери мої гроші.

Портер хропів. Дарма що випалила рушниця, дарма що йому рилися в кишенях, спав як по купелі.

Коли Мейкон вийшов із подвір’я, сонце вже зайшло за хлібний завод. Стомлений, роздратований, він ішов П’ятнадцятою вулицею. Звів погляд, минаючи один зі своїх будинків. Мейконова постать розпливалася в мінливому світлі — від присмерку до потемків. Його доми, розкидані там і сям, пнулися понад нього, наче присадкуваті привиди з насунутими на очі каптурами. Дед не любив дивитися на них у такому світлі. За дня вони навівали відчуття безпеки, а в такий час ніби й не належали йому. Ніби змовилися між собою поводитися так, щоб домовласник почувався якимсь чужаком, злиденним приблудою без даху над головою. Пройнятий відчуттям самотности, Мейкон вирішив піти до Нелікарської вулиці навпростець, хай навіть доведеться минути сестрину оселю. Був певен, що в дедалі густішому сутінку Пілат його не зауважить. Перейшовши через подвір’я, він попростував уздовж огорожі, що вела до Любої вулиці. Там, у вузькому одноповерховому будиночку, мешкала Пілат. Не могла собі дозволити електрику. Ані газ. Світила разом із дочкою свічками й гасовими лампами, топила в печах дровами та вугіллям, брала воду з колонки надворі — жила так, наче слово «поступ» означає лише ходу.

Той будиночок стояв кроків за тридцять від хідника. Позаду росли чотири велетенські сосни. Їх глицею Пілат набивала матраци. Дивна річ, угледівши ці дерева, Мейкон пригадав сестрині уста. Змалку вона любила жувати хвою та пахла лісом. Зо дванадцять літ Пілат була йому як рідна дочка. Вибралася з лона вже мертвої мами без допомоги м’язових скорочень і тиску прудких утробних вод. І мала живіт гладенький і рівний, як плечі, без ніякого натяку на пуп. Через отой брак пупка люди вважали, що Пілат прийшла на світ не як усі, що вона ніколи не лежала, не плавала й не росла в теплій материнській рідині, що не поєднувала дитини з надійним джерелом поживи ніжна пуповина.

Однак Мейкон знав своє, адже бачив вираз очей повитухи, коли породіллині ноги заклякли. І чув повитушин крик, коли дитя, яке вважали теж неживим, помалу проклало собі дорогу впередголов із тихої, непорушної й упокоєної яскині з м’яса і витягло за собою свою належну пуповину та своє дитяче місце. Ну а самого пупа таки не було. Як тільки немовляті перетяли цю життєдайну жилу й зав’язали вузол, той пупок зморщився, зсох і відпав, не лишивши по собі й сліду. І цю дивовижу Мейкон, ще підлітком няньчачи сестричку, мав за щось таке природне, як лиса голова. Допіру у свої сімнадцять, коли вже без вороття розійшовся з Пілат і пустився в гонитву за багатством, він дізнався, що на світі, мабуть, ніде немає такого живота.

А тепер, наближаючись до сестриного двору, Мейкон сподівався, що пітьма приховає його від мешканок дому. Навіть не повернув голови вліво, проходячи повз будинок. Але мелодію почув. Співали. Всі. Пілат, Реба і Ребина дочка Агар. На вулиці він не побачив нікого. Люди вечеряють, облизують пальці, дмухають у чашки з кавою та, звичайно, цокотять про те, як бешкетував Портер і як безстрашно поставився Дед щодо того дикуна у віконці. У цій частині міста не було ліхтарів, тільки місяць освітлював дорогу перехожим. Йдучи, Мейкон силкувався не слухати цього співу. Прискорив ходу, ось-ось не буде чутно пісні. І раптом яскраво, наче образок на листівці, постала перед ним місцина, куди поспішав, — власний дім; вузька негнучка спина жінки; дві дочки, засушені довгими роками туги; син, з яким він міг розмовляти лише командним або ж осудливим тоном: «Добрий вечір, тату». — «Добрий вечір, сину. Заправ-но сорочку в штани». — «Тату, я знайшов мертву пташку». — «Не смій носити додому таку бридоту...» Там ніколи не було чути пісень, а сьогодні ввечері Мейконові запраглося хоч трішки послухати співу першої в його житті людини, яку він доглядав і любив.

Обернувшись, він поволі рушив до сестриної оселі. У цій пісні Пілат заспівувала. Інші два голоси підхоплювали мотив і розвивали його. Сестрине могутнє контральто, Ребине дзвінке сопрано, ніжний голосок малої, тепер, мабуть, уже десятилітньої Агар притягали Мейкона, як магніт цвяшка.

Приворожений звуками, він підійшов ближче. Не хотілося йому ні підслуховувати, ні підглядати. Лише слухати й ще, може, дивитися на всіх трьох — джерело мелодії, яка наводила на гадку розлогі поля, диких індиків і дешевий ситець. Ступаючи якнайлегше, він підкрався до бічного вікна, де тріпотливий пломінь свічки давав найменше світла, й зазирнув усередину. Реба обтинала нігті на ногах кухонним або фінським ножем, схиливши довгу шию аж до колін. Агар укладала волосся. Пілат, повернута спиною до вікна, мішала щось у горшку. Либонь, затір на вино. Мейкон був певен, що це не страва, бо знав, як харчуються Пілат і її дівчата. Як малі діти — їдять усяку абищицю, на що лише мають охоту. Тут ніколи не загадувалося наперед, що варити, скільки насипати й коли подавати. Тут навіть не конче було сідати всією родиною за стіл. Приміром, Пілат спекла хліб, і кожне могло їсти його з маслом, коли тільки заманеться. Стравою міг стати виноград, що зостав після вичавлювання соку. Чи персики цілими днями. Коли одна з них купила кілька літрів молока, то всі три пили його, поки було. Коли друга була роздобула діжку помідорів чи десяток-другий кукурудзяних качанів, то всі три споживали те добро, поки скінчилося. Вони їли все, що мали, що надибали й що смакувало. Прибуток з шинкарювання щезав, як ранішня роса, — на дешеву біжутерію для Агар, на Ребині подарунки коханцям і на ще бозна-що.

Поринувши в морок біля вікна, Мейкон відчував, як вивітрює з усього тіла роздратування за цілий день, і милувався невимушеною красою жінок, що співали при світлі свічки. М’який профіль Реби. Руки Агар чешуть і чешуть важке волосся. І Пілат. Він знав її лице краще, ніж своє власне. Коли співала, її обличчя ставало наче маска. Всі почуття, всі пориви переходили її зовнішности в голос. Коли ж Пілат не співала й не говорила, її лице пожвавлювали губи в ненастанному русі. Безперестанку щось жувала. Ще дитиною, ще дівчатком завжди щось мала в роті: соломинки з мітли, якісь хрящики, ґудзики, насінини, листки, шнурки. А найбільше любила жувати, коли щастило надибати, Гумові стрічки й канцелярські Гумки. Її губи жили своїм дрібним рухом. Стоячи біля Пілат, годі було розпізнати, чи то вона ось-ось усміхнеться, чи то просто пересовує соломинку з ясен на язик. Чи знімає язиком зсередини щоки шмат Гуми, чи насправді всміхається? Здалеку скидалося, що Пілат щось шепоче сама собі, а насправді вона перекочувала в роті насінинки чи розкушувала їх різцями. Мала вуста темніші від шкіри, з відтінком вина, чорниць. Виглядало, ніби Пілат вживає косметику, ніби акуратно накладає на губи дуже темну помаду, а потім клаптем газети стирає блиск.

Мейкон відчув, що розм’якає під тягарем пам’яті й музики. Тим часом спів стих. Навколо стояла тиша, однак Мейкон Дед не міг відійти. Йому подобалося вільно дивитись на всіх трьох. Вони залишалися на місцях. Перестали співати. Реба й далі обтинала нігті, Агар заплітала й розплітала волосся, а Пілат погойдувалася над горшком, неначе верба.

Розділ II

Тільки Магдалина, звана Ліною, та ще Перше Посланіє Коринтянам, звана Корінтіанс, не тямили себе від щастя, коли великий «Пакард» плавно й безшумно виїздив із гаража. Лише вони наперед смакували пригоду й невимовно втішалися з розкішного автомобіля. Кожна з сестер мала біля себе віконце й могла без перешкод споглядати на літній день, що пропливав повз них. Кожна, ще дитина і водночас уже доросла, уявляла себе принцесою в королівській кареті з кремезним кучером. На задньому сидінні, поза батьківським наглядом, дівчата ззували дорогі бальні лаковані черевички, стягали панчохи попід коліна й задивлялися на перехожих чоловіків.

Ці поїздки, на які родина вибиралася щонеділі пополудні, стали ритуалом, надто важливим Мейконові, щоби просто собі втішатись. Для нього то був засіб переконати самого себе, що таки досягнуто успіху. Менш амбітній Рут той ритуал не дуже важив — от хіба що хороша нагода показатися всією сім’єю на людях. Ну а хлопчик сприймав його як кару. Затиснений поміж батьками, біля вітрового скла, син міг бачити лише крилату жіночу постать на носі автомашини. Не можна було сідати мамі на коліна. Не тому що вона була проти, а тому що батько не дозволяв. Тільки клякнувши на сизо-голубому сидінні, малюк міг побачити у задньому вікні щось інше, ніж тулуби, руки й ноги батьків, панель приладів і сріблясту крилату жінку на капоті. Однак їзда задом наперед бентежила та непокоїла. Наче летиш наосліп і не знаєш куди. Знаєш тільки, де ти щойно був. І спантеличеній дитині не хотілося дивитися на придорожні дерева, доми й на дітей, що спливали в далину, поза машину.

Мейконів «Пакард» помалу прокотився Нелікарською вулицею, через найнебезпечнішу частину міста (пізніше названу Кривавим берегом, бо там часто лилася кров), кружною дорогою об’їхав середмістя й простував тепер до околиць, де мешкали заможні білошкірі. Декотрі з негрів, побачивши це авто, з незлобивою заздрістю зітхали, що таке вже воно шикарне й солідне. 1936 року мало кому з них велося так добре, як Мейконові Деду. На родину, що повагом минала їх, інші піші темношкірі споглядали не так заздро, як насмішкувато, бо цей широкий зелений «Пакард» аж ніяк не відповідав їхнім уявленням про те, що таке авто і для чого воно. Ніколи не набирало швидкости понад тридцять кілометрів за годину, ніколи не вистрелило вихлопними газами, ніколи не волоклося на першій передачі квартал-другий і не дивувало тим пішохідців. Зроду-віку не луснула в ньому шина, не забракло бензину в баку, й не штовхали його узвозом або на узбіччя зо дванадцятеро усміхнених обідраних парубчаків. Ніколи не треба було прив’язувати мотузкою дверцята до його кузова, ніхто з підлітків не стрибав на його підніжку, щоб під’їхати трохи вулицею. Мейкон ні з ким не вітався, й ніхто не вітався з Мейконом. Ніколи Дед не гальмував і не давав заднього ходу, щоб гукнути щось приятелеві чи пожартувати з ним. Із вікон автомобіля ніколи не визирали пляшки з пивом чи ріжки з морозивом. Ані разу в ті вікна не випісявся надвір малюк. Мейкон ніколи не дав жодній дощовій краплі впасти на «Пакард». Ходив до крамниці Сонні тільки пішки, в авто сідав лише у неділю. Люди знали, що Дед навряд чи допустить на заднє сидіння яку-небудь жінку, хоча, подейкували, він ходить до «таких» домів і не проти переслатися з принагідною самотньою квартиранткою-недотепою. Розкішний лімузин жив тільки сяючими та меткими очима Ліни й Корінтіанс. Тож люди прозвали його катафалком Мейкона Деда — Мертвяка.

Корінтіанс провела пальцями по волоссю, довгому, пухнастому, барви мокрого піску.

— Ми кудись їдемо чи будемо просто так возитися? — поцікавилася вона, не зводячи очей з вулиці, де проходили чоловіки й жінки.

— Обережно, Мейконе. Ти тут завжди погано вписуєшся в поворот, — стиха зауважила Рут із правого сидіння.

— Ти що, за кермо хочеш? — запитав Мейкон.

— Ти ж знаєш, що я не вмію водити машину, — відповіла вона.

— То не заважай мені.

— Гаразд. Але не я буду винна, якщо...

Мейкон гладко повернув уліво, на вулицю, що вела до кварталу вілл.

— Татку! Ми кудись їдемо?

— До Гоноре.

— До озера? — спитала Ліна, відкотивши панчохи ще нижче. — А що там робити? Там нічого нема. І людей нема.

— Там дачна дільниця, Ліно, — втрутилася Рут. — Тато хоче подивитися на неї.

— Навіщо? — здивувалася Ліна. — Там живуть самі білі.

— Не всюди, — зиркнув на неї у дзеркальце батько. — Є ще вільна земля. По той бік. Там би могло бути гарне відпочинкове місце для чорних. Дачне селище. Розумієш, що я маю на увазі?

— А хто б там жив? З тутешніх кольорових ніхто не дозволить собі на два будинки.

— Пастор Коулз може собі таке дозволити, — заперечила Корінтіанс. — І лікар Сінґлтон.

— І ще цей юрист... Як же його? — Рут запитливо глянула на Корінтіанс, але та злегковажила питання.

— І ще Мері, як я гадаю, — прохихотіла Ліна.

Корінтіанс холодно зиркнула на сестру.

— Татко ніколи не продав би ділянки якійсь офіціантці. Тату, невже ти допустив би, щоб з нами сусідувала офіціантка?

— Мері володіє цим закладом, доню, — сказала Рут.

— Начхати мені на те, чим вона володіє. Мене цікавить тільки те, ким вона є. Що ти на це скажеш, татку? — Корінтіанс нахилилася до батька, щоб той підтримав її.

— Зашвидко їдеш, Мейконе. — Рут вперлася носком туфлі об підлогу.

— Ще раз пікнеш про мою їзду — підеш додому пішки. Я не жартую. Їй-бо.

Ліна підсунулася вперед і поклала руку на материне плече. Рут мовчала. Хлопчик бив ніжкою спід панелі приладів.

— Припини! — звелів батько.

— Я хочу пісяти, — відповів син.

— О Господи! — вхопилася за голову Корінтіанс.

— Але ж ти попісяв, коли ми виходили з дому, — сказала Рут.

— Ой не можу! — пхинькнув малюк.

— Справді не можеш? — спитала мати. — Мабуть, треба було б нам таки спинитися, — сказала вона, ні до кого не звертаючись й о кидаючи оком узбіччя дороги.

Мейкон і не гадав гальмувати.

— То ми матимемо літній дім? Чи ти лише продаватимеш там ділянки? — поцікавилася Корінтіанс.

— Я нічого не продаю, — відказав батько. — Маю намір купити, а тоді здавати до винайму.

— І ми там...

— Я вже не витримую! — заскиглив хлопчик.

— ...будемо літувати?

— Мабуть.

— Тільки ми самі? Чи ще хтось? Хто? — не вгавала Корінтіанс.

— Наразі не знаю. Але за якихось п’ять-десять років ціла купа темношкірих зароблятиме досить, щоб собі таке дозволити. Ціла купа. Можеш мені повірити.

Ліна глибоко зітхнула.

— Там далі, татку, можна від’їхати вбік. Бо інакше він загидить сидіння.

Батько глипнув на неї у дзеркальце та сповільнив авто.

— Хто з ним піде?!

Рут завовтузилася з ручкою на дверцятах.

— Не ти, — кинув їй Мейкон.

Рут глянула на чоловіка, розтулила була губи, але промовчала.

— Тільки не я! — вигукнула Корінтіанс. — Я на високих підборах.

— Ходімо, — зітхнула Ліна.

Вони вийшли з машини, менший брат і старша сестра, і зникли за деревами при повороті дороги.

— Ти й справді вважаєш, що в місті буде досить кольорових, — маю на увазі порядних кольорових людей, які зможуть тут проживати?

— Не конче, щоб вони були з нашого міста, Корінтіанс. Приїжджатимуть сюди тільки на літо. Білошкірі люди давно вже так роблять.

Мейкон барабанив пальцями по кермі. Злегка трусило, поки мотор працював на порожніх обертах.

— Негри не люблять води, — реготнула Корінтіанс.

— Полюблять, коли її матимуть, — відрік батько. Глянув у вікно й побачив, що з-за дерев виходить Ліна. В руках великий букет барвистих квітів, лице перекошене з люті. На світло-блакитній сукенці розбігалися мокрі плями, ніби розчепірені пальці.

— Облив мене! — злостилася вона. — Облюрив мене, мамо!

Була близька плачу.

Рут співчутливо прицмокнула.

— А чи я не казала, — реготала Корінтіанс, — що негри не люблять води?!

Хлопчик нашкодив ненавмисне. Це сталося, коли він от-от мав скінчити свою справу. Сестра відійшла від нього нарвати квітів, а коли поверталася, братик, почувши звук її кроків, різко обернувся. Так, зосереджуватися на всьому, що діється позаду, — це ставало йому за звичку. Неначе відчував, що попереду немає майбуття.

Хай навіть і не було цього майбуття, проте все-таки теперішність розвивалася сама собою. Малюк, що колись надокучав у «Пакарді», пішов до школи, а у свої дванадцять літ стрівся з приятелем. Той не тільки дав хлопцю чуття свободи, але й завів його до жінки, котра мала дуже багато спільного як із минулим, так і з майбутнім Дояра.

Гітара сказав, що знає її. Був у неї вдома.

— І як там воно? — спитав Дояр.

— Блиск! — відповів Гітара. — По-чорному. І запашок там — ого-го.

— Смердить?

— А я знаю? Це її запах. Сам понюхаєш.

Усі ці неймовірні, але цілком правдоподібні чутки про сестру батька, до якої він заборонив наближатися хоч на крок, ніби зачарували обох хлопців. Страшенно, аж до болю кортіло їм вивідати правду, тож кожен із двох вважав себе гідним, ба й покликаним, зробити це. Кінець кінцем, Гітара вже познайомився з Пілат, а Дояр доводився їй небожем.

Вони застали її на східцях до оселі. Сиділа, широко розкинувши ноги, зодягнена в чорне довге плаття з довгими рукавами. На голові пов’язала чорну-таки хустку, тому здаля хлопці виразно побачили тільки яскравий апельсин, який Пілат оббирала. Такою вона запам’яталася Дояреві: вугласта, маслакувата, самі коліна та лікті. Одна ступня на схід сонця, інша — на захід.

Коли хлопчаки підійшли ближче й угледіли, як на її вусі баламкається латунний дармовис, Дояра пронизало передчуття, що ані та цяцька, ані апельсин, ані гострі зариси чорної одежини, ані батькова мудрість, ані завбачливість усього світу — ніщо не відверне його від Пілат.

На відміну від молодшого приятеля, Гітару-старшокласника не шарпали сумніви, тож він обізвався перший:

— Ну, привіт.

Жінка звела погляд. Спершу на Гітару, тоді на Дояра.

— А це що за слова?

Голос мала чистий, немов злегка присипаний піском. Дояр не спускав очей з її пальців, що оббирали апельсин. Гітара знизав плечима й усміхнувся.

— Це те саме, що добридень.

— То так і кажи.

— Гаразд. Добридень вам.

— О, вже краще. Що ти хотів?

— Нічого. Ми просто проходили повз вашу хату.

— Схоже на те, що ви тут вистоюєте.

— Якщо ви, міс Пілат, не бажаєте нас тут бачити, то ми підемо собі, — тихо сказав Гітара.

— Бажання — то не про мене. Це ти чогось бажаєш.

— Ми хотіли б вас щось спитати.

Гітара облишив прикидатися байдужим. Надто вже вона була відверта, пряма. Щоб вести з нею розмову, слід було добряче вважати на язик.

— То питай.

— Кажуть, що ви не маєте пупа.

— Оце ти хотів знати?

— Так.

— Це не запитання. Радше відповідь. Постав мені питання.

— То маєте чи не маєте?

— Що саме?

— Маєте пупок?

— Не маю.

— А що з ним сталося?

— Сама не збагну, — Пілат впустила яскраву оранжеву шкірку на поділ і заходилася помалу відділяти дольки. — А тепер можна спитатися мені?

— Атож.

— Хто ось цей твій малий друг?

— Це Дояр.

— Чи вміє він говорити? — Пілат проковтнула дольку.

— Звичайно, вміє. Скажи щось, — Гітара штовхнув ліктем хлопчика, не зводячи погляду з жінки.

Дояр набрав повітря, затримав подих. І випалив:

— Ну, привіт!

— Ого, таких тупих неотесаних негренят, як ви, треба ще пошукати! — засміялася Пілат. — І чого вас навчають у тих школах? Це ж тільки на коня нукають, коли треба його підігнати. Скажеш таке «ну» людині, то можеш по шиї заробити. І то заслужено.

Дояра залила хвиля сорому. Сподівався цього сорому, але інакшого, зовсім не такого. Був готовий ніяковіти, але ж не так, не з такої причини. Гадав, що ця жінка погануля, бруднуля, бідачка і пиячка. Чудна тітка, нею його дражнили однокашники з шостого класу. Він ненавидів Пілат, бо почувався особисто відповідальним за її бридоту, злидні, бруд і вино.

Натомість вона кепкувала з його школи, вчителів і з самого Дояра. Хоч зовні й виглядала на таку біднячку, за яку всі її мали, а проте дивилася так, що годі було повірити в злидні. І бруднулею не була. Недбайливиця — так, але нечупара — ні. Мала чисті нігті — білі, немов із слонової кости. І, як бачив Дояр, ця жінка була зовсім твереза. Звичайно, аж ніяк не красуня, але хлопчик відчував, що дивився б на неї цілий день і не надивився: на пальці, що висмикують жилочки з апельсинових дольок; на ягідно чорні уста, неначе підмальовані темною помадою; на латунний дармовис... А коли вона звелася, Дояреві забило дух: на зріст така сама, як батько, — на півтори голови вища від хлопця-шестикласника. Плаття виявилося не таке довге, як спершу здавалося. Сягало десь до півлитки, й тепер було видно незашнуровані чоловічі черевики та сріблясто-коричневу шкіру ніг.

Пілат рушила вгору східцями. Тримала апельсинові шкірки так, як вони впали на поділ. Ніби лоно прикривала.

— Твоєму татові таке не сподобалося б. Він не любить тупих людей. — Пілат глянула Дояреві у вічі. Одна рука на лоні, інша на клямці. — Знаю твого татка. І тебе знаю.

— То ви будете сестра його батька? — озвався Гітара.

— Єдина сестра. На світі є лише два живі Деди.

Досі нездатен видушити з себе жодного словечка після того дурнуватого «ну, привіт», Дояр раптом почув свій крик:

— Я Дед!!! Моя мама Дед! Мої сестри теж. Не тільки ви зі своїм братом Деди!

Ще вигукуючи ці слова, хлопець уже дивувався: з якої речі він боронить своє прізвище, звідки таке ревниве ставлення? Адже завжди ненавидів це родове ймення, кожен його звук, а перед тим, як подружився з Гітарою, ненавидів і своє прізвисько. Але з приятелевих уст це прізвисько звучало солідно, якось по-дорослому. І тепер Дояр повівся з цією химерною жінкою так, ніби пишався своїм прізвищем, ніби вона спробувала вигнати небожа з дуже згуртованої спільноти, до якої він не тільки належав, але й мав у ній надзвичайні права.

Нервову тишу після крику порушила Пілат, засміявшись.

— Хочете скуштувати яєць нам’яко? — спитала вона.

Хлопці перезирнулися. Тепер вона ставилася до них зовсім інакше, ніж було. Не мали охоти на яйця, натомість хотіли бути з нею, увійти до винярні цієї жінки, що мала одну завушницю, була без пупа й нагадувала високе чорне дерево.

— Та ні, спасибі. Ми б водички попили, — усміхнувся їй Гітара.

— То й добре. Ходімо.

Пілат відчинила двері, й приятелі пройшли за нею до великої світлої кімнати — чи то порожньої, чи то захаращеної. Зі стелі звисав мохово-зелений мішок. Всюди стояли свічки, застромлені у пляшки. Висіли приколені до стін витинки з газет і картинки з журналів. Крісло-гойдалка, два стільці, великий стіл, зливна мийниця та пічка — ото й уся обстанова. Стояв дух сосни та фруктів, що бродили.

— А ти б таки скуштував хоч одне яєчко. Я вмію їх добре варити. Знаєш, білки не повинні бути рідкі. Жовток має бути м’який, але не текучий. Найкраще, коли він такий, як мокрий оксамит. То що, спробуєш?

Пілат кинула апельсинову шкірку у великий глек. Його, як і все в цій оселі, використовували зовсім не на те, на що мав служити. Жінка стояла біля мушлі й набирала воду у світло-блакитну миску, що правила за каструлю.

— Ну а тепер — вода і яйце мають бути в рівновазі. Щоб жодне з них не переважало над іншим. Хай і те, і інше матимуть однакову теплоту. Спершу я трішки підігрію воду. Лише підігрію. Не переборщу, бо ж яйце літепле, знаєш. Вся штука — у кип’ятінні. Коли на воді з’являться маленькі бульбашки, як горошинки завбільшки, аби лиш не як вишні, тоді треба зняти посудину з вогню, накрити її складеною газетою й узятися до якоїсь дрібниці. Наприклад, відчинити комусь двері. Чи вилити відро надвір і поставити його на ґанку. Зазвичай я йду до виходку. Затям собі, не у великій, а в малій потребі. Коли ось так зробиш, матимеш якнайкраще зварене яйце нам’яко. Пригадую, який непотріб я варила своєму батькові. Твій тато, — вказала Пілат пальцем на Дояра, — не вмів зготувати нічого доброго. Якось я спекла йому пиріг із вишнями. Мейкон був милий хлопчик, дуже добрий до мене. Якщо хочеш знати, який він тоді був, то поводься з ним чемно. Тоді Мейкон став би тобі справжнім другом, таким самим, яким колись був мені.

Її голос нагадував Дояреві жорству. Ніби дрібні округлі камінчики стукотять один об іншого. Злегка захрипла, Пілат говорила по-своєму — трохи затягувала слова й різко їх обривала. Тут п’янив сосново-винний запах. Як і сонячне проміння, що струменіло сюди прудко й нестримно, бо не було ні штор, ані фіранок на шістьох вікнах — по два на кожній із трьох стін. По одному обабіч дверей, по одному з обох боків мийниці й печі, а ще два — на протилежній стіні. «Четверта стіна, мабуть, суміжна зі спальнею», — подумав Дояр. Жорствяний голос, сонечко і духмяний аромат вина — від цього хлопці розімліли. Сиділи, охоплені приємним напівостовпінням, і слухали, як Пілат веде мову, далі й далі...

— Якби не твій батько, то сьогодні мене б тут не було. Я б померла в материному лоні. Або згинула б у лісах. Оці ліси, оця темнота вбили б дитину. Але брат врятував сестру, й ось я тут варю яйця. Наш тато загинув, знаєш. Злетів десь на півтора метра в повітря. Сидів на паркані та чекав на тих лайдаків, а вони підкралися ззаду й пальнули так, що бідолаха злетів угору. Покинувши великий дім, що в ньому Серс дала нам притулок, ми не мали куди дітися. Волочилися по околицях, жили в лісі, поблизу ферм. І ось одного разу повернувся наш тато. Спершу ми й не подумали, що то він, адже бачили колись, як злетів у повітря. Тоді ми заблукали. А що вже пітьма! Гадаєш, що ця темнота одної барви, а воно не так. Темнота має п’ять або шість відтінків. Є шовковисті, є й вовняні. Деякі порожнисті, а деякі — ніби пальці. І вони не стійкі. Змінюються з однієї барви чорноти на іншу. Коли сказати, що якась річ смолянисто-чорна, то це все одно, що назвати її зеленою. Яка ця зелень? Мов ось ці пляшки? Ніби коник-стрибунець? Наче огірок, салат? Як небо перед бурею? Ото й із нічною пітьмою так само. Можна її назвати хоч веселковою.

Отже, ми заблукали. Дув вітер. Попереду нас маячила татова спина. Ми поводилися, як ті налякані діти. Мейкон знай повторював мені: того, чого ми боїмося, насправді немає. А яка різниця, чи є воно в дійсності, чи немає? Пам’ятаю, колись я прала білизну одному подружжю у Віргінії. Якось пополудні хазяїн прийшов на кухню. Трясучись, він спитав, чи не запарила б я кави. Я поспитала, що з ним, адже виглядав чоловік геть погано. Він не знав, у чому річ. Сказав, що почувається так, ніби ось-ось упаде зі скелі. Стояв на жовто-біло-червоному лінолеумі, рівненькому, як праска, тримався спершу за двері, тоді за стілець і силкувався не впасти. Я вже мало не обмовилася, що тут нема ніякої скелі, але враз пригадала собі, як воно було тоді, в отих лісах. Та й сказала, що можу його підтримати, щоб не впав. Хазяїн глянув на мене таким вдячним поглядом, якого я ще в житті не бачила. «Направду можете?» — спитав він. Я підійшла до чоловіка ззаду, обхопила руками стан і притиснулася до спини. Його серце билося під курткою, ніби в мула спекотного дня. Мало-помалу він заспокоївся.

— Ви врятували йому життя, — шепнув Гітара.

— Де там! Увійшла його жінка, а я не встигла вчасно відскочити від того чоловіка. Вона спитала мене, що я роблю. І я відповіла.

— Що відповіли? Що ви їй сказали?

— Правду. Тримаю його, аби не впав зі скелі.

— Б’юся об заклад, — зауважив Гітара, — що цієї миті чоловікові закортіло скочити з тієї скелі. І вона повірила вам? Тільки не кажіть, що повірила.

— Не відразу. Як тільки я його пустила, він звалився, мов мішок, на підлогу. Розбив окуляри. Упав долілиць. І знаєте як? Дуже помалу. Присягаюсь, добрі три хвилини падав, поки розбив собі лице об підлогу. Не знаю, чи була насправді ця скеля, чи не було її, але він падав цілі три хвилини.

— Був мертвий?

— Помер на місці.

— А хто застрілив вашого тата? — зацікавився Гітара, його очі заблищали. — Ви сказали, що хтось убив його.

— Півтора метра в повітрі...

— Хто?

— Не знаю хто. Не знаю чому. Знаю те, що вам кажу: що сталося, коли й де.

— Ви не сказали де, — наполягав Гітара.

— Сказала. На паркані.

— А де той паркан?

— На нашій фермі.

Гітара реготнув, але його очі блищали не з веселости.

— Скажіть, де ця ферма.

— В окрузі Монтур.

Хлопець облишив свої «де?». Перейшов на «коли?».

— Коли це було?

— Коли сидів на паркані.

Гітара почувався як нишпорка-невдаха.

— Котрого року?

— Тоді, коли на вулицях стріляли цих ірландців. Торговці зброєю та гробарі мали добрий рік, скажу вам.

Пілат поклала накривку від посудини на стіл. Відтак вийняла яйця з води й заходилася лупити їх. Її губи ворушилися, неначе вона перекидала апельсинове зернятко в роті. Допіру покраявши яйця надвоє й показавши їхні вологі червоно-жовті осердя, жінка знов почала снувати свою оповідь.

— Одного ранку ми прокинулися, коли сонце вже пройшло зо чверть свого шляху на небі — сліпучому й блакитному. Блакитному, як стрічки на чепчику моєї мами. Бачите цю смугу неба? — кивнула Пілат на вікно. — Он там, над цими кущами ліщини? Бачите? Просто над кущами.

Хлопці глянули й побачили небо, розпростерте понад будинками й деревами.

— Це та сама барва, — мовила жінка так, ніби відкрила щось дуже важливе. — Такої самої барви були мамині стрічки. Впізнаю той відтінок всюди, а маминого імени не знаю. Коли вона вмерла, тато заборонив вимовляти це ім’я... Отож встали ми вранці й не встигли ще протерти очі та роззирнутися довкола, як побачили тата. Сидів на пеньку, на осонні. Ми стали гукати його, та він споглядав скоса, ніби дивився й водночас не дивився на нас. Щось у татовому обличчі нас налякало. Ніби дивишся на чиєсь лице під водою. За якусь мить татко звівся і подався геть — із осоння в ліси. А ми стояли, дивлячись на пень, і тремтіли, як осикові листки.

Пілат зібрала яєчну шкаралупу докупи, зграбно помахуючи пальцями, як віялом. Хлопці заворожено втупилися в неї. Боялися обізватися, бо могли зіпсувати оповідь, і боялися мовчати, бо оповідь могла обірватись.

— Тремтіли, як осикові листочки, — шепотіла вона, — як листочки.

Зненацька Пілат підняла голову й протяжно гукнула, немов сова:

— У-у-у! Йду! Вже йду-у-у!

Ані Дояр, ані Гітара не бачили й не чули нікого поблизу. Тим часом Пілат зірвалася з місця й кинулася до дверей. Ще не добігла, а двері відчинились від удару ногою знадвору, й Дояр угледів зігнуту дівочу спину. Дівчина тягла величезний, літрів на сто вісімдесят, кошик з якимись чорними ягодами. З іншого боку якась жінка, пхаючи цей тягар, сказала:

— Вважай на поріг, дитинко.

— Я вже на ньому, — відповіла дівчина. — Підштовхни кошика.

— Пізнувато ви прийшли, — озвалася Пілат. — Ще трохи, і споночіло б.

— Машина Томмі зіпсувалася, — засапавшись, відказала та.

Коли вони удвох якось спромоглися затягти той тягар досередини, дівчина випросталася й обернулася до гостей. Дояр міг і не дивитися на її обличчя, він уже закохався, побачивши її зі спини.

— Агар, — повела оком по кухні Пілат, — це твій брат Дояр. А це його приятель. Як тебе звати, красунчику?

— Гітара.

— Гітара? Ти граєш на гітарі? — спитала вона.

— Мамо, він їй не брат, — зауважила жінка, що штовхала кошика. — Вони двоюрідні.

— Це те саме.

— Не те саме. Га, дитинко?

— Звісно, що не те саме, — відповіла Агар. — Це різні речі.

— Ось послухай, мамо. Це різні речі.

— А чим вони різняться, Ребо? Скажи, раз ти така мудра.

— Брат — це коли одна й та сама мама... — задивилася на стелю Реба. — Або коли обидвоє...

— Я маю на увазі, — перебила її Пілат, — різницю в тому, як ти до них ставишся. Невже ж ти не повинна ставитися до них обох однаково?

— Не про те мова, мамо.

— Помовч, Ребо. Тепер я звертаюся до Агар.

— Гаразд, мамцю, — сказала Агар. — До обох слід ставитися однаково.

— То скажіть мені, навіщо тоді ці різні слова замість одного, якщо між ними нема ніякої різниці? — взялася в боки й витріщила очі Реба.

— Принеси-но сюди це крісло-гойдалку, — загадала Пілат. — Вам, хлопці, якщо не будете нам помагати, доведеться поступитися місцями.

Жінки оточили кошик, повен чорної ведмежини. Ягоди й досі були на коротких колючих галузках.

— Що нам робити? — спитав Гітара.

— Оббирати ведмежину з отих паскудних гілляк. Та обережно, щоб не чавити ягід. Ребо, принеси глек.

— Чому б нам не перенести ліжка із задньої кімнати? — озирнулася навколо Агар — самі очі й пишні коси. — Тоді ми могли б усі сидіти.

— Мені вистачить підлоги, — сказала Пілат, присіла навпочіпки й обережно взяла галузку з кошика. — Це все, що ви приволокли?

— Ні, — відказала Реба, котячи здоровенний глечище. — Там надворі ще два.

— Добре б їх затягти до кімнати. Бо інакше сюди позлітаються рої мух.

— Ходімо, братику, — кивнула Дояреві Агар, рушивши до дверей. — Допоможеш мені.

Дояр схопився з місця, перекинув стільця й побіг за Агар — дівчиною небаченої краси, як здавалося хлопцеві. Набагато старша від нього, десь Гітариного віку, а може, вже й сімнадцятирічна. Дояр неначе ширяв у небі. Жвавий, як ніколи, він ніби здіймався увись. Удвох із Агар вони перетягли два кошики на ґанок, а тоді до кімнати. Сестра була така сама дужа й кремезна, як і брат.

— Обережно, Гітаро. Помалу. Ти ж мнеш ягоди.

— Дай йому спокій, Ребо. Хлопчина має спершу набратися чуття. Я спитала, чи ти граєш на гітарі. Чому тебе так прозвали?

— Не тому, що граю. Тому, що хотів грати. Ще змалку. Тоді-то мене так прозвали.

— А де ж ти міг побачити гітару?

— В одній великій крамниці на Флориді влаштували змагання-розвагу для покупців. Мама взяла мене з собою до міста. Я був дуже маленький. Знаєте, там треба було вгадати, скільки зернят у скляній банці, і дістати за це гітару. Кажуть, що я плакав за нею. І безперестанку домагався її.

— Треба було покликати Ребу. То й мав би ти від неї той інструмент.

— Він був не на продаж. Треба було вгадати, скільки зернят у банці.

— Я це чула. Реба знала б, скільки їх. Вона завжди виграє. Ніколи досі не програвала.

— Справді? — сумніваючись, усміхнувся Гітара. — Таке щастя має?

— А таки маю, — реготнула Реба. — Люди ходять за мною, щоб я тягла їм жеребок або підказувала виграшні числа. І цим людям добре, і мені теж. Виграю все, що лиш захочу. Ба, здобула багато чого мимохіть.

— А на розіграшах лотереї покупці просять її потримати їхні білети.

— Ось подивись, — Реба сягнула за пазуху і видобула звідти перстеник з діамантом, почеплений на мотузку. — Торік я дістала цю штучку. Я була... котрою була, мамо?

— П’ятсоттисячною.

— П’ятсот... Та ні. Вони не так сказали.

— Сказали, що ти півмільйонна.

— Саме так. Півмільйонна відвідувачка крамниці Сієрза і Рубека, — весело й гучно засміялася Реба.

— Торговці не хотіли їй давати цей приз, — зауважила Агар. — Не сподобався їм Ребин вигляд.

— Я пам’ятаю той розіграш, — здивувався Гітара, — але не пригадую, що там виграв хтось темношкірий.

Цей парубчак, котрий завжди тинявся по вулицях, вважав, що знає про всі події в місті.

— Ніхто не став переможцем. Там були фотографи з усіляким причандаллям. Чекали, коли ввійде наступний після мене. Так і не помістили мого фото в газеті. Ми з мамою дивилися в газети, буде воно чи ні. Правда? — глянула Реба на матір, щоб та підтвердила, й повела далі: — Натомість вони надрукували знімок того, хто був на другому місці й дістав облігацію воєнної позики. То був білий чоловік.

— На другому місці? — спитав Гітара. — Що значить «на другому місці»? Ти або півмільйонний, або ні. А наступний після півмільйонного? Такого не може бути.

— Може бути, якщо виграє Реба, — заперечила Агар. — Вони нагородили наступного лише з тієї причини, що Реба була перша. А приз їй дали тільки тому, що там були фотографи з апаратами. Як свідки.

— Скажи хлопцям, навіщо ти туди зайшла, Ребо.

— Мені треба було до туалету.

Реба відкинула голову назад, щоб стримати регіт. Витираючи сльози намоченими в ягідному соку руками, вона розмазала пурпурову рідину по обличчі — від носа мало не до вух. Набагато світліша за Пілат і Агар, ця жінка мала невинні очі дитяти. Усі вони виглядали невинно, але в рисах облич бабусі й онуки відчувалося щось складніше та глибше. Ну а від Реби, з її світлою вугруватою шкірою та поштивими манерами, віяло якоюсь тупуватою простотою.

— В середмісті є тільки дві вбиральні, куди впускають кольорових. У ресторані «Мейфлавер» і в крамниці Сієрза. До крамниці було ближче. Богу дякувати, мені не дуже припікало. Тримали мене там зо чверть години, питали ім’я, прізвище й адресу, щоб потім надіслати цей перстеник. Але я не згодилася на таке пересилання. Все випитувала їх: «Чи справді я виграла? Га? Не вірю вам».

— Це було неабищо — витягти тебе звідти, — сказала Агар. — У такому натовпі ти геть розгубилась.

— Що будете робити з цим перснем? — поцікавився Дояр.

— Носити. Рідко виграю таке, що мені подобається.

— Усе вигране вона роздаровує, — зауважила Агар.

— Якомусь чоловікові, — докинула Пілат.

— Нічого собі не залишає...

— Ось що вона хотіла б виграти — чоловіка...

— Щедріша, ніж Санта-Клаус...

— Ось такий чудернацький талан — це ніяке не щастя...

— Але Санта-Клаус приходить лише раз на рік...

Агар і Пілат вели мову кожна зокрема. Кожна снувала нитку роздумів радше для себе, аніж для хлопців або навіть Реби, що, впустивши за пазуху свою цяцьку, мило всміхалась і вправно обривала пурпурові ягоди з галузок.

Дорісши до метра сімдесяти, Дояр допіру тут уперше в житті почувся щасливим. Побувати тут зі своїм другом — старшим від тебе, розумним, добрим і безстрашним. Вигідно сидіти в цій горезвісній винярні біля жінок, що раді тобі й гучно сміються. І ти закоханий. Не дивно, що батько боїться цих жінок.

— А коли буде готове це вино? — поцікавився Дояр.

— З цих ягід? За кілька тижнів, — відповіла Пілат.

— Дасте нам покуштувати? — усміхнувся Гітара.

— Аякже. Ти б хотів уже? У пивниці море вина.

— Я не хочу того. Хочу ось цього. Трохи вина, що я сам зробив.

— Гадаєш, що вже зробив вино? — підсміхнулася господиня дому. — Вважаєш, що це вся робота — обірвати кілька ягідок?

— Ой, я й забув, — почухав потилицю Гітара. — Це ж ми ще маємо потовкти їх босими ногами.

— Ногами? Ногами?! — обурилася Пілат. — А хто це чавить ягоди ногами?!

— Мабуть, смачне було б таке вино, мамо, — обізвалася Агар.

— Гіршої гидоти не придумаєш, — сказала Реба.

— А чи добре ваше вино, Пілат? — спитав Гітара.

— Не знаю.

— Чому?

— Бо я ніколи його не куштувала.

— Торгуєте вином і ніколи його не куштуєте? — засміявся Дояр.

— Люди його купують не для того, щоб куштувати, а щоб пиячити.

— Купували, — похитала головою Реба. — Тепер не купують.

— Ніхто не хоче дешевого домашнього пійла, — сказала Агар. — Криза скінчилася. Всі тепер мають роботу. Можуть собі дозволити марочне вино.

— І все одно маємо безліч покупців, — заперечила їй Пілат.

— Де ви берете цукор? — спитав Гітара.

— На чорному ринку, — відповіла Реба.

— Яке там «безліч»! Мамо, скажи правду. Якби минулої зими Реба не виграла півцентнера бакалії, то ми повмирали б із голоду.

— Не повмирали б, — Пілат вклала собі в рот наступну галузку.

— Ми повмирали б з голоду.

— Агар, не переч мамі, — шепнула Реба.

— Хто б нас нагодував? — стояла на своєму дівчина. — Мама може тижнями обходитися без харчів. Як та ящірка.

— А що, ящірка так довго може нічого не їсти? — здивувалася Реба.

— Та ніхто б тобі не дав голодувати, — дорікнула Пілат внучці. — Чи був хоч один день, коли ти ріски не мала в роті?

— Не було такого дня, — ствердила Реба.

Агар кинула гілочку на підлогу й потерла пучки, темно-червоні від соку.

— Бували дні, коли я нічого не їла.

Блискавично, наче птахи, Пілат і Реба скинули голови. Видивилися на Агар і перезирнулися.

— Дитинко, — тихо озвалася Реба, — то ти голодувала, дитинко? Чого ж тоді не сказала нам? Ми б тобі дали все, що хоч, дитинцю. Все. Ти це знала, знаєш і знатимеш.

Пілат виплюнула галузочку на долоню. Її лице знерухоміло. Без руху губ воно було як маска. Неначе хтось погасив світло в кімнаті — таке враження мав Дояр. Він глянув на жінок. Реба наморщила лоба. По її щоках текли сльози. Обличчя Пілат закам’яніло, на ньому був лише вираз насторожености. Ніби чекала якогось знаку. Профіль Агар ховався за волоссям. Дівчина сиділа нахилена, спершись ліктями на стегна й потираючи пальці, — у сутінку вони здавалися закривавленими. Нігті були довжелезні.

Запанувала тиша. Навіть Гітара не смів її порушити.

Нарешті озвалася Пілат:

— Ребо, вона мала на увазі не харчі.

На доччине лице помалу наповз вираз розуміння. Однак вона не відповіла. Знову взявшись обривати ведмежину, Пілат замугикала. За якусь мить їй завторувала Реба. Повели мелодію в досконалому співзвуччі, й Пілат заспівала:

Коли голоси матері й дочки злились у приспіві, Агар звела голову й підхопила пісню:

Дояр задихався. Голос Агар вичерпував, висотував ті рештки серця, що хлопчина досі ще міг назвати своїми власними. Відчувши, що ось-ось зомліє від тягаря почуттів, він боязко глянув на свого друга. І побачив, як призахідне сонце золотить Гітарі очі й ховає в тіні легеньку усмішку пізнання...

Чудовим видався той день Дояреві, тим більш, що був позначений таємницею і непокорою. Усе розвіялося, проминуло через годину після батькового приходу. Фредці доповів Мейконові Деду, що хлопець усе пообіддя «пиячив у винярні».

— Він бреше! Ми нічого не пили. Нічого. Гітара не дістав навіть склянки води, якої попросив.

— Фредці ніколи не бреше. Він може наплутати, але ніколи не бреше.

— А вам збрехав.

— Про пиятику? Можливо. Але про те, що ти там був, він таки не збрехав.

— Про те він сказав правду.

Дояр мовив це трохи тихше. Але в голосі й далі звучали нотки непокори.

— А я тобі що наказував? Га?!

— Ви наказували мені не ходити туди. Не ходити до Пілат.

— Ото ж бо.

— Але ви ніколи не пояснили мені причини. Це ж наша рідня. Пілат — ваша рідна сестра.

— А ти — мій рідний син. І ти робитимеш усе, що я тобі накажу. Чи поясню, чи ні — робитимеш. Поки їси мій хліб — поти слухатимешся наказів.

У свої п’ятдесят два Мейкон Дед був такий самий величний, яким був десять років тому, коли здавався Дояреві найбільшим на світі. Більшим навіть, ніж будинок, у якому вони жили. Та сьогодні підліток побачив таку саму заввишки жінку, і ця жінка дала знати, що й він теж високий.

— Так, я наймолодший у родині. Але я не дитина. Ви поводитеся зі мною як із малям. Весь час кажете, що нема чого мені щось пояснювати! І ким, гадаєте, я почуваюсь? Немовлям, ось ким. Дванадцятирічним немовлятком!

— Не підвищуй голосу, коли говориш із батьком.

— Чи ваш батько так само поводився з вами, дванадцятирічним?

— Ану прикуси язика! — гаркнув Мейкон. Вихопив руки з кишень — і не знав, що з ними робити. На мить спантеличився. Синове запитання змінило геть усе тло розмови. Мейкон побачив себе дванадцятилітнім, у Дояревій шкурі, й пригадав, що сам почував до свого тата. Згадалося, як заціпенів дванадцятиліток, угледівши, що з паркану звалилася людина, яку він любив і поважав. І нестримний шал у всьому хлопчиковому тілі, коли той корчився у грязюці. П’ять ночей сидів батько на огорожі, стискав у руках рушницю і врешті загинув, обороняючи свою власність. Та чи те саме почуває до мене мій син? Мабуть, настав час дещо йому розповісти.

— То як? Так само?

— Я працював разом з батьком. Пліч-о-пліч з ним. Відколи мені стукнуло чотири чи п’ять років, ми робили разом. Тільки ми, удвох. Мами не було. Померла, коли народилася Пілат. Моя сестра була ще маленька. Вдень ми залишали її на сусідській фермі. Щоранку я носив туди сестричку на руках. А тоді вертався полями навпростець — до тата. Ми запрягали Президента Лінкольна до плуга і... Еге ж, так ми кликали кобилу. Тато казав, що Лінкольн був добрий орач, перш ніж став президентом, а доброго орача не годиться відривати від роботи. Твій дід найменував нашу ферму Лінкольнове Небо. Невеликий клапоть ґрунту. А тоді він видавався мені велетенським. Тепер знаю, що там було гектарів шістдесят, не більше. Ми обробляли десь третину того. Зо тридцять гектарів займав ліс. Дуби та сосни — то був цілий маєток. Напевно, ці негідники злакомилися на будівельну деревину. А ще ми мали ставок на півтора гектара. І струмок, повен риби. Просто посеред лугу. Там була найгарніша у світі гора — Монтур-Бридж. Це на північ від Сасквеганни. На нашому обійсті стояв саж на чотирьох свиней. І стодола — дванадцять метрів завширшки і сорок п’ять метрів завдовжки. А навкруги, в горах — безліч оленів і диких індиків. Ти ніколи не знатимеш, що таке справжня смакота, поки не покуштуєш індичатини, приготованої так, як це робив мій батько. Він швидко обсмалював індика на вогні. Зовні дичина обпалювалася на вугіль. Таким чином усередині лишалися всі соки. Потім її цілу добу пекли на рожні. Зріжеш чорну обсмалену шкоринку — а під нею ніжне, м’яке, соковите м’ясо. І фруктові дерева ми мали. Яблуні, вишні. Якось Пілат спробувала спекти мені вишневий пиріг.

Мейкон змовк і мимоволі всміхнувся. Скільки років він не розповідав про це... До сьогодні вважай і не згадував. Ще, як були вони з Рут молодятами, розказував було їй про Лінкольнове Небо. Сидячи вечорами з нею на ґанку, Мейкон відтворював у споминах образ землі, що мала бути його власною. А ще раніше, коли тільки почав торгувати будинками, він, байдикуючи біля перукарні, оповідав там і слухав різні історійки. Але за ці довгі роки він не мав на щось таке ані часу, ані охоти. Й ось Мейкон знову снує спогади — тепер уже сину, і в пам’яті оживає кожна подробиця. Криниця, яблуневий сад, кобила Президент Лінкольн, її лошатко Мері Тодд, корова Уліссес С. Грант, кабан Генерал Лі... У такий спосіб малий Мейкон затямлював історію країни. Його батько був неписьменний, знав тільки те, що побачив і почув. А однак закарбував у синовій пам’яті імена кількох історичних осіб, і згодом той, уже школяр, читаючи про них, все згадував кобилу, корову й кабана. І хай батько назвав тяглову кобилу Президентом Лінкольном жартома, та до Авраама Лінкольна Мейкон завжди мав велику прихильність, бо ще змалку полюбив його як сильного, надійного, сумирного й слухняного коня. Навіть Генерал Лі подобався хлопцеві, бо якось навесні вони з татом закололи цього кнуряку та їли найкращу на всю Віргінію свинину — «від рила до хвоста — все чудове: шинки, ковбаси, реберця, ноги й мозок». Мали що їсти цілих вісім місяців. Ще в листопаді були шкварки.

— Як на мене, Генерал Лі був розкішний, — усміхаючись, сказав Мейкон синові. — Найкращий генерал, якого я будь-коли бачив. Навіть його яйця мені смакували. Серс зготувала з них ласощі — язика проковтнеш. Чекай-но. А чи так вона звалася?.. Саме так, Серс. Вона служила білим хазяям великої ферми біля Данвілла. Це в Пенсильванії... Дивно, як ото все втікає з пам’яті. Довгими роками нічого не можеш пригадати. А якоїсь миті ні з того ні з сього воно само напливає тобі на гадку... Оті білі хазяї тримали псів. Тоді була велика мода на собачі перегони. Так, білі люди дуже люблять псів. Убивають нігера та гладять при тому собаку. Я бачив, як дорослі білі чоловіки плачуть за своїми псами.

У ці хвилини батьків голос звучав Дояреві зовсім інакше, ніж завжди. Забарвлений південним акцентом, м’якший, повен утіхи. І сам Дояр тепер заговорив м’якше.

— Пілат сказала, що вашого батька застрілили. І що він злетів у повітря на півтора метра.

— Треба було шістнадцяти років, щоб батькове господарство стало прибутковим. Тепер там всюди молочні ферми. Тоді їх не було. Тоді там було... гарно.

— Татку, хто його вбив?

Мейкон задивився на сина.

— Тато не вмів читати, не вмів навіть підписатися. Ставив хрестик. Обдурили його. Тато щось підписав. Досі не знаю, що це був за документ. А потім ті шахраї сказали татові, що відтепер фермою володіють вони. Він був неграмотний. Я пробував навчити татка, але він сказав, що ці значки ніяк не тримаються голови. За своє життя він написав одне-єдине слово — ім’я Пілат. Скопіював із Біблії. Все лихо, що лиш трапилося татові в житті, всі нещастя — тільки через те, що він не вмів читати. Через оту неграмотність йому й ім’я дали не таке, як треба.

— Ім’я? Як це?

— То було, коли рабів випустили на волю. Всі негри повинні були записатися в бюро реєстрації звільнених громадян.

— Ваш батько був рабом?

— Що за дурне питання! Звичайно, був. А хто не мав за плечима рабства у тисяча вісімсот шістдесят дев’ятому? Всі мусили зареєструватися. Звільнені й невільники. Вільні та колишні раби. Тато, не маючи ще й двадцяти літ, пішов записатись, а той урядовець був п’яний. Спитався про місце народження. Тато сказав: Мейкон. Тоді чиновник спитав: хто твій батько? Тато відповів: він помер, he’s DEAD. На питання, кому тато належав, була відповідь: та я вільний. Ото янкі й позаписував ці відповіді, але не туди, куди треба було. Місце народження подав як Таявільні — чортзна, чи взагалі є щось таке на світі. А в графі, де має бути ім’я та прізвище, той йолоп написав: Мейкон Дед. Ну а тато не вмів читати, тому й не знав, ким його охрестив писарчук-п’янюга. Допіру Мама відкрила йому правду. Вони познайомились, їдучи на Північ. Розбалакалися про се й про те, він показав їй свої папери. Мама глянула і прочитала, що там написано.

— Але ж він не мусив триматися того імени! Міг називатися своїм справжнім іменем і прізвищем, хіба ні?!

— Воно подобалося мамі. Любила це ім’я та прізвище. Казала, що це нове, що воно стирає минуле. Стирає до остатку.

— А як він насправді називався?

— Я майже не пам’ятаю мами. Померла, коли мені було лише чотири роки. Світлошкіра, красива. Вона видавалася мені, малому, білою жінкою. Ми з Пілат нічого від неї не взяли. Коли засумніваєшся в тому, що ми з Африки, поглянь на мою сестру. Вона дуже схожа на тата, а на вроду він був наче з тих картинок, де намальовані справдешні африканці. Пенсильванський африканець. І поводився відповідно. Деколи його лице ставало як камінь.

— Я зауважив, що обличчя Пілат теж може закам’яніти.

Відчувши, що батько розмовляє вільно й довірливо, Дояр пройнявся довірою та відчув свободу.

— Мейконе, сину, я не передумав. Не хочу, щоб ти туди ходив. Чуєш?

— Але чому? Ви так і не сказали чому.

— Послухай, що я тобі скажу. Це недобра жінка. Це змія, вона по-зміїному зачаровує. Змія змією.

— Тату, ви говорите про свою рідну сестру. Щоранку ви її носили полями на руках.

— Дуже давно це було. Ти її бачив. То як вона тобі? Порядна? Нормальна?

— Ну, вона...

— Чи не схожа вона на таку, що переріже горло й оком не моргне?

— На таку, тату, не схожа.

— Але вона саме така.

— А що вона злого зробила?

— Йдеться не про те, що зробила, а про те, хто вона.

— То хто вона?

— Змія, я вже тобі сказав. Знаєш баєчку про змію? І про чоловіка, що надибав змієнятко на дорозі? То слухай. Одного разу чоловік побачив змієнятко. Лежало, покалічене й закривавлене, в багнюці. Він пожалів горопашне створіння, підібрав його, поклав у кошик й забрав додому. Годував, доглядав його, аж поки виросло на велику здорову зміюку. Що сам їв, те і їй давав. А одного дня вона кинулася на свого благодійника й укусила його. Встромила своє отруйне жало просто в серце. Лежачи при смерті, чоловік повернувся до змії та запитав: «Нащо ти це зробила? Чи я тебе не доглядав? Чи я тобі не врятував життя?» — «Доглядав. Врятував», — відказала змія. «То чого тоді так робиш? За що мене вбиваєш?» І знаєш, сину, що відповіла змія? А ось що: «Але ж ти знав, що я — змія. Хіба ні?» Отже, Мейконе, наказую тобі не ходити до тієї винярні та триматися якнайдалі від Пілат.

Дояр схилив голову. Батько так нічого й не пояснив.

— Хлопче, маєш краще використовувати свій вільний час. До речі, тобі пора навчатися працювати. У понеділок і почнеш. Після уроків зайдеш до моєї контори. Попрацюєш годинку-другу й наберешся корисної науки. Пілат не навчить тебе чогось придатного на цьому світі. Хіба на тому світі, але на цьому — ніколи. Скажу тобі щось дуже важливе, мусиш це затямити на все життя. Найважливіше — це володіти чимось. І діяти так, щоб те, чим ти володієш, заволодівало ще чимось, і ще, і ще, і ще. Ось так ти володітимеш собою й іншими людьми. У понеділок я почну тебе навчати, як цього досягти.

Розділ III

Відколи Дояр почав працювати в конторі, його життя змінилося на краще. Всупереч батьковим сподіванням стало більше часу на відвідини винярні. Завдяки побігенькам до Мейконових чиншових будинків можна було часто бувати в південному кварталі та знайомитися з тамтешніми людьми, що їх так добре знав Гітара. Дояр був молодий і приязний — на відміну від батька, і квартиранти почувалися при хлопцеві вільно. Жартували з ним, давали попоїсти, довіряли йому. Він не часто бачився з Гітарою. Тільки в суботу можна було напевно знайти приятеля. Коли Дояр вставав цього дня рано-вранці, він міг застати Гітару, поки той не подався волочитися по вулицях і поки самому не доводилося ходити по комірне. Бувало, що посеред тижня Дояр пропускав уроки, й одного такого дня Гітара привів його до Федерової більярдної на Десятій вулиці, біля самої середини Кривавого берега.

Об одинадцятій ранку Гітара рвучко відчинив двері й гукнув з порога:

— Гей, Федере! Дай нам дві пляшки пива.

Федер, низький кремезний чоловік із рідким кучерявим волоссям, глянув на Гітару, тоді на Дояра й насупився.

— Виведи його звідси.

Гітара завмер. Мовчки стежив за корчмаревим поглядом, що блукав по Дояревому обличчі. Шість чоловіків, що грали в більярд, обернулися на цю мову. Троє з них були військові пілоти. Їхні гарні кашкети й розкішні шкірянки лежали, старанно складені, на стільцях. Коротко стрижені голови. Акуратно підкочені до ліктів рукави, з кишень висовувалися шарфи, зложені в білосніжні прямокутники. На шиях блищали срібні ланцюжки. Натираючи кінці київ крейдою, ці вояки кидали веселі погляди на підлітків.

На Гітариному обличчі виступало замішання.

— Цей хлопець зі мною, — сказав він.

— Я сказав: виведи його звідси.

— Слухай, Федере, це мій друг.

— Це син Мейкона Деда, га?

— Ну то й що?

— То й виведи його звідси.

— Він не винен, що має такого батька.

Гітара говорив уже впевнено й твердо.

— Я теж не винен. Геть звідси!

— Що тобі зробив його батько?

— Поки що нічого. Тому-то й хочу, щоб його синок не сидів тут.

— Він не подібний до свого батька.

— А йому й не треба бути подібним. Вистачить, що це Дедів син.

— Я беру на себе відповідальність...

— Відчепися, Гітаро. Забери його звідси. Йому ще й мріяти рано про спиртне. Хай спершу молоко на губах обсохне.

Пілоти засміялися. Чоловік у сірому солом’яному капелюсі з білою стрічкою втрутився в суперечку:

— Та не виганяй його, Федере.

— Не встромляй носа не в свої справи. Я тут господар.

— А яка шкода від того, що він тут посидить? Це ж дванадцятирічний хлопчина, — усміхнувся чоловік Дояреві. Той прикусив язика, щоб не сказати, що вже тринадцятирічний.

— Яке тобі до цього діло? — спитав Федер. — Не ти живеш у домі його татуся. Не тобі продовжувати термін ліцензії. Не тобі й командувати...

Корчмар говорив з цим чоловіком таким самим їдким тоном, як і з хлопцями. Скориставшись зручною нагодою лишити останнє слово за собою, Гітара махнув рукою, наче рубнув дерево сокирою, й проказав:

— Гаразд, друже! Ходімо! Плювати я хотів на цю смердючу забігайлівку.

Тепер Гітариного голосу — гучного і глибокого — вистачало на двох. Дояр засунув руки в кишені та попрямував за приятелем до дверей. Ще й голову підняв, щоб підкреслити холодну зневагу, що її, як сподівався Дояр, побачили в його очах пілоти.

Ані словом не перекинувшись, вони дійшли Десятою вулицею до кам’яної лавки на узбіччі. Спинилися там і сіли спиною до двох чоловіків у білому. Ті дивилися на хлопців. Один стояв у дверях перукарні, спершись на одвірок. Інший сидів на стільці, притулившись до шиби великого вікна. То були власники перукарні — Томмі Залізниця й Томмі Лічниця. Хлопці мовчали й спостерігали вуличний рух.

— Гей, Гітаро, що сталося?! Академія завалилася? — обізвався зі стільця Томмі Лічниця. Мав каламутні очі, як у старого діда, і міцне, гнучке, молоде тіло. У тоні його голосу, хоч і жартівливому, відчувалася владність.

— Та ні, не завалилася, — відповів через плече Гітара.

— Тоді скажи, будь ласка, що ти тут робиш на вулиці в таку пору?

— Сьогодні ми взяли собі вихідний, містере Томмі, — знизав плечима хлопець.

— А твій приятель? Теж шабас справляє?

Гітара кивнув. Томмі Лічниця висловлювався так, наче з книжки вичитував, доводилося вгадувати значення багатьох слів. Дояр і далі дивився на автомашини в русі.

— Щось не виглядає на те, щоб котрий із вас мав велику радість від того вихідного. Чи не краще було б вам сидіти в аудиторії й поборювати диявольські спокуси?

Гітара видобув дві сигарети й дав одну Дояреві.

— Федер допік мені до живого. Ото й усе.

— Федер?

— Угу. Не впустив нас. Я завжди туди ходжу. Завжди, і він нічого не каже. А сьогодні потурив нас обох. Сказав, що мій приятель ще малий. Можете собі уявити таке? Федер — і раптом турбується чиїмсь віком?

— Я й не міг сподіватися, що Федер має мозкову звивину, відповідальну за турботу.

— Де там має! Він просто корчить з себе не знати кого. Навіть пляшки пива мені не дав.

— Оце й усе лихо? — хихикнув від дверей Томмі Залізниця. — Що не дав тобі пива? — Почухавши потилицю, він поманив пальцем Гітару: — Ходи-но сюди, хлопче, і я розкажу про щось таке, чого ти ніколи в житті не матимеш. Підійди сюди.

Друзі неохоче звелися й підійшли до Залізниці. Той підсміювався.

— Гадаєш, то велика біда — не дістати пива? Добре, спитаю тебе про щось. Чи знаєш, що це таке — вистоювати в коридорі вагона-ресторану в поїзді Балтимор — Огайо серед ночі, коли кухня замкнена, все поховано й готове на завтра? Коли паровоз мчить рейками, а дома тебе вже зачекалися три приятелі з новенькою колодою карт?

— Ні, я ніколи... — хитнув головою Гітара.

— Отож-бо, що ніколи. І ніколи не зазнаєш такого. Що там твоє пиво!

— Містере Томмі, — усміхнувшись, озвався Гітара, але Залізниця перебив його:

— Чи ти коли-небудь бував у дорозі два тижні поспіль? Чи повертався додому до милої жінки, чистої постелі та пляшки доброго віскі? Га? — Томмі глянув на Дояра: — А ти?

— Ні, містере Томмі, — усміхнувшись, відповів хлопець.

— Ні? То й не сподівайся, що колись зазнаєш такого.

Томмі Лічниця дістав з-під білого халата зубочистку.

— Томмі, не дошкуляй цьому хлопцеві.

— А хіба я дошкуляю? Правду кажу. Такого він не зазнає. Ніхто з них не матиме такого. Скажу тобі, чого ще ніколи не матимеш. Власної карети з чотирма червоними плюшевими обертовими сидіннями, на яких крутишся, коли тільки й куди тільки забажаєш. Не матимеш особистого клозету і триметрового ліжка, зробленого на замовлення. Ані слуги не матимеш, ані кухаря разом із секретаркою, які б мандрували з тобою й виконували все, що їм накажеш. Геть усе: пильнували, щоб у грілці була відповідної температури вода, щоб у срібній сигарниці щодня було свіже куриво. І такого ніколи не матимеш. Ти коли-небудь мав п’ять тисяч доларів готівкою в кишені? Ходив із ними до банку? Казав там клеркові, що ти хочеш такого й такого будинку на такій і такій вулиці, а той клерк одразу ж тобі продавав цю нерухомість? І таке тобі недоступне. Ніколи не матимеш губернаторського палацу, ні трьох тисяч гектарів лісу на продаж. Ніколи не командуватимеш кораблем, не керуватимеш поїздом. Можеш вступити в авіаполк, збити тисячу німецьких літаків, приземлитися десь у Гітлера на подвір’ї, відлупити фюрера по писку — все одно тобі не почеплять чотирьох зірок на груди. І навіть трьох. Ніколи тобі не подадуть вранці таці з червоною трояндою, двома тепленькими булочками й чашкою гарячого шоколаду. І не мрій. Ані фазана, три тижні витриманого в кокосовому листі, набитого рисовою начинкою та спеченого на деревному вуглі, — такого ніжного й делікатного, що аж на сльози бере. Ніякого тобі «Ротшільда-29», ба навіть вина божоле.

Кілька перехожих спинилося послухати цю мову.

— У чому річ? — спитали вони Томмі Нічницю.

— Федер не дав хлопцям пива, — відказав той. Люди засміялися.

— Не дістанеться тобі навіть печеної Аляски! — вів своє Томмі Залізниця. — Її теж не матимеш.

— Навіть печеної Аляски? — Гітара витріщився й ухопився за горло. — Ой, мені серце лусне!

— Власне. Таки щось матимеш — розбите серце, — погляд Томмі пом’якшав був на мить. І в очах як з’явилися, так одразу й щезли веселі іскорки. — А ще — божевілля. Наробиш цілу купу дурниць. У цьому можеш не сумніватися.

— Містере Томмі, — з удаваною покірністю протягнув Гітара, — ми ж хотіли тільки пляшку пива, нічого більш.

— Еге ж, — сказав перукар. — нічого більш. То й на здоров’я.

— Що таке печена Аляска?

Хлопці покинули обох Томмі й простували Десятою вулицею.

— Якісь солодощі, — відповів Гітара. — Щось таке на десерт.

— А воно смачне?

— Не знаю. Я не їм солодкого.

— Не їси? — здивувався Дояр. — Це ж чому?

— Мене від нього нудить.

— І ти не любиш нічого солодкого?

— Люблю фрукти, але без цукру. Не їм цукерків, тістечок і такого іншого. Навіть запаху не переношу. Верне мене від нього.

Дояр спробував знайти пояснення цього дива. Не був певен, що довірятиме комусь, хто не любить солодощів.

— Ти, напевно, маєш діабет.

— Коли не вживаєш цукру, не захворієш на діабет. Захворієш, якщо обсідатимешся солодким.

— А з чого воно взялося?

— Не знаю. Коли дивлюся на солодощі, спадають мені на думку мертвяки. І білі люди. І мене тягне блювати.

— Мертвяки?

— Так. І білі люди.

— Мені цього не зрозуміти.

Гітара нічого не сказав, а Дояр допитувався далі:

— І відколи це в тебе?

— Ще з дитинства. Відколи мого тата розпиляло на шматки на тартаку й начальник прийшов до нас і приніс нам, дітям, солодощів. Великий мішок. Його жінка зготувала ці ласощі для нас особисто. Дуже солодкі. Солодші, ніж сироп. Солодющі. Солодші, ніж...

Гітара спинився й витер рясний піт, що виступив на лобі. Його очі враз поблякли, вії затремтіли. Хлопець сплюнув на хідник.

— Три... тримай, — шепнув він собі й метнувся вбік, у прохід між рибним рестораном і салоном краси.

Дояр чекав на хіднику, задивившись на завішені шторами вікна салону. У салонах краси завжди штори або жалюзі на вікнах. У чоловічих перукарнях — ні. Жінки не хочуть, щоб із вулиці бачили, як їм укладають зачіски. Соромляться.

Повернувся Гітара. Його очі заплили сльозами від невдалої спроби виблюватися.

— Ходімо, — сказав він. — Роздобудемо якоїсь травички та й покуримо. Це одне-єдине, що я можу мати.

У віці чотирнадцяти років Дояр зауважив, що його ноги нерівні. Коли стояв босоніж, виструнчившись, його ліва стопа десь на сантиметр не діставала підлоги. Тому він ніколи не випростовувався. Сутулився, гнувся, стояв з виставленою вбік ногою й нікому ніколи не признавався про свою ваду. Коли Ліна спитала: «Мамо, чому він так ходить?» — Дояр відповів: «Ходжу так, як хочу. А якщо тобі не подобається, то відвертай свою бридку пику й не дивися». — «Гей, не сваріться, — сказала Рут. — Він із цього виросте, Ліно. Це вікове». Але Дояр своє знав. Насправді то була не кульгавість — зовсім ні, лише натяк на неї. Така собі роблена хода підлітка, який прагне виглядати соліднішим і твердішим. Переймаючись тією хибою, вважаючи її ганебною, як тавро, він засвоював рухи та звички, аби приховати її. Коли сидів, закидав ліву щиколотку на праве коліно, ніколи не було навпаки. У танці завжди рухався дивно, на негнучких ногах. Дівчатам подобався такий спосіб танцювати, а хлопці кінець кінцем перейняли його. Ця тілесна вада була великою мірою надумана. Великою мірою, але не цілком, бо Дояреві після кількох годин на баскетбольному майданчику таки відчутно боліло. Леліяв її, вважав, що це наслідок поліомієліту, і з тої причини потайки симпатизував покійному президентові Рузвельту. Навіть тоді, коли всі шаліли від Трумена, адже той заснував Комітет громадянських прав, Дояр у секреті від усіх віддавав перевагу Франклінові Делано Рузвельту й почувався дуже близьким до нього. Ближчим, ніж до свого батька, бо Мейкон не мав ніякого тілесного ґанджу та з роками лиш міцнішав. Син боявся й шанував батька і знав, що через ту ногу ніколи не дорівняється до нього. Отож старався якнайдужче відрізнятися від Мейкона в усьому, на що тільки міг наважитися. Мейкон гладко голився, Дояр прагнув відростити вуса. Батько носив метелики, син носив краватки. Мейкон чесався гладко назад, Дояр робив собі проділ. Батько ненавидів тютюн, син стромляв до рота сигарету щочверть години. Мейкон нагромаджував гроші, Дояр свої розтрачував. Лише в одному син хоч-не-хоч сходився з батьком: як і той, любив гарне взуття й тонкі вишукані шкарпетки. І, як батьків підлеглий, намагався виконувати роботу так, як того хоче Мейкон.

Мейкон Дед був радий. Тепер син належав йому, а не Рут. Не доводилося ходити містом, як ото вуличний торговець, і збирати комірне. Завдяки цьому Мейконова діяльність набрала достойности, з’явився час думати, планувати, відвідувати банківських службовців, читати оголошення, новини про аукціони, винюхувати, що там комбінують із податками, вишукувати нерухоме майно, на яке не зголосилися спадкоємці, дізнаватися, де будують дороги, супермаркети та школи, з’ясовувати, хто й що продає державі під забудову — наприклад, житлових кварталів, які росли, мов гриби по дощі, навколо військових заводів. Мейкон знав, що йому, негрові, перепаде невелика пайка спокусливого пирога. Втім, завжди знаходилося майно, на яке досі ніхто не злакомився; траплялася дещиця, яку не хотіли передати в руки євреям чи католикам; попадалася нерухомість, ціни якої ще ніхто не знав. 1945 року з того пирога витікало чимало смаковитої начинки, і вона могла бути Мейконовою. За війну все йому повернуло на краще. Тільки не Рут. Минули роки, скінчилася війна, начинка звалилася йому просто в руки, закаляла долоні, обтяжила шлунок, аж живіт лантухом висів, а Мейкон і досі шкодував, що не задушив Рут ще тоді, далекого 1921 року. Вона й дотепер час від часу не ночує вдома, але якого коханця ота вже п’ятдесятилітня баба могла б так довго втримувати коло себе? Та який може бути коханець, якщо навіть Фредді нічого про нього не знає? Тож Мейкон, вирішивши, що це дурниці, дедалі рідше розлючувався до такої міри, щоб побити жінку. Особливо після останнього побиття. Останнього, бо Дояр кинувся на батька й ударом кулака звалив його на радіатор.

Дояр мав тоді двадцять два роки. Вже шість літ спав з жінками, довгий час лише з одною. Почавши це робити, він побачив матір в іншому світлі. То була вже не та особа, що набридала йому калошами, застудами, сніданками, обідами та вечерями, що не давала йому вдома забавлятися, бо від тих забав лише бруд, гармидер і безлад. Тепер він побачив у ній тендітну жінку, охочу до дрібної роботи — плекати живі створіннячка, що, гинучи, не завдають болю. Золоті рибки, рододендрони, далії, пеларгонії, тюльпани. А ці створіння таки гинули. Золоті рибки спливали горічерева до поверхні й не сахалися веселковим розсипом, коли вона постукувала нігтем об шибку акваріума. Рододендронові листочки росли й зеленіли, аж поки, набравши темно-смарагдової барви й воскового блиску, ні з того ні з сього тратили охоту до життя, розм’якали, жовтіли та скручувалися. По-своєму вона ревнувала живе до його смерти. І коли помер лікар, в доччиній великій печалі була також дрібка враженого самолюбства. Наче тато вибрав щось цікавіше, ніж життя, когось привабливішого, ніж дочка, й свідомо пішов услід за смертю, коли та поманила його пальцем. Рут шаленіла, коли бачила смерть, була здатна й на героїзм. Тільки в ці миті. Загроза погибелі ставала дороговказом, додавала ясности й відваги. Хай там що виробляв Мейкон, а Рут усе одно в глибині душі знала, що лікар не вмер би, якби сам не захотів цього. Усвідомивши свою поразку, відчувши себе приниженою й погордованою, запрагнувши метатися чоловікові, жінка провадила його сліпими стежками туди, звідки був єдиний вихід — побої. Ліна не знала, чому тато має напади люті. Натомість Корінтіанс здогадалася, звідки вони беруться. Мама навчилася доводити тата до шалу не докучанням, а своєю безпорадністю. Починала з того, що розповідала про якийсь випадок, у якому вона повелася, як добропорядна дурепа. Такі оповідки велися під час обіду, невинні, на перший погляд. Не очікувала, що хтось за столом поспівчуває їй. Усім за столом належало захоплюватися її чесністю та сміятися з її недолугости.

Колись Рут пішла на весілля. Виходила заміж онука старої мадярки — Анни Дворак, колишньої пацієнтки Рутяного батька. Він лікував чимало білошкірих людей — переважно робітників. Були серед них і білі жінки з середньої верстви, які мали лікаря за красеня. Анна Дворак вважала, що цей медик врятував життя її сина, не пославши його до туберкульозного санаторію. Було це 1903 року. Майже всі хворі, що туди потрапили, повмирали. Анна не знала, що чорношкірий лікар не мав права посилати пацієнтів до цього санаторію. Як і до лічниці «Милосердя». Не знала вона й того, що на початку століття методи лікування туберкульозу були просто-таки згубні. Знала лише, що чудо-цілитель прописав дієту, риб’ячий жир двічі на добу та призначив хлопцеві обов’язкові щоденні години відпочинку. Син вижив. Тож цілком природно, що Дворак запросила дочку диво-лікаря на весілля синової наймолодшої доці. Рут прийняла запрошення. Разом з гостями вона підійшла до вівтаря. Стоячи там навколішки й низько похиливши голову, навіть гадки не мала, що священикові залишалося одне з двох: або покласти облатку на її капелюшок, або проминути цю несвідому негритянку. Отець відразу розпізнав, що вона не католичка, бо не підняла голови на відповідні слова й не висунула язика, щоб на нього обережно покласти облатку.

— Corpus Domini Nostri Jesu Christi, — мовив священик і засичав пошепки: — Ц-с-с-с. Підніміть голову!

Глянувши вгору, Рут побачила облатку та прислужника, що тримав невелику срібну тацю.

— Corpus Domini Nostri Jesu Christi custodiat animam tuam...

І вона роззявила рот.

Пізніше, вже на гостині, священик прямо спитав Рут, чи вона католичка.

— Ні, — відповіла жінка, — я методистка.

— Бачу, — сказав він. — Що ж, причастя призначене Для...

Але його перебила старенька Дворак:

— Отче, я б хотіла познайомити вас із одною з моїх найкращих подруг. Це дочка лікаря Фостера. Її батько врятував Рікі життя. Не було б тут сьогодні Рікі, якби не...

Отець Падру всміхнувся й потиснув руку Рут.

— Я радий познайомитися з вами, міс Фостер.

Цей звичайнісінький випадок Рут переповіла з усіма подробицями. Ліна слухала й переживала разом з матір’ю все: і побожне зворушення, і невинну довіру, і збентеження. Корінтіанс слухала, розмірковувала й вичікувала, цікава того, як мама доведе цю історію до миті, коли Мейкон визвіриться на жінку чи вдарить її. Дояр слухав упіввуха.

— «Ви католичка?» — спитав мене священик. Я на мить розгубилася, а тоді відповіла: «Ні. Я методистка». І він сказав мені, що тільки католики можуть причащатися в костелі. А я й не знала про це. Гадала, що там до причастя може піти кожен. До нашої церкви може прийти будь-хто. А священик не встиг мені сказати все, що хотів, бо підійшла Анна й перебила його: «Отче, я б хотіла познайомити вас із одною з моїх найкращих подруг. Це дочка лікаря Фостера». О, він одразу розплився в усмішці. Потиснув мені руку і сказав, що дуже радий мати честь познайомитися зі мною. І все вийшло на добре. Слово чести, я не знала про звичаї католиків. Я пішла туди наївна, як ягнятко.

— То ти не знала, що тільки католики можуть причащатися в костелі? — спитав Мейкон. У тоні його голосу було чути недовіру.

— Не знала, Мейконе. Звідки мені знати?

— Адже знаєш, що вони відкривають свої школи, не посилають дітей до звичайних шкіл. І при тому вважаєш, що на їхні богослужіння може прийти кожен, кому тільки заманеться?

— Причастя є причастя.

— Вічна з тебе дурепа.

— Отець Падру так не вважає.

— Ти виставила себе на посміх.

— Місіс Дворак так не вважає.

— Вона просто хотіла, щоб весілля йшло гладко. Не дала тобі обісрати його.

— Мейконе, прошу тебе не вживати таких слів при дітях.

— Яких ще, до холери мами, дітях?! Тут усі дожили віку, щоб голосувати.

— Це не означає, що можна лаятися.

— Ти осоромилася в костелі, допекла всім на весільній забаві, а тепер розпатякуєш тут, за столом, яка ти була мудра?!

— Мейконе...

— Ще й брешеш, що там до тебе добре поставилися.

— Анна Дворак не була анітрохи...

— Анна Дворак не знає навіть, як тебе звати! Вона назвала тебе дочкою лікаря Фостера! Б’юся об заклад на сто доларів, що вона й досі не знає твого імени! Сама собою ти ніхто. Ти просто доця свого татка!

— Саме так, — проказала Рут тихо, але твердо. — Я доця мого татка.

І всміхнулась.

Мейкон навіть не поклав виделку. Впустив її на стіл, над хлібницею його пальці стулилися в кулак, що вцілив Рут у щелепу.

Дояр не мав ані найменшого наміру так вчинити. Втім, у глибині серця він відчував, що одного дня, коли батько вдарить матір, а син побачить, як вона затуляє вуста долонею й мацає язиком, чи цілі зуби, і, переконавшись, що цілі, силкується непомітно, щоб ніхто не зауважив, поставити на місце місток у роті, — то цього син не витримає. Ще не встиг батько відсмикнути руку, а Дояр схопив його за комір, зірвав зі стільця й ударом кулака звалив на радіатор. Штора ляснула та скрутилася.

— Ще раз її зачепиш, ще один раз — і я тебе вб’ю.

Приголомшений, Мейкон і на слово не спромігся. Протягом довгих років він викликав повагу і страх всюди, де тільки ступив, протягом років був найвищий серед усіх — і повірив у свою недоторканність. А тепер повзав під стіною й дивився на чоловіка — такого самого на зріст... і на сорок літ молодшого.

Так як батька переповнювали суперечливі почуття — приниження, лють і мимовільна гордість за сина, так само й сина розшарпували протиріччя. Було боляче й соромно побачити, як корчиться батько перед сином. Було сумно відкрити, що велична піраміда — це зовсім не п’ятитисячолітнє чудо світу, незбагненно й ненастанно будоване з покоління в покоління руками міцних чоловіків, ладних покласти життя, щоб довершити роботу, — а бутафорія з пап’є-маше, прикраса вітрини, мудровано виготовлена в підсобці Сієрзової крамниці, з гарантійним терміном на вік однієї людини.

І було радісно. Нестримна, буйна радість, як у лошака на скаку, прадавня, як пожадання. За одну мить щось здобуто і щось втрачено. Відкрилися безконечні можливості й величезна відповідальність, але юнак не був готовий користатися першим і прийняти тягар другого.

Дояр, бокуючи, обійшов стіл і спитав матері:

— Нічого вам не сталося?

Мати вдивлялася в нігті.

— Нічого. Зі мною все добре.

Дояр глянув на сестер. Ніколи не міг по-справжньому розрізняти їх — як і їхні ролі — і матір. Підлітки, коли він народився, сестри тепер мали по тридцять п’ять і тридцять шість років. А що Рут була старша від Ліни всього на шістнадцять літ, то всі три завжди видавалися йому однолітками. А цієї миті, коли Дояр подививсь у вічі Ліні й Корінтіанс, сестри відповіли поглядом, повним досі не знаної ненависти, такої лютої й несподіваної, що брат оторопів, їхні безбарвні очі вже не губилися на тлі блідуватої шкіри. Здавалося, неначе хто обвів їх чорнющим вугіллям, мазнув по лінії обабіч рота й надув рожеві губи ненавистю так, що мало не лускали. Дояр замружився раз, другий — поки два обличчя набрали звичної м’якости з домішкою тривожности.

Дояр квапливо вийшов з кімнати. Ніхто тут ані не подякує, ані не проклене. Мій вчинок — тільки для мене, ні для кого більш. Між батьками він нічого не змінить. І в них самих нічого не змінить. Повалив батька; на шахівниці, мабуть, буде нова позиція, однак гра триватиме, як тривала досі.

Кохаючись з Агар, Дояр став шляхетний. Принаймні так він вважав. Став великодушний. Принаймні так йому здавалося. Шляхетний і великодушний до такої міри, щоб захистити матір, про яку майже ніколи не думав, і підняти руку на батька, якого він боявсь і любив.

У своїй спальні Дояр перебирав різний дріб’язок на туалетному столику. Ось дві щітки. Мама подарувала їх синові на шістнадцятиріччя. Дві срібні цяцьки з викарбуваною монограмою — М. Д. — Мейкон Дед. Це скорочення можна було б також, переставивши місцями літери, прочитати як «доктор медицини». Колись Дояр з матір’ю пожартували з цього, й вона всерйоз порадила подумати про вступ до медичної школи. Син відбувся жартом: «І як би воно виглядало? Д. М. М. Д. Доктор медицини Мейкон Дед. Чи пішли б ви, занедужавши, до лікаря на прізвище Мертвяк?»

Рут засміялась, але нагадала синові, що його звати також Фостер. Чом би не вживати Фостер як прізвище? Лікар Мейкон Фостер. Хіба не гарно звучить? Дояр змушений був визнати, що так, гарно. Ось ці дві срібні щітки завжди наводили на гадку, що тоді хотіла мама: щоб він не обмежився школою, а пішов до коледжу й до медичної школи. Рут такою самою мірою зневажала чоловікову роботу, як він зневажав випускників коледжу. Як на Дояревого батька, навчання в коледжі було марнуванням часу, далеким від життєвої справи — науки ставати власником. Дед прагнув, щоб дочки навчались у коледжі, — там-бо можна знайти пристойних чоловіків, — і Корінтіанс таки стала студенткою. Ну а Дояреві нічого було туди рипатися, тим більше, що в конторі він був справжньою підмогою. Такою цінною, що батько постарався, щоб його приятелі з банку замовили словечко своїм приятелям, щоб ті викреслили Дояра із списку призовників першої черги й надали хлопцеві статус «незамінний годівник сім’ї».

У тьмяному світлі настінної лампи Дояр стояв перед дзеркалом і дивився на своє відображення. І, як завжди, не тішився тим, що бачив. Обличчя ніби нічого. Жінки завжди хвалили його очі, є тверда лінія підборіддя, зуби просто-таки розкішні. Окремо взявши, все виглядає непогано. Навіть краще, ніж непогано. Але бракує внутрішньої гармонії, поєднання всіх цих рис у цілість. Якийсь випадковий набір. Зовнішність молодика, котрий бозна-де опинився, заглядає з-за рогу й мордується, що робити: йти далі, чи повертати назад. Неймовірно важливе рішення, але дійде до нього той молодик безоглядно, навмання й несвідомо.

Стоячи у світлі лампи й намагаючись не думати про те, як батько повзав під стіною, Дояр почув стукіт у двері. Не хотів бачити Ліни чи Корінтіанс, не хотів балакати по секрету з матір’ю. А тут ще гірше, у дверях з’явився батько. У розсіченому кутику рота досі було видно скипілу кров. Мейкон тримався прямо й дивився твердо.

— Послухайте, тату, — почав був Дояр, — я...

— Помовчи, — відповів батько й боком пройшов повз нього. — Сядь.

Дояр рушив до ліжка.

— Послухайте, забудьте це. Якщо ви пообіцяєте...

— Я сказав тобі сісти. Більше нічого.

Мейкон говорив тихо, обличчям дужче, ніж будь-коли, він нагадував Пілат. Зачинив двері.

— Ти вже виріс, але ще не дорослий чоловік. Ти повинен стати мужчиною. А якщо хочеш таким бути, то мусиш прийняти всю правду.

— Не треба. Не хочу знати всього, що було між вами й мамою.

— Ні, треба. І ти мусиш це знати. Раз ти вже підняв руку на батька, то мусиш мати трохи в голові за тією рукою, перш ніж знову її підняти. Те, що я тобі розкажу, — не перепросини й не виправдання. Просто щоб ти знав.

Я оженився з твоєю матір’ю 1917 року. Було їй шістнадцять, вона мешкала разом із батьком. Не скажу, що я закохався в неї. Тоді на таке зважали менше, ніж тепер. Від подружжя вимагалося взаємної пошани, чесносте і... і чистоти. Треба було вірити в те, що людина каже про себе, бо інакше годі прожити разом. Після одруження найпершою річчю було домовитися з жінкою про найважливіше.

Мій тесть завжди недолюблював мене. Мушу сказати, що я дуже розчарувався в ньому. То був чи не найзначніший негр у цьому місті. Не найбагатший, а найшанованіший. Більшого лицеміра, ніж він, я не бачив. Тесть тримав свої гроші аж у чотирьох банках. Завжди був дуже спокійний, поважний. Я гадав, що тесть і справді такий доти, доки виявив, що він нюхає ефір. Негри цього міста боготворили пана лікаря, а він їх за ніщо мав. Прозивав їх людоїдами. Прийняв пологи, привів на світ обох твоїх сестер і кожного разу цікавився лише одним — кольором шкіри. Тебе цей рідний дід не визнав би за свого. Мені не подобалося, що він лікує свою дочку, а мою жінку. У «Милосерді» за тих часів не приймали чорношкірих. Втім, Рут і так не пішла б до іншого лікаря. Я хотів покликати до неї повитуху, але тесть сказав, що всі ці баби-пупорізки — бруднулі. На те я відповів, що мене прийняла повитуха, а якщо вона була помічна моїй мамі, то буде помічна і його дочці. Слово за слово, суперечка скінчилася тим, що я сказав: нема нічого бридкішого, ніж коли батько приймає пологи у своєї дочки. Ото й усе. Після цього ми небагато мали про що говорити. Вони все одно зробили по-своєму. І з Ліною, і з Корінтіанс. Дозволили мені хіба що навмання вибрати імена новонародженим, більш нічого. Між твоїми сестрами, як знаєш, рік різниці. І два рази він помагав родити. Вона розкинула ноги, а він помагав. Знаю, що він медик і що медики не завертають собі голови такими речами, але передусім він був мужчина, а вже потім медик. Я знав, що вони об’єдналися проти мене — вони обоє, і хоч що я роби, а їхнє зверху буде. Весь час мені нагадували, щоб не забув, у чиїм домі живу. Розказували, звідки тут порцеляна і як лікар замовив з Англії вотерфордську вазу, а потім і стіл під ту вазу. Величезний стіл, довелося його розбирати, бо не пролазив у двері. Тесть завжди хвалився, що в місті він був другий, хто мав карету з двома кіньми.

Їм було байдуже до того, звідки я походжу, яку ферму ми мали. Плювати вони хотіли на все те, чого я домагався. Купівля халуп у Халуптауні — ось як вони називали мою роботу. «Ну, як там Халуптаун?» — вітав мене щовечора тесть.

Але не в тому річ. Я не зважав на таке ставлення, бо знав, чого хотів, а ще краще знав, як добитися бажаного. Пропускав кпини повз вуха. Одне слово, не зважав. Мені йшлося про інше, про те, до чого я й пальцем не смів торкнутися. Я пробував вмовити тестя зняти дещицю з отих рахунків у чотирьох банках. На той час залізнична компанія «Ері Лакаванна» скуповувала земельні ділянки під колію і платила дуже гарні гроші. Я розвідав, де мають прокласти залізницю. Обійшов там усе вздовж і впоперек — Набережне шосе, доки, роздоріжжя магістралей N 6 і N 2 — і визначив, де саме пройде колія. І знайшов ділянку, що можна було спершу дешево купити, а тоді дорого відпродати агентам компанії. Тесть не позичив мені ані цента. Якби дав мені позичку, то помер би великим багачем, а не просто собі заможним чоловіком. І я також скористав би, розкрутив би діло. То я й попросив твою матір таки намовити його. Сказав їй, звідки й куди піде колія. Відповіла мені, що вирішує тільки батько й вона не сміє на нього впливати. Ось так відповіла мені, своєму чоловікові. І тоді я став задумуватися, за кого ж вона заміж вийшла: за мене чи за нього...

Що ж, згодом лікар занедужав... — Мейкон змовк. Згадка про недугу потягла за собою думку про свіжу рану. Витягнув із кишені велику білу хусточку, обережно приклав її до розсіченої губи та глянув на невиразну плямку, що зосталася на тканині.

— Отой ефір, — повів далі Мейкон, — мабуть, потрапив у його кров. Якось по-вченому назвали його хворобу, та я знаю, що вся біда взялася від ефіру. Отже, тесть і зліг. Лежав і все розбухав. Власне, розбухав лише тулуб, а руки й ноги всихали. Вже не міг приймати пацієнтів. Уперше в житті цей бундючний віслюк зазнав на своїй шкурі, як то воно — хворіти та платити іншому віслюкові, щоб той вилікував хворобу. І лікував один такий — з тих, що тестя й на поріг їхнього шпиталю не пустили б. Із тих, що якби дізналися, що тесть помагав родити їхнім дочкам чи жінкам, ба навіть надумав помогти, то зараз-таки викачали б його в дьогті й пір’ї, посадили б на жердину та спровадили б якнайдалі. Отже, один із тих, котрих тесть вважав мало не рівнею собі, приніс сюди якісь чудодійні ліки — називалися вони радіатор — і сказав, що цей засіб вилікує хворого. Рут не тямилася з радости. На кілька днів йому полегшало. А потім знову стало гірше. Не міг рухатися, на голові відкривалися рани. Непорушно лежав на тому ліжку, де дотепер лягає спати твоя мати. Безпомічний, з роздутим животом, руки-ноги як сірнички, схожий на білого пацюка. Не травив йому шлунок, знаєш. Тесть споживав тільки рідкі страви і чимось запивав їх. Досі гадаю, що це був ефір.

Того вечора, коли він помер, я був в іншому кінці міста. Лагодив ґанок, що зруйнувався. Це в будинку містера Бредлі, знаєш? Двадцять років хилився цей ґанок — аж одного дня розколовся до самого фундаменту й завалився. Я взяв з собою на підмогу кількох чоловіків і подався туди — направляти, щоб люди не скакали з метрової висоти надвір і не дерлися вгору, щоб добратися назад. І там хтось підійшов до мене навшпиньки й шепоче: «Лікар помер». А Рут, кажуть мені, біля нього, на другому поверсі. Я уявив собі, яка вона згорьована, й одразу пішов додому, щоб якось її втішити. Не мав часу змінити робочий одяг, то зійшов нагору в тому, в чому працював коло ґанку. Рут сиділа біля ліжка з мерцем. Як тільки мене побачила, зірвалася зі стільця та як вересне: «І ти посмів сюди прийти в такому вигляді!!! Помийся! Помийся, перш ніж зайти сюди!» Трохи мене діткнуло таке привітання, але я нічого не сказав. Покійника треба шанувати. Я вийшов і помився. Прийняв ванну, вдягнув чисту сорочку й пішов нагору...

Мейкон знову перервав оповідь і торкнувся губи. Неначе біль, що з’явився в його очах, походив звідти.

— У ліжку... — сказав він і замовк. Надовго. Дояр уже гадав, що не розповідатиме далі. — У постелі. Там я її застав, коли відчинив двері. Лежала, притулившись до нього. Гола-голісінька. Виціловувала його. Мерця — білого, роздутого, з кістлявими руками. І ссала пальці на тих руках.

Хочу, щоб ти знав, які муки я пережив після цього. Чого тільки не передумав... Чи Ліна і Корінтіанс від мене... Але дійшов думки, що таки від мене, бо ж отой розсучий син нічого не міг як мужчина. Ще задовго перед тим, як я там оселився, ефір відібрав у нього всю чоловічу силу. Та й тесть не переймався б аж так дуже кольором шкіри дітей, якби вони були не мої. Я згадав, як він помагав Рут родити... Не кажу, що між ними дійшло до того найбільшого. Однак жінку можна потішити розмаїтими штучками, навіть якщо тобі не стоїть. Так чи сяк, а правда одна: Рут лежала з покійником і ссала його пальці. Якщо жінка дозволяє собі таке з мерцем, то що вона виробляла з ним, коли був живий? Таку жінку хіба що вбити на місці. Клянуся тобі, дуже довго я шкодував, що зглянувся, коли Рут просилася не вбивати її. Помилував її не тому, що боявся втратити маєток... Знаєш, сину, іноді я не можу стриматися. Несе мене гнів. Ось і сьогодні, коли вона сказала: «Я доця мого татка» — і підсміхнулась...

Мейкон глянув на Дояра. Із синового обличчя зник вираз замкнутости, шкіра переливалася різними відтінками.

— Я не злий, — сказав, трохи затнувшись, батько. — Хочу, щоб ти це знав. Або ж вірив у це. Мало хто ставиться так серйозно до своїх обов’язків, як я. Не роблю з себе святого, просто ти мусиш знати все. Я на сорок років старший від тебе, а за сорок років мене вже не буде. Якщо коли-небудь тобі знову спаде на думку кинутися на мене, то подумай, на кого кидаєшся. І затям собі, що наступного разу я не дамся. Хоч і старий, та не дамся.

Мейкон звівся й засунув хусточку в кишеню.

— Нічого тепер не говори. Добре подумай про все, що я тобі сказав.

Мейкон повернув клямку і, не озирнувшись, вийшов із кімнати.

Дояр сидів на краю ліжка. Стояла тиша, лише легко дзвеніло в голові. Дивно, все почуте його не обходило. Неначе якийсь незнайомець присів поруч на лавочку в парку, повернувся до тебе й відкрив душу. Глибоко співчуваєш йому, чудово розумієш мотиви його вчинків, але співчуття стоїть і на тому, що ніщо з розказаного анітрохи не зачіпає тебе й не загрожує тобі. Зовсім інакше було менш як годину тому. Тільки-но звідси вийшов незнайомець, чужинець — той самий чоловік, на якого Дояр так обурився, що вдарив його з усієї сили, яку міг зібрати. І досі тіпалося плече, як і тоді, коли він піддався нестримному пориву розбити батькові обличчя. Йдучи сходами нагору до своєї кімнати, Дояр почувався одиноким. І справедливим. Побачив, що сильний ударив безборонного, й утрутився. А хіба не на цьому світ стоїть? Хіба не так чинять справжні чоловіки? Хіба не захищають слабких перед сильними? Те, що на місці слабкого й сильного — мати й батько, дуже боліло, але не змінювало суті. Ні. Він не вдаватиме, що вчинив це заради любови до матері. Надто вже нематеріальна, невиразна ця жінка, щоб її любити. Але саме через цю нематеріальність потребувала захисту. Вона не була матір’ю-рабинею, затурканою, згорбленою під тягарем домашньої роботи й турботи про домашніх, мордованою звіром у подобі чоловіка. Не була й уїдливою мегерою, що має для захисту лайку, завжди готову злетіти з гострого язика. Рут була бляклою, розпливчастою, доволі непростою жінкою, схильною штучно поводитись і збиватися на манівці. Здавалося, що вона багато знає, але дуже мало розуміє. Такий хід думок був цікавий і новий Дояреві. Досі він ніколи не подумав про матір як про особу, окремішню істоту, що живе своїм життям, осторонь, не зважаючи на сина й не втручаючись у його справи.

Дояр одягнув піджак і вийшов з дому. Пів до восьмої вечора, ще не стемніло. Хотілося пройтися й подихати іншим повітрям. Не знаєш, що й гадати, поки не обдумаєш усього. Важко думати в цій кімнаті, де блищать у світлі лампи срібні щітки з ініціалами М. Д., де на сидінні стільця й досі вм’ятини від батькової сідниці. На небі засвічувалися зорі, а Дояр силкувався осягти правду, збагнути, яка частка тієї правди стосується його самого. Що робити з цими новинами, які звалив на нього батько? Що це було — спроба виправдатися? Що тепер думати про них обох? А передусім — чи правдива його оповідь? Чи робила... чи робила це мати зі своїм батьком? Мейкон сказав, що ні. Що лікар був імпотент. А звідки Мейкону знати? Втім, він знав, що каже, адже надто вже прагнув упевнитися, чи так воно й є насправді. Не махнув би на цю справу рукою, якби була хоч якась можливість того найбільшого гріха. А все-таки припустив, що були «розмаїті штучки».

— Та пропади воно пропадом! — сказав уголос Дояр. — Якого дідька він розказав мені про те все гівно?

Не хотілося про це думати. Що тут вдієш? Лікар помер. Минулого не переробиш.

Збентеження скоро переросло в злість.

— Чокнуті засранці, — шепнув він. — Стукнуті в голову. Якщо він хотів поставити мене на місце, то чому цього не зробив? Прийшов би до мене та й сказав би, як чоловікові пристало: «Ану припини пороти дурниці! Я теж припиню. Обидва припинимо». А я б тоді відповів: «Гаразд, не поротиму». Де там! Приперся з якоюсь химерною баєчкою про те, звідки, чому і як воно взялося.

Дояр прямував до південного кварталу. Може, вдасться знайти Гітару. Хильнути з ним чарку — саме те, що треба. А якщо не вдасться, то піти до Агар. Ні. Не хочу з нею балакати. Взагалі ні з якою жінкою не хочу. Не тепер. Ніякої балачки про схиблення. А вони таки є, оті схиблення. Цілий букет. Сімеєчка хворих на голову. Пілат весь день виспівує й меле нісенітниці. Реба ганяє за першими-ліпшими штанами. Агар... що ж, вона хоч куди, та все одно з нею не все в порядку. Теж має мухи в носі. Ет, з ними принаймні весело. І ніяких тобі таємниць.

І де тепер може бути Гітара? Нізащо його не знайдеш, коли нагла потреба. Вітрогон, їй-бо. Вигулькує, як поплавець, будь-де й будь-коли, але завжди не в пору.

Дояр спостеріг, що раз у раз переходить на шепіт і перехожі зглядаються на такого дивака. Зненацька він усвідомив, що в такий час тут ціла юрба. І куди їх усіх нечистий несе?

Дояр силував себе не розмірковувати вголос.

«Якщо хочеш бути мужчиною, то мусиш прийняти всю правду», — так сказав батько. А хіба я не можу бути мужчиною й не знаючи всього цього? «Ти мусиш мати трохи в голові за тією рукою». Гаразд. Що саме мати в голові? Що моя мама шморгалася зі своїм татком? Що мій дід був світлошкірий нігер, який любив ефір і ненавидів чорну шкіру? Раз так, то нащо він дозволив тобі одружитися зі своєю дочкою? Щоб самому могти її пошморгувати та щоб сусіди нічого не запідозрили? А ти що — свічку при них тримав? Ні. Кажеш, тобі йшлося про інше, до чого ти й пальцем не смів торкнутися? Мабуть, про його гроші йшлося. Це ж до них тесть не давав тобі й пальцем доторкнутися, хіба ні? А його дочка не допомогла тобі, га? Тому ти й подумав, що вони дають одне одному жару на операційному столі? А якби тесть дав тобі ці чотири банківські книжки, щоб ти собі робив, що заманеться, — скуповував хоч усю залізницю, то й він тоді робив би з дочкою, що заманеться, правда? Міг би залазити до вас у ліжко, й утрьох ви б незле забавлялися. Він мав би одну цицьку, а ти... мав би... другу...

Дояр несподівано спинився й завмер. На шиї виступив холодний піт. Перехожі натикалися на остовпілого юнака, що стояв їм на дорозі. Він щось згадав. А може, йому здалося, що згадав. Мабуть, це був сон, і той сон пригадався. Постала картина — два мужчини ссуть груди його матері — й розповзлася, а з-під неї проступила інша. Оця зелена кімната, дуже маленька зелена кімнатка. У цій зеленій кімнатці сидить моя мати, її груди оголені, хтось ссе їх, і той хтось — це я. То й що? Ну то й що з того? Мати давала мені грудь. Матері годують немовлят груддю. Чому мене заливає потом?

Дояр рушив з місця. Не помічав людей, що проштовхувалися повз нього, не бачив їхніх роздратованих чи замкнутих облич. Спробував роздивитися цю картину, але не вдалося. І почув щось пов’язане з нею. Сміх. Когось невидимого. Сміх у кімнаті... з нього і з матері... Мати засоромлена. Потуплюється й не дивиться на сина. «Гляньте на мене, мамо. Гляньте на мене». Та вона не підіймає очей, а сміх гучнішає. Сміються всі. Він намочив штанята? Невже мама соромиться через те, що він, поки ссав, намочив штанці? Які ще штанці? Тоді він не носив їх. Замість них були пелюшки. Немовлята завжди мочать пелюшки. Звідки згадка, що син мав на собі штанці? Сині штанці з гумкою навколо щиколоток. Сині вельветові штанята-ґольф. Чому його так одягнули? З чого сміється цей дядько? З того, що на немовля нап’ялили сині штанці? Ось він, син, стоїть там. «Гляньте на мене, мамо, — тільки й може мовити. — Гляньте, прошу вас». Стоїть? Син? Та він же грудна дитина. Ссе грудь у маминих обіймах. Не може стояти.

— Я не міг стояти, — сказав уголос Дояр і повернувся до вітрини. Там було його лице понад зведеним коміром піджака. І тут його осінило.

— Мама давала мені цицьки, коли я вже був досить великий, щоб говорити, стояти й носити штанята-ґольф. Хтось побачив це й насміявся... і тому мене прозивають Доярем. Ані батько, ані мати не вживають цього прізвиська. А інші люди — вживають. І як я міг це забути? І чому забув? Якщо вона робила таке зі мною, коли не було ніякої потреби, коли я і молоко, і все інше пив зі склянки, то, мабуть, могла робити багато чого іншого зі своїм батьком...

Дояр заплющив очі й за мить розплющив. На вулиці стало ще більше людей, всі йшли йому назустріч. Усі поспішали й налітали на нього. Невдовзі Дояр зауважив, що на тому боці вулиці ніхто не йде. Тепер, коли смерклося й заясніли вуличні світильники, не їздили автомашини. Хідник по той бік дороги був зовсім порожній. Юнак обернувся й подивився, куди вони йдуть, але не було на що дивитися, крім як на спини й капелюхи, що поринали в ніч. Ще раз глянув на другий бік Нелікарської вулиці. Ані душі.

Дояр торкнув руку якогось чоловіка в шапці, що минав його, й спитав:

— Чому всі на цьому боці?

— Обережно, приятелю, — буркнув перехожий і пішов разом з натовпом.

Дояр далі простував до південного кварталу. Ані разу не спало йому на гадку, чому б самому не перейти на той бік вулиці, де ніхто не ходить.

Він був певен, що мислить холодно й ясно. Ніколи не любив своєї матері й завжди знав, що вона його любить. Син мав це за належне, вважав, що так і повинно бути. Материнська незрадлива вічна любов, якої не треба було домагатися й на яку не треба було заслуговувати, була чимсь природним. А тепер на ній знак гниття. Дояр розмірковував, чи знайдеться хоч одна жива душа, що любить його просто так, за те, що він є. Раніше йому здавалося, що на відвідинах винярні панує любов, якої син сподівався від матері. Пілат і Реба не мали власницького почуття, вони сприймали юнака ні в чому не сумніваючись, легко, просто й невимушено. І шанували його. Ставили розмаїті питання та вважали його відповіді вартими того, щоб посміятися чи посперечатися. Все, що Дояр робив удома, відгукувалося в матері й сестрах тихою згодою й розумінням. У батькові — байдужістю чи осудом. А жінки у винярні до всього були небайдужі й нічого не розуміли. Кожне речення, кожне слово було їм новиною. Схожі на круків із блискучими очима, прислуховувалися до всього, що сказав Дояр, спраглі вловити й витлумачити кожний звук у всесвіті. А тепер він засумнівавсь у цих жінках. Засумнівався в усіх людях. Мейкон повзав під стіною, а згодом прийшов нагору зі страшною новиною. Рут зображено не як матір, що просто боготворила свого єдиного сина, а як безсоромну дитину, що пускається на брудні забави з першим-ліпшим мужчиною — хоч зі своїм батьком, а хоч зі своїм сином. Навіть Ліна і Корінтіанс — найтерплячіші й найпоступливіші з усіх жінок, яких знав Дояр, змінилися на лиці й підвели очі чорнющим вугільним пилом.

І де ж цей Гітара? Конче треба було знайти цю єдину людину, що її ясність і чистота завжди справджувалися. І Дояр твердо постановив розшукати приятеля.

Найперше Дояр зайшов до перукарні двох Томмі. І недаремно. Гітара був тут з кількома чоловіками. Спершись хто як до стіни, вони щось слухали.

Коли Дояр став на порозі й побачив Гітарину спину, йому наче камінь з серця спав.

— Гей, Гітаро! — гукнув він.

— Цить! — шикнув Томмі Залізниця.

Гітара обернувся й на мигах показав, щоб Дояр підійшов ближче й не галасував. Усі слухали радіо, бурмочучи щось під ніс і хитаючи головами. Минула добра хвилина, перш ніж Дояр зрозумів, чому вони такі збуджені. В окрузі Санфлавер, що в штаті Міссісіпі, знайшли оскопленого мертвого юнака-негра. Було достеменно відомо, хто це зробив. Убивці самі похвалялися скоєним. Був достеменно відомий і мотив злочину. Хлопчина свиснув якійсь білій жінці, а згодом навідріз відмовився заперечити, що спав з іншими білими жінками. То був північанин, що приїхав у гості на Південь. Звали його Тілл.

Томмі Залізниця втихомирював усіх, щоб було чути останні слова диктора. За якихось кілька секунд повідомлення дійшло кінця. Диктор подав кілька припущень і дуже мало фактів. Як тільки він перейшов до інших новин, у перукарні зчинився гамір. Тепер Томмі Залізниця мовчав. Пішов гострити бритву, а Томмі Лічниця силкувався втримати клієнта в кріслі. Портер, Гітара, Фредді-двірник і ще троє чи четверо чоловіків галасували й лаялися на всю перукарню. Мовчали тільки Дояр, Томмі Залізниця та Хмарочос. Залізниця був надто зайнятий бритвою, а Хмарочос мовчав через те, що був простак і, здається, німий, хоча цього ніхто не знав напевно. Натомість ніхто не сумнівався в його простодушності.

Дояр дослухався до реплік, що лунали то звідти, то звідси.

— Про це напишуть у ранковій газеті.

— Може, напишуть, а може, й ні, — відказав Портер.

— Таж сказали про це по радіо! Має бути й у газеті! — гукнув Фредді.

— Таких новин не надрукує жодна газета для білих. Адже він нікого не зґвалтував.

— Поб’ємся об заклад, що надрукує, — сказав Фредді. — Що ставиш?

— Закладайся на що хоч. Скільки можеш дозволити собі програти, — відповів Портер.

— На п’ять доларів.

— Підожди-но! — підняв голос Портер. — Скажи, де надрукують.

— Що значить «де»? Я виграю п’ятак, якщо це буде в ранковій газеті.

— На спортивній сторінці? — поцікавився Томмі Лічниця.

— А може, в гумористичних газетах? — докинув Негр Браун.

— Ні, хлопці. На першій сторінці. Ставлю п’ятак, що на першій сторінці.

— Та яка, до дідька, різниця! — крикнув Гітара. — Хлопця обчикрижили, а ви тут клоччя жуєте: надрукує про це якийсь йолоп чи не надрукує. Таж того бідолаху вихолостили, хіба ні?! Вбили його, хіба ні?! Тільки за те, що свиснув на якусь сцикуху-рабовласницю.

— А нащо йому те здалося? — спитав Фредді. — Адже знав, що він у Міссісіпі. Що він собі гадав? Що це край Тома Сойєра?!

— То й свиснув! То й що з того?! — скипів Гітара. — І за це мав згинути?

— Він з Півночі, — відповів Фредді. — Поводився, як той велетень поміж гобітів-карликів. За кого він себе мав?

— За людину. За кого ж іще? — сказав Томмі Залізниця.

— Він помилявся, — відрізав Фредді. — На Півдні, у краю гобітів, нема чорних людей.

— А от і є. Є! — заперечив Гітара.

— Хто? — спитав Фредді.

— Тілл, ось хто.

— Він мертвий. Мертвяк — це не людина. Лиш тіло, та й усе. Тіло.

— Живий боягуз теж не людина, — зауважив Портер.

— Це ти про кого? — спитав скорий на образу Фредді.

— Гей ви, двоє! Вгамуйтеся! — звелів Томмі Лічниця.

— Про тебе! — гукнув Портер.

— То ти мене називаєш боягузом? — допитувався Фредді.

— Ти сам обізвався на слово. Значить, ти такий і є.

— Якщо не перестанете, то я викину вас обох з моєї перукарні.

— Скажи щось цьому Нігерові, — не вгавав Портер.

— Скажу, і то всерйоз, — мовив Томмі Лічниця. — Навіщо знімати бучу? Хлопчина мертвий. Його мама ридає. Небіжчика не дозволяють поховати. Невже на вулицях мало крови ніґерів? Якщо хочеш пустити кров, то йди до тих негідників, що розбили йому голову.

— Та їх же заарештують, — втрутився Волтере.

— Заарештують? Їх? — здивувався Портер. — Ти що, з глузду з’їхав? Певно, що заарештують, аякже! І кару присудять — бенкет і медалі на груди!

— Еге ж. Усе місто до тої паради готується, — сказав Негр.

— Їх мусять затримати.

— То й затримають. І ти гадаєш, що їх покарають? Та ніколи в житті!

— Як це так — не покарати? — різко й гучно спитав Волтере.

— Як? А так! Дуже просто, — Портер бавився ланцюжком до годинника.

— Але ж тепер усі знають про це. Геть усі. Всюди знають. А закон є закон.

— Хочеш побитися об заклад? Напевно виграєш!

— Ну й тупий ти, чоловіче. Тупак тупаком. Для чорношкірих є один закон. За тим законом їх посилають на електричний стілець, — сказав Гітара.

— Кажуть, той Тілл мав ножа, — зауважив Фредді.

— Так завжди кажуть. Якби він мав пачку жувальної гумки, то вони б заприсягнися, що то була ручна граната.

— А я таки кажу, що він мав би тримати писок на замку, — уперся Фредді.

— Краще тримай свій на замку, — відрізав Гітара.

— Слухай, ти! — спробував пригрозити Фредді.

— Паскудний той Південь, — сказав Портер. — Паскудний. Нічого не змінилось у цих старих добрих Сполучених Штатах. Б’юсь об заклад, що його татові відстрілили голову десь на Тихому океані.

— Якщо й не відстрілили, то ці розсучі сини виправлять цю помилку. Пам’ятаєш тих солдатів у тисяча дев’ятсот вісімнадцятому?

— Ого-го. Краще не згадуй...

Чоловіки стали розказувати історії про різні звірства. Спершу про те, що чули. Потім про те, що бачили. А відтак про те, чого самі зазнали. Літанія про приниження, наругу й гнів помалу обернулася веселою забавою. Тепер вони реготали з того, як колись прудко втікали, як клеїли дурня, як вигадували всілякі хитрощі, аби тільки ухилитися від усього того, що загрожувало їм — чоловікам і людям. Усі, крім Хмарочоса, що стояв з віником у руці. Звісивши губу, він мав вигляд дуже розумного десятирічного хлопчика.

І крім Гітари. Розвеселився був, та веселощі зникли, залишили по собі тільки сліди в очах.

Дояр дочекався, коли Гітара зверне на нього увагу. Вийшовши з перукарні, друзі мовчки йшли вулицею.

— Що з тобою? — обізвався Гітара. — Коли ти ввійшов, виглядав як мокра курка.

— Та нічого, — відповів Дояр. — Де тут ми могли б випити?

— Хіба що піти до Мері.

— Ні. Там забагато люду. Не дадуть чистої години.

— Щойно пів до дев’ятої. «Кедр» відчиняється допіру о дев’ятій.

— Отакої! Думай сам. Я не можу. Замучився думати.

— Ходімо до мого кубла, — запропонував Гітара.

— То й ходімо. Твоя скриня грає?

— Радіо? Досі поламане.

— А я потребую музики. І випивки.

— Ну, тоді тільки до Мері. Я тих дівок відфутболю.

— Та невже? Хотів би я побачити, як тобі це вдаватиметься.

— Ходімо, Дояре. Тут тобі не Нью-Йорк. Вибір обмежений.

— Згода. Мері то й Мері.

Друзі проминули кілька будинків і дійшли до перехрестя Житньої й Десятої вулиць. Коли проходили повз невелику цукерню, Гітара судомно ковтнув слину й прискорив ходу. Бар-кав’ярня «У Мері» давав найбільші на весь Кривавий берег прибутки. На трьох дальших перехрестях були майже такі самі заклади, але тут воліли ходити до Мері — барменки й частково власниці, миловидної, дуже наквацьованої, язикатої, потішної й доброї до відвідувачів. В її барі безбоязно промишляли повії; самотні пияки могли в тиші та в мирі хоч і заливатися; шукачі насолоди знаходили собі шмаркачок або зрілих левиць — що кому до вподоби; невдовольнені й невтомні домогосподарки дозволяли залицятися до себе й витанцьовували до упаду; підлітки опановували «школу життя». Кожне тут знаходило собі добру розвагу. Бо тут у світлі ламп усе видавалося прекрасним, а якщо й не прекрасним, то принаймні чарівливим. Музика давала тон і тло розмовам, а деінде вона хіба присипляла б. Страви та напої діяли на людей так, що ті поводилися як актори у вишуканій драмі.

Але таке починалося близько одинадцятої вечора. О пів на дев’яту, коли прийшли Гітара й Дояр, тут майже нікого не було. Вони сіли в окремому кабінетику й замовили віскі з содовою водою. Дояр вихилив свою чарку й, поки ще не принесли наступної, спитав Гітару:

— Знаєш, чому мене прозвали Доярем?

— Бляха-муха, а я звідки знаю? Так звешся, га?

— Я звуся Мейкон Дед.

— То ти мене сюди приволік, щоб сказати, як звешся?

— Я мушу знати чому.

— Гей, чоловіче, ти б краще чарку випив.

— Ти ж бо знаєш своє ім’я, правда?

— Не мели дурниць. Про що тобі йдеться?

— Мій старий дістав від мене.

— Як це дістав?

— По пиці. Кулаком. Я звалив його на радіатор.

— Що він тобі зробив?

— Нічого.

— Нічого? Ось так узяв і пальнув його?

— Угу.

— То за що ти батька? Просто так?

— Він ударив маму.

— Ого.

— Ударив її. А я його.

— Тяжка справа.

— Так.

— Справді тяжка.

— Знаю, — глибоко зітхнув Дояр. — Знаю.

— Слухай. Я знаю, як ти почуваєшся.

— Те-те-те. Ти не можеш цього знати. Поки з тобою не станеться такого, ти не знатимеш.

— Можу. Ти вже чув від мене, що я багато полював. Коли я був ще малий, там, удома...

— Ти що, знову про Алабаму торочитимеш?

— Не про Алабаму. Про Флориду.

— Це один дідько.

— Та ти послухай, Дояре. Послухай мене. Я часто ходив на полювання, відколи на ноги зіп’явся. Завжди був добрий у цьому ділі. Всі казали, що я природжений мисливець. Міг усе зачути, занюхати й запримітити. Маю гострий, як у сокола, зір. Природжений мисливець. Я ніколи нічого не боявся — ні темноти, ні тіней, ані дивних звуків. Не боявся й убивати. Будь-що: кроликів, птахів, змій, білок, оленів. Я був малий. Мені було байдуже. Міг застрілити що хоч. Дорослі жартували зі мною, називали великим ловцем. Коли ми з бабусею переселилися сюди, то після Півдня мені бракувало одного-єдиного — полювання. Отож коли бабуся влітку посилала нас, дітей, до рідної домівки, я тоді думав тільки про лови. Нас садовили на автобус, і ми проводили літо з бабусиною сестрою Флоренс. Як тільки я туди приїжджав, одразу ж біг до моїх дядьків, щоб піти з ними до лісу. Одного літа — було мені, мабуть, років десять чи одинадцять — ми вибралися всі разом, і я відділився від решти. Побачив сліди. Здалося мені, що оленячі. Пора полювати на оленів ще не настала, та я не зважав. Що бачив, те й убивав. Я не помилився, сліди були таки оленя, але якісь дивні. Не так широко розставлені, як, по-моєму, мали б бути. Знаєш, олень ступає у свої сліди. Якщо ти їх ніколи раніше не бачив, то подумаєш, що це стрибала якась двонога істота. Отже, я пішов слідами й побачив кущі. Було сонячно. Раптом я помітив, що між гіллям майнув огузок. Я поклав звірину з першого пострілу. З другого — прикінчив. Хочу тобі сказати, що я був на сьомому небі. Уявляв себе, як показуватиму дядькам, що я вполював. Та коли я підійшов до здобичі, — а йшов дуже помалу, бо гадав, що, може, доведеться ще раз стрілити, — то побачив, що це олениця. Не оленятко — доросла, але таки олениця. Мені стало... недобре. Розумієш, що я тобі хочу сказати? Я вбив оленицю. Самицю, чоловіче.

Дояр дивився на Гітару витріщеними нерухомими очима людини, що хоче виглядати тверезою.

— Отож я знаю, що ти відчув, коли побачив, що батько вдарив матір. Це так само, як із тією оленицею. Чоловік не сміє так робити. Ти не винен за те, що почував.

Дояр кивнув. Гітара знав, що ця оповідь нічого не змінить. Навряд чи Дояр узагалі тямить, що таке олениця. Хай воно буде чим хоч, але тварина твариною, а мама мамою.

— Дояре, а чим вона завинила?

— Нічим. Усміхнулася. Йому не сподобалася ця усмішка.

— Що за нісенітниці! Говори до речі. І не лигай раз по разу. Адже знаєш, що не можеш пити.

— Я? Не можу пити?!

— Вибачай. Пий на здоров’я.

— Я хочу з тобою, Гітаро, поговорити всерйоз, а ти байки мені правиш.

— Я тебе слухаю.

— А я говорю.

— Та говориш, але про що! Татко стукнув мамцю, бо всміхнулася до нього. За це ти стукнув його. Ось так ви проводите вдома вечори? Чи ти щось інше хотів розказати?

— Потім він прийшов до мене на розмову.

— Хто?

— Мій старий.

— І що сказав?

— Сказав, що я повинен стати мужчиною і прийняти всю правду.

— Кажи далі.

— Він хотів купити ділянки під залізницю, але мама йому завадила.

— Якщо так, то, мабуть, вона заслужила прочухан.

— Оте все дуже смішне.

— То чого не смієшся?

— Я сміюся. Всередині себе.

— Дояре.

— Га.

— Татусь вдарив мамусю. Так чи ні?

— Так.

— Ти вдарив татуся. Так чи ні?

— Так.

— І ніхто не похвалив тебе за це. Так чи ні?

— Ой, Гітаро. Так і було.

— Ані мати, ані сестри. А батько — тим більше.

— Еге ж. Батько — тим більше.

— А тоді він на тебе накричав і вигнав з дому.

— Так. Тобто ні. Ні. Він...

— Говорив з тобою тихо?

— Так!

— І тлумачив тобі що й до чого.

— Ага.

— І пояснював, чому він її вдарив.

— Умгу.

— І ця колотнеча через те, що сталося дуже давно? Ще коли тебе не було?

— Саме так! Ти дуже мудрий негритосик. Замовлю за тебе слово в Оксфордському університеті.

— І ти волів би, щоб він лишив цю історію собі, бо вона тебе не обходить і ти нічого тут не вдієш.

— Вважай, що ти вже закінчив курс. Гітара Бейнз, доктор філософії.

— Але вона тебе таки гризе, ота історія? Га?

— Дай подумати.

Дояр заплющив очі й спробував підперти щоку рукою, але не вдалося. Хотів напитися до чортиків, якнайскоріш.

— Так, гризе, і то дуже. Принаймні гризла перед тим, як я сюди прийшов. Не знаю, Гітаро.

Дояр посерйознішав. На його лиці застиг вираз, як у дорослої людини, що силкується стримати блювоту... або сльози.

— Забудь це, Дояре. Хай там яке воно — забудь його. Це дурниці. Нехай він тобі що хоч наговорив — забудь.

— Сподіваюся, що зможу забути. Я це зможу.

— Слухай, хлопче, люди виробляють різні чуда-дива. Особливо ми. Карти підтасовано не на нашу користь. А ми саме через те, що прагнемо грати далі, виживати й залишатись у грі, виробляємо чудасії. Нічого не можемо вдіяти з тими чудасіями. Через них ми ранимо одне одного й навіть не знаємо причини. Знаєш що? Не носи тієї історії в собі й ні з ким нею не ділися. Спробуй зрозуміти її, а якщо не зможеш, то просто забудь. Тримайся, чоловіче.

— Не знаю, Гітаро. Ота бридня допікає мені до живих печінок.

— А ти не давайся. Гни свою лінію. Подивися на Тілла. Йому теж допекло до живого. А тепер по ньому зосталося лиш повідомлення у вечірніх радіоновинах.

— То був дурень.

— Не дурень. Шмаркач, але не дурень.

— Кому яке діло, чи грає він білих дівчат, чи не грає? Кожен може грати. Нащо було йому хвалитися? Кому яке діло?

— Отим негідникам.

— Тоді вони ще дурніші за Тілла.

— Звичайно. Зате живі.

— Годі. Хрін з ним, з тим Тіллом. Мова про мою біду.

— Що ти сказав, брате? Біду?

— Гаразд. Я не це хотів сказати. Я...

— Яка ж твоя біда? Тобі не подобається власне ім’я?

— Так. — Дояр закинув голову, аж стукнулась об стінку кабінетика. — Не подобається.

— Дозволь, синку, я тобі щось скажу. Нігери дістають свої імена так, як і всю решту: як можуть. По змозі.

Дояреві очі скаламутніли. Мова теж.

— А чому ми не можемо діставати своє по-людськи?

— По змозі — це і є по-людськи. Ходімо. Відведу тебе додому.

— Ні. Я не можу туди.

— А куди?

— Дозволь мені лишитись у твоєму кублі.

— Ой, Дояре, ти ж знаєш, як я живу. Одному з нас доведеться спати на підлозі. Крім того...

— На підлозі буду спати я.

— Крім того, я, мабуть, матиму гостей.

— А ти не бре’?

— Не бре’, не бре’. Ходімо.

— Гітаро, я не піду додому. Чуєш?

— Хочеш, щоб я тебе відвів до Агар?

Гітара кивнув офіціантці, щоб дала рахунок.

— До Агар? Так. Мила Агар. Цікаво, як її звати?

— Їй тільки-но назвав її ім’я.

— Маю на увазі прізвище. Прізвище її татуся.

— Поспитай Реби.

Гітара розрахувався й допоміг Дояреві добратися до дверей. Надворі знявся холодний вітер. Гітара вимахував руками, щоб зігрітися.

— Спитай кого хоч, тільки не Ребу, — сказав Дояр. — Вона й свого прізвища не знає.

— То звернися до Пілат.

— Угу. Спитаю її. Пілат знає. Тримає все в тій баламкалці, що на вусі. І своє ім’я, й інших. Закладуся, що й моє там. Спитаю її, як мене звати. Слухай, ти знаєш, як мій дід дістав своє ім’я?

— І як же?

— Один телепень дав йому це ім’я.

— Ото й усе?

— Так. І дід прийняв ім’я. Покірно, як овечка. За таке заслуговував, щоб його розстріляли.

— А навіщо? Він і без того був мертвяк — Дед.

Розділ IV

Уже вкотре Дояр купував різдвяні подарунки в Рексалловій крамниці. Запізно, напередодні Святвечора, бо не було ані бажання, ані сили, ані завбачливости зробити це заздалегідь і з намислом. Нудьга, що почалася як легке зараження, охопила тепер усе єство. Ні одне діло не було варте, щоб до нього взятися, ні одна розмова не була варта, щоб її провадити. Вдома гарячкові приготування до свята здавалися метушливими й жалюгідними. Рут, як звикла була щороку перед Різдвом, заводила балачку про височезні ціни ялинок і масла. Неначе від того їхня ялинка буде інша, ніж завжди: велетенська темна штука в кутку, обтяжена прикрасами, що їх Рут мала ще перед заміжжям. Неначе від того її фруктові тістечка стануть їстівні, а індик добре спечеться, аж до кісток. Мейкон роздавав усім домочадцям конверти з грішми. Суми мінялися. Ніколи йому не спадало на гадку, що сім’я буде рада принаймні раз дістати подарунки, які він вибере й купить у крамниці.

З кількома дарунками, які мав купити Дояр, не було мороки. Духи та звичайна пудра — Ліні, пудра-компакт — Корінтіанс, двокілограмова бонбоньєрка — матері. І щось для гоління — батькові. За чверть години Дояр упорався з цим. Єдиний клопіт — подарунок для Агар. Важко було щось вибрати ось так зразу, бо їй подобалося все, але жодна річ ніколи не викликала захвату. Ще більший клопіт: а чи взагалі варто зустрічатися з нею? Дояр рідко ходив з Агар куди інде, ніж у кіно, й ніколи не водив її на вечірки, де молоді люди його кола веселилися, танцювали й плели інтриги. Всі його знайомі знали про Агар і вважали її лише Дояревою тимчасовою коханкою, не вартою стати нареченою. Тільки одна чи дві з усіх жінок, з якими він зустрічався «всерйоз», знімали бучу через неї. Решта ж не сприймала Агар як суперницю.

Тепер, за останніх чотирнадцять років, Дояр втомився від неї. Її дивацтва вже не зваблювали, а дивовижна легкість, з якою він дістався поміж ноги Агар, не була вже великим даром. Дояра дратувало, що коханка не вимагає добиватися цього, запобігати й старатися. За це не треба було навіть платити. Безплатне, щедро вділюване, воно втратило свій чар. При згадці про неї не загорялася пристрасть, не стугоніла кров у серці.

Агар була як третій кухоль пива. Не перший, котрий горло приймає із слізною вдячністю. Не другий, що посилює й доповнює насолоду від першого. Лише третій. П’єш його, бо під рукою, бо не зашкодить, бо яка, зрештою, різниця — пити чи не пити?

Мабуть, кінець року — слушний час покінчити з тим всім. Ні до чого доброго воно не приведе. Лишень розледащієш і станеш, як той розпещений ведмідь. Звиклий, що досить простягти лапу, щоб зачерпнути медку, втратиш спритність і жвавість тих, які видряпуються на дерева й воюють з бджолами. Збережеш тільки спогади про те, які захопливі були пошуки меду.

Треба їй щось купити на Різдво, аякже. Щось гарненьке на пам’ять, але нічого такого, що могло б давати надію на одруження. На вітрині он біжутерія. Напевно, сподобалася б їй, але це дрібничка порівняно з Ребиним діамантовим перстеником. А може, годинник «Таймекс»? Ет, Агар і не дивитиметься на нього.

Дояр втупився в годинники під склом. Брала його злість. Нове й прикре — оця нерішучість, коли вибираєш подарунок для коханки. Колись перед Різдвом він — чи його сестри — вибирав щось із довгого переліку речей, які Агар бажала мати. Речі, зовсім зайві в її оселі. Синій атласний купальний халат — і це жінці, що живе в домі без ванни, складана парасолька, сітка на волосся, оздоблений фальшивими діамантами браслет і такі самі сережки, шкіряні штанці, духи «Білі плечі». Раніше Дояр дивувався з таких забаганок, а згодом знайшов їхнє пояснення. Пілат і Реба ніколи нічого не святкували, і Різдва теж. Були такі щирі й щедрі, що аж легковажні, й задовольняли, як могли, кожну примху дівчини. Коли він уперше оволодів Агар, вона була марнославною й далекою йому істотою. Йому подобалося подумки називати це — «оволодів», та насправді Агар сама покликала хлопця до спальні та стала там, усміхаючись і розстібаючи блузку.

Уперше побачивши її, сімнадцятилітку, дванадцятиліток закохався по вуха. То ніяковів при ній, то набирався сміливости й дотепности. Агар мала його за дитину, не сприймала всерйоз, дражнила — робила що хотіла, а він був вдячний за все, аби тільки бачити її. І Дояр дуже охоче взявся збирати батькові комірне — щоб мати час заходити до винярні й заставати там, коли пощастить, Агар. Міг завітати туди будь-коли, а після уроків шукав зустрічі з нею.

Минали роки, а частий, як у щеняти, Доярів подих і далі прискорювався при Агар. Цей подих сповільнився, відколи Гітара вперше взяв із собою приятеля на вечірку в південному кварталі й той побачив, що має легкий успіх у дівчат-однолітків, недалеких сусідок. Утім, хоч уже не щенячий, хоч і сповільнився, та Агар все одно могла його прискорити, коли Дояреві було сімнадцять, а їй двадцять два. Що й зробила того найнуднішого й найсірішого на Дояревій пам’яті дня. То було в березні. Дояр приїхав на батьковому двоколірному «Форді» до винярні по дві пляшки. На хлопця дуже розраховували неповнолітні приятелі та сподівалися, що він роздобуде вино, без якого на вечірці годі обійтися. Прийшовши до Пілат, Дояр застав там колотнечу.

Ребин новий кавалер попросив її позичити трохи грошей. Відповіла, що не має ні гроша. Коханець, перед тим діставши від неї два чи три гарні непрошені подарунки, подумав, що Реба бреше й хоче його відбути. Отож вони сварилися надворі, під вікном спальні, тобто сварився цей чолов’яга. Реба ж, плачучи, намагалася переконати його, що сказала правду. Як тільки Дояр відчинив двері, зі спальні вибігла Агар і крикнула до Пілат:

— Мамо! Він б’є її! Я бачила! Кулаком, мамо!

Пілат глянула поверх підручника географії для четвертокласників, який саме читала, й відклала книжку. Помалу підійшла до полиці над мийницею, поклала туди підручник і взяла звідти ножа. Так само помалу рушила надвір. Коли відчинила двері, Дояр почув Ребин крик і коханцеву лайку.

Хлопець і не гадав спинити Пілат, — її вуста знерухоміли, й дармовис зблиснув полум’ям, — одначе пішов назирцем за нею, як і Агар, за ріг дому, на задвірки. Там, підійшовши ззаду, Пілат рвучко оповила шию забіяки правою рукою з ножем і приставила вістря до серця. Вичекала мить, поки він відчує гострий дотик, і вправно штрикнула — неглибоко, на півсантиметра. Пробила лише сорочку й шкіру. Рука й далі охоплювала шию, тож чолов’яга не бачив крови, тільки відчував, як прилипає сорочка до тіла.

— Не вбиватиму тебе, голубчику, — озвалася Пілат. — Не бійся. Лишень постій спокійно хвилинку. Я добре націлила, серце якраз під ножем, але не стромлятиму глибше. Якщо глибше, то ніж залізе просто в серце. Отож не рухайся. Чуєш? Ані руш, бо рука мені зіслизне куди не треба. Маєш, лебедику, тільки маленьку дірочку, як від голки. Витече з тебе дві чайні ложки крови, не більше. Якщо не ворушитимешся, золотце, то я вийму ножика й не зроблю тобі шкоди. Але спершу побалакаємо трішки.

Чоловік заплющив очі. По його щоках стікав піт. Кілька сусідів, почувши Ребин крик, зібралися тут, на подвір’ї. Одразу розпізнали, що цей чоловік — новоприбулець у місті. Інакше мав би дещо знати про Ребу. Що вона роздає наліво й направо геть усе. Якби в домі знайшлося хоч яких кілька центів, то віддала б їх коханцеві. А найважливіше, що він мав би знати: не можна чіпати нічого, що належить Пілат. Ця жінка ніколи нікого не скривдила, завжди всім допомагала, а проте її боялися. Казали, що вона може скинути з себе шкіру, підпалити поглядом дерево й обернути людину на головку капусти. Вірили в таке, бо Пілат не мала пупа. Сусіди не дуже-то співчували зайді. Повитягали шиї, щоб краще чути, що йому каже Пілат.

— Знаєш, любчику, це моя одна-єдина дитина. Перша моя дитина. Якби ти міг повернути голову й подивитися на моє лице, — а ти не можеш, бо тоді б ніж не туди заїхав, — то ти б побачив, що ця дитина також й остання. Жінки всі дурні, соколику, а матері — найдурніші. Ти ж, мабуть, знаєш, які ті матері. Знаєш чи ні? Адже маєш мамцю, га? Напевно маєш, то й розумієш, про що я тобі кажу. Матерям болить, коли хтось не любить їхніх дітей. Перший раз у житті заболіло мені на душі, коли я побачила, що хтось — а був це малий, малесенький хлопчик — не любить мого дівчатка. Тоді я геть одуріла, не знала, що діяти. Ми робимо, що можемо, та ви, чоловіки, все одно сильніші. Тому нам так сумно, коли дорослий чоловік береться бити одну з нас. Розумієш, що кажу? Дуже мені не хочеться витягати цього ножика, бо ти знову скривдиш мою дівчинку. Одне знаю твердо: хоч що вчинила моя дитина, та вона була добра до тебе. Також не хочеться мені заганяти той ніж глибше, бо тоді твоя мама почуватиметься так само, як я тепер. Признаюся тобі, не знаю, що робити. То, може, допоможеш мені? Скажи, що мені робити!

Чоловік хапав ротом повітря. Пілат трохи попустила йому горло, але ножа не забрала.

— Відпусти мене, — шепнув він.

— Що-о-о-о-о?

— Відпусти мене. Я... ніколи... пальцем її не торкну. Обіцяю.

— Твердо обіцяєш, котику?

— Так. Обіцяю. Більше мене не побачиш.

Реба сиділа на землі, обнявши коліна, й видивлялася непідбитим оком на цю сцену, неначе на кіноекран. Розбита губа, розпухла й посиніла щока. Даремно Реба забабрала руки й спідницю, коли спиняла кров, усе одно з носа сочилася тоненька цівочка.

Пілат забрала ножа з грудей і звільнила шию. Чолов’яга схилився, глянув на закривавлені груди й живіт, тоді на Пілат і під її пильним поглядом позадкував, облизуючись, попри будинок. Поки не зник з очей і не дременув вулицею, її вуста ані не ворухнулись.

Тепер у центрі уваги була Реба. Не могла звестися. Нарікала, що в місці, де дістала копняка, щось зламалося. Пілат обмацала їй ребра й сказала, що всі цілі. Але Реба відповіла, що хоче до шпиталю.

Бути пацієнткою в лікарні — то була Ребина мрія. Жінка завжди прагнула, щоб її там прийняли. Надивившись кінофільмів, уявляла палати номерами розкішних готелів. Ходила здавати кров так часто, як їй дозволяли, й облишила це, коли станція переливання крови перебралася до якоїсь клініки, схожої на контору й далекої від «Милосердя».

А тепер Реба вперлася на своєму, й Пілат піддалася. Сусід напросився підвезти їх. Поїхали. Залишили Дояра купувати вино в Агар.

Утішений видовищем, він попрямував за нею до дверей. Хотів усмак насміятися, наговоритися про цю пригоду. На противагу збудженому Дояреві Агар була спокійна. Відповідала упівслова на його балаканину.

— Дивина, нівроку! Пілат вища за того лобуряку на яких п’ять сантиметрів — і каже, що жінки слабші.

— Так, ми слабші.

— Від кого? Від ваговоза?

— Не всі жінки такі дужі, як Пілат.

— Ще б пак! Половина її сили — і то було б забагато.

— Маю на увазі не силу м’язів. Жінки слабкі в іншому.

— В чому саме? Скажи мені. В чому ти слабка?

— Я не про себе, а про жінок взагалі.

— Ти що — не маєш слабкого місця?

— Досі не знайшла його.

— І ти, мабуть, гадаєш, що подужаєш мене.

Ось цим вічно переймаються сімнадцятирічні хлопчиська: хто їх подужає?

— Мабуть, — сказала Агар.

— Ха! Не стану доводити, що ти помиляєшся. А то ще Пілат з ножем надійде.

— Боїшся її?

— Атож. А ти ні?

— Я нікого не боюся.

— Твердий з тебе горішок.

— Ет, що там твердого. Просто я даю людям командувати мною. А сама роблю що заманеться.

— Пілат насправжки командує тобою.

— Але я можу й не послухатися її, коли захочу.

— Ех, якби я міг таке саме сказати моїй мамі.

— Вона верховодить тобою?

— Ну... не те що верховодить...

Дояр силкувався знайти слово, щоб описати материні прискіпування. Вважав себе їх жертвою.

— Скільки тобі рочків? — лагідно, звівши брови, спитала Агар. Наче до малої дитини звернулася.

— Сімнадцять.

— Ти б уже й оженитися міг.

Агар сказала це з притиском. Хотіла дати Дояреві зрозуміти, що годі матері ним розпоряджатися.

— На тебе чекаю, — відповів він. Спробував потрапити в тон чоловічої легковажної зухвалости.

— Довгенько доведеться чекати.

— Чому?

Дівчина зітхнула так, ніби їй терпець випробовували.

— Бо я вийду заміж тільки за того, кого покохаю.

— То покохай мене. Тобі це вдасться, аби лиш хотіла.

— Ти замолодий для мене.

— Це справа смаку.

— Еге ж. Мого смаку.

— Ти така сама, як і всі жінки. Ждеш, що прискаче на білому коні принц і спиниться біля твого порога. Ти збіжиш сходами, ваші погляди стрінуться, він підхопить тебе на коня, і ви помчите з вітерцем у далечінь. Виграватимуть скрипки, а на конячому задку буде напис: «Звільнено від митного огляду багажу». Правильно кажу?

— Правильно.

— А що робитимеш, поки дожидатимешся?

— Дивитимусь, як одному хлопчикові живчик у штанцях росте.

Дояр силувано всміхнувся. Агар зареготала. Кинувся був схопити її, але югнула до спальні й зачинилася. Дояр потер долонею підборіддя та глянув на двері. Знизав плечима й узяв дві пляшки вина.

— Дояре! — Агар висунула голову з-поза дверей. — Ходи сюди.

Він обернувся й поставив пляшки на стіл. Двері стояли відчинені, та її не було видно. Було чутно її сміх, тихий, потайний смішок. Наче тішилася, що виграла парі. Дояр рушив, та так прудко, що не встиг ухилитися від зеленого мішка, підвішеного до стелі. Поки дійшов до Агар, мав на лобі добрячу ґулю.

— Що ви в тому мішку тримаєте? — спитав Дояр.

— Манатки Пілат. Каже, що це її спадок.

Агар розстібала блузку.

— Що за спадок? Цеглини?

І тут він побачив її груди.

— Ось що я роблю, поки дожидаюся, — сказала вона.

Відтоді вони залюбки забавлялись одне з одним. Проводили чи не більше часу в Гітариній кімнаті, ніж сам господар. Агар стала напівсекретною, невіддільною частиною Дояревого життя. Часто дражнила його, деколи вдовольняла забаганки, деколи ні. Юнак ніколи не знав, коли й чому вона вчинить так чи інакше. Здогадувався, що Реба й Пілат знають усе, хоч вони ані словом не обмовилися про зміну його стосунків з Агар. Навіть коли минулася давня закоханість дванадцятирічного, Дояр все одно був радий спати з нею. Потішна дивачка, химерна подружка, зіпсована, зате простодушна, а тому набагато привабливіша, ніж решта дівчат його віку. Траплялося, місяцями не хотіла зустрічатись, а коли він нарешті з’являвся, Агар була така, що хоч до рани прикладай.

Збігло майже три роки таких злетів і спадів у почуттях, і Агар стала менше комизитись, а на час, коли Дояр ударив свого батька, й зовсім перестала. Тепер уже чекала на коханця, тим відданіша, чим дужче його поглинали інші справи. Сердилася, дусалася й дорікала йому, що не кохає її, не хоче зустрічатися. Дояр рідко думав про свій вік, Агар же гостро відчувала свої літа. Він безтурботно парубкував собі до тридцяти одного року, вона, тридцятишестилітня, тривожилася й нервувалася. У їхньому зв’язку поставила над усе обов’язок, тож коханець подумував, як би то відкараскатися від неї.

Дояр заплатив касирові за подарунки й вийшов з крамниці, постановивши, що покине Агар.

«Нагадаю їй, що ми близька рідня, — подумав він. — Не куплю їй ніякого подарунка, замість того дам гроші, кругленьку суму. Поясню, що хотів був купити якусь гарну річ, але таке обдаровування недоречне. Скажу, що я не той, кого вона потребує. Тут потрібен певний, надійний чоловік, щоб вийти за нього заміж, а я тільки світ заступаю. Ми з нею родичі, тож хай Агар розглянеться за кимсь іншим. Признаюся, що по стількох роках це мені болить, дуже болить; однак коли когось любиш, як-от я тебе, то мусиш насамперед подбати про кохану людину. Не смієш до неї ставитися по-собківському».

Докладно обдумавши, що їй сказати, Дояр почувався так, неначе вже відбув цю розмову й усе владнав. Він повернувся до батькової контори, взяв із сейфа трохи грошей і написав гарного листа, який закінчувався так:

«Що ж, я хотів би подякувати Тобі. Спасибі за все, чим Ти для мене була. За те, що ощасливлювала мене всі ці роки. Підписую цей лист з любов’ю, більше того — з вдячністю».

Дояр так і підписав — «з любов’ю». Та від слова «вдячність», від безнадійно холодного «спасибі» колишня кохана злетіла в яскраво-блакитну вись. Там розріджене повітря, вічна тиша, там люди шепочуть або зовсім мовчать. Там усе замерзло, хіба що час від часу в грудях вогнем запече. А тоді Агар вибігла на вулиці — шукати Дояра Деда.

Вклавши в конверт гроші й листа, Дояр ще довго сидів за батьковим письмовим столом. Підраховував і перераховував суму чисел, що складались у довгі стовпці, й щоразу виходило то більше, то менше на вісімдесят центів. Досі неспокійний, роздратований, і не тільки через Агар. Нещодавно він балакав з Гітарою про вбивство. Одного шістнадцятирічного хлопчину по дорозі з школи додому задушили чимсь таким, як шнурок, і проламали голову. Військовики, які співпрацювали з місцевими полісменами, казали, що бідолаху вбито так само, як іншого хлопця на Новий рік дев’ять літ тому і як чотирьох дорослих чоловіків сім літ тому. У забігайлівках і в перукарні обох Томмі точилися балачки, що це знову взялася за старе Війні Рут Джадд. Посміюючись, старожили розказували новакам історію про неї. Ще тридцять років тому, у тридцять другому, Війні Рут — убивцю, що розрубувала тіла жертв сокирою й ховала шматки у валізах, помістили в божевільню. І щороку по два-три рази убійниця втікала звідти.

Одного разу ця жінка пройшла понад триста кілометрів через два штати, перш ніж її впіймали. У грудні цього року, коли вона була на волі, в місті сталося жорстоке вбивство, і люди з південного кварталу вважали, що це справа рук Війні. Відтоді після кожного огидного душогубства негри казали, що його вчинила Війні Рут. А все тому, що вона була білошкіра, як і жертви. У такий спосіб вони пояснювали те, що вважали білим божевіллям, — жорстокі злочини, задумані та скоєні проти зовсім випадкових людей. Такі кровопролиття міг учинити хіба хтось божевільний з білою шкірою, і Війні Рут Джадд такою й була. Темношкірі були твердо певні, що люди їхньої раси вбивають одне одного небезпричинно: коли чоловіка застукали з чужою жінкою, коли приятель залазить до твого казанка й краде шмат м’яса, коли хтось обмовляє когось, паплюжить добре ім’я, честь, людяність, набріхує на чоловічу силу чи здоровий глузд. Більше того, вони свято вірили, що такі вбивства правомірні, бо скоєні у спалаху пристрасти: з люті, з ревнощів, з сорому. Безпричинні злочини смішили їх, якщо, звичайно, жертва не була однією з порушників неписаного закону.

Вони розмірковували про мотиви останнього вбивства, яке вчинила Війні Рут. Хтось сказав, що, довго ув’язнена, вона забагла мужчини й подалася шукати охочого. Знаючи, що дорослий чоловік її не схоче, пішла за школярем. Ще хтось припустив, що Війні, мабуть, не любить черевиків з кольоровими союзками. Вибравшись із божевільні та пройшовши шістсот кілометрів, вона натрапила на хлопчину саме в таких черевиках і впала в шал.

У цих жартівливих балачках відчувався наліт невисловленого страху. Полісмени ствердили, що знайшовся свідок. Він начебто бачив, як із шкільного подвір’я, де знайшли тіло, вибіг «негр з буйною чуприною».

— Ага. Того самого негра з буйною чуприною бачили, коли Сем Шеппард зарубав сокирою свою жінку, — зауважив Портер.

— Затовк молотком, чоловіче, — сказав Гітара. — Двадцять сім ударів.

— Боже праведний! Нащо аж двадцять сім? Це ж страшний злочин!

— Кожне вбивство — страшний злочин, — вступив у річ Томмі Нічниця. — Позбавити будь-кого життя — це страшно. Чи бачили ви в кіно, як герой обхоплює руками чиюсь шию і ця жертва харчить трохи й віддає Богу душу? Не вірте, друзі. Людське тіло дуже тривке. У смертельній небезпеці воно може зібрати всю свою силу.

— А чи ти вбив когось на війні, Томмі?

— Та підняв руку на кількох.

— Лише руку?

— Баґнета, друже. Вояки з дев’яносто другого полку вживали баґнети. Місцина Беллоу-Вуд аж вилискувала цією зброєю. Їй-бо, вилискувала.

— І як ти тоді почувався?

— Неприємно. Страшенно прикро. Хай навіть знаєш, що ворог ладен зробити тобі таке саме, а все одно відчуваєш, що це дуже неделікатна річ — отак чинити.

Усі, як завжди, засміялися зі способу Томмі висловлюватися.

— Це тому, що ти зовсім не хотів іти до війська, — сказав товстун. — А якби ти ходив вулицями й надибав Орвела Фобеса?

— Хлопче, я б сам убив цього сисунця, — сказав кремезний чоловік.

— Говори-говори. Договоришся до того, що копи таки вхоплять тебе за задницю.

— Я не маю буйної чуприни.

— Накуйовдять тобі її, будь певен.

— Дадуть тобі духу, аж волосся дибки стане. І скажуть, що це буйна шевелюра.

Дояреві здалося, що лише Хмарочос хихотів від душі. У сміху решти товариства відчувалася вимушеність і нервозність. Кожен у цій кімнаті знав, що його можуть затримати десь на вулиці. Тоді як хочеш доводь, хто ти, що ти таке й де ти був на час убивства, а допит буде дуже неприємний.

І ще одне. Останнім часом Дояр наслухався чуток, що один чи більше з цих злочинів чи то скоїв хтось чорношкірий, чи був при тому свідком. Хтось про щось обмовився, хтось знав якісь подробиці про жертву. Наприклад, про те, що Війні Рут не терпіла черевиків з союзками. Чи справді хлопець мав на собі таке взуття? Чи справді про це написали газети? Чи, може, то була просто химерна вигадка, на яку здатен кожний жартівник?

Два Томмі стали прибирати перукарню. «Зачинено, — сказали вони чоловікові, що просунув голову у двері. — Кінчаємо роботу». Розмова стихла. Чоловікам, які тут байдикували, не хотілося розходитись. Гітарі теж, та врешті й він накинув на себе куртку, побоксував трохи в повітрі з Хмарочосом і приєднався до Дояра біля дверей. Крамниці в південному кварталі були прикрашені Гірляндами та свічками, жалюгідними проти різдвяних стрічок і дзвоників, порозвішуваних на ліхтарних стовпах. Тільки в середмісті великі ліхтарі сяяли яскраво, святково й обнадійливо.

Два чоловіки йшли Десятою вулицею, до Гітариної оселі.

— Бридня, — обізвався Дояр. — Лайно лайном.

— Бридкий світ, — відповів Гітара. — Граний світ.

Дояр кивнув.

— Томмі Залізниця сказав, що хлопець мав на собі черевики з союзками.

— Справді сказав? — перепитав Гітара.

— Чого перепитуєш? Ти ж знаєш, що сказав. І ти сміявся разом з нами всіма.

— До чого ти хилиш? — зиркнув на приятеля Гітара.

— До того, що знаю, коли мені щось кажуть на відчіпного.

— Отож-бо. Так, на відчіпного, нічого більш. А може, я не хочу про це говорити?

— Не хочеш зі мною. А в перукарні ти не вмовкав.

— Слухай, Дояре, ми з тобою віддавна приятелюємо, правда? Але це не означає, що ми однакові. Не можемо завжди на все однаково дивитися. То вже хай воно так буде, га? На цім світі є розмаїті люди. Хтось цікавий, а хтось ні. Хтось говорить, а хтось кричить. Хтось б’є, а когось б’ють. Ось візьми, наприклад, свого татка. Він належить до тих, що б’ють ногами. Коли я вперше його побачив, він накопав нас геть із дому. Саме в цьому різниця між тобою і мною, але ми все одно повинні приятелювати...

Дояр спинився, стримав Гітару й повернув його до себе.

— Гітаро, ти ж, мабуть, не вичитуватимеш мені занудної лекції.

— Яка там лекція! Хочу тобі щось сказати.

— То скажи. Але без ніяких сраних лекцій.

— Що ти називаєш лекцією? — спитав Гітара. — Це коли ти мовчиш дві секунди? Коли замість говорити мусиш слухати когось? Це, по-твоєму, лекція?

— Лекція — це коли з дорослим чоловіком говорять так, наче йому не тридцять один рік, а десять.

— То ти хочеш, щоб я тобі щось сказав? Чи не хочеш?

— Кажи. Вперед. Тільки не говори зі мною таким дивним тоном. Ніби ти вчитель, а я шмаркатий учень.

— У тому-то й річ, Дояре. Тебе більше цікавить мій тон, аніж те, що я говорю. Я хотів сказати: ми не конче мусимо згоджуватись у всьому, ми різні люди, ми...

— Тобто що ти маєш якусь вонючу таємницю й не хочеш, щоб я про неї знав.

— Тобто що є речі, цікаві мені й нецікаві тобі.

— Звідки знаєш, що вони мені нецікаві?

— Я знаю тебе. Давно вже. Маєш отих манірних друзів, влаштовуєш пікніки на острові Гоноре і можеш собі дозволити половину свого часу думати про дівочі задочки. Маєш оту руду лахудру, маєш ще сучку в південному кварталі. Вже не кажу про решту тих мавп.

— Вухам своїм не вірю. Після стількох років ти засуджуєш мене за те, що я живу так, як живу?

— Не за те, що так живеш, і не за те, де ти живеш, а за те, де ти волочишся. Ти ніде не живеш. Ані на Нелікарській вулиці, ані в південному кварталі.

— Ти заздриш мені.

— Ані на крихту не заздрю.

— Тебе раді бачити всюди, де я буваю. Я пробував тебе брати з собою на Гоноре...

— Плювати я хотів на Гоноре! Чуєш? Якщо й піду коли-небудь до того нігерського райського куточка, то тільки — взявши пачку динаміту й сірники.

— Колись тобі там подобалося.

— Ніколи! Я ходив туди з тобою, але ніколи мені там не подобалося. Ніколи.

— А що поганого в тому, що негри мають літні будиночки десь біля озера? Чого хочеш, Гітаро? Ти лихий на кожного чорношкірого, що не шурує підлоги й не збирає бавовни. Тут тобі не Монтґомері в Алабамі.

Гітара люто глянув на нього. Та за мить засміявся.

— Ти правий, Дояре. Ніколи в житті ти не сказав щирішої за цю правди. Еге ж, тут таки не Монтґомері в Алабамі. А скажи-но мені таке. Що б ти робив, якби воно тут було? Якби тут постало друге Монтґомері?

— Купив би собі квитка на літак.

— Саме так. Ось тепер ти знаєш щось про себе, чого раніше й не відав: хто ти такий і що ти таке.

— Знаю. Я людина, що відмовляється жити в Монтґомері.

— Не знаєш. Ти людина, що не може там жити. Коли припече, ти відразу ж м’якнеш. Ти несерйозний чоловік, Дояре.

— «Серйозний» — це просто інше слово замість «бідолашний». Я знаю все про серйозність. Мій старий — серйозний. Мої сестри — серйозні. А хто з них найсерйозніший, то це моя мамця. Така вже серйозна, що аж сохне від того. Кілька днів тому я побачив її в садку. Був собачий холод, але вона сказала, що мусить посадити цибулину-другу ще перед п’ятнадцятим грудня. Ото й стояла навколішки й копала ямки.

— То й що? Не розумію, про що йдеться.

— Та про те, що мама забагла посадити ці цибулини, хоч не мусила. Вона любить вирощувати квіти, справді любить. Але подивився б ти тоді на її обличчя. Мені здавалося, що передо мною найбільша на світі нещасливиця. Стражденна жінка. А де ж тут утіха? Ніколи в житті я не чув, щоб мама сміялася. Часом усміхається, навіть хихикає, та не вірю, що вона взагалі коли-небудь гучно сміялася.

Без ніякого переходу, без намислу Дояр став описувати Гітарі сон про матір. Назвав це сном, бо не хотів признатися, що таке було в дійсності, що насправді не снив, а бачив наяву.

Того дня, стоячи біля кухонної митниці й виливаючи в неї рештки кави, Дояр глянув у вікно й угледів Рут. Поралася в садку, викопувала ямки й садила щось схоже на цибулинки. Поки син стояв, бездумно дивлячись на неї, із ямок стали рости тюльпани. Спершу один-єдиний тоненький паросток-трубочка, тоді від нього відгалузилося два листочки. Дояр протер очі та придивився. Тепер за матір’ю вилізали з ґрунту кілька стебел. Чи то цибулини були посаджені раніше, чи то вони задовго пролежали в мішку й закільчилися. Паростки пнулися вгору. Невдовзі їх стало стільки, що аж налазили один на одного, натикалися на материн одяг. А вона не помічала їх, навіть не озиралася. Знай копала й копала. На декотрих стеблинах почали вистрілювати пуп’янки. Криваво-червоні, погойдувались і торкалися її спини. Нарешті Рут зауважила, що вони ростуть, киваються й торкаються її. Дояр гадав, що вона підскочить з переляку, принаймні з несподіванки. Але ні. Ухилялася, навіть відбивалася від них, однак грайливо, пустотливо. Квіти росли й росли, аж поки йому стало видно тільки материні плечі понад ними й розколихані руки поверх бутонів. Рослини душили її, спивали їй дух м’якими зазубреними пелюстками. А Рут усміхалась і відмахувалася від них, як від нешкідливих метеликів.

Дояр знав, що вони небезпечні, що скоро вберуть у себе все повітря навколо матері й вона звалиться на землю. Здавалося, Рут нічого лихого не сподівалася. Мало-помалу тюльпани покрили її, й син бачив лише копицю сплутаних стебел над її тілом, що судомно било ногами.

Він описав усе це Гітарі в такий спосіб, начебто подавав приклад, як небезпечно бути серйозним. Старався вести оповідь якнайбезтурботніше, якнайлегше, та наприкінці Гітара глянув приятелеві в очі та спитав:

— Чому ти не допоміг їй?

— Га?

— Чому не допоміг? Чому не витягнув її звідти?

— Але ж їй це подобається. Має з того втіху. Їй це подобається.

— Ти певен? — усміхнувся Гітара.

— Звичайно, певен. То був мій сон.

— І то була твоя мама.

— Гей, друже, не шукай лайна на сметані. З усього робиш бозна-що, щоб тільки довести свою правоту. Спершу я винен, що живу не в Алабамі. Тоді я винен, що не так поводжуся у своєму сні. Тепер я винен, що він мені приснився. Розумієш, що я маю на увазі? Щонайменшу дрібницю сприймаєш як питання життя і смерти. Ти стаєш зовсім як мій старий. Він вважає: коли якась скріпка до паперу не в тій шухляді, то я мушу перепрошуватися. І що тільки діється з усіма вами?

— Виглядає на те, що всі йдуть не туди, куди треба. Крім тебе одного. Хіба не так?

Дояр ковтнув слину. Пригадав, як колись давно ввечері, коли він ударив батька, всі люди зібрались на одному боці вулиці й усі йшли назустріч. Нікому не було з Доярем по дорозі. Начебто й Гітара був у цьому сні.

— Мабуть, — відповів Дояр. — Зате я знаю, куди йду.

— І куди саме?

— Будь-куди, аби тільки на вечірку.

Гітара всміхнувся. Зуби були такі самі білі, як сніжинки, що падали на його куртку.

— Веселого Різдва, — сказав він, — і щасливого Нового року.

Махнув рукою і повернув за ріг, на свою вулицю. Згубився в засніженій імлі південного кварталу. Дояр не встиг ані спитати друга, куди це він, ані сказати, щоб почекав.

У крамниці Сонні Дояр облишив стовпчики чисел і відклав рахункову книгу. Щось сталося з Гітарою, вже сталося. Весь час чіплявся до Дояра за те, що той не так живе, а ця остання розмова ще раз показала, наскільки Гітара змінився. Дояр уже не міг, як було раніше, збігти вгору сходами до приятелевої кімнати, щоб витягти його на вечірку чи до бару. Гітара навіть говорити не хотів про дівчат і про спиртне. Єдине, що його ще тішило, то це спорт і музика. На решту він лише супився та блимав золотавими очима. І політикував.

Саме через понуру атмосферу, яку той викликав, Дояр частіше, ніж повелося було між ними, вів розмови про свою сім’ю. І відчайдушно захищав свій спосіб життя. Ось, скажімо, гулянки з дівчатами на Гоноре. Та невже Гітара не знає, що його приятель не тільки цим цікавиться? Га? Добре ж знає, що той має й інші інтереси. Які саме? — спитав себе Дояр. Ну, хоча б такі, як дуже добра робота в батьковій конторі. Чудова, можна сказати. Однак треба визнати, що насправді маєтки його не цікавлять. Якби мусив доживати решту життя, забиваючи собі голову лише комірним і нерухомістю, то, либонь, мозок став би набакир. Але ж Дояр саме це й налаштувався робити до кінця днів своїх, хіба ні? Ось такої думки батько. Вважає, що й син теж так гадає.

Мабуть, Гітара почасти мав рацію. Моє життя безглузде, безцільне. Це правда, що мене не дуже обходять інші люди. Нічого на світі я не запрагнув так, щоб заради цього ризикувати й іти на прикрощі. Втім, яке право Гітара мав так говорити? Адже й він живе не в Монтґомері. Все, що робить, — це відбуває зміни на автомобільному заводі, казна-де лазить і байдикує в перукарні обох Томмі. Ні одна з дівчат не трималася в нього довше, ніж місяць-другий — середній проміжок часу (сам приятель так каже), після якого обраниця починає регулярно пиляти обранця за порядки в домі.

Треба йому оженитися. Мабуть, і мені теж. З ким? Навколо безліч дівчат, а я чи не найбажаніший кандидат у женихи з усього товариства на острові Гоноре. Напевно, візьму собі якусь — хоча б оту руду. Куплю собі гарний будиночок. Батько допоміг би знайти щось підхоже. Стану партнером із батьком у його ділі і... І що далі? Попереду б мало бути щось краще. Гроші мене не цікавлять. Ніхто ніколи мені їх не шкодував, то й не вабить мене до них. Від політики, чи принаймні від політикування в перукарні й від Гітариного шельмування на сон хилить. Нудьга. Від усіх мене верне. Від міста нудить. А найнудніше — це расове питання, у якому Гітара зав’яз аж по вуха. Цікаво, що б тут робили, якби не стало тих чорно-білих справ? Ким би вони були, якби не мали можливости просторікувати про кривду, насильство та гніт — про все те, з чого складається їхнє життя й телевізійні новини? Якби не мали Кеннеді та Елайджі й не могли за них сваритися? За все вони знаходять собі виправдання. Невиконана робота, незаплачений рахунок, хвороба, смерть — це все провина Когось Іншого. І Гітара робиться дуже подібний до них, хіба що не шукає собі виправдання й бере до серця кожну скаргу, кожне нарікання.

Дояр пішов до ванної, що правила також і за кухню, й увімкнув кип’ятильник, щоб приготувати чашку розчинної кави. Звідти він почув дрібний стукіт у двері. Вийшов у контору, побачив поміж золотих літер обличчя Фредці й відімкнув двері.

— Здоров, Фредці. Як там у тебе?

— Та ось, шукаю теплої місцинки. Ганяють мене цього вечора. Надходить Різдво, і я знай гасаю вулицями то туди, то сюди.

Працюючи в супермаркеті двірником, Фредці мав також обов’язки кур’єра й достачальника пакунків.

— Ще не дали тобі нової вантажівки? — спитав Дояр.

— Ти що, з місяця звалився? Вони дадуть нову допіру тоді, коли зі старої мотор випаде.

— Я тільки-но ввімкнув кип’ятильник. Вип’єш кави?

— От-то-то-то. Саме її найбільше потребую. Я побачив світло в конторі й подумав, що тут знайдеться для мене чашка чогось гарячого. А чи не маєш часом якої-небудь крапельки до кави? Га?

— Та маю.

— Молодчина.

Дояр зайшов до ванної, підняв накривку туалетного бачка і видобув чвертьлітрову пляшку. Ховав її там від Мейкона, бо той не дозволяв тримати спиртне на роботі. Дояр приніс пляшку, поставив її на стіл і пішов зготувати дві чашки кави. Коли повернувся, Фредці вдавав, наче щойно не потягнув собі з тієї чвертки. Вони долили спиртного до кави, й Дояр потягся за сигаретами.

— Тяжкі часи, хлопче, — сьорбнувши, задумливо проказав Фредці. — Тяжкі часи. — І спитав таким тоном, ніби помітив, що тут чогось бракує: — А де твій приятель?

— Ти про Гітару?

— Ага. Де він?

— Я не бачив його вже кілька днів. Ти ж знаєш Гітару. Мить — і щезне тобі з очей.

Дояреві впало в око, що волосся Фредці дуже сиве.

— Фредці, скільки тобі років?

— А хто його зна! Зрана глину замісили, а в обід мене зліпили, — гигикнув двірник. — Та вже чимало літ товчуся на цім світі.

— Ти тут народився?

— Ні. Там, на півдні. У Джексонвіллі, на Флориді. Паскудний край, хлопче. Геть паскудний. Чи ти знаєш, що в Джексонвіллі нема навіть сиротинця для чорних дітей? Доводиться таких сиріт ростити в тюрмі. Кажу бува тим, що заводять мову про няньок: «Я виховувався у в’язниці й не боюся її».

— Я й не знав, що ти сирота.

— Я не був один як палець. Були родичі, але коли померла моя мама, ніхто не схотів мене взяти. А все через те, як саме вона вмирала.

— І як?

— Мама побачила духа.

— Духа?

— Ти що, не віриш у духів?

— Ну... — всміхнувся Дояр, — вірити, мабуть, не вірю.

— А ти повір, хлопче. Вони тут.

— Тут?

Дояр не окинув оком контори, хоч йому й кортіло. Надворі в пітьмі завивав вітер. Схожий на ґнома, двірник виблискував золотими зубами.

— Не конче в цій кімнаті. Хоча вони можуть бути й тут, — Фредді витягнув шию й прислухався. — Я хотів сказати, що вони таки є на цім світі.

— А ти їх бачив?

— Безліч бачив. Безліч. Духи вбили мою матір. Не можу, звичайно, цього пам’ятати, але згодом я не одного бачив.

— Розкажи мені про них.

— О ні. Не скажу ні слова про тих духів, що бачив. Вони не люблять такого.

— То розкажи мені про духа, якого ти не бачив. Того, що вбив твою матір.

— А, хай буде по-твоєму. Гаразд. Мама йшла подвір’ям зі своєю подругою-сусідкою. Глянули вони — аж там дорогою йде якась жінка. Спинилися, цікаві знати, що це за одна. Коли ця жінка підійшла до них, сусідка обізвалася до неї: «Добридень». Ще не встигла сказати — а та обернулася білим биком. Просто перед ними. Моя мама впала на місці. Одразу почалися перейми. Коли я народився й мене показали мамі, вона заверещала і зомліла. Ніколи вже не очуняла. Мій тато помер два місяці перед тими пологами. Нікому не вдалося вмовити моїх родичів або ще когось взяти на виховання дитину, що її на світ привів білий бик.

Дояр зареготав. Не хотів уразити почуттів Фредді, однак не міг стриматися. Що дужче силкувався, то гучніше реготав.

Двірник виглядав радше здивованим, ніж ображеним.

— Ти не віриш мені, га?

Дояр не міг відповісти. Заливався реготом.

— Ну то смійся собі, — сказав Фредці, звівши руки. — Смійся здоров. Є розмаїті дивовижі, а ти про них, хлопче, нічого не знаєш. Знатимеш, ой знатимеш. Розмаїті дивовижі. Ось і в цьому місті щось чудне діється.

Тепер Дояр уже міг стримати регіт.

— Що? Що саме діється в цьому місті? Я не бачив тут ніяких білих биків.

— Відкрий очі. Спитай свого друзяку. Він знає.

— Якого друзяку?

— Гітару. Спитай його, що за чудні речі тут діються. Спитай, з якого дива він раптом став водитися з Хмарочосом.

— Хмарочосом?

— Еге ж. Хмарочосом.

— З Хмарочосом ніхто не водиться. Він несповна розуму. Лиш стоїть із мітлою та слину пускає. Навіть говорити не може.

— Так, Хмарочос не говорить. Але це не означає, що він не може говорити. А мовчить лише через те, що колись давно застукав свою жінку в ліжку з коханцем. Відтоді не має що сказати.

— І що ж Гітара робить із Хмарочосом?

— Хороше запитання. Поліція також хотіла б знати відповідь на нього.

— Чого це ти перевів мову з Хмарочоса на поліцію?

— То ти не чув? Кажуть, поліція шукає негра, що вбив цього білого хлопчика на шкільному подвір’ї.

— Знаю. Всі це знають.

— Опис вбивці відповідає вигляду Хмарочоса. І Гітара десь його водить. Мабуть, ховає.

— А що тут дивного? Знаєш, який Гітара. Він сховає кожного, кого переслідує закон. Ненавидить білих людей, особливо копів, і кожен, кого вони ловлять, може покладатися на Гітарину допомогу.

— Ти нічого не розумієш. З поведінки Гітари і Хмарочоса не скажеш, що вони ховають вбивцю. Вони поводяться так, ніби вбивця — Хмарочос.

— Фредді, ти не п’яний?

— Так, випив трохи, але справи це не змінить. Послухай-но. Пригадуєш, коли вбили Еммета Тілла? У п’ятдесят третьому. Так-от, зразу після цього на шкільному подвір’ї вбито білого хлопця. Правда?

— Не знаю. Не пам’ятаю дат злочинів, що їх не я скоїв.

— Не знаєш? — недовірливо перепитав двірник.

— Не знаю. Кажеш, що це Хмарочос вчинив?

— Кажу, що Хмарочос поводиться так, ніби він вбивця. Кажу, що Гітара щось знає. Кажу, що коїться щось чудне. Ось що я кажу.

«Розгнівався на мене, — подумав Дояр, — бо я насміявся з його матері й узагалі з тієї історії про білого бика. Отож і відплачує мені».

— Тримай очі розплющеними, — вів своє Фредді. — Тримай розплющеними. — Заглянув у пляшку, побачив, що порожня, й звівся. — Так. Чудне тут діється. Коли щось дізнаєшся, то не вплутуй мене в ці справи. Схоже було, коли той страховий аґент скочив з даху. Чув про нього?

— Та ніби чув.

— Сталося це в тридцять першому. Ти тоді, мабуть, ще в пелюшках лежав. Тієї пори теж дивні речі діялися. — Фредді застібнув пальто й нап’ялив так глибоко, як тільки міг, шапку-вушанку. — Гаразд, хлопче, дякую за каву. Добре мені пішла. Дуже добре.

Він вийняв з кишені рукавиці й рушив до дверей.

— Я радий, що ти зайшов до мене, Фредді. Веселого Різдва тобі.

— І тобі теж. І твоїй рідні. Передай містерові Деду і твоїй мамі мої побажання веселого Різдва.

Фредді знову всміхався. Дійшовши до дверей, надів рукавиці, відтак помалу повернув голову й подивився на Дояра.

— Скажу тобі, хлопче, хто ще може знати про те, що діється. Це Корінтіанс. Поспитай Корінтіанс.

Двірник весело сяйнув зубами й вийшов.

Розділ V

Годі було щось вдіяти з цим страхом. Залитий сонячним промінням, Дояр лежав горілиць на Гітариному ліжку та пробував уявити, як почувається людина, коли кирка пробиває їй горло. Зображав у своїй уяві фонтан темно-червоної крови, застановлявся, чи кашлятиме ця людина, — і все надаремно. Важелезним каменем страх лежав на його грудях.

Дояр заплющив очі й затулив рукою обличчя. Світло заважало зосередитися. А тепер у тіні руки, у пітьмі він бачив безліч кирок. Падали, сипалися, прудкіші від дощових краплинок, що їх змалку Дояр пробував ловити язиком.

П’ять годин тому він, мокрий як хлющ, стояв перед входом до Гітариної домівки. Літній дощ періщив у вікно, краплинки здавалися малесенькими сталевими кирочками. Дояр постукав у двері.

— Хто там?

Голос був з відтінком ворожости. Завжди перш ніж відчинити двері на стукіт, Гітара питав, хто прийшов.

— Це я, — відповів Дояр. Почекав, поки клацнуть усі три замки.

Увійшов до кімнати, щулячись у промоклій до нитки куртці.

— Гітаро, маєш щось випити?

— Добре знаєш, що не маю. Нащо питаєш? — усміхнувся Гітара.

Його золотисті очі на мить затуманились. Друзі нечасто бачилися після суперечки про Гоноре й Алабаму. Ця звада очистила їх обох. Тепер вони поводилися вільно, вже не було потреби вдавати й прикидатися. Одного разу в розмові дійшло до суті цієї звади, і словесні випади були повні добродушного гумору. А по тому їхня дружба піддавалася іншим, вагомішим випробуванням. За останніх шість місяців Дояреві кілька разів загрожувала небезпека, і Гітара щоразу виручав його.

— То зроби кави, — сказав Дояр і тяжко, по-старечому, сів на ліжко. — Чи довго ти отак триматимешся свого?

— Навіки. З отим покінчено. Ані краплі. А якби так чайку?

— О Ісусе!

— Розсипного чайку. Б’юся об заклад, ти гадаєш, що чай росте в пакетиках.

— О Христе!

— Так, як луїзіанська бавовна. Негри, що її збирають, носять запаски й обмотують голови тюрбанами. По всій Індії ти тільки те й бачиш, що кущі з розквітлими маленькими білими пакетиками. Правильно кажу?

— Запар мені чаю, Гітаро. Й усе. Не треба географії.

— Не треба географії? Гаразд, хай буде по-твоєму. А якби так трохи історії до чайку? Або трішки соціополі... Ні. Все одно це географія. К бісу. Здається, Дояре, що все моє життя — географія.

— Чи ти миєш хоч вряди-годи баняки, перед тим як кип’ятити в них воду?

— Наприклад, я тепер живу на Півночі. Перше питання, що спадає мені на думку: Північ відносно чого? Звичайно, відносно Півдня. Отже, є Північ, бо є Південь. Але чи означає це, що вони чимсь відрізняються? Аж ніяк! Південь — це просто те, що південніше від Півночі...

— Та не сип чаю в окріп! Треба навпаки — запарювати чай окропом. В чайнику, чоловіче. В чайнику!

— Але тут є одна невеличка різниця, варта уваги. Корінні північани перебірливі в їжі. Тобто не в їжі. Насправді їм плювати на те, яка ця їжа. Вони звихнулися на всіляких цяцьках-витребеньках. Знаєш, що я маю на увазі? Чайнички, чашечки й інший мотлох. Їй-бо, схибнулися на тих чайничках. Ну а сам чай? Та вони не можуть розрізнити «Ерла Ґрея» і ліптонського чаю в пакетиках.

— Я хочу чаю, а не якихось помий.

— Старий Ліптон дере «Нью-Йорк Таймс», підфарбовує клаптики та вкладає їх у гарненькі маленькі біленькі пакетики. А негри-північани пропадають за ними. Дуріють. Ти помічав це? Зауважив, що тутешні люди просто гинуть за цими пакетиками?

— О Ісусе Христе!

— А він теж із Півночі. Жив у Ізраїлі, але серцем був північанин. Своїм кровоточивим серцем. Гарненьким закривавленим серденьком. Південці вважають, що Ісус їхній, бо вперше побачили Його, коли вже був розіп’ятий. Такі речі їм близькі — хрест, цвяхи... А північани краще розуміються на...

— Це ти про кого? Про чорних чи білих людей?

— Чорних? Білих? Тільки не кажи мені, що ти один із негрів-расистів. Хто тут щось говорив про чорношкірих? Це був лише урок географії.

Гітара подав Дояреві чашку з гарячим чаєм.

— Ну, якщо це чай, то я тоді оката яєчня.

— Розумієш, про що я хотів сказати? Про перебірливість. Нащо тобі бути окатою яєчнею? Чому не звичайною яєчнею? Чи просто звичайним собі яйцем? Втім, чого це яйцем? Негр може бути багато чим, але аж ніяк не яйцем.

Гість засміявся. Гітарі знову вдався дотеп. Дояр прийшов сюди, стояв перед дверима, промоклий наскрізь, готовий звалитись і вмерти, а тепер він зо сміху пролив чай і ледве спромігся на слова:

— Це ж чому? Чому ніґер не може бути яйцем? Та може, якщо захоче!

— Дзуськи! Не може. Це не його природа. А все через гени. Гени не дозволять йому стати яйцем, хай хоч як старається. Природа каже: «Ні, негриську, не бути тобі яйцем. Хіба круком, якщо хочеш. Або великим павіаном. Але не яйцем. Яйце — складна штука. Тендітна. І біла».

— Є яйця і з темною шкаралупою.

— Це мішанці. Мулати. Ніхто їх не хоче.

— Французи хочуть.

— Так. У Франції. Але не в Конґо. У Конґо француз ані не торкнеться такого яйця.

— Чому?

— Боїться. Такі яйця можуть зашкодити шкірі. Як і сонце.

— Французи люблять сонце. Вони завжди засмагають. На Рів’єрі...

— Це під французьким сонцем. Але не під конголезьким. У Конґо вони ненавидять сонце.

— А я маю право бути чим захочу. Хочу бути яйцем.

— Пряженим?

— Пряженим.

— Тоді хтось має розбити твою шкаралупу.

Гітара миттєво змінився. Дояр витер губи. Уникав Гітариного погляду, знав, що ці очі знову вороже блищать. Кімнатку наповнила тиша насторожености. Оце помешкання було, власне, верандою на другому поверсі. Її обмурували та стали винаймати, тож хазяйка брала комірне, а заодно мала собі сторожа. До кімнатки вели сходи знадвору, і це було зручно старому парубкові. Та ще й такому потайному, як Гітара Бейнз.

— Чи міг би я тут заночувати? — спитав Дояр, дивлячись на свої нігті.

— Хочеш переслатися з кимсь?

Дояр похитав головою.

Гітара не повірив йому. Не повірив, що приятель справді хоче провести ніч на самоті перед днем своєї насильницької смерти.

— Дояре, це жахливо.

Той промовчав.

— Тебе ніхто не силує наражатися. Навіть задля мене. Таж кожен знає, що ти відважний, коли схочеш.

Дояр підвів очі, але й далі мовчав.

— І все-таки, — вів своє Гітара, — можеш дозволити, щоб тобі вирвали серце. Був би ти тоді ще один сміливий негр, що згинув ні за цапову душу.

Дояр потягнувся за пачкою сигарет. Була порожня, тож узяв довгий недокурок із накривки до банки з-під соєвої олії. Ця накривка правила за попільницю. Простягнувся на постелі й обмацав себе довгими пальцями, шукаючи сірники.

— Холодно, — сказав він.

— Дурниці, — відповів Гітара. — Ніякого холоду. Навіть на Північному полюсі не холодно. Якщо гадаєш, що це не так, то поїдь туди, подивися на ці льоди й дай їм заморозити твою задницю. А що не вдасться льодам, те вдасться білим ведмедям.

Гітара звівся. Його голова майже досягала стелі. Занепокоєний Дояревою байдужістю, він спробував якось приховати своє зворушення. Заходився прибирати кімнату. Витяг з-під стільця в кутку порожню пачку та став укидати в неї недопалки сірників з підвіконня, свинячі кістки по вчорашній вечері й інше сміття. Зминав паперові скляночки, просяклі капустяним соком, і жбурляв їх у пачку.

— Дояре, кожен негритос, із усіх, кого я тільки знаю, хоче бути холоднокровним. Дуже просто тримати в рамках себе, але когось іншого — навряд.

Гітара скоса глянув на Дояреве лице, шукаючи хоч якогось знаку приступности. Така мовчанка — це щось нове. Напевно щось трапилося. Гітара справді стурбувався своїм другом. Та й взагалі не хотів, щоб сталося щось погане й тут порядкувала поліція. Він узяв цю імпровізовану попільницю.

— Почекай. У ній ще є добрячі недокурки, — тихо озвався Дояр.

Гітара спорожнив попільницю в пачку.

— Навіщо ти це зробив? Адже добре знаєш, що не маємо сигарет.

— То відірви задок від постелі й піди купи собі.

— Та ну ж бо, Гітаро. Облиш дурниці.

Дояр встав з ліжка й простягнув руку до пачки. Ось-ось і дотягнувся б, але Гітара відступив на крок, смикнув пачку на себе й кинув її через всю кімнату. Сміття розсипалося по підлозі, звідки й прийшло. Граційний і спритний, як кіт, він зігнув руку й з розмаху стукнув кулаком об стіну. Поставив перед приятелем перешкоду. Не дав йому зрушити з місця.

— Слухай, — негучно сказав Гітара. — Уважно слухай, коли я тобі щось кажу.

Вони стояли впритул, голова до голови. Доярева нога зависла в повітрі, Гітара бентежив його палючим поглядом, однак той не відводив очей.

— А якщо не слухатиму? Що тоді? Уб’єш мене? Я Мейкон, не забувай цього. І я вже мертвяк — Дед.

Гітара не всміхнувся на цей заяложений жарт, однак вираз його лиця пом’якшав, вогники в очах пригасли.

— Хтось мав би сказати це твоєму вбивці, — відповів Гітара.

Реготнувши, Дояр рушив до ліжка.

— Занадто переймаєшся, Гітаро.

— Не занадто. Якраз до міри. І зараз хочу знати, чому ти взагалі не переймаєшся. Ти прийшов до мене, знаючи, що сьогодні вже тридцятий день. Знав, що коли хтось захоче тебе знайти, то рано чи пізно припреться сюди. І ще й просиш покинути тебе напризволяще. Ось тепер опиши мені те, що ти робиш.

— Послухай, — сказав Дояр, — в усіх цих випадках я лише двічі мав страх: першого разу і третього. А відтоді опанувався. Так чи ні?

— Так, але цього разу діється якась чудасія.

— Яка там чудасія!

— А таки діється. Ти сам чудо-диво. Чудний якийсь.

— Не чудний я. Просто втомлений. Втомився від отих дурноверхих крутіїв, від отого божевільного міста. Маю по зав’язку тієї безглуздої біганини по вулицях...

— Якщо ти тільки втомився, то можеш відпочити будь-де, хоч би й тут. Невдовзі матимеш спочинок і святий спокій. Шкода, що не можу запропонувати тобі вигідної постелі. Зрештою, в моргу взагалі не дають матраців.

— А може, вона не прийде цього разу.

— За ці шість місяців вона завжди приходила точно. Надієшся, що взяла собі вихідний, га?

— Вже не можу ховатися від отієї сучки. Мушу покласти цьому край. Не хочу щомісяця знову й знову переживати одне й те саме.

— Чому б тобі не попросити її рідню якось вплинути на неї?

— Я сам її рідня.

— Ну й сказонув! Послухай-но мене. Останнього разу ця мавпа мала при собі ножа-білика. Ним шкури луплять. Знаєш, який гострий такий ножака? Розітне тебе, хлопче, як лазер.

— Знаю.

— Де там знаєш! Коли ми з Місяцем схопили її, ти лежав під шинквасом.

— Я знаю, що вона мала при собі.

— Завтра в цій кімнаті не буде Місяця. Ані Гітари, якщо послухаюся тебе. Вона може прийти з пістолетом.

— Який дурень дасть пістолета негритосці?

— Той самий, що дав Портерові рушницю.

— То було дуже давно.

— Але навіть не це мене турбує. Мене турбує твоя поведінка. Ти наче хочеш лиха. Наче смакуєш його наперед.

— Звідки ти це взяв?

— А ти подивися на себе. Бач, як причепурився.

— Я ж мусив працювати в крамниці Сонні. Адже знаєш, що мій старий вимагає, щоб я до роботи вдягався пристойно.

— Ти мав час переодягнутися. Вже за північ.

— Гаразд. Я причепурився. Я смакую лихо наперед. Тільки-но я здобувся на те, щоб сказати тобі: вже не можу ховатися...

— Ти що, таємницю відкриваєш? Маєш якусь таємницю?

— Ми двоє маємо.

— Двоє? Ти і вона?

— Ні. Ти і я. Ти ж недавно ставив такі собі димові завіси, — Дояр глянув на Гітару й усміхнувся. — Тільки не думай, що я цього не помітив.

Гітара відповів такою самою усмішкою. Знаючи, що тут є якийсь секрет, він перейшов на звичний приятельський тон.

— Згода, містере Дед. Хай буде по-твоєму. Чи не був би такий ласкавий попрохати свою гостю, щоб трохи прибрала тут, перш ніж піде геть? Не хочу, повернувшись, шукати твою голову під купою недокурків. Було б добре, якби вона лежала десь на видноті. А якщо тут залишиться голова гості, то про такий випадок у шафі на полиці знайдеться гарний рушник.

— Заспокойся, хлопче. Ніхто не згубить голови.

Друзі засміялися з цієї принагідної гри слів. Сміючись, Гітара вхопив свою коричневу шкіряну куртку й метнувся до дверей.

— Сигарети! — гукнув йому вслід Дояр. — Принеси мені сигарет, поки ти не запропастився кудись.

— Матимеш їх! — відгукнувся той, збігши вже до середини сходів. Його думки були вже не про Дояра. Полетіли вперед, до будинку, де на Гітару чекало шість стариганів.

Цієї ночі він не повернувся додому.

Дояр непорушно лежав, залитий сонячним промінням. В голові була пустка, легені прагли тютюнового диму. Помалу навертався страх і водночас прагнення смерти. Понад усе хотілося забути те, що знав, і не вплутуватися в розказані йому історії. Усе, що він тільки знав про світ, взято з чужих слів. Дояр почувався помийним відром на чужу волю, на чужу ненависть. Зі своєї волі він нічого не робив. Крім одного разу, коли вдарив батька, ніколи не діяв на свій розсуд. Той один-єдиний вчинок приніс небажане знаття і відповідальність за це знаття. Після батькової розповіді про Рут син теж став її зневажати. І водночас почувався обманутим й обтяженим, наче хтось ні за що накинув на його плечі важку ношу. Не будучи ні в чому винним, Дояр не хотів бути причетним до цієї прикрої справи, не хотів навіть думати про неї.

Почуваючи себе справедливим праведником, він вилежувався на Гітариній постелі. У такому самому настрої Дояра десь тиждень тому смикнуло слідкувати, як нишпорка, за своєю матір’ю, коли та вийшла з дому.

Повертаючись додому з вечірки, він припаркував Мейконів «Б’юїк» на край дороги й вимкнув фари. І тут побачив матір. Ішла Нелікарською вулицею. Хоч було вже пів на другу ночі й Рут звела комір плаща, однак зовсім не виглядало на те, що вона кудись потайки подалася. Простувала впевнено, цілеспрямовано й не кваплячись. Рівномірною ходою жінки на дорозі до якоїсь скромної порядної роботи.

Коли вона повернула за ріг, Дояр переждав хвилину й завів мотор. Їдучи помалу, на першій передачі, він теж повернув за ріг. Рут стояла на автобусній зупинці, тож Дояр почекав у тіні, поки прийде автобус і мати сяде в нього.

Звичайно ж, це не любовне побачення. Якби так, то коханець підібрав би її десь поблизу. Ні один чоловік, якщо він хоч трохи любить коханку, не дозволить їй добиратися на зустріч у громадському транспорті серед ночі. Особливо такій старій жінці. Зрештою, який чоловік лакомився б на шістдесятилітку?

Їхати назирці за автобусом — то була суща мука. Часто зупинятися, довго вистоювати. Триматися на підхожій віддалі, ховатися й стежити, чи не вийшла мати. Дояр увімкнув радіо, але музика замість залагоджувати лише розшарпувала нерви. Роздратований, він уже подумував, чи не поїхати додому.

Нарешті автобус доплуганився до приміського залізничного вокзалу. Остання зупинка. Дояр побачив, що Рут і ще кілька пасажирів пішли до головного залу. Мабуть, тут вона й загубиться. Годі буде дізнатися, в який поїзд вона сіла. Дояр знову подумав, чи не вернутися додому. Дуже пізно, дається взнаки втома, та й чи так уже треба знати щось нове про матір? Однак заїхати так далеко й повернутися ні з чим, дати, щоб усе назавжди зависло в повітрі, — це дурість. Дояр поставив машину на паркінґу й помалу пішов до вокзалу. А може, Рут нікуди не їде. Може, хтось зустріне її тут, на станції.

Перш ніж відчинити двері, Дояр повів оком навколо себе. Всередині її не видно. Невеликий простий старий будинок, добре освітлений. У скромному залі чекання висів герб штату Мічиган, намальований яскравими фарбами «Текніколор». Напевно, робота малярського гуртка в середній школі. Два рожеві олені стояли дибки, а поміж них на рівні очей сидів орел. Мав зведені крила, чимсь схожі на людські плечі. Голова повернута вліво, палючий погляд скерований на оленяче око. На довгій стрічці внизу — напис латиною: «Si Quaeris Peninsulam Amoenam Circumspice». Дояр не знав латини й не розумів, чому на гербі штату, в якому водяться росомахи, зображено оленів. А може, це олениці? Пригадалася Гітарина оповідь про вбиту оленицю. «Чоловік не сміє так робити». Дояра кольнуло сумління, але він, не зважаючи на це прикре відчуття, й далі шукав матір. Вийшов надвір. Ані сліду. І тут він помітив, що на вокзалі є ще одна платформа. До неї ведуть сходи, а на стіні — стрілка з написом «Ферфілд і північно-західні передмістя». Може, вона там?

Оглядаючись, Дояр рушив до сходів. Нічну тишу порушив голос із репродуктора. На платформу приїхав поїзд. О другій п’ятнадцять він від’їжджає до Ферфілда. Дояр побіг сходами. Вчасно. Побачив маму. Увійшла у вагон. Син встиг вскочити в сусідній.

Поїзд зупинявся десять разів що десять хвилин. Кожного разу Дояр визирав із вагона й дивився, чи не вийшла часом Рут. Після шостої зупинки він спитав провідника, коли відходить поїзд до міста. О п’ятій сорок п’ять. Дояр глянув на годинник. Уже третя.

За якихось півгодини провідник оголосив кінцеву зупинку: Ферфілдські Пагорби. Рут вийшла на цій станції. Дояр кинувся за трикутний дерев’яний навіс, що захищав подорожніх від вітру. Перегодив там, поки почув тупіт материних Гумових підошов на сходах.

За цим навісом вздовж вулиці стояли замкнені у таку пору газетні кіоски, кав’ярні, крамнички з канцелярськими товарами. Жодного житлового будинку. Заможні ферфілдці не хотіли мешкати поблизу залізниці. З вулиці було видно вдалині лише кілька кам’яниць. Рут ішла розміреною ходою. Невдовзі повернула на широку звивисту дорогу, що вела до цвинтаря.

Задивившись на металеву арку над входом, Дояр помалу пригадував материні балачки про те, як ретельно вона вибирала, де поховати свого батька. Тільки не там, де покійникам-неграм призначено окремий кут. Еге ж, сорок літ тому Ферфілд був невеличким сільцем із таким маленьким кладовищем, що ніхто не завертав собі голови, де поховати білого чи чорного небіжчика.

Спершись на дерево біля входу, син чекав на матір. Ось тепер він відкинув усі сумніви. Упевнився: все, що колись сказав батько, — правда. Дурнувата, егоїстична, химерна, безсоромна баба. І вкотре вже почувався скривдженим: чому, ну чому в родині нема ні одної нормальної людини?

Мало не годину довелося чекати, поки вона повернеться.

— Привіт, мамо, — озвався син. Хотів, щоб у голосі був той самий жорстокий холод, який морозив усе нутро. Хотів застукати її зненацька своєю появою з-за стовбура.

Вдалося. З несподіванки вона заточилася й судомно хапнула ротом повітря.

— Мейконе, це ти?.. Тут?.. Боже мій. Я...

З усіх сил, відчайдушно Рут намагалася згладити прикрість. Через силу всміхалась, кліпала очима, шукала слів, жестів. Шукала людського.

Дояр обірвав її.

— То ти прийшла полежати на батьковому гробі? Й усі ці роки ти ось так час від часу проводила ночі з татком?

Плечі Рут опустились, але вона відповіла навдивовижу твердо:

— Ходімо до станції.

Ніхто з них не зронив ані слова за сорок п’ять хвилин чекання в дерев’яному павільйончику на поїзд до міста. Зійшло сонце й освітило написані на стіні ймення юних закоханих. На платформу сходами піднялося кілька чоловік.

Мати з сином мовчали й тоді, коли з бічної вітки позадкував поїзд. Допіру у вагоні, коли чмихнув двигун і закрутилися колеса, Рут порушила мовчанку. Почала з середини речення. Видно, тільки про те й думала, відколи вийшла з кладовища.

— ...а все через те, що я маленька. Не про розміри кажу. Маленька, бо з усіх боків мене давило. Жила у величезному домі, й він здушив мене, спресував. Не мала ні друзів, ні подруг. Однокласниці вимацували мої платтячка й білі шовкові панчохи. Втім, мені, мабуть, і не треба було друга. Бо був — він. Я — маленька, а він — великий. Один-єдиний, хто справді переймався тим, жива я чи мертва. Багатьом було цікаво знати, жива я чи мертва, а тато переймався тим. То був далеко не добряк, Мейконе. Зарозумілець, грубіян, аякже. Часто робив дурниці, й немалі. Але його завжди хвилювало, як я живу. Нікого це не хвилювало. Ні тоді, ні тепер. Тому-то я не шукала друзів. Мені вистачало бути при ньому, при його речах, при всьому, до чого він торкався. А згодом досить було знати, що тато є на світі. Коли він помер, я й далі плекала в собі відчуття, що я комусь потрібна.

Я не дивачка. Просто маленька жінка.

Не знаю, що тобі понаговорював твій батько в тій конторі. Зате знаю так само достеменно, як своє ім’я, що розповів він тільки те, що йому вигідне. Знаю, він навіть словом не прохопився, що вбив мого тата й пробував убити тебе. Бо ви обидва відвертали мою увагу від чоловіка. Знаю, що цього він тобі не сказав. І я знаю, він не зізнався, що викинув ліки мого тата. Це правда. Я не могла врятувати тата. Мейкон відібрав оті ліки, а я про те й не підозрювала. І тебе не вберегла б, якби не Пілат. Саме Пілат привела тебе на світ.

— Пілат? — стрепенувся Дояр. Він став прислухатися до материної мови отупілим вухом людини, яку обманюють і вона знає про це.

— Так, Пілат. Стара мила схиблена Пілат. По смерті мого тата у нас з Мейконом взагалі не було любощів. Ліна й Корінтіанс були ще маленькі. Чоловік і я мали жахливу сварку. Він погрожував, що вб’є мене. Я погрожувала, що піду в поліцію і скажу, що він зробив моєму татові. Ніхто з нас не здійснив погроз. Гадаю, йому було важливіше заволодіти татовими грішми, ніж утішитися моєю смертю. А я б таки радо згинула, якби не мої діточки. Ось тоді він перебрався до іншої кімнати, і так життя пішло далі, аж поки я вже не могла більш терпіти. Аж поки я подумала: справді помру, якщо ось так житиму. Без нікого, хто б торкався мене або принаймні дивився на мене так, наче хотів це зробити. Ось тоді я стала їздити до Ферфілда. Поговорити. Поговорити з кимсь, хто був радий вислухати й не насміхався з мене. Хтось, кому я могла довіряти. Хто довіряв мені. Хтось, кого я цікавила сама по собі. Мені було байдуже, що цей хтось лежить у землі. Знаєш, я була двадцятилітня, коли твій батько перестав спати зі мною. Це важко, Мейконе. Дуже важко. Коли мені стукнуло тридцять... я боялася, що таки помру.

У той час до міста приїхала Пілат. Поводилася так, ніби це місто належало їй. Вона, Реба і Ребина дитинка. Агар. Пілат одразу ж прийшла навідати Мейкона. Як тільки мене побачила, тут же зрозуміла, у чому лихо. Одного дня зовиця спитала мене: «Хочеш його?» — «Хочу будь-кого», — відповіла я. «А він нічим не гірший і нічим не кращий від решти, — сказала вона. — Крім того, ти завагітнієш, і твоя дитина буде також його. Він повинен мати сина. Бо інакше вам обом буде кінець».

Вона понадавала мені дивних речей. Серед них був сіро-зелений порошок якогось зілля, і я мала підсипати його в чоловікову їжу, — засміялася Рут. — Я почувалася лікарем, хіміком, що робить якийсь важливий науковий експеримент. Вдалося. Чотири дні поспіль Мейкон приходив до мене. Одного разу прийшов навіть серед білого дня, щоб побути зі мною. Виглядав здивованим, але приходив. А за два місяці, дізнавшись, що я вагітна, він запідозрив, що тут умочала пальці Пілат, і звелів мені позбутися дитини. Я не послухалася, й Пілат допомогла мені домогтися свого. Без неї мені забракло б сили наполягти на своєму. Вона врятувала мені життя. І тобі теж, Мейконе. Вона гляділа тебе так, ніби ти був її рідний син. Доти, доки твій батько прогнав її.

Дояр сперся лобом до холодної ручки на сидінні перед ним, щоб охолодити голову. Відтак повернувся до матері.

— Чи лежала ти голою в постелі зі своїм батьком, коли він помер?

— Ні. На мені була комбінація. Я стояла навколішки біля ліжка й цілувала його гарні пальці. Єдину частину його тіла, що не...

— Ти давала мені грудь.

— Так.

— Аж до часу, коли я був... уже великий. Завеликий.

Рут повернулася до сина, звела голову й подивилася йому в очі.

— І я також молилася за тебе. Кожної ночі, кожного дня. Навколішки. А тепер скажи мені таке. Яке тобі лихо було від того, що я стояла на колінах?

То був початок. А зараз усе скінчиться. Невдовзі вона увійде у двері, й цього разу він її впустить. А тоді вже не буде споминів про те, хто він і де він. Про Магдалину, звану Ліною, про Перше Посланіє Коринтянам, звану Корінтіанс, про батька, що хотів убити сина перш ніж той народився. Про блискучу гіркоту між батьком і матір’ю, гіркоту гладеньку та тривку, як криця. Не снитимуться напівсни, не лунатимуть страшні материні слова: «Яке тобі лихо було від того, що я стояла на колінах?»

Дояр почув кроки, тоді поворот клямки, раз і ще раз. Знав, не розплющивши очей, що вона тут, дивиться на нього у вікно.

Агар. Вбивця з киркою в руках. Діставши різдвяного подячного листа, вона щомісяця шукає в підвалі, на кухні, по всіх закутках щось замашне, щоб убити своє справжнє кохання.

Оте «спасибі» дійняло Агар до живого, але не тому вона кинулася гарячково шукати зброю. Вчинила так, побачивши Дояреву руку навколо стану дівчини, чиє шовковисте, барви міді волосся спливало на рукав його пальта. Вони сиділи «В Мері» й усміхалися перед скляночками віскі з льодом. Ззаду дівчина трохи нагадувала Ліну чи Корінтіанс. Коли вона, сміючись, обернулася до Дояра й Агар побачила її сірі очі, в кулаку, що від Різдва засів у грудях Агар, розігнувся, наче лезо складаного ножика, вказівний палець. Через рівні проміжки часу, як ото місяць викликає припливи, так Агар шукала зброю, знаходила її та вислизала з дому, щоб знайти цього чоловіка. Для нього вона, як гадала, й народилася на світ. Те, що Агар на п’ять років старша від Дояра, до того ж його родичка, аж ніяк не послаблювало її пристрасти. Навпаки, саме через зрілість і кровне споріднення ця пристрасть стала гарячковою, радше стражданням, ніж справжньою любов’ю. Це почуття звалювало на постіль вночі й зривало на ноги вранці. Коли Агар, перебувши ще один день без коханого, волоклася до ліжка, її серце било розпеченим кулаком об ребра. А вдосвіта, далеко перед пробудженням, гірка бездонна туга відбирала їй сон, позбутий сновидінь.

Невгамовним привидом Агар никала по домі, по ґанку, по вулицях, по овочевих і м’ясних крамницях і ніде, ні в чому не знаходила спокою. Не тішив її перший помідор, що його Пілат зірвала з куща, розкраяла, злегка присолила й поклала перед онукою. Ані сервіз із шести рожевих скляних тарілок, що його Реба виграла в театрі «Тіволі». Ані різьблена воскова свіча, яку бабуся й мама зробили для неї: Пілат залила ґніт воском, Реба вирізьбила квіточки манікюрним напильником і поставила готову свічку в гарному, спеціально купленому канделябрі біля доччиного ліжка. І навіть гаряче полуденне сонце високо в небі, чи темні, як дно океану, вечори. Ніщо не могло відвернути її помислів від уст, не цілованих Доярем, від ніг, що не бігли до нього, від очей, що не дивилися на нього, від рук, що не доторкали його.

Інколи вона знічев’я бавилася своїми грудьми, які не знали дитяти. Наставали миті, коли сам собою розвіювався її летаргічний сон, натомість напливав нестримний шал, згущена злоба повені, снігової лавини. Це тільки споглядачам у рятувальному гелікоптері здається, що під ними бездумна природна стихія, а ось жертви, хапаючи останній у житті подих, знають, що вона одушевлена й цілеспрямована. В Агар наростала свідома холодна несамовитість акули. Як кожну відьму, що хоч раз летіла на мітлі крізь ніч на урочисте жертвоприношення немовлят, збуджує чорний вітер у лице й держак поміж ногами; як кожну ситу по зав’язку своїм женихом наречену, що жбурнула в нього вівсянкою, турбує, чи тверда крупа, чи бува не в заслабкому лузі вимочена; як кожну королеву й кожну куртизанку вражає краса смарагдового персня, коли з нього сиплеться отрута в келих старого червоного вина, так й Агар надихали подробиці її чину. Вона вистежувала Дояра. Коли в кулаку, що бивсь у грудях, розпростовувався палець, коли зустріч з коханим, хай яка вона, здавалася кращою, ніж нічого, Агар пускалася за ним. Не можучи здобути його любови, не можучи навіть припустити, що він не думає про неї, вирішила грати на його страху.

У дні, коли на її голові їжилося волосся, як грозова хмара, Агар блукала по південному кварталі й по Нелікарській вулиці доти, доки знаходила його. Деколи доводилося ходити протягом двох-трьох днів, і тоді люди, що побачили її, перешіптувалися: «Агар знову подалася шукати Дояра». Жінки видивлялися на неї з вікон. Чоловіки зиркали на неї з-понад шахівниць, цікаві, чи поталанить їй цього разу. Нікого з них не дивували крайнощі, до яких доводить нещасливе кохання. Ці люди бачили, як жінки задирають спідниці на голови й виють, наче вовчиці, по втрачених коханих. Бачили, як чоловіки тужать по втрачених коханих, сидячи на порозі та тримаючи пенні в устах. «Богу дякувати, — шепотіли ці люди собі під ніс, — Богу дякувати, що я не спізнав такої смертельної любови». Зазнав її Хмарочос. У Франції він одружився з білою дівчиною та привіз молоду дружину додому. Був на сьомому небі. Догоджав жінці як міг. Проживши з нею шість років, якось він застав її вдома в ліжку з коханцем. Чорношкірим, як і він. Упевнившись, що ця білошкіра жінка охоча не тільки до свого чоловіка, не тільки до цього коханця, але й до всіх негрів, Хмарочос сів і зціпив зуби. Відтоді ані словом не озивався. Ніколи. Томмі Залізниця взяв його працювати підмітайлом і в такий спосіб врятував горопаху від виправного дому, богадільні чи божевільні.

Тож Агарині пошуки були видимою часткою великої таємниці її нещасливого кохання. Людей цікавили вияви таємного, а не наслідки виявів. Так йому й треба, нічого було плутатися з близькою родичкою.

На Дояреве щастя, виявилося, що з Агар ніяка вбивця. Навіть страшенно розлючена, вона все одно благоговіла перед своєю жертвою. Тремтіла так, що не могла встромити ножа, вдарити молотком, рубнути киркою. Як тільки замах не вдавався, — чи то ззаду схопили за зап’ясток, чи то спереду обхопили попід пахви, чи то влучно й сильно вдарили в щелепу, — Агар корчилася й ридма ридала. І на місці замаху, й удома — під ременем Пілат. Тоді ставало легше. Пілат била онуку, Реба плакала, Агар припадала до підлоги. До наступного разу. Як ось цього, коли вона крутнула клямку дверей Гітариної парубочої кімнатки.

Замкнені. Агар закинула ногу на поручні сходового майданчика й заходилася коло вікна. Дояр почув звуки, почув, як деренчить вікно, але не рушився, не забрав руки з очей. Лежав нерухомо й тоді, коли почув брязкіт розбитого скла.

Агар взула туфлю й потяглася до віконної ручки. Найбільше часу пішло їй на те, щоб підняти раму. Жінка зависла на перилах, підтримуючи рівновагу ногою. Нарешті рама піддалася й ковзнула вгору.

Дояр не розплющував очей. Крижі заливав піт, стікав з-під пахов. Страху не стало. Спокійний, як ранішнє світло, Дояр лежав і набирався сили духу від усього світу. І бажав їй смерти. Або вона уб’є мене, або сама впаде мертва. Або житиму на цьому світі, як сам захочу, або покину його. Якщо маю жити, то хай згине вона. Або одне, або друге. Або я, або вона. Вибирай.

Умри, Агар. Умри. Умри. Умри.

Та вона не вмирала. Забралася в кімнату й підійшла до невеликого залізного ліжка. В руці тримала м’ясницький ніж. Занесла його високо, понад свою голову й вдарила, цілячись у шию, покриту гладенькою шкірою над коміром сорочки. Вістря влучило в ключицю й ковзнуло до плеча. З ранки заструменіла кров. Дояр сіпнувся, але не рушив рукою, не розплющив очей. Агар знову високо занесла ножа над головою, тепер уже обіруч, але відчула, що не може вдарити ще раз. Хоч як силкувалася, але суглоби знерухоміли. Минуло десять секунд. П’ятнадцять. Паралізована жінка й одубілий чоловік.

На тридцятій секунді Дояр уже знав, що перемога на його боці. Відвів руку, розплющив очі. Повів поглядом по її зведених руках.

«Ой, — подумала вона, побачивши його обличчя, — я й забула, який він гарний».

Дояр помалу звівся.

— Якщо триматимеш руки ось так, як тримаєш, — сказав він, — а тоді прудко махнеш ними не розгинаючи, то заженеш цього ножаку в саме своє дірище. Чому так не зробиш? Було б тоді по всіх твоїх клопотах.

Поплескав її по щоці й відвернувся від погляду великих, темних, благальних і порожніх очей.

Ось так вона стояла дуже довго, а ще довше тривало, поки її там знайшли. Зрештою, кожен міг здогадатися, де Агар. Якби було треба, то кожен знав би, де її шукати. Тепер уже навіть Рут знала. Тиждень тому вона довідалася від Фредці, що за останні шість місяців Агар шість разів спробувала вбити Дояра. Задивившись на двірникові золоті зуби, Рут перепитала:

— Агар?

Довгі роки Дояревій матері ні разу не потрапляла на очі ця дівчина. Рут лише раз побувала в домі Пілат — дуже давно це було.

— Агар. Не хто інший.

— А Пілат знає про це?

— Аякже. Щоразу її лупцює, але це не помагає.

Рут відлягло від серця. Подумала була, що Пілат, яка власне й привела Дояра на світ, тепер прагне його смерти. Полегшало, та зразу ж і кольнуло: чому син сам не сказав цього матері? Цієї миті вона усвідомила: так, нічого не говорив, нічим не ділився й роками не мав у цьому потреби. Рут ніколи не сприймала його як особистість, як окрему самодостатню людину. Син завжди був її пристрастю. Бо набралася відчайдушности злягтися з чоловіком і породити йому це дитя. Бо воно мало стати першою ланкою жаданих пут між нею та Мейконом, мало тримати батьків укупі й повернути їм любощі. Ще перед народженням ця дитина викликала сильне почуття — завдяки бридкому сіро-зеленому порошку. Пілат дала це зілля Рут, аби та розбовтувала його в дощівці й доливала до страв. Після кількох днів любовного дурману Мейкон отямився, впав у лють, а згодом, дізнавшись, що жінка завагітніла, силував її скинути плід. Тоді дитя сприймалося як нестерпна нудота від півложки касторки, що її Мейкон примусив випити; як гарячий від окропу горщик, на котрий довелося сісти; як мильний клістир, як в’язальна спиця. Рут пошпортала у своєму лоні тільки її кінчиком, сидячи навпочіпки у ванній, плачучи й трясучись зо страху перед чоловіком, що тим часом походжав під дверима. Коли ж він ударив вагітну по животі, — Рут саме підійшла прибрати з-перед Мейкона тарілку по сніданку, а той глянув на черево й ударив, — вона кинулася до південного кварталу шукати Пілат. Ніколи не бувала в цій частині міста, але знала, на якій вулиці живе зовиця. Не знала тільки номера дому. Пілат не мала телефону, а на її будинку не було номера. Рут спитала якогось перехожого, де та мешкає, і відтак знайшла вбогий коричневий будиночок оддалік немощеної вулиці. Пілат сиділа на стільці, й Реба обтинала їй волосся ножицями. Ось тоді Рут уперше побачила Агар, чотири — чи п’ятирічну повновиду дівчинку з чотирма довгими косичками — двома, як ріжки, над вухами та двома, як хвостики, ззаду, на шиї. Господиня оселі втішила свою братову й дала їй персик. Рут не могла його їсти, бо від пушку на шкірці її млоїло. Вислухавши гостю, Пілат послала Ребу до крамниці по кукурудзяний крохмаль. Усипала трохи того добра у жменю й подала Рут. Вона слухняно взяла крихту й поклала до рота. Засмакувавши, відчувши хрусткість, попросила ще і, заки пішла додому, схрумала півпачки. Відтоді вона їла крохмаль, колотий лід, горіхи, а якось їй забаглося пожувати дрібних камінців. «Коли ходиш з дитинкою, — сказала на тих відвідинах Пілат, — мусиш споживати все, що вона вимагає. Бо інакше, народившись, ця дитина не зможе насититися їжею, в якій ти їй відмовляла». Рут гризла, і їй було все мало та й мало. Її зуби завжди були в роботі. Як кішці кортить гострити кігті, так і Рут тягло на щось хрустке, а коли не було нічого підхожого, то принаймні зубами скреготіла.

Хрумкотячи крохмалем, Рут пішла за Пілат до спальні. Там зовиця вдягла вагітну в доморобний пояс, що тиснув між ногами, та звеліла носити його до четвертого місяця і «не приймати від Мейкона ніякої гидоти, нічого не стромляти собі в нутро». Пілат також сказала їй не перейматися, Мейкон більше не докучатиме, Пілат сама подбає про це. За багато років Рут дізналася, що зовиця поставила на братове крісло в конторі невелику ляльку-хлопчика з пофарбованою курячою кісточкою, що стирчала з-під живота, й червоним кружком на пупі. Мейкон скинув оте опудальце з крісла, лінійкою заштовхав його до ванної, а там облив спиртом і підпалив. Дев’ять разів довелося підпалювати, поки вогонь дійшов до соломи й бавовни — нутрощів ляльки. Мабуть, далося-таки взнаки те черевце з вогняно-червоним кружечком, бо відтоді Мейкон дав жінці спокій.

Породивши наступного дня після того, коли вона стояла на снігу, з оксамитовими трояндами біля ніг і з блакитнокрилим чоловіком над головою, Рут дивилася на малюка як на гарненьку забавку, що дає перепочинок, розвагу й насолоду. Насолоджувалася, даючи йому грудь, аж поки Фредді — знову той Фредді! — застукав її на гарячому. Тоді син був уже не плюшевою іграшкою. Став полем, на якому, наче індіанці та ковбої в кінофільмах, вели бої чоловік з жінкою. Кожного з цієї пари злостили чесноти противника. Кожне було певне своєї непомильности й шаліло від дурости, що вбачало в суперникові. Рут була, звичайно ж, індіанцем. Втратила свої землі, звичаї та цілісність, стала розпластаною підстилкою під ноги, примирившись зі своєю долею, лише застерігши собі право на недоречний і дріб’язковий непослух.

То хто тоді цей її син? Ось цей високий чоловік — зовні плоть, а всередині почуття, про які мама ані гадки не має? А хтось має і знає про Дояра досить, щоб запрагнути вбити його. Зненацька світ перед Рут відкрився, немов один із її сортових тюльпанів, і показав свої лиховісні жовті тичинки. Вона леліяла свою власну біду, плекала, підняла її до високости мистецтва та способу життя. А тепер побачила світ поза своїм власним — ширший і лихіший. Поза ліжком із пологом, де набрякав і розкладався її батько-лікар; все йому гнило, крім прегарних кистей, — і тільки їх і вспадкував онук. Поза її садком і акваріумом зі здохлою золотою рибкою.

Рут вважала, що все вже за плечима. Що вона перемогла, перебула касторову олію й горщик з парою, який попік шкіру до пухирів, так, що незмога було помочитися, годі було сісти з дочками за стіл до шиття та викроювання. Наперекір усьому Рут породила дитя, і хоч воно не допомогло перекинути місток через прірву між нею й Мейконом, але все-таки стало її єдиним тріумфом.

А тепер Фредді сказав, що не за плечима, що не перемогла. Що й досі хтось хоче вбити її сина. І позбавити матір єдиного відчайдушного вияву непокори, втіленого, звершеного й довершеного. І цей хтось — одної крови з Мейконом.

— Мені боляче, — сказала Рут двірникові, склавши гроші за комірне, які той приніс, і засунувши їх у кишеню. — Знаєш, Фредді, мені боляче.

Зійшовши вгору ґанковими східцями, вона зайшла до кухні. Не тямлячи гаразд, що робить, стусонула ногою дверцята із зношеним замком у шафці під зливною мийницею. На удар дверцята відповіли тихим скрипом, зачиняючись, а тоді знову відчиняючись. Рут глянула на них і ще раз стусонула. Знову скрип, і знову вони навстіж.

— Хочу, щоб ви зачинились, — шепнула вона. — Зачиніться.

Дверцята стояли відчинені.

— Зачиніться. Чуєте? Зачиніться! Зачиніться!! Зачиніться!!!

Рут зірвалася на крик.

Почувши галас, Ліна збігла сходами та вбігла на кухню. Мама, втупившись у шафку, кричала їй.

— Мамо, — обізвалася наполохана дочка.

— Чого хочеш? — зиркнула на неї Рут.

— Не знаю... Здалося мені, що ти щось сказала.

— Приведи кого-небудь, щоб полагодив ці дверцята. Хочу, щоб вони добре зачинялися. Надійно.

Рут квапливо вийшла. Ліна провела її пильним поглядом, а коли почула тупіт на сходах угору, поклала, зачудована, палець на губу — і не гадала, що мама у свої шістдесят два може так прудко бігати.

Рут мала небагато пристрастей, зате всі вони були глибокі. Довгі роки позбавлена плотського кохання, довгі роки приречена на самовтіху, вона сприймала смерть, що загрожувала синові, ніби втрату останньої можливости виливати свою любов.

Такою самою твердою ходою, як і тоді, коли шість чи сім разів на рік вибиралася до кладовища, вона вийшла з дому, дочекалася автобуса двадцять восьмого маршруту й сіла зразу за шофером. Зняла окуляри та протерла їх подолом спідниці. Зосереджена, цілеспрямована, як завжди, коли смерть заносила руку над кимось, хто належав Рут; як і тоді, коли погибель дихала на татове рідке волосся й розкуйовджувала його. Така сама спокійна й зграбна, як і тоді, коли доглядала тата, коли, вхопивши смерть за барки, борюкалася з нею. Рут підтримувала життя в батькові й тоді, коли він уже не хотів жити, коли жахавсь і бридився кожного свого смердючого видиху. Заслабкий, щоб опиратися доччиним старанням, він тонув у безмежній ненависті до цієї жінки, що не давала йому спокою, що не зводила з нього погляду сяючих любов’ю очей, що не пускала його до жаданого місця останнього спочинку.

Протерши окуляри, Рут виразно бачила за вікном автобуса таблички з назвами вулиць («їж вишні, — сказала колись їй Пілат. — Тоді не муситимеш чіпляти на ніс оці скельця»). Думала лиш про те, як добратися до Любої вулиці. Там живе Пілат. Мабуть, Агар теж там живе. І як могло оте повновиде пишноволосе дівчатко вхопити ножа й замахнутися на мого сина? А може, Фредді бреше? Може. Побачимо.

Автобус минув банківські будівлі та їхав повз крамнички й облуплені халупи. Рут дала знак водієві, щоб спинився. Неблизький світ ця Люба вулиця, Рут спітніла, поки дійшла до дому Пілат. Двері стояли відчинені, вдома нікого не було. Оселя пахла фруктами. Згадався персик, від якого Рут замлоїло, коли вона була тут востаннє. Ось крісло, на яке вона тоді безсило опустилася. Ось приладдя, щоб робити свічки. Ось каструля, у якій гусне жовто-коричневе саморобне мило. Тоді цей дім видавався гаванню, та й тепер рут, дарма що пройнята холодною люттю, почувалася наче в таверні, в безпечній пристані. Зі стелі звисала мухоловка без жодної прилиплої мухи, поряд висів мішок. Жінка зазирнула до спальні й побачила там три ліжка. Немов Білосніжка, підійшла до найближчого й сіла на нього. У цьому будиночку тільки одні двері. І дві кімнати: вітальня, в якій живе вся сім’я, й ця спальня. І ще погріб із входом знадвору. Сталеві двері відчиняються всередину, понад крутими кам’яними сходами.

Рут сиділа й набиралася гніву та рішучости. Зацікавившись, чиє це ліжко, вона підняла покривало та побачила голий матрац. Таке саме й друге ліжко, але не третє. На цьому були простирала й подушка з вишивкою. Мабуть, на ньому спить Агар. Гнів охопив Рут. Вийшла з кімнати, придушуючи його, щоб могти чекати й чекати, поки хтось прийде. Схрестивши руки на грудях і походжаючи по вітальні, вона почула мугикання. Начебто із задвірку. Це, напевно, Пілат. Завжди щось мугикає і жує всяку всячину. Найперше слід буде спитати її, чи правду сказав Фредді. Тут треба зовиці, її спокою, щирости та зрівноважености. А тоді буде видно, що робити далі. Чи вихлюпнути злість, дати рукам волю й будь що буде, чи... Рут згадала кукурудзяний крохмаль. Як смаковито він тоді хрумкотів... А тепер вона лиш скреготала зубами, зійшовши з ґанку та пробираючись попід стіною крізь зарості декоративного тютюну, що ріс тут без ніякого догляду.

На лавці сиділа якась жінка, звісивши руки на коліна. Це не Пілат. Рут непорушно стояла й дивилася на її спину. Зовсім не схоже, що це спина смерти. Тендітна, м’яка, вразлива, як гомілка — повна кісток, але чутлива до найлегшого болю.

— Реба? — спитала Рут.

Жінка обернулась і спинила на ній зболений погляд. Ніколи в житті Рут не бачила такого страшного суму в очах.

— Реби нема вдома, — відповіла жінка. Слово «нема» прозвучало так, ніби Реба пішла з дому назавжди. — Чим я можу вам допомогти?

— Я Рут Фостер.

Агар заціпеніла. Її тілом блискавично пробігла хвиля збудження. Це ж Доярева мати, її постать було видно через занавіски у горішній кімнаті, коли Агар вистоювала вечорами по той бік вулиці, спершу сподіваючись зустріти коханого, потім — просто побачити його здаля, а тоді, зневірившись, усе одно вистоювала, щоб хоч бути неподалік від усього того, що його оточує. Ох, ці нічні таємні вистоювання, тим таємніші, що скидалися на вияв божевілля... Агар побачила цю постать разів зо два, коли відчинилися бічні двері й та струсила крихти зі скатертини чи вибила пил із килимка. Все, що Дояр розповів про свою матір, все, що Агар чула про неї від Пілат і Реби, забулося при цій жінці. Болісна втіха збентеженої Агар відбилося усмішкою на її лиці.

Рут не здивувалася. Смерть завжди усміхається. І дихає. І виглядає беззахисною, як гола кістка, невинною, як чорні плямки гнилі на троянді, як плівка на оці мертвої рибки.

— Ти хочеш вбити його, — безпристрасно проказала Рут. — Якщо йому хоч волосок з голови спаде, то, Бог мені свідок, я скручу тобі в’язи.

Ці слова вразили Агар. Нікого на світі вона не любила, крім сина цієї жінки, й дуже, дужче, ніж будь-хто, бажала, щоб він жив. Однак нічого не могла вдіяти з хижаком у своєму нутрі. Її поглинуло, наче анаконда, кохання, й від самої Агар нічого не зостало: ні страху, ні мрій, ані розуму. Тож вона відповіла щиро:

— Не вб’ю його. Але не можу цього пообіцяти напевно.

Рут відчула в цій відповіді покору, прохання. Агар здалася їй не людиною, а якимсь імпульсом, клітиною, червоним кров’яним тільцем, що не знає, не розуміє, навіщо йому судилося пробути все своє життя в ненастанній гонитві, плавати темним тунелем до серцевого м’яза чи до очного нерва й живити їх.

Примружившись, Агар не зводила очей із цієї жінки, що її досі сприймала тільки як постать. Ця жінка жила з ним під одним дахом, кликала його додому, й він ішов, відала всі таємниці його плоті, охоплювала пам’яттю все його життя. Ця жінка знала його, бачила, як йому ростуть зуби, стромляла палець у його рот, щоб помасувати ясна. Витирала йому задочок, намащувала вазеліном передочок-коцюрку, ловила немовляткові риготини біленькою чистенькою пелюшкою. Годувала його своїм молоком, носила його під серцем у теплі й безпеці. А одного разу розкинула ноги набагато, набагато ширше, ніж це робила для Дояра Агар. Ця жінка й дотепер могла будь-коли заходити до його кімнати, нюхати його одежу, гладити його взуття, прихиляти голову там, де він перед тим лежав. І ця худенька жінка з лимонно-жовтою шкірою мала те, за що Агар охоче дала б собі скрутити в’язи: можливість ще сьогодні побачити Дояра. Агар охопили ревнощі, її пройняв дрож. «Мабуть, тебе, — подумала вона, — це, мабуть, тебе слід було б убити. Напевно, тоді б він повернувся до мене, допустив би мене до себе. Він моя єдина опора в житті».

— Він моя опора в житті, — вголос сказала Агар.

— А я його опора, — відрекла Рут.

— Він має в носі вас обох.

Вони повернули голови й побачили Пілат. Сперлася на підвіконня. Не знати, чи довго вона тут була.

— Не засуджую його. Дві дорослі жінки говорять про чоловіка так, ніби він опора чи потребує її. Не опора він. Це чоловік, а того, що він потребує, не має жодна з вас.

— Мамо, дайте мені спокій. Дайте мені святий спокій.

— А ти що, не маєш спокою? Зараз я тобі такого спокою дам, що до нових віників затямиш!

— Як ви мені набридли! — гукнула Агар, спересердя вхопившись за голову. Звичайний відрух досади, але дуже незграбний, тож Рут відчула, що з цією дівчиною не все гаразд. Що в ній дикість південного кварталу. Не злиденність, не неохайність, не галасливість, не ота буйна некерована пристрасть, коли навіть кохання прокладає собі киркою дорогу, а попросту брак стриманости. Тут живеш, знаючи, що будь-коли будь-хто може вчинити будь-що. Це не дикість з порядками й логікою левів, дерев, жаб і птахів, це дикість без ладу.

Рут не розпізнала цієї риси в Пілат. Душевна рівновага зовиці застувала всі її дивацтва. Лише ця жінка мала досить сили протистояти Мейконові. Вперше її вгледівши, Рут налякалася. Тоді Пілат постукала в кухонні двері. Шукала, як сама сказала, свого брата Мейкона. Та й дотепер Рут усе ж трохи побоювалася її. Не тільки за коротке, по-чоловічому підстрижене волосся, великі сонькуваті очі й неспокійні губи, гладку, гладеньку шкіру без волосків, шрамів і зморщок. Бо колись побачила живіт, на якому мав би бути пуп, але не було. Еге ж, навіть якщо ти й не боїшся жінки без пупа, то все-таки не можеш не поважати її.

А тепер Пілат владним жестом простягла руку й утихомирила онуку.

— Сядь он там. Сядь і навіть не подумай рипнутися кудись з цього подвір’я.

Знічена Агар посунула до лавки.

— Зайди до хати, — глянула Пілат на Рут. — Перепочинь перед тим, як поїдеш автобусом додому.

Вони сіли за стіл, віч-на-віч.

— У цій спекоті й персики висихають, — озвалася господиня дому, потягнувшись до кошика, в якому було зо шість плодів. — Але тут мало би бути кілька добрих. Накраяти тобі їх?

— Ні, дякую, — відповіла Рут. Її трохи тіпало. По напрузі, по шарпанині нервів, по рішучих намірах захистити сина, а відтак по гострих словах Пілат до онуки ось цей спокійний приязний тон обеззброїв Рут, надто рано й несподівано спонукав поводитися звично — з манірною гідністю. Щоб приховати тремтіння рук, вона склала їх на колінах.

Дуже були різні, оці дві жінки. Одна чорна, інша з жовтуватою шкірою. Одна в корсеті, інша в сукні на голе тіло. Одна начитана, але ніде не бувала. Інша прочитала тільки підручник географії, зате промандрувала всю країну з кінця в кінець. Одна цілком залежала від грошей, інша зовсім байдужа до них. Втім, це дріб’язкові відмінності. Те, що єднало цих жінок, було набагато важливіше. Обидві переймалися сином Мейкона Деда, обидві мали тісний посмертний зв’язок зі своїми батьками та знаходили в цьому зв’язку підтримку й полегшення.

— Останнього разу, коли я тут була, ти теж запропонувала мені персик. Тоді я теж прийшла через сина.

Пілат кивнула й нігтем розламала персик.

— Послухай, Рут, ти ніколи не простиш Агар. Якщо будеш тільки силувати себе до цього, то ніколи не зможеш пробачити їй. Але, як мені здається, ти мала б її зрозуміти. Подумай про це. Ти ладна вбити чи покалічити Агар, бо вона спробувала відібрати від тебе сина. Вона ворог тобі, бо хоче його забрати з твого життя. Ну а з погляду Агар є хтось, що хоче вирвати молодого Мейкона з її життя. І той хтось — сам Мейкон. Отже, він їй ворог. Він сам хоче забратися з її життя. А вона радше вб’є його, аніж дозволить це зробити. Ви обидві міркуєте однаково.

Я з усієї сили стримую її, щоб не робила дурниць. Це й моя дитина, ти ж знаєш. Кожного разу, коли Агар робить замах, я б’ю її, періщу. Тільки за спробу замаху, затям собі, бо одне знаю твердо: до вбивства ніколи не дійде. Твій син, перш ніж прийшов на цей світ, не давав себе вбити. Ще плавав у твоїй утробі, а татко вже пробував позбутися його. І ти до цього приклалася. Дитина мусила перебороти касторку, в’язальні спиці, її ошпарювали парою. Бозна-що ви з Мейконом іще виробляли, а вона вижила. Твій син дав собі раду, коли був зовсім безпомічний. Тепер ніщо його не вб’є, хіба його ж таки дурість. Жодна жінка ніколи не зжене твого сина зі світу. Гадаю, що саме жінка врятує йому життя.

— Ніхто не вічний на цьому світі, Пілат.

— Не вічний?

— Звичайно, не вічний.

— Ніхто?

— Ніхто.

— А чому?

— Бо смерть така сама природна, як життя.

— У смерті нема нічого природного. З усього, що тільки є на світі, вона найнеприродніша.

— То ти вважаєш, що люди безсмертні?

— Не всі. Декотрі.

— І хто ж вирішує про те, кому жити вічно, а кому вмирати?

— Самі люди. Хтось хоче жити вічно. Хтось не хоче. Думаю, що самі люди це вирішують. Вони вмирають тоді, коли самі захочуть. Ніхто не помре, якщо сам не захоче цього.

Рут похолола. Вона завжди вважала, що її батько прагнув померти.

— Я б хотіла йняти тобі віру в усьому, що стосується мого сина. Однак я була б дурепою, якби так робила. Ти бачила смерть твого батька, а я — мого. Ти бачила, як його вбили. То ти гадаєш, що він схотів померти?

— Тата застрілили на моїх очах, і він, злетівши угору на півтора метра, звивався на землі. Але я не бачила його смерти. Більше того, я бачила його живим після розстрілу.

— Пілат, ви ж самі його поховали, — сказала Рут, наче до дитини.

— Його поховав Мейкон.

— Суті справи це не змінює.

— Мейкон теж бачив його. Після того як тато злетів у повітря, після того як Мейкон поховав його. Ми обоє його бачили. Я й досі бачу тата. Він допомагає мені, справді допомагає. Говорить мені те, що мушу знати.

— А що саме говорить?

— Все що хоч. Приємно відчувати, що він поблизу. Кажу тобі, на нього я завжди можу покладатися. Скажу тобі ще щось. Тільки на нього можу покладатися. Я рано осамотіла. Ти не знаєш, що воно таке. Після того як тато злетів у повітря, ми з Мейконом кілька днів блукали, а коли посварилися, я пішла своєю дорогою. Вирушила до Віргінії. Там, як я гадала, жили татові родичі. Чи мамині. Здавалося мені, що хтось колись про це сказав. Не пам’ятаю мами, бо вона померла ще перед моїм народженням.

— Перед народженням? Як таке могло бути?

— Мама вмерла, а за хвилину народилася я. Коли я вперше вдихнула повітря, вона вже була мертва. Я ніколи не бачила її лиця. Навіть не знаю, яке ім’я мала мама. Пам’ятаю тільки, що вона походить із Віргінії. Ото я туди й подалася. Шукала когось, хто б мене ненадовго взяв на якусь дрібну роботу. Я б тоді трохи заробила, щоб туди добратися. Ходила сім днів, поки знайшла місце в сім’ї проповідника. Непогано там було, ось тільки вони примушували мене носити туфлі. Зате послали до школи. Однокласної, в кімнаті сиділи всі учні. Я мала дванадцять літ, а що ніколи перед тим не ходила до школи, то мусила навчатися з малечею. Втім, я на це не зважала. Власне, багато чого мені там подобалося. Я любила географію. Вивчаючи її, набрала охоти до читання. Вчительці було приємно, що я дуже люблю географію. Вона дала мені підручник, і я взяла його додому. З часом проповідник почав мене зачіпати, а я була така дурна, що не знала, як його спекатися. Проповідникова жінка застукала його на гарячому. Вимацував мої груди. Вигнала мене. Я взяла з собою підручник географії. Могла б залишитися в тому місті, там було багато негрів, і хтось та й узяв би мене. За тих часів хто був застарий працювати, то доглядав дітей. Дорослі ходили на роботу й залишали малечу в чужих домівках. Але то був проповідник, могли бути прикрощі, тому я й вирішила накивати п’ятами. Не мала при собі ні гроша, бо там мені не платили. Тільки житло та харчі. Отже, я взяла свою книжку, камінець на пам’ять і здиміла.

У неділю я перестріла політників-збирачів. Тепер їх називають сезонними робітниками, а тоді — просто політниками. Прийняли мене до гурту й не кривдили. Я працювала у штаті Нью-Йорк — рвала стручкову квасолю, а потім ми перебралися деінде й там теж збирали врожай. Всюди, де я тільки була, брала собі камінець на згадку. В нашому гурті було чотири чи п’ять сімей. Всі вони так чи інакше доводилися між собою родичами. То були хороші люди, добре до мене ставилися. Я пробула з ними зо три роки, бо вподобала одну жінку-політницю. Вона багато чого мене навчила, завдяки їй мені не так сильно тужилося за родиною — Мейконом і татом. Мені навіть на гадку не спадало покинути цих політників, але таки покинула. Мусила. Настав час, коли вони не схотіли, щоб я жила з ними.

Пілат посмоктувала персикову кісточку. Лице було темне й нерухоме від спогадів про раннє осамітнення.

А все через того парубчака — небожа чи двоюрідного брата жінки-політниці. Якось, коли падав такий рясний дощ, що годі було працювати на полі й довелося сидіти в халабудах (хто не мав халабуди, задовольнявся шатром), п’ятнадцятирічна Пілат і цей хлопчак-одноліток зляглися. Усе в цій дівчині йому подобалося, ніщо не справляло прикрого враження. Одного вечора, попоївши, без ніякого злого умислу він обмовився комусь із чоловіків, що й не гадав, що дехто має пуп, а дехто ні. Підслухавши ці слова, чоловіки та жінки звели брови та звеліли хлопцеві пояснити, що він має на увазі. Той довго крутив, плутався, та врешті виклав усю правду. Гадав, родичі сполошилися через те, що він звів це гарненьке дівча з однією сережкою, але скоро дізнався, що причиною занепокоєння став пупок.

Жінці-політниці доручили вивідати, чи правду сказав парубійко. Наступного дня вона закликала Пілат до себе в халупу.

— Ляж-но, — сказала жінка, — бо я маю щось перевірити.

Пілат лягла на солом’яну лежанку.

— А тепер задери поділ сукні, — наказала жінка. — Вище. Ну ж бо. Ще вище.

А тоді зненацька витріщилася й прикрила долонею рот.

— Що таке? Що сталося? — рвучко сіла Пілат й зиркнула на себе, чи не повзає по ногах яка змія чи отруйний павук.

— Нічого, — відповіла політниця. І, помовчавши, спитала: — Дитино, де твій пуп?

Досі Пілат навіть не чула слова «пуп», то й не зрозуміла, про що йдеться. Глянула на свої ноги, розкинуті на сіннику.

— Пуп? — перепитала вона.

— Та ти ж знаєш! Ось він.

Жінка задерла свою одежину та спустила з опасистого черева Гумку спортивних штанів. Пілат угледіла посередині живота ямку з вузликом шкіри, схожу на лійку, на невеличкі вири біля берегів річки. Таку саму штуку мав і Мейкон. Мав пупа. А Пілат не мала. Він пісяв стоячи. Вона — навпочіпки. Він мав чоловіче — як у коня. Вона мала жіноче — як у кобили. Його груди були пласкі, з двома сосочками-ґудзичками. Її — з сосками, як у корови. Мейкон мав на животі вузличок. Пілат не мала. Їй здавалося, що це ще одна відмінність між чоловіками й жінками. Хлопчина, з яким вона пішла до ліжка, теж мав пупок. А досі Пілат не бачила іншого жіночого живота, крім свого. Тепер, спостерігши жах в очах цієї політниці, вона втямила, що щось не все гаразд, коли нема пупа.

— А нащо він? — спитала Пілат.

— Він... — ковтнула слину жінка, — він... його мають люди, що народилися по-природному.

Дівчина не збагнула змісту цих слів, зате добре зрозуміла суть розмови, яку пізніше мала з політницею та ще кількома жінками в таборі. Пілат мусить їх покинути. Їм дуже шкода, вони її люблять, вона дуже хороша робітниця, велика поміч усім. Але все одно їй доведеться піти геть.

— Це через мій живіт?

Жінки промовчали. Лише втупили очі в землю.

Пілат покинула їх, маючи більше грошей, ніж їй належало, бо робітниці не хотіли, щоб вона сердилася. Гадали, що, розсерджена, Пілат може якось наробити їм лиха. І жаліли її, і боялися знатися з чимсь таким, що не Бог створив.

Пілат пішла. Знову намірилася до Віргінії. Маючи досвід збирати врожай гуртом, вона шукала або політників, або жінок, що йшли на місця сезонних робіт своїх чоловіків — цеглярів, металістів, докерів. За три роки праці на полях вона бачила чимало таких жінок, що, навантаживши свої пожитки на візки, прямували до міст. Туди, де потребують чорношкірих на різні роботи, які можна виконувати тільки тоді, коли дозволяє погода. Працедавці були проти того, щоб у міста приходили ще й негритянки; не хотіли, щоб тут усе залила повінь чорних злидарів-поселенців; та ці жінки все одно прибували, наймалися служницями й поденницями на приміських фермах і поселялися там, де було безплатне або дуже дешеве проживання. Сама Пілат не хотіла постійної роботи в місті. Всі її зустрічі з неграми — підприємцями й торговцями в цих містечках Середнього Заходу, були прикрі. Дружинам цих ділових людей не подобалися її розколихані, нічим не стримувані груди під одягом, й вони казали це дівчині в очі. Чоловіки ж бачили немало обірваних негренят, однак Пілат досягла вже такого віку, що через неї могли вскочити в халепу. Зрештою, їй праглося мандрувати.

Кінець кінцем її взяли з собою якісь збирачі-політники. Йшли додому, зупинялися то тут то там на якийсь тиждень, де лиш могли знайти заробіток. І знову Пілат пішла з чоловіком до ліжка, і знову її вигнали. Ось тільки цього разу не було ввічливого твердого наказу, не було й щедрої пайки заробленого. Ці люди просто покинули дівчину одного дня, вирушили, коли вона купувала нитки в місті. Повернувшись до табору, застала згасле вогнище, мішечок з камінцями та спертий на дерево підручник географії. Прихопили з собою навіть її цинковий кухлик.

Пілат зосталася з шістьма мідними пенні, п’ятьма камінцями, підручником географії та двома шпульками грубих чорних ниток N 30. Тепер, і то негайно, слід було вирішувати: чи добиратися до Віргінії, чи осісти в місті, де, мабуть, доведеться носити взуття. Вибір випав на друге, аби було легше здійснити перше. З усіма своїми пожитками вона повернулася до містечка. Тут чорношкірі жінки працювали переважно у двох закладах: у пральні та в готелі — чи то пак борделі — по той бік вулиці. Пілат вибрала пральню. Увійшовши, спитала трьох дівчат з руками по лікті у воді:

— Чи можна тут переночувати?

— Тут нікого не впускають на ніч.

— Я знаю. То можна чи не можна?

Вони знизали плечима. Наступного ранку Пілат найняли пралею за десять центів на день. Тут вона працювала, харчувалася, ночувала й заощаджувала центик до центика. Її мозолясті по роках праці на полі руки тепер розм’якли в милинах. Поки на них не наросла інакша, хоч і така сама тверда та шорстка шкіра пралі, пучки обдиралися від прання й викручування й пускали кров у балії. Якось Пілат мало не зіпсувала цілий жмут простирал, та дівчата виручили її — виполоскали їх іще раз.

Одного дня впав їй в око поїзд, що, пихкаючи, сунув із міста.

— Куди він їде? — спитала Пілат.

— На південь, — відповіли дівчата.

— Скільки коштує квиток?

— Це товарняк, — засміялися вони. — Тільки два пасажирські вагони, і чорношкірим туди зась.

— А що робити чорношкірим, коли їм треба кудись добратися?

— Вважається, що їм нікуди не треба добиратися. Негри Ідуть возом. Спитай у платній стайні, коли буде наступний фургон. Конюхи завжди наперед знають, коли хтось має від’їжджати.

Пілат так і зробила. Наприкінці жовтня, ще перед холодами, вирушила до Західної Віргінії. Недалекий світ, якщо вірити підручнику географії. Приїхавши на місце, дівчина усвідомила, що не знає, в якій частині штату шукати родичів. Тут було дуже багато негрів, більше, ніж вона досі побачила. З ними Пілат полегшало, й цю полегшу вона відчувала все своє життя.

Коли Пілат питали, як її звати, вона завжди подавала лише ім’я. Прізвище різало людям вуха. А тепер змушена була розпитувати, чи хто знає родину Дедів. Люди супилися й відказували: «Та ні, не доводилося таких знати».

У вірґінському містечку Калпепері Пілат влаштувалася прати білизну в готелі. Там вона дізналася, що на острові, неподалік морського берега, є поселення фермерів-негрів. Вони вирощують овочі, тримають худобу, женуть віскі й торгують тютюном. Шановані іншими неграми, самодостатні, остров’яни неохоче водяться з ними. Дістатися острова можна лише на човні. У неділю Пілат вмовила перевізника доправити її туди, коли скінчить роботу.

— А нащо тобі туди? — спитав він.

— Хочу там працювати.

— Там не попрацюєш.

— Чому?

— Бо ті люди тримаються вкупі й не приймають чужих.

— Перевези мене. Я заплачу.

— Скільки даси?

— П’ять центів.

— Боже пресвятий! Вже їдемо. Будемо там о пів на десяту.

На острові було зо тридцять родин. Пілат запевнила, що не боїться роботи. Сказала також, що їй не до вподоби жити на материку, в місті, де не дають волі. Її прийняли. Три місяці вона копала, орала, садила, рибалила й допомагала гнати віскі. Одного слід було остерігатися — показувати живіт. Уже шістнадцятирічна, вибрала собі коханця з однієї тамтешньої сім’ї й подбала, щоб він ніколи не бачив при світлі її живота. Пілат постаралася завагітніти і, на превеликий подив остров’янок, твердо впевнених, що їхні чоловіки найбажаніші на світі, — тим-то й там одружувалися переважно поміж собою, — відмовилася вийти за молодика, хоч він її дуже хотів. Боялася, що не вдасться вічно ховати своє черево від чоловіка. Побачивши гладеньку шкіру, він повівся б, як і всі інші. Люди чудувалися з її рішення. Добре, що ніхто її не проганяв. Оберігали Пілат, давали їй тим легшу роботу, чим ближче було до пологів. Коли родилася дівчинка, дві повитухи були надто зайняті тим, що діялося між ногами, щоб звернути увагу на гладенький, як м’яч, породіллин живіт.

Перш за все положниця подивилася, чи має новонароджена пупок, і втішилася, побачивши його. Знаючи, як їй давали ім’я, носячи папірчик з ним у дармовисі, Пілат, коли минуло дев’ять днів, попросила одну жінку принести Біблію. Їй сказали, що на острові є збірник гимнів, але Біблії немає. Щоб піти на службу Божу, доводилося переправитися на материк.

— Чи не порадите мені якогось гарного імени, що є в Біблії? — спитала Пілат.

— Ой, та їх безліч, — відповіли їй і назвали зо два десятки імен, з яких молода мама вибрала Ребекку та скоротила до Реби.

Одразу після пологів до Пілат прийшов її тато. Народивши дитину, вона була сумна, пригнічена й самотня. Ребиному батькові заборонили відвідувати породіллю, поки вона ще «не зцілилася», тож довелося перебути години похмурої самоти, крім радісних — у забавах з немовлям. Дуже виразно тато сказав: «Співай, співай, — а тоді сперся на підвіконня й попередив: — Ти не смієш відійти й покинути тіло».

Пілат зрозуміла все. Спів, який у неї був пречудовий, тут же розігнав смуток. Тато звелів їй повернутися до Пенсильванії й забрати останки чоловіка, якого вони з Мейконом убили. І не важило, що Пілат ані пальцем не торкнула жертви. Сестра стала братовою співучасницею, бо тоді вони ще були одним тілом і душею.

Коли Ребі минуло півроку, Пілат попрохала бабусю доглянути онуку й подалася до Пенсильванії. Люди відраджували її від цієї подорожі, бо наближалася зима, але Пілат не послухалася їх.

За місяць вона повернулася з мішком. Нікому не казала, що в ньому. Долучила його до підручника географії, камінців і двох шпульок ниток.

Коли дитині минуло два роки, Пілат охопив неспокій. Той підручник поставив на ній печать принуки волочитися країною, ступати на всі ці рожеві, жовті, блакитні й зелені штати. Вона покинула острів і пустилася в мандри на двадцять з гаком років, аж поки Реба народила дитя. Ні одна місцина не зрівнялася з островом. Там у неї був один-єдиний тривалий любовний зв’язок. Пілат шукала іншого чоловіка, та ні один ніколи не дорівняв до цього остров’янина.

З часом вона перестала перейматися своїм животом і вже не крилася з ним. Дійшла висновку: хоч мужчини грають безруких, безногих, горбатих, сліпих, п’яних жінок, грають немовлят, монашок і монахів, хлопчиків, овець, собак, кіз, грають всяку всячину й навіть один одного, навіть підхожі до цього діла рослини, та все одно ці ґвалтівники бояться грати її — жінку без пупа. Хололи, уздрівши черево на подобу спини, втрачали всю чоловічу міць, немічніли, кам’яніли, коли Пілат було оголювалася й ішла просто на них, навмисне виставляючи напоказ живіт — гладесенький як коліно.

— Що ти за одна? Русалка чи хто?! — скрикнув якось один із них, кинувшись по свої шкарпетки.

Її цуралися. Мало того, що безрідна, Пілат ще й порізнилася зі своїм людом. Зазнала сякого-такого щастячка на острові, та все інше було під забороною: рівний шлюб, щира дружба, спільна віра. Чоловіки супилися, жінки шушукалися й ховали дітей позад себе. Навіть мандрівний цирк не взяв би Пілат, бо її химерній рисі бракувало дуже важливого — ґротескности. Та й справді, на що там було дивитися! Номер з її ґанджем, хай навіть рідкісним і страховинним, мав би на арені цілковитий провал. Щоб цікавість породила драму, було треба інтиму, пліток, та й часу теж.

Кінець кінцем Пілат перестала таїти образу. Хоча й дуже мало освічена, та зовсім не тупа, усвідомивши, яке її становище у світі тепер і що так воно вже й буде, жінка відкинула всі засади, яких досі навчилася, й почала з нуля. У першу чергу обстригла волосся, щоб уже ніколи не мати з ним мороки. Тоді спробувала вирішити, як жити далі й що в житті найважливіше. Коли я весела, коли сумна? Яка між цим різниця? Що мені треба знати, щоб виживати? Що на цім світі правдиве? Її думки ходили кривими дорогами, манівцями, деколи виходили на глибини, а деколи на одкровення трирічної дитини. За час цих наполегливих пошуків істини її намагання увінчалося висновком: у смерти немає нічого жахливого (Пілат часто говорила з небіжчиками), отже, не варто її боятися. Маючи таке переконання, співчуваючи, нехай і збоку, знедоленим, Пілат дозріла й — завдяки здобутому чи запозиченому досвіду — сяк-так втримувалася в рамках складного світу, розшарованого на верстви чорношкірих людей. Її одяг прикро вражав, зате на противагу — вона шанувала особисте в кожній людині, а таке ставлення весь темношкірий люд дуже цінував.

Пілат мала звичку дивитися людям просто в очі. У ті часи негри вважали таку поведінку верхом нечемности, прийнятну тільки поміж дітей і з дітьми, та ще хіба з покидьками суспільства. Зате вона ніколи не обмовлялася нечемним словом. У її жилах текла пальмова олія, тож Пілат ніколи не починала розмови, — у справі чи просто так, — не запропонувавши гостеві перекусити чим хата багата. Вона сміялася, але ніколи не усміхалася, і до 1963 року, коли їй було шістдесят вісім літ, не пролила жодної сльози, відколи Серс принесла їй на сніданок вишневе варення.

Свідомо нехтуючи правилами поведінки за столом, засадами гігієни, вона натомість дуже зважала на стосунки між людьми. Оці дванадцять років в окрузі Монтур, де до дівчинки ласкаво ставилися батько та брат і де її обов’язком було доглядати живність на фермі, навчили її хороших манер. Кращих, ніж у тих чоловіків, що обзивали її русалкою, і в тих жінок, що замітали за нею сліди чи чіпляли дзеркальця на її двері.

Пілат була вроджена знахарка. Давала собі раду з посвареними пияками, забіякуватими жінками, подеколи ставала посередницею в замиренні, й воно було тривкіше, ніж зазвичай буває, бо замирював хтось зовсім інший, ніж ці люди. А найважливіше — Пілат слухалася великого наставника — свого батька, який час від часу являвся їй і давав поради. Відколи народилася Реба, він приходив одягнений уже не в тому, в чому був на краю лісу й у печері, коли Пілат з братом покинули дім Серс. Не в комбінезоні, не в тяжких черевиках, як було тоді, коли його застрілили. Тепер навідувався в білій сорочці з блакитним коміром і в коричневій гострокінцевій шапці, босоніж. Носив зв’язані шнурками черевики через плече. Мабуть, тому, що боліли йому ноги. Все потирав пальці на них, коли сидів біля доччиного ліжка чи на ґанку, коли спочивав, спершись на самогонний апарат.

Пілат гнала самогон, робила вино й так заробляла на хліб і до хліба. Той заробіток давав їй дедалі більшу свободу, ніж усякий інший може дати біднячці, яка не хоче торгувати своїм тілом. Ставши дрібною торговкою спиртним у негритянському кварталі міста, вона лише зрідка мала клопіт з полісменами й шерифом, бо не дозволяла нічого такого, що звичайно буває у винярнях. Ніяких жінок, ніяких азартних ігор. Пілат частіше забороняла, ніж дозволяла своїм клієнтам випивати куплене тут, на місці. Виробляла та продавала. Й усе.

Коли Реба підросла та стала жити від оргазму до оргазму й угомонилася тільки на час — щоб народити Агар, Пілат вирішила, що, мабуть, пора змінити спосіб життя. Не через Ребу, яку цілком задовольняло таке життя, а через внучку. Агар була примхлива. Ще дволітньою вона ненавиділа бруд і безлад. У свої три роки вже набралася марнослав’я та гордости. Вона любила гарний одяг. Хоч Пілат і Реба дивувалися з її забаганок, але радо потурали їм. Маніжили дитину, натомість вона, у віддяку за поблажливість, приховувала, як могла, що соромиться їх.

Пілат постановила знайти свого брата, якщо він ще живий, бо маленька Агар потребувала сім’ї, родичів, зовсім іншого життя, ніж могли запропонувати їй бабуся й мама. Судячи з усього, що пам’ятала про Мейкона, Пілат вважала, що він відрізняється від сестри. Мабуть, заможний, солідний, надійний, ближчий до людей і речей, які подобались Агар. До того ж, Пілат хотіла помиритися з братом. Спитала батька, де Мейкон, та він лиш потер ноги й похитав головою. Що ж, тоді вона вперше в житті добровільно пішла до поліції, де її послали до Червоного Хреста. Звідти її скерували до Армії порятунку. Там порадили звернутися до Товариства друзів, а вже звідти її повернули до Армії порятунку. Допіру тоді члени-армійці понадсилали листи до своїх командних постів у великих містах — від Нью-Йорка до Сент-Луїса й від Детройта до Луїзіани. У листах було прохання пошукати Мейкона в телефонних довідниках. Там його і знайшла секретарка одного капітана. Пілат чудувалася, що їм це вдалося, а капітан — зовсім ні. Навряд чи знайдеться багато людей із таким прізвищем.

Вони їхали з шиком — одним поїздом і двома автобусами, бо Пілат мала купу грошей. Через кризу 1929 року було дуже багато охочих на дешеве саморобне спиртне, тому жінка не потребувала навіть складчини, яку їй зібрали в Армії порятунку. Приїхала з валізами, зеленим мішком, з дорослою дочкою та малою внучкою й побачила, що брат недобрий, негостинний, що нічого не простив і соромиться її. Пілат була б негайно виїхала, якби не братова, що тоді вмирала без любови. Як і тепер, коли Рут сиділа за столом навпроти зовиці та слухала оповідь про історію життя. Пілат навмисне розказувала дуже довго, щоб відвернути думки братової від Агар.

Розділ VI

— Я відвів її додому. Коли я прийшов, вона стояла посеред кімнати. Тож відвів її додому. Жаль було на неї дивитися. Справді жаль.

Дояр знизав плечима. Не хотів говорити про Агар, але інакше годі було домогтися, щоб Гітара заспокоївся й повів мову про щось інше.

— Що ти їй зробив? — спитав Гітара.

— А що я мав їй робити? Ти ж бачив її з м’ясницьким ножем. І ще ставиш мені такі питання?

— Маю на увазі, що ти їй накоїв раніше. Вона зовсім з глузду з’їхала.

— Те саме, що коїш ти жінкам кожні шість місяців. Порвав з нею.

— Не вірю тобі.

— Правду кажу.

— Та ні. Не все кажеш. Було ще щось.

— То, по-твоєму, я брехун?

— Витлумачуй мої слова як хочеш. Цій дівчині болить, і зробив їй боляче не хто інший, як ти.

— Що з тобою, Гітаро? Вже довгі місяці дивишся, як вона пробує мене вбити, а я її й пальцем не торкаю. Тепер сидиш отут і переймаєшся нею. Ні з того ні з сього поводишся, як той коп. Чи як святенник. Останнім часом ти почепив собі німб. Може, й білі шати маєш?

— Що ти хотів цим сказати?

— А те, що маю по зав’язку твого прискіпування. Знаю, що на багато чого ми дивимося інакше. Знаю, що ти вважаєш мене ледарем. Легкодухом, як ото кажеш... Та якщо ми друзі... Я ж не пхаю носа до твоїх справ. Га?

— Так. Не пхаєш.

Минуло кілька хвилин. Дояр потягав пиво, а Гітара сьорбав чайок. Вони сиділи в забігайлівці Мері. Був недільний полудень, кілька днів після останнього замаху Агар.

— Ти не куриш? — поспитав Дояр.

— Ні. Кинув. Тепер набагато краще почуваюся.

Минула добра хвилина, поки Гітара додав:

— І тобі варто б кинути цю звичку.

— Еге ж, — кивнув Дояр, — коли буду й далі водитися з тобою, то таки кину. Облишу курити, пити, шморгатися з дівчатами — геть усе. Житиму потаємним життям і лигатимуся з Хмарочосом.

— Ну, і хто тепер пхає носа до чужого проса? — нахмурився Гітара.

— Та я, — зітхнув Дояр і подивився приятелеві у вічі. — Я. Хочу знати, навіщо ти минулого Різдва волочився з Хмарочосом.

— Він мав клопіт. Я допоміг йому.

— І це все?

— А що ще?

— Не знаю, що ще. Зате знаю, що тут є ще щось. Якщо це не для моїх вух — гаразд, так і скажи. Щось із тобою діється, і я хочу знати, що саме.

Гітара не відповів.

— Гітаро, ми здавна дружимо. Знаєш про мене все. Можу тобі все сказати про себе. Хай яка різниця між нами, та я знаю, що тобі можна довіряти. Але з якогось часу наша дружба — як вулиця з одностороннім рухом. Розумієш, що я маю на увазі? Я кажу тобі все, а ти мені — нічого. Вважаєш, що я не гідний довіри?

— Не знаю, гідний ти чи ні.

— А ти випробуй мене.

— Не можу. Тут замішані інші люди.

— То не треба про них. Про себе скажи.

Гітара задивився на приятеля. «Мабуть, — подумав, — мабуть, тобі можна довіритися. Мабуть, і ні, але я все одно ризикую, бо котрогось дня...»

— Гаразд, — обізвався він, — але знай: все, що я розкажу тобі, не сміє піти далі. Якщо проговоришся комусь, то тим самим накинеш мені петлю на шию. Ти й далі цікавий знати?

— Так.

— Ти певен цього?

— Певен.

Гітара долив у свою чашку гарячої води та якийсь час дивився на чаїнки, що кружляли й помалу осідали на дно.

— Гадаю, — сказав він, — ти знаєш, що час від часу білі вбивають чорних, а багато хто похитує тоді головою та примовляє: «Ая-яй, як не соромно! Встид і ганьба!».

Дояр звів брови. Гадав, що приятель утаємничить у свої справи, а той знову сів на свого коника — расові проблеми. Гітара говорив повільно, зважував кожне слово. Здавалося, що він прислухається сам до себе.

— А я не можу лише прицмокувати та примовляти: «Ой, який жах!». Мушу щось робити. Єдине, що лишилося робити, — це підтримувати рівновагу, провадити рівний рахунок. Кожний чоловік, кожна жінка, кожна дитина — це п’ять-сім поколінь майбутніх нащадків. Отже, кожна смерть — це смерть п’яти-семи поколінь. Їх не спинити, цих негідників, що вбивають нас, намагаються позбутися нас. І кожного разу, коли їм таланить, вони позбуваються п’яти-семи поколінь. А я підтримую рівний рахунок.

Є братство. Воно складається з кількох чоловік, охочих до ризику. Вони нікого не зачіпають першими. Байдужі, як двері. Та коли білі вбивають негреня, негритянку чи негра й оті хвалені суди не карають убивць, тоді це братство вибирає навмання подібну жертву й розправляється з нею подібно, якщо таке можливо. Якщо негра повісили, то й братчики вішають. Якщо негра спалили, то й вони палять; якщо негритянку зґвалтували й замордували, то й вони ґвалтують і мордують. Якщо можуть. Якщо ж не можуть розправитися точнісінько так само, то стараються, аби було якнайподібніше. Називають себе «Сім днів», їх семеро. Завжди семеро й тільки семеро. Якщо хтось із них помре, чи покине їх, чи буде нездатний до такої діяльности, то вони приймають когось іншого. Не відразу, бо вибір вимагає часу. А вони ніколи й не квапляться, час — їхній козир. Перегодити, перетривати... Не нарощувати числа членів, бо тоді була б небезпека, що все викриється. Вони не пишуть своїх імен у виходках, не похваляються перед жінками. Час і мовчання. Це їхня зброя, тож вони діятимуть завжди.

Все почалося 1920 року, коли вбили рядового з Джорджії, а перед тим оскопили його. Ще й осліпили цього ветерана, що повоював у Франції й повернувся з Першої світової. Тоді-то й постало це братство. Я один із братчиків.

Весь час, коли Гітара говорив, Дояр сидів тихо. Тепер його тіпало й морозило.

— Ти... ти вбиватимеш людей?

— Не людей. Білих.

— За що?

— Я вже сказав, за що. Так треба, так має бути. Належить підтримувати рівний рахунок.

— А якщо не робити цього? Якщо лишити все, як є?

— Тоді світ буде зоопарком, а я не зможу в ньому жити.

— Чому ви не переслідуєте тих, що вчинили злочини? Чому вбиваєте невинних людей? Чому не вбивць?

— Нам все одно, хто скоїв злочин. Кожен із них може це зробити. Тож ми вибираємо одного з них. Немає невинних білих, бо кожен із них — якщо й не фактичний вбивця негрів, то потенційний. Гадаєш, їх згіршив Гітлер? Таж вони тільки тому вважають його біснуватим, що їм довелося піти на війну. Гітлер — звичайна, нормальна біла людина. Він убивав євреїв і циган, бо не мав нас. Чи ти бачив, щоб куклукскланівці обурювалися ним? Не бачив і не побачиш.

— Але ж люди, що лінчують і каструють, — це схибленці, Гітаро. Схибленці.

— Щоразу, коли хтось зробить таке одному з нас, кажуть, що це справа рук схибленця або розумово відсталого. Це те саме, що назвати його, скажімо, п’яним чи замороченим наркотиками. Чому ти ніколи не станеш виколювати людям очі й розбивати голови, хай навіть будеш п’янющий як чіп чи по горло напханий наркотиками? Чому ніколи не станеш таким схибленцем? Більше того, чому негри, найсхибленіші, найтупіші в усій Америці люди, не докочуються до такого збоченства? Білі люди — ненормальні. Вся їх раса — ненормальна. Дуже важко взяти гору над ворогом-збоченцем.

— Ну а ці, нормальні? Декотрі білі жертвують собою заради чорних. Справді йдуть на жертви.

— Це означає лише те, що таких нормальних — один-два. І їм не вдасться покласти край вбивствам. Нехай цих добряків і вражає насильство, та нічого вони з ним не вдіють. Ці білі можуть навіть виступати публічно проти, та їм не спинити вбивць. Можуть навіть жертвувати собою, проте чорних все одно вбиватимуть. Отже, й ми вбиватимемо.

— Ось тут помиляєшся. Таких білих не один-два. Їх багато.

— Та невже? Дояре, якби Кеннеді напився до чортиків і нудився, сидячи біля печі десь у Міссісіпі, то неодмінно приєднався б знічев’я до натовпу, що лінчує чорношкірого. При таких обставинах виплила б наверх ота ненормальність. А я одне знаю: хай який буду п’янющий, хай який знудьгований до блювоти, та ніколи не приєднаюся до лінчувальників. Знаю, що й ти не приєднаєшся, ані жодний негр — знайомий мені чи незнайомий. Ніколи. Нізащо на світі не вийду знічев’я з дому, щоб випустити бебехи першому стрічному білому. А білі саме так і чинять. Причому не задля зиску, який вони майже завжди ставлять за мету. Задля забави. Збоченці.

— Ну а... — Дояр спробував пригадати когось із білих, що безперечно допомагав неграм. — А Швайцер? Альберт Швайцер. Він теж пішов би на лінчування?

— І не завагався б. Плювати йому на тих африканців. Йому все одно — люди вони чи щури. Він діяв так, як у лабораторії: випробував себе й довів, що може ставити експерименти не на собаках, а на людях.

— А як тобі Елеонора Рузвельт?

— Про жінок я нічого не знаю. Не знаю, на що вони здатні, зате дуже добре пам’ятаю одну картинку з білими мамунцями. Піднімають понад голови своїх діточок, щоб ті добре бачили, як на дереві горять негри. Гадаю, що й місіс Рузвельт повелася б так само. А про містера Рузвельта — не гадаю, а знаю. Якби його завезти в тому інвалідському візку до якогось запилюженого містечка в Алабамі й дати дрібку тютюну, шахівницю, крапельку віскі й шнурок у руки, то й цей містер лінчував би. Кажу тобі: коли складуться обставини, то всі білі підуть на таке. А ми, при таких самих обставинах, — не підемо. Отже, немає значення, що деякі з них не вбивають. Я слухаю. Читаю. І тепер я певен, що вони вже себе пізнали. Знають, що вони ненормальні. Їхні письменники й митці стверджують це вже віддавна. Кажуть читачам і глядачам, що ті схиблені й розбещені, й називають це трагедією. В кіно це називається пригодою. Саме цю розбещеність вони хочуть показати природною, гідною похвали. А вона не така. Це хвороба в їхній крові, в будові хромосом.

— Сподіваюся, ти зможеш це довести. Науково.

— Не зможу.

— А мав би довести, перш ніж пускатися на такі вчинки.

— А вони хіба доводять щось науково, перш ніж убивати нас? Ні. Вони спершу вбивають, а тоді намагаються знайти наукове обґрунтування нашої смерти.

— Постривай, Гітаро. Якщо вони такі лиходії й такі збоченці, як кажеш, то чому ти хочеш бути схожим на них? Ти б не хотів бути кращим від них?

— А я і є кращий.

— Але ж ти робиш те, що роблять найгірші з них.

— Так, але я розсудливий.

— Розсудливий? Як це розуміти?

— По-перше, я роблю це не задля забави. По-друге, не маю на меті здобути владу, славу, не маю на меті заволодіти землею чи грішми. По-третє, я ні на кого не маю ненависти.

— Не маєш ненависти? Це неможливо!

— А ось і можливо. Мені бридко таке робити. Я боюся це робити. Дуже важко йти на таке, коли ти не маєш ненависти, коли ти не п’яний, не заморочений наркотиками й не таїш зла до вибраної жертви.

— Не розумію, яка користь із цього. Ніяк не втямлю.

— Я вже тобі сказав. Йдеться про числа. Про рівновагу. Про відношення. А ще — про країну, землю.

— Не розумію тебе.

— Земля просякла кров’ю чорношкірих людей. А ще раніше — кров’ю індіанців. Білих уже ніяка сила не вилікує. Якщо все буде так, як було досі, то не зостане ні одного з нас, а тим, що зостануть, забракне землі. Отже, має бути рівний рахунок.

— Але ж їх більше, ніж нас.

— Хіба що на Заході. Так чи сяк, а рахунок не може зростати на їхню користь.

— Ви б мали хотіти, щоб кожен знав про це братство. Тоді, може, й припинилися б безчинства білих. Навіщо ця секретність?

— Щоб нас не спіймали.

— І про вас не можуть знати навіть негри? А їм же потрібно дати надію, хіба ні?

— Ні.

— Чому ні?

— Через зраду. Нас можуть зрадити.

— То хай знають вони, білі. Хай знають про вас, як про мафію, як про ку-клукс-клан. Хай бояться, то й поводитимуться по-людському.

— Мелеш дурниці. Хіба так буває, що одні знають, а інші не знають? Крім того, ми не такі, як вони. Всі мафіозі ненормальні. Так само й куклукскланівці. Перші вбивають задля грошей, другі — задля розваги. Мають величезні зиски, мають протекцію. Ми не маємо. Йдеться не про те, щоб інші люди знали про нас. Ми нічого не кажемо нашим жертвам, хіба що шепочемо на вухо: «Твій день настав». Вся перевага нашої діяльности — в потайності, в нерозголошенні. Ніхто з нас не відчуває неприродної потреби обговорювати наші дії, розповідати про них. Ми не обговорюємо подробиць. Ми просто дістаємо завдання. Якщо негра вбито в середу, то завдання дістає братчик Середа. Якщо ж убивство сталося в понеділок, то справу доручають Понеділку. І ми просто повідомляємо один одного, коли виконуємо завдання. Не описуємо, як це було, не кажемо, хто це був. А якщо хтось має такої діяльности аж по зав’язку, як ото страховий аґент Роберт Сміт, то він радше накладе на себе руки, ніж здуру зізнається. Як ото Портер. Він геть зламався. Братчики вже подумували були замінити його кимсь іншим. Але Портер потребував лише перепочинку. Тепер з ним усе гаразд.

Задивившись на приятеля, Дояр відчув, як тілом пробіг довго стримуваний спазм.

— Я не можу такого сприйняти, Гітаро.

— Знаю.

— Забагато цього всього, як на мене. Недобре воно.

— Що саме?

— По-перше, ти можеш попастися поліції.

— Цілком можливо. Але коли мене спіймають, то я попросту згину раніше, ніж належало б. Як я помру й коли — мені це байдуже. Мені не байдуже одне — за що я помру, для чого я живу. Коли я попадуся їм у лапи, то мене засудять за один-два злочини. Аж ніяк не за всі. Й усе одно залишаться ще шість братчиків — днів тижня. Ми вже віддавна діємо. І, повір мені, діятимемо ще дуже-дуже довго.

— Ти не маєш права оженитися.

— Не маю.

— Не можеш мати дітей.

— Не можу.

— І що це за життя?

— Я ним задоволений.

— У ньому немає любови.

— Любови? Немає любови?! Ти що, не слухав мене? Все, що я роблю, — не з ненависти до білих, а з любови до нас. З любови до тебе. Усе моє життя — любов.

— Чоловіче, ти з глузду з’їхав.

— Так вважаєш? То скажи мені: оці євреї, що перебули концентраційні табори, полюють на нацистів з ненависти до тих чи з любови до мертвих євреїв?

— Це не одне й те саме.

— Тільки тому, що євреї мають гроші й засоби пропаганди.

— Не тільки. Євреї віддають нацистських злочинців до суду. А ви вбиваєте, причому не вбивць. Розправляєтеся з невинними людьми.

— Я вже тобі сказав, що немає...

— У такий спосіб лиху не зарадиш...

— Дояре, ми бідні люди. Я працюю на автозаводі. Решта наших людей ледве зводить кінці з кінцями. Де гроші, де підтримка від держави? Хто допоможе нашій справедливості? Ти кажеш, євреї віддають злочинців до суду. А ми хіба маємо суд? Чи є хоча б один суд у цій країні, у якому присяжні покарають білих винуватців? Дотепер є місця, де негр не може свідчити проти білого. Там суддя, присяжні й весь суд мають узаконене право не брати до уваги всього, що скаже чорношкірий. А це означає, що чорну людину визнають жертвою злочину тільки тоді, коли це ствердить біла людина. Тільки тоді. Якби було щось подібне до справедливости на судових розглядах справ про білих придурків — убивць негрів, то не було б «Семи днів». Але справедливости немає, тому ми й діємо. Без грошей, без підтримки, без костюмів, без газет, без сенаторів, без лобістів. І без якихось ілюзій!

— Ти говориш зовсім як той рудоголовий негр, що звався Ікс. Чому б тобі не підтримати його й не назвати себе Гітарою Іксом?

— Ікс чи Бейнз — яка різниця? Чхати я хотів на імена й на прізвища.

— Ти не розумієш, що він хотів сказати. Хотів дати зрозуміти білим людям, що він не приймає свого рабського прізвища.

— Мені байдужісінько до того, що знають чи й кажуть білі. До того ж я приймаю своє ім’я. Це частина мене самого. Гітара — це моє справжнє ім’я, Бейнз — прізвище мого рабовласника. І мені досить цього. Рабські імена не цікавлять мене. Хвилює мене — рабський статус.

— І через вбивства білих людей цей статус зміниться?

— Гадаю, що так.

— А чи зміниться й мій рабський статус?

— А хіба ні? — всміхнувся Гітара.

— Та ні, чорт візьми! — спохмурнів Дояр. — Невже я довше житиму тільки через те, що ви всі читаєте газети й потім влаштовуєте засідки на бідних білих стариганів?

— Річ не в тім, щоб ти довше жив. Річ у тім, як і чому ти живеш. Йдеться про те, щоб твої діти могли плодити дітей. Про те, щоби створити світ, у якому білі люди добряче задумуватимуться, перш ніж лінчувати.

— Гітаро, нічого з цієї бридні не змінить життя — чи то мого, чи то якогось іншого негра. Те, що ви робите, — дурість. І ще одне: воно стає звичкою. Якщо ти скоїш багато вбивств, то ти зможеш убити будь-кого. Розумієш, що хочу сказати? Торпеда є торпеда, хай яку там ціль вона має. Ти можеш порішити всякого, хто тобі не сподобається. Ти можеш порішити мене.

— Ми не вбиваємо негрів.

— Та послухай самого себе! Негрів! Не Дояра. Ти не сказав: «Я не зможу й пальцем торкнути тебе, Дояре». Ти сказав: «Ми не вбиваємо негрів». Чоловіче, це — паскудство. А може, ви таки зміните ваші правила гри?

— «Дні» є «Дні». Так повелося вже здавна.

Дояр задумався.

— Чи є поміж вас молоді члени? Невже всі старі? Чи ти один-єдиний молодий?

— Навіщо питаєш?

— Бо молодь схильна змінювати правила.

— Ти переймаєшся собою, Дояре? — розвеселився Гітара.

— Ні. Насправді ні, — Дояр відклав сигарету й потягся за ще одною. — Скажи мені, котрий твій день.

— Неділя. Я недільний братчик.

— Приятелю, я боюся за тебе, — Дояр потер кісточку своєї коротшої ноги.

— Дивна річ. Я теж боюся за тебе.

Розділ VII

Люди, що осіли посеред суші, знають свою місцину. Знають, що десь у Вайомінґу тече струмок Біттер чи річка Павдер, що Велике Солоне озеро у штаті Юта — це замінник моря й доводиться задовольнятися бережком, набережною і пляжем, бо годі їх назвати узбережжям. Не маючи моря, ці люди лише зрідка мріють про мандрівки. Натомість тих, що живуть біля Великих озер, бентежить це місце на краю суші — кордоні держави, але не узбережжі. Довго пробувають тут, певні того, як і всі приморські жителі, що звідси, з границі, може бути тільки безповоротний виїзд чи втеча. Та ці п’ять Великих озер, які ріка Святого Лаврентія напоює споминами про море, — самі посеред суші, дарма що мандрівна ріка поєднує їх із Атлантикою. Коли люди з озерного краю доходять до такого розуміння, їх охоплює гостре бажання виїхати звідси. Ця мрія не дає спати, нема куди від неї подітися. Це може бути прагнення бачити інші вулиці, інші промені сонця. Чи бути оточеним чужинцями. Або навіть почути клацання дверного замка за своєю спиною.

Дояр прагнув почути клацання замка. Хотів відчути, як за плечима зачиняються важкі білі двері дому на Нелікарській вулиці, знати, що це вже востаннє чути, як заскочка замка лунко ввігналася в паз.

— Все належатиме тобі. Все. Будеш вільний. Гроші — це свобода, Мейконе. Іншої свободи немає.

— Знаю, тату, знаю. Але все одно мушу виїхати. Я не покину країни. Просто хочу бути на своїм хлібі. Знайти роботу, жити, як сам захочу. Ви почали таке життя шістнадцятилітнім. Гітара — сімнадцятилітнім. Усі. А я й досі мешкаю вдома, працюю у вас. Не тому, що розстарався цієї роботи, а тому, що я — ваш син. А мені вже поза тридцять.

— Я потребую тебе тут, Мейконе. Якщо вже виїжджати, то треба було це зробити років п’ять тому. А тепер я став залежний від тебе.

Мейконові-старшому було важко просити, однак старався, як міг.

— Лише рік. Один рік. Дайте мені грошей на цей час і відпустіть. Коли повернуся, працюватиму рік задурно й таким чином віддам позичку.

— Сину, річ не в грошах. Йдеться про те, щоб ти був тут і доглядав усе добро. Усе те, що я залишу тобі. Щоб ти знав, як з цим давати собі раду.

— Дайте мені зараз частку цього добра, коли я її потребую. Не будьте, як Пілат, що сховала спадок у зелений мішок і підвісила так, що ніхто не має туди доступу. Не змушуйте мене чекати, доки...

— Що ти сказав?

Раптово, як старий пес випускає з зубів капці, занюшивши сире м’ясо, так і батько скинув прохальний вираз із свого лиця й роздув ніздрі з цікавости.

— Я сказав: дайте мені частку...

— Ні. Не те. Про Пілат і її мішок.

— Ага. Її мішок. Та ви його бачили, хіба ні? Зелений такий, підвісила його до стелі. Називає його своїм спадком. У кімнаті не перейдеш від стіни до стіни, не стукнувшись головою об нього. Чи пам’ятаєте цей мішок?

Мейкон-старший часто закліпав очима, однак опанувався й відповів:

— Моя нога ніколи не ступала в дім Пілат. Одного разу я заглянув туди, але там було темно. Я не побачив нічого, що звисало зі стелі. Коли востаннє ти бачив той мішок?

— Може, дев’ять або десять місяців тому. А в чому річ?

— Ти гадаєш, він і досі там?

— Чому б не мав там бути?

— Ти сказав, що він зелений. Ти певен цього?

— Угу, зелений. Як трава. А що таке? Що вас непокоїть?

— Пілат сказала тобі, що це її спадок, га? — усміхнувся Мейкон, але так роблено, що Дояр заледве розпізнав у цій Гримасі усмішку.

— Ні. Не вона. Це Агар сказала. Я йшов через кімнату до... е-е-е... від стіни до стіни. Я досить високий, щоб зачепити той мішок головою. Ото я вдарився й набив ґулю. Коли я спитав Агар, що в ньому, відповіла: «Спадок Пілат».

— І ти набив ґулю на голові?

— Ага. Наче цеглою. Що хочете робити? Судитися з нею за той спадок?

— Ти вже полуднував?

— Тепер пів до одинадцятої, тату.

— Піди до Мері. Замов там дві порції свинини на рожні. Зустрінемося в парку навпроти «Милосердя». Там попоїмо.

— Тату...

— То йди. Роби, що я тобі сказав. Іди ж бо, Мейконе.

Вони зустрілися в невеликому парку навпроти лічниці «Милосердя», повному дерев, голубів, білок, псів, студентів, пияків, дітей і секретарок. Два темношкірі сиділи на залізній лавці, трохи осторонь найлюднішого місця, але не на краю парку. Обидва були гарно вдягнені, надто гарно, щоб їсти свинину з паперових тарілочок, але цього теплого вересневого дня таке здавалося природним, в ідеальній злагоді з настроєм, який тут панував.

Дояра зацікавило батькове зворушення, але не занепокоїло. Дуже вже багато чого діялося та змінювалося. Крім того, він знав: хай із якої причини Мейкон-старший крутиться й зиркає на всі боки, чи нема нікого поблизу, все одно йтиметься про щось потрібне йому. Не синові. Тепер Дояр міг подивитися на батька холодно та безпристрасно, відколи сів у поїзд і вислухав сумну-сумну материну пісню-оповідь. І досі у вухах лунали її слова: «Яке тобі було лихо від того, що я стояла на колінах?»

У глибині душі, десь там, де ховалося серце, Дояр почувався іграшкою в чужих руках. Якимсь чином усі його використовували чи то для чогось, чи то як щось. Вимудровували, кожне на свій копил, різні ролі для Дояра, робили з нього предмет своїх мрій про багатство, кохання і страждання. Все, що вони звершували, було начебто й на його користь, однак він не потребував ані крихти з тих діянь. Колись давно була довга бесіда з батьком, і після неї син віддалився від матері. А тепер, відверто поговоривши з матір’ю, дізнався одне: ще перед народженням, перед тим як нервові закінчення плода сформувалися в материнському лоні, той плід став причиною суперечок і боротьби. А тепер жінка, яка запевняла, що кохає Дояра понад життя — її життя, насправді ставить коханця понад його життя, адже півроку пробувала звести коханця зі світу. Ну а Гітара! Єдина розумна й надійна людина, яку він знав, здуріла, схибнулась і замість мудрої мови виголошує криваві нісенітниці. Якраз до пари Хмарочосові.

Тож Дояр, хоч зацікавлений, але не збуджений, не сповнений надії, чекав цієї останньої батькової вимоги.

— Слухай мене, сину. Їж м’ясо та слухай. Не перебивай, бо тоді загублю нитку оповіді. Колись давно я розповів тобі про те, як я змалку жив на фермі. Про Пілат і про мене. Про те, як убили мого тата. Я не закінчив оповіді. Так і не розказав тобі всього. Промовчав про те, що сталося між Пілат і мною. Я постарався, щоб ти не зустрічався з нею, і сказав тобі, що ця жінка — змія. Зараз поясню чому.

До лавочки підкотився червоний м’яч. Мейкон підняв його й кинув маленькій дівчинці. Перш ніж повести далі, пересвідчився, чи підійшла дитина до мами.

За шість днів після смерти найстаршого Мейкона Деда його діти — дванадцятирічна Пілат і шістнадцятирічний Мейкон — опинилися без даху над головою. Розгублені, згорьовані, пішли до будинку, де жила найближча їм чорношкіра особа — Серс, повитуха, що їх обох привела на світ і була свідком того, як їхня мама вмерла, а Пілат дали ім’я. Серс працювала у великому домі — просто-таки палаці неподалік Данвілла на родину землевласників — фермерів-джентльменів, як їх тоді називали. Сироти гукнули жінку рано-вранці, коли, засівши на городі, побачили, що з кухонного комина пішов дим. Серс упустила їх у дім, полегко сплескуючи руками, та сказала, що дуже рада бачити їх живими. Вона не знала, що діється з підлітками після вбивства батька. Мейкон відповів, що сам поховав тата біля струмка на їхній землі, там, де вони любили рибалити й де Мейкон колись упіймав більш ніж чотирикілограмову форель. Могила вийшла плиткіша, ніж мала бути, але він наскладав на ній каміння.

Жінка запропонувала їм залишитися з нею, поки надумають, що робити й куди податися. У домі їх легко сховати. Є кімнати, до яких панство дуже рідко заходить, а якщо вони не дуже безпечні, то Серс готова поділитися з дітьми своєю кімнаткою, куди ніхто з домашніх не має вступу. Однак там було дуже мало місця, і стало на тім, що брат і сестра житимуть у двох приміщеннях на третьому поверсі, які правили за комори. Серс приноситиме туди воду для умивання, їжу й виноситиме відходи.

Мейкон спитав, чи не можна було б їм працювати тут. Може, пані дому взяла б їх допомагати на кухні, на подвір’ї чи ще десь?

Заскочена Серс ледве здобулася на слова, аж язик прикусила:

— Чи ти здурів? Кажеш, що ви бачили, як убили тата. Думаєш, убивці не знають, що ви були свідки? Якщо вони застрілили дорослого, то що вони з вами зроблять, як гадаєш? Май розум. Нам треба цю всю справу добре обдумати.

Мейкон і Пілат пробули там два тижні, ані дня довше. Брат ще з п’яти-шести літ звик тяжко працювати на фермі, а сестра народилася вільною й непогамованою. Вони не могли витримати тиші стін, нудьги неробства. Не мали нічого іншого до діла, крім як чекати єдиної розваги — їди та справляння потреби. Все, що завгодно, було краще, ніж цілий день никати по килимі, ніж напихатися м’якими прісними наїдками білих, ніж крадькома спозирати на небо з-за штор барви слонової кости.

Одного дня Пілат розплакалася, коли на сніданок Серс принесла їй білу грінку й вишневе варення. Хотіла своїх власних вишень, із своєї вишні, з кісточками та хвостиками, а не якоїсь пересолодженої й перемеленої розмазні. Дівчинці здавалося, що згине, якщо зараз не пустить собі в рот струмінчик теплого молока просто з коров’ячого вимени, якщо не зірве помідора з куща й не з’їсть його тут же, на грядці. Її мучило невтолиме прагнення цієї простої їжі; їй ятрилася рана у вусі по операції, яку Пілат сама-таки й зробила; доходило мало не до істерії. Перш ніж покинути ферму, дівчинка вийняла з Біблії клаптик бурого паперу з написаним своїм іменем й довго вагалася, що взяти: табакерку чи чепчик з блакитними стрічками. Врешті вибрала невеличку латунну скриньку, що належала її матері. Смутні дні у великій кам’яниці Пілат проводила в роздумах, як зробити сережку з коробочки — вмістилища її імени. Знайшла відрізок дроту, але не могла його просилити крізь шкатулочку. Кінець кінцем, маючи вже повні вуха канючення й скиглення, Серс попрохала коваля-негра прилютувати до коробочки золотий дротик. Пілат натерла вухо, щоб оніміло, розпекла дротик і прохромила ним мочку, а Мейкон скрутив кінці дротика у вузолок. Мочка розпухла, з рани витікав гній. З поради Серс дівчинка прикладала до болячки павутину, щоби краще гоїлося.

Якогось вечора Пілат уже плакала за вишнями, що Мейкон разом з нею вирішив відійти звідси, як тільки з вухом стане трохи краще. Та й клопоту вони завдавали Серс надто вже великого, годі було тут далі сидіти. Якби білі хазяї дізналися про дітей, то могли б її прогнати.

Одного ранку Серс винесла на третій поверх накриту тарілку з недоїдками й застала дві порожні кімнати. Брат і сестра не взяли навіть покривала. Тільки ножа та бляшаного кухлика.

Першого дня на волі вони тішилися. Їли малину та яблука. Скинувши взуття, ніжили ноги в росяній траві й нагрітій сонцем грязюці. Переночували в копиці сіна, такі раді зі свіжого повітря, що не вадили їм навіть польові миші та кліщі.

Наступний день був теж приємний, але вже буденніший, звичніший. Викупавшись у річці Сасквеганні, вони подалися на південь. Ішли полями, лісом, вздовж струмків, малоходженими стежками до Віргінії. Там, як гадав Мейкон, жили їхні родичі.

Прокинувшись третього дня, брат з сестрою побачили чоловіка, дуже схожого на їхнього батька. Сидів на пеньку, за якихось п’ятдесят кроків. Не зважав на них, просто сидів собі. Діти гукнули б його, підбігли б до нього, та він дивився неначе крізь них таким чужим поглядом, що лячно було. Вони втекли й увесь день час від часу бачили цього чоловіка. То заглядав у ставок, то стояв біля гіллястої сикомори, то затіняв долонею очі, вдивляючись з-за скелі в широку долину під ними. Щоразу, зауваживши його, Мейкон і Пілат відступали й рушали в протилежному напрямку. Тепер ця місцина, єдина, яку вони знали, наче свої п’ять пальців, навівала страх. Сяяло сонце, напоювалося свіжістю повітря, та їм було не до того. Порух листочка під вітром, шарудіння курочки фазана у високій лучній траві — все кололо жили голочками страху. Птахи-кардинали, сірі білки, вужі, метелики, кролики й бабаки — всі ці приязні створіння здавна були невід’ємною частиною життя, а тепер стали лиховісними ознаками зла, що шукає й переслідує. Навіть жебоніння води в річці нагадувало булькіт у горлянці когось неситого. День приніс страх. Ніч принесла жахіття.

Коли зайшло сонце й лягав сутінок, вони, вийшовши з лісу, розглядалися, де тут пагорб, аби з його вершини кинути оком навкруги: може, знайдеться яка-небудь ферма чи хоч би покинута повітка — будь-що, де можна було б заночувати. Побачили печеру, а біля входу стояв їхній батько. Цього разу кивнув їм, щоб ішли за ним. Поставши перед вибором: або безконечні нічні нетрища, або чоловік, схожий на тата, діти вибрали те друге. Зрештою, якщо це тато, то він не заподіє злого, правда?

Помалу вони наближалися до входу. Йшли за манливою татовою рукою, за кинутими час од часу на них поглядами.

У печері нічого не було видно. Кромішня пітьма. Батько зник. Брат і сестра вирішили, що тут, біля входу, можна влаштуватися на ніч не гірше, ніж деінде. Ну а тата нічого боятися. Він, мабуть, просто придивляється до них і вказує, що робити й куди йти.

Мейкон і Пілат розташувалися якнайвигідніше на кам’яній полиці, що видавалась із скельної стіни. За собою не бачили нічого. Знали, що їм докучатимуть кажани. Втім, це дрібниця порівняно з мороком, що панував надворі.

На світанку Мейкон прокинувся з неспокійного сну. Страшенно крутило в животі — наслідок того, що три дні харчувався лише лісовими ягодами. Не розбудивши сестри, він зліз із полиці. Посоромився справляти нужду на вершині пагорба у світлі сонця, тож пішов у глиб печери. Зробивши своє, він побачив у темряві, що вже трохи розсіялася, якогось чоловіка. Ворушивсь уві сні за яких п’ять кроків від Мейкона. Хлопчина застібнув штани. Хотів відійти як-найтихіше, щоб не розбудити сплячого, але під ногами зашурхотіло листя, захрускотіло гілляччя й той пробудився. Звів голову й ошкірився. Дуже старий чоловік, білий. Посмішка була зловісна.

Мейкон відступив на крок, відвівши позад себе руку. Згадалося йому, як кілька хвилин звивалося й корчилось у грязюці татове тіло. Торкнувся рукою стіни, намацав камінь, який сам собою відділився. Схопивши цю каменюку, хлопчина щосили жбурнув її на старигана. Влучив у лоб, просто над оком. Бризнула кров, з блідого обличчя щез оскал. Чоловік помалу йшов до Мейкона, витираючи кров і вимащуючи нею сорочку. Мейкон мацнув стіну, але цього разу камінь не піддався. Старий наближався.

Крик переповнив печеру й наполохав кажанів тоді, коли Мейкон подумки вже розпрощався з життям. Закривавлений чоловік спинився, обернувся на крик і задивився на чорношкіре дівча. Цієї короткої миті вистачило, щоб Мейкон вихопив ножа й увігнав його в плечі. Упавши долілиць, стариган повернув голову, глянув на брата й сестру. Рухнув губами, промимрив щось нерозбірливе. Звучало воно як «за що?». Мейкон ще раз увігнав ножа. І ще раз, і ще. Бив, поки ворушилися вуста, поки силкувалися щось сказати, поки звивалося й корчилося тіло.

Зрешетивши грудну клітку й засапавшись, Мейкон кинувся по коц, на якому спав старий. Хотів, щоб мертвяк зник, хотів його накрити, сховати, позбутися. Вхопивши коц, потягнув разом з ним і великий клапоть брезенту. Стало видно три дошки, що лежали на ямі. Мейкон спинився й відкинув їх. У ямі були сірі мішечки, зав’язані дротом, розкладені, як яйця в гнізді. Він узяв один мішечок і здивувався, що дуже важкий.

— Пілат! — гукнув Мейкон. — Пілат!

Але вона стояла остовпіла, роззявивши рот, і видивлялася на трупа. Братові довелося тягти її за руку до ями з мішечками. Не без труднощів йому вдалося розмотати дріт, допоміг собі зубами. З мішечка посипалися на долівку золоті самородки.

— Золото, — шепнув Мейкон і відразу ж, як злодій, що вперше вкрав, відійшов помочитися.

Безтурботне життя, безпека, розкіш ввижалися йому, наче віяло павичевого хвоста. Стоячи й намагаючись розрізнити кожну чудову барву, Мейкон побачив запорошені черевики свого батька, що стояв по той бік ями.

— Це тато! — видихнула Пілат.

У відповідь на ці слова батько глибоко зітхнув, блиснув білками очей і глухо прошепотів: «Співай. Співай». І розтанув у сутінку.

Пілат металася по печері, гукала його, шукала, а Мейкон тим часом складав мішечки з золотом на брезент.

— Ходімо, Пілат. Ходімо звідси.

— Ми не сміємо взяти ось це, — тицьнула пальцем Пілат на клунок.

— Що? Не сміємо? Чи ти здуріла?

— Це крадіжка. Ми вбили людину. Нас будуть переслідувати. Якщо візьмемо, нас упіймають і подумають, що ми пішли на вбивство задля грошей. Хай воно тут і буде, Мейконе. Бо інакше нас застукають із цими мішками.

— Це не гроші, а золото. Воно забезпечить нас на все життя. Ми зможемо купити ферму. Зможемо...

— Облиш це, Мейконе! Облиш! Хай знайдуть це золото тут, де воно лежить! — відрізала Пілат і крикнула: — Тату! Тату!

Мейкон ударив її, й у вусі загойдався латунний дармовис. На якусь мить Пілат притримала прикрасу, а тоді скочила на брата, як антилопа. Вони билися просто перед широко розплющеними очима мерця. Сестра була сильна, але, звичайно, слабша від брата. Був би побив її до безпам’яті, якби не примудрилася схопити ножа з іще не висохлою кров’ю. Націлила вістря на братове серце.

Завмерши, Мейкон дивився їй просто у вічі. Почав обзивати її бридкими словами, але вона не відповідала. Позадкував до входу, вийшов із печери й відійшов на кільканадцять кроків.

Увесь день він чекав, поки вона вийде. Не вийшла. Настала ніч. Він сидів під деревом, широко розплющивши очі, й уже не боявся, як було, тих нічних страхіть. Чекав, коли Пілат висуне кучеряву голову з печери. Звідти нічого не було чутно, всю ніч. Вдосвіта Мейкон підкрався до входу, сподіваючись, що застукає її сплячою. І саме тої миті почув гавкання собак. Значить, поблизу мисливці. Хлопець щодуху помчав у глиб лісу. Біг, поки чув гавкіт.

Цілу добу він провів, намагаючись пробратися до печери так, аби не наткнутися на мисливців, якщо вони й досі в цих околицях. Нарешті добрався, по трьох днях і двох ночах. Всередині застав мертвяка, який спокійно дивився на Мейкона. Брезент й золото зникли.

Секретарки розійшлися хто куди. Так само й діти та пси. Тільки голуби, п’яниці й дерева залишилися в невеличкому парку.

Дояр майже нічого не з’їв. Дивився на батькове обличчя, блискуче від поту і змінене від спогадів.

— Вона забрала золото, Мейконе. Кінець кінцем забрала.

— Звідки знаєте? Ви ж не бачили, — відповів Дояр.

— Той брезент був зелений, — потер руки Мейкон Дед. — Пілат приїхала сюди 1930 року. Два роки по тому держава зібрала все золото у зливках чи самородках. Я гадав, що Пілат розтратила все за яких двадцять років, відколи ми з нею бачилися востаннє, ще дітьми. Адже жила по-жебрацькому, оселившись тут. Тому, природно, я вважав, що розтринькала геть усе золото. А тепер кажеш мені про зелений мішок з чимсь таким твердим, що ти, наткнувшись на нього, набив собі ґулю. Це золото, хлопче. Не що інше!

Батько повернувся до сина й облизався.

— Мейконе, забери те золото й матимеш половину. Тоді підеш собі, куди тільки забажаєш. Відбери його. Для нас обох. Візьми його, сину, прошу тебе. Візьми золото.

Розділ VIII

Віднедавна Гітарі щоночі снилися клаптики святкових, недільних сукеночок — білі й пурпурні, сірі й сині, рожеві й білі, мереживні й серпанкові, бавовняні й сатинові, крапчасті та смугасті. Всю ніч не давали спокою, а Гітарі згадувалося, як Магдалина, звана Ліною, й Корінтіанс гнулись у вітрі, ловлячи червоні, ніби саме серце, оксамитові витинанки, що літали під пильним поглядом Роберта Сміта. Та тільки Гітарині клапті були не такі. Обривки недільних платтячок не літали. Непорушно висіли в повітрі, наче ноти останнього такту пасхального гимну.

У церкві вибухом рознесло на шмаття чотирьох темношкірих дівчаток, і тепер Гітара мав завдання заподіяти таку саму смерть чотирьом білим дівчаткам у якнайближчу неділю, бо ж він був недільний чоловік. Не міг скористатися дротяною петлею чи фінським ножем. Конче треба було вибухівки, чи ручної гранати, чи чогось вогнепального. А на те бракувало грошей. Він знав, що «Сімом дням» доведеться дедалі частіше вбивати по кілька білих, бо тепер дедалі частіше вбивали по кілька негрів. Порішити когось одного — таке швидко виходило з моди, й сім братчиків мусили достосовуватися до нових умов.

Коли Дояр прийшов до приятеля з пропозицією вкрасти й поділити скарб, той посміхнувся. Золото? Не повірив своїм вухам.

— Золото.

— Та хто ж його має, Дояре?

— Пілат.

— Закон забороняє тримати золото.

— Тим-то вона його й має, що не може обернути на гроші. Й не посміє заявити про крадіжку золота, бо сама не має права тримати його вдома.

— А як його збудемо ми? Як виміняємо на бакси?

— Залиш це на мого батька. Він має знайомих у банку, а ті мають свої знайомства й різні ходи. Дадуть йому взамін легальний платіжний засіб.

— Легальний засіб, — хихикнув Гітара. — І скільки його буде, того засобу?

— Дізнаємося.

— Як поділимося?

— На трьох.

— Чи знає про це твій татусь?

— Поки що ні. Гадає, що ділитимемо на двох.

— Коли йому скажеш?

— Потім.

— Та чи він згодиться?

— А куди дінеться?

— Коли підемо на діло?

— Коли захочемо.

— Розумник із тебе! — Гітара простяг долоню. Приятелі вдарили по руках. — Легальний платіжний засіб. Гарні слова, подобаються мені. Лягальний, платтяний... Щось як шлюбна ніч. Як сукня нареченої-незайманки.

З радости Гітара почухав потилицю та рвучко задер голову до сонця.

— Нам треба домовитися, як діяти, — сказав Дояр.

— Все піде як по маслу. Це нам завиграшки, — усміхнувся Гітара, заплющивши очі. Ловив золото сонячного проміння, неначе призвичаювався володіти справжнім золотом.

— Завиграшки? — тепер, коли Гітара запалився до цієї справи, Дояр — навпаки, знеохотився. З якоїсь впертости не хотів завдячувати приятелеві всім успіхом, та ще й так легко досягнутим. Адже мали би бути в цій пригоді труднощі, ризик. — Завиграшки? Отак просто ввійдемо та здеремо мішок зі стелі, га? А якщо Пілат чи Реба щось скажуть, то ми просто дамо їм по голові, щоб не заважали. Так собі це уявляєш? — іронічно, як тільки міг, спитав Дояр.

— Панікер, ось хто ти. Боягуз.

— Я людина зі здоровим глуздом.

— Перестань, хлопче. Татусик сам дає тобі цяцьку на тарілочці, а ти хочеш брати боєм дароване.

— Яким там боєм! Я хочу одного — уціліти. Тоді те, що я запопаду, піде мені на користь. Не хочу витрачатися на хірурга, щоб видобув кирку з моєї довбешки.

— Дурний нігере, не буде ніякої кирки в довбешці.

— То буде в серці.

— А нащо тобі взагалі серце?

— Щоб кров помпувало. Я хотів би, щоб і далі помпувало.

— Гаразд. Нам треба розв’язати задачу. Така собі задачка: як двом здоровим лобурякам винести двадцятикілограмовий мішок із хати, в якій живуть три жінки, причому всі три разом важать не більш ніж півтора центнера?

— А скільки треба важити, аби здужати натиснути на гашетку?

— Гашетку? Та в тому домі нема ніякої рушниці чи пістолета.

— Ти не знаєш, що за цей час могла роздобути Агар.

— Послухай-но, Доярчику. Майже рік вона пробувала вбити тебе. Всім, що їй попало до рук, але рушницею чи револьвером — ні разу.

— Так кажеш? А може, ще не надумалася. Підожди до наступного місяця.

— До наступного місяця можна й не дочекати, правда? — схилив набік голову Гітара й усміхнувся другові чарівливою хлоп’ячою усмішкою. Давно, давно не бачив Дояр його таким розкутим і приязним. Отож міркував, чи не задля такої зміни взяв приятеля до спілки. Звісно ж, міг би й сам впоратися, але таки хотілося побачити Гітару веселим, жартівливим, з усмішкою на відкритому обличчі, а не понурим, як той втомлений жнець.

Наступного разу друзі зустрілися в неділю на магістралі N 6, далеко від негритянської частини міста. При дорозі простягалися майданчики з старими автами, стояли молочні крамнички та ятки з гамбургерами. Цього ранку не було клієнтів. Лише коли-не-коли гуркіт автомобільного двигуна порушував могильну тишу на майданчиках, де рядами, наче надгробки, вишикувались авта.

Й у тій важливій розмові, в якій Гітара відкрив свою таємницю, і потім, у кількох принагідних балачках, Дояр ніяк не міг здобутися на дуже дражливе запитання: «Чи ти вже?..» Навіть подумки було страшенно важко сформулювати це запитання, а що вже допіру поставити його вголос. Гітара приголомшив приятеля. «Сім днів» — це насправжки, це жахітливо. І небезпечно. Братчики ніколи не обговорюють між собою подробиць, тож Дояр знав: станеш розпитувати — приятель спохмурніє, ще глухіше замкнеться в собі. Однак питання висіло в повітрі. «Чи ти вже вбив? Справді вбив когось?» Як старигани з Десятої вулиці, Дояр купував тепер ранішні й вечірні газети, і негритянський двотижневик. І нервово, шарпано вишуковував повідомлення про безглузді, безпідставні вбивства. Натрапивши на таке повідомлення, Дояр доти завертав собі ним голову, доки знаходився підозрюваний. І тоді залишалося з’ясувати, білий він чи чорний, білого чи чорного вбив.

«Чи ти вже?..» Дояр почувався, як кільканадцятилітнє дівча, що переймається незайманістю своєї подруги — подруги, яка раптом змінила вигляд і поведінку, стала окремішньою, далекою, чужою. «Чи ти вже?.. Чи спізнав щось дивовижне та звичайне заразом, чого я не звідав? Чи знаєш тепер, як воно — ризикувати своїм одним-єдиним «я»? Як ти почувався? Чи не страшно було тобі? Чи змінило воно тебе? А якби я на це пішов, то чи змінився б?»

Мабуть, колись і вистачить духу поставити такі запитання, але не сьогодні, коли все нагадує давні добрі часи. Коли доводиться разом іти на ризик, як було багато років тому. Тоді дванадцятилітній Дояр і сімнадцятилітній Гітара бундючилися, випинали груди, недбало опиралися на дерева чи стіни, ходили перевальцем, лазили по місті, шукаючи нагоди як не побитися, то хоч налякати когось: хлопців, дівчат, собак, голубів, бабусь, учителів, п’яниць, продавців морозива чи лахмітникових коней. Коли таланило домогтися свого, хлопці пускалися навтікача, душачись зо сміху. А коли ні, коли хтось позбиткувався з них, погордував ними, прогнав їх, друзі матіркували й лихословили, поки висихали долоні, спітнілі від збентеження. Тепер, у дорослому віці, рідше траплялося нагнати страху як не комусь, то хоч собі, однак це почуття не втратило гостроти. Панування, здобуте й утримуване завдяки страху, завжди найсолодше. Тільки не над жінками. Друзі воліли здобувати їх чарівливістю, а втримувати — байдужістю.

Так, сьогодні все було ніби колись, і Дояр не хотів зіпсувати цього дня.

І ще одне. Гітара добровільно й завзято віддався справі свого життя й поринув в атмосферу жахіть, від яких застигає кров у жилах. Дояр не потребував такої гостроти, йому вистачало бути поруч із кимсь, що викликає страх. Батько, Пілат, Гітара. Тягнувся до кожного з них, заздрий на їхню безстрашність. Навіть на Агарину, хоч ця жінка була вже не пострахом, а звичайнісінькою дурепою, що хотіла не так Дояревої смерти, як його прихильности. Гітара й досі викликав відчуття смертельної небезпеки й балансування на лезі ножа. Тож Дояр втаємничив його у свої плани не тільки задля допомоги. Головно тому, що цій пригоді бракувало гостроти й небезпеки. Разом з Гітарою можна було і страху зазнати, і непогану забаву мати.

Приятелі повільно йшли вздовж магістралі N 6, час від часу зупиняючись і розглядаючи автомашини. Жестикулювали, підкепковували один з одного й обговорювали, як пограбувати халупу, де, як висловився Гітара, «немає ані вікна, ані дверей із замком».

— Зате там є люди, — стояв на своєму Дояр. — Їх три. Й усі несповна розуму.

— Це жінки.

— Божевільні жінки.

— Це жінки.

— Ти, Гітаро, забуваєш про те, як здобула це золото Пілат. Чекала слушної нагоди три дні в печері з мерцем. Було їй тоді лише дванадцять років. Якщо вона спромоглася на таке тоді, то на що вона, майже сімдесятилітня, здатна тепер?

— А ми доб’ємося свого не силою, а хитрістю.

— Гаразд. Скажи мені, як їх виманити з дому.

— Що ж, подумаємо, як це зробити.

Гітара спинився, щоб почухати спину об телефонного стовпа. Заплющив очі — чи полегшу відчув, а чи для того, щоб краще зосередитися. Його приятель задивився в небо, сподіваючись натхнення. Понад зужиткованими автівками, на даху довгої приземкуватої будівлі — контори Нельсона Б’юїка, сидів білий павич. Дояр уже був подумав, що це сон наяву, який завжди снився, коли нерішучість стикалася з дійсністю, але Гітара розплющив очі та мовив:

— Отуди к бісу! Звідки він тут узявся?

Дояреві відлягло від серця.

— Напевно, втік із зоопарку.

— З цього задрипаного зоопарку? Там нічого нема, крім двох облізлих мавп і кількох змій.

— То звідки тоді, якщо не з зоопарку?

— А дідько його знає.

— Глянь, вона злітає долу, — втішився Дояр. Завжди відчував нестримну радість з усього, що може літати. — Поганенько літає, але подивися на її хвіст.

— Його хвіст.

— Що?

— Його хвіст. Це він. Тільки самці мають такі великі барвисті хвостяри. От розсучий син! Диви-но на нього.

Павич розпустив хвоста.

— Ходімо, Дояре. Впіймаємо його.

Гітара кинувся бігцем до огорожі.

— Навіщо? — спитав Дояр, біжучи за приятелем. — Що робитимемо з ним, коли впіймаємо?

— З’їмо! — крикнув Гітара. Легко перескочив через огорожу з труб і, схиливши голову набік, став здалеку, колами підходити до птаха. Той бундючно походжав навколо сіро-блакитного «Б’юїка». Складений хвіст волочився за ним по жорстві. Два приятелі спинились і спостерігали за павичем.

— А чому він літає гірше, ніж курка? — спитав Дояр.

— Завеликий хвіст. Вся ця краса тягне птаха додолу. Так само, як і марнослав’я. А хто б зумів літати з отаким непотребом? Якщо хочеш літати, позбудься всього зайвого лайна — баласту.

Павич вискочив на капот «Б’юїка» і ще раз розпустив хвоста. Затьмарив собою блискучий автомобіль.

— Гомик, — стиха реготнув Гітара. — Білий гомосек.

Дояр теж засміявся. Якусь хвилину вони ще дивилися на птаха, а тоді відійшли від уживаних машин і сніжно-білого красеня.

Павич таки збив їх з пантелику. Замість обговорювати план дій вони стали фантазувати, що куплять за те золото, коли воно стане «легальним платіжним засобом». Гітара, забувши про свій дотеперішній аскетизм, залюбки повернувся до своїх давніх мрій. Про подарунки бабусі та її братові — дядечкові Біллі, який приїхав із Флориди, щоб допомагати виховувати всіх дітей після татової смерти. Про пам’ятник на татовій могилі — «рожевий, з вирізьбленими ліліями». Про всяку всячину братові, сестрі й сестриним дітям. Дояр теж фантазував, однак не про марниці, які описував Гітара. Дояр прагнув човнів, автомашин, літаків, бажав командувати великим екіпажем. Гроші він витрачатиме примхливо, щедро й загадково. Увесь цей час, сміючись і мріючи вголос про те, що робитиме та як житиме, він відчував фальшиві нотки у своєму голосі. Дояр страшенно хотів грошей, але не міг уявити свого нового життя, яке повинно було б дуже відрізнятися від попереднього. Утекти з міста, якнайдалі від Нелікарської вулиці, крамнички Сонні, забігайлівки Мері, від Агар. Нові люди. Нові місця. Командування. Ось чого він прагнув. Не міг зрозуміти приятелеву балачку про елегантний одяг для самого Гітари та його брата, розкішні наїдки для дядечка Біллі, про тижневу гру в карти на великі ставки. Вигукував «ого!», слухаючи цей перелік, і почувався ніяково, бо сам жив не бідно, до комфорту мав також і дещицю розкоші. Він просто хотів відцуратися минулого своїх батьків, яке стало їхнім теперішнім і загрожувало стати таким і Дояреві. Ненавидів жовчність і гіркоту стосунків між батьками, тверду впевненість кожного у своїй правоті — твердолобе переконання, якого обоє судомно трималися. Йому вдавалося не помічати цих прикрощів, стояти понад ними лише тоді, коли цілі дні шукав чогось легкого, без серйозних наслідків. Ухилявся від зобов’язань, остерігався сильних почуттів, уникав рішень. Хотів знати якнайменше; віддаватися почуттям такою мірою, щоби приємно прожити день; бути достатньо привабливим, аби викликати зацікавлення, але не захланну відданість. Агар була йому безмежно віддана, Дояр мав уже по зав’язку сцен із нею. Завжди вважав своє дитинство стерильним, але після батькових і материних сповідей пам’ять про нього загорнулась у нечисті простирала, просяклі тяжким духом хвороби, страждання й непрощення. У Дояревих бунтах, дарма що дріб’язкових, завжди був чи союзником, чи співучасником Гітара. І ця несподівана, майже казкова обіцянка свободи, хай навіть походила і від батька, таки могла справдитися.

Дояр побоювався, що друг насміється з нього, відмовить якимись ущипливими словами, щоб нагадати: я, мовляв, тепер засекречений, головою відповідаю за свою справу. Але тепер, спостерігаючи Гітарине лице, коли той мріяв, що матиме на дурняк, Дояр добре розумів, що побоювання були даремні. Може, вбивці набридло вбивати. Може, передумав. А чи передумав? «Чи ти вже вбив?..» Слухаючи, як приятель детально описує одежу, страви і надгробки, Дояр міркував, чи зміг би Гітара встояти перед чарами того, чого досі не мав, — грошей.

Гітара усміхався сонцю й захоплено говорив про телевізори, латунні ліжка, гру в карти протягом тижня, та на думці мав лише дива динаміту.

Коли їхня фантазія вичерпалася, був уже полудень, друзі дійшли до південного кварталу. Повели мову про план дій від місця, в якому її обірвали. Гітара вже був готовий іти на крадіжку, Дояр ще вагався. Надто обережний, як на Гітару.

— Дояре, я тебе не розумію. Прибігаєш з бомбовою пропозицією, три дні ми її обговорюємо, а коли доходить до діла, ти пудиш у штани й кажеш, що і так не можна, і сяк не можна. Ти що, за носа мене водиш?

— А навіщо мені водити тебе за носа? Я ж міг тобі взагалі нічого не сказати.

— Не знаю. Не знаю навіть, чому ти йдеш на таке. Ти знаєш про мене все й можеш здогадатися, чому я впакувався в цю мороку. А ось ти ніколи не потребував грошей. Не бувало такого, щоб ти їх не міг роздобути.

Дояр пустив повз вуха слова «впакувався в мороку» й відповів спокійно, як тільки міг:

— Мені треба грошей, щоб виїхати звідси. Я вже тобі це казав. Мушу звідси забратися й жити на своєму хлібі.

— На своєму хлібі? Маючи мільйон доларів у гаманці, кажеш про свій хліб?

— Та йди ти знаєш куди?! Чи тобі не все одно, навіщо мені гроші?

— Не все одно, бо я не певен, чи ти справді їх хочеш. А якщо й хочеш, то не аж так, аби наважитися й діяти.

— Хочу їх здобути по-доброму. Без насильства. Без... Адже знаєш, що крадіжка із вломом — це серйозний злочин. Я не хочу скінчити в...

— Про яку крадіжку ти мелеш? Там же Пілат.

— Так?

— Так! Це твоя рідня.

— Рідня теж знімає крик.

— Ну й що найгіршого може статися? Ми туди ввірвемся, га? Припустімо, там будуть усі три. Це жінки. Що вони нам зроблять? Поб’ють нас?

— І таке можливе.

— Та ну! Хто? Агар? Та вона зомліє, як тебе побачить. Пілат? Вона тебе любить, хлопче. І пальцем не торкне.

— Так вважаєш?

— Саме так! Слухай-но. Якщо маєш докори сумління, то так і кажи. Те, що ви родичі? Твій татко ще ближчий родич Пілат, і це його ідея.

— Не про те мова.

— А про що?

— Ці троє — пришелепкуваті, Гітаро. Ніхто наперед не знає, як вони поведуться. Навіть вони самі цього не знають.

— Знаю, що чокнуті. Той, хто, маючи мільйон доларів у мішку над своєю довбешкою, продає вино за п’ятдесят центів і пісяє у відро, — це безперечно чокнутий. Боїшся божевільних? Якщо так, то ти сам божевільний.

— Не хочу впійматися на гарячому, ото й усе. Не хочу сісти у в’язницю. Хочу влаштувати справу так, аби не трапилося ні першого, ні другого. Хіба забагато хочу? Слід усе обдумати.

— Це скидається не на обдумування, а на відмовку.

— Це не відмовка. Треба подумати, як їх виманити з дому. Як потім туди забратися. Як зірвати цей мішок із стелі, а тоді вислизнути з будинку й вийти на вулицю. А з цими жінками годі щось загадувати наперед. Вони непередбачувані. Не мають усталених звичок. А до того ж ще й ці пияки. Будь-хто з них може будь-коли зайти до хати. Ці жінки живуть не за годинником, Гітаро. Сумніваюся, чи Пілат вміє визначати час інакше, ніж за сонцем.

— Вночі вони сплять.

— Кожен, хто спить, може прокинутися.

— Кожному, хто прокинеться, можна дати по голові.

— Я нікому не хочу давати по голові. Треба, щоб нікого не було вдома, коли ми туди заскочимо.

— А що їх змусить вийти з дому?

— Мабуть, землетрус, — хитнув головою Дояр.

— То влаштуймо їм землетрус.

— Як?

— Підпалімо будинок. Упустімо туди вонючого скунса. Чи ведмедя. Щось таке.

— Говори всерйоз, чоловіче.

— Стараюся, хлопче. Стараюся. Чи ходять вони кудись?

— Всі разом?

— Всі разом.

— Хіба на похорони, — знизав плечима Дояр. — І на циркові вистави.

— Ну, знаєш! Чекати, поки хтось помре? Чи поки приїде якась мандрівна трупа?

— Я хочу все передбачити. Поки що нема слушної нагоди.

— Коли нема слушної нагоди, треба її створити.

— Будь розсудливий.

— Розсудливий? Будеш розсудливим — ніколи не здобудеш глечика з золотом. Ані крихти золота не дістанеш, якщо таким будеш. Мусиш бути нерозсудливим. Досі цього не знаєш?

— Послухай...

— Вже не слухаю. Ти слухай! Живеш? То живи тим сраним життям! Живи!!

Дояр витріщив очі. Силкувався не ковтати слини, та від гучного трубного заклику, що відчувався в Гітариному голосі, рот наповнявся сіллю. Тією самою, що осідає на морському дні, що в поті на хребті скакуна. Такий сильний і звабливий її смак, що баскі жеребці задля неї Галопують довгі милі й довгі дні. Це було нове, розкішне, це було його власне, природне. Куди й щезли всі сумніви, вагання перед спробами й те відчуття несправжности, які досі мучили Дояра.

Тепер він збагнув, чому досі вагався. Не про те йшлося, щоб неприродно ускладнювати простеньку роботу та стримувати Гітару. Попросту Дояр не вірив, що все це насправді. Довга історія, яку оповів батько, дуже вже нагадувала дитячу казочку. Не вірилося, що це не вигадка, що золото є і його можна завиграшки взяти. Таке видавалося надто вже простим. А Гітара повірив і надав цій байці виразної правдоподібности. Більше того, поставив мету — справжню, важливу й ризиковану. Дояр відчув, як у його єстві постає нова особистість — чітко окреслене, визначене «я». Оця нова особа зможе докинути в хор голосів у перукарні Томмі Залізниці щось інше, крім сміху. Зможе розказати про цю пригоду. Досі єдиним справжнім випробуванням була сутичка з батьком, але розповідь про неї не належала до таких, від яких блищать очі стариганам у перукарні.

Ні одної з цих думок Дояр не сформулював виразно. Він лише відчув смак соли та вловив звук мисливського рога в Гітариному голосі.

— Завтра, — сказав він. — Завтра вночі.

— О котрій?

— О пів на другу. Заїду по тебе.

— Чудово.

Ген-ген там, біля магістралі, далеко від Дояра й Гітари, павич розпушив свого хвоста.

Осінніми ночами вітер приносить із озера в деякі міські квартали солодкавий запах. Схоже, що він іде від скристалізованого імбиру чи охолодженого підсолодженого чаю з гвоздичкою, яка плаває у склянці. Тільки так і можна було пояснити, звідки брався той запах, бо ж на 19 вересня 1963 року озеро так засмітили фабричні відходи й отруйні стоки із заводу пластмас, що на вербах біля узбережжя жовкло й скручувалося листя. Коропів, які плавали горічерева, викидало хвилями на берег. У «Милосерді» лікарі знали, але не розголошували: хто скупається в цих водах, неодмінно підхопить заразну вушну хворобу.

Хай там як, але вночі стояв цей важкий солодкий дух спецій, який наводив на гадку Схід, смугасті шатра й подзенькування браслетів на ногах. Люди, що жили неподалік озера, тепер майже не відчували його, бо, маючи кондиціонери, зачиняли вікна та спали легким поверховим сном під дзижчання моторів.

Тож присмачений імбирним цукром вітерець линув, не відчутий і не помічений, далі — вулицями, повз дерева, понад дахами, аж поки, трохи видихнувшись і ослабнувши, досягав південного кварталу. Тут у багатьох домівках не те що кондиціонерів — фіранок не було, вікна стояли навстіж передусім, що може принести ніч. Панував імбирний дух — досить гострий, щоб скаламутити сон і мовити сплячому: все вимріяне — ось воно, тут, рукою досягнеш. А тим жителям південного кварталу, які не спали, він скрашував їхні думки й дії відтінком інтимности й екзотичности. Два чоловіки, що стояли під соснами на Любій вулиці — неподалік коричневого будиночка, до якого учащалися по вино, — відчували запах, але думали не про імбир. Кожному здавалося, що так пахне свобода чи справедливість, або розкіш, або помста.

Дихаючи повітрям, неначе завіяним із ринку в Акрі, вони простояли добру часину. Один, спершись на стовбур, погойдував ногою. Нарешті другий торкнув його за лікоть, і двоє рушили до відчиненого вікна. Без ніяких труднощів проникли всередину. Хоча вони навмисно перегодили, щоби призвичаїти очі, в затінку під соснами, однак це мало допомогло. У кімнаті панував густий морок. Ні один із них досі не бачив такої пітьми, навіть під своїми повіками. Ще дужче, ніж пітьма, непокоїв їх льодяний холод, що — наперекір сонній імбирній духоті надворі, в якій люди витирали липкий піт із лобів і ший — стояв в оселі Пілат.

Зненацька вийшов місяць і, ніби ліхтарик, кинув проміння в кімнату. Обидва водночас побачили мішок. Висів важкий, висів зелений, зеленіший від великодніх крашанок, перетриманих у барвнику. І, неначе сам Beликдень, обіцяв дати те, чого єдино прагне серце Воскресного Сина: необмежену владу, вольную волю й бездоганну справедливість.

Гітара приклякнув перед ним і сплів пальці — у приступку. Дояр став на неї, вхопився за Гітарину голову й забрався на плечі. Гітара помалу звівся. Обмацавши мішок, Дояр знайшов зав’язку. Сподівався легко перетяти ножем шнурок, але виявилося, що мішок висить на дроті. Досадував, бо, вважаючи, що вистачить ножа, не прихопив з собою ні кліщів, ані кусачок. Кімнату наповнив скрегіт пиляння. «Таке, — подумав Дояр, — і мерця розбудить». Нарешті кілька скрутнів попустило, і зразу по тому кромішню темряву знову прорізало світло. Побоюючись, що важкий мішок, коли його відрізати, може звалити їх обох, приятелі попередньо умовилися: тієї миті, коли перетнеться шнурок, Дояр пошепки дасть знак, Гітара прудко присяде, і Дояреві ноги майже миттєво торкнуться долівки. Однак не довелося вдатись до такої хитромудрої гімнастичної вправи: здобич була значно легша, ніж вони собі гадали, й Дояр без напруження втримав її. Коли друзі стали на ноги, почулося тихе й довге зітхання. Кожен із двох вважав, що зітхнув той другий. Дояр вручив Гітарі ножа. Приятель закрив лезо й засунув ножа в кишеню. Знову почулося глибоке зітхання, холод здався ще пронизливішим. Тримаючи мішок за спід і зав’язку, Дояр пішов за Гітарою до вікна. Вибравшись надвір, той подав приятелеві руку й допоміг йому перелізти через підвіконня. Місячне світло встругнуло штуку з Гітарою. Раптом йому здалося, що зразу за Дояревою спиною хтось стоїть. Окутані спекою, в яку повернулися за кілька хвилин, вони хутко йшли від будинку до вулиці.

В іншому відчиненому вікні з того самого боку дому з’явилося жіноче обличчя.

— На якого дідька їм здався той мішок? — спитала сама себе жінка.

Помацала підвіконня, знайшла трісочку й поклала її до рота.

Розділ IX

Амануенсіс. Ось таке слово вона вибрала, а що походило з дев’ятнадцятого століття, то її мама не мала нічого проти такого вибору й тішилася зі збаранілих поглядів своїх гостей-жінок, сказавши їм, яку посаду довірила доньці поетеса — лауреат державної премії. «Вона працює як амануенсіс у Майкл Мері Ґрем». Чудернацьке латинське слово (означало воно «особистий секретар», «писець») давало враження, що ця робота складна, відповідальна та цілком пасує доччиній освіті. Зрештою, від Корінтіанс і не вимагалося, щоб вона працювала. І ці гості, вражені вже самим іменем Майкл Мері Ґрем, не сміли розпитувати про подробиці. Силкувалися запам’ятати, як звучить це слово, і ніяк не могли знайти його у словниках.

То була звичайнісінька брехня. Брехливим було б навіть простіше слово — «секретарка». Однак довірлива Рут повторяла цю брехню, вважаючи її правдою. Не знала й ніколи не дізналася, що Корінтіанс була в міс Ґрем служницею.

Не вміючи нічого іншого, крім як виготовлення червоних оксамитних троянди, Корінтіанс зазнала чимало прикрого, коли шукала роботи, відповідної до своєї освіти. Три роки вона провела в американському коледжі, перший курс закінчила у Франції. Їй, внучці знаного лікаря Фостера, годилося б досягти чогось елегантнішого, ніж два робочі халати, що висіли на дверях підвалу в домі міс Ґрем. І досі Корінтіанс не вірилося, що ці чесноти нічого не варті. Колись були сподівання, що вони з Ліною вдало вийдуть заміж. Особливі надії покладалися на молодшу сестру, адже ж студіювала в коледжі. У вищій школі її навчили, як бути освіченою матір’ю і дружиною, здатною внести свій вклад у цивілізацію чи, як на Корінтіанс, — цивілізування свого безпосереднього оточення. А якби не вдалося стати дружиною й матір’ю, то були ще альтернативні ролі — вчительки, бібліотекарки... Одне слово, когось інтелігентного й натхненного. Ні одна з цих ролей їй не випала сама собою, Корінтіанс просто чекала своєї нагоди. Шляхетна, майже світлошкіра, вона вважала, — а мама була цього певна, — що ощасливить своєю особою якогось порядного освіченого негра. Тож були відпочинкові тури й вік-енди в інших містах, були також відвідини й чаювання вдома, на які приходили ось такі люди. Перший із темношкірих лікарів, що переїхав сюди у сорокових роках, коли Корінтіанс скінчила науку, мав сина, молодшого від неї на п’ять літ. Другий, дантист, мав двох малолітніх донечок. Третім був дуже старий медик (ще й п’яниця, як подейкували), а його два сини вже одружилися. Були ще вчителі, два правники, один власник похоронного бюро... А коли кілька разів траплялися підхожі кавалери, їхній вибір падав не на Корінтіанс. Доволі гарненька, доволі приваблива, її тато мав гроші, на які в разі потреби можна було розраховувати, але цій дівчині бракувало енергійности. Ці парубки хотіли жінок, які вміють управлятися з усім, які призвичаїлися до вигідного міщанського життя не аж так дуже, щоби втратити честолюбство, завзятість і заповзятливість. Хотіли жінок, яким подобається пнутися вгору, досягати мети і забезпечувати все, чого досяглося. Хотіли жінок, які жертвують собою й цінують тяжку працю та самопожертву їхніх чоловіків. Ну а Корінтіанс була трохи понад міру елегантна, панська. Коледж у Брин-Морі 1940 року. Франція 1939 року. Це трохи забагато. Школи у Фіску, Гаверді, Талледідзі, Туґалу — ось ловецькі угіддя цих парубків. Жінка, що вміє балакати по-французькому та ще й подорожувала на лайнері «Квін Мері», навряд чи належно поводитиметься з чоловіковими пацієнтами чи клієнтами. А якщо чоловік учителює, то нащо йому жінка, освіченіша за нього?

Дійшло до того, що вже й на поштовиків стали дивитися як на ймовірних наречених для Ліни й Корінтіанс. Сестрам тоді було далеко за тридцять п’ять, а Рут примирилася з страшною правдою: її дочки ніколи не одружаться з лікарями. То був тяжкий удар усім трьом, і вони рятувалися від нього тим, що не приймали всієї правди: дочки, скоріше за все, взагалі не вийдуть заміж.

Магдалина, звана Ліною, начебто не ремствувала на таку долю. Натомість Корінтіанс, прокинувшись одного ранку й усвідомивши себе сорокадволітньою старою дівою — виробником трояндових пелюсток, впала в чорну депресію. Доти мучилася, доки вирішила пошукати щастя поза домом. Гарячково шукаючи роботу, вона зазнала другого з цілої черги прикрощів удару. Двадцять один рік після закінчення коледжу — з таким годі вчителювати. До того ж Корінтіанс не мала за плечима новітнього курсу лекцій, якого тепер вимагали відділи освіти. Надумавши підучитися в державній педагогічній школі, пішла туди записатися. Однак, подивившись у відкриті обличчя молодих людей, побачивши груди-торпеди під блакитними пухнастими светрами, вона кинулася геть із студентського містечка. Наче вітром здуло її, як листок із дерева перед бурею.

Корінтіанс опинилась у безвиході, бо насправді нічого не вміла робити. Брин-Мор спричинив те, чого й слід було чекати від чотирирічної дещиці гуманітарної освіти: непридатність до трьох чвертей усіх, що тільки є на світі, видів корисної роботи. По-перше, там її підготували до ледарювання, бездумности та прикрашання дійсности. По-друге, прищепили зверхнє ставлення до такої справжньої роботи. Скінчивши науку, випускниця повернулась у світ праці, в якому кольорових дівчат — хай там хто вони і що вони — потребували тільки до одного виду роботи. І 1963 року Корінтіанс переймалася лише одним: аби тільки родичі не дізналися, що вона робить ось уже два роки.

На вулиці вона уникала інших служниць, а ті, які регулярно бачили її в автобусі, гадали, що ця жінка, мабуть, стоїть вище від них у хатньому господарстві. Адже ходить на роботу, взута в туфлі на високих підборах. Витримати таку довгу путь додому в ось такому взутті можуть тільки жінки, яким не доводиться весь день товктися на ногах. Корінтіанс була обережна. Не носила торби з капцями, фартухом і халатом. Замість того мала при собі маленьку сіру книжечку із написом тисненими золотими буквами «Contes de Daudet». Себто «Оповідання» Альфонса Доде. Увійшовши в дім міс Ґрем, вона перевдягалась у робочий халат (добре, що хоч ніжно-блакитний, а не білий) і взувалася в капці, перш ніж клякнути перед відром з мильною водою.

Міс Ґрем дуже подобався одяг Корінтіанс і легкий наліт зухвалости на її поведінці. Служниця додавала оселі якогось закордонного шарму. Хазяйка тішилася, коли він вражав гостей. Була стрижнем, осердям літературного життя в місті. Коли влаштовувала великі вечірки, наймала кухаря-шведа, а вся чорна робота лягала на старого білого пияка, якого посилала сюди благодійна організація. Майкл Мері не нарікала на невибагливі страви, які щодня варила Корінтіанс. Їла мало й не перебирала. Була рада, що має служницю, яка любить книжки і, як здається, прочитала дещо з великих майстрів літератури. Так приємно було подарувати служниці на Різдво книжку Генрі Дейвіда Торо «Волден, або Життя в лісі» замість цього жахливого конверта з грішми, а потім мимохідь повідати про це друзям. У середовищі Майкл Мері Ґрем її м’яка ліберальність, замашки, що протривали ще з часів богемної молодости, і сама постава вразливої й делікатної поетеси вважалися виявами анархізму.

Корінтіанс була наївна, але далеко не дурна. Своїй хазяйці вона ніколи не дала знати, що навчалася в коледжі, побувала в Європі та знає ще й інші французькі слова, крім тих, що її навчила Майкл Мері (наприклад, entrez). Насправді ця робота пішла Корінтіанс на користь. У цьому домі жінка мала те, чого їй бракувало в рідній оселі: відповідальність. Велося їй добре, а за зухвальство їй віддячували довірою. На противагу приниженню від того, що доводилося носити робочу одежину — хай навіть блакитну — й обманювати людей, була щира втіха — діставати платню від роботодавця, а не кишенькові гроші від батька. Корінтіанс дивувало, що її тижневий заробіток — пачечка акуратно складених банкнот, яку міс Ґрем вручала щосуботи пополудні, був лише на якихось два долари менший, ніж у справдешніх секретарок.

Окрім миття кахельної підлоги на кухні й натирання до блиску паркету в кімнатах, праця не була тяжкою. Поетеса жила самітньо й ретельно достосувала свій розпорядок дня до суворих вимог, які мусить задовольняти відповідальний митець. Будучи літераторкою, вона, звісно ж, ніким іншим не могла бути. Сім’ю, дітей — все пожертвувала, поклала на вівтар Великим Мукам Творчости. Цей дім теж був даниною, підкреслював витонченість такої самопожертви (і великодушність батькового заповіту). Меблі, хатні вигоди, різноманітні дрібнички — все підбиралося з огляду на те, як воно надихатиме на творчість. Майкл Мері мала звичку казати, коли їй не подобалася якась річ: «Я не змогла б ані рядка написати, якби щось таке було в моїй домівці». «Чимсь таким» могла бути ваза, новий унітаз, який притягли сантехніки, вазонкова рослина, ба навіть різдвяний вінок, що подарували третьокласники школи імени святого Іоанна в подяку за натхненний виступ міс Ґрем на передсвяткових зборах. Вона творила щодня, від десятої до дванадцятої й від п’ятнадцятої до шістнадцятої п’ятнадцять. Часто присвячувала вечори зустрічам з місцевими поетами, письменниками, малярами й музикантами та разом з ними хвалила чи гудила інших митців, насміхалася з ринку й добивалася його. У цьому колі Майкл Мері Ґрем була королева, адже її поезію друкували. Вперше це сталося ще 1938 року, коли вийшла збірка «Пори року моєї душі». За три роки надрукували другу збірку — «Дальші узбережжя». Що й казати, її вірші опубліковано принаймні у двадцяти невеликих літературних часописах, двох популярних ілюстрованих журналах, шести студентських виданнях і в недільних додатках безлічі газет. Крім того, від 1938-го до 1958-го її дев’ять разів нагороджували премією «Поет року», а вершиною кар’єри стала жадана державна премія в галузі літератури. На церемонії нагородження літературно-драматичний гурток школи імени святого Іоанна задекламував відому поему лауреатки — «Гасло». На жаль, все це аж ніяк не вплинуло на впертих видавців. І далі відмовлялися випустити у світ повне зібрання її творів (його робоча назва була «Найдальше узбережжя»). Проте авторка не сумнівалася, що колись-таки воно вийде.

Вперше побачивши Корінтіанс, міс Ґрем була далеко не в захваті. По-перше, кандидатка на місце служниці прийшла зарано, десять хвилин перед умовленим часом зустрічі, й Майкл Мері, звикла неухильно додержувати своїх правил, змушена була відчинити двері зодягненою у квітчастий пеньюар. По-друге, вже роздратована цим прогріхом, господиня ще дужче роздратувалася, побачивши тендітну худеньку жінку. Звичайно, такій не під силу буде підтягати Гардини, опускати віконні рами й робити генеральне прибирання. Але, почувши ім’я цієї жінки, Майкл Мері так зачарувалася поєднанням «Перше Посланіє Коринтянам — Мертвяк», що зразу найняла її. Як потім казала друзям, поетична чутливість взяла гору над здоровим глуздом.

Пані й наймичка непогано ладнали, і шостого місяця служби Майкл Мері порадила Корінтіанс навчитися друкувати на машинці. Тож Корінтіанс вважай ступила перший крок, аби нарешті стати справдешньою амануенсіс.

Невдовзі після того, як міс Ґрем заохотила її до друкування, якийсь негр сів поруч з Корінтіанс в автобусі. Не звернула на нього великої уваги. Зауважила тільки, що він погано вдягнений і доволі підтоптаний. А за якусь хвилину відчула, що цей чоловік розглядає її. На бистрий погляд скоса задля перевірки, так воно чи ні, чоловік розцвів широкою усмішкою. Корінтіанс відвернулась і так сиділа, поки він вийшов.

Наступного дня чолов’яга знову підсів до неї. І ще раз вона дала знати, що гордує ним. Решта тижня минула без його чіпких очей. Та наступного понеділка він, з’явившись, просто-таки поїдав Корінтіанс плотолюбним поглядом. Такі випадкові зустрічі тривали десь із місяць. Корінтіанс запідозрила, що цього ласолюба слід остерігатися. Щось у його поведінці вказувало на те, що, твердо певен успіху, він вміє спокійно чекати. Одного ранку чоловік перед тим, як вийти з автобуса, впустив на сидіння поряд із нею білий конверт. Корінтіанс не чіпала цього конверта аж до своєї зупинки. Наостанок не втрималася й нишком вхопила його, встаючи, щоб дати шоферові знак зупинитися.

Стоячи біля плити й пряжачи молоко для міс Ґрем, вона розпечатала конверт і вийняла листівку. Рельєфні букви слова «дружба» нависали над букетом синіх і жовтих квітів. На другій сторінці це саме слово послужило заголовком до ось такого віршика:

Під цими рядками намальована біла рука — чи то чоловіча, чи то жіноча — тримала ще один синьо-жовтий букет, трохи менший від попереднього. Підпису не було.

Корінтіанс кинула це послання в коричневий паперовий мішок на сміття. Весь день там лежало. Та з голови їй не виходило. Коли звечоріло, вона встромила руку в Грейпфрутові лупини, шкірки від салямі й виварені чайні листочки, намацала листівку, витягла її, почистила й поклала в гаманець. Навіщо — сама собі не могла пояснити. Той чолов’яга був дуже докучливий, ображав Корінтіанс своїм залицянням. Але ніхто досі не спробував позалицятися до неї всерйоз. Ет, цією листівкою принаймні можна було комусь похвалитися. Шкода, що без підпису. Не те що Корінтіанс хотіла знати, як зветься кавалер. Просто підпис засвідчив би, що ця листівка справді прийшла від когось. Ніхто б тоді не запідозрив, що Корінтіанс сама собі її купила.

Два тижні не показувався той чоловік. А коли ввійшов до автобуса, Корінтіанс було важко вдавати, що не помічає його. Коли вже під’їжджали до місця, де зазвичай виходив залицяльник, він нахилився до неї й шепнув: «Сподіваюся, що не образив вас». Корінтіанс глянула на нього, злегка всміхнулася й кивнула. Більш нічого не сказав.

Наступного дня вони привітались, а згодом і розмовляли одне з одним. З часом Корінтіанс уже чекала зустрічі. Довідавшись, що він зветься Генрі Портер і час від часу підробляє на сортувальній станції у цій частині міста, вона була рада, що нікому не показала листівки й не обмовилася про Генрі.

Їхні розмови — хоч і приємні — були трохи чудні. Кожне остерігалося розпитувати, боячись, що доведеться відповідати на такі самі запитання. У якому кварталі ви живете? Чи знаєте такого-то пана?

Кінець кінцем Портер запропонував Корінтіанс підвезти її після роботи. Автомобіля він не мав, час від часу позичав у приятеля. Вона згодилася. Двоє підстаркуватих коханців поводилися по-дитячому. Наче підлітки, які бояться, що їх, надто юних для побачень, застукають батьки. Генрі возив її у старому сірому «Олдсмобайлі» за місто, в кіно, де можна було дивитися фільми, не виходячи з автомашини. Вони часто сиділи за поганою кавою-люрою в дешевих забігайлівках, де можна було не боятися, що нагодиться хтось знайомий.

Корінтіанс усвідомлювала, що соромиться Генрі, що мусить тримати його, як і свою роботу, в таємниці, що він ніколи не зможе завітати до її дому. І ненавиділа його за цей сором. Відчувала напади ненависти саме тоді, коли Генрі давав знати, що боготворить її, коли розпливався в компліментах про її вигляд, манери, голос. Але ці напади ніколи не тривали так довго, щоб Корінтіанс відмовилася від кіносеансів в автомобілі, де вона була єдиним предметом пожадання й вдоволення.

По якомусь часі Корінтіанс запідозрила, що Портер поводиться обережно не тільки з огляду на неї, на її становище. Здавалося, що він теж не хоче відкривати якусь таємницю. Спершу подумала була, що він жонатий. Заперечив із сумною усмішкою. Корінтіанс сприйняла її як хитру й утвердилась у своїй підозрі. Щоб довести, що він таки старий парубок, а заодно й переслатися з Корінтіанс, Генрі запросив її до себе. Не вагаючись, відмовилася й відмовлялася кілька днів, поки він закинув їй те, що було чистою правдою: Корінтіанс соромиться його.

— Я? Соромлюся тебе? — витріщила очі й роззявила рот Корінтіанс (подив був щирий, бо вона й припустити не могла, що Генрі здогадається про це). — Якби я тебе соромилася, то взагалі не зустрічалася б з тобою, не кажучи вже про ось таку зустріч.

Показала рукою на світ поза «Олдсмобайлем» — довгі ряди автомашин на гарячому кіномайданчику.

— То як воно насправді? — Портер доторкнувся пальцем до її підборіддя. — Те, що ти мені кажеш, не може бути водночас і правдою, і брехнею.

— Я завжди казала тобі тільки правду. Гадала, що ми обидвоє знаємо... розуміємо... у чому річ.

— Може, й так, — відповів Портер, гладячи її підборіддя. — То скажи, Коррі, у чому річ.

— Це через мого батька. Такий він уже є...

— Який?

— Ти це знаєш так само добре, як і я, — знизала плечима Корінтіанс. — Він ніколи не дозволяв нам водитися з... різними людьми. Він дуже суворий.

— І з тої причини ти не хочеш зайти до мене?

— Вибачай, але я мушу там жити. Не можу допустити, щоб він довідався про тебе. Не тепер.

«А коли ж? — подумала вона. — Якщо не тепер, коли мені сорок два? Якщо не тепер, коли й на лобку сивіє волосся, а груди обвисають, як спанієлеві вуха? Коли ж тоді?»

— А коли ж? — висловив уголос її запитання Генрі. Корінтіанс не відразу відповіла. Потерла пальцями лоб і сказала:

— Не знаю. Слово чести, не знаю.

Вона відчувала, як смішно це виглядає. Вдавати з себе віддану татові доцю... Те, що діялося в цьому старому автомобілі, те, що п’ять хвилин тому зірвалося з її язика... А тепер погладжувати собі скроні та промовляти декламаторським голосом Майкл Мері: «Не знаю»... Це сором. Портерові стало неприємно, він забрав руку з її підборіддя й узявся за кермо. На початку другого кінобойовика він запустив мотор і помалу рушив жорствяною доріжкою.

Ніхто з них не обізвався, поки авто доїхало до середмістя. Було пів на одинадцяту. Корінтіанс попередила маму, що допізна друкуватиме машинопис для міс Ґрем. «У таку спеку?» — все, що спитала мама. Тепер Корінтіанс сиділа тихо, засоромлена й ні про що не думаючи. І тут вона побачила, що Портер везе її до автобусної зупинки, де вона завжди виходила й ішла пішки додому. Зненацька, блискавично Корінтіанс усвідомила, що ніколи вже не зустрінеться з ним, і перед нею постало видиво сірих днів. Простиралися, ніби тьмяний сірий палас у необжитій порожній найманій квартирі.

— Везеш мене додому? — спитала вона якнайнедбалішим тоном. Вдалося дуже добре, слова прозвучали гордовито й зухвало.

Портер кивнув і відповів:

— Я не хочу ляльки. Хочу жінку. Дорослу жінку, яка не боїться свого татуся. Гадаю, що ти, Коррі, не бажаєш подорослішати.

Корінтіанс задивилась у вікно. Доросла жінка? Кого можна так назвати? Матір? Ліну? Декана у Брин-Морі? Майкл Мері? Дамочок, що ходили в гості до матері та їли тістечка? Якось ні одна з них не відповідала цій назві. Кожна була лялькою. Може, Портер мав на увазі жінок, що їздили в автобусі? Служниць, що не крилися зі своєю роботою? Чи негритянок, що волочилися вночі по місті?

— Маєш на увазі цих жінок в автобусі? Ти добре знаєш, що можеш запопасти одну з них. Чому б тобі не кинути листівки на поділ ось такої жінки? — Корінтіанс зачепили за живе Портерові слова, її порівнювали — причому не на її користь — з жінками, які, звичайно ж, стояли набагато нижче, ніж вона. — О, кожна була б рада дістати на поділ таку листівку. Дуже рада. Втім, ні. Я ж забула. Ти цього не зробиш, бо вони не вміють читати. Довелося б принести такий подаруночок додому, дочекатися неділі й попрохати пастора, щоб прочитав це послання. Звичайно, почувши, що там написано, така жінка не втямить цих слів. Та це дрібниця. Побачить намальовані квіточки, завитки над літерами — й ощасливиться. Дарма що це буде найсміховинніший, найбанальніший, найстандартніший клапоть паперу з дешевої крамнички. Така жінка не розпізнає посередности, навіть якщо цю посередність тицьнути просто в її вгодовану пику. Засміється, поплескає себе по товстих стегнах і відразу ж заведе тебе до себе на кухню. Просто на сніданок. Однак ти не витрачатимешся на п’ятнадцятицентову листівку, хай там яка вона тупа й банальна. Нема потреби, адже це дорослі жінки. За ними не треба упадати. Досить буде підійти і сказати: «Гей, ти, ходімо ввечері до мене?». Правда? Хіба не так? Хіба ні?! — мало не кричала Корінтіанс. — А таки ні! Тобі закортіло дами. Когось такого, що знає, як сидіти, одягатися й користуватися ножем та виделкою. Але між дамою та просто жінкою є різниця. Знаю, що ти усвідомлюєш, хто я.

Портер під’їхав до тротуару. Не заглушуючи двигуна, перехилився через її коліна й відчинив двері. Корінтіанс вийшла і спробувала якнайгучніше грюкнути ними, але не вдалося: надто вже заржавіли завіси позиченого «Олдсмобайла». Довелося задовольнитися самим жестом.

Дійшовши до дванадцятого номера на Нелікарській вулиці, вона затряслася й не могла нічого вдіяти. Несподівано трясця минулася, Корінтіанс застигла, наче заморожена, на східцях. За якусь мить крутнулася на підборі й побігла назад, де Портер зупинив авто. Ступивши на східцях свого дому, вона відчула, як розпливається, тане її зрілість і дорослість перед купою червоних оксамитових клаптиків на круглому дубовому столі. Автомашина й досі стояла на місці, почмихував двигун. Корінтіанс кинулася до неї прудкіше, ніж будь-коли в житті. Прудкіше, ніж п’ятилітньою дівчинкою бігала по травичці на острові Гоноре, коли сім’я вибиралася туди на вихідні. Навіть прудкіше, ніж тоді, коли стрімголов помчала долу сходами, вперше побачивши, що зробила хвороба з дідом.

Корінтіанс схопила ручку дверей. Були замкнені. Портер сидів у тій самій позі, як тоді, коли вона спробувала торохнути дверима. Схилившись, Корінтіанс постукала у вікно. Він не поворухнувся. Постукала гучніше, не зважаючи, що хтось може її побачити під сірим буком, одразу за рогом батьківського будинку. Почувалася немов уві сні. Ніби була тут і не тут, ніби мала щось під рукою, та годі було його досягти.

Корінтіанс Дед, дочка Мейкона, заможного власника нерухомости, й елегантної Рут, внучка шанованого чудового лікаря Фостера, що другий у місті придбав двокінну карету. Жінка, за якою оглядалися мужчини на всіх палубах корабля «Квін Мері». На неї облизувалися французи в Парижі. Корінтіанс Дед, яка всі ці роки жила цнотливо (гаразд, майже всі й майже цнотливо), тепер грюкала у вікно автомобіля, де сидів простий робітник депо. Була ладна грюкати хоч до кінця днів, аби тільки спекатися цього оксамиту. Червоного оксамиту, що літав понад снігом того дня, коли вона з Ліною та з їхньою матір’ю йшли повз шпиталь до крамниці. Мати була вагітна — довідавшись про це, Корінтіанс дуже соромилася. Нічого іншого не думала, крім того, як будуть насміхатися з неї подруги, взнавши, що її мати завагітніла. Дівчинці полегшало, коли виявилося, що ще зарано, щоб вагітність було видно. Однак у лютому мама була вже близька до пологів й мусила виходити на прогулянки. Помалу йшли по снігу, обминаючи слизькі заледенілі місця. Проходячи повз лікарню «Милосердя», вони побачили юрбу, що стежила за чоловіком на даху. Корінтіанс помітила його раніше, ніж мама. Глянувши вгору, Рут оторопіла, впустила кошик і порозсипала трояндові пелюстки. Дочки підбирали їх, витирали сніг із тканини об свої пальтечка й час від часу зиркали на чоловіка з блакитними крилами на лікарняному даху. Сестри сміялися, збираючи пелюстки, поглядаючи на чоловіка, сміялися зо страху, збентеження й легковажности. Все змішалося докупи — червоний оксамит, крики й людина, що розбилася на хіднику. Корінтіанс виразно бачила тіло. На її подив, крови не було. Червінь палахкотіла лише в її руках і в кошику. Мати стогнала дедалі гучніше. Здавалося, вона ось-ось зомліє й упаде. Нарешті принесли ноші, щоб покласти на них трупа, який нагадував поламану ляльку, тим більше схожого на ляльку, що не було крови. Прикотили також візок і відразу повезли маму до пологової палати.

Корінтіанс і далі виготовляла троянди, але ненавиділа цю тупу роботу й вигадувала перед Ліною всілякі відмовки, аби тільки ухилитися. Троянди нагадували смерть. Спершу смерть чоловіка з блакитними крилами, а тепер уже й самої Корінтіанс. Якщо Портер не поверне голови й не нахилиться до дверей, щоб відчинити, то, здавалося, Корінтіанс помре на місці. Стукала аж до болю кісточок, щоб привернути увагу цього живого тіла за склом. Була б розбила скло, скалічила кулак, аби тільки доторкнутися до цього тіла, відчути його тепло — і в такий один-єдиний спосіб вберегтися від тліючої смерти штучних рож.

Він не рухався. Зо страху, що Портер перемкне передачу й від’їде, покинувши Корінтіанс саму, вона забралася на крило автомобіля й лягла на капот. Не дивилася на Генрі у шибку. Просто лежала долілиць, розкинувши руки, вхопившись пальцями за метал. Ні про що не думала. Хіба про те, як втриматися, щоб не зірватися. Навіть якщо він гнатиме півтораста кілометрів за годину, все одно втримаюся. Притискаючись до капота, вона міцно зімкнула повіки й не зауважила, що двері відчинилися й зачинилися, не почула Портерових кроків до передка автомашини. Скрикнула була, коли він поклав руку на її плечі й легко потягнув до себе, в обійми. Заніс її до дверей машини, поставив на ноги й допоміг їй сісти. В машині він притулив голову Корінтіанс до свого плеча, почекав, доки стихне її тихий плач, вийшов і підняв гаманець, який вона впустила на хідник. Тоді поїхав на П’ятнадцяту вулицю, три, до будинку, що належав Мейконові Деду, де жило шістнадцять квартирантів, де було віконце мансарди. В цьому самому віконці цей самий Генрі Портер кричав, ридав, вимахував рушницею і мочився на голови жінкам на подвір’ї.

Наближалася північ. Стояла духота. Дратувала б людей, якби в повітрі не відчувався солодкий запах, схожий на імбирний. Корінтіанс і Генрі ввійшли в передсінок за вхідними дверима. Зі шпарини з-під кухонних дверей падала смужка світла. Там різалися в карти. Іншої познаки, що тут хтось живе, не було.

Корінтіанс бачила тільки ліжко — металеве, помальоване на білий лікарняний колір. Сіла та простяглася на ньому, як тільки ввійшла. Почувалася скупаною, очищеною й порожньою. І — вперше в житті — простою, звичайною. Генрі роздягнувся після неї і ліг поруч. Якусь хвилину лежали тихо, а тоді він обернувся й розсунув їй ноги.

Корінтіанс глянула на нього.

— Це для мене? — спитала вона.

— Так, — відповів він, — так. Для тебе.

— Портере...

— Це... для тебе. Замість троянд. Замість шовкової білизни й дорогих парфумів.

— Портере...

— Замість шоколадних цукерок у коробці — такій, як серце. Замість великої вілли й розкішного автомобіля. Замість далеких мандрівок...

— Портере...

— ...на сніжно-білому кораблі.

— Ні.

— Замість пікніків...

— Ні.

— ...і риболовлі.

— Ні.

— Замість того, щоб разом старітися на ґанку...

— Ні.

— Маєш ось це, дівчино. Так. Ось це.

Вони, а радше вона, прокинулись о четвертій ранку. Розплющивши очі, Корінтіанс побачила, що Генрі дивиться на неї. Його лице блищало чи то від поту, чи то від сліз. Дарма що відчинене вікно, в кімнаті було дуже гаряче.

— Ванна, — пробурмотіла вона. — Де тут ванна?

— Там, внизу, — відповів він. І винувато поспитав: — Може, тобі щось принести?

— Чогось випити, будь ласка, — Корінтіанс відкинула з лоба пасма вологого скуйовдженого волосся. — Чогось холодного.

Генрі швидко вдягнувся, обійшовшись без сорочки та шкарпеток, і вийшов. Корінтіанс встала й почала вбиратися. Тут не було дзеркала, тож підійшла до відчиненого вікна й, дивлячись на своє відображення на склі в горішній рамі, стала пригладжувати волосся. А тоді звернула увагу на стіни. Коли вона ввійшла сюди й упала на ліжко, їй здалося, що на них шпалери. Насправді то були календарі. Довгі ряди календарів. Ось видання 1939 року автомобільної фірми, з зображенням ріки Гудзон. Ось календар будівельної компанії «Куягоґа Рівер» («Будуємо, щоб тішити, — тішимося, будуючи»). А цей — косметичної фабрики «Лакі Гарт Б’юті Продактс» (усміхнена дама з хвилястим волоссям і грубо напудрованим обличчям). Ось цей — з газети «Колл енд Пост». Та найбільше календарів було від Північнокаролінської страхової компанії. Від 1939 року й до наших днів, вони цілком покривали стіни. Декотрі були великими плакатами з надрукованими всіма днями року. На цих, як помітила Корінтіанс, деякі дати були обведені кільцями.

Портер ввійшов тоді, коли вона розглядала календарі. Тримав склянку з холодною водою, кубики льоду тиснулися до вінець.

— Навіщо ти збираєш ці календарі? — спитала вона.

— Просто так, — усміхнувся він. — Так легше спливає час. Будь ласка. Випий, воно тебе освіжить.

Корінтіанс взяла склянку й відпила трохи, стараючись, щоб лід не доторкався зубів. Дивилася на Генрі з-понад склянки. Стояла тут босоніж, зволожене потом волосся прилипало до щік, як фарба, на душі було легко. Замість марнославства все єство переповнювала самоповага — зовсім нове, незнайоме відчуття. Жінка була вдячна цьому чоловікові, що наймав маленьку кімнатку в її батька, їв з ножа й не мав навіть туфель до костюма. Дуже типовий приклад чоловіка, від якого її все життя оберігали батьки (та й сама вона від таких бокувала). Бо такі чоловіки били, зраджували своїх жінок, завдавали їм сорому та зрештою покидали їх. Корінтіанс підсунулася до Генрі, звела пальцями його бороду й легенько поцілувала в горло. Він обхопив долонями її голову, поки Корінтіанс заплющила очі й потяглася поставити склянку на столик.

— Ого. Скоро розвидниться. Мушу відвезти тебе додому.

Вона послухалася й одяглася. Якнайтихіше вони зійшли сходами й минули світляний трикутник, що лежав на підлозі перед кухонними дверима, тепер уже прочиненими. Там і досі грали в карти. Генрі й Корінтіанс квапливо прослизнули мимо, якраз на межі світла.

Однак хтось таки обізвався:

— Хто там? Це ти, Мері?

— Ні. Це я, Портер.

— Портер? — недовірливо перепитав хтось. — Ти на котру зміну йдеш?

— Потім тобі поясню, — сказав Генрі й відчинив вхідні двері, поки цікавого сусіда не понесло в передсінок.

Корінтіанс пригорнулася до Генрі щонайближче, як дозволяла ручка перемикання передач, і відкинула голову на спинку крісла. Заплющивши очі, глибоко вдихала солодке повітря, яким три години тому дихав її брат.

— А чи не дати б тобі лад волоссю? — спитав Портер. Корінтіанс личила така дівоча зачіска, але він не хотів, щоб потім були смішні й жалюгідні виправдовування перед її батьками, якщо ті ще не сплять.

Вона похитала головою. Нізащо на світі відтепер не збиратиме волосся у вузол на потилиці.

Портер загальмував під тим самим деревом, де Корінтіанс кинулася на капот. Пошепки попрощавшись, вона пройшла повз чотири житлові блоки. Вже не боялася зійти східцями на ґанок.

Зачинивши за собою двері, вона почула голоси й відрухово торкнула своє розпущене волосся. Долинали десь із їдальні чи крізь зачинені кухонні двері. Чоловічі голоси. Корінтіанс примружилась. Тільки-но вона прийшла з дому, де чоловіки сиділи при світлі на кухні й перемовлялися гучними збудженими голосами, й ось таке саме тут, вдома. Мабуть, ця частина ночі, зовсім не знана мені, належить і завжди належала чоловікам. Напевно, це таємний час, коли вони постають, наче гіганти з драконових зубів, і кубляться на кухнях, поки сплять жінки. Навшпиньки Корінтіанс підійшла до дверей і почула свого батька:

— Ти так і не пояснив мені, навіщо ти взяв його з собою.

— А яка тепер різниця? — спитав її брат.

— Тепер він знає про це, — відрубав батько. — Ось яка різниця.

— Про що тут знати? Нема про що. Це все дурниці, — підвищив тон Дояр.

— Це помилка, а не дурниці. Значить, воно деінде. Ось і все.

— Ага. На монетному дворі. Хочете, щоб я туди пішов?

— Ні! — вдарив кулаком по столі Мейкон. — Воно має бути там. Мусить бути!

Корінтіанс не могла добрати, про що це вони так запально сперечаються. Не хотіла стояти й підслуховувати, бо це відвертало її від блаженства, яке тепер відчувала. Відійшла від дверей і подалася нагору, до своєї спальні.

На кухні, Дояр сперся ліктями на стіл і понурив голову.

— Плювати я хотів на нього. Мені все одно, де воно лежить.

— Це була просто помилка, — наполягав батько. — Дрібне непорозуміння. Це не означає, що ми повинні відмовитися й вийти з гри.

— Це, по-вашому, дрібне непорозуміння, коли тебе садять у тюрму?

— Тебе ж випустили, га? Ти просидів лише двадцять хвилин.

— Дві години.

— Ти б і двох хвилин не пробув там, якби відразу подзвонив мені, коли тебе схопили. Відразу. Треба було мені зателефонувати ще перед тим, як тебе взяли.

— У поліційних автах нема телефонів, — втомлено відказав Дояр. Звівши голову, обпер її на руку й пустив ці слова в рукав.

— Вони відпустили б тебе, якби ти був один. Вистачило б назвати своє ім’я, й копи дали б тобі спокій. Але з тобою був той ніґер із південного кварталу. Ось тому так сталося.

— Не тому. Сталося так через те, що я їхав з мішком, повним камінців і людських костей. Людських. Якщо ти не зовсім дурний коп, то зміркуєш, що ці кості колись були в живій людині.

— Так, колись. Але не цієї ночі. Не були вони вчора в живій людині. Треба часу, щоб тіло стало скелетом. Полісмени знають це. І не кажи мені, що тебе запідозрили не через Гітару. Той жовтоокий нігер на все здатен.

— Копи не заглядали йому в очі, коли скомандували нам спинитися. Вони взагалі нічого не бачили. Притиснули нас до узбіччя й наказали вийти. А чому? Чому вони спинили нас? Ми не перевищили швидкости. Просто собі їхали, — Дояр потягся по сигарети. Знову злостився, пригадуючи, як він зігнувся над автомобілем, сперся руками на капот і розставив ноги, а полісмен обмацував ноги, спину, задок і руки. — З якої речі спиняти авто, що їде з дозволеною швидкістю?

— Вони зупиняють будь-кого, коли їм захочеться. Побачили, що ти чорношкірий, — і цього було досить. Вони розшукують негра, що вбив хлопчика.

— Хто сказав, що то був негр?

— В газетах написали.

— Там завжди таке пишуть. Кожного разу.

— Чи тобі не все одно? Якби ти був сам і сказав би копам своє ім’я, вони не затримали б тебе, не обшукували б машини й не відкрили б того мішка. Знають мене. Ти ж бачив, як вони поводилися, коли я прийшов туди.

— Коли ви прийшли туди, вони не стали інакше поводитися.

— Що?

— Змінили поведінку, аж коли ви відкликали того шмаркача в куток і дістали гаманець.

— Ти б подякував, що я маю гаманець.

— Дякую. Бог бачить, який я вдячний.

— І на тому б закінчилося, якби не цей ніґер із південного кварталу. Якби не він, не викликали б туди Пілат, — потер коліна Мейкон. Почувався приниженим, бо довелося покластися на сестру, щоб визволити сина з в’язниці. — Оту драну самогонницю! Оту сучку!

— Вона й досі сучка? — хихикнув Дояр. Йому паморочилося в голові з перевтоми й перенапруження, яке тепер помалу миналося. — Гадаєте, що Пілат вкрала золото. Всі ці роки... Всі ці роки ви таїли на неї кривду, — тепер він уже сміявся, — що поцупила з печери півцентнера золота у великому мішку. Еге ж, п’ятдесят років волочилася з ним по країні, не розтратила ані дрібки, лишень підвісила його до стелі, як в’язанку цибулі, — зареготав на всю кухню Дояр. Мейкон мовчав. — П’ятдесят років... П’ятдесят років ви думали про те золото! Якесь божевілля... Жовтий дім, їй-бо... — Дояреві вже текли сльози зо сміху. — Пришелепкуваті. Всі ви чокнуті. Стукнуті в голову. І як я не здогадався? Таж уся справа виїденого яйця не варта, все це — дурня собача.

— Що дурніше? Увесь цей час носитися з золотом чи з кістьми мертвяка? Га? Що дурніше? — спитав Мейкон.

— Не знаю. Не можу знати.

— Якщо вона тягала те друге, то цілком могла тягати й перше. Коли ти сказав на дільниці, що кості належать Пілат, то копи мали б її посадити за ґрати зразу, як тільки вона туди прийшла.

— А за що її садовити? — витер рукавом сльози Дояр. — Та ще й після історії, що розказала їм? — він знову зайшовся сміхом. — Увійшла, сама-одна — як ті дві комедіантки Луїз Вівер і Баттерфлай Мак-Квін взяті вкупі, й защебетала: «Так, сер. Ні, сер...»

— Цього вона не говорила.

— Та майже такими словами. Навіть голос змінила.

— Я ж тобі казав, що це змія. За мить змінить шкуру.

— Навіть з вигляду була не така, як завжди. Видавалася нижчою і якоюсь жалюгідною.

— Бо хотіла мати своє. Хотіла, щоб їй віддали ці кості.

— Кості її бідолашного чоловіка. Не мала грошей, щоб його поховати. А чи була вона взагалі заміжньою?

— А чи буває заміжнім Папа Римський?

— Що ж, Пілат свого добилася. Віддали їй ті маслаки.

— Знала, що робить. Таки знала.

— Угу. Але звідки вона так скоро довідалася? Маю на увазі, що Пілат прийшла туди... знаєте... готовою до всього. Поки з’явилася на дільниці, встигла склепати історійку, схожу на правду. Мабуть, коп розказав їй геть усе, коли провадив її туди.

— Е, ні. Копи такого не практикують.

— То звідки ж вона дізналася?

— Хто може відати, що знає Пілат?

— Хіба що сам диявол, — хитнув головою Дояр. І досі веселився. А раніше, коли разом з Гітарою сидів на дерев’яній лаві, закутий у наручники, було не до сміху. Тоді зо страху мурашки по спині лазили.

— Кістяк білої людини, — сказав Мейкон, встав і позіхнув. Надворі світало. — Чорнозада сучка волочиться з кістками білого чолов’яги. Ніколи не збагну цієї баби, — знову позіхнув він. — Мені сімдесят два роки, і я помру, нічогісінько в ній не зрозумівши.

Батько підійшов до кухонних дверей і відчинив їх. Тоді обернувся й кинув:

— Але ти знаєш, що це означає, правда? Якщо Пілат забрала кості й залишила золото, то воно, напевно, й досі там.

І зачинив двері, перш ніж син встиг заперечити.

«Бодай би воно там запалося, — подумав Дояр. — Хай тільки хто скаже при мені слово «золото» — виб’ю засранцеві зуби».

Сидів на кухні й мав охоту на ще одну чашку кави, але надто вже був зморений, аби встати й запарити напій. Невдовзі сюди зійде мама. Вона зірвалася з ліжка, коли прийшли батько з сином, але Мейкон звелів їй повернутися до спальні. Видобувши котру вже сигарету, Дояр задивився, як тьмяніє світло жарівки над митницею у промінні ранішнього сонця. Весело світило сонечко, обіцяло ще один спекотний день. Що яскравіше сяяло, то самотнішим почувався Дояр. Сам, без батька, занурився у спогади про минулу ніч, пригадував подробиці й не був певен, чи так воно було насправді. Може, сам понавигадував. Хоча б про те, що Пілат понижчала. Стоячи у приймальній кімнаті в’язниці, вона не сягала й сержантового плеча, а сам сержант був майже на голову нижчий від Дояра. Але ж Пілат була така сама на зріст, як і її небіж. Улесливо примовляючи до полісмена й підтверджуючи Дояреву й Гітарину брехню: мовляв, поцупили мішок, щоб пожартувати з літньої жінки, — дивилася на нього знизу догори. А як їй тряслися руки, коли запевняла: розбудив її полісмен, а вона й знати не знала, що мішок пропав. Що навіть не здогадується, навіщо комусь здалися кості її чоловіка. Що її чоловіка п’ятнадцять років тому лінчували у штаті Міссісіпі й не дозволили зняти небіжчика з шибениці. Що тоді Пілат виїхала з міста, а коли повернулася, тіло вже розклалося й само випало з петлі. Підібрала останки й хотіла поховати їх, але гробарі заправили п’ятдесят доларів за труну, а тесля за кілька збитих соснових дощок захотів дванадцять доларів п’ятдесят центів. Та й дванадцяти доларів п’ятдесяти центів вона не мала, тож зібрала все, що залишилося після містера Соломона (завади називала його містером Соломоном, адже то був такий поважний темношкірий чоловік), у мішок і повезла з собою. «В Біблії написано: що Господь Бог злучив, того ні один чоловік не розлучить. Од Матфея, глава двадцять перша, стих другий. Ми взяли шлюб, були одне тіло й душа, — виправдовувалася Пілат. Навіть її очі, ці великі сонькуваті очі поменшали, коли вона повела далі: — То я й подумала, що можу тримати чоловіка при собі. Коли помру, його покладуть зі мною в одну яму. І ми з ним воскреснемо в Судний День. Разом, пліч-о-пліч».

Дояра це вразило. Гадав, що з Біблії Пілат може лиш імена вибирати, а вона — диви-но, цитує Святе Письмо, ще й розділи та вірші вказує. Більше того, дивиться на Дояра, Гітару й Мейкона так, наче й не пізнає їх. Коли її спитали, чи знає вона цих людей, відповіла, глянувши на свого брата: «Ось цього чоловіка не знаю». «А он того парубійка, здається мені, я десь бачила по сусідству», — вказала Пілат на Гітару. Той сидів, неначе закам’янілий, з порожніми, як у мерця, очима. Пізніше, коли Мейкон відвозив усіх додому, — Пілат сиділа спереду, а два приятелі ззаду, — Гітара ані слова не зронив. Його лють була палюча, аж пашіла від шкіри. Навіть гарячий струмінь повітря, що вривався крізь відчинене вікно, видавався порівняно з нею прохолодним.

І знову переміна. Пілат знову стала висока. Головою, завиненою в якусь шовкову ганчірку, досягала даху в автомобілі, як і всі вони. І знову повернувся її колишній голос. Супутники мовчали, говорила тільки вона. Зверталася тільки до Мейкона. Невимушено, ніби попровадивши далі нитку обірваної історії, Пілат стала оповідати братові зовсім інше, ніж те, що сказала полісменам.

— Там я провела цілий день і цілу ніч, а наступного ранку виглянула надвір і побачила, що тебе нема. Дуже боялася наткнутися на тебе, але по тобі не було ні духу ні слуху. Я повернулася туди за три роки чи й більше. Була зима. Всюди лежав сніг, і я ледве знайшла дорогу. Спершу я зайшла до Серс, а тоді стала шукати печеру. Тяжка видалася путь, скажу тобі, а я ще й була не зовсім здорова. Всі стежки позавівало заметами. Погано мене знаєш, якщо гадаєш, що я пішла туди по ті маленькі мішечки. Мені було байдуже до них, коли тільки їх побачила, та й за ті три роки ані про них не подумала. Пішла туди, бо так звелів тато. Коли-не-коли приходив до мене й казав, що маю робити. Спочатку наказав мені співати, щоб я співала й співала. «Співай, — шепотів він. — Співай, співай». А згодом, зразу по тому, як народилася Реба, прийшов і сказав прямо: «Ти не можеш відійти й покинути тіло». Людське життя дорогоцінне. Не можна просто так лишати людину напризволяще. Я відразу зрозуміла, що він має на увазі, адже був при тому, коли ми це вдіяли. Хотів сказати: якщо відбереш життя, то воно твоє. Ти за нього відповідальний. Якщо ти когось вб’єш, то аж ніяк його не позбудешся. Все одно буде при тобі, стане твоїм. Ото я й мусила повернутися по ті останки. Таки знайшла печеру. Труп був там. Чи то вовки його тягали, чи ще хтось, бо опинився біля входу. Напівлежав, напівсидів, спершись на кам’яну полицю, де ми спали. Я зібрала його в мішок, частина за частиною. Ще збереглися залишки одежі, кості були чисті й сухі. Відтоді їх маю. Так мені наказав тато, і слушно, знаєш. Не можна, відібравши життя, просто піти собі й покинути його. Життя є життя. Воно дорогоцінне. Мерці, яких ти вбив, — твої. Завжди залишаються з тобою, в пам’яті, в душі. Тому найкраще мати кості з собою, куди тільки йдеш. Тоді звільниш собі душу й очистиш сумління.

«Запхай собі в дупу те сумління», — подумав Дояр, насилу встаючи з-за стола. Треба трохи передрімати, перш ніж піти шукати Гітару.

Плентаючи вгору сходами, він згадав, як виглядали плечі Пілат, коли та вийшла з «Б’юїка», — зовсім не згорблені під вагою мішка. Згадав, яким палючим поглядом дивився з автомобіля їй услід Гітара. Коли Мейкон довіз Гітару додому, той не відповів на Дояреве «до побачення». Навіть голови не повернув.

Дояр прокинувся ополудні. Перед тим хтось зайшов до кімнати й поставив у ногах, на підлозі біля ліжка маленький вентилятор. Дояр довго слухав дзижчання, тоді встав і пішов до ванної зробити собі купіль. Лежачи у літеплі, все одно потів, надто розігрітий і втомлений, аби намилитися. Раз по разу він хлюпав воду на лице та змочував свій дводенний заріст. Цікаво, чи вдасться поголитися й не порізатися. Невигідна ванна — закоротка, щоб витягтися на весь зріст, а колись же в ній можна було мало не плавати. Дояр глянув на свої ноги. Ліва, здається, така сама завдовжки, як права. Погляд ковзнув угору, по тілі. Й досі відчувався дотик полісменової руки. Від цього дотику тіло задрижало, як у коня, коли на нього сідають мухи. Було ще одне відчуття. Щось неначе сором прилипло до Дояра. Сором, коли ти розставляєш руки й ноги, тебе обшукують, а тоді надівають наручники. Сором, коли крадеш кістяк — ідеш на дитячі пустощі, а не на справжнє діло. Сором, коли потребуєш татка і тітоньки, щоб вибратися з халепи. Ще більший сором — дивитися, як улесливо всміхається (сер, це ж людська річ, знаєте, як воно є) батько, принижуючись перед копом. А найбільший сором — ганьбу Дояр відчував, дивлячись на Пілат і слухаючи її. Прийшла на допомогу, та ще й як — з готовністю, охоче. І то кому? Тому, хто тільки-но виніс із її дому спадок. Це не виправдання, що злодій вважав той спадок краденим... У кого вкраденим? У мерця? У Дояревого батька — теж крадія? Сам Дояр став злодієм і був готовий — принаймні вважав, що був готовий — вдарити Пілат, якби застукала його на гарячому. Збити з ніг стару темношкіру жінку, що колись пригостила Дояра по-майстерному звареним яйцем, показала хлопцеві небо — блакитне, як стрічки на чепчику її матері; і відтоді воно здавалося вже не далеким і чужим, а близьким, рідним, наче домівка, наче кімната, в якій жив Дояр. Пілат розказувала небожеві різні історії, співала йому пісень, годувала його бананами, кукурудзяним хлібом, а коли наставала холодна пора — гарячим гороховим супом. І, якщо вірити матері, ця стара негритянка — тепер майже сімдесятирічна, але жвава, немов кільканадцятилітка — врятувала йому життя, коли тільки на диво й можна було сподіватися. І ось ця жінка, яку він був готовий оглушити ударом, придибала у поліційний відділок і показала копам штуку, віддавшись на поталу посміху, співчуттю, зневазі, глузуванню, недовірі, знущанню, самодурству, роздратуванню, силі, гніву й знудженню, аби тільки допомогти — небожеві й собі.

Дояр побовтав ногами у воді. Знову пригадалося, як Гітара дивився на Пілат, як у його очах іскрилася ненависть. Не мав права так дивитися. І враз Дояреві засвітала відповідь на питання, яке він ніколи не міг поставити Гітарі. Той міг убити, вбивав би і, скоріше за все, вже вбив когось. «Сім днів» стали наслідком такої схильности, але не причиною. «Ні. Він не мав права на такий погляд», — подумав Дояр, звівся на ноги й заходився намилюватися.

Надворі його обдало вересневою задухою, куди й ділося приємне відчуття по купелі. Батько поїхав «Б’юїком» — у такому віці він змушений менше ходити, тож до Гітари Дояр добрався пішки. Обійшовши ріг, він помітив знаний сірий «Олдсмобайл» із химерною тріщиною на задньому вікні, запаркований перед Гітариним домом. В автомашині було кілька чоловік, поряд з нею стояли Гітара і Томмі Залізниця. Дояр сповільнив ходу. Томмі щось говорив, Гітара кивав головою. Тоді вони потисли руки. Такого потиску Дояр ще не бачив. Спершу Томмі потримав Гітарину долоню у своїх двох, а тоді це саме зробив Гітара. Томмі сів у авто, Гітара пішов до бічних сходів, що вели до його квартири. «Олдсмобайл» — 1953 чи 1954 року випуску — круто розвернувся й поїхав назустріч Дояреві. Кермував Портер, поруч нього був Хмарочос, скраю — Томмі Залізниця. Ззаду сиділи Томмі Лічниця, Ніро та ще якийсь незнайомий чоловік.

«Це напевно вони, — подумав Дояр. Серце калатало, ніби після бігу. — Сім братчиків, у тому числі Портер і Гітара. «Сім днів». І ця автомашина. Нею час від часу підвозять додому Корінтіанс». Спершу Дояр гадав, що це випадково. Та пізніше, коли сестра ані словом не прохопилася про ці підвезення, коли стала спокійнішою та м’якшою, здогадався, що вона потайки з кимсь зустрічається. Вважав, що все це забавне, миле і трішки сумне. Та тепер він знав: хоч би з ким вона зустрічається, та цей чоловік належить до «Семи днів». «Дурноверха баба, — пробурмотів під ніс Дояр. — Знайшла кого вибрати, безголова. Дурна, як чобіт. Господи Ісусе!»

Сьогодні до Гітари нічого й потикатися. Іншим разом.

Коли Дояр напивався, люди поводилися з ним краще, ніж із тверезим, були ввічливіші й уважніші. Від спиртного він не ставав інакший, просто всі, з ким він тоді стрічався, виглядали зовсім інакше, ніж в інший час. Добріші, говорили напівпошепки, а коли торкали його, — хай навіть щоб потурити з дому за те, що на вечірці помочився в кухонну мийницю, хай навіть аби спорожнити кишені, коли дрімав на лавці біля автобусної станції, — то робили це делікатно, ніжно.

Ось уже два дні й одну ніч Дояр похмелявся й напивався. Таке тривало б ще щонайменше добу, якби його не витверезила розмова з Магдалиною, званою Ліною. За час, що минув, відколи Дояр був дев’ятикласником, той не сказав сестрі більш як чотири речення нараз.

Ліна чекала брата, стоячи вгорі, на сходах, коли рано-вранці він повернувся додому. Закутана у віскозний халат, без окулярів, вона мала незвичний вигляд. Поводилася ввічливо, як той парубійко, що тільки-но обчистив йому кишені.

— Ходи-но сюди. Хочу тобі щось показати. Ти б не зайшов сюди на хвилинку? — прошепотіла вона.

— А чи не можна пізніше? — Дояр теж був чемний. І пишався з того. Ще б пак, з такою тяжкою головою...

— Ні, — сказала вона, — не можна. Треба, щоб ти побачив це сьогодні. Зараз же. Щоб тільки глянув.

— Ліно, я страшенно змучений... — спробував розсудливо пояснити він.

— Це забере не більш як хвилину. То важлива річ.

Дояр зітхнув і рушив за сестрою до її спальні. Ставши там біля вікна, вона показала пальцем надвір:

— Глянь он туди.

Повільно та, як йому здавалося, елегантно він підійшов до вікна, відсунув штору й подивився туди, куди вказував сестрин палець. Побачив там лише лужок біля дому. Нікого й нічого, але удосвіта при такому світлі можна й не добачити.

— Що там таке?

— Ось цей кленочок. Он там, — показала пальцем Ліна на невеличке деревце трохи більш як метр заввишки. — Листя мало б почервоніти. Закінчується вересень. А воно замість червоніти скручується й опадає зеленим.

— Ти сказала, що є якась важлива річ, — Дояр повернувся до неї й усміхнувся. Не сердився, не дратувався, тішився своїм самовладанням.

— Це і є важлива річ. Дуже важлива, — тихо сказала вона, не відводячи очей від деревця.

— То кажи, що маєш казати. За кілька хвилин мушу йти на роботу.

— Знаю. Але одну хвилиночку можеш мені вділити?

— Можу. Тільки не для того, щоб видивлятися на всохле дерево.

— Воно ще не всохле. Але скоро таким стане. Цього року листя на ньому не червоніє.

— Ліно, чи ти часом не п’яна?

— Не кепкуй з мене, — сказала вона. В голосі чутно було металевий відтінок.

— Бачу, ти таки випила собі.

— Ти мене не слухаєш.

— Та слухаю. Стою й слухаю, як ти розказуєш мені новину дня: дерево всихає!

— А ти таки того не пам’ятаєш.

— Чого?

— Того, як ти на нього пісяв.

— Що робив?

— Пісяв на нього...

— Ліно, може, ми поговоримо про це пізніше...

— ...і на мене.

— Кхм... Ліно, я багато чого понаробляв у житті. За дещо мені соромно. Однак, присягаю Богу, я ніколи не пісяв на тебе.

— То було влітку. Того року, коли тато купив зеленого «Пакарда». Ми поїхали на прогулянку, а тобі захотілося до вітру. Пам’ятаєш?

— Ні, не пам’ятаю, — хитнув головою Дояр.

— Я повела тебе. Ми виїхали за місто, і там не було іншої ради, хіба піти в кущі. Наказали мені супроводжувати тебе. Хотіла піти з тобою мама, але тато їй заборонив. І сам не пішов. Корінтіанс задерла носа й відмовилася, тож послали мене. Я теж була на високих каблуках, теж була дівчинка, але послали мене. Нам довелося спуститися пологим схилом за поворотом дороги. Я розстібнула тобі штанята й відвернулася, щоб ти спокійно робив своє. Там у траві росли пурпурні фіалки й жовті нарциси. Я назбирала їх і наламала кілька галузок з дерев. Вдома посадила їх ось там, — Ліна кивнула головою на лужок. — Викопала ямки й увіткнула в землю. Я завжди любила квіти, знаєш. Саме я почала робити штучні троянди. Не мама. Не Корінтіанс. Я. Любила таку роботу. Вона мене заспокоювала. Ось чому в божевільнях пацієнтам дають плести кошики й робити ганчір’яні килимки. Це заспокоює хворих. Якби не кошики, то ці люди могли б здогадатися, в чому лихо, й... накоїти чогось. Чогось жахливого. Коли ти напісяв на мене, я хотіла вбити тебе. Навіть зо два рази спробувала це зробити. У такий собі невинний спосіб — наприклад, залишила у ванні мило, щось таке. Та ти не послизнувся, не скрутив собі в’язів, не загримів донизу сходами, — реготнула Ліна. — А тоді я зауважила, що квіти, на які ти попісяв, зів’яли та всохли. Але не галузка. Ця кленова гілка прийнялася. І мені минулася лють за те пісяння, бо дерево росло й жило. А тепер воно вмирає, Мейконе.

Дояр потер пальцем куток ока. Страшенно хотів спати.

— Еге ж, до біди було того сцяння, це ти правду сказала. Може, хочеш, щоб я ще раз сикнув, просто зараз?

Магдалина, звана Ліною, витягла руку з кишені халата і дала Дояреві ляпаса. Оторопів, сіпнувся був до неї, та вона, не зважаючи на те, сказала:

— Їй-бо, ти мене доведеш до гріха. Дерево росло, і я гадала, що все гаразд. Забула, що людей можна обсикати по-всякому.

— Слухай-но, — Дояр протверезився й силкувався говорити якнайтвердіше. — Пробачу тобі, бо хильнула хересу, але всьому є межа. Не дозволю тобі давати волю рукам. Що це за балаканина про обсикання?

— Ти все своє життя тільки те й робиш отут.

— Та ти здуріла. Чи бувало таке, що в цьому домі я комусь нагидив? Чи ти бачила, щоб я коли пхався командувати й учити, як жити? Я ні до кого не чіпляюся. Живу й даю жити іншим. Ти це знаєш.

— Знаю одне: ти наябедив татові, що Корінтіанс потайки зустрічається з одним чоловіком. І...

— Я мусив. Був би радий, якби вона знайшла собі когось, але я знаю цього чоловіка. Стрічав його. І я не гадаю, що він... — Дояр замовк. Не міг говорити далі. Про «Сім днів», про свої підозри.

— Що ти кажеш! — Лінин голос був повен сарказму. — Може, маєш когось іншого на прикметі для Корінтіанс?

— Ні.

— Ні? Але ж той чоловік — із південного кварталу. То чому це він не підходить нашій сестрі, якщо не підходить тобі? Га?

— Ліно...

— Звідки тобі знати, чи хтось комусь підходить? А відколи тебе стали хвилювати злети й падіння Корінтіанс? Тобі завжди було наплювати на нас — Корінтіанс, маму й мене. Ти завжди використовував нас, поганяв нами й судив нас: як варимо тобі, як провадимо твій дім. А тепер ні з того ні з сього ти переймаєшся долею Корінтіанс і розлучаєш її з чоловіком, якого не схвалюєш. Хто ти такий, аби щось схвалювати чи не схвалювати? Перш ніж сформувалися твої легені, я вже тринадцять років вдихала повітря. Корінтіанс — дванадцять. Ти нічогісінько не знав про нас, крім одного: що ми виготовляємо рожі. А тепер знаєш, що найкраще для жінки, яка витирала тобі заслиненого рота, бо ти ще й сплюнути не вмів. Ми промарнували на тебе всі наші найкращі дівочі літа. Коли ти спав, ми ходили навшпиньки. Коли ти був голодний, ми варили. Коли тобі було нудно, ми бавилися з тобою. А коли ти підріс і вже вмів відрізнити жінку від двоколірного «Форда», все в цьому домі підпорядкувалося тобі. Треба було ще прати твою білизну, застеляти твоє ліжко, мити після тебе ванну, витирати після тебе бруд з підлоги. До сьогодні ти ніколи не спитав нас, чи не втомилися ми, чи не сумно нам, чи не хочеться чашки кави. Ти ніколи не підняв нічого важчого від своєї ступні. Ніколи не розв’язав чогось складнішого від арифметичної задачки для першачків. Хто тобі дав право розпоряджатися нашим життям?

— Ліно, перестань. Я не хочу цього слухати.

— Скажу, хто тобі дав це право. Не хто, а що — ота ковбаска, що баламкається між твоїми ногами. Гаразд, любий братику, скажу ще тобі, що цього замало — тієї ковбаски. Мусиш мати ще щось крім неї. Не знаю, звідки ти цього потрібного наберешся, не знаю, чи хтось дасть його тобі, але затям мої слова: мусиш мати ще щось крім неї. Батько заборонив Корінтіанс виходити з дому, примусив її кинути роботу, виселив цього чоловіка з домівки, лишив його без платні, бо той заборгував комірне. І все це через тебе. Ти такий самий, як він. Такий самісінький. Через нього я не пішла до коледжу. Бо боялася, що він щось зробить мамі. Думаєш, ми повірили, що ти одного разу вдарив його, щоб захистити маму? Щоб стати на її бік? Дзуськи! Ти вдарив батька, щоб стати на його місце, щоб показати нам усім, що тепер право командувати нею і нами всіма належить тобі.

Ліна раптово вмовкла, й Дояр почув її дихання. Коли знову озвалася, в її голосі вже не було сталевих ноток, замість них з’явилася плавна мелодійність.

— Коли ми були маленькі дівчатка, ще перед твоїм народженням, якось батько взяв нас із собою до льодосховища. Привіз нас туди своєю машиною «Гадсон». Святково вбрані, ми стояли перед спітнілими неграми та смоктали лід із носовичків, нахилившись уперед, щоб не намочити одежі. Там були й інші діти — босоногі, голі до пояса, брудні. А ми трималися осторонь, біля автомобіля, в білих панчішках, у рукавичках, зі стрічками. Балакаючи з чоловіками, батько не зводив очей з нас і з автомашини. Автомашини й нас. Знаєш, він взяв дітей із собою, щоб там бачили їх і заздрили їм, заздрили йому. І тут один із хлопчиків підійшов до Корінтіанс і поклав руку їй на голову. Вона простягла хлопчикові шматочок льоду. Ми й не зогледілись, а батько, підбігши, вибив лід з її руки на землю та заштовхав нас обох до машини. Спершу похизувався донечками, а тоді познущався з них. Усе життя так було: то парадувався з нами, як з дівами у Вавилоні, то принижував нас, як останніх блудниць вавилонських. А тепер він знову вибив лід із руки Корінтіанс. І ти в цьому винен, — заплакала Магдалина, звана Ліною. — Ти винен. Ти понура, нікчема, телепень, самолюб і людиноненависник. Сподіваюся, що ця ковбаска тобі пригодиться. Бережи її, бо нічого іншого не маєш. Хочу тобі ось що сказати, — Ліна вийняла з кишені окуляри й наділа їх. Удвічі більші за лінзами, очі були світлі й холодні. — Я вже не роблю троянд, а в цім домі ти насцяв востаннє.

Дояр нічого не відповів.

— А тепер, — шепнула вона, — геть звідси.

Дояр обернувся й пішов. «Добра порада, — подумав він, — чом би її не послухатися?»

І зачинив двері.